Продолжение. Предыдущие дни читайте здесь
День 47
(Субота-неділя — вихідні)
Підйом о 3:00.
Висуваємось на тактполе.
Наше завдання: зайняти позиції для спостереження за дорогою. Викопати окоп і замаскуватися. Зробити це треба до 7:00 поки ще темно.
Починаємо.
Відходжу від дороги. Знаходжу пару деревець і починаю копати окоп перед ними. Прикинув розмір. Копаю. Копаю. Робота йде швидко. Земля м’яка. А потім пісок пішов. І стало ще легше копати. Викопав вже по коліна. За окопом виріс невисокий курган викопаної землі і піску.
Десь о 5-й інструктор робить обхід, поради, підказки, зауваження.
Підходить до мене і перше питання «а чому ти не виносиш землю? Вона ж видає твою позицію.»
В цей момент я вже розумію, що її треба було виносити. Бо справді дивно виглядає серед лісу замаскований окоп з купою викопаної землі біля нього. Потім я дізнаюсь, що це всі проходили тоді, коли я хворів і я починаю ненавидіти хворобу і т. д.
Тепер у мене залишилось дві години, окоп не викопаний, а позаду невикопаного окопу у вигляді кургану височіє гіганське оголошення «Увага! Будьте обережні! Тут хтось замаскувався!!!»
Питаю — а куди і чим землю виносити?
Інструктор каже — кладеш куртку на край окопу — так, щоб пісок не висипався на траву — і на куртку висипаєш все, що викопав. А потім несеш цю землю кудись подалі.
Почав так робити. Робота пішла значно повільніше.
Викопав трохи нижче пояса зрозумів, що окоп занадто вузький. Сидіти в ньому — неможливо. Почав розширювати.
Коли вже посвітліло і окоп став мені по пояс, настав час думати про маскування.
А у мене — нагадаю — за окопом височіє вищезгадане оголошення-курган.
Почав ходити збирати гілки. Гілок майже немає. Щось нарубав. Але всеріано мало. І тут япобачив, що місцями є сміття — пластикові пляшки, папір, пачки від цигарок, якісь рештки пластикових пакетів…
Короче я почав носитись по полю в пошуках цього всього.
Таким чином над моїм окопом виросла купа сміття, яка і замаскувала той курган. І виглядало це досить природно і навіть злилось з місцевістю ) Тепер моя позиція не те, що не привертала уваги — вона відвертала її — викликала огиду. На неї не хотілось дивитись. Ну тобто — як на перший раз, то досить навіть непогано.
Хоча, мушу зазначити, у нас деякі хлопці зробили такі позиції, що їх з відстані 1 м не видно.
Потім ми сиділи кожен у своєму окопі. Завдання — збирати інформацію про весь рух по дорозі.
І тут я побачив свою найбільшу помилку. З мого чудовохамаскованого окопу дорогу не було видно абсолютно! Чути було. Видно — ні. Я у темряві зайшов задалеко від дороги. Треба було лягати ближче. Ну що ж — наука.
Після окопів — тренування з фіз. навантаженнями. Нагадаю — я з наплічником, каскою, автоматом, карематом. Не знаю, скільки часу воно тривало. Думаю довго.
А потім нам сказали пройти навпочіпки десь 20 м. Тепер я знаю, як виглядає оце «волочити ноги». Коли до лінії, за якою вже можна піднятись залишається 2 м, то сил йти вже нема. Але йти треба. І йду.
Потім легенька пробіжечка до місця навчання.
Там нас чекає фліпчарт з малюнками Пояснювали нам про «картку вогню». Це, якщо просто пояснити, така собі «чернетка» місцевості — з орієнтирами, схематичним позначенням всього, що видно з позиції.
Завтра нам ці знання згодяться. Будемо самі ці картки малювати. І стежити за місцевістю.
І про інше.
У нас тут одна потреба назріла. Може у когось є такі шафки, як для роздягальні, щоб у них зберігати речі?
Бо всі наші речі вже нікуди не влізаються.
Нам тре 25 шафок. Розмір — 150х40х40 (приблизно).
Короче — буду вдячний за допомогу в цьому питанні.
Дякую
Надобраніч.
День 48
Підйом о 6:00.
Отримуємо зброю.
Сніданок.
Вихід на тактичне поле.
Висуваємося на позицію.
Сьогодні ми рухалися за схемою, коли всі сектори за маршрутом нами прикривались. Тобто йде група. Хтось пересувається, його в цей момент прикривають. Він займає позицію і починає тримати свій сектор і тоді пересувається наступний. І т. д. Не все звичайно виходить добре. Але інструктори нас походу поправляли.
Коли дійшли, то на місці ми поділились на дві групи. Одна — зайняла позицію захисту. Інша — відійшла на певну відстань і мала непомітно підійти. Ми — підходили.
Домовились про проміжну точку збору «біля оооон того дерева». Вирушили.
Важко, — скажу я вам, — постійно зігнутому бігати, повзати з наплічником, автоматом і т. д.
Потім ще снайпери з нашої групи пішли повзти в траві і ми взяли їх наплічники. І отак лежиш перед дорогою. В тебе два наплічника, два АК. І завдання — швидко і тихо перетнути дорогу попереду. Переповзти чи, пригнувшись, перебігти? Сил ні на те, ні на інше немає. А рухатись треба. Перебігаю. Ноги підгинаються.
(Зара трохи «пообурююсь»).
Так нечесно!!! Мене на таке не тренували! «Напівприсядки», якими ми ходили вчора, були розраховані лише на один наплічник і на один АК. Не на два!!!
(«Обурення» завершене)
Отже перебігаю. Ноги підгинаються. Шумно валюсь з того боку дороги. На мене шиплять всі з групи, бо шум я підняв хороший.
Потроху підбираємося до «ооон того дерева». Але наша трійка в тилу групи трохи відстала, бо біля «ооон того дерева» ходив хтось з команди противника і ми не могли переміщатись.
Короче коли я прийшов до «дерева» наших там вже не було. Відстав.
Довелось доганяти.
Догнав. Пересуваємось. І тут звучить команда «всім зібратись». Вправа завершена.
Короче — нікого я не виявив.
Наші снайпери здалеку когось з «їхніх» бачили, але зблизька так нікого і не знайшли.
Потім малювали картки вогню.
І повернулись назад.
В казармі на одного снайпера чекала посилка. «Кікімора» від волонтерів. Із нею приїхала записка.
При нагоді — дякую Волонтерському центру і волонтеру Генадієві Михайловичу з Чернігова за цю кікімору від імені снайпера, якому вона дісталась.
Зара — зібрали речі. Завтра — на полігон.
Надобраніч.
