Двох маленьких дівчат гвалтували їхні брати.
Одна не вижила. Мати все прикривала.
Минуло 20+ років. Брати пішли служити в ЗСУ.
Сестра котра вижила написала про те, який жах був в дитинстві в соцмережах.
Я не знаю, чи все, що розповідає ця людина відповідає дійсності. Знаю, що вже є журналістське розслідування. Його варто прочитати, щоб скласти свою думку.
Що я знаю точно:
1. Ні, це ніяким чином не підриває довіру до нашої армії. Бо армія це дзеркало суспільства.
А в кожному суспільстві є певний відсоток маньяків, педофілів, гвалтівників і терористів.
В кожному, без виключення.
2. Служба в армії, статус ветерана нікому не дає індульгенцію. Армію не можна використовувати як прикриття своїх темних справ. Але деякі намагаються – репутацією тисяч найкращих людей прикрити свої злочини. Якщо факти реальні і доведені – з такими треба прощатись.
3.Люди рідко строго темні або світлі. Я бачила, як ті хто вели себе достойно під обстрілами могли потім спускати всі гроші в ігри, обманювати побратимів, мародерити. Або ті хто в тилу виглядали як найбільш пафосні патріоти – здувались при перших прильотах.
Були і ті, хто внесли себе зразково достойно і на фронті, і в тилу. В будь яких життєвих обставинах. І навіть після російських катівень.
Але таких серед нас меншість.
4. Хтось в фейсбук спитав по цій історії: “Якщо в нас таке можливо, чим ми тоді відрізняємось від росіян?”
Відповім. Відрізняємось в основі.
Як мінімум тим, що не боїмося про це говорити. Здається, що цього мало. Але саме з цього починається перший крок, зі сміливості бути людиною.
В росії за це як мінімум була б стаття про “дискредитацію армії”. А не стаття в медіа.
А як максимум цю жінку би обнулили десь в посадці, просто за те, що посміла сказати проти “гєроєв СВО”.
В нас як і в кожному суспільстві є випадки такої лютої дичини.
Але ознака зрілості нас всіх -коли це вже не норма, коли страшно стає вже не жертвам, а тим хто їх вбиває і гвалтує.