Уранці 22 липня проєвропейська антиімперська більшість українського народу, не виключено, прокинеться зовсім в іншій країні.
Для мене найбільш значущою подією червневого саміту G 20 була заява Володимира Путіна на його прес-конференції з російськими журналістами про те, що Україна фактично визнала: інцидент в Керченській протоці був провокацією з боку Києва. Цю фразу Путін виголосив приблизно опівдні за місцевим часом (Осака) 29 червня. Відтоді минуло більше півмісяця. Ніякого спростування з боку Володимира Зеленського цього твердження, що змінює все в розумінні війни України та Росії і в ставленні до неї навколишнього світу, не було. Та й як воно могло пролунати, якщо Путін просто по-школярськи повторив формулу самого Зеленського? Згадайте драматичну сцену «дебатів» на стадіоні, коли Зеленський звинуватив свого опонента Петра Порошенка: «Ви відправили українських моряків на смерть заради того, щоб ввести воєнний стан і скасувати вибори». Путін повторив брехню Зеленського навіть в менш жорсткій формі, ніж сам Зеленський.
Більш того, Зеленський відверто виступив на стороні кремлівських агресорів у своєму конфлікті з українським Міністерством закордонних справ з приводу захоплених українських моряків. Путін, не виключено, планує завершити цю суперечку слов’ян ефектним передвиборним ходом, повернувши моряків за день-два до виборів політикам, що визнали провину України, зокрема Медведчуку або Зеленському. Про це пише автоор на сайті “Радіо Свобода”.
Уся передвиборча кампанія Зеленського побудована на його позиціонуванні себе як кандидата «партії миру», яка бореться з якоюсь партією війни. Тим самим п’ять з половиною років героїчного опору української держави російській агресії виголошувалися війною, розв’язаною Україною. Ця кремлівська брехня впроваджується зараз в українську свідомість багатьма українськими (!) телевізійними каналами, які контролюються або Віктором Медведчуком, або близькими йому за духом олігархами. Включаючи Ігоря Коломойського, який, за моїми відомостями, справляє неабиякий вплив на Зеленського та його найближче оточення.
Українцям цілеспрямовано вселяються дві ідеї. Перша: всі попередні 5 років в Україні при владі залишалася кровожерна «партія війни», а зараз ви повинні голосувати за гуманну «партію миру». Друга: те, що відбувається в Україні, — це не агресія Росії проти України, а внутрішній конфлікт, який українці повинні вирішити між собою. Цей дискурс — «альфа і омега» російської політичної пропаганди, ядро її інформаційної війни проти України, війни, в якій на бік ворога перейшли захоплені ним українські ЗМІ. Жертві агресії нав’язується комплекс провини, за який чиниться агресору опір. В останній своїй методичці для президента Коломойський додав ще одну кремлівську тезу — про зацікавленість США в розпалюванні громадянської війни в Україні для обґрунтування своїх антикремлівських санкцій.
Тріумфальне «Україна визнала!» Путіна на G 20 — це зачитаний ним акт капітуляції України в інформаційній війні з Росією. Свою інформаційну та психологічну перемогу Кремль квапиться конвертувати в повномасштабний політичний реванш — привести в Раду капітулянтську більшість. В Україні є капітулянтська прокремлівська меншість (можливо, до 20%), але йому ніколи не вдалося б прийти до влади без операції «Колективний Зеленський». Інформація, яку ми отримуємо про людей, внесених командою Зеленського як в мажоритарні, так і в партійні списки, підтверджує, що вони не міфічні «Слуги народу», однак або слуги Коломойського та інших олігархів, або прямі кремлівські симпатиків. В результаті може реалізуватися, здавалося б, неймовірна математична комбінація — капітулянтська меншість населення України буде представлена в Раді більшістю депутатів. Цю більшість створять невиразна партія невідомих «Слуг» + відверто проросійська партія Медведчука-Бойка-Рабиновича.
Всі відверті капітулянти, які голосували в першому турі президентських виборів за Бойка (Медведчука), дисципліновано проголосували в другому турі за Зеленського. Але крім того, за нього голосували дуже багато патріотів України, які були незадоволені результатами попередньої влади в економічній політиці і в боротьбі з корупцією. Президентська більшість Зеленського склалося з двох частин: патріотичної і капитулянтської. Капітулянтська автоматично повернеться на виборах в Раду до Медведчука. Зеленському необхідно утримати принаймні до 21 липня зачаровану ним частину патріотичного електорату. А отримавши більшість у Раді (а отже — важелі влади в парламентсько-президентській республіці), він зможе абсолютно не зважати на їхню думку. У чому палко переконують своїх кремлівських кураторів професійні українські холуї, що викликаються для биття на московські ток-шоу. Зеленський єдиний зі своєї команди, хто продовжує час від часу робити якісь патріотичні заяви. Йому до вечора 21 липня необхідно надсилати патріотам маркери: «Я свій!» Згадайте, наприклад, його відповідь на погрозу Путіна надати паспорти всім українцям? Я навіть знаю, який саме кремлівський шахрай написав Зеленському той текст. Ця цинічна політтехнологія поки спрацьовує.
Уранці 22 липня проєвропейська антиімперська більшість українського народу, не виключено, прокинеться зовсім в іншій країні. В Україні, в якій всі гілки влади — пост президента, Рада, суди, преса — контролюються капітулянтським тріумвіратом Зеленський-Коломойський-Медведчук. Я знаю, з якими прокльонами обрушаться на мене зараз Свідки Володимира. Мені не звикати. 20 років тому під час іншої виборчої кампанії я заявив: «Путінізм — це війна, це — інформаційне зомбування, це ізоляція від зовнішнього світу і подальша економічна деградація. Путінізм — це контрольний постріл в голову Росії». Ще й досі учасники російської сіслібівської клаки не можуть пробачити мені тих слів на адресу їхнього кумира. Українські кКорисні ідіоти” прозріють, сподіваюся, значно швидше: не за роки і десятиліття, а за тижні і місяці.
Нагадаю свою позицію щодо мінських угод. Правду повторювати легко і приємно, і вона була висловлена мною відразу ж після укладення цих угод: «Практичним результатом мінських перемовин стало крихке перемир’я і фіксація нової, більш вигідної для Кремля лінії поділу сторін. Все інше з області ненаукової фантастики. Ілюзія відновлення територіальної цілісності України (без Криму, звісно) — той гачок, на який після провалу свого амбіційного проекту Новоросії Путін намагається підвісити українське керівництво. Кремлівській пастці можна протиставити тільки послідовну позицію України щодо сходу України і Криму: це тимчасово окуповані агресором території, в України немає військових можливостей їх повернути, рано чи пізно вона їх поверне іншими засобами, але сьогодні повна відповідальність за те, що там відбувається, — політична, економічна, гуманітарна — покладена на окупаційну владу агресора.
Моральний і юридичний обов’язок української держави — облаштувати всіх своїх громадян, охочих полишити окуповані райони, і використовувати всі можливі дипломатичні засоби для звільнення захоплених українських громадян, в тому числі ті, що перебувають на території Росії. Гра ж в особливі статуси, у відновлення територіальної цілісності, в єдиний політичний простір — це все гра на Путіна. Нікуди він зі сходу України й геть не зрушить. Дуже просте питання — кордон він віддасть? Ніколи. Своїх ввічливих професійних зелених чоловічків, і зграю моторил, гіві й інших бабаїв прибере? Ні. Він захопив ці території і має намір заштовхнути їх як ракову пухлину в політичне тіло України для поширення хаосу на всю територію країни, блокування європейського вектора її розвитку… Стратегія Путіна — задушити Україну не обов’язково військовими, а по можливості економічними і політичними засобами, грою з нею в кота-мишку, в уявну територіальну цілісність.
Українська армія не може перемагати в наступальних операціях російську армію, що в кількаразово перевершує її стосовно ресурсів (людських і матеріальних). Після припинення вогню треба заявити про відмову України вирішувати проблему звільнення Донбасу та Криму військовим шляхом і націлити ВСУ на стратегічну оборону уздовж нових ліній розмежування з силами агресора. Це завдання цілком посильне для української армії. І, навпаки, для Кремля спроби нового наступу, подальшого розширення окупованої території, подолання української оборони коштуватимуть дуже дорого. Як в масштабах людських втрат, неприйнятних для російського суспільства, так і щодо економічного збитку від різко посилених в цьому випадку санкцій”.
Що можна до цього додати через чотири з половиною роки? Так, мабуть, тільки одне — кілька згаданих вище доведених до відчаю трактористів і шахтарів були «ліквідовані» російськими спецслужбами в результаті внутрішніх з’ясувок. Як було зірвано Москвою перше перемир’я через день після підписання угод — так само зривалися і десятки інших. Включаючи нещодавнє розведення військ в районі Станиці Луганської. Для реального припинення вогню необхідна демілітаризована зона близько 100 кілометрів вглиб окупованої території, що контролюється міжнародними миротворцями.
Москві ж для дестабілізації політичного життя України і проштовхування свого плану знищення української держави через «відновлення її територіальної цілісності» потрібні постійне напруження на лінії поділу та нові втрати з обох сторін. Імперії не потрібен якийсь новий ласий шматочок території України. Їй потрібна вся Україна, аби та знову стала Малоросією.
Путінська інтерпретація Мінських угод (без виконання Росією взятих на себе зобов’язань) посилено нав’язувалася Києву в 2015—2016 роках, в тому числі і за участю лідерів Франції та Німеччини. До честі української дипломатії, вона відбила цей натиск. При живому Путіну, при його необмежених ресурсах озброєних до зубів ввічливих зелених чоловічків і соціальних покидьків, мобілізованих з Росії, «повернення» Донбасу — контрольний постріл в голову України (уявіть собі, що станеться з Південною Кореєю — державою, більш заможною, ніж Україна, — якщо та погодиться на «повернення» Північної Кореї, при збереженні Ина, його багатомільйонної армії, необмеженої підтримки сусіднього Китаю). Єдиний засіб захисту української державності від цієї загрози — ізоляція, гігієнічний карантин. Демілітаризована зона на 100 кілометрів з міжнародними миротворцями.
Однак вся (вже доброзичливо почута в Москві) риторика Зеленського і його «балакучих голів» свідчить зовсім про інші наміри. У всіх тактичних суперечностях в їхніх висловлюваннях виділяється одна домінуюча лінія, яка після 21 липня стане політикою панування всіма інститутами влади сил. Це нав’язаний Кремлем наратив про внутріукраїнський конфлікт і необхідність його подолання. Це «повернення» в обійми України так званих «ДНР» і «ЛНР» на путінських умовах (без будь-яких змін в сепаратистських республіках).
Український олігархат, що зростав на бандитських схемах з російськими колегами, стомився від конфлікту з путінською Росією. У цивілізованому європейському бізнесі йому нічого не світить. Але за повернення і прощення «гріхів» 2014 року треба заплатити зрадою самій ідеї України. Якщо у когось іще залишилися сумніви з приводу тієї капитулянтської публіки, яку «Слуги народу» приведуть 21 липня в Раду, почитайте інтерв’ю глави Офісу президента України Андрія Богдана. Найважливішим показником реваншу, що вже майже відбувся, є масове повернення (відрядження) з Росії в Україну політиків і чиновників періоду Януковича. Динаміку цього реваншу одразу помітили в зовнішньому світі. Захід ніколи не буде більш проукраїнським, ніж українське керівництво, і з полегшенням відмовиться від антикремлівських санкцій у разі перших ознак капітуляції української влади. Що, власне, вже й сталося з поверненням Росії в ПАРЄ.
