InfoResist

Author: Виталий

  • Україна ризикує назавжди залишитися за дверима Євросоюзу

    Україна ризикує назавжди залишитися за дверима Євросоюзу

    Країни – члени Європейського Союзу не досягли згоди щодо початку переговорів з Північною Македонією та Албанією щодо членства в об’єднанні.

    Європейська комісія виступила з рекомендацією почати такі переговори ще 30 травня і планувалося, що Рада Євросоюзу схвалить таке рішення на саміті 18 червня. Однак цього не сталося. Опозиція окремих країн виявилася досить серйозною і рішення вирішили відкласти на осінь. Єврокомісар з розширення Йоганнес Ган підкреслив, що не може гарантувати ухвалення позитивного рішення і в жовтні, але дуже на це сподівається.

    Для України це – погана новина. Вона демонструє, з якими проблемами зіткнеться розширення Європейського Союзу найближчими роками, якщо не десятиліттями. Того ентузіазму, який спостерігався при прийнятті до ЄС країн Центральної Європи, зараз немає. І навіть “брексіт” не створив у європейців стимулів для того, щоб демонструвати привабливість свого об’єднання, навпаки – він тільки загострив проблеми і протиріччя. Про це пише авто на сайті “Еспресо”.

    Тим часом, ні про який початок інтеграції України до Європейського Союзу не доводиться говорити, поки не буде завершено процес інтеграції країн західних Балкан – і це не тільки політика, це ще й географія. При цьому я маю на увазі не стільки навіть членство нашої країни в ЄС, скільки сам початок процесу перемовин, який, у свою чергу, буде тривати роками. І всі ці роки до початку переговорного процесу Україна буде продовжувати залишатися у “сірій зоні” між Євросоюзом і Росією.

    Тому ми маємо бути зацікавлені, щоб країни західних Балкан швидко досягли успіху. І щоб країни ЄС прагнули хоча б до діалогу з ними. Але цей діалог зовсім не обіцяє бути простим. Тому що – при всій удаваній складності ситуації з Північною Македонією та Албанією – її не можна порівняти з тим, що ще належить пережити, коли почнеться інтеграція Сербії, Косова і особливо Боснії і Герцеговини. Але ж сенс підходу до інтеграції західних Балкан – зробити європейським, мирним і цивілізованим весь регіон.

    І про це, до речі, нам теж варто подумати. У Північній Македонії куди більше шансів почати переговори з ЄС, ніж у Албанії – ситуація в країні виглядає стабільною і, що є дуже важливим, Скоп’є прагнуть заохотити за безпрецедентні політичні зусилля, що їх вжило македонське керівництво для врегулювання багаторічної суперечки з Грецією. Але почати переговори з Північною Македонією збираються тільки разом з Албанією.

    А це означає, що в інтеграційній політиці України теж не може бути “дрібниць”. Наприклад, нестабільність в сусідній Молдові може у вирішальний момент стати такою ж проблемою для початку переговорів з Україною, як і наші власні проблеми. Саме тому вже зараз нам потрібно вчитися ставати не об’єктом, а суб’єктом великої політики – інакше ризикуємо так і залишитися за дверима Євросоюзу назавжди.

  • Зеленський затьмарив всіх в українській політиці

    Зеленський затьмарив всіх в українській політиці

    Призначення президентом Володимиром Зеленським “нових облич” на керівні посади в сфері безпеки, оборони, державного управління здатне затьмарити кадрову політику Петра Порошенко, яка прослідковується і в оприлюднених нещодавно партійних списках. Жінка третього тисячиліття, лептонний бог – все це викликає багато запитань. Але то дріб’язок порівняно з Владиславом Бухарєвим і його орденом ФСБ, Іваном Бакановим з російською дружиною, яка 20 років не може прийняти українське громадянство і недолюстрованим Андрієм Богданом, за критику якого з української делегації в Гаазі викреслили заступника міністра юстиції Сергія Петухова. Суцільний свинарчук на свинарчуці та свинарчуком поганяє. В списках інших партій небайдужі громадяни також знаходять відвертих російських симпатиків, антимайданівців, безсоромних пропагандистів. І це чомусь всіх дуже дивує. “Як же так! Українцям ж обіцяли нових незаплямованих політиків. То що, виявляється, ми не гідні кращого?”

    Найцікавіше в нових політичних партіях те, що вони є нічим іншим, як свіжою командою Леоніда Кучми. Принаймні, щодо сповідуваних ними цінностей: безпринципність, кумівство, схільність до авторитаризму та готовність домовлятися з ким завгодно і про що завгодно. Все це кучмізм, панове. Ракова пухлина замість державності. Одне тішить. Нічого в Україні не змінюється. Принаймні, в плані політичного ландшафту. Ті ж самі маніпулятивні практики. Ті ж самі ляльководи вчасно змінюють маріонеток, щоб глядач не засумував. Недарма ж представник президента у Верховній Раді Руслан Стефанчук заговорив про необхідність будувати країну за допомогою референдумів. Одразу ж згадується, як під час референдуму 2000 року Леонід Данилич розповідав, що “все от ето вот” потрібно для того, щоб український парламент не перетворювався в політичний орган. І ось, через 19 років вже новий президент обіцяє закріпити на законодавчому рівні, започаткований ще Кучмою винос української політики за дужки політичного процесу. В 2000 році Кучма висловлював надію, що референдум про зменшення повноважень Ради був не останнім в народному житті. І ти ба! “Нові обличчя” взялися виконати і перевиконати. Яка несподіванка! І головне, що навіть двозначні пропозиції Кучми в Тристоронній контактній групі в Мінську та чутки про зустріч Віктора Пінчука з президентом Зеленським не викликають підозр про залученість клану до прийняття рішень.

    Такою ж несподіванкою для багатьох стало, що інша надія української демократії – Святослав Вакарчук, який в 2019 році назвав “безвідповідальною” ідею референдуму про мирні угоди з Росією, в 2014 закликав всенародно розглянути питання федералізації та мови. “Хтось говорить про федералізацію, хтось – за унітарний строй. Давайте поставимо таке питання, давайте не боятися! Політики його не вирішать ніколи. Їм не вигідно його вирішувати. Поставте питання: ви хочете жити в унітарній країні з широкими повноваженнями – перше; друге – ви хочете жити в федерації. Хай люди відповідають, вони вирішать”, – розповів Вакарчук. А чому ви дивуєтесь, шановні? Ви статтю Віктора Пінчука в The Wall Street Journal читали? Там все популярно написано. І про болісні компроміси, і про Донбас в обмін на Крим, і про державну безпеку в обмін на потрібний Путіну позаблоковий статус України. До речі, пропозиції Юлії Владиміровни про прийняття Конституції на референдумі або розпуск Зеленським парламенту на підставі “низької народної довіри”. Все це вже було. Це вже робив, або намагався зробити Леонід Данилович.

    Кучмізм – це не про персоналії. Хоча іноді зв‘язок настільки очевидний, що не побачити в новому обличчі ставленика олігархів просто неможливо. Насправді, кучмізм – це олігархія, доведена до абсолюту. Жодне ЗМІ, жодна аналіітична агенція чи експертна група не обходяться без людей, які вірно служать та прислужують. Зігмунд Фройд говорив, що інфантильні люди та суспільства схильні до міфологічного мислення. Вони вірять в дива. Фройд пов‘язував це з нарцисизмом. Тобто схільність у всьому бачити виключно себе. «Держава. – А що вона мені дала?», «Україна. – Не смішіть”, «Агресор п‘ятий рік вбиває українців. – Досить вже цього пафосу. Ви бачили ціни на комуналку?” Ми егоїстичні дикуни, панове, які живуть за рахунок споживання наявних ресурсів, які належать хижим богам. Ми справляємо обряди, приносимо жертви і віримо, що все буде добре. Адже ритуали народного волевиявлення погоджені на самому вищому рівні. От тільки буквальне втілення казок в життя неможливо. Тому, як справжнісеньки нарциси ми захищаємося від реальності за допомогою ідеалізації та знецінення.

    Як це не парадоксально, порятунок знаходиться там же де і джерело проблеми. Пропускати ситуацію через себе, бачити у всьому власний інтерес – все це може бути конструктивним. Війна, держава, свобода, історія та територія стають особистою справою тих, хто вклався, боровся, хто пов‘язує своє особисте майбутнє з Україною. Не заробляє на ній, а заробляє в ній. Не виживає, а живе так, щоб не втрачати гідності. Це, погодьтеся, різні речі. Дотичність до суспільного життя вимагає від людини та групи вміння не відсторонюватися від проблем, які на перший погляд не мають стосунку до їх повсякденного життя, а сприймати їх як особистий виклик. Для таких людей завжди є різниця між політиками, векторами розвитку країни, цінностями та візіями майбутнього. Саме тому вони ніколи не переплутають олігархічний реванш з новаторством.

  • Референдум по НАТО і ЄС призведе до катастрофи

    Референдум по НАТО і ЄС призведе до катастрофи

    Слова Руслана Стефанчука про необхідність проведення референдуму щодо вступу України в ЄС та НАТО багато хто сприйняв за позицію президента про зовнішньополітичний курс країни.

    Ми вже чули заяву голови Апарату президента Андрія Богдана з приводу вступу в Альянс через всенародне голосування. Потім були запевнення, що референдум буде носити виключно консультативний характер. Таке собі соцопитування за державні гроші. Згодом ми почули, що у президента є мрія – “Держава в смартфоні”. Причому мова не тільки про електронні державні сервіси, але й про можливість кожного громадянина внести правки в закони, взяти участь в плебісциті, погодитися, або відхилити рішення уряду. Стефанчук підкреслив, що референдум може стати річчю, “яка створить державу Україна”. Ба більше! Виступив за імплементацію рішення референдуму 2000 року. “Це стосується найважливіших питань. В нас буде петиційний механізм, коли люди зможуть проголосувати “за” і “проти” якоїсь ідеї… Референдум – це річ, яка може привести до Brexit, а може створити державу Україна. І наше завдання, вивчивши весь світовий досвід, запропонувати українцям такий механізм, який дасть можливість використовувати цю велику силу на благо України”, – розповів Стефанчук. Крім того представник президента обмовився, що українців необхідно “навчити нести відповідальність за свій вибір”. От чого-чого, а цього явно буде вдосталь. Можете не сумніватися. Адже мова йде про охлократію, яку нам намагаються видати за пряму демократію. Про це пише автор на сайті “Еспресо”.

    І тут виникає наступне питання. Що робити з результатами всенародних голосувань далі? Адже, згідно з висновками Конституційного Суду від 2000 року, будь-який референдум в Україні носить не консультативний, а обов’язковий характер. Привіт пану Богдану і його обіцянкам щодо ознайомлюючого характеру референдуму щодо НАТО! У зв‘язку з цим виникає певна колізія. Відповідно до Основного закону держави, як вказується і у рішенні Конституційного Суду, “внесення змін до Конституції України належить до повноважень Верховної Ради України”. Отже, результати референдуму є обов’язковими для розгляду і реалізації парламентом. Але Верховна Рада має ухвалити зміни голосуванням у залі. Причому не менш як 300 голосами, якщо йдеться про зміни до Конституції. У що перетворюється український парламент, якщо він буде тільки те й робити, що утверджувати ухвалені не ним рішення? У канцелярію? У чиновників, які не мають права на власну позицію.

    На квітневий референдум 2000 року, на який посилається пан Стефанчук, тодішній президент Леонід Кучма намагався винести 6 питань. Два із них було відхилені Конституційним судом. Мова про недовіру Верховній Раді України і з цього приводу її розпуск, а також про ухвалення Конституції на Всеукраїнському референдумі. Нічого не нагадує? Привіт Юлії Тимошенко і її передвиборчим гаслам про прийняття Основного закону за допомогою референдуму. А також президенту Зеленському із розпуском Ради через втрату нею “довіри народу”. Все найогидніше в українській політиці придумане до них. Слід зазначити, що конституційність процедур є вкрай важливою для подальшої долі української держави. Нагадаю, що одним із основних пунктів резолюції Ради Європи щодо проведення реформ владних інституцій в Україні на початку 2000-х були рекомендації призупинити членство України в Раді Європи в разі, якщо результати референдуму будуть імплементовані неконституційним шляхом або якщо Конституцію України буде змінено неконституційним шляхом.

    Очевидно, що президент намагається знищити парламентаризм в Україні, перетворивши Раду у “не місце для дискусій”. Якщо це не руйнація держави, то що тоді?

    Те, що пропонує команда президента Зеленського є демонтажем Верховної Ради як інституції. А з нею і місцевих рад. Навіщо вони, якщо смартфони правлять світом? Згадаємо, як після всенародного голосування 2000 року, Кучма говорив, що референдум був потрібен для того, щоб Верховна Рада не перетворювалася на “політичний орган”. Тоді український народ почув президента і погодився, що обрання скороченої кількості депутатів у двопалатний парламент має відбуватися виключно за мажоритарною системою. У день голосування гарант Конституції заявив пресі, що цей референдум не повинен бути останнім у народному житті. А Віктор Медведчук – тоді перший заступник голови Верховної Ради України – зазначив: “Чи має право в цьому випадку державний орган, яким є Верховна Рада, змінювати думку народу або відповідати на позицію виборців якимось іншим чином? Мені здається, якраз йдеться про узурпацію влади”. Продовжуючи цю думку, він зазначає, що: “Навіть якщо парламент ухвалить позитивне рішення, то чи не є це дублюванням волі тих, хто сьогодні є єдиним джерелом влади в Україні?”

    Від чіткого дотримання конституційних норм залежить майбутнє перебування України у європейських структурах. Тобто, відповідальність за присутність України в світі покладається на парламентарів. Але вони безхребетні, безголосі, несуб‘єктні.

    У Великобританії пройшов один референдум. І він мав руйнівну силу. В Україні ж збираються проводити Brexit щодня, щотижня, щомісяця. Між ранковою кавою та заліками в університеті. Людям, далеким від політики, пропонується вирішувати “за” чи “проти” вони законів, де кожна кома вартує мільйонів гривень, або навіть людських життів. І все це в умовах деградованих медіа та відсутності огиди до популізму. Петиційні механізми, які нам обіцяє команда президента, є способом перекласти відповідальність на дезорієнтоване зманіпульоване суспільство. Але не тільки. Це ще й спрямування тотальної недовіри до влади, яка і забезпечила пану Зеленському перемогу, на сусіда – такого ж самого громадянина, який просто повірив телевізору. Згадаємо, який вплив на українців мають передвиборчі баталії. А тепер уявімо, що буде відбуватися навколо питань мови, війни, стосунків з агресором та спрямування бюджетних коштів – або на проїдання, або на розвиток. Закони, в які будуть вноситися мільйони поправок, ніколи не будуть прийняті.

    Отже основна проблема референдумів – це сам референдум. Щоб не сталося так, що Україна, яка домагається вигнання Російської Федерації з міжнародних структур за агресію проти себе, сама опиниться за межами міжнародного простору тільки тому, що комусь кортить звернутися до “волі народу”.

  • Доведено Путіним. До чого призведе неповага до інституцій

    Тимошенко радить Володимиру Зеленському не визнавати рішення Конституційного суду в разі, якщо воно не сподобається новому президенту, вона тим самим штовхає главу держави на шлях узурпації влади.

    Ніхто не сказав, що владу не можна узурпувати. Можна, звичайно. Доведено тим самим Януковичем, який посадив Тимошенко до в’язниці. Але для узурпації влади необхідна наявність силових структур, співробітники яких будуть готові ризикувати собою заради самоуправства президента і його оточення. І потрібні гроші, щоб годувати населення. І потрібно, щоб не було активного громадянського суспільства, яке здатне прийти до резиденції узурпатора або до нього додому. Ніякий телевізор, ніякі мільйони прихильників, які готові голосувати, але не протестувати, від цього громадянського суспільства не захистять. Доведено тим самим Януковичем і звільненням Тимошенко з в’язниці. Або вона вже все забула? Про це пише автор на сайті “Еспресо”.

    Саме тому в інтересах Зеленського поважати інституції. Хоча б тому, що в цій своїй повазі він нічим не ризикує. І влітку, і восени його партія приречена на перемогу. І влітку, і восени новий президент приречений на повну відповідальність за країну і всі її проблеми. Немає ніякого сенсу в конфронтації з Конституційним судом – як не було ніякого сенсу в конфронтації з Верховною Радою. І це те, що досвідчені політики повинні пояснити далекому від реального життя колишньому шоумену: він вже не у кіно.

    Але з чим варто погодитися в роздумах Тимошенко, так це з тим, що судді Конституційного суду – аж ніяк не янголи і можуть діяти на догоду політичній доцільності, а не Конституції. І навіть якщо вони погодяться з конституційністю указу президента, знайдеться чимало тих, хто їх в цьому звинуватить. Але у нас немає ніякого виходу, як поважати інституції – навіть коли в цих інституціях працюють не ті люди.

    У Верховній Раді, яка ухвалювала рішення 2004 року були аж ніяк не всі чесні депутати. І в Верховному Суді, який погодився з ідеєю додаткового другого туру виборів президента країни в 2004 році були аж ніяк не всі чесні судді – тоді, правда, Юлію Тимошенко це не сильно хвилювало, тому що саме це рішення саме цих людей відкривало їй дорогу до кабінету голови уряду. А вже на багатьох депутатів парламенту, які 2014 року приймали рішення про вихід з кризи, відставку Януковича та скасування законів диктатури, взагалі клейма ніде було ставити. Тому що багато хто з цих депутатів за ці ж самі закони диктатури голосував!

    Але у нас не було ніякого виходу, крім як з повагою ставиться до наших недосконалих інституцій, в яких працюють не найкращі люди. І не дуже компетентні – таких з кожним днем тепер ​​буде все більше і більше, починаючи від президента і закінчуючи депутатами, чиновниками та суддями.

    Тому що альтернатива такому шанобливому ставленню – розпад країни, війна і крах. Доведено Путіним.

  • Путін оголосив війну Америці

    Путін оголосив війну Америці

    Поки економічну.

    Це тези, які президент РФ озвучив на Міжнародному економічному форумі: на американській версії глобалізації Росія допоможе поставити хрест; Росія за допомогою Китаю перетворить Америку на оточену фортецю; світ знов буде поділений на тих, хто з Росією, і тих, хто з Америкою (читай, проти Росії).

    П’ять років Путін воює з Америкою, але вбиває наших людей. Оскільки нас можна віднести радше до союзників Сполучених Штатів, то ця промова, — до речі, продовження мюнхенських тез Путіна зразку 2007-го року, — є прямою загрозою для нас. Бо, сподіваюсь, всі вже збагнули — Росія ніколи не розглядає окремо економічну війну і брутальну агресію. Все разом. Танки, гроші і газогони в одному пакеті. І все так чи інакше вбиває.

    Ви помітили, що промова Путіна збіглася з активізацією ФСБ на території України? Мушу нагадати — дідусь, який заніс півтора кіло тротилу на дитячий майданчик в Запоріжжі, був найнятий на гроші «фейсів». Але це не єдиний випадок. Кричущий, але не єдиний. Я знаю це з перших вуст. Від української контррозвідки.

    На жаль, багато з того, що зробили і роблять контррозвідники, повинно залишатися за кадром. Контррозвідка — це найрезультативніші і найефективніша спеціальна структура України, і, я переконаний, вона не пропустить глобальний удар, точка дотику якого буде десь в середині Україні. Не пропустить, якщо їй не заважати.

  • Очікування і реальність. За що проголосували українці?

    Очікування і реальність. За що проголосували українці?

    Представник президента України в уряді Андрій Герус вважає, що виборці нового президента України Володимира Зеленського проголосували за “велику ідею, велику мрію, а не за зниження тарифів, тому що тарифи – всього лише частина нашого життя”.

    Герус, який балотується в парламент за списком пропрезидентської партії “Слуга народу”, стверджує, що Володимир Зеленський і не обіцяв українцям зниження тарифів.

    Цікаво, однак, дізнатися, чого очікують від Володимира Зеленського самі виборці нового глави держави. Питання зниження тарифів і припинення війни – це головні питання, які турбують виборців Зеленського. Так, ці питання не можна вирішити. Так, тарифи будуть зростати, а війна – тривати. Але що збирається нова адміністрація робити із завищеними очікуваннями своїх прихильників? Про це пише автор на сайті “Еспресо”.

    Звичайно, чиновникам і депутатам легко говорити співвітчизникам, що тарифи – всього лише частина життя. Але як будуть реагувати люди, коли отримають платіжки з новими і новими цифрами, що будуть відповідати реальній вартості послуг – тим більше в ситуації, коли їх роками запевняли, що все це не послуги, а схеми? Як реагуватимуть люди, коли стануть дізнаватися про нові втрати на фронті, нові смерті і руйнування?

    Українці проголосували аж ніяк не за мрію – нехай навіть новому президенту і його оточенню хочеться запевнити себе в зворотному. Українці проголосували за очікування, які не можна виправдати. Я б навіть сказав – очікування, які не зміг би виправдати жоден політик, тут до Володимира Зеленського ніяких претензій немає. Але з політика нічого не візьмеш. Хто, наприклад, став би всерйоз дорікати Юлію Тимошенко, якби вона стала президентом і не знизила б тарифи? Таких незадоволених не знайшлося б ані серед прихильників, ані серед противників Тимошенко. Все було б ясно з самого початку.

    Зовсім інша справа – “народний президент”, який навіть зараз вважає за краще виступати від імені народу, а не від імені інституції. Звичайні люди сприймають Зеленського не як частину політичного класу, а як вихідця з-поміж себе, як союзника. Ніхто і ніколи не зможе пояснити їм, чому цей союзник не може просто виправити цифри в платіжках, домовитися з Путіним, словом – полегшити життя простим людям. Вони не зрозуміють і не пробачать. Тут розчарування і роздратування вже за кілька місяців почне зашкалювати.

    І дуже важливо, щоб це загальне розчарування і роздратування призвело, у найгіршому випадку, просто до падіння рейтингу Володимира Зеленського і дострокових виборів глави держави, а не до краху самих державних інституцій.

  • Про що говорять партійні списки

    Про що говорять партійні списки

    Ціла низка політичних сил робитиме акцент на тому, що їхній лідер — претендент на прем’єрство.

    Враження від партійних списків змішане. У списках «Слуги народу» — справді нові обличчя, пов’язані з командою Зеленського за родом громадської діяльності або бізнесу. Це нові професіонали з різних сфер — від IT-бізнесу до архітектури. Серед них навіть є ті, хто не голосував за Зеленського на президентських виборах і ставився до нього скептично.

    Ціла низка політичних сил робитиме акцент на тому, що їхній лідер — претендент на прем’єрство

    Враження від партійних списків змішане. У списках «Слуги народу» — справді нові обличчя, пов’язані з командою Зеленського за родом громадської діяльності або бізнесу. Це нові професіонали з різних сфер — від IT-бізнесу до архітектури. Серед них навіть є ті, хто не голосував за Зеленського на президентських виборах і ставився до нього скептично. Про це пише автор на сайті “Новое время”.

    Схоже, найприємніше враження залишає список Вакарчука. І він відповідає його власному іміджу. Тут відчувається системність, спільна ідеологічна позиція, але також і мінус. Сильних гравців, потенційної фігури на посаду прем’єр-міністра не видно. За умови достатньої активності «Голос» може обійти партію Порошенка — потенціал є. Вони також можуть частково поборотися і за виборців Зеленського.

    Ребрендинг БПП — це крок у правильному напрямку, хоча сам собою він нових голосів не принесе. «Європейська солідарність» Порошенка продовжує світоглядну позицію попереднього року — войовничий, політизований і проєвропейський патріотизм. І вони дуже заточені на війну із Зеленським: вся войовничість йде в його тролінг. Але замість займатися не війною — лізти на барикади за Європу, важливіше зайнятися буденною конструктивною роботою, з чим у нас завжди проблеми.

    Що стосується Опоблоку і Опозиційної платформи «За життя», я лише б звернув увагу на те, що там вже немає групи Льовочкіна-Фірташа. Залишилася тільки група Льовочкіна, яка знову залишається в цьому шлюбі з розрахунку з іншою бізнес-політичною групою — групою Медведчука. Тепер правильно говорити група Бойка-Льовочкіна, де перший — фронтмен і рейтингоносець, а другий — тіньовий лідер. Сам Медведчук об’єднує все: є як тіньовим, так і реальним лідером. Рейтинги у них непогані, але кілька відсотків можуть втратити через «поганих мерів» — точніше, новоутворення «Довіряй справам» одіозних політиків Кернеса і Труханова.

    Одна з цікавих тенденцій цих виборів — співпраця і приховані блоки. Малорейтингові політики чи партії приєднуються до рейтингових лідерів і політичних сил. Це можна побачити на прикладі Опоплатформи — вони б могли піти окремо, але об’єдналися на користь обох політичних сил.

    У Тимошенко відбулося щось схоже. Вона, як і раніше, лідер своєї партії, але тепер до неї приєдналися союзники з відносно невисоким рейтингом — Тарута і Наливайченко. Вони підтримували її як до президентських виборів, так і під час них. Тут і вдячність, і прагматичний розрахунок по обидва боки.

    Ціла низка політичних сил також робитиме акцент на тому, що їхній лідер — претендент на прем’єрство. Це чітко задекларувала Тимошенко, такі ж амбіції має і група інших політиків — Гройсман, Порошенко, Смешко.

    Вже зараз — раніше такого не було — низка політичних сил заявляє про те, з ким вони можуть об’єднатися в коаліцію. Тут все вибудовується без особливих сюрпризів. Якщо у «Слуги народу» рейтинги залишаться на рівні 40%, їм буде достатньо однієї партії, або мажоритарників. У ролі партнерів по коаліції вони готові бачити «Голос»: у них дуже багато спільного, особливо з економічного блоку і ліберальних поглядів. У співпраці з Тимошенко каменем спотикання може стати те, що Юлія Володимирівна буде претендувати на прем’єрство, а «Слуга народу», найімовірніше, захоче висувати свого кандидата.

  • Торгівля людьми і відмивання грошей: Навіщо Зеленський відправив літак до Грузії за 10 дітьми

    Торгівля людьми і відмивання грошей: Навіщо Зеленський відправив літак до Грузії за 10 дітьми

    Сьогодні, 7 червня, дітей Юлії Сусляк повернули з Грузії в Україну. Сімейство планувало переїхати в Абхазію, однак це вдалося тільки голові сім’ї Юрію. В результаті – жінка знаходиться під вартою, її підозрюють у торгівлі дітьми, а її чоловіка звинувачують у відмиванні грошей в Україні. Ми розповідаємо всі подробиці гучного скандалу.

    Що сталося?

    25 квітня українку Юлію Сусляк затримали в Грузії. Підозру правоохоронців викликала те, що 7 з 10 дітей жінки народилися протягом одного року. Українка з дітьми приїхала з Москви в Тбілісі, потім – в Зугдіді, а після планувала вирушити в Абхазію, де її вже чекав чоловік Юрій. Батько сімейства виїхав перший з Росії– через Сочі, порушивши грузинський закон про окуповані території. За це йому загрожує чотири роки в’язниці.

    В Абхазію сім’я так і не потрапила, хоча і мала всі дозвільні документи. Всіх дітей Сусляк відвезли в лікарню з отруєнням, а після жінку затримали грузинські правоохоронці. Після цього з’ясувалося, що діти-однолітки були народжені сурогатними матерями. Що стосується Юрія Сусляка, він – батько всіх дітей.

    Більше того, слідчі заявляють, що обвинувачена нібито проявляла агресію у відношенні своїх дітей і тримала їх в поганих умовах. Прокуратура домоглася видачі обмежувального ордера, тепер жінка не має права наближатися до дітей. Їх поселили в будинку сімейного типу при Агентстві соціального обслуговування.

    «Лікарі підтвердили, що мати поводилася з дітьми неналежно… Для слідства також важливо і те, що один з дітей говорить, що це не його мама, і він боїться померти», – повідомив заступник директора департаменту кримінальної поліції МВС Грузії Мамука Челідзе.

    Більш того, в МВС Грузії заявили про пошуки одинадцятої дитини, так як у них є інформація про те, що жінка вивезла з України в Росію 11 дітей, а в Грузію вона прибула з десятьма. Однак за словами отця Юрія Сусляка, його дев’ятимісячна дитина померла в РФ в результаті нещасного випадку, і у них є докази у вигляді висновку медекспертизи, однак лише ксерокопія. Але правоохоронці вимагають оригінал, якого у Сусляка немає.

    При цьому прокурор Тея Гіоргадзе наполягає на тому, що у слідства є документ, отриманий з-за кордону, який доводить факт продажу 11 дитини. За її словами, це і стало підставою для пред’явлення звинувачень громадянці України.

    Адвокат Юлії Сусляк Зураб Тодуа заявляє, що жінка прямувала до чоловіка. Бізнесмен Юрій Сусляк виїхав з України у комерційних цілях і зараз переховує в Абхазії.

    Що стосується народження 4 з 10 дітей у 2017 році, то адвокат розповів, що батьки самі з багатодітних сімей і хотіли мати багато дітей. Після того, як лікарі заборонили Юлії Сусляк вагітніти, було оформлено угоду з сімома сурогатними матерями. Після цього, за словами Тодуа, сім’я протягом року жила в Америці, де Юлія Сусляк пройшла лікування. Молодша дитина народилася саме в США і є громадянином Америки.

    Також відомо, що Юрій Сусляк – біологічний батько всіх дітей. Це є головним аргументом адвоката сім’ї, що ніякої купівлі-продажу не було й, відповідно, Юлія невинна. Говорячи про інтоксикацію, адвокат сказав, що діти отруїлися або водою, або сосисками.

    Батько замішаний в будівельній афері

    Глава сімейства Юрій Сусляк є фігурантом масштабної будівельної афери NK Group. Ця компанія організувала піраміду з будівельних кооперативів у 19 областях України. Більшість об’єктів зводилися з порушеннями і не були добудовані. За даними ЗМІ, хмельницька компанія-забудовник, співвласником якої і є Сусляк, привласнила 124 мільйони гривень інвесторів. Гроші переводилися на рахунки фіктивних фірм. У листопаді 2018 року проти Юрія Сусляка в Україні почалося слідство за звинуваченням у відмиванні грошей.

    За інформацією журналістів, схема, за якою діяла компанія, була не дуже складною: створення мережі не пов’язаних будівельних кооперативів, низькі ціни (наприклад, в Тернополі ціна становила 4,9 тисяч гривень за кв. м.), зведення каркасу, зупинка будівництва. Об’єкти будувалися з грубими порушеннями, що вело до «заморожування» об’єктів або незаконної здачі в експлуатацію неготової будівлі.

    Дітей повернули в Україну

    5 червня в Грузію з України прибула бабуся дітей разом з групою соцпрацівників і співробітників служби по захисту прав дітей при апараті президента України Володимира Зеленського.

    Українська делегація на чолі з уповноваженим президента з прав дитини Миколою Кулебою провела зустріч з грузинськими прокурорами. Як заявляють українські урядовці, президент Зеленський особисто брав участь у визволенні дітей і делегував уповноваженого.

    У підсумку, представники Грузії і України змогли домовитися і 7 червня дітей перевезли на батьківщину разом з бабусею. Однак у справі Юлії Сусляк розслідування триває, її подальша доля поки не вирішена.

  • Путін загрався на Близькому Сході

    Путін загрався на Близькому Сході

    Хоч президент РФ і уявляє себе майстром комунікації з важкими колегами, та він аж ніяк не гросмейстер, здатний грати у шахи на кількох дошках одночасно.

    Російська дипломатія славиться своєю помітною готовністю взаємодіяти з усіма сторонами численних конфліктів на Близькому Сході, й ця характеристика породила ще один заплутаний клубок опортуністичних інтриг. Президент Володимир Путін уявляє себе майстром комунікації з важкими колегами, та він аж ніяк не гросмейстер, здатний грати у шахи на кількох дошках одночасно. Він хоче, щоб у ньому вбачали винищувача тероризму та ідеального посередника. Про це пише автор на сайті “Новое время”.

    Наприклад, минулого тижня у Москві приземлилася делегація «Талібану» та контингент афганських політиків. Разом з тим у медіа широко розходились новини про силові антитерористичні операції в Астрахані, Владімірі та Дагестані. Найскладніша плутанина — у відносинах з Іраном, з яким Росії необхідно підтримувати партнерство на сирійських полях, а не просто добросусідські зв’язки. Та це не означає, що вона обов’язково хоче відкрито стати на сторону ІД в ході швидкого розгортання конфронтації останніх зі США та союзниками.

    В іншій ситуації Росія отримала би насолоду — принаймні риторично — в протистоянні наростаючому тиску США на Іран, але навряд чи може одночасно протистояти і спробам цінного регіонального партнера, Саудівської Аравії, і розбудовувати антиіранську коаліцію країн Персидського заливу. Москва відчуває себе зобов’язаною роз’яснити новини про відміну угоди щодо постачання зброї: згідно з Росією, питання про цю угоду взагалі ніколи не поставало. Тим часом російські військові експерти припускають, що дрібні морські сутички в заливі можуть перерости в повномасштабний військовий конфлікт. Прагнучи переконати іранське керівництво утриматись від провокативних дій, Кремль відправив заступника міністра МЗС Сергія Рябкова до Тегерану, де він висловив своє розуміння іранської позиції щодо ядерної угоди, хоча і зустрічей на вищому рівні йому не забезпечили. Протест Росії проти нових американських санкцій щодо Ірану ефективно підірвав Китай, який по-тихому припинив імпортувати нафту у цього проблемного постачальника.

    Москві також стало як ніколи важко продовжувати підтримувати Іран зі своїм бажанням налагодити близькі зв’язки з Ізраїлем. Путін високо цінує особистий контакт з ізраїльським прем’єр-міністром Беньяміном Нетаньягу, проте поразка останнього в процесі формування коаліції робить нові вибори в Ізраїлі неминучими. В той час як російська верхівка не сприймає продовження ізраїльських авіаударів по Сирії, Путін схильний ігнорувати їх, і очікує на зустріч, яка згодом цього місяця відбудеться між радниками з національної безпеки США та Ізраїлю Джоном Болтоном та Меіром Бен-Шаббатом, і Ніколаєм Патрушевим, секретарем Ради безпеки Росії. Ця гнучкість контрастує з твердою відмовою російського міністра закордонних справ від американської ініціативи організувати економічний воркшоп «Процвітання в ім’я миру» в Манамі, Бахрейн наприкінці червня.

    Російські інтриги, що включають у себе Іран, Ізраїль та США, звісно ж, зосереджені передусім на Сирії, та «переможна» військова інтервенція туди несе нові проблеми для Москви. Сирійська кампанія стає все більш непопулярною серед російського населення, тому офіційна пропаганда воліє мовчати про нові авіаудари, ведучи до спекуляцій навколо теми можливого скорого виводу сил. Безпека російських баз залежить від продовження тісної співпраці на суші з проіранськими бойовиками, та перспектива іранської бази, дозвіл на появу якої в провінції Латакія є великою проблемою. Більше того, Москва має ставитись до Хізбалли як до легітимного стейкхолдера в Сирійській війні – попри непримиренний конфлікт цієї групи з Ізраїлем. Росія намагалась працювати з цим сумнівним партнером, щоб посприяти поверненню біженців з Лівану. Така «гуманітарна» активність має слугувати прикриттям для атаки на контрольовану повстанцями провінцію Ідліб, яку довго планували, але досі відкладають.

    На шляху цієї потенційно руйнівної операції стоїть Туреччина, що має свої плани на півночі Сирії. Минулого тижня Путін знову дзвонив президенту Реджепу Ердогану, але ознак компромісу щодо провінції Ідліб не було. Можливо, Путін не хоче тиснути на Ердогана через свою головну пересторогу — згортання ідеальної політичної співпраці (не стільки бізнесової угоди) щодо експорту С-400 до Туреччини. Це ледь не цілковите порушення авторитету турецької системи протиповітряної оборони посилює чвари між Анкарою і Вашингтоном. Москва радісно спостерігала за тим, як усе розвивається, сподіваючись побачити подальше поглиблення протирічь всередині НАТО щодо стратегічних планів в ширшому районі Чорного моря.

    Туреччина і справді в тяжкому становищі через свої амбіції відігравати надто багато ключових ролей. Та Росії навряд чи вдасться отримати якісь переваги від намагань створити «стратегічне партнерство» з державою-членом НАТО. Репутація Москви на Близькому Сході заплямована не лише пустими обіцянками підтримки різноманітних причин зіткнень, а й неохотою чи неспроможністю вкладати серйозні ресурси в свої політичні цілі. Навіть у Сирії Росія прагне підтримувати свої позиції задешево, наймаючи нині сумнозвісних напівприватних військових підрядників для здійснення більшості важких і брудних завдань. Ця пристрасть до застосування дешевих інструментів для маніпуляції вкрай ризикованими конфліктами ставить під загрозу інтереси справжніх стейкхолдерів — від Ізраїлю до Ірану, і знижує ймовірність будь-якої змістовності діалогів на вищому рівні з Вашингтоном, чого постійно бажає Путін.

    Для Росії Близький Схід — це зручний, не надто близький район, де Китай, ЄС, США та багато інших глобальних акторів мають на кону великі інтереси у численних, переплетених один з одним, конфліктів, що пригнічують спроби просувати новий порядок денний. Москва припускає, що кожен такий крок назустріч цьому порядку зменшує її роль, що залежить від здобуття максимального впливу з мінімальними вкладеннями. Що робить Близький Схід надзвичайно важливим у світовій політиці, так це унікальне розташування країн Персидського заливу як незамінних постачальників вуглеводнів, і Росія ніяк не зацікавлена в забезпеченні безперервних потоків нафти з цього багатого на конфлікти регіону. Сторони цих конфліктів поступово розуміють, що великої потреби в нейтралізації домінування США в цьому регіоні більше немає – замість цього наростає проблема в забезпеченні стійкої присутності Америки. Росія не особливо корисна у вирішенні цієї проблеми — її короткотерміновий багатовекторний опортунізм працює лише на подальше розпалювання нестабільності.

  • Не забиваєш ти, забивають тобі. Про що Зеленський має говорити з Європою

    Не забиваєш ти, забивають тобі. Про що Зеленський має говорити з Європою

    Президент Володимир Зеленський відбув з першим закордонним візитом до Брюсселю, де зустрівся з європейськими топ-чиновниками – і багато хто вбачає у цьому певний символізм. Втім, не варто переоцінювати значення перших візитів. Чому та з якими новинами може повернутись новообраний президент, пише автор на сайті “Апостроф”.

    Президент Ющенко перший візит здійснив до Москви, а Янукович – до Брюсселю, але це жодним чином не допомогло Ющенку у відносинах з Росією, а Януковичу – з ЄС. Важливо не те, куди летить глава держави, а що він там говоритиме. І ще більш важливо – що він робитиме вдома після повернення з закордонних візитів. Україна має погану славу країни, де політики часто говорять одне, думають інше, а роблять щось третє. Сподіваюсь, новообраному президенту вдасться переконати партнерів, що погані традиції залишились у минулому. Але зробити це буде не просто. Тим паче – у Брюсселі.

    Слід враховувати, що в самому ЄС зараз дуже непроста ситуація. Протягом 2019 року в ЄС проходять серйозні трансформації. Як в країнах членах (Німеччина, Франція, Італія), так і в цілому в структурі Євросоюзу – вибори до Європарламенту, перезавантаження керівництва Європейської Ради та Єврокомісії, вихід чи невихід Великої Британії з ЄС – лише цих питань достатньо, щоб зрозуміти, чим зайняті думки європейських політиків.

    Позиції євроскептиків посилюються, хоч і не так, як цього побоювалися на початку року, але достатньо, щоб це вплинуло на модифікацію внутрішньої та зовнішньої політики в ЄС. Як саме – побачимо ближче до кінця 2019 року. Різкі зміни політики щодо третіх країни не у традиціях ЄС, тому за усіх варіантів розвитку ситуації в Євросоюзі Україна залишатиметься серед пріоритетів зовнішньої політики ЄС, однак акценти будуть зміщуватися. І візит нового українського президента значною мірою визначить – куди саме. Чи дадуть новий кредит довіри, blankcheck, як кажуть євробюрократи, чи вже за кілька місяців почнуть наполегливіше запитувати щодо боротьби з корупцією, активізації внутрішніх реформ, кроків з врегулювання конфлікту на сході – тобто “трансформації України з проблеми на рішення”, як часто люблять висловлюватися в Брюсселі.

    Чи переконає Зеленський своїх співрозмовників у готовності здійснити таку трансформацію? Чи надасть він керівництву євроінституцій бачення карти модернізації країни і швидкого впровадження системних внутрішніх реформ? Відповіді на ці та інші питання побачимо вже незабаром.

    Щодо врегулювання конфлікту на Донбасі та відновлення суверенітету над Кримом, поки що особливої новизни з боку новообраного президента ми не спостерігаємо, якщо не враховувати експромт з “консультаційним референдумом”. Глава держави поки що не продемонстрував ні нового бачення, ні нових підходів, ні нової команди у цьому відношенні.

    Чи повторення того, що робив і через що пройшов його попередник, дасть кращий результат – риторичне запитання. Але на відміну від попередника, у Зеленського немає п’яти років на повторення того ж експерименту: говорити про війну, але вести мирні переговори, заявляти про турботу про українців на неконтрольованій території і забороняти їм перевозити з собою більше декількох кілограм продуктів, але найгірше – далі жити звичайним життям, яке однак щодня переривається повідомленнями про вбитих і поранених на Донбасі.

    Що змінилося за останні роки і що підтвердили президентські вибори – це неготовність далі жити у парадигмі нескінченного конфлікту, щоденних трагедій на лінії конфлікту і пустої риторики у телевізорі. Тому рано чи пізно, але прийдеться давати відповідь на головні питання: як зупинити кровопролиття, що робити з Мінськими домовленостями, якщо виконувати – то як, якщо відкинути – то яка альтернатива. Давати відповідь і своїм громадянам, і партнерам в Брюсселі.

    Повторення риторики попереднього президента у більш чи менш переконливій версії навряд чи буде результативним. У Зеленського є декілька альтернатив, причому не обов’язково взаємовиключних. Ефективна дипломатія не лише не відкидає сильну армію, але навпаки – можлива лише завдяки їй. Посилення санкцій не суперечить, а посилює пропозицію повернути захоплені території і повернутись до верховенства міжнародного права у двосторонніх відносинах. Прямий діалог не обов’язково означає здачу інтересів, а страх перед ним є проявом слабкості чи комплексу неповноцінності. Навпаки, сильний лідер і сильна країна однаково спроможні захищати свою позицію і у форматі прямого діалогу, і під час багатосторонніх переговорів. Одне не відкидає іншого, а навпаки – надає тактичної переваги лідеру і країні, яка не очікує милостині, а спроможна на нові ініціативи та нестандартні рішення.

    У випадку переговорів із сильнішим суперником завжди краще мати поряд з собою сильних союзників – але при цьому точно не слід себе обманювати ілюзіями щодо того, хто є сьогодні нашим справжнім союзником і на що ці союзники спроможні і готові піти.

    На що наші партнери з ЄС точно готові піти – щонайменше на збереження санкцій, якщо вони бачитимуть зрозумілу логіку дій та стратегічний план української сторони щодо врегулювання конфлікту. Також на оплату частини чеку на реформи і відбудову Донбасу – якщо будуть впевнені, що ці кошти не будуть розкрадені чи змарновані.

    Тому президенту в Брюсселі можна порадити поменше пустої риторики і побільше конкретики. Євроінтеграція залишатиметься формальним офіційним пріоритетом зовнішньої політики України, але щонайменше декілька десятиліть відносини України та ЄС базуватимуться на основі Угоди про асоціацію, яка на найближчі 20-30 не передбачає надання Україні статусу країни-кандидати чи навіть потенційного кандидата. Тому для України не залишається іншого вибору, аніж прагматичне використання тих можливостей і підтримки з боку ЄС, які існують зараз для вирішення поточних проблем.

    Завдання української дипломатії у відносинах з ЄС – домогтися якомога більшої кількості коштів, доступу до фондів, програм, проектів – те, зрештою, заради чого ЄС і було створено. У коротко- та середньострокову перспективу доцільно проштовхувати концепцію ЄЕП – поширення на Україну та її сусідів, принаймні тих, які цього хочуть, всього потенціалу свободи руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили. Причому робити це треба так само, як наші західні сусіди – разом із жорстким відстоюванням національних економічних інтересів, якщо потрібно – з використанням протекціонізму та підтримки будь-яких проектів, що створюватимуть робочі місця в Україні.

    Окремо потрібно буде визначити місце ЄС у процесі мирного врегулювання на Донбасі і відбудови регіону. Тут ЄС може зробити те, що вже робило багато разів у подібних випадках – організувати донорську конференцію на відновлення та реконструкцію Донбасу, зібрати необхідні кошти – не менше 10-15 млрд дол на 3-5 років – для відновлення інфраструктури та економічного зростання на сході країни.

    Володимиру Зеленському слід бути наполегливим та послідовним у нав’язуванні свого порядку денного. Це як у футболі – не забиваєш ти, забивають тобі. Не зможеш сформувати і запропонувати обговорення і роботу над тими питаннями, які в інтересах твоєї країни – доведеться працювати над питаннями, які сформульовані іншими. В України є моральне і політичне право вимагати допомоги і підтримки, а в її нового президента – шанс отримати таку допомогу і підтримку. Сподіваємось, він його не втратить.

  • Що Зеленський може запропонувати ЄС та США

    Що Зеленський може запропонувати ЄС та США

    Візит до Брюсселю є надзвичайно важливий для того, щоб наші партнери по ЄС і НАТО почули чітку інформацію: Україна не змінює курс.

    Від Зеленського наші міжнародні партнери передусім очікують продовження того курсу, який вже визначений і закріплений в Конституції, і який передбачає, що Україна рухатиметься у бік європейської і євроатлантичної інтеграції. Тому візит до Брюсселю є надзвичайно важливий для того, щоб наші партнери по ЄС і НАТО почули чітку інформацію: Україна з цього курсу не сходить, вона орієнтована на вступ до ЄС і НАТО, ми ваші партнери і необхідно спільно боротись з викликами, які є у нас, і у вас.

    І так, останнє – це про Росію. Вона є спільним викликом і загрозою для всіх. Тому Україні необхідно консолідувати і координувати свої дії зі Заходом, аби їй протидіяти. І або зменшувати, або й, делікатною мовою, елімінувати. Саме ці речі мали би стояти на порядку денному в переговорах у Брюсселі – і тоді Захід був б спокійним, що ніяких сюрпризів не буде, пише автор на сайті “Новое время”.

    Загалом, наші західні партнери також хочуть урегулювання ситуації на Донбасі та повернення Криму. Їм поганий мир кращий за хорошу війну, адже від санкцій втрачає не тільки Росія, а й Захід. Тому повернення до миру й дружби з Росією для них є доволі зрозумілою метою. Але лише за певних умов, що є визначальним для нас. Якщо ми їх і надалі будемо чітко артикулювати та наполягати на тому, що за повернення статус-кво треба відновлювати територіальну цілісність, іти з Донбасу, Криму, платити компенсації за завдану шкоду по всіх напрямках — за тисячі вбитих, поранених, півтора мільйона переселенців, моральну і економічну шкоду, то на такій основі й справді можна повертатись до миру. А на умовах, які зараз пропонують в Раді Європи ті ж Німеччина і Франція — беремо Росію назад, бо без неї інституції погано — це було б неадекватно. Більше того, це ніяк не європейська позиція — торгувати принципами і тим, на чому стоїть сучасна Європа. І наша дипломатія повинна про це не говорити, а кричати — і на всіх перехрестях.

    Як розвиватимуться відносини з США? Те, що деякі сенатори та конгресмени зараз запропонували Україні стати головним військово-політичним союзником, ми пропонували Америці ще в 2008 році, коли на саміті НАТО в Бухаресті нашій країні відмовили в ПДЧ. Минуло 10 років, і ця ідея опанувала мізки американських політиків, що я вважаю великим прогресом. Дуже добре, що нарешті стало зрозуміло: Україна — не якась пересічна невідома країна, а дуже серйозний фактор європейської, а відтак і глобальної безпеки. Думаю, ця тема повинна стати одним із предметів переговорів з Трампом. І дуже добре, що вони відбудуться наприкінці червня. Що є дуже скоро, а отже зараз українські та американські дипломати мають працювати на всіх парах.

    Яку позицію зайняти Зеленському в ситуації з Байденом? Відповідь мені здається дуже простою. Нам треба чітко і ясно зрозуміти: успіх України на американському напрямку — в підтримці з боку республіканців і демократів, і як в Сенаті, так і в Конгресі. До речі, налагодження позитивної взаємодії з обома партіями було важливим результатом зовнішньої політики Петра Порошенка. Та нічого не стоїть на місці: ситуація в партіях міняється, тож нам треба продовжувати почате.

    Що важливо, так це не прив’язуватись до скандальних особистостей. Як тільки ми почнемо розділяти обидві партії, проблеми виникнуть дуже швидко. Нам треба підтримувати український кокус — групу дружби з Україною у Палаті представників Конгресу США. Вона об’єднує як республіканців, так і демократів — і на краще зав’язувати з ними дружбу за на всіх рівнях і в усіх іпостасях. Якщо ми досягнемо такого результату, то будь-які заяви радників, адвокатів чи ще когось особливого значення не матимуть. І, головне, не впливатимуть на основне: стабільність американо-українських відносин. Так, є окремі елементи, як будуть використовувати у внутрішньо американській політичній боротьбі, але нам від цього треба стояти на гарматний постріл — тоді нас не втягнуть у жодні внутрішні розбірки.

    Чи вдасться Зеленському досягнути успіху на зовнішній арені? Для цього потрібні три головні компоненти: максимальне наближення до стандартів ЄС, до НАТО, і жорстка відповідь на російську агресію. Є купа інших підтекстів чи підпунктів. Є Угорщина, деякі проблеми з Польщею, далекий сусід Китай, Азія, і ще чимало інших питань, де нам також треба просувати свої інтереси. Та ключові я вже назвав, і якщо ми будемо їх дотримуватись, то стоятимемо на двох ногах.

  • Росія вже на порозі ПАРЄ. Що чекає на Україну

    Росія вже на порозі ПАРЄ. Що чекає на Україну

    Члени регламентного комітету ПАРЄ схвалили проект доповіді і текст резолюції щодо вдосконалення процесу ухвалення рішень Парламентської асамблеї щодо повноважень і голосування.

    Таким чином, регламентний комітет фактично підтримав рішення Комітету міністрів Ради Європи, який наголосив, що кожна країна-член РЄ “має право і обов’язок” брати участь в роботі Комітету міністрів та Парламентської асамблеї. Тепер для повернення російської делегації до ПАРЄ залишився всього один крок – рішення самої Парламентської асамблеї, яке може бути ухвалене вже 24 червня, пише автор на сайті “Еспресо”.

    Необхідно пояснити, що Росію ніхто не позбавляв можливості брати участь у засіданнях ПАРЄ. Після анексії Криму і початку війни на Донбасі проти російської делегації були запроваджені санкції, які, однак, не забороняли їй брати участь в роботі асамблеї. Вони лише позбавляли російську делегацію права голосу до виконання нею умов, які призвели до введення санкцій. Зрозуміло, що Росія не збиралася ані залишати Крим, ані відмовлятися від війни на Донбасі. Замість цього російська делегація просто перестала приїжджати на сесії ПАРЄ – на знак протесту. А керівникам організації, які регулярно навідувалися до Москви, зазвичай відповідали одне й те саме: ось знімете санкції, тоді подивимося. Коли цей відвертий шантаж не вплинув, Росія просто перестала сплачувати членські внески до бюджету ПАРЄ – чим, зрозуміло, привернула до себе особливу увагу бюрократії Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи Турбйорн Ягланд став найважливішим лобістом її інтересів.

    І ось тепер регламентний комітет ПАРЄ пропонує доповнити регламент організації пунктом, який забороняє в разі оскарження повноважень національної делегації позбавляти її права голосу, виступів і представництва в асамблеї та її органах. Замість цього передбачається запроваджувати санкції проти окремих депутатів – що, звичайно, може стати причиною нових конфліктів між ПАРЄ і Росією. Однак поки що – якщо асамблея схвалить пропозиції регламентного комітету – російська делегація зможе (якщо захоче, звичайно) повернутися до роботи в асамблеї. Повернутися як переможець. Бо жодні вимоги ПАРЄ не виконані, Крим анексований, війна на Донбасі триває – а санкції проти Росії фактично скасовуються.

    І якщо так дійсно станеться, це стане важливим прецедентом, який може призвести до відмови від санкційної політики як такої. В ЄС почнуть говорити, що діалог з Росією допоможе вирішенню проблем з Україною набагато більш ефективно, ніж санкційна політика і тиск на Кремль. І, таким чином, створять можливості для нової ескалації ситуації в Україні – і аж ніяк не тільки в Україні. Але розуміння хибності такої політики прийде тільки тоді, коли Заходу доведеться зіткнутися з декількома серйозними кризами одночасно – як це, власне, вже було після змови в Мюнхені і краху довоєнної Чехословаччини.

    А Україні доведеться в цій ситуації чинити опір агресії фактично самостійно – що, з огляду на втому великої частини українського суспільства від “гібридної війни” може призвести до тривалого територіального розколу країни, зникнення перспектив її європейської інтеграції та геополітичної поразки. Так що рішення регламентного комітету в Страсбурзі – зовсім не якась бюрократична процедура. Це початок нових, небезпечних для нашої країни процесів.

  • Команда Зеленського отримує жирну двійку!

    Команда Зеленського отримує жирну двійку!

    Поданий Зеленським закон про імпічмент – гі*на вартий. Переписали майже слово в слово ту саму процедуру, яка й зараз прописана в Конституції і яка унеможливлює сам імпічмент, позаяк ставить нездоланний бар’єр у 338 голосів. Хитро і безвідповідально – саме так я трактую цю законодавчу псевдоініціативу Зеленського. Тупа гра на публіку й більш нічого. Якби “позасистемний” президент дійсно хотів запровадити в країні норму про імпічмент президента, то він мав би розуміти, що:

    1. Треба спочатку поміняти Конституцію і звідти вилучити всі ті драконівські механізми імпічменту, які взагалі непідйомні для будь-якого парламенту.

    2. Скасувати норму про 338 голосів для оголошення імпіченту. Треба зробити не 338 (три чверті парламенту), а 300 (дві третини).

    3. Треба вилучити норму, за якою свій висновок про імпічмент повинен подати Верховний Суд. Ніякого Верховного суду тут не треба – досить висновку Конституційного Суду

    4. Має бути окремо прописаний статус спецпрокурора і спецслідчих. І ними аж ніяк не можуть бути нардепи, як це зараз написано в примітивному проекті Зеленського.

    5. ГОЛОВНЕ: підставою для імпічменту мають стати не важкі кримінальні злочини, а порушення Конституції (не кримінальні). Це – найголовніше!!

    Команда Зеленського отримує жирну двійку за цей закон про імпічмент. Це є дешева гра. Дєтскій лєпет. Зеленський свідомо вбиває тему імпічменту, і це не лише обман виборця, але й підленька западлянка.

    В Україні має з’явитися не оцей дурний, а нормальний, дієвий закон про імпічмент, де президент має йти з посади не лише за державну зраду, вбивство, педофілію чи інший тяжкий кримінальний злочин – але й за систематичні порушення Конституції, перевищення своїх повноважень тощо. Імпічмент має бути ПОЛІТИЧНИМ, а не кримінальним!!!

    Тому великі мудрагелі з команди Зеленського можуть собі в одне місце запхати свій закон, бо він забиває цв’ях в саму ідею імпічменту. Парламент цей закон повинен прокатати. І нав’язати якісне обговорення справжнього і реального імпічменту. Якщо зараз Верховна рада ухвалить цей закончик, то на темі імпічменту ставимо хрест. Без зміни Конституції (а це 300 голосів) тему імпічменту взагалі нема сенсу розглядати.

    В Адміністрації президента мають усікти: симуляція “новаторства” – це гірше за відверту імпотенцію. Бо пахне свідомим умислом. Шото вони геть слабенькі там.

  • Перше засідання РНБО: щось тут не те

    Перше засідання РНБО: щось тут не те

    Перший указ, перший закон, перше засідання РНБО– все це дуже символічні питання для будь-якого президента. Хоча насправді вони важливі, в першу чергу, для нас, громадян, і для всієї країни, тому що демонструють пріоритети нового керманича і його розуміння пріоритетів суспільства.

    Чесно кажучи, шокований як від порядку денного першого засідання РНБО під головуванням президента Зеленського, так і від нового формату роботи цього органу.

    На першому засіданні найвищого органу, завдання якого визначати стратегію оборони і безпеки держави, йшлося не про питання війни та миру, не про шляхи повернення Криму і Донбасу, не про фіксування трильйонних збитків, нанесених російською збройною агресією українським громадянам, українському бізнесу і український державі, а про енергетику.

    Тоді чому не про проблеми, від яких потерпає шоу-бізнес?

    Що стосується формату, то було заявлено, що надалі у такому новому форматі відкритих дискусій на засіданні РНБО вирішуватимуться всі проблеми України, в тому числі і щодо війни на Донбасі та звільнення заручників.

    Як людина, яка навесні 2014 року провела успішні переговори з обміну сорока наших військових і цивільних, захоплених окупантами в Криму, на одного російського грушника Романа Філатова, можу стверджувати, що коли на цьому питанні починається піар, результативні переговори закінчуються.

    Крім того, засідання РНБО – це не мильна опера. Вони не можуть проводитись у відкритому режимі принаймні з двох причин. Перша – в засіданні беруть участь носії державної таємниці, які під час обговорення використовують таємну інформацію та ухвалюють рішення, що стосуються оборони та безпеки держави. Друга – засідання РНБО – це формат максимально відвертої відповідальної розмови, а не позування на публіку перед телекамерами.

    Щось тут не те…

  • Як Путін відпускає собі гріхи

    Як Путін відпускає собі гріхи

    Зараз ми подивимося, наскільки добре молитви, шамани і старці допомагають проти народу

    Ви, напевно, пам’ятаєте, що Володимир Путін через острах пристріту ніколи не показував своїх дочок публіці. Крім того, він ніколи не називає по імені Олексія Навального — боїться, що це передасть опозиціонеру частину його сили і влади, зробить його рівним суперником.

    Я вже не раз розповідав про те, як російська влада все глибше йде у православне чаклунство і містицизм, пише автор на сайті “Новое время”.

    Путін і його міньйони до конфлікту з Варфоломієм постійно їздили на гору Афон і інші святі, так би мовити, місця. Вони там ревно моляться, кланяються різному камінню, шматочкам тканини, черепкам і деревинкам, що нібито мають магічну божественну силу.

    Вони ж невпинно будують усе нові церкви, намагаючись замолити так свої гріхи. За словами лідера РПЦ Кирила Гундяєва, щодня в Росії здають в експлуатацію по три церкви. В СРСР такими темпами робили атомні ракети, а в сучасній Росії — порожні храми.

    У цій пристрасті до містики є і більш екзотичні варіанти. Міністр оборони Сергій Шойгу — етнічний тувинець. Він не тільки церкви будує, а й буддистські датсани і навіть якісь язичницькі капища.

    Пам’ятаєте, нещодавно в Іркутській області шамани принесли в жертву п’ятьох верблюдів? Їх заживо спалили під час ритуалу, який називається «Жен тенгері яба». Цей ритуал буцімто націлений на зміцнення держави і народу, його проводять один раз на тисячу років. Але виглядає це як повна дикість.

    Шаманів хотіли притягнути до відповідальності за жорстоке поводження з тваринами, але в Кремлі у них знайшовся якийсь анонімний покровитель, їх відпустили з миром.

    У Чечні будують гігантські мечеті, в рідному селі Рамзана Кадирова щороку на завершення посту Рамадану в день Ід аль-Адха проводять масові жертвопринесення тварин. Учасники свят ріжуть горло сотням корів і овець.

    Ба більше, на Кавказі останніми роками бурхливо розцвіло джинознавство. Мусульманам наказано вірити в джинів, і багато хто ставиться до цієї заповіді з усією серйозністю. Я сам за професією арабіст. І багато років заради інтересу вивчав усе, що пов’язано з джинами і їх місця в релігії і міфології.

    Так ось, можу точно сказати, що немає нічого більш небезпечного для психічного здоров’я мусульманина, ніж намагатися приручити джина. Багато хто взагалі навіть не уявляє собі, з чим зв’язуються. Це вкрай небезпечна справа.

    Але на Кавказі зараз цим зайнята купа народу, відповідно, і з розуму сходять дуже багато. Там зараз з’явився цілий клас екзорцистів, нібито виганяють джинів з людей. Ви, ймовірно, скажете, що для глухих тайгових сіл і захмарних аулів все це може бути нормальним. Мовляв, народ темний — ось і займається незрозумілими речами.

    Але зараз справжнісінький екзорцист став одним з найвпливовіших людей у Кремлі. Звуть цю людину Олексій Опанасович Ноздрін. Але серед своїх шанувальників він більш відомий як старець (або Схі-архімандрит) Ілій — особистий духівник згаданого вище пана Гундяєва.

    У минулому він займався вигнанням демонів з простих вірян, тобто екзорцизмом, а зараз влаштувався в підмосковному Передєлкіно, де духовно опікує головних злодіїв і вбивць Росії, тобто — керівництво цієї країни.

    Вважається, що цей старець володіє даром передбачення і відпускає найстрашніші гріхи своїм відвідувачам. До нього ходять генерали, міністри, губернатори, сенатори і, звісно, сам Володимир Путін.

    До старця йдуть «по фізичне зцілення, очиститися духовно» після виконання відповідальних завдань, по прогноз політичного майбутнього і взагалі поради щодо мирського життя і роботи”.

    Як це працює? Пам’ятаєте, за наказом Путіна на Донбасі збили «Боїнг» з трьома сотнями ні в чому не винних людей, зокрема ста дітьми. Всі вони загинули. Щоб ці люди не приходили ночами до Путіна уві сні, він сходив до Ілія. Той відпустив гріх — і Путін з чистою совістю знову готовий вбивати. Все дуже просто.

    Цей старець став сучасним Гришкою Распутіним — людиною, яка володіла колосальним впливом на російську керівну еліту сто років тому. Той теж був старцем, що з’явився незрозуміло звідки. Він теж давав цареві, міністрам і їхнім дружинам безліч порад з ведення політики — як зовнішньої, так і внутрішньої.

    До речі, дуже часто до Ілія заходить Світлана Медведєва — дружина прем’єр-міністра, колишнього президента Дмитра Медведєва. Вона дуже віруюча людина, постійно ходить у церкви. Цікаво, що вона не любить свого імені. Майже всі, думаю, знають біблійного персонажа з дуже схожим чоловічим, правда, ім’ям. Не Світлана, а Світлоносний. На латині це звучить як Люцифер. Їй, як віруючій, ця аналогія не до душі.

    Тому, наприклад, розкішна яхта подружжя Медведєвих називається не «Світлана», а «Фотинія» — це грецьке ім’я самарянки, з якою Ісус Христос, за переказами розмовляв про живу воду біля криниці Якова.

    Таким чином, російська держава зараз тримається на дуже незвичайних для XXI століття принципах. Її правителі коять дуже дикі злочини проти свого та інших народів. Потім вони або спалюють верблюдів з бубнами, або ріжуть ціле стадо овець, або йдуть на поклон до старця-провидця. Це типу обнуляє їх гріхи — і вони продовжують у тому ж дусі.

    Я — людина невіруюча. Тому, мені здається, що система, побудована на молитвах, старцях, бубнах і вівцях з верблюдами, не дуже надійна. У якийсь момент вона обов’язково увійде в жорстке протистояння з реальністю.

    І в цей момент раптово може з’ясуватися, що народну любов і Божу благодать не можна купити ні за гроші, ні навіть за храми. Владі доведеться обирати — або продовжувати жити в метафізичному світі, або вибиратися в реальний.

    І ви знаєте, по-моєму, реальність їх взагалі не цікавить. У 2017 році рейтинг довіри президенту Путіну був на рівні 75%. У 2018 році таких людей було вже набагато менше — 58%. Але все одно більше половини.

    Але ось в 2019 році ситуація стала ще веселішою. Навіть за опитуванням державної служби ВЦИОМ, на кінець травня Путіну довіряють менше однієї третини росіян — 31%. І тенденція до зниження зберігається. Я думаю, навіть у Володимира Зеленського зараз рейтинг довіри в Росії вищий, ніж у Володимира Путіна.

    Кремль помітив це тільки зараз. Там почалася легка паніка. Навіть найбілш віруючі міньйони Путіна розуміють, що такими темпами через кілька місяців президенту будуть довіряти тільки вони самі. Та й то не факт — вони краще за інших знають, що Путіну вірити не можна.

    Виходить, що вся хвалена вертикаль влади, десятиліттями міцно посеред Москви, тепер висить у повітрі, у неї немає ніякого зв’язку з країною. Країна просто ненавидить свою владу. Вони з криками і свистом зустріли ні в чому не винну Ольгу Голодець — віце-прем’єра російського уряду на відкритті нового стадіону.

    Що робила б у цих умовах нормальна влада? Ну, напевно, спробувала б якось поліпшити, налагодити життя народу. Але замість цього Кремль фактично заборонив соціологам публікувати неприємні для нього результати соціологічних опитувань.

    На думку прес-секретаря Путіна Дмитра Пєскова, більшість росіян, як і раніше, готова голосувати за свого президента. Тому він попросив їх пояснити, звідки ж беруться такі низькі цифри народного йому довіри.

    Я не соціолог, але з радістю відповім Пєскову. Поки він з Путіним бігає до старців і відкриває церкви, народ у Росії живе все бідніше, а в багатьох місцях і просто голодує.

    Але у захопленості російської еліти містикою є і позитивна сторона. Зараз ми подивимося, наскільки добре молитви, шамани і старці допомагають проти народу, який збирається йти скидати свою владу. Хтозна? Можливо, допоможе! Але щось у мене дуже великі сумніви з цього приводу.

  • Конфлікт між Зеленським і Коломойським – питання часу

    Конфлікт між Зеленським і Коломойським – питання часу

    Може статися так, що, поки команда Зеленського будуватиме державу в смартфоні, Коломойський зведе старе добре тіньове князівство.

    За майже тридцятирічну історію незалежності України ще жодному президенту не вдавалося сформувати кодекс рівних правил у відносинах з олігархами. Так вже склалися традиції української політики. Поруч із кожним головою держави майоріла тінь того чи іншого фаворита. За часів Леоніда Кучми виникали то Павло Лазаренко, то Віктор Пінчук. Віктор Ющенко спочатку тяжів до Дмитра Фірташа, але потім потрапив у полон до Ріната Ахметова, якому вдалося продовжити епоху свого впливу і на президентство Петра Порошенка. Про це пише автор на сайті “Новое время”.

    Роль безперечного фаворита в оточенні вже шостого президента Володимира Зеленського, очевидно, хоче відігравати Ігор Коломойський. Якщо в основі партнерства Порошенка і Ахметова лежали особисті інтереси і спільне управління Антимонопольним комітетом і енергорегулятором, то Зеленський і Коломойський прийшли до влади разом як формальні і неформальні партнери, скріплені медійним впливом 1+1.

    Тим часом лякає кліше «проект Коломойського», яким команда Порошенко таврувала Зеленського, не зовсім віддзеркалює дійсність. Лідер Кварталу 95 планував участь у виборах задовго до появи партії Слуга народу. Йдеться про плани балотуватися на пост голови держави ще в 2014 році.

    Для Коломойського участь Зеленського у виборах була радше венчурною інвестицією в межах війни з Порошенком. Тоді як сам кандидат користувався доступними йому ресурсами, не оглядаючись на подальші зобов’язання. І тут складно сказати, хто чиїм був інструментом — Зеленський у руках Коломойського чи телеканал 1+1 в умілих руках амбітного артиста.

    Ставши головою держави, Зеленський спробує відновити паритет лідерства у цьому тандемі. Ось із чим пов’язана активність Коломойського після інавгурації. За два тижні формально безпартійний і без держпосади лідер групи Приват зустрівся з Юлією Тимошенко, гарантував політичне майбутнє Арсену Авакову в кріслі голови МВС, побував у будинку в Олександра Грановського, розповів, як консультує новий політичний проект Геннадія Труханова та Геннадія Кернеса, і навіть передбачив виданню Financial Times дефолт України.

    Приватівець поспішає розставити червоні прапорці, позначаючи якомога більшу територію владних повноважень, на які він претендує поширити свій вплив. Дві найближчі мішені — Петро Порошенко та Рінат Ахметов.

    Першого активно намагається покарати Андрій Портнов, особисті мотиви якого збігаються з інтересами Ігоря Коломойського. Численні заяви про злочини, санкції на обшук, затримання і арешт майна членів команди Порошенка будуть активно висвітлювати в контексті найближчих виборів, продовжуючи знищувати рейтинги «колишніх».

    А Рінату Ахметову створюватимуть проблеми тими ж інструментами, якими олігарха змусив до співпраці Петро Порошенко, — через енергорегулятор і Антимонопольний комітет. Із 1 липня в Україні має запрацювати закон про вільний ринок електроенергії, який зменшить роль державного енергорегулятора (НКРЕКП).

    Це одна з головних умов співпраці з міжнародними фінансовими інститутами. Але якщо енергоринок запрацює, ціна на електроенергію зросте передусім для промислових споживачів. У виробництві феросплавів і металургії, де зосереджено інтереси Коломойського, вона становить до 50% структури собівартості. Вільний ринок загрожує лідеру групи Приват багатомільярдними втратами. І зараз робиться все, щоб цей процес відкласти на невизначений термін.

    Таке відкрите і публічне втручання приватної особи в економічне і політичне життя країни має дивний вигляд не тільки в європейській країні, але навіть на пострадянському просторі. Останнім олігархом, який настільки вільно і необмежено поводився із владою, був Борис Березовський у ранні роки Володимира Путіна.

    Зеленського складно порівнювати з Путіним. Але природа влади залишається незмінною. Конфлікт між Зеленським і Коломойським — питання часу. В оточенні президента вже сформувалися два табори: кварталівців і приватівців, конкуренція між якими загрожує перерости у протистояння одразу після парламентських виборів.

    Сьогодні обидві команди все ще сильно взаємозалежні, а опоненти все ще зберігають вплив у правоохоронних органах, парламенті і владі на місцях. Зеленському та його партії критично важлива підтримка 1+1 під час виборів, а Коломойському — час для нарощування впливу в наступному складі парламенту.

    Але вже зараз умовну «групу Приват» обмежили у впливі на формування списку кандидатів у народні депутати Слуги народу. Оточення Коломойського змушене шукати альтернативні способи потрапляння у парламент.

    І може статися так, що, поки команда Зеленського будуватиме модернізовану державу в смартфоні, Коломойський буде «кодити» старе добре тіньове князівство зі своїм особистим ключем безпеки терміном на п’ять років.

  • Парламент новачків. Але це не гарантує якість

    Парламент новачків. Але це не гарантує якість

    Вперше в нашій історії у нас може з’явитися однопартійна більшість і однопартійний уряд.

    Нинішній склад Верховної Ради запам’ятався багатьма рішеннями. З одного боку, були позитивні результати — проведено цілу низку серйозних реформ, важливих конституційних змін від судової реформи до внесення до Конституції курсу на євроатлантичну інтеграцію. Відбулася ціла низка позитивних змін — ціннісних, ідеологічних, політичних, викликаних Майданом — Верховна Рада змогла підтримати їх законодавчо.

    З іншого боку, так і не вдалося провести парламентську реформу. Незважаючи на суттєве оновлення депутатського складу, не вдалося поліпшити якість українського парламентаризму і подолати його традиційні проблеми, включаючи «кнопкодавство», постійні прогули і, незважаючи на постмайданні зміни, нехтування регламентом. Про це пише автор на сайті “Новое время”.

    Після Майдану було порушено цілу низку парламентських традицій. Наприклад, ігнорували права опозиції, оскільки не хотіли давати колишнім регіоналам ані місця в президії, ані в ряді комітетів. Це можна зрозуміти, але було порушено одну з основних традицій українського парламентаризму.

    З коаліцією ситуація теж двоїста. Спочатку було створено ціннісну, ідеологічну коаліцію з п’яти фракцій з конституційною більшістю, але як показує не тільки наш, а й європейський досвід, такі великі коаліції рідко стабільні.

    У 2016-му в коаліції залишилися дві партії, що зробило її, з одного боку, більш стійкою, і формально вона залишилася старою коаліцією. Але ось з точки зору легітимності її кількісного складу, питання були і є. Зараз це проблема для розгляду Конституційним судом.

    Один з уроків цієї ситуації полягає в тому, що в регламенті Верховної Ради потрібно чітко зафіксувати не тільки момент створення коаліції, а коли і за яких умов вона припиняє своє існування.

    І як інститут коаліція не відбулася. Вона існувала як політичний феномен, як об’єднання фракцій, але не як інститут, де б діяли внутрішній регламент, органи коаліції. Як орган узгодження інтересів партій, що входять ло її складу — коаліція не діяла, що призвело до її розпаду. Далі вона існувала тільки на папері, але процедуру прийняття рішень виконували президент і прем’єр-міністр, а не органи коаліції.

    Голосування на дострокових парламентських виборах за відкритими списками, найімовірніше, не відбудеться. Я критично оцінюю тезу про те, що нібито відкриті списки кардинально змінять і якість парламенту, і якість наших еліт. Нічого подібного. Вони тільки зроблять вибори й отримання депутатського мандата більш дорогим задоволенням.

    Як це не парадоксально, за закритими списками багатьом нашим відомим активістам буде легше потрапити до парламенту. Їх мало знають, а в разі відкритих списків, гроші доведеться платити значно більші. І в багатомандатних округах перевагу матимуть люди з грошима, або ті, хто контролює цей регіон.

    При цьому, з огляду на інтереси потенційного лідера парламентських виборів, за цей закон або виборчий кодекс проголосують вже в наступному складі Верховної Ради.

    Змін не відбудеться, в тому числі і тому, що мажоритарникам це невигідно. Погоджений компроміс вони не підтримали. Та й здебільшого парламентським силам теж не вигідно відмовлятися від існуючої системи — вона їх влаштовує.

    Проблема в тому, що заявку про зміну виборчої системи було зроблено і в коаліційній угоді. Коаліційна угода була дуже демократичним документом, документом узгодження інтересів. Але егоїзм окремих політичних сил переміг, тому тези і про зміну виборчої системи, і про скасування недоторканності так і не були реалізовані.

    Наступний парламент буде іншим. Вперше в нашій історії у нас може з’явитися однопартійна більшість і однопартійний уряд. Воно було — за Кучми або де-факто у регіоналів (комуністи були придатком до коаліції), але так, щоб демократичним шляхом, та ще й абсолютно нова партія відразу могла отримати парламентську більшість — такого не було.

    Складно сказати, що з цього вийде, тому що з високою ймовірністю у нас в наступному складі парламенту, особливо за партійними списками, буде більшість новачків. Їх буде багато у потенційних лідерів, тієї ж партії Слуга народу, партії Вакарчука, частково навіть у блоку Порошенка.

    Старожили залишаться в Оппоблоку, там партійний список буде складатися в основному з нинішніх депутатів, так само в партії Тимошенко і партії Порошенка якась частина нинішніх депутатів збережеться.

    Щодо мажоритарних округів, соціологи кажуть, що значна частина виборців просто проголосує за кандидата від Зеленського. В такому випадку, і за мажоритаркою ми отримаємо багато новачків.

    Як це позначиться на роботі парламенту — я не наважуся прогнозувати. Новизна не гарантує якість, але може гарантувати нові проблеми.

  • Петро з плазмою. Інформаційна наліпка, яку буде непросто здолати

    Петро з плазмою. Інформаційна наліпка, яку буде непросто здолати

    Найбільше вражає – ні, не сприйняття Порошенком Банкової як власного бізнесу. Тут якраз нічого нового. І навіть не ставлення до питань державної безпеки, якими він так пишався. І точно не те, як він розуміє термін “цивілізована передача влади”.

    Найбільше мене вразило те, що Петро тупо не бачить у своїх діях нічого лихого особисто для себе! Ні, ну правда, він же щиро вірить, що матиме успіх у наступному парламенті. Що проведе туди велику фракцію, матиме вплив, ось це все.

    Але за коментарями схоже, що вони реально не розуміють, що ж не так в історії із ситуаційною кімнатою. Це якась фантастична неадекватність, яка просто не має меж. І якщо так піде далі, то припущення, що його партія не подолає п′ятивідсотковий бар’єр, уже не видаються аж такими безпідставними…

    Оскільки в коментарях уже є спроби змістити акценти, підкреслю ще раз. Пост не про правову складову. Я навіть наперед вірю, що ситуаційну кімнату розібрали на запчастини юридично бездоганно, і що? Пост про інше – про яскраве (не)розуміння світу навколо.

    Петро із плазмою – це інформаційна наліпка, яку буде непросто здолати. А ви самі її створили. Браво. Так переможете.

  • Блеф Путіна. Як Росія видає паспорти жителям Донбасу

    Блеф Путіна. Як Росія видає паспорти жителям Донбасу

    Потихеньку з’ясовується, що російські паспорти ніхто поки що не видає і не отримує

    У квітні Володимир Путін спростив отримання російських паспортів жителями окупованих територій на Донбасі. Частина експертів тоді говорили, що ось зараз почнеться масова роздача громадянства РФ, потім територія буде анексована, а слідом буде запущена нова, ще більш жахлива фаза війни.

    Я говорив, що таку теорію виключати, звичайно, не можна. Але є і варіанти що, наприклад, Москва намагається нав’язати передачу Україні ОРДЛО на своїх умовах. Для цього їй треба буде вивезти звідти своїх бойовиків і колаборантів. З українськими паспортами ці люди жити не можуть, а папірці за назвою “паспорт ДЛНР” в світі ніхто не визнає. Про це пише автор на сайті “Новое время”.

    Ось тому їм треба роздати російські документи. Підкреслю: не всім місцевим жителям, а тільки їм. Власне, в указі Путіна був спеціальний пункт: російські паспорти давати тільки в обмін на сепаратистські.

    Але все одно багато хто вважав, що процес паспортизації стане швидким і масовим: просто сепаратисти спочатку будуть давати всім бажаючим свої папери, а ті вже стануть міняти їх на російські. Тим більше, в сусідніх регіонах самої Росії тут же були створені пункти видачі російських паспортів.

    Мені вся ця історія з самого початку здалася блефом. Причин кілька:

    • По-перше, росіянам самим недавно підвищили пенсійний вік. Їм зараз точно не потрібні ще кілька мільйонів українських пенсіонерів.

    • По-друге, Москва ніколи не хотіла анексувати Донбас. Ні територія, ні її жителі їй задарма не потрібні. Для Путіна важливо мати важіль тиску на Київ всередині України, а не всередині Росії.

    • По-третє, масово роздаючи паспорти, Росія фактично визнала б свою відповідальність за окупацію, а вона цього зовсім не хоче робити. Їй це все хочеться представити, як конфлікт між українцями, а не між українцями і росіянами. Цього вона якраз взагалі не хоче.

    Є і купа інших дрібніших причин поменше, через які Путіну зовсім не так вже й вигідно зробити кілька мільйонів українців росіянами. Зрештою, у багатьох з них купа зброї — навіть до гаубиць і танків. Такі люди йому не потрібні.

    Як Росія видає паспорти жителям Донбасу?

    І ось потихеньку з’ясовується, що російські паспорти ніхто поки що не видає і не отримує. Журналісти “Нової газети” з’їздили туди і дізналися, що на російському боці кордону пункти видачі паспортів наглухо закриті, там ніхто не працює. У Донецьку і Луганську перед паспортними столами стоять космічні черги, в яких ошукане місцеве населення хоче отримати паспорти “ДНР” і “ЛНР”, а потім з ними вже отримати російські документи.

    Насправді, черги рухаються по кілька людей в день. Для обслуговування всіх жителів ОРДЛО такими темпами знадобляться століття. Більш того, потім ще треба відстояти таку ж чергу ще й для подачі документів на російський паспорт. Через це поки що ніхто ніяких паспортів там не отримує.

    Окупанти зробили процес максимально довгим і незручним, щоб люди навіть і не думали міняти документи. Але найсмішніше, що ті, хто отримають спочатку сепаратистські, а потім російські документи, стануть для України злочинцями. Вони втратять право на українські виплати і не отримають права на російські.

    Щоб, скажімо, отримувати російську пенсію, їм треба прописатися і жити на території Росії. Звичайно ж, влада РФ зробить це майже неможливим, щоб їм нічого не платити. А тих, хто буде намагатися обійти закон, самі росіяни почнуть садити — у них є стаття за підробку документів.

    Таким чином, жителі ОРДЛО, які вв’яжутся в цю історію, схоже, стануть злочинцями для України і майже точно — для Росії. Українських грошей їх після цього, мабуть, позбавлять, та й російських, звичайно, не дадуть. Російська держава навіть своїх громадян постійно і жорстоко обманює. Українських — там і зовсім за людей вважати не будуть. У них останнє відберуть і натомість нічого не дадуть.

    Загалом, я заздалегідь дуже співчуваю тим, хто вирішив повірити Володимиру Путіну в Донецьку і Луганську. Їх чекає дуже погане майбутнє. Єдиним порятунком для цих людей може стати оформлення якоїсь угоди між Росією і Україною щодо Донбасу. Але це поки що виглядає дуже малоймовірно.

    Росіяни до останнього моменту вимагали, щоб Україну в Москві представляв кум Путіна — Віктор Медведчук. Однак Володимир Зеленський відсторонив його від цього завдання, тому незрозуміло, чи почнуться взагалі якісь переговори. Але в будь-якому випадку можна сказати, що зараз ситуація наближається до переломної точки. Російський блеф з паспортами не вдався, тому позиції України в цьому протистоянні виглядають досить непогано.

  • Скасувати Шенген та євро. Що обрала Європа?

    Скасувати Шенген та євро. Що обрала Європа?

    Головною політичною подією вихідних стали вибори до Європейського парламенту — головного представницького органу Європейського Союзу.

    Європейські ліві і праві центристи, тобто соціал-демократи і консерватори пережили страшну поразку. Загалом в ЄП 751 місце, але навіть разом вони отримали лише 329 мандатів. Це менше половини. Такого взагалі ніколи не було.

    Зате успіху досягли ті, кого колись називали маргіналами — праві і ліві популісти, націоналісти, пірати, троцькісти, якісь підозрілі «зелені» без виразного порядку денного і подібна публіка, пише автор на сайті “Новое время”.

    Єдина надія прихильників традиційних партій — це блок лібералів і демократів, у якому 107 осіб. Вони теж за Євросоюз і все таке, але є невелика проблема. Це партія великих банків і корпорацій, їхня підтримка буде тільки дратувати інших виборців.

    Головний підсумок виборів: політичний рух правих націоналістів не зміг зібрати більше третини голосів у ЄП. Їхні об’єднані сили становитимуть приблизно 115−120 мандатів.

    Вся Європа дуже боялася, що вони зможуть отримати третину голосів і, відповідно, блокуючий пакет акцій у Європейському парламенті. За його регламентом, ніяке рішення не може бути ухвалено, якщо проти нього виступають 33 відсотки депутатів.

    Простіше кажучи, отримавши третину голосів, можна заблокувати роботу цього органу. Це, своєю чергою, заблокує роботу Єврокомісії та Європейської ради, чий склад затверджується парламентаріями. Весь Європейський Союз виявився б без керівництва і можливості приймати будь-які рішення. Це стало б початком його кінця.

    Але, на щастя, цього не сталося. У всякому разі, поки що не сталося, бо ми ще не знаємо, як будуть поводитися всякі дрібні партії, що зайшли в Європарламент. Можливо, вони почнуть шантажувати всіх інших, погрожуючи блокуванням прийняття рішень. Зараз у Європі це вже звичайна справа.

    Проте, результати виборів сенсацією не стали, оскільки соціологія в ЄС працює непогано. Але катастрофічний провал традиційних партій, які виступають за збереження нинішнього стану речей, все одно викликав у багатьох острах.

    Політики, політологи, економісти, журналісти, дипломати і різнокаліберні експерти зараз думають, звідки взялося невдоволення людей, наскільки сильний його потенціал, і куди воно здатне завести ЄС. Це все досить серйозні питання. Річ у тім, що просто зараз вирішується доля Євросоюзу, як і в якому напрямку йому рухатися далі.

    Тріумфатори нинішніх виборів пропонують зупинити політичну інтеграцію і повернутися до витоків ЄС. На ділі це означає збереження лише економічного спільного простору, та й то не в усьому. Наприклад, французький «Національний фронт» хоче відмовитися від єдиної валюти — євро.

    Те саме стосується і Шенгенської угоди. Європейські націоналісти хочуть її скасувати, дуже ускладнивши громадянам інших країн поїздки між різними державами ЄС.

    Але головна їхня мета — це повне припинення політичного співробітництва. Європейські націоналісти хочуть забрати і Європарламент, і Європейську комісію, і Європейську Раду. Вони мріють, щоб кожна країна була окремою і повністю незалежною — зі своєю релігією, своїми звичаями, своєю мовою, своєю культурою і своїми цінностями. Вони хочуть йти своїм шляхом, а не спільним.

    Відповідно, ці люди будуть робити все можливе для руйнування нинішньої конфігурації ЄС, для його дроблення на окремі країни, які об’єднані хіба що географією. Протистоїть націоналістам умовний блок європейських інтеграторів, який зараз втрачає вплив і популярність.

    Його прибічники — це, звичайно, дві категорії людей.

    Бізнес. Для нього добре, коли всюди діють єдині закони і стандарти, коли всі говорять однією мовою, коли для грошей, людей, технологій і товарів немає жодних кордонів. З бізнесом у цьому сенсі все ясно. Йому було б ідеально, якби у всьому світі не було кордонів, була одна мова, одна столиця і одні закони.

    Молоді, освічені, космополітично налаштовані люди, які взагалі не розуміють, для чого потрібні кордони. Вони звикли вільно подорожувати, жити, працювати і вчитися там, де побажають. Для них європейська інтеграція — це світоглядний вибір, цивілізаційний. Вони з жахом і жалістю зараз дивляться на британську молодь, яка опинилася відрізаною від Європи Brexit.

    Але у бізнесу і молоді є велика проблема: вони ніяк не можуть придумати таку картину майбутнього Єдиної Європи, яка була б до душі широким масам звичайних європейських обивателів. Але насправді, їм вже потрібно сказати правду. Вони хочуть побудувати нову європейську континентальну імперію, на кшталт Римської або імперії Наполеона.

    Так, для європейського вуха слово імперія звучить не дуже добре. Особливо для німецького, оскільки по-німецьки це буде Райх. Але треба розуміти, що за політичним устроєм це буде дуже м’який, демократичний режим, а від імперії там буде лише вплив у світі, а також культурний, науковий та економічний вплив.

    Ангела Меркель нещодавно слушно зауважила, що тільки об’єднана Європа зможе протистояти викликам майбутнього з боку США, Китаю і Росії. Вона має рацію. Європа зобов’язана об’єднатися, якщо хоче залишатися важливою і привабливою силою в світі. В іншому разі її чекає доля великого музею просто неба, у якого немає ні своїх устремлінь, ні своєї волі, ні своїх інтересів.

    Це було б дуже сумно, як саме по собі, так і ще з однієї важливої причини. Зараз розпад і поступову деградацію Європейського Союзу активно підтримує Москва.

    Володимир Путін щосили хоче помститися Заходу за загибель Радянського Союзу. Він не шкодує грошей і зусиль для підтримки націоналістів і популістів в Європі. За задумом російського лідера, вони мають розвалити ЄС зсередини. А зовні він лякає обивателів там навалою мігрантів і європейською бюрократією.

    Путін дуже боїться появи політично єдиної Європи з одним центром ухвалення рішень — на кшталт Вашингтона або Пекіна. У цьому випадку він не зможе більше грати на протиріччях між окремими країнами, залякувати і підкуповувати їх.

    Тому прихильникам єдності зараз дуже важливо показати: з одного боку Європа може стати важливим центром сили у XXI столітті. Величезним вільним простором, привабливим для бізнесу, вчених, молоді.

    З іншого — розлетітися на три десятки уламків, які з часом будуть замкнуті кожен на себе і цікаві лише китайським туристам.

    Вибори до Європейського парламенту показали, що зараз справа йде до першого варіанту. Щоб його не допустити, потрібно терміново вживати серйозних заходів. Бо наступні вибори до Європейського парламенту ЄС може і не пережити.

  • Перезавантаження влади в Європі. Що потрібно робити Україні

    Перезавантаження влади в Європі. Що потрібно робити Україні

    З 23 по 26 травня у країнах Євросоюзу відбулися вибори до Європарламенту. За рекордно високої явки вибори принесли несподівані результати: Європейська народна партія (ЄНП) та Прогресивний альянс соціалістів і демократов беруть значно менше мандатів, ніж 5 років тому, і не зможуть сформувати “велику коаліцію” без підтримки інших сил. Водночас, крайньоправі та крайньоліві сили, які виграли вибори в окремих країнах, не набрали мінімум голосів, необхідний для створення блокуючої сили (30%). Про головні особливості виборів і їх значення для України пише автор на сайті “Апостроф”.

    Про особливості виборів

    Перше. Перед виборами до Європейського парламенту були дуже серйозні побоювання у тому, що крайньоправі і крайньоліві сили, які ми вважаємо євроскептиками і антиєвропейськими, зможуть взяти третину голосів. Ці побоювання не виправдалися в силу низки причин. По-перше, дійсно було декілька скандалів навколо правих сил, зокрема Ібіцагейт в Австрії, звинувачення у фінансуванні з боку РФ тощо. І все це призвело до того, що було дуже стримане ставлення до цих сил. По-друге, можливо хвиля побоювань спеціально розганялася опонентами євроскептиків, щоб мобілізувати своїх прихильників. І на відміну від 2014 року, рівень участі у виборах з боку громадян ЄС був дуже високим. Більше 50 відсотків – це дуже добрий результат для ЄС.

    Те, що антиєвропейські чи євроскептичні сили набрали на 5 відсотків більше – це серйозний сигнал-попередження європейському мейстріму про те, що громадяни ЄС не задоволені цією ситуацією, яка склалася. Загальний антиєвропейський тренд не минув і буде тривалий час продовжуватися.

    Перший висновок результатів виборів полягає у тому, що партії мейнстріму – Європейська народна партія і партія соціалістично-демократичного альянсу – будуть адаптувати свою політику і певною мірою робити її більш євроскептичною. Тобто вони модернізують свою політику.

    Друге. Ми вперше матимемо європейський парламент, який не буде повністю під контролем соціалістів і правоцентристів, а буде складатися зі значно більшої кількості партій. Відповідно, буде значно складніше знаходити компроміс.

    Ми вперше будемо мати європейський парламент, який не буде повністю під контролем соціалістів і правоцентристів, а буде складатися з значно більшої кількості партій Фото: euobserver.com
    Третє. Ці вибори вперше відбувалися у так званому європейському політичному полі. Якщо раніше брали участь тільки національні партії, то цього разу брали участь і європейські партії, а громадяни однієї країни могли балотуватися чи голосувати у іншій країні – це також дуже цікаве нововведення цих виборів.

    Четверте і головне щодо України. В цілому новообраний Європарламент і нове керівництво інституцій Євросоюзу, яке буде затверджено цим парламентом (Європейська Рада і Європейська Комісія), будуть також певною мірою зміщати акцент і увагу у своїй роботі під впливом крайньоправих чи крайньолівих політичних сил. Тобто буде більша увага до обмеження міграцій, захисту ринків товарів та праці тощо. Тобто буде менш ліберальний тренд у європейській політиці, і однією з його складових буде те, що вони більше приділятимуть уваги внутрішнім питанням, а менше – питанням міжнародної зовнішньої політики.

    Останні роки ключову роль у зовнішній політиці ЄС відігравали ключові держави – Німеччина, Франція, Італія та Велика Британія, яка зараз знаходиться у такому стані, що їм зараз не до зовнішньої політики ЄС (хоча історія з Brexit ще дуже далека від закінчення). Далі ж буде ключова увага до столиць ключових країн-членів, а не до тих рішень, які приймаються у Брюсселі. Відповідно, Брюссель все більше займатиме технократичну позицію, тобто братиме участь саме в тих проектах, де менше великої політики, а більше практичних результатів.

    Ми маємо робити висновок з цього і відповідно інвестувати у можливості практичного співробітництва з Євросоюзом і не надто чекати їхньої великої залученості до високих міжнародних питань, як врегулювання конфлікту з Росією. Очевидно, що буде менше великої зовнішньої політики, а більше практичних проектів.

    Тому зараз Україні варто сконцентрувати всю увагу на тому, щоб якомога більше заохотити європейські інституції до якихось фінансових вливань, до проектів з відбудови Донбасу, до проектів з нарощування експорту, а не проводити діалог з Брюсселем у вербальному контексті (заяви, слова і жодних дій).

    Адже великого тиску на Росію не було й раніше. Тим паче – зараз. ЄС, наче слон, дуже повільно рухається, але якщо вже зробив якесь рішення, то інерція розповсюджується на тривалий час. Так ось, новий ЄС буде більш чутливий і піддатливий до змін і модифікацій, ніж той, який ми бачили на сьогоднішній день.

    Україна і ЄС

    Параметри відносин визначені Угодою про асоціацію, і вони залишатимуться такими ж ще років 20 щонайменше. Під час ратифікації Угоди про асоціацію було прийняте рішення, що вона не дає нам статусу кандидата і не створює умов для цього статусу. Очевидно, що ми ще декілька десятиліть залишатимемося країною сусідом з ЄС, а не країною-кандидатом, що дозволило б системно змінити статус відносин. Тобто ніяких якісних змін не буде.

    ЄС і Росія

    Це головне питання, над яким всі міркували. Якщо б євроскептики взяли третину чи більше, то можна було б очікувати швидких змін всередині Європейського Союзу щодо Росії. Зараз же, коли тільки на 5% зросло представництво цих сил, то швидких змін навряд чи можна очікувати. Але рішення, наприклад, щодо Ради Європи показало, що поступова модифікація вже почалася і буде продовжуватися.

  • Дефолт призведе до краху і злиднів

    Дефолт призведе до краху і злиднів

    Ігор Коломойський продовжує наполягати на доцільності оголошення Україною дефолту і відмови від виплат по боргах.

    Те, що олігарх, який зберігає вирішальний вплив на нового президента Володимира Зеленського, говорить про це в інтерв’ю західним ЗМІ – а останній такий заклик прозвучав у інтерв’ю Financial Times – є до того ж сигналом західним фінансовим колам. Адже в американських і європейських медіа впевненість в тому, що після перемоги Зеленського і призначення їм Богдана главою своєї адміністрації саме Коломойський диктує новому президенту свій порядок денний, є куди більшою, ніж в Україні. І після одкровень Коломойського потенційний західний інвестор і кредитор України, принаймні, починає розуміти, до чого йому готуватися. Про це пише автор на сайті “Еспресо”.

    Що ж відбувається? А рівно те, що відбувалося на наших очах вже багато разів в новітній українській історії. У 2013 році інтереси олігархії, політичної еліти та народу збіглися. Олігархи хотіли послаблення Януковича, політична еліта – збереження електоральної конкуренції, народ – демонтажу кримінальної держави. Однак після досягнення цієї мети виявилося, що цілі у олігархів, політиків і народу розрізняються. Олігархи хотіли посилення свого впливу, політики просто змушені були приступити до будівництва цивілізованої держави, яка могла б отримувати кредити від Заходу, народ хотів кращого життя.

    2019 року ситуація повторилася. Олігархи хотіли зміни президента, дії якого погрожували їхньому впливу, політична еліта в цілому була налаштована проти вирішального впливу Порошенка, народ хотів поліпшення соціальної ситуації. Вибори глави держави відбулися – і олігархи, політики і народ знову розійшлися.

    Олігархам важливо скупити все, що залишилося від українських активів – від землі до державних підприємств – задешево. Тому дефолт – кращий спосіб для їхнього збагачення і закріплення впливу на майбутнє країни. Після дефолту Україна остаточно перетворитися на пострадянську «недодержаву», про європейські перспективи якої можна буде забути і якою володітимуть кілька хижих сімей. Не випадково Коломойський в своєму інтерв’ю закликає Зеленського “не слухати Захід” і лякає зниженням рейтингу. Так, олігархам об’єктивно вигідний дефолт, саме тому їм і потрібен був слабкий, некомпетентний і підконтрольний президент на Банковій.

    Українському народові доведеться заплатити за дефолт сповна. Якщо 73 відсотки виборців Зеленського були інструментом для здійснення олігархічних планів, так наслідки їх здійснення відчують на собі всі 100 відсотків українців. Падіння курсу національної валюти, зникнення продуктів і товарів, різке скорочення кількості робочих місць, затримки з виплатами пенсій і зарплат, соціальний і політичний хаос – і все це при наявності в країні достатньої для конфліктів кількості зброї на руках у населення. Різке зубожіння мільйонів українців може привести не тільки до масового виїзду з країни, а й до серйозних заворушень соціального характеру. Ми не знаємо, як в цій ситуації поведуться силові структури у різних регіонах України і чи не призведе різновекторність їхньої реакції до реального розколу країни і її подальшого зникнення з політичної карти сучасного світу.

    Політикам варто врахувати всі ці трагічні наслідки відмови від співпраці з Заходом – все ж таки, вони теж українці і саме вони, а не олігархи, будуть відповідати перед народом за зраду України. Але перший, хто повинен зрозуміти небезпеку того, що може статися в разі оголошення дефолту – це новий президент України.

    Коломойський лякає Зеленського тим, що якщо він буде слухатися Захід, так втратить рейтинг і буде «як Порошенко». Але втрата рейтингу Порошенком – наслідок власних політичних помилок колишнього президента і політичної технології, результатом якої став проект “Слуга народу”. Рейтинг Зеленського буде знижуватися об’єктивно – просто тому, що за цим рейтингом, окрім надій, нічого не має. Але хотілося б зрозуміти – а цей рейтинг точно буде підвищуватися, коли буде оголошений дефолт? Коли гривня буде по 100, банки відмовляться видавати вклади, в супермаркетах будуть перебої з продуктами, а в аптеках – з ліками. Коли у людей просто елементарно не вистачатиме грошей на найнеобхідніше – не в соціальних мережах, а в реальному житті? Рейтинг точно підвищиться?

    Володимир Зеленський повинен розуміти, що людей, які допомогли йому прийти до влади, його власна доля цікавить приблизно так, як доля всіх інших українців. Він потрібен їм рівно на рік – рік тріумфальної скупки всього, що погано лежить. Те, що для українців він стане не просто президентом нездійснених надій, а й президентом злиднів, їх не хвилює. Не хвилює з однієї простої причини.

    Вони впевнені, що знайдуть нам нового, після того, як розчарує цей. Те, що новому просто виявиться нічим керувати, те, що країну буде відкинута на десятиліття назад і вона стане легкою здобиччю Кремля, їх теж не цікавить. Запах дешевої власності п’янить їх, наповнює усвідомленням власної величі і не дозволяє думати про перспективу. Але ми з вами не можемо не бачити глибини тієї прірви, в яку здатна провалитись наша країна разом з усіма нами.

  • Нагадує Росію: Зеленський проголошує новий політичний порядок

    Нагадує Росію: Зеленський проголошує новий політичний порядок

    Володимир Зеленський почав своє президентство заявою про розпуск Верховної Ради. Очікувано. Але все одно небезпечно. 90 ст. Конституції України чітко визначає, що “Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України приймається Президентом України після консультацій з Головою Верховної Ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді України”. Тут варто додати, що консультації можуть відбутися тільки після того, як спливе 30 денний строк, відпущений на створення коаліції. Але другою несподіванкою інавгураційного дня стале повідомлення, що консультації відбудуться завтра, 21 травня, в Адміністрації президента. Це теж порушення закону. Адже, згідно Конституції, парламентарі мають час до 16 липня. Але навіть після цієї дати розпуск Ради все одно неможливий. В дію вступає інше обмеження – заборона розпуску парламенту за півроку до строкових виборів.

    У щойно приведеного до влади Зеленського немає на сьогодні законного права ані розпускати Раду, ані проводити консультації зі спікером та головами фракцій. Але кого це цікавить? Прямо в День інавгурації Зеленський публічно розписався в бажанні здійснити узурпацію влади та в зневазі до інституту парламентаризму. Заява Зеленського про розпуск парламенту є нічим іншим, як брутальним знищенням демократичних обмежень, що мають стримувати публічну владу та запобігати поверненню країни до авторитаризму.

    Апелюючи не до закону, а до “волі більшості”, гарант Конституції – як же хочеться взяти ці слова у лапки – проголошує початок нового політичного порядку в Україні. Порядку, який дивним чином нагадує російський. Тому що коли неприкрите порушення Конституції пояснюється всіма – і громадяни, і владцями, і обраними представниками правом більшості – це більшовизм, панове. Тільки в Росії більшовизм носить нео-імперський характер. А в Україні, коли до нього додається боротьба з опонентами всередині країни за негайне припинення російсько-української війни – він перетворюється на нео-більшовизм колаборантського типу. І справа тут навіть не в бажанні нового президента здати країну окупанту. Для цього він має бути щонайменше суб‘єктним. Справа в хаотизації, спричиненій кризою влади. І в тому, що за таких умов з Путіним зможе домовитися хто завгодно. Хоч олігарх, хоч голова ангажованого суду, хоч претендент на прем‘єрське крісло. Зеленський сам створює ситуацію, якої агресор неодмінно скористається.

    Більшість українців хоче вірити. У те, що все буде добре. Адже до цього вони повірили, що ера миру та добробуту навмистно стримувалася “злочинною владою” і що Путін тут геть ні до чого. Відсутність усвідомлення власної відповідальності та невизначена ціннісна позиціїя більшості громадян сьогодні перетворилися на загрозу національній безпеці. Поки президент перевищує свої повноваження, народ хоче миру, а не перемоги, підвищення виплат – замість появи можливостей для чесного збагачення. Вітає заявлену хаотичну паспортизацію всіх бажаючих “стати українцем”, і чути не хоче про необхідність посилення інституту громадянства.

    Більшість не розуміє нюансів. А моральних, культурних, наукових та експертних авторитетів, які б могли розтлумачити контекст, у неї нема. Серед “колишніх”, від яких народ погоджується позбутися, все частіше можна почути імена Забужко та Мариновича. Не Януковича! Не Кучми! Я не буду зараз розбирати причини відсутності в країні справжніх національних еліт та підміни їх постколоніальними пристосуванцями. Виборці та їх обранці завжди подібні один до одного. Неможливо скалічити одних, а потім обрати серед них якихось якісно інших. Суспільство не зреагувало, коли в промовках Зе-команди під час цього передвиборчого марафону “пережитками минулого” стали цінності культурного, духовного та державницького змісту. Більшовизм – це завжди ще й хизування власною інтелектуальною ницістю.

    Дезорієнтоване суспільство щиро вірить, що його забаганки – і є закон. Спритні маніпулятори підтримують цю тезу. А професійні політичні гравці підраховують шанси переобратися, ґрунтуючи виключно на них свою позицію щодо сьогонішньої заяви Зеленського. Найогидніше те, що крім Зеленського та його спонсорів у антиконституційному розпуску зацікавлені багато партій і фракцій. Влада – опозиція. Опозиція до чого? До Конституції? Зеленського? Чи високопосадовця, який перший свій крок зробив у бік порушення Конституції? Останнє взагалі сумнівно. Все чіткіше проглядається “боротьба нанайських хлопчиків”. Звісно, всі вони згадають про узурпацію. Але потім. Після того, як позбавляться іллюзії скористатися з дострокових виборів. Нам ще доведеться побачити, як ті, хто сьогодні виправдовують рішення Зеленського, називаючи свавілля “боротьбою за справедливість”, почнуть дорікати і кликати на допомогу, через те, що закон та Конституція не захищають саме їх. Проблема не в тому, що політичний клас в Україні постколоніальний. І навіть не в тому, що державна система громіздка та недосконала. В країні критично мало людей, готових захищати цінності на далеких підступах. Янукович теж почав з узурпації, підім’яв під себе Конституцію, підписав Харківські угоди та вчинив наступ на мову. Але більшість тоді вважала, що “не все так однозначно”. Навіть тоді, коли в тюрми почали кидати патріотів, одиниці приходили під суди, щоб підтримати їх.

    Складно собі уявити, щоб американці проігнорували б спроби свого президента в антиконституційний спосіб розпустити Сенат чи Конгрес. Повага до Корони не зупинить британців від протестів, якщо королева раптом вирішить, що чутки про конституційність монархії сильно перебільшені. Через дитячу надію отримати зиск від порушення правил, українці не визначають для політиків червоні лінії. Навіть після посилання на порушені статті Конституції, прихильники розпуску Верховної Ради закликають співгромадян до єднання. Єднання навколо чого? Чатування “на шухері” поки старші товариші юзають основний закон країни? Способів боротьби зі свавіллям не так вже і багато. Від появи нової версії Януковича не врятує пряме народовладдя чи повалення системи. Що б не говорили з цього приводу політичні авантюристи. Від хаосу захищають тільки справно працюючі запобіжники: від узурпатора, від дурня, від маньчжурського кандидата.

    Основна помилка минулих п’яти років, дорогі співвітчизники, полягає в тому, що ми віддали руйнацію системи і були байдужими до її побудови. Ми не вимагали її наповнення національними та державницькими сенсами. Це ми з вами бездарно витратили час. Коли замість побудови системи стримування та противаг зайнялися конструюванням хімєр. От і маємо. Фішечки.

  • Гроші Кремля і скандал в Австрії. Дві речі, які лякають

    Гроші Кремля і скандал в Австрії. Дві речі, які лякають

    Головною політичною або навіть геополітичною новиною Європи в ці дні став яскравий колапс австрійського уряду.

    Сценарій цієї події нагадував шпигунський роман — з усіма необхідними елементами цього жанру. Німецькі видання Suddeutsche Zeitung і Der Spiegel опублікували відеозапис, на якому віце-канцлер Австрії Гайнц-Крістіан Штрахе і його заступник Йоган Гуденус фактично торгують батьківщиною.

    Розмова відбувалася на курортному острові Ібіца два роки тому — під час минулої передвиборчої кампанії. Співрозмовницею австрійських політиків була молода і приваблива російська дівчина з латвійським паспортом — Олена Макарова. Німецькі журналісти називають її племінницею російського олігарха Ігоря Макарова. Про це пише автор на сайті “Новое время”.

    Штрахе, котрий представляє націоналістичну партію «Свободи», пропонує дівчині «величезний вплив» і державні контракти в Австрії в обмін на таємні пожертви у виборчий фонд націоналістів.

    Вже після цієї бесіди партія «Свободи» посіла на виборах друге місце і увійшла до коаліційного уряду з правою «Народною партією». А сам Штрахе став віце-канцлером, фактично другою людиною в державі.

    Поява цього відеозапису викликала у багатьох австрійців справжній шок. Вони не звикли до того, що головні люди в їхній країні настільки відверто продають батьківщину. Особливо росіянам, з якими у ЄС не найкращі відносини.

    Почався страшний скандал. Штрахе подав у відставку і зробив дуже веселу заяву для преси. Він сказав, що в той вечір був п’яний і намагався справити враження на молоду і привабливу співрозмовницю. За його словами, він був повним дурнем і намагався поводитись як мачо.

    Водночас Штрахе оголосив, що нічого з обіцяного Макаровій не зробив, а поява відеозапису — це політичне вбивство. Як особисто його, так і керівної коаліції. Я б його тут виправив: торгувати батьківщиною — це політичне самогубство. За язик його ніхто не тягнув — він сам сказав все те, що сказав.

    Але найсмішніше, що віце-канцлер не почав просити пробачення у своїх виборців. На його думку, їм він нічого такого страшного не зробив. Слів каяття від нього дочекалася тільки дружина політика — Філіпа Штрахе, в якою він попросив вибаченнся за негідну поведінку.

    Але людям цього здалося недостатньо. У центрі Відня почалися акції протесту проти націоналістів. Багато хто вимагає відправити їх всіх назад на Ібіцу і не пускати назад.

    Канцлер Австрії Себастьян Курц спробував дистанціюватися від своїх партнерів по коаліції. Він заявив, що для чистоти розслідування звільнить міністра внутрішніх справ Герберта Кікля, який теж представляє партію «Свободи».

    Це викликало протест з боку всіх інших міністрів-націоналістів, вони дружно подали у відставку. Австрія фактично залишилася без уряду, а нові вибори повинні відбутися вже у вересні.

    У всій цій історії мене найбільше вражають два моменти. Європейські політики вже тисячу разів отримували по голові через свої зв’язки з Росією. Могли би вже давно зрозуміти, що такі контакти — це майже гарантовані проблеми.

    Але ні, вони все одно продовжують тягнутися до Кремля і його грошей. Тут не можу не згадати одну цитату, яку часто приписують Володимиру Леніну: «За подвійну норму прибутку капіталісти продадуть нам мотузку, на якій ми їх і повісимо!». Мені здається, ідеально сказано.

    Ну і другий момент: майже повна відсутність реакції з боку виборців-націоналістів. Незважаючи на скандал, вони, як і раніше, підтримують свою партію. Навіть подивившись відеозапис, більшість націоналістів вважає, що їхній лідер не батьківщиною торгував, а став ціллю зловісної змови. Рейтинг партії «Свободи» впав зовсім трохи.

    Її виборці просто не вміють думати і аналізувати побачене. Це такі люди, які почнуть про щось здогадуватися, тільки коли їх самих до Сибіру відправлять у товарному вагоні. Або до стінки поставлять. Та й то — я не впевнений. Скажуть, що іммігранти винні.

    І ось друга обставина — особливо мене лякає. 24 травня у всьому ЄС, включно з Австрією, почнуться вибори до Європейського парламенту. Цього разу дуже великі шанси на успіх мають саме націоналісти і популісти. І не тільки в Австрії, але і в багатьох інших країнах.

    Якщо всі разом вони зберуть третину депутатських мандатів у Європарламенті, то отримають право вето на будь-яке його рішення. Таким чином вони зможуть повністю заблокувати роботу Європарламенту. Це стане початком удушення Євросоюзу, його поступової загибелі.

    А саме це і є головною метою європейських націоналістів і Кремля, який їх підтримує всіма своїми силами.

  • Афера з паспортами Росії: жителів “ЛДНР” кинули на мільйони рублів

    Афера з паспортами Росії: жителів “ЛДНР” кинули на мільйони рублів

    Російський цинізм, як виявляється, немає ніяких кордонів. Мало того, що у Кремлі зробили масштабну міжнародну провокацію, немовби почавши видачу аусвайсів жителям “ЛДНР”, так ще й нагребли з них грошей ні за що. Цікава ситуація, чи не так?

    Як я вже багато разів писав, фейкове російське громадянство дійсно можуть отримати мешканці “ДНР” та “ЛНР”, але зовсім не звичайні смертні. Заради картинки для ТБ завезли до кількох пунктів прийому документів багатьох бюджетників, забрали у них ксерокопії та сказали приходити з цілим пакетом паперів наступного разу. Тоді, мовляв, й почнеться подання заяв.

    Але у головах жителів окупованих територій паспорт Росії є квитком у хороше життя, тому “наживку з’їли”. Дотепер біля паспортних столів тусять десятки людей, які вірять у те, що їм нададуть громадянство, почнуть платити чималі пенсії та й взагалі насиплять грошей.

    Але місцеві “чиновники”, як їм і казали в Донецьку, дійсно почали збирати пакети документів від людей. Потім – направляли їх заяви до окупованих обласних центрів, де папірці навіть не надсилали у Ростов. Просто внесли до комп’ютерів прізвища бажаючих отримати книжечку з “куркою” (ці списки, доречі, є у наших спецслужб), та запакували у сміттєві пакети. Зрада? Авжеж. І це ще не все. Справа у тому, що з кожного заявника здирали так звані “пошлины” (мито – Прим. ред.) – від 1000 до 1500 рублів. Чимала сума за мірками “ДНР” та “ЛНР”, де у середньому люди отримують три тисячі “дерев’яних” на місяць.

    Більше того, найзаможніші “громадяни” квазіутворень вирішили взяти хитрощами та напряму хлинули до Ростова, де й подали документи. Там з них “за послуги” взяли 3500 рублів, але всім без виключення відмовили. Грошей назад, звісно, не повернуть, як і любов до Путіна, який їх знову “кинув”. До того ж, дуже знатно.

    Але й на цьому не можу завершити. “Паспортисти” “ДНР” досі збирають списки мешканців, які мріють стати росіянами та поїхати з окупованих територій до РФ. Але, щоб знизити кількість незадоволених відмовами та втраченими грошима, всім у черзі одразу ж повідомляють, що документи не приймають у кількох категорій людей: безробітних, студентів та пенсіонерів.

    Така весела ситуація, особливо якщо звернути увагу на те, що за майже місяць лохотрону з людей зібрали більше ніж 5 мільйонів рублів. Дрібниця для РФ в цілому, але ж вони осіли у чиїхось кишенях.

  • Пора зрозуміти, на краю якої прірви ми всі знаходимося

    Пора зрозуміти, на краю якої прірви ми всі знаходимося

    Ще напередодні обрання Володимира Зеленського президентом України було ясно, що самовпевненість і некомпетентність нового глави держави і його оточення можуть спровокувати широкомасштабну політичну кризу в країні і за її межами набагато раніше, ніж це можна собі уявити.

    І ми вже знаходимося в цій кризі – причому з кожним днем ​​вона буде тільки посилюватися, переходити від виборів президента до парламентських виборів, від парламентських виборів до будь-яких референдумів, референдуми будуть провокувати громадську конфронтацію, ця громадська конфронтація може прийняти силовий характер… І так – до повного краху. І добре ще, якщо тільки інституцій влади, а не самої держави. Про це пише автор на сайті “Еспресо”.

    Здавалося б, чому заява новоспеченого глави адміністрації президента Андрія Богдана про референдум за домовленостями з Росією призвела до такої запеклої суспільної реакції? А тому, що абсолютно неясно, навіщо взагалі цю заяву зроблено.

    Зеленський взагалі ще не приступив до перемовин з Москвою. Путін навіть не привітав нового українського президента з обранням на посаду глави держави. Навіть якщо в якихось фантазіях припустити, що пов’язані із Зеленським бізнесмени – Коломойський, Хорошковський або ще хтось – дійсно домовилися з представниками Кремля про якийсь «компроміс», так навіть це не має ніякого значення. Тому що для Путіна Коломойський, Хорошковський, Зеленський – ніхто і звати їх ніяк. Для Путіна в цьому світі має значення тільки сам Путін. Навіть Росія значення не має, бо ж, за відомим визначенням спікера Державної Думи В’ячеслава Володіна “не буде Путіна – не буде Росії”. І крапка.

    Тоді виникає питання: навіщо взагалі розбурхувати громадську думку, говорити про якийсь референдум, коли ще нічого немає. Ось взагалі – нічого? Тому що якась конструкція склалася в голові Зеленського? В голові Богдана? В голові Коломойського? Тому що хтось щось придумав і повірив? І що ж тоді в цій конструкції повинно бути такого небезпечного, ризикованого, образливого для українського суверенітету, державності, почуття власної гідності для українського народу, що за це потрібно буде проголосувати кожному – щоб позбавити президента і його оточення персональної відповідальності? Тієї відповідальності, яку Володимир Зеленський брав на себе, коли йшов на вибори глави держави?

    У нашій країні – не кожен президент. У нашій країні – тільки один президент. І саме він і повинен нести відповідальність за рішення, які приймає, за міжнародні угоди, які він підписує. А у громадян має бути право контролю за такими рішеннями – від петицій до імпічменту главі держави. І, зрозуміло, право на повстання, якщо дії обраного президента загрожують самому існуванню цієї держави і безпеці її громадян. А є найпростіше рішення – нові вибори, строкові чи дострокові. Якщо президент вважає, що його рішення можуть бути неоднозначно сприйняті суспільством, він просто відправляється на дострокові вибори глави держави. І ніяких референдумів і повстань не потрібно. Отримав новий мандат – підписуй. Не отримав – що робити з тим чи іншим договором або законом вирішить твій наступник.

    Але всі ці прості істини мали б сенс, якби ми обговорювали конкретику. А ми, як це вже часто бувало з Володимиром Зеленським та його оточенням, обговорюємо порожнечу. Ми обговорюємо намір провести референдум з питання, яке ще навіть не обговорюється. Ми не знаємо, яким буде формат переговорів – багатостороннім або ж двостороннім, чи відмовиться адміністрація Зеленського від допомоги західних союзників або буде дотримуватися існуючої лінії. Ми не знаємо про справжні настрої в Кремлі і про справжні настрої в Білому домі. Путін і Трамп можуть скористатися нагодою і вирішити долю окупованих українських територій на найближчій зустрічі в Осаці – і нам просто нічого буде обговорювати, тому що “вікно можливостей” для відновлення територіальної цілісності країни закриється на десятиліття. Ми в повній, абсолютній невизначеності. При цьому є ризик, що як тільки ця невизначеність почне наповнюватися конкретним змістом, це призведе до суспільної конфронтації такого напруження, що нам буде не до загальнонародних голосувань.

    Але замість того, щоб зрозуміти, на краю якої прірви всі ми знаходимося, ми обговорюємо питання про те, навіщо новоспечений чиновник хоче провести референдум по недосягнутих поки що домовленостях з Москвою – питання настільки ж провокаційне, як і безглузде.

  • Чому дострокові вибори ВР – велика помилка

    Чому дострокові вибори ВР – велика помилка

    Дострокові вибори є дестабілізуючим фактором у країні, що воює

    Чому я вважаю помилкою дострокові вибори Верховної Ради — таке питання мені задають доволі часто.

    Отже:

    1. Дочасне припинення повноважень ВРУ є дестабілізуючим фактором у країні, що воює і це може негативно вплинути на безпеку держави.

    2. Дочасні вибори означають вибори за старими діючими правилами, що, з моєї точки зору, неодмінно призведе до набридлої, корумпованої наскрізь, парламентської системи. До нової ВРУ знов пройдуть «партії лідерського типу» (жодної ідеологічної партії!) та мажоритарники.

    3. Діючі правила зберігають олігархічну модель існування країни.

    Вважав і вважаю за доцільне не розпускати Раду, а навпаки: під тиском громадянського суспільства і міжнародних партнерів примусити діючий склад прийняти необхідні зміни до виборчого кодексу і, лише після цього, проводити вибори!

    Заяву президента вважаю занадто емоційною, спрямованою на «електорат», а не реалізацію прагнень зміни існуючої системи.

    Хоча, заради справедливості, в черговий раз зазначу: в жодній з передвиборчих програм 39 кандидатів я не знайшов пропозицій по руйнації олігархічної моделі управління країною. Саме ця модель і є першоджерелом всіх негараздів: повальна корупція, низький рівень життя, політична та фінансова нестабільність.

    І не ставте мені дурнувате питання «а, чому за п‘ять років не зробили?». Саме зараз є та політична ситуація, яка сприяє таким змінам, саме сьогодні.

  • Повернення Росії до ПАРЄ: до чого готуватися Україні

    Повернення Росії до ПАРЄ: до чого готуватися Україні

    Можна було помітити, що є достатньо депутатів у ПАРЄ, які налаштовані, щоб повернути російську делегацію до повноцінної роботи, і така перспектива стає все ближчою. Тому з часом варто очікувати пом’якшення чи зняття санкцій, накладених на російську делегацію в ПАРЄ.

    З самого початку відсторонення російської делегації значна частина європейців, і не тільки депутатів, вважали, що діалог з Росією треба підтримувати, і що Рада Європи і Парламентська асамблея, зокрема, існує якраз для того, щоб включати різні сторони конфлікту, слухати їхню думку, влаштовувати дискусії, а не для того, щоб ізолювати їх і виключати з роботи. Бо в довгостроковій перспективі такий шлях призвів би до того, що Росія припинила б брати участь у Раді Європи, й інструментів тиску на Росію фактично не залишилось би. Про це пише автор на сайті “Апостроф”.

    Вихід України із ПАРЄ або призупинення роботи в інших органах цієї організації – це слабка відповідь, яка веде до погіршення позиції України як у двосторонньому рівні проти Росії, так і в цілому – в європейській політиці. Такий інструмент, як Рада Європи, набагато важливіший для України, ніж Україна для Ради Європи. Україна є слабкою стороною в асиметричному конфлікті. Слабкій стороні завжди вигідно мати доступ до міжнародних організацій, до різного роду посередників у конфліктах. Ми зацікавлені співпрацювати з міжнародними інституціями і пов’язувати Росію різного роду зобов’язаннями, які вона схильна порушувати.

    Стосовно заяви української делегації, що головним локомотивом повернення Росії до ПАРЄ була Німеччина, то варто зазначити, що сприйняття України і ситуації, яка виникла у зв’язку з анексією Криму і війною на Донбасі, завжди було складним. Підтримка України завжди була обумовлена низкою факторів. І в Німеччині особливо помітним було прагнення окремих політичних сил і широких верств населення до діалогу з Росією і до політики так званого розуміння інтересів Путіна. Тому нічого нового не трапилося. Інша річ, що ці тенденції поступово у Німеччині посилюються зі зміною політичного ландшафту у самій країні, і стають більш відчутними і потужними голоси тих, хто хоче знаходити різні форми діалогу з Росією.

    Але я не думаю, що це можна спроектувати на ситуацію в ПАРЄ, бо це думка парламентарів, а не консолідована позиція уряду. Це, з одного боку, добре для нас, а з іншого – не дуже добре, оскільки офіційна риторика німецького уряду є більш проукраїнською, ніж погляди різних депутатів і політичних сил. Якщо Німеччина займає завдяки ролі канцлера Ангели Меркель дуже проукраїнські позиції – і режим санкцій, і українське бачення “мінського процесу”, й ініціативи, пов’язані з миротворцями, а от опозиція, експерти та депутати частіше займають позицію, ближчу до Росії.

    Наша лінія поведінки в ПАРЄ має відійти від драматизації можливого повернення російської делегації до повноцінної роботи. Ми маємо не робити з цього трагедію, а підготуватися до роботи в нових, дещо більш складних для України умовах. Але буде корисніше, якщо ми навчимося обстоювати свої погляди, змінювати і вдосконалювати свою аргументацію за присутності російської делегації. Якщо ми навчимося цьому, наша багатостороння дипломатія буде більш ефективною.

    Конфлікт між Україною та Росією більш-менш задовольняє всіх, є ситуацію з найменшим ризиком. Цей статус-кво сформувався достатньо давно – я думаю, роки три тому. Відходити від нього для кожної сторони надто невигідно, ризиковано, і незрозуміло, яких можна досягти політичних цілей за допомогою будь-якої ескалації. Тому, скоріше за все, незалежно від того, як будуть розвиватися події в ПАРЄ, конфлікт залишиться в напівзамороженому стані, в якому він є сьогодні.

    Доки ми не сформулюємо і не погодимо з ключовими великими державами, які мають свій інтерес у цьому конфлікті, якийсь альтернативний план управління конфліктом, виходити з Мінських угод для України надто ризиковано.

  • “Гра престолів” тільки починається

    “Гра престолів” тільки починається

    Як телевізійник, Зеленський мав цілковиту рацію, коли не хотів суміщення дати своєї інавгурації з днем виходу останньої серії популярного серіалу “Гра престолів”.

    Тому що сьогодні у світі будуть обговорювати саме фінал телевізійного видовища, а зовсім не інавгурацію керівника однієї з найбідніших і суперечливіших країн європейського сходу. Ніякі “фішечки” не дозволять зірці “Слуги народу” конкурувати з Джоном Сноу, навіть в новій якості всенародно обраного президента України. Про це пише автор на сайті “Еспресо”.

    І це, звичайно ж, не зовсім вірний підхід. Тому що якщо у них “Гра престолів” закінчується, так у нас – тільки починається. Українці сьогодні перетворюються навіть не на глядачів, а на учасників найбільш цікавого політичного експерименту у нашому столітті – коли людині, яка ніколи не цікавилася політикою і не займалася державним управлінням, довіряють долі мільйонів людей. І не у телевізійному серіалі, а по-справжньому.

    Як і на початку «Гри престолів», ми не знаємо про розвиток сюжету практично нічого. Взагалі нічого. Що збирається робити новий президент? Яким буде його оточення? Який олігархічний клан переможе у боротьбі за впливи на рішення голови держави? Чи розпустить Володимир Зеленський парламент? Якими будуть результати парламентських виборів – позачергових або чергових? Хто займатиме ключові посади в країні? Як складатимуться взаємини України з її головним союзником – Сполученими Штатами? Що Зеленський збирається робити для припинення конфлікту на Донбасі? Що буде з соціальною політикою держави? Знизять тарифи? Оголосять дефолт? Що взагалі буде?

    Про це сьогодні не знає практично ніхто з учасників української «Гри престолів». Більш того – про це сьогодні не знає навіть сам Володимир Зеленський, він також заручник ситуації, як і мільйони людей, які за нього проголосували. І в цьому сенсі він дійсно нагадує Джона Сноу – з тією лише різницею, що виконавець ролі Сноу Кіт Герінґтон, як втім, і виконавець ролі незгарбного президента Голобородька Володимир Зеленський, могли завжди переписати невдалий дубль, а якщо щось зовсім не виходило – підправити у сценарії.

    А у президента Зеленського такої можливості не буде. Кожна помилка президента воюючої країни, яка залежить від іноземних кредитів і є ареною олігархічних сутичок – це кров, смерть і сльози. Це нова бідність і нові втрачені території, нові біженці і нові розчарування. Так, напевне і серед нас будуть люди, для яких те, що відбувається, нічим не відрізняється від кінофільму – олігархи, які отримають повний доступ до решти ресурсів країни, політики, які вже зрозуміли, що потрібно змагатися в популістських ініціативах, просто пройдисвіти, які будуть намагатися бути ближче до нової влади і грошових потоків.

    Але для всіх інших, для України це буде аж ніяк не кіно.

  • Арктичні амбіції Росії

    Арктичні амбіції Росії

    Путінська дворівнева політика в Арктиці стала саморуйнівною.

    Володимир Путін використовував п’ятий, спонсорований РФ, міжнародний форум «Арктика: територія діалогу», щоб продемонструвати свій особливий інтерес до проблем, що впливають на цей регіон. До нього приєдналися прем’єр-міністри чотирьох північних європейських держав — Фінляндії, Ісландії, Норвегії та Швеції з метою врегулювати напружену ситуацію на Крайній Півночі. Але Путіна мало турбують такі глобальні виклики, як танення арктичного льоду і забруднення до того незайманих природних ареалів — проблем, пріоритетних зараз для Фінляндії, що тимчасово очолює Арктичну раду. Ні, інтереси Путіна сфокусовані на майбутньому (2021−2022) російському управлінні цією Радою, як засобі відновлення завидного російського статусу «Великої Арктичної сили». Матеріал опублікован на сайті “Новое время”.

    Звичною темою для дискусії могла б стати економічна співпраця між країнами, але перспектива таких відносини обмежена західними санкціями проти РФ. Заява прем’єр-міністра Фінляндії Юха Сіпіля про те, що санкції залишаться доти, поки триває російська агресія проти України, викликало роздратування Путіна. Кремлівський лідер зауважив, що Крим не має ніякого відношення до Арктики, а Європа такою ж мірою страждає від санкцій, як і Росія. Підтвердити його слова складно. Та й чи потрібно. Навіть міністр економічного розвитку РФ Максим Орєшкін залишився в сум’ятті після того, як Путін назвав цифри за російськими інвестиціями в імпортозаміщення. Потім очільник Кремля і зовсім розійшовся, заперечуючи вражаюче зростання видобутку сланцевої нафти і природного газу в США.

    Такі безпідставні заяви провокують питання про джерела інформації російського лідера, який намагався переконати іноземних покупців в тому, що Північний морський шлях (З північного берега країни) відкритий для комерційного транзиту. Пересування з цього складного для навігації морському шляху насправді значно зросло після того, як Новатек почав поставляти скраплений природний газ (СПГ) з півострова Ямал, в основному для китайського ринку. Однак західні інвестори все ж побоюються опинитися під політичним тиском і в лещатах корупційного російського енергетичного бізнесу. Минулого тижня Shell вийшов зі спільного проекту з Газпромом «Балтійський ЗПГ».

    Що стосується транзитного сполучення в північних морях, то йому точно не сприяють нові вимоги і правила, які щорічно висуваються Москвою. Ланцюг модернізованих військових баз від Чукотки і до Землі Франца-Йосипа має забезпечити дотримання цих правил, навіть якщо Китай не особливо радий мілітаризації Арктики. Російська верхівка особливо стурбована наміром Військово-морських сил США проводити навчання на Крайній Півночі заради відновлення норм свободи мореплавання.

    Тому демонстрація готовності протистояти цьому виклику стала для Росії куди більшим пріоритетом, ніж розвиток співпраці зі своїми арктичними сусідами. Поки Путін намагався заманити західних інвесторів, знижуючи податки на спільні проекти в Арктиці, Північний флот проводив навчання біля берегів Норвегії. Навчання включали в себе запуск ракет з атомного крейсера Петро Великий і були набагато масштабніші, ніж минулої осені.

    Що стосується РФ, то важливим доповненням до бойового складу Північного флоту в минулому році став криголам «Ілля Муромець». Тому цього літа десантні кораблі зможуть відвідати далекі арктичні бази, не запрошуючи підтримку від цивільного флоту криголамів. Але основною перевагою Москви в північних морях все ще залишаються їх атомні підводні човни. У цьому році будуть випущені кілька нових підводних човнів, включно з четвертим, побудованим за проектом «Борей», стратегічним підводним човном «Князь Володимир». Путін хвалився недавно розробленим ядерним безпілотним апаратом «Посейдон». Інше його дітище — гіперзвукова протикорабельна ракета «Циркон», успішно протестована з пускових установок наземного базування. Її запуск запланований з нового ядерного підводного човна «Казань», сконструйованого за проектом «Ясень», в наступні місяці.

    Ця масивна програма з будівництва підводних човнів вимагає високопріоритетного фінансування. Неминучий результат — скорочення бюджетних коштів, призначених для соцпрограм. А це особливо болісно для таких бідних регіонів як Крайня Північ. Накопичене невдоволення проявляє себе в несподіваних спалахах, таких як гнівні протести в Архангельську проти скидання сміття Московської області. Корупція в військово-промисловому комплексі може бути засекречена, але вона безпосередньо впливає на високу соціальну нерівність: 3% населення Росії контролюють 89% всіх фінансових ресурсів. Арктика все ще займає особливе місце в російській національній ідентичності, але спроби влади встановити суверенітет Росії в цьому регіоні, збільшуючи військову присутність, не викликають підтримки суспільства.

    Нові підводні човни і ракети, найімовірніше, створюють хороші геополітичні перспективи для Кремля. Але ця військова демонстрація сили не приносить ніяких політичних дивідендів. Північні сусіди не бояться. Це посилення також не має особливого стратегічного сенсу: безпеці РФ не загрожують з Крайньої Півночі. Путінська дворівнева політика в Арктиці стала саморуйнівною. Рішуча воєнізація урізує можливості для розвитку міжнародного співробітництва та в той же час дає невеликі результати в плані потенціалу демонстрації сили. Кремлівський лідер може все ще мати якісь сильні почуття до Арктики, але він не відвідував регіон, як мінімум, останні два роки, і навряд чи чітко уявляє собі умови життя більшої частини місцевого населення. Розмахування чудо-ракетами — погана заміна тверезого зменшення нераціональних амбіцій.

This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.