InfoResist

Author: Виталий

  • Пісні Цоя вже не допоможуть: як росіянам скинути Путіна

    Пісні Цоя вже не допоможуть: як росіянам скинути Путіна

    У російському Єкатеринбурзі пройшла хвиля протестів навколо будівництва храму святої Катерини, який хочуть звести замість одного з міських скверів. Президент РФ Володимир Путін в офіційному коментарі заявив, що згідно з принципом демократії необхідно провести опитування з приводу будівництва храму. При цьому в бесіді з журналістом господар Кремля дав зрозуміти, що вважає тих, хто протестує проти будівництва храму, безбожниками.

    До того, що відбувається в Єкатеринбурзі призвело мегашахрайство на найвищому державному рівні і жахлива пропаганда влади. Про це пише автор на сайті “Апостроф”.

    Що насправді сталося в Єкатеринбурзі, якщо подивитися на цю ситуацію з висоти пташиного польоту? Все просто.

    У 1999 році, в якості однієї з технологій мобілізації “лохторату” і фальсифікацій, силові структури, які стояли за спробою обрання Путіна президентом, підірвали житлові будинки в Москві і Волгодонську і попалися на спробі такого ж підриву в Рязані. Відтоді будь-які злочини для путінського ОЗУ, навіть такі, проти людяності – не проблема. Відповідальність не настає. На всіх рівнях – від Путіна до Арашукова, від Патрушева до вбивць Бориса Нємцова, від Сечіна до вбивць Валерія Пшеничного. Відтоді й будь-які фальсифікації – не проблема. Від президентських “виборів” до “виборів”-невиборів будь-якого рівня.

    У 2003 році Путін, Сечін та інші члени самої верхівки путінського ОЗУ знищили ЮКОС, з його ринковою капіталізацією в 40 млрд доларів, вкрали собі (у повністю контрольовану ними “Роснефть”) колишні активи ЮКОСа, і незаконно судили і запроторили до в’язниці Ходорковського. Відтоді в країні путінського ОЗУ дозволено будь грабіж всього і всім – на всіх рівнях.

    У 2011 році політичні шахраї і державні злочинці Путін і Медведєв оголосили про зворотну рокіровку – всупереч Конституції, яка забороняла повернення Путіна на будь-який інший термін, понад перші два терміни поспіль. Причому оголосили про це найбільш цинічним чином: “Ми про все це ще чотири роки тому домовилися” – два так звані “юристи” зізналися, що вчиняють мегашахрайство на державному рівні, здійснюють де-факто державний переворот, здійснюють державну зраду, здійснюють найтяжчий кримінальний злочин – силове захоплення і узурпацію влади. Москва обурилася, вийшла на величезні демонстрації – і “печінка по асфальту”, та ще й у буквальному сенсі. Зауважу, що тоді жителі Єкатеринбургу не вийшли разом із Москвою.

    Між 2011 і 2019 роками відбулося багато чого. Але таке мегашахрайство на найвищому державному рівні, демонтаж і руйнування самої держави з усіма його гілками влади, тотальні брехня та лицемірство, космічні крадіжки та корупція, кругова порука та жахлива пропаганда – все це призвело до того, що відбулося і відбувається в Єкатеринбурзі в ці дні.

    “Православнуті” доларові мультимільярдери, із віллами на Лазурному березі, будинками і громадянствами у Великобританії, бажають замолювати гріхи і ставити собі пам’ятники, не відходячи від тимчасово вимушених вахтових місць роботи. Повністю розкладена Російська Православна церква, заснована Сталіним, Берія та НКВД, годується з їхніх рук в особливо великому розмірі, тому що втрата простих прихожан не дозволяє РПЦ утримувати саму себе і жирно їсти. Місцева адміністрація, яку ніколи ніхто не обирав, продає будь-які індульгенції за гроші. І як шулер ставить питання “храм чи сквер”, коли такого питання, в принципі, не існує: в Єкатеринбурзі на відстані менше однієї тисячі метрів саме від цього скверу розташовано шість (!!!) діючих храмів.

    Але хіба цього не можна було очікувати? Хіба в 2019 році могло бути по-іншому? Ви не знаєте? Не дуже впевнені у відповіді на це моє запитання?

    Тоді перечитайте коротку історію Росії за останні двадцять років, викладену вище, і подумайте знову.

    Поки ви не вийдете на наш, наш, не будь-чий, а наш “Майдан” (або називайте його як хочете), поки ви не зметете злочинну владу незаконного путінського ОЗУ, яке захопило і узурпувало її, поки ви не відновите конституційний лад і не відбудуєте заново демонтовану державу – у вас буде ця безперервна спіраль злочинів путінського ОЗУ і спроб уникнення відповідальності за них.

    Виходить Москва – повинні вийти Єкатеринбург та всі інші міста. Виходить Єкатеринбург – повинні вийти Москва та всі інші міста. Тільки так переможемо. І ніяк інакше. Усі інші способи залишилися в минулому, поїзд пішов: путінське ОЗУ від незаконно захопленої та узурпованої нею влади мирно, з піснями Цоя, віддерти не вдасться.

  • Для чого Коломойський повернувся в Україну

    Для чого Коломойський повернувся в Україну

    Олігарх і бізнесмен Ігор Коломойський, якого пов’язують з новообраним президентом України Володимиром Зеленським, в ніч на 16 травня 2019 року повернувся до України. Цікаво, що він не був у країні з червня 2017 року, вважаючи за краще жити спочатку в Швейцарії, а потім – в Ізраїлі. Повернення Ігоря Коломойського саме зараз – свідчення того, що вплив олігарха на Володимира Зеленського не такий вже й сильний, і йому потрібно самостійно контролювати певні процеси, зокрема, посилення тиску на формування команди нового президента та Адміністрації президента. Про це пише автор на сайті “Апостроф”.

    У принципі він міг це робити і з Тель-Авіва, але це ускладнення комунікації. Так, припустімо, він може прийти до Зеленського на зустріч, в іншому випадку – потрібно, щоб хтось летів, а це зайве. По телефону також не всі питання можна обговорювати. Тому, я думаю, що необхідність посилення його позиції якраз підкреслює те, що Зеленський не є на 100% залежним від Коломойського.

    Крім того, він багато бомбив медійний простір різними заявами, якимись своїми міркуваннями тощо. Як на мене, то якщо у людини все схвачено, і він все контролює, то йому медіа-заявами “бити” когось, як із Коболєвим він вчинив, не потрібно. Це якраз показує те, що позиція Коломойського не настільки сильна. Вона сильна, але не вирішальна.

    Плюс він розуміє, що зараз ведуться розмови з приводу переділу, переформатування різних сфер впливу, монополій тощо. Його присутність і вміння вести переговори, спілкуватися з людьми – це запорука успіху його групи і можливість отримання якогось бенефіту в тій чи іншій сфері. А так, зараз основний діалог ведеться між олігархами, які перебувають в Україні – Ахметов, Пінчук, Льовочкін обстоюють інтереси, Фірташ. Тому Коломойський і посилює свою команду, і його присутність – це теж можливість впливу на політичні сили.

    Можливо, він відчуває, що втрачає контроль ще й тому, що Андрія Богдана хотіли реально усунути. По-перше, через одіозність, по-друге – він дуже багато на себе бере і, очевидно, ставить себе нарівні з президентом і з його найближчим оточенням. Він фактично напряму каже, що він єдина людина, яка знає, як управляти країною і, в разі, якщо його не буде, все розвалиться. Його якось спробували усунути, але потім він знову повернувся в орбіту, і вже на перших переговорах із головами фракцій Богдан був поруч із Зеленським. Тобто там йде позиційна боротьба між різними групами впливу в орбіті самого Зеленського.

    Коломойський хоче посилити свою позицію на формування оточення Зеленського. Зараз йде боротьба за формування кадрового складу тих органів, призначення яких залежить виключно від Адміністрації президента – Рада національної безпеки та оборони, Служба зовнішньої розвідки. Оскільки Міністерство оборони, Міністерство закордонних справ, і Генеральний штаб, Служба безпеки України безпосередньо залежать від призначень президента, без будь-яких погоджень з Кабміном і з парламентом.

    А ось міністри, генпрокурор, голова Нацбанку – ті посади, які вимагають узгодження з боку Верховної Ради. Це вже буде наступний етап.

    Очевидно, зараз йдуть переговори з приводу розподілу різних сфер бізнесу. Якщо з Порошенком були одні домовленості, то зараз – це вікно можливостей, щоб десь когось посунути і розподілити різні ринки.

    Остерігатися йому зараз абсолютно нічого. Тепер він розуміє, що Порошенко вже втратив свій вплив.

    Щодо припущень, чи може Коломойський претендувати на якусь офіційну посаду – думаю, він не піде. Йому вистачило 2015 року. Йому просто це не треба. Бути держслужбовцем, це, по-перше, бути на видноті. Він може зі своєю позицією, просто як олігарх, багата людина і бізнесмен, так само бути публічним. Зараз у нього теж будуть брати інтерв’ю, і він буде досить цікавий усім.

    Усі олігархи більше люблять працювати в тіні, а не бути публічними.

  • Інавгурація Зеленського: все, що потрібно знати

    Інавгурація Зеленського: все, що потрібно знати

    Верховна Рада нарешті призначила дату інавгурацію новообраного президента Володимира Зеленського. Захід відбудеться в понеділок, 20 травня о 10:00. Інші ініціативи, що передбачали приведення присяги Зеленського 17 травня, 26 травня і 28 травня не стали виносити на голосування. Ми вирішили нагадати, як проходитиме інавгурація президента Зеленського і чому так була важлива дата голосування.

    Що взагалі таке інавгурація і навіщо вона потрібна?

    Інавгурація – це урочиста процедура, яка проходить під час вступу на посаду президента України і вступу в ряд інших державно важливих посад. Здебільшого це всього лише формальність, данина традиції, так би мовити.

    Що відбувається під час інавгурації?

    Законодавчо ця процедура не прописана, проте існують певні норми, закріплені в Конституції та Законі про регламент Верховної Ради.

    Верховна Рада призначає урочисте засідання, на якому новообраний президент принесе присягу.

    На засідання запрошують голову Центральної виборчої комісії, голову Конституційного суду і ряд інших офіційних осіб.

    Президент приносить присягу, поклавши одну руку на Конституцію України і (за бажанням) іншу – на Пересопницьке Євангеліє, яке стало своєрідним символом інавгурації. Після цього він підписує текст присяги, який передає голові Конституційного суду, а той – голові Верховної Ради.

    Традиційно президент України складає таку присягу: «Я, (ім’я та прізвище), волею народу обраний президентом України, заступаючи на цей високий пост, урочисто присягаю на вірність Україні. Зобов’язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут українського народу, обстоювати права і свободи громадян, дотримуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі».

    Після цього голова ЦВК вручає президентові України посвідчення, а голова КС – символи президентської влади: булаву, печатку і нагрудний знак.

    Інавгурація призначена на 20 травня. Це добре чи погано?

    Дивлячись для кого. Для звичайних українців дата інавгурації по суті не має значення. Дата проведення важлива для народних депутатів і самого президента. Адже одна з ключових інтриг – чи буде достроково розпущена Верховна Рада? І це залежить, зокрема, від дати проведення інавгурації.

    Так, згідно статті 90 Конституції України, повноваження парламенту не можуть бути достроково припинені в останні шість місяців строку її повноважень. А якщо врахувати, що депутати нинішнього скликання набули свої обов’язки 27 листопада 2014 року, президент буде мати можливість розпустити Верховну Раду до 27 травня 2019 року. Пізніше – вже ні.

    Прямих заяв від Зеленського про намір розпустити парламент поки не було. Тому залишається загадкою, яке рішення прийме Володимир Зеленський і чи буде розпущена Верховна Рада.

    Однак команда обраного президента Володимира Зеленського запустила відеопетицию про розпуск Верховної Ради. Щоб цю петицію розглянув новообраний глава держави, відео має набрати мільйон переглядів.

    «Ми запитали у людей на вулиці, що вони думають про розпуск Верховної Ради. А зараз запитуємо вас – залишити або розпустити?», – сказано в ролику.

    «Якщо ви підтримуєте розпуск Ради – ставимо лайк, якщо не підтримуєте – ставимо дизлайк. Це велика відповідальність, яку ми повинні вивантажити на наші плечі. І ми це зробимо», – сказав в кінці відео лідер команди«Ліги сміху» «Заинька» Руслан Ханумак.

    Після оголошення дати інавгурації, на сторінці Команди Зеленського в Facebook з’явилося наступне повідомлення:

    «Рішення Верховної Ради про призначення інавгурації Володимира Зеленського на понеділок, 20 травня, допоможе закінчити період невизначеності для України. Депутати все ж змогли показати результат. Однак команда Володимира Зеленського сподівається, що надалі народні обранці прийматимуть необхідні для країни закони швидше, ніж ми бачили на прикладі призначення дати офіційного вступу Володимира Зеленського на пост Президента України», – написали представники штабу новообраного президента.

    Хто приїде на інавгурацію Зеленського?

    Крім українських гостей, на інавгурацію президента приїжджають іноземні делегації.

    Так, відомо, що в цьому році захід відвідає спецпредставник Держдепартаменту США з питань України Курт Волкер, а також ціла делегація з Штатів. Однак хто до неї увійде поки невідомо. Також, на інавгурацію планують приїхати представники Канади.

  • Чим можуть обернутися для України звинувачення Філарета: Опитування

    Чим можуть обернутися для України звинувачення Філарета: Опитування

    Почесний патріарх Філарет заявив, що ПЦУ опинилася на межі поділу і двовладдя, так як її глава митрополит Епіфаній порушив досягнуті раніше домовленості.

    Філарет заявив, що перед скликанням Об’єднавчого собору в минулому році була досягнута домовленість, що предстоятелем ПЦУ буде митрополит Епіфаній, а керувати церквою – патріарх Філарет. Предстоятель відповідає за зовнішнє представництво УПЦ, а патріарх – за церковне життя в Україні. Як виявилося на ділі, домовленість була порушена. Тому в церкві виник поділ.

    “Якщо б я знав, що буде так, я б не висував Єпіфанія на соборі”, – заявив Філарет.

    За словами церковнослужителя, на словах Єпіфаній говорить про єдність і співпрацю, а робить все протилежне. Лякає відкликанням томосу, робить усе, щоб це сталося. Більш того, за словами Почесного патріарха Філарета, предстоятелем ПЦУ Єпіфаній керують сторонні сили.

    “Епіфаній не керує церквою, а їм управляють. Він мені прямо сказав, що не все від нього залежить. Ніякої критики на адресу Єпіфанія з Москви немає – значить, її задовольняє таке керівництво”, – підкреслив Філарет.

    Чим, на вашу думку, можуть обернутися заяви Філарета?

  • Поява «брудної нафти» – не екологія, а банальна спроба заробити

    Поява «брудної нафти» – не екологія, а банальна спроба заробити

    Якби історії з «брудною нафтою» з Росії не було, Олександру Лукашенку варто було б її придумати. Ще кілька днів тому Кремль підозрював білоруського президента в «політичному ремонті» нафтопроводу «Дружба», що призвело б до серйозних проблем для російської нафтової галузі. Але тепер може виявитися, що «Дружбі» потрібен ніякий не політичний, а справжнісінький ремонт. І цей ремонт пов’язаний з самою суттю російської економіки з корупцією і непрофесіоналізмом, що виходить з-під контролю влади.

    Вже ясно, що сама поява «брудної нафти» – це не екологія, а банальна спроба заробити на неякісне сировину. Так в радянських магазинах буквально на очах покупців розбавляли водою сметану – і вже хто-хто, а Лукашенко про це чудово пам’ятає.

    Репутація Росії – під питанням

    Саме тому він може дозволити собі перейти до нападу, вимагати у Москви матеріальну компенсацію за псування нафтопроводу і приступити до його ремонту в будь-який момент, якщо в Кремлі не прислухаються до його прохань і вирішать пригальмувати черговий кредит.

    У Лукашенка з’явилася прекрасна можливість вимагати гроші за вирішення конкретної проблеми, заперечувати наявність якої в Москві навряд чи стануть. І навіть якщо відмовлять у компенсації, то можуть бути більш чуйними до інших фінансових вливань в Білорусь. Тому що сама ситуація з “брудною нафтою” ставить репутацію Росії як надійного постачальника під серйозне питання – і Кремлю не потрібен додатковий інформаційний шум з Мінська.

    Зеленський під прицілом

    Тим більше, що в історії з «брудною нафтою» є й побічні наслідки, які можуть допомогти Росії вирішити політичні питання, пов’язані не тільки з російсько-білоруськими, але й з російсько-українськими відносинами.

    Наближається червень – місяць, з якого мають бути введені обмеження на постачання російських нафтопродуктів в Україну. Це обмеження здатне серйозно вплинути на ціни на українському ринку і затьмарити перші місяці президентства Володимира Зеленського – і ясно, що Москва прийняла рішення про нові санкції проти Києва саме з метою підірвати соціальний фундамент нового глави сусідньої держави.

    Але до цього була проведена справжнісінька спецоперація з обмеження білоруських поставок в Україну. Після зменшення російських поставок у Білорусь – і, як наслідок, зменшення поставок білоруських нафтопродуктів для України – Росія поставила нафтовий ринок України під свій майже монопольний контроль. І тільки після цього уряд Дмитра Медведєва прийняв рішення про санкції.

    Лукашенко хоче грошей за розуміння інтриг Кремля

    Так ось після історії з «брудною нафтою» поставки з Білорусі вимушено зменшилися. Для Кремля важливо, щоб в разі введення російських санкцій проти України Білорусь не змогла оперативно наростити поставки і замінити Росію на українському нафтовому ринку, щоб Україна почала купувати більш дорогу нафту. І тут будь-яке обмеження поставок буде працювати в інтересах Москви-навіть «брудна нафта», яка може в разі зайвої активності Мінська знову несподівано з’явитися в «Дружбі». Корупція і нехлюйство ж нікуди не діваються!

    Олександр Лукашенко чудово це розуміє. І хоче грошей навіть не за “з’їдений” неякісною сировиною нафтопровід, а саме за розуміння кремлівських інтриг.

  • Пастка для Зеленського: які умови Путін ставить новому президенту України

    Пастка для Зеленського: які умови Путін ставить новому президенту України

    Проросійські бойовики ДНР і ЛНР продовжують порушувати перемир’я на Донбасі. За останні дні ворог активізував бойові дії із застосуванням заборонених Мінськими угодами озброєнь. Збільшенням кількості обстрілів бойовики виконують пряму вказівку Москви щодо нагнітання ситуації. Таким чином Володимир Путін показує новообраному президенту України Володимиру Зеленському, що не буде йти на поступки у питаннях вирішення конфлікту на Донбасі.

    Бойовики активізують свої дії для того, щоб подавати особливий сигнал для нового президента України. Тому що з одного боку керівники Російської Федерації відпрацьовують модель домовленостей з Зеленським, якою вона може бути, а з іншого боку, вони показують, що ці домовленості можуть у будь-який момент вийти з під-контролю – а це обстріли, провокації, жертви. Тому ці обстріли є стимулюванням нової команди до переговорного процесу. Про це пише автор на сайті “Апостроф”.

    Однак Росія ставить свої умови, які вона як прямо висловлює, так і через Медведчука. Тому в даній ситуації активізація бойових дій пов’язана з нашим політичним процесом і дотриманням пріоритетів Росії. І в цих умовах Кремль намагається диктувати інші питання – про обмін всіх на всіх або припинення вогню.

    Наше завдання в цій ситуації – жодним чином не поступатися інтересами України.

    Що стосується паспортизації, це доволі потужний політичний процес, щоб поставити нового президента України у залежність, зокрема, від цього фактору. А Зеленський, не маючи, як вони вважають, ефективних інструментів вирішення проблеми, буде йти на поступки – така сьогодні позиція у Кремля.

    Крім того, Росія історію з паспортами використовує для того, щоб тисячі людей, які готові працювати в Росії, були там легалізованою живою робочою силою. Друга складова – це гарантії активній бойовій частині цих псевдореспублік, яка серйозно заплямована в крові, бо ж Росія своїх не видає. І якщо ті ж бойовики набувають статусу громадян Росії – то це вже захист.

    Взагалі це комплексна тема, яка сьогодні впливає на позиції між Україною і Росією, особливо в плані тиску і перспектив щодо врегулювання ситуації на сході. І Зеленському буде надзвичайно складно виходити з цієї кризової ситуації. Тут треба формувати потужну спільну позицію за рахунок професійних кадрів і залучення міжнародних партнерів, які будуть ставити на порядок денний проблеми, які є критичними в Україні.

  • Досить просити: який сюрприз для Путіна готує Україна

    Досить просити: який сюрприз для Путіна готує Україна

    Міністр закордонних справ України Павло Клімкін під час робочої поїздки до Брюсселя заявив, що Євросоюз повинен вжити адекватних заходів у відповідь на видачу російських паспортів українським громадянам, які живуть в окупованих Росією районах Донецької і Луганської областей. Він також заявив, що Мінські угоди можуть втратити чинність, якщо європейські країни знімуть частину санкції з Росії, і пообіцяв, що Україна готує “сюрприз” для Путіна за паспортизацію Донбасу. Яке значення мають заяви МЗС України, пише автор на сайті “Апостроф”.

    З чим можна порівняти цю заяву? Давайте згадаємо гучні заяви у відповідь на будівництво “Північного потоку” кілька років тому, там було те ж саме. Питання: а чи є план “Б”? У наших політиків його ніколи немає. Вони самі придумують казку, в якій живуть, а коли щось йде не за планом, починається нервова реакція. І у підсумку – отримуємо ще більше проблем, ніж було.

    Читайте також: Коломойський просуває небезпечний план

    Про те, що санкції тимчасові і можуть бути скасовані, політики говорили останні два роки. Однак наші МЗС, Адміністрація президента, депутати говорили, що це все маячня і такого бути не може. Але санкції накладають в розрахунку на якийсь ефект, і якщо ми говоримо про санкції проти Росії, то вони не на 5-10 років, тому що для України це космічне майбутнє, а на найближчі роки.

    Що стосується Мінських угод, то з точки зору нормальної логіки, з цього процесу потрібно буде виходити – рано чи пізно. Давайте згадаємо мотивацію сторін, коли угоди укладалися. ЄС в особі Німеччини та Франції розглядали можливість створення “перепочинку”, щоб Україна зосередилася на реформування самої себе, і коли вона стане сильнішою, знову повернутися до цього питання. Мотивація України теж зрозуміла – пам’ятаємо, в якому стані була армія. І завдяки Мінську виникла ситуація неможливості реалізувати проект “Новоросія”. Тобто цей формат був вигідний усім з точки зору затягування часу, щоб отримати перепочинок.

    Санкції за паспорти РФ

    Теоретично санкції за роздачу паспортів можуть бути, виходячи з ціннісних підходів. Але проблема в тому, що кожна держава, яка накладає санкції, переслідує свої власні цілі. Давайте подивимося на це питання ширше. Росія витягує трудові ресурси з держав середньої Азії, Росія задіяна в питанні розв’язання кризи навколо Ірану, Росія задіяна в Сирії, і, треба віддати належне, успішно провела операцію разом з Туреччиною і Іраном, побудувавши одну дипломатичну вісь, Росія влізла в Алжир і Лівію. Нагадаю, що ці дві держави – постачальники газу і нафти на територію Європейського Союзу.

    А тепер давайте подумаємо, наскільки Німеччині і Франції, з огляду на те, що вони не бачать для себе прямої військової загрози, як би наші політики не намагалися цим лякати, вигідно йти на підвищення ставок? Їм було б це вигідно, якби від України був сигнал, точніше, відповідь на питання: навіщо Україна потрібна Європі? Не тому що ми такі красиві – а питання у функціоналі держави. Ким ми стаємо через 5-10 років? Яке місце на ринку праці? Яка економіка? Новий президент і його команда зобов’язані будуть дати відповіді на всі ці питання, інакше у нас буде величезна проблема.

    Можна взяти приклад з Польщі, яка дала відповідь на питання, яке стоїть сьогодні перед Україною. Навіщо Польща потрібна ЄС і США? Польща сказала ЄС: хлопці, у нас дешева робоча сила. Сьогодні Польща офіційно входить до когорти розвинених країн. Для США який сигнал послала? Чи потрібен баланс сил в Європі? Не забудьте про нас! Потрібно терміново міняти підхід і пропонувати можливості, а не просити.

    Сюрпризів немає

    Що стосується слів Клімкіна про “сюрпризи”, які вони готують для Путіна у відповідь на паспорти. Пам’ятаєте, як з Януковича сміялися в 2010 році, коли вони просували тему: “пацан сказав – пацан зробив”? І потрібно пам’ятати, що на міжнародній арені необхідно тримати своє слово. А у нас зараз виходить так: пацан сказав раз, пацан сказав два, пацан сказав три, пацан сказав, що сказав на початку. З огляду на те, що у нас знову передвиборний період, можливо він хотів сказати щось таке, щоб залишитися в обоймі. І я дуже сильно сумніваюся, що дійсно є якийсь план або як він сказав “сюрприз” для Путіна.

  • Коломойський просуває небезпечний план

    Коломойський просуває небезпечний план

    Що не день, то нові одкровення. Ігор Коломойський розповів, що процес врегулювання “конфлікту на Донбасі” має початися з того, що новообраний президент виконає мінські домовленості. Мова про проведення виборів. Навіть попри те, що країна-агресор і не думає виводити з окупованої території свої війська. “Чого ми боїмося цих виборів так? Знову ж, можна було і по лінії Медведчука, про те, що Захарченко, Гіві, Моторолу та інших, які себе заплямували, заберіть, будь ласка, до себе, – пише Лариса Волошина для День. – Вони не мають права проводити вибори. Так хто не виконує? На порожньому місті застрягли. Вибори? Зробіть вибори”, – заявив він.

    Ці миротворчі ініціативи не зупиняє навіть той факт, що ані Гіві, ані Мотороли, ані Захарченко – який тримався довше всіх – більше нема серед живих. Чим сьогоднішні, або завтрашні маріонетки Кремля відрізняються від вже утилізованих? Рецепт мирного врегулювання від Коломойського “треба просто провести вибори” – це нова трансформація нетлінної тези “треба просто припинити стріляти”.

    А обстріли, російськи паспорти та відсутність розуміння, хто взагалі буде голосувати в зоні, до якої не можуть потрапити навіть міжнародні спостерігачі – все це потрібно “винести за дужки”. Бінго! Уявить, як від таких планів гикнулося Путіну. Він-то думав, що в Україні суцільні кровожерливі бандерівці. А виявилося, що тут – патентовані самогубці та миро-оптимісти. Чи поділяє його бачення сам Зеленський – невідомо. Новообраний президент сконцентрований на цькуванні парламенту. Отже, заяви Коломойського, вже традиційно, залишаються без Зе-коментарів.

    В політичній науці є поняття “Вікна Овертона”. Це політична теорія, яка описує, як змінюються межі спектру публічно висловлюваних ідей. Попри те, що концепція “вікна” критикується в наукових колах, вона якомога повно пояснює раптову зміну позиції “патріотичного олігарха”. Згідно з цією концепцією, політична життєздатність певної ідеї залежить переважно від того, чи потрапляє вона в межі, які публіка звикла сприймати як прийнятне.

    Зрушення вікна, при якому стають можливими ті чи інші політичні дії, відбувається тоді, коли суспільство починає сприймати раніше табуйовані теми, як належне. Для цього береться щось геть неприйнятне і починає обговорюватися на всіх публічних майданчиках. “А чому б не провести вибори на Донбасі? Чому б не покращити стосунки з Росією?”. Ще кілька років тому виступати з путінськими тезами могли собі дозволити виключно проросійські колишні регіонали. Чути від них, що це саме Україна не виконує Мінські домовленості, було неприємно, але природно.

    Таким, як Коломойський, вірять швидше, ніж таким, як Бойко. Коли він говорить про “багатовекторність”, проукраїнський громадянин не сприймає це, як пропозицію відмовитися від шляху до НАТО. Хоча це вона і є. Ореол борця за український Дніпро, який міцно закріплений в уяві українців, дозволяє просувати тези “почесної капітуляції” майже без спротиву.

    Вибори на окупованих територіях без відновлення над ними контролю – є російською вимогою. Чому раптом Коломойський почав просувати план Медведчука чи не активніше за самого представника президента РФ в Україні – залишається таємницею. Але він точно зміщує “вікно”.

    Давайте спрогнозуємо що станеться, якщо сценарій, запропонований олігархом, таки буде запущено.

    Перше: Україна візьме на утримання регіон, який не контролює. Ви справді думаєте, що кремлівські найманці віддадуть владу Києву? А навіщо? Всі ці російські “ополченці та трактористи” перевдягнуться в “народну міліцію” і будуть робити те ж саме — тероризувати, вбивати, володарювати.

    На сьогоднішніх окупованих територіях утвориться чорна зона на кшталт кадирівської Чечні, в яку з українського бюджету будуть спрямовані мільярди гривень. Це ж бандитський рай! Кому, як не Коломойському розуміти це. Чи наступить після цього покращення рівня життя хоча б для мешканців окупованої території? Безумовно ні. Їх ще інтенсивніше будуть використовувати для вибивання грошей з “бандерівської України”.

    Друге – це заблокована євроінтеграція. Якщо ви думаєте, що мова йде про вступ України в ЄС та НАТО, то ви помиляєтесь. Я говорю про безперешкодні закордонні поїздки для українців, про безвіз. Проста логічна задачка: Якщо новообрана влада ОРДЛО є легалізованою, то чи не означає це, що вона отримає право надавати на своїй території всі державні сервіси?

    На землях, які Україна не буде контролювати, але які нібито знаходяться в її правовому полі, крім українських документів будуть спокійно роздаватися російські паспорти. Хто буде контролювати, щоб українську біометрику не отримали російські натуралізовані “відпускники”? Хто буде гарантувати, що вчорашні вояки двох російських окупаційних корпусів не скористаються безвізовим режимом за для вчинення по всій Європі кримінальних злочинів?

    Не треба бути генієм, щоб зрозуміти: коли навала колишніх бойовиків рушить на Захід, Європа заволає, що Україна не є надійним партнером, тому питання безвізу потрібно переглядати.

    Ми вже не говоримо про те, що всі, хто сьогодні мають статус переселенців, будуть позбавлені відповідних сервісів, які їм сьогодні надаються в будь-якій точці країни. Якщо окупований Донбас тепер “наш”, то і їдьте по документи по місцю реєстрації. Чи будуть “народні міліціянти” гарантами безпеки для добровольців, волонтерів, громадських активістів, які змушені були тікати в 2014 році з Донецької та Луганської області, через свою проукраїнську позицію? Звісно ж ні.

    Але несподівані “серцеві напади”, “нещасні випадки” та зникнення будуть розслідувати саме вони. Треба бути дуже цинічним, щоб не розуміти, що крім бабусь, які “змушені перетинати лінію розмежування, щоб отримати пенсію на підконтрольній території”, є ще ті, хто не може повернутися в деокупований за путінським сценарієм рідний край. Чи змусить це київських чи львівських чиновників не вимагати від них привезти довідку з місця реєстрації? Звісно ж ні. Війна ж скінчилася.

    Пропозиції Коломойського небезпечні. Але набагато загрозливішим є мовчання з цього приводу Зеленського. Ми досі не побачили його людей, які будуть займатися зовнішньою політикою. Немає тих, хто висвітлює питання окупованих територій. Досі не чутно жодного відеозвернення до Коломойського із наказом “закрити рота” і не видавати свої марення за майбутню позицію держави. Ба більше!

    Зацикленість на негайному розпуску Ради – єдиного органа влади, який має право запускати процес виборів на окупованих територіях, того складу Ради, який ніколи не проголосує за Медведчуковсько-Путінський сценарій – це привід задуматися. А кого ж насправді обрали українці. Людину Коломойського? Людину Путіна? Чи людину, яка не розуміє, що її мовчання вже використовується для просування політики окупанта на теренах України.

  • Росія стає все слабшою

    Росія стає все слабшою

    Путін не усвідомлює, що грубий тиск на Україну анулює головні російські політичні цілі в Азії

    Президент Росії Володимир Путін давно шукав зустрічі з молодим лідером Північної Кореї Кім Чен Ином, але лише минулого місяця дипломатія Росії дала результати. І у Владивостоці відбулося добросусідське рукостискання. Кіму знадобився простір для маневру після несподівано невдалого саміту з президентом США Дональдом Трампом, що пройшов у кінці лютого в Ханої, тому відновлені відносини з Росією зіграли йому на руку. Путіна, своєю чергою, обурювало виключення Росії з цих надзвичайно важливих переговорів. Північнокорейський диктатор грав звичну роль зірки, запізнившись на зустріч на 40 хвилин і покинувши Владивосток на півдня раніше встановленого терміну. Але він продовжив заплановану 50-хвилинну зустріч з Путіними тет-а-тет майже на годину, і саме це має значення. Про що вони говорили, не повідомлялося. Але зате Путін тепер може з усією серйозністю повторювати банальності про те, що Північній Кореї необхідні гарантії безпеки для продовження денуклеаризації. Про це пише автор на сайті “Новое время”.

    Можливо, навіть більше ніж Кім, Путін хотів вразити Трампа, який – в інтерпретації московських експертів – дуже сподівається на успіх обіцяного третього саміту з північнокорейським диктатором. Кремль, найімовірніше, вважає, що посприявши цьому успіху, йому вдасться змусити американського лідера повернутися до двосторонніх переговорів про стратегічні можливості, які для Москви є найважливішим підтвердженням світового статусу РФ. Однак, на цьому шляху може виникнути конфлікт інтересів: спонукаючи Кіма відстоювати свою зухвалу позицію, Путін хоче довести, що санкції не працюють і не здатні змусити країни змінити свою політику. Ця позиція підкріплена впливом санкцій на застиглу в стагнації економіку Росії, яку не зрушить жоден президентський указ. Ця слабкість економіки, зазначена падінням рівня доходів, підриває російські претензії на рівний статус у відносинах з Китаєм, з яким вони намагаються розвивати стратегічне партнерство.

    З Владивостока Путін вирушив у Пекін, щоб відвідати другий форум «Один пояс – один шлях», який мав продемонструвати, як успішно і стабільно здійснюється ця найважливіша ініціатива президента Сі Цзіньпіна. Росія не бере участі в цій ініціативі, тому Путін хотів одночасно виявити підтримку і підкреслити високий рівень російського партнерства з Китаєм. Насправді, у Москви серйозні побоювання щодо цієї колосальної програми, що сприяє залежності сусідів Китаю від припливу китайських інвестицій. Москва слабо уявляє собі зміст торгових переговорів між США і Китаєм, але є тверда переконаність у неминучому геостратегічному конфлікті між цими двома конкурентними центрами влади. Кремль обурений своїм виключенням із цієї головної геополітичного взаємодії, і Путін сподівається використовувати нещодавню зустріч з Кімом для вирішення своїх інтересів.

    Можливо, Сі бачить маневри Росії наскрізь. Тому він намагався потішити самолюбство Путіна, присвоївши російському лідерові почесний ступінь Університету Цінхуа. Переговори між Росією і Північною Кореєю у Владивостоці не мають особливого значення для Пекіна, але якщо під час складних торгів зі США Китай раптово вважатиме корисним ослаблення санкцій проти Північної Кореї, Росія буде тільки рада прислужитися ледь прихованими і спірними порушеннями. Москва, найімовірніше, не задоволена своєю позицією підпорядкування, і Путін прагнув отримати свободу вибору, сигналізуючи Японії про бажання врегулювати конфлікт навколо Південних Курильських островів, який давно зайшов у глухий кут. Як і слід було очікувати, інтрига не принесла плодів, на велике розчарування японського прем’єр-міністра Сіндзо Абе. І зараз російська дипломатія намагається знайти варіанти, як вразити чутливі до питання суверенітету країни Південної Азії рішучою відмовою в можливості передавання влади Токіо навіть над найменшими острівцями.

    Росія каже про «поворот» на Схід, незважаючи на те, що азіатським сусідам Росії очевидний її інтерес до конфліктів у європейському регіоні. Одразу на підтвердження: на прес-конференції після зустрічі з Кімом Путін пожвавився лише на питанні про проблему відносин з Україною. Нищівна поразка Петра Порошенка на нещодавніх президентських виборах потішила Кремль. Хоча перемога молодого і неупередженого Володимира Зеленського – велика проблема для літніх корумпованих поплічників Путіна. Першим сигналом ворожості стала відмова Путіна привітати Зеленського з його обранням. Далі були і серйозніші наслідки: Путін підписав указ про надання, з кількома формальностями, російського громадянства тим, хто проживає на території квазіреспублік ЛНР і ДНР. Відповідь Зеленського була сильною і гідною, але провокаційний крок Путіна підірвав перспективи нового старту в регуляції конфлікту на Донбасі і може викликати нову ескалацію.

    Путін, найімовірніше, не усвідомлює, що цей грубий тиск на Україну ефективно анулює три головні цілі російської політики в Азії: встановлення контакту з Кімом, зміцнення його дружби з Сі і доказ своєї значущості Трампу. Але Північна Корея напевно вже зрозуміла, що Путін не стане корисним посередником: США готують нові санкції і Китай хоче залишитися осторонь від російської конфронтації з Заходом. Посилення взаємодії з динамічними державами в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні може бути хорошою стратегією для Росії, але її виконання незмінно спотикається через економічну неефективність і надмірні геополітичні амбіції. Збройні сили залишаться обраним інструментом політики Москви, але навряд чи є можливість застосувати їх на Далекому Сході. Росія стає слабкішою в жорстокій боротьбі за владу і вплив в Індо-Тихоокеанському регіоні, і епізодична участь Путіна у зустрічах на найвищому рівні не вплине на цю тенденцію.

  • Філарет змінює правила гри

    Філарет змінює правила гри

    Заяви колишнього глави УПЦ КП про те, що Київський патріархат насправді продовжує існувати, дивна історія зі збором ієрархів розпущеної церкви без запрошення митрополита ПЦУ тільки на перший погляд можуть здатися сторонньому спостерігачеві боротьбою церковних амбіцій.

    Насправді це сигнали системної кризи, який буде з кожним днем ​​посилюватися і охоплювати нові і нові сфери державного та суспільного існування.

    Ні для кого не є секретом, що Філарет не був задоволений компромісом, результатом якого стала поява канонічної Православної церкви України. Не задоволений насамперед з двох причин. Перша – тому що завжди вважав, що керувати цією церквою може тільки він і ніхто інший. І друга – бо не був задоволений запропонованим Константинополем церковним статутом, який значно відрізнявся від звичного, московського. Досвідчений церковний політик, Філарет робив все можливе, щоб відстояти свої позиції – але змушений був змиритися з компромісом ще й тому, що на цьому наполягала влада. За великим рахунком, якби не та робота, яка була проведена Петром Порошенком і його адміністрацією, історія з автокефалією закінчилася б такою ж поразкою, якою вона завершилася за Віктора Ющенка. Про це пише автор на сайті “Еспресо”.

    Президент зробив все, щоб «задобрити» роздратованого церковника – саме Філарет був названий батьком нової канонічної церкви, йому було присвоєно звання Героя України і неіснуючий в статуті ПЦУ титул почесного патріарха. Але Філарет тому і Філарет, що перші секретарі ЦК і президенти приходять і йдуть, а він залишається.

    Тепер, коли нового українського президента та багатьох його виборців взагалі не цікавить питання самостійної церкви та української ідентичності, можна хоча б спробувати відмовитися від компромісу, повернути собі владу, переписати статут, знову перетворити церковне керівництво на “політбюро” – тобто зробити все те, чого не можна було зробити за попереднього голови держави. І я зовсім не виключаю, що у Філарета все вийде, як виходило досі – нехай навіть ціною нового церковного розколу і маргіналізації, якщо не зникнення, української канонічної церкви. Філарет у своєму вмінні вибудовувати церкву під власні інтереси не раз перегравав сам себе – переграє і цього разу.

    Справа, звичайно, не в цьому видатному церковному політикові, а в політичному процесі як такому. Багато хто навіть не уявляє собі його складності і філіграності, не розуміє, скільки перешкод потрібно подолати для вирішення навіть найпростішого питання, як особиста щоденна залученість і самого президента і його співробітників потрібна для ухвалення цілої низки рішень. І як просто все зруйнувати навіть не якимись невмілими діями, а просто невтручанням у процеси. І, звичайно ж, це стосується не лише церкви. Церква – окремий випадок. Просто у Філарета – блискуча інтуїція, він одним з перших зрозумів, що тепер можна. А вже за кілька тижнів це зрозуміють і люди без будь-якої інтуїції.

    І тоді на очах наших здивованих співвітчизників будуть повертатися на карти імена радянських героїв, ухвалюватися реваншистські судові рішення, програватися міжнародні судові процеси, пригальмовуватися фінансові кредити. Зовсім не тому, що новий президент буде робити якісь неправильні заяви або тиснути на суди. Ні, заяви будуть правильними, тиску ніякого не буде, ніхто у владі просто не буде розуміти, за яку “ниточку” треба смикати в тому чи іншому випадку. І “ниточки” смикатимуться дуже різними людьми у дуже різних напрямках – як зараз у церковних справах. А після парламентських виборів цей хаос тільки посилиться, тому що президент або отримає контроль над таким самим дезорієнтованим урядом, або втягнеться у конфлікт з новим депутатським корпусом і кабінетом міністрів.

    В такому хаосі сформуються абсолютно нові правила гри, в якій перемагатиме той, хто атакує першим, не замислюючись про довгострокові наслідки своїх дій, намагаючись захистити свої інтереси за будь-яку ціну і на короткій дистанції. Філарет до формування таких правил уже приступив.

  • Немає контролю: про що говорить військовий бюджет Росії?

    Немає контролю: про що говорить військовий бюджет Росії?

    Загальна сума коштів, витрачених на посилення, модернізацію і корупцію в різних сегментах військової російської суперструктури, найімовірніше, невідома навіть Путіну.

    Збройні сили залишаються улюбленим і основним інструментом політики РФ: однак, витрати на них знижуються. Цю парадоксальну ситуацію підтвердив недавній аналіз військового бюджету, проведений Стокгольмським інститутом досліджень проблем миру (СІДПМ), результати якого російські медіа з готовністю підхопили. Методологія СІДПМ перевірена часом і шанована експертами. Але їх останній звіт, що понизив Росію до шостого місця у світі (позаду Франції), виглядає не тільки контрінтуїтивним, а й просто помилковим. Створюється враження, що Росія все ще витрачає купу грошей на армію, але воно сформоване політичною риторикою Москви, посиленою офіційною пропагандою і підкріпленою публічною демонстрацією – військовим парадом 9 травня на Червоній площі. Однак є безперечні докази, що ставлять під сумнів інформацію про те, що російська влада насправді скоротила витрати на армію на 3,5% в 2018 році. Матеріал опублікован на сайті “Новое время”.

    Потрібно віддати їм належне, СІДПМ сприймає офіційні дані критично, але навіть найкращі дослідницькі зусилля обмежені в можливості коригувати умисні спотворення головного стратегічного агентства Росії (Росстат). Щорічно, все більше і більше витрат оборонного бюджету стають секретними і в доступі до них відмовляють навіть Держдумі (нижній палаті парламенту), що суперечить закону. Так само очевидно, що пряма конвертація витрат з рублів у долари США, використовуючи поточний курс обміну валют, створює серйозну похибку, оскільки механізм ціноутворення в російському оборонно-промисловому комплексі неясний: збройні сили отримують нову зброю за ціною, що разюче відрізняється від тієї, яку пропонують іноземним закупникам. В оцінці макроекономіки цей індикатор «паритету купівельної спроможності» все більше використовується для проведення міжнародних порівнянь; і грубе (через секретність) використання цього методу для підрахунку оборонних витрат збільшує державний військовий бюджет армії РФ приблизно втричі.

    Президент Володимир Путін процвітає у піднесенні військової могутності Росії і визвалянні новими високотехнологічними системами озброєння, такими як атомний підводний дрон Посейдон. Він використовував спуск ядерного підводного човна Білгород (конструюється з 1992 року), що має перевозити Посейдона на борту, як привід для того, щоб проконтролювати закладання чотирьох інших військових кораблів. Проте, ця церемонія не змогла приховати серйозні проблеми в російському суднобудуванні, яке насилу справляється з виконанням наказів щодо нових атомних підводних човнів класу Ясень, так само, як і з ремонтом єдиного російського авіаносця «Адмірала Кузнєцова» та інших радянських крейсерів.

    Російському флоту приділили мало уваги в держпрограмі озброєння до 2027 року, яка була підтверджена із затримками лише на початку 2018-го, оскільки уряд наполягав на скороченні. Путін часто заявляє, що Росія не повторить грубу помилку СРСР і не стане направляти занадто багато ресурсів на військові потреби, а також продовжить гонку озброєнь, використовуючи менший бюджет. Економіка і правда застрягла в затяжній рецесії, а невдоволення, викликане тривалим зниженням доходу і підвищенням пенсійного віку, зростає. Також зростає і потреба суспільства в соціальних пільгах, що викликає політичну потребу влади покривати реальну ціну російської мілітаризації.

    Цей «творчий облік» особливо поширений у фінансуванні поточних «гібридних» застосувань військової сили, які часто фінансуються зі спеціальних «грошових пулів» наповнених «добровільними» пожертвами від надзвичайно багатих осіб. Витрати де-факто окупації в Донецькій і Луганській областях України точно не включені в офіційні витрати на оборону, і Путін старанно пояснював, що його указ про видачу російського громадянства населенню цих територій не стане важким тягарем для бюджету Москви. Інтервенція в Сирію теж стає все більш непопулярною, і державні медіа неохоче повідомляють про тривалі атаки на російських військовослужбовців і бази. Відкидається і присутність російських «радників» і найманців для підтримки режиму Ніколаса Мадуро у Венесуелі, тому державному нафтовому гігантові Роснєфті, найімовірніше, доведеться підробляти звітність, щоб приховати накопичені збитки.

    Одна особливо важка для підрахунку деталь у цій складній картині військових грошових потоків, – це корупція, що досягає фантастичних масштабів, навіть судячи з невеликих державних розслідувань. Щомісяця викривають скандали про сотні «мертвих душ» на забезпеченні військових дослідних інститутів і липові дослідні проекти. Головна рушійна сила, що стоїть за цими викриттями, – це скорочення офіційного бюджету країни. Навіть у всемогутньому ФСБ голова департаменту, що завідує фінансовим сектором, був недавно звільнений за підкуп.

    Фінансування цих структур не включено у військові витрати, навіть якщо Прикордонна служба (підпорядкована ФСБ) здатна до захоплення трьох українських військових кораблів в міжнародних водах біля Керченської протоки. Основне завдання цих сил – забезпечити держбезпеку; і грубе затримання ліберальних активістів під час першотравневої демонстрації в Санкт-Петербурзі мало продемонструвати їх готовність захищати режим. Корупція йде рука об руку з цією готовністю і командування добре озброєної національної гвардії Росії (Росгвардії) хоче засекретити закупівлі, щоб краще приховувати розтрати.

    Загальна сума коштів, витрачених на посилення, модернізацію і корупцію в різних сегментах російської військової суперструктури найімовірніше, невідома навіть Путіну, якому можливо це і байдуже. Деякі лобі можуть постраждати від скорочень, але в цілому система виглядає абсолютно стійкою, дозволяючи вищим генералам і далі будувати палаци на Рубльовці, поруч з дачами «ліберальних» міністрів. Така трата ресурсів прирікає Росію на деградацію і втрату позицій у світовому суперництві за перевизначення світового порядку, але, мабуть, такий підсумок абсолютно прийнятний для поплічників Путіна. Росії не загрожує банкрутство і кожна нова «чудо-зброя» здається доступною, однак прогресивна мілітаризація все одно веде до зовнішніх і внутрішніх ризиків, до контролю над якими Кремль погано підготовлений.

  • Яку нісенітницю показують радянські фільми про Другу світову

    Яку нісенітницю показують радянські фільми про Другу світову

    Про що ми дізналися лише завдяки сучасним кінострічкам про війну.

    Для того, щоб увести в оману німецький патруль, не треба знати німецьку мову. Досить розмовляти російською з німецьким акцентом.

    Аби захопити будь-який об’єкт, як би пильно він не охоронявся, досить мати диверсійну групу з п’ятьох бійців. Максимум – із семи. Для охорони будь-якого об’єкту досить мати таку ж групу, позаяк вона в змозі успішно стримувати будь-яких німецьких диверсантів чисельністю аж до полку парашутистів.

    Німецький солдат в польовому однострої Вермахту, з петличками обер-єфрейтора танкових військ та бляхою польової жандармерії на грудях – завжди есесівець.

    Солдати та офіцери Вермахту, які потрапили в полон, завжди знають російську мову, мають при собі повний комплект секретних документів армійського та фронтового значення, окрім того – починають видавати військові таємниці ще на бігу, побоюючись, що їх хтось вб’є, а вони не встигнуть все докладно розповісти.

    В будь-якому партизанському загоні є принаймні один зрадник. Впізнати його можна по українському прізвищу, українізмам у мові та страшенній ненажерливості.

    Якщо в партизанському загоні, військовій частині або польовому шпиталі є принаймні одна молода дівчина – то, з одного боку, вона завжди, навіть вночі, або під час важкої операції на серці, причепурена, завита, охайна та носить коротку військову спідницю з красивими колготками, з іншого ж – їй несуть квіти, закохуються в неї та планують спільне з нею життя після війни цілими відділами та взводами. Зазвичай, вона трагічно гине.

    Якщо диверсійна група буває відрізаною від своїх потужними заслонами супротивника, поблизу обов’язково трапляється хлопчина-пастушок з табуном коней, картою місцевості та дідом-лісником, який має короткохвильового радіопередатчика.

    Син полку завжди доживає до Перемоги й в наші дні крокує в строю ветеранів-однолітків з колорадською стрічечкою РОА на грудях.

    Найслабкіше місце в будь-якого німецького танку – його гусениці. Їх завжди можна підірвати ціною власного життя та осколкової гранати. Цей технічний недолік щезає сам собою, якщо до німецького танку посадовити радянський екіпаж.

    Краще за всіх воюють колишні зеки, яким мудрий та улюблений Сталін дав шанс виправдатися перед Батьківщиною за минулі злочини проти народу.

    Німецькі солдати вбиваються партіями не менш за три-п’ять осіб на кожний вистрілений набій. Кинута граната вбиває не менш за відділок з приданим мінометним розрахунком.

    Поляки, французи та інші туземні допоміжні війська бодай чогось варті лише в тому випадку, коли перебувають під командою радянських лейтенантів, випускників прискорених командирських курсів.

    Командири з прізвищами, які закінчуються на -ко, -ян або -швілі зазвичай воюють гірше за командирів з прізвищами, які закінчуються на -ов.

    При прийнятті на озброєння до Радянської армії, всі “вілліси”, “доджи 3/4” та “аерокобри” автоматично перетворюються, відповідно, на “газики”, полуторки та Як-3.

    Кучність бою автомата ППШ та кулемета Дегтярьова дозволяє успішно “осліплювати” німецького механика-водія танка протягом принаймні півгодини.

    Німецькі солдати завжди ходять із закатаними рукавами й губними гармошками. Навіть в патрулі. Навіть зимою.

    “Ach, mein lieber Augustin” та “Марш єгерів” Дмитра Шостаковича є офіційними мелодіями Вермахту.

    Євреї брали участь у війні виключно в якості в’язнів концтаборів. Винятком були євреї, які входили до складу вищого командування РККА до війни та винні в трагічному відступі перших воєнних днів.

  • Поразка Перемоги

    Поразка Перемоги

    Фундамент сучасної Росії ‒ це 9 травня. День перемоги перетворили на універсальну відповідь на питання: «хто ми й навіщо». Велика Вітчизняна стала самостійною цінністю ‒ нею виправдовують усе, що було до та після. Чотири роки війни зробили гирькою, яка на морально-етичних вагах має переважувати мільйони скалічених Радянським Союзом біографій.

    І цю гирьку російська держава не змогла не приватизувати.

    Будь-яке загальнонаціональне свято ‒ це свято суб’єктності народу. Щось, що дозволяє сказати ‒ «ми досягли». День взяття Бастилії ‒ це історія про те, як французи прогнали короля. День незалежності в США ‒ про те, як американці отримали незалежність від англійців. І 9 травня в Росії точно так само претендує на статус національного свята ‒ але є одне «але». Про це пише автор на сайті “Крим. Реалії”.

    Сучасна Росія ‒ це країна, де перемогла держава. Яка не визнає жодних носіїв суб’єктності, окрім самої себе. Вертикаль намагається приватизувати права на все хороше, самостійне або проривне, що відбувалося в історії країни. І ти або погоджуєшся з державним правом на володіння історію, або тебе вибраковують.

    День перемоги винятком не став.

    До його святкування є два протилежні підходи. Один ‒ це державний. Із парадами, прапорами, Сталіним і великими зірками на погонах. У межах цього підходу у війні перемогли держава та система, вертикаль і воєначальники. Пафос великих чисел і величних масштабів. Це надзвичайно зручний підхід ‒ тому що дозволяє провести спадкоємність від «старого» Кремля до «нового». І оголосити нинішніх керівників ‒ спадкоємцями колишніх. А значить, дозволяє мешканцям кремлівських кабінетів говорити від імені переможців.

    А є й інший підхід до 9 травня. Індивідуально-особистісний. У його межах перемога стала можливою завдяки звичайним людям. Тим самим, які винесли на собі всі «тяготи та злидні». Тим самим, у яких потім держава перемогу вкрала та привласнила ‒ щоб не ділитися суб’єктністю. На прапорах цієї концепції немає ні Сталіна, ні Жукова. Проте є чиїсь бабусі та дідусі.

    Цей другий підхід весь час шукав свою власну інтимно-особисту мову. В літературі ‒ за допомогою «лейтенантської прози». У кіно ‒ за допомогою «Білоруського вокзалу». І навіть «Безсмертний полк» спочатку народжувався як опозиційна альтернатива офіціозу. Замість транспарантів і гасел люди несли портрети людей. Акція з’явилася 2012 року в Томську ‒ силами місцевої телекомпанії «ТВ-2». Три роки по тому телекомпанію позбавлять ліцензії, а держава забере «Безсмертний полк» під своє крило.

    Втім, усі інші спроби говорити про День перемоги без згадки вертикалі російська держава теж припиняла. Юрій Бондарєв пом’якшував фінал повісті «Батальйони просять вогню» і ставав літературним генералом. На кожен інтимно-особистий фільм про війну знімали десяток пафосних агіток. А «Безсмертний полк» із простору сімейного став територією офіційного.

    Сучасна Росія заперечує індивідуальне. Приватне може бути лише частиною державного. Хочеш відчути силу? Зіпрись на вертикаль. Присягни їй на вірність. І тоді, можливо, вона дозволить тобі постояти під парасолькою державної величі.

    Проблема лише в тому, що 9 травня уготована доля КВК. У дев’яності ця гра була міжнародною ‒ на сцену в Москві виходили команди з усіх колишніх республік СРСР. А сьогодні ця гра перетворилася на внутрішньоросійське змагання. Місце українських, вірменських, азербайджанських команд посіли команди з російських регіонів.

    Таке ж майбутнє чекає й російський День перемоги. Москва зробила його тестом на лояльність системі. А тому сусідні країни приречені шукати свою власну мову для опису головної війни ХХ століття.

    І справа не тільки в тому, що на зміну «георгіївській стрічці» приходить червоний мак. І не в тому, що дев’яте травня поступово поступається місцем восьмому. Куди важливіше, що на світ виходить дискусія про ціну перемоги. Про те, що було до війни й те, що почалося після неї.

    А до старих суперечок про те, хто успадковує в переможного Радянського Союзу, додається нова. Про те, хто успадковує в переможеної Німеччини.

  • “Ніколи більше”: ми знову проходимо цей жах

    “Ніколи більше”: ми знову проходимо цей жах

    Вам сьогодні коли хтось буде розказувати про велику “Пабєду”, то прийміть до уваги, що був собі такий Василь Михайлович Бодасюк, якого в березні 44-го ніхто не питав, хоче він воювати за “совєтів” чи не хоче… зайшли, усіх, хто в селі був спроможний, в шинелі вбрали, гвинтівки дали і, “гарматним м*ясом”, вперед погнали.

    Воював за Краків, зайшов у Відень. Вуличні бої, осколок, шпиталь, дослужив, додому. Жив з усвідомленням приналежності до великої перемоги над нацизмом, керував колгоспом, на спільних пиятиках з хлопцями з села пив по три і розходився (пів села були, як дід – червоноармійцями, пів-села бандерівцями, після війни знайшли своє порозуміння, яке наші політики не можуть знайти для них досі:)))). Василь Михайлович вірив, що в 2000-му усім ветеранам війни дадуть по “Волзі”. Навіщо була б “Волга” моєму діду 1924 року народження у 2000-му я не знаю, але в нього була мрія. Він до неї не дожив. Не в сенсі того, що помер у 1993-му, а в принципі.

    Пройшов шлях від отого шматка “гарматного м*яса” до “гвардії сержанта”. Вижив. Дивно. Повернувся. Слава Богу не один з села.

    Бавив мене десятками історій, коли я, малий, не хотів їсти з ложки. То дідо розказував якусь історію з війни, я слухав відкривши рота і він тим користався.

    Дідо не любив бандерівців. Вони його ледь не вбили, коли він з фронту повернувся. Я б теж не любив людей, які хочуть мене вбити. Але потім якось притерлися… до тої самої третьої чарки. Моя повага до бандерівців розходиться з дідусевими поглядами. Але на те є свої причини. Він жив у Радянському Союзі. І за нього воював. Я живу в Незалежній Україні. За яку воювали бандерівці. Ось і все.

    Дідо не встиг розчаруватись у людях, які з плином часу “поюзають” його подвиг. Він під червоним прапором та з гвардійськими стрічками проти нацистів воював. Я з дідом балакав багато до його смерті. Він був таким чоловіком, що за справедливість і за правду. Якби зараз був живий, то вже був би десь під Старогнатівкою чи на Світлодарській… що-що, а на фашиків він мав “чуйку”. Орден якраз за 10 чи 11 полонених німців він і отримав.

    Одним словом… Василь Михайлович сьогодні дав би по макітрі будь-якій істоті, яка б потрапила під руку з фразою “можем повторити”. Бо ніхто не має права повторити ті жахи, через які пройшов мій дідусь і мільйони інших людей, що пережили другу світову війну! Ніколи більше!!!

    І ось, закінчивши цей допис, я розумію, що “ніколи більше” – це не більше (даруйте за тавтологію), аніж кліше… ми знову проходимо цей жах. Ми знову втрачаємо кращих синів і доньок України. Ми знову проти фашистів. Тільки не так, як колись, а, практично, наодинці. І ця боротьба має бути нашим спільним знаменником. Усіх в цій країні! Інакше – Україна.

  • Що Коломойський пропонує Україні?

    Що Коломойський пропонує Україні?

    Навіщо олігархові нав’язувати певні думки населенню?

    Друга серія інтерв’ю Коломойського – і знову кров з очей. Але тепер не тому, що Коломойський розкривається як особистість, як у першій частині. А тому що тези, які він озвучує, жахливі і можуть очікувано звучати від Шарикова, але ніяк від одного з найбагатших людей України.

    Що говорить Коломойський?

    – Гірше не буде. А все погане, що сталося, це МВФ і пророк його Порошенко;
    – Сценарій 1917 року може бути непоганим рішенням;
    – У Венесуелі зараз краще ніж в Україні (читайте – дефолт це прекрасно);
    – У Норвегії люди отримують газ за собівартістю;
    – МВФ змусив підвищити тарифи, щоб довести людей до розорення і поставити країну на коліна;
    – Супрун страшне зло, ще й вакцинація, яка, правда, незрозуміло тут причому;

    Кожна з цих тез або хибна (Норвегія, де одні з найвищих комунальних тарифів у світі), або жахливий сам по собі (сценарій 1917 року). Але всі вони укладаються в один варіант світогляду. Захід – це зло (це ж вони довели Венесуелу, стверджує слідом за російськими телеканалами український олігарх), Україні потрібен свій шлях. Один в один повторюючи тези і сценарій серіалу «Слуга народу». І тут є три варіанти: це Коломойський писав сценарій «Слуги народу» або, принаймні, озвучував головну ідею; Коломойський судить про світ за серіалом Слуга народу; просто випадково збіглося;

    Про Коломойського можна говорити все що завгодно, але він не дурний. А значить, навряд чи може судити про світ за серіалом, принаймні, за таким дешевим, як Слуга народу. Швидше його стиль – це Ігри Престолів, де він ще й свій особистий Будинок може мати, де ніхто ніколи не платить за своїми боргами. Так що залишається два варіанти. І ви можете вірити у випадкові збіги, адже така людина як Коломойський ніколи не буде використовувати свій телеканал для досягнення своїх бізнес-цілей (адже сам сказав). А можете припустити, що саме радить, як авторам серіалу, так і обраному президенту.

    Пропаганда соціалізму від олігарха, помножена на тези російської пропаганди – ось той небезпечний коктейль, який пропонує нам Коломойський. Коли такі речі озвучує студент ПТУ, то можна зрозуміти, що він так думає. Коли такі речі говорить розумна і найбагатша людина, це означає, що він хоче, щоб випускник ПТУ так думав. А також пенсіонерка, вчителька і слюсар третього розряду. І тепер головне питання – навіщо? Навіщо олігархові нав’язувати певні думки населенню? Тільки для того, щоб підштовхнути це населення до певних дій. Олігарх хоче змусити людей вигнати МВФ і кредиторів з країни, бо вони заважають йому жити. Не людям, а саме олігархові. І він запускає механізм «стокгольмського синдрому», коли люди, яких він роками використовував і на яких наживався, повинні допомогти йому позбутися його проблеми і зробити це повинні власним коштом. Ми ж пам’ятаємо, що саме український народ повинен принести гроші на Майдан і позбавити олігархів гніту МВФ.

    Чому Коломойський підштовхує нас до цього рішення? Одна цифра, яка все пояснює. У 2013 році відношення статків українських олігархів, які входять до списку Форбс, до українського ВВП, становило 18%. На сьогодні ця цифра – 13%. Скорочення майже на третину. Це скорочення впливу. І це нічний кошмар олігархів. Вони бідніють щодо українського народу. І цей процес треба терміново зупинити. І для цього потрібно позбутися МВФ, який привчає грати за правилами. І бажано позбутися впливу США, де ФБР дуже хоче побачити у себе на «співбесіді» пана Коломойського. Не українському народу це треба. Тому що без МВФ український народ повторив би якраз добрий шлях венесуельців, які, на думку Коломойського, живуть набагато краще за українців при мінімальній зарплаті 8 доларів на місяць, інфляції в мільйон відсотків на рік і курсі валют, якого ніхто не знає (тому й порахувати коректно зараз ВВП на душу населення там просто неможливо). Це той шлях, який пропонує Україні серіал «Слуга народу». Це той шлях, на який, можливо, наставляють обраного президента його старі друзі. Це поганий шлях для України. Але прекрасний для олігархів. І не тільки для Ігоря Коломойського. Не кажучи вже про те, що це мрія будь-якого олігарха – запустити процес переділу власності, коли ти у владі. А Коломойський всім своїм виглядом показує, що тепер у владі саме він.

    І так, хотілося б почути думку Зеленського щодо таких порад.

  • Президент війни

    Президент війни

    Тих, хто голосував за Володимира Зеленського заради дружби з Росією, чекає розчарування. Тому що у Москви на цей електорат зовсім інші плани.

    Епістолярний жанр знову в моді. На заяви Кремля новообраний президент України відгукується постами в соцмережах. Різкі відповіді обнадіюють одних і розчаровують інших. Заяви Зеленського відрізняються від виступів Порошенка, швидше, естетично ‒ але не етично. Про це пише автор на сайті “Крим. Реалії”.

    Втім, Кремль не залишає йому шансів реагувати інакше. Роздача паспортів в ОРДЛО й обмеження на експорт нафтопродуктів не виглядають як аванси, якими Кремль винагороджує свого протеже. Якби Москва збиралася приручити нового президента ‒ її кроки були б зовсім іншими.

    Але що змушує нас думати, що вона збирається видавати йому аванси?

    Володимиру Зеленському від самого початку дорікали тим, що він ставленик українських фінансово-промислових груп. Писали про зв’язки з олігархами й знаходили в його оточенні людей, близьких до груп впливу. Але ставити знак рівності між українськими олігархами й російською державою все-таки не варто. Тому що ріднить їх лише загальне прагнення приватизувати Україну. На цьому схожість закінчується й починаються відмінності.

    Володимир Зеленський зумів перемогти Петра Порошенка завдяки своєму мовчанню.

    Він не заважав виборцям себе придумувати ‒ і в другому турі за нього голосували жителі найрізноманітніших областей і поглядів. До того ж, за нього голосували й ті, хто зазвичай на виборах підтримує публічних адвокатів Кремля ‒ під якими б партійними брендами ті не виступали.

    Москва неодноразово давала зрозуміти, що п’ятий президент України для неї є неприйнятним і неприємним. І зміна глави сусідньої держави могла сприйматися Кремлем як ситуативна перемога над українською «партією війни». Але тепер на Україну чекають парламентські вибори. І в Москви немає жодних причин прагнути до того, щоб у нового президента була в новій Раді самостійна більшість.

    Завдання Кремля тепер полягає в тому, щоб проросійський електорат відколовся від Володимира Зеленського. Щоб він підтримав усі ті партійні проекти, які Москва сприймає як «свої». Щоб голоси цих людей дісталися тим, хто пов’язаний безпосередньо з Кремлем. І в цій логіці у Москви немає мотивів підігравати новообраному президенту України.

    Навпаки, їй вигідно забрати свої інвестиції. Їй вигідно вилучити з його електорального багажу голоси всіх тих людей, які виступають за проросійський порядок денний. Якщо вони голосуватимуть за «Слугу народу», то всілякі опозиційні блоки та платформи ризикують опинитися за бортом нового парламенту. А це, знову ж таки, посилить українських олігархів ‒ але не Кремль.

    З великою часткою ймовірності, низка провокацій розтягнеться аж до парламентських виборів. Москва змушуватиме новообраного президента України реагувати на свої дії. Позбавлятиме його іміджу «своєї людини» та відсікатиме від нього електорат, який хоче бачити Україну як «малоросію». Цілком можливо, що до осені партійний проект нового президента буде змушений конкурувати за голоси тільки проукраїнськи налаштованих громадян. А проросійськи налаштовані виборці заведуть до парламенту українську філію Кремля. Щоб потім занурити Банкову в неминучий простір торгів і домовленостей.

    У цьому й полягає виклик для Володимира Зеленського. Він може сподіватися на те, що перетворить персональний успіх на корпоративний. На те, що стрижнем нової коаліції стане його партія. Але його різнорідна більшість сьогодні вміщує ще й тих, хто з року в рік голосує так, як скаже Москва.

    І у Кремля не так вже й багато причин, щоб посилювати президентську партію цими голосами.

  • Зміна керівника військової операції на Донбасі: навіщо це потрібно

    Зміна керівника військової операції на Донбасі: навіщо це потрібно

    У понеділок стало відомо про прийдешню зміну командувача Операцією Об’єднаних сил (ООС). Замість Сергія Наєва стане генерал Олександр Сирський. Про ймовірні причини і наслідки такого рішення пише автор на сайті “Апостроф”.

    Олександр Сирський – це гідний командир. Він командував 72-ю окремою механізованою бригадою, потім відправився на підвищення в Генштаб, де опікувався миротворчими операціями. Після початку війни, його призначили начальником штабу АТО. Потім він став начальником сектора “С”.

    Коли взимку 2015 року почалися бої під Дебальцевим, Сирський фактично взяв на себе командування. Був з Віктором Муженко в самому Дебальцевому. Повертаючись через Логвинове 7 лютого він потрапив під обстріл.

    З тих, хто тоді перебував в Артемівську (зараз – Бахмут) Олександр Сирський створив оперативну групу “Барс”, яка зайняла панівні висоти за Логвиновим і почала допомагати виходити українським бійцям з Дебальцевого.

    У 2016 році він отримав звання генерал-лейтенанта, а з 2016 року він є другою людиною в Краматорську. Це права рука Сергія Наєва – штабний начальник, який просто добре виконує свою роботу.

    Сам же Сергій Наєв опинився на своєму місці. Всі ті завдання, які перед ним ставилися, він виконав. Можна, звичайно, що завгодно казати про ті 24 кв. км “сірої зони”, які були зайняті за його каденції, але насправді, це доволі велика територія. Створено два плацдарми для можливого наступу на Горлівку, а також в районі Старобешева.

    Саме тому сенс проведення цієї кадрової ротації мені не дуже зрозумілий. Навіщо її робити саме зараз, якщо дуже скоро президентом стане нова людина – Володимир Зеленський, у якого буде своя команда. Чи буде Сирський “весільним генералом” або ж його призначення пов’язане з якимось таємними домовленостями – покаже час. У військовому відомстві з цього приводу поки не дуже розповсюджуються.

  • Що не так з інавгурацією Зеленського?

    Що не так з інавгурацією Зеленського?

    Затягування очевидне, але це неправильно, особливо враховуючи ситуацію в країні та конфлікт з Росією.

    Бажання Зеленського зрозуміле, і воно таке ж, як у попередників – скоріше стати президентом. Навколо його інавгурації не стільки реальних проблем, скільки психології, взаємних побоювань, підозр і конфліктів інтересів.

    Оскільки у парламенті в Зеленського прихильників небагато, існує ризик того, що там можуть не погодитись на кадрові призначення нового президента, заблокувати його перші законопроекти. Плюс є ризик втратити рейтинг до парламентських виборів. Відтак виникла ідея піти на дочасні вибори. Про це пише автор на сайті “Новое время”.

    Як на мене, цей сценарій є досить ризикованим. При бажанні й парламент, і уряд можуть не визнати указ президента про розпуск Верховної Ради, а відтак заблокувати дочасні вибори, як це в нас уже було в 2007-2008 роках. Тоді виникає ризик політичної кризи.

    Та наразі це інструмент тиску на парламент. І треба не тільки тиснути, а й домовлятись. Мовляв, гаразд, ми не будемо розпускати парламент, але давайте домовимось, що ми достатньо швидко – в перший же тиждень після інавгурації – затвердимо кадрові ініціативи президента. Хтозна, може так уже домовляються, але наразі ми ще не знаємо результатів переговорів.

    Зеленський наполягає на інавгурації 19 травня, парламентарі в свою чергу не кажуть ані так, ані ні. Побоюючись розпуску Верховної Ради, вони затягують інавгурацію. Логіка проста, і більшість експертів вважають, що гранична дата, коли ще можна буде розпустити парламент – це 27 травня. Пізніше це вже буде нелегітимним. А тому якщо інавгурація відбудеться 28-го, то розпустити Раду Зеленський вже не зможе. Чим завершиться ця тактична боротьба, і хто яку роль в ній відіграє – ми дізнаємось уже на початку наступного тижня, коли зберуться всі лідери парламентських фракцій і груп.

    Які важелі впливу в Зеленського? Радше це за все тут головним є статус і аура нового президента, а далі – мистецтво переговорників. Зараз багато депутатів готові сподобатись новому президенту: в багатьох немає шансів потрапити до Верховної Ради, а тут бодай місце в списку в разі підтримки. Чи знак подяки в тій чи іншій формі. У цій грі на лояльність команда Зеленського навряд щось обіцятиме, але з різних причин представники фракцій і груп будуть готові підтримати нового президента, і цей спектр досить широкий: від «Батьківщини» і частини «Народного фронду» до депутатів Опоблоку.

    Вирішення питання інавгурації буде залежати від багатьох чинників: як ситуації в парламенті, так і позиції Парубія – в разі, якщо не знайдеться 260-ти депутатів, які підтримають призначення процедури на 19 травня. Команда Зеленського може вибрати і більш гнучку тактику: публічно чи в іншій формі пообіцяти, що питання про розпуск Ради не розглядатимуть.

    Якщо інавгурація таки пройде 19 травня, то це буде майже за місяць після виборів – не так, як це було з трьома попередніми президентами, яких інавгурували десь через два тижні. Затягування очевидне, і це некоректно і неправильно, особливо враховуючи ситуацію в країні та конфлікт з Росією. Такі перехідні періоди досить ризиковані: знижується стабільність інституцій. Досить поглянути лише на те, як нині працюють суди.

    Затягування працює всупереч державним інтересам. Про катастрофу не йдеться, але додаткові проблеми виникають. Як і психологічна нестабільність через підкилимні ігри та інтриги. Так закладається протистояння між Зеленським і парламентом – і це теж недобре.

  • Трампу загрожує суд?

    Трампу загрожує суд?

    Поки в колишньому СРСР відзначали Першотравень і Великдень, у США розгорталася справжня політична драма.

    Генеральний прокурор США Вільям Барр оголосив, що президент США не винен ані в злочинних зв’язках з Росією, ані в перешкоді правосуддю. Але це ще не кінець, адже розслідуванням діяльності Трампа займався ще й спеціальний представник Конгресу Боб Мюллер.

    Політична драма в США цього разу зачепила й особисто мене. Я вже якось говорив, що побився об заклад зі своїм другом на сто доларів, що Трампа цього року приберуть з Білого дому. Він вважає, що не приберуть. Тому коли генеральний прокурор США Вільям Барр зробив свою заяву, я дуже засмутився: плакали мої сто доларів! Про це пише автор на сайті “Новое время”.

    Але, як з’ясувалося цього тижня, надія на перемогу все ще залишається! Як ви, напевно, пам’ятаєте, розслідуванням діяльності Трампа займався спеціальний представник Конгресу Боб Мюллер. За підсумками своєї роботи він написав 400 сторінок звіту і передав його генпрокурору. Той цю справу прочитав і написав витяги з доповіді – загалом чотири сторінки. Там він оголосив, що президент ні в чому не винен.

    Але це був тільки початок історії. На вимогу Конгресу було надруковано і повний текст доповіді. І там вже була зовсім інша картина. По-перше, Трамп активно благав росіян втрутитися у вибори. Так, він з ними не співпрацював, він їх просив втрутитися! Ну і по-друге, він дуже сильно заважав правосуддю, постійно вставляв йому палиці в колеса. Коли люди це прочитали, то багато хто не зрозумів висновків генерального прокурора: «Як же так? Ось же вони – злочини!».

    Барр прийшов у Конгрес і під присягою сказав, що доказів для початку кримінальної справи занадто мало. Крім того, він оголосив депутатам, що автор доповіді – Боб Мюллер – не почав критикувати рішення Барра не порушувати кримінальної справи. Тут я зовсім зажурився. Ну вже якщо сам Мюллер у своїй же роботі не бачить жодних підстав для кримінальної справи, то їх і справді немає.

    Але тут сталося щось незвичайне. Газета The Washington Post надрукувала статтю про те, що генеральний прокурор обманює публіку взагалі, і депутатів зокрема. Річ у тім, що Мюллер написав йому величезний лист з критикою. У цьому листі йдеться, що генпрокурор «не зрозумів контексту і суті доповіді», коли заявив, що Трамп не винен.

    Простіше кажучи, Мюллер бачить підстави для кримінальної справи. По-друге, генеральний прокурор США під присягою (!) обдурив депутатів, коли сказав, що Мюллер не критикував його рішення. Це повністю міняє справу. Зараз, за ідеєю, хтось повинен порушити справу не тільки проти президента, але й проти його генерального прокурора. За американськими законами, обман Конгресу – це серйозний злочин.

    Барра тут же викликали в Конгрес, щоб він пояснив конгресменам свої неправдиві свідчення, а також розповів, що далі робити з Трампом. Ну і взагалі треба б поговорити, як жити далі в ситуації, коли і президент, і його генеральний прокурор відкрито порушують закон. Знаєте, що зробив Барр? Він просто не прийшов давати свідчення. Він оголосив, що не хоче відповідати на запитання ще одного прокурора, якого депутати спеціально найняли, щоб він жорстко допитав свого ж начальника.

    Якби він не мав чого приховувати, то прийшов би і відповів на всі запитання. А так все це нагадує звичайне боягузтво. Один з конгресменів навіть прийшов на допит, який не відбувся, з відерцем смаженої курки, а на стіл Барра поставив статуетку курчати. В американській культурі курка – це найполохливіша істота. Місцевих боягузів так і дражнять – «чикен» – тобто «курча».

    Таким чином зараз у Вашингтоні складається досить цікава ситуація: президент і генеральний прокурор, мабуть, повинні піти під суд. Але не дуже зрозуміло, хто саме їх туди відправить. Найімовірніше, в цій ситуації депутатам доведеться викликати для надання свідчень самого автора доповіді щодо Трампа – Боба Мюллера. Якщо він на всю країну скаже, що президент дійсно заважав правосуддю, а його генпрокурор заважав встановленню істини, то тоді в США почнеться справжня конституційна криза. Ось тоді у Вашингтоні буде зовсім весело, а до мене повернеться надія виграти в парі законні сто доларів, з якими я вже подумки попрощався.

  • Три сценарії для президента Зеленського

    Три сценарії для президента Зеленського

    Новий президент приречений опинитися на розвилці з трьома сценаріями. Два з яких вб’ють його рейтинг, а третій – країну.

    При описі Володимира Зеленського впору цитувати Сократа. Ми знаємо про новообраного президента лише те, що нічого не знаємо. Ця мхатовская пауза дозволила йому виграти вибори, але рано чи пізно шостий президент України змушений буде заговорити. І в цей момент ми дізнаємося, під яким саме ковпачком весь цей час була кулька.

    І мова зараз навіть не про його кулуарних домовленостях. Новий президент, безумовно, буде заручником старих зобов’язань. Тих самих, що допомогли йому дістатися до перемоги у другому турі. Цілком можливо, він буде виплачувати дивіденди своїм акціонерам. Цілком можливо, що від якихось інвесторів він спробує відпертися. Про це пише автор на сайті “Українська правда”.

    Але крім закулісних домовленостей існує простір публічного позиціонування. І головне питання в тому, президентом якої повістки Володимир Зеленський постарається стати.

    Кожен, хто ставив хрестик навпроти його прізвища, голосував за щось своє.

    Хтось- за примирення з Росією.

    Хтось- за інтеграцію в ЄС.

    Хтось- за низькі тарифи.

    Хтось- за боротьбу з корупцією.

    Шостий президент України залишається у “сферичному у вакуумі” – він нагадує газ, що заповнює весь наданий йому об’єм очікувань. Але після інавгурації віртуальному Володимиру Зеленському потрібно стати конкретним. Обростати адміністративним скелетом, кадровим м’ясом і політичною мускулатурою. Йому доведеться визначатися з тим, яким очікуванням відповідати і на які виклики реагувати.

    І в цей момент він виявиться на тому самому горезвісному роздоріжжі.

    Перший сценарій – стати президентом війни.

    У виборчій кампанії повістка втечі від імперії належала Петру Порошенку – і ті, хто голосував проти п’ятого президента України, звикли знецінювати його гасла. Але в тому й річ, що ця повістка нікуди не зникне. Хоча б тому, що нікуди не зникне Росія. Яка вже починає перевіряти новообраного президента на міцність.

    Паспортизація окупованих територій, переговори щодо газового контракту, обмеження експорту нафтопродуктів – дуже скоро Володимиру Зеленському доведеться зануритися в тему війни з головою. І він ризикує виявити, що ця проблема не має легких рішень. Складно “домовлятися посередині”, коли від тебе чекають капітуляції.

    Цілком може виявитися, що ця повістка утрамбує Зеленського в простір політично можливого. У той самий простір, в якому “мінські угоди”, “співпраця з МВФ”, символічний контур по периметру країни та інше “ні кроку назад”. Проблема лише в тому, що ця повістка приречена знижувати його рейтинг.

    Перемога в нинішній війні не може бути швидкою – а обиватель чекає швидкого і неминучого щастя. Розрив між реальністю і очікуваннями створить ту саму прірву, в яку впаде рейтинг будь-якого політика.

    Другий сценарій – президент боротьби з корупцією.

    Варто відразу обмовитися, що “антикорупцію” у нашій країні прийнято розшифровувати максимально широко.

    Для когось боротьба з корупцією – це роздержавлення, дебюрократизація і війна з клановою системою. Для когось- це судові процеси, вироки і конфіскації. Для когось- і зовсім політкоректний синонім класової боротьби.

    Для когось антикорупційна порядок – це боротьба з монополіями, олігархами і спроба створити країну чесної конкуренції. Для когось- це інструмент політичної війни і зміни одних кланів на інші. Для когось- різновид боротьби з багатими і універсальне “взяти і поділити”.

    Але будь-яка форма втілення цього порядку теж прирікає на зниження рейтингу. Тому що боротьба за зміну правил гри – це боротьба проти існуючих фінансово-промислових груп і кланів. Ресурси яких сумарно перевищують ресурси, які є у держави.

    І якщо клани відчують загрозу – вони стануть торпедувати будь-якого, хто оголосить їм війну. Публічний образ президента-“чудотворця” будуть разтоптувати при будь-якій спробі змінити правила гри.

    Третій сценарій – президент холодильник.

    Порядку “зубожіння” просували так активно, а Зеленський був настільки неконкретним, що він приречений стати заручником чужих обіцянок. Від нього чекають зниження тарифів, зростання зарплат, падіння цін і нових комунальних платіжок.

    Його команда намагається обережно дистанціюватися від програми “тимошенко-капліна”, але рано чи пізно гамлетівське питання потребує однозначної відповіді.

    Можна залишитися в рамках реальності – і оголосити, що тарифи визначаються не бажаннями, а економікою. Закликати до раціональності і запропонувати програми енергозбереження. Приводити в приклад сусідні країни і доводити, що все має свою ціну. Платою за відповідальність знову ж стане рейтинг.

    Ніхто не прощає крадіжку мрії – а для багатьох українських виборців новий президент був надією на одномоментне збагачення. Чим чесніше буде позиція Володимира Зеленського – тим швидше його рейтинг зрівняється з цифрами попередника.

    Реальність в тому, що атракціон небаченої щедрості може мати лише в одного спонсора – Росії. Заради обнулення українського дрейфу Кремль може піти на поступки. Знизити ціни на газ. Виділити кредити. І знову занурити Україну в простір політичної корупції і “руського миру”.

    Захід не буде платити за збереження рейтингу новообраного президента, але це може зробити Москва. Якій не звикати класти сир в мишоловку. В результаті, український обиватель може виграти тактично “сьогодні”. Ціною свого власного стратегічного “завтра”.

    Володимир Зеленський приречений опинитися на цій розвилці вже дуже скоро.

    Заковика в тому, що чим корисніше новий президент вирішить виявитися для країни – тим сильніше його будуть ненавидіти. Тому що ні одна з проблем, що стоїть перед країною, не має легкого рішення.

    Клани, касти, олігархи і Росія мають достатньо ресурсів, щоб захищатися від атаки на свої позиції. А опертися на “народ” Володимиру Зеленському теж буде непросто. Тому що його ситуативна більшість хоче від нього дуже різного. І тому приречена на розкол.

    З президента більшості йому дуже скоро доведеться ставати президентом меншості. І все питання лише в тому, президентом якої саме меншини.

    Тому що різні групи українського суспільства відрізняються не тільки мовою побутового спілкування, ставленням до держави і картинками майбутнього. Але ще й “майданоспроможністю”. Хтось реагує на крадіжку мрії галочками в бюлетені. А хтось- вуличними протестами.

    У будь-якого медового місяця завжди є термін придатності.

  • Кремль спекулює мертвими

    Кремль спекулює мертвими

    Акція “Безсмертний полк” цього року остаточно перетворилася на кремлівську пропагандистську агітку, демонстрацію впливу Кремля не лише на пострадянському просторі, а й у світі в цілому.

    Але навіщо Кремль спекулює мертвими солдатами, навіщо перетворює день закінчення Другої Світової війни на ілюстрацію до серіалу “Гра престолів”?

    Акція “Безсмертний полк” – прекрасна ілюстрація того, як народна ініціатива приватизується владою і перетворюється на пропаганду. Її ініціатори просто бажали вшанувати пам’ять своїх родичів. Але в Кремлі швидко зрозуміли, які переваги створює переведення акції на державний рівень. Про це пише автор на сайті “Еспресо”.

    По-перше, це допомогло довести, що населення підтримує офіційну версію історії країни. Друга Світова з трагедії перетворилася просто на перемогу, на парад, на якому жертви – статисти на портретах. Путіну вдалося остаточно поховати “солдатську правду” про війну, яка навіть в роки радянського режиму протистояла брехні політпрацівників і маршалів.

    По-друге, вдалося остаточно поховати ідею національного примирення самих росіян. Для багатьох з них – а це сотні тисяч людей – війна була продовженням Громадянської, тому вони і воювали на боці Гітлера проти Червоної Армії. У цих людей теж є нащадки і спадкоємці, але з портретами родичів вони не ходять. Як не ходять з портретами родичів нащадки репресованих сталінським режимом у роки війни – жителів окупованих територій, представників вигнаних народів, солдатів, які загинули від рук радянських спецслужб. Режим штучно виділив «перший сорт» росіян – тих, хто може пройти поруч з Путіним.

    По-третє, було вирішено довести, що ті на пострадянському просторі і в світі, хто не підтримує кремлівську акцію – мало не прихильники Рейху. Це допомогло виправдати війну проти України, мобілізувати людей радянського мислення серед емігрантів, сприяти відродженню сталінізму.

    По-четверте, це допомогло мінімізувати ефект від дійсно важливих акцій, що не тривають кілька годин і щодня нагадують про жертви сталінських репресій. Наприклад, акції “Остання адреса”, чиї організатори встановлюють таблички на будинках вбитих Сталіним. І в результаті російське суспільство остаточно перетворилося на суспільство без справжньої пам’яті, так що сюжет модного блогера про Колиму викликає захоплення навіть у представників ліберальної публіки. Путіну вдалося домогтися деградації власного народу.

    Яке це має відношення до пам’яті жертв? Ніякого! Російська влада завжди була байдужа і до мертвих, і до живих. Від живих ветеранів завжди відбріхувалися подачками, як від мертвих тепер портретами.

    Тому не потрібно влаштовувати альтернативні акції і носити «свої» портрети. Ми – не росіяни, наші близькі заслуговують пам’яті, а не біснування. А пам’ять – це чесна розмова про історію. Пам’ять – це національне примирення. Пам’ять – це доглянуті могили і не занедбані кладовища. Пам’ять – це медична та соціальна допомога останнім солдатам війни і її дітям. Пам’ять – це пам’ятний знак на будинку жертви репресій.

    Жива пам’ять – це коли кожен день, а не раз на рік.

  • Путін підписав смертельний вирок

    Путін підписав смертельний вирок

    Поблажливе ставлення частини європейського політичного істеблішменту до розповзання путінської агресії по всьому світу, і небажання “злазити” з російської “газонафтової голки”, вказує на те, що підготовка Москви до демонтажу західної цивілізації відбувається за планами Путіна.

    Адже він готується до війни із Заходом, фактично отримуючи від Європи фінансування цього “проекту” у вигляді наростання продажів за російські енергоресурси. Про це пише автор на сайті “Радіо Свобода”.

    Виглядає на те, що витягувати Російську Федерацію з економічної прірви після розпаду Радянського Союзу, було великою помилкою.

    Адже хіба тепер росіяни згадують з вдячністю про “стегенця Буша”, програму “ленд-лізу” чи місію Нансена? Бо якщо і згадують, то як зайвий привід для ненависті.

    Допомога Заходу Росії тільки продовжила в часі агонію Московської імперії, що за Путіна перетворилася на території, якими керують місцеві банди під виглядом політиків, котрі платять “данину” Кремлю, отриману з природної ренти і переексплуатації населення.

    Російський інтервенціонізм не передбачає геополітичного заспокоєння

    Сьогодні Росія переживає неоімперську фазу свого історичного розвитку. Ця кризова фаза, не дивлячись на всі намагання та зусилля Путіна повернути Росії статус наддержави, все більше вганяє РФ у стан політичного і економічного самознищення.

    Російське суспільство так і не спромоглося усвідомити глибину кризи, що насувається повільно, але невідворотно. Але найбільша небезпека полягає в тому, що гниючий заживо організм імперії отруює все навколо себе.

    І хоча Путін продовжує ігнорувати низьку суспільну довіру до діючого режиму, породжену його реваншистською політичною діяльністю і економічною кризою в Росії, держава, яка силою поневолила 190 різних народів і націй, втрачає попередній запас міцності.

    Який в минулі часи досягався завдяки тоталітарним методам управління і жорстоким викоріненням будь-якого інакомислення.

    Поширення можливостей інтернету не дає шансів повністю закрити інформаційне вікно для пересічних росіян. Проте, якщо Путін таки наважиться відключити Росію від світової павутини, то це стане підтвердженням того, що Кремль готовий піти до кінця по шляху самознищення.

    Але російський інтервенціонізм не передбачає геополітичного заспокоєння навіть за критичного для Москви стану.

    Навпаки, чим гіршою ставатиме економічна ситуація у Російській Федерації, тим більш агресивно і войовничо вестиме себе Кремль на міжнародній арені.

    Росія настирливо провокує зіткнення цивілізацій. І вона просто заплуталася, намагаючись поширити свою тоталітарну ідеологію по всьому світу.

    Адже маючи союзників серед таких країн-ізгоїв, як Північна Корея, Венесуела, Куба та Іран, Путін не здатен довести державам, котрі ще остаточно не визначилися з ким вони, що в ХХІ столітті “керована демократія” по-російськи є кращим вибором для них.

    Москва готова відмовитися від дотримання концепції ядерного стримування

    Проте імперська одержимість Путіна не передбачає відступу. Путінізм став національною трагедією російського народу, але “Путінський Титанік” поки що тримається на плаву завдяки підтримці його приречених пасажирів.

    Готуючись до можливого Армагеддону, Путін очолює країну, в якої, крім військ, нафти і газу та ядерної зброї, за потьомкінським фасадом нічого немає.

    Вдавшись до повторення тактики СРСР, і знайшовши собі головних ворогів – Захід і Україну, – путіністам вдалося на деякий час відволікти гнів народу від кричущих внутрішніх проблем та провальної соціально-економічної політики уряду.

    Але блефуючи і роблячи вигляд, що вона готова зіграти в “ядерну рулетку” з Америкою, Москва готова відмовитися від дотримання концепції ядерного стримування, котра домінувала у міжнародній політиці останні 70 років.

    Повертаючи у світову геополітику колишній страх ядерної війни, Кремль чомусь прагне забути про її гарантований наслідок – взаємознищення сторін, котрі візьмуть участь у такому глобальному конфлікті.

    Та в Російської Федерації й близько немає економічного потенціалу, котрий мав Радянський Союз, і вона не може дозволити собі фінансувати повномасштабну війну або залучати великі ресурси на гонку озброєнь.

    Але нахабство і наївність кремлівців просто дивують. Якби російська розвідка доповідала Путіну не те, що він хоче почути, а що є в дійсності, то він мав би знати, яким потужним нині є фінансування в США секретних військових проектів. І що ці проекти мінімум на 15-20 років попереду російських.

    За науковоємкістю військових розробок, Америка традиційно є далеко попереду інших країн світу, а можливість швидкого впровадження нових технологій і розробок у воєнній галузі не дає й тут Росії жодних шансів.

    ​Московська імперія має бути демонтована якнайшвидше

    Очевидно, що путінський проект – “Велика Росія” – потрібно закривати. І з цим не потрібно довго затягувати.

    Необхідно диверсифікувати надходження енергоносіїв до Європи і перестати взагалі закуповувати в Російської Федерації газ та нафту.

    Зрозумівши, що попри усі намагання домовитися з Росією не вдасться, Захід мав би вжити конкретних кроків для блокування російської агресії.

    І першим із них мала б стати повна відмова від продовження будівництва “Північного потоку-2”.

    Адже цей проект є енергетичним “Троянським конем” Росії, впустивши якого до Євросоюзу Європа ризикує не менше, ніж захисники Трої у часи Троянської війни.

    І Захід може програти гібридну війну Росії, якщо Москва отримає монополію на поставку енергоносіїв до ЄС.

    Другим кроком може стати встановлення жорсткого контролю над фінансовими транзакціями Росії в європейських і американських банках.

    Оскільки Кремль фінансує терористичну та підривну діяльність в Європі і по всьому світу, використовуючи ліберальні правила перекидання незаконних коштів, котрі мали б бути переглянуті у терміновому порядку.

    Третє, що варто зробити, це різко обмежити для громадян Росії, доки триватиме гібридна війна, можливість отримання віз до держав Європейського союзу, США, Великої Британії, Канади, Австралії та їхніх союзників.

    Адже приймати в своєму домі ворогів є повним нонсенсом. Не може населення країни, яке підтримує правління Путіна і ненавидить все західне, безперешкодно перебувати на території держав, яких вважає ворожими.

    Розпочавши непрораховану конфронтацію із Заходом нібито для того, щоб західний світ почав рахуватися з Росією, Путін підписав своєму режиму смертельний вирок.

    Адже поваги неможливо досягти шляхом провокування насильства. І йому нічого не вдасться “виторгувати”.

    На жаль, на Заході на насильство Путіна стосовно сусідніх держав прийнято відповідати з величезним запізненням.

    І коли у Німеччині чи Франції усвідомлять, що в Україні сьогодні відбувається те, що завтра чекатиме і на них, якщо цьому суворо і оперативно не протидіяти, то може виявитися, що вже занадто пізно.

    Тому для Заходу нині вибір один: або він спільними зусиллями демонтує Московську імперію, або Путін, якщо все так і продовжуватиметься далі, демонтує західну цивілізацію.

  • Українцям стало небезпечно їздити у Вірменію

    Українцям стало небезпечно їздити у Вірменію

    Мустафа Наєм повідомляє, що він полетів до Єревану, де його довго не пускали в країну, бо він у них занесений у якісь спільні списки з Росією. Це списки ФСБ. Точно такі, як і в Білорусі. Якби Мустафа був менш відомий, не був депутатом, його могли би заарештувати і передати РФ. Або будь-яку людину можуть просто викрасти та перевезти на російську військову базу, а звідти — літаком у Москву.

    Дорогі українці! Мої друзі, знайомі, читачі! Будь ласка, не купуйтеся на рожеві казки про вірменську революцію. Не знаю, що там всередині, це не наша справа, але зовнішньої політики вона не торкнулася. Вірменія була і залишається військово-політичним союзником Росії, таким же, як Білорусь. Пашинян залежить від Путіна і не буде сваритися з ним. На невизначений термін уникайте відвідування Вірменії, якщо вам щось говорить сумна доля українця Павла Гриба та багатьох інших наших політв’язнів. Також прошу МЗС України випустити відповідну заяву. Однак це, на жаль, в цілому ситуацію не змінить.

    Будь ласка, інформуємо всіх, репост!

  • Жереб кинуто: хижак вибирає свою першу жертву

    Жереб кинуто: хижак вибирає свою першу жертву

    Уявімо, що у вас є ворог, який завдав вам смертельну образу, і ви вирішили не просто помститися йому, а начисто знищити.

    Прийнявши таке рішення, ви підпорядкували йому своє життя і не шкодуєте для цього ні сил, ні часу. Звідкись зі Сходу ви найняли собі сенсея, який взявся навчати вас непростому мистецтву єдиноборства кунг-фу (боротьба садистів), на що у вас пішло п’ять років. Наступні п’ять років ви присвятили мистецтву бою на мечах і ще п’ять років – мистецтву виготовлення самого меча.

    Але це не все. При кожному зручному випадку, ви проходили повз вікна кривдника і голосно кричали йому: “Исицзукури, я вб’ю тебе!”, після чого відправлялися по своїх справах. Якщо перші п’ять років ви це повторювали все більш грубим голосом, то потім ви стали підкріплювати свої слова брязканням сталлю меча.

    Врешті-решт, коли на сенсея вже скінчилися гроші і він вам на прощання сказав, що ви готові до битви, було розуміння того, що час настав. Вам залишилося дочекатися найближчої весни і в мирі з собою поспоглядати як облітає цвіт сакури. Після цього ви прийшли до свого ворога Симамуре, оголили меч і… програли. Все вирішив єдиний постріл з пістолета “Глок” і куля, точно ввійшла в “центр мас”.

    Щось подібне зараз демонструє Китай. За останні 20 років він витратив сотні мільярдів доларів на свою програму переозброєння армії. У самому Китаї це обґрунтували тим, що тепер зроблені належні висновки з власної історії. За словами колишнього командувача військово-морським флотом НВАК Ву Шенгли, Китай пережив (в сучасній історії) 470 вторгнень, у тому числі 84 великих, з моря.

    Найбільш болючими історичними подіями, які посунули китайське керівництво на шлях мілітаризму, стали знамениті опіумні війни 19 століття, особливо перша 1839-42 р. і нестерпно образливі поразки, які Китаю завдавала маленька Японія. Перша з них відбулося в ході війни 1894-95 р., а друга – найбільш криваве і пов’язане з ганебною окупацією – 1930-45 р.

    Можна собі тільки уявити, якого рівня могла б досягти економіка, не утримуй Китай найбільшу армію в світі і не витрачаючи величезні кошти на розробку нових систем озброєнь. Але і тут в Китаї знаходять навіть не виправдання, а вимушеність такої політики.

    Справа в тому, що континентальний Китай сильно залежить від морських поставок сировини, а в останні два десятиліття морем ж здійснюється і левова частка експортних поставок, що ще більш критично для експортно-орієнтованої економіки Китаю.

    Враховуючи те, що США вступили в Другу Світову війну саме внаслідок низки кроків, зроблених ними у відношенні Японії, в числі яких була нафтова блокада, Китай приміряв цю ситуацію на себе і зробив висновок, що в разі загострення ситуації, Штати зможуть показати цей фокус вже їм.

    В принципі, під такими висновками є підстави, але Штати самі стали ініціаторами “економічного дива” в Китаї, і для того, щоб змусити їх розгорнути масштабну блокаду КНР, треба дуже довго і цілеспрямовано псувати з ними відносини, що навряд чи в інтересах як Піднебесної, так і самих США.

    Тим не менш, жереб кинуто, і на сьогодні, китайська армія втратила обриси оборонної структури і все більше нагадує хижака, що вибирає свою першу жертву. На це вказує і чисельність збройних сил, і характер озброєння, і те, як збройні сили вибудовують свою конфігурацію.

    Загалом, керівництво НВАК розгорнуло будівництво збройних сил таким чином, як ніби Штати вже вирішили влаштувати блокаду Китаю, але насправді, сусіди відчувають все більше занепокоєння з приводу того, що насправді є причиною мілітаризації величезного сусіда.

    Прикордонні суперечки з Китаєм вже стали притчею во язицех, і безумовно, першим, хто відчуває себе в небезпеці, причому – постійно наростаючої небезпеки, є Тайвань, який Китай вважає своєю бунтівною територією, а самі тайванці живуть в такому положенні без пари десятків років – вік і де-факто, повністю відокремилися від континенту.

    Але справа в тому, що формально в регіоні є інший суб’єкт, який повинен відчувати себе в небезпеці, при зростаючої могутності Китаю. Якщо Тайвань є швидкою територією і не має вантажу історичних образ, то з Японією – зовсім інша справа.

    Вона змогла завдати Китаю найболючіші образи і завдати максимального збитку за всю історію Піднебесної. Логічно припустити, що Японія може виявитися попереду Тайваню у разі, якщо (а вірніше – коли) Китай зважиться на експансію.

    Це при тому, що після Другої Світової Війни Японія самостійно взяла на себе зобов’язання демілітаризовано і надалі не прагнути ні до створення потужних збройних сил, ні (тим більше) до їх застосування за межами Японії.

    Стаття 9 Конституції Японії прямо про це говорить.

    Правда з часом, там були створені сили самооборони, які стали наслідком загрози, яка постійно виходила з комуністичних Китаю, КНДР і совка. Між іншим, структура сил самооборони Японії дуже довго мала чітко виражений оборонний характер і почала змінюватися після того, як в Китаї стали масово випускатися саме наступальні системи озброєнь, і що більш важливо – військово-морського флоту.

    У цьому зв’язку варто зауважити, що промисловість Японії та її науковий, технологічний та економічний потенціал знаходяться на такому високому рівні, що Китаю потрібно ще довго працювати, щоб вийти на нього. Це означає, що Японія в принципі здатна швидко і якісно забезпечити розробку, виготовлення і поставку будь-яких видів озброєнь для власної армії.

    Це стосується флоту, авіації, ракет і всього іншого. Мало того, у разі необхідності, Японія здатна своїми силами здійснювати будь-які види зброї масового ураження. Включаючи ядерну. Для цього у неї все є прямо зараз, просто немає відповідного рішення верховної влади, на цей рахунок.

    Власне кажучи, там необхідне просто одне принципове і фундаментальне рішення, яке формалізується в “добро” для промисловості, і процес піде стрімко. Японці вміють працювати якісно і наполегливо, а тому немає сумнівів у тому, що вони швидко впораються з поставленими завданнями.

    Досить сказати про те, що у них прямо зараз розроблено кілька прототипів літаків п’ятого покоління, але вони не пускають їх в роботу з причини того, що поки немає концептуального вирішення.

    З іншого боку, його може і не бути в тому вигляді, який помітний всім, у вигляді якоїсь програмної промови або прийняття закону про поправку до статті 9 конституції. Цілком можливо, що цей процес вже йде, але не різким стартом боліда “Формули-1”, а плавно знявшись зі старту, він рухається, набираючи обертів.

    Про це може свідчити те, що прямо зараз йде процес переобладнання “есмінців”, а по суті – вертольотоносців класу “Ізумо” в легкі авіаносці з палубними літаками F-35B”, які Японія вже отримує. Але і це ще не все. Для цих літаків уже зараз розробляються протикорабельні ракети і ракети “повітря-поверхня”, дальністю понад 500 км. Тобто, японці розробляють власні ракети і при цьому закуповують щось подібне у Норвегії та США.

    Це значить, що поки Китай експериментує з будівництвом авіаносців, щось там намагається зробити в плані літаків п’ятого покоління, посилено допилюючі ще совкові ракети до гіперзвука, погрожуючи при цьому Японії, остання довго дивилася на все це неподобство і схоже на те, що вирішила відправити на звалище теорію “демілітаризації”.

    Таким чином, поки Китай грає свої ігри, демонструючи свої можливості в боротьбі з американськими авіаносцями, заглядаючи в безодню, ззаду, тихою ходою до нього почала підкрадатися Японія, яка знає, як і чим воювати проти Китаю. Хотіли цього в Пекіні? Важко сказати, але як мовиться: “Процес пішов”.

  • Сильний хід: Зеленський претендує на роль лідера свободи і прогресу

    Сильний хід: Зеленський претендує на роль лідера свободи і прогресу

    Відповідь Зеленського – це прекрасний текст, який очевидно написан не зопалу, а є своєрідним маніфестом, продуманим і гранично ясним.

    Заявка на роль лідера свободи і прогресу на всьому пострадянському просторі і обіцянка притулку всім, хто бореться з тоталітаризмом і рабством – це сильний і багато зобов’язуючий хід.

    І це зміна курсу: раніше Україна декларувала, що вона взагалі не цікавиться справами на Сході, у неї свій вибір, а ви там, у своїй «Совдепії», живіть як знаєте.

    Можна ще відзначити кілька сильних і змістовних новацій, але в цілому, цей документ всім хороший крім одного: з оголошення такої позиції важко починати переговори з Путіним.

    А це може означати, до речі, що Зеленський і не збирається вести з ним ніяких прямих переговорів. Хіба, що як він і написав у нормандському форматі.

    А це, в свою чергу, може означати все що завгодно (крім змістовних переговорів): від ритуальної говорильні в дусі фрау Меркель, до ультиматуму Путіну від імені об’єднаного Заходу.

    У будь-якому випадку, Зеленський повинен віддавати собі звіт в тому, що такою відповіддю він знижує шанси на нормалізацію діалогу з Кремлем.

    Я, до речі, не впевнений, що така нормалізація взагалі можлива в перспективі. Навіть чисто теоретично.

    Може і Зеленський так само вважає?

    Скоро дізнаємося.

  • Чи підтримуєте ви Закон про українську мову? Опитування

    Чи підтримуєте ви Закон про українську мову? Опитування

    Верховна Рада проголосувала за проект закону про забезпечення функціонування української мови як державної. За проголосували 278 народних депутатів.

    Українська і крапка

    У новому законі йдеться про те, що в країні існує лише одна державна мова – українська. Основні новації: іспити для тих, хто хоче бути президентом, спікером, прем’єром, топ-чиновником, чиновником. Обслуговування українською в кафе, ресторанах, транспорті. Український інтерфейс для інтернет-ЗМІ. А ще передбачаються штрафи за порушення закону, але не відразу. Перехідний період триватиме три роки. Детальніше про закон читайте тут.

  • В Україні повинні бути дві ходових мови – українська і англійська

    В Україні повинні бути дві ходових мови – українська і англійська

    Як російськомовному журналісту, мені, звичайно, було б зручніше дві мови. Через квоти я відчуваю проблеми з працевлаштуванням. Мої книги підпадають під заборону. А так, була б синекура: працюй де хочеш, нові можливості, нові зарплати.

    Серби і хорвати говорять однією мовою. Сербською. І ті, й інші — слов’яни. І ті, й інші — християни. Скажіть, чи чули ви коли-небудь про братушек-хорватів? Чому серби — братушки, а хорвати — ні?

    І Україна, і Польща були в складі Російської імперії. І українці, і поляки — слов’яни. Чому українці — «один народ», а поляки — ні?

    В України зараз з’явився унікальний шанс. Такий шанс випадає їй раз на століття. Принаймні, крайній раз він випав рівно сто років тому. Такі умови для самоусвідомлення себе як нації були в 1918-му. Тоді цей шанс було втрачено. Якщо упустити його і в цей раз — боюся, буде потрібно ще сто років.

    Естонія і Україна вийшли зі складу СРСР в один і той же час. Чому естонці — не «один народ»? У Таллінні з російською мовою проблем немає. У Таллінні, щоб спокійно жити, не треба знати естонську. У магазинах, в ларьках — майже всюди можна без проблем говорити російською. А от в барах вже складніше. Тому що продавцями в магазинах працює старше покоління, а офіціантами в барах — молодше.

    Через тридцять років після виходу з імперії молодь країн Балтії перестала говорити мовою імперії. Естонська — так. Англійська — так. Російська — вже майже не використовується.

    У мене в Таллінні є знайомий, який працює пожежником. Стовідсотковий росіянин. Нещодавно він став командиром, і для цього йому довелося здавати іспит з естонської мови. Рівень С1 — здавав його років вісім. Здав.

    Вдумайтеся до якості підходу до власної мови: навіть щоб працювати пожежником, потрібно знати мову на університетському рівні.

    Взагалі я вважаю, що якщо Україна хоче якомога швидше увійти в Європу, в ній повинні бути дві ходових мови. Українська та англійська. А для чиновників англійська — в обов’язково. Щоб будь-який інвестор міг спілкуватися без проблем. Щоб будь-який турист міг купити квиток у метро.

    Але це так, відступ.

    Зараз йдеться не про те, щоб вся Україна моментально перейшла на українську. Цього не станеться. І цього ніхто і не вимагає. Нісенітниці про утиски російської мови я спростовувати не буду — за очевидністю. Старше російськомовне покоління як говорило російською, так і буде. Більш того, йдеться навіть не про наших дітей.
    Йдеться про те, якою мовою будуть говорити наші онуки.

    Онуки естонців, що жили в Радянському Союзі говорять естонською. І все — риторика про братські радянські народи навіть і не виникає. Вона просто припинила своє існування за відмиранням.

    Якби Росії вдалося насадити в Польщі російську мову — я вам гарантую, мижебратья обов’язково полізли б рятувати братський польський народ. Не знаю, від кого там — від фашиствуючої шляхти. Але говорити про те, що росіяни і поляки — «один народ», не спадає на думку навіть Кургіняну. Тому що навіть найнавіженіший імперець покрутить пальцем біля скроні. Мовляв, ну який один народ, ми говоримо російською, вони — польською.

    Коли Німеччина божеволіє, вона насамперед лізе приєднувати братський австрійський народ. Тих, хто говорить на однією мовою.

    Мова — базис нації. Це настільки основне явище, що про нього, в принципі, навіть не має сенсу говорити. Як лікар-онколог не говорить про те, що для успішного лікування раку потрібно дихати. Можна приймати скільки завгодно хіміотерапії, але якщо ви не будете дихати, ефекту не буде. Це настільки очевидно, що ніхто з лікарів ніколи не прописує «дихання». Воно передбачається за замовчуванням.

    Сьогодні у Верховній Раді вирішили найважливішу річ. Це важливіше виборів президента. Важливіше парламентської, чи парламентсько-президентської або президентсько-парламентської республіки. Важливіше Зеленського або Порошенка. Це — цивілізаційний вибір.

    Але навіть цього мало. Навіть це — недостатні заходи.

    Сербською говорять взагалі багато південних слов’ян. Серби, хорвати, боснійці, чорногорці. В принципі, македонці, словаки і словенці — це теж одна база, але там відмінностей більше. Так чому ж серби — братушки, а хорвати — ні?

    Є ще дві причини. По-перше, серби — православні, а хорвати — католики.
    А по-друге, в Сербії — кирилиця, у Хорватії — латиниця.

    Якщо простежити писемність і релігію, можна зробити цілком однозначний висновок: з усіх слов’янських народів мижебратьямі стають тільки православні з кириличною писемністю.

    Словенія — католицизм, латиниця.
    Словаччина — католицизм, латиниця.
    Боснія — слов’яни, мусульмани, латиниця.
    Хорватія — католицизм, латиниця.
    Польща — католицизм, латиниця.
    Чехія — католицизм, латиниця.

    А також:

    Україна — православ’я, кирилиця.
    Білорусь — православ’я, кирилиця.
    Болгарія — православ’я, кирилиця.
    Чорногорія — православ’я, з 2009 спроба переходу на латиницю, але досі за Конституцією і кирилиця, і латиниця.
    Македонія — православ’я, кирилиця.

    Саме тому, до речі, багато хто з розумних людей каже, що наступною спробою після Чорногорії буде Македонія.

    Збіг цих двох чинників — православ’я і кирилиці — є гарантованою підставою для братньої допомоги. Там, де є тільки один з цих факторів — мижебратства вже не існує. Про православну Румунію ніхто ніколи не чув, що вони — мижебратский народ.

    Про кирилицю все зрозуміли навіть у Казахстані. Який взагалі не православний і не слов’янський. Але небезпеку існування однієї писемності з імперією там усвідомили ясно. І почали переходити на латиницю.

    Гасло «Армія. Мова. Віра» дивно чітко корелює з цим розподілом. Але якщо Україна вже напевно хоче піти з мижебратских обіймів, гасло має бути: «Армія. Мова. Католицизм. Латиницею».

    Два останніх фактора — опціонні. Але мова в умовах агресивного сусіда — це основоположний базис. Атомарний рівень самосвідомості нації.

    Повторюся: мені, як російськомовному журналісту, було б, звичайно, зручніше дві мови. Але я розумію, що мої проблеми — це мої проблеми. Що існування незалежної суверенної вільної України — важливіше.

    А значить, якщо в України не буде своєї мови — мижебратья обов’язково полізуть цілуватися знову. Обов’язково полізуть рятувати «один народ» від фашистів і бандерівців. Через десять, п’ятдесят, сімдесят років. Але — гарантовано.

  • Закон про мову: що зміниться для українців і бізнесу

    Закон про мову: що зміниться для українців і бізнесу

    Верховна Рада проголосувала за проект закону про забезпечення функціонування української мови як державної. За проголосували 278 народних депутатів. Розповідаємо про основні положення закону.

    Українська і крапка

    У новому законі йдеться, що в країні існує лише одна державна мова – українська. А ось спроби запровадження багатомовності будуть вважатися провокуванням мовного розколу, міжетнічного протистояння і, отже, розцінюватися як ворожнеча, спрямована на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу.

    Покарання за неповагу

    За публічну неповагу до української мови, як за надругу на державними символами, будуть карати. Те ж саме стосується і тих, хто буде перешкоджати використанню української.

    Відмовляєшся говорити – плати штраф

    Єдиною робочою мовою у будь-яких державних або комунальних структурах, судах і армії має бути українська. Правило стосується також і сфер освіти, науки, охорони здоров’я, спорту і навіть транспорту. А от у випадку порушення – штраф до 8,5 тисяч гривень.

    Засоби масової інформації також зобов’язані перейти на українську мову – інакше їм загрожує штраф у розмірі 10,2 тисяч гривень. У разі ж повторного порушення ця сума може збільшитися до 12 тисяч гривень.

    Хто зобов’язаний знати українську

    • Керівництво держави, у тому числі Президент України, керівники центральних органів влади та їх заступники;
    • Народні депутати, депутати місцевих рад, сільські, селищні та міські голови;
    • Офіцери, які проходять службу за контрактом;
    • Працівники правоохоронних органів та інші особи, яким присвоюються спеціальні звання;
    • Дипломати
    • Судді, дисциплінарні інспектори ВСП;
    • Члени НАПК, ЦВК та інших державних колегіальних органів;
    • Нотаріуси;
    • Адвокати;
    • Працівники патронатних служб;
    • Інші чиновники та посадові особи;
    • Педагоги, медики державних і комунальних закладів охорони здоров’я.

    Всі засідання і зустрічі на українській

    Засідання в органах влади повинні проводитися українською мовою. А якщо на них будуть присутні іноземні гості, то організатори зобов’язані забезпечити переклад на державну.

    Таке ж правило відноситься і до документації, яка повинна вестися виключно українською мовою.

    Політична агітація

    Передвиборна агітація, яка спонсорується державним бюджетом, проводиться виключно українською. Інформаційні плакати, реклама на ТБ і радіо – також державною мовою.

    Школи і дитячі сади

    У законі йдеться, мова навчання – українською. Це стосується шкіл, дитячих садів, ВНЗ. При цьому нацменшини мають право навчатися рідною мовою поряд з українською. Для цього будуть створюватися окремі класи з навчанням мовою нацменшин або корінного народу. Також вони зможуть вивчати свою рідну мову через національні культурні товариства.

    Також у навчальних закладах зможуть викладати одну або декілька дисциплін на інших мовах (англійській або інших європейських мовах).

    Фільми, серіали та концерти

    В театрах, кінотеатрах має звучати українська мова. А ось якщо спектакль проводять іноземною мовою, то без субтитрів ніяк не обійтися.

    Більш того, всі квитки, афіші, рекламні оголошення, інформаційні листівки повинні видавати українською мовою. Якщо використовується інша мова написання назви груп або виконавців, то тоді її потрібно обов’язково дублювати українською.

    Українізація ЗМІ

    У новому законі сказано, що газети і журнали повинні видаватися українською мовою. Однак дублювати можна й на інші мови. Всі версії видання повинні мати одну назву, бути ідентичними за змістом і видаватися в один день.

    Розповсюджувати газети та журнали за передплатою на інших мовах можна, якщо буде забезпечена можливість підписатися в Україні на цю ж газету або журнал українською.

    У кіосках для преси має бути не менше 50 % україномовних газет і журналів, і якщо у продажу є російськомовне видання, то має бути й українськомовне.

    Сторінки інтернет-видань повинні будуть за замовчуванням завантажуватися українською мовою, при цьому українська версія повинна бути не меншою за обсягом, ніж версія іншою мовою.

    Хочеш громадянство – здавай українську

    Всі бажаючі отримати українське громадянство повинні здати іспит на знання державної мови.

    Книги

    Українські видавництва, внесені в держреєстр, повинні будуть випускати українською мовою не менше 50 % книг від всіх випущених ними протягом року.

    Мовний омбудсмен

    Вводиться нова посада – мовний омбудсмен. Це інспектор, який має право вимагати документи або іншу інформацію, у тому числі з обмеженим доступом, безперешкодно відвідувати органи державної влади, підприємства і установи незалежно від форм власності, бути присутнім на їх засіданнях, одержувати на свою вимогу документи або їх копії та іншу інформацію від громадських об’єднань, політичних партій, юридичних осіб приватного права.

    Новий закон також передбачає створення інституту мовних інспекторів, що будуть слідкувати за чистотою мови у своєму регіоні. Передбачається, що мовних інспекторів має бути 27.

    Закон прийняли, але штрафів не буде

    Голова профільного комітету Верховної ради Микола Княжицький перед голосуванням за закон заявив, що адміністративну відповідальність за порушення закону відстрочили на три роки.

    “Наш закон жодним чином не принижує ніяких національних меншин… Ми зробимо, щоб всі громадяни відчували себе вдома. Ми врахували більшість поправок народних депутатів… Ми на три роки перенесли введення адміністративної відповідальності за порушення закону. За цей час в усіх областях будуть створені центри, в яких будуть вивчати українську мову… Цей закон вводить українську мову в армію, але не вводить ніяких покарань за те, що хтось із військових раптом не зможе говорити українською. Тому що українські військові хочуть і вже зараз спілкуються українською”, – заявив Княжицький.

  • Що Кремль готує для Зеленського

    Що Кремль готує для Зеленського

    Москва не може миритись з Україною, яка не піддається логіці, а тому намагатиметься нав’язати її недосвідченим лідерам свої пріоритети.

    Другий тур українських президентських виборів, що відбулись 21 квітня, став дещо нетрадиційно демократичним. Для мільйонів затятих спостерігачів у Росії, які розглядали цей процес крізь спотворені скельця своїх популярних медіа, це стало, як не дивно, розчаруванням. З одного боку, для діючого президента Петра Порошенка – якого обрали в розпал гострої воєнної кризи в 2014-му та який показав себе краще, ніж очікувалось – це була переконлива поразка. Та з іншого, його суперник Володимир Зеленський – злегка знайомий росіянам завдяки головній ролі в популярному телешоу – довів, що людина з відсутністю політичного досвіду може швидко здобути неймовірну підтримку громадськості. Російська пропаганда зазвичай прагне представити політичні процеси в Україні – як і на Балканах – як такі, що хитрим чином сконструйовані США. Втім, у цьому випадку переконливо донести будь-яку конспірологічну теорію про спонсорство Заходу було неможливим. Як це не важко, та багатьом росіянам довелось винести некомфортні висновки: українці справді мали можливість зробити вільний та зважений вибір, що завершилось заміною їхнього лідера, від якого вони всі значно втомились. Про це пише автор на сайті “Нове время”.

    Очевидно, що кандидати на українських президентських виборах не симпатизували намірам заключити мир з Росією. І хоча Зеленський уникав агресивної риторики в своїй передвиборчій кампанії, Москва не бачила сенсу підтримувати його проти жорсткого, хоча і більш передбачуваного Порошенка.

    Насправді, новий український президент з його потужними можливостями пробувати нові засоби й методи ведення політики, може обернутись для Кремля більш складним партнером у маневруванні навколо застояного конфлікту на Донбасі. Москва продемонструвала готовність посилювати економічний тиск на Україну та переважно утримувалась від багатоетапного «гібридного» втручання, направленого на підрив цілісності виборів. Україна може хронічно відставати в справах економічних, але вона здійснила крок уперед до розбудови демократії та знову показала свою ідентичність як плюралістичної європейської держави, де велика кількість внутрішніх розбіжностей лежать в основі міцної національної єдності.

    Перемога Зеленського – це очевидний прояв розчарування та невдоволення традиційними політичними елітами, і цей тренд Україна розділяє з багатьма європейськими країнами. Популісти різних переконань намагаються використати це розчарування, та недавнє обрання Зузани Капутової президентом Словаччини демонструє зростання підтримки на користь молодших антикорупціонерів, аніж пронаціоналістичних політиків.

    Кремль старається робити вигляд, що прагнення до свіжих ідей та лідерів не існує в Росії, але постійні спроби фальсифікувати економічні дані та малювати картину пожвавлення росту видають наростання сумнівів у настроях громадськості. Минулого тижня президент Володимир Путін зіштовхнувся з новою генерацією європейських лідерів, привітавши у Москві президента Естонії Керсті Кальюлайд. Він виглядав незручно, відповідаючи на її пряму та впевнену протидію труднощам у двосторонніх відносинах.

    Російському керівництву насправді було куди легше оголосити про повне припинення відносин з НАТО, замість продовжувати заперечувати грубе порушення міжнародних норм та симулювати готовність співпрацювати ради зниження напруги. Те, що прокремлівські коментатори називають «жорстким реалізмом», насправді є старим поєднанням блефу, конфронтації та цькування, спрямованого на посилення кожного непорозуміння у трансатлантичних та внутрішньоєвропейських відносинах, що Москва вбачає прийнятним для використання.

    Ключовою частиною стратегії з «розділяти та виживати» є розмахування новими системами озброєння і фантазіями Путіна про «диво-ракети». Як результат, пропозиції щодо потенційної прийнятності та доцільності лімітованої ядерної війни займають усе більше місця в російських дебатах щодо зовнішньої політики. Цьому далекому від безневинного вихваляння з боку Кремля типово притаманні деякі грубі перебільшення. Та масштаб проблем у російському військово-промисловому корпусі можна вивести з неохочого офіційного визнання невдач і пробілів у російському космічному секторі.

    Неправильне керування, посилене корупцією, стало невід’ємною рисою лідерства Путіна, і визначає потребу перекидати велику частку ресурсів на нарощування військової міці, що посилює соціальні проблеми, які не можна затушувати бухгалтерським креативом. Динаміка деградації породжує гнів і невдоволення у російському суспільстві, що переважно залишається прихованим, але проявляє себе у раптових спалахах протестів і закликах покарати корупційних чиновників. Останнє може, принаймні частково, проявляти себе в зростанні народної поваги до диктаторського правління колишнього радянського лідера Йосипа Сталіна. Багато ліберальних коментаторів глибоко розчаровані таким зсувом у настроях громадськості, в той час як інші вважають, що така «повага» – це передусім відображення глибокого невдоволення по відношенню до безсоромного самозбагачення путінської еліти.

    Громадська думка в Україні зіштовхується з різними проблемами, проте не страждає типовою російською ностальгією за своїм минулим, де глибоко цінують свій статус «суперсили». Що показала нищівна поразка Порошенко, так це готовність суспільства вийти за межі мобілізації, викликаної тліючою війною на Донбасі, зосередившись на проблемах реконструкції та розвитку. Ця тяга до нових перспектив наростає і в російському суспільстві, й грубе перебільшення офіційною пропагандою труднощів України не може подавити бажання росіян утекти від болота стагнації.

    Російському істеблішменту ненависно трактувати перемогу Зеленського як свідчення про вибір України на користь пожвавлення внутрішніх реформ, і там не знають, чого очікувати від цієї немислимої зміни управління. Замкнувши себе в грубому та глибоко несправедливому конфлікті з «братерським» сусідом п’ять років тому, Росія куди більше регресувала до корупційної автократії, що виправдовує своє існування розпалюванням конфронтації зі Заходом.

    Кремль не може миритись з Україною, яка не піддається логіці та відкидає канони цього конфлікту, а тому Москва намагатиметься нав’язати недосвідченому українському керівництву пріоритети управління заздалегідь програшної війни.

    Команду Зеленського протестують раніше, ніж ті приготуються до серйозних викликів. Та кожна перемога, яку Кремль намагатиметься досягти, ймовірно битиме по Росії сильніше, ніж по Україні. Мілітаризм – це прокляття російської політики та економіки. І навіть в умовах, коли суспільство все більше втомлюється від цього, еліти прагнуть будувати та проектувати військову міць, якими би наслідками це не обернулось для розладнаної держави.

  • Трагедія переможців

    Трагедія переможців

    Цікаво спостерігати за стрічками соцмереж. У них переможна більшість ніяк не може звикнути до думки, що вона більшість.

    Людська природа влаштована так, що ми співчуваємо тим, хто опинився в меншості. Наші симпатії викликають спартанці, а не перси. Польська кіннота, а не танки Гудеріана. Декабристи, Прометей, Давид, який бореться проти Голіафа, ‒ вся наша міфологія вибудувана на співчутті тим, хто слабший, і тим, кого менше. Про це пише автор на сайті “Крим.Реалії”.

    Коли Радянський Союз відсилав у м’ясорубку репресій своїх громадян ‒ він транслював це як праведну битву соціалістичної меншини проти шаленої західної більшості. В межах цієї логіки Мандельштам та Гумільов були породженням залаштункової темряви. А люди з синіми крайками кашкетів ‒ стражами світла та справедливості.

    Будь-яка війна у своєму інформаційному вимірі ‒ це теж битва за право вважатися меншістю. Росія переконує своїх громадян, що протистоїть гігантському ліберальному чудовиську, яке мріє зруйнувати духовні скріпи. І, водночас, розповідає про те, що «ЛДНР» ‒ це благородні «чегевари», які борються проти «київської більшості».

    Більшістю бути некомфортно.

    Цей статус накладає відповідальність. Позбавляє комфорту непричетності. Уже не виходить жити з відставленим мізинчиком. Все, що відбувається навколо, починає сприйматися як твоїх багаторуких рук справа. Лише тому, що в якийсь момент твої мрії збулися ‒ і ти опинився в тренді.

    Ті, хто вважав себе в опозиції до влади ‒ болісно звикають до нового статусу. Зовсім недавно вони були одинаками, які билися зі стоголовим чудовиськом. Яке, до того ж, злостиве та відгавкується. З іншого боку барикад була влада, ботоферми та консервативний триптих президентських гасел. У сутичці з більшістю було не соромно програти. Але раптово вони перемогли.

    Меншість перестала бути меншістю. Причому перестала нею бути з розгромним рахунком. Жодних півтонів. «Повстанців» виявилося втричі більше ‒ хоч в абсолютних цифрах, хоч у відносних. На кожного, хто проголосував за владу, припадає троє тих, хто проголосував проти. Навіть більше того ‒ пан дракон визнав свою поразку та привітав Ланселота з перемогою.

    Як тепер жити взагалі?

    Інерція дає про себе знати. Соцмережі вправляються у дотепності щодо горезвісних 25%. Підозрюють у спробах залишити за собою статус «совісті нації». Вимагають покаяння та навипередки намагаються позбавити їх права на сакраментальне «я ж казав». Прекрасно можу їх зрозуміти. Тільки все це не змінює одного простого факту. Більшість ‒ це відтепер ви.

    Мотиви, через які ви ставили хрестик у бюлетені, не мають особливого значення. Не важливо ‒ голосували ви проти старого чи за нове. Активно топили всю кампанію за свого кандидата чи агітували проти чужого. Відкрито носили прапори майбутнього переможця чи займалися партизанщиною під гаслами «нейтралітету». Це все тепер не має особливого значення. Ви перемогли. Вітаю.

    І спостерігатиму тепер за тим, як ви станете дезертирувати з переможного табору. І ви будете це робити навіть не тому, що нова команда стане «чинити погане». Ви будете тікати лише тому, щоб і надалі прикидатися меншістю. Щоб і надалі не знімати біле пальто і не злазити з морально-етичного п’єдесталу. Зрештою, звичка ‒ страшна штука, правда?

    В усіх іронічних текстах щодо 25% чується все та ж інтонація. Дисидентські нотки. Саркастична зарозумілість. Моральна перевага носіїв своєї незгоди. Тільки в тому й штука, друзі, що всього цього у вас більше немає. Ваша різнорідна коаліція отримала перемогу. Тиран повалений. Деспот переможений. Добро перемогло й тепер приречене доводити, що буде, як мінімум, меншим злом.

    25 відносних відсотків або 15 абсолютних ‒ це зовсім не совість нації. Не «сіль землі», не «еліта» і не «аристократи». Це лише меншість. Та сама, якою ви перестали бути.

    Це важка ноша. Перший час ви виправдовуватимете негаразди «попередниками». Потім ‒ станете говорити про те, що альтернатива була б ще гіршою. Але рано чи пізно вам захочеться знову змінити оптику. Опротестувати статус, піти в опозицію, відхреститися від перемоги.

    Тільки, вибачте, але ця ніша вже зайнята.

This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.