За всяку ціну — брехні, таємних і майже явних вбивств, масових фальсифікацій виборів і масових насильств найжахливішого вигляду — вони захищатимуть свою владу.
Більшовики-чекісти ніколи мирно владу не віддавали. Воля більшості громадян для них — порожній звук. Влада ж для них абсолютна цінність. Коли у більшовицьких правителів виникають загальнолюдські цінності (Михайло Горбачов) або цінності етнічні (Серж Саргсян) — це вже не більшовики. Ці мають якусь червону межу, за яку не перейдуть, заради захисту своєї влади. Справжні ж більшовики-чекісти такої межі не мають. Хіба що власне життя. Але це зрозуміло — з втратою життя втрачається і влада.
Ясно виражена воля народу не зупинила Леніна і Троцького в січні 1918-го — коли більшовики опинилися в меншості в Установчих зборах, вони, маючи військову силу, просто розігнали ці збори, розстріляли і перекололи багнетами демонстрації на їх захист. Коли в червні 1918 року ради робочих і селянських депутатів у багатьох губерніях на перевиборах віддали перевагу меншовикам, есерам і енесам перед більшовиками, вони просто позбавили всіх супротивників у радах членства, знову ж таки — грубою силою.
У відповідь почалися повстання по всій Росії, в Самарі зібрався комітет членів Установчих зборів і почалася збройна боротьба з більшовизмом, що отримала назву Громадянської війни. Тривала вона до листопада 1922 року. Більшовики перемогли і розв’язали по всій країні страхітливий терор, який пом’якшав тільки через тридцять років — адже треба було змусити своїх ворогів задля власної вигоди. Суть терору саме в цьому — зламати волю людей, які більшовизм ненавидять. І волю зламали колективізацією, голодоморами, червоним і великим терором, післявоєнним голодом і терором.
Олександр Лукашенко не приховує, що він спадкоємець більшовиків-чекістів. Введені ним прапор і герб і назва таємної поліції говорять самі за себе. Путін теж давно вже не приховує, незмінно вітаючи створення ВЧК-КГБ кожне 21 грудня. Та й гімн радянський, і Андропов, і Сталін, і Ленін.
Очікувати від них, що вони розкаються і віддадуть владу народу — смішно. За всяку ціну — брехні, таємних і майже явних вбивств, масових фальсифікацій виборів і масових насильств найжахливішого вигляду — вони захищатимуть свою владу. Вони — прямі спадкоємці і продовжувачі більшовизму-чекізму. Для них Горбачов — зрадник, а Саргсян — слабак.
Це повинен розуміти кожен. І робити відповідні висновки. Якщо у багатьох були якісь ілюзії щодо їхньої влади, то тепер, після 9 серпня в Білорусі і 20 серпня в Росії вони зникли повністю.
Так що ж, надії немає? Навпаки, надія є, вона сильна і зовсім не безпідставна. Сила більшовизму-чекізму в момент його становлення заснована на тому простому факті, що звичайні люди не розуміють його суті. Вони вірять брехні у світле майбутнє, приймають від більшовиків нечестиві дари у вигляді чужої власності, звичайні люди просто не можуть уявити собі, що жорстокість і брехня можуть досягати такої сатанинської сили. А коли розуміють — вже пізно. Вони — раби, і величезний шар наглядачів, пов’язаних з владою кривавими злочинами, стоїть на сторожі більшовицької верхівки.
Нині відновлення тоталітарної диктатури, що обвалилася в кінці 1980-х, ще далеко не завершено. Та й навряд чи завершиться. І Путін, і Лукашенко намагаються зберегти і зробити незмінюваною свою владу після багатьох років правління, все більше і більше невдалого. Вони обтяжені минулим, на відміну від більшовиків у 1917−18 років. Люди знають, чого варті їхні слова і їхні справи. Майбутнього, саме того горезвісного і недосяжного «світлого майбутнього» чекають не від них. Його чекають від нових демократично обраних лідерів, хоч це Світлана Тихановська або Олексій Навальний, або хтось ще, поки не відомий. Багато хто розуміє, особливо серед молоді, що не лідери, а демократичні інститути гарантують гідне майбутнє — суспільство стало освіченим, інтернет — практично загальним. Заміна авторитаризму на демократію, на можливість людям самим визначати долю свого регіону, міста, всієї країни — ось гасло часу на пострадянському просторі.
Але мирно цей процес, боюся, здійснитися не зможе. Якби Лукашенко був віч-на-віч з народом Білорусі, можливо він вже тікав би з країни, а силовики склали зброю. Але за спиною Лукашенка — Путін. Точно такий більшовицько-чекістський тиран, тільки у величезній країні з ядерною зброєю. Він зробив все, щоб перешкодити Україні звільнитися від чекізму, але досяг успіху тільки частково, він допоміг Асаду утриматися в кріслі диктатора, заливши кров’ю Сирію. Він усюди стверджуватиме тиранію там, де народи починають боротьбу за свободу.
Але в тилу у Путіна зараз зовсім не мир і спокій. Він набрид росіянам не менше, ніж Лукашенко — білорусам. Путін відверто боїться нових хабаровськів по всій Росії. Саме тому було зроблено спробу позбутися вождя масового протесту — Олексія Навального — спроба груба і злочинна.
Путін погрожує допомогти Лукашенку збройною силою. Лукашенко всіляко провокує народ на силову відповідь на безчинства ОМОНу. Припустимо, силову відповідь буде дано. Це — цілком природно для громадян, які поважають себе і не бажають, щоб їх били, вбивали і ґвалтували беззастережно. Чи наважиться Путін ввести війська (в тому чи іншому вигляді), чи знайдуться «добровольці» в достатній кількості? Не впевнений. Але навіть якщо наважиться, то народ Білорусі так ненавидить свого диктатора, що він, вже ставши на шлях силової боротьби, не зупиниться і перед путінськими військами як в Україні в 2014—2016 роках. А армія Білорусі, чи не вчинить вона в цьому випадку, як вчинила армія Асада перед обличчям іранського вторгнення? Чи не перейде вона на бік народу? Це дуже можливо. Адже солдати й офіцери сильної білоруської армії такі ж білоруси, як і всі інші. Та й ті, хто поки мирно виходять на демонстрації — це вчорашні солдати й офіцери запасу. Зброю в руках вони тримати вміють.
І що, російські солдати і офіцери, ті ж псковські десантники і бурятські танкісти будуть боротися проти таких же російських людей (з їхнього погляду), якщо і самі давно вже ненавидять владу Путіна? Коли в країні втрачена стабільність, не можна кидати війська на придушення заколоту в сусідній країні. І якщо війська все-таки будуть кинуті проти Білорусі, дуже можливо, що народне обурення нарешті змете чекістсько-більшовицькі режими в обох країнах. Чимало людей у Росії, скажу відверто, хотіли б мирного і добровільного об’єднання Білорусі й Росії, але ніхто майже не бажає завоювання Білорусі, кривавого підкорення братнього народу. Цього Путіну росіяни не пробачать. Обіцяю.
Це — страшний сценарій. Дуже б хотілося, щоб було по-іншому. Мирно, з повітряними кульками, білими сукнями красивих жінок, з біло-червоно-білими прапорами. Але досвід каже мені, що більшовики-чекісти ніколи владу не віддадуть по-доброму. Путін — не Горбачов, Лукашенко — не генерал Саргсян. Інші особини, інший оскал і, в результаті — інша доля.
