InfoResist

Category: Погляди

  • Україну схиляють до пришвидшення рішення щодо перемир’я

    Україну схиляють до пришвидшення рішення щодо перемир’я

    Україну схиляють до пришвидшення рішення щодо перемир’я: в хід пішли відверто маніпулятивні вкиди.

    Останніми днями The Financial Times засипає читачів дуже неоднозначними, м’яко кажучи, публікаціями. Частина з яких негайно отримує офіційне заперечення (як наше МЗС заперечило заяву «інформованих джерел FT» щодо обговорення зупинення війни по лінії зіткнення і більшої готовності України за міністра Сибіги до обміну безпеки на території). Чи буде так само заперечена публікація інформації від «неназваного посадовця» про готовність Байдена почати просувати Україну в НАТО – невідомо.

    Загалом це виглядає як вкиди чи то дезінформації, чи провокативних матеріалів. Тобто, як певний хайп. Або навіть замовлення Кремля. Але можна це оцінювати і суто політичні продумані кроки: інформаційні маніпуляції з метою узгодження позицій України і союзників в питанні умов переговорів і перемир’я.

    Адже ніхто на Заході не скаже відверто: «здавайте території і давайте завершимо цю затягнуту історію». Це може сказати тільки Зеленський – і от його до цього всіляко попихають. Натяками, заявами, отакими публікаціями, рішеннями і їх відсутністю…

    Вся відповідальність за формат завершення війни має лежати на Україні. Для всіх зацікавлених сторін умови перемир’я мають виглядати не «Захід примусив Україну до миру на визначених ним умовах» – а «Україна вирішила припинити війну і визначила прийнятні для неї умови цього».

    Жодне рішення не має читатись як примус – інакше це вдарить по рейтингах західних політичних лідерів. Частина їхніх виборців, орієнтована на локальні проблеми, може просто вибухнути обуренням. І це помітно вдарить по рейтингах відповідних політиків і їхніх партій. Які і так зазнають ударів від лівих і правих популістів.

    Загалом це буде цілком логічна реакція виборців-антиглобалістів: «А за що ж ми тоді платили з наших податків протягом кількох років?! Якщо від початку можна було отак все вирішити в примусовому порядку. Жорстко схилити Україну підписати ще в Стамбулі 2022-го. Тоді загинуло би на порядок менше людей, не було би зруйновано стільки міст, не постраждала би настільки інфраструктура – і не потребувала допомоги у відбудові. І, звісно, це и нам коштувало набагато менше. Так чого наші політики тягнули, чому не примусили до миру одразу?!»

    Це очевидний сценарій, тому ніхто з лідерів НАТО не ризикне приймати рішення замість України. Суто виборча логіка усталених демократій, а не аж така вже повага до України чи впевненість в наших оборонних і наступальних спроможностях.

  • План перемоги: що потрібно Україні

    План перемоги: що потрібно Україні

    Скептики люблять розмірковувати про відсутність в України військових ресурсів для звільнення Донбасу і Криму. Хіба може вона в такій ситуації перемогти?

    Може! Для того, щоб перемогти, Україні немає необхідності спочатку звільняти військовим шляхом усі захоплені території. Досить поставити Росію перед необхідністю вести широкомасштабну примусову мобілізацію і тотальну війну. Така ситуація вже на порозі, проте путінський режим до неї органічно не готовий. Ймовірно, він її просто не витримає.

    Навіть самі російські охоронці та урапатріоти розуміють вразливість режиму. Відомий путінський ідеолог і колишній високопоставлений функціонер Едра Олексій Чадаєв пише: “Що романівська, що радянська система виглядали начебто набагато міцнішими і збалансованішими за нинішню, зляпану на живу нитку постперебудовну РФ, і проте обидві гучно звалилися. Що змушує вважати нинішню стійкішою за ті обидві? До того ж ми й самі вже під час СВО пройшли по краєчку двічі: під час осінніх “перегрупувань” 22-го і під час пригожинського бунту 23-го”.

    Обговорюють “навколокремля” й обставини, за яких система може завалитися.

    Інший провладний аналітик, директор ЦАСТ Руслан Пухов нещодавно заявив у доповіді, що “надмірна мобілізація населення може призвести до зростання соціально-економічного напруження, що може підірвати внутрішньополітичну стійкість, що, своєю чергою, становить загрозу єдності країни та її цілісності…”. Грубо кажучи, щоб не допустити серед населення, яке звикло жити нормальним, мирним життям, неконтрольованої паніки і невдоволення, було ухвалено рішення занурювати наше суспільство в “теплу ванну самозаспокоєння”, консервуючи в суспільній свідомості ілюзію мирного часу, щоб це суспільство не дай боже не збунтувалося”.

    Однак продовження бойових дій робить необхідною мобілізацію суспільства, всебічне залучення його у війну. Той самий Олексій Чадаєв визнає: “Нинішній рівень громадянської мобілізації не дає нам змоги виграти війну, і навіть насилу дає змогу її просто вести”.

    Тобто у Кремля – цугцванг і проводити тотальну мобілізацію суспільства на війну не можна – режим втратить стійкість; і не проводити не можна – війну без цього не виграти.

    Населення не готове з “теплої ванни самозаспокоєння” вирушити в холодний окоп військового стресу. Правляча верхівка теж не готова жертвувати своїми інтересами заради війни, наприклад, менше красти.

    Перша хвиля мобілізації та травматичного воєнного стресу у 2022-3 році ледь не закінчилася крахом системи під час путчу Пригожина. Відтоді населення і верхівка знову заспокоїлися і розслабилися. Нова хвиля мобілізації та стресу може бути тільки масштабнішою і призведе до ще більш небезпечних для режиму наслідків.

    Як Кремлю пройти між Сциллою тотальної війни, яку він не готовий вести, і Харибдою поразки? Контрактників купувати стає дедалі важче і дорожче. ВПК теж не втягує ситуацію без мілітаризації праці та примусового відбору коштів у населення в сталінському стилі.

    Час X, коли неминуче доведеться робити вибір на користь мобілізаційної моделі або відмовлятися від примари перемоги, а отже, зазнавати поразки – наближається. Залежно від інтенсивності бойових дій вона може настати або наступного року, або навіть наприкінці нинішнього.

    Кремль намагається терміново втекти від цього, у будь-якому разі програшного, вибору. Не вміючи мобілізувати своє суспільство, він намагається демобілізувати українське.

    Україна зуміла на початку війни ефективніше мобілізувати свої ресурси, тому російський бліцкриг провалився. Тепер Кремль, використовуючи природну втому українців від війни, намагається хитрістю морально демобілізувати українське суспільство. Для цього запускаються брехливі чутки про готовність Путіна до компромісу, про швидкі переговори з ним і навіть про прийдешній мир із путінською Росією. Українцям навіюють, що потрібно тільки піти на некритичні поступки і війна закінчиться, а шансів перемогти у війні у них немає.

    Така дезінформаційна кампанія, що ведеться, зокрема, на гроші Абрамовича, покликана позбавити українське суспільство віри в перемогу, розколоти його, забрати волю до опору. Це зараз останній шанс Путіна уникнути фатально небезпечної для нього ситуації, коли необхідність мобілізації і тотальної війни, на яку ні він, ні його режим не готові і нездатні, стане критичною.

  • Нуль політики

    Нуль політики

    Звичайно, треба підвищувати податки – грошей на війну немає. Безумовно, треба посилювати мобілізацію – людей на війні не вистачає. Безперечно, треба оновлювати керівні кадри в міністерствах і штабах – бо багато хто з них працює дуже погано під час війни.

    Але цього всього вже недостатньо. Недостатньо поспіхом гасити пожежі та затикати дірки. Уже не можна виправдовувати всі косяки раптовістю нападу ворога, зрадою і браком грошей.

    Настав час переосмислення й оновлення всієї стратегії ведення війни, стратегії перемоги, стратегії розвитку держави і нації. Настав час справді нових ідей, нових рішень, і нових людей. Справжніх нових людей – досвідчених, компетентних, авторитетних і не лояльних.

    Без радикального оновлення ми загинемо.

  • Історії, які чіпляють

    Історії, які чіпляють

    The Economist дало програмну статтю стосовно відносин України та Заходу.

    В цілому це хороший матеріал, де вперше написано, що якщо Захід не хоче програти вісі зла — все одно доведеться брати Україну до себе і вмонтовувати її в системи безпеки.

    Далі наведена цікава цифра, що наша зброярка завантажена лише на третину, на 7 мільярдів доларів, а могла би на всі 21. А ще що такі українські нові ніштяки, які трошки поколошкали військові склади на тверських болотах — могли би гарно юзати і НАТО.

    Була піднята необхідність того, аби Зеленський нарешті говорив зі своїм суспільством. Бо відсутність тверезої інформації про реальну ситуацію і фрагментація суспільства точно не на користь.

    Багів у цій статті було два. Там був момент, де автор загнув про «зростання націоналізму» в Україні. Та ще припустив, що російськомовні, накручені антизахідними настроями — можуть піти потім воювати за Путіна далі.

    Чому трапився цей баг?

    Найперше, наша країна так і не пояснила на Захід, а звідки взагалі в наших краях взялось скільки російськомовних. Що взагалі то це левова частка зросійщених українців — залишки тих сімей, які попали під каток сталінських репресій. І потім ті, хто не вмер від кулі чи під парканом з голоду розчинявся у містах, стирав ідентичність, ставав нудним міщанином з однаковими шпалерами і залізним ліжками. І на своїх діточок вʼязав галстук піонера.

    Чому так трапилось?

    Наші нинішні державники страшно бояться харизматичних, крутих людей, яких може побачити Захід. А саме ці персони можуть дати шикарні людські емоційні історії. Чому так? Бо ж не дай Бог — чисті штани вдягне і буде сексуальніше і привабливіше умовного Єрмака)

    Із тих історій, які чіпляють і надзвичайно мені сподобались.

    Видання NYT зробило великий портретний репортаж про Сергія Жадана — письменника, поета, музиканта і військослужбовця «Хартії». Це одна із найкращих робіт за останній рік про Україну у війні — респект американській редакторці і групі українських продюсерів на чолі з Олександром Чубком.

    https://www.nytimes.com/…/ukraine-serhiy-zhadan-poetry…

    Жадан у камуфляжі на харківському напрямку і в фірмових сірих джинсах на концерті — виглядає афігенно. Підтягнута фігура, актуальна стрижка, розкішний творчий доробок, національна позиція і вигрібання за ідею власною шкурою — це ідеальний наш пиріжок на експорт у широкі світи.

    Жадан розбив одним вʼю міфи про Харків, який тільки оце сидить і жде Путіна. Він розказав про свою тітку Олександру Ковальову, яка ще 40 років тому була активною діячкою національно-визвольного руху в Харкові. Гарне пояснення, що у нас тут не розгуляй неонацистів, а історична тяглість національної свідомості. Плюс — достойний кейс про фемінізм по-українськи, де мініатюрна жінка може бути титаном духу.

    Важливий штрих — автори довели західній аудиторії, що син офіцера радянської армії, народжений на прикордонні РФ, яке зараз перебуває в окупації — міг стати іконою нового національного руху, кумиром мільйонів і давати нові сенси. Це гарно розбиває стереотипи про «всі вони з СРСР» і «а що вам ділить із РФ».

    Автори запостили кілька фото з концерту і написали, що його піснями заслуховується молодь.

    Побратими по «Хартії» сказали, що така зірка поруч підбадьорила їх бойовий дух.

    Післясмак цього інтервʼю був дуже простий. Це ж Тоні Старк із «Месників».

    — Хлопець у броньованому костюмі. А скинь його, хто ти?

    — Геній, мільярдер, плейбой, філантроп.

    Окей, мабуть єдине, що не мільярдер, але це була хороша вилазка нашої зірки національного масштабу з пояснювальною бригадою.

    Отаких меседжів бракує від нас Заходу. Чому ми, по перше, ахуєтітєльні. А по друге — живе уособлення ахуєтітєльності.

  • Надання Україні грошей – внесок ЄС у власну безпеку. Але коли вони будуть?

    Надання Україні грошей – внесок ЄС у власну безпеку. Але коли вони будуть?

    Надання Україні фінансування з боку ЄС – тема, що постійно обговорюється. Однак слід визнати: Європа досить інфантильно розглядає російську загрозу. І постійне затягування з допомогою доводить цю тезу. Що відбувається?

    Під час візиту до Києва глава Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн заявила, що ЄК надасть Україні кредит на 35 мільйонів євро в рамках зобов’язань G7. “Україна продовжує потребувати підтримки ЄС під час безперервних нападів Росії, – наголосила вона, – Це ще один важливий внесок ЄС у відновлення України”. Пізніше на пресконференції Урсула фон дер Ляєн заявила, що в Євросоюзі впевнені, що можуть надати Україні кредит дуже швидко.

    Втім, варто пригадати, що питання надання $50 мільярдів від держав G7, яке надовго зависло, показало неповороткість західної системи в критичні для її союзників моменти історії. Дехто в Європі поводиться так, нібито війна Росії в Україні їх взагалі не стосується, а угорський прем’єрміністр докладає всіх зусиль, щоби Україна цих грошей взагалі ніколи не побачила. Причому Віктор Орбан, який постійно видає себе за “непримиренного борця за мир”, впритул не хоче бачити: Росія, крім України, постійно десь воює. Москва не припинила свої воєнні дії в Сирії, створює конфлікти ледве не на половині території Африки, допомагає Ірану в його проксі-війнах на Близькому Сході.

    Сталося очікуване: після того, як європейці зобов’язалися надати ці 50 мільярдів – вони взяли літню відпустку, і лише у вересні ця тема знову по-справжньому почала обговорюватися. Подібний підхід дуже нагадує ситуацію, коли не так давно допомога від Сполучених Штатів майже на півроку була заблокована американським Конгресом.

    Можна дуже довго посилатися на юридичні колізії, які не дозволяють вчасно надати необхідну допомогу Україні. І потрібно зауважити, що Єврокомісія ухвалила пропозиції, котрі дадуть можливість Європейському Союзу виділити 35 мільярдів євро. Однак пропозиції – це ще далеко не остаточне рішення, і тим більше, не надання коштів. А українцям ці гроші потрібні вже зараз, а не колись там потім, коли європейці нарешті зможуть прийти до єдиної думки з цього питання.

    При цьому також не варто скидати з рахунку, що прем’єр Угорщини Віктор Орбан, який став представником інтересів Москви в Європейському Союзі, бачить свою місію в тому, щоб цей довгоочікуваний план допомоги Україні для її відновлення, й надалі залишався у підвішеному стані. Хоча здавалося, що раніше не мало бути жодних перепон у наданні Україні кредиту на 50 мільярдів доларів, використовуючи як заставу активи Центрального банку Росії в розмірі 325 мільярдів.

    Прикро, що між США та країнами Європи так довго тривали дискусії щодо того, чи можливо використовувати всі заморожені активи РФ, як заставу під видання кредиту, а не лише для використання відсоткового доходу від них. Хоча ця фінансова ін’єкція, після якої Україна матиме змогу залатати найбільші дірки в своєму бюджеті, несе в собі і важливий політичний елемент. Посилаючи Путіну чіткий сигнал від колективного Заходу: Москва не мусить сподіватися, що підтримка Української держави згасне.

    Тому таке довге затягування з виділенням Україні довгоочікуваної допомоги утверджувало російського диктатора в думці, що йому потрібно якось дотягнути до листопадових президентських виборів в Америці. Після чого допомога Києву взагалі припиниться, що змусить Україну капітулювати перед Російською Федерацією.

    Багато хто на Заході й досі не може усвідомити, що війну в Україні Путін і Кремль розглядають як ключ до знищення західної цивілізації. Тому намагання дистанціюватися від неї, роблячи вигляд, що вона їх не стосується, лише підштовхує Москву до дедалі агресивніших дій проти України.

    Каменем спотикання й досі залишається питання, що робити у разі, якщо з різних причин російські активи будуть розморожені або надходжень від заморожених російських активів буде недостатньо для фінансування кредиту. Як тоді розподілити навантаження на всі держави-гаранти за цим кредитом?

    Можливі різні варіанти, за яких російські активи будуть розморожені. Проте таким чином будь-яке важливе рішення можна загальмувати, чи взагалі відмовитися його прийняття, мотивуючи тим, що в разі негативного для сторін розвитку подій, це призведе до ситуації, яку неможливо вирішити взагалі.

    Скидається на те, що рішення стосовно надання Україні кредитів раніше просто відкладалося, й не один тільки Віктор Орбан чекав, що в Білому домі в 2025 році опиниться Дональд Трамп, і тоді питання фінансової та воєнної допомоги Україні взагалі може бути знято з порядку денного. Та лякаючи Європу ймовірністю непогашення позики, угорський прем’єр цим стопорив допомогу Україні. Рішення про яку цілком можна було прияти ще в середині літа, не чекаючи закінчення канікул європейського політичного істеблішменту.

    Крім того, все раніше упиралося в небажання з боку офіційних осіб Європейського Союзу змінювати закони про запровадження санкцій, щоб пристосуватися до юридичних норм США. Адже для цього потрібна підтримка та схвалення цієї ініціативи всіма державами-членами Євросоюзу.

    А тут на підхваті у Путіна є політичний васал Орбан, який буквально кидається блокувати будь-яку ініціативу Заходу щодо допомоги Україні. Тим паче, коли мова йшла про конче необхідну позику в 50 мільярдів доларів. Політичної пікантності ситуації додавало те, що теоретично об’єднана Європа сама могла профінансувати цю позику, але донедавна в США вважали, що необхідно щоби в Великій сімці Америка і Європа діяли узгоджено.

    Політичну інфантильність європейців можна пояснити тим, що низка держав ЄС стримувалися заради перспективи встановлення майбутніх відносин з Російською Федерацією. Хоча їм давно пора було побачити реальність та спробувати зрозуміти світогляд путінської Росії. Росіяни не зупиняться, доки армія, сильніша за їхню, не зупинить їх – або їхнім військам буде завдано такої шкоди, що вони більше не становитимуть загрози Європі та всьому світові.

    Якщо ж війна перекинеться з України на іншу частину Європи, то й там буде більше Буч, Ірпенів, Маріуполів, Бахмутів – але у більших масштабах та зі значно серйознішими наслідками. Якщо населення Росії не може або не хоче зупинити Путіна, то Захід повинен це зробити заради самого себе.

    Намагання заощадити на допомозі Україні виглядає як спроба зекономити на безпеці самої Європи. Адже Україна завжди була, є і буде невід’ємною частиною Європи. А всі старання прем’єра Орбана довести європейцям, що заради “миру” потрібно тільки перестати допомагати Україні – не витримують жодної критики.

    Адже навіть якби хтось спробував позбавити Україну грошей на військові та гуманітарні потреби, це не зупинило продовження війни Путіним. Від лютого 2014 року до 2017 року українцям ніхто нічого не давав. Проте це не утримало Путіна від початку Великої війни в лютому 2022 року. До того ж, допомогу Україні навряд чи можна вважати великою ціною за відведення загрози захоплення Росією Східної Європи, яка до вступу до ЄС була бідною та відсталою частиною Європейського континенту.

    Путін відмовляється від будь-якого припинення цієї катастрофічної для Російської Федерації війни. Він особисто довів ситуацію до стану, коли закінчення війни означатиме одночасно й кінець його тоталітарного режиму.

    Тоді росіяни запитали б його: ви вбили на цій війні більше, ніж 600 тисяч чоловік; ви знищили нашу армію, ліквідовані тисячі наших танків, а санкції зруйнували нашу здатність виробляти достатньо, щоб замінити ті, які ми втрачаємо; наш Чорноморський флот втратив уже до половини своїх кораблів і втік з Криму, бо ви не в змозі навіть керувати Кримським півостровом. Після чого Путіна усунуть від влади шляхом державного перевороту. А це саме те, чого російський диктатор боїться більше за все.

    Фінансова підтримка ЄС – це не тільки гроші, які допоможуть Україні захистити своїх чоловіків, жінок і дітей від подальших вбивств, зґвалтувань, тортур і викрадень російськими агресорами. Це й потужне вкладення в мирне майбутнє Європи, неможливе у разі, коли українсько-європейські кордони раптом перетворяться на російсько- європейські.

    Кредитування України на 35 мільярдів є дуже мудрим кроком європейського керівництва, коли застава російських коштів працюватиме на перемогу над РФ. Хоча, безперечно, це лише маленька частина того, що Україні знадобиться на відбудову. Передача 35 мільярдів євро не компенсує шкоди, завданої Російською Федерацією Україні. Однак дасть нам шанс продовжувати боротьбу за свою незалежність, європейське та демократичне майбутнє.

    Але не існує способу компенсувати українцям все те, що було заподіяно: всім безневинно убитим, покаліченим і тероризованим людям, чиє життя ніколи вже не буде таким, як доти, до трагічного дня 24 лютого 2022 року. Напад Путіна на Україну дуже схожий на напад скаженого собаки: існує лише один спосіб припинити атаку – знищити нападника.

    На мій погляд, російсько-українська війна стала наслідком того, що комуністи в часи СРСР вилучили з російського генофонду якісний генетичний матеріал. Звідси й освячення російськими “елітами” нічим не спровокованого вторгнення Росії в Україну. Але після знищення українською армію величезних складів боєприпасів та влучних ударів по НПЗ – в Москві починають розуміти, що Росія бере участь у війні, в якій їй не виграти.

    Наразі хороша новина в тому, що коли Україна приєднається до Європейського Союзу, вона фактично стане співгарантом цієї позики. З усіма позитивними наслідками, котрі з цього випливають для українців. Надання кредиту Україні на 35 мільярдів євро робить ближчим час остаточної поразки путінського режиму.

  • Як росіяни програють війни

    Як росіяни програють війни

    Минулого тижня Герхард Шредер, російська прокладка, ляпнув щось типу вчіть історію – росія ніколи не програє. Він не перший хто розносить внутрішньо російське дебільне побєдобєсіє по світу. У чому я згідний з цим покидьком, що історію росії треба вчити, щоб зрозуміти як вона програє. Вирішив зробити невеликий лікбез отрути проти побєдобесія.

    Кримська війна – поразка росії. Це, доречі, єдиний раз, коли росія воювала проти “колективного Заходу” і програла. Звернемо увагу на важливий момент – посеред війни помер цар Микола І, і взагалі внутрішня криза призвела до поразки.

    Російсько-японська війна – поразка росії. Одна з найганебніших поразок. В битві на Цусимі росіяни втратили 34 кораблі, а японці – 3 човни. Звернемо увагу на важливий момент – у 1905 році розпочались перші революційні спроби, які підривали росію зсередини.

    Перша світова – поразка росії. В результаті революції армія фактично розвалилась і в березні 1918 року радянська росія підписала Брестський мир, за яким закріпила свою поразку у війні. Знову – внутрішні фактори призвели до поразки.

    Афганська війна – поразка радянського союзу (росії як правонаступниці). Знову причина поразки – внутрішні реформи Горбачева і дестабілізація.

    Перша чеченська – поразка росії. Внутрішній кримінальний хаос і політичний бардак призвели до розгромною поразки російської армії.

    Ви вже зрозуміли до чого я веду: росія часто програє війни, і майже завжди через внутрішню дестабілізацію. Найчастіше саме війна викликає цю внутрішню дестабілізацію, коли немає швидких перемог. А я нагадаю, що для росії швидких перемог вже немає 3 рік. Війна, яку росія швидко не виграє, створює перенапруження її сил, і веде до краху. Те, що це відбувається я вам покажу в окремому пості.

    І якщо ви не вірите – вчіть історію росії, ніхто не вірив, що царський режим впаде в 1917 році.

  • Роздоріжжя Зеленського

    Роздоріжжя Зеленського

    Схоже доля привела Володимира Зеленського на фундаментальне роздоріжжя, де він має обирати, ким прагне стати: переможцем путіна чи будівничим нової України.

    Якщо раніше здавалось, що ці дві опції – радше хронологічні віхи того самого шляху, сьогодні очевидно, що енергію та ресурси потрібно фокусувати або на війні або на радикальних реформах. Без докорінної зміни системи державного управління та парадигми взаємин влади та суспільства ми не виграємо війну. Але без зупинки активних бойових дій отруйний “туман війни” тільки приховуватиме, як країна насправді котиться у прірву корупції, беззаконня, свавілля, кричущої соціальної нерівності та демографічної катастрофи.

    The Economist прямим текстом написав, що Україні слід переосмислити власний концепт перемоги. Бо погнавшись за поверненням тимчасово окупованих територій, можна програти майбутнє для країни та людей, які в ній залишились. Україні слід сконцентруватись над стратегією зупинки повзучого російського наступу, створення власних ешелонованих ліній оборони (на кшталт лінії Суровікіна), отримання реалістичних безпекових гарантій від Заходу щодо території, яку наразі контролює Київ (та яка відійде під його контроль за результатами перемовин про припинення вогню) та розвитком власного високотехнологічного військово-промислового комплексу.
    Захід відверто каже, що сил та засобів для звільнення Донбасу, Приазовʼя та Криму ані в України, ані в її союзників наразі немає. Інтерес до російсько-української війни падає. Праві рухи в Європі та США набирають силу. Західним лідерам все важче пояснювати своїм виборцям, чому вони повинні інвестувати десятки мільярдів доларів в Україну без чіткої, реалістичної та переконливої стратегії завершення війни. Трамп відверто прилюдно заявляє, що припинить нас фінансувати і якщо виграє президентські перегони – зробить все, аби негайно зупинити війну.

    Звичайно в цій ситуації можна впертися – і спробувати воювати до переможного кінця. Втім з огляду на системні проблеми з мобілізацією, кількість військовослужбовців, що дезертирували чи знаходяться в СЗЧ, а також на критичну залежність від західних партнерів у постачанні озброєнь та фінансуванні війни, – при такому розкладі можна і не вгадати переможця в цій битві на виснаження. Тим паче, що ми тривалий час не чули, які сили та засоби потрібні для звільнення тимчасово окупованих українських територій з огляду на сумний досвід літа 2023. Скільки людей ми готові покласти, аби звільнити Приазовʼя, Крим та Донбас. Скільки і яких нам для цього потрібно літаків, танків, бронеавтівок, РСЗВ, снарядів, ракет, мін, безпілотників тощо. Здається останній раз такі цифри називав нинішній посол України в Обʼєднаному Королівстві ще у свою бутність Головкомом…

    Найбільш програшна стратегія для України – це вічна війна. Таку війну міг собі дозволити Хо Ші МІн, який мав у своєму розпорядженні десятки мільйонів бідних, неосвічених селян на краю тогочасного світу та кількасот тисяч фанатиків-комуністів. Тому за 15 років він виснажив США і змусив ганебно тікати з Сайгону найпотужнішу армію світу. Такий ресурс був у талібів, які повторили стратегію вʼєтнамських комуністів щодо виснаження ворога – і змусили США ганебно ретируватись вже з Кабулу. У Зеленського ані десятків років попереду часу, ані мільйонів мобілізаційного ресурсу, ані репресивного апарату вʼєтконгівців чи талібів – і близько немає. Тому на часі радикально переосмислити, що стане перемогою для України: повернення за будь-яку ціну тимчасово окупованих земель чи проведення радикальних реформ, що відкриють Україні шлях з третього світу в перший.

    Трагічність цієї дилеми полягає в тому, що війну нинішній Верховголовком веде з перемінним успіхом, а щодо реформ – тут він повністю програв і став заручником системи, радикально змінити яку народ його обрав 5,5 років тому. Система динамічно деградує, а президент не наважився і вже напевно не наважиться її радикально змінити. Тому будівничим нової України йому не стати – і він вірогідно до останнього чіплятиметься за сценарій, в якому його шанси увійти в історію переможцем виглядають не так примарно.

    Втім є одне але: без радикальних реформ, без революційної зміни владної архітектури та парадигм взаємодії влади та суспільства в Україні – на самих героїзмі, керативності та патріотизмі українців – війну не виграєш. Аби перемогти, Україна має відрізнятися від росії, як Ізраїль – від навколишніх арабських країн. Наразі, на жаль, війна – попри декларативну декомунізацію та деімперіалізацією – робить нас посутнісно все більше схожими на нашого ворога: свавілля, корупція, непотизм, розфарбовані у жовто-блакитні кольори, не менш огидні, аніж в кольорах російського триколора…

    Тому заклики західних ЗМІ про потребу переосмислити концепт перемоги та зупиняти війну (аби виграти для України шанс на майбутнє, зосередивши її енергію та ресурси на радикальних реформах, а не відвоюванні тимчасово окупованих земель) ігнорують субʼєктивний, але вкрай важливий факт. Зупинка війни означає для Зеленського в кращому разі тиху політичну пенсію – замість лаврів “переможця путіна” та почесного місця у підручниках історії. Для його оточення – перспективи набагато похмуріші. Бо війну з неефективною системою, мандат на радикальну зміну якої Зеленський та його команда отримали у 2019 році, вони безнадійно програли.

    І тут перед президентом постає не дилема: намагатися увійти в історію великим воїном чи великим будівничим – його трагедія у виборі між власним его, яке вимагає воювати з путіним у примарній надії стати могильником росії, та любовʼю до України, яка спонукає до самопожертви – добровільно поступитись троном тому, хто має кращі шанси радикально реформувати Україну і в такий спосіб розчистити їй шлях у майбутнє.

    І визначатися потрібно буде вже цього року…

  • Путіна приберуть – свої чи чужі

    Путіна приберуть – свої чи чужі

    Я не бачу варіантів закінчення війни та запобігання глобальній катастрофі, окрім акції проти Путіна у стилі знищення Насралли.

    Путін одержимий параноїдальними маревними ідеями, манією величі та переслідування. Він хоче увійти в російську історію як великий государ, який відродив імперію, який створив новий путінський Третій Рейх (після Романових та СРСР).

    Для цього йому спочатку треба знищити Україну, а потім підпорядкувати собі інші уламки імперії та країни, які входили до її сфери впливу.

    Така політика рано чи пізно неминуче призведе до військового зіткнення з НАТО, яке, очевидно, матиме катастрофічні наслідки.

    Якщо Путіна в найближчому майбутньому не приберуть свої, це доведеться зробити чужим. Питання лише в тому – до або після глобальної катастрофи це станеться. Хотілося б щоб до.

  • Непоразка України – це перемога США. Однак таке розуміння перемоги нас не влаштовує

    Непоразка України – це перемога США. Однак таке розуміння перемоги нас не влаштовує

    Я дивлюся, головне питання щодо візиту президента у США: міг він уникнути поїздки до Пенсильванії чи ні? Варто було це робити чи ні?

    На мою думку, це не головна проблема.

    Американська підтримка України не залежить від однієї особи на посаді президента США. Вона зумовлена базовим стратегічним інтересом США зберегти себе як провідну світову державу, із чим згодні обидві партії. Просто в кожної різні погляди на методи досягнення цієї мети й на пріоритетність завдань на шляху досягнення цієї мети.

    Їм дійсно важливо тримати нас на плаву, оскільки на кін поставлено їхню репутацію, сприйняття американської могутності, стабільність євроатлантичної системи безпеки.

    Непоразка України – це перемога США.

    Однак таке розуміння перемоги нас не влаштовує, і ми хочемо, щоб їхній концепт перемоги був іншим. Тому нам доводиться постійно лобіювати свою візію перемоги, і переконувати американців та європейців у тому, що вона вигідніша і становить менше ризиків.

    Але в мене таке враження, що в нас вважають, що це очевидні для всіх речі. Що на Заході мають чудово розуміти, що саме наше розуміння перемоги краще, ніж те, що вони собі вигадали. Але це не так.

    Ми маємо справу не з інформуванням, а з переконанням, інколи ж переконуванням. Для цього потрібні титанічна дипломатична робота, комплексна тривала комунікація, важелі впливу й цілісність самої ідеї перемоги.

    Те, що ми спостерігаємо зараз, на мій погляд – це невдала спроба переконати США в тому, що саме наше розуміння перемоги має бути єдиним і безальтернативним.

    Усе інше – політтехнології, у які нас затягли, тому що можуть і тому що рівень внутрішньої політичної поляризації у Штатах дуже високий.

    Але навіть якби президент не поїхав до Пенсильванії, це не гарантувало б, що нас не критикували б республіканці, і це точно не змінило б базових розбіжностей, які ми маємо з Вашингтоном щодо майбутнього війни з Росією й бачення завершення цієї війни.

  • Чи може Путін вдарити по нас ядеркою?

    Чи може Путін вдарити по нас ядеркою?

    Чи може путін вдарити по нас ядеркою?.. Може. Ми це чуємо і знаємо з початку великої війни. Чи може він вдарити тому, що нам дозволять застосовувати західну далекобійну зброю по росії?.. Може.

    Високоточні далекобійні ракети знищать перевагу імперії в повітрі і змінять хід війни. Чи може він вдарити ядеркою до американських президентських виборів?..

    Може. Такий показовий удар здатен вплинути на перебіг виборів і забезпечити перемогу Трампу, на якого робить ставку кремль.

    Путіну нема чого втрачати – поразка у війні для нього і його режиму означає політичну і фізичну смерть. Але й нам нема чого втрачати, бо наша поразка у війні матиме для нас ті ж самі наслідки.

    Ставки зростають. І виграє той, хто краще грає. А не той, у кого груба ядерна сила.

  • Путін максимально піднімає ставки і лякає Байдена Карибською кризою

    Путін максимально піднімає ставки і лякає Байдена Карибською кризою

    Від захопити Київ за 3 дні до зміни ядерної доктрини, щоб Київ не бився ракетами, дуже короткий шлях виявився…. Путін максимально піднімає ставки. І лякає Байдена Карибською кризою під час виборів.

    І заодно дає пас Трампу, Маску і ко верещати про загрозу ядерної війни, лякаючи пересічних американців, яких не налякали гаїтяні, що з їдять іх кошку.

    Все ж таки страх – це основна зброя любих друзів і посіпак Путіна.

    З одного боку, приємно що Путін змушений йти Вабанк. Все-таки це ніколи не було проявом сили і впевненості. А значить додаткові можливості ЗСУ по ураженню ряда цілей в Росії, а на кону ж саме дозвіл бити на 300 км, дуже лякають Путіна і ко. І він щосили намагається цього не допустити.

    З іншого, скоріш за все цей блеф подіє. За місяць до виборів американська влада навряд чи наважиться ризикувати навіть примарою ядерної кризи, що може змінити розклади у здавалось би вже виграній кампаніі по анігіляціі ризика Трампа. Білому дому не потрібні в найближчий місяць новини, що Росія розпочала якусь там перевірку ядерних сил, що може стати першим кроком перед їх застосуванням.

  • Показове самовільне залишення частини дуже демотивує бійців і провокує робити те саме

    Показове самовільне залишення частини дуже демотивує бійців і провокує робити те саме

    Раніше я вже писав, що закон про послаблення відповідальності за СЗЧ проблеми переведення аж ніяк не вирішить. А от небезпечні прецеденти створити може. Власне, так і вийшло.

    Оце показово-медійне «добровільне СЗЧ» матиме дуже сумні наслідки, про які мабуть автор цього вчинку не дуже думає. Якщо це й привертає до чогось увагу, то лише до того, що порушення дисципліни це «нормально». Натомість дисципліна – одна з основ будь-якої армії.

    А подібні випадки дуже сильно демотивують бійців та провокують робити те ж саме.

    Всі хочуть додому, хочуть відпочити, побачити свої родини та зайнятись своїми справами. Але війна не закінчилася і поки що нічого про її закінчення не говорить. Навпаки, на деяких ділянках фронту російська армія досить успішно веде наступальні дії. Тому «додому» ми поки собі дозволити не можемо.

  • Чи почує влада “перший дзвінок”?

    Чи почує влада “перший дзвінок”?

    За моїм прогнозом війна увійде в критичну фазу вже цієї зими через критичний брак з обох сторін живої сили. Тобто солдат, які безпосередньо боронять, захоплюють чи відбивають території: конкретні посадки, поселення та будівлі.

    Бо і в Україні і в Росії нема (у них і не було, у нас – зникло) відчуття екзистенційності цієї війни. Немає відчуття, що все поставлено на карту і програш призведе до катастрофи. Наразі в обох країнах сформувались команди гладіаторів по кількасот тисяч і мільйонні команди глядачів.

    І тут раптом один з гладіаторів виходить на сцену (в медіа) і на весь голос заявляє: це несправедливо, коли сотні тисяч воюють, а мільйони вболівають (або вже і не вболіваюсь, а лише заробляють на корупційному тоталізаторі). Гладіатори – теж люди. Вони втомилися, вигоріли, скучили по рідних і близьких. І загалом заслужили на ротацію і повернення до нормального життя, яким наразі живе більшість українців. Так, це нова нормальність, яка відрізняється від нормальності 2014-2021 років. Але життя в тилу адаптувалося до ракет і дронів, і про велику війну в Києві нагадує хіба що галявина з жовто-блакитних прапорців на Майдані, вщент заповнена українська стіна плачу Михайлівського монастиря та кількість авто, пофарбованих у камуфляж, на дорогах…

    Солдати стали не просто говорити про справедливість, не просто тихо йти у СЗЧ і в такий спосіб відновлювати цю справедливість (у їхньому розумінні) по факту, а ставити питання публічно і руба. По суті, демарш Сергія Гнезділова, який так гучно зрезонував у соцмережах, – це виклик чинному правопорядку, який став настільки несправедливим, що військовослужбовець з бездоганним послужним списком прилюдно відмовляється його дотримуватись.

    Тихий СЗЧ-шник – це правопорушник, людина, яка це робить прилюдно з відчуттям власної правоти – це революціонер, що кидає виклик усій системі. Яка за її (і багатьох інших) відчуттями у своїй несправедливості перейшла якусь засадничу межу. І це нас повертає до головної тези – чимало справді порядних та патріотичних чоловіків та жінок не готові помирати за будь-яку Україну. Особливо за ту, яка стає все більш схожою на нашого ворога. Соціальна нерівність та несправедливість загрожують підірвати нашу опірність зсередини. І тоді жодна західна допомога, жоден “план перемоги” не врятують нас від катастрофи.

    Жодне суспільство не буває ідеально справедливим. Жодна держава не є ефективною на 100%. Жодна влада не є абсолютно професійною, патріотичною та доброчесною. Але є ті межі несправедливості, які підважують імператив захисту української державності за будь-яку ціну. На жаль, наша опірність не безмежна. І все більше людей у камуфляжі перейматимуться питанням, чому гладіатори мають захищати глядачів та вболівальників на комфортних трибунах. І мимоволі казково збагачувати тих, хто продає квитки у глядацький зал на цей кривавий двобій. При тому, що за квитками на ринг черг не спостерігається вже більше двох років…

    Я б на місці влади спробував почути цей дзвоник. Бо якщо його не почути, і зброя, і фінанси, і плани перемоги не врятують нас від катастрофи. Адже коли громадяни зневірюються у своїй державі, все решта втрачає сенс.

  • Про план перемоги України

    Про план перемоги України

    Президент Зеленський привіз план перемоги у США. Наразі дуже мало відомо про цей план. Але питання варте обговорення.

    Думаю, в багатьох виникла думка, чому він привіз план перемоги у США, а не озвучив його в першу чергу тут? Справа в тому, що питання цього плану є одним із питань американських виборчих перегонів. Тому план відвезли туди, де на нього є особливий запит.

    Хоча план не озвучили публічно, в ньому точно немає чогось такого, що Україна не озвучувала. Там, однозначно, вступ до НАТО, підтримка озброєнням, Курська операція, можливо відбудова тощо. Дещо вже підтверджує команда Президента. Загалом, привезти план перемоги в розпал американських виборів правильна ідея, але я думаю, що він викличе скепсис в американських експертних колах.

    Причина в тому, що американців хвилює не наш план перемоги, а як виглядає поразка росії. На будь-яку нашу перемогу, перше про що вони думають, що буде з ядерною державою? І цей страх, що нам неодноразово доводив Ілон – дуже сильний. Тому, на жаль, разом з нашим баченням перемоги – ми мусимо сформувати бачення російської поразки, за яким не наступить ядерний армагеддон.

    Станом на сьогодні єдине бачення такої поразки, яка влаштує нас і всіх – це “путін здох”. Всі інші сценарії, за яких цей покидьок живий – не можуть нас влаштовувати. Жодні переговори і домовленості з ним не можливі. Поки покидьок живий, він також не погодиться на жодні умови, в яких ми зберігаємо свою територію і право вступати куди хочемо.

    Тож, перспективи перемоги і миру поки живий путін виглядають дуже примарно. І американці це розуміють. Але вони і розуміють, що треба продовжувати підтримувати нас, і будуть це робити. Бо варіант дати перемогти путіну для них значно гірший.

  • Як вибух «Сармату» став символом деградації Росії

    Як вибух «Сармату» став символом деградації Росії

    Російська міжконтинентальна балістична ракета (МБР) «Сармат» на випробуваннях рознесла на друзки унікальну випробувальну шахту на полігоні, що у Архангельській області. Причому, росіяни, як зазвичай, брешуть, що це був другий невдалий старт при одному успішному. Західні фахівці наполягають, що це вже четверті провальні випробування.

    Пояснюю, що це було і які наслідки може мати. До речі, саме попередницю «Сармату» під індексом Р-36М (НАТІвська назва «Сатана») я разом з однокурсниками вивчав на воєнній кафедрі Дніпровського фізико-технічного факультету, а потім на зборах у ракетному училищі. Тому предмет аналізу знаю.

    Так от, дніпровська ракета Р-36 з наступними модифікаціями (Р-36 орб, Р-36М, Р-36М2, Р-36 УТТХ) була основою ракетно-ядерного щита СРСР. Фантастична ракета! Достатньо сказати, що при масі 180 тон вона вперше у світі мала мінометний старт, що дозволяло залишати позицію за лічені секунди і, відповідно, уникати атаки супротивника.

    МБР завантажувалася у підземну шахту у транспортно-пусковому контейнері, в якому знизу був пороховий заряд, а ракету захищало спеціальне днище, яке виконувало роль пижа у набої. Ракета з гуркотом та чорним димом — справжня сатана! — вилітала з шахти, днище відстрілювалося, і маршеві двигуни запускалися вже у повітрі. Там був просто неймовірний момент, коли багатотонна махіна на якусь мить зависала у просторі, а потім — шалене полум’я та рев могутніх двигунів, і ракета майже миттєво зникає у низькому хмарному небі Плесецька…

    Повірте, цей витвір самовбивчого людського генію пробирає до мурах навіть коли просто згадуєш.

    Ракета несла головні частини, що розділялися, маневрували, викидали хибні цілі і гарантовано проходили будь-яку тодішню ПРО. Саме тому путінська росія тримала цю дещо модернізовану ракету під назвою «Воєвода» на озброєнні. Але строк її, так би мовити, гарантії, вичерпався ще у минулому сторіччі. А у 2014 році розробники та виробники ракети — дніпровські КБ «Південне» та ВО «Південмаш» — припинили будь-яке обслуговування «Воєвод».

    Тому у недоімперії були змушені створити власну ракету на заміну — оце і є «Сармат». Пускові шахти вирішили використовувати ті ж самі — бо будувати нові для сучасної росії надто складно і дорого. Відповідно, за основу взяли конструкцію «Сатани», тільки з російськими двигунами і дещо ущільненим компонуванням, що дозволило збільшити масу палива і відповідно дальність польоту. А ще для «Сармату» передбачили повернення так званого «орбітального варіанту», який заборонений Договором про скорочення стратегічних озброєнь. Ну, і навигадували дурниць про «гіперзвукові маневруючи бойові блоки «Авангард», які існують здебільшого у мультфільмах.

    Фактично, «Сармат» — це піратська російська репліка фірмової дніпровської МБР. Тому в мене не викликало здивування, що перший випробувальний запуск у 2022 році пройшов вдало — все ж було відпрацьовано ще у радянські часи. Але потім — чотири невдачі! Остання — просто катастрофа, бо ракета вибухнула у середині пускової шахти.

    Як колишній конструктор, просто не уявляю, що можна було так накосячити, щоб ракета не вийшла з шахти, коли її виштовхує страшенний тиск порохових газів! Ну хиба що МБР виготовили з такими відхиленнями від конструкторської документації, що її заклинило на направлючих у контейнері. Або порох використали якійсь контрафактний, який не забезпечив потрібного тиску.

    Але факт на супутникових знімках: замість шахти — провалля діаметром 60 метрів, хоча будувалася вона з надміцного залізобетону, який витримує навіть ядерний удар на відстані 100 метрів. І нову шахту недоімперія навряд чи побудує, принаймні, у найближче десятиліття.

    При цьому, сира і недоведена до ладу ракета «Сармат» у 2023 році офіційно (!) прийнята у росії на озброєнні і розпочато її серійне виробництво! Хоча ту ж Р-36 випробували 75 разів, і з 14 невдалих пусків 10 припали на початковий період випробувань.

    Можна констатувати, що у недоімперії впевнено прямують до відмови від науково-технічного прогресу та матеріалізму взагалі. Причому, в них навіть не звичайний ідеалізм, коли колективна свідомість визначає буття, а якійсь турбоідеалізм, де буття має визначати хворі людожерські бажання одного конкретного кремлівського фюрерка.

    На росії у Думі обговорюють відмову від еволюційної теорії Дарвіна. І там вже по факту відмовилися від теорії надійності, теорії міцності та інших фізичних законів, на яких базується конструювання та продукування складних технічних виробів, яким є МБР. До речі, екіпаж сумновідомого російського авіаносця «Адмірал Кузнєцов» списано на берег, з них сформований штурмовий підрозділ, який відправлять на фронт на Донбасі. Бо недоімперія нездатна відремонтувати цей корабель.

    Кожне невдале випробування російських ядерних ракет наближає західний світ до прозріння, що росія — це найбільший і найганебніший у світі симулякр. Що цивілізований світ фактично боїться не колишньої супердержави, а вивіски з написом з граматичними помилками «Ми такі ж потужні, як і СРСР».

    Світ побоюється, що путінська росія використає ядерну зброю? Так, така вірогідність існує, але з урахуванням науково-технічної і соціальної деградації росії вона мінімальна. А от наявність зброї масового знищення та засобів її доставлення в руках навіжених деградантів має лякати значно більше, бо в них воно може вибухнути ненавмисно. Тому цю мавпу термоядерною гранатою треба колективно перемагати, примусово роззброювати і спільно розділяти на безпечні доля людства шматки. Це вам будь-якій дарвініст підтвердить.

  • Сенс зосередитися на порятунку людського ресурсу

    Сенс зосередитися на порятунку людського ресурсу

    Облиште мрії про те, що ми зможемо добрати у збройні сили якусь додаткову кількість воїнів, і нарешті виграємо війну. Ні добровільно, ні примусово українське суспільство на це не здатне.

    І практика інтенсивної бусифікації останніх півроку це показує, і довід рекрутингу розкручених військових брендів про це свідчить. Притік нових реальних кадрів у ЗСУ ну дуже скромний.

    У нас немає іншого виходу, як розраховувати на тих, хто вже є у війську.

    А зараз у війську, мабуть, 80% цивільних у минулому людей.

    Для того, щоб знайти рішення проблемі наповнення армії, має сенс саме їм, екс-цивільним, дати можливість формувати кадрову політику збройних сил і налагодити стосунки із суспільством.

    Бо вони, ці екс-цивіли, порівняно із професійними військовими, своє суспільство залишили недавно і розуміють його набагато краще, відтак цю проблему зможуть вирішити ефективніше.

    Давайте чесно визнаємо, що ніякої масованої демобілізації після 36 місяців війни не буде, тому що вже зараз не готується заміна. Темпи мобілізації ледь конкурують з рівнем втрат.

    Тому, крім іншого, має сенс зосередитися на порятунку того людського ресурсу, котрий вже зараз воює. Кілька прикладів такого ставлення — нижче.

    1. Відновіть нагляд за законністю у армії. Зараз солдату немає кому поскаржитися на свавілля командирів, окрім вищим начальникам (тобто тим, хто цих командирів і призначив). Тому — масове СЗЧ.

    2. Оскільки ми, теперішні військові, будемо змушені воювати мінімум ще кілька років, то для нас слід забезпечити систему ротації між цивільним і військовим життям. Модель може бути «3 місяці на війні — 1.5 у цивільному житті», або «4 місяці війни — 2 місяці на цивільному» і т.д. Перебування в такому режимі дозволить відновлюватися і не руйнувати сім’ї та взагалі частково зберегти цивільне життя військових. Для цього потрібно більший притік мобілізованих — але не такий великий, як для повної заміни.

    3. На час війни прибрати вимоги щодо звань для призначення на ті чи інші посади. Зараз у армію поприходили люди з колосальним управлінським чи фаховим досвідом, компетенція котрих дозволяє зразу займати дуже високі посади і керувати тисячами людей. Але нинішня система це їм загалом не дозволяє робити. Повторюся, у нас 80% вчорашнніх цивілів в армії. Вони чудово воюють, тож дайте їм самостійно сформувати свою власну армію, зі своїми правилами і процедурами. І нагадаю, що усі інновації, котрими ми зараз пишаємося, виникли саме завдяки низовому активу, котрий діяв не по старих радянських військових правилах.

    4. Зробіть систему оцінки командирів. Це стандарт НАТО, якщо що. Нам терміново слід позбавитися неефективних командирів, бо вони — гірше ворога, приносять нам набагато більше шкоди, від них тікають в СЗЧ тисячами, і гинуть тисячами. Процедури оцінки є в НАТО, або можна запозичити з підходів, котрі практикуються нині у корпоративному секторі щодо керівників.

    5. Прискорте процедури виконання наказів про переведення, а також дайте змогу вільно переводитися спеціалістам після певного пристойного строку служби на одному місці. Це дасть людям шанс розвиватися і ефективно використовувати себе на війні. Інакше — масове СЗЧ.

    6. Ухваліть окремий статус високотехнологічних родів військ (Сили безпілотних систем, кібервійська, рер/реб тощо) за тим зразком, за котрим зараз такий статус є у Сил спеціальних операцій. Ці роди військ мають мати особливі механізми для організації власної роботи і взаємодії з цивільним сектором, а також кадрової політики. Не можна організовувати підрозділи айтішників за лекалами кавалерійських батальйонів 19-го сторіччя, як це відбувається зараз.

    Словом, армія має перестати бути «тюрмою для героїв», за влучним виразом одного із бійців.

  • Російське ноу-хау: погрожувати світу вустами Медведєва й одночасно благати про пощаду вустами Шредера та Орбана

    Російське ноу-хау: погрожувати світу вустами Медведєва й одночасно благати про пощаду вустами Шредера та Орбана

    Росія: погрожує світу супер пупер технологічною зброєю. І каже, що за три хвилини підірве Лондон страшним і технологічним Сарматом

    Також Росія: веде активну дискусію з приводу того, щоб відмінити теорію еволюціі Дарвіна у школі, бо це інструмент клятих англо-саксів по колонізаціі світу. Яким чином? Та хз, Дарвін британець, то ж інструмент англо-саксів. Чого вони ще футбол не заборонили, як винахід англосаксів для приниження руського миру, невідомо.

    На виході: твоя супер пупер зброя підриває себе і все навкруги під час випробувань і загрожує скоріш Воронєжу, ніж Лондону.

    Біда. Якщо вже рухаєшся до православного халіфату з усіма атрибутами середньовічча, то дуже важко погрожувати світу новітньою зброєю. Бо в середньовіччі зброя була так собі. І якось на майбутнє важко уявити, як можна поєднати відсутність теоріі еволюціі в школі із швидкими ракетами, що летять точно у ціль. Тим більше, радянський союз то вже проходив, забороняючи кібернетику і генетику. Із відомими наслідками.

    То ж коли обираючи між бородатим англосаксом Дарвіном і бородатим Кадировим, якщо ти обираєш Кадирова, то потім не дивуйся, чого Тесла на їде. Або пейджери вибухають. Або ракета Сармат нікуди не летить і взривається на старті.

    І залишається тільки розсилати всім своїм посіпакам по світу методичку, де написано, що Росію перемогти неможливо, адже вона перемогла Гітлеоа і Наполеона. І тому дуже треба з нею замиритись. В надіі, що всі злякаються і не побачать, що православний халіфат більше загрожує собі, ніж Вашингтону і Лондону.

    Але це російське ноухау. Погрожувати світу вустами Мєдвєдєва і одночасно благати про пощаду вустами Шрьодера, Орбана, Фіцо і інших відомих любителів конвертів із Москви і фанатів теоріі, що якщо ти переміг колись двічі у війнах (та і то разом із союзниками) то потім ти ніколи не можеш програти. А це у Росії поки що є…

  • Кремль готується до реваншу. Що відбувається в Молдові

    Кремль готується до реваншу. Що відбувається в Молдові

    У перший день офіційного початку передвиборчої кампанії в Республиці Молдова – її громадяни обиратимуть нового президента за місяць – у Раді Європи висловили занепокоєність російським втручанням у вибори.

    «Дезінформація, спонсорована Кремлем, незаконне фінансування та передбачувана покупка голосів становлять серйозну загрозу суверенітету, безпеці та чесності виборів у Молдові», – йдеться у спеціальній заяві європейських парламентарів, делегація яких відвідала Молдову напередодні початку кампанії і зустрічалася із керівниками країни. І, треба сказати, що ця оцінка російських дій у сусідній з Україною державі ще й дуже дипломатична, пише Віталій Портников для Радіо. Свобода.

    Можуть запитати: а навіщо Росії Володимира Путіна, яка і так загрузла у своїй війні з Україною, займатися дестабілізацією у Молдові? Але це швидше риторичне запитання. А навіщо Росії Бориса Єльцина було займатися цією дестабілізацією у 90-і роки минулого сторіччя?

    Чим заважала Кремлю територіальна цілісна демократична Молдова? Чому потрібно було сприяти корумпованим сепаратистам з Тирасполя, залишати на території країни, яка навіть не має кордонів з Російською Федерацією, російську армію, сприяти перемозі на виборах проросійських політиків? А тому, що як тоді, так і тепер цілі Москви залишалися незмінними: контроль над пострадянським простором і збереження колишніх радянських республік як «сфери впливу» для Кремля.

    Молдові має для РФ вирішальне значення

    Під час війни з Україною політична ситуація в Молдові має для Росії вирішальне значення.

    По-перше, нікуди не ділися стратегічні цілі Росії, озвучені ще у 2022 році – взяти під контроль південь України і «пробити коридор до Придністровʼя». Тобто мова йде не тільки про поглинання України, але й про поглинання Молдови, а для цього Путіну був би потрібен у Кишиневі промосковський режим.

    По-друге, з тактичної точки зору Росія хотіла б, щоб сьогодні на кордоні з Україною була б якщо не дружня Кремлю, так хоча б «нейтральна» країна, яка б не підтримувала б Україну і не намагалася б приєднатися до Євросоюзу. Саме тому популярність чинної президентки Молдови Маї Санду – а соціологічні опитування свідчать, що вона має всі шанси зберегти владу – викликають у Кремлі таку лють.

    Однак саме розуміння цієї популярності змушує Москву допомагати відразу кільком силам, зорієнтованим на зміну молдовської політики. Кандидат від соціалістів – партії одіозного колишнього президента країни Ігоря Додона – Александр Стояноглу вже наголосив, що «Молдові потрібно підтримувати стосунки із Росією». З проросійськими заявами виступають і у створеному бізнесменом Іланом Шором просто у Москві блоці «Перемога». Але може виникнути питання: а для чого ж Москві так багато прихильників у маленькій країні?

    Відповісти на це запитання не так і складно. У Росії вже зрозуміли, що проросійському кандидату не вдасться перемогти Маю Санду на виборах президента країни. Тому для проросійських сил вибори президента – лише підготовка до парламентських виборів.

    Справа в тому, що Молдова – парламентська республіка. І очільник держави, який не спирається на підтримку депутатів, перетворюється на церемонійну постать, навіть якщо обирається на загальнонародних виборах.

    Практично більша частина терміну президентства Додона так і минула – у гучних заявах і без повноважень. І тепер Кремль намагається створити саме таку ситуацію для президентки Молдови, сподівається, що сили, яким допомагає Москва, зможуть утворити у парламенті блок реваншистів і сформувати проросійський уряд.

    Звісно, до цього ще не один місяць, однак готуватися до спроби російського реваншу у Молдові потрібно вже зараз, бо вона загрожує і національній безпеці, і європейській інтеграції самої України та стабільності у цій частині Європи. Грошові потоки та інформаційні диверсії з Москви треба зупиняти, поки не стало пізно – звісно, саме до цього і закликають депутати Ради Європи.

  • Росіяни постали перед дилемою: знищення Росії або знищення Путіна

    Росіяни постали перед дилемою: знищення Росії або знищення Путіна

    Важко порахувати роки коли Росія не була з кимось в стані війни. Адже московити завжди були по суті кріпаками своїх царів, панів, комуністів, олігархів та служб безпеки. Більшість із них традиційно відповідають під час опитувань, що політикою не цікавляться. І от в Росії настає той час, коли політика сама починає цікавиться росіянами. Адже від імені цього безмовного народу диктор Путін розпочав свою війну з Україною. А той не знає нічого іншого, як покірно йти на війну, вважаючи, що за нього мусить думати “цар”, на якому й лежить уся повнота відповідальності за те, що творить Російська Федерація.

    Але не має жодного виправдання народу, від імені якого його очільники, через своїх посіпак, творять беззаконня на українських землях. А ті чомусь думають, що вини за це на них немає, тому, відповідно, ніякого покарання їм за це не буде.

    Хоча вже зараз цілком зрозуміло, що продукування міфу про хороших росіян, яких збив з пантелику поганий Путін, не спрацює. Оскільки як можуть уникнути відповідальності воєнні злочинці, котрі вдерлися на чужі території, попрали міжнародно визнані кордони та чинять неприкритий геноцид української нації, прикриваючись вигаданою турботою про російськомовне населення в Україні.

    Не дивлячись на те, що у Путіна вже закінчуються гроші на фінансування цієї кривавої війни, він готовий стояти з протягнутою рукою перед Іраном та Північною Корею, щоб ще якось оплачувати воєнні витрати та ще трохи відтягнути час своєї остаточної поразки в Україні.

    Він задумав тягатися зі Сполученими Штами і Європою, що допомагають Україні, коли тільки в Америки ВВП майже 30 трильйонів доларів, маючи своє ВВП трохи більше 2 трильйонів доларів. І це при тому, що в Російської Федерації немає прибутків від застосування високих технологій. В них мало виробництв, а є лише нафта і газ, які Москві з кожним місяцем все важче продавати, через санкції, що критично звужують коло покупців її енергоносіїв.

    Але проблема в тому, що якщо Радянський Союз був тоталітарною комуністичною державою, то зараз Росія перетворена її очільниками на тоталітарну країну, де домінує гіпернаціоналізм. Що зробило її ідеологію набагато більш переконливою для населення за комунізм. В іншому випадку кількість загиблих, яка на порядки перевершує число полеглих на війні в Афганістані, вже здатна була б повалити режим Путіна.

    Зараз диктатору ще вдається заманювати простачків на свою війну величезними, як для Росії, виплатами. Але через деякий час росіяни можуть двічі подумати про те, чи варто зголошуватись на участь в ній заради можливості добровільно стрибнути в м’ясорубку. Яка користь від грошового бонусу за підписання контракту, якщо вас покалічили або вбили? Мертвим гроші вже не потрібні.

    Поки що путінському режиму вдавалося більш-менш справлятися з поповненням своєї терористичної армії, викачуючи молодих чоловіків з глибинки, неросійських провінцій, спустошуючи в’язниці та обіцяючи захмарні премії солдатам-контрактникам. Однак усі ці джерела знаходження рекрутів поволі вичерпуються.

    А Путін відтягує велику мобілізацію, яка перенесе реальність війни безпосередньо в основні російські регіони, включаючи Москву та Санкт-Петербург. Ось чому він не бажає вимагати від генералітету різкого збільшення чисельності військ таким шляхом. Звісно, він може отримати нових солдатів, проте коли москвичі раптом зіткнуться з тисячами “вантажів 200”, що повертаються додому щомісяця, війна швидко для них стане ненависною, як і сам деспот.

    Легко бути суперпатріотом, коли війна тебе не стосується особисто. Та коли до столиці російської імперії почнуть масово прибувати ліквідовані в Україні російські солдати, їхні матері в Москві почнуть дивитися на проголошену Путіним, так звану СВО, зовсім іншими очима. І після цього його час закінчиться.

    Війна Росії в Україні – це В’єтнам для Путіна. І йому не вдасться навіть через своїх телевізійних пропагандистів довести, що Росія перемагає в цьому непримиренному протистоянні. Він знає, що ця війна непопулярна серед його народу, і масове відправлення нових рекрутів на передову здатне спровокувати протести проти його режиму.

    Влітку Путін зробив спробу збільшити чисельність своїх військ, різко піднявши одноразову виплату рекрутам до 400 тисяч рублів. Він вважає, що цих бонусів для найманців, які еквівалентні 2-3-річним зарплатам у деяких сільських районах Російської Федерації, буде цілком достатньо, щоб набрати новобранців для покриття втрат у 1000-1100 військових, котрі за добу гинуть в лобових штурмах на Донбасі.

    Щоб успішно протистояти навалі московської орди, українцям потрібна постійна допомога у вигляді збільшення кількості високоточної зброї та розвідувальної підтримки Заходу. Наші союзники в Америці та Європі мали б подвоїти зусилля, щоб надати Україні зброю, необхідну для ураження стратегічних російських цілей, командних пунктів та перекриття логістичних шляхів для постачання зброї, пального та продовольства на лінію фронту.

    Коли Росія для служби в армії кожного місяця залучає 30 тисяч чоловік, посилаючи їх на війну, то вона одночасно вилучає 30 тисяч працездатних осіб зі своєї економіки. Поступливість росіян вражає, вони постійно міняють одного тоталітарного лідера чи систему на іншу. А тепер вони знову жертвують своїми синами заради задоволення амбіцій Путіна, який просто збожеволів від своєї безмежної влади над Росією.

    “Військове мистецтво” росіян полягає в сумнівній тактиці вбивства своїх солдатів під час “м’ясних штурмів”, яку бездарні генерали вибрали для задоволення гіперболізованої гордині російського диктатора.

    Вже зараз деякі представники російського істеблішменту почали усвідомлювати, яким фіаско стала війна Росії проти України, яку непоправну шкоду завдано Російській Федерації в економічному та міжнародному планах. Розплата за все скоєне буде невідворотною. Адже вже зараз РФ не вистачає декількох мільйонів робочих рук, і далі ця тенденція буде тільки незворотно погіршуватися. А це означає, що велика частина робочої сили в Росії не буде замінена протягом наступних 25 років або ще більше. Особливо враховуючи різке падіння народжуваності у цій країні.

    Зарозумілий та некомпетентний Путін позірно виглядає сильним і могутнім, коли він здатен змусити свого опонента замовкнути. Але коли він не може цього зробити, як в Україні, то він вдається до ядерних погроз, залучення нових молодих призовників і нападів на українську енергосистему. Його збочене імперське мислення продукує випалену версію майбутнього – “якщо я не можу цього мати, то цього не матиме ніхто”.

    Спадщиною головного кремлівця стане демографічна загибель Росії. Він ніколи не подолає волі українців до опору, і зміг би досягнути набагато більшого, замість вторгнення встановивши міцні економічні зв’язки з Україною. Але Путін вирішив діяти жорстко та нахраписто, плоди чого йому доводиться пожинати сьогодні. І відсоткова ставка у 19% це лише початок. Економіка Російської Федерації жахливо розбалансована, відбувається постійний відтік мізків за кордон. Адже освічені люди не бачать для себе майбутнього в тоталітарній Росії.

    До війни з Україною Росія мала досить потужну армію з добре навчених підготовлених військових. Особливо в елітних бригадах: повітрянодесантних військах, спецназі, морській піхоті. Та оскільки Путін, для якого знищення державності України стало ідеєю фікс, не вмів мислити стратегічно, він завчасно кинув у війну всі свої добре навчені війська. Усі вони були успішно знищені українською армією.

    На даний момент, колись велика російська армія майже на 90 складається з сирих, ненавчених новобранців. Хоча повернення нововведення сталінських часів – загороджувальних загонів – дозволяє російським генералам успішно гнати їх в “м’ясні атаки”. Під час яких часто виживають лише 3 відсотки з посланих на штурм українських позицій російських піхотинців.

    Після завершення війни, яку затіяв цей кремлівський “геніалісімус”, Російській Федерації, якщо вона звісно зможе зберегтися в нинішніх кордонах, знадобиться не менше десятиліття для того, щоб відновити армію, яку знищив Путін. І все це стало наслідком некомпетентності та зухвалості Кремля.

    Пострадянська російська армія була законсервована в минулому і ніколи не розвивалася. А українські військові проходили підготовку на Заході, і мали можливість змінюватися, вдосконалюватися та розвивати свої професійні навички. Хоча головним прорахунком і першопричиною всіх проблем Москви, є те, що Путін вирішив розпочати війну з Україною.

    Російська військова машина та військово-промисловий комплекс, котрі заточені на війну, дозволяють узурпатору ще трохи продовжити тривалість вторгнення на українські землі. Хоча тепер може він й хотів би загнати “джина війни” назад до пляшки, але час для цього вже безнадійно упущений.

    Путін, чіпляючись за свою війну в Україні, цілеспрямовано наближає Росію до її розвалу. Він показав всьому світові справжнє обличчя Російської Федерації, її антиутопічне суспільство, яке Росії вдавалося довго приховувати, ховаючи його за фасадом вдаваного добробуту своєї столиці – Москви.

    Наслідками путінської війни в Україні вже зараз стала демографічна криза, коротка тривалість життя, алкоголізм, вживання наркотиків, самогубства та дисбаланс у співвідношенні чисельності чоловіків і жінок. Російське суспільство все більше деградує, і коли все продовжуватиметься далі у такому ж темпі, то навряд чи у росіян, як народу, проглядається хоч якесь позитивне майбутнє.

    Свого часу ідеологи путінізму вивели таку сумнівну формулу, що Росія – це Путін, а Путін – це Росія. Схоже, що диктатор оточений підлабузниками та лакизами, й сам повірив у неї. Тепер росіяни постали перед складною для себе дилемою: вибрати знищення Росії або знищення Путіна. Остаточний вибір за ними.

  • Це змінює хід війни

    Це змінює хід війни

    Майже кожен мій співбесідник, що так чи інакше дотичний до війни, говорить про дуже динамічний розвиток військових технологій. Те, що ще вчора вважалось дієвим, сьогодні вже застаріває. Особливо це стосується технологій пов’язаних з дронами.

    І можемо констатувати, що останній тиждень війни був позначений новим етапом – дрони СБУ рознесли кілька ключових для росіян складів зберігання зброї. Причому склади ці були розташовані у глибині території ворога. Проаналізувавши ці удари можемо з впевненістю стверджувати, що вони матимуть величезні наслідки для ходу війни. Виділю ключові висновки нашого аналізу:

    • Відомство Малюка вже привчило нас до ударів в глибину рф. “Дронові санкції” проти НПЗ і великих нафтобаз, мали великий негативний вплив на економіку ворога. Однак удари по стратегічним складам зберігання ракет – це нова якість “демілітарізації” росіян. Для кремля наступає нова реальність, адже удари по ключовим складам зброї – це новий поворот у війні, що змінює весь її хід;
    • Системність ударів. Майже одразу після потужної “бавовни” на стратегічному складі у Торопці, дрони завітали на 23-ій арсенал головного артилерійського управління міноборони рф біля Октябрського у тій же Тверській області. Там зберігалося артилерійське та ракетне озброєння для оперативно-тактичних ракетних комплексів “Іскандер” та тактичних ракетних комплексів “Точка-У”. Після вчорашніх прильотів дронів, на складі розпочалася детонація, фіксується п’ять осередків пожеж, які тривають досі;
    • Росіяни на даному етапі війни не можуть кваліфіковано протидіяти таким масштабним ударам наших дронів. Підкреслю, що мова йде про склади зберігання найважливіших для кремля засобів ведення війни – ракет і КАБів. І після потужної детонації в Торопці, можна було очікувати, що ворог спробує максимально захистити інші свої стратегічні склади. І ворог справді пробував. Не зміг;
    • СБУ технологічно випереджає росіян у застосуванні дронів. У битві “наші дрони – ППО ворога”, переможець на даний момент очевидний;
    • Знищення Службою складів зберігання ракет, КАБів і артилерійських боєприпасів матиме величезний вплив на хід війни. Той спосіб введення війни, який вибрали росіяни, ставить їх в повну залежність від цих видів зброї. Склади з російськими і північнокорейськими снарядами і ракетами – це фактично найважливіші для росіян об’єкти у тилу. І втрата ворогом стратегічних складів – важливий успіх України.

    Характерно, що удари наших дронів вже стали для жителів рф звичними. Місцеві губернатори і чиновники міноборони рф навіть придумали смішний “новояз” для позначення прильотів. Якщо “украинский дрон был сбит, после чего случился хлопок и задымление на промышленом объекте”, то в принципі нічого страшного – горить черговий НПЗ чи нафтобаза. А от якщо “после сбития украинского дрона, его обломки вызвали пожар, началась детонация”, то тут вже справа серйозна – вибухають склади, буде термінова евакуація. А щоб “хлопкі і евакуації” тривали надалі, СБУ та іншим Силам Оборони треба продовжувати модернізацію дронів. Бо зараз “уламки” наших дронів – найбільш точна зброя цієї війни.

  • Сікорський запропонував віддати Крим під мандат ООН. Це спроба легітимізації російської власності

    Сікорський запропонував віддати Крим під мандат ООН. Це спроба легітимізації російської власності

    Радек Сікорський пропонує віддати Крим під мандат ООН для підготовки там референдуму. Ідея не нова і не його. Мандат імпотентної ООН це поганий жарт. Звісно, в тисячу разів краще, ніж російська окупація, але хто сказав, що ООН там дадуть щось робити для деокупації?

    А якщо це справжній мандат ООН, то він не для підготовки так бажаного для Кремля референдуму, а для повернення там нормального життя. Тому саме пов’язування питань “мандату ООН” та “референдуму” просто спроба легитимізації російської власності, нічого більше, шлях до “нової нормальності”.

    Дуже небезпечної, адже тоді кожен може щось захопити, поставити під мандат ООН і провести вигідне для себе голосування. Розумію бажання стати частиною майбутніх переговорних процесів, але не розумію прокачку цих ідей. Це послаблює позицію України та Заходу навіть до будь-яких теоретично можливих переговорів. Ось і все, що я про це думаю.

  • Економіка – то єдиний ключ до розпаду Росії

    Економіка – то єдиний ключ до розпаду Росії

    Ми хочемо, щоб Росія розвалилась і перестала бути імперією. Для цього нам потрібна громадянська війна. Поки що, нажаль, базовий сценарій не каже нам про те, що в осяжному майбутньому це буде. Проте ми сподіваємось. І ключ для цього в економіці.

    Чому ключ в економіці? Тому що нам потрібно, щоб одні люди в Росії зненавиділи інших. Найкраще це може статися по лінії фашисти проти мусульман. Вже зараз є передумови. Тим більше, що і тих і тих в Росії багато. З одного боку, багатотисячні марші тих самих фашистів, як нещодавно було в Пітері. З іншого, бородачі Кадирова, які бігають навіть по Москві з автоматами. Проте поки що ці дні групи не стикаються. Вони може і ненавидять один одного, проте не назбиралось критичної маси ненависті. Недостатньо в Росії поки що активних фашистів.

    Що формує ненависть до людей, що відрізняються від тебе? Криза. Економічна криза. Піднесення Гітлера сталася на тлі безпрецедентного економічного занепаду у Німеччині. Людям погано, люди починають шукати винного. І легше за все знайти винних в «інакших». Тоді це були євреї. Зараз, після ковіду, і кількох років великої інфляції, в Європі стався спалах популярності ультраправих. І ненависті до мігрантів, яку активно розпалює російська пропаганда і її корисні ідіоти, такі як Ілон Маск. Це не мігрантів стало якось суттєво більше чи вони почали поводити себе інакше. Ні. Це люди в Європі стали жити гірше, рівень життя впав на тлі інфляції, і виникло бажання знайти винних. І от вам дають відповідь – мігранти. На щастя, падіння рівня життя зараз не можна порівняти з кризою, після якої до влади прийшов Гітлер. Тому, власне, і рівень підтримки фашистів у Європі поки обмежений. Причому чим бідніший регіон, тим менше там мігрантів і тим більше там люблять ультраправих. Типовий приклад – Східна Німеччина. Мігранти туди не дуже їдуть. А ультраправі виграють саме там. На заявах про страшних мігрантів. А там де мігрантів багато, там чомусь ультраправі не популярні.

    Та сама історія в США. Є заможні демократичні штати. Куди і йдуть мігранти. І є бідні республіканці штати, де влада лякає людей мігрантами. І мігранти туди не їдуть. А оскільки економічне зростання залежить від наявних трудових ресурсів, то штати з мігрантами показують динамічне економічне зростання. А штати без мігрантів падають у рівні життя. І продовжують підвищувати градус власної ненависті до мігрантів. Бо хтось же має бути винен, що рівень життя падає. А тут ще в твіттері пишуть, що це мігранти, що можуть і твого кота з їсти.

    Таким чином, щоб ненависть в Росії визріла до рівня «вбивати один одного» із поточного рівня побутового шовінізму, потрібне економічне падіння. Воно стане необхідною, але не достатньою умовою громадянської війни в Росії.

    Як може бути спровоковане те падіння? Швидкий шлях – то звісно дешева нафта. Тоді б все було просто. Але для цього потрібна світова фінансова криза. Чи принаймні криза в Китаї. Це можливо, але поки що не є базовим сценарієм.

    Другий сценарій – ефект санкцій і війни. Росія рухається по ньому, але поки що повільно. Проте рухається. Минулого тижня Центральний Банк Росії ще раз підвищив облікову ставку до 19% (в Україні між тим 13%). Вони намагаються побороти інфляцію. Яка поки що зовсім не галопує, але вже починає виходити з під контролю на тлі гігантських витрат, пов язаних з війною. А саме інфляція в Європі стало допоміжним фактором для зростання популярності місцевих фашистів. То ж Росія рухається у вірному напрямку.

    Чи зможе Центральний Банк зупинити цей поступ і взяти інфляцію під контроль, зажимаючи економіку і позбавляючи іі грошей? Парадокс у тому, що їх дії по боротьбі з інфляцією не впливаю на основну причину інфляції. На воєнні витрати, які і розганяють ціни. Проте це б є по нормальній економіці, не пов язаній з веденням війни. Яка і так страждає від санкцій. І на диво стало страждати сильніше. Вторинні санкції з 14-го пакету виявились ефективними і суттєво підкосили економіку Росії. Тому є надія, що Центральний Банк не впорається із своєю задачею. І сповзання Росії до кризи продовжиться. Що буде мотивувати Путіна відмовитись від ультиматумів і зголоситися на справжні перемовини. Бо він, розганяючи фашизм по всій Європі, чудово розуміє, звідки він береться. І що може загрожувати особисто його владі.

    Чи встигне Путін зупинити війну до того моменту, поки ситуація в економіці не пройде точку не повернення і не запустить дестабілізуючи сценарії всередині Росії? Хто його зна. Ми це не знаємо. І не можемо знати. Як не можемо передбачити, чи не посилиться внутрішня криза в Росії якимось Чорним Лебедєм, який прилетить з Китая і не обвалить ціни на нафту. І тоді ні про який контроль вже не буде йти мови.

    Проте економіка – то єдиний ключ до розпаду Росії. Як вона, саме економіка, колись розвалила СРСР.

    Який урок для України? Пам ятати це замкнене коло бідності і ненависті. Ми будемо потребувати мігрантів після війни. Для економічного зростання. Наша демографія жахлива. Без мігрантів не буде суттєвого зростання, не буде грошей для пенсій і соціалки. Але якщо ми дамо ненависті і расизму домінувати, то мігранти не з являться. Ми будемо ставати біднішими. І ще більше ненавидіти мігрантів, яких навіть в очі ніколи не бачила більша частина населення. Це точно не про історію успіху.

  • Український «елітний колабораціонізм». Серед кого Росія «набирає кадри»

    Український «елітний колабораціонізм». Серед кого Росія «набирає кадри»

    Призначення колишнього депутата українського парламенту Андрія Деркача членом Ради Федерації від Астраханської області РФ знову нагадало про феномен українського «елітного колабораціонізму» — або ж про свідому роботу на сусідню країну протягом багатьох років. І нинішнє призначення — ніби кульмінація, нагорода за цю «самовіддану» роботу.

    Але Деркач хоча б утік з України один, без «кураторського» регіону. А ось уявімо собі, що російським військам вдалося 2022 року окупувати й анексувати частину Сумської області. Членом Ради Федерації від якого регіону тоді став би Андрій Деркач? Або, можливо, він зараз був би головою російської адміністрації Сумщини? — пише Віталій Портников для Крим.Реалії.

    Ми часто забуваємо, що після окупації частини території України Росія, здебільшого, «набирає кадри» з людей, які були частиною регіональних або національних політичних еліт протягом багатьох років, якщо не десятиліть.

    Виняток хіба що «народні республіки» Донбасу, під час захоплення яких використовували технологію «революцій» з одночасним розгромом правлячих кланів і заміною їх різноманітною шантрапою — можливо, з лав законсервованої в регіоні російської агентури.

    Але і в Криму, і в Херсонській, і в Запорізькій областях України йдеться про людей, які впродовж низки років працювали чиновниками і обиралися депутатами.

    Той самий Сергій Цеков, який ще нещодавно засідав у тій самій Раді Федерації, був протягом десятиліть успішним українським політиком у Криму — депутатом Верховної Ради України та Верховної Ради АРК, першим заступником і заступником голови кримського парламенту.

    І, зауважу, своїх проросійських поглядів Цеков не приховував ніколи, він брав активну участь у першій спробі відокремлення Криму ще в 1990-ті – але жодних питань до нього якось не виникало. Як, утім, і до Євгена Балицького чи Володимира Сальдо.

    Усі ці – і багато інших людей — завжди були як на долоні. Так, не сперечаюся, для того, щоб виявити зв’язки якогось Пушиліна, Плотницького або Пасічника, потрібно було постаратися.

    Але чому жодної тривоги у держави не викликали проросійські політики, готові будь-якої миті зрадити Батьківщину, якщо випаде така можливість?

    Можливо, тому що протягом більшого часу існування незалежної України ці політики насправді і були державою?

    І українські спецслужби забезпечували їхні інтереси — зокрема й ділові, а «спостерігали» якраз за тими, кому існування незалежної України було не байдуже?

    Можливо, тому що зв’язки в Росії – від друзів-олігархів до друзів із ФСБ завжди були показником «правильної людини». І в умовах симбіозу спецслужб викривати якихось там російських агентів — тим паче, коли йшлося про поважних політиків — було явно не головним завданням.

    Так Україна і прийшла і до анексії Криму, і до війни на Донбасі, і до великої війни 24 лютого 2022 року — з агентами і зрадниками у владному ешелоні. І те, що українській армії і народу вдалося зірвати багато їхніх планів і розрахунків — уже успіх. Саме тому кар’єра Андрія Деркача — свідчення його провалу, а не його удачі.

    Саме тому, що колишній український депутат став «сенатором» від Астраханської, а не від Сумської області.

  • Стандарти НАТО трохи відстали від того, як розвинулися й використовуються безпілотники під час війни

    Стандарти НАТО трохи відстали від того, як розвинулися й використовуються безпілотники під час війни

    Після того, як до Румунії нещодавно залетіли два непроханих шахеди, в країні зібрали засідання представників Міноборони та комітету Сенату з питань оборони. Румуни вирішували важливе питання – як змінити закони, щоб можна було легше збивати дрони.

    Обговорювали приблизно таке: що їх повітряний простір захищений НАТО (навіть винищувачі підіймали, всі діла), але входження в нього отого російського безпілотника на відстань близько 40 км, на період 40 хвилин можна вважати вразливістю.

    Звісно, можна вважати вразливістю. Бо якщо ця фігня летить зі швидкістю, хай 100 км/год, а у вас де там від кордону вже Бухарест починається. Нагадайте?

    Тому, кажуть вони, треба привести у відповідність законодавство. І зробити це в екстреному порядку. Міноборони Румунії вже в процесі погодження чотирьох законопроєктів на тему.

    Я бачу це десь так. І зараз давайте опустимо вже 5 статтю договору про безпеку НАТО.

    У вас в державі вже є затверджене законодавство й інтегрований з НАТО договір щодо дій проти літальних апаратів, які використовують повітряний простір Румунії несанкціоновано. Так, ви кажете, що це законодавство прийнято ще у 2001 році. Та й взагалі, стандарти НАТО трохи відстали від того, як швидко розвинулись і змінилось використання безпілотники за час війни. І воно все більш про повітряні судна. І є спеціальні військові процедури НАТО блаблабла…

    Окей, я розумію, законодавство – це важлива штука. Але у вас в законі вже прописано, що літальним апаратом вважається будь-який апарат і пілотований, і безпілотний, і керований, і некерований. І далі, відповідно ж закону, вже приймається рішення про попередження, супроводження, посадку чи збиття. Тобто номінально законодавство вже дозволяє хуячить.

    Окей, припустимо, що потрібно перетрясти законодавство на предмет нюансів. Типу, хто буде відповідати, якщо цей шахед впаде на якогось фермера. Бо якщо уставу такого нема, то ніякий солдат не буде жати на кнопку, щоб не отримати по голові. Кого будуть судити за помилку, якщо зіб’ють не те, що треба і т.д. і т.п. Це все зрозуміло і логічно. Але це треба було б зробити ще на вчора і не тільки Румунії.

    Окей, а що заважає збивати дрони над морем? Ви ж у своїй економічній зоні. Вірогідність, що він там щось роз’їбе чи підпалить мінімальна. Булькне в море, та й по всьому.

    Та й впевнений, що двосторонні договори між Україною, Молдовою та Румунією чудово б врегулювали питання збиття російських літунів у якійсь обговореній зоні на кордоні, якщо воно вже спромоглося залетіти так далеко.

    В обсчім, не розумію, чого вони там зволікають. Якщо всім натом вони то будуть приймати, то чекати нам до віслючої пасхи. Надія на те, що Румунія таки не буде відкладати своє нове законодавство у шухлядку, а прийме його десь так швидко, як передала обіцяний Patriot. А за ними вже підтягнуться інші зацікавлені європейські союзники.

    Президентка комітету Сенату Румунії з питань оборони Ніколета Паулюк сказала, що приймати поправки до закону будуть у екстреному порядку. Типу ми вже довели передачею Patriot, що готові не відкладати відповідне законодавство до нових віників.

    Тож чекаємо, що за правила для зальотних приймуть в Румунії.

  • Справжня причина, чому США не дозволяють далекобійні удари по РФ

    Справжня причина, чому США не дозволяють далекобійні удари по РФ

    Нарешті хтось про це написав.

    The Economist у своїй статті підтвердив (посилаючись на джерела в Адміністрації Байдена) думку, яку я виславлю давно. Обмеження, які США та союзники накладають на Україну щодо застосування власної зброї проти росії, пов’язані не з міфічними побоюваннями “ядерної ескалації” з боку росіян, а тому, що ” не хочуть ризикувати майбутнім перезавантаженням відносини з РФ”. Тому вони “постійно змінюють причину відмови в посиленні допомоги Україні, тримаючи ЗСУ з завʼязаними руками.”

    Власне, це єдине розумне пояснення того, що відбувається. Чому удари ATACAMS по Криму – це нічого страшного, а по Воронезькій області – це страшна ескалація? Російська ж влада оголосила Крим своїм давно, і, відповідно, удари по Криму не повинні впливати на їхню позицію у інший спосіб, аніж удари на власне російські території. Але США чомусь вперто малюють цю лінію.

    Бо США не хочуть, щоб росіяни на питомо-російській території відчували на собі війну, адже це потім може завадити “перезагрузці” за участі нового російського уряду, який оголосить “перестройку”.

    Те, що американці постійно тримають у голові PEREZAGRUZKA, найбільше заважає організації оборони України, бо головний їхній критерій – не те як дозволити Україні максимально ефективно захистити себе, а те, як би не закрити двері для “відновлення стосунків”. При цьому, щоб стосунки можна було відновлювати, їх треба відновлювати з кимось. Тому питання розпаду російської імперії – “не на часі”. Так само як і падіння путінського режиму, бо ніхто не знає, до яких наслідків це падіння призведе.

    А про ядерну зброю просто зручно згадувати кожного разу, коли постає питання про допомогу Україні. Це дуже зручне пояснення, яке дозволяє вписати в себе будь-які кроки.

    Хоча якщо уважно подумати над питанням, то кроки, які здійснюють у Вашингтоні, ніяк не можна пояснити страхом ядерної ескалації. Тому що виникає логічне запитання: чому позавчора страшною ескалацією був Himars, потім – танк Leopard, потім – ATACMS. Потім виявилося, що ATACMS по території України – це нормально, а по території росії – уже страшна ескалація. Але проблема у тому, що СТРАШНА ЕСКАЛАЦІЯ була кожного разу, і, якщо пригадати усі попередні “деескалаційні” заяви, то ядерна війна мала розпочатися уже від появи в Україні першого 155 мм снаряду. Але чомусь так не сталося.

    Просто до ядерної війни усі ці маніпуляції не мають реального стосунку. Очевидно, у Вашингтоні щиро вважають, що завтра виникне потреба знову дружити з москвою (у форматі, подібному до “друг Білл та друг Борис”), і треба максимально зменшити будь-які причини, які могли б цьому формату завадити.

    Вони навіть офіційно показують постійно тих, хто, на їхню думку мав би стати новим “другом Борисом”, старанно тягаючи їх з родинами на зустрічі до Білого Дому.

    До речі, і в НАТО для України місце не знаходиться, бо у Вашингтоні вважають, що це буде занадто сильна “образа” для росіян, яку варто уникати.

    Результати цього всього цирку, звісно, протилежні.

    Україна знекровлюється, а путінський режим лише укріплюється, закривається і переорієнтовується на Китай. Зрештою це все одно завершиться глибокою кризою російської імперської системи, але це буде потім.

    Можливо, спроби зберегти шанси на PEREZAGRUZKA увійдуть у монографії майбутніх істориків як приклад провальної та абсурдної політичної лінії. Як “замирення” Німеччини перед Другою свтовою. Але це буде потім. А поки що… Миші плачуть, колються, але продовжують жерти кактус.

  • Правила війни

    Правила війни

    На останній пресконференції президента ніхто не питав про строки служби та демобілізацію.

    І річ не в злому намірі чи змові. Просто ця тема перетворилася на непопулярну для політиків, нішеву для журналістів і небажану – для більшості їхньої аудиторії.

    Строки служби хвилюють хіба що самих військових та членів їхніх сімей. У найзагальніших рисах – йдеться про чотири мільйони людей, 10–15% від населення країни. Для всіх інших ця тема є небажаною, тому що демобілізація одних означатиме зустрічну мобілізацію інших. Складно запідозрити сотні тисяч наших співгромадян у готовності змінювати свій налагоджений побут, а тому ця тема перетворюється на явно непопулярну для політиків.

    Ми щоразу говоримо про те, що наша війна – “повномасштабна”, “вітчизняна” та “народна”. Але насправді все звелося до того, що захист країни – справа рук лише військових. Які виведені в спеціальну касту: між ними та рештою країни встановлено ніпель. Форму можна надіти і неможливо зняти. І вся вітчизняна законотворчість останніх років працює на тих, хто її все ж таки не вдягнув.

    Армія опинилася за дужками суспільного рівняння. Тяготи воєнного часу непропорційно розподіляються між тилом і пікселем. За останні два з половиною роки військовим посилили відповідальність за порушення наказів. Зняли “дефолтну” доплату 30 тисяч гривень. Закон про мобілізацію ухвалювали довго, безглуздо та вихолощуючи відповідальність. Тема демобілізації перестала лунати в промовах політиків ще пів року тому. Натомість тепер вся дискусія зведена до того, як правильно прописати для цивільних правила економічного бронювання.

    При цьому правила життя в тилу мало чим відрізняються від довоєнних. Промислову мобілізацію не запроваджували. Систему обов’язкової військової підготовки для цивільних – також. Ми не маємо обмежень на імпорт. Лімітів на споживання. Додаткових податків на війну. Завдяки західним партнерам Україна може дозволити собі тримати економіку на плаву – уникаючи тих сценаріїв, які зазвичай супроводжують війни такого масштабу.

    І йдеться не про те, що якість життя в тилу непропорційна умовам фронту. Це якраз правильно і закономірно. Йдеться про те, що в умовах загальної загрози розподіл ризиків виявився нерівномірним. В умовах повномасштабної війни захист країни має бути спільною справою. Але створюється відчуття, що її залишили під опікою одних лише військових. Які тепер стежать за тим, як влада готує систему економічного бронювання. І якщо вам здається, що у військовому середовищі все це сприймається як легалізація відкупу, то ви не помиляєтесь.

    Можна зрозуміти бізнес, який хоче зберегти кваліфікованих співробітників. Можна зрозуміти владу, якій потрібно звести бюджетні доходи з видатками. Зрозуміла навіть логіка тих, хто не хоче служити і готовий за це доплачувати не воєнкому, а в бюджет. Але залишається запитання: а як у всьому цьому рівнянні планується врахувати інтереси тих, хто воює?

    Війна за незалежність ризикує перетворитися на війну бідних, на яку багаті вирішили не приходити. Мобілізація відтепер визначатиметься не сліпим випадком та не потребою армії в конкретних навичках. Економічне бронювання запровадить для цивільних прейскурант за право не вдягати піксель. Але при цьому ніхто, ясна річ, не збирається вводити розцінки для військових за право його зняти.

    Можна сказати, що “прейскурант відкупу” існував і раніше – і це правда. Але введення його в законодавство означатиме, що держава на рівні правил гри закріплює за військовими роль “знедолених”. Служать ті, хто бідний, та служать безстроково.

    Війна як така – це тест для нації на солідарність. Війна перевіряє, чи відчуває суспільство той рівень внутрішньогрупової єдності, заради якого люди готові йти на ризики. Вона визначає, чи готові незнайомі між собою громадяни інвестувати в спільне завдання своє життя, здоров’я та ресурси. А тому перемога у війні найчастіше перетворюється для нації на головне свято і служить доказом суб’єктності народу.

    Але щоб війна сприймалася в ролі “загальної” та “народної”, під ці ж критерії мають підходити офіційні правила, за якими живе країна під час війни. Якщо порушення правил стає не “спотворенням на місцях”, а новою нормою, то й війна припиняє бути спільною справою. Стаючи натомість чимось, відданим на аутсорс. “Ми заплатили за право не помічати вашу війну”.

    Війна потребує солідарності. Солідарність народжується з відчуття справедливості. Справедливість формулюється встановленням правил. Правила вимагають публічного проговорення. Але поки що влада вважає за краще вголос формулювати правила лише для тилу. Відмовчуючись про те, як виглядатиме майбутнє для тих, хто вже носить піксель. Вважаючи за краще уникати питань про строки служби та демобілізації.

    Але якщо на якусь тему немає комфортної відповіді, це не означає, що немає чесної. Якщо прогноз неприємний, він все одно має бути озвучений. Якщо вам нема чого пообіцяти нам окрім крові, поту та сліз – наберіться сміливості це сказати.

    Цілком можливо, що повномасштабна війна і справді не залишає місця для демобілізації. В моїй роті приблизно 70% служать з весни 2022-го, і якщо вони підуть, то рота перестане воювати. Можна припустити, що історія не знає прикладів запровадження термінів служби у війнах такої інтенсивності. Але всі ці аргументи сьогодні лунають у суперечках військових із військовими. Ті, кому належить розставити в цьому питанні крапки над і, вважають за краще відмовчуватися на непопулярну тему. А ті, кому належить ставити політикам першого ешелону питання про неї – забувають про це запитати.

    Якщо ми хочемо, щоб армія відчувала свою самотність, то в цій схемі треба нічого не змінювати.

  • Черговий “замах” на Трампа після невдалих дебатів

    Черговий “замах” на Трампа після невдалих дебатів

    З одного боку, регулярні замахи з мінімальними наслідками для Трампа, під час сумбурної виборчої кампанії президента США, свідчить, що ці події стають головним засобом підтримки тонусу виборчої кампанії республіканців. Після невдалих дебатів з кандидатом демократів Гарріс і скандалом з Тейлор Свіфт Трампу потрібен якийсь імпульс або відволікаюча подія, щоб наздогнати кандидата від демократів.

    З іншого боку, з огляду на ненависть Трампа до України і латентну любов до путінської Росії, на відміну від першого замаху, важливо було залишити живим злочинця, який робив замах на життя Трампа, щоб виявити нібито “український слід”. Хоча, насправді, в цьому черговому піар-замаху на Трампа чітко видно не “український слід”, а “російський слід” Путіна. Кремль навіть більше за Трампа зацікавлений у “притягуванні за вуха” українську тему у виборчій кампанії. Кремль, як може, допомагає Трампу боротися з Гарріс, сподіваючись, що він, у разі перемоги на виборах, буде вдячним Путіну.

    Тут важливо, щоб демократи під час виборчої кампанії не спокусилися використанням таких фокусів, як піар-замахи.

  • Залякування Путіним Великої Британії призведе до зворотних наслідків

    Залякування Путіним Великої Британії призведе до зворотних наслідків

    Нещодавно в одному з виступів російський диктатор Путін заявив, як передало російське інформаційне агентство “Інтерфакс”, що “Росія ніколи не відмовлялася від переговорів з Україною, але на основі домовленостей, досягнутих у Стамбулі у 2022 році. Чи готові ми з ними вести переговори? Ми ніколи не відмовлялися від цього. Але не на основі якихось ефемерних вимог, а на основі тих документів, які були узгоджені та фактично парафовані у Стамбулі. За його словами, тоді практично всі параметри можливої мирної угоди з представниками уряду в Києві були досягнуті, але потім у процес втрутилася Велика Британія та українська влада “пішла іншим шляхом”.

    Москва готова висувати претензії всім, але, звісно, не самій собі. Путін хоче капітуляції України, а те, що досягненню цих його намірів заважають Сполучені Штати, Велика Британія та весь колективний Захід, викликає у нього безсилу злість. Тепер він вже почав лякати Велику Британію і Америку війною, якщо їхні ракети використовуватимуться для завдавання ударів по аеродромах та іншим військовим об’єктам в глибині Російської Федерації.

    Щоб довести Заходу, що Москва налаштована рішуче, на підставі матеріалів ФСБ, було позбавлено акредитації у РФ шістьох британських дипломатів. Це співробітники посольства Британії: Джессіка Дейвенпорт, Грейс Елвін, Ендрю Дафт Каллум, Кетрін Макдоннал, Томас Джон Хіксон і Блейк Паттел. Якщо в Кремлі думають, що вони цим можуть підштовхнути Велику Британію до припинення допомоги Україні, то дуже помиляються.

    Залякування Великої Британії війною – це ще одна порожня путінська загроза, як і його ядерні погрози. Путін не хоче війни з НАТО, бо чудово знає, що її швидко програє. Конфлікту з Північноатлантичним альянсом він намагається уникнути, адже він би набагато більше підірвав його престиж, ніж якщо британці та американці дадуть Україні добро на завдавання ракетних ударів в глибину російських територій. Де базуються літаки та ракети, які московити запускають по Україні.

    Позбавлення акредитації британських дипломатів мало б взагалі наштовхнути на думку, що всі західні держави, які допомагають Україні, повинні відкликати своїх дипломатів з Росії додому. Що вони там взагалі роблять? Про що можна домовлятися з диктатором, який збожеволів від безмежної влади?

    Путін видає себе за захисника російської безпеки. Але він не зміг вирішити питання принизливого для його іміджу захоплення російської землі. А з появою перспективи того, що незабаром Україна зможе використовувати ракети великої дальності для націлювання на російські аеродроми, найближче майбутнє виглядає дуже складним для цього кремлівського маніяка.

    Як би хтось погано не думав про Путіна, насправді він ще значно гірший. Незважаючи ні на що, він має намір залишити за Росією чотири частково окуповані українські області плюс Крим. Він вважає, що його агресія мусить бути винагороджена. До того ж, немає жодних гарантій, що він знову не нападе на Україну, коли Росія переозброїть і відновить свої побиті збройні сили. Адже Путін давно вже відмовився від зобов’язань Росії поважати суверенітет України.

    В Кремлі завжди були готові до “мирних переговорів” – проте передумова їх проведення залишається незмінною: дайте нам усе, що ми вимагаємо, або угоди взагалі не буде. Путін не хоче погоджуватись на щось інше. За його задумом, Донбас віддають Росії. Дві південні області України – Херсонська та Запорозька, частини яких окуповані Москвою, залишаються за Російською Федерацією. Україна визнає, що Крим тепер належить Росії. Вся колосальна шкода, яку РФ завдала війною Україні, не відшкодовується, тому – жодних репарацій. Навряд чи такий підхід Кремля взагалі може стати основою для якихось “переговорів”.

    Реальна мирна угода мусить включати великі фінансові репарації Україні для відновлення наших міст, сіл та всіх основних об’єктів інфраструктури, а також компенсацію родичам тих хоробрих українських бійців та цивільних осіб, які втратили життя під час російсько-української війни.

    В дійсності Росія може мати мир наступного дня після того, як вона залишить територію України. Однак московські телевізійні пропагандисти й далі продовжують поширювати брехливі наративи, мовляв, мерзенний, несправедливий світ згуртувався проти Путіна та під диктатом Америки нав’язує Москві жорстокий світовий порядок НАТО. Можна підозрювати, що росіяни ще не дійшли згоди щодо того, як пояснити світові, що більше, ніж через два з половиною роки після понад місячної кампанії по взяттю Києва, вони зазнають у відповідь вторгнення з боку України.

    Єдиний спосіб, в який може це все закінчитися, або російські війська вийдуть і поступляться всіма окупованими українськими територіями, або Путін нещасливо впаде вниз по сходах, прямуючи до Грановитої палати Кремля, і хтось інший, готовий думати краще про інтереси Росії, займе його місце. А поки що ідея Путіна щодо “мирних переговорів” з Україною полягає в тому, що українці капітулюють і відмовляться від будь-яких претензій на незалежність. Все відбувається, як у прислів’ї: “Якщо ти потиснеш руку росіянину, порахуй пальці”.

    Тиран зробив війну Росії в Україні справою всього свого життя. Він повністю відданий цій війні, бо розуміє, що від цього залежить його виживання як лідера РФ. Однак він не єдиний, хто має право голосу. І чим вища кількість жертв цього м’ясника, тим більше він ризикує, що утвориться опозиція його владі серед російських вищих еліт та військового генералітету.

    А поки що путінська позиція стосовно України залишається максималістською. Але Україна не може торгувати своєю землею заради ефемерної безпеки. І якщо заглибитись в справжню ідеологію Путіна, то стає цілком зрозуміло, що єдине, на що він готовий погодитися, – розпад усієї концепції української нації. Що звучить так: Україна є частиною “русского мира”. І якщо він не отримує собі все, то в його розумінні, він не отримує нічого.

    Тому будь-які переговори на цьому етапі війни неможливі. Росія не буде висувати жодних розумних вимог і не прийматиме їх від когось, доки в Кремлі не стане загальновідомо, що за жодних обставин вони не зможуть досягнути своїх гіперболізованих бажань.

    Найшвидше вони усвідомлять це, як тільки побачать, що Захід не припинить допомагати Україні зброєю. А втрати Російської Федерації, в намаганні виграти війну на власних умовах, перевершать допустимий поріг міцності. Оскільки ресурси чоловічого населення Росії далеко не безконечні. Тому дестабілізація РФ вже є досить близькою.

    Крім того, змінюється імідж деспота, у якій було так багато вкладено пропагандистських зусиль. Раніше росіяни вважали Путіна ледве не стратегічним генієм. Тепер вже багато хто з них почав розуміти, яка він насправді недалека особа. Але небезпечна і аморальна, що піклується не про населення Росії, а про своє власне его, самооцінку та нестримне збагачення.

    Роблячи спроби покращити свої майбутні переговорні позиції, він намагається продовжувати наступати в той час, коли можливості Росії для таких масованих наступів починають вичерпуватися. Та Путін очікує, що українці вичерпають свої оборонні можливості та складуть зброю, а Захід після цього погодиться віддати Російській Федерації усю Україну.

    Хоча на перевірку це такі ж нічим не підкріпленні геополітичні ілюзії, як і перемога над Україною за декілька тижнів. Невіглас може мати величезні повноваження, але від цього він всерівно не перестає бути невігласом. Видаючи себе за могутню особистість, він сам поступово починає заплутуватись в тенетах своїх оманливих сподівань.

    На справді, якщо Кремль буде кидати в топку війни своїх військових такими темпами, то до середини 2025 року щонайменше 1 мільйон російських солдат може загинути на фронтах непримиримого протистояння. Це буде дуже дорого коштувати Кремлю. І не існує сценарію, за якого все піде добре для Московщини, якщо Захід не хитатиметься щодо надання своєї допомоги Україні. Що можна очікувати від Путіна? Він ніколи не збирався вести переговори на рівних, і це потрібно розуміти намагаючись заглянути у майбутнє.

    Московити завжди були жорстокими та дикими, тому, якщо їм не буде заподіяно болю, вони не відмовляться від агресії проти України, навіть не зважаючи на величезні втрати. Вбивство росіянами цивільних осіб в Україні, зруйновані будинки, лікарні, школи, дитячі садочки, церкви, невійськові об’єкти – є геноцидом українців. І це питання потрібно зараз піднімати перед міжнародною спільнотою, а не колись потім, через 30 або 50 років.

    Геополітичного терориста Путіна необхідно якнайшвидше зупинити. Росія мусить заплатити повну ціну за усі ті злочини, які вона здійснила на території України. Заплативши всіма своїми замороженими активами в закордонних банках, конфіскованими маєтками і палацами олігархів в Європі та скрізь по світу, яхтами, літаками та всією нерухомістю наближеної до деспота московської злочинної камарильї.

    Путін неадекватний, але він знає, що більшість диктаторів втрачають владу через те, що еліти режиму підтримують переворот, коли правитель виглядає слабким. Однак йому все важче стало демонструвати перед своїми подільниками “силу”, яка останнім часом починає більше виглядати, як слабкість. Але поки росіяни не вирішать, що вони хочуть позбутися цього агресивного соціопата, мир буде міражем на далекому горизонті.

    Поштовхом до війни Росії стала імперська реваншистська система переконань Путіна, який ніяк не здатен змиритися з тим, що Україна, котра довгих 337 років колонізовувала Московщина, відновила свою державність. Тому він всіма доступними йому засобами намагається встановити контроль Російської Федерації над українцями.

    Та українці, як ніколи рішуче, захищають свою незалежність, демократію та свободу. І це не те, проти чого будь-який іноземний загарбник повинен робити ставку. У війні завжди існують ризики, однак продумані ризики можуть принести неочікувані результати для тих, хто наважився ризикнути.

  • Путін прокреслив нову «червону лінію». Що тепер?

    Путін прокреслив нову «червону лінію». Що тепер?

    Путін досить чітко прокреслив «червону лінію» щодо застосування Україною ракет Storm Shadow і ATACMS по території РФ.

    Він сказав (цитата з Медузи): «Йдеться про те, щоб ухвалити рішення про те, що країни НАТО безпосередньо беруть участь у військовому конфлікті чи ні», — заявив Путін.

    На думку Путіна, якщо рішення ухвалять, це «змінить саму суть, природу конфлікту», і це означатиме, що країни НАТО воюють із Росією.

    Дуже добре, що він це сказав.

    Тепер, коли відповідні удари буде завдано, доведеться йому бити по країнах НАТО. Тут уже місця для маневрів не залишається.

    Ну а наслідки можливих ударів по НАТО для РФ будуть катастрофічними.

    Дуже важливо, щоб зараз американці та британці в останній момент не злякалися і не передумали. Потрібно, щоб вони відкрито й однозначно перетнули «червону лінію», яку особисто Путін уперше за всю війну провів публічно та недвозначно. (До цього лише Медведєв і тому подібні гобліни з такими заявами виступали).

    Дуже важливо показати йому (і всьому світу), що ця «червона лінія» нічого не варта, що для цивілізованого світу погрози Путіна більше не мають значення.

  • Путін злить свою армію

    Путін злить свою армію

    Путін злиться на російську армію за поразку у війні проти України і хоче зробити її “цапом-відбувайлом”, але це дуже небезпечно, тому що в імперській ідеології армія є однією зі скріп, базових цінностей російського суспільства.

    Путінська Росія швидше покладе провину за український провал і світову ганьбу на Путіна і його оточення, ніж на армію.

    Ось чому Путін, під виглядом боротьби з військовою корупцією, почав кампанію з дискредитації російської армії та її генералітету.

    Путін хоче руками міністра оборони РФ, православного бухгалтера Бєлоусова “розкуркулити” російський генералітет.

    Це має послабити армію і посилити ФСБ.

    Тільки після цього Путін піде на міжнародні мирні переговори, звинувативши у своїй авантюрі та військовій поразці в Україні російську армію і зрадників-лібералів.

This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.