InfoResist

Category: Погляди

  • Чому Трамп виборів точно не виграє

    Чому Трамп виборів точно не виграє

    Є дві популярні на споживчому ринку маркетингові стратегії.

    1. Компанія формує спільноту лояльних споживачів і далі вкладається в те, щоб вони дедалі інтенсивніше купували її продукт. 2. Компанія вкладається в постійне розширення кола своїх споживачів.

    Для того, щоб заробляти на шанувальниках, Трампу було досить обрати перший варіант. Жадібний і обмежений експрезидент його й обрав. Він дедалі інтенсивніше прив’язує до себе й експлуатує своїх прибічників. Втюхує їм різний мерч, збирає донати. На цьому він непогано заробляє.

    Але для того, щоб виграти вибори, лише шанувальників очевидно недостатньо. Для цього Трампу треба було обрати другу стратегію, тобто вкладати всі зусилля в залучення нових прибічників. Однак він цього не робить. Простіше стригти старе стадо. Усі його зусилля спрямовані саме на це, а не на залучення симпатій нейтральних виборців, принципово важливих для перемоги на виборах.

  • Дебати Трампа і Гарріс: що мала почути Україна, і чому Путіну потрібен новий штурм Капітолію

    Багато хто з аналітиків та спостерігачів вважає, що переможцем дебатів кандидатів у президенти США стала демократка Камала Гарріс. Можу погодитися з цією думкою, але з певними застереженнями.

    Дебати Трампа і Гарріс не відзначалися особливим глибоким змістом чи цікавими тезами – у порівнянні з іншими дебатами вони були достатньо нудними. Оскільки Трамп не фонтанував ідеями, заявами та різкою критикою, загальний рівень експресії суттєво знизився, і на цьому тлі підготовлена, раціональна, спокійна та врівноважена Гарріс виглядала краще. Тому більш позитивно ці дебати пройшли для демократки.

    При цьому було помітно, що Трамп досі не може оговтатися від заміни основного опонента в гонитві за посадою президента США. Він розраховував, що його опонентом буде Байден – звичний і зрозумілий. І вся кампанія Трампа будувалася, виходячи з цього: Трамп розраховував, що буде глузувати з Байдена, буде провокувати його, виставляти себе кращим і більш придатним до роботи на посаді президента, ніж нинішній американський президент. Розгубленість від заміни основного опонента у Трампа досі не минула. І в нього немає продуманої стратегії, як реагувати на нового опонента.

    Тому дебати відбулися з кращим для Камали Гарріс результатом. Але це не визначить результати виборів у США. Тому що система виборів у Сполчених Штатах досить специфічна: там недостатньо мати більшість голосів прихильників – потрібно перемогти в конкретних штатах, які коливаються і де не зрозуміло, хто саме переможе. Зараз йдеться про те, що результати президентських виборів у США 2024 року будуть визначені у Пенсильванії – у найбільш суперечливому штаті, де відбувається найбільш запекла боротьба, і який дає найбільшу кількість виборщиків до Колегії виборщиків.

    Ці вибори здебільшого будуються на негативній кампанії, тобто протиставленні опоненту, а не на закликах голосувати за певного політика. За таких умов не можна говорити, що дебати зіграють вирішальну роль.

    Політтехнологічно команда демократки Камали Гарріс дуже грамотно використала дебати. Одразу після них про підтримку Гарріс оголосила співачка Тейлор Свіфт. Не думаю, що в когось були сумніви в тому, що співачка підтримає саме Гарріс, але технологічно цей хід був цікавим: оголошення про підтримку одразу після дебатів стало своєрідним закріпленням перемоги Гарріс на дебатах. Мовляв, Гарріс була настільки переконливою, опонуючи Трампу, що після цього Тейлор Свіфт її підтримала. І тепер демократи будуть відпрацьовувати тезу про те, що Гарріс перемогла на дебатах, значить, Гарріс – переможець.

    Очевидно, команда Трампа буде реагувати на все це по-іншому. Але насправді і з ідеями, і з пристосуванням до нового опонента у них велика проблема.

    Тепер – стосовно України. Тема України не була провідною на цих дебатах – кандидати навіть більше говорили про Ізраїль в контексті зовнішньої політики, але певним чином згадували. Зроблені заяви, за великим рахунком, не несуть у собі якогось глибинного смислового навантаження.

    Трамп вкотре повторив свої тези про те, що, якби він був президентом, то він би не допустив війну в Україні та вторгнення Путіна. Крім того, республіканець спробував дорікнути своїй опонентці тим, що, мовляв, вона проводила якісь переговори перед початком війни, але провалила їх, тому вона ще гірша в контексті зовнішньої політики, ніж Байден. Про завершення війни Трамп нічого конкретного не сказав, лише зазначив, що в інтересах США – закінчити цю війну якомога швидше. При цьому він відмовився давати конкретну відповідь, чи підтримує він перемогу України, натякнувши, що, в принципі, перемога його не цікавить – його цікавить завершення війни як такої.

    Натомість Гарріс продовжувала декларувати ті цілі і той політичний курс, який на даний момент реалізує адміністрація Байдена, тобто підтримка України і відсіч Путіну. І демократка спробувала звинуватити Трампа в тому, що він начебто буде дружити з диктаторами, таким чином, зраджуючи американські цінності.

    Тому нічого нового на дебатах про Україну не пролунало. Трамп намагається атакувати адміністрацію Байдена за будь-якої нагоди і говорити, що все, що вона робить, неправильно, і він би все робив не так. А Гарріс намагається повторювати ті тези, які раніше озвучував Байден, при цьому особливо не заглиблюючись у суть питання.

    В принципі, для обох кандидатів у президенти США питання допомоги Україні, її підтримки, а також завершення війни є додатковим у цій кампанії. Трамп взагалі намагається уникати конкретики, очевидно, для того, щоб це не впливало на його підтримку іншими групами виборців. Він просто говорить, що все завершить, усе вирішить.

    Тому зробити якісь висновки про наслідки для України в результаті обрання одного або іншого кандидата на підставі цих дебатів неможливо. Адже ніякої змістовної інформації не пролунало. І для Трампа, і для Гарріс питання України не є провідним, як і зовнішня політика загалом: у Трампа досить своєрідне бачення зовнішньої політики, він тяжіє до ізоляціонізму, натомість Гарріс сконцентрована на внутрішній політиці, а зовнішньополітичні питання для неї не важливі.

    Тому у випадку перемоги і Трампа, і Гарріс важливішу роль буде відігравати те, хто у них буде держсекретарем і радниками з зовнішньополітичних питань. Самі ж вони не будуть значною мірою визначати зовнішню політику США.

    Звичайно, зараз виглядає так, що Камала Гарріс займає більш послідовну проукраїнську позицію та декларує її. Натомість позиція Трампа тяжіє до повторення багатьох тез, які нагадують російську пропаганду, наприклад, його слова про величезну кількість жертв із боку України, яку приховують. Та й взагалі, ця відмова від декларації необхідності перемоги України виглядає не дуже добре. Просто для Трампа питання України – це щось, що йому заважає, муляє, але особливо його не турбує.

    Хто з кандидатів був би більш вигідним для Росії? Путін заявив, що підтримував Байдена, а тепер, відповідно, він за Гарріс. Але це гра. Путін внаслідок свого КДБістського минулого вважає, що він постійно повинен займатися дезінформацією опонентів, тому постійно відверто бреше, очевидно, думаючи, що це робить його талановитим і видатним політиком. Насправді Путін зацікавлений у тому, щоб розпалювати ворожнечу та конфлікти всередині держав Заходу, а більш бажано для Росії, щоб там справа доходила до відвертого протистояння. Тому Путіну не стільки цікавий конкретний кандидат у президенти США, скільки черговий штурм Капітолію, бажано з вогнепальною зброєю.

  • Виття з боліт: росіяни визнають технологічну перевагу ЗСУ

    Виття з боліт: росіяни визнають технологічну перевагу ЗСУ

    Російське ультрашовіністичне видання «Царьград» опублікувало матеріал під назвою «Кінець вогневої переваги»: копійчані дрони збивають наші БПЛА-розвідники.

    Трохи витягів звідти, з боліт:
    «Ворог не тільки домігся чисельної переваги над нашими дронами-камікадзе, а й постійно знаходить нові ніші для застосування своїх машин.

    Противник почав супроводжувати повільні агродрони «Баба-яга» парами FPV-дронів з нічними камерами і тепловізорами. Така зв’язка стала відповіддю на вибудовування нашими підрозділами противодронової оборони, в якій ключову роль відіграють кулеметники з тепловізорами. Тепер якщо розрахунок відкриває вогонь по нічному бомбовозу – а «Баба-яга» може нести до 40 кг боєприпасів, – його тут же атакують FPV-дрони.

    Також противник активно використовує безпілотники для мінування доріг у тилу наших позицій. «Яги» просто скидають звичайні міни в сутінках, розраховуючи, що водії не помітять і наїдуть на міни.

    FPV-дрони використовуються хитріше: апарат сідає недалеко від дороги і чекає появи підходящої цілі. Якщо в полі зору з’являється машина або група людей, дрон піднімається і атакує із засідки.

    Але останнім часом противник зробив крок ще далі: модернізовані FPV-дрони почали застосовуватися для полювання за нашими розвідувальними безпілотниками.

    Українські FPV-дрони з’явилися на висотах понад 1200 м, які діють у режимі чергових засобів ППО і при появі в зоні відповідальності російських розвідувальних БПЛА вражають їх.

    Українці стали часто збивати наші «крила». Це тривожний сигнал. Наслідки можуть бути серйознішими, ніж від постачання десятків «Абрамсів». FPV-дрони можуть літати на швидкості до 500 км на годину. Усі тихольоти, включно з «Герані», перебувають у зоні ризику. Українці планують збивати наші ударні вертольоти, які підходять близько до передової.

    Фактично противник взявся за знищення критично важливої ланки в нашому розвідувально-ударному контурі. Збиті розвідувальні БПЛА означають кінець нашої вогневої переваги:
    – сліпа артилерія не знатиме, куди стріляти;
    – оператори «Ланцетів» не зможуть відправити своїх «птахів» на полювання за ворожою артилерією і технікою;
    – розрахунки «Солнцепёков» не знають, які посадки зайняті нашими, а які ворогом.
    – Втрата можливості вести розвідку в ближньому тилу противника критично знизить ефективність нашої авіації та «Іскандерів».

    Знищення наших «очей» у небі відкине нас на покоління назад, і ми будемо змушені воювати в двовимірному просторі, а противник продовжить вести війну 3D. FPV-дрони дешеві, а великі «птахи» – ні. Якщо раніше українці чекали поставок дефіцитних західних ракет для ППО, то тепер їхню частину можна замінити дронами-винищувачами.»

  • Чому Путін не погодиться на “мирний план” Шольца

    Чому Путін не погодиться на “мирний план” Шольца

    Італійське видання La Repubblica повідомляє про перші деталі так званого мирного плану, над яким працює федеральний канцлер Німеччини Олаф Шольц

    Видання вважає, що цей план, план припинення війни в Україні, став для Шольца важливим політичним завданням не тільки з погляду необхідності зупинити цю війну, але й через потребу внутрішньополітичного виживання. Тому що після очевидної поразки соціал-демократів на недавніх земельних виборах у Саксонії та Тюрингії федеральний канцлер побоюється розвалу керівної коаліції чи навіть можливості проведення нових парламентських виборів у Німеччині під тиском громадської думки. Я вже не кажу про можливість поразки на вже запланованих у 2025 році виборах до німецького Бундестагу, пише Віталій Портников для Espreso.

    І якщо Шольцу вдасться стати “канцлером миру”, на думку цього італійського видання, йому, звичайно, легше буде зберегти за собою позиції справжнього політичного лідера. Однак питання не тільки в амбіціях Олафа Шольца, а в тому, як можуть виглядати мирні угоди, які дійсно припинять війну Росії з Україною.

    La Repubblica характеризує їх як певний аналог нових Мінських угод, який мав би на увазі припинення вогню між двома ворожими сторонами. При цьому Україна змушена буде погодитися із тим, що частина її суверенних територій залишиться під контролем Російської Федерації.

    У виданні нічого не говориться про те, яким чином західні країни, які мають погодитись із цим планом Шольца, будуть надавати гарантії безпеки Україні, і яким чином вони здатні запобігти відновленню російсько-української війни вже за короткий час. Як, до речі, це було і з цією великою війною, яка розпочалася під приводом того, що Україна, немовби не виконує Мінські угоди, але насправді мала на меті остаточне знищення української державності або ж створення у Києві “маріонеткового уряду”, який погодився б з будь-якими російськими забаганками.

    Однак, є ще одне важливе питання, яке мені завжди вважається найважливішим в ситуації, коли ми обговорюємо будь-які мирні плани. Ось видання La Repubblica говорить, що Шольц намагається довести Україні необхідність таких мирних угод за будь-яку ціну. І дійсно, у федерального канцлера, тим більше, якщо він знайде підтримку серед інших західних лідерів, є чимало інструментів для того, щоб натиснути на президента України Володимира Зеленського і політичне керівництво країни. Урешті-решт, за відсутності ефективної західної допомоги, із поступками Росії змушене буде погодитись і українське суспільство.

    Але найголовніше питання – а якого біса Путін має погоджуватися на мирний план Шольца? Його прессекретар Дмитро Пєсков вже підкреслив, що поки що можливостей мирного вирішення ситуації, яка склалася у зв’язку з нападом Росії на Україну, не проглядається. І попри те, що із планом Олафа Шольца російське керівництво ознайомилося тільки за повідомленнями з медіа, воно готове до будь-яких пропозицій.

    Однак все це, звичайно, слова. До ситуації, поки Путін вважає, що його війська перебувають у наступі на суверенній території України й можуть окупувати принаймні ще частину української території. До того моменту, поки Путін вважає, що ракетні та безпілотні атаки його збройних сил дозволять перетворити Україну на інфраструктурну пустелю і сприятимуть подальшому виїзду українських громадян за кордони нашої країни. До того моменту, поки Путін сподівається перемогти у політичній, соціальній і демографічній війні з ненависною йому сусідньою державою, навіть якщо російським військам не вдасться захопити всю її територію, у російського лідера немає жодного приводу закінчувати цю війну.

    Я вже неодноразово говорив, що єдиною реальною можливістю, яку ми можемо розглянути в якості варіанта призупинення бойових дій між Росією та Україною, є не мирні плани Шольца чи будь-якого іншого західного чи не західного політика, і не готовність України погодитися із тим, що частина її територій на довгий, невизначений, час залишиться під контролем Російської Федерації, буде вважатися росіянами власною територією, як це вже відбулося з Кримом, а також Донецькою, Луганською, Херсонською та Запорізькою областями України, анексованими російським загарбниками.

    Але головна проблема саме в тому, що у Російської Федерації немає ідеї, що саме цими областями мають обмежуватися амбіції Володимира Путіна. Не заради цих територій Володимир Путін розпочинав цю війну. У російського лідера, підтримуваного своїми співвітчизниками, є набагато амбітніша мета — це завоювання всієї української території з подальшим вигнанням нелояльного населення за її кордони. Це відновлення геополітичної ролі Росії, яку Путін бачить у кордонах колишнього Радянського Союзу.

    І Олаф Шольц, як і Дональд Трамп, як і будь-хто, не може запропонувати Володимиру Путіну такого варіанту, який би влаштував російського правителя. Тільки в ситуації, якщо Путін буде відчувати, що його ресурси вичерпуються, тільки в ситуації, коли він зрозуміє, що він і у наступні роки, не місяці, я підкреслюю, роки, не зможе просунутися ані на кілометр по українській території. Тільки в ситуації, якщо Путін переконається, що українці виживають і не залишають свою країну навіть за умови найбільш жорстоких російських атак на території нашої країни, у Кремлі може виникнути ідея, не припинення, підкреслюю, не припинення, а призупинення на певний період військових дій на українському фронті. Ну і, звичайно, до цього може додатися ще і ситуація із контролем України над територіями Російської Федерації, з можливістю України обстрілювати російські воєнні об’єкти, якщо Захід, звичайно, колись погодиться на те, що його зброю будуть застосовувати для знищення об’єктів на території Російської Федерації.

    Ось тоді дійсно можуть виникнути передумови для попередніх консультацій, і у 20-ті або в 30-ті роки 21-го сторіччя ми з вами вийдемо на реальний варіант призупинення, а може і припинення війни Росії проти України. До цього моменту ніякого реального варіанту закінчення цієї війни не проглядається.

    І Шольц, і всі інші західні політики знають, що потрібно робити для того, щоб цей варіант з’явився: надавати Україні нову зброю, давати можливість Україні знищувати об’єкти на території Російської Федерації, з наданням зброї та координат цих об’єктів, погоджуватися із новими операціями України на території Російської Федерації, дати можливість, шанс українцям вижити в умовах інфраструктурних проблем, які створюють російські атаки. А це нові й нові мільярди доларів і євро, які Захід має витрачати кожного року війни, яку Росія продовжує проти України. Ось це єдиний умовний, теоретичний, шанс, який може стати практичним, коли Путін зрозуміє, що нічого у нього не вийде, а що тільки у нього проблеми збільшуються, а не у Заходу та України. А в умовах, коли йому будуть пропонувати плани із постачаннями, це тільки буде заохочувати російського президента до продовження цієї війни й демонструвати йому, що його план щодо втоми Заходу від України та втоми українського суспільства від нескінченної війни дійсно реалізується і потрібно тільки почекати, щоб отримати під свій контроль всю Україну, і почати повноцінне відновлення Російської імперії у радянських кордонах.

  • Про чергову серію закордонних вкидів про “пєрєговори”

    Про чергову серію закордонних вкидів про “пєрєговори”

    Всім – задля душевного спокою і нормальної роботи на перемогу – не раджу звертати на це увагу.

    Почався новий політичний сезон в Європах та Америках. Політикам, аналітикам, оглядачам, журналістам треба про щось говорити. А в нас в Україні все давно сказано, є консолідована позиція всіх. Ось просто абсолютно всіх. І навіть (хто забув) є рішення РНБО.

    Отже ніякого припинення вогню не буде.

    Тисячі разів пояснювалося чому саме. 10 пунктів українського плану миру є і залишаться.

    Вони потрібні і тому, що правильні, і тому, що підтримуються суспільством, і тому – важливо! – щоб ніхто нас не обвинувачував, що Україна не хоче миру.

    І перемовин з Путіним не буде (за винятком їх згоди на повний вивід військ з нашої території, що наразі не проглядається).

  • Жителі Підмосков’я відчули на собі те, що відчували українці після атак російських ракет

    Жителі Підмосков’я відчули на собі те, що відчували українці після атак російських ракет

    У перші дні повномасштабного вторгнення Росія вдарила ракетою в житлову багатоповерхівку на проспекті Лобановського в Києві.

    Росіяни тоді зловтішалися, жартували. Мовляв, так цьому Києву і треба. І мало хто з них думав, чим усе обернеться для Росії.

    На фото – багатоповерхівка в Підмосков’ї, яку пошкоджено вчора вночі від прильоту БПЛА.

    Її мешканці змогли повністю відчути на собі те, що відчували українці після варварських атак російських воєнних злочинців. Із Києвом за три дні трохи не вийшло. На третьому році війни прилітає вже по Московській області.

  • Ті, хто вижив

    Ті, хто вижив

    Найбільший виклик перед повоєнною Україною полягатиме в тому, що її долю визначатимуть ті, хто вижив. Серед цих людей, на жаль, не буде Романа Ратушного, Святослава Стеценка, Андрія Пільщикова (“Джуса”) та тисяч інших гідних, патріотичних та професійних українців. Буде чимало тих, кому поталанило вижити на війні, але набагато більше тих, хто – поки перші воювали – ухилявся від війни із зовнішнім ворогом, але натомість готувався і акумулював ресурси для майбутньої битви за владу. Попри всенародну любов до ЗСУ, ми маємо шанс побачити багато – надто багато – представників другої спільноти у владних кабінетах повоєнної України.

    Майбутнє України залежатиме не від найкращих, а від тих, хто вижив. І ті, хто вижив, перекроять Україну під себе. Тому вже сьогодні ми маємо мріяти, дискутувати, сперечатися і прозрівати, якою буде Україна майбутнього. Аби не віддати її на поталу пройдисвітам, що не просто пропетляли війну, а перетворили її на “мати рідну”. Звичайно я зраз не про всіх, хто з тих чи тих причин не взяв до рук зброю. З власного досвіду знаю, що аби один солдат успішно воював на передовій, 6-7 фахівців у тилу мають забезпечувати його усім потрібним. Виготовляти та подавати снаряди не менш важливо, аніж випускати їх по ворогу. Тому наразі не про тих, хто усім, чим може, допомагає війську. А про тих, хто скориставшись війною, усіма правдами та неправдами концентрує ресурси і готується до приходу до влади завтра, коли завершиться війна. І для яких герої цієї війни стануть лише медійним ресурсом, соціальний капітал яких можна узяти в оренду на час виборів за доволі помірні гроші.

    По суті на наступних виборах змагатиметься соціальний капітал (тобто довіра суспільства до певних осіб та інституцій) з традиційним капіталом. Чи дозріли ті, хто пішов на цю війну за власним вибором і покликанням, не перетворитися на електоральний ресурс для тих, хто на війну не пішов, – питання відкрите. Чи знайдуть ветерани російсько-української війни достатньо мудрості та далекоглядності в собі, аби домовитись між собою і сформувати власний політичний рух (не партію, а саме широкий громадсько-політичний рух) з вимогою докорінних перетворень в країні? А чи просто, як у 2014-му, розбіжаться по чужих політичних проєктах? Питання відкрите…

    Бо головним завданням тих, хто вижив на цій війні і заплатив за неї трагічну ціну, буде навіть не прихід до влади, а радикальне перетворення України. Перетворення її у такий спосіб, аби більше нікому навіть на думку не спало атакувати чи шантажувати нас. Бо найефективнішою гарантією безпеки для України стане не НАТО і не ЄС (куди нас ще мають узяти), а перетворення України на Європейський Ізраїль – високотехнологічну, високоосвічену згуртовану (але розмаїту) та змобілізовану націю. Аби наша перемога не стала пірровою, ми маємо – як колись батьки-засновники США – конвертувати її у нову якість України. Замість дірявого решета, з якого спільні ресурси тисячею струмків витікають по приватних кишенях, Україна має стати суспільним реактором, що розкриває та каналізує творчу енергію мільйонів своїх громадян. Пристроєм, який змушує наше несамовите его працювати на загальне благо.

    Для цього нам вже потрібна візія майбутньої України. Потрібна стратегія, але не відновлення, а радикального перетворення країни. Бо з нашої руїни та деградації є тільки один шанс прорватися у перший світ – якщо ми потрафимо перетворити “аграрну (напівфеодальну) наддержаву” у надсучасний гіперзвуковий літак.

    Тому у тих, хто виживе на цій війні, є важливе надзавдання – узяти владу, скликати свій Філадельфійський конвент, домовитись про майбутній функціонал та відповідну конструкцію української держави – і змусити працювати нові правила гри, нещадно караючи кожного, хто їх порушить.

    В противному разі владу візьмуть ті, хто вижив на цій війні тільки в інший спосіб. Хто цю війну пропетляв і успішно монетизував. Візьмуть, аби отримати ліцензію на інкасування країни наступні 5 років. Бо їх у цій країні влаштовує все. Окрім того, що сьогодні не вони її головні бенефіціари…

  • Іранські балістичні ракети: що потрібно знати Україні

    Іранські балістичні ракети: що потрібно знати Україні

    Оскільки факт постачання ворогу балістичних ракет Fath-360 з Ірану можна вважати доконаним, то висловлюся з цього приводу. Тим більш, що про них вже понаписували всілякого.

    По-перше, «балістична» — це не про розміри та вибухову потужність. Це означає тільки, що двигун ракети працює лише на початковій ділянці траєкторії, а далі вона летіть по законах земного тяжіння та аеродинаміки, як наприклад, куля. На відміну від крилатих ракет, в яких весь політ відбувається з роботою двигуна, як в літаків.

    У Вікі Fath-360 чомусь порівнюють з американською системою M142 HIMARS. Це не найкраще порівняння, тому що Хаймарс є суттєво більш технологічним. Аналогом Fath-360 є російська система залпового вогню «Торнадо-С», бо вони мають спільне походження з СРСР. Тому співпадають і дальність польоту 120 км, і вага бойової частини 150 кг, і навіть наводяться іранські ракети по радянсько-російській системі ГЛОНАСС. До речі, як з’ясувалося, ГЛОНАСС в Україні працює поганенько, тому агресор змушений переходити на американський GPS.

    Тобто, мова іде про 200-300 ракет і невідому кількість пускових установок для систем залпового вогню дальнього радіусу дії. Таку кількість ракет можна вистріляти за тиждень, якщо економити — за місяць. Для наших прифронтових міст, в першу чергу, Харкова, це погана новина — обстріли дещо посиляться. Але ні про яке руйнування української енергетичної системи та перелам у війні, про що вже занили у ЗМІ в нас і за кордоном, не йдеться.

    От якщо Іран почне постачати росїї балістичні ракети «Зольфагар», які несуть тону вибухівки на дальність 700 км (в нього самого їх обмаль), тоді в нашої критичної інфраструктури серйозні проблеми майже гарантовані.

    Постачання обмеженої кількості ракет Fath-360 виглядає як спроба змушення США до переговорів з Іраном. Бо в Ірану загострилися давня проблема: гроші або ескалація. Якщо домовитися зі Штатами про зняття напруги і запуск чогось подібного до програми «Нафта в обмін на продовольство», то верхівка Ірану продовжить без потрясінь набивати кишені клятими доларами. Якщо не домовитися, то Іран починає масове постачати зброї недоімперії, а в обмін, як подейкують, отримує технології створення ядерного вибухового пристрою. Але тоді зростає ризик штатівських авіаційно-ракетних ударів по Ірану.

    Ядерні матеріалі у збройній концентрації Іран вже начебто виробив, а от практичної конструкції не має. Це важливо, бо правильна конструкція забезпечує і надійність, і ефективність ЯЗ. Наприклад, технологія «нейтронного дзеркала» дозволяє як мінімум у півтори рази збільшити потужність вибуху при тій же масі ядерного матеріалу.

    Тому філософське питання муляє все більше: чому «вісь зла» здатна діяти значно більш рішуче та ефективно, ніж наші цивілізовані, потужні і розвинуті партнери?

  • Клавдія Петрівна, або як український культурний простір змінюється в бік нормальності

    Клавдія Петрівна, або як український культурний простір змінюється в бік нормальності

    Несподіваний вир емоцій, які викликав перший концерт 18-річної співачки з Дрогобича, знову засвідчив, як змінюється український культурний простір – і не в бік парадоксальності, а у бік нормальності, схожої з культурним простором будь-якої самодостатньої країни чи навіть будь-якого самодостатнього цивілізаційного світу. Звісно, багато хто може сказати, що мова йде про намагання якось врятуватися від емоційного шоку воєнних років і знайти такий порятунок у казці. Я й сам обмірковував тези цього тексту вранці після великого обстрілу Львова, коли залишив перелякане помешкання, щоб пройтися ще прохолодними сусідніми вулицями від однієї пожежі до іншої. Думки про концерт та утаємничену співачку і дійсно допомагали дистанціюватися від власних спогадів про чергові вибухи й нові трагедії. Але річ, як на мене, все ж таки не в тому. А в тому, що остаточний розрив із чужим культурним світом створює логічний попит на свій. У тому числі і на світ образів.

    Я завжди переконую, що у мистецтві (будь-якому – від філософських промов Цицерона до скетчів містера Біна) є тільки два шляхи – шлях твору і шлях образу. Переконливим прикладом є заочна конкуренція двох великих акторок ХХ сторіччя, Грети Гарбо та Марлен Дітріх. Втім, це навіть важко назвати конкуренцією. Грета Гарбо – дійсно велика актриса, у цьому переконається кожний, хто подивиться хоча б одну стрічку з її участю. А от Марлен, цей «блакитний янгол» німецьких 20-х, явно поступається їй рівнем гри. Але хто у нас дивиться старі стрічки, окрім істориків кіномистецтва?

    Гарбо була зосередженою на своїй грі – і пішла з мистецтва непереможною, але й призабутою. Дітріх наполегливо працювала не тільки над грою, але й над образом. Насамперед над образом. Екстравагантні для її часу витівки (жінці одягти брюки сто років тому – більше, ніж роздягтися на сцені сьогодні); естрадні виступи із культовими піснями; гучні романи, від «класичних» із знаменитостями минулого – Ремарком чи Жаном Габеном – до лесбійських немовби навіть із самою Едіт Піаф; політична активність впевненої антифашистки; поїздки на фронт і не просто заради виступів перед бійцями, але й для поцілунку із коханим просто на танку; незламність у старості… Про Дітріх можна розповідати й розповідати – і зауважте, ми поки що не згадали про кіно!

    Переважна більшість людей не читає великих романів, не слухає старих пісень і тим більше не дивиться старих фільмів. Тому те, що залишається у памʼяті – це люди, їхні ідеї й образи, тінь їхніх успіхів і трагедій. І, звісно, для того, щоб образ приваблював й залишався у памʼяті, він має бути незвичним й неканонічним. Тому мене дивує дискусія навколо вокальних даних Клавдії Петрівни або ж Соломії Опришко. У тої ж Анни Нетребко, скажімо, неймовірний голос – але коли ти створила собі всесвітню репутацію путінської хвойди, не кожна сцена бажатиме запрошувати власницю цього неперевершеного сопрано. Чудовий голос – прекрасне і важливе доповнення до образу. Він нічим особливо не допоможе, якщо образу немає.

    Тому ті, хто створив образ Клавдії Петрівни, саме ім’я якої викликає асоціації з Винниченком у «занадто» освіченої людини або ж асоціації з молодою, але впевненою у собі жінкою у того, хто далекий від класики, дійсно пішли правильним шляхом – шляхом таємниці, маскараду, чекання зустрічі із незнайомкою. І тепер питання навіть не у тому, як надалі складатиметься естрадна карʼєра юної співачки, а в тому, що такий образ у нас вже був. І ми можемо тепер розповідати, як нікому донедавна не відома таємнича співачка збирала величезні зали прихильників під час війни, як медіа і соціальні мережі кілька місяців поспіль намагалися розгадати її інкогніто, як студенти і викладачі Дрогобицького музичного коледжу зберігали таємницю своєї подруги – дивовижна, як на наші часи, солідарність і усвідомлення важливості міфу. Ми можемо тепер навіть уявити, як тендітна романтична дівчина у елегантному капелюсі зі світлин минулого заходить до цинамонових крамниць Дрогобича часів Бруно Шульца (до речі, чи багато людей читали Шульца? А образ є, фестиваль є, ми підсвідомо шукаємо аромат кориці на вулицях Дрогобича та її смак у тістечках і тортах його кавʼярень. І це ще раз нагадує, як нам важливо «демонументизувати» таких привабливих і незвичайних людей, як Франко). Отже, у нас є образи і асоціації цих непростих часів – у нас створені, наші. А це означає – будуть ще. І наші образні асоціації, а особливо образи і асоціації тих, хто буде тут жити після нас, – вони будуть українськими.

  • Чому Московія має бути знищена

    Чому Московія має бути знищена

    Московія і дух москвацтва.

    Прихильники теорії “прекрасної Росії майбутнього” люблять посилатися на досвід Німеччини. Мовляв, Німеччина ж не зникла разом із нацизмом і поразкою у війні. Так, Німеччина не зникла, але рішенням Контрольної ради окупаційних військ 1947 року як “джерело мілітаризму і реакції” було ліквідовано основу другого і третього німецького Рейху – Пруссію. Разом із нею з Німеччини був вибитий дух пруссачества: шовінізм, імперіалізм, мілітаризм, авторитаризм. Тільки завдяки цьому країна змогла стати демократичною і по-справжньому федеральною державою.

    Другу Німецьку імперію в 19 столітті створила Пруссія. Бісмарк вважав себе насамперед пруссаком і прагнув не просто об’єднання німецьких держав, а формування єдиної Німеччини навколо Пруссії. Гітлер хоч і не був прусскаком, але вважав себе спадкоємцем Фрідріха Великого і Бісмарка. Дві світові війни і нацизм зійшли саме на імперсько-мілітаристських дріжджах прусацтва.

    У Росії є своя Пруссія і прусацтво – це Московія та її дух москвацтва (назвемо його так). Росія сформувалася навколо Московського князівства, пройнятого духом рабства і насильства. Як писала Ахматова: “У Кремлі не треба жити…

    Там звірства стародавнього ще кишать мікроби:

    Бориса дикий страх і всіх Іванів злоби,

    І самозванця пиха замість народних прав”.

    Цими давніми мікробами москвацтва інфікована російська державність. Петербурзький період тут не виняток. Можна було вивезти Романових із Москви, але Москву з них вивезти виявилося неможливо.

    Сучасна Росія – розширений варіант Московського князівства, москвоцентрична імперія, регіони якої – колонії московського федерального центру.

    Московитство – доля не одних москвичів, а всіх, хто асоціює себе з московською імперією РФ, усієї її правлячої верхівки. Путін і більша частина його оточення не москвичі (як Гітлер не був пруссаком). Однак вони пройняті духом москвацтва.

    Москвоцтво – це імперська гординя і нестримна територіальна експансія, зневажлива ксенофобія, готентотська мораль (якщо я їм сусіда – це добро, а якщо сусід їсть мене – це зло), правовий нігілізм, зневага до прав і свобод людини, рабство від низу до верху, поліціянтська діяльність, системна корупція і крадіжки.

    Якщо сучасну москвоцентричну імперію і дух москвацтва не знищать разом із путінським режимом, збережеться глобальна загроза московської експансії, а Москва залишиться джерелом воєн і агресії проти сусідів. Безпечна для світу Москва може бути космополітичним мегаполісом, але не імперською столицею, яка поширює навколо – як отруйний газ – дух москвацтва.

  • Хешматулла Фалахатпіше: Вони перетворили Іран на гральну карту у війні, яку не виграє Путін

    Хешматулла Фалахатпіше: Вони перетворили Іран на гральну карту у війні, яку не виграє Путін

    Українські видання масово поширили інформацію про те, що член парламентського комітету з національної безпеки та зовнішньої політики Ахмад Бахшаєш Ардестані визнав військову допомогу Ірану Росії, заявивши, що Ісламська Республіка Іран здійснює бартерні угоди з Росією, обмінюючи ракети та дрони на сою та пшеницю. Але ця інформація має своє продовження. Так іранське видання Didban Iran розвинуло цю тему. Надрукувавши коментар колишнього голови парламентської комісії з питань нацбезпеки Хешматулли Фалахатпіше під промовистою назвою “Безрозсудне оголошення про продаж ракет Росії – найбрудніший приклад русофільства”.

    Зокрема Didban Iran зазначає: “Згідно з повідомленням сайту Iran Watch, Хешматулла Фалахатпіше, колишній член Меджлісу та голова Комісії з національної безпеки в парламенті 10-го скликання, відреагував на заяви Ахмада Бахшаєша Ардестані, нинішнього члена цієї комісії, в інтерв’ю виданню Iran Watch.

    Фалахатпішех написав на своїй сторінці в Twitter: “Необачне оголошення деякими офіційними особами продажу балістичних ракет Росії є найбруднішим прикладом русофільства. Вони перетворили Іран на гральну карту у війні, яку не виграє Путін. Правило брудної гри таке: “Напруга між Іраном і Америкою триватиме, поки диктатор не покине українське болото”.

    Навряд чи ще можна щось до цього додати. Якщо вже високопоставлені іранські політики починають розуміти, до чого в підсумку здатні призвести союзницькі відносини Ірану з Путіним, то можна собі тільки уявити як оцінюють братання Тегерану з Москвою прості іранці, котрі не мають доступу до преси.

    Очевидно, що вже багато хто в Ірані бачать, якими наслідками в майбутньому може обернутися дружба російського диктатора Путіна та аятоли Хаменеї. І Фалахатпіше не опозиціонер, а людина, що в недалекому минулому займала дуже відповідальний пост голови Комісії з національної безпеки в парламенті Ірану.

    Те, що Хешматулла Фалахатпіше дозволив собі говорити про Росію негативно публічно, у той час, коли офіційно на міждержавному рівні Російська Федерація та Ісламська Республіка Іран є чи найближчими соратниками в боротьбі зі Сполученими Штатами та колективним Заходом, багато про що говорить. Очевидно, що в середині іранських еліт починає визрівати невдоволення партнерством аятоли Хаменеї з Путіним, яке тільки ще більше ізолює Іран від решти світу.

    Фалахатпіше оцінює ситуацію, наголошуючи, що “Напруга між Іраном і Америкою триватиме, поки диктатор не покине українське болото”. Хоча саме Іран необачно потрапив в болото агресії Росії в Україні, і закономірно понесе всю повноту відповідальності за непряму участь в російсько-українській війні.

    Проте Хешматулла Фалахатпіше виступає публічно не тільки від свого імені, а проголошує думки притомної частини іранського політичного істеблішменту. Еліт, які почали усвідомлювати, що продовження непримиренного протистояння зі Сполученими Штатами та Заходом наближає Ісламську Республіку Іран до неминучого економічного та політичного краху. І на це вже вказує багато що.

    Так буквально два дні тому той же Фалахатпіше в інтерв’ю Iran Watch наголосив, що “росіяни намагаються максимально використати однобічність зовнішньої політики Ірану. Росіянам подобається заблокований Іран, а деескалація напруженості нашої країни із Заходом – кошмар для Росії. Російський уряд шукає спільника в особі Ірану у справі наполягання на відкритті Зангезурського коридору, так само як він вів ту ж гру з нашою країною в питанні правового режиму Каспійського моря”.

    Пригадаємо, що Іран завжди був проти зусиль Азербайджану та Туреччини щодо створення Зангезурського коридору між Азербайджаном та Нахічеванською автономною республікою. А вирішення правового режиму Каспійського моря та розмежування надр та шельфу, звісно на користь Російської Федерації, не додає позитиву в позірну дружбу двох держав, які добровільно стали ізгоями на міжнародній арені.

    З цього можна зробити закономірний висновок, – клубок суперечностей і неузгоджень, який виник між Тегераном і Москвою, намотувався досить тривалий час. При чому Російська Федерація та Іранська Республіка Іран на сьогодні є чисто ситуативними союзниками, яких об’єднує ненависть до всього західного.

    Але схоже на те, що Хешматулла Фалахатпіше, наголошуючи на “однобічності зовнішньої політики Ірану” та, що “росіянам подобається заблокований Іран, а деескалація напруженості нашої країни із Заходом – кошмар для Росії”, зондує іранський політикум на готовність відмовитися від тісної співпраці з Москвою.

    Хешматулла Фалахатпіше однозначно заявляє, ми не маємо бути гральною картою у війні Путіна, бо він її не виграє. Русофільство – не тільки не виправдало себе, воно стало причиною величезних проблем для Ірану. Тому необхідно терміново переглянути політику Тегерану щодо Москви, і припинити будь-яке зближення з Росією, яка просто використовує Іран на свою користь.

    І хоча, можливо, ще рано говорити, що Хешматулла Фалахатпіше проголошує маніфест прогресивістів в середині режиму ісламських мулл, але, що він наважився озвучувати думки, котрі не збігаються з тим, що подає офіційна іранська пропаганда, вказує на явні розбіжності, котрі виникли у владі аятоли Хаменеї.

    Виглядає на те, що відчуваючи неминучу поразку Путіна у війні з Україною, притомна частина іранського політичного істеблішменту не бажає опинитися серед переможених. Фалахатпіше, який не може не мати союзників і серед представників силових структур Ісламської Республіки Іран, чітко задекларував погляди тих, хто готовий припинити участь Тегерану в програшній коаліції з Москвою.

  • Останнє літо Росії

    Останнє літо Росії

    Занадто голосно для заголовка? Можливо. Фантомні болі журналіста в тому далекому (минулому?) цивільному житті. З тягою до хльостких заголовків. Нехай буде скромніше в стилі нормального військового душнили. Для Росії, яку всі знають – з її надуванням щік, обіцянками повторити, погрозами та імперським хамством це останнє літо. Через рік колишньої пихи не буде. А реальної величі там і не було. Фальшиву позолоту Україна стерла з них, як грим з поганого актора. Напилком.

    Кремль дуже поспішає. Тому що сам прекрасно все розуміє. Вікно можливостей закривається. Війна на виснаження працює тільки в контексті “Україна проти Росії”. Війна на виснаження по лінії “Захід – Росія” Кремлю не під силу. А надійних друзів і союзників немає. І головний партнер Росії Китай виявився (хто б міг подумати?!) активним партнером у цій гомо-парі. Від усіх угод із порятунку Москви Пекін отримує більше. І у війні на виснаження Росії сам із задоволенням бере участь. Усі суперечки Пекіна із Заходом тут виключно про те, хто і наскільки Росію виснажить.

    Ще є снаряди, але вже тільки за рахунок купівлі у КНДР. Є гроші від продажу нафти, але все менше. І по газу все менше. І заманити достатню кількість найманців навіть космічними цінами немає можливості. Тотальна мобілізація і військові рейки з підлітками біля верстата? Втечуть хто зможе. Чинитимуть опір, саботуватимуть, здаватимуться в полон. Як було під час Першої і на початку Другої світових воєн.

    Економіка падає, санкції поступово душать, союзники все нахабніші та жадібніші. А противник тільки поступово закручує гайки. Дрони летять по НПЗ, нафтобазах, складах та інфраструктурі. Потім полетять ракети. У небі F-16. Нічого не станеться моментально. Але гниття невідворотно вб’є цей організм

    Врятувала б швидка і переконлива перемога на фронті. Капітуляція України і смирення Заходу. Але шанси на це примарні. І вибори в США за будь-якого результату не поліпшать становища Кремля. Зрадників і ненадійних буде все більше. Табакерки все ближче до голови. Страх, недовіра, агонія. Немає варіантів. Немає союзників на перспективу. Є деякий запас техніки, боєприпасів і грошей. Є інерція під час гальмування і занурення. Усе це в сумі говорить про те, що є час. Але все менше і менше…

    Наступного літа цієї Росії вже не буде. Навіть за найоптимістичніших сценаріїв і неймовірної удачі видовище обіцяє бути жалюгідним. Ну, як жалюгідним. Мені, наприклад, взагалі їх не шкода…

  • США – Україні: ви там тримайтесь, помирайте, а нам страшно

    США – Україні: ви там тримайтесь, помирайте, а нам страшно

    Єдина країна, яка може дати відсіч, це Сполучені Штати. У них достатньо всього. Окрім бажання і волі. Ще у них достатньо страху. Бо США не вигравали жодної сучасної війни. Уточніть, якщо я помиляюсь.

    Тому, поки жорна перемелюють нас, перетворюють наші міста на попіл, країна, яка може, остерігається. Пальчиком сварить, щоб не сміли влучати по обʼєктам прибацаних. Тримайтеся, копайте окопи, готуйтеся до перемовин, вмирайте.
    А ті, хто мав би і міг вести перемовини, підключати всі сили по той бік океану, не мають можливості виїжджати з країни. Навіть туди, куди їх запрошують. Де вони можуть задіяти всі свої звʼязки – політичні, культурні, військові, дипломатичні. Наші поранені військові мали би зустрічатися з американськими ветеранами, наприклад. Бо люди зараз виявляються більш сміливішими, аніж їхні уряди. З обох боків океану.

    Так-так, Китай, небезпека обʼєднаних диктатур. Як у них, цих чорних сил, виходить обʼєднуватися? На відміну від світлих і гарних? Добро має бути з кулаками. Щоб вміти себе захистити. Бо інакше людство забуде взагалі, що таке норма.

    Якби ті, кого Цукерберг не дозволяє називати своїм дійсним іменем, знали, що через півгодини полетить по їхнім засраним містам, що під їхніми ногами горітиме земля, то чи захлинались би вони на своїм телепомийках, радісно повідомляючи, що «знищені іноземні інструктори»?

    Перемагає той, хто має не лише силу, а і спроможність її використати вчасно.

  • За Полтаву, Львів, Кривий Ріг, Київ, Одесу комусь доведеться відповісти

    За Полтаву, Львів, Кривий Ріг, Київ, Одесу комусь доведеться відповісти

    Сер Артур Траверс Гарріс, відомий як «бомбардувальник Гарріс», він же «м’ясник Гарріс» – маршал Королівських ВПС Великої Британії, голова бомбардувального командування Королівських ВПС, ідеолог нічних стратегічних бомбардувань німецьких міст під час Другої світової війни, які призвели до численних жертв серед цивільного населення.

    Спочатку британці, як справжні джентльмени, намагалися бомбардувати точково тільки важливі військові та промислові об’єкти на території нацистської Німеччини, але точність бомбометання з великої висоти і за відсутності ефективних засобів навігації (GPS тоді ще не було) була настільки мізерною, що 1942 року Королівські ВПС перейшли до практики килимових бомбардувань німецьких міст. Головними цілями тепер були не військові об’єкти і промислові підприємства, а німецькі робітники, їхні будинки і їхні сім’ї.

    Артур Гарріс згнітивши серце затвердив нову доктрину, виправдовуючи необхідну жорстокість тим, що «через брак рапіри довелося вдатися до кийка». Що поробиш, говорив він, «війна є війна, необхідно атакувати тим, що є під рукою».

    Тільки на Берлін за час війни було скинуто 540 тисяч тонн бомб. Місту було завдано збитків удесятеро більших, ніж Лондону, який бомбили німці. Кожен третій берлінський будинок був або повністю зруйнований, або непридатний для проживання. Щонайменше 52 000 людей загинули і вдвічі більше були серйозно поранені – це вп’ятеро більше вбитих і тяжкопоранених, ніж під час бомбардувань Лондона.

    Кількість жертв союзних бомбардувань Німеччини в роки Другої світової війни оцінюється сьогодні в півмільйона цивільних німців. Цинічна арифметика війни припускає, що ці варварські удари наблизили закінчення війни щонайменше на рік і зберегли життя близько 800 тисяч солдатів союзників.

    Я ні на що не натякаю, але війна є війна, «що тут поробиш», як казав м’ясник Гарріс, і за Полтаву, Львів, Кривий Ріг, Київ, Одесу комусь доведеться відповісти.

  • Україна зненацька захопила Росію, зруйнована серйозна ставка Путіна

    Україна зненацька захопила Росію, зруйнована серйозна ставка Путіна

    Днями президент Володимир Зеленский сказав, що у вересні він має намір надати Сполученим Штатам план перемоги у війні з Росією. Документ повинні передати діючому президенту Джо Байдену, а також кандидатам на президентський пост – Камалі Гарріс і Дональду Трампу. За словами Зеленського, в плані окреслюються питання щодо операції Сил оборони України у Курській області, стратегічного місця української держави у світовій безпеці, дипломатичного примусу Росії до миру, а також економічний аспект.

    Звичайно, план, про який сказав Володимир Зеленський, у повному обсязі публікувати ніхто не буде. На мою думку, план України – це, в першу чергу, відповідь на закиди певних представників американських політичних еліт та конгресменів на адресу Білого дому стосовно того, як адміністрація Байдена бачить подальший розвиток ситуації у війні Росії проти України. У Конгресі триває дискусія щодо ухваленого закону про військову допомогу Україні, який передбачає, що адміністрація Байдена повинна у визначені терміни надати план досягнення результату, який було профінансовано американською державою. Білий дім своєї стратегії поки що не надав, тому український план може стати своєрідною відповіддю критикам.

    Головна мета плану Києва – добитися скасування обмежень щодо застосування американської зброї для ударів по території Росії. Щоб умовити Штати, Україна запропонує відповідний план з ініціативами.

    Значну роль у реалізації планів Україні може відіграти і операція ЗСУ в Курській області. Станом на зараз можна сказати, що події на Курщині зруйнували схему, на яку Росія робила серйозну ставку.

    Росіяни планували організувати перемовини, які завершилися б закріпленням за Москвою захоплених українських територій. Вони навіть вигадали так зване обґрунтування таких умови “реаліями на землі” та “політичними реаліями”. Проте ситуація змінилася, і поточні реалії – це вже присутність Збройних сил України нехай і на невеликій, але на міжнародно визнаній території Росії. І тут вже виникають питання: якщо враховувати “реалії на землі”, то це означає закріплення цих територій за Україною? Чи тепер виникла необхідність перегляду позиції Росії щодо захоплених українських територій?

    Вочевидь, росіяни не були готові до операції Збройних сил України у Курській області. Це зрозуміло з низки заяв Путіна і Лаврова. Вони кажуть, що виключають перемовини, але якщо перекласти їхні заяви на нормальну дипломатичну мову, перемовини вони все-таки припускають. Хочуть, щоб процес перемовин відбувався за правилами Москви, проте не мають для цього умов.

    Звичайно, все буде залежати від того, як надалі розгортатиметься ситуація. Росія намагатиметься повернути втрачені райони Курської області, а ЗСУ, ймовірно, спробують розширити зону свого контролю. Не виключено, що ця зона може поширитися на решту російських регіонів, що призведе до розмови вже на зовсім інших засадах. Наразі ми бачимо, як Україна і Росія вибудовують для себе кращі умови для перемовин. Росіяни максимально вклалися у наступ на Покровському напрямку і вважають, що якщо вони доб’ються там успіху, то ситуація зміниться на їхню користь.

    Крім того, Україна ситуацію на Курщині могла б використати для того, щоб умовити США на скасування ударів іноземної зброєю вглиб території Росію і, таким чином, посилити власні позиції. Таку перевагу треба враховувати і використовувати. І, думаю, цей аргумент буде раціональним для американців.

    Звичайно, зараз складно передбачити, як можуть відреагувати Байден, Гарріс або Трамп на план України. У вересні, коли Київ має надати документ, буде розпал американської передвиборчої кампанії. Швидше за все, усі обмежаться загальними обтічними заявами: демократи скажуть, що вони підтримують Україну на шляху до демократії, а Трамп знову заявить про здатність завершити війну в разі свого обрання президентом.

    Реакцію американських політиків наразі можна розглядати лише гіпотетично. Поки що невідомо, як все відбуватиметься. Україна до просування своїх інтересів може долучити відомих американських політиків, щоб план Києва потрапив до американського передвиборчого процесу. І тоді реакцію буде прогнозувати ще набагато важче.

  • Як врятувати Покровськ, коли ворог 8 км від міста?

    Як врятувати Покровськ, коли ворог 8 км від міста?

    Я контактую з усіма нашими бригадами на даному напрямку. Сумарно за добу наша аеророзвідка помічає на передовій та у найближчому тилу від 250 до 500 піхотинців противника на фронті шириною до 18 км. Хтось з них йде вперед, а хтось і назад, хтось закріплюється.

    Тобто ворог не кидає у бій танкові колонни, не штурмує ротами, перевага у чисельності не носить багатократних значень.

    Тактика противника – розвідка боєм малими групами 3-6 осіб по кільком напрямкам, під управлінням з дрону, у комплексі з ураженням виявлених наших позицій дронами та артилерією. Росіяни несуть значні втрати, але десь вони затікають між нашими бойовими порядками, десь наші відходять після ліквідації кількох штурмових груп, десь наші відходять через проблеми з управлінням і ворог швидко займає пусті позиції. Бо у росіян кілька ешелонів бойових порядків у наступі (та розстріл на місці за відмову йти в атаку), а у нас бойові порядки у один ешелон, і тому кожен опорник можна продавити. Зупинити ворога втратами можна тільки якщо обладнати рубіж оборони, і припинити розмінюватись у зустрічних боях у необладнаних посадках.

    Щоб зробити невигідним для ворога такий розмін, щоб втрати ворога стали у 5-10 разів більшими, щоб вибити піхоту, потрібна організація та планування в обороні, децентралізовані дії, взаємодія між військами з максимальним застосуванням дронів та РЕБ, обладнанні позиції, розчищені сектори для вогнб та ураження, і, ключове – своя боєздатна піхота, яка не відходить не тому, що безсмертна, а тому що вона добре підготовлена, керована, довіряє своїм командирам, та має заміну для ротації та підтримки.

    Щоб ефективно застосувати дрони та РЕБ треба їх фактично підпорядкувати єдиному центру, треба щоб така взаємодія фактично почала працювати, щоб наш РЕБ припинив збивати наші ж дрони.

    Щоб на напрямок негайно поставити сотні мавіків та аутелів в кожну бригаду, щоб зупинити ворога збільшенням кількості скидів. Поставки від держави носять мізерний характер, і не забезпечують 10% від потреб.

    Оскільки командування ОТУ організувати адекватне управління та застосування на оперативному та тактичному рівні не може і не зможе, тому хтось має частково взяти функції ОТУ на напрямку на себе, так само, як це поклали дуже вдало, наприклад, на 58-му мотопіхотну бригаду на іншому напрямку.

    На околицях Покровську треба розгорнути хоча б одну боєздатну бригаду, у якої, судячи з динаміки просування ворога приблизно у 500 метрів на день, буде не більше тижня на розгортання. Потрібна одна бригада, де є організований ефективний штаб, який здатен налагодити взаємодію на місці між усіма приданими підрозділами, між дронами та РЕБ, між розвідкою та засобами ураження.

    У Покровську працює єдина в Україні шахта, яка виробляє навіть зараз коксоване вугілля. У разі втрати Покровська нам не тільки доведеться купувати все коксоване вугілля за кордоном, нам доведеться збільшити навантаження на комунікації, щоб везти з-за кордону додаткові мільйони тон. Якщо війська, які обороняють Покровськ, отримають від держави та власника шахти (Метінвест), кошти на дрони, РЕБ, пікапи та квадроцикли, то за наявності одної адекватно організованої бригади наступ росіян цілком можливо зупинити.

    Для держави та сил оборони це максимально вигідно.

    На фото: динаміка наступу ЗС РФ на Покровську агломерацію.

  • Одне з найскладніших випробувань в історії 21 століття

    Одне з найскладніших випробувань в історії 21 століття

    Сьогодні кожний з нас може собі сказати, що він молодець. Насправді, не тільки сьогодні, але нехай і сьогодні.

    Чому?

    Тому, що вже два з половиною роки ми витримуємо жах, в який важко повірити. Вже два з половиною роки те, що не снилось в найжахливіших снах є просто нашими буднями.

    Щоденні втрати близьких на фронті, невинних людей і дітей, щоденні обстріли і знищення інфраструктури, знищення економіки, знищення енергетики, втрата роботи, втрата житла…

    Ми витримуємо це вже два з половиною роки. Тому ми можемо сказати собі слово “молодець”. Як і в житті кожного, ми стикались з викликами і особистими проблемами, і коли ми їх проходили, то казали собі, що ми молодці. Не зламались, не здались, не прогнулись… Аналогічно з війною, ніхто з нас не обирав цей жах. Його обрав путін.

    Я не знаю, коли це все закінчиться. Я маю аналітичні думки з цього приводу і ділюся з вами. Але ситуація постійно змінюється, нові змінні модифікуюють рівняння, і я намагаюся представити його новий вигляд.

    Але сьогодні я думаю, що ми маємо сказати собі, що ми молодці. Бо якщо б ми збоку дивились на людей, які з гідністю проходять одне з найскладніших випробувань в історії 21 століття – ми б точно сказали, що вони молодці.

    Від цього слова не стане легше. Попереду ситуація теж не віщує нічого хорошого. Але ми маємо казати собі, що ми молодці. Бо ми витрачаємо гігантські зусилля на стримування ворога, на донати, на виживання в жахливих умовах економіки і енергетики. І вони дають результат. Поки не той, що ми хочемо, але дають. І сказати собі – “ми молодці”, це оцінити всі ці зусилля. А вони цього варті.

  • Регіональні вибори в Німеччині – символ зміни епох, для нас – відверто поганий

    Регіональні вибори в Німеччині – символ зміни епох, для нас – відверто поганий

    Вибори у двох східнонімецьких федеральних землях – Саксонії та Тюрингії – на цих вихідних не цікаві на широкий загал – ну відбулися і добре, це ж не національні. Однак вони є символом зміни L епох в європейській політиці – для нас символом L відверто поганим. У Тюрингії майже половину голосів отримали партії, які категорично виступають проти допомоги Україні – Альтернатива для Німеччини та партія Сари Вагенкнехт. В Саксонії дещо менше, але не набагато. Партії урядової коаліції отримали жалюгідні результати, опозиція в обличчі християнських демократів нічим особливим не здивувала. Тепер питання в тому, хто сформує земельні коаліції і чи взагалі це можливо, але для нас ці вибори підтвердили два виклики. Перший – складність не просто збільшення, а й утримання німецької мілітарної допомоги. Тепер вже ні в кого немає сумніву, що зменшення цієї допомоги наступного року не є результатом лише бюджетного дефіциту – це є реакція на зміни у внутрішньополітичних розкладах, зростання ваги проросійських популістів і відповідно зменщення маневру в урядової коаліції, якщо цей маневр в неї взагалі є.

    Але є і довгостроковий виклик – Німеччина стала останньої великою європейською країною, де партії мейнстріму 20 століття – християнські, ліберальні та соціал-демократи, а також зелені – вже не визначають політику, як раніше. Натомість популісти – ліві, праві і просто без напрямку здатні вигравати вибори і пропонувати свої прості рішення. Це матиме колосальний вплив на процес нашої євроінтеграції – її умови та терміни, який ми поки що навіть нездатні уявити. Але можна вже уявити кількість L зусиль та грошей, які РФ задіє, щоб зупинити і зламати наш шлях до ЄС. З “позитивними”, тобто проукраїнськими популістами маємо навчитися працювати, на “негативних” – проросійських маємо знайти важелі, краще зіткнути їх з іншими популістами. Європа вже ніколи не буде такою, як раніше, популізм – це нова нормальність і ми маємо знайти на це відповідь. Ціна – наш шлях до ЄС.

  • Хтось досі вірує, що від бажання чи небажання жертви залежить настрій гвалтівника

    Хтось досі вірує, що від бажання чи небажання жертви залежить настрій гвалтівника

    Бумеранг, який, на жаль, повертається

    Сьогодні одна людина мене поставила в жорсткий ступор своїм питанням: «І що, там кажуть, коли там вже наші захочуть закінчити війну?».

    Я тричі вдихнув і видихнув перед тим, як відповісти. Відчув, що забракло повітря.

    Ну от як? Як, на третьому році повномасштабки і на десятому році вторгнення росії в Україну, люди можуть формулювати так запитання? Як можна не усвідомлювати очевидні речі?

    А потім згадав 19-й. Коли на виборчій кампанії казали, що то «клятий Порошенко» не хоче закінчувати АТО. Тепер – от несподіванка – те саме кажуть про Зеленського. І я мушу захищати і відстоювати вже його, діючого президента, пояснювати і переконувати, що ключ до закінчення війни – в руках путіна, а не України. Причому, доводиться захищати Зеленського якраз від тих людей, які ж за нього і голосували і яких він колись переконав, що для того, щоб прийшов мир, потрібно «просто припинити стріляти».

    У мене було стійке враження, що це за кордоном не розуміють, що слова путіна «про мир» – це насправді заклик до капітуляції України. З усіма наслідками. А виявляється, що і в нас досі все запущено. І хтось досі вірує, що від бажання чи небажання жертви залежить настрій гвалтівника.

  • Принцип “один воює – троє в тилу” не працює. Одного воїна може забезпечити 60 тиловиків

    Принцип “один воює – троє в тилу” не працює. Одного воїна може забезпечити 60 тиловиків

    Ціна армії.

    Наведу свої розрахунки вартості комплектування військових підрозділів України. Особливо нервових товаришів одразу попереджаю: це розрахунки на основі публічної інформації, жодних секретних даних у мене немає.

    Утримання одного солдата – це 1 млн грн на рік (у середньому). Сюди входять грошове забезпечення, харчування, форма, засоби захисту й мінімальне обладнання. Одна штатна бригада – приблизно 4 тис. солдатів, тобто 4 млрд грн на рік на утримання бійців. Технічне оснащення однієї бригади – приблизно $250 млн на старті. Тобто сумарно створення однієї нової бригади – це $350 млн.

    Для формування угруповання з нових 10 бригад потрібно $3,5 млрд, або 140 млрд грн. Якщо брати реальну середню зарплату в Україні на рівні 15 тис. грн, із неї можна зібрати десь 2,5 тис. грн прибуткового податку (з урахуванням податкової пільги) на місяць. Розрахунок, звісно, спрощений. На рік – до 30 тис. грн податків з особи.

    Скажімо, усі свої гроші такий найманий працівник витратив на купівлю товарів в офіційних торгових мережах, і з усіх цих товарів і послуг заплатили 20% ПДВ. Що, до речі, є абсолютно нереальною ситуацією, оскільки ПДВ сплачують за сальдовим принципом, є схематоз і готівковий обіг.

    Але також є й інші податки, наприклад, акциз. Ну, скажімо, усі податки заплатили. Це дасть іще 2,5 тис. грн податків, сумарно виходить щонайбільше 5 тис. грн на місяць, або 60 тис. грн на рік з одного працівника. Скільки потрібно платників податків для забезпечення 10 нових бригад?

    Приблизно 2,5 млн громадян, які працюють у тилу. Тобто принцип “один воює – троє в тилу” очевидно не працює. Три людини не можуть забезпечити одного воїна. Це неможливо. На одного воїна потрібно 60 осіб у тилу.

    Тобто війна “власним коштом” без емісії, боргів і зовнішньої допомоги – це мобілізація до 1,5–2% населення, котре працює. Для України – це показник приблизно 400 тис. осіб, якщо взяти й пенсіонерів (вони сплачують податки як кінцеві споживачі).

    Це, так би мовити, економічно обґрунтована величина. Усе, що вище, можна фінансувати через емісію, борги і/або зовнішню допомогу.

    Але як же ми фінансуємо армію чисельністю понад 1 млн людей, запитаєте ви? У моїх розрахунках показано модель самостійного фінансування армії з нуля. Значна частина озброєнь у нас була, частину зброї нам дали й дають безплатно, тобто витрачати на кожну бригаду по $250 млн на техоснащення не довелося.

    Але з кожним роком мій розрахунок ставатиме дедалі актуальнішим, оскільки техніку знищують, нове поповнення вже не таке масштабне тощо.

    Якоїсь миті нам доведеться озброювати нові бригади майже з нуля і робити це винятково зі своїх ресурсів. І ось тут визначена мною пропорція стане на повний зріст. І збільшенням податків тут нічого не вдієш. Цінуйте людей – вони приносять податки, як курка яйця.

    Хоча з курки виходить гарний бульйон. Але лише один раз. А омлет можна їсти щоранку.

  • Про чеченців

    З вашого дозволу, я не буду коментувати Татарова. Я про нього писав багато разів, на ньому нема де ставити тавро.

    Я напишу про чеченців.

    Чеченці — це такий народ.

    Є чеченці, які воюють на боці путінського режиму проти України.

    Є чеченці, які воюють на боці ЗСУ проти росії й путінського режиму.

    Є чеченці, які в діаспорі борються за свободу своєї країни дипломатичними методами.

    Є чеченці, які страждають під гнітом режиму Кадирова вдома, пригноблені й позбавлені засобів опору.

    І всі ці категорії належать до чеченського народу.

    Якщо хтось у перші тижні повномасштабної війни вбивав на вулицях Києва ворожих вояків (чесно кажучи, я не певен, що це був Татаров, але ж домовилися Татарова не коментувати), то він вбивав диверсантів, кадировців, спецпризначенців, терористів, найманців, асасинів, кілерів, штурмовиків, бойовиків, ворогів — багата українська мова дає нам вибір означень.

    Але не чеченців.

    Бо коли кажуть “Х вбивав Y”, де Y — найменування народу, то після всього, що було у ХХ сторіччі, це означає, що вбивав за національною ознакою, за приналежністю до національності. Нацисти вбивали євреїв. Хуту вбивали тутсі. Чекісти вбивали кримських татар. Російська армія вбивала черкесів.

    Диверсантів вбивали не тому, що вони чеченці, а тому що диверсанти.

    Військових злочинців судитимуть не тому, що вони буряти, а тому що злочинці.

    І так далі.

    “Народ-злочинець” — це термін сталінського “правосуддя”. До речі, чеченці є в списку народів, яких Сталін так назвав.

  • Спеціальна дуровська операція

    Спеціальна дуровська операція

    Не хвилюйтеся, усе з Дуровим і його Telegram буде нормально – просто перейдуть на правильний бік у гібридній війні.

    Здійснилася мрія поета – до багнета прирівняли перо. Якщо інформація стала потужною зброєю, великі інформаційні платформи можна порівняти зі зброєю масового ураження. Telegram – теж така зброя масового ураження, інформаційна атомна бомба.

    Відповідальність розробників таких платформ і виробників зброї порівнянна. Коли судять чергового збройового барона, який збував стволи мафії або агресору в обхід санкцій, це нікого не обурює. Чому тоді викликають здивування проблеми із законом у керівника Telegram, котрий дозволив перетворити свою платформу на інструмент війни проти України?

    Дуров вважав, що сам має право розпоряджатися своєю інформаційною зброєю, зокрема здавати її в оренду російським окупантам або європейським злочинним угрупованням. Але так не буває в сучасному світі. Триває гібридна війна між Заходом і путінською Росією, кожна зі сторін прагне взяти під контроль боєздатні інформаційні технології. Є великі підозри, що Telegram тією чи іншою мірою контролювала Росія, і абсолютно точно вона використовувала його зі своєю воєнною метою. Імовірний наслідок арешту Дурова – встановлення правового контролю над Telegram із боку європейських інститутів. Це був би досить ефективний удар по інформаційних можливостях путінського режиму у війні проти України й гібридній війні з вільним світом. Тільки так можна пояснити колективну істерику російських пропагандистів і влади, сильно наляканих такою перспективою.

  • Росія не хоче переговорів, бо не може примусити до капітуляції того, хто тримає її за яйця

    Росія не хоче переговорів, бо не може примусити до капітуляції того, хто тримає її за яйця

    Песков, рот Путіна, заявив, що перемовини з Україною зараз неможливі. Звісно, через Курськ.

    Дивно.

    Наступ росіян на Покровськ не заважає перемовинам, а український наступ на Курськ заважає.

    То може пан Піськов мав на увазі, що капітуляція України зараз неможлива. Бо важко вимагати капітулювати того, хто тримає тебе за яйця.

    То треба так прямо і казати. Ми хотіли під видом перемовин примусити Україну капітулювати, а зараз не виходить, а справжніх перемовин ми не хочемо, то будемо говорити, що вони неможливі.

    Треба якось розібратися з визначеннями. А то вічно плутанина….

  • Варто чекати на півтора-два місяці атак із “подвоєною” кількістю ракет

    Варто чекати на півтора-два місяці атак із “подвоєною” кількістю ракет

    Вчора – велика комбінована ракетно-дронова атака на українську інфраструктуру. Згадаймо про цикли російських обстрілів.

    Зазвичай вони відбуваються за таким принципом:

    1) посилені атаки (приблизно два місяці);

    2) атаки в режимі “скільки виробили, стільки й запустили” (три – п’ять місяців);

    3) перерва на накопичення ракет (приблизно два місяці).

    Потім повторення.

    Перший період атак був із 10 жовтня 2022-го до 9 березня 2023-го (п’ять місяців). Потім перерва один місяць і три тижні.

    Другий період – із 28 квітня до 25 вересня 2023-го (п’ять місяців). Потім перерва два місяці й два тижні.

    Третій період – із 8 грудня 2023-го до 11 липня 2024-го (сім місяців). Потім перерва один місяць і два тижні.

    А вчора новою атакою розпочався четвертий цикл. Імовірно, далі варто чекати на півтора-два місяці атак із “подвоєною” кількістю ракет, а потім – на новий перехід на режим “скільки виробили, стільки й запустили”.

    Нагадаю, що я підраховую ракети, які є основою масованих атак: Х-101 і “Калібр”.

    Можна просумувати кількість ракет, використаних протягом усього циклу атак, поділити на тривалість циклу і так зрозуміти рівень виробництва.

    За моїми підрахунками, під час другого циклу обстрілів у середньому на місяць РФ виробляла приблизно 60 ракет Х-101 і 35 ракет “Калібр”.

    Під час третього циклу – у середньому 61 ракету Х-101 на місяць, а статистика по “Калібрах” зламалася, оскільки їх використовували рідко й нерівномірно.

    Зважаючи на це, можна очікувати, що впродовж найближчих кількох місяців будуть вистрілювати приблизно 120 Х-101 на місяць, а потім перейдуть на 60 ракет на місяць. Періодичність обстрілів прогнозувати складно, оскільки концепція в рашистів постійно змінюється.

    Поки так.

  • Путін скоро буде там же, де і Гітлер

    Путін скоро буде там же, де і Гітлер

    Усю війну Гітлер виношував підступні плани жорстокої помсти англійцям за те, що вони не здалися, як Франція, 1940 року, і продовжили – спочатку поодинці – боротьбу проти нацизму.

    Після поразки фанцузів німці почали готувати десантну операцію «Морський лев», але скоро з’ясувалося, що захопити Британські острови з моря їм не по зубах. Тоді 1940 року німці почали повітряний наступ, сподіваючись на міць Люфтваффе, але і в повітрі не досягли успіху.

    Гітлер наказав розробити нову руйнівну «зброю відплати» проти Британії – V-Waffen – крилату ракету Фау-1, балістичну ракету Фау-2, наддалекобійну артилерійську гармату Фау-3.

    13 червня 1944 року розпочався другий повітряно-ракетний наступ на Англію. Нацистська пропаганда обіцяла втопити непокірний острів в океані. Загалом по британцях було випущено 10 492 крилатих ракет Фау-1 і 1359 балістичних ракет Фау-2. Не всі вони долетіли до своїх цілей, але ті, що долетіли, вбили десятки тисяч людей і призвели до серйозних руйнувань.

    Проте англійці не здалися. І Гітлер незабаром застрелився.

    І ми не здамося. Путінські погрози й удари в десятки разів слабші за нацистські. А сам путін скоро буде там же, де і Гітлер – у пеклі.

  • Український конструктор

    Український конструктор

    Мало кому подобається, коли Україну називають «проєктом», адже це очевидне приниження самої цивілізації на наших теренах, бажання довести, що Україна – не країна, не держава, а саме «проєкт», вигаданий заради збагачення місцевих еліт, які використали можливість відділитися від «справжньої країни» зі столицею в Москві і не ділитися з її керманичами прибутками й можливостями. Так, звичайно ж, Україна – ніякий не проєкт. Чого не можна сказати про Українську РСР.

    Радянська Україна була таким самим проєктом, як будь-яка інша союзна чи автономна республіка у СРСР. Саме її створення на захопленій більшовиками території було спрямовано на недопущення існування справді незалежної України, на висміювання самої можливості такої державності – недарма ж самі слова «незалежність» і «самостійність» стали у російській мові глузливими.

    До того ж у цій новій псевдодержаві було обʼєднано дуже різні за духом й уявленнями про суверенітет території. Центральна Україна, це ядро ще давньоруської цивілізації і державності, де пращури сучасних українців жили споконвічно, існувала в одній республіці поруч із промисловими регіонами сходу і півдня, які кілька сторіч поспіль колонізувалися імперією, у центрах яких збиралося населення з усієї тодішньої Росії – і недарма саме майбутні українські «мільйонники» ставали тоді осердям імперського консерватизму й опорою чорносотенців. У 1939 році до колишніх територій Російської імперії було додано колишні території Австро-Угорщини – Галичину, Буковину і Закарпаття, населення яких ніколи не зазнавало русифікаторської політики Петербурга і не пройшло через організований Москвою Голодомор – проте мало досвід парламентської культури і вільної української думки. Не забудьмо й про повернення Волині, яка встигла 20 років не просто прожити у складі довоєнної Польщі, а й не зазнати перших 20 років радянських репресій – що також назавжди змінило цей регіон.

    Радянське керівництво також дивилося на УРСР саме як на проєкт, а не як на державу. Дивилося з недовірою, яка ще й відрізнялася регіонально. Етнічний українець уперше очолив місцеву компартію – тобто фактично УРСР – тільки після смерті Сталіна у 1953 році. Проте українця зі сходу чи півдня країни можна було перевести на роботу до Москви й навіть надіслати «наглядачем» у якусь іншу союзну республіку на місце, яке взагалі-то було зарезервоване для етнічного росіянина. А от виходець із Галичини так ніколи і не очолив Львівський обком КПУ. Після початку перебудови виявилося, що ця недовіра російських комуністів до галичан мала свої підстави: регіон – як, до речі, і країни Балтії – бойкотував горбачовський референдум про збереження відновленого Союзу. У той час як вся Україна проголосувала «за».

    Нам, звичайно, важко усвідомити, що 24 серпня 1991 року ми проголосили не незалежність держави, а незалежність більшовицького проєкту, якому належало стати державою. Цим ми, до речі, і відрізняємося від країн Балтії, до досвіду яких так любимо апелювати як до прикладу альтернативної поведінки після виходу з СРСР. Адже ці країни потрапили до Союзу вже як усталені держави, майже у своїх міжнародно визнаних кордонах (хіба що до складу Литви не входив до 1939 року контрольований Польщею Вільнюський край, але він і став центром найбільших проблем в період відновлення незалежності). Сталін Латвію, Литву і Естонію не сконструював, а окупував. А Україну Ленін зі Сталіним окупували, позбавили державності й сконструювали так, щоб виключити можливість повернення до «самостійності». І програли. Але їхній історичний програш ще не означає нашого автоматичного виграшу. Ми виграємо саме тоді, коли імперський більшовицький проєкт остаточно поступиться місцем Українській державі на всій території, яку ми зможемо захистити.

    Остаточно – це означає без русифікації, результати якої ми все ще чуємо на вулицях українських міст, у кожній школі та на кожному дитячому майданчику. Остаточно – це без сприйняття Росії як цивілізаційного центру просто тому, що «другіх язиков ми нє знаєм», а тому користуємося російським продуктом повсюди, від книжки до тік-току. Остаточно – це усвідомити історичну єдність українського народу від Львова до Харкова й зрозуміти, що перебування у різних державах протягом сторіч не скасовує цієї єдності, але створює шанси регіонального різноманіття. Остаточно – це без Церкви з патріархатом у Москві. Остаточно – це без двох Україн, розʼєднаних мовою, культурними орієнтирами і релігійними центрами, але з однією Україною.

    Бо проєкт вижити не може. Вижити може тільки держава.

  • Іран визнає зростаючу військову потугу України

    Іран визнає зростаючу військову потугу України

    Щодо привітання з Днем Незалежності від Ірану

    Багато, хто сприйняв як знущання. Я ж вважаю, це визнання зростаючою силою України та прямим наслідком атаки у Курській області.

    В Ірані дружать з математикою та розуміють, що рано чи пізно Україна побудує ракети дальністю 2 тис км, а може і більше. А це означає, що вони не тільки до Уралу долітатимуть, а й до Ірану, якщо трохи повернути в інший бік. Ну, й обмін досвідом з Ізраїлем. Та багато інших неприємностей можна зробити.

    Світ поважає тільки сильних. Це стосується і «вільного світу», і не дуже «вільного», і зовсім «невільного». І чим далі зростатиме радіус наших ракет та наша військова потуга, тим більше буде бажаючих з нами «дружити»”. Ну, і робити несподівані подарунки (послуги, гроші тощо). Все як у «Хрещеному батьку». На «знак поваги», так сказати, та з великим сподіванням, що це візьмуть до уваги. А це додатковий ресурс для нашої країни.

    Тому розвиток нашого ВПК – це наріжний камінь не тільки нашої безпеки у найближчі 20 років, але й спосіб диктувати свою волю та отримувати додатковий ресурс для нашої країни.

  • Найголовніше, чого навчила Путіна абсолютна влада

    Найголовніше, чого навчила Путіна абсолютна влада

    Схематозники такі схематозники. Вони вичерпали всю глибинку, всі віддалені кути печери до денця. Залишилося кілька міст-мільйонників, там трохи підоране поле, але, в принципі, ще є звідки черпати – звідти і будуть брати. Пітер і Москва будуть останніми регіонами, де вичерпуватимуть мобіків.

    Ба більше, схематозники ніколи не назвуть мобілізацію мобілізацією. За моїми даними, якщо щось оголосять у жовтні-листопаді, це називатимуть не мобілізацією, а ротацією. А те, що повернеться тисяч 20 на всю голову відбитих, будуть різати, рубати сокирами і тесаками, це вже їхні проблеми. А набирати-то вже будуть сотнями тисяч.

    Найголовніше, чого навчила Путіна абсолютна влада протягом чверті століття (при такій владі я б за десять років з глузду збожеволів, а в Путіна взагалі голівка слабенька, давно з головою не дружить), так це грати вдовгу. У нього море часу, у нього море придурків за спиною, і вони не скінчаться – так би мовити, дурнів у Росії на сто років вперед припасено. Усе це разом, у сумі дає той козирний туз, джокер, яким розмахує Путін: “А ви мені нічого не зробите! Он у мене скільки дурнів, алкашів, зеків! У мене не населення, а зеки, зона тут”.

    А ось воює Путін якраз проти народу, проти української нації. У вас в Україні народ є, але він вичерпний. Людей стає менше, вони гинуть. Їх шкода, на відміну від м’ясної мохнорилої маси, принаймні мені. Але я бачу, на чому грає Путін.

  • Наліт дронів на Москву: що це було

    Наліт дронів на Москву: що це було

    Європейська преса прямо з ранку жваво писала про те, що Москва вперше зазнала спроби масованого удару дронами. З того, що вже вдалося побачити, наголос робиться на те, що цей повітряний удар був націлений на саме Москву. Усе-таки інерція мислення – велика штука, і всі ми бачимо, як довго руйнується міф про другу армію світу і про те, що десятиліттями виливалося в парадигму «не будіть злісного ведмедя». Тільки через 2,5 роки широкомасштабної війни цей образ явно померк, разом зі своїми червоними лініями, які були накреслені по всьому світу. Тільки ось Москва все одно залишалася за дужками, і наскільки можна зрозуміти, саме той факт, що столиця Росії може зазнати масованого повітряного удару, викликає якийсь ажіотаж.

    Далі текст мовою оригіналу.

    Просто представляю себя того, кто в европейских СМИ набирал текст об атаке на москву, и как для него это было удивительно. На самом же деле, все эти события описаны исключительно на данных, которые представили лапти. Военное командование Украины пока никак комментировало эти сообщения, да и более-менее объективных данных, относительно этой атаки, пока нет. Единственное, что продемонстрировали публике, это взрывы в ночном небе и на том – всё.

    Судя по тому, как лапти научились ваять фейки, то вопрос о том, был ли мальчик, до сих пор остается открытым. Ведь подобное мероприятие обязательно оставляет за собой какие-то материальные следы, в первую очередь, обломки летательных аппаратов, чего до сих пор не показано. А ведь мы знаем о том, к чему обычно приводит падения таких обломков. В ростовской области до сих пор горит огромная нефтебаза, на которую упали обломки, а тут – ни пожаров, ни взрывов, ни обломков как таковых.

    Единственное доказательство того, что сей факт имел место – красочные разрывы боеприпасов на фоне ночного неба. Но тут стоит отметить, что современные ракеты ПВО имеют режим самоликвидации. Если такая ракета далеко отклонилась от предполагаемой цели, она подрывается в небе для того, чтобы не поразить что-то на земле. При этом, визуальный эффект будет примерно таким, как показано на многочисленных видео. Таким образом, все то, что пока продемонстрировано на публику, вообще никак не подтверждает сам факт воздушного налёта.

    Не исключено, что это шоу было организовано с единственной целью – показать надёжность работы московского позиционного района ПВО. Ведь ВСУ уже не один десяток раз демонстрировали практически стопроцентное уничтожение вражеских дронов. Ну а в районе Киева уничтожение воздушных целей почти всегда заканчивается полным перехватом целей. И если ракеты иногда прорывают столичные системы ПВО, то дроны уничтожаются полностью. Вполне возможно, что лаптям показали, как надёжно работают их зенитные средства, прикрывающие столицу.

    Если в течение дня лапти не покажут материальных остатков средств поражения, которые, якобы, летели на москву, то версия шоу окажется основной. Как это часто бывает, лаптям просто впарят фуфло, а те его – сглотнут привычно и удовлетворённо. Для такого мероприятия можно было потратить с десяток ракет, вместо ночного салюта.

    Оставим версию показухи за скобками и просто обратимся к тому, что пишет противник, ведь именно на его информации построены все материалы европейской прессы. А он пишет о том, что в 30-40 км от москвы удалось перехватить около десятка дронов. Мэр москвы Собянин написал о 10 перехваченных БПЛА, в других источниках пишут о 11, максимум 12 единиц. И вот это они называют массированным налётом. С другой стороны, столицу слишком долго обходили подарки такого плана и, наверное, там считают десяток дронов чем-то феноменальным и массированным. Они ещё не привыкли к тому, что на город одновременно летят десятки дронов и ракет, а потому рисуют картину эпической воздушной битвы.

    Если принять на веру то, как они описывают это событие и даже с учётом того, что им удалось сбить все воздушные цели, то нас это сообщение безусловно радует. Мы предполагали, что после атаки на детскую больницу в Киеве должен произойти зеркальный ответ в виде удара по военным объектам в москве. Благо дело, там этих военных объектов – как грязи, причём, они их особо не прячут, поскольку даже не допускали, что однажды по ним вполне может прилететь. Но как мы видели, ничего подобного не случилось и возник вопрос о том, почему москва остается вне войны? Хотя враг ударил ракетами по Киеву в самое первые минуты широкомасштабного вторжения.

    Если этой ночью дроны действительно летели на москву, то это значит, что начата операция по уничтожению военных активов на её территории. А в таком случае, операция имеет свою стадийность. На первой стадии идёт тестирование системы ПВО в операционном районе. Не удивлюсь, если первые дроны летели вообще без боевой части, поскольку нужно было выяснить, где и в каком режиме находятся средства противодействия воздушной атаке. Нечто подобное мы наблюдали как в исполнении самого противника, так и в ходе наших воздушных атак.

    Первые, пристрелочные атаки, помогают разработать самые безопасные и эффективные маршруты полёта дронов. Когда они отработаны, уже можно посылать настоящую волну аппаратов, которые будут иметь конкретные цели для поражения. И каждая такая волна будет приносить уточнение маршрута движение как на стадии перелёта к операционному району, так и на финальной стадии, когда будет осуществляться собственно атака.

    Прямо сейчас мы можем наблюдать, как техника исполнения таких ударов была доведена до совершенства и применена против той самой нефтебазы Кавказ. Согласимся, таких ударов наносилась уже множество, но в результате – выводились из строя либо только те ёмкости, которые подвергались непосредственной атаке, либо стоящие вплотную пораженными цистернами. А так, чтобы выгорал вся нефтебаза, с десятками ёмкостей, такого ещё не было. Очевидно, что мы наблюдаем применение какой-то новый техники поражения, а возможно, и новых боеприпасов. Но такой эффект можно было получить только имея обширный опыт атак на такие объекты.

    С москвой – та же история. Наверное, предварительная фаза будет включать в себя несколько небольших налётов, которые призваны вскрыть организацию системы ПВО, прикрывающей город. Для этого нужно сделать заходы с разных сторон, на разных высотах и с разными параметрами приближения к цели. И только после обобщения всех полученных данных, дорогие москвичи узнают о том, что такое война. А до этого а они будут бухать и веселиться, как это было всегда. Но как говорил Архимед: сколько верёвочке не виться, а у ослика, всё равно – длиннее.

  • Лонгрід по церковному законопроєкту

    Лонгрід по церковному законопроєкту

    Оскільки вже багацько людей попросили – лонгрід по церковному законопроекту. Вирішив писати без реверансів до людей, до яких в принципі добре ставлюсь, бо питання реально стратегічне.

    Головне, що слід зрозуміти про закон про заборону УПЦ МП – це не закон про заборону УПЦ МП. І не тільки тому, що формально він називається інакше – окей, ми всі розуміємо, про кого йде мова, коли кажемо про церкви з центром в країні-агресорі.

    Ні. В першу чергу тому, що УПЦ МП в українському законодавстві нема. Як нема і ПЦУ, УГКЦ і Адвентистів сьомого дня.

    Тому що в українському законодавстві кожна окрема парафія, кожен окремий приход, кожна окрема релігійна спільнота є окремим суб’єктом. Те, що тисячі цих суб’єктів можуть бути об’єднані у “франшизу” – то вже їхні внутрішні справи. Формально вони саме тисячі суб’єктів. Як гігантський супермаркет може бути зареєстрований, як кількасот ФОПів, і в чеках у вас буде саме так. Тільки у випадку супермаркету це сіра схема податкової оптимізації, а у випадку церков це біла схема і взагалі так і має бути. У нас взагалі закон “Про свободу совісті та релігійні організації” дуже демократичний.

    Отже, згідно нового закону, кожна з цих парафій має якось зафіксувати, що не пов’язана із государством-агресором. Це зрештою оцінить спеціальна комісія релігієзнавців від ДЕСС (Державна служба України з етнополітики та свободи совісті), а потім, якщо оцінить негативно – закривати релігійну організацію через суд.

    В теорії красиво. На практиці нам так не буде.

    Бо цих парафій у УПЦ МП… На бумазі 12 тисяч з чимось. На практиці, так, на око, живих тисяч з вісім.

    От тепер уявіть вісім тисяч засідань комісій релігіознавців. І вісім тисяч судів, на яких державу представлятиме ДЕСС. А насправді не вісім, бо апеляції, касації, додаткові суди щодо майна, етс. Навскидку тисяч двадцять судових процесів по країні, а потім Європейський суд з прав людини.

    Можу помилятися, але, здається, юридичний відділ ДЕСС складається з однієї (1) людини.

    Так чому ж цей закон так активно просували?

    Для опозиції це політичний піар. Спершу продати суспільству стратегічно важливий закон, а потім плювати в владу за те, що вона його не виконує в достатній мірі. Те, що його не можливо виконати в достатній мірі (і саме це було основною причиною, чому опозиція не лізла в ці авгієви стайні, поки ще була владою) – приємний бонус.

    На захист законопроекту та авторів, однак, треба сказати, що будь-який законопроект з подібним завданням зіштовхнувся б з тими самими проблемами. Себто тут питання не в тому, що щось не так написано. Питання в тому, що цю сферу як не крути – всюду афедрон.

    Для влади, в принципі, теж можна на піар обернути. Принаймні, на першому етапі. Армія, мова, віра кажете? А ми теж в це вміємо, фіть-ха!

    Активно підтримували цей закон окремі єпископи ПЦУ (по сумісництву – саме ті, що є тими самими “нашими джерелами в ПЦУ” буквально усіх українських журналістів, окрім вузькопрофільних). Бо тут по-перше суто емоційно приємно опинитися по іншу сторону державного кийка відносно того, як було роками, а по-друге явно жевріє надія, що після цього законопроекту можна буде вимагати від влади заганяти священників УПЦ МП до ПЦУ на копняках. Причому бажано без єпископів (їх у УПЦ МП просто кількісно більше, і при спробі їх “з’їсти” ПЦУ сама себе ним згодує).

    Коротше, і вовки ситі, і вівці цілі, і пастуху вічна пам’ять. Зараз всім добре, а в майбутньому країни трохи мутотєнь.

    Бо що зараз може бути? Залежить від того, як себе поведе УПЦ МП в ті дев’ять місяців, що закон дає на адаптацію. Давайте-но накидаю сценарії.

    1. “Стоїмо в вірі”. Себто, робимо вигляд, що нічого не відбулося. За дев’ять місяців починаються судові процеси і довгий головний біль для всіх залучених сторін.

    2. Перехід до ПЦУ. Хтось неодмінно перейде, але, вангую, це не буде обвальний перехід усіх тисяч парафій. Уявіть, що ви тридцять років розповідали слухачам зі сцени, що отой пан – падло, а потім вам на ту ж сцену казати, що “ошибочка вийшла”. Людям таке важко.

    3. “Знов розриваємо стосунки з Москвою”. Публічний лист на патріарха Московського – так ось і так, ви нам більше не предстоятель, арівідерчі, себто, многая літа.

    4. “Зміна даху”. Вибачте за нецерковний термін, в церковних термінах “дах” буде “омофор”. Найцікавіша схема, яка, насправді, є не 4 пунктом, а скоріш пунктом 3.5. Бо прямо випливає з третього. Окей, з Москвою вони справді можуть розірвати стосунки. А далі як? Існування в якості непризнаної юрисдикції? Навряд чи.

    Є альтернативні варіанти. Так, окремі парафії на Буковині вже підстілают соломку і готуються, якщо що, перейти під омофор Румунської православної церкви. Принаймні формально. Румунія ж у нас не країна-агресор? Ну й чудово.

    Іронія в тому, що інші теж можуть. Світське законодавство не забороняє. З канонічним важче, ПЦУ буде дуже ображатися, що інші церкви зайшли на їхню канонічну територію… але нічого зробити не зможе.

    Тут, втім, важливо, які церкви. Є церкви проросійські, є церкви нейтральні (Румунська, до речі, ще нейтральна), є церкви проукраїнські (грецькі церкви, в першу чергу Вселенський патріархат). З точки зору того ж Вселенського патріархату єпископи УПЦ МП – його власні заблудші вівці (бо ослушалися пастиря і не прийшли на Об’єднавчий собор). Тому можливий варіант, при якому частина з єпископату УПЦ МП покається і залишиться в “сірій зоні” – Константинополь не визнаватиме їх за якусь окрему структуру, але прийматиме їхні таїнства.

    5. “Другий Томос для УПЦ МП”. Насправді взагалі не варіант, а вкид від початку і до кінця. Канонічно неможливо, політично самовбивчо – згадую тут лише тому, що до мене з цим питанням кілька людей добігало. Плюньте каку.

    Ось така загальна сума. Що я вангую?

    За перший варіант каже той потужний аргумент, що завжди простіше нічого не робити. Навіть коли сковорідка під твоїм афедроном починає червоніти. Але, сподіваюсь, так не буде.

    Отже, найбільш ймовірним – і оптимальним – вважаю таку схему. Священноначаліє УПЦ МП таки декларує розрив стосунків із МП. Частина парафій йде до ПЦУ, основна частина або намагається відсидітися за декларацією про непідлеглість Москві, або доєднується до інших церков (добре, якщо в статусі окремих приходів домовляється про сопричастя із Вселенським патріархатом, проблемно – якщо доєднується як структурна автономія до якоїсь довколаросійської автокефальної церкви). Найбільш радикально проросійських боре СБУ, бо така його робота.

    Десь так. Сорі, якщо багато буков.

This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.