Category: Погляди

  • У Кремлі розуміють, що наше повернення до Європи – це кінець реальності, яку вони собі вигадали

    У Кремлі розуміють, що наше повернення до Європи – це кінець реальності, яку вони собі вигадали

    Вчора був важливий день – він увійде в історію України. Все тільки починається, але переговори з ЄС – це геополітичний та ціннісний зсув. Для путіна та Кремля членство України в Євросоюзі і є стратегічною поразкою, адже там хочуть зруйнувати Захід і світ, що утворився після Другої Світової.

    У Москві хотіли назавжди відкласти нашу інтеграцію в ЄС – це призвело до того, що і ми і ЄС увімкнули “іншу передачу” і спільно виставили ціль руху – не в політичних заявах, а реальних діях. Для нас цей процес є життєво важливим, від нього залежить наше існування. Ставка у вступі до ЄС – це наше існування як країни та нації.

    В Кремлі так само розуміють, що наше повернення до Європи – це кінець реальності, яку вони собі вигадали, а значить це для них теж життєво важливо, тільки у негативному сенсі. Там зроблять все можливе і неможливе, щоб нашу інтеграцію вбити і зруйнувати. Найкращий варіант для них – щоб України взагалі не було.

    Успішно вступити в ЄС – це так само важливо як і фронт – звісно, на інший кшталт. Ми не маємо втрачати стратегічного сенсу, для чого це все, не маємо фіксити себе на деталях (хоча без них теж ніяк), відпускаючи стратегічну перспективу.

    З Москви вже запускають по Європі хвилі про те, що наше сільське господарство “доб’є” Євросоюз, а всі залишаться без своїх бюджетів. І для нас дуже важливо тримати в країнах ЄС сенс, що з нами він сильніший, що ми не частина проблеми, а частина єдино можливого для нього рішення у майбутньому не потрапити під російський каток.

    Це досі очевидно далеко не для всіх і це потрібно буде доводити. Геополітична Європа можна виникнути лише з Україною, або не виникне взагалі. А сьогодні, звісно, не свято, але історичний день – можна вносити у підручники. Зусилля кожного – недарма.

  • Наша проблема – у масштабі особистостей

    Наша проблема – у масштабі особистостей

    Останнім часом головне відчуття — власна безпорадність: насувається катастрофа, а нічого вдіяти не можна.

    Спілкуюся з фронтовими медиками: у нас дуже багато втрат — і загиблими, і пораненими. А військові розповідають, що так — бої вкрай запеклі, тому без втрат неможливо, і ворог втрачає значно більше. Але значна частина наших втрат — на совісті тих командирів ВСУ, для яких життя бійців так і не стало найвищою цінністю, і вони сповідують радянський принцип «триматися за будь-яку ціну».

    Але головне, що на третьому році війни ми втратили мало не головну свою перевагу над ворогом — креативність та неочікуваність. Раніше багато питань спільних бойових дій вирішувалося на горизонтальному рівні, між командирами середньої ланки, що дозволяло враховувати реальний стан на сусідніх позиціях і діяти узгоджено. Тобто, ефективно і з мінімальним втратами.

    Ситуація настільки непокоїть військових, що вони вже почали висловлюватися про це публічно, не зважаючи на можливі каральні наслідки з боку тих з великими погонами, кого вони критикують.
    Примусова мобілізація проблему не вирішує, а відкладає і поглиблює.

    Напрямок підвищення стійкості української енергетики повністю провалено. Те, на що були витрачені величезні кошти, виявилося неефективним. А от про максимальний розвиток розподіленої генерації згадали тільки зараз, коли вже півень клюнув. І чи буде зроблено щось рятівне до зими — велике питання. Ну, звісно, окрім підвищення тарифів.

    Мирні переговори… Безумовно, доєднання до комюніке швейцарського Саміту миру таких потужних країн як Барбадос і Маршаллові Острови примусить кремлівського фюрерка прибратися з окупованих територій. Але це не точно.
    Про корупцію у тилу вже й згадувати якось незручно, вона стала прохідною темою. Наведу лише один приклад, що свідчить про вельми загрозливу тенденцію.

    Мій колега надрукував розслідування про діяльність одного з помітних чиновників часів Януковича. Він і зараз намагається щось вимучувати на постачанні у ЗСУ. І робить це настільки нахабно, з залученням бізнесу з російським походженням, що діяльність афільованих з ним структур розслідує СБУ.

    Мій колега фактично зібрав до купи вже відомі факти. Але персонаж подав до суду за моральні збитки. І що ви думаєте: наш найнепідкупніший суд ім’ям України у абсолютно очевидній справі пристав на бік «несправедливо ображеного» позивача! Прізвищ не наводжу, щоб не завадити, бо ще буде апеляція.

    Очевидним є те, що корупціонери і ділки не тільки почуваються безкарними, але й вже починають закривати рота тим, хто викриває їх недоброчесні оборудки — мародерські прибутки це дозволяють.

    Владу все і всі влаштовують, окрім тих, хто наполягає на невідкладному оновленні і очищенні владної системи. М. Безугла і М. Тищенко стали антигероями нашого часу, символами неадекватності і суспільної алергії. Тим не менш, їм і подібним до них — сухо і комфортно: жодних виборів не передбачається, війна зацементувала їхню безальтернативність.
    За такої ситуації неможливо не тільки виграти війну і звільнити окуповані території, але навіть стримати агресора, що по сотні метрів невпинне лізі і лізе вперед. Недоімперія за рахунок війни позбавляється маргіналів, а ми втрачаємо найкращих.

    В мене нема ради, що з цим робити, тому що робити потрібно швидко. Змушений констатувати: наша історія свідчить про те, що всі поразки України і наступні за ними темні часи напряму пов’язані з неадекватністю тих, кого суспільство виносило нагору і довіряло їм себе очолювати.

    І про позитив: штучний інтелект скоро дозволить створювати віртуальні світи, які майже не відрізняються від реального. І ось там, у віртуальному просторі, ми таки запануємо.

  • Україна і можлива нова війна. Навіщо Путін літав до КНДР і В’єтнаму?

    Україна і можлива нова війна. Навіщо Путін літав до КНДР і В’єтнаму?

    На перший погляд, азійське турне очільника Росії Володимира Путіна виглядає насамперед дипломатичною відповіддю на саміт у Швейцарії. Ніде правди діти – російський керівник зазнав серйозної дипломатичної поразки хоча б з точки зору кількості делегацій, які прибули на зустріч, а також з точки зору рівня їхнього представництва. Й тепер Путіну просто необхідно продемонструвати, що він насправді залишається шанованим і серйозним гравцем – хай не в Європі, так хоч у Азії.

    Але це не тільки дипломатична відповідь, це ще й очевидне підняття ставок, до якого Володимир Путін вдається завжди, коли відчуває, що програє, пише Віталій Портников для Радіо Свобода.

    По-перше, російський керівник хоче зробити вигляд, що є «диригентом» подій на Корейському півострові. Й мова йде зовсім не тільки про домовленості щодо продовження постачання зброї для війни в Україні – заради таких домовленостей Путін навряд чи літав би до Пхеньяну. Мова йде насамперед про договір про стратегічне партнерство, який передбачає допомогу у випадку нападу. В українських медіа вже почали розмірковувати про солдатів із КНДР на українському фронті.

    Але чому б не подумати про інше, те, що може набагато серйозніше турбувати Захід – про російських військовослужбовців на фронті нової війни, війни між двома Кореями. Адже зовсім не випадково відразу ж після домовленостей із Кім Чен Ином Путін почав погрожувати Південній Кореї. Приводом став намір Сеула переглянути свою політику непостачання зброї Україні.

    Кім розраховує на Путіна

    Але не варто вважати, що для Путіна така реакція керівництва Південної Кореї на його договір з Кімом стала несподіванкою. Ні, він приїздив до Пхеньяна саме для того, щоб висловити північнокорейському диктаторові підтримку в разі конфлікту.

    Й тепер стає зрозумілим, чому нещодавно Кім Чен Ин відмовився від головної ідеологеми свого дідуся і батька – програми обовʼязкового обʼєднання із Південною Кореєю й проголосив мешканців сусідньої держави «іншим народом». Як бачимо, диктатори знаходять смак у збоченнях: Путін проголошує два різних народи, росіян і українців, одним народом, а його приятель Кім проголошує один корейський народ двома різними націями). Це рішення і є підготовкою до майбутнього конфлікту, в якому Кім розраховує на Путіна.

    Путін «заліз» у зону інтересів Пекіну

    «З суто військової та геополітичної точки зору зустріч на найвищому рівні та встановлення більш тісних зв’язків між Росією та Північною Кореєю дають усі підстави для тривоги. Так само, як і те, яким саме чином Росія міцно пов’язала себе з Іраном, який у широких обсягах поставляв Путіну дрони. Вісь зла, про яку свого часу говорив президент Джордж Буш-молодший, стає небезпечною реальністю. А за лаштунками свою підтримку надає цинічний Китай, який підтримує все, що може зашкодити Заходу», – наголошує оглядач данського видання Politiken.

    Але й тут не все так просто, бо у своїх візитах Путін буквально «заліз» у зону геополітичних інтересів Пекіну. Адже саме КНР є головним економічним партнером і Північної Кореї, і Вʼєтнаму. У Вʼєтнамі Китай зараз конкурує зі Сполученими Штатами, але тільки не з Росією, чий рівень економічних контактів з обома країнами жалюгідний. Але Путін, як не дивно, намагається використати ідеологію як альтернативу економіці – хоча, за логікою, це мали б робити китайські комуністи, а не очільник Росії.

    Але голова КНР і генеральний секретар ЦК КПК Сі Цзіньпін не зацікавлений у справжній війні на Корейському півострові, а Володимир Путін зацікавлений, бо це допоможе послабити Захід і відволікти увагу від України. Сі Цзіньпін не зацікавлений у більш догматичній вʼєтнамській політиці, а Володимир Путін зацікавлений. Саме тому Путін прибув до Ханою саме у час посилення позицій прихильників «жорсткої лінії» – генерального секретаря ЦК КПВ Нгуєн Фу Чонга та нового президента країни То Лама, колишнього міністра громадської безпеки В’єтнаму (думаю, читачам з радянським досвідом не треба пояснювати, що це за посада у соціалістичній країні). Й, звичайно, допомогти Ханою зі зброєю – це ще один сигнал підтримки.

    Сигнал Вашингтону і Пекіну

    Так що подорож Путіна – це сигнал і Вашингтону, і Пекіну: не варто утримувати його від продовження війни в Україні, бо він може стати ще більш небезпечним у своїх руйнівних задумах. Але навряд чи реакція на цей сигнал сподобається Путіну.

    Білий дім вже направив до Ханою помічника держсекретаря США у справах Східної Азії та Тихоокеанського регіону Деніела Крітенбрінка. У держдепартаменті повідомили що дипломат має «підкреслити тверду прихильність США до реалізації американо-в’єтнамського всеосяжного стратегічного партнерства».

    А Пекін? Китайські керівники, звісно ж, більш обережні. Однак оглядач близького до керівництва КНР видання South China Morning Post зауважує: «Проблемою для В’єтнаму є те, що Китай, який має значний вплив на Кремль завдяки своїй матеріальній підтримці промислової бази Росії, швидше за все, чинитиме тиск на Москву, щоб вона утрималася від будь-яких продажів зброї В’єтнаму, які є незручними для КНР».

    Так що і в Азії Путін ризикує переграти сам себе – як це вже було з українським «бліцкригом».

  • Ніхто до нас не воював

    Ніхто до нас не воював

    Голлівуд нічого не знає про справжню війну.

    “Взвод”, “Падіння чорного яструба”, “Апокаліпсис сьогодні” не приносять користі тим, хто хоче зазирнути в окопний побут. У нашій реальності героям цих стрічок можна заздрити. Тому що їхня війна не має нічого спільного з нашою.

    Після Другої світової в усьому світі кадрові армії воювали з партизанським рухом. Так було у В’єтнамі та в Афганістані. В Чечні та в Сирії. Знову в Афганістані та в Іраку. Винятки траплялися – Корея, ірано-іракська війна чи битва за Фолкленди, – але були такими рідкісними, що радше підкреслювали загальне правило.

    Битва з партизанами має свою особливість. Кадрова армія застосовує все, що стоїть на її озброєнні. Вона контролює небо – тому її солдати можуть розраховувати на підтримку з повітря. Має броню, яка тримає периметр. Вона має бази, повернення куди знаменує для бійців закінчення бойових дій.

    Усьому цьому партизани можуть протиставити хіба що стрілецьке озброєння, гранатомети та міномети. Вони влаштовують засідки, закладають фугаси, мінують дороги та стежки. Єдиний спосіб для них завдати удару по армії – це зблизитися з нею на відстань стрілецького бою. А тому в фільмах про ці війни ми бачимо суцільний вогневий контакт.

    Все це не має нічого спільного з нашою війною.

    Тому що наша війна – це зіткнення двох військових машин. В арсеналі кожної є артилерія та броня, авіація та ППО, ракети та дрони. Обидві сторони можуть вражати цілі на відстані в десятки кілометрів. Щоб вступити у вогневий контакт із ворогом, потрібно спершу зблизитися з ним. А це саме собою завдання із зірочкою.

    Останні два роки голлівудські фільми про війну замість співпереживання викликають легке почуття заздрощів. У “Ми були солдатами” вертольоти привозять бійців до гущавини бою. У “Взводі” солдати, що тримають оборону, викликають авіаудар по в’єтнамцях, що атакують. У “Цільнометалевій оболонці” головна проблема – снайпер-одинак, що засів у будівлі. “Падіння чорного яструба” – це історія про те, як колона легкоброньованої техніки в’їжджає в місто, що кишить п’ятьма тисячами солдатів. І потім ще й виїжджає звідти.

    Все це не має нічого спільного з нашою реальністю. На героїв “Апокаліпсису сьогодні” не падали КАБи. Сапер із “Володаря бурі” не знає, як виглядає танковий бій. На позиції Джона Рембо ніколи не прилітав 152 калібр. Герої цих фільмів ведуть війну, перебуваючи в сильній позиції. Вони можуть більше, ризикують менше, а їхній ворог компенсує технологічне відставання числом. Якщо якісь фільми і здатні викликати у нас співчуття та причетність, то це фільми про Першу світову та про Другу.

    Українській армії випало стати носієм унікального досвіду. Ми перехоплюємо аеробалістичні ракети та збиваємо стратегічні бомбардувальники. Знищуємо підводні човни й топимо ракетні крейсери. Відправляємо на дно десантні кораблі та виносимо загоризонтні РЛС. Спалюємо за добу десятки танків і бойових машин піхоти.

    Наша ППО вміє відбиватися від сотень повітряних цілей одночасно. Ми єдині, хто колись збивав гіперзвукові ракети. Єдині, хто знищував літак далекого радіолокаційного виявлення. Єдині, хто вів повітряний бій проти десятків сучасних винищувачів.

    Такого досвіду немає в жодній армії світу – включаючи американську. Ми знаємо про зброю наших партнерів більше, ніж вони самі. Наша війна здатна переписати підручники військових академій у всьому світі. Наш досвід унікальний – бо ніхто більше не знає, як воювати із кадровою армією.

    Весь голлівудський військовий кінематограф лише підкреслює різницю в класі між нашою війною і тими, що були раніше. Українському солдатові важко впізнати себе в героях цих фільмів. Ветерани В’єтнаму не стикалися з авіацією В’єтконгу. Ветерани іракської кампанії не переживали обстрілу термобаричними снарядами. Ветерани афганської епопеї не відбивали танкового штурму позицій. Засилля стрілецького бою в голлівудських блокбастерах – це лише ознака війни низької інтенсивності.

    Ми знаємо про війну більше, ніж будь-хто – тому що ніхто крім нас не був на справжній війні. Єдиний, хто знає стільки ж – це наш ворог. І якщо ми не впораємося, то свою різницю в класі він демонструватиме тим, хто стоїть за нашими спинами. Всім тим, хто – як і ми нещодавно – вважають “Падіння чорного яструба” гарною ілюстрацією війни.

    Голлівуд нічого не знає про справжню війну лише тому, що про неї нічого не знає світ. А це означає, що наступні десятиліття Голлівуд зніматиме кіно про те, як ми її виграли.

    Або про те, як їм самим довелося її вигравати.

  • Путін чекає на Трампа: він не припинить війну в Україні до закінчення виборів в США

    Путін чекає на Трампа: він не припинить війну в Україні до закінчення виборів в США

    Російський диктатор шукає різні варіанти знищення України. Одним із них є дочекатися можливого повернення до Білого дому Дональда Трампа, який вже неодноразово публічно заявляв, що допомагати українцям не буде. Як заявив Трамп у своєму недавньому інтерв’ю The All-In Podcast: “Я чув, що НАТО, якщо Україна піде в НАТО, це справжня проблема для Росії. Я чув це давно, і я думаю, що саме тому ця війна почалася”. Це одна з головних брехень, які найчастіше повторюють проросійські пропагандисти, але коли це говорить особа, яка хоче знову стати президентом Сполучених Штатів, то виникає питання чи він взагалі знаходиться на правильному боці історії.

    Очевидно, що можна проводити будь-які мирні і напівмирні саміти по всьому світу, проте Російська Федерація не піде на поступки щодо українського питання та не припинить бойових дій до закінчення президентських виборів в Сполучених Штатах. Саме з цього необхідно виходити колективному Заходу, плануючи подальшу допомогу Українській державі.

    Можна вибудовувати будь-які теоретичні побудови можливого пришвидшеного закінчення російсько-української війни, але Путін дуже сподівається, що Дональда Трампа оберуть наступним президентом Америки. Тому в найближчі місяці усі розмови щодо запуску реального мирного процесу виглядають марними.

    Диктатор відчайдушно намагається вибратися з ситуації, в яку він потрапив. Проте водночас він бачить для себе тільки один можливий варіант для України, щоб вона капітулювала перед Москвою і, як мінімум, стала російською маріонеткою.

    Путін так захопився ідеєю знищення української державності, що пропустив той момент, коли чим довше затягуватиметься війна в Україні, тим очевиднішим стане для всього світу, що Росія – паперовий тигр. Звичайно, московити мають багато ядерної зброї, але так само вона є й в інших країн. Вони знають, що якщо навіть використають одну ядерну боєголовку, то Російська Федерація припинить своє існування. Найкраще, що вони можуть зробити, це зараз повністю вийти з території України. Але поки що головний кремлівець до цього неготовий.

    Москва почала війну, яку вона не може виграти. Її затягування збільшує для неї можливість програшу, і це вже почало до декого доходити в Кремлі. Дивує одне, чому серед російських політичних еліт не знайдуться ті, хто міг би у той, чи інший спосіб, усунути Путіна від влади.

    Адже саме бажання узурпатора зберегти своє обличчя, стоїть на перешкоді до закінчення війни. Чому досі в Московському військовому окрузі не знайшлися генерали та полковники, які ввели б підпорядковані їм війська в столицю Російської імперії та ліквідували злочинний путінський режим? Адже дивіденди для тих, хто на це наважаться, будуть дуже великими. Для цих осіб з’явиться реальна можливість отримати політичні індульгенції, в той час, коли іншим доведеться відповідати за злочини чинної влади.

    Росіяни – тоталітаристи, і якщо будь-яка країна-суперник демонструватиме бажання їх умиротворити, це буде сприйнято ними як слабкість. Але Путін блефує, думаючи, що здатен обдурити інших. В Кремлі секретять справжні наслідки війни для Російської Федерації. У той час, коли катастрофічні втрати загиблих та поранених означають зростаючу нестачу робочої сили в Росії. На заводах з виготовлення боєприпасів зміну збільшено з 8 до 12 годин. І Путін каже, що це патріотичний обов’язок працювати ще додаткові 4 години.

    Диктатор зараз знаходиться в поганому психічному і психологічному стані. Якщо подивитися відео з його візитів до Північної Кореї і В’єтнаму, то видно, як він нервує, заговорюється, і коли б міг, то взагалі ніколи не шукав собі партнера типу Кім Чен Ина. Путін зробив вже чимало стратегічних помилок, спочатку недооцінивши США, Євросоюз і НАТО, вважаючи, що війна в Україні закінчиться через декілька тижнів його перемогою. Тепер він шукав допомогу у молодого Кіма, який нині став його останнім сподіванням.

    Проксі-війни тривають між Росією та США з часів Корейської війни. Проте американці відкидають твердження Москви, що допомагаючи Україні зброєю вони стають безпосереднім учасником війни, яка має на меті завдати нищівної стратегічної поразки Кремлю. Якби Сполучені Штати і НАТО дійсно брали участь в російсько-українській війні, то жодного солдата Російської Федерації вже давно не було на території України.

    Але розмови, зустрічі та перемовини з міжнародним злочинцем Путіним, виглядають як повний нонсенс. Коли ви маєте справу з убивцею і грабіжником, є лише єдиний спосіб розв’язати проблему, – позбутися його.

    Путін відчуває себе оточеним. Усі окуповані Росією після Другої світової війни європейські країни тепер є частиною НАТО. І чомусь він вважає, що поразка України, буде для нього ключем для відновлення контролю над Східною Європою. Тиран хоче отримати Україну з тієї ж причини, що Китай Тайвань. Щоб поруч не було країни, де люди живуть краще, ніж московити. Проте, якщо тайванці не хочуть стати частиною Китайської Народної Республіки, то Пекін силою не зможе їх до цього примусити.

    Останнім часом диктатор тому почав смикатися, бо хвиля фортуни почала рухатися в бік України. Москва починає програвати. Українські безпілотники знищують російську військову техніку, нафтову інфраструктуру та живу силу. Україна здатна виграти війну на виснаження за умови постійної підтримки Заходу. В той час як у Росії закінчується обладнання та люди, яких вона регулярно посилає в м’ясорубку військових атак.

    Але хоча Путін поставив усі свої сподівання на Дональда Трампа, в Кремлі дуже стурбовані. Тепер вони розуміють, якщо Джо Байден буде переобраний, то допомога Україні може тривати нескінченно. Час не на боці Росії, час на боці України. Війна на виснаження повністю знищить економіку Росії. Сполучені Штати, ЄС та НАТО готові надавати допомогу Україні стільки, скільки буде потрібно для того, щоб Росія вивела свої війська з території України. Коли росіяни це нарешті усвідомлять?

    Зараз кремлівці заявляють, що мета тих, хто підтримує Україну, розчленувати Російську Федерацію. Якби Захід дійсно хотів розчленувати Росію, він би це зробив під час кризи, котра виникла після розпаду Радянського Союзу. Натомість він допоміг Росії зберегти свій ядерний статус, та переконав Україну відмовитися від свого ядерного озброєння.

    Основна помилка Заходу полягала в тому, що він фактично визнавав Росію, як стабілізуючу силу в Європі – до того, як у Путіна в голові з’явилися бачення відновлення Російської імперії. Росіяни не можуть зрозуміти, чому держави, яким не пощастило бути їхніми сусідами, потерпають від того, що змушені жити з ними поруч. Чому країни, які колись Москва силою втягнула до Варшавського договору, за першої ж нагоди кинулася вступати в НАТО. Не говорячи вже про Фінляндію та Швецію, яких нещодавно прийняли до Північноатлантичного альянсу за прискореною програмою.

    Московити, які 337 років колонізували Україну, і публічно не раз заявляли, що вона їхня власність, ніяк не можуть відмовитися від того, що Україна відновила та захищає свою державність. Погрози, залякування, маніпуляції завжди використовувалися Росією для досягнення своїх бажань. Проте цього разу їм не судилося стати реальністю.

    Росія погрожує іншим своєю ядерною могутністю, ризикуючи спровокувати початок повномасштабної війни з найсильнішим військовим альянсом у світі – НАТО, виключно через бажання свого “лідера” окупувати територію України. Це історія одного маленького божевільного чоловічка, який керуючись гордістю за свою “велич” і “винятковість”, вирішив піти ва-банк та вступив в конфлікт зі всією західною демократичною цивілізацією.

    Після поразки Російської Федерації, Путіну, ідеологам і представникам його злочинного режиму, пропагандистам та всім тим інформаційним збоченцям, які змальовували Україну, як неповноцінну популяцію людей, яких необхідно знищити, доведеться відповісти за усі свої злочини проти людяності.

    Геноцид українців, використовуваний путінською владою для зомбування жителів Росії реваншистською імперськістю, змінив свідомість населення РФ, воно повірило в те, що за всі злочини росіян в Україні мусить відповідати хтось інший, а вони тут ні при чому.

    Така законсервована в маринаді імперськості ментальність орди, перетворила Російську Федерацію на відокремлений від цивілізації “острів невезіння”, до якого вони хочуть залучити представників націй ізгоїв на кшталт Північної Кореї, Ірану, Венесуели, Куби, Нікарагуа та кількох десятків держав Африки. Хочеться вірити, що в останній момент Сі Цзіньпін та інші керівники Китаю усвідомлять, що з такими геополітичними партнерами їм не по дорозі.

    Захід має бути готовим відповісти на провокації Москви та її подільників зростанням своєї оборонної виробничої потужності, щоб захистити себе та своїх союзників від цього зростаючого альянсу тоталітарних режимів.

    Путін боїться, якщо він сам припинить війну, з ним буде покінчено. Як він може виправдати безглузду війну, яка коштує стількох життів і національних багатств? Якби він правильно розклав свої політичні карти, Україна б не стала ворогом Російської Федерації. І це може послужити повчальним уроком для Китайської Народної Республіки.

    Нападом на Україну Путін хотів змінити чинний світовий порядок. Йому не вдасться досягнути своїх цілей. Єдине що Москва винесе з цієї злочинної кривавої війни, це те, що Російська Федерація різко понизила свій міжнародний статус до регіональної економічно слабкої держави, з якою надалі ніхто не стане рахуватися. Це і будуть ті антидивіденди, які Кремль винесе досить скоро з війни Росії в Україні.

  • Зворотний транзит до рабства в Росії

    Зворотний транзит до рабства в Росії

    Все тече і повертається на круги своя. Принаймні в Росії.

    Повість “Все течет” Василя Гроссмана була написана на початку 60-х, а опублікована в Росії тільки 1989 року через багато років після смерті автора. Тоді ж я її прочитав. Нічого не зрозумів, крім того, що вперше в радянському журналі з характерною назвою “Октябрь” публікується різка критика Леніна. Усе інше я просто не помітив, сумні міркування Гроссмана мене не зацікавили. Мені здавалося, що країна швидко і незворотно йде до свободи і демократії.

    Досвід десятиліть, що минули відтоді, змушує зовсім по-іншому сприймати думки автора. (Нижче цитати з повісті)

    Невблаганне придушення особистості невідступно супроводжувало тисячолітню історію росіян. Холопське підпорядкування особистості государю і державі.

    Особливості російської душі народжені несвободою, що російська душа – тисячолітня раба. Що дасть світові тисячолітня раба, яка нехай і стала всесильною?

    І ось, запліднена ідеями свободи і гідності людини, відбулася російська революція. Що ж зробила російська душа з ідеями західного світу, як перетворила їх у собі, в який кристал виділила їх, яку втечу готувалася вигнати з підсвідомості історії? Подібно нареченим пройшли перед юною Росією, що скинула ланцюги царизму, десятки, а можливо, і сотні революційних вчень, вірувань, лідерів, партій, пророцтв, програм. Велика раба зупинила свій погляд, що шукає, сумнівається, оцінює, на Леніні. Він став обранцем її. Він розгадав, як у старій казці, її затаєну думку, він розтлумачив її здивований сон, її помисел.

    Подібно до тисячолітнього спиртового розчину, міцніло в російській душі кріпосне, рабське начало. Подібно до царської горілки, що димить від власної сили, воно розчинило метал і сіль людської гідності, перетворило душевне життя російської людини. Дев’ятсот років простори Росії, що породжували в поверхневому сприйнятті відчуття душевного розмаху, завзяття і волі, були німою ретортою рабства.

    У поверхневому сприйнятті народжувалося однозначне відчуття зростаючої просвіти і зближення із Заходом. Але що більше ставала схожою поверхня російського життя з життям Заходу, що більше заводський гуркіт Росії, стукіт коліс її тарантасів і поїздів, ляскіт її корабельних вітрил, кришталеве світло у вікнах її палаців нагадували про західне життя, то більше зростала таємна прірва в найпотаємнішій суті російського життя і життя Європи. Безодня ця була в тому, що розвиток Заходу запліднювався зростанням свободи, а розвиток Росії запліднювався зростанням рабства.

    У цій державі не тільки малі народи, а й російський народ не мають національної свободи. Там, де немає людської свободи, не може бути й національної свободи, адже національна свобода – це насамперед свобода людини. У цій державі немає суспільства, тому що суспільство ґрунтується на вільній близькості і вільному антагонізмі людей, а в державі без свободи немислима вільна близькість і ворожнеча.

    Держава без свободи створила макет парламенту, виборів, професійних спілок, макет суспільства і суспільного життя.

  • Франція вирішила, що теж хоче частину досвіду цієї війни і вписати у світову історію фразу: “Літак Mirage українських ВПС знищив ракетоносій”

    Франція вирішила, що теж хоче частину досвіду цієї війни і вписати у світову історію фразу: “Літак Mirage українських ВПС знищив ракетоносій”

    Французи у темі.

    Цікаво як може змінитися думка про Макрона, так? Якого царя Спарти виростила ситуація сьогодення.

    Але річ не про нього, а про участь Франції в авіакоаліції.

    Ці дні я дивився диспути по “Міражам” що були в соціумі. Здебільшого вони були про технічні характеристики ну і “F-16 будуть більш про повітряні цілі, а Міражи будуть пускати Storm Shadow/SCALP-EG”. Але це не дуже правильно. Тобто так, правильно, але ця спеціалізація має ще одні причини.

    Що таке Міраж 2000-5 Mk.2.

    Це сучасний ударний літак, який має один з найсучасніших радарів від компанії Thales та радар сінтезованої апертури для роботи по наземним цілям. Цей літак може обробляти до 24 цілей на землі та у повітрі одночасно, може наносити удар по 4 цілям одночасно, та працювати з літаком ДРЛВ, який оновлює прямо на екрані у пілота цілі кожні 2.5 секунди. (Російські літаки так не виіють, там з літака ДРЛВ буквально дзвонять на літак та дають примірний азімут цілі). Також він має на борту ракети, якими він може захиститись збивши ракету яку пустили по ньому.

    Він маленький, має один двигун, бере навантаження трохи меньше ніж Су-35, але його вага пустого 7500 кг, в той час як у Су-35 – 19000!!!!

    Ну а ще він економніший, надійніший, сучасніший, має більший моторесурс. Колись СССР спробував повторити нароботки Міража в модифікації Міг-23, але зрозумів що рахувати схему “утка” він не вміє, тобто нехер навіть лізти.

    Може Міраж має якісь відмінності, що дозвлять їм робити те, що не можуть F-16?

    Ні. F-16 можуть теж саме. І адаптувати їх для французького озброєння не є великою проблемою. Раніше нам так адаптували Storm Shadow/SCALP-EG під наші старі Су-24. А до цього обладнали їми F-18 ВВС Іспанії які адаптували під європейське озброєння.

    Тоді чому ми вводимо в авіапарк ще одну машину?

    Ну по перше, ми ії будемо вводити вже після переходу на F-16. А це буде простіше, бо основна проблема- це одним кроком перейти на західну авіаінфраструктуру, взаємодію та інше.

    По друге- буде деяка спеціалізація та диверсифікація ризиків (хз що там буде в нас з США після приходу Трампа та з озброєнням на літаки). А Дассо- це світовий французький лідер авіабудування, як цивільного так і військового.

    Яка робить не тільки літаки, а ще і повну номенклатуру авіаційного озброєння.

    Ну і третє. Саме важливе.

    Французи в темі.

    Судячі зі всього, французи зрозуміли що з поставкою F-16 досвід по використанню, і подальші модернізації літаків будуть робити на основі досвіду з російськими ВПС. Це досвід, який є унікальним на сьогодні. І на його основі будуть впроваджуватись рішення в літаки 5 покоління та безпілотні літаки 6 покоління. А що ж Франція? Вони, третій в світі виробник зброї буде стояти поруч та дивитись на це?

    І Франція вирішила що теж хоче частину досвіду цієї війни. Але судячі зі спеціалізації вибрала інші цілі – наземні та морські. Вона хоче побачити як ії літаки борються з сучасним ППО та що потрібно покращити в літаках та озброєнні. Це можливість тестувати нові типи озброєння на їх літаках. Це можливість вписату в світову історію фразу “Міраж 2000-5 українських ВПС знищив ракетоносець”. Бо це розвиток, еволюція і…бізнес, так.

    І вважаю що процес адаптації пройде швидше. Бо Франція сама судячі зі всього зацікавлена щоб ії літаки вполювали декілька кораблів.

    Так воно і працює. Спочатку ти вперше в історії знищуєш ракетний крейсер, а потім до тебе приходить партнер та пропонує це робити його зброєю. І тепер французи в темі.

    І ось вам ще одне підтвердження цих слів.

    Thales, це та сама відома французька компанія, що є світовим лідером в виробництві РЕР/РЕБ, авіонікі, тепловізорів і багато чого іншого відкриває виробничі потужності в Україні, підписана угода. Буде займатись виробництвом систем звʼязку, радіоелектронної боротьби та розвідки, і…ударними безпілотниками. Маю дуже велику надію поспівпрацювати з цією компанією та обмінятися досвідом, бо Thales- це гигант з досвідом виробництва сучасної зброї багато десятиліть. Це технології, це культура виробництва, це досвід, це рішення, яких наші військові виробнтцтва ніколи не мали.

    Французи розуміють чим буде житт світ ці роки. Французи в темі. Ну а я можу тільки порадіти за такого партнера.

    Ну а Міраж 2000-5 це сучасний літак від світового авіавиробника. 2024-2025 рік судячі зі всього стане роками авіаційних зіткнень. І якщо взяти досвід зіткнень західної зброї з російською- то рахунок поки був дуже не в сторону РФ.

    P.S. Дуже дякую авіакоментаторам які вказують мені що Міраж-2000-5 виконаний в схемі “безхвостка”. Він дійсно виконаний по такій схемі. І так, мене не читають авіаексперти, тому я дійсно не розʼяснив різницю між “уткою” та “безхвосткою”, тому що не вважаю що це потрібно читачам.

    Але я попросив би ще читати уважно, бо в пості фраза про схему “утка” відносилась не до Міража 2000-5, а до Міг-23С який побудований був якраз по схемі “утка”, а не безхвостка. Тому будь ласка, читайте уважно пост, перед тим як поправляти автора.

    P.S.S. Дуже вдячний коментаторам які знають точну модифікацію. Я завжди з великою повагою відношусь до інсайдерів які на прямому зв’язку з Макроном та Дассо.

    Але просто нагадаю що літкі які будуть передаватись завжди модернизуються виробником під замовника, і навіть в ВПС України остаточно не знають в якій модифікації будуть літаки що нам передадуть, бо їх комплектація з часом може змінитися. З останніх експортних модифікацій є Міраж 2000-5 mk.2, та 2000-9.

    Ті літаки що нам передадуть можуть по ітогу взагалі мати окрему нумерацію.

  • Захід намагається уникнути Третьої світової: мило, але це не спрацює

    Захід намагається уникнути Третьої світової: мило, але це не спрацює

    Останні два роки Захід відчайдушно намагається уникнути Третьої світової.

    Обмежує використання своєї зброю для ударів по Росії. Навіть не намагається збивати ракети, які пролітають над його територією. Жахається від ідеї відправити інструкторів на українські полігони. Раз по раз твердить про необхідність «уникнути ескалації».

    У всьому, що відбувається, ввижається спроба втримати війну у двосторонніх межах. Утримати у просторі та географії. Захід відчайдушно намагається зберегти себе в тій логіці, в якій жив останні десятиліття. І нашу війну сприймає як головну перешкоду.

    Дуже мило, але це не спрацює.

    Історія не повторюється — вона лише римується. Та коли вже шукати у ХХ столітті аналогію, яка могла б підійти Україні, — це передвоєнна Чехословаччина. З тією лише різницею, що в нашій версії історії Чехословаччину не покинули на самоті, а навпаки — допомагають їй грошима та зброєю. І в цьому сенсі надворі такий собі 1940 рік, тільки Вермахт досі не вторгся в Польщу, не окупував Францію, не бомбить британські міста — бо, як і раніше, стирає свої військові зуби об армію Чехословаччини.

    У цьому й особливість ситуації. Наші партнери поводяться так, немов ми ведемо свою власну війну. Не беручи до уваги, що лише наш опір дозволяє їм, як і раніше, перебувати в ситуації миру.

    Усією своєю стабільністю Європа зобов’язана Україні. Це ми виграємо їм час для переозброєння. Це ми даємо їм шанс наростити військові бюджети. Це наш досвід дає їм можливість адаптуватися до сучасної війни. Європейцям випала нагода дізнатися, який вигляд має війна двох кадрових армій, бо раніше весь їхній воєнний досвід зводився до протистояння партизанським рухам.

    Коли вони розмірковують про наслідки війни — лякаються російської поразки. Їм ввижається в цьому загроза ядерного удару. Загроза неконтрольованого розпаду імперії. Другий фронт у країнах Балтії та диверсії у центрі Європи. Але їм не завадило б запитати себе про те, що буде в разі поразки України.

    Мільйони біженців. Концтабори і репресії. Десятки нових Маріуполів і сотні нових Буч. Гуманітарна катастрофа та російські танки біля кордонів Альянсу. А головне — переконаність Москви в тому, що вона зуміла виграти перший акт війни з Північноатлантичним альянсом.

    Захід може не сприймати себе стороною конфлікту, але набагато важливіше те, що його вважає стороною конфлікту Москва. Росія живе у своїй власній логіці, і в її описі реальності вона вже два роки бореться не з незалежною державою, а з авангардом ворожої імперії. Програш України Москва розцінить лише як свідчення чужої слабкості. І може вирішити, що успіх треба розвивати.

    Кремль встиг попрощатися зі старою епохою — на відміну від наших партнерів. Тому Німеччина відмовляє Україні в постачанні ракет Taurus. Тому США просять не бомбити російську нафтопереробку. Тому Польща закликає обмежити український експорт до Європи. На їхньому тлі Франція, яка обіцяє віддавати Україні списану військову техніку замість того, щоб відправляти її на брухт, виглядає зразком рішучості.

    Але особливість у тому, що Україні випало бути дамбою. Тією самою дамбою, що бере на себе удар стихії. Тією, що захищає Європу від глобальної війни. Тією самою дамбою, в разі руйнування якої всім решта доведеться не загравати зі своїми фермерами, а підбирати їм військову форму і відправляти в окопи.

    Наша війна залишається двосторонньою і локалізованою тільки тому, що ми ще тримаємося. Щойно в нас зникнуть для цього ресурси — війна добереться до решти. В імперії немає кордонів — у неї є тільки горизонти. І якщо російський президент вважає ідеальним той світ, у якому він виріс, то можете зазирнути в карти Європи 70‑х років.

    Усе, в чому ми живемо, — це не девіація. Не випадкове спотворення, не помилка історії і не примха диктатора. Це реальність, яка була уготована всім, але на шляху якої випало опинитися нашій краї­ні. Якщо ми програємо, ті, хто виживуть, завжди зможуть вимовити сакраментальне «ми попереджали». Головне, аби було кому.

    Не стоїть питання про те, чи буде європейська зброя воювати. Питання в тому, хто саме буде нею воювати. Може, Україна — і тоді наші сусіди зможуть зберегти для себе комфортну роль тилу, гаманця і ремонтної майстерні. А може, сама Європа — якщо її виборці «втомляться від війни» та вирішать, що Україна має оборонятися самостійно.
    Якби Чехословаччину не залишили на самоті, доля Другої світової могла опинитися під питанням. А Третя світова не починається лише тому, що Україна досі воює.

  • Кажуть, ми програємо цю війну

    Кажуть, ми програємо цю війну

    Думка, яка чудово лягає в мозок втомленим українцям, які, іноді, здається навіть тішаться від цієі колективної депресії. Під час літньої спеки зараз плавить не тільки асфальт, але й мізки. Мізки, в які будь що хоче залізти Росія. Посіявши зневіру і відчай.

    Але якщо ми програємо, то, виходить, що Росія виграє. І сама Росія воліє продавати цю думку як всередині країни, так і світу.

    Але що для Росії було б перемогою. Може ми забули, але Росія хотіла взяти під контроль всю Україну. Росія хотіла знищити суверінитет і незалежність України, та поставити у Києві своїх маріонеток. Оце була б перемога Росії. Відновлення імперії малими зусиллями, швидкою спецоперацією на 2-3 тижні. Не великою війною, а швидким стрибком, прости господи, мангуста.

    Чи змогла Росія це зробити? Ні.

    Чи наближається Росія до цієі мети? Ні. І навіть українці, що часто перебувають у депресії, не вірять у це. Бо інакше вартість нерухомості у Києві була б зовсім іншою. У Москві і не тільки розуміють що не здатні вже знищити незалежність України. І тому не здатні перемогти.

    Росія, напрягаючи всю свою імперську міць, може відкусити якусь територію. Але у Росіі і так велика територія. Додаткові кілька сот квадратних кілометрів будуть на ній непомітні від слова зовсім і точно не можуть бути перемогою. І не можуть бути метою. Мета для Росії недосяжна і вони це чудово розуміють. З точки зору Росії вони витрачають забагато ресурсів, повністю напрягаючи свою економіку, скорочуючи всі витрати бюджета, що не стосуються армії, задля досягнення, яке буде зовсім непомітно на карті. Не співставне з російськими амбіціями і заявленими два роки назад цілями. Яка ж це перемога? Який же це успіх?

    Росія здатна завдавати нам болю. І може отримувати від цього якесь садиське задоволення. Намагаючись таким чином перекрити для себе самої біль і розчарування від того, що мета, яку вони заявили і на яку витратили так багато ресурсів, недосяжна. Ціна, яку заплатила і буде платити Росія ще багато років, завелика. І вони це знають. Хоч і намагаються продати зовсім інше. Поводячись як малолітній хуліган, якого вдома чекає п’яний батько, що може побити просто так, принизити, а може й зробити щось ще гірше, і який приходить у школу і забирає бутерброди у першачків.

    Чи може ще Росія перемогти? Тільки якщо ми самі подаруємо Росії цю перемогу. А сама Росія перемогти не здатна.

  • Саміт миру. Зблизити позиції Заходу і Глобального Півдня ми не змогли

    Саміт миру. Зблизити позиції Заходу і Глобального Півдня ми не змогли

    Ну що, саміт миру пройшов передбачувано.

    Кількісно, це успіх. 92 делегації. 57 глав держав і урядів, і міністрів. Із країн “Глобального Півдня” найкраще на хорошому рівні були представлені Латинська Америка і Близький Схід. Приїхали президенти Чилі, Аргентини, Уругваю, Еквадору, Домініканської республіки, Коста-Ріки та Гватемали. Майже доїхав президент Колумбії. Навіть Бразилія направила посла, хоча думали, що її взагалі не буде. Із Близького Сходу були глави МЗС, зокрема Саудівська Аравія, ОАЕ і Катар.

    Якісно, це невдача. Зблизити позиції Заходу і не-Заходу ми не змогли. Переконати не-Захід підтримати нашу “формулу миру” як основу майбутніх переговорів ми не змогли. Змінити їхнє сприйняття нашої війни як проксі-конфлікту між США і РФ нам теж не вдалося, як і заручитися їхньою підтримкою проти Росії.

    За підсумком, більша частина тих, хто нас підтримали до, під час і після саміту – це наші західні партнери + деякі з їхніх союзників. Майже весь “Глобальний південь” залишився на своїх позиціях, які зводяться до вже відомих нам тез:

    1. Україна і РФ не переможуть одна одну військовим шляхом.

    2. “Формула миру” України нереалістична й утопічна на цьому етапі.

    3) Обговорювати переговори треба за участю РФ.

    4. Війна в Україні – частина проксі-протистояння РФ і США, а в глобальнішому сенсі – боротьба між “старим західним світопорядком” і “новим не-західним світопорядком”.

    5. Щоб обговорювати мир, потрібно покласти на стіл переговорів усі можливі мирні ініціативи та ідеї, зокрема й ті, що лунали від не-західних держав: Туреччини, Бразилії, КНР, ПАР, Індонезії.

    Я не бачу зараз можливості нам змінити це сприйняття, принаймні без колосальної військової перемоги і гострої кризи всередині РФ, які створять враження швидкого краху Росії. Але навіть у такому разі перебити, наприклад, “пост-колоніальні” антизахідні сентименти все одно не вдасться. Більша частина країн “Глобального Півдня” бажають ліквідації “західного світопорядку” і встановлення нових правил гри, у формуванні яких вони братимуть участь нарівні із Заходом.

    За нинішніх умов, другий саміт миру, якщо він відбудеться найближчими місяцями, виглядатиме як спроба затягнути нас на переговори за участю РФ і без “формули миру”, на більш компромісній основі, що передбачатиме поступки з обох сторін. Чи будуть до цього готові Україна і РФ? Питання відкрите, і саміт миру у Швейцарії не дав на нього однозначної відповіді.

    Росія продовжує просувати підвищену планку вимог і демонстративно відмахуватися від будь-яких компромісних формул. Щонайменше літо вони продовжать це робити, намагаючись створити силову перевагу в переговорах через тиск на фронті та літній наступ.

  • На мирних переговорах Росію представлятиме Медведєв?

    На мирних переговорах Росію представлятиме Медведєв?

    Доволі стримано сприймаю результати Швейцарського Саміту миру і вважаю його обмежено успішним. Хоча й визнаю, що за умов, що склалися, досягнути більшого було вкрай складно.

    З позитиву — це те, що Саміт таки відбувся, хоча росія і Китай доклали чимало зусиль для його зриву. У спільному комюніке у черговий раз було підкреслено, що мир в Україні повинен базуватися на визнанні нашого суверенітету та територіальній цілісності, а також інших принципах ООН. Там є навіть завуальована згадка про «мирний план Зеленського» у вигляді посилання на резолюцію ООН, яка на цьому плані і базується.

    З негативу — те, що ми втрачаємо світову підтримку, в першу чергу, з боку Глобального Півдню. Тому що згадану резолюцію ООН підтримало 140 країн, а більш м’яке комюніке Саміту — лише 80, та ще й два учасника згодом відкликали підписи.

    Недоімперія постійно співає країнам Африки і Латинської Америки про боротьбу з колоніалізмом, виставляючи Європу і США у вигляді загарбників. І ця риторика непогано лягає на колективну свідомість колишніх колоній, у яких повно застарілих претензій до розвинутих країн.

    Але чому Україна практично мовчить про те, що ми ведемо визвольну війну проти того, щоб нас знову силою не зробили російською колонією?! Україна, а ніяка не росія насправді очолює антиколоніальну боротьбу у світі! І ми не хочемо бути колонією ні Штатів, ні Європи, і тому укладаємо конкретні безпекові угоди з різними країнами.

    Скільки представників Глобального Півдню належним чином проінформовані про цю позицію України? У значній кількості з них взагалі переконані, що це Україна за наказом США напала на росію, і та зараз відчайдушно боронить власні території…

    І є ще один значний результат Саміту, який поки що не можна однозначно визначити як позитивний або негативний. Це те, що у спільному комюніке фактично анонсовані майбутні переговори за участі агресора, бо інакше мирний процес не буде успішним.

    Президент Зеленський вважає, що як тільки рф почне дотримуватися принципів ООН, то з нею можна буде домовлятися про мир. Але з якого дива у Кремля виникне таке прозріння і каяття — невідомо.

    Є два варіанти участі недоімперії у наступному Саміті миру. Або її буде представляти хтось відносно чистий на зразок Кириєнка, що отримав вказівку бути адекватним. Або це буде умовний Алкодмитро, який почне розповідати, що України не існує і не існувало, Європа давно замерзла без російського газу, а Штати зазнали геополітичної поразки, тому на додачу до п’яти українських областей треба віддати росії ще й Аляску…

    Адекватність агресора на переговорах, які вже точно будуть, визначить фронт. А в цьому сенсі все вкрай складно, хоча є й обнадійливі ознаки.

  • На ВЛК вас оцінюють із системи HELSI. Якщо ви хворий, а там немає ніяких діагнозів та довідок – діло л*йно

    На ВЛК вас оцінюють із системи HELSI. Якщо ви хворий, а там немає ніяких діагнозів та довідок – діло л*йно

    Так, ну начебто хвиля істерик викликана пройобанною комунікацією з приводу – “геніального, талановитого забрали і вчать на піхотинця/штурмовика” пережили. Нагадаю тим хто вже забув.

    Для всіх хто не має звання офіцера запасу і не служив (давно служив), обов’язкова процедура – отримання БЗВП-ВОС 100-стрілець. Це початковий ВОС, який просто свідчить що ви пройшли НАЧАЛЬНУ підготовку визначену законом і вас можуть призначити на посаду. Це не стосується офіцерів запасу. Там інша процедура, хоча б якби моя воля, я б їх теж всіх проганяв би через БЗВП а потім через тренінг/програму підготовки сержантів. Бо коли командир знає менше сержанта, а тим більше солдата, то хуйова історія. Дуже. Він не те що не знає як виконати задачу яку йому зазвичай нарізають, він відсотків 70 з написаного/сказаного не розуміє.

    Але зараз не про це. То довга і сумна як українська туга, історія.

    Всі, після того як отримали БЗВП, отримують ВОС 100 стрілець і йдуть в частини. Або дехто вчитися далі.

    І вже після цього, починають діяти всі ваші дипломи, сертифікати, посвідчення і таке інше. До отримання ВОС-100, якщо у вас не було ніколи звання, ви для ЗСУ не існуєте. По закону. Після отримання, вас починають бачити і розглядають ваші чесноти. Тут вже від бажання і фарту.

    Насправді нормальні люди з прямими руками, освітою та головою зараз кругом потрібні.

    Зразу акцентую – ми не маємо відношення до ТЦК і не несемо за них відповідальності. За деякі речі, самі б натовкли окремим представникам воєнкоматів.

    Також я не можу говорити за весь досвід млн військовослужбовців. Це мій досвід і тих хто комунікує з центром.

    Після отримання ВОС-100, стрілець, вам можуть змінити ВОС на інший при призначенні на посаду. Ви можете піти служити в різні підрозділи та служби. Отримати сержантське звання, або при наявності вищої освіти – первинне офіцерське звання. Там теж є свої камені підводні у вигляді контрактів і таке інше. Але варіантів розвитку – море. Але це теж не про те.

    Зараз про умовне ВЛК, про обмежено придатних, про вікових і всяких різних героїв нової хвилі – «він весь хворий, за 5 хвилин пройшов ВЛК, вирок – придатний і відправили в піхоту». Постараюся скорочено та доступно, але не факт що вийде. Це зовсім схематично, без деталей.

    До ВЛК ми теж не маємо відношення і теж не несемо відповідальності.

    ВЛК це така штука, сама в собі, майже нікому не зрозуміла. З цього і живе. Але там є і дуже нормальні люди. І є правила. Правила за недотримання яких члени ВЛК підуть під статтю. Їх будуть звинувачувати в тому чого не робили. Будуть звинувачувати що вони повірили на слово за грошову винагороду.

    Тому. Тому справи кепські і без підготовки, нєхєр там робити. Ніхто з лікарів не вірить на слово. Навіть якщо він вірить вам на слово, в нього нема законних підстав вписати те що він бачить/вірить вам в особову справу.

    Тому зазвичай ВЛК може займати і 5 хвилин. Коли задають питання про стан здоров’я, людина все розповідає, у неї питають – які підтверджені діагнози, які довідки, де це все зафіксовано. Чим ви можете це довести у визначений законом спосіб. Бо згідно наших законів, ми можете лікуватися в Швейцарії в клініці, але забути дати довідки сімейному лікарю і все. Або сімейний лікар проїбав і не вніс. Все. Вас нема. Хвороб нема. Діагнозів нема. Ви можете оперуватися в усіх клініках України, але якщо нема нічого в системі, то… То треба все збирати і вносити в систему. Бо всі в ТЦК починають з системи HELSI. Якщо там нема ніяких довідок, ніяких діагнозів, нічого що могло б бути підставою, діло лайно.

    Ми всі в більшості своїй звикли, що лікуємось в приватних клініках за гроші, по знайомству і як би не обтяжуємо державу. Користі від неї не багато. І от зараз виходить, що все, що ми робили за свої гроші і за кордоном, треба підтверджувати для держави, щоб всі ці дані були занесені в систему. Нема довідки – нема хвороби.

    Тому якщо не навели лад в своїх медичних паперах – самий час. В ТЦК нікому не вірять на слово. Там такого за ці роки наслухались, що можна писати фантастичні романи. А в них є своя робота.

    Але!!! Але навіть якщо у вас нічого нема, це ще не значить, що через три дні ви будете в штурмовиках.

    У нас є кілька соціальних верств населення, яких полюбляють ТЦК. Наркомани, безхатьки, алкоголіки і “прочій антісоціальний елємєнт”. В них нема ні довідок, ні хелсі, нічого. Хронічні хвороби, біла горячка і таке інше.

    І я не знаю, куди вони цих людей дівають. Наприклад з одного обласного ТЦК, привезли 20 чоловіків і 20 повезли назад. Іншим разом 18 привезли і 17 повезли назад.

    Бо нас в навчальному центрі на прийомці обов’язково психолог, лікар і юрист. Ну, ще є люди, але ці відпрацьовують на 100%. Тому що нам потім треба цих людей вчити 30+ днів, а потім вони повинні йти у війська. А не хворіти і не займати у нас місце. Тому ми намагаємось працювати на результат, а не на процес. Нема сенсу приймати у воєнкомів людей, які потребують лікування, які не спроможні займатися. Які можуть заразити інших.

    І ще деталь. У вас буде місяць часу, щоб підтвердити свої діагнози та захворювання. Так, з центрів теж люди лягають в лікарні та шпиталі. І навіть в центрах люди проходять обстеження і дообстеження. Ні в кого в навчальному центрі нема бажання працювати на облвоєнкома, який хєрово робить свою роботу та пхає що в руки потрапляє без розбору.

    І це ще не все.

    Після того, як людей приймає навчальний центр, вони отримують БЗВП і починається розподіл в підрозділи.

    І це по суті самий фінальний акт всього цього дійства. Приїздять люди з підрозділів з лікарями, з психологами і працюють з людьми яких повинні забрати в частини. Це і є кінцева мета цього всього. І вони не просто мають право не брати, якщо їм щось не подобається, вони це роблять. Це не перші місяці повномасштабки, коли в окопи заливали всіх кого могли, без досвіду, знань та здоров’я. Зараз є чітке розуміння у командирів бригад хто і навіщо їм потрібен.

    Хворі, обмежено придатні (або по новому – придатні для служби в підрозділах забезпечення), вікові, зі слабким здоров’ям, майже 100% не попадуть в бойові підрозділи на бойові посади. Їх просто залишать в навчальному центру, а потім відправлять в нові підрозділи де є вакансії і підрозділах забезпечення.

    Тобто алгоритм досить простий. Приводимо в порядок всі свої медичні документи. Приводимо в порядок всі свої документи про освіту, курси, кваліфікацію і таке інше. Навіть якщо ви не встигли це зробити, з вами ще мінімум два рази будуть спілкуватися на цю тему дуже поглиблено. Коли приїдете в навчальний центр. І коли завершите навчання і за вами приїдуть люди з частини. На всіх на цих етапах, ніхто не зацікавлений щоб ви були баластом. Всі хочуть використовувати вас з найвищим ККД і за фахом/призначенням.

    На жаль, дуже багато воєнкомів роблять не дуже гарні речі. Але з тим тиском який зараз на них з усіх боків, важко давати оцінку їх роботі.

    І я ніяк не можу зрозуміти, чому очевидна для мене і для моїх однодумців річ, ніяк не заходить в інших місцях.

    З першої хвилини в ТЦК, а особливо Навчальний Центр, це є для людини уособлення держави, яку він іде захищати. Це держава в його очах, яка позвала його на допомогу. Держава яка повинна з першого кроку показувати ставлення до свого майбутнього захисника. Держава яка повинна створити такі умови, щоб людина розуміла, з якою повагою та шаною держава відноситься до кожного. Але на жаль… Маємо що маємо в системі і тихенько лупаємо сю скелю.

    Роман Донік – Roman Donik/Facebook

  • Саміт миру та план Трампа: що зупинить війну в Україні

    Саміт миру та план Трампа: що зупинить війну в Україні

    Минули два роки і сто чотирнадцять днів війни. Лінія фронту за минулу добу, слава богу, не змінилася і сповільнення російського просування на покровському напрямку стає дедалі очевиднішим.

    До речі, ISW повідомляє, що в районі селища Кринки і Козачих Таборів бої тривають. Це хороша новина. Але ж я вже було зовсім повірив російським воєнкорам, які навперебій усі останні тижні запевняли нас, що з українським плацдармом на лівому березі Дніпра на північ від Херсона вже покінчено.

    Саміт миру у Швейцарії закінчився цілком передбачуваним комюніке, у якому було повторено всі ті три пункти, які й пропонував розглянути Зеленський: ядерна безпека (повернення під контроль України Запорізької АЕС) і продовольча безпека (вільне судноплавство в Чорному морі), обмін полоненими та повернення в Україну всіх незаконно вивезених із неї дітей.

    Далі текст мовою оригіналу.

    Ничего в этом документе не было обращено прямо к России. В нем даже самый очевидный и вполне вегетарианский тезис о необходимости уважать (не безусловно соблюдать, а хотя бы уважать!) территориальную целостность государств и Устав ООН не был сформулирован как обращенный к России. Участники саммита всего лишь выразили свою собственную приверженность этим принципам.

    Призыв же отказаться от применения или даже только угрозы применения ядерного оружия был сформулирован в безличной форме, просто как пожелание адресованное непонятно кому: “Любая угроза или использование ядерного оружия в контексте войны в Украине недопустима”.

    Первое, что приходит в голову при чтении этого фрагмента, так это вопрос: позвольте, а вне контекста войны в Украине – допустимо? Если да, то когда и при каких обстоятельствах, а если тоже нет, то зачем тогда упоминание про “контекст войны в Украине”? Согласитесь эта тема крайне важна для всех нас чтобы вот так просто обойти молчанием такой важный пункт из документа, подписанного большинством участников т.н. “Инаугурационного саммита”.

    Я человек простой и незамысловатый. Я прихожу в ступор даже только от одного слова “коммюнике”, а тут столько всего понаписано. И все так заковыристо и витиевато, что я так и не понял: чего собирались-то? Чтобы что и в честь чего? Гора родила мышь. А, впрочем, почем я знаю, что все это означает на их птичьем дипломатическом языке? Как говорят дипломаты: язык дан человеку (дипломату), чтобы скрывать свои мысли…

    По мне так всю идею саммита (как я ее понял) лучше всех выразила премьер-министр Италии Джорджа Мелони, сказав в своем выступлении на саммите: “Защищать Украину это означает защищать систему правил в мире. Важно объединить все усилия для защиты Украины. Если Россия не соглашается с этими условиями, мы заставим ее сдаться. Нам нужно установить условия для этой дискуссии. Мир в Украине не означает, что Украина должна сдаться, как считает Путин. Так не будет.”

    Я не знаю, насколько все остальные участники саммита согласны участвовать в принуждении России к сдаче, если она откажется принять упомянутые Мелони условия, но лично мне такая формулировка как минимум понятнее, чем все словоблудие итогового коммюнике. (Тем более, что в тексте коммюнике я не увидел ни одного условия, которое было бы обращено непосредственно к России).

    Сегодня еще Трамп выдал очередную корку. Все последнее время он в целом поддерживал помощь Украине в борьбе с Россией, а тут, на предвыборном мероприятии в Детройте, неожиданно раскритиковал масштабы американской помощи Украине, сказав, что “решит вопрос” с этим в случае своего избрания ещё до того, как въедет в Белый дом.

    Конкретно, он назвал президента Украины Владимира Зеленского “самым лучшим агентом по продажам” из числа политиков. “Каждый раз, когда он приезжает в нашу страну, он увозит 60 миллиардов долларов”, – сказал Трамп. Он добавил, что в последний раз Зеленский “уехал с 60 миллиардами” четыре дня назад, после чего якобы заявил, что ему нужны еще 60 миллиардов, и “это никогда не кончается”. И, подводя итог этому своему пассажу, он сказал, что ему “нужно будет решить этот вопрос”.

    Понятно, что тут он перепутал участие Зеленского в G7 в Италии с посещением США, и цифры у него не бьются, и все остальное. Но разве мы сейчас будем так требовательны к точности формулировок Трампа на фоне полной деменции Байдена? То то же и оно… Тут ведь важен вектор его выступления, а он довольно странный.

    Трамп уже не первый раз говорит о том, что у него есть какой-то план по прекращению войны между Россией и Украиной, но в чем он состоит – непонятно. Наблюдатели строят гипотезы на этот счет и наиболее распространенная из них предполагает, что Трамп предложит обеим сторонам некий план урегулирования и если с ним не согласится Зеленский, то он полностью прекратит всю помощь Украине, а если не согласится Путин, то напротив – завалит Украину оружием.

    На первый взгляд выглядит все очень позитивно. Остается только понять в чем же состоит этот его план урегулирования, который он предложит Путину и Зеленскому? Какие уступки сторон заложены в нем? Согласитесь, без того, чтобы узнать детали этого плана, невозможно оценить, насколько он хорош, а главное – насколько реалистичен.

    Короче: поживем – увидим. А пока будем радоваться тому, что ВСУ, похоже, удалось стабилизировать фронт. Это мне кажется самым важным итогом прошедшей недели, поскольку началась она с довольно тревожного наступления россиян на покровском направлении.

    Слава Украине!

    Израильские военные сообщили о гуманитарной паузе в боевых действиях в секторе Газа для расширения поставок помощи мирному населению.
    Перерыв в боевых действиях наступает с 08:00 до 19:00 вдоль дороги, ведущей от КПП “Керем-Шалом” к дороге Салах ад-Дин, а затем на север сектора.

    В этом сообщении израильской армии говорится, что решение о гуманитарной паузе принято после дополнительных обсуждений с ООН и международными организациями. Одновременно, они сообщают, что операция в южной части сектора Газа (конкретно – в Рафахе), будет продолжаться. Такие дела…

  • Правильне економічне бронювання

    Правильне економічне бронювання

    Дискусії про економічне бронювання викликають багато обурення. Дійсно, виходить, що воювати мають бідні. Хоча тисячі заможних українців пішли ще добровольцями. Ключове питання: що вирішує економічне бронювання?

    Всі сфокусувались на питанні робочих місць в економіці. Тому моделі бронювання вигадуються у зв’язку зі сплатою податків. Але є ще один аспект, який необхідно вирішити – корупція в ТЦК. На днях виявилось, що герой відео з Одеси попався на хабарі. Тому він фактично займався рекетом, а не мобілізацією.

    Сьогодні хабарі в ТЦК оцінюються в 5-10 тисяч доларів. На мою думку, єдиний спосіб перемогти ці хабарі і направити кошти в бюджет – це дати можливість офіційно купівлі відстрочки.

    Наприклад, відстрочка від мобілізації складає 20 тис грн в місяць. Поки її купляєш – не мобілізуєшся. І не треба це прив’язувати до податків. Продала людина квартиру, взяла кредит, чи в борг – не важливо звідки кошти. Аналогічно бізнес (крім стратегічних) – поки сплачує в місяць 20 к за працівника, його не мобілізують.

    Так виглядає ніби знову багаті не будуть воювати. Але ті хто має гроші і не хоче воювати – вирішують це через корупцію. І від цього програємо ми всі, бо кошти не йдуть в бюджет. А так не буде смисла давати хабарі. Сплатив офіційно і працюй. Тому краще одне правило для всіх чим купа складних для різних ситуацій і категорій.

  • Раніше ставки піднімав Путін. Чому Захід діє так незвично рішуче?

    Раніше ставки піднімав Путін. Чому Захід діє так незвично рішуче?

    На тлі літних самітів, під час яких підтримку України обговорюють як одну з найважливіших тем для лідерів цивілізованого світу, вже ухвалено і цілу низку конкретних рішень, що мають змінити не тільки сам хід війни, але й рішучість Росії її продовжувати.

    На початку хочу нагадати про рішення Білого дому дозволити Україні використовувати американську зброю для ударів по російській території – за винятком глибшої території Росії, й, зокрема Кремля, звісно, пише Віталій Портников для Радіо.Свобода.

    Це справді принципове рішення, тому що воно означає можливість знищення російських арсеналів за кордонами території України й значно змінює можливості Москви щодо наступальних дій. Президент Сполучених Штатів Джо Байден нагадав про це рішення під час свого візиту до Франції, де він зустрічався із Володимиром Зеленським.

    У Берліні, на ритуальній вже тепер конференції про відновлення, говорили не тільки про відновлення, але й про постачання нових систем протиповітряної оборони й необхідність протистояти новим російським атакам на українську інфраструктуру.

    Нові санкції

    На зустрічі «Групи семи» в Італії було ухвалено інше важливе рішення, повʼязане із російськими активами, що зберігаються на Заході. Це передача Україні доходної частини активів у розмірі 50 мільярдів доларів. Самі активи залишаються замороженими, але можливість «позики» відсотків є серйозним сигналом Москві: якщо війна продовжуватиметься, мова може піти і про «позику» самого капіталу.

    Ну і, звичайно, рішення про нові санкції – до речі, не тільки проти Московської біржі та інших важливих російських інституцій, але й проти китайських компаній, які активно співпрацюють з Росією і допомагають відновленню і розвитку військово-промислового комплексу цієї країни. А це вже сигнал не тільки в бік Москви, але й у бік Пекіну.

    Причини рішучості

    Чому Захід діє так незвично рішуче? Й чому одне принципове рішення доповнюється іншим? Можливо тому, що західні лідери намагаються відібрати у Володимира Путіна монополію на ескалацію?

    Адже раніше виключно російський очільник підіймав ставки, коли переконував своїх західних колег, що їхня допомога Україні призведе не до закінчення, а до загострення конфлікту. А вони продовжували марно сподіватися, що Путін усвідомить безперспективність своїх намірів щодо його намагання поглинути Україну і шукатиме реалістичних шляхів припинення війни. А очільник Росії якось не поспішав це усвідомлювати.

    Терпець Заходу почав зникати десь на другу річницю широкомасштабної агресії, коли президент Франції Емманюель Макрон збирав керівників західних країн на зустріч у Єлисейському палаці. Саме тоді Макрон сказав, що задача Заходу – створити у Путіна відчуття стратегічної невизначеності щодо продовження війни в Україні і заговорив про можливість присутності військ країн НАТО на українській території.

    Так, це була тільки словесна ескалація, однак дуже важлива – тим більше, що Макрон не відмовився від своїх намірів, а зараз намагається зібрати справжню «коаліцію інструкторів» для навчання українських військовослужбовців в Україні. Але тепер «ескалацію слів» доповнює «ескалація дій», що є важливим для зміни ситуації у війні.

  • ХАМАС святково повиляв “Росією”

    ХАМАС святково повиляв “Росією”

    Відомство Лаврова два дні – 11 і 12 червня нав’язливо повідомляло ЗМІ про свій великий успіх до дня “росії” – Хамас обіцяє колись повернути двох громадян РФ, Лобанова і Труфанова, яких утримують 9 місяців у заручниках. Лавров хотів святково блиснути і показати всім у кремлі, що його напіврозвалене відомство не дарма їсть хліб з ікрою, але не помітив, як сів у калюжу і опустив РФ на дно.

    Якщо Хамас тримає 9 місяців у полоні двох агентів ФСБ і обіцяє повернути, коли між ним та Ізраїлем буде припинення вогню, то це означає, що він абсолютно не довіряє Москві і хоче мати інструмент тиску на неї. Нехай не дуже ефективний, але хоч якийсь і такий, що корелює з менталітетом лідерів Хамас. Те, що лавров не зміг умовити Хамас віддати їх навіть за гроші до дня “россіі”, чітко показує справжнє ставлення Хамас до РФ як до партнера, всю неоднозначність відносин між ними наразі, а також велич расеї. Тієї самої, яка в образі Медведєва зафарбувала цього дня на карті територію України в кольори прапора РФ, але не змогла забрати у Хамас двох своїх агентів. Ба більше, якщо і забере, то дуже не скоро і повинна буде зробити за це щось дуже приємне лідерам Хамас.

    Можна засумніватися, що обидва Олександри – Лобанов і Труфанов, агенти ФСБ, а точніше її філії наришкінської СЗР. Формально це нічого не змінює, оскільки двоє громадян РФ все одно залишилися в полоні на день расеї, навіть якщо припустити, що вони не агенти, а просто туристи.

    Залишилися, всупереч тому, що ще восени 2023 р. Хамас дозволив виїхати через Рафах до Єгипту всім іноземцям, які не мали паспорта Ізраїлю або дозволу на проживання в ньому, і про яких у нього не було інформації як про агентів чиєїсь розвідки. У Хамасі краще за всіх на цій планеті знають, що Газа – не популярний курорт у Середземномор’ї і випадкові люди туди потрапляють дуже рідко. Природно, що іноземець у Газі швидко опинявся в полі зору розвідки Хамаса, а те, як його відстежували – це її проблеми.

    Настільки ж природно, що після 7 жовтня пристойні розвідки зв’язувалися з Хамас і витягували своїх агентів у такий спосіб, якщо ті не могли виїхати з Гази через канали міністерств закордонних справ, ООН, Червоного хреста і півмісяця тощо. Очевидно, що ФСБ діяло як і всі, але громадяни РФ чомусь стали “зависати” в Газі, всупереч більш ніж дружнім відносинам Москви з Хамас.

    Відомство Лаврова, готуючись до урочистостей, розмістило в ЗМІ детальний звіт, як воно витягало з полону у Хамас громадян РФ. Скористаємося цим відкритим джерелом. У Газі виявилося всього п’ять громадян РФ. Дві громадянки були відпущені Хамас разом з іншими іноземцями ще до січня 2024 р. Хамас навіть зазначив, що зробив це “на знак вдячності” за позицію “путіна”. У результаті залишилося троє – Лобанов, Труфанов і Віктор Козлов, 27-річний уродженець Свято-Ленінграда, який мав громадянство Ізраїлю як друге.

    Козлов був охоронцем на тому самому прикордонному музичному фестивалі, де його і взяли в полон. Тільки на початку червня ЦАХАЛ виміняв його у Хамас. У березні Тахер ан-Нуну, представник політбюро Хамас, заявив “Известиям”, що про місце перебування Козлова, Лобанова і Труфанова нічого невідомо. Хамас явно не хотів із ними розлучатися і темнив. Зрештою Козлова повернули Ізраїлю, і відомство Лаврова помістило 11 червня фото з ним і його сім’єю в будівлі посольства РФ у Тель-Авіві. Лобанова і Труфанова не віддали, незважаючи на всю вдячність Хамас до “путіна”.

    Хамас уже не заявляє, що не знає, де вони перебувають у невеликій і напівзруйнованій Газі, і висуває версію, що треба чекати якщо не закінчення війни, то хоча б перемир’я. У Хамасі знають, що в руках у нього не два русо-туристо, а два кадрових агенти ФСБ, і що РФ керують “чекісти”, і що з цього треба і можна витягти щось більше, ніж просто гроші. Можливо, до цього Хамас підштовхують з Ірану. Якщо це припущення вірне, то два агенти ФСБ ще довго куритимуть бамбук у Газі і славитимуть расею.

  • Декорації стабільності в Росії впали: за доларом, як зграя ангелів за Христом, вознесуться й ціни

    Декорації стабільності в Росії впали: за доларом, як зграя ангелів за Христом, вознесуться й ціни

    Американці, звісно, ті ще жартівники й витівники. Ні, щоб улаштувати “вознесіння” долара на день раніше чи пізніше. Але вони, для зрозумілості, обрали для свого жорстокого трюку саме 13 червня, день православного “вознесіння” Ісуса Йосиповича.

    Так чи так усе сталося. “Він полетів, але не обіцяв повернутися”. За доларом, як зграя ангелів за Христом, вознесуться й ціни. Але буде це “з усіх бід найменшою”.

    Залишок днів росіянам доведеться провести в чергах до валютників, припадаючи до віконець, як до джерел живоносних. Розторохтілись економісти. Вони зраділи й кинулися живцем душити публіку “волатильностями”, “рецесіями” й іншою мурою.

    Насправді все дуже просто. Долар у Росії більше не під владою Центрального банку. Він вийшов на вільне полювання за душами росіян: їхніми накопиченнями, планами, бюджетами, виробництвами і мріями.

    Декорації стабільності, які довго (і в муках) будував Центробанк, упали. За ідеєю і сам цей банк можна ліквідовувати. Адже його єдиною й найважливішою роллю було “приборкання долара” на території РФ. Зараз має поступово, але невблаганно розпочатися той самий “трагічний сценарій”.

  • Порошенко підігрує Путіну, нападаючи на Саміт миру України

    Порошенко підігрує Путіну, нападаючи на Саміт миру України

    Росіяни зараз дуже активно працюють в інформаційному просторі та над пропагандистським впливом. Займаються сіянням зневіри, запускають «віруси» про «неминучість капітуляції» і тому подібне. Грошей у них багато, ресурсів – теж багато. Але це не повинно нікого дивувати. Дивує, коли синхронно з ними працюють українці. Чи не дивує?

    Нещодавно прессекретар путіна Пєсков та «не прессекретар» (наскільки мені зараз відомо) путіна Порошенко озвучують однакові заяви щодо дій України на міжнародній арені. Там, власне, є ціла «методичка», яку зараз інтенсивно просувають росіяни. І «погані», і «хороші», і не росіяни. Про те, як «все для України погано».

    У червні відбуваються дві значущі події світового рівня для України. Конференція з відновлення у Берліні проходить зараз. Саміт миру у Швейцарії відбудеться за кілька днів. І там, і там – мова про допомогу світу Україні. І першу, і другу Пєсков та Порошенко оцінили як «нульову» та «порожню».

    Спочатку прессекретар путіна дав оцінку Саміту миру: «Саммит по Украине в Швейцарии будет пустым мероприятием».
    Потім його український побратим Петро Олексійович додав: «Вже було 3 інвестиційні конференції для України, незабаром буде ще одна в Берліні. Але за цей час інвестицій надійшло аж 0. Під це ніхто не приїхав і не приїде».

    Звісно, цікаво, коли «ніким» називають провідних політиків Європи. Наприклад, віце-канцлера Німеччини Р. Габека. Але це окрема тема.

    Цікаво, що тут ми бачемо використання навіть однакових зворотів та метафор. Складається враження, що Порошенко просто відпрацьовує кремлівську методичку, говорячи в унісон с Пєсковим.

    Дивно, що війна росії проти України не відбила в українського політика бажання підігрувати путіну. Ми, звісно, всі пам’ятаємо і про «жму руку, обіймаю», і про загадкові грошові виплати від проросійського уряду Орбана, які він отримував не так давно. Але що це, привід працювати у рамках російської схеми та парадигми?

    Це взагалі дуже цікава тенденція, яка останнім часом стає все більш помітною. Українські «опозиціонери» говорять те саме, що і російські пропагандисти. Зараз, приміром, усі вони кинулися нападати на саміт миру, доводячи, який він «непотрібний». Про це відписалися абсолютно усі російські чиновники, а також українські опозиціонери. Виникає логічне питання. В українських опозиціонерів немає для обговорення тем, які би не співпадали з московськими темниками? Ну реально, якщо хочеш критикувати, то ти зможеш знайти мільйон тем для критики, які взагалі не будуть жодним чином перетинатися з темами, які відпрацьовують зараз вороги України. На жаль, проблем у нас зараз дуже багато. І соціальних, і економічних. Навіщо лізти у зовнішньополітичну сферу, де ми маємо бути згуртовані.

    Скоро уже просто почнеш губитися, де «російський ворог» Пєсков, а де «український опозиціонер» Порошенко. Чи «українські опозиціонери» Пєсков та Порошенко? Чи «російські вороги»?

  • Чому суспільство підтримує напади на військових ТЦК

    Чому суспільство підтримує напади на військових ТЦК

    Рік тому велика частина українського народу підтримувала бандитів у протистоянні із поліцейськими, які були вимушені застосувати зброю коли до них застосували силу.

    Цього року велика частина українського суспільства підтримує людей, які атакують ТЦК, представників ЗСУ, у протистоянні з тими, хто опирається законним вимогам

    Чи нормально в країні нападати на військових, які виконують свою роботу, під час військового стану. Чи є взагалі в Україні менш захищена категорія людей, ніж військові, які вимушені проводити мобілізацію? Чи вважаєте ви нормальним нападати на військових і вважати це доблестю?

    Так, в поліції є хабарники, але це не дає права нападати на поліцейських і опиратися законним вимогам поліції.

    Так, в ТЦК є хабарники, але це не дає права під час військового стану застосовувати силу до військових.

    Чому є хабарники? Бо країна корумпована. І вони є скрізь.

    Чи може так статися, що одного дня у якогось військового не витримають нерви і він пристрелить того, хто застосовує до нього силу. Може. І він буде правий. І я буду першим, хто буде захищати такого військового. Бо в країні війна. Бо військовий виконує свою задачу. Бо дістало вже. І винуватим в загибелі цивільного будуть люди, що весь цей час толерують ганебну практику зневаги і атаки представників ТЦК. Які для багатьох людей, схоже, виглядають страшніше, ніж солдати Путіна. Чи просто на них нападати не страшно? Бо росіяни пристрелили б таких в момент. А українські військові вимушені поводитись «чемно».

    В одному місці вважають, що можна бити військових. В іншому мати кусає військового, намагаючись не допустити мобілізації свого сина. В третьому колеги лікарі починають відбивати свого, не бажаючи, щоб його мобілізували.

    Що далі? І чи є відповідальність за такі дії. Відповідальність воєнного стану. І звісно, можна зрозуміти емоції мати. Але за такі зрозумілі емоції має наступати зрозуміла кримінальна відповідальність. Щоб інші тримали свої емоції при собі.

    Дивно в суспільстві формується показники свій-чужий. Чомусь до чужих почали потрапляти поліцейські, які виконують свою роботу і захищають суспільство. І військові, які виконують свою роботу. Часто, вони ризикували життям на передовій. А тепер вони в ТЦК. І вони стикаються із вдячністю простого народу. І народ вважає, це нормою? Нормою, намагатись відбити у військових тих, кого мають мобілізувати? То може всю армію розпустимо? Чи там, в ЗСУ, служать інші люди?

    Коли люди підтримували бандита у протистоянні з поліцейським, люди чомусь ставили себе саме на місці бандита. Саме з ним асоціювали себе і тому ненавиділи поліцейського. А тепер люди асоціюють себе не з військовими, що захищають Україну, а з тими, кого можуть мобілізувати. Це зрозуміло. Ніхто з цивільних не хоче йти в армію, надихаючись російською пропагандою, що це шлях в один кінець. Але одна справа тихо боятися, а інша активно діяти. Ставати на один бік з росіянами. Бо з одного боку ЗСУ. А якщо ви проти ЗСУ, то ви разом з Путіним, Кадировим і їхніми вбивцями і катами з Бучі. Прекрасна компанія, правда ж.

    Коли ви поширюєте таке відео, про що ви думаєте? Що це весело? Ги-ги-ги, б’ють військових. Як бляха смішно. Чи так ви демонструєте свою громадянську позицію. Щось накштал вдягати футболку «ухилянт» не вдягаючи її. І що каже ваша громадянська позиція? Що це нормально дискредитувати мобілізацію в Україні? Що це нормально підтримувати російську інформаційну політику по дискредитації мобілізації. І чи не приходить до вашої голови думки, чого раптом для росіян так важливо зірвати мобілізацію? Не здогадуєтесь чому така велика увага? І якщо так, то чи не свідомо ви підтримуєте ворога у війні проти України?

  • Китай хоче обдурити світ своїм планом “мирного врегулювання в Україні”

    Китай хоче обдурити світ своїм планом “мирного врегулювання в Україні”

    В китайські щоденній англомовній газеті, що належить Центральному відділу пропаганди Комуністичної партії Китаю China Daily надрукована стаття “China supports real peace progress in Ukraine” (Китай підтримує реальний мирний прогрес в Україні). Її автор Сюй Веньхун – заступник генерального секретаря Центру “Один пояс, один шлях” Академії суспільних наук Китаю. Сюй Веньхун доносить офіційну точку зору Пекіну щодо саміту. А вона полягає у тому, що Китайська Народна Республіка, як завжди, підштовхує Україну до капітуляції перед Російською Федерацією, завуальовано називаючи це “реальним мирним прогресом в Україні”.

    Автор статті пише: “Після більш ніж двох років російсько-українського конфлікту 15 і 16 червня Швейцарія проведе “Саміт з миру в Україні”, сподіваючись, що він закладе основу для мирного процесу, який призведе до припинення військових дій в Євразії. Щоб запобігти подальшим жертвам та економічним збиткам і зрештою відновити мир в Україні, Китай готовий брати участь у всіх мирних процесах. Лі Хуей, спеціальний представник Китаю з питань Євразії, тричі курсував між країнами російсько-українського конфлікту. Однак у врегулюванні російсько-українського конфлікту та встановленні міцного миру в регіоні залишаються серйозні виклики”.

    Ну по-перше, така серйозна особа у пропагандистській ієрархії Китаю, як Сюй Веньхун, мав би знати, що Україна не має жодного відношення ні до якої Євразії, бо вона європейська країна. І ніякі бойові дії на території самої Російської Федерації, поки що не ведуться. Але автору, видно, потрібне таке трактування для того, щоб показати читачам, що Китай має тут свої інтереси, оскільки війна в Україні це криза в Євразії, тому Пекін зацікавлений у її вирішенні.

    Не говорячи вже про те, що це ніякий не “російсько-український конфлікт”, а широкомасштабна війна Росії з Україною, де метою Москви є знищення української державності. Підтримка Китаєм вторгнення Росії в Україну є передвісником того, що Китай сподівається зробити на Тайвані. Китайці тримаються за концепцію свого “мирного процесу”, оскільки програш України у нерівному протистоянні з Росією відкривав би їм прямий шлях для силового вирішення тайванського питання.

    Також війна в Україні вигідна китайському лідеру Сі Цзіньпіну, бо сприяє виснаженню західних ресурсів і відвертає увагу Сполучених Штатів від Тайваню та Індо-Тихоокеанського регіону. І тут прослідковується пряма аналогія між бажанням Путіна відродити Радянський Союз та планами “великого Сі” увійти в історію в якості збирача “всіх китайських земель”. Звідси й бажання “відновити мир в Україні” на умовах Москви і Пекіну, замість виведення терористичних російських військ з усіх українських територій, окупованих Російською Федерацією.

    Далі Сюй Веньхун наголошує: “Китай надає великого значення мирній зустрічі в Швейцарії та підтримує тісні контакти зі Швейцарією та іншими країнами з початку цього року. Проте в мирній зустрічі обов’язково повинні брати участь як Росія, так і Україна, адже без їхніх представників “мирна конференція” не мала б сенсу. І світові лідери мають переконати Москву та Київ щодо мирних переговорів, щоб вирішити їхні суперечки. Саме тому, спілкуючись зі Швейцарією та іншими зацікавленими сторонами, Китай виступав за те, щоб усі міжнародні мирні зустрічі мали трипунктовий критерій: визнання як Росії, так і України сторонами конфлікту, участь усіх зацікавлених сторін і проведення чесних дискусій щодо всіх мирних пропозицій. Дивно, але Росію, незважаючи на те, що вона є безпосередньою стороною конфлікту, не запросили на так званий мирний саміт. Якщо мирна конференція пройде без участі Росії, це порушить основний принцип організації мирної конференції: присутність усіх сторін конфлікту для мирних переговорів”.

    Таким чином за Пекіном виходить, що війна Росії в Україні це не більше, ніж якась тривіальна “суперечка”. А без участі Росії мирна конференція не має легітимності. Що звучить приблизно так, якби хтось в 1943 році запропонував запросити на Тегеранську конференцію Гітлера, бо, мовляв, як же можна вирішувати питання закінчення війни та майбутнього миру, коли одна зі сторін конфлікту на ній не присутня.

    Хоча підлеглі Сі Цзіньпіна чудово знають, що коли б Росію запросили на цей саміт миру, то очільник російського МЗС, сумнозвісний Лавров, лише вкотре б публічно озвучив позицію Путіна, яка полягає в тому, що Україна має відмовитися від частини своєї суверенної території в обмін на нічим не гарантоване перемир’я. І якщо Пекін це влаштовує, то українців ні.

    На думку автора статті “China supports real peace progress in Ukraine”: “Оскільки у мирній конференції братиме участь лише одна сторона конфлікту, Україна, вона стане заочним судом над іншою стороною, Росією, що унеможливить виконання будь-якої резолюції, ухваленої конференцією. По суті, мирна конференція розглядатиметься як зібрання певних країн для допомоги одній стороні та проти іншої. Мирна конференція приречена не на мир, а на подальшу ескалацію конфлікту”.

    Сюй Веньхун правий у тому, що саміт стане “першим заочним судом над Росією”. Судом над кривавим агресором, котрий переніс нацистські методи боротьби зі своїм противником в ХХІ століття. Допомога тому, хто відстоює свою свободу і незалежність, дуже не подобається Китаю, оскільки об’єднання демократичних країн проти тоталітарного монстра – Росії, отримає своє підтвердження.

    Далі автор зазначає: “Хоча організатори стверджують, що розіслали запрошення приблизно до 160 країн світу, кількість країн, які насправді беруть участь у зустрічі, зменшується. Наприклад, великі регіональні держави, такі як Бразилія, Південна Африка, Пакистан та інші країни, не братимуть участі. Отже, так званий мирний саміт не матиме повноважень приймати обов’язкову резолюцію для досягнення своїх цілей”.

    Але в статті Сюй Веньхуна жодного слова не говориться про те, що це саме Пекін переконав такі великі регіональні держави Глобального Півдня, як Бразилія, Південна Африка і Пакистан проігнорувати участь в саміті у Швейцарії. Можливо, керівники цих держав не усвідомлюють, що цим вони відкрито демонструють свою солідарність з Пекіном і Москвою щодо необхідності залишити за Росією незаконно окуповані нею українські території.

    В результаті, як противага Глобальному Півдню, з’явиться солідарна до України Глобальна Північ, яка буде зовсім не зобов’язана ділитися з бразильцями, південноафриканцями, чи пакистанцями остатніми технічними новинками і ноу-хау. Якщо ви підтримуєте злочинну війну Росії в Україні, то тоді й отримуйте в Москві, яка вже дуже скоро стане повним фінансовим банкрутом, кредити і позики. Все дуже просто – любите тоталітарні режими, тоді йдіть з ними однією дорогою. Але наперед мусите знати, що ця дорога – дорога в нікуди.

    Далі автор наголошує: “Майбутній так званий мирний саміт відхилив критерій із трьох пунктів для мирної зустрічі, що спонукало Китай заявити, що учасникам швейцарської зустрічі бракує щирості. Китай є суверенною державою і має власне знання фактів, історії та міжнародних відносин. Він також повністю усвідомлює свою міжнародну відповідальність. І він чітко висловив свою позицію щодо кризи в Україні, запропонувавши шляхи сприяння відновленню миру в Євразії в документі “Позиція Китаю щодо політичного врегулювання української кризи”, оприлюдненому 24 лютого 2023 року”.

    Цікаво, яке це Китайська Народна Республіка має “власне знання фактів, історії та міжнародних відносин”? Що Росія має права на всі окуповані нею території, які свого часу силою були втягнуті в СРСР? Яке це таке в Пекіні знання “міжнародних відносин”, коли Російська Федерація напала на одного з засновників Організації Об’єднаних Націй та намагається привласнити собі її міжнародно визнані території.

    Сюй Веньхун звертає увагу: “У “Спільній домовленості між Китаєм і Бразилією щодо політичного врегулювання української кризи”, яку дві країни підписали 23 травня 2024 року, Китай підтвердив свою позицію щодо пошуку мирного політичного вирішення української кризи. Вирішуючи бути на правильному боці історії, Китай підтримує реальний мирний прогрес і виступає проти таких ігор, як удавання, що ставляться до всіх сторін однаково і чесно, але роблять якраз протилежне – проводять заочний суд”.

    Тобто автор вважає, що до агресора та жертви його віроломного нападу потрібно ставитися однаково. З чого закономірно випливає, що це Україна сама винна у тому, що Росія на неї напала. А Пекін разом з Москвою “на правильному боці історії”. Такий собі неприхований меседж – хочете припинення війни, виконайте швидше усі забаганки російського диктатора Путіна, й тоді він на якийсь час залишить вас у спокої.

    Варто звернути увагу, що вдруге Сюй Веньхун згадує у своїй статті про “заочний суд”. Видно вони дуже не хочуть очного суду над Путіним і путінізмом, який неодмінно буде. У Пекіні можуть скільки завгодно виступати у ролі адвоката російського кривавого диктатора і просторікувати про “китайський мир”, проте пройде дуже небагато часу й суд історії обов’язково розставить усе на свої місця.

    У кінці своєї статті автор резюмує: “Що стосується України, то Китай поважає її суверенітет і територіальну цілісність. Стосовно Росії Китай прагне розвивати всеохоплююче стратегічне партнерство координації нової ери, на основі принципів неконфронтації, неприєднання та ненацілювання на треті сторони. Хоча Китай відмовляється брати участь у мирній зустрічі у Швейцарії, це не означає, що він відмовився від своєї позиції щодо мирного посередництва та сприяння переговорам. Китай чітко дав зрозуміти, що продовжуватиме сприяти мирному процесу по-своєму, підтримувати комунікацію з усіма сторонами та накопичувати умови для політичного вирішення української кризи. Китай підтримує зусилля сторін щодо мирного врегулювання російсько-українського конфлікту. Але такі мирні саміти – не що інше, як глум над міжнародними відносинами та фарсові спроби обдурити світ”.

    Сюй Веньхун явно лукавить, коли проголошує, “що стосується України, то Китай поважає її суверенітет і територіальну цілісність”. Адже неможливо одночасно допомагати ворогові українців Російській Федерації і робити вигляд, що Пекін ставиться прихильно до незалежності Української держави. В КНР постійно говорять одне, а роблять діаметрально протилежне.

    Якщо Китай “продовжуватиме сприяти мирному процесу по-своєму”, то це означає, що він сподівається, що допомагаючи Путіну, він доб’ється бажаного для Кремля результату. Саме цим можна пояснити його відмову взяти участь саміті у Швейцарії.

    Перефразовуючи Сюй Веньхуна, можна підвести підсумок статті, яка явно писалася під безпосереднім контролем Центрального відділу пропаганди Комуністичної партії Китаю. Це не саміт у Швейцарії, а позиція Китаю щодо війни Росії в Україні є “глум над міжнародними відносинами та фарсові спроби обдурити світ”.

    Подібна позиція Сі Цзіньпіна щодо України показує, що Китайська Народна Республіка не бажає реалістично подивитися на міжнародні відносини. Щоб там далі не робили в КНР, намагаючись відбілювати злочинний путінський режим, тут їм нічого не світить. Але вступаючи у відкриту конфронтацію з колективним Заходом щодо України, “миротворці” з Китаю гарантовано можуть дуже багато втратити. Але чи розуміють це сьогодні в Пекіні?

  • Відповідь на питання, скільки ще Росія зможе фінансувати війну

    “Кров російської військової машини – це морський експорт нафти. І вже майже тільки він. Дещо про маловідомі аспекти і про те, як це просто і складно”.

    В квітні-травні 2024 року наша Моніторингова група вперше власноруч почала фіксувати російський морський експорт сирої нафти та нафтопродуктів не тільки з портів Чорного моря, а ще й з Балтійського. Чому власноруч? – тому що мали багато разів нагоду впевнитися, що поширювані в світі цифри – сильно викривлені.

    Це буде нова велика тема. І за обсягами нашої роботи, і за її непересічною важливістю.

    Поки тільки цифри у порівнянні з Чорним морем. І таких цифр ви ще точно не бачили… Як, власне, й ми самі.

    Квітень 2024: сира нафта РФ з Балтики – 11,8 млн тонн. Сира нафта РФ з Чорного моря – 4,1 млн тонн. Нафтопродукти з портів Балтики – 3,7 млн тонн, з Чорного моря – 3,6 млн тонн.

    Травень 2024: сира нафта РФ з Балтики – 11,5 млн тонн. Сира нафта РФ з Чорного моря – 3,5 млн тонн. Нафтопродукти з портів Балтики – 2,5 млн тонн, з Чорного моря – 3,6 млн тонн.

    (Оскільки в світі частіше використовують не тонни, а барелі, зауважимо: для російської експортної суміші Urals зазвичай використовують коефіцієнт 7,3. Тобто 1 тонна російської нафти – це 7,3 бареля. Хто бажає – може легко помножити на 7,3).

    Чому така велика різниця – обсяги морського експорту сирої нафти РФ (повторимо – саме РФ) з Балтики майже в 3 рази більші, ніж з Чорного моря?

    Тому що з Чорного моря йде експорт не тільки російської, а ще й казахської сирої нафти, яка не під санкціями (Каспійський трубопроводний консорціум, через Новоросійськ) – це в квітні 2024 – 6,9 млн тонн, в травні 2024 – 6,3 млн. тонн. Тобто порти Чорного моря завантажені приблизно так же, як на Балтиці.

    Правда, те що на казахську нафту не поширюється ембарго – це така собі історія (бо майже третина – це частка РФ в цьому консорциумі)…

    Отже сумарно Балтика і Чорне море щомісяця дають приблизно однакові обсяги морського експорту нафти, але власне російської нафти з портів Балтики йде значно більше.

    Отже маємо з цих 2-х морів сумарний експорт щомісяця близько 15 млн тонн російської сирої нафти та 6-7 млн тонн російських нафтопродуктів.

    Розуміємо, що у читачів виникне багато питань для уточнення: куди? якими шляхами, які судновласники тощо. Не все одразу…, Поступово. Щоб не перевантажувати.

    Тим більше, що танкери, які вийшли з балтійських портів наприкінці травня – ще не дійшли до своїх Індій, Китаїв та Сингапурів…

    А поки завершимо тим, про що ми говоримо вже більше 2-х років. Морський експорт нафти – і тільки він – дає відповідь на питання “Як довго путінська Росія зможе фінансувати війну проти України і агресію проти цивілізованого світу в цілому?”… Поки є експорт нафти і величезні надходження від нього…

  • Жахлива, але мирна Росія майбутнього?

    Жахлива, але мирна Росія майбутнього?

    Є дві популярні концепції результатів неминучої поразки путінського режиму, які обговорюють різні групи російських емігрантів:

    1. Прекрасна, мирна Росія майбутнього.

    2. Безпечний для світу постросійський простір майбутнього.

    Я думаю, що все буде не так. Найімовірніший третій варіант – жахлива, але безпечна для світу (на якийсь час) Росія майбутнього.

    Після поразки і краху автократа Путіна, як завжди було в історії Росії, до влади прийде олігархічна група чиновників, силовиків і бізнесменів (люди на кшталт Мішустіна, Собяніна, Кирієнка, першого заступника глави ФСБ Корольова, Чемезова, Абрамовича, Дерипаски і т. ін.), яка продасть Заходу відмову від імперських амбіцій в обмін на повну свободу дій (зокрема, порушення прав людини і фальсифікацію виборів) усередині країни.

    Захід із радістю погодиться і навіть знову почне з ними торгувати, аби відстали від України і не лізли більше нікуди.

    Це поганий варіант, але він кращий за божевільний експансіоністський режим Путіна, що терзає Україну і загрожує світу катастрофою.

  • Чому збільшувати податки необхідно саме зараз

    Чому збільшувати податки необхідно саме зараз

    Багато людей кричить «спочатку реформи, потім збільшувати податки». Цікаво, а вони з Путіним вже домовились?

    Що він почекає поки всі реформи будуть зроблені, а потім продовжить агресію? Ну бо армію треба фінансувати вже зараз, а не «після реформ». І ще цікаво, хто з цих людей підтримає справжні реформи, як в Польші і Чехіі, які починались з ринкових тарифів?

    Які в Україні ще є куди збільшувати. Чи в уяві інфантильних товарищів реформи це коли указом президента проголошуються «день реформ» і наступного ранку ми всі прокидаємось у Швейцаріі?

    Бо навіть якщо завтра з’явиться політична воля робити реформи і ми підемо виконувати все, що вимагає від нас ЄС, МВФ і Дядько Сем, то результати будуть за кілька років. А сам процес імплементаціі реформ займе місяці. Звісно ж, давайте спочатку реформи, а потім фінансувати армію, і нехай весь світ і російський агресор зачекає…

  • У чому успіх візиту Зеленського до Франції та чому треба брати Mirage 2000

    У чому успіх візиту Зеленського до Франції та чому треба брати Mirage 2000

    Атмосфера і результат візиту Володимира Зеленського до Франції показали, що у відносинах Києва і Парижа наразі спостерігається дуже позитивна динаміка. Поїздка мала на меті декілька цілей. По-перше, участь в офіційних урочистостях необхідна для підтримки і зміцнення партнерських зв’язків. По-друге, візит важливий у плані посилення співпраці і зі США, адже президент провів зустріч не лише з Еммануелем Макроном, а й із Джо Байденом. Зеленський також виступив і перед депутатами Національної асамблеї Франції, його слова викликали емоційну та позитивну реакцію.

    Зміцнення двосторонніх партнерських відносин між Україною та Францією, ймовірно, було головною метою. Це особливо важливо в контексті протистояння України російській військовій агресії. Франція підтвердила свою підтримку, яка позначилася в наданні нового пакету допомоги та підписанні низки угод: про постачання винищувачів Mirage, навчання українських військових на території Франції та спільних проєктів в оборонній промисловості. Візит Зеленського можна назвати дуже результативним.

    Поїздку Зеленського до Франції не слід розглядати в контексті того, що Париж відіграє вагому роль у таких процесах, як інтеграція України до Євросоюзу і НАТО.

    Питання вступу до ЄС рухається: були ухвалені принципові рішення про надання Україні статусу країни-кандидата і початок перемовин щодо європейської інтеграції. Наразі вирішується технічна проблема у вигляді політичної перешкоди – традиційного опору Угорщини. Будапешт чинить опір проведенню процедурної конференції наприкінці червня, в рамках якої має визначитися рамка перемовин. Це потрібно для запуску перемовин за трьома десятками різних напрямків між Україною та ЄС. І Угорщина все це гальмує. Але рішення все одно буде, питання лише в тому, коли це станеться: якщо наприкінці червня, то перемовини почнуться, ймовірно, влітку або восени. Або рішення з’явиться трохи пізніше.

    І Франція тут жодним чином не може допомогти Україні. Звичайно, в теорії Макрон міг би, як Шольц, провести якісь особливі перемовини з Орбаном за чашкою кави. Але особливих стосунків між Макроном і Орбаном помічено не було, тож у розв’язанні технічної і почасти політичної проблеми французький президент навряд чи буде помічником. У цій ситуації можна було сподіватися хіба що на вплив на Орбана прем’єр-міністра Італії Мелоні. Вона ідеологічно близька до Орбана, є особливі стосунки, тож Мелоні й могла б якось вплинути.

    Але вплив Франції тут за великим рахунком і не потрібен, адже інтеграцію України підтримує сам Євросоюз і Єврокомісія, очільницею якої, найімовірніше, залишиться Урсула фон дер Ляєн – активна прихильниця України в ЄС. За євроінтеграцію України виступає і більшість європейських країн. Прямий противник на сьогодні – лише Угорщина. Тому нам потрібно думати не про вплив того ж Парижа, а про тактику подолання постійних критичних спротивів з боку Угорщини.

    Що стосується просування питання вступу України до НАТО, то тут усе впирається в проблему Білого дому. Нам потрібно добитися зміни позиції президентської адміністрації. Перспектива вступу до НАТО залежатиме від того, коли і на яких умовах закінчиться війна. Доки триває війна, до Альянсу нас не приймуть, щоб не спровокувати бойові дії між НАТО і Росією.

    Нам потрібен не протекторат Франції, а нарощування військової підтримки України. У питанні допомоги Париж досі поступається, наприклад, Берліну, який за цим показником лідирує. Франція ж перебуває наприкінці першого десятка країн, які нам допомагають. І ось над посиленням допомоги від Парижа нам і треба працювати.

    Якщо говорити про припущення і прогнози щодо того, що Франція відправить свої війська до України, це, на мій погляд, фантазії. Адже Макрон напряму не обіцяв цього зробити. Риторика і конкретні дії Макрона нетотожні, і тому можна навести безліч прикладів. Макрон прагне стати новим європейським Черчиллем, лідером формування єдиної системи безпеки Європи. Загалом, нам потрібно підтримувати таку риторику Макрона і працювати з ним, що і робить президент Зеленський.

    Коаліція інструкторів, яку запропонував Макрон – це напрямок, над яким можна попрацювати. Але ж інструктори і війська на території України – не одне й те саме. Воювати за нас ніхто не буде, тому що це ризик прямого військового зіткнення НАТО з Росією. Проти виступлять США і ціла низка європейських країн. А от розширювати військову і політичну співпрацю між Україною і Францією необхідно. Зараз Макрон виявляє такий інтерес, і це потрібно максимально використовувати.

    Зазначу і важливий момент щодо винищувачів Mirage, які Франція має передати Україні. Париж уже пропонував Києву літаки, але їх не брали, бо сподівалися на постачання F-16. Проте поставки затягнулися. Політичне рішення було ухвалено ще рік тому, на саміті Великої сімки. Були рішення окремих країн, початок навчання українських фахівців з кінця минулого року. Але поки що жоден F-16 в Україну так і не прибув.

    І ситуація сьогодні, коли Росія має велику перевагу в повітрі, стала сигналом, що зараз потрібно використовувати всілякі джерела постачання авіації. Поки невідомо, скільки літаків Mirage ми отримаємо, але нам, очевидно, потрібна зброя. Якщо дають, треба брати. Провести навчання, подумати, як можна ефективніше використовувати ці літаки. До того ж в угоді зацікавлені обидві сторони. Франції вигідно просувати свою оборонну продукцію, як фактор впливу, а нам це важливо для зміцнення відносин з Парижем.

    Наскільки я розумію, у Mirage є низка важливих якостей для нинішньої війни. Літаки можна використовувати для запуску керованих авіабомб, а також ракет повітря-земля і повітря-повітря. Звичайно, є свої нюанси і в питаннях технічного обслуговування, як із тими ж F-16. Застосування Mirage не принесе переломів у війні, але нам потрібні винищувачі, тому їх потрібно брати. Зараз немає вибору, треба використовувати зброю, яку дають.

  • Криваві пляжі Нормандії, або як запобігти великій війні в сучасності

    Криваві пляжі Нормандії, або як запобігти великій війні в сучасності

    80 років тому союзники розпочали одну з наймасштабніших операцій Другої світової – «Оверлорд», операцію звільнення Франції й, зрештою, всієї Європи від нацизму. Цими днями у Нормандії аж рясніло від державників, які прибули відзначити цей ювілей, – президенти Сполучених Штатів, Франції та Італії, король Великої Британії, премʼєри Канади і Великої Британії, федеральний канцлер Німеччини… Проте відсутність президента Росії – як і присутність Президента України – наочно нагадували, що світ згадує про висадку союзників уже не в довоєнну, а у воєнну епоху, пише Віталій Портников для Збруч.

    В день відзначення цієї великої дати один з ветеранів американської політики, лідер республіканців у сенаті Мітч Макконелл написав у своїй колонці для The New York Times, що «американські солдати приєдналися до союзників й почали боротьбу з державами Осі не в якості першого інстинкту, а в якості останнього аргументу. Вони пішли на війну, бо бездіяльність вільного світу не залишила їм іншого вибору, як воювати».

    Це напрочуд сучасний погляд на історію Другої світової. Макконелл у своєму тексті говорить не тільки про героїзм, а й про байдужість вільного світу до підйому войовничого авторитаризму. Панівною ідеологією Сполучених Штатів у 1930-ті роки був войовничий ізоляціонізм, у відданості якому мав переконати публіку будь-який політик, який претендував на посаду президента Сполучених Штатів або на місце у Конгресі. Готовність слідувати політичному заповіту президента часів Першої світової Вудро Вілсона – він наполягав на зобов’язаннях Сполучених Штатів перед Європою й світом – автоматично перетворювала будь-якого серйозного політика на марґінала. Сполучені Штати самоусунулися навіть від участі у Лізі Націй, створення якої було ініційоване їхнім власним президентом. Але і європейські лідери з їхнім намаганням домовитися із Гітлером виглядали не набагато краще. Вічним аргументом щодо виправдання цього очевидного політичного невігластва й досі служить несправедливість європейських кордонів після Першої світової війни. Чому ця «несправедливість» виправдовувала дії Італії, яка якраз територіально виграла після Першої світової, а потім анексувала Ефіопію й Албанію, або яке відношення до несправедливості мають дикий антисемітизм і расова теорія Гітлера, нам чомусь не пояснюють. Але аргумент несправедливості кордонів чудово засвоїли всі диктатори наших часів – від Мілошевича та Саддама Хусейна до Путіна.

    Для Америки все змінилося тільки після Перл-Харбору. До цього нападу президент Франклін Рузвельт із неймовірними зусиллями переконував співвітчизників у необхідності допомоги країнам, які воювали проти Рейху, але обіцяв американцям, що вони в жодному разі не братимуть участі в європейській війні. Навіть після удару Японії й оголошення нею війни Сполученим Штатам Білий дім намагався уникнути війни з Німеччиною, але Гітлер не залишив Рузвельтові вибору. З цього часу американці воліють згадувати про свій героїзм, а не про свій ізоляціонізм.

    Мітч Макконелл має рацію у своїх паралелях. Джозеф Байден є прямим продовжувачем політичної лінії свого однопартійця Франкліна Рузвельта – допомагати союзникам, але не втручатися у війну безпосередньо. Ще більш небезпечним є позиція однопартійця Макконелла Дональда Трампа, який продовжує вірити у можливості домовленостей із диктаторами приблизно так, як західні лідери 1930-х вірили у можливість домовитись із Гітлером і Муссоліні. Саме ця віра, саме ця нездатність вчасно відреагувати на небезпеку й привела союзників на криваві пляжі Нормандії.

    На одному з таких пляжів лідери західного світу могли обмінятися рукостисканням із Володимиром Зеленським – лідером країни, яка потерпає від агресії тоталітарного сусіда, як Ефіопія, Чехословаччина чи Польща у 30-ті роки минулого сторіччя. Ніде правди діти, зараз ці лідери налаштовані більш рішуче, ніж за 85 років до цього. Однак вони все ж намагаються триматися осторонь і вірять у те, чого ніколи не буває у справжніх диктаторів – у здоровий глузд й інстинкт самозбереження. Але якщо людина має ці необхідні для політика демократичного світу якості, вона не здатна створити ефективну диктатуру. І Гітлер, і Муссоліні, і Сталін, і Путін, і навіть Сі Цзіньпін далекі від здорового глузду. Байден все ще намагається продовжувати політику Рузвельта до Перл-Харбору. І в нього, і в його колег по світовому лідерству ті ж самі ілюзії, що у їхніх попередників у 1930-ті – великій війні можна запобігти, якщо її локалізувати. Хоча насправді велику війну можна зупинити тільки вчасними спільними зусиллями. І так, для того, щоб запобігти великій війні, треба зупинити локальну війну без зисків для агресора.

    У грудні 1941 року американській ізоляціонізм зазнав повного і ганебного фіаско – з цим фіаско можна порівняти хоча б фіаско тих, хто і після 2014 року вірив у можливість припинення конфлікту з Росією шляхом сталих домовленостей з Кремлем і дочекався лютого 2022 року. Ще через три роки після Перл-Харбору американські герої здійснили свою зухвалу висадку на нормандських пляжах, і для багатьох з них це був останній бій.

    Якби не сотні набундючених ідіотів, які роками переконували своїх співвітчизників, що Америці нічого не загрожує й головне – триматися осторонь, більшість цих молодих людей прожили б довге й щасливе життя. Життя без війни. Життя без кривавих пляжів Нормандії. «Не варто очікувати ще однієї такої катастрофічної атаки, як Перл-Харбор, щоб позбавити сьогоднішніх ізоляціоністів ілюзії, що регіональні конфлікти не матимуть наслідків для найпотужнішої та процвітаючої нації світу», – зазначає Мітч Макконелл.

    Питання в тому, чи здатні американські та й загалом західні еліти усвідомити цю просту істину до, а не після нової катастрофічної атаки.

  • Скільки ще разів ми будемо “обнуляти” свої підрозділи, тримаючи оборону за нікому непотрібну хату до останнього солдата?

    Скільки ще разів ми будемо “обнуляти” свої підрозділи, тримаючи оборону за нікому непотрібну хату до останнього солдата?

    Чи потрібно тримати оборону до останнього солдата?

    Крайній тиждень морально підкосив мене настільки, що це відбилося на фізичному стані.

    І в час коли ніби мав би відновитися – новини з підрозділу добивають ще більше.

    Цей текст написав після того як втратив одного зі своїх бійців. Одного з тих хто був моєю «гвардією», надійним тилом і підтримкою. На кого міг покластися в будь-якій ситуації. І коли доходило до того що «комбат йде на нуль і можливо трошки на зачистку» вони йшли зі мною. Не за мною, а зі мною. Як друзі і як команда. Це був один з тих хто був моїм особистим командирським резервом хоч і взводі звʼязку, зі всіма скілами: розвідника, звʼязківця, водія, кулеметника, механіка, оператора бпла.

    Причина чому він опинився на позиціях: наказ ОТУ перевести людей з підрозділів забезпечення у піхоту. Тобто кухарів, звʼязківців, водіїв поставити на позиції «з метою підвищення ефективності ведення бойових дій».

    ОТУ це така структура, яка за цифрами не бачить людей. За цією логікою – гіпертоніки-дядьки (які в більшості потрапили у втз/вмз після поранень, або через непридатність за станом здоровʼя), або вузькопрофільні спеціалісти (електрики, водії всіх категорій, звʼязківці) супер-ефективні піхотинці, і коли їх поставити на позиції наша оборона стане стійкою і міцною як ніколи!

    Але вернуся до початку. Поставлю питання навіть інакше. Чи маємо ми ПРАВО воювати до останнього бійця в підрозділі?

    Це табуйована тема обговорень для широкого кола, але серед військових «нормальність» підрозділу окрім бренду і репутації командира (бригади/батальйону) визначається ще якомога меншою кількістю «обнулень». Скільки разів ваш батальйон обнулився?

    Для командирської ланки в більшості оцінка дещо інша. В більшості командири авторитетних бригад (з іменем, історією) не паряться зовсім щодо відсутності особового складу. Бо «нових пришлють». А кількість людей в роті на рівні 10-15 чоловік і 20-30% в батальйонах швидше привід для гордості: «от бачите, ми ж воюємо».

    А «в моїх батальйонах на позиціях бійці взагалі не міняються» – говориться з такою інтонацією, що якщо у вас не так то ви лохи, воювати не вмієте.

    Але в цій ситуації вимушена героїчність і стійкість тих хто місяць сидить в окопі без звʼязку, а воду і провіант отримує скидами з дрона, приписується командиру, а не тим кого поставили в такі обставини.

    То коли треба триматися до останнього? Де межа відповідальності бійця, а де межа відповідальності командирів різних рівнів?

    Не буду вдаватися до статуту. Кадрові військові кичаться зазубреними нормативами і правилами, але по факту сучасна війна вносить свої корективи. І до статуту звертаються тільки коли треба когось ви@бати і покарати.

    Отже, де межа стійкості бійця на позиціях?

    Є в мене друг і боєць з яким ми цю війну почали ще з 10 бригади. Руслан «Стетхем». Хлопці про нього кажуть «справжній мужик». Людина зі сталі.

    Під час оборони Нетайлового він тримав оборону в двоповерховому монолітному будинку. За цей час з ним помінялося дві групи, були загиблі, поранені, були хлопці, які не витримали інтенсивності обстрілів і відійшли. Скидами противник спалив все. Подвірʼя перед будинком зрівняли у вертолітний майданчик, з монолітного бетону залишилося півтори стіни. Днів чотири точно противник навіть не намагався просувати в тому напрямку піхоту. І Руслан тримав цю позицію. В один момент сам. З кулемета косив до останнього. Після купи контузій і поранень.

    І робив він це все бо знав, що якщо відійде, то хлопці на сусідній позиції опиняться в оточенні і навряд чи вийдуть.

    Якщо впаде одна позиція – посиплеться решта. Відійшов вже коли загроза оточення зникла. Зараз його нагородили орденом «За мужність» і він лікується.

    Інший приклад. Двоє бійців терміново знімаються і йдуть займати сп (спостережний пост) на позиціях звідки втекли суміжники. Займають їх для того щоб противник не відрізав ще два взводних опорних пункти. Коли на другий день суміжники так і не підійшли, вони самі вийшли на радіостанцію: «ми залишимось тут, бо тоді нас обійдуть». Останнє що від них почули: «нас оточують». Позицію вони не здавали до останнього.

    Так, були критичні моменти коли довелося виводити кухарів, банщиків, заправників на позиції. Але це було контрольовано, бо знали що через кілька днів проведемо заміну. Поставили їх в другу лінію оборони готувати окопи. Поставили поруч кілька досвідчених сержантів. Тому коли на них випадково вийшли заблукала група противника, вони прийняли бій.

    І на третій день з ранковими променями сонця, після зміни, кухарі ще й гордо привели полоненого непальця.

    Як думаєте, скільки фізично такі бійці можуть активно воювати? Скільки часу їм потрібно на відновлення? Чи варто їх знов і знов використовувати щоб затикати дірки в обороні, чи краще зробити сержантами, або поставити вчити нове поповнення?

    Де має бути межа стійкості на рівні рота/батальйон?

    Є рубежі які просто треба тримати, інакше противник підтягне артилерію, обійде з флангу сусіда, займе пануючу висоту, візьме під вогневий контроль логістику, ітд, ітп.

    І часто в такій обороні ключову роль може грати якась маленька сп, або кілька позицій, втрата яких тягне за собою обвал по всій лінії.

    Зазвичай коли ти поясниш це людям – вони роблять все можливе щоб цю оборону тримати.

    А є побудова оборони по точках. Яку люблять трошки вище батальйонів і бригад.

    Це коли підрозділ займає оборону на непідготованих позиціях, коли ти мусиш займати саме оцю хату, а якщо її спалили і знищили, а ти відійшов в сусідню – то це вже втрата позиції. А втрата позиції карається.

    Це коли ти тримаєш крайню хату в селі тільки тому що поки ти в хаті – село вважається нашим. І пофіг скільки там людей ляже за ту хату. Бо поки ви в тримаєте крайню хату в селі Копиздичі – Копиздичі українське село. І без різниці що та хата вже в оточенні тиждень, туди не можна довезти бк, провізію, неможливо провести евакуацію поранених і загиблих. Ви тримаєте ту хату, бо якщо «втратимо село – буде розслідування, і когось знімуть з посади». Відновити позиції! Терміново! Хата в Копиздичах і сп в посадці важливо!

    І коли ситуація патова, людей не вистачає на оборону, приймаються рішення: «в бій усіх».

    Тобто мета покладених життя і здоровʼя людей – це боязнь втратити посаду, боязнь бути покараним.

    На цьому моменті, наступає відповідальність командирів.

    І найважливіше в цьому всьому ПРАВДА. Правда командира роти сказати, що я виставив позиції не там, бо вважаю інакше, або навіть правда сказати, що людей не стільки як мало би бути.

    Правда командира батальйону/бтгр/полку/бригади сказати що у нас недостатньо людей. І цими силами і їхньою мужністю ми витримаємо день/два/тиждень. А далі треба приймати рішення комусь вище.

    Бо командир батальйону не вміє «наростіть штурмовиків до 16» за два дні коли піхоти всього залишилось 4.

    Інакше ми воюємо до останнього бійця.

    А людський ресурс у нас не безмежний.

    І таких як Стетхем більше немає. І його потрібно берегти. А щоб хтось став хоч на краплинку таким – треба роки досвіду, сталеві нерви і найголовніше – мотивація.

    ——-

    На нашому напрямку хлопці стримують оборону вже чи не третього батальйону.

    І перші два рази це був непотріб. Діди по 60 років, зеки, найманці (в тому числі згадані непальці).

    Тому коли хтось гине або отримує поранення через цей шлак – це ще образливіше, бо противник давить мʼясом, коли ми обороняємося цвітом нації.

    ———-

    На останок згадаю цитату одного капітана армії США, який проводив колись нам навчання штурмовим діям:

    «Mission First, People Always”.

    Я сподіваюся, що десь у владних кабінетах зрозуміють, що мобілізація сама по собі не вирішить питання оборони.

    Людьми треба вміти керувати.

    Бо дрони, артилерію, снаряди можна дістати. А мотивованих, навчених патріотів більше немає. І «бабы нарожают» не спрацює.

  • Скільки коштує електроенергія в ЄС та Україні? Або як не пройти тест на здоровий глузд

    Скільки коштує електроенергія в ЄС та Україні? Або як не пройти тест на здоровий глузд

    Табличка вартості електроенергії ганьби

    Або як не пройти тест на здоровий глузд

    По інтернету бігає купа народу із табличками, які засвідчуєть, що в Європі якесь електричне Ельдорадо. І що в Україні електрика дуже дорога, а от в Європі дешевше не придумаєш.

    І це боляче. Боляче, що люди не проходять тест на здоровий глузд.

    Навколо тарифів є багато міфів, які більш складні. І віра в яких має хоч якись сенс. Наприклад міф, що гроші від підняття тарифів йдуть Ахмєтову. Це можна принаймні зрозуміти. А, люди які таке пишуть, не розбираються, як формуються тарифи, як заробляє Ахмєтов, але принаймні у них є логіка. Особливо в Києві, де самі платіжки присилає компанія із структури ДТЕК – YASNO. І тут можна заплутатись, бо ринок електроенергії дійсно складний і зрозуміти, що хтось виробляє електроенергію і продає іі, а хтось просто постачає і виконує функції сервісу, не так і просто. Хоча, звісно, Ахмєтову по барабану тарифи для населення. Він заробляє на ціні на електрику для промисловості. Тому і був скандал з Роттердам+. Бо цей самий Роттердам грав роль у ціні електрики для промисловості, бізнесу, аж ніяк не торкаючись фізичних осіб. Але заплутатись тут можна. І стати жертвою волання, що знов Ахмєтов викачує гроші з простого наріду. Чи віра в експорт. Ну от ляпнув хтось, що досі експортуємо, і спробуй перевір. І навіть якщо всі експерти галузі будуть говорити в один голос, що експорт закінчився як тільки росіяни почали виносити нашу генерацію, все рівно знайдеться якись Вася в інтернеті, який запише відео, що бачив, як фурами відправляли нашу святу електрику в Німеччину.

    Але от ці таблички. Як у 2024 році, коли мільйони українців перебралися в Європу, коли у кожного є хтось знайомий в Німеччині чи Британії, можна таке поширювати? Як можна на повному серйозі писати, що в ЄС дешева комуналка. І, певно, британці економлять і взимку ходять вдома у светрах, просто із любові до мистецтва. А не тому що, опалення, і електрика, там до біса дорогі. Навіть для британців.

    Я б розумів, коли це писали у глухому селі, де ніколи не бували за кордоном. Але ж ніт. Пишуть люди, які претендують навіть на те, що подорожують і в них є родичі за кордоном. Але от мозок вони включати забувають. Простий аналіз будь-якої інформації, має включати тест на здоровий глузд. Ви маєте задати собі питання, а чи реально що в Лондоні вартість електроенергії в будинку буде менша, ніж у Житомірі.

    Як в таке можна повірити? Чи просто працює психологічна фішка, що ва мне подобається підняття тарифу, ви не хочете цього і шукаєте будь-яке підтвердження, що це несправедливо? Але ставати жертвою власної упередженості не дуже доречно.

    І от хтось зробив ці таблички. Може навіть в Росії. І тепер купа українців не думаючи бігає з цими табличками і постить скрізь. Не думаючи. Не вмикаючи мозок. І ганьбиться. По повній програмі. Не тому, що їх ввели в оману. А тому що навіть не почали думати перед тим, як повірити.

    Що це за таблички? Да хто його зна. Може це повний фейк. Може іноді ці табличкі відображають біржову вартість електроенергії. Які зовсім не відповідають тому, що в результаті платить кінцевий споживач. Тим більше, що в Британії і ЄС, переважно, населення платить вищу ціну ніж бізнес. На відміну від України. України, де досі, навіть після підняття тарифу, вартість електроенергії для населення залишається нижче, ніж в Молдові. І в рази нижче, ніж в європейських країнах. Навіть таких як Франція, де купа атомних станцій.

    І так, зарплати звісно у нас не такі, як в ЄС. Хоч з точки зору вартості товару це не має ніякого значення. Але це інша розмова. Більш складна. І дуже ідеологізована, особливо в дуже лівому українському суспільстві, де досі не вивітрились радянські наративи, що держава всім все винна. Але ж тут про таблички….

  • Рекордними обсягами хімарсятини Україна утюжить те, що ворог зібрав під кордоном. Виють навіть російські воєнкори

    Рекордними обсягами хімарсятини Україна утюжить те, що ворог зібрав під кордоном. Виють навіть російські воєнкори

    “А ЧОГО ВИ ПРО ДОРОЖКИ В КИЇВСЬКИХ ПАРКАХ ПИШЕТЕ, А ПРО ХАРЬКІВСЬКІ УКРІПЛЕННЯ НЕ ПИШЕТЕ?!!!111одинодин”

    Ну, можу написати, але зрадофілам не сподобається.

    Спроба харківського наступу росіян триває вже більше місяця. Росіяни використовували те, що українцям було заборонено вражати їхні сили на території РФ іноземною зброєю. Себто, до кордону вони були, по суті, “в хатці”, і могли навіть бити через кордон без остраху спіймати “отвєточку” чимось більшим за радянську зброю.

    Так от, усією своєю заздалегідь зібраною потугою вони за місяць вони змогли просунутися на окремих відносно вузьких ділянках на глибину до 8 км максимум. Жодного “буферу довкола Белгорода” в них не вийшло, жодного “виходу до Харківа” теж. Це не означає, що небезпека минула, але конкретно ця спроба не дала їм жодних здобутків. Руйнація невеликого прикордонного міста військовим здобутком не є, тільки злочином.

    Натомісь Україна отримала дозвіл бити по росіянах всім, чим треба, і зараз утюжить все те, що вони зібрали під кордоном, рекордними обсягами хімарсятини. Так, що виють навіть ті російські воєнкори, яким вити заборонено господарями.

    Так, це вартувало конської напруги і великої жертовності. Але факти зараз такі.

    Тому, серйозно, Клаузевиці кухонні, трішки запізно розповідати про провалену оборону тоді, коли противник, який цю оборону проривав, не зміг досягти жодної з поставлених цілей. Так, ситуація надважка. Але коли ви до реально надважкої ситуації додаєте відверту брехню просто тому, що вам так легше просувати свій зрадофіліс – ви огидні, як слимак в дерев’яному сортирі. Вибачте, але дістали.

  • Як уникнути краху енергетики?

    Як уникнути краху енергетики?

    Вважаю, що намір підвищити тарифи за електроенергію — це є неприхована диверсія проти України. І якби в нас була дійсно незалежна СБУ, то вона мала б розслідувати такі дії по статті «державна зрада». І не важливо, чи це зловмисний намір, чи звичайна дурість.

    1. Наші міжнародні партнери цільовим чином виділяють кошти на підтримку і відновлення нашої енергетики. І це значні гроші — сотні мільйонів доларів. Як вони використовувалися? Де звіт нашого уряду і енергетичних монополій?

    2. Яким чином гроші від підвищення тарифів підуть на відновлення енергетики? Є обґрунтовані підозри, що ніяким. Де прозора схема використання тарифних грошей, хто персонально відповідає за ефективність їх використання?

    3. Якщо міжнародної допомоги дійсно не вистачає і є реальна необхідність залучення коштів громадян, то треба діяти зовсім іншим чином. Треба розробити ретельний план робіт, визначитися з обсягом фінансування і заснувати спеціальний недержавний фонд на ці потреби від керівництвом визнаних фахівців з енергетики. Коли громадяни побачать, на що підуть їх гроші, вони почнуть добровільно наповнювати цей фонд, бо потерпати у темряви не хоче ніхто. Де план відновлення енергетичних об’єктів?

    Мені можуть закинути, що такий план має бути дуже таємним, щоб ворог не здогадався. А що, ворог за допомогою супутникової розвідки не зможе побачити початок ремонтних робіт на будь-якому значущому інфраструктурному об’єкті України? На жаль, зможе. Та й агентурна розвідка в нього теж працює, про це сам президент Зеленський згадував.

    Щоб запобігти повторним ударам ворога, треба не стільки ремонтувати старі потужності, скільки терміново розвивати децентралізовану енергетику — закуповувати і вводити в експлуатацію малі енергетичні потужності: на всіх них ракет у ворога не вистачить. І саме це повинно бути у тому плані, на який потрібні кошти українців.

    До речі, точно знаю, що існують чудові українські розробки міні-ТЕЦ. Але розробники роками не можуть побитися через бюрократичні перепони, які створюють монополісти, які фактично захопили нашу енергетику.

    І останнє. Постійно підтримував розвиток «зеленої енергетики». Тому що це — майбутнє, яке треба створювати зараз. Але мені докоряли, що «зелена енергетика» — це засіб збагачення олігархів, і правильно діє наш уряд, коли порушує погоджені умови інвестування в цю сферу…

    А сьогодні раптом з’ясувалося, що «зелена енергетика» за рахунок її децентралізації і, відповідно, меншої вразливості, залишилася чи не єдиною нашої додатковою до АЕС генеруючою потужністю.

    Тому не треба простих рішень — вони є шляхом до катастрофи. Нам потрібні відповідальні стратегічні прозорі рішення, які розуміє і підтримує українське суспільство.

  • Україна не може виграти, якщо її інфраструктура постійно зазнає нападів, а російська – ні

    Україна не може виграти, якщо її інфраструктура постійно зазнає нападів, а російська – ні

    Після розв’язування питання можливості бити американською зброєю по прикордонній території Росії, необхідно працювати над тим, щоб можна було піти значно далі. Адже збереження нинішнього статус-кво є рецептом поразки України, а поразка України є рецептом можливого конфлікту між НАТО та Росією. А значить і конфлікту Сполучених Штатів з Російською Федерацією. Якого можливо уникнути, якщо перестати допомагати Україні упівсили і розмістити війська НАТО в Україні. Щоб збивати будь-які російські ракети та літаки, які вторгаються в український повітряний простір.

    І це не війна західників проти Росії, це захист України. Україна не може виграти, якщо її інфраструктура постійно зазнає нападів, а російська – ні. Захист України від російських ракет – це рішення, яке вже давно мало бути прийняте. Не може бути такого поняття, як “безпечне місце” в Російській Федерації під час війни, потрібно, щоб росіяни відчували небезпеку скрізь.

    Адже досі Москва постійно користувалася тим, що могла завдавати повторювані удари по українській території з великої відстані, знаючи що уникне ударів у відповідь. Тепер потрібно вирівняти ситуацію таким чином, щоб російські терористичні війська більше не могли обстрілювати міста та села з будь-якої відстані від кордонів з Україною, вчиняючи воєнні злочини проти мирного українського населення.

    При чому не всі лідери західного світу були готові визнати, що Росія постійно загрожує всьому світу. Її здатність здійснювати воєнні злочини є набагато вищою, ніж у будь-якої іншої країни. В Україні, Чечні, Грузії, Сирії та Західній Африці, вони атакували цивільних осіб та цивільну інфраструктуру, намагаючись конвертувати свої геноцидні дії в примушення до прийняття потрібних їм політичних рішень. Жодна цивілізована країна цього ніколи не робила.

    Надзвичайно важко або неможливо вести війну з противником, якому ви не можете відповідати тим же. Війна тільки на території України утвердила Путіна в тому, що так має бути завжди. Водночас головний кремлівець намагається тестувати Сполучені Штати і НАТО на те, як довго він ще зможе вести війну в Україні, уникаючи прямого зіткнення в ній з нашими союзниками.

    Настав час для Америки і Європи змінити чинні підходи, котрі вони застосовували щодо України. Оскільки дотепер допомога надавалася таким чином й у таких об’ємах, щоб Україна могла вижити в нерівному протистоянні з Росією. І не більше. Нова концепція допомоги мала полягати в тому, що Україна мусить перемогти. Захід міг би зробити все для того, щоб ця перемога настала якомога швидше.

    Україна має повне право захищатися, а Захід має повне право допомагати Україні. Інакше він побачить, як це вже було під час Другої світової війни, що зіткнувся з ворогом, який вірить, що Захід не встоїть у протиборстві з ним. Путін не приховував, що його цілі: спочатку Україна, потім Молдова, за ними держави Балтії. Дайте зрозуміти Москві, що Америка та Європа забезпечать Україну всім необхідним, щоб вигнати російську орду зі своїх земель та відновити свободу та розвинену цивілізацію на сході України та в Криму.

    В майбутніх підручниках історії буде написано, що Путін не тільки хотів захопити Україну. Його наміри полягали ще й в тому, щоб зруйнувати домінування у світі демократичної західної цивілізації, і створити свою “альтернативну антицивілізацію”, де тоталітаризм став би основою нового світопорядку. Тому дозволити йому сьогодні перевернути міжнародний порядок, означає відкинути поступ розвитку людства мінімум на декілька століть назад.

    Очевидно, що Путін не думав про те, якими будуть наслідки вторгнення його військ в Україну. Якщо в Москві дійсно не хочуть, щоб бомбили військові об’єкти на території Росії, тоді просто виведіть свої війська з України. Все дуже просто, але в Кремлі поки що не готові визнавати реалії, які змінилися.

    Прорахунок російського тирана в тому, що розпочавши війну в Україні, він сподівався, що після перемоги йому вдасться відновити статус Росії, як наддержави. Але з цим у нього нічого не вийшло. Навпаки, сучасна Росія більше схожа не на державу, а злочинний синдикат, який купує зброю в Ірану, Північної Кореї та Китаю в обмін на залишки колишніх радянських військових розробок та політичні послуги.

    І що цікаво, Росія, як і її союзник терористичний ХАМАС, розв’язала війну, а тепер називає себе жертвою. Але колективний Захід не повинен зв’язувати українцям руки чи обмежувати їх здатність боротися з ворожим вторгненням. Декілька ракет, запущених по конкретним військовим цілям в Москві, могли б пробудити жителів столиці Російської Федерації. Бо виходить, більше 2 років Великої війни вони жили так, що все що робилося в Україні від їхнього імені ніби їх зовсім не стосувалося. То ж потрібно, врешті-решт, зробити, щоб почало стосуватися.

    Давайте нарешті називати речі своїми іменами. Адже усе те, що робить Росія в Україні, вийшло вже за межі жорстокості і тепер є розпусним варварством у середньовічному стилі. Але виконується з використанням технологій ХХІ століття, за наказом збоченого на ідеї знищення української державності садиста.

    Росія розпочала війну з Україною на всіх можливих фронтах, включно з інформаційним. Розгорнута кремлівцями кампанія з дискредитації України мала на меті вплинути на Конгрес та на політичні дебати в Америці, щоб розпалити антиукраїнські настрої. Пов’язані з Кремлем політтехнологи та тролі написали тисячі сфабрикованих новинних статей, публікацій у соціальних мережах і коментарів, які пропагують американський ізоляціонізм, намагаються викликати страх у громадян Сполучених Штатів через загрозу ядерної війни з Росією, вселяють сумніви щодо безпеки державних кордонів Америки та провокують економічну і расову напругу в США.

    Однак Москві не вдається спровокувати безлад в зовнішній і внутрішній політиці Сполучених Штатів. А у Вашингтоні вже зрозуміли, що поступками і заборонами українцям бити по російським територіям умиротворити Путіна не вдасться.

    Зараз настає той критичний момент, коли економічні санкції проти Російської Федерації мають бути різко посилені. Адже ахіллесовою п’ятою Путіна є його корумпована клептократична економіка, яка становить лише 2 відсотки світового ВВП, і є меншою аніж економіка американського штату Каліфорнія.

    Тому миршавий диктатор не може дозволити собі тривале протистояння з Заходом через загрозу виникнення величезних боргів, різкого падіння курсу рубля та руйнівної інфляції. Будь-який спосіб, у який можливо буде реально обмежити доходи Росії, виявиться неймовірно корисним для позбавлення фінансування військової машини тирана. Час не на боці Путіна, але вільний світ має бути єдиним, як ніколи. Поразка СРСР в Афганістані є наочним прикладом того, як Росія не змогла витримати такого фінансового перенапруження, що в перспективі і стало прологом до розвалу Радянського Союзу.

    Деспот тепер не знає, що йому робити далі. Росія й так переживає неймовірну економічну напругу, благаючи про допомогу Китай і країни Глобального Півдня. Призначення Путіним шарлатана-економіста Андрєя Бєлоусова на пост міністра оборони Російської Федерації є ознакою відчаю, оскільки він бачить, що не зможе довго фінансувати свою військову машину без жахливих для Росії наслідків.

    За свою історію Росія програла багато війн. Серед яких: Кримська війна 1853–1856 років, російсько-японська війна, російсько-фінська війна, перша чеченська війна. Підступно напавши на Україну, в Москві запевняють світ, що це війна за їхню “батьківщину”. Хоча Україна ніколи не була і не є їхньою “батьківщиною”, незважаючи на бурхливу уяву Путіна.

    Кремль має довгу історію недооцінки єдності Заходу. Так само він помилився і з Україною. Путін чомусь був впевненим, що українці перестануть захищати свої домівки та виберуть для себе московське рабство замість свободи.

    Путін і путінізм – це смерть, і нічого крім смерті. Це він і приніс війною в Україну. Західний світ дуже довго прокидався, відтягуючи час свого остаточного рішення. Тепер демократична західна цивілізація має об’єднати свої зусилля для вирішальної битви з Російською імперією зла, кульмінацію якою мусить стати поразка Москви в Україні.

This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.