InfoResist

Category: Погляди

  • Зрадник Корсики

    Зрадник Корсики

    Сонце вже починало сідати, коли ми виїхали з колишньої столиці Корсиканської республіки Корте дорогою до приморської Бастії. Гірське місто з сучасним музеєм Корсики і старовинним будиночком сімʼї Бонапартів (тут вони мешкали ще до народження Наполеона, коли його батько служив міністром у першому уряді незалежної держави) тепер залишиться у спогадах, а попереду – море і новий світанок.

    Аж ось перед очима зʼявився шляховий вказівник зі знайомою з книжок назвою «Морозалья». Ми з друзями, навіть не змовляючись, повернули на довгий неширокий серпантин, який вів до маленького селища далеко у горах Корсики. З гір відкривалися неймовірні пейзажі, а у самому селищі на своїй батьківщині був похований головний герой корсиканців – Паскуале Паолі. Батько Вітчизни, як було написано на його могильній плиті корсиканською, пише Віталій Портников для Збруч.

    Паолі помер не тут, а на іншому острові, у своєму лондонському вигнанні, але його перепоховали – і Морозалья назавжди перетворилася на місце корсиканського паломництва. Втім, і іншому великому корсиканцю Наполеону Бонапарту, набагато краще відомому у світі, ніж Паскуале Паолі, не довелося померти на своєму острові. Наполеон, як відомо, помер на чужині, на острові Святої Єлени – і перепохований був, по суті, на чужині, у Парижі, у столиці держави, яка завжди тепер асоціюватиметься в наших очах з його іменем і образом.

    Але це – не його дім…

    Паолі і Бонапарт залишаться в історії антагоністами: один бажав свободи для рідного острова, інший намагався створити наймогутнішу імперію своїх – і не тільки своїх – часів й назавжди змінив Європу та світ. Перший був героєм юності другого, другий був головним життєвим розчаруванням першого. Обом довелося залишити Корсику, однак Паолі марив нею до останньої своєї години. Чим марив Наполеон?

    Насправді ми ніколи вже про це не дізнаємось. Всі біографії Наполеона Бонапарта написані або французькими істориками й письменниками, або істориками і письменниками, які вважають його французом – звісно, він і став в їхній уяві французом, бо ж усе зробив для того, щоб перетворитися на найвеличнішого француза в історії людства. Можливо, колись, у майбутньому, коли Корсика остаточно займатиме своє самостійне місце якщо не на політичній, то на цивілізаційній мапі Європи, ми прочитаємо переклад корсиканської біографії Наполеона й зрозуміємо, що насправді було у нього на душі. Адже українцям не так вже й важко буде його зрозуміти.

    Наполеон – тобто все ж таки Напуліоне Бонапарте – народився в Аяччо приблизно через рік після приєднання Корсики до Франції. Його пращурам також довелося пройти через процес пристосування до іншої ідентичності – вони були з італійців, які стали корсиканцями, але в часи Напуліоне це вже була цілком корсиканська аристократична родина, яка намагається стати корисною Французькому королівству після років боротьби за свободу. Рідна мова Напуліоне – корсиканська. Французькою йому так і не вдасться оволодіти сповна, до кінця життя він розмовлятиме із сильним корсиканським акцентом (це взагалі доля імперій: російські царі, які розмовляли російською з німецьким або французьким акцентом, Сталін, який говорив із яскраво вираженим грузинським акцентом, Тіто, який говорив сербською зі словенським акцентом…). У військовому коледжі в Брієнн-ле-Шато над ним відверто насміхаються: селюк з далекого острова, який не вміє розмовляти французькою – він зростає у повній ізоляції від ровесників, нікому не потрібний і гнаний. Навіть коли він стане імператором, вороги і світ називатимуть його «корсиканським чудовиськом». Те, що він – іноземець, те, що він – не француз, те, що він – виходець з фактично нової колонії, не будуть забувати ані його сучасники, ані він сам. Чи бажав він насправді стати французом? Навряд. Він хотів стати повелителем французів – і він ним став.

    Але для цього йому довелося вбити в собі Напуліоне. Напуліоне став першою жертвою Бонапарта, першою у довгому списку жертв наполеонівських війн. Від юнацького захоплення Паолі, який знову намагається відновити незалежність Корсики, не залишається навіть спогаду. Родичі майбутнього імператора залишать нескорений острів після того, як буде спалено їхню домівку – той самий будинок в Аяччо, де тепер меморіальний музей Наполеона. «Ця країна тепер не для нас», – скаже він рідним після їхньої евакуації й ніколи більше не відвідуватиме острів. Ця зневага до Батьківщини буде жевріти у його серці все життя. Вигнаний з Франції, позбавлений корони, покинутий повільно вмирати на далекому острові Святої Єлени, він скаже про Корсику одному зі своїх супутників, маршалу Бертрану: «бородавка на обличчі Франції». Бородавка!

    Але це були слова, які імператор французів сказав маршалу Франції. Що ж думав маленький корсиканець Напуліоне Бонапарте? Чи відправився він на острів Святої Єлени – чи так навічно й залишився на Корсиці?

    Очевидно, він відчував себе ображеним – як дитина, яку недооцінили батьки. Очевидно, він хотів, щоб його велич визнали його співвітчизники, а не тільки чужі йому французи і весь світ. Очевидно, йому було прикро, що всюди із захопленням чи з жахом вимовляють його ім’я, а десь у Корте чи Сартені горді горці розповідають про сімʼю зрадників, які остаточно занапастили справу життя Паолі й навіть свого батька – хіба що стали імператорами й королями у далеких світах, та й те ненадовго. Очевидно, йому було боляче, що Паолі, який був для нього більшим, ніж рідний батько (а корсиканці подейкували, що рідним батьком і був), спалив будинок його родини й відгукувався про нього з неприхованим презирством. Й очевидно, що він нікому на цілому світі не міг про це розповісти. Він був самотній. Він був наодинці зі своєю змученою корсиканською душею. Один серед друзів й один серед ворогів. І він точно знав, що ніколи не повернеться додому, що ніхто ніколи не поховає його в Аяччо й не назве батьком нації. Що будуть тільки музеї і монументи – але що таке монументи, коли між тобою і твоєю Батьківщиною виросла палаюча стіна.

    Такою була ціна його величі. Й такою була ціна його зради.

  • Який сигнал посилає колективний Захід Кремлю?

    Який сигнал посилає колективний Захід Кремлю?

    Ось уже й офіційно США і Німеччина дозволили Україні наносити удари їхньою зброєю по території РФ.

    На жаль, поки такий дозвіл не дали на удари ATACMS. Але прогрес очевидний.

    Таким чином колективний посилає сигнал Кремлю, що його «хотілки» захопити Харків і почати наступ на Сумщині не будуть задоволені.

    І далі спокійно накопичувати наступальні сили біля наших кордонів без побоювань нанесення по них ударів з боку України, як це було нинішньої весни, у них не буде.

    Повільно, зі зволіканнями, з побоюванням, але все-таки наші союзники ухвалюють важливі рішення.

    Ну а черговий висєр від Медведєва з черговими погрозами «ядерного Армагеддону» – це лише крик безсилля.

    Дрібного невдахи, якому залишається тільки писати свої словесні виверження в телеграмі.

  • Коли у росіян закінчиться техніка. Обережний прогноз

    Коли у росіян закінчиться техніка. Обережний прогноз

    Травневі втрати армії РФ вражають і вкотре викликають суперечки про те, що техніка в них чи то скоро закінчиться, чи то не закінчиться ніколи.

    Про швидкість вичерпання різних видів озброєння ми залишимо судити воєнним аналітикам, а я хочу описати процес, щоб не було плутанини в поняттях.

    Осінтери зазвичай розносять втрати техніки за кількома категоріями:

    1) знищена (усе, немає її);

    2) кинута (із незрозумілою долею, часто її потім добивають скиданнями);

    3) захоплена (зараз це рідкість, а ось під час харківського наступу такої вистачало);

    4) пошкоджена.

    У чисті втрати можна занести знищену, кинуту (із натяжкою) і захоплену.

    Доля пошкодженої техніки, як я розумію, може бути різною. Якщо пошкодження невеликі, її можуть відремонтувати недалеко від фронту, а якщо серйозні – доправляють на заводи в Росію, де її або ремонтують, або “канібалять”, або ховають.

    Надходження техніки на фронт відбуваються кількома потоками:

    1) відновлення старої зі складів зберігання;

    2) виробництво нової;

    3) ремонт пошкодженої.

    Склади радянського заліза, звісно, були величезними, але життєздатної техніки на них усе менше й менше і рано чи пізно там залишиться лише неліквід. Тобто пункт 1, основний для постачань на фронт, випаде. І залишаться тільки 2 і 3 – нова й відремонтована.

    Тобто говорити, що танки закінчаться, неправильно. Вони закінчаться на складах, але не закінчаться на фронті, поки триває виробництво нових і ремонт пошкоджених.

    Говорити, що танки не закінчаться ніколи, формально правильніше, але їхнє виробництво значно менше за втрати, а це означає, що після спустошення складів кількість танків на фронті різко знизиться.

    Щодо кожного з видів техніки аналітики дають різні прогнози. Наприклад, згаданим танкам дають рік-півтора, тобто різкого зменшення їхньої кількості на фронті треба чекати десь із середини 2025 року.

    Щодо ББМ, наскільки я пам’ятаю, прогнозують трохи більші строки.

    Після зменшення кількості бронетехніки наступати їм стане ще складніше (до речі, подивіться на нинішні темпи в масштабах усього фронту), та й у принципі війна буде іншою. Але до цього, звісно, ще треба дожити.

  • Європа потроху приходить до тями, черга за США

    Європа потроху приходить до тями, черга за США

    Іде підготовка до Швейцарського Саміту миру, який відбудеться у середині червня. Країни колективного Заходу покращують переговорні позиції, оскільки всі ж свідомі того, що хоча недоімперія не запрошена, але після Саміту переговори з нею будуть обов’язково. І оскільки ці переговорні позиції посилити на полі бою поки що не вдається, то партнери України вдаються до воєнно-дипломатичних демаршів.

    Мова про дозвіл використовувати західну зброю по території недоімперії. Європа таки виявляє рішучість, і навіть Німеччина, яка демонструє щодо росії класичний «Стокгольмський синдром», і та сподужалася вичавити з себе щось, що можна трактувати як згоду.

    Залишаються Штати. Політична боротьба за Білий Дім в них дедалі більше набуває рис, які притаманні країнам, де демократія тільки стверджується. І оточення Дж. Байдена побоюється, що такий дозвіл може бути використаний командою Д. Трамп, який жорстко критикує будь-які кроки опонентів, незалежно від їхнього змісту. Так що краще взагалі нічого не робити.

    Але погодження від Штатів буде — не важливо, публічне чи ні. Бо окрема позиція США просто втрачає сенс.
    Вже зараз ракети американського «Петріота» збивають ворожі літаки над територією росії. І протирадіолокаційні американські ракети «Харм» роблять те ж саме з ППО ворога. Бо вони наводяться не за координатами, а безпосередньо на ціль, тому їм байдуже, перетинають вони кордон чи ні.

    Ще важливіше, що передача Швецією літаків дальньої радіолокаційної розвідки (звісно, це відбудеться не завтра), забезпечує ВСУ можливість самостійно визначати координати цілей на весь радіус дії тих ракет, що нам надають. Як і керувати діями всіх наших літаків.

    Шведи взагалі — просто красені. В них ніякого «Стокгольмського синдрому», росію вони сприймають як природного ворога. Шведська зброя демонструє дуже непогану якість на фронті. І Швеція не займається «ритуальними танцями — крок вперед і два назад», а надає дійсно сучасні зразки озброєння тоді, коли треба. Переконаний, що і «Гріппени» теж не забаряться.

    Таким чином, натяк недоімперії прозорий: якщо продовжуєте агресію, то технологічна перевага ВСУ на полі бою може стати більш вагомою. Кремль у відповідь через своїх політичних шнурків пообіцяв «демонстраційний ядерний вибух у прямому етері». Проте залякування радіоактивним попелом вже не жахають, а нічого нового у Кремлі вигадати не здатні — останнім креативщиком був Пригожин. І навіть провести ядерні випробування Кремль не ризикує, бо результат не гарантований.

    Так, наші партнери, особливо, Європа, потихеньку приходять до тями, але до повноцінного союзництва нам ще далеко. І долати цей шлях потрібно з обох боків, Україна не повинна стояти руки в боки і чекати, коли за нас все зроблять.
    І ще одне. Дозвіл на вільне використання західної зброї — це добре. Але це все ж таки значною мірою дипломатичний тиск на агресора. Бо сам дозвіл на удари по території недоімперії нічого не важить, якщо нема, чим бити. Тому наші партнери у будь-якому випадку збережуть контроль за цім чутливим процесом. Аж допоки ми не почнемо самі виробляти більше у частину того, що потрібно для нашої безпеки.

  • Чому дискутувати з бункерним дідом марна справа

    Чому дискутувати з бункерним дідом марна справа

    Дискутувати з бункерним дідом на юридичні теми – марна справа. Тим більше марна справа – вести дискусію щодо норм Конституції України з найбільшим у світі її порушником. Адже дуже дивно, коли ти якісь статті читаєш, але вперто не помічаєш статтю 133 “До складу України входять: Автономна Республіка Крим…, Донецька…, Запорізька…, Луганська…, Херсонська… області… та Севастополь.”

    Тут читаємо – тут не читаємо? Власне, досить виконати Конституцію України, і війна завершиться. А там і вибори можна буде провести.

    Але повторюсь – це все не про право. Зеленський на думку бункерного “став нелегітимним”? Тобто, до того був легітимний? І він посилав захоплювати Київ і “валити” повністю легітимну українську владу, усвідомлюючи її легітимність?

    А як же теза, що “після 2014 року в Україні був переворот і влада нелегітимна”, яку він радісно згодовував своїм прихильникам? І саме через “нелегітимність” він почав 2014 року війну. А тепер виявляється, що влада в Україні була легітимна?

    Тому не треба занурюватися у ці помиї. Головне тут інше. Я довго думав, чого це бункерний дід так відверто сам особисто почав озвучувати тези про “нелегітимність”? Це ж найгірший спосіб поширити ці думки в Україні, де вони тепер міцно будуть асоціюватися з російськими агресорами та їхнім вождем.

    А потім зрозумів. Він не до народу звертається. Для нього ніяких народів не існує. Є плебс, “чернь”, який не відіграє жодної ролі. Бо у нього самого у державі лише плебс та “чернь”, і він не може уявити, що десь не так.

    Він звертається до української “еліти”, і, зокрема, її парламентської частини. Влаштовуйте переворот, захоплюйте владу, і ми з вами “домовимося” – я вам щедро віддячу. І вже потім можна буде “загнати народ у стійло”, бо бункерний свято вірить у таку можливість.

    Взагалі, російський керманич давно і міцно зациклений на українському “майдані” (як він сам його розуміє), і дуже сильно хоче влаштувати “майдан навпаки”, і у такий спосіб “відіграти це назад”, хоча виходить він із абсолютно невірного розуміння природи майдану як такого.

    Для кремлівського вождя Майдан – це суто змова та заколот еліт, підбурюваних “колективним Заходом”. Відповідно, “майдан навпаки” – це така сама змова, але в його власних інтересах.

    Тому він і говорить про “нелегітимність” та “нову українську владу” особисто. Він хоче послати сигнал тим українським політикам, що хотіли би вступити з ним у торги, що він сам особисто стоїть за цим процесом, і може гарантувати всебічну вдячність.

    Власне, Р. Стефанчук уже відповів, але, думаю, в оточенні бункерного діда розраховують на інших українських парламентарів. На кого? А давайте поспостерігаємо, як вони себе будуть поводити. Від декого я чекаю на дуже цікаві заяви.

    А росіяни досі нас не зрозуміли. Почали записувати ІПСО українською, змінили тези, переробили пропаганду, диверсифікували вплив… але досі так нічого і не зрозуміли. Так само переносять аналогії власного внутрішньоросійського досвіду на нас. Це велика помилка.

  • Далекобійні ракети полетять уже не до Бєлгорода і Курська, а набагато далі

    Далекобійні ракети полетять уже не до Бєлгорода і Курська, а набагато далі

    Хочете знати, як це буде? Спершу почнуться атаки по Ублюдистану. Далекобійні ракети полетять уже не до Бєлгорода і Курська, а набагато далі, вглиб скотобази. З їхнім прильотом випарується «мирний флер» волохатого життя і забудеться парадигма «Україні хана, а нам за це нічого не буде». А потім з’ясується, що Крим взагалі «не ваш». І що краще відповзти звідти, поки вас не перетворили на об’єкт для поминок. І це будуть тільки попередні ласки глубинаріїв, затиснутих між мамусечкою і гойдою. Паралельно почнеться процес повного розкладання армії, яка вже обезголовлена.

    Далі текст мовою оригіналу.

    Каким вороватым бы ни был Шойгу – он имел представление о структуре вооруженных сил пещеры, и поддерживал их на зоновском уровне. Оленевод, конечно, туповат, но и выпускники Академии Генштаба – не Эйнштейны. Морда Гурулева сшита из мудей и способна напугать Гитлера, но она знакома с военными картами. Сам генерал-депутат – алкаш первостатейный, но способен спланировать военную операцию, и что-то понимает про стратегию и тактику ведения войны. Поставь Путин на место Шойги хотя бы лысый череп Суровикина – тот окружил бы себя лояльными выдвиженцами, имеющими представление о военном деле. А так получилось, что Путин обезглавил военное ведомство и начал его кошмарить в разгар войны, которую сам же и затеял. И теперь на Фрунзенской набережной вся власть принадлежит ФСБ, мордующей генералов именем Тухаческого. Поставить во главе воюющей армии гражданского аудитора мог только стратег-суицидник. Ведь кого потащит за собой Белоусов? В военном деле он «ни бум-бум», знакомых генералов у него нет. Кто будет планировать военные операции? Бухгалтеры да счетоводы? Ну, насобирают они денег, Путло двинет речь об объявлении войны Украине и введении военного положения с полной мобилизацией – и что? Как быстро доктор Хаймарс перемелет в фарш легион подмосковной гопоты и вооруженных до зубов дворников-джамшутов? Хотя – чем вооруженных? Палками-стрелялками? Потому что современного оружия и приличной техники в пещере тоже нет: все было разграблено профессионалами в погонах – честь им и хвала!

    Режим Путина переживает предсмертные галлюцинации – с новой волной запретов и судилищ, и последним выплеском тестостерона. Вот сейчас снимут запрет с Талибана, сольются в экстатическом поцелуе и родят какой-нибудь новый гибрид. Иранским аятоллам вообще не до пещеры: у них Раиси к гуриям улетел, а Хаменеи – суперстар, того и гляди к нему присоединится. Тегеран еще несколько месяцев будет приходить в себя, а там – глядишь – Израиль окончательно отминаретит ХАМАС и возьмется за Хезболлу. Китайские товарищи и вовсе ведут себя не по-дружески, обнуляя банковский схематоз. Остается северокорейский жировик со своим гнилым вооружением, доставшимся в наследство еще от дедушки Ким Ир Сена. И много им можно настрелять? Хотя создать напряг для Сеула и Токио он способен. И на этом – все. Даже ядеркой толком не помашешь: каждый сеанс шантажа снижает уровень адреналина в организме противника. Ведь если Кремль истерит – значит, вряд ли применит.

    Уж сколько раз было сказано: если Запад выделяет такое количество денег Украине – значит, решение по ней принято. Украине не дадут проиграть, а Кремль обречен на поражение. Сейчас вопрос только один: насколько это поражение будет тотальным? Уничтожит ли оно систему, выстроенную большевиками за последние сто лет, или еще даст ей немного помучиться? Сценарий известен: как только рашисты прорвут фронт и союзники поймут, что ВСУ не справляется, а украинцев слишком мало – они в той или иной форме вступят в войну. Насчет ядерки плешивого предупредили все – и Франция, и США, и даже Индия с Китаем: «даже не вздумай!» И здесь либо он пустит ядерную пулю в лоб системе, либо будет довоевывать до частичной капитуляции в Украине с уползанием обратно в пещеру. И вот тут-то начнется самое интересное.

    Перестрелка между СВОшниками и местным криминалом, произошедшая на днях в Челябинске, со всей безапелляционностью рисует нам реалии поствоенной пещеры будущего. Урка на урку – кирпич на кирпич. А между ними трусливо уворачивается от пуль «мент позорный», олицетворяющий собой никчемную местную власть и администрацию. СВОшники прибывают с фронта и начинают сбиваться в группы, которые растут как на дрожжах. Наконец, набирается критическая масса «отмороженных возвращенцев», не имеющих в черепе ни барьеров, ни ограничителей. Армия убийц-потрошителей будет формироваться в каждом городе, и однажды вступит в открытый конфликт с местным криминалом. Полиция и Нацгвардия будут бессильны, потому что как для фронтовиков – так и уркаганов они – «мусора поганые, которых надо мочить именем Пригожина». То же самое можно сказать и про местные власти: с ними победившая в уличных боях отморозь расправится с особой жестокостью. Причем, без сострадания со стороны населения. И когда условные «Вагнера» начнут захватывать власть в областных центрах, объявляя свои анклавы независимыми республиками и развешивая на зданиях администраций свои черные пиратские тряпки, стартует парад суверенитетов, который и обнулит центральную власть в Кремле. Возможно, к тому моменту там уже не будет никакого Путина, а может, и будет – это неважно. По всей площади пещеры пронесется смерч насилия, поднятый сотнями тысяч расчеловеченных организмов, контуженных войной. И сложно предсказать, что этот смерч оставит после себя.

    Для Запада, который дооформит победу в Украине, установив в Киеве власть переходного периода, проблема России никуда не денется. Выяснится, что всю эту обезумевшую урлу надо держать строго в границах рашистского гетто, не позволяя расплескаться по планете. А постпутинская зомбота – напротив – будет стремиться выползти на Запад в поисках лучшей жизни, притворяясь людьми. А еще нужно будет следить за безопасностью ядерных и иных объектов внутри Ублюдистана. Помимо бешеных вложений в Украину, поверженная скотобаза также потребует ассигнований во имя безопасности. Высунется хитрой жопой из глубины пещеры и немигающим глазом уставится с намеком на апокалипсис: «Не отогреете ли заодно и нашу отмороженную мерзлоту? Ведь в глубине души мы тоже – люди, хотя и каннибалы. Христом Богом просим, а то невзначай полоснем по горлу именем Толстоевского…»

  • Як у Москві готувалася російсько-українська війна

    Як у Москві готувалася російсько-українська війна

    Так у Москві готувалася російсько-українська війна… 28 травня 1997 року була підписана угода між Україною та РФ Про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України.

    У відповідності до домовленостей Російська Сторона компенсує Україні:
    -521,06 млн. доларів США за вартість отриманих від нас кораблів, суден і плавзасобів (за 117 кращих бойових кораблів і суден забезпечення);
    – 5,449 млн. доларів США за 50 відсотків вартості кораблів суден і плавзасобів, виключених зі складу Чорноморського флоту з 3 серпня 1992 року (окремий додаток);
    – 97,75 млн. доларів США – за використання ЧФ РФ земельних ділянок і розміщених на них об’єктів берегової інфраструктури і інші технічні питання.

    Станом на 2010 рік Міністерство фінансів РФ списало частину заборгованості України перед РФ за державними кредитами (у т.ч. за поставлений природний газ), наданими їй Російською Федерацією

    Так завершився розподіл ЧФ, який не вирішив усіх проблемних питань, оскільки закріпили присутність іноземного військового формування на території України.

    Країни, яка мала територіальні претензії до України отримала форпост для подальшого наступу на Крим та Україну.

    Чим росіяни блискуче скористались 20 лютого 2014 року.

  • Майбутнє України: три складові нашої перемоги

    Майбутнє України: три складові нашої перемоги

    Бачення нашої перемоги

    Одне з правильних питань, яке задають підписники, – як ми бачимо свою перемогу. Вихід на кордони 1991 року? Лінія на 2022? Лінія, яка утвориться зараз. Ось моя відповідь.

    Наша перемога складається з 3 складових:
    1.Збереження держави
    2.Безпека
    3.Розмір

    Найважливішою складовою перемоги є збереження нашої держави. Це масштабне історичне досягнення, яке не вдавалось цілим поколінням. Незалежно від того, як завершиться війна – збереження нашої держави буде нашою перемогою, і поразкою путіна.

    Хтось може сказати, що ми існували як держава 30 років до війни. І так, і ні. Ми існували формально, але не існували реально. Формально – це коли є держава на карті, реально – це коли американець, європеєць, чи японець може назвати цю державу і сказати про неї кілька слів. Існування держави в західній свідомості, ще й як союзника – це утвердження на століття.

    Чому так важливо зберегти державу? Ізраїль прагнув здобути державу тисячоліттями. Сьогодні в нього всього лише 20 тис кв км. Це в 30 разів менше України. Але сам факт існування їхньої держави є впливовим фактором геополітики. Фінляндія втратила значні території, але збереження їхньої держави допомогло їм стати країною з одним з найвищих рівнів життя в світі. Корея залишається поділеною вже понад 70 років, але Південна Корея, яка стала міцним азійським форпостом Заходу, глобальний гравець на рівні технологій.

    Другою складовою перемоги є безпека. Навіть, якщо ми відіжмемо Кубань чи Белгород, поки орки будуть воювати – це не гарантує нам нашого існування. Досягнення безпеки можливо в кілька шляхів. Перший – це розбити ворога так, щоб він більше не міг продовжувати вести бойові дії і виношувати подібні плани. Це виглядає малоймовірним, в силу різних обставин, часто незалежних від нас. Друге – це власні військові потужності, які не дозволять ворогу думати про можливий напад. Це теж складний сценарій, оскільки як бачимо навіть потужні європейські держави виявились неспроможними утримувати потужні армії. Третє – це союз з іншими державами, який гарантує безпеку та захист. Це єдиний перспективний сценарій для нас. Так, шансів вступити в НАТО дуже мало, але Південна Корея не член НАТО і нічого. Міцні двосторонні союзи значно ефективніша історія для нас, чим навіть членство в НАТО.

    Третьою складовою є наш розмір та історичні землі. Жодна держава сьогодні не має тих розмірів, які мала в різні періоди своєї історії. Територія постійно змінюється. Тому її не варто робити константою. Можливо після смерті путіна ми зможемо і більше взяти чим кордони 1991 року, а можливо і ні. Та поки буде наша держава – ми завжди зберігатимемо шанси розширяти свою територію.

    Загалом моя відповідь на те, як виглядає наша перемога ось таке.

  • Путінська ескалація із брязканням ядерною зброєю дістає гідну відповідь від Києва

    Путінська ескалація із брязканням ядерною зброєю дістає гідну відповідь від Києва

    В Головному управлінні розвідки Міноборони України підтвердили, що їхній безпілотник атакував загоризонтну радіолокаційну станцію в Орську. Це приблизно 1800 км від українських кордонів, що є новим рекордом дальності ударів Києва по РФ.

    Утім, дальність тут не найголовніше. Схоже, Україна намацала ще одну точку, в якій вона власними силами може завдати стратегічної шкоди Росії. Першим було нафтоперероблення, яке вдало підірвали регулярними ударами БПЛА в різних регіонах РФ.

    Це вже другий удар по російських РЛС протягом останніх днів. Першою ціллю була станція в районі міста Армавір. Ці станції – частина російської системи попередження про ракетний напад, яка має повідомити про початок ракетних атак по території Росії. Якщо одну з таких станцій виводять з ладу, Москва втрачає “очі” у цілому секторі земної кулі, звідки можуть непомітно здійснити пуски.

    Путінська ескалація із брязканням ядерною зброєю дістає гідну відповідь від Києва. До того ж відповідь цілком самостійна, тому що Захід озброєнь такої дальності Україні не надає і далі забороняє застосування на території РФ навіть того, чим вирішив поділитися.

    Поки лідери Заходу розгойдуються, залишається лише захоплюватися здатністю українців знаходити нетривіальні рішення.

  • Куди тягне диктатор Путін Росію?

    Куди тягне диктатор Путін Росію?

    Поки російський диктатор закликає до “перемир’я” з Україною на своїх умовах, тобто продовження окупації загарбаних Москвою українських земель, інформаційний рупор путінського режиму РИА новости друкує матеріали зовсім іншої політичної тональності. Там з’явилася стаття Елени Караєвої під промовистою назвою “Америка тащит Европу к третьей мировой войне”.

    Повторюючи у статті всі штампи пропаганди Путіна, в кінці ця Караєва робить висновки, які, на її думку, мають примусити Європу відмовитися від продовження допомоги Україні. Вона наголошує: “Робочим групам, які планують “участь у конфлікті з Росією”, можемо порадити включити до порядку денного план, як відкачати Європу після того, як вона отримає симетричну або асиметричну російську відповідь. Варто сподіватися, що він угамує буйство антиросійського мілітаризму. Як це траплялося сторіччя тому, так це станеться і цього разу. У можливостях європейського ВПК сумнівів достатньо. В американців, які втягують Європу у війну. А ось в енергії та вмінні Росії захищати свої інтереси, як і в мужності росіян, сумнівів немає більше точно. Ні в кого.”

    Іншими словами авторка цього опусу закликає європейців віддати Україну на поталу імперській Росії, бо інакше Москва вгамує “буйство антиросійського мілітаризму”, який полягає в тому, що Європа захищає чинний міжнародний порядок та не хоче допустити знищення Путіним української державності.

    В Кремлі, за будь-яку ціну, прагнуть заблокувати Україні можливість стати членом Європейського Союзу і НАТО, та не уявляють собі взагалі відсутність російського втручання в українські справи. Російський диктатор хоче просто зробити недовгу паузу у війні, аби Російська Федерація відновила сили для успішного завершення своєї “спеціальної військової операції” в Україні.

    Путінські інформаційні посіпаки починають залякувати Україну, тому що причиною, чому Путін пропонує “перемир’я”, є те, що зараз знову почалося постачання американської зброї українцям, а просування Росії майже зупинено. У той час, коли російські терористичні війська потерпають від величезних втрат особового складу та знищення їхньої військової техніки.

    До цього можна ще додати, що Україна отримала більше зброї, а це дозволяє вражати не тільки військові комунікації противника, а й заподіювати довготривалу шкоду об’єктам російської міліарної інфраструктури. Хоча його плани залишаються незмінними, диктатор не може підтримувати війну такої інтенсивності в довгостроковій перспективі, оскільки збитки, які вона завдає Росії, є дуже значними на багатьох рівнях.

    І поки Україна не отримає страховий поліс своєї безпеки, яким стане майбутнє членство нашої держави в НАТО, потрібно щоб вона більше не потрапляла в ту критичну ситуацію, коли Сполучені Штати не могли надавати українській армії допомогу в необхідних їй обсягах. Особливо українці потребують такі види озброєння, як артилерійські снаряди, артилерійські системи та установки, міномети, кулемети та боєприпаси, системи протиповітряної оборони, передові винищувачі, новітні безпілотні літальні апарати.

    Проголосивши в односторонньому порядку Крим і 4 українські області частиною Росії, Путін загнав себе в кут. Він не може допустити ситуації, коли вони повернуться в Україну, оскільки це покаже, що його війна була даремною і не мала жодного сенсу. При чому Російська Федерація ніколи не відмовиться добровільно від окупованого Криму, оскільки його глибоководний порт забезпечує зручний вихід до Чорного та Середземного морів. Тільки силою її можна буде примусити до цього.

    Але ніхто не має права віддавати частини іншої країни, щоб заспокоїти націю-агресора, як це багаторазово вже пропонував представник інтересів Москви в Європі, прем’єр Угорщини Віктор Орбан. Було б величезним геополітичним прорахунком дозволити Путіну отримати території іншої держави. Росії не можна залишити жодного сантиметра загарбаної нею української землі.

    Не дивлячись на всі погрози та хвастощі своєю непереможною силою, Путін припустився величезних помилок, коли оточив себе такими радниками та експертами, які до початку Великої війни так і не наважилися сказати йому правду, чи спробувати пояснити реальність. Раніше він вважав, що перебуває в безпрограшній ситуації. Тепер він знає, що хоча б тимчасово закінчувати війну потрібно, однак починає висувати Україні ті ж самі вимоги, які висував їй в перші місяці війни.

    Зараз вже стає цілком очевидно, що найближчим часом путінські війська повністю втратять свій наступальний потенціал. Але Росія продовжує триматися за території іншої країни так, ніби нічого важливішого в житті їхнього керівництва крім окупації України немає. Путін за будь-яку ціну хоче досягти своєї цілі. Але сама Російська Федерація нічого не втратила, якби Путін втратив своє обличчя.

    У РФ все йде до того, що незабаром і до її населення може дійти, що трильйони рублів, котрі вже витрачені на цю криваву війну, різко погіршили його, й до того невисокий рівень життя, соціальна сфера розвалена, і не проглядається жодної перспективи хоч якось виправити цю критичну ситуацію.

    І хоча численні арешти російських генералів поки що так й не підштовхнули армію до рішучих дій проти узурпатора, проте критичне падіння добробуту пересічних росіян, здатне стати каталізатором протестів та виступів, котрі мають усі шанси перерости в народне повстання. Адже як показує увесь попередній історичний досвід, московити терпіти можуть до пори до часу. А потім починається безпощадний російський бунт.

    Тепер питання лише у тому, чи він раніше почнеться в армії, чи в суспільстві? Хоча російське, покірне волі тирана, населення з великою натяжкою можна назвати суспільством.

    Але Елена Караєва тому й лякає європейців і західників “симетричною або асиметричною російською відповіддю”, бо вже не знає, що ще можна написати на підтримку повністю прогнилої путінської влади, служіння якій так довго її добре годувало усі ці роки довготривалого правління узурпатора.

    Але тільки після падіння режиму, повністю з’явиться вся правда про злочини, які здійснив Путін і його подільники проти росіян. Адже цей самопроголошений самодержець зруйнував 30 років західних інвестицій та взаємодії, він і олігархи позбавили російський народ продукту його праці, щоб будувати палаци та яхти. Він погрожував ядерною війною, якщо не доб’ється свого з Україною, поклавши на реалізацію цієї ідеї фікс вже півмільйона життів росіян.

    Страшна трагедія російсько-української війни назавжди залишиться глибоким шрамом в історії людства. І росіяни мусять понести повну відповідальність за ті злочини та звірства, які вони вчинили на території країни, яка бореться за своє право бути незалежною. Адже це вони, а не хто інший, вибрали для себе деспота, який знищив їхнє майбутнє.

    Тепер же Путін намагається знайти вихід із розпочатої ним війни, яку неможливо виграти. Хоча найпростіший для тоталітарного правителя вихід – це вивести свої війська з усіх окупованих, починаючи з 2014 року, територій.

    Якщо ж ні, то Росію вже ніщо не врятує від розпаду, знищення та голоду. Хоча не можна виключати того, що в останній момент в Російській Федерації все ж знайдуться сили, які усунуть диктатора від влади і цим виведуть її з геополітичного піке, в яке зайшов Путін, розпочавши нічим не спровоковану війну в Україні.

  • Хід конем (троянським) у виконанні Путіна

    Хід конем (троянським) у виконанні Путіна

    Хід конем (троянським)

    Стає зрозумілою гра Кремля проти України. Ось ситуація по кроках.

    1. Путін не може домогтися поразки України військовими методами і хоче підірвати її зсередини. Росії, щоб намагатися продовжувати наступальні дії, потрібна мобілізація. Путін категорично не хоче її проводити. Справа навіть не тільки в тому, що нова хвиля мобілізація дестабілізує ситуацію в суспільстві і вдарить по економіці. Для Путіна вона буде визнанням остаточного провалу його стратегії “СВО”, тобто визнанням слабкості, чого він боїться найбільше.

    2. В Україну вже пішов новий потік західної зброї, влітку будуть літаки. Новий закон про мобілізацію дозволить збільшити чисельність української армії. Російський наступ уже застопорився. Найімовірніше, до осені маятник війни хитнеться в інший, проукраїнський бік, що зробить неминучою нову хвилю мобілізації, до якої Путін, як я писав вище, морально не готовий.

    У цій ситуації Кремль зробив ставку на підрив політичної стабільності в Україні.

    3. Для цього агентура Кремля цілеспрямовано розганяє пораженські настрої в Україні та на Заході. Цілком ймовірно, що ця компанія фінансується й організовується Абрамовичем і деякими іншими російськими (а також, можливо, українськими) олігархами, які сподіваються після закінчення війни вискочити з-під санкцій і знову робити спільні гешефти. Безліч нібито проукраїнських спікерів (найвідоміший Арестович, а також низка російських емігрантів) розповідають про неминучу поразку України, зраду її союзників і необхідність домовлятися з Путіним (когось купили, а хтось робить це на прохання друзів-олігархів).

    4. В Україні формується проолігархічна криптопораженська партія, куди можуть неформально входити деякі українські політики і навіть силовики. Це ті, хто саботував ухвалення закону про мобілізацію, ті, хто розганяє дезу про досягнуті на початку вторгнення домовленості на переговорах у Стамбулі, від яких Україна нібито відмовилася під впливом Джонсона, ті, хто говорить про неминучість поразок і договорняк із Путіним, ті, хто таємно співпрацює з Абрамовичем і його людьми.

    5. Кремль здійснює вкидання інформації в західні ЗМІ про готовність Путіна до переговорів.

    Після цього Путін робить заяву про те, що він не готовий вести переговори персонально із Зеленським, якого вважає нелегітимним. Таким чином українській криптопораженській партії дається сигнал: скиньте Зеленського і ми домовимося.

    6. Однак домовлятися Путін ні з якими українцями не збирається. Йому потрібна капітуляція. На практиці це означає: влаштуйте у своїй країні під час війни бардак і я візьму вас голими руками.

    Нічого у нього не вийде, і ця нова криптопораженська партія буде не ефективнішою, ніж колишня, відкрита імені Медведчука. Однак гра така, мабуть, ведеться. І пильність втрачати не треба.

  • Чого домоглася Росія терактом у Харкові

    Чого домоглася Росія терактом у Харкові

    Удар по Харкову стався рівно тоді, коли у Вашингтоні вирішують, чи давати ЗСУ право стріляти американською зброєю по Росії. Після вибуху в харківському магазині кількох величезних бомб усім, навіть тим, хто вагався, стало очевидно, що потрібно таке право надавати. Плюс, думаю, ППО Україні нового надішлють ще…

    Чого домоглася цим терактом Росія, мені не зрозуміло.

    Два варіанти спадають на думку:

    – Це кругова порука для “свіжого” міністра оборони Білоусова. Тільки-но він отримав портфель, як одразу ж скоїв дикий військовий злочин. Усе, тепер замазаний з усіма!

    – Це просто помста за знищений радар в Армавірі. Той радар – найважливіший елемент стратегічної оборони, без нього Росія як фортеця без однієї зі стін. Його знищення – це максимально принизливий і болючий ляпас Кремлю, який не можна було залишити без відповіді.

    Є, щоправда, ще варіант, що просто вирішили залякати населення Харкова. Але тоді це тероризм, причому не дуже ефективний: розлютили людей – так. Налякали? Не впевнений.

  • Тактичні успіхи рано чи пізно приведуть до стратегічної перемоги

    Тактичні успіхи рано чи пізно приведуть до стратегічної перемоги

    Мене часто питають, що таке Перемога?

    Насправді, вона дуже багатогранна і одним з її найважливіших аспектів є перемога українських символів…

    Ще декілька років тому, тільки націоналісти відзначали День Героїв…

    Тепер – це свято всіх Українців.

    Тактичні та оперативні перемоги, рано чи пізно, приведуть до стратегічної: здобуття та утвердження Української

    Самостійної Собороної Держави – держави української нації на нашій, Богом даній землі.

    Головне зараз – витримати натиск зовнішніх та внутрішніх ворогів, тоді – контратакувати і здобути омріяну Державу.

    Так буде.

    З Днем Героїв, Брати і Сестри!

    Слава Україні!

  • Розпочалася кампанія з примусу України принизливо запросити миру в Путіна

    Розпочалася кампанія з примусу України принизливо запросити миру в Путіна

    Хор пораженців.

    До хору пораженців імені Арестовича приєднався Ходорковський: “Панове, ви практично програли війну в Україні”. Пророкує здачу Харкова й Одеси тощо.

    Триває планомірна кампанія з примусу України до того, щоб вона принизливо попросила миру в Путіна (а він вимагатиме капітуляцію). Організовано цю кампанію, ймовірно, російськими та деякими українськими олігархами: Абрамовичем (засвітився). Усім їм страшенно набридла війна і санкції. Хочуть повернуться до свого довоєнного життя ціною здачі України, в яку не вірять, будучи ментальними торгашами, тупо рахуючи ресурси сторін, але не розуміючи в принципі, що таке бойовий дух нації.

    У цій кампанії активно використовують російських нібито опозиційних спікерів (включно з колишніми колегами по олігархічному цеху), а також західних журналістів і деяких українських громадських діячів.

    Нічого у них не вийде. Україна не може програти. Це був би пролог до атаки Росії на НАТО і глобальної катастрофи, яку вільний світ не допустить.

  • Китай може стати важливим інвестором України, але є одна очевидна умова

    Китай може стати важливим інвестором України, але є одна очевидна умова

    Візит Владіміра Путіна до Китаю, поїздки самого Сі Цзіньпіна до Франції, Угорщини та Сербії, візит в Пекін федерального канцлера Олафа Шольца — навіть цей перелік поїздок і зустрічей має переконати в активній зовнішньополітичній позиції КНР, зокрема, й у питанні закінчення російсько-української війни.

    Якщо ми додамо до цих зустрічей вояж спеціального представника китайського МЗС Лі Хуея до столиць провідних країн так званого «глобального Півдня» із презентацією китайського плану «замороження конфлікту», збільшення китайської зацікавленості щодо участі у подіях на українському напрямку виглядає ще більш очевидним, пише Віталій Портников для sestry.eu.

    Все це, як і варто було очікувати, створює нові ілюзії. Що Китай зможе «натиснути» на Владіміра Путіна у питанні закінчення війни. І що після війни Пекін може стати одним з найбільших інвесторів України — про це говорять не тільки українські, але й польські експерти. Й ці ілюзії створюють обережну політику по відношенню до Пекіна та його забаганок – так, як це раніше було із Москвою.

    Отож, годі шукати українську делегацією на інавгурації нового президента Тайваню, поруч із союзниками України у протистоянні з Росією. Ви її там не знайдете

    Не можу назвати такі ілюзії новими. У липні 2021, менше ніж за рік до великого російського нападу на Україну, медіа вже писали про «східний розворот» у політиці президента Володимира Зеленського.

    Сам очільник держави говорив про зацікавленість у стратегічному партнерстві з Китаєм, лідер фракції «Слуг» у Верховній Раді Давид Арахамія заявляв про збіг принципів Компартії Китаю та партії «Слуга народу» (і це у країні, де Комуністичну партію заборонили), улюбленець провладної публіки Олексій Арестович погрожував: «якщо Захід захоче подружитися з Росією ціною здачі українських інтересів або значної їхньої частки, то ми розвернемося на Схід і так перебалансуємо нашу позицію».

    Війна, здавалося б, все розставила на свої місця й продемонструвала недоречність ілюзій

    Китайський лідер продовжує підкреслювали важливість стратегічного партнерства з Росією, постійно і демонстративно зустрічається з Путіним, а для Зеленського після нападу РФ знайшов час лише одного разу — і, звичайно ж, не для зустрічі, а для телефонної розмови.

    На високопоставлених українських чиновників у Пекіні також не чекають — і цим позиція Китаю відрізняється, скажімо, від позиції Індії, уряд якої запросив до Нью-Делі очільника українського зовнішньополітичного відомства Дмитра Кулебу. Західні політики — наприклад, державний секретар США Ентоні Блінкен — вже відкрито звинувачують Пекін у сприянні відновленню російського військово-промислового комплексу.

    Але в Україні продовжують сподіватися — бо не розуміють природу китайського режиму, як перед цим десятиріччями не розуміли природу російського. Звісно, Китай може бути зацікавлений в інвестиціях в Україну, але тільки тоді, коли наша країна опиниться по інший бік барикад. А для цього потрібно зрозуміти «тривоги Путіна» й програти йому війну.

    Здається, вже зрозуміло, що хороші стосунки з Росією — неодмінна передумова хороших стосунків з Китаєм. Бо у Путіна і Сі спільне бачення майбутнього і ролі в цьому майбутньому їхніх країн.

    І навіть якщо Сі Цзіньпін — й небезпідставно — вважає себе головним партнером у цьому новому антизахідному союзі, він навряд чи зацікавлений у поразці і ганьбі свого «молодшого брата»

    Так що Китай може стати важливим інвестором України за однієї очевидної умови — якщо вона програє війну та стане країною у сфері впливу Москви, а отже, й Пекіна, бо це ж логіка «матрьошкі», тільки вже не російської, а китайської. Україна, яка захистить свій суверенітет й зможе приєднатися до НАТО і ЄС, може цікавити Китай тільки за умови, що в цих союзах вона стане лобістом китайських (і російських) інтересів і буде здійснювати ефективні кроки по дестабілізації ситуації — як, наприклад, Угорщина.

    А та Україна, про яку ми мріємо, яка може стати партнером, а не опонентом своїх центральноєвропейських сусідів, Китаю не потрібна. І за мир для такої України Китай боротися не буде. Так що варто позбутися ще однієї небезпечної ілюзії.

  • Загибель президента Ірану: друзі Путіна навряд чи спатимуть спокійно

    Загибель президента Ірану: друзі Путіна навряд чи спатимуть спокійно

    Загибель президента Ірану Ібрагіма Раїсі абсолютно нічого не змінить ані у внутрішній, ані у зовнішній політиці цієї країни. Справа в тому, що хоча Іран і є диктатурою, але це диктатура з елементами демократії. І президент там є виборною посадою, його легко замінити. Президент в Ірані особливо ні на що не впливає. Це суто офіційна фігура, яка виголошує промови з трибун, наприклад, трибуни ООН.

    Голову роль в управлінні Іраном відіграє духовний лідер – аятола Алі Хаменеї. Якби загинув аятола Хаменеї, це була б проблема, бо від нього залежить дуже багато. А таких, як президент Ірану, там скільки завгодно, тож протягом пари годин знайдуть нового. Тому жодних змін у політиці Ірану не буде.

    Зокрема не відбудеться змін у співпраці Ірану та Росії – Москва й надалі буде отримувати від нього зброю. Такі питання в Ірані вирішує аятола Хаменеї, а також керівництво Корпусу вартових Ісламської революції, а не президент. Оскільки ті люди, які в Ірані ухвалюють рішення, не постраждали, тому нічого не зміниться.

    Втім, слід зазначити, що Іран усе менше і менше співпрацює з Росією щодо продажу їй зброї. Але не тому що боїться санкцій, а тому що йому самому потрібна зброя для власних цілей, зокрема, задля стримування напруги навколо Ізраїлю.

    До того ж, виробництво шехедів росіяни налагодили у себе, хіба що купуватимуть у Ірану певні комплектуючи для них. Росіяни у Татарстані виробляють достатньо велику кількість безпілотників, ба більше, вони змогли їх модернізувати. І те, чим Росія зараз атакую Україну, краще за іранські шахеди.

    Можна помітити, що останнім часом щось стається з проросійськими політиками: спочатку Фіцо, тепер от Раїсі. Це випадковість. Втім, можна сказати і про певну закономірність: якщо людина йде всупереч певному загальному руху, вона наражає себе на більшу небезпеку, як і пішохід, який у годину пік намагається перебігти проспект Перемоги.

    Прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо пішов шляхом конфронтації всередині свого суспільства, почав просувати співпрацю з Росією. Це конфронтаційна для європейської країни теза. Умовно кажучи, Фіцо пішов навпростець через проспект Перемоги у годину пік, відповідно, його “збила машина”. Якби він цього не робив, нічого б не сталося.

    Загибель президента Ірану Раїсі є випадковістю. Бо так замовне вбивство не здійснюють. Воно завжди характеризується надійністю: система вбивства вибудовується таким чином, щоб із вірогідністю 90% і вище ціль була знищена. А якщо десь у тумані вертоліт кудись врізається і падає, це абсолютно неконтрольований процес, і результат тут не гарантований: чи то він впаде, чи то ні, чи то загине ціль, чи то ні. Якби президента Ірану хотіли б знищити, то за 10 тисяч доларів знайшли б якогось стрільця, який убив би його зі снайперської руки, і це було б абсолютно надійно. А з вертольотом – ненадійний варіант. Не схоже на замовне вбивство.

    Та це не означає, що друзі Путіна можуть спати спокійно. Зокрема, Орбан: далеко не всі в Угорщині сприймають його та його позицію, тож він також може догратися. Тому Орбан, думаю, зараз буде дещо стриманішим у проголошенні підтримки Путіна.

    Попри те, що все, що сталося з Фіцо та Раїсі, було випадковістю, друзі Путіна обов’язково напружаться і будуть зважати на ці приклади.

  • “Корейський сценарій” для України: що він означає

    “Корейський сценарій” для України: що він означає

    Останнім часом в американських ЗМІ почали з’являтися дивні публікації з тим, що вони називають обговоренням “Корейського сценарію” для України.

    Що характерно, автори цих публікацій, судячи з усього, або самі взагалі не розуміють, що таке цей “Корейський сценарій” насправді, або просто роблять вигляд, що не розуміють, бо для “Корейського сценарію” потрібно кілька компонентів, яких у російсько-українській війні немає і близько. І я навіть не кажу про те, що у Корейській війні “титульними” суб’єктами були дві різні Кореї – комуністична та прозахідна.

    Головне – те, що у Корейській війні безпосередньо воювали великі світові держави. США (за підтримки своїх союзників), та Китай (за підтримки СРСР). Це робило даний конфлікт війною світового масштабу, і, зрештою, і обумовило її “заморожування”, оскільки сторони не могли перемогти одна одну, а йти на ескалацію не збиралися, бо вона могла означати лише ядерну війну.

    “Корейський сценарій” для України – це що? Введення американських військ? Створення американських баз? Ввезення американської ядерної зброї? Ні? Ну тоді це не “Корейський сценарій”, а просто нова назва для чергових “Мінських домовленостей”, які, як усі ми знаємо, завершуються черговим нападом росіян. Просто “Мінські домовленості” мають погані асоціації, а коли усі чують про “Корейський сценарій”, то всім на думку одразу спадає футуристична Південна Корея, корейська поп-музика, корейські бренди електроніки та інші переваги провідної азійської держави. Але всі ці розмови про “заморозку” не мають до реалій Корейської війни жодного відношення.

    Ключова проблема будь-яких “сценаріїв заморозки” полягає у тому, що вони не враховують відсутність паритету між Україною та її ворогом. Це навіть якщо ми припустимо, що хтось на це все погодиться. Заморожують те, що розморожувати потім буде дуже не вигідно. І як хтось на заході збирається це робити у випадку росіян? Знову лякати їх санкціями? Чи постачанням зброї Україні? А потім цією зброєю знову буде заборонено бити по російській території? Тоді чому б росіянам знову не спробувати здійснити агресію? У гіршому випадку – їх просто витіснять з зайнятої під час агресії території. А може і не витіснять? Чим погано с точки зору агресора, який не звик враховувати втрати?

    Для утримання паритету Україні конче потрібні засоби, які будуть цей паритет підтримувати єдиним доступним для росіян способом – знищенням чогось для них цінного. Наприклад, НПЗ і всього, що пов’язане з нафтопродуктами. До речі, нещодавно відбулася чергова успішна операція. СБУ та ГУР в ніч на 17 травня атакували цілі окупантів у Севастополі, Туапсе та Новоросійську. Дрони влучили у морський порт, НПЗ, нафтовий термінал та електропідстанцію. Якщо НПЗ уже зазнавав атак раніше, то порт – це цікаве розширення “меню” атак, бо це уже стосується і самої нафти, а не лише нафтопродуктів. Подібні спецоперації – це розмова з росіянами на доступній для них мові.

    Бо як вони мислять? Вони можуть робити все, допоки не подержать по пиці. Тактика західних партнерів України – не давати по пиці, а легенько ступати по ній долонею, сподіваючись, що це переконає змінити модель поведінки. Звісно, це нічого не змінює, а лише підживлює інтерес. А от удари по тому, що приносить росіянам реальні гроші – це уже серйозно. Звісно, якщо займатися цим достатній час та витрачати достатні ресурси.

    Паритет з російськими імперцями може бути, наприклад, забезпечений, коли в України будуть засоби ураження більшості найбільш дохідних російських підприємств у результаті однієї або кількох атак. Якби це було так, і якби росіяни знали, що це так, то і геополітична ситуація була б іншою.

    Але західні партнери, звісно, думають про інше. Їм головне, як відзначив нещодавно український президент, аби “ніхто не програв, і ніхто не виграв”. Але як це забезпечити, якщо між сторонами такий колосальний ресурсний розрив? Зробити це майже неможливо, хоча б тому, що неможливо порахувати, скільки ресурсів треба точно, аби тримати “баланс”. Тому “західні партнери” спершу з усіх сил пручаються, аби давати Україні сучасну авіацію, бо раптом українці ще почнуть перемагати, і гублять момент, коли росіяни масово починають використовувати КАБи, проти яких в українців не лишається засобів. І тут уже сучасна авіація – це не засіб якогось наступу, а просто засіб, як утримувати баланс, але час, необхідний на впровадження сучасних літаків, уже втрачено.

    Тому про адекватні відповіді Україні доводиться турбуватися самостійно, з використанням тих засобів, які в України є. І де тут “Корейський сценарій”? Лише у свідомості західних журналістів, які останнім часом демонструють все нижчий рівень розуміння реальної ситуації як у світі, так і в Україні.

  • Росія погрожує Заходу: мегаманіяка Путіна потрібно зупинити в Україні

    Росія погрожує Заходу: мегаманіяка Путіна потрібно зупинити в Україні

    Рупор путінського режиму РИА новости розмістило статтю “Киевский режим втягивает США и Европу в большую войну, заявил Володин”. В ній вірний соратник Путіна, голова Державної Думи РФ В’ячеслав Володін прямо погрожує Заходу, якщо той не припинить свою допомогу Україні.

    Володін наголосив, що “Будь-яке використання американської та європейської зброї для нападу на мирні міста Російської Федерації вимагатиме застосування більш потужної зброї для захисту громадян нашої країни”. Цікаво, де він побачив мирні міста в Росії, яка вже більше 2 років веде криваву війну на території України, знищує українські міста та села, і вбила величезну кількість мирного українського населення.

    Володін зазначив, що українські законодавці намагаються переконати Сполучені Штати дозволити Києву використовувати зброю, надану США, для ударів по території Росії. “Цей шлях веде до трагедії, яка може торкнутися всього людства, – сказав він, – західні політики мають усвідомити свою відповідальність і зробити все, щоб не довести ситуацію до глобальної катастрофи”.

    Трагедія вже є – це війна Росії в Україні. Але не Україна починала цю криваву і жорстоку війну. Це точно в московському стилі – напасти на когось, а потім обвинувачувати у всьому жертву свого нападу. Так було в Грузії, так було в Сирії, і так нині відбувається в Україні. Схоже, що очільники Росії живуть у якомусь своєму альтернативному світі.

    Цей Володін тупо озвучує наративи Путіна. Однак цікаво було б дізнатися, як це “спеціальна військова операція”, раптом переросла у війну “з усім світом? Московити надто принижені своїм провалом в Україні, тому й розкручують історію про те, що вони воюють з США, Європою і НАТО. Китайська маріонетка Путін хоче здобути перемогу там, де не зможе цього зробити, тому в хід знову пішли погрози. А, як відомо – сильний ніколи не буде погрожувати, бо переконаний у своїй силі.

    При цьому російські генерали добре знають, що Росія не може завоювати Україну, а її шанси виграти війну проти США і НАТО – біля нуля відсотків. Не зрозуміло, навіщо уся ця войовнича риторика путінських політичних слуг типу Володіна. Адже на даний момент Російська Федерація навіть вже не “паперовий тигр”, якою її можна було вважати до початку Великої війни. Вона не більше, як великий рихлий пацюк, що поки що володіє ядерною зброєю. І не більше.

    Володін мав би рацію, якби сказав, що це Путін втягнув Росію у війну із Заходом, але він вірний васал диктатора, тому неможливо було очікувати на те, щоб з його вуст прозвучав хоч грам правди. Намагаючись на руїнах СРСР побудувати нову Російську імперію, кремлівці наперед вже порахували Україну її частиною, і ніяк не можуть змиритися з тим, що цей проект зазнає краху.

    Москва зробила протистояння з Америкою і Європою головним чинником своєї внутрішньої політики, і тепер їй нікуди відступати. Путін замахнувся на силову зміну сучасного міжнародного порядку, і будь-яка угода з Росією – це завжди бутафорія та обман. Про що можна домовлятися з тими, хто ніколи не дотримується досягнутих раніше домовленостей.

    Але коли ми говоримо про терористичну війну Росії, то тут необхідно розуміти, що мета Путіна і його злочинної камарильї не тільки знищити державність України. Він хоче відновити Російську імперію, статус РФ, як великої держави та сфери впливу, які Росія драматично для нього втратила більше як 32 роки тому, з розпадом Радянського Союзу в грудні 1991 року. І він дав це чітко зрозуміти.

    По-суті – це вже Третя світова війна, тільки на початку її холодного стану. Адже минуло понад 2 роки, і немає жодної тенденції, що вона може закінчитися швидко. Крім того, допомога Китаю, Ірану і Північної Кореї Російській Федерації стала прямим втручанням, й це вже більше зрозуміло і тим, хто раніше волів би вірити, що Пекін, як він публічно декларує, дотримується нейтралітету. Згодом Китай пошкодує, що приєднався до імперіалістичних реваншистських колонізаторів. Але зараз Сі Цзіньпін вважає, що він хитріший за всіх, і усі його подальші наміри дуже важко спрогнозувати.

    Викривлена імперська ментальність режиму Путіна, спонукає продовжувати звинувачувати Україну і Захід у власних злочинах. Варто пригадати, що диктатор розпочав повномасштабне вторгнення та геноцид українців після безглуздого ультиматуму Росії НАТО, вимагаючи, щоб з Північноатлантичного альянсу вийшли всі країни, які приєдналися до нього після 1997 року. І весь час Росія регулярно повторює свої ядерні загрози.

    Можливо, росіянам варто задуматись над цією заявою Володіна, і визначитись, як вони насправді ставляться до того, що Путін втягнув їх в глобальний конфлікт. Єдиний спосіб зупинити такі тоталітарні держави, як Російська Федерація від захоплення інших країн, це дотиснути їх економічно. Щоб її населення нарешті відчуло на собі, що війна в Україні ведеться за рахунок різкого погіршення їхнього рівня життя та добробуту. Видно, що інакше вони нічого не зрозуміють.

    По-іншому до росіян ніяк не дійде, що Путін не лише атакує і дестабілізує регіон Східної Європи. Він ще грубо порушує норми світового порядку, котрі були встановлені після Другої світової війни, а це вимагає адекватної цій загрозі відповіді. Хоча взагалі виглядає дивним, погрожувати ескалацією, коли ви вже самі давно ескалюєте.

    Коли НАТО не втрутиться у цю війну, Росія знайде більш жорстокі способи вбити більше мирних українців. Людство вчиться на колишніх помилках, наслідках минулих жахливих війн. І якщо Російська Федерація змогла б знищити Україну, то наступними цілями були Грузія і Молдова. Після цього Естонія, Латвія, Литва та Польща.

    Можна сказати, що Путін зробив фальстарт, про який він зараз вже можливо і жалкує. Якби диктатор продовжував дотримуватися стратегії, яку він виробив для себе раніше щодо України, підтримуючи там п’яту колону, фінансуючи та засилаючи на її територію диверсантів під виглядом сепаратистів для дестабілізації Української держави, то міг би досягнути куди більших успіхів, ніж зараз. Іти ва-банк із широкомасштабним вторгненням було поганим рішенням, й тепер він застряг у війні, яка вщент руйнує всі колишні позиції, які Росія мала до того у світі.

    Так само у внутрішній політиці Путін перебуває в дуже скрутному становищі. Збереження його влади тепер напряму залежить від того, як довго він буде ще спроможний вести свою терористичну війну в Україні. Якби він відступив, російські еліти перестали б прислухатися до нього і виконувати накази, що надходять з Кремля. Він потрапив у замкнуте коло, яке створив сам своїми руками.

    Зараз можна з впевненістю сказати, що Заходу потрібно було діяти зовсім інакше, коли Путін переткнув межу і Московія здійснила широкомасштабне вторгнення в Україну. Правилом мусила стати глобальна колективна єдність у той момент, коли будь-яка нація порушує установленні міжнародні правила і закони. Так само як після трагедії 7 жовтня 2023 року в Ізраїлі всі демократичні держави повинні були оголосити війну ХАМАС. Але й цього разу нічого такого не сталося.

    Кремлівці довго прикидалися хорошими хлопцями, і західники воліли цьому вірити, хоча для цього не було жодних підстав. Врешті-решт, це лише посилило бажання Путіна скористатися наївністю та недалекоглядністю Вашингтона і Брюсселя. Тепер же на Заході дотримуються стратегії дозованої допомоги, яка не тільки вбиває українців, а й в результаті коштує набагато дорожче, ніж якби допомога Україні надавалася відповідно до потреб фронту. А з диктатором потрібно боротися, як з маніяком, масовим вбивцею, який вчинив геноцид українців.

    Може це для когось буде не зовсім прийнятним порівнянням, але через майже 2 тисячі років московити хочуть зробити з українцями те, що було вчинено ворогами з єврейським народом. Вигнати українців з їх власної землі.

    Можливо, саме через цю призму варто розглядати війну Росії в Україні. Адже в результаті війни вже мільйони українців були змушені виїхати за кордон, а Путін мріє про те, аби їх в Україні не залишилося зовсім, щоб потім заселити наші землі пришлими росіянами. Як це вже було з євреями, коли на їхні території претендують “палестинці”, які свого часу були вигадані КГБ в Москві на Луб’янці для того, щоб не дати ізраїльтянам спокійно жити і працювати у своїй процвітаючій державі.

    Якщо далі продовжувати проводити паралелі між Ізраїлем та Україною, то в ХХІ столітті ісламістські терористи з ХАМАСу хочуть знищити Ізраїльську державу, а імперські терористи з Російської Федерації – незалежну Українську державу.

    Захід не повинен дозволити російському божевільному ведмедю виграти війну в Україні, бо тоді диктатор продовжить вторгнення і на інші європейські землі. Не дивлячись на те, що Росія найбільша за територією країною у світі, вона одночасно є однією з найменш заселених.

    Навіщо московцям ще території не зрозуміло, коли вони ніяк не можуть дати лад на тих, що вже встигли заграбастати в інших народів. Але російська патологічна жадібність підштовхує їх до все нових авантюр. І цього разу все може закінчитися цілком прогнозованим розвалом Російської Федерації.

    Очевидно, що Путін ніколи добровільно не визнає свою вину. Необхідно створити для РФ таку критичну ситуацію, щоб він вимушений був вивести свої війська з окупованих українських територій. Москва розуміє тільки силу, тому сила мусить бути застосована стосовно тих, хто націлився на перекроювання наявного світового порядку. Мегаманіяка потрібно зупинити в Україні.

  • Як припинити боятися та полюбити піксель

    Як припинити боятися та полюбити піксель

    Я не народжений для війни.

    Я взагалі не зустрічав на війні тих, хто був для неї народжений. У роті, з якою я починав служити, були шкільна вчителька, айтівець із Івано-Франківська та цирковий мім із Києва. Бачив в армії трактористів та маркетологів. Бізнесменів і барменів. Власників пасік та СТО.

    Можливо, річ у тім, що я не встиг повоювати в кадровій армії. Вона вигравала нам час у 2022-му. Тримала фронт, поки стрімко тренували всіх, хто прийшов до військкоматів у перші дні після вторгнення. А потім співвідношення мобілізованих та кадрових стало таким, що армія перетворилася на народну.

    25 місяців тому я судив про війну з фільмів та комп’ютерних ігор. Не повторюйте моїх помилок. Війна не схожа ні на те, ні на інше. Ми не стріляємо з ранку до вечора. Не здійснюємо подвиги в режимі 24/7. Ми абсолютно необов’язково виглядаємо епічно і точно не нагадуємо ваших улюблених кіногероїв. Коли зніматимуть фільм про цю війну – нас не покличуть навіть у масовку.

    А ще я не дивлюся телевізор.

    Річ не в тім, що там немає сюжетів про армію. Проблема в тому, що у цих сюжетах немає армії. Ті, хто знімають війну, щоразу потрапляють в ту саму пастку. У їхніх матеріалах надлюди творять надзусилля: щодня штурмують посадки, тримають оборону втрьох проти роти, здійснюють подвиги та мстять за друзів. Героями цих сюжетів можна захоплюватись. Їх можна обожнювати. Але з ними неможливо себе співвіднести.

    Якби я дивився ці сюжети, то неймовірно боявся б армії. Кожна історія нагадує кульмінацію блокбастера. Кожен герой – молодого грецького бога. Я б додивлявся кожен матеріал із дивовижною сумішшю захоплення та сорому. А ще – із гострим почуттям невідповідності себе побаченому. І так – я був би певен, що не народжений для війни.

    Насправді армійський побут більшості підрозділів на 90% складається з рутини і на 10% – з надзусиль. Причому рутина – це не лише раптове затишшя в окопах. Це ремонт машин та обслуговування техніки. Облік та діловодство. Логістика та продслужба. Це величезна кількість спеціальностей, де потрібні руки та мізки, мізки та руки. Але в тому й особливість, що журналісти привозять з армії розповіді лише про ті самі 10% надзусиль, які вселяють глядачеві пієтет та страх. В результаті – армія потрапляє у пастку глорифікації.

    Медіа створили у країни два протилежні настрої. Перший: “армія – територія героїв, які здійснюють подвиги”. Другий: “я не схожий на них, а значить, це не для мене”. Внаслідок цього армія очолює рейтинг довіри, вулиці завішані рекрутинговими білбордами, а люди при цьому бігають від повісток.

    Ті, хто хотів стати героями – давно вже ними стали. Ті, хто мріяв про славу та кар’єру – просто зараз добувають одне та інше. Апелювати до них безглуздо, всі ці люди вже встигли вбратися в піксель. Героїзація служби в армії вже не потрібна. Потрібна рутинізація.

    Армія – це роботодавець, який платить високі – за мірками країни – зарплати. Причому вона платить їх не лише за перемогу над німейським левом та лернейською гідрою. Вона платить їх тим, хто гострить Гераклові меч, лагодить йому корч і заповнює журнал обліку подвигів. Вона платить її сержанту по МЗ – який по роздавальній відомості видає лопати для очищення авгієвих стаєнь. Старшому техніку – який стежить за кіньми Діомеда. Зв’язківцям – які перепрошивають Гераклу рації та налаштовують “кропиву” на планшеті.

    Але всі ці люди лишаються під радарами українських медіа. Весь наш контент про армію натякає, що Геракл воює самотужки. Що єдиний спосіб бути поруч із ним – це бути йому пропорційним. Що армія – місце для напівбогів, якими можна захоплюватися лише на відстані. І це породжує спотворення, яке робить ідею мобілізації неможливою.

    У медіасвіті емоції – це нафта. Той, хто їх здобув, той і озолотився. А тому ЗМІ вибирають із різноманіття армійських історій саме ті, що здатні викликати шок, трепет та скорботу. Це чудовий спосіб заробляти клікбейт. І абсолютно нікудишній – щоб продавати армію як роботодавця.

    Будні армійського кухаря неймовірно звичайні. Старшому водієві не потрібен мйольнір для ремонту волонтерського корча. Логіст не здійснює подвиг, коли видає за накладною майно. Діловод не схожий на Тоні Старка в момент заповнення чергового журналу. І від їхніх історій журналісти звикли відмахуватись.

    Втім, не журналістами єдиними. Кінематограф привчив нас бачити у війні подвиг і трагедію, епос і смерть, торжество духу та велич жертви. Комп’ютерні ігри навчили тому, що солдатські будні 24/7 складаються з вогневого контакту. Якщо боєць не спить, то стріляє. Якщо не стріляє – спить.

    Третя штурмова вже зрозуміла цю пастку – і тому на рекламних білбордах висить запрошення “працювати в армії”. Тому що в армії справді можна працювати. Не перемагати Таноса. Не бурити метеорит. Не підривати зірку смерті. Думати, варити борщ, ремонтувати речі. Бонусом ти отримуєш почуття приналежності, привід для самоповаги, пільги та статус.

    Але натомість ми вже третій рік живемо в ситуації збитої оптики. Що вище на п’єдестал ставлять нас – то менше люди хочуть до нас. Що героїчніше описують наш побут – то менше інші хочуть його з нами ділити. До війни ми говорили про те, що заручник клікбейту – це здоровий глузд.

    Але останні три роки заручник військового клікбейту – це країна.

  • Хто реально домінує на Чорному морі

    Хто реально домінує на Чорному морі

    Морський фронт. Давайте крім сухопутного фронту, проаналізуємо фронт морський. Як там справи у «великої морської держави»? Як там «Чорне море за три дні»? Як там російські порти?

    А от як. Днями Служба Безпеки ще раз довела, що росіяни не здатні захистити свої порти. Про це свідчить велика кількість прильотів за одну ніч з 16-го на 17-те травня по російським військово-логістичним об’єктам, які розташовані в Криму та на російському узбережжі Чорного моря. СБУ та ГУР спільно запалили «бавовну» у Севастопольській бухті. Крім того, підлеглі Малюка знову підірвали Туапсинський НПЗ у Краснодарському краї.

    Все, що залишається росіянам – ховати військові кораблі у глибині портів за цивільними суднами. рф раніше заявляла про своє домінування у Чорному морі. Зараз у кремлі можуть про нього забути. Українські дрони раз за разом доводять, хто насправді домінує у битві за море.

    Збільшується і перелік цілей. Наприклад, у Севастополі прилетіло по електропідстанції «Севастопольська», що призвело до відключень електроенергії. Втім, все ж таки НПЗ залишаються одним з ключових об’єктів, які атакують наші дрони. СБУ системно реалізує детально прораховану стратегію по руйнуванню ключової галузі країни-бензоколонки. Так дрони вже вдруге за рік «завітали» на Туапсинський НПЗ, який росіяни почали відновлювати. Після серії нових вибухів доведеться починати ремонт заново. Всього ж прильотів по російським НПЗ було зо два десятки!

    Крім того, останнім часом є все більше розуміння, що ППО – один з ключових факторів цієї війни. рф змушена прикривати сотні об’єктів в тилу, які є цілями дронів. І кожна масована атака дронами впливає на кількість ППО на фронті – ворог змушений перекидати його в тил.

    В морському протистоянні ще можна згадати про «зерновий коридор», який Україна собі забезпечує самостійно. Експорт через порти Одеської області повернувся на довоєнний рівень. І це знову ж таки заслуга дронів СБУ (як морських, так і повітряних), які є найкращими гарантами як«коридору», так і в цілому безпекової ситуації на Чорному морі.

  • Як РФ заміщує населення окупованих територій

    Як РФ заміщує населення окупованих територій

    Думаю, вираз “батогом і пряником” відомий багатьом. У політиці, якщо коректно, це називається системою стимулів і примусу. І це використовує РФ для корекції у вигідному для себе ключі демографічної картини на окупованих територіях України.

    Алгоритм, у принципі, відпрацьований на Кримському півострові. Ще на початку 2017 року я відзначав тенденції і називав задіяні програми. У 2023 році він почав працювати по окупованих регіонах материкової частини України.

    Як це працює?

    Місцевих жителів активно “паспортизують” і переоформляють нерухомість уже за російськими законами. Теоретично, видані державними органами України документи діятимуть (виходячи з прийнятих норм для цих територій) до 2028 року. На практиці окупаційна влада поспішає, намагаючись завершити процес набагато швидше.

    Паралельно з цим частину жителів окупованих регіонів російська влада прагне вивезти на територію РФ і поселити там. Активно працюють програми “переселення” громадян України. Серед основних можна вказати

    – програми “розміщення українських біженців”. Це документування, дозвіл на тимчасове проживання. Але зазвичай у регіонах Сибіру, Далекого Сходу. До речі, дозвіл на тимчасове проживання в “безквотному” режимі з 2024 року поширюють на “всіх українців” (але це окрема тема аналізу).

    – держпрограма переселення співвітчизників, за якою вихідці з країни колишнього СРСР могли переселитися в РФ з отриманням “підйомних” (з другої половини 2024 року не діє для громадян України з окупованих областей, які РФ оголосила своїми)

    – З 2023 року для жителів регіонів, які РФ оголосила “своїми”, запрацювала програма підвищення трудової мобільності, що стимулює переселення фахівців до 18 Суб’єктів Федерації (де склалася складна демографічна ситуація). Насамперед це райони Сибіру і Далекого Сходу (ну і Магадан з Камчаткою – куди ж без них). Але є і депресивні регіони європейської частини. Наприклад, Псковська, Тамбовська, Калузька області. Залежно від регіону так само пропонується фінансовий стимул до переїзду.

    – Окремо варто згадати програми “вимивання мізків”. Це програми росспівробітництва і прикордонного співробітництва, які фінансують навчання, зокрема, українських дітей у російських вишах. Запущені були в 2015, в 2019 і в 2020-му був збільшений поріг (кількість можливих учасників). У 2022-23 окремий фокус на вихідцях з України та Білорусі.

    Таким чином, частину жителів різними способами виманюють, переселяють у досить віддалені регіони РФ. Частину, як наприклад, унікальних фахівців, переселяють із застосуванням примусу. Де фінансові виплати застосовуються як альтернатива тиску на людину в місці проживання: “поїдеш, не буде проблем, та й грошей отримаєш”.

    На перший погляд, створюється парадоксальна ситуація – з і без того не найбільш населених (з урахуванням біженців) регіонів Кремль намагається виселити досить велику кількість людей. Йдеться про обсяги, не менше 10-15% від населення, що залишилося під окупацією.

    Але на місце вивезених і, значною мірою біженців, які втекли від “русского мира”, завозяться “нові громадяни”. Для яких, насамперед, використовується механізм фінансового стимулювання. Йдеться про кілька різних за своїм складом і характеристиками потоків.

    1. Управлінці – найбільш нечисленна група, з якою, в принципі, все зрозуміло. Це жителі РФ, які заради майбутнього кар’єрного зростання деякий час працюють на окупованих територіях. Йдеться не тільки про органи влади, але, наприклад, про податкові органи, поліцію. Більшість із них приїжджає тимчасово, тому вони нас цікавлять меншою мірою.

    2. Молоді фахівці та фахівці для цивільної інфраструктури. А ось тут цікавіше. Йдеться про вчителів, медиків, інженерів комунальних підприємств. Для цих людей, залежно від спеціальності, передбачені так звані “підйомні” (разові виплати), доплати за умови роботи (примітно, що місцеві фахівці – українці часто таких не отримують), доступ до пільгових іпотечних програм (про це трохи нижче).

    3. Пенсіонери з районів Крайньої Півночі. Ця програма у 2015-17 роках дала досить потужний потік переселенців до Криму. З 2018 до 2023 року квоти (фінанси) виділялися на мізерному рівні. У 2024-му є підстави вважати, що квоти будуть, але значна їх частина – в окуповані Росією українські регіони. І люди поїдуть, тому що навіть поствоєнний прифронтовий регіон за якістю життя (не кажу вже про клімат) заздалегідь кращий за умовні Магадан або Воркуту.

    4. Силовики. Йдеться насамперед про офіцерів і контрактників ЗС РФ і Росгвардії, а також їхні сім’ї. Для цих категорій працює будується службове житло. А ті, хто вирішив залишитися, мають можливості стати учасниками “військової іпотеки” – отримати іпотечний кредит під 8% річних (максимум). Військові пенсіонери так само входять до цієї категорії і є “найбільш бажаним” міграційним ресурсом для Кремля.

    Але крім програм, власне, спрямованих на переселення, є фінансові програми, які “купують лояльність” місцевих мешканців і, паралельно, так само стимулюють міграційні потоки.

    Ключовою такою програмою є пільгова іпотека під 2% річних, яка поширюється якраз на окуповані території. З одного боку це ніби як “для місцевих жителів”, які встигли отримати російське громадянство. Але схема коли за офіцером умовної “Росгвардіі” приїжджає сім’я і вже дружина оформляє ту саму “іпотеку під 2%” цілком реальна. Як реальна реклама програми і для молодих фахівців, яких РФ перетягує на окуповані території. На жаль, реально і для частини громадян України, які поспішають отримати “російський паспорт” для доступу до цього ресурсу поліпшення своїх житлових умов.

    Велике будівництво і переділ власності

    Виникає питання: а де ж селити всіх цих понаїхавших. І тут є два основні механізми.

    1. велике будівництво. Дійсно в низці міст Росія починає масштабне будівництво. Йдеться як про об’єкти інфраструктури, так і про житло. Нові “квадратні метри” частково надаються тим, хто втратив житло під час боїв. Це на камеру, щоб показати “турботу”. А ось більша частина йде або як “службове” (тобто орендне) житло, або як квадратні метри, доступні до продажу. Фінанси – з перерахованих вище програм. І якщо пільгова іпотека навряд чи є “прибутковою” з точки зору фінансів (вона вигідна для Кремля в розрізі зміни демографічної картини), то освоєння грошей за програмами переселення з районів крайньої півночі цілком дає змогу “заробити тут і тепер”.

    2. Переділ власності. На початку тексту я згадував переоформлення власності. Ще раз нагадаю, що формально процес триває до 2028 року. У реальності окупаційна влада поспішає. Зокрема, щоб швидко запустити ринок вторинного житла. З одного боку, це викуп квартир у тих, хто “виїжджає” і, відповідно, тим уже нікуди повертатися. З іншого – націоналізація “нічийного житла” – тобто житлоплощі, яка належить українцям, які виїхали подалі від “русского мира”. З 2024 року додатковим стимулювальним фактором стало розширення програми “іпотеки під 2%” на вторинний ринок житла на окупованих територіях. Тобто нові переселенці можуть шукати собі житло, не чекаючи результатів “великого будівництва”.

    Висновки та можливі цілі РФ

    З урахуванням політики заміщення населення в Криму, реалізованої Кремлем, можна спрогнозувати, що РФ розраховує:

    – Замістити 10-15% населення (що залишилося під окупацією) на вихідців з інших Суб’єктів Федерації до 2025-26 років. Поправка. Йдеться про молоде і відносно молоде покоління, морально готове до мобільності. А так само про ту категорію, думки і життєві установки якої легше змінити. Замість них приїдуть “ідеологічно заряджені” жителі РФ, зокрема військові та пенсіонери.

    – Уже 2025 року (а, можливо, і 2024-го) показати “зростання населення” за рахунок міграційних потоків. (Це буде використано пропагандою на внутрішньому полі як демонстрацію “бурхливого розвитку територій під російським управлінням”). А до 2026-27 років отримати щонайменше 20-25% населення, які переїхали в регіон, що вже перебуває під окупацією.

    У такому разі Кремль під час проведення, наприклад, переговорів про припинення вогню може навіть “погодитися” на проведення референдумів у майбутньому. На яких голосуватимуть “жителі регіонів”.

    Для України основним завданням є не допустити помилок “кримського кейсу”. Нагадаю, що ми вкрай мало звертали уваги на процеси переселення. Хоча це могло стати однією з основних тез комунікації щодо Криму. Нам необхідно якомога швидше:

    а) Розробити й опублікувати контури програми з відновлення майнових прав після деокупації регіонів. Сьогодні є низка розробок аналітичних центрів, але немає затверджених на державному рівні алгоритмів. Таке можна пробачити, якщо війна триває менше 2-х років. Якщо більше, то накопичуються проблеми, які вже не вирішити без спеціальної державної політики. Особливо, якщо врахувати, що ми, на відміну від РФ, обмежені (в силу прагнення до вступу в ЄС) рамками законності та поваги до прав людини.

    б) Регулярно відстежувати і публікувати як якісні (які програми працюють), так і кількісні (скільки людей задіяно) показники російської політики щодо заміщення населення. Це необхідно не тільки на пост-війну. Але навіть на моменті можливих переговорів про припинення вогню і політичні механізми повернення території. Ми маємо знати скільки людей виїхало, кого привезли замість них, скільки привезли. І це, до речі, теж один із пунктів майбутніх політичних претензій до РФ.

    в) І, нарешті, пам’ятати, що одним із чинників, які впливають на динаміку міграційних процесів є стан фронту. А це вже питання підтримки Сил Оборони України, зокрема громадянами країни. Надії на те, що наші проблеми вирішуватимуться руками “сильних союзників” шкідливі. Партнери можуть допомогти фінансово, морально, трохи (в силу своїх інтересів) політично. Вирішувати наші проблеми повинні, насамперед, ми самі.

  • Путін нікому не довіряє, його паранойя зростає

    Путін нікому не довіряє, його паранойя зростає

    Днями російський диктатор Володимир Путін здійснив низку кадрових перестановок у російській владі. Зокрема, новим міністром оборони став Андрій Бєлоусов, колишній міністр Сергій Шойгу став секретарем Ради нацбезпеки РФ, а ексголова Ради Нацбезпеки РФ Микола Патрушев став помічником Путіна з питань кораблебудування.

    Усі ці перестановки є свідченням трансформації та реконфігурації путінської системи стримування противаг. Зокрема, суттєвого послаблення Шойгу і Патрушева, які значно посилилися минулого року після усунення Пригожина. Тому Путіну зараз треба їх послабити, а для цього їх потрібно було висмикнути з насижених місць, де вони мали великий вплив.

    Зараз і Шойгу, і Патрушева залишили у команді Путіна, але на інших посадах і з набагато меншим впливом. Формально високий статус у Шойгу залишається, але багатомільярдних бюджетів, які є в Міноборони, вже немає. Але окрім високого статусу залишаються і ризики для Шойгу, оскільки його щойно призначили, а згодом вже заарештували нового високопосадовця з міноборони РФ, Кузнєцова, який керував кадрами. Але в цілому ризики для Шойгу залежать більше від того, наскільки він причетний до корупції та від сентиментів Путіна стосовно його спільних подорожей до Сибіру.

    З формальної точки зору посада міністра оборони – одна з ключових, особливо у таких мілітарних країнах, як Росія. Але Патрушев зробив не менш впливовою і посаду секретаря Ради нацбезпеки РФ. Замість колишнього директора ФСБ, яким Патрушев був 16 років поспіль, він став помічником Путіна з питань кораблебудування, що теж можна сприймати іронічно.

    Таке пониження може бути повʼязано з тим, що останнім часом було багато розмов про те, що Патрушев нібито став другою людиною в країні, і що саме він керує країною замість Путіна. Його вплив був дуже сильним – він міг впливати і на ФСБ, і на інші силові структури, що, можливо, не подобалося Путіну. Тепер Патрушев втрачає значну частину влади, а зважаючи на його вік, марно чекати нового карʼєрного стрибка. Хоча пониження може стати і поступовим відходом на пенсію. Між іншим, як і для Шойгу.

    До речі, Дюмін, один з улюбленців Путіна, теж став його помічником. А це схоже на те, що у Путіна буде особистий, кухонний військовий кабінет, через який він буде контролювати і Бєлоусова на посаді міністра оборони, віцепремʼєра Мантурова як куратора ВПК. Патрушев, до речі, контролюватиме Шойгу (адже його апарат в Раді безпеки РФ залишився), Шойгу – своє колишнє відомство, а їх обох – Дюмін.

    Усе це свідчить про те, що Путін нікому не довіряє, його паранойя зростає. Саме тому він ускладнює систему стримування противаг. А якщо Путін прагне зберегти владу над усіма, тому ні про який відхід Путіна та передачу комусь влади взагалі не йдеться.

    При цьому є цікавий нюанс – у Росії поступово піднімаються політичні сини, тобто формується щось на кшталт родинної аристократії. Наприклад, син Патрушева став віцепремʼєром, а син близького друга Путіна, олігарха Ковальчука, став керівником Рахункової палати. До речі, Бєлоусов – людина, яка близька не лише до Путіна, але й до його доньки, Катерини Тихонової. Доньку Путіна багато порівнюють з Тетяною Дяченко, донькою Єльцина, яка за часів пізнього президентства свого батька мала вплив і на кадрову політику, і на політичні рішення. Тим паче, що подейкують, що Тихонова теж посилює свій вплив, зокрема, і на кадрову політику. Варто зауважити, що в Україні свого часу теж існувала подібна тенденція, але усунення Януковича її припинило.

    Якщо паранойя Путіна посилюватиметься, то, як і у випадку зі Сталіним, рано чи пізно це може датися взнаки і спровокувати боротьбу за владу. І якщо Путін тасує свою колоду, це вже свідчить про таку боротьбу. Адже не лише Путін був незадоволений посиленням Шойгу та Патрушева – цим були незадоволені і Ковальчук, і деякі інші. Тому боротьба в оточенні Путіна – це бомба сповільненої дії.

    Головне у кадрових перестановках, які провів Путін – те, що вони зроблені не для війни проти України. Путін робить ставку не на пришвидшення війни, не на штурм Харкова, Києва чи Одеси, а на ресурсну війну. Бєлоусов і Мантуров – це люди, які не є військовими, але будуть опікуватися ресурсним забезпеченням війни проти України. І до цього нам та нашим партнерам потрібно готуватися, тому що у війні ресурсів самостійно вистояти буде важко. І якщо це ресурсна війна, то Захід має прискорити конвертацію свого економічного потенціалу у військові ресурси. Грубо кажучи, йому потрібно робити те, що було у 1970-1980-х роках – вести гонку озброєнь. А враховуючи економічний потенціал колективного Заходу, це, зрештою, призведе до поразки Росії. Так само, як свого часу гонку озброєнь програв Радянський Союз.

  • Пазл осіннього припинення вогню

    Пазл осіннього припинення вогню

    Ситуація навколо потенційних мирних переговорів України і росії — звісно, через посередників і як результат відповідної конференції у Швейцарії, складається із багатьох фрагментів. Але якщо почати зводити все до купи, то картинка стає впізнаваною.

    Візит до Києва американського гітариста і по сумісництву держсекретаря США Е. Блінкена, по інформаційним витокам, був присвячений отриманню принципової згоди від українського керівництва на такі переговори. Аргументом, мабуть, було постачання від Штатів чергової партії життєво необхідної нам зброї і боєприпасів, а також напівдозвіл використовувати цю зброю по території агресора. Оскільки про цей пакет допомоги інформують пресу, то такі згода отримана.

    До речі, це виглядає дуже схожим на підхід, проголошений Д. Трампом, тобто, демократи позбавляють республіканців їх напрацювань, благо, у політиці авторське право не діє.

    По ту лінію фронту путін симетрично зібрався у Китай вислухувати поради-накази Сі Дзіньпина. А перед візитом ще раз повторив, що недоімперія готова на переговори з Україною, але агресору, бачте потрібні «гарантії безпеки». Це кремлівський фюрерок так називає згоду західних партнерів України піти на припинення вогню без виводу окупаційних військ з України. Або хоча б неповного виводу, з залишенням, як мінімум, коридору у Крим по суходолу.

    І тоді шалені атаки російських військ, які відбуваються зараз, стають доволі логічними — це посилення переговорної позиції, а ціна там ніколи нікого не турбувала.

    Так само стає зрозумілим зволікання української влади з проведенням масової мобілізації — у випадку припинення бойових дій проводити її буде значно легше. І недавні кадрові зміни у керівництві ЗСУ теж чітко лягають у цей переговорний пазл.

    Ще один елемент з нього — дивна сміливість деяких наших європейських партнерів щодо вводу своїх військ в Україну. Нагадаю, що вслід з Францією таку потенційну готовність висловила Швеція. І Велика Британія на щось подібне натякає. Ну, так якщо вогонь на фронті припиниться, буде створено буферну зону, то ввід в неї військ з країн НАТО виглядає безпечним і тому доволі вірогідним.

    І наостанок, від українських офіційних осіб, того ж Д. Кулеби, почали лунати натяки щодо до того, що переговори на певних умовах ніхто не відкидав. Зрозуміло, що дипломати — вони завжди про переговори, але це дуже схоже на підготовку суспільної думки.

    Так що, мирні переговори точно відбудуться? Ні, поки що можна казати лише про те, що їх вірогідність значно підвищилася. У будь-якому випадку, припинення вогню буде лише паузою у війні, яку і ми, і недоімперія використають для посилення воєнного потенціалу.

    А якщо припинення вогню восени все ж таки відбудеться, то це буде зрада чи перемога? Не те, і не інше. Це буде об’єктивна реальність, яку доведеться сприймати. І розбиратися, що і як робити далі.

  • Головне пам’ятати, що причина у відключенні світла – це росіяни. І не шукати ворогів всередині країни

    Головне пам’ятати, що причина у відключенні світла – це росіяни. І не шукати ворогів всередині країни

    Ніколи такого не було і от знов

    Більше року не було відключення світла. Але от росіяни повернулись до обстрілів нашої енергетики, а в травні раптом прийшов холодний фронт. І електрогітара Блінкєна тут ні до чого. Українці ввімкнули кондиціонери, почали грітися. Дефіцит збільшився. І довелося відключати не тільки промисловість, як робили останній місяць, а й населення.

    І це лишень репитиція. Бо попереду не тільки зима. Попереду липень і серпень. І глобальне потепління ніхто не відміняв. От тоді люди і включать кондиціонери на повну. І буде ще більший дефіцит. Який неможливо повністю перекрити імпортом.

    Чи можна домовитись у суспільстві і не включати кондиціонери? Ні. Так не працює. Людська природа трошки інакша. Люди будуть включати кондиціонери, скільки їм не розповідати, що це призводить до дефіциту. І люди навіть будуть включати пральні машини ввечері, думаючи, що їх особисте споживання не таке і критичне в масштабах країни.

    Тому скільки не проводь роз яснювальних кампаній, це не вирішить проблему. Це не відміняє того, що проводити такі кампаніі треба. На певну кількість людей, відповідальних громадян, це вплине. Але не на всіх.

    Як з цим можна боротися? Тільки грошима. Ну така вже людська природа. Люди егоїстичні і жадібні. Ідеально було б піднімати тарифи на споживання електрики в пікові години. Щоб стимулювати люедй споживати в інший час. Але, нажаль, судячи з усього, у нас немає достатньо технічних можливостей вдіслідковувати більшість споживачів погодинно.

    Тому єдиний варіант – це просто збільшення тарифу для населення. Що, звісно, викличе купу криків про зубожіння і тарифний геноцид. Але це треба робити. Тільки так можна зменьшити споживання. Тим більше, що зараз тариф для населення такий низький, що він, фактично, перкриває тільки собівартість доставки цієї електроенергії. І в тарифі не залишається і місця для виробників. Фактично зараз населення споживає безкоштовну електрику, оплачуючи тільки її доставку. І чому б в такому випадку не врубити кондиціонер на повну. Бо ж не світер же вдома у травні вдягати…

    І головне пам’ятати. Що причина у відключенні світла – це росіяни. Це ворог. І не шукати ворогів всередині країни. Ні, ніхто не краде нашу електрику і не продає її за кордон. І ні, діти депутатів не сидять на окремому кабелі і не мають світло тоді, коли прості смертні не можуть включити кондиціонер.

    Зиму 2022 року українці пройшли без світла, але згуртовано. Подивимось, чи здатні ми зберегти цю єдність, здоровий глузд і нашу кукуху літом 2024 року.

  • Що означає візит Блінкена в Україну

    Що означає візит Блінкена в Україну

    Державний секретар Сполучених Штатів Ентоні Блінкен прибув до української столиці з неоголошеним візитом – першим після того, як конгрес в США ухвалив рішення про виділення нової допомоги Україні.

    Блінкен цим візитом насамперед збирається продемонструвати підтримку України з боку Сполучених Штатів, однак тепер не тільки декларативно, а й конкретною фінансовою підтримкою, що необхідна Україні у її протистоянні з Російською Федерацією, і, звичайно, підтримку українським Збройним Силам, які потребують нової зброї для того, щоб зупинити наступальні дії російських агресорів на українській землі. Державний секретар Сполучених Штатів виступатиме із промовою, в якій буде підкреслювати важливість такої підтримки, а також звертатиметься до українців зі словами, які будуть пов’язані з перспективою подальших взаємин між США та Україною, та запевненнями, що Сполучені Штати будуть продовжувати допомагати стільки, скільки буде потрібно для того, щоб витримати російську навалу.

    Тим більше важливо, що президент Російської Федерації Володимир Путін демонструє своє бажання продовжувати війну на виснаження проти сусідньої держави, а останні кадрові рішення в уряді Російської Федерації демонструють, що російський президент стурбований посиленням міністерства оборони Росії як головного відомства, яке має забезпечити йому більш ефективні дії проти України та й усього цивілізованого світу.

    Зараз у західних країнах більше усвідомлюють ту глобальну небезпеку, яка пов’язана з протистоянням з Росією, і що війна – це тільки перший етап глобальної кризи з непередбачуваними наслідками для усього цивілізованого світу.

    Також державний секретар буде обговорювати зі своїми українськими співрозмовниками, насамперед із президентом України Володимиром Зеленським, ситуацію, пов’язану із підготовкою до Саміту миру під швейцарським Люцерном.

    Як відомо, Україна сподівалася, що учасники цього саміту обговорять так звану Формулу миру, яку репрезентує український президент і яка має на увазі насамперед підтримку принципів справедливого завершення російсько-української війни. Саміт, хоча і не наближає нас до реального закінчення війни, мав стати серйозною дипломатичною перемогою України, та й не тільки України, бо на ньому очікується присутність президента Сполучених Штатів Джозефа Байдена, який також підкреслить готовність допомагати Україні у її баченні завершення війни з Росією, відновлення територіальної цілісності й міжнародного права.

    Однак останніми днями стало очевидно, що Росія за допомогою своїх союзників переходить у справжній дипломатичний наступ, який може реально вплинути на позицію тих країн Глобального Півдня, які все ж таки будуть готові надіслати своїх представників на Саміт миру.

    На практиці це означатиме, що під час зустрічі під Люцерном, її учасники будуть обговорювати різні варіанти того, як може закінчитися російсько-українська війна. План, оприлюднений міністерством закордонних справ Китайської Народної Республіки, і який очевидно вже 16-17 травня будуть обговорювати під час своєї зустрічі у Пекіні президент РФ Володимир Путін та голова Китаю Сі Цзіньпін, є планом заморозки конфлікту, що створює для Російської Федерації комфортні умови загарбання України у недалекому майбутньому, і те, що з таким планом виступає саме голова КНР, який, фактично, підтвердив свою прихильність саме такому розвитку подій під час власного європейського турне, створює серйозні дипломатичні проблеми як для України, так і для Сполучених Штатів. І щоб обговорити, як Вашингтону і Києву виходити з цієї дипломатичної пастки, яку готують для цивілізованого світу Москва і Пекін, Ентоні Блінкен також потребує серйозних розмов з українським керівництвом.

    Окрім того, серйозною загрозою є подальша допомога Китаю Росії. Американські дипломати вже відкрито говорять, що за останні місяці Китай визначився з необхідністю активно підтримати Росію в її намаганні перемогти Україну в багаторічній війні на виснаження, яку запланував у своєму політичному календарі як головну мету Володимир Путін.

    Ми можемо говорити про серйозну допомогу китайських компаній військово-промисловому комплексу Російської Федерації. Сполучені Штати намагаються вплинути на Китай, щоб завадити цій допомозі й таким чином, у зв’язку із війною Росії проти України, ми знаходимося на порозі нової великої конфронтації між Вашингтоном і Пекіном, адже очевидно, що керівництво Китайської Народної Республіки збирається ігнорувати ці американські попередження і робити все можливе, щоб допомогти своїм російським друзям і стратегічним партнерам.

    У Китаї та й в інших авторитарних державах це розглядають як важливу перемогу диктатур у їхній боротьбі з демократіями та через це загострюється ситуація у світі, і тому так загострюється і буде загострюватися ситуація на російсько-українському фронті найближчими роками російсько-української війни.

    Для того, щоб обговорити всі ці виклики і їхнє подальше збільшення, для того, щоб зрозуміти, як у такій ситуації діяти Сполученим Штатам і Україні, Блінкен і прибув до української столиці.

    Звичайно ж, на цю подорож також впливає передвиборча ситуація у Сполучених Штатах. Можливо, це перший такий виборчий цикл, на який реальний вплив зараз має не тільки внутрішня політика, а й зовнішньополітичний контекст: насамперед не війна в Україні, а криза на Близькому Сході, яка серйозна погіршує позицію президента Байдена серед його власного електорату.

    Таким чином, американській адміністрації треба з одного боку продовжувати підтримувати Україну і протистояти російській агресії, а з іншого продовжувати підтримувати Ізраїль, однак так, щоб контролювати гуманітарну ситуацію в секторі Гази, певна територія якого продовжує контролюватися терористичною організацією ХАМАС, і також намагатися діяти так, щоб не завадити президенту у його передвиборчій боротьбі.

    Ось всі ці складні задачі і є частиною тих завдань, які ставить перед собою державний секретар під час сьогоднішнього перебування в українській столиці та розмов з представниками керівництва України.

  • Нова тактика агресора на Харківщині: що варто знати

    Нова тактика агресора на Харківщині: що варто знати

    Прорив ворога на Харківському напрямку не те щоб зупинено, але, як формулюють на нашому воєнно-бюрократичному жаргоні, локалізовано. Тому вже можна аналізувати, як відбувається цей давно очікуваний, але несподіваний наступ.
    І базою для порівняння просто проситься український наступ восени минулого року.

    Обидва наступи були гучно анонсовані, про них міркували і у нас, і ворога, і у наших партнерів. Але до українського контрнаступу ворог готувався — ретельно і успішно. На відміну від нашого воєнно-політичного командування. Тому за декілька діб ворогу вдалося захопити територію, по різних оцінках, до 100 кв кілометрів. А нам подібного результату вдалося досягти лише за декілька місяців.

    Агресор використав нову тактику. Раніше він пер бронетехнікою на наші позиції (до речі, так само, як намагалися робити ВСУ під час минулорічних наступальних дій). А зараз за підтримки артилерії просочується малими піхотними групами, обходить наші опорники, де чиниться спротив, і просувається далі. Фактично, призупинити його вдалося на околицях Вовчанська, там тривають дуже запеклі бої, цілком можливо, що зруйновані залишки міста доведеться покинути.
    Наявність цієї нової тактики бентежить саме як факт. Ворог переважає нас чисельно та ресурсно. Якось компенсувати цю перевагу можливо за рахунок нестандартних креативних дій, що нам вдавалося на початку війни. Але якщо агресор почне переважати і у креативі, то перспективі невтішні.

    Спостерігається помітна кількість наших полонених (підкреслю, ворожі теж є). А це свідчить про відсутність координації і своєчасних наказів про відхід. Тобто, про певну розгубленість командування на початковому етапі ворожого наступу.

    Тепер про оборонні фортифікації на Харківщині — ця тема після масово тиражованого поста нашого розвідника Деніса Ярославського набула дуже широкого розголосу. І відразу пішли супер оптимістичні спростування і від воєнних, і від цивільних представників влади. В мене особисто навіть створилося враження, що це не ворог наступає, а ВСУ беруть в охоплення той даром нікому не потрібний Бєлгород…

    Дійсно, поблизу фронту серйозні фортифікаційні споруди не будуть. Але навіть ті укріпленні другого-третього ешелону, які продемонстровані у соцмережах як зразок, не викликають захоплення у професійних будівельників. Бо нагадують укріпленні минулого сторіччя, а не сучасної високотехнологічної війни.

    Відверто замовчується відсутність вдовж кордону з ворогом щільних мінних полів — як протитанкових, так і протипіхотних. А саме міни стали одним з головних факторів, які зупинили український наступ у 2023 році. З обох боків фронту фактично нема фото бронетехніки, яка підірвалася на мінах під час наступу на Харківщині. А от з минулої осені таких повно.

    І абсолютно неприйнятною є критика військовослужбовця Д. Ярославського, який розповсюдив неприємну для влади інфу, на підставі того, що він свого часу начебто входив до медійного пулу В. Медведчука. Денис зараз на фронті, боронить Україну. Всім, хто з домашнього дивану критикує його за те, що він не з тими колись сфотографувався, треба просто заткнутися.

    Задовбався повторювати ази медійної гігієни: доброчесність джерела інформації не гарантує її достовірність. І навпаки, якщо хтось стверджує, що два на два — чотири, не можна відмовлятися від цього рівняння лише тому, що людина вам не подобається.

    А загалом, технологія «не можеш спростувати інфу — заплямуй її носія» розрахована на самих тупих, на відверте бидло, яке не здатне думати. І використовують її цинічні негідники. Тому вона дуже популярна у росії.

    І останнє. Днями писав, що у ворога недостатньо сил, щоб захопити Харків, або Суми, або інше прикордонне обласне місто. Щодо Харкова позиція залишається незмінною, а от щодо інших міст з урахуванням ситуації з проривом ворога, що триває, моя впевненість дещо похитнулася.

  • Україна може однією стрімкою воєнною операцією звільнити Крим

    Україна може однією стрімкою воєнною операцією звільнити Крим

    Моє слово (так, не моє звичайно, а Президента Французької республіки Еммануеля Макрона) відгукнулося дуже голосно.

    7 травня у статті “Особистий поєдинок” я розповів, як за два з половиною місяці своєї просвітницької роботи Макрон навчив Захід не боятися путінського ядерного шантажу, перестати обмежувати себе в протистоянні агресору надуманими “red lines”. І, нарешті, як завдати путінській Росії беззаперечну військову поразку, посиливши ВПС України десятком ескадрилій Нормандія-Дніпро.

    А вже 12 травня Путін звільнив зі своїх постів міністра оборони РФ Шойгу та Секретаря Ради Безпеки РФ Патрушева. Найбільш значуща, звісно, відставка Патрушева.

    Далі текст мовою оригіналу.

    Патрушев – ключевой идеолог стратегии ядерного шантажа как основного инструмента РФ в объявленной ею Западу войне. Долгое время эта стратегия срабатывала, сковывая решимость Запада. Но Запад не может бесконечно отступать перед питерской шпаной, размахивающей ядерным ломом (в Украине, в Прибалтике, далее везде?). Он не может просто с улыбкой исчезнуть из мировой истории подобно Чеширскому коту.

    Когда?то это позорище должно было закончиться, но, похоже, в США закончились политики с мужскими достоинствами. Пришлось Президенту Франции поговорить с Путиным по-пацански и для убедительности помахать немного своими восемьсот восьмидесяти стратегическими ядерными боеголовками.

    Макрон обнулил и обратил в посмешище ядерный шантаж Путина. Соответственно сдав в архив “стратегического мыслителя” Патрушева.

    Показательна смена акцентов пропагандонского цеха. Франции и Великобритании уже грозят из Кремля не ядерным апокалипсисом, а всего лишь массовой гибелью их военнослужащих на поле боя в Украине.

    Провал стратегии ядерного шантажа окончательно лишил Путина шансов на ту Победу, которую они с Патрушевым замыслили и громко анонсировали – уничтожение украинского государства. Острейшей для него проблемой становится теперь сведение партии к условной ничьей, достаточно для него “почетной”, чтобы он смог сохранить политическую власть. (Фиксация каких-то территориальных приобретений, например).

    В любом случае кардинальное снижение заявленных целей войны (не вспоминая уже про призыв к НАТО собирать монатки и убираться вон ) потребует назначения виновными очень высокопоставленных фигур.

    Громкий драматический арест кошелька Шойгу Иванова означал что Путин уже запланировал Большой процесс воров и изменников в министерстве обороны.

    “Честный старик” Белоусов поставлен гражданским министром, чтобы ужаснуться и поведать согражданам всю правду о чудовищном воровстве, разложении и предательстве не только аппарата МО, но и значительной части генералитета. Путин надеется, назвав ТАКИХ ВИНОВНЫХ, соскочить с меньшими для себя потерями с колеи проигранной им, по большому счету, войны.

    Два основных темничка, вбрасываемые сейчас Кремлем на внешнюю аудиторию – это “долгая война” и “корейский сценарий”. Причем, насколько я могу судить по деятельности кремлевской агентуры в Вашингтоне, на этот раз в отличие от переговоров весной 2022-го это уже настоящий корейский сценарий без всяких ограничений, накладываемых на “Южную” Украину. Часть украинских территорий аннексируется Россией, остальная Украина – независимое государство, обеспечивающее свою безопасность, как собственным военным потенциалом, так и любыми военно-политическими союзами, будь то с НАТО. Entente Cordiale или ЕС. Кремль надеется соблазнить такой “Кореей” США и часть украинского общества, уставшего от войны. Альтернатива “корейскому сценарию” – “долгая война” Не знаю, насколько долгая, но еще месяца полтора, пока не восстановится хоть какой-то баланс снарядов и ракет, пока не подоспеют западные самолеты, русские будут способны продолжать наносить разрушительные удары по украинским городам и бросать своих солдат в мясные атаки на украинские позиции.

    Если бы российско-украинская война сводилась к классической войне на истощение вдоль тысячекилометровой линии соприкосновения, то возможно стоило бы, по крайней мере, рассмотреть “корейский сценарий”. Но у этой войны другой центр тяжести (по Клаузевицу). Это Крымский полуостров, самый уязвимый сектор российской военной машины. Без собственной авиации и флота Украина уже вышвырнула российский ВМС из крымских портов и ежедневно обстреливает вражеские позиции на полуострове.

    Какой невероятной глупостью и каким черным предательством было сдать Автономную республику Крым и ее замечательных жителей в какую-то русскую “Северную Корею”. В то время как при минимальной помощи своих верных союзников (Франция, Великая Британия, Швеция, Румыния, Польша) Украина может без всякой войны на истощение одной стремительной военной операцией освободить Республику Крым.

    И где тогда будут “корейский сценарий” и “долгая война”?

    И будет ли после этого Путин?

  • Чому наступ на Харків може виявитися великою помилкою для росіян

    Чому наступ на Харків може виявитися великою помилкою для росіян

    Наступ на Харків

    Росіяни вчаться. Але які росіяни? Солдати на тактичному рівні, командири на оперативному, але чи вчаться і чи можуть вчитись тупі совкові генерали на стратегічному? Власне, я в це не вірю, але переконатися в цьому ми зможемо в найближчі місяці якраз на Харкові.

    Справа в тому, що наступ на Харків буде колосальним стратегічним прорахунком російського командування. Чому? Бо це вже було в лютому 2022 року. Зараз орки ведуть атакуючі дії по всьому фронту: Роботине, Кринки, Вугледарський напрямок, Часів Яр, Красногорівка, Куп’янський напрям. Щодня вони несуть колосальні втрати, які потребують колосальних поповнень. І ось в умовах відсутності серйозних проривів – вони відкривають ще один напрям. Зрозуміло – ціль розтягнути наші ресурси. Але ми обороняємося і несемо значно менші втрати. То ж для орків це означає ще один напрям втрат в техніці і людях, який треба постійно поповнювати.

    Я розумію, що зараз багато “розумників” мені почнуть писати, щось там про безліміт путінського мяса і ресурсів. Я це все чув і в березні 22-го року, коли стверджував, що росіянам доведеться відступити з багатьох напрямів. Безлімітних ресурсів – не буває, і чим більше вони витрачаються, тим скоріше закінчаться.

    путін не любить поразок, навіть найменших. То ж на всіх напрямах має бути просування, а отже ще більше сил і ресурсів, які по факту просто розмазуються на дуже довгу дистанцію фронту. При цьому кожне просування на кілометр коштує сотні солдат і десятки одиниць техніки. То ж, насправді, відкриття Харківського напряму – стратегічна помилка, яку вони вже робили. Саме розмазування військ на 7 напрямів вторгнення призвело до катастрофи путінських планів в 2022.

    Зараз трохи неприємної правди. На стратегічному рівні війна виглядає зовсім інакше. Потрібне маневрування, розтягування сил ворога, потрібно щось жертвувати, нав’язувати йому небажані бої, виснажувати тощо. Тому перше і головне, що слід засвоїти всім – втрачена територія чи населений пункт не є катастрофою і поразкою. Так, це наші землі, так це наші люди, але нам треба думати як виграти війну, а не кожний бій, який нав’язує ворог. Ми менші, і ще й з партнерами – інвалідами, нам ніколи не виграти війну в лоб. Треба маневрувати, десь відступати, десь контратакувати. Війну можна виграти тільки завдавши ворогу втрат, при яких він не зможе продовжувати вести бойові дії. Це закон війни, який не залежить від наших з вами побажань.

    Станом на зараз угрупування окупантів на Харківському напрямі майже таке ж за розмірами як і на Часів Яр. Тільки-от Харків не Часів Яр, де просування ворога буксує. Тому, очевидно, що зараз ніякого широкомасштабного наступу на Харків не передбачається. Ціль ворога – захопити ряд населених пунктів і скувати наші сили в спробах їх відбити. То ж чи варто нам вестись на цей план, тоді коли реальним напрямом удару орків є саме Часів Яр та Вугледар?

    Як військовий я можу вам сказати, що з середини бачив повне розуміння дій ворога в Харківській області. Повірте, їх чекали, і сили оборони більш ніж достатні. Є певний задум, який реалізовує наше командування, і Харківський напрям – це історія, в якій варто довіритись ЗСУ. І не треба впадати в істерику при перших поганих новинах. По – інших напрямах я, на жаль, менший оптиміст.

    Західна допомога до нас доїхала у дуже мізерному вигляді. Якби в нас було все, що вже навіть виділено – окупанти б не змогли і кордон пройти. Та це не так. Коли ви починаєте писати про мінування територій, то не розумієте, що навіть з мінами у нас вже є серйозні проблеми. І воювати в умовах обмежених ресурсів, виснажених бригад – це дійсно про військовий талант.

    То ж на фоні поганих новин про окуповані села Харківської області, є і хороша новина – орками продовжують керувати ті ж тупі істоти, які спланували найгіршу операцію вторгнення в історії. Рано чи пізно – це позначиться на війні. Як це і було в 22 -му році.

  • Заява Путіна ставить світ на поріг ядерної війни

    Заява Путіна ставить світ на поріг ядерної війни

    Сама заява Путіна про те, що Росія готова застосувати тактичну ядерну зброю, за великим рахунком, ставить світ на поріг ядерної війни.

    Поясню – чому. Путін прекрасно розуміє, що Росію “випилюють” із майбутнього цивілізованого світу. Вона зараз може як завгодно “мочити” Харків, як завгодно закидати Суми КАБами. Адже брати міста їй нічим. Зараз РФ зібрала на кордоні з Україною 50 тисяч організмів, але навіть якщо Росія збере 500 тисяч, вони не візьмуть Харків, тому що це неможливо. Для цього потрібно 1,5-2 мільйони, але Путін зараз їх ніде не набере. Тобто Харків він може взяти тільки у вигляді якоїсь руїнізованої території, зрівнявши місто з землею. Але хіба це взяття? Утім, “русский мир” захоплює саме території. Рашисти самі визнають, що беруть не міста, а території, а потім самі вирішують, чи захочуть вони там щось відбудовувати.

    Росію “випилюють” зі світового політичного простору. Дорослі дядьки, які грають у великі політичні ігри, вирішили вибити з-за столу росіян. Тому що ця плішива кримінальна мавпа дістала всіх. Недарма спочатку Шольц приїхав до товариша Сі, потім приїхав Блінкен і зробив останнє американське попередження, тепер Сі Цзіньпін сам поїхав до Франції, Угорщини та Сербії. А в Сербії Сі Цзіньпін підписав із Вучичем (а це колишній васал Путіна, людина, яка з ним у ясна цілувалася і яка завжди відвідувала парад на 9 травня, а цього разу не поїхала до Москви) угоду про будівництво єдиного майбутнього. На Заході це правильно зрозуміли: як спробу Пекіна вбити клин між Сербією та її західним вибором. Однак ми можемо зазначити, що про Росію тут і мови немає. Це дуже важливий дзвінок для Путіна. Так, він, звісно, може залізти на стіл, за яким сидять великі дядьки зі світовими грошима і світовими політичними амбіціями, і на нього демонстративно напаскудити, але тоді від плішивця і мокрого місця не залишиться.

    У Путіна залишилося дві карти в руках: тактична і стратегічна ядерна зброя. Усе, більше ніяких карт у рукаві в нього немає. Цими двома картами він постійно розмахує.

    9 травня на Красній площі Путін сказав, що Росія постарається не допустити глобального зіткнення. Я завжди трактую все, що говорить Путін, з точністю до навпаки і ще жодного разу не помилився. Це означає, що сценарій глобального зіткнення лежить на столі у Путіна, і він прикидає, в якому напрямку його розвинути.

  • Росії треба звикати до розтрощення своїх під’їздів і міст

    Росії треба звикати до розтрощення своїх під’їздів і міст

    Хоча майбутнє вже визначене і його воєнно-кривава реальність очевидна, реакція на бєлгородський “цілий під’їзд житлового масиву” – нервова.

    Це дуже дивно.

    Нічого іншого, окрім руїн, сліз і крові в перспективі не проглядається. Ні для росіян, ні для українців.

    Війна ще дуже далека навіть до точки свого апогею.

    Росії треба не істерити, а звикати до розтрощення своїх під’їздів, флігелів, корпусів, кварталів, районів і міст.

    Зачинатель жаху багаторазово довів, що захистити прикордоння не може, та й не особливо париться щодо цього.

    Усі ці руїни “бєлгородів” і поховані під ними люди Путіна мало хвилюють.

    Для бомбардованих і охоплених вогнем є маленька місцева влада, яка має замазувати “рани народу” своєю рідкою регіональною слиною.

    Долі живих і мертвих турбують Кремль не більше, ніж потопельники Орська й іншої “російської Атлантиди”, яка розкинулася на сотні кілометрів.

This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.