Category: Погляди

  • Чого чекати Україні від 2024-го?

    Чого чекати Україні від 2024-го?

    2024-й стане для рф приблизно таким самим, як для України 2023-й. Очевидно, що готується наступальна операція і генеруються резерви в прикордонних з Україною областях. Але заявлені амбіції набагато вищі, ніж у підсумку будуть результати.

    Настрої у ра**истів близькі до настроїв українців річної давності після успіхів наступальних операцій осені 2022-го.

    Але постачання військової допомоги зі США, а також снарядів із ЄС (у червні мають прийти перші 180 тисяч снарядів) мають ці апетити щодо захоплення ледь не всього Лівобережжя України сильно зменшити.

    Як і колосальні втрати в живій силі, яких зазнають ра**исти останніми місяцями. Людський ресурс у рф хоч і значно вищий, ніж в України, але кількість тих, хто готовий помирати за гроші (про міфи про “нацистів” і казати не варто) все одно обмежена.

    І щойно військова допомога досягне лінії фронту, ситуація почне хоча й повільно, але змінюватися. Путін і Ко прекрасно розуміють, що “Вікно можливостей” закривається. І що встигнуть “відгризти”, заваливши трупами і повністю зруйнувавши повністю українські міста і села цього року, там і пройде лінія розмежування.

    Завдання максимум, виходячи з цих складових, на мою думку, – вихід на адміністративні кордони Донецької області. Але з огляду на те, як довго вони брали Бахмут, Авдіївку або повністю оточений Маріуполь, досягти цих цілей за підсумками літньо-осіннього наступу їм не вдасться. І ось потім і з’являться “вікна можливостей” для переговорів.

    З більшою часткою ймовірності вже за підсумками президентських виборів у США. Але основні події, як і 2023-го, відбуватимуться цього літа. Якщо, умовно, 2023-й став роком розчарувань після завищених очікувань за підсумками контрнаступу ЗСУ, то 2024-го все те ж саме має статися з рф.

    Ось так і слід розуміти основний наратив Заходу “не дозволити Україні програти війну рф”. Вистояти. Зберегти державність і контроль над територіями. Далі найімовірнішим мені видається “корейський сценарій”.

    Ні миру, ні війни. З військовим контингентом наших європейських союзників на лінії розмежування. Цей сценарій зараз активно лобіює Макрон. Спершу всі заявлять, що військ НАТО в Україні не буде. А потім уже як певний компроміс підготують суспільства країн ЄС до того, що під виглядом миротворців розміщуватимуть обмежений контингент за прикладом війни в колишній Югославії.

    Таким мені бачиться базовий сценарій майбутніх подій російсько-української війни виходячи з нинішніх розкладів як на полі бою, так і на дипломатичному треку.

  • Путін підписав свій перший указ після переобрання. Про що він?

    Путін підписав свій перший указ після переобрання. Про що він?

    Я б зовсім не помітив цей текст. Але мене попросили прокоментувати указ, підписаний Путіним відразу ж після того, як він визнав себе переобраним — 8 травня 2024 року

    Указ № 314 визначає «Засади державної політики в галузі історичної освіти». Указ довелося прочитати, і я, як історик, не пошкодував про це.

    Восьмисторінковий текст виявився важливим свідченням глибокого духовного розладу його укладачів і людини, яка його підписала. Він весь пронизаний манією величі, хворобливими фобіями і безмежними претензіями на володіння істиною в її повноті.

    Те, що у 8-му пункті цей указ передбачає «науково-правове забезпечення протидії спробам фальсифікації історії» — тобто запроваджує наукову експертизу з правовими наслідками для тих, кого ця експертиза визнає фальсифікаторами, — це дрібничка, хоча, гадаю, й вона принесе багато неприємностей і мені, і колегам.

    Але головне — в іншому. Автори указу припускають, що вони володіють a priori повнотою історичної істини, як колись свята інквізиція припускала, що точно знає, що сонце обертається навколо Землі, а земля — плоска. Та проста думка, що будь-яка наука — точна, природнича чи гуманітарна — завжди перебуває в розвитку, завжди вчені сперечаються, перебуваючи в пошуках істини, і що завжди істина лише часткова в нашій обмеженій свідомості, — це авторам указу невідомо. Вони припускають судити вчених істориків, забороняти і вилучати з бібліотек їхні праці, тому що висновки цих вчених розходяться з їхніми власними. У XXI столітті така претензія на наукову істину виглядає не тільки смішно, вона має всі ознаки душевної хвороби — манії величі.

    Деякі інші позиції указу свідчать про те саме.

    Пункт 5 починається з твердження: «Росія — велика країна, держава-цивілізація, яка зробила величезний внесок у загальносвітовий розвиток». Усе це — смішні оціночні судження. З чим порівнюють Росію автори указу? З Монако чи з Францією, з Сан-Марино чи з Італією, з Андоррою — чи з Іспанією, з Макао чи з Китаєм? Якщо з Монако або Сан-Марино, то так і скажіть. Тоді з вами багато хто погодиться. Але порівняно з Францією, Італією, Грецією, Китаєм, Римом, Стародавнім Єгиптом, п’ятитисячолітньою Індією Росія меркне. Це — вторинна цивілізація, яка сприйняла основи культури від Візантії і вкрай спростила їх, а потім рецептувала з наївністю дитини за Петра-Катерини західні форми життя. Тільки в XIX столітті, і тільки в періоди, породжені свободою, розквітла справді видатна російська культура, щоб згаснути на батьківщині в тортурній камері більшовизму.

    Манія величі часом буває зворотним боком комплексу неповноцінності і в указі вони виразно разом. Тільки дуже уражена своєю неповноцінністю людина буде прилюдно оголошувати себе великою і свій внесок у життя суспільства — величезним.

    Указ бажає «протидіяти спробам применшення подвигу народу при захисті вітчизни». Наука не знає ні применшення, ні перебільшення. Вона знає тільки факт. На жаль, у будь-якого народу воєнний подвиг поєднаний зі злочином. В одних — більше, в інших — менше. Французи перетворювали на стайні церкви під час наполеонівських воєн, а російські воїни в Першу світову влаштовували побиття євреїв у Галичині, а в Другу — зґвалтували близько двох мільйонів німкень, польок, чешок, мадярок, та й вивезли нескінченну кількість речей, відібраних у мирних жителів. Применшує це подвиг народу чи ні? Треба писати про це чи ні?

    Упевнений, не тільки заради історичної правди, а й заради того, щоб надалі не повторювалося таке — писати треба. Мало, мабуть, писали, і ось — повторилося в Україні у 2022.

    Текст нав’язливо і багаторазово говорить про якісь особливі духовно-моральні та культурно-історичні цінності російського народу. Про це взагалі люблять говорити зараз із трибун і амвонів. Але які це особливі російські цінності моральні та культурні? Хіба не було в РФ надзвичайок і вбивства мільйонів людей найвитонченішими катівними методами? Хіба не було моря доносів і анонімок, які часто прирікали людей на загибель і страждання? Хіба до того не було кріпосного рабства, рубання голів і четвертування Петром І та Іваном IV? Хіба не було і гомосексуалізму, і подружніх зрад, і покинутих старих, і дітей. Усе було. І в інших народів було. Росіяни не гірші і не кращі за інших. Багато народів у інші періоди досягають жахливого звірства і спадають у найглибшу аморальність, але потім страждають і каються у скоєному. А заяви про особливу духовність і моральність російського народу, як і заборона вивчати злочини співвітчизників, скоєні однаково на полі бою або в мирний час, — тільки поглиблюють нерозкаяний гріх і спокушають народ помилковою праведністю. Тоді вже краще відразу надягайте собі на шию млинове жорно і кидайтеся в морську безодню — спокусники народу. Саме про вас говорив Христос [Мф. 18:6].

    І, нарешті, останнє. Заспокойтеся, ревнителі російської самобутності. Немає і ніколи не було ніякої особливої російської цивілізації. За всіма ознаками Росія є частиною Цивілізації європейської, тільки периферійної і вторинної. Не в Росії визрівала філософія, наука, християнська і давня релігійність, високі мистецтва, досконала література, поезія. Росіяни все це запозичили від близьких, але незрівнянно давніших народів. Ставитися до них із вдячністю і повагою — благородно. Хулити вчителів, іменуючи їх «колективним Заходом» — гідне презирства.

    І ось, люди, які склали настільки безсоромно примітивний і душевно неповноцінний текст, збираються оцінювати російських учених, вручати їм гранти або судити за фальсифікацію? Нещасна країна Росія, а хтось ще кричить про її велич.

  • Що нас чекає після війни: 3 найбільші міфи, у які вірять українці

    Що нас чекає після війни: 3 найбільші міфи, у які вірять українці

    Українці продовжують перебувати у депресії. І одним з факторів цього стану є багато економічних міфів, дуже деструктивних, які засіли в голову українців і які активно підживлюються російською пропагандою. Створюючи враження, що все пропало і в України немає майбутнього. Хорошого майбутнього.

    Перший міф. Напевно, ключовий. Після війни Україну чекає шалена бідність. Причому нема жодного пояснення, чому раптом це може статися. Мабуть, люди орієнтуються на досвід радянського союзу, де у 1946 році був голод. Але ж він зовсім не релевантний. Може згадують 90-і, коли перехід до Незалежності не призвів до економічного процвітання. Але забувають, що це було поєднання шоків. Як дефолту Радянського Союзу, економіка якого лежали в руїнах вже в кінці 80-х, що в результаті і призвело до розпаду Союзу, так і руйнації звичною економічної моделі, заснованої на насильницькій кооперації всередині радянського союзу. Але, головне, що це взагалі нічого не має спільного з нашою ситуацією.

    І якщо подивитись на прогнози МВФ, то видно, що в той рік, коли Фонд закладає кінець війни, йде різке економічне зростання. Не падіння. А саме зростання. Чому? Бо під час війни ніхто нікуди не інвестує. Є страх. І невизначеність. Як тільки війна закінчується, той відкладений інвестиційний попит починає працювати, бізнес більш активно інвестує, йде зростання економіки. І зростання економіки ніколи не приводить до збільшення бідності. Тим більше, у нас вже йде відновлення економіки на тлі помірної інфляції. Макроекономічна ситуація здорова. Таким чином економіка України готова до прискоренного зростання в той момент, коли не буде заважати війна. І навіть споживчий попит не треба буде витягати з дна. Бо люди в Україні зараз дуже активно споживають, хоч при цьому і постійно бідкаються. Проте навіть під час війни ми бачимо певне економічне диво, коли завдяки грошах Заходу, зростають зарплати, а ресторани і торгівельні центри заповнені людьми. Що є якраз дуже незвичною ситуацією для будь-якої війни.

    І так, звісно як тільки війна закінчиться ми будемо отримувати менше бюджетної допомоги. Але вона нам і не буде потрібна в таких обсягах. В нас був дуже контрольований дефіцит бюджету до 2022 року. І різке його зростання продиктоване саме війною. Закінчення війни буде означати і закінчення космічних витрат на війну.

    Додатковим стимулом для економічного зростання стане європейська інтеграція. І з цим пов’язаний другий міф. Який також набув популярності останнім часом. А саме – Україну не чекають у Європі. Цей міф став популярний на тлі протестів польських фермерів, які перекривали кордон. Які, чомусь, багато хто з українців сприйняв як сигнал, що Україну не пустять до Європи.

    Але це зовсім не так. Ба більше, всередині ЄС є абсолютний консенсус, що Україна стане членом ЄС. Причому це публічно підтримують навіть затяті любителі Путіна, такі як угорці і словаки. Не кажучи вже про провідні країни ЄС. Да, ми не знаємо, пройде 5 років чи 7. Але це і не так важливо. Гроші в країну заходять на етапі кандидатства, коли інвестори розуміють, що країна доєднається до ЄС і поспішають приєднатися до історії успіху. А цифри економічної динаміки всіх «нових» країн ЄС чітко показують, що приєднання до ЄС призводить саме до економічного зростання і підвищення рівня життя людей. Хоч і може вбити певні види бізнесу.

    І так, звісно польські фермери будуть протестувати. Але це звична ситуація. І це лише польські фермери. Це не позиція держави Польща. Те саме було, коли до ЄC доєднувалась Іспанія і протестували французи. Навіть доходило до загибелі людей. Але це жодним чином не зупинило процес доєднання Іспанії до ЄС. Хоч і забезпечило багато бардаку в новинах. Але це мішура. Просто фон. Те саме відбувалось коли Польща доєднувалась до ЄС, а протестували німецькі фермери. Фермерство в Європі – це про дотації. І тому умовним польським фермерам важливіше бути на кордоні, ніж в у себе в полі. Бо саме з дотацій вони харчуються.

    Тому буде багато бардаку, будуть складні перемовини, але ц не змінює суті. Україна вже сприймається як майбутній член ЄС. І це не змінять польські фермери.

    І третій міф, пов’язаний з економікою. Що війна нас заганяє в такі борги, які ми ніколи не віддамо. Дуже популярний наратив, який постійно поширювали росіяни і їх посіпаки в Україні, про борговий зашморг підступного Заходу. Але насправді нічого такого немає. Український борг дійсно зростає підчас війни. І це не дивно. Проте зростає не такими темпами, як, наприклад, борг Британії під час Другої Світової. На кінець 2024 року очікується, що відношення боргу до ВВП в Україні буде десь трохи вище за 90%. Це набагато менше, ніж боргове навантаження купи країн ЄС. І, наприклад, Шрі-Ланка, у якої сталися великі економічні проблеми через популізм зараз має програму МВФ, мета якої за 10 років вийти на рівень Боргу до ВВП на рівні 95%.

    Тому зростання українського боргу не є чимось критичним. Тут допомагає, що в нас була дуже здорова макроекономічна політика після Майдану і ми ввійшли у війну з низьким рівнем боргового навантаження. Плюс, треба ж розуміти, який ми борг додаємо. Наш борг зростає за рахунок двох речей. Перше – це внутрішній борг у гривнях. Це взагалі не проблема. І це борг перед українськими банками і українськими громадянами. Обслуговування цього боргу не буде проблемою, особливо на тлі того, як зараз активно знижується вартість запозичень на внутрішньому ринку. Другий напрямок – це кредити ЄС. Але це кредити десь на 30 років під 0%. Тобто кредити, які не мають відсотків. А саме відсотки зазвичай лягають тягарем на бюджет і ускладнюють життя. А Україні дають безвідсоткові позики. Так, колись їх треба буде погасити. Але за 30 років інфляція з’їсть більшу частину тіла кредиту. А Україна вже буде членом ЄС, коли доведеться повертати борги ЄС.

    Тому зашморгу немає. Від Заходу. На відміну від Росіян, які колись хотіли упіймати Україну у таку пастку, коли давали Януковичу в борг 15 млрд доларів з датою погашення в один день. І встигли дати лише 3 млрд доларів. Які, на щастя, їм ніхто не збирається віддавати. І так само Китай заганяє в борги Африку. Але це інша історія. Яка дає нам урок.

    То ж немає жодним причин мати негативні наслідки щодо економіки України після війни. Особливо на тлі європейської інтеграції, яка завжди супроводжується вливання значних грошей з фондів ЄС у розбудову інфраструктури нової країни-члена.

    І, звісно, після війни нас чекає багато проблем. Травми, пов’язані з війною. Депопуляція. Ризики повторення війни. Це все буде. Але жоден із цих моментів не здатен розвернути ситуацію на 180 градусів і замість економічного зростання призвести до бідності і зубожіння.

  • І Ізраїль, і Україна протягом найближчих років мають навчитися справлятися самотужки

    І Ізраїль, і Україна протягом найближчих років мають навчитися справлятися самотужки

    Джо Байден виступив із проникливою промовою, присвяченою Дню пам’яті Голокосту, в якій закликав не забувати, що саме Ізраїль зазнав атаки з боку ХАМАС 7 жовтня.

    У той самий момент з’явилися повідомлення про те, що американці затримують військову допомогу Ізраїлю через побоювання, що ЦАХАЛ розпочне наземну операцію в Рафаху.

    Це не просто розбіжність слів зі справою з боку американської адміністрації. Це абсолютний крах американського лідерства.

    Спочатку це сталося з Україною, коли США у критичний момент затримали постачання допомоги на кілька місяців. Тепер це відбувається з Ізраїлем.

    Упевнений, за цими новинами із задоволенням стежать у Москві й Пекіні, і з побоюванням – у Тайбеї.

    Тому що сигнал чіткий: американського лідерства більше не існує. І покладатися на Вашингтон у справі виживання його союзникам більше не можна.

    Завдання, яке мають поставити перед собою і Ізраїль, і Україна на найближчі роки, – навчитися справлятися самотужки. Стати максимально незалежними від забаганок чергової адміністрації у Білому домі.

    Це складно, але іншого шляху немає.

  • “Інавгурація” Путіна: останній політичний акорд перебування на вершині державної піраміди Росії

    “Інавгурація” Путіна: останній політичний акорд перебування на вершині державної піраміди Росії

    7 травня в Росії відбулася інавгурація воєнного злочинця Путіна на черговий термін правління. Але всі диктатори мають спільні ґанджі: вони теж помирають через свій вік, хвороби чи їхню фізичну ліквідацію. Диктатори рідко виживають, чи спокійно йдуть на пенсію, і тут Путін нічим не відрізняється від інших. У 2024 йому має виповнитися 71 рік. Якби він не розпочав війну проти України, то легко міг президентити ще декілька десятиліть. Проте, допустивши фатальну для себе помилку, він тепер не може бути впевненим, що йому вдасться зберегти свій режим хоча б ще на декілька наступних років.

    Він став не лідером народу, а лідером узурпованої влади. У той час, коли Україна героїчно бореться за свою державність, керована Путіним Росія бореться за свою гіперболізовану гординю. Для головного кремлівця абсолютно не важливо скільки ще російського населення загине у цій кривавій і несправедливій війні. Його бажання панувати над світом – веде Росію до катастрофи, та манія величі не дає можливості подивитися на ситуацію тверезими очима.

    Але, крім того, що він клептократ і вбивця, Путін є ще неперевершеним брехуном, запевнення якого абсолютно нічого не значать. Варто лише пригадати його такі відомі фрази: “конституцію міняти не збираюся”; “ми ставимося до України як до суверенної держави”; “у нас немає планів щодо Криму”; “війни не буде”; “це не війна, це спецоперація”; “самі себе бомблять”; “наносимо високоточні удари”; “мобілізації не буде”…

    А коли він видає себе за поборника “традиційних цінностей”, то вони у путінській інтерпретації, включають арешти та побиття таємною поліцією, тортури та вбивства інодумців, неспровоковане вторгнення в інші країни та знищення їхнього населення сотнями тисяч, геноцид українців.

    За 25 років свого перебування на вершині влади, він перетворився на тирана, який не терпить жодного заперечення, вбиває і калічить російських опозиціонерів та заарештовує кожного, хто посмів назвати його так звану “спеціальну військову операцію” війною, засуджуючи до 15 років ув’язнення.

    Цей узурпатор став величезною загрозою для всіх волелюбних, незалежних націй, а не тільки для України. І хоча в Європі вже багато хто почав розуміти всю небезпеку ситуації, але не всі ще усвідомлюють, що допомога Українській державі мусить бути набагато більшою, якщо вони не хочуть стати наступним об’єктом нападу російських реваншистських імперіалістів.

    Путінська одержимість знищенням держави Україна і бажання захопити чужі землі, розтрачуючи задля реалізації цієї ідеї фікс багатства і стратегічні резерви своєї країни, у підсумку обернуться для наступних поколінь росіян втратою їхнього майбутнього.

    Путін клептократ, який вкрав у громадян Російської Федерації понад 300 мільярдів доларів. Жоден інший лідер Росії, включаючи навіть таких монстрів, як Ленін і Сталін, не руйнував цю країну більше, ніж він. А проводячи час від часу “вибори” у РФ, диктатор обставляє усе таким чином, що кожен, хто виступає проти нього, зрештою сяде у в’язницю, буде вбитий або йому допоможуть померти, як це вже було з багатьма російськими опозиційними політиками.

    Однак, якщо навіть диктатор зможе до початку літа уникнути військового перевороту, то все одно його подальша політична доля і продовження незаконного правління залежатимуть від багатьох зовнішніх факторів. Путін не зможе перемогти Україну без допомоги колишнього президента Сполучених Штатів Дональда Трампа. А Трамп не може перемогти чинного президента Америки Джо Байдена без допомоги Путіна.

    Ці два політичних персонажі настільки тісно пов’язані один з одним, що українцям потрібно дуже ретельно відстежувати кожен їхній наступний крок. Адже Путін, задля збереження своєї влади, а Дональд Трамп для повернення у владу, зараз готові на все.

    При чому московський “цар” перетворив Російську Федерацію на загрозу подальшому існуванню всього людства. Його наміри відновити Радянський Союз, через майже 33 роки після його розпаду, стали зразком імперського реваншизму, який ґрунтується на ультрашовіністичному екстремізмі та псевдоправославному фундаменталізмі, що не має жодного відношення до справжньої віри.

    І якщо підсумовувати попередній термін путінського правління, то він явно не може бути втішним для нього. На Путіна чекає Гаазький кримінальний суд, Парламентська асамблея Ради Європи офіційно визнала його нелегітимним, а Російську православну церкву інструментом російського впливу й пропаганди, він втратив більшу частину війська та озброєння, яке мала російська терористична армія до 24 лютого 2022 року, мусить благати Іран, Північну Корею та Китай про надання хоч якоїсь зброї, оскільки її старі запаси, ще з радянських часів у сховищах, почали вичерпуватися, а виробництво нової вже не встигає за потребами фронту.

    До цього потрібно ще додати, що економіка Російської Федерації деградована, величезна частина державного бюджету витрачається на війну, третина позбавленого прав людини населення живе у XXI столітті без газу, систем каналізації та доріг. А зомбовані пропагандою з телевізора бідняки готові долучатися за гроші до вбивств українців, окупації наших земель і ставити гарматним м’ясом, незважаючи на вже вбитих в Україні 470 тисяч російських окупантів.

    Проте труни, котрі повертаються до Росії в усе більших кількостях, поки що не можуть перебити брехні тотальної пропаганди, яку замовляє тоталітарний диктатор. І хоча псевдопатріотизм, який закладений у цій пропаганді, може спровокувати частину чоловічого населення РФ спробувати ризикнути своїми життями задля “легкого заробітку” в Україні, але ці гроші на крові українців обертаються для цих воєнних злочинців гарантованою загибеллю. А суспільство, де родини масово опиняються без спадкоємців чоловічої статі, приречене на загибель.

    Якщо російською національною ідеєю є самознищення на українській території, то вони цей шлях вибрали цілком добровільно. Адже в найближчі декілька тижнів до України прибуває нове військове обладнання та зброя, і цей наступний пакет допомоги є набагато більшим, ніж будь-що, що Росія коли-небудь бачила раніше. А якщо Москва продовжуватиме кидати свої терористичні війська в наступ, то усі наступаючі російські солдати загинуть. Тому майбутні вдови вже зараз мають готуватися до своєї долі.

    З того часу, як в останній день 1999 року Путін волею Бориса Єльцина став виконувачем обов’язків президента Російської Федерації, він перетворив Росію на тоталітарний моноліт, розгромивши політичну опозицію, вигнавши незалежних журналістів з країни та примусивши більшість населення мовчати.

    Прагнучи увійти у всесвітню історію, як політик, котрому вдалося відродити колишній СРСР, він спровокував цим те, що увійде до історії, як особа, котра пришвидшила розпад тоталітарної Російської Федерації на десятки незалежних республік, після чого багатий нафтою і газом Сибір та Далекий Схід в результаті одержить Китай.

    Адже наперед було очевидно, що згідно з військовою математикою, щоб захопити та утримувати в окупації Україну, Путін повинен був мати на українській території більше ніж 3 мільйони окупаційних військ. Ігноруючи цю реальність, диктатор спробував реалізувати вторгнення недорогою ціною. Надіславши на початку війни трохи менш як 200 тисяч загарбників.

    Водночас його блискучий “військовий план” не мав достатньої матеріально-технічної бази – палива, провіанту та води для своїх військ, які застрягли в 70 кілометровому конвої в лютому 2022 року, що прямував до Києва. Тим, кому удалося вибратися з цієї провальної кампанії, потім довелося ледве самотужки добиратися до Росії.

    Єдина причина, чому в Москві вірять, що Росія все ще може перемогти в Україні, це позиція частини республіканців в американському Конгресі з протрампівського угрупування MAGA, таких як Марджорі Тейлор Грін. Російсько-українська війна мала б усі шанси закінчитися у 2024 році, коли б ці конгресмени від Республіканської партії пів року не блокували пакет допомоги Україні.

    Проте рано чи пізно Путін зіткнеться з державним переворотом. Бо якщо раніше йому вдавалося виступати в ролі арбітра, який улагоджує суперечності та гасить конфлікти, що виникають між представниками політичного істеблішменту, військовими, представниками спецслужб і олігархами, то тепер у нього кардинально слабша позиція, порівняно з тією, що була до лютого 2022 року.

    У нього куди менше союзників серед російських еліт, і куди більше противників, ніж він собі може уявити. Геополітичний гангстер, який прагне за будь-яку ціну прирости “новими територіями” і зберегти свій режим, не зможе далі використовувати релігію, як інструмент консолідації своєї влади.

    І його не спасе тотальна військова економіка. Кількість диктаторів, котрі зробили таку ж саму помилку, просто вражає. Військова економіка досягає успіху лише тоді, коли ти захищаєш свою країну, і це банкрутство, коли починаєш вести війну з іншими.

    Російська Федерація розвалиться, коли закінчиться війна в Україні. Тому диктатор і його злочинна камарилья роблять усе для того, щоб російсько-українська війна продовжувалася якомога довше.

    “Інавгурація” Путіна стає останнім політичним акордом його перебування на вершині державної піраміди Росії. У путінського режиму немає жодних шансів на виживання, але демократичний західний світ мусить зробити усе для того, аби відчуваючи падіння своєї влади, Путін не спробував потягнути за собою увесь світ.

  • “Невже, це – фсе?”: великий і жахливий весняно-літній наступ Путіна провалився

    “Невже, це – фсе?”: великий і жахливий весняно-літній наступ Путіна провалився

    Минуло два роки і сімдесят три дні війни. На фронті… А чогось я не бачу на фронті якихось великих успіхів у путінського війська. Усі останні дні вони так бадьоро кудись наступали, ось, типу, ми фронт прорвали, ура-ура-ура, ми ломимо, гнуться “шведи”…

    Але сьогодні я подивився на карту ISW, а на ній те ж саме що і вчора… Що таке? Навіть не знаю, що й подумати! Невже, здулися російські диво-богатирі? А я-то, наслухавшись усяких там салліванів зі скібіцькими, накопичив уже такі тонни песимізму і сарказму… А вони, схоже, можуть і не знадобитися…

    Невже, це – фсе? А як же великий і жахливий весняно-літній наступ Путіна? Він же ось-ось має розпочатися! Вже й не знаю що й припустити… Чи буде? Чи є ще порох у порохівницях і ягоди в… самі знаєте де… Чи немає?

    Будемо подивитися. Рано чи пізно цей російський прорив повинен же був закінчиться, вірно? Чому не зараз? Що ми знаємо про реальний потенціал російської армії в її нинішньому стані (на початок травня 2024 року)? Та нічого ми толком не знаємо. Скільки у них снарядів, скільки ракет, КАБів, дронів, танків і БМП?

    Одні послухаєш – одні цифри, інші послухаєш – інші. І розкид оцінок такий, що реальної картини намалювати не можна. Все одно треба робити якісь припущення і допущення. Тобто гадати на кавовій гущі.

    Тому нинішня пауза в наступі може означати як те, що в росіян вичерпалися сили, так і те, що вони проводять перегрупування і потім як вдарять! І полетять клаптики по закутках… Знову ж таки, чиї клаптики і по яких закутках, щодо цього в експертного співтовариства теж немає спільної точки зору…

    Ми вже звикли, що Макрон періодично розповідає про те, що в перспективі він не виключає надсилання французьких військ в Україну для того, щоб стримати натиск росіян. Але нещодавно до нього приєднався ще й лідер демократів у Палаті представників Конгресу США Хакім Джеффріс, який заявив: “Ми не можемо дозволити Україні впасти, бо якщо це станеться, то є значна ймовірність того, що Америці доведеться втрутитися в конфлікт – не просто з нашими грошима, а з нашими військовослужбовцями”.

    Це, звісно, ще далеко не офіційна позиція всього Конгресу, і вже тим паче, не позиція Білого Дому. Але думку озвучено, і озвучено не останньою людиною в цій лавці. І тепер журналісти можуть катувати будь-якого депутата і чиновника простим запитанням: “Як ви ставитеся до слів конгресмена Джеффріса?” І їм потрібно буде неабияк попітніти, щоб не уславитися боягузом і капітулянтом…

    У міру того, як світлий образ Путіна дедалі більше нагадує карикатурного персонажа “Доктор Зло” і скоро змінить образ Гітлера в лідерах народного рейтингу повних відморозків, дедалі складніше західним спікерам дистанціюватися від цього конфлікту й робити вигляд, що він їх не стосується. І все важче відповідати “ні” на запитання: “Чи допускаєте ви посилку військ НАТО в Україну для війни з Путіним?”

    Пєсков дуже болісно прореагував на всі ці заяви і назвав їх “вербальною ескалацією”. Він також зазначив, що навчання ракетників, які розпочалися в Росії з використанням ракет-носіїв тактичної ядерної зброї, – це, зокрема, і відповідь на подібні заяви.

    Також він прокоментував нещодавні слова Кемерона, що Україна має право використовувати поставлені їй британські ракети по цілях у Росії. Він заявив, що Росія обов’язково на це прореагує і вдарить по якихось британських цілях. Наскільки це “брязкання зброєю” є реальною загрозою – не мені судити. Але я з великим скепсисом ставлюся до такого роду погроз.

    Для того, щоб зважитися на такий крок, потрібно або мати хоч якийсь сценарій перемоги в конфлікті з НАТО (а він неминуче почнеться в разі атаки на британські цілі), або бути клінічним самогубцем, на додачу ще й оточеним такими ж самогубцями. Ясно, що Путін і не самогубець, і не має сценарію перемоги у війні з НАТО. Тому я б песковські погрози пропускав повз вуха. У всякому разі – поки що.

    І, нарешті, радісне повідомлення: міністр оборони Іспанії Маргарита Роблес повідомила, що Україна вже отримала ракети для ЗРК Patriot від Іспанії та “деяких інших союзників”. Тож українські сили ППО знову можуть ефективно вражати навіть найскладніші цілі.

    Слава Україні!

    У другій половині дня прийшла новина про те, що ХАМАС прийняв умови Ізраїлю щодо перемир’я. Я вже зрадів, але ні: тепер уже Ізраїль повідомив, що вивчатимуть згоду ХАМАС. Тут я впав у ступор: якщо ХАМАС прийняв умови Ізраїлю, то що збирається вивчити Ізраїль? Свої власні умови, що він висунув ХАМАС?

    Коротше, ніж довше я вивчаю всю цю т.зв. “близькосхідну проблематику”, тим менше я в ній розумію. А тим часом Ізраїль почав обстріли Рафаха та його війська впритул підійшли до його кордонів. Мабуть, ізраїльтяни хочуть зробити ХАМАС ще зговірливішим… Такі справи…

  • “Хороші русскіє” переймаються питанням, коли Росія звернула не туди?

    “Хороші русскіє” переймаються питанням, коли Росія звернула не туди?

    Не хотів розводитися на цю тему, але надто часто вона звучить у бесідах із західними партнерами: коли росія звернула не туди? Цим же питанням переймаються “хороші русскіє”: вони шукають момент, коли стався злам траєкторії, коли хороший Єльцин перейшов у поганого Путіна, коли росія, що стала на шлях демократичного розвитку, повернулася назад, — забуваючи про розстріл парламенту й першу чеченську війну.

    Не було, не було ніякого повороту до демократії. І розвилки не було. Інші шляхи приводили до Руцкого, Макашова, Зюганова, Жириновського, Примакова, Степашина. Суцільне лихо, одні чорти. Без варіантів.

    Поворот міг би статися, якби відпустили Чеченську республику Ічкерія. За нею би пішли інші національні республіки, але цей процес деколонізації укріпив би національне ядро і міг би перемкнути росію на шлях формування національної держави. Ймовірність успіху не дуже велика, але це могло статися. Збереження ж імперського, колоніального характеру держави не залишало (і не залишає) жодного шансу на зміну історичної траєкторії.

  • “Корисний ідіот”. Що насправді означає футболка з написом “ухилянт”

    “Корисний ідіот”. Що насправді означає футболка з написом “ухилянт”

    Я багато чого можу зрозуміти. Я буваю толерантний до абсурда. Але іноді навіть ліберал у мені вішає табличку «переоблік»…

    Я можу зрозуміти, коли чоловіки уникають мобілізаціі. Коли страх смерті домінує. Коли навіть не бажання втратити свою свободу, своє життя, свою кар єру стає провідним у прийнятті рішень. Людина істота егоїстична. І це природньо. Я буду останнім, хто буде звинувачувати у чомусь таких людей під час чи після війни.

    Я можу зрозуміти, коли людина воліє бути не в Україні під час війни. Бо життя коротке. І ти просто ставиш своє життя, свою долю, на перше місце. Це знов таки природнє. І я можу це прийняти. І я не хочу, щоб суспільство розділяла ненависть і люди в Україні ненавиділи людей за кордоном.

    Це все страх. І це страх природній. І так само є природній сором за свій страх і вчинки, які він змушує тебе робити і які можуть виглядати не дуже моральними.

    І я можу зрозуміти, коли людина тихо боїться, уникаючи зайвий раз виходити на вулицю чи не воліє їздити через блокпости. Коли робить це тихо. Коли відповідає тільки за себе.

    Але є речі, які я не можу ні зрозуміти, ні прийняти. Навіть коли ти сам боїшся мобілізаціі, ти все рівно маєш знати, що мобілізація критично важлива для оборони країни. Для виживання. Цьому немає альтернативи. І що пройшов той час, коли ти можеш просто на стадіоні скандувати «ЗСУ», залишаючись у ролі вдячного вболівальника. Бо ЗСУ складається з людей. І кожен з чоловіків може одного дня стати гравцем на полі, а не вболівальником.

    І коли людина вдягає футболку з «гордим» написом «ухилянт», то що вона хоче цим що сказати? Що вона пишається цим? Чи що вона рада поширювати російську пропаганду? А не секрет, що основний удар росіян на інформаційному фронті йде на зрив мобілізаціі. Це найтонкіший момент на данний момент.

    Чи це психологічний захист, коли ти втомився боятися і зневажати себе і у відповідь ти демонстративно вдягаєш таку футболку, починаючи пишатись тим, за що тобі було соромно? Допомагаючи тим самим ворогу поширювати зневіру і зривати мобілізацію? Якщо ти сам боішся, то чи варто тоді показати всім, що ти пишаєшся? Але коли ти боїшся і ховаєшся, ти принаймі відповідаєш тільки за себе. За свій тихий страх. А коли вдягаєш таку футболку, то ти виходиш на бій на стороні ворога. Ти стаєш солдатом російських військ.

    Спочатку ви приховуєте свій страх розмовами, що це не справедливо. Бо діти ж Зеленського не воюють. Розповідаєте про погану державу. Про бюджетників, які заслуговують бути мобілізовані замість вас. Кажете багато інших речей замість того, щоб просто зізнатися у своєму страху. У небажанні втратити свободу. У тих речах, які цілком природні, але чомусь ніхто не наважується говорити про них в голос. А потім переходите на інший рівень. І починаєте носити футболку с написом «ухилянт». Ну да, тоді ж ти не малодушний чоловік, а вже гордий борець з несправедливістю.

    Чи «корисний ідіот», як називають таких у Москві. Скільки таких корисних ідіотів Москва вже організувала? Кому легше служити росіі, ніж зізнатися у своїх слабкостях?

    А що думає бізнес, який робить і продає такі футболки? Що є суспільний запит негідників і треба його вдовільнити? Що гроші не пахнуть? Що це «прикольно»? Особливо в той момент, коли люди вмирають за тебе, зберігаючи життя і даючи час?

    То коли прийшов той день, коли поширювати російську пропаганду стало чеснотою? Коли прийшов той день, коли стало можно пишатися тим, що ти боїшся? Коли стало прийнятним допомогати ворогу?

    Це все риторичні питання, звісно. Але щось точно пішло не так, якщо це стало нормою.

    І так, я дійсно тепер хочу, щоб людей з такими футболками першими затягували в бусікі. Без варіантів.

    І так, я хочу, щоб до того бізнесу, що дозволив собі виробляти такі футболки, прийшло СБУ. Те саме СБУ, яке звикло кошмарити бізнес. І прикрило його на завжди. А всі дотичні до нього відправились освоювати нову армійську професію.

    І це не ліберально. Але такі речі переходять будь-яку межу. Це робота на стороні ворога під час війни. Люди, які носять такі футболки, чи люди, що їх виготавляють та продають, нічим не відрізняються від навідників, що здають позиціі росіянам.

    Суспільство, звісно, втомилось від війни. Тепер по-справжньому. А не так, як в 2016-2019, коли бачило ту війну тільки в новинах. Але суспільству треба зрозуміти, що депресія через відсутність розуміння коли це закінчиться, депресія від занадто великих очікувань, які не збулись, то не найгірше, що може статися. І що той варіант ситуаціі під час війни, у якому ми зараз живемо, виглядає як диво. І припинити жаліти себе, усвідомивши, нарешті, що це марафон і від витривалості залежить дуже багато. І так, нічого приємного в тому марафоні немає. Але хіба ми мали вибір? Хіба ми зараз маємо вибір?

    І так, можна бути ухилянтом. Природньо боятися. Але не можна цим пишатися. І не можна толерувати тих, хто цим намагається хизуватись.

  • Навіщо недоімперія готує ядерні навчання

    Навіщо недоімперія готує ядерні навчання

    Агресор проголосив про майбутнє проведення навчань ракетних з’єднань південного воєнного округу спільно з ВМФ по практичному відпрацюванню підготовки та застосуванню тактичної ядерної зброї (ТЯЗ). І все це, звісно, як відповідь на «провокації проти росії з боку деяких західних держав».

    Мова про можливе підправлення в Україну військових підрозділів окремих країн НАТО у чисельності, яке у масштабах цієї війни ні на що не впливає. А також про те, що кримській міст щось застоявся на українській землі, розмови про що помітно почастішали.

    Звучить заява агресора страшно до нестями. Принаймні, Кремлю хотілося б, щоб так здавалося. Насправді, чергова лякалка для слабодухих. Розбираємо детально.

    Нагадую, що ТЯЗ можуть використовувати не тільки балістичні та крилаті ракети, а будь-що, здатне нести 50 кг бойової частини — і ракети РСЗВ, і кориговані авіабомби, і артилерійські снаряди, і навіть, звичайні «шахеди». Застосування всіх цих засобів, на жаль, за три роки війни проти України вже відпрацьоване, навчання нічого не покращать.

    Якщо мова йшла про підготовку до реального застосування, то мав би сенс проводити навчання саме по переміщенню ТЯЗ від сховищ до місць базування її носіїв. Але цього не відбувається. Будуть злітати літаки, стартувати ракети і маневрувати кораблі — десь у Каспійському морі, бо у Чорному потоплять, тобто, чиста показуха. І всілякі конашенкови будуть нудно торочити про «всі завдання виконані» і посипати лису макітру «ядерним попелом»…

    До речі, навчання по переміщенню ядерних боєзарядів росія проводила в 2022 році, вже під час війни. І відповідним чином сповістила про це США, які слідкували за ходом навчань.

    Реальним маркером підготовки до застосування ТЯЗ є не навчання, а випробування ядерного пристрою — під землею або у повітрі. Але Кремль побоюється проводити такі навчання, бо не певен у їхніх результатах.

    Якщо рішення про такі навчання буде прийнято (його ще нема), то це буде спроба залякування наших західних партнерів з метою заборони Україні атакувати важливі цілі навіть на анексованій території. А ще — створення сприятливого для недоімперії фону напередодні Швейцарської мирної конференції, на яку росію не запрошують. Саме тому треба якомога швидше, не чекаючи цих навчань, бити по критичній інфраструктурі ворога, включно з Кримським мостом. От і пересвідчимося, наскільки західні, в першу чергу, європейські політики, почали адекватно сприймати чисто понтовиту сутність путінського режиму.

    З іншого боку, не можу не визнати, що теза про можливе застосування ТЯЗ у виконанні недоімперії звучить надто часто. І це девальвує саму страшну сутність цієї зброї масового знищення. І, тим самим, збільшує вірогідність цього самовбивчого для людства кроку.

  • Україні варто придивитися. Що відбувається в Грузії

    Україні варто придивитися. Що відбувається в Грузії

    Грузинський парламент ухвалив у другому читанні так званий «російський» закон «Про прозорість іноземного впливу», обговорення якого вже призвело до масштабних протестів у Тбілісі й попереджень Заходу, що подальша робота над цим документом призведе до призупинення європейської інтеграції Грузії. Однак ані думка власного суспільства, ані заяви західних політиків не вплинули на позицію грузинських лідерів, пише Віталій Портников для Радіо Свобода.

    На мітингу підтримки закону «олігарх Бідзіна Іванішвілі – колишній прем’єр-міністр та реальний патрон правлячої партії – закликав винести «остаточний вердикт» опозиції, яку він звинувачує в тому, що та, мовляв, є «іноземним агентом» партії глобальної війни Євросоюзу та НАТО, які «готують революцію» перед виборами у жовтні». «Ніколи ще намір повернути Тбілісі під крило Москви, що захопила в країни п’яту частину території у 2008 році, не було виражено настільки чітко», – наголошує оглядач італійського видання La Stampa.

    Премʼєр Грузії Іраклій Кобахідзе, якого вважають одним з фаворитів Іванішвілі, прямо звинуватив у організації протестів колишню очільницю американського посольства в Грузії Келлі Дегнан.

    «Я висловив своє щире розчарування у зв’язку з двома революційними спробами у 2020–2023 роках, які підтримувала колишня посол США та здійснених через організації, що фінансуються з-за кордону. Якби ці спроби увінчалися успіхом, у Грузії було б відкрито другу лінію фронту», – написав Кобахідзе в соцмережі X після телефонної розмови з радником держдепартаменту США Дереком Шолле.

    Ось ця фраза про «другу лінію фронту» є ключовою у політичній тактиці Іванішвілі та партії «Грузинська мрія». Грузинське суспільство підтримує Україну в її боротьбі з російською агресією, однак, разом з цим побоюється повторення подій 2008 року. Й нинішня влада Грузії активно спекулює на цих страхах. І намагається репрезентувати себе як єдину силу, яка може утримувати Грузію від нової війни.

    Хіба не тим самим займається палкий прихильник нинішньої грузинської влади, премʼєр Угорщини Віктор Орбан? «Європейські лідери втягують континент у війну замість миру», – заявив Орбан цими днями у промові, присвяченій ювілею вступу Угорщини до ЄС. Ну і чим це не промова Іванішвілі на мітингу в Тбілісі?

    Оце залякування населення війною – у грузинському випадку після війни – є тим самим політичним капіталом, який дозволяє утримувати й цементувати владу. І Україні вже сьогодні варто до цього прикладу уважно придивитися.

    У відповідь я, звичайно, почую, що в Грузії у 2008 році не було таких руйнувань, як в Україні після великого вторгнення. Хоча ніде правди діти – Грузія жила у конфлікті з Росією з перших днів своєї незалежності, були і війни, і етнічні чищення, і диверсії, все було. Що не завадило успіху «Грузинської мрії» та ідеї недопущення нового конфлікту. Так що я пропонував би зовсім іншу формулу: чим більш тяжкою є війна, тим більшим є бажання її не допустити у майбутньому.

    І тим більшою може бути популярність політиків, які це пообіцяють і будуть забезпечувати, навіть ціною небезпечних компромісів з Москвою й посилення авторитарних тенденцій. Тому не стати країною умовної «Української мрії» – це для України таке ж важливе завдання, як пережити й закінчити війну з Росією.

  • Криваве літо 2024?

    Криваве літо 2024?

    За даними Financial Times, Росія активізувала свої зусилля з підготовки саботажу, пожеж і атак на інфраструктуру в Європі.

    Прокинулися. Не готує, а щосили здійснює. У мене немає жодних сумнівів, що підпал берлінського заводу, що належить оборонно-промисловому концерну Diehl, який постачає Україні системи протиповітряної оборони IRIS-T, справа рук російської агентури. Так само як і нещодавній підпал літнього будиночка глави концерну Rheinmetall, за який взяли на себе відповідальність якісь ліві екстремісти. Ми то цих “екстремістів” добре знаємо. Баширов і Петров – їхні прізвища. Російські терористи, як у минулому радянські, можуть діяти під різними легендами: ультралівих, ультраправих, ісламістів. Але завдання і зарплату все одно отримують на Луб’янці.

    Нелякані російські диверсанти стадами бродять Європою напередодні Олімпіади у Франції та ЧЄ з футболу в Німеччині. Це вкрай небезпечна ситуація. Путін – людина злісна і патологічно мстива. Образ не прощає, може спробувати помститися за те, що Росію стусанами, як шелудивого пса, вигнали зі світового спорту. Як виконавців терористичних атак у чекістів завжди знайдуться дресировані “ісламісти”.

    Ну і крім того, таким чином Кремль може спробувати дестабілізувати ситуацію в Євросоюзі, переконати європейців, що їхні уряди повинні “разом з Росією” боротися з “ісламістами”, а не допомагати Україні.

  • Ніякого “непотоплюваного авіаносця” Росії більше не існує

    Ніякого “непотоплюваного авіаносця” Росії більше не існує

    Удари ракетами ATACMS по військовому аеродрому в Джанкої стали не просто «дебютом» знаменитої американської зброї у війні Росії проти України. Вони вкотре продемонстрували хибність путінської ставки на Крим.

    Коли 10 років тому здійснювалася окупація та анексія українського півострова, російська пропаганда говорила насамперед про історичну «сакральність» Криму і наголошувала на його курортному потенціалі. Військовому потенціалу приділялося значно менше уваги, хоча саме значущість Криму як плацдарму і визначала рішення про його захоплення. При цьому варто нагадати, що військове значення Криму завжди визначало ставлення до нього російської влади – і в імперську, і за радянських, і за російських часів, пише Віталій Портников для Крим.Реалії.

    Не випадково адміністрація першого президента Російської Федерації Бориса Єльцина наполягала на збереженні бази Чорноморського флоту в Севастополі. І Єльцин навіть відмовлявся приїжджати з державним візитом до Києва та підписувати з президентом України Леонідом Кучмою «великий договір» між двома країнами, поки питання про Чорноморський флот не було врегульоване.

    Не випадково вже в путінську епоху третій президент Росії Дмитро Медведєв наполягав на підписанні горезвісних «харківських угод» як виправдання енергетичних поблажок для України. Днями якраз була річниця схвалення Верховною Радою України цього документа, підписаного Медведєвим та Віктором Януковичем. І згадалося, як опозиціонери в українському парламенті переконували своїх колег: вони готують плацдарм для Росії, угоди суперечать інтересам національної безпеки країни.

    Але виявилось, що Володимир Путін готує Росії до війн минулого. Схоже, Крим не виправдав себе як плацдарм – вкотре. У Кремлі й уявити не могли, що у світі ніхто не зважатиме на докази про «сакральність» і рішення вписати півострів у російську конституцію. Що ракети знищуватимуть літаки на кримських аеропортах, а безпілотники – кораблі Чорноморського флоту Росії. Що можливість знищення Керченського мосту стане звичайним сюжетом у дискусіях щодо подальшого перебігу війни.

    Звичайно, можна заперечити: зараз головним логістичним маршрутом постачання російської армії та флоту є сухопутний «коридор» із Ростова до Криму, а зовсім не міст. Але який, скажіть мені, сенс у «коридорі», якщо не можна говорити про безпечний «плацдарм», якщо жодного «непотоплюваного авіаносця» Росії більше не існує.

    Та й ніколи не існувало. Хіба що, гадаю, у фантазіях Володимира Путіна.

  • Грузини борються не проти мітки “іноагента”, а проти щупальців Кремля

    Грузини борються не проти мітки “іноагента”, а проти щупальців Кремля

    9 квітня 1989 року грузинський народ вийшов на проспект Руставелі, головну вулицю Тбілісі, з вимогою незалежності. Відповіддю стали радянські танки, газ і саперні лопатки. І ось за 35 років Грузія стрімко дрейфує від європейських цінностей у бік антидемократії.

    Як і 35 років тому, сьогоднішня боротьба грузинського народу проти “російського закону” про “іноагентів” викликає неабияку повагу. Перейнявши в Росії “найкращі” практики, влада намагається придушити протести силовими методами. Але грузини знають, проти чого вони борються, розуміють, до чого хочуть прийти, і правда на їхньому боці.

    Ця боротьба – не проти мітки “іноземного агента”, яку мають використовувати некомерційні організації та групи громадянського суспільства, які отримують частину фінансування з-за кордону. Це боротьба проти щупальців Кремля, які готові захопити все, до чого можуть дотягнутися.

    Грузинів намагаються переконати, що “Грузинська мрія” – це бути частиною “русского мира”, болота без свободи й гідності. Але ті, хто виходить цими днями на проспект Руставелі, мають іншу мрію – про європейське майбутнє, про незалежність, про прогрес. Її не змиєш водометом і не задушиш сльозогінним газом.

  • Несподіваний візит Столтенберга до Києва: що він означає

    Несподіваний візит Столтенберга до Києва: що він означає

    Щодо візиту Столтенберга, то, фактично, якщо усунути численні спекуляції, то основні заяви стосувалися того, що Україна не одержить запрошення до НАТО на найближчому саміті у Вашингтоні, обіцянок створення фонду для фінансування озброєнь для України на понад 100 млрд. доларів на 5 років, а також визнання з боку Генсека НАТО, що допомога від Альянсу для України надходила невчасно, що підривало довіру.

    Щодо запрошення, то офіційна позиція полягає у тому, що держави Альянсу побоюються, що його виголошення призведе до відкритого військового протистояння з російськими агресорами. Цей аргумент не витримує критики, бо між запрошенням та членством можуть пройти роки переговорів та ратифікацій. Власне, навіть Швеція, у якої не було жодних проблем з війною, територіальною цілісністю та “стандартами НАТО”, була змушена вступати до НАТО понад рік. Україна теж, очевидно, би вступала роками. І весь цей час НАТО би не мало жодного стосунку до війни в Україні.

    Відповідно, я повертаюсь до своєї позиції, що відмова НАТО від запрошення для України вступити до Альянсу на найближчому саміті – це просто спроба залишити поле для маневру у майбутніх переговорах та торгах з росіянами, аби потім можна було “продати” український нейтралітет як умову “політичного врегулювання”. А “відкликати” запрошення було б якось “невдобно”.

    Але тут ми з вами виходимо на ще одну важливу проблему. Проблема, зрештою, не у членстві України у НАТО. Ізраїль не у НАТО, але США їх захищають усіма доступними методами. НАТО – це, за великим рахунком, “розписка” з боку США захищати своїх союзників у Європі “оптом”. Єдина причина, чого України не приймали до НАТО, не давали ПДЧ, уникали конкретики щодо вступу – це те, що росіяни завжди давали зрозуміти, що будуть боротися за захоплення України усіма доступними для них засобами. І вони це довели на практиці, поклавши за завоювання України уже сотні тисяч своїх людей. Зрозуміло, що США не покладуть за Україну ні сотні, ні десятки тисяч, ні тисячі солдат. Це розуміють вони, це розуміють росіяни, а тому американці не хочуть брати на себе зобов’язання захищати Україну усіма засобами.

    Американці не хочуть брати на себе зобов’язання воювати за Україну, бо знають, що росіяни точно будуть воювати за захоплення України. Знали це завжди. Власне, коли примушували здати Україну ядерну зброю, то теж це знали, а тому вписали в Будапештський меморандум “запевнення”, і не стали ратифікувати його у Конгресі.

    Відповідно, стратегія США від початку війни – робити все, щоб росіяни “втомилися” від війни, і погодилися на якесь “врегулювання”. Санкції мали б цьому допомогти, а штучне постійне стримування України не повинно було дати росіянам піти на “ядерну ескалацію”. Американці, очевидно, вважали, і досі вважають, що для росіян це просто чергова “колоніальна війна”, і якщо зробити таку війну “невигідною”, то буде і “врегулювання”. Головне – дочекатися. Однак для російського керівництва це ніяка не колоніальна війна, а війна фундаментальна, екзистенційна, тому гроші і життя тут рахувати не варто. Переконати, що екзистенційна війна “невигідна”, і “краще не витрачати на неї ресурси” – марна справа. Тому, поки “західні партнери” України думали, чи не сильно “розізлять” росіян західні танки у руках українців, самі росіяни консолідували усі можливі ресурси для агресії проти України. Поки Захід та США думали, як “втримати баланс на фронті”, росіяни почали зміщати цей баланс у свій бік, бо вони нічим обмежені не були. А тут ще і політичні проблеми західних демократій, де будь-яке питання може стати предметом дискусій, почали втручатися у ситуацію. І замість “рівної та неквапливої” підтримки українці одержали піврічний провал у снарядах та інших необхідних компонентах. Замість “втоми росіян” – загрозу чергової навали.

    Ідея з “100 млрд. від НАТО” – спроба усунути політичні проблеми та зберегти схему підтримки України. Але вона продовжує стару модель, яка уже показала себе погано. Намагання “тримати баланс” між великою російською неоімперією та Україною, що значно менша за всіма параметрами, потребуватиме все одно великих ресурсів від НАТО. Це не може бути щось “дешеве”. То, можливо, уже час відмовитися від усіх цих “червоних ліній”, та спробувати нарешті не розтягувати, а сконцентрувати ресурси?

    У будь-якому випадку, до вступу до НАТО це поки що прямого стосунку не має. НАТО – це зовсім про інше. І це поки не про нас.

  • Про можливе вторгнення з Півночі

    Почастішали інформаційні вкиди про наступ на Сумську та Чернігівську області, який ворог начебто планує з дня на день. Лунають побоювання, що це буде повторення початку повномасштабного вторгнення у 2022 році з катастрофічними наслідками.

    Інформую про те, що знаю.

    Ворог дійсно бажає наступати не тільки на Авдіївському напрямку, але й на півночі. А ще й через Беларусь. А ще й з Криму. А ще й висадити десант під Одесою. І взагалі зустрічними ударами перерізати Україну навпіл.

    Але недоімперія не має для цього практичних можливостей. Ті приблизно 200 тисяч вояків, яких агресор залучив до своєї армії, проходять навчання, і частина з них буде готова до бойових дій не раніше літа.

    Зараз ворог має завдання до літа захопити максимальну частину Донецької області, і командування ЗСУ про це знає. Ситуація там вкрай важка, цього не слід приховувати, але не катастрофічна.

    Наша аеророзвідка моніторить ситуацію як мінімум на 50 км за лінією фронту і за кордонами України. Супутникова розвідка наших партнерів контролює всі території поблизу фронту. Для реального наступу на півночі потрібне угрупування щонайменше 25 тисяч. Приховати таке скупчення живої сили і техніки неможливо. Від нашої та НАТІвської розвідки поки що не надходить інформації про підготовку наступу агресора на Суми і Чернігів.

    Підкреслюю: поки що. Літом ситуація може змінитися, але про це буде відомо заздалегідь.

    На сьогодні є всі підстави вважати, що ми маємо справу з ворожим ІПСО, яке має намір посіяти паніку і завадити нашому командуванню перекидати резерви на Авдіївський напрямок.

    До речі, не всі захисні споруди, яки в нас будуються, відповідають необхідній якості. Але як раз у Сумський та Чернігівській областях справи більш-менш прийнятні. І ще: розмови про можливе введення французьких військ у якості польової жандармерії — це саме на той випадок, якщо вторгнення через північ стане реальним.

  • Коли все це закінчиться і буде мир?

    Коли все це закінчиться і буде мир?

    Найчастіші питання:

    1. Скільки буде йти війна?

    – Поки Україна не зупинить російський наступ, і ворог не зрозуміє, що військовим шляхом знищити Україну неможливо, і буде змушений піти на перемовини.

    2. Що таке перемога для України?

    – Зупинити російський наступ та зберегтись як незалежна держава з максимальною площею та з виходом до Чорного моря. Саме існування України – найбільша поразка Путіна.

    3. Коли все це закінчиться і буде мир?

    – Поки при владі в РФ путінський режим, активна або прихована війна не припиниться, загроза для України з боку РФ – на десятки років. Треба привчатися жити у стані війни – так живе Ізраїль, Південна Корея.

    4. Чи може Україна звільнити силою усі окуповані території та вийти на кордони 1991 року?

    – Так, може. Якщо зосередить сили, які будуть мати перевагу у засобах ураження, високоточній зброї, дронах та антидронових системах, достатній чисельності штурмових підрозділів. Але якщо такої переваги нема, то дива не трапляться самі по собі.

    5. Який формат призупинення бойових дій на цей момент виглядає реальним?

    – Зупинення бойових дій на лінії фронту, яку буде важко прорвати з обох сторін, як на 38 паралелі між Північною та Південною Кореєю.

    6. Чи можна зупинити Росію на фронті?

    – Так. Є чимало прикладів, коли наші війська надійно зупиняють ворога, і завдають росіянам великих втрат. У росіян також не вистачає особового складу, вони намагаються продавити фронт масами піхоти. Піхота вразлива для усіх видів озброєння. Наявність високоточної зброї у вигляді дронів дає можливість перемолоти будь-яку чисельність російських військ. Але високотехнологічні озброєння вимагають змін тактики та застосування військ. Також потрібні системні зусилля по збереженню нашої піхоти – фортифікації, антидронові системи, прикриття вогневими засобами.

    7. Чи вистачить у України сил?

    – У України є сили та ресурси, основні проблеми в їх концентрації та організації. Нам не треба ставати взагалі такими чисельними як Росія, нам треба бути чисельними та сильними у конкретному місці та у конкретний час. Проблема створення переваги у війні – це не проблема солдат, це проблема управління, організації та застосування з боку вищого військового та політичного керівництва. Для створення такої переваги потрібно створити довгострокову стратегію розвитку та опору держави та суспільства.

  • Інавгурація “Путіна” 7 травня: що задумали в РФ проти України

    Інавгурація “Путіна” 7 травня: що задумали в РФ проти України

    Український фронт може стати не найактуальнішим для Москви.

    Інавгурація “путіна” 7 травня означає не просто продовження російсько-української війни, а намір кремлівців перевести її в нову фазу. Тому різко заметушився лукашенко і став розповідати, що НАТО з Литви зібралося атакувати його дронамі, українські війська скупчилися в дитячій лікарні на північній околиці Києва, звідки і вторгнуться, а білоруські повстанці планують увійти в Кобрин і попросити “Байден, введи війська!”.

    Метушня лукашенка має дві об’єктивні причини, які ніяк від нього не залежать.

    Причина перша, червневий саміт миру в Швейцарії з подальшим примусом РФ до миру передбачає деокупацію не тільки України, а й Білорусі. Поки в Білорусі перебувають війська РФ, ні про які гарантії безпеки не тільки для України, але також для Латвії, Литви та Польщі говорити безглуздо. Виведення їх із Білорусі може стати поштовхом до повстання проти диктатури лукашенка. Зрозуміло, ніхто не дає гарантій другої революційної хвилі в Білорусі одразу після відходу ра**истів. Але з урахуванням того, що влітку-восени 2025 р. лукашенка має пройти процедуру президентських виборів, а він уже в лютому 2024 р. заявив про свою готовність до неї, то в загальному контексті все виглядає майже однозначно.

    Друга причина – це кремлівці, які роздухарилися. Рішення залишити бренд “путін” ще на шість років зобов’язує їх воювати до повного розпаду РФ або до її ліквідації. На практиці може вийти два в одному. За логікою вони повинні вражаюче повоювати до саміту в Швейцарії, щоб спробувати вплинути на позицію його учасників. Є ще десяток інших причин, що підштовхують їх до військової активності. У результаті лукашенко вже буде зобов’язаний брати участь у війні не тільки у вигляді плацдарму, складу і ремонтної бази, а й безпосередньо військами, і офіційно, а не нишком, як у 2022 р. Інших варіантів у кремлівців для нього просто немає з огляду на географію війни та тих геополітичних та ідеологічних конструкцій, які вони нагромадили. Тому білоруси вже можуть прощатися з ілюзією, що їм вдасться відсидітися по домівках, а не в окопах, завдяки спритності прибацьки. Лукашенко таке прощання зараз почав і хоче потягнути за собою на той світ і решту.

    Подобається чи не подобається це лукашенку, але він зобов’язаний слідувати вказівкам Москви і зіскочити вже не може. Тому й розповідає, звідки по ньому готуються удари.

    З інавгурацією і продовженням бренду “путін” кремлівці загнали в пастку не тільки лукашенку, а й себе. Після 7 травня стане однозначним фактом – припинення війни вже неможливе без ліквідації режиму “путіна” і рашизму як ідеології. Ніякі крики про “русофобію” вони вже не допоможуть і нікого не обдурять. Перемога – це вже однозначно демонтаж за повною програмою путінського режиму, а не просто вихід армії України на кордон 1991 р.

    Чекають удару української ракети по “путіну” на мавзолеї 9 травня, падіння моста до Криму, яке чомусь обнулить інавгурацію і РФ, теракту ІГІЛ у Москві та інших чудес. У контексті цих очікувань арешт заступника шойгу породив новий потік темних натяків на битву “веж” під килимом і виріс в епохальну подію, яку можна порівняти лише з хворобою кадирова, про яку згадали без видимих причин.

    Інавгурація “путіна” – це перша точка неповернення. Другою стане саміту миру в Швейцарії. Рішення Європарламенту від 25 квітня, слідом за ПАРЄ, про нелегітимність “путіна” і його режиму означає тільки одне – Перемога – це ліквідація цього режиму. Інших варіантів уже немає. До речі, членами ПАРЄ є Азербайджан, Вірменія і Туреччина. Саміт миру юридично оформить рішення про нелегітимність режиму “путіна” на міжконтинентальному рівні з усіма наслідками, що випливають із цього.

    Крики кремлівців і акуратні зауваження їхніх друзів в еміграції, що п’ять областей України вже внесено до конституції РФ і тому нібито їх не можна повернути, не мають жодного значення.

    Після 7 травня почнеться процес згортання дипвідносин із РФ, і він набиратиме обертів після саміту миру. Заяви лаврова, рябкова, пєскова та іншої публіки про те, що РФ може першою знизити рівень дипвідносин зі США і країнами Європи – це показник нервозності Москви. Кремлівці не для того залишили “путіна”, щоб їх ставили в кут. Кремлівці погрожують гібридними вторгненнями в країни Балтії, узяттям Харкова, проривом через Сувалкський “коридор”, війною в космосі та ще чимось, а тут їх нагинають просто на землі і без стрілянини.

    Усі грандіозні замахи і наступи Москви між 7 травня і 16 червня – це окрема тема і багато чого в ній під великим питанням. Але війна конфіскацій активів і битва за те, хто раніше почне розривати дипвідносини – це більш реальний простір війни. Війну за конфіскацію активів Москва почала програвати у 2022 р. і не має шансу її виграти.

    Наскільки все серйозно в русі до точок неповернення показує також публікація в німецькій “Die Welt” примірника стамбульської угоди 2022 р. Газеті не випадково саме зараз передали 17 сторінок цього документа, і вона опублікувала його на третій день після того, як Байден підписав законопроєкт про надання допомоги Україні. Ця публікація – контрольне запитання до мега-менеджерів із Банкової щодо форми їхньої участі в ліквідації режиму “путіна”. Від них вимагають визначеності в бойових діях, і найголовніше – гарантій, що вони не будуть знову просити прем’єр-міністра Ізраїлю організувати зустріч у Єрусалимі, щоб зазирнути в очі “путіну”. Нічого понад це. Глобальний Захід, як і раніше, не має наміру говорити з Москвою про Україну без України, і, як і раніше, вважає український фронт важливим, але не єдиним і вирішальним для ліквідації путінського режиму.

  • Одна з найбільших проблем нашого часу – вважати всіх військових героями, а тих, хто виїхав у Європу, – зрадниками

    Одна з найбільших проблем нашого часу – вважати всіх військових героями, а тих, хто виїхав у Європу, – зрадниками

    Про різницю між участю і індульгенцією

    Одна з найбільших проблем нашого часу – це рівняти всіх під одну гребінку. Якщо військовий – то герой, якщо виїхав в Європу – то зрадник. Насправді, серед військових купа різних покидьків, які можуть втекти, вкрасти набої і вбити поліцейського на блок-посту, а серед тих хто виїхав купа тих, хто купляє машини, дрони, донатить тощо. Однак, ці полярності знищують і обезціннюють багато хорошого і правильного з обох сторін.

    Жінка в Польщі кричить “Чого мій чоловік має служити, сама б…дь служи”, і ми всі обурюємося цим фактом. І разом з цим відразу обезцінюємо всі ті мільйони доларів наданої допомоги нашими людьми в Європі. Ще більше важливо було, коли тисячі українців виходили на мітинги і тисли на іноземні уряди з наданням допомоги. Весною 2022 року, коли у нас практично запасів снарядів було не більше чим на 10 днів – це зіграло особливу роль в переломі війни. То ж де та межа, по якій можна судити?

    Для мене цією межею є різниця між участю і індульгенцією. Так, не всі можуть стати штурмовиками чи пілотами. Зрештою, не всі можуть стати військовими, хоча в ЗСУ точно знайдеться місце для кожного. Однак, абсолютно всі можуть брати участь і робити свій внесок в нашу перемогу. Повірте, вам будь-який військовий скаже, що сьогодні волонтер який привозить десятки fpv – не менш цінний ніж піхотинець на позиції. Вам будь-який волонтер скаже, що людина, яка донатить не менше 10 тисяч гривень в місяць або просто 40-50% свого доходу – не менш цінна, чим волонтер, який об’їжджає передову і привозить fpv. Тому знайти своє місце у війні – це брати в ній участь, наближати перемогу, хай навіть не в пікселі.

    Участь – це про жертву, про обмеження себе в чомусь. Мій знайомий айтішник продав автомобіль, задонатив всю суму на ЗСУ, бо прийняв рішення до завершення війни відмовитись від авто. В 2022 році в нашій ініціативі “машини для фронту” одним з найактивніших водіїв була Анастасія Бурмістрова, яка щотижня брала з собою сина і відвозила автомобіль на фронт. Тому якщо кожен з нас почне у чомусь себе обмежувати і брати участь – наші можливості виростуть в десятки разів. Зрештою, можливо рано чи пізно багатьом доведеться ухвалити рішення стати військовими. Не всі хто взяв до рук зброю в лютому 2022 зробили б це, якщо б орки поперели тільки на Авдіївку.

    Втім, коли людина кричить “хай депутати воюють”, “ мені країна нічого не дала”, “досить того, що я плачу податки” – це про індульгенцію. Людина придумує аргумент, щоб виправдати своє боягузтво, замість того, щоб знайти своє місце у війні. Така людина не збільшує наші шанси на перемогу, і що найсмішніше не збільшує свої шанси на нормальне життя. Коли я бачу, як радіє якийсь ухилянт, що втік в Європу – я йому відверто співчуваю, бо чудово бачив життя європейських іммігрантів. Життя на задвірках бандитських районів, робота грузчика чи в полі, все життя не мати шансів на власне житло. Бути безправним в країнах, де перемагають ультраправі з антимігрантською риторикою – це огидне життя. У ньому більше шансів залишитись живим, але дуже мало нормально жити.

    Держави ще з часів давніх греків створюють громадяни, які беруть на себе відповідальність за участь в їх існуванні. Кожен з нас визначається сьогодні в найважчий час для нашої держави чи є він громадянином чи ні. І це визначення буде працювати не тільки на цей момент, а й після війни, в якій так чи інакше існування нашої держави ми вже відстояли.

  • “Тамада з НПЗ у країні-бензоколонці” – професія, яку росіянам треба освоювати вже сьогодні

    “Тамада з НПЗ у країні-бензоколонці” – професія, яку росіянам треба освоювати вже сьогодні

    Подивився відео прильотів по НПЗ в Краснодарському краї. Оператор чимось схожий на весільного тамаду. Захоплено нарахував 13 прильотів і вибухів. Як там на весіллях? “Десять! Одинадцять! Дванадцять! Тринадцять!”. При цьому у мінборони рф заявили, що як завжди все збили. “Збивайте” так і далі.

    Ми вже трохи звикли до атак дронів СБУ по об’єктам на території росії. До хорошого звикаєш швидко. Тільки по НПЗ було вже 15 вдалих атак, які виводили їх з ладу. Чим прикметні останні атаки?

    Одразу три точні прильоти за одну ніч демонструють: удари по території ворога стають все більш інтенсивними. Гаряче було на військовому аеродрому “Кущевск”, а також на Ільському та Слов’янському НПЗ в Краснодарському краї росії. На аеродромі розміщувалися десятки військових літаків, РЛС та засоби РЕБ. Наслідки прильотів на відео виглядають дуже надихаюче. Виведена з ладу дефіцитна техніка росіян, що очевидно знижує потенціал армії ворога. На НПЗ традиційно ударили по ректифікаційним та атмосферним колонам. Це – ключові технологічні об‘єкти заводів, ті частини НПЗ, де використано найбільше компонентів західного обладнання. росії буде вкрай важко його замінити.

    Нові удари від СБУ демонструють – нищення російських НПЗ буде продовжуватись. Не зважаючи на те, що рф спробувала задіяти всі міжнародні важелі, щоб припинити ці удари. CNN вважає, що атаки дронів мають більший вплив на російську економіку, ніж нинішні санкції західних країн. Тому, певен, що Малюк буде продовжувати стратегію по руйнуванню ключової галузі країни-бензоколонки, а кількість ударів буде тільки наростати.

    На фото з мережі видно, що росіяни пробують ставити так звані “мангали” (захисні решітки) на своїх НПЗ, щоб захистити їх від дронів Служби. В мене є краща пропозиція. Замість мангалів, наймайте спеціальних людей, які будуть на відео захоплено рахувати прильоти. “Тамада з НПЗ у країні-бензоколонці” – професія, яку росіянам треба освоювати вже сьогодні.

  • Майбутні компенсації Україні: дві виразні тенденції

    Майбутні компенсації Україні: дві виразні тенденції

    Отже, повертаючись до теми конфіскації російських активів, якою має зайнятися саміт G7 у червні, то поки що помітно дві виразні тенденції, які, на даний момент, уособлюють США та Німеччина.

    У США президент Дж. Байден зрештою підписав ухвалений раніше Конгресом законопроект щодо шляху конфіскації коштів як російської держави, так і росіян, що підпадають під санкції США, а також тих, хто під санкціями інших держав – партнерів США. Кошти мають направлятися у спеціальний фонд для виплат компенсацій Україні. Ухвалення цих норм була однією з умов “пакетного голосування” республіканцями та демократами підтримки для України. Ряд держав, що теж входять до G7 висловили зацікавленість у подібній схемі, тому не буде великим перебільшенням сказати, що саме “американська модель” може бути базовою для вирішення подібного питання. І тут, у першу чергу, усіх хвилює позиція держав Європи, де, власне, і знаходиться більшість російських грошей. І тут все знову не так просто.

    Нещодавно вийшла публікація у Wall Street Journal,про чергові “сумніви” з приводу конфіскації російських грошей з боку О. Шольца. Канцлер Німеччини нібито вважає надто ризикованим використання російських державних активів для допомоги Україні. За даними видання, Німеччина побоюється, що конфіскація заморожених на Заході майже $300 млрд. російських активів може відкрити новий потік позовів проти Берліна через Другу світову війну, а проти європейських столиць – за колоніалізм і рабовласництво. Також Німеччина пропонує використовувати ці активи як важіль впливу на росію, щоб у разі мирних переговорів змусити її віддати окуповані території.

    І хоча видання Wall Street Journal – це не “жовта” преса, однак до всього подібного треба ставитися зі значним скепсисом. Водночас, фактом є те, що поки що механізму вилучення та передачі Україні російських активів у ЄС немає, і це – проблема.

    Можна довго обговорювати справедливість побоювань Німеччини або будь-якої іншої держави. Власне, аргумент про те, що арештовані гроші можуть бути використані в якості засобу “тиску на росію” – це взагалі суцільний сміх. Подивіться, скільки уже росіяни витратили на війну, і ви збагнете, що їх у такий спосіб переконати не вийде. Думаю, що за подібними смішними аргументами ховається дещо інше. Приміром, побоювання за власність німецького бізнесу, який так і не пішов з російського ринку, і у якого власність неодмінно заберуть росіяни.

    Але тут питання інше. Україна все ще потребує допомоги, і досить значної. Приклад – питання ППО і систем “Patriot”, про які зараз активно говорять представники української влади, включно з президентом. Нам потрібно щонайменше 7 додаткових “петріотів”. У країнах ЄС їх можна “назбирати”, але ті, поки що, не особливо поспішають щось давати. Лише та ж Німеччина уже оголосила про одну. То, можливо, їх простіше придбати у тих, хто готовий продати. Використавши російські гроші? Очевидно, що з політичної точки зору це б набагато легше можна було б “продати” європейському виборцю, адже ідея, щоб за відбиття агресії платив агресор, вона цілком зрозуміла.

    Але тоді треба раз і назавжди відмовитися від ідеї “торгів” з росіянами про якісь домовленості. Їх просто не буде. Не буде повернення “у світле минуле” з усіма його перевагами і “можливостями”.

    Водночас, відмова від мрій про це “світле російське минуле” суттєво може послабити тягар на європейський бюджет для допомоги Україні. Ціна цілком справедлива за усі “побоювання” і “переляки”, які зараз переживають окремі європейські уряди.

    Для простоти відповіді на всі ці виклики європейські урядовці повинні поставити собі просте питання: чи може бути сценарій, у якому у світі збережеться якесь право, але Україна не одержить компенсацій від росіян? Очевидно, такого сценарію бути не може. Якщо якесь право у світі існуватиме, то будь-які судові процеси присудять Україні компенсацію. Значно більшу за будь-які російські активи на Заході. Якщо ж правова система світу остаточно зруйнується… То і думати про “недоторканість вкладів” у такому світі буде нікому.

  • Важкий вибір для Путіна: до Сі Цзіньпіна, чи Муаммара Каддафі

    Важкий вибір для Путіна: до Сі Цзіньпіна, чи Муаммара Каддафі

    В травні Путін планує відвідати Китайську Народну Республіку. Російському диктатору критично потрібна нова допомога від Пекіну. Адже зростаюча економічна та дипломатична ізоляція Росії через її війну з Україною, зробила її залежною від Китаю. Її колишнього суперника за лідерство в комуністичному блоці під час холодної війни, а тепер політичного патрона Російської Федерації.

    Москва подає цей майбутній візит, як стратегічний крок, що сигналізує про зміну глобальних альянсів, де вісь Китай-Росія розглядається, як протидія альянсу Сполучені Штати-Європа. А оскільки КНР готується воювати з Тайванем, то наслідки війни Росії в Україні там розглядають у світлі можливостей підкорити силою Китайську Республіку (Тайвань).

    Випрошуючи більше зброї в Китаю, Північної Кореї та Ірану, агресор Путін виступає в ролі мілітариста-жебрака, який не здатен відмовитися від своєї агресії, проте одночасно не має змоги її самостійно продовжувати. Нова вісь зла об’єднує свої зусилля, і для Китаю важливо, щоб його васал Путін діяв в руслі визначених для Росії рамок геополітичної поведінки.

    Маніакальна одержимість Путіна знищенням державності України, вже призвела до приєднання нових держав, Швеції та Фінляндії, до блоку НАТО. Але прагнучи завоювати чужі землі, в Кремлі продовжують закривати очі, що Російська Федерація має сьогодні серйозну проблему демографічного дефіциту. Як і на те, що на новій китайській мапі 2023 року, численні російські землі показані в складі Китайської Народної Республіки. Та Росія не порушує мовчання щодо цієї карти Китаю, де зафіксовані претензії на її території.

    Аналізуючи війну Росії в Україні, часто залишають поза увагою китайський фактор у цій війні. Як і те, що двічі після завершення Олімпіад, у 2014 і 2022 роках, лідер Китаю Сі Цзіньпін давав добро на вторгнення Російської Федерації в Україну. І якби Китайська Народна Республіка не допомагала Росії, то був би шанс, що російсько-українська війна вже до кінця 2024 року могла б завершитися поразкою Москви та виведенням її військ з усіх українських територій. Проте позиція Пекіну щодо України стабільно залишається проросійською, а сам Сі Цзіньпін й досі переконаний, що Російська Федерація має перемогти.

    Як відомо, Путін дуже боїться повторити долю Муаммара Каддафі. І вже зараз очевидно, що він чіплятиметься за свою владу до останнього, думаючи, що цим він відтягує участь лівійського диктатора. Свого часу Каддафі не скористався пропозиціями кількох арабських країн надати йому політичний притулок. Це закінчилося для нього трагічним чином.

    Зараз, за багатьма показниками подій в Кремлі та навколо нього, стає очевидним, що російський диктатор починає втрачати контроль над країною, владу в якій він узурпував вже більш як 25 років тому. Так коли генерали, поки що, лояльні до Путіна, то не можна виключати того, що молоді полковники не захочуть розділити з ним наслідки поразки у цій війні, і нарешті наважаться діяти на випередження.

    Адже для більшості російських еліт Путін давно вже перестав бути символом стабільності та гарантування для них матеріального добробуту. Тепер він перетворився на проблему для політичного істеблішменту, військових та представників силових структур. Адже за всі скоєні злочини терористичних військ Росії в Україні доведеться відповідати. І лише ті, хто у той, чи інший спосіб зможуть усунути деспота від влади, матимуть шанс отримати індульгенції. Проте за це право доведеться ще поборотися.

    Поведінка Путіна в останній час вказує на те, що він інтуїтивно розуміє, яка небезпека нависла над ним. Адже замість продовження свого правління в Російській Федерації, він може неочікувано отримати швидке прискорення подій. Коли представники його найближчого оточення, так званого внутрішнього кола, остаточно вирішать, що своя сорочка їм ближче до тіла, і тому його перебування на найвищій посаді в Росії, становить для них велику небезпеку.

    У такому разі, тут проглядається розвиток подій дуже схожий на варіант з Ніколає Чаушеску. Коли побачивши, що румунське суспільство вибухнуло протестами, подільники тирана вирішили погасити народне повстання ліквідувавши Ніколає і Єлєну Чаушеску. Очевидно, що такий варіант подій не влаштовує узурпатора, і навряд чи він готовий пройти його до кінця.

    Щоб там не віщали з путінських телеекранів російські пропагандисти, головні кремлівські очільники вже починають розуміти, що наближається початок агонії режиму, і відвернути його вони вже не в змозі. Але щоб максимально відтягнути момент відповідальності за усі свої скоєні злочини, вони продовжуватимуть свою програшну криваву гру, сподіваючись, як колись їхній кумир Гітлер, на якесь чудо. Та ніякого такого чуда для них не передбачається і не буде.

    За такої критичної для Росії ситуації, коли вона все ближче наближається до колапсу, Сі Цзіньпін, якщо хоче відвернути остаточний крах Путіна і його злочинної камарильї, міг би припинити війну Росії в Україні. Але чи захоче, це вже інше питання. Китайська Народна Республіка вже і так багато економічно втратила від російсько-української війни, а очікування, що Москва буде спроможною змінити наявний світовий порядок, не мають під собою жодних підстав.

    Теоретично можна розглядати багато можливих варіантів китайської допомоги Путіну. Одним із реальних міг би стати той, яким свого часу не скористався Муаммар Каддафі, – відмовитися добровільно від влади та покинути свою країну.

    Пекін міг би, звісно, узгодивши це зі Сполученими Штатами та Євросоюзом, запропонувати Путіну і частині його найближчого оточення, надання політичного притулку в Китаї. Виділивши для цього окрему закриту територію і поселивши усіх путіністів компактно в одному місці.

    Скоріше за все, таку закриту територію варто організовувати не в Пекіні, Шанхаї або Гонконзі. Там для політичних біженців з Російської Федерації може бути не дуже безпечно. Проте є можливість виділити закрите місце в автономному районі на Півночі Китаю – Внутрішній Монголії, розмістити там Путіна, Шойгу, Лаврова, Матвієнко, Патрушева, Наришкіна, Медвєдєва, Собяніна, Герасімова, Кудріна. А також Кірієнко, Пєскова, Володіна, Суркова, Бортнікова, Золотова, Іванова, Юрьева, Менщікова, Мінаєва.

    А головні пропагандисти ідеологічного фронту Симоньян, Соловйов, Скабєєва, Попов, Шейнін, Кісельов і Кеосаян будуть цих вигнанців переконувати по внутрішньому телебаченню, що не все так і погано, адже їх могли повісити, а тут, в Китаї, вони почуваються в повній безпеці.

    Зараз настає фуркаційний момент. Аналізуючи ті розрізнені дані, які доходять до нас з Московщини, можна зробити висновок, що інавгурація Путіна, котра запланована на 7 травня, може й не відбутися. Багато фактів вказують на те, що в Кремлі готується державний переворот. Чи вдасться його здійснити, то вже інша справа.

    Однак, якщо Сі Цзіньпін не хоче, щоб Путін повторив долю Муаммара Каддафі, чи Ніколає Чаушеску, то він мав би надати йому ще до 7 травня політичний притулок.

    В Пекіні люблять часто повторювати, що російсько-українську війну потрібно закінчувати. І найкращий варіант – забрати російського диктатора до Китаю. Адже, в іншому випадку, Путін продовжуватиме війну, вважаючи що у нього немає іншого виходу.

    Китайський фактор у війні Росії в Україні дуже потужний. Пекін мав би зробити перший крок до миру, бо все одно у них нічого не вийде з намаганням зберегти режим свого багаторічного політичного васала Путіна.

  • Від чого Україну врятував останній Майдан

    Від чого Україну врятував останній Майдан

    У новому розслідуванні створеного Олексієм Навальним Фонду боротьби з корупцією ми бачимо яскраву картину «жахливих 90-х», яка нагадує відомі вже прийоми російської офіційної пропаганди: чиновники й олігархи розікрали радянські підприємства й залишили громадян у бідності й безвиході.

    У цій дивній картині минулого з незрозумілих (хоча ні, якраз із добре зрозумілих мені причин) відсутній один важливий гравець – Комітет державної безпеки Радянського Союзу, який згодом перетворився на ФСБ. Це у ті самі 90-ті роки чекістів можна було не помічати, хоча вони зʼявлялися всюди, буквально всюди – у державному управлінні, в охороні й безпеці олігархів, у приватному бізнесі… Тільки коли представник ФСБ офіційно – і назавжди – прийшов до влади у Росії, став очевидним масштаб «спецоперації», яку КДБ, а потім ФСБ провели з метою захоплення держави і власності. Я добре пам’ятаю, як вже у путінські часи один із моїх старших колег по журналістиці (який згодом виявився генералом ФСБ) у відповідь на моє пряме запитання, навіщо чекісти так завзято руйнували Радянський Союз, чесно відповів, що партійний апарат їм заважав і не давав заробляти «справжні гроші». «Однак ми й гадки не мали, що зіткнемося з бандитами і націоналістами», – зітхнув він.

    Тобто «бліцкриг» у них, як і в Путіна у 2022 році (тобто теж у них), тоді не вийшов. І вони зайнялися тим, що добре вміють – війною на виснаження, каскадом спецоперацій. Десять років консолідували владу на території, яка їм дісталася, а коли все захопили, почали виправляти «помилку 1991 року», тобто повертати колишні радянські республіки. Ми якраз на цьому етапі. Але яку державу побудовано у нас?

    Ось якраз таку, про яку розповідають у розслідуванні соратників Навального – коли чиновники й олігархи розікрали колишню радянську власність і фактично законсервували країну років на двадцять. Тільки українці, на відміну від росіян, вважають ці часи майже найкращими в історії нашої незалежності. А чому? Саме тому, що такого гравця, як КДБ, у нас не було й не могло бути. Комітет державної безпеки УРСР був просто провінційним відгалуженням «головної контори», його співробітники не плекали планів підкорення імперії, Служба безпеки України швидко перетворилася навіть не на політичну поліцію, а на швидку допомогу для бізнесу… Саме тому там, де в Росії – тріумф чекістів, у нас – Помаранчева революція. І це ще раз засвідчує: якби Росія дійсно була б такою країною, про яку розповідають у розслідуванні ФБК, чиновники й олігархи просто не змогли б зупинити розвиток суспільства. А чекісти – змогли. Леонід Кучма будував точно таку країну, яку хотів збудувати Борис Єльцин. Просто у російському випадку чекісти маніпулювали, використовували й перемогли Єльцина, його родичів і великий бізнес. А в нашому випадку Кучма і великий бізнес використовували колишніх чекістів. Це і є головна і рятівна відмінність.

    Хто ж тоді були зрадниками у нашому випадку? Зрадниками були, хоч як це банально звучить, звичайні зрадники. У нас не було КДБ як системи, проте були – і напевно є – російські агенти, які буквально обліпили владу, бізнес, журналістику, громадське життя. Коли у 2014 році практично все керівництво держави та її силових структур втекло до Росії, це стало найкращою демонстрацією залежності. Але згадаймо хоча б 1994 рік, коли адміністрацією президента України керував Дмитро Табачник, а зовнішньою політикою у цій самій адміністрації опікувався Анатолій Орел. Згадаймо Дмитра Фірташа та всю цю групу «Росукренерго», найбільш відомі представники якої зберігають свій вплив і сьогодні. Зрозуміймо, що фактично з перших днів існування незалежної Української держави головний конфлікт був не між корупціонерами та чесними людьми, не тими, хто хотів бачити Україну на Заході, й тими, хто збирався побудувати хороші стосунки з Росією, – а між тими, хто працював на Україну (і навіть на себе в Україні), та російською агентурою. При цьому були періоди – як, скажімо, за часів Януковича – коли російської агентури було об’єктивно більше, ніж просто українських чиновників і бізнесменів.

    Я гостро відчув цю відмінність, коли повернувся з Москви до Києва. У Москві я жив серед людей різних політичних поглядів – від шовіністів і реакціонерів до лібералів – але всі вони працювали на власну країну (або на себе у цій країні) й були зацікавлені у своєму баченні її майбутнього. Коли я почав жити у Києві, то побачив величезну кількість людей, які жили інтересами країни, з якої я приїхав, а Україну відверто зневажали – й при цьому могли бути її президентами і прем’єрами, як Янукович чи Азаров. Я довго не міг цього зрозуміти, думав, що це «просто» радянські люди. Але з часом, коли усвідомив, яку політичну роль відігравали чекісти у самій Росії ще у 90-ті, я зрозумів, що це ніякі не радянські люди, а банальні агенти ФСБ – і вся їхня влада, і весь їхній добробут залежать від рівня їхнього співробітництва, як, скажімо, у випадку двох очільників президентської адміністрації, Табачника і Медведчука. І я ніяк не міг зрозуміти: а чи можна побудувати державу, влада і гроші в якій буквально обліплені агентурою країни, яка хоче цю державу згубити?

    Як на мене, від остаточної перемоги зрадників над державою нас врятував тільки останній Майдан. Ну і те, що у Путіна урвався терпець і він вирішив, що знищення України буде тепер простою задачею й не потрібно більше витрачати зусиль на імітацію стосунків двох суверенних держав. Але коли я намагаюсь уявити, як буде розвиватися ситуація після війни і що ми зможемо протиставити новому ешелону тієї самої агентури, яка, звісно ж, нікуди не ділася, а тільки вичікує, мене починає охоплювати відчай…

  • Переговори про припинення бойових дій можуть бути результативними

    Переговори про припинення бойових дій можуть бути результативними

    Мушу визнати: починаю чекати мирної конференції у Швейцарії з певним інтересом. Ця конференція планувалась на цю весну. Зараз вона плавно пересувається на літо, бо йдуть суперечки щодо запрошення недоімперії і начебто знайшли формулу, що Україна та росія будуть присутніми на цій конференції, але по черзі, тобто, неодночасно. Швидше за все, цей міжнародний хурал відбудеться на початку осені, коли остаточно зафіксується ситуація на фронті.

    Раніше я вважав, що конференція не має сенсу і тому нецікава: Україні запропонують приховану капітуляцію «з урахування ситуації на землі», так це зараз зветься. Україна відмовиться, а тиснути щодо поступок на рф ніхто не стане.

    Але фінал епопеї у США про надання нам допомоги змінює картину. Ми побачили, як у Штатах був знайдений політичний компроміс, і справа почала вирішуватися з дивовижною швидкістю. А це означає, що американські виборці у більшості на боці України. Тому Дж. Трампу довелося змінювати свою риторику, особливо, з урахуванням того, що він хоче перетягти до себе голоси Н. Гейлі, яка конкурувала з ним на праймеріз республіканців. А ті, хто підтримував Гейлі — симпатизують Україні. Позиція виборців та ще й у рік виборів — це визначальний фактор.

    А на іншому березі океану Європа поступово приходить до тями. Е. Макрон не відмовляється від своєї надсміливої ідеї завести французькі війська в Україну для виконання функцій польової жандармерії, що вивільніть помітну кількість наших бійців для фронту.

    Велика Британія надає нам дуже потужний пакет зброї, де є багато всього, включно з крилатими ракетами і засобами для морських операцій (!).

    Після того, як США нададуть нам далекобійні ракети АТАКМС, у канцлера Шольца вже не залишиться фактичних причин притримувати довгоочікувані «Тауруси». А все інше Німеччина і так надає майже безперебійно.

    У Китаї теж відбувається помітна зміна оцінки цієї війни. Зокрема, у публічному просторі з’являються аналітичні матеріали, що росія не здатна перемогти Україну. А раз так, то війну треба завершувати. Характерно, що це пише не якійсь дисидент, а людина, наближена до керівних кіл КПК. І це не єдина така публікація, тому на болотах сум і сльози. І ми ж знаємо: Китай вельми дратує, що європейці змушені витрачати гроші на зброю замість купляти китайські авто. А енергоносії зі знижкою 28% росія все одно буде постачати китайцям, бо більше нема кому.

    Загалом може скластися конфігурація, що припинення бойових дій від недоімперії почнуть вимагати настільки багато впливових країн, що навіть дурнуватий путін (або його оточення!) змушений буде дослуховуватися.

    Але все це за обов’язкової умови, що весною-літом ЗСУ втримають фронт і не допустять помітного наступу ворога. І тут ми автоматично впираємося у тему мобілізації, у якій нам ніхто не допоможе, і яку наша влада розгортає вкрай неефективно і навіть абсурдно.

  • Від побратимів я все частіше чую: “Якщо доживу до кінця війни – поїду із цієї країни”

    Від побратимів я все частіше чую: “Якщо доживу до кінця війни – поїду із цієї країни”

    Цим дітям, які пройшли пекло на Азовсталі, не повідомили лише про одне: ніхто не скаже вам “дякую” зрештою. Не одразу, але зрештою не скаже ніхто. Воювати за суспільну повагу – від початку мотивація, яка призведе до психологічного краху наприкінці.

    Те саме з “бути героєм” у нашій країні. Христа спочатку розіп’яли, а потім стали іконки лепити. А в Україні рівно навпаки: спочатку зроблять ікону, а потім – із задоволенням розіпнуть.

    Тож якщо вже вирішите долучитись до ЗСУ – шукайте мотивацію не у суспільному, а в особистому. Воюйте за маму, яка може жити нормальним життям, поки ви в траншеях; за дружину з дітьми; за вбиту кохану чи друга. Навіть бізнес в якомусь Покровську, де від продавчині ще можна почути українською “бережіть себе” (бо без ЗСУ буде пізд*ць), часто виявляється більшою мотивацію, ніж абстрактна країна, яка скаже вам “дякую” на столичних біг-бордах чи смайликом “молимось” у соцмережах. Воюйте за те, що не зможе відібрати ні суспільство, ні соцмережі, ні ворог, ні сліпе керівництво держави. Тільки тоді з’являється шанс. Шанс психологічно витримати весь цей треш під падіннями КАБів etc.

    Від побратимів я все частіше чую: “Якщо доживу до кінця – поїду з цієї країни”. Можливо, я теж, подивимось. Це якщо доживу

  • Шашликів у Криму не буде, настав час чистити зброю

    Шашликів у Криму не буде, настав час чистити зброю

    Завищені очікування щодо швидкої перемоги чи повернення до кордонів 1991 року шкодять суспільному здоров’ю. Що нам може допомогти насправді?

    Позбавлення від будь-яких ілюзій – запорука нормального майбутнього для країни та психічного здоров’я її громадян. Тому стратегія завищених очікувань, як на мене, надзвичайно шкодить суспільству і ще не раз позначиться в майбутньому.

    Одна справа “два-три тижні” Арестовича, які зберегли відносне психічне здоров’я сотням тисяч громадян на початку повномасштабного вторгнення, і зовсім інша справа мантри офіційних осіб про “травневі свята в Криму” та “повернення до кордонів 91 року”. Я із задоволенням з’їздив би у травні до Криму та побачив би кордони України там, де це визначено міжнародними угодами. Більше того, ймовірність і повернення Криму, і кордонів 1991 не нульова, але, як кажуть про деякі ймовірності, близька до нуля.

    У справжніх умовах, за сьогоднішніх обставин, за нинішнього співвідношення сил сторін, що воюють, говорити про повернення українських територій до кордонів 1991 року – безвідповідально і небезпечно. Сьогодні ми проходимо одну з досить жорстких криз цієї багаторічної війни, і проходимо її не в найкращому моральному стані, як на фронті, так і в тилу. Цей моральний занепад має багато причин, як зовнішнього, так і внутрішнього порядку, і одна з них – завищені очікування суспільства, які зіткнулися з жорсткою реальністю кількох останніх місяців.

    Реальність завжди перемагає рожевих поні, якщо хтось ще не усвідомив таку просту істину – велкам у звичайне життя. У ньому все не так погано, як могло б бути (хоча розхльобувати криваву кашу семимісячного “виділення допомоги” та снарядного голоду нам доведеться мінімум до кінця літа), але ні шашликів у Криму, ні бичків на Азові нам не світить точно. Повернення до кордонів 2022 року на сьогодні не просто програма максимум, а щось, що межує з вірою в диво – окупанти два роки окопуються і зміцнюються на цих територіях, і взяти їх “в лоб” нереально. Створити ж умови, в яких вони зроблять черговий акт доброї волі” – завдання дуже і дуже нетривіальне.

    Нам треба звикати до думки, що чудес не буде. Що для виживання нації є один рецепт, який сформулював Вінстон Черчілль для англійців на початку Другої світової. Те зло, що зараз протистоїть нам, анітрохи не менше, ніж гітлерівська Німеччина, і однозначно ресурсніше, ніж була вона. Людям треба пояснювати, що повернення до кордонів 2022 року (та й 1991 року) не означає, що хтось виріже з нашої історії війну та її наслідки. Повернення до кордонів не означає повернення до минулого життя, до світового устрою, що згорів у полум’ї російської агресії.

    Колишнього світу немає і ніколи не буде. Не тільки в нашій змученій країні, а й у Європі, в Африці, в Азії та в Америках. Після порівняного затишшя, заснованого на післявоєнних домовленостях та системі безпеки, ми вступили в нову турбулентність, де не діють старі правила, а нові ще не визначені. Їх належить написати переможцю та його союзникам. Вийде в цій турбулентності переможцем США та їхні союзники, або переможе Вісь Зла, очолювана напіврозкладеним трупом СРСР, поки не ясно. Боюся, протистояння між цивілізаційними антагоністами перебуває лише на початковій стадії, і ми будемо не просто свідками вирішальної битви, а й місцем, де відбудеться Рагнарьок.

    Тому готуємось до марафону, чистимо зброю та вибудовуємо нову економіку за сьогоднішніх обставин, а не молимося про те, щоб Росія зникла, як роса на сонці. Дива не буде.
    Війна може закінчитися лише в одному випадку – зі зникненням з карти однієї зі сторін. Жодні тимчасові перемир’я, виходи на межі та фіксації ЛБС, цю війну не закінчать. Росія розпочала цю війну, маючи на меті знищення України, як держави, і не збирається від цієї мети відмовлятися. Ми вступили в цю війну, щоб захистити своє існування, і не маємо наміру здаватися. Покажіть мені, будь ласка, де у цьому розкладі ви бачите місце для компромісу та платформу для переговорної позиції?
    Я не бачу.

    Ця війна не має мети, крім вбивства мільйонів людей і знищення бунтівної провінції. Ідеологія тут ні до чого, щоби там не несли в Останкіно. Ми повинні нарешті усвідомити, що на цій історичній ділянці наш світ, наше життя нерозривно пов’язані з війною. Не тому, що ми так хочемо, а тому, що ми не маємо іншого шансу на виживання, окрім перемоги у цій війні. І залишитися осторонь не вдасться. І повернутися в минуле не вдасться. Минулого більше немає. Майбутнє залежить від нас. Від кожного, хто не втік, не ухилився, не залишив частину самовільно, хто допомагає армії, хто працює на економіку.

    Зрадофільство ще жодну країну не зробило переможницею. Це забіг на довгу дистанцію, не на рік і не на два, тому “ми втомилися від війни” не пройде. І “розберемося після війни” не пройде. “Після війни” може і не бути, якщо хтось ще цього не зрозумів. Минулого немає , майбутнього поки що не видно, але є сьогодні, яке не можна пролюбити, тому що тоді майбутнього не буде – жити, боротися потрібно просто зараз. Без мрій про повернений Крим і падіння путінської диктатури. У світі, доля якого вирішується не у Вашингтоні і Москві, а під Роботиним, Очеретяним і в Кринках.

  • Американська допомога затрималася, що у цьому доброго?

    Американська допомога затрималася, що у цьому доброго?

    Те, що військову допомогу США затримали на пів року, – величезний мінус. За цей час ми втратили більше життів і контрольованих територій, ніж могли б. Але можна нафантазувати й кілька плюсів. Один – такий собі, а інший – потенційно значущий. Вони в жодному разі не перекривають мінус, але все ж таки вони є.

    1. Щонайменше до кінця 2024 року ми забезпечені повноцінним військовим постачанням зі США.

    Це важливо, тому що ми не знаємо, які розклади будуть у 2025 році – після виборів президента й Конгресу США. Можливо, ухвалений учора бюджет допомоги Україні – останній.

    Якби проєкт ухвалили восени 2023 року, до осені 2024 року постачання знову йшли б дуже дозовано, і до початку 2025 року ми знову підійшли б з дефіцитом усього. У таких умовах нас було б легше шантажувати. А за деяких розкладів (не тикатимемо пальцем) це можливо.

    2. Європа почала усвідомлювати свою відповідальність за Україну.

    Перші два роки забезпечення України тягли на собі Штати, а Європа ситуативно приєднувалася. 30 років роззброєння з історії не викреслиш.

    Але в січні – квітні всі побачили, що припинення постачання зі США – це не гіпотетична лякалка, а цілком собі реальність. Тому пішов рух у мізках і почалася переоцінка ситуації. Водночас це призвело не до зливання України, як нам сповіщали російські пропагандисти й спокушені ними корисні ідіоти, а до додаткової мобілізації зусиль.

    На 2024 рік європейські країни й так виділили суми на військову допомогу помітно більші, ніж раніше, а американська посуха дала додатковий буст – уже після початку року бюджети стали збільшуватися, з’явилася “чеська ініціатива”, а “слон Макрон” узагалі вирішив узяти на себе політичне лідерство.

    Інша річ, що європейські країни дуже обмежені в постачаннях зі складів, вони переважно порожні, натомість ідуть замовлення на виробництво й інвестиції в його розширення. Розвивають усе це повільніше, ніж хотілося б, та все ж таки розвивають.

    Якийсь ефект ми побачимо протягом цього року, а у 2025-му, сподіваюся, європейські постачання дадуть нам можливість бути захищенішими в умовах, коли американська допомога може опинитися під питанням.

    Отже. 2025 рік усе ще в тумані, але цей туман став трохи менш концентрованим.

  • Американські снаряди та ракети поїдуть в Україну. На радість Путіну

    Американські снаряди та ракети поїдуть в Україну. На радість Путіну

    Минуло два роки та шістдесят днів війни. На фронті ситуація мало чим відрізняється від вчорашньої. Але правду сказати і вчора вона була не блискуча. Путін тисне щосили, ЗСУ тримаються теж щосили і поки що в тому протистоянні мало що змінюється.

    Росіяни планомірно знищують Харків та взагалі все, до чого вони можуть дістатись. Їхній задум зрозумілий: створити нестерпні умови для життя населення і за фактом перетворити територію вздовж лінії фронту на зону відчуження на таку глибину, на яку вийде.

    Далі текст мовою оригіналу.

    Цель, конечно, понятная: как никак освободители, хотят братьям помочь, вот и бомбят их почем зря. Убивают людей, разрушают города… Все исключительно из самых лучших побуждений: чтобы избавить братьев от ненавистного нацистского киевского режима. Только вот метод избавления выбран самый радикальный: избавляют заодно и от жизни…

    Кстати, я уже давно заметил, что риторика про “братский народ” и тем более про “единый народ” уже не в ходу у кремлевских спикеров, включая самого Путина. Теперь они все больше про противостояние с Западом и НАТО и про угрозы России говорят. Весь тот исторический бред, который Путин еще недавно взахлеб рассказывал Карлсону Такеру, перестал пользоваться популярностью.

    Боюсь, что лишился украинский народ статуса “братского”. Вот такая, понимаешь, загогулина получается. Был “братский”, да весь вышел. Продался, видать, “ляхам”… А раз так, то и бомбить его теперь можно без зазрения совести.

    Впрочем, его и раньше можно было. Так что вся эта хрень про “единый народ” с самого начала была лицемерной болтовней. Справедливости ради нужно сказать, что в этом давно уже никто не сомневается. Лицемерие – это синоним слова “Путин”.

    В настоящий момент идет процесс рассмотрения законопроектов о помощи Украине, Израилю и Тайваню в Сенате США. Пару часов назад сенаторы 80 голосами против 19 приняли решение прекратить прения и приступить к голосованию. Это хороший признак, в прошлый раз (13 февраля) похожий законопроект поддержали только 70 сенаторов. Думаю, что к утру мы будет иметь принятые законы. И если все пойдет как идет, то к уже завтра к вечеру Байден их подпишет, они вступят в силу и американские снаряды и ракеты поедут в Украину. На радость Путину (хе-хе).

    Мне почему-то кажется (или я себя в этом убедил), что к лету, после того, как в Украину прибудут еще и F-16 (которые, как минимум, помогут закрыть от российских ракет и БПЛА украинское небо, а как максимум – отгонят от линии фронта российские СУ-24 с КАБами) ситуация на фронте должна радикально изменится.

    Российские военкоры надувают щеки и рассказывают, что новая американская помощь ничего не поменяет в раскладе сил. Но я очень хочу посмотреть как Путин ответит на очевидное усиление украинской армии. И есть ли, чем ему адекватно ответить.

    Слава Украине!

    Из Израиля пока никаких новостей нет. Все по прежнему: ЦАХАЛ обстреливает позиции ХАМАСа в секторе Газа и “Хезболлу” в южном Ливане. Конца всей этой свистопляске – пока не видно. Такие дела…

  • Виведення російських “миротворців” з Нагірного Карабаху: не все так райдужно на болотах

    Виведення російських “миротворців” з Нагірного Карабаху: не все так райдужно на болотах

    Ще одна подія знакова мала місце минулого тижня – виведення російського миротворчого контингента з Нагірного Карабаха.

    Я чекав, що роспропаганда якось пояснить цей крок, щоб раптом ніхто не подумав, що солдати в Україні закінчуються. Ніт.

    Насправді контингент там був не великим. Під 2000 о/с, 90 бтр, під 400 різної автомобільної техніки. Цифра не прям така значна, щоб аж жертвувати інтересами на Кавказі для “сво”.

    Тому причиною цієї жертви може бути тільки одне: не все так радужно на болотах. Очевидно, що ключове завдання окупантів підтримка темпів наступу, але втрати вже давно перевищують поповнення. Ще більше проблем в них з ББМ.

    Зараз нам важко зрозуміти, що насправді відбувається з російськими резервами і поповненнями. Тому виведення такого малого контингенту гарний знак, що відбувається не все добре.

  • Харків знищують

    Харків знищують

    Харківська телевізійна вежа, з якої падає її верхня частина — це один з страшних символів цієї війни. Два роки ворог намагався поцілити в цю вежу, бо вважає, що стійкість ЗСУ, зокрема, навколо Харкова, базується виключно на пропаганді (по собі міряють). І от влучив.

    Пошкодження виглядають величезними, на справді вони такими не є. Мовлення відновлено, хоча Інтернет для Харкова значно важливіший. Але ця подія натякає, що планує агресор для «першої столиці».

    Зараз в Україні і світі обговорюють чергове блювотиння словами лаврова, який заявив, що недоімперія планує захопити Харків. Це свідома дезінформація від «сумної коняки». Нема в них сил для взяття Харкова. І тому вони хочуть його максимально зруйнувати, перетворити на територію, непридатну для життя.

    Кремль чудово розуміє, що по результатам війни буде створено 70-кілометрову безлюдну зону розділення. І він хоче, щоб вона пройшла через Харків. Що завдасть Україні непоправної втрати. Бо Харків — це промисловість, наука, фінанси, ІТ, культура.

    Я не знаю, як реально захистити Харків від варварських атак — місто знаходиться надто близько до недоімперії. Але наше завдання — зробити все необхідне, що ця майбутня безлюдна зона розділення проходила не через Харків, а через зруйнований вщент Бєлгород.

  • Знищення України стало державною ідеологією Росії

    Знищення України стало державною ідеологією Росії

    Російські медіа постійно виплескують великі порції дезінформації, які мають переконати пересічних росіян у тому, що у них не все так і погано, у той час, коли відбувається загнивання західних країн, а їх економіки вже близькі до руйнації. Відповідно до цих “стандартів” написана і стаття Ірини Алксніс “Запад так и не разгадал главный секрет России”, яка опублікована у РИА Новости.

    Путінська пропагандистка зазначає: “Адже фактично вся стратегія Заходу нині будується на надії, що Росію спіткає провал, невдача, що вона припуститься якоїсь фатальної помилки, власними руками доведе справу до катастрофи. Та сторона вже котрий рік заколисує себе мантрами про те, що у росіян ось-ось рухне економіка, закінчаться золотовалютні резерви, спустошаться склади озброєнь, колапсує інфраструктура, вичерпаються найцінніші кадри – продовжувати список їх мрій можна дуже довго…”

    З чого випливає, що нічого з перерахованого вище не спостерігається і бути не може, економіка Російської Федерації сильна, як ніколи, склади зі зброєю переповнені, всі росіяни об’єдналися, як один навколо свого “великого вождя” Путіна, а жодної фатальної помилки в Москві не допустять.

    Та в кінці статті ця Алксніс починає фактично заперечувати те, про що писала раніше, намагаючись вселити у свого читача патріотичний оптимізм.

    Вона наголошує: “Кризи, проблеми та навіть катаклізми – це частина життя. Головне – вчасно, хай навіть на самому краю прірви, зупинитися і почати наполегливо працювати над змінами на краще. Росія стільки разів у своїй історії проробляла подібний фокус, вибираючись із, здавалося б, тотальних катастроф, і ми сприймаємо дане наше вміння як само собою зрозуміле та властиву всім якість. А тим часом це зовсім не так. Навпаки, це рідкісна – якщо не сказати унікальна – особливість, яку мають дуже небагато країн і народів”.

    Тобто Ірина Алксніс фактично визнає, що Росія опинилася на “краю прірви”, і збирається якось вибиратись з “тотальної катастрофи” куди її привела війна Путіна в Україні. Якщо створення Москвою катастрофічних для себе ситуацій є головним секретом Росії, то цього разу це може для Кремля закінчитися фатально, щоб там вони далі не планували.

    Уся новітня історія Росії, після зникнення СРСР, наочно доводить, що залишення імперії, навіть в дещо урізаному вигляді під назвою Російська Федерація, обов’язково через роки призведе до виникнення нового імперського рецидиву та до відродження агресивної політики щодо своїх найближчих сусідів, і не тільки. До колективного Заходу нарешті мало б прийти розуміння, що з Росією, якщо її залишити у тому вигляді, якою вона є нині, ніколи ні про що домовитися не вдасться.

    Адже знищення України стало державною ідеологією Росії. І закривати Заходу на це очі не варто. Якщо Путіна не зупинити в Україні, то наступним кроком Москви стане “православний джихад” проти всієї західної цивілізації, до якого в Кремлі готуються вже зараз. Українцям дуже не пощастило, що вони найближче від всіх знаходяться до Російської Федерації.

    Але борючись за свою незалежність Україна одночасно бореться і за те, щоб московська озброєна орда не ринулась на інші території Європи. За збереження свободи та демократії в країнах всього Європейського Союзу, а не тільки державах Балтії, чи Польщі.

    Росієлюбна політика частини західного політичного істеблішменту привела до тієї ситуації, що ми нині маємо. То чи варто ще раз допускати ту ж саму помилку, яку зробив Захід після розвалу Радянського Союзу? Коли його політичні еліти повірили в те, що тоталітарну державу, у якій майже не змінилися еліти, можна легко перетворити на демократію, якщо почати їй допомагати чим тільки можна, прийняти її без усяких на те підстав у G7, раптово перетворивши її на G8.

    Не говорячи вже про те, що президент США Джордж Буш-молодший додумався до того, що приймав Путіна у квітні 2008 року у своєму родинному маєтку в штаті Мен. А коли вони вперше зустрілися в 2001 році у Словенії, Буш заявив: “Я глянув йому в очі. Мені здається, що він дуже відвертий і чесний. Ми дуже гарно поспілкувалися. Я зрозумів суть його душі. Це людина, дуже віддана своїй країні та її інтересам”. Цікаво, що зараз думає про цю свою оцінку російського диктатора молодший Буш, адже вже тоді багато хто з впливових американських експертів попереджали його, що він робить велику помилку, довірившись Путіну.

    Тогочасному лідеру Америки було неможливо зрозуміти, що Путін, як і росіяни, живуть в власному збоченому світі, де брехні цілком нормальне явище. І що це цілком відповідає стандартам поведінки московців, прийти до когось додому, тримаючи за спиною знаряддя вбивства.

    Путінське войовниче самодержавство повністю спростовувало помилкові очікування європейців, що обмін товарами з Росією поступово призведе в ній до демократичних змін. Вийшло все з похибкою до навпаки. Путін використав надвисокі доходи від продажу в Європу нафти та газу для того, щоб зміцнити свій тоталітарний режим. А масове потрапляння, протягом багатьох років, високоякісних європейських товарів до Російської Федерації, так і не змогло перетворити цю величезну країну на західне суспільство споживання. Як виявилось, це була від початку неправильна ідея.

    Коли ми говоримо про сплеск новітнього імперіалізму Москви, то необхідно усвідомити, що він це повернення до добре замаскованої імперськості. Яка виглядала приглушеною після розпаду СРСР, коли Росія якийсь час імітувала свій нібито демократичний розвиток.

    На Заході довго недооцінювали глибину викликів, які кидає Росія демократичній західній цивілізації, і таким чином пропустили той момент, коли Російська Федерація повістю перескочила на імперську траєкторію свого розвитку. А без цього неможливо зрозуміти, які ключові виклики та небезпеки надходять від сучасної Росії.

    Не всі в Америці і Європі до кінця усвідомлюють те, що Україна не може програти Росії, адже тоді жодна країна не буде більше покладатися на західні демократії. Диктатури всього світу святкуватимуть перемогу, а нові війни стануть реальністю.

    Роки Великої війни довели, що диктатор розуміє лише мову сили та жорсткої відповіді на свою агресію. Пора відкинути усі загрози з боку Москви, що, мовляв, ядерна держава не може програти, чи що Захід провокує Третю світову війну, допомагаючи Україні у війні з Росією. Путін лякає, що він витягне ядерний джокер і для людства водночас закінчаться 2 тисячі років спільної культури та історії. Тому, мовляв, будьте обережні – обережність не боягузтво, а легковажність не відвага.

    Від самого початку Путін лише імітував, що він хоче якихось переговорів, він просто хотів аби Захід не допомагав Україні. Він веде війну на знищення України, як держави. І якщо США і Європа у цей критичний момент не допоможуть Україні захистити свою державність і викинути російських агресорів з усіх своїх земель, то це похитне усталений світопорядок і обернеться непередбачуваними наслідками для інших країн.

    В Україні відбувається не лише непримиренна боротьба за її суверенне майбутнє, вона йде і за не допущення того, щоб Росія та Китай, за допомогою Ірану та Північної Кореї, нав’язали свої соціальні моделі як рівноправну альтернативу демократичному відкритому суспільству. Що Москва нав’язує українцям за допомогою військового вторгнення. Навіть якщо хтось вважає, що це не їхня війна, це ще не привід підтримувати розпалювача війни Путіна, не надавши всю необхідну допомогу Україні.

    Під час російсько-української війни, українці виконують те, що мав би робити Північноатлантичний альянс, боронити Європу від вторгнення Росії. Але НАТО має винести уроки з війни в Україні: окрім ядерного стримування, необхідне звичайне стримування. Адже зброя повітряного нападу є дешевшою, ніж системи та комплекси ППО.

    Держави-члени НАТО потребують різкого збільшення потужностей для масового виробництва військових безпілотників і артилерійських боєприпасів. Концепція ядерного стримування Російської Федерації повинна бути розширена. Крім ядерного стримування має бути вироблена доктрина стримування Москви звичайними видами озброєння.

    Необхідно визнати – популісти, ізоляціоністи та прокремлівські сили в Сполучених Штатах, своєю недалекоглядною політикою і слабкістю, буквально руйнують майже століття миру, безпеки, стабільності та домінуючого впливу Америки.

    Ціною того, що Європа довгі десятиліття перебувала під ядерною парасолькою США стало те, що на сьогодні лише три країни НАТО – Велика Британія, Франція та Америка володіють ядерною зброєю. Тому нерішучість та затримка Вашингтоном допомоги Україні, здатні підштовхнути європейців задуматися над тим, чи не варто і їм самим почати працювати над ядерними військовими програмами.

    Як відомо, у великій геополітиці усі проблеми тісно пов’язані між собою. Не вирішене одне стратегічне питання, тягне за собою інше. Не варто сподіватися на те, що ублажаючи Росію якимись поступками, можна примусити її відступитися від України. Путін розуміє лише аргументи сили. Тому тільки застосовуючи силу та увесь потенціал Заходу, можливо змусити Росію вийти з всіх українських територій і припинити війну з Україною.

This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.