InfoResist

Category: Погляди

  • Важливий урок для України. Що відбувається в Грузії та Киргизстані

    Важливий урок для України. Що відбувається в Грузії та Киргизстані

    Протести, які знову розпочалися у Грузії на тлі розглядом парламентом країни закону про іноземний вплив, знову нагадали класичну пострадянську проблему: якщо влада побоюється громадянського суспільства і чесної преси, головним своїм ворогом вона бачить цей самий «іноземний вплив». Бо влада бажає мати у власних руках всі інструменти реального впливу на суспільство і владу – насамперед фінансові інструменти. Й насправді – як про це яскраво свідчить досвід Росії – намагається обмежити не стільки вплив іноземців, скільки вплив власних громадян, пише Віталій Портников для Радіо Свобода.

    «Не просто обурення з приводу безвідповідальності влади, з приводу того, що вона ставить під загрозу тепер реальну європейську перспективу країни заради збереження абсолютної влади. А саме почуття, що мене особисто образили. Наплювали в обличчя зі словами: «А ти взагалі хто такий, з якого дива нас має цікавити твоя думка? Ти ніхто і звати тебе ніяк», – відзначив у своєму коментарі щодо зусиль грузинської влади журналіст Тенгіз Аблотія.

    Й такий коментар точно відзеркалює настрої людей, які збираються цими днями у Тбілісі на проспекті Руставелі.

    Індикатор посилення російського впливу

    Що варто помітити: боротьба з «іноагентами» – це завжди індикатор посилення саме російського впливу. Ще до розгляду законодавства у парламенті Грузії аналогічне рішення ухвалили депутати парламенту іншої колишньої радянської республіки – Киргизстану.

    Ще кілька років тому саме ця країна була чи не єдиним майданчиком вільного суспільства і преси в Центральній Азії. У Киргизстані – хай і шляхом постійних повстань – змінювалася влада, за місця у парламенті боролися представники різних політичних сил, працювали сильні громадські організації. Але новий президент Садир Жапаров вирішив орієнтуватися на Москву – і все почало швидко змінюватися.

    Закон про «іноземних представників» став чи не найкращим доказом цих змін. Й хоча сам президент Киргизстану пообіцяв, шо ніяких переслідувань громадських організацій не буде, йому мало хто повірив. Перші наслідки підписання закону ми вже бачимо. Пройшло лише кілька тижнів після того, як Жапаров поставив свій підпис під суперечливим документом, фонд «Сорос-Киргизстан» оголосив про припинення своєї діяльності.

    «Право на свободу слова, право організовувати мирні збори чи право брати участь в управлінні державою – це визначається як політична діяльність. Це неправильно як із юридичного, так і з інших боків. Не буде можливості повною мірою користуватися правами людини. Звичайно, все це створює ризики та невизначеність як для співробітників фонду, так і для наших партнерів та людей, які беруть участь у нашій роботі», – наголосила виконавча директорка фонду Нуріана Картанбаєва.

    І, незважаючи на те, що в адміністрації президента Киргизстану закликають не повʼязувати закриття фонду із законом про «іноземних представників», всі в країні розуміють: це не останнє таке рішення, часи змінилися. І, як не парадоксально це звучить, те, що переживають зараз у Киргизстані, будуть переживати і в Грузії, якщо закон про «іноземний вплив» буде невдовзі схвалений.

    Досягнення України

    Ці дві історії – важливий урок і для нас. Авторитаризм завжди спекулює захистом прав громадян від іноземних впливів й намагається переконати їх, що саме влада має вирішувати, що людям дивитися і слухати. В Україні, звичайно, до грузинського чи киргизького прикладів далеко. Але в країні вже більше двох років працює знаменитий телемарафон, учасників якого відбирали шляхом волюнтаристських чиновницьких рішень – і ніхто навіть не згадав, що для серйозного діалогу із громадянами у важкі часи і створено Суспільне мовлення, чиї ресурси чомусь стали тільки частиною марафону.

    І, незважаючи на те, що в офісі президента продовжують обстоювати право на монополізацію інформації, така спроба використати воєнні часи стикається із зростанням недовіри з боку суспільства. Адже плюралістичне мовлення залишається одним із досягнень України – і це розуміють і цінують її союзники у демократичному світі.

    Приклад Грузії й Киргизстану, як перед тим приклад Росії, знову нагадує, що спроба заборонити, обмежити і регламентувати завжди є свідченням недовіри до власних громадян. Як би ця спроба не називалася б і чим би не виправдовувалася.

  • Чіп і Дейл такі прийшли на допомогу

    Чіп і Дейл такі прийшли на допомогу

    В США нижня палата проголосувала за допомогу Україні. Ще залишились два суто технічні кроки (Сенат і підпис Байдена), але там немає сумніву у результаті. Таким чином у вівторок завершиться ця епопея, яка тривала останні 5 місяців.

    А що в результаті? Восени українці впали в депресію, переживаючи щодо 3 основних переломних моментів. Євроінтеграція, європейська допомога і допомога США. По факту ми отримали позитивний результат по кожному з трьох пунктів. І з депресією пора закінчувати.

    Так, затримка США нам дорого коштувала на фронті. Проте з іншого боку політичні проблеми в США, які спричинили технічну затримку допомоги (політична воля і підтримка суспільства залишаються сталими, тому це була саме технічна затримка, пов’язана с передвиборчим бардаком) призвели до активізації Європи і радикального збільшення підтримки з боку ЄС. Мова йде про ключову – військову підтримку. Суми, яки виділяє зараз ЄС значно перевищують наші очікування минулого літа. На додачу з явилась чеська ініціатива по снарядам. І не виключено, що відбудеться ще один додатковий апгрейд української системи ППО. Також за рахунок країн ЄС, де йдуть розмови про те, що кількість батарей патріотів, які ми будемо мати, зросте вдвічі.

    Також треба відзначити, що Трамп де-факто виступив за підтримку України. Що значно зменьшило ризики від його потенційного виграшу на виборах. Рітуальна зміна грантової допомоги на кредит, який ніхто не планує погашати, є символічним кроком і не змінює суті.

    Таким чином, по факту, ми виходимо з цього періода з більш сильними позиціями, ніж ми розраховували. Щодо зовнішньої підтримки. І так, жодним чином до кінця війни ми не позбудимося залежності від партнерів. Україна не здатна протистояти Росії один на один. У нас ніколи б не вистачило ресурсів.

    Таким чином всі розмови про поганих партнерів можна закінчувати. І концентруватись на тому, що залежить виключно від України. Мобілізація…

    Що по економіці? Після голосування в США ми фактично забезпечили собі фінансування дефіциту бюджету на 2024 рік. Що дуже важливо для підтримки макрофінансової стабільності. Поки можна буде уникнути як запуска друкарського верстата, так і радикального підвищення податків.

    Таким чином, сталими залишаються і прогнози по помірному зростанню ВВП на тлі мінімальної як для України під час війни інфляції. І курсової стабільності, де Нацбанк просто переводить гривню в діпазон 40-41 гривня за долар. І ситуація в економіці України продовжує виглядати як безпрецендентне економічне диво як для ситуаціі, в якій ми опинились. Навіть незважаючи на очікування певним проблем з електрикою.

    А надходження американської допомоги має нарешті зупинити потік заголовків про поразку у війні в 2024 році. Де завжди фраза будувалась «якщо не надійде допомога від США, то Україна ризикує програти війну», але чомусь увагу привертала тільки друга частина. І всі ці заголовки так чи інакше були частиною тиску на американських законодавців. Тиску, який спрацював.

    І останнє. Може тепер у вайбер чатіках нарешті припинять розганяти паніку про новий наступ на Київ. Хоча це вже може бути із серіі «забагато просите».

  • За вісім місяців 2024 року, які залишилися, ми отримаємо від США зброї більше, ніж у минулі роки

    За вісім місяців 2024 року, які залишилися, ми отримаємо від США зброї більше, ніж у минулі роки

    Скільки ми можемо отримати зброї завдяки проєкту, ухваленому Палатою представників? Коротко – за трьома програмами приблизно $27 млрд, що більше, ніж у попередні роки.

    Тепер пофантазуймо – а за який період ми отримаємо все це щастя. Формально цей проєкт мали ухвалити перед початком нового фінансового року – до 1 жовтня 2023-го. І знову-таки формально він призначений на рік – до 1 жовтня 2024-го. Але в реальності його ухвалили тільки зараз, за більше ніж за пів року.

    Натомість коли ухвалять наступний бюджет допомоги Україні і чи ухвалять його взагалі – повністю в тумані.

    5 листопада у США вибори. Вибори президента, вибори Палати представників, вибори 1/3 Сенату. За їхніми підсумками буде зрозумілим розклад, де в кого влада.

    Що ближчими будуть вибори, то сильнішою буде шиза. Тож на ухвалення нового бюджету допомоги Україні до листопада розраховувати не варто.

    Після виборів і до кінця 2024 року допрацює нинішній склад Конгресу, але не впевнений, що й у цей відрізок щось вийде.

    Усе це наштовхує мене на думку, що $27 млрд Байден розтягне до кінця 2024 року (авжеж, так можна). Тобто за вісім місяців 2024-го, які залишилися, ми отримаємо зброї більше, ніж за весь 2022-й або весь 2023 рік.

    А далі – як карта ляже.

    Найімовірніше, у Палаті представників більшість здобудуть демократи, а от Сенат буде під республіканцями. Тобто навіть якщо Байден переможе, ситуація може перевернутися: Палата ухвалюватиме проєкти допомоги, а Сенат – їх валитиме.

    Тут відіграє роль ще й те, що проукраїнський лідер сенаторів-республіканців Мітч Макконнелл уже не буде їхнім лідером 2025-го. Шкода, але дідусь реально старенький. А чи не забракне новому лідеру адекватності й сміливості протягувати допомогу Україні – питання.

    Ну, а якщо президентом стане Трамп…

    Отже. 2024 року американська військова допомога буде повноцінною, і навіть більшою, ніж у минулі роки. А що буде після, дізнаємося після.

  • Як брак партнерської підтримки розпалює апетит Путіна

    Як брак партнерської підтримки розпалює апетит Путіна

    Я не прихильник теорій змов. Навпаки прихильник фрази “не треба пояснювати всесвітньою змовою звичайне розпіздяйство”. Але поведінку наших “партнерів”, на фоні всього, що відбувається, важко пояснити чимось іншим як “змовою”.

    По-перше, брак підтримки нас розпалює апетит путіна і його готовність воювати скільки зможе. Це суперечить намірам схилити його до миру, через не можливість нас перемогти.

    По-друге, брак цієї підтримки підриває наші стратегічні спроможності. Ми втрачаємо найважливіше людей. Зброя надана нам в умовах браку людей не буде працювати. Це завдає шкоди перспективі нашої перемоги і поразки путіна.

    По-третє, брак підтримки зараз обезцінює вже всю надану нам допомогу на мільярди доларів. А також підриває довіру до західної зброї і гарантій безпеки.

    Все це дуже серйозно, щоб Захід раптом став валяти неспроможного дурачка. То рішення не можуть прийняти в конгресі, то гроші знайти на снаряди, то ППО надати, то раптом всі навколо почали обговорювати мирні ініціативи без виходу орків з окупованих територій… Тому в мене вже просто немає іншого пояснення, окрім як певних закулісних домовленостей.

    Якщо вони існують, то скоріше б виглядали таким чином. Орки заявили нашим партнерам, що з виходом на кордон Донецької області вони оголосять завершення СВО і готові до переговорів. Партнерам це вигідна історія, бо в повну перемогу над путіним вони вже не вірять. Тому варіант корейського сценарію, за якого не ростуть ціни на нафту, і не треба мільярди слати в Україну на війну нормальний варіант деескалації.

    Я не знаю чи це так. Але факт є в тому, що партнери ведуть себе зовсім не так, як півроку назад. Орки отримали безпрецедентний аванс часу. Ми безпрецедентні втрати людей, сил, і віри в перемогу…

  • Удар по аеродрому в Джанкої: валили все, що було поруч

    Удар по аеродрому в Джанкої: валили все, що було поруч

    Удар по аеродрому в Джанкої.

    Україна мені все більше нагадує Роккі Больбоа. Отримуючи сильні стусани, все ж знаходить моменти щоб втащити міцний панч.

    Сразу скажу, немає сенсу аналізувати один аеродром. Такі атаки мають в собі комбінований підхід, і якщо в цьому напрямку був удар, то валили все що було поруч, що могло вплинути на операцію. А це РЕБ, ППО, РЛС, місця дислокації особового складу, ну і склади, один з яких зараз ярко розлітається на відео (судячі по детонації- з якимись ракетами).

    Судячи зі всього в когось була сьогодні дуже ефективна ніч (а в цей час в одному маленькому підрозділі пілоти пересилають відео події і кажуть з повагою про свого колишнього командира).

  • Чому Захід не захищатиме Україну так само, як Ізраїль

    Чому Захід не захищатиме Україну так само, як Ізраїль

    Теза про те, що Ізраїль захищають усі, а нас – ніхто, не витримує жодної критики, а лише відбиває рожевий світ, у якому живе частина суспільства.

    1. В Ізраїлю є юридичний союзник, підписано відповідні домовленості. В України такого немає і, найімовірніше, не буде. Союз Ізраїлю й Заходу формувався в унікальних історичних і політичних обставинах, яких не було в Україні. Порівнювати обидві країни не потрібно і шкідливо. Історія наших відносин із Заходом і нашої зовнішньої політики була зовсім іншою, ніж історія Ізраїлю та Близького Сходу.

    2. Навіть якщо усунути чинник воєнного договору, Захід не буде захищати Україну так само, як Ізраїль, оскільки політично йому це не вигідно, про що нам послідовно говорять із 2022 року. Ризики війни з РФ оцінюють там як високі й катастрофічні. Переконати у зворотному ми їх не змогли й навряд чи зможемо. У ситуації з Ізраїлем та Іраном такого не було: усі знали, що іранці намагатимуться уникати великої ескалації і що вони відповідали на удар по своєму консульству, а ризику ядерної війни не було й близько.

    3. Країни Заходу традиційно люблять грати в управління кризами. Станом на сьогодні їхній порядок денний має такий вигляд: контрольована ескалація, локалізація війни і стримування. Уже багато років вони діють саме за цією схемою. Можна багато дискутувати про те, чому так вийшло, але це сьогоднішня реальність. Відповідно, безпосереднє залучення у війну проти РФ через захист нашого неба “за ізраїльською моделлю” відбуватиметься або в керованому ключі в межах політичного рішення, яке на Заході можуть ухвалити в якійсь перспективі, або взагалі не відбудеться, бо дивися п. 2.

    Я переконаний, що за іншої адміністрації у Штатах було б те саме, тож річ не в Байдені чи Трампі, а в загальному американському порядку денному, виборах і позиції американських союзників, яку Білий дім має враховувати, хочуть вони цього чи ні.

  • Атака Ірану проти Ізраїлю продемонструвала нову безпекову архітектуру на Близькому Сході

    Атака Ірану проти Ізраїлю продемонструвала нову безпекову архітектуру на Близькому Сході

    До слів міністра закордонних справ Великобританії Девіда Кемерона, який відмовив Україні у такій самій допомозі у відбитті повітряних атак Росії, як Ізраїлю під час атаки Ірану, приєднався й Вашингтон.

    Офіційний представник Ради національної безпеки США Джон Кірбі сказав: “Це різні конфлікти, різний повітряний простір, різна картина загрози”. І США не мають наміру втручатися в цей конфлікт “у ролі комбатанта”. Загалом, “ви не розумієте, це інше”.

    Але Ізраїлю минулої суботи допомогли не лише американці та британці. Йорданія і Саудівська Аравія надали пряму військову допомогу Ізраїлю у відбитті іранського удару, за всіх суттєвих розбіжностей, наприклад, щодо палестинського питання і, м’яко кажучи, спірного ставлення до єврейської держави у своїх суспільствах. Атака Ірану проти Ізраїлю продемонструвала нову безпекову архітектуру на Близькому Сході.

    І це гарний приклад для Східної Європи, зокрема, для Балтійських країн і Польщі. Не треба злітати на своїх F-16, щоб просто подивитися, як бомблять Україну. Тим більше, коли російські ракети вже літають над вашою територією. Регіональна безпека перед екзистенційною загрозою, якою для помірних сунітських режимів є Іран, а для Східної Європи – Росія, справа самих країн регіону.

    Сподіватися на положення Вашингтонського договору НАТО можна, але ніхто не перевіряв їхньої дії на практиці. Регіональні оборонні союзи можуть бути набагато ефективнішими, і за їх наявності у лідерів західного світу буде набагато менше можливостей говорити про те, що “це інше”.

  • Важливі для України новини від США

    Важливі для України новини від США

    Важливі для України новини. Джонсон проштовхуватиме в Конгресі ось який план:

    Чотири окремі закони одним процедурним пакетом, що дасть змогу вносити в законопроєкти правки.

    Чотири – по одному закону про допомогу для Ізраїлю, України, Тайваню і окремо – про виділення грошей на зміцнення обороноздатності США.

    Крім того, до четвертого законопроєкту увійдуть положення про заборону ТікТока, про конфіскацію російських активів для допомоги Україні, про ленд-ліз (із конкретними цифрами?) і про позики на гуманітарні потреби.

    Я б сказав, що гірше, ніж раніше ухвалений Сенатом законопроєкт про 90 мільярдів для України, Тайваню та Ізраїлю, але набагато краще, ніж нічого.

    Подивимося на реакцію демократів. Вони зараз можуть сказати, що це популізм і демагогія, тому потрібно просто ставити на голосування сенатський законопроєкт і не кошлатити бабусю.

    Але одне можна сказати точно: певний прогрес у цьому питанні є.

    Хоча (і тут я песиміст) щось мені підказує, що в Джонсонівському плані є якась заковика, яка не дасть змоги поставити Україні допомогу в потрібному обсязі: для Трампа таке рішення є вкрай шкідливим і навіть небезпечним із передвиборчого погляду.

  • Іранська атака може стати “чорним лебедем” для України

    Іран, запускаючи свої ракети та дрони по Ізраїлю, очевидно не розраховував завдати суттєвої шкоди. Можливості ізраїльської та американської ППО там добре знають. Але іранці показали, що вони готові до ескалації, якщо їх провокують, як це трапилося з ударом по іранському консульству в Сирії, і в них є, чим відповісти. Вони заробили додаткові бали симпатії в незахідному і точно у мусульманському світі, де не люблять ані Ізраїль, ані США. Це не означає повномасштабної близькосхідної війни. Щонайменше поки що.

    Однак будь-який крок може її спровокувати і не факт, що всі такі кроки можна заздалегідь прорахувати. Для нас це означає масивне переключення уваги на Близький Схід саме тоді, коли ця увага критично потрібна.

    В короткостроковій перспективі Іран звісно не постачатиме зброю РФ, адже йому вона самому потрібна. І шанси на ухвалення американського пакету допомоги можуть змінитися, якщо звісно в цих умовах не буде прийняте рішення пакет розділити окремо на нашу та ізраїльську допомогу. Тобто свої плюси та переваги теж можливі, хоча й неочевидні. Однак питання номер один у тому, що Захід реально стикається з перспективою ведення двох масштабних війн та необхідністю зробити чимало стратегічних рішень. І це в умовах, коли Захід до двох війн не готовий – ані ментально, ані політично, ані мілітарно. В будь-якому разі як західні, так і незахідні лідери зараз дивитимуться, чи не потрібне коригування існуючих стратегій і якщо так, то яке саме.

    І нам наразі потрібно зробити все і навіть більше, щоб іранська атака та її наслідки не стали “чорним лебедем” для нас і нашої підтримки.

  • Судоми імперії

    Судоми імперії

    З точки зору сучасності – не тільки політики, а й самої цивілізації – війна Росії проти України виглядає суцільною дикістю. Адже всі у світі – і росіяни також – прекрасно усвідомлюють, що Україна Росії нічим не загрожувала й не загрожуватиме, що немає ніякої реальної потреби її окуповувати і знищувати, що ця війна виснажує не тільки жертву, але й агресора, й взагалі все це абсолютно алогічно, пише для Збруч Віталій Портников.

    Але тільки не з точки зору збереження і відновлення імперії. Якщо пригадати історію, імперії завжди – якщо тільки у них була така можливість – поверталися у свої бунтівні провінції навіть тоді, коли ті вже ставали незалежними державами. Як єврей я знаю, про що кажу. Мою історичну Вітчизну римляни знищували кілька разів поспіль й зрештою не просто вигнали звідти все населення, але й замінили її назву Юдеї на вигадану імператором Адріаном «Палестину» (імператор був окупантом не тільки Юдеї, а й Еллади, й любив різні грецькі новоутворення). Але нам ще пощастило – ми пережили наших гнобителів і дочекалися дня, коли арку руйнівника нашого храму імператора Тита мешканці сучасного Риму підсвітили кольорами прапора Ізраїлю. Народам багатьох інших завойованих чи наново відвойованих держав повезло менше – їх просто немає. Найкращий приклад – навіть не Карфаген, а даки. Імператор Траян винищив усіх.

    Але все це – сива давнина. Здавалося б, вже у ХХ сторіччі імперії змирилися, незважаючи на фантомний біль, задовольнитися статусом національних держав. Саме у готовності до такого вибору насправді полягає геній Мустафи Кемаля Ататюрка або Шарля де Голля, хоча й тут не обійшлося без кривавих катаклізмів і трагедій.

    Змирилися всі – і континентальні імперії, і заморські. Але тільки не Росія. На початку сторіччя їй вдалося дивовижним чином відродитися за допомогою чудернацької людиноненависницької ідеології. Нові російські імперіалісти під червоними прапорами не тільки виграли громадянську війну на власній етнічній території, а й окупували землі інших народів, що вже проголосили свою незалежність, і всюди знаходили своїх союзників, вірян «справедливості» й «диктатури робітників». Другий правитель відновленої імперії Йосип Сталін повернув їй не тільки вплив однієї з наймогутніших держав світу, а й російський національний характер: комунізм фактично був доповнений авторитетом «старшого брата».

    Проте в усій цій конструкції була одна-єдина проблема: смерть неефективної, насамперед з економічної точки зору, ідеології означала загибель імперії. І вона дійсно загинула через 69 років після свого проголошення – як на мене, якби не Друга світова війна, це відбулося б на десятиріччя раніше.

    У 1991 році можна було вважати, що імперія дійсно відійшла у вічність назавжди. Насамперед тому, що росіяни вперше у своїй історії – навіть з часів етнічно строкатого Московського князівства – отримали шанс стати абсолютною більшістю у власній національній державі. Велика кількість колоністів повернулася з відновлених держав по периметру російських кордонів. Росія могла стати і національною державою, і регіональною домінантою водночас. Однак швидко виявилося, що це не потрібно ані російській владі, ані російському народові. Що росіяни не просто відчувають фантомний біль за втраченою імперією, але й готові занапастити власні цивілізаційні перспективи заради території. І що той, хто почне «збирати землі», стане для росіян головним героєм останніх десятиріч – на відміну від тих, хто намагався дати їм свободи й реформувати їхнє життя.

    Ця друга спроба повернення імперії вже не спирається на те, що робило такою привабливою першу спробу – нову молоду й нестримну ідеологію «рівності». Всі ці апеляції до «русского міра», російськомовного населення та інша пурга просто не сприймаються всерйоз. Задля культурної експансії не потрібно змінювати кордони – люди, які спілкуються однією мовою, можуть спокійно жити у різних державах тощо. Росіяни й самі знають, що брешуть, що вони нікого не захищають, а просто «повертають чуже». Бо можуть. Без ідеології вони можуть спиратися тільки на грубу силу. Як Тит чи Траян. Тільки от Москва – не Рим. Не перший, не другий, не третій. Навіть не тридцять третій.

    І саме тому ця друга спроба є приреченою, хоч би скільки зусиль росіяни докладали. Але й українці мають усвідомлювати, що вони воюють зовсім не за повернення Донбасу чи можливість вступити до Євросоюзу.

    Вибір дуже, дуже простий. Це вибір між юдеями і даками. І, звісно, я вірю у перший, а не у другий варіант – тільки одразу й назавжди на своїй землі.

    І можу тільки побажати, щоб якщо не ми, то наші нащадки побачили, як стіни Кремля підсвітять кольорами прапора України.

    Повірте, заради цього варто жити.

  • Іран нав’язує Ізраїлю нову гру: відповідь за Єрусалимом

    Іран нав’язує Ізраїлю нову гру: відповідь за Єрусалимом

    Здійснивши найбільш масштабний напад на Ізраїльську державу, Іран вперше зіштовхнувся з Ізраїлем віч-на-віч. Цим Ісламська Республіка Іран нав’язує Ізраїлю нову гру. Тепер питання в тому, якою буде реакція на ці терористичні удари з боку Єрусалиму? Адже в Тегерані чудово знали, що за подібні терористичні атаки відповідь Ізраїля буде сильною і рішучою. І дуже ймовірно, що вже буквально через декілька днів ізраїльська авіація розбомбить всі ядерні об’єкти в Ірані.

    Як зазначає найбільш впливова ізраїльська газета Yedioth Ahronoth: “Історичне досягнення ізраїльської протиповітряної оборони під час найбільшого обстрілу ракетами і БПЛА, з яким зіткнулася будь-яка країна. З 36 запущених крилатих ракет, 110 балістичних ракет типу HVAR і 187 дронів Shahed, тільки невелика кількість проникла на територію Ізраїлю, а більшість з них була збита ще на підльоті до країни. Базі Набатім було завдано незначних пошкоджень, але речник ЦАХАЛу наголосив у своїй заяві, що база функціонує”.

    Терористичний напад Ірану на Ізраїль у ніч на 14 квітня 2024 року можна порівняти з нападом на американську базу Перл-Харбор вранці 7 грудня 1941 року. Тепер у Ізраїлю, Сполучених Штатів та їхніх союзників з’являється унікальний шанс знищити один із ланцюжків у вісі зла – Росія, Китай, Іран і Північна Корея. Настав час допомогти іранцям позбутися їхнього тиранічного режиму аятолл. І цією нагодою варто обов’язково скористатися.

    Іран винен не лише в нападі на Ізраїль, понад 2 роки Тегеран допомагає Росії знищувати своїми дронами Shahed українські об’єкти критичної інфраструктури. Чим фактично бере участь у терористичній війні Російської Федерації з Україною.

    Тепер же настав час показати іранським муллам, що означає застосування подібних військових засобів для них самих. Після терористичної атаки на Ізраїль цілком законними цілями стають іранські ядерні об’єкти, військові заводи та електростанції. Іранські релігійні фундаменталісти мусять на собі відчути, якою є зворотна відповідь на їхні злочини проти цивільного населення Ізраїлю і України.

    Іран десятиліттями атакував Ізраїль через своїх довірених осіб – ХАМАС і Хезболлу, включаючи страшну атаку 7 жовтня 2023 року. Тепер настає реальна можливість поставити цю терористичну державу на місце. Тим більше, що ніким не обрана хунта ісламістів-жінконенависників в Тегерані, не мала і немає жодного мандату від пригнобленого нею народу на бомбування і завдання шкоди будь-якій нації у світі.

    Після масованої терористичної атаки на Ізраїль 14 квітня, Іран разом з путінською Росією, розділили між собою місце терористичної держави номер один у світі. Можна лише собі уявити, яких страшних руйнувань і смертей зазнав Ізраїль, коли б усі іранські дрони та ракети досягнули визначених цілей. Іранські різники нічим не кращі за російських, які тими ж самими іранськими безпілотниками вбивали українських дітей на вулицях міст.

    Той факт, що цього разу ізраїльтянам вдалося уникнути серйозних пошкоджень інфраструктури та людських втрат, залишає багато запитань. Адже можна тільки собі уявити, щоб було, якби Ізраїль та його союзники виявилися неготовими до відбиття такої масованої атаки? Тому варто відкинути усі хибні теорії, що, мовляв, напад став лише умовним жестом відплати, коли було достатньо точно виміряно силу удару, щоб не спровокувати поглиблення конфлікту між іранцями та ізраїльтянами.

    Це зовсім не так. В Ізраїлю тепер не залишається іншого вибору, як адекватно відповідати іранцям. Бо якщо вони цього не зроблять, то фанатичний режим мулл порахує, що ізраїльтяни побоялися розширення протистояння. І це спровокує наступну терористичну атаку, яка буде куди більш агресивною і потужнішою, аніж попередня.

    Хоча Іран здійснив найбільшу атаку на Ізраїль у сучасній історії, але він не досяг жодної зі своїх стратегічних цілей, головною з яких було залякати та деморалізувати ізраїльський народ. Необхідно визнати, що у них куди краще виходить тероризувати власних громадян і вбивати дівчат-підлітків, які демонструють акти непокори жінок ісламському дрес-коду і не хочуть носити хіджаб.

    Цей напад може підштовхнути Ізраїль до більш рішучих кроків щодо Ірану. Адже в Єрусалимі знають, що їхнє вікно можливостей, до того, як Тегеран отримає ядерну зброю, може швидко закритися. Тому, якщо вони дійсно збираються щось робити, то повинні це здійснити найближчим часом. Адже Іран – це терористична держава, яка підтримує палестинський ХАМАС, Хезболлу у Лівані, хуситів у Ємені та ісламістів в Іраку, і є союзником Російської Федерації у її кривавій війні в Україні.

    Ізраїль запобіг руйнівній силі наслідків цього удару завдяки підтримці міжнародної коаліції, і хотілося бачити, щоб ця коаліція збільшила свою допомогу й для України. Адже скільки українці не просять своїх союзників закрити небо над Україною, вони принципово не роблять цього. Мотивуючи тим, що це нібито може спровокувати Москву на збільшення ескалації. Такий підхід необхідно терміново переглянути. Ті хто проти прийняття такого рішення, мусили б відвідати зруйновані московитами українські міста і села, щоб зрозуміти, який геноцид здійснює Путін проти мирного населення в Україні.

    Тепер з’явилася нагода відповісти за усі проксі-атаки Ірану проти Ізраїлю, які здійснювалися тегеранськими сателітами протягом багатьох років. Адже після 14 квітня вже ніхто не зможе заперечувати щодо легітимного права Ізраїлю відповісти Ірану за напад на свою територію. Цей терористичний акт, як і різанина 7 жовтня на міжнародно визнаних землях Ізраїльської держави, мають врешті отримати пропорційну відповідь. Оскільки безкарність лише провокує наступну агресію.

    Той факт, що Росія надає підтримку Ірану у військовій сфері, програмному забезпеченні, допомагає розбудовувати авіацію та атомну енергетику, тільки збільшує безрозсудність режиму мулл. Якби вони не мали підтримки з Кремля, то були б куди більш обережні, помірковані і стримані. Але Москва допомагала їм технологіями, Пекін закуповуючи іранську нафту, фінансував їхню військову промисловість, а це підняло тестостерон агресії в аятолл до такого рівня, коли вони відчули, що вже здатні вирішувати долю світу.

    Однак керований ісламістами Іран велика загроза не тільки для всього Близького Сходу. Під час російсько-української війни Іран став спільником Російської Федерації і відрито виступив на боці московитів, задекларувавши цим, що там вважають – Україна, як і Ізраїль, не має права на існування.

    Чи не пора всім зробити відповідні з цього висновки, і переглянути своє ставлення до Ірану. Адже і досі дехто на Заході переконаний, що з Іраном можна порозумітися і домовитися. Не враховуючи того факту, що духовний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї готовий підірвати увесь світ, щоб тільки знищити Ізраїльську державу.

    Хай там як далі, але можна не сумніватися, що Іран продовжуватиме атакувати Ізраїль і Сполучені Штати через дюжину проксі-ополчень по всьому Близькому Сходу. Останнім часом Тегеран має звичку перетинати “червоні лінії”, знаючи, що російський диктатор Путін маячить в нього за спиною.

    Іранці безпосередньо відповідальні за загибель ізраїльтян і американців у регіоні. Вони також експортують свою зброю за кордон, особливо постачаючи безпілотники росіянам, які допомагають вбивати невинних українських цивільних. Тому цілеспрямована атака Ізраїлю на початку цього місяця, з метою ліквідації високопоставлених іранських військових, була виправдана у світлі цієї агресії Ірану.

    Якщо в Ірані думають, що напад на Ізраїль – це стримування, то вони зазнали невдачі. Ізраїльтяни мають право захищатися і завжди використовуватимуть це право для збереження існування своєї держави. Заперечувати це означає підтримувати продовження терористичних нападів на його територію. Важливо розуміти, що якщо між Іраном та Ізраїлем розпочнеться повномасштабна війна, збройні сили США будуть на місці подій.

    Ісламська Республіка Іран завжди була жахливим сусідом для тих країн, які знаходяться поруч з нею. Кремль створив близькосхідного монстра-вбивцю, який діє під політичним прикриттям Москви.

    Кінцева мета Ірану – стерти Ізраїль з мапи світу. І можна не сумніватися, що він буде ескалувати й далі, якщо його вчасно не зупинити. І з цим не варто зволікати, адже Іран, як і Росія, розуміють виключно тільки мову сили.

  • Ситуація з європейською підтримкою України ризикує суттєво погіршитися

    Ситуація з європейською підтримкою України ризикує суттєво погіршитися

    ЩОДО ПРОДОВЖЕННЯ «ІДІЛІВСЬКИХ» ТЕРАКТІВ

    «Іділівських» взято у лапки, тому що з розстрілом у російському «Крокус Холі» залишається надто багато запитань.

    З одного боку, ІДІЛ, що базується у Афганістані, взяв на себе відповідальність за теракт. А силовики недоімперії, яка впадає у середньовіччя, нахапали перших, хто трапився, яких неприхованими тортурами змушують давати покази проти України. А на підтвердження несуть якусь дурню про українські прапори і листування мало не з Володимиром Зеленським у смартфонах арештованих.

    Але світ на це не ведеться, і навіть у самій недоімперії все розуміють. Тобто, провал по всіх напрямках — як щодо російської безпеки, так і щодо звинувачення Україні у тероризмі.

    З іншого боку експерти, зокрема, Дмитро Снєгирьов наводить факти щодо співпраці представників ІДІЛ з російськими силовиками. Наприклад, навіть засуджені ІДІЛовці служать у збройних силах рф і виконують спецзавдання.

    Також треба розуміти, що російські спецслужби постійно контактують польовими командирами в Афганістані, і коли там були війська США, ця робота посилилася.

    Тобто, складається неоднозначне враження. Ситуація з розслідування теракту виглядає вкрай непрофесійною навіть для рф. Проте там є всі можливості для розігрування складних багатоходівок. Якщо припустити, що не всі карти на столі, то тоді ситуація перестає бути суперечливою.

    Мова про те, Кремль, піднявши інформаційну хвилю щодо участі України у тероризмі, може влаштувати криваві теракти у Європі. За участі афганських ІДІЛівців.

    Цілями можуть бути якісь масові події за участі європейців, які організовує якесь російське дипломатичне, торговельне чи культурне представництво. Або терористична атака на спортсменів від росії на Олімпійських Іграх — їх не шкода, вони у рф вважаються майже зрадниками, бо виступають без національної символіки.

    І після такого теракту обов’язково будуть знайдені візитівки Малюка та Буданова, записи виступів Зеленського на «95 кварталі» і тому подібні «викривальні факти». Але налякані європейці не будуть розбиратися, та ще й російські інформаційні ботоферми попрацюють.

    І ситуація з європейською підтримкою України ризикує суттєво погіршитися, а Штати ще не відійдуть від своєї політичної турбулентності. Ось тоді кривава антиукраїнська спецоперація Кремлю стане очевидною. Але буде запізно.

    Тому вже зараз потрібно інформувати наших партнерів про такий можливий розвиток подій. В першу чергу, Францію, як країну, яка приймає олімпіаду.

  • Чотири болючих питання в мобілізації

    Чотири болючих питання в мобілізації

    Розмова з командиром батальйону окремої штурмової бригади про мобілізацію:
    «В мобілізаціі для мене важливі чотири болючих питання.

    По-перше, відповідати за мобілізацію мають вмотивовані та компетентні люди. Міноборони та ТЦК нічого не роблять, чекають на добровольців та тих, кого інколи хапають у бусік. Зараз у Києві мобілізують в середньому лише по 100 чоловік на місяць з району. Закріпіть бригади для комплектування за конкретними військкоматами, призначайте вмотивованих та здатних до організаційної роботи людей.

    По-друге. Армії гостро потрібно посилення відповідальності командирів за життя військових. Кожен випадок загибелі людей має розслідуватись не формально, для галочки, а так, що відповідальний за безглузді втрати командир має не просто зніматись з посади, а понижуватися у званні до рівня командира відділення-взводу, і вчитись своїм прикладом вести солдат у бій. Так, це складно, але не можна довіряти солдат тим, хто не здатний керувати. У нас був випадок в цьому році – до нас прийшли бійці 4…-го батальйону, наші сусіди, розповіли, що вони не забезпечені та не підготовлені для бойового завдання. Ми їх почали вчити, жахнулися, що вмотивованих людей фактично не готували, а потім ми поїхали до того комбата-ледацюги і просто його відпи…ли. Але він і досі на посаді. Не можна довіряти життя таким нездарам, це злочин. Треба постійно аналізувати результати бойових дій, і тих, хто допускає великі втрати та погано керує, знімати негайно, а не тримати тому що він чийсь друг, кум, співслужбовець.

    По-третє, не повинно бути бронювання для правоохоронних та державних органів. Патрульна поліція хай патрулює, а усі інші правоохоронні органи мають мобілізувати мінімум 50% апарату. І відправити їх не у якісь спеціалізовані спецнази, не в особливі частини, а саме на поповнення звичайної піхоти. Верховна Рада, офіс президента, уряд, усі органи влади – мають мобілізувати 50% своїх співробітників-чоловіків. Влада має дати приклад захисту Батьківщини, а не ухиляння від мобілізації. Все, що не працює на оборону та безпеку, має дати частину людей на війну. Так, не усі можуть по здоровʼю воювати на нулі. Але усі можуть нести тилову службу. Щоб на блокпостах та у підрозділах забезпечення служили літні люди, а здорові на передньому краю.

    По-четверте. Треба відмінити привʼязку військового звання до певних посад. Некомпетентні та недосвідчені офіцери, з штабів та з запасу, або недосвідчені керівники правоохоронних органів, для яких нема посад їх рівня, або які не усвідомлюють що таке сучасна війна, повинні воювати там, де вільні посади завжди є і де досвід набирається швидко – це посади командира відділення у піхоті. Навіщо нам тримати високі посади для командирів, які не знають взагалі сучасної війни? Вислуга років в армії чи на держслужбі не додає розуму, людей треба оцінювати по їх сучасному досвіду».

  • Нова зрада? Обіцяли захистити енергетику, а не змогли

    Нова зрада? Обіцяли захистити енергетику, а не змогли

    Нова зрада. Обіцяли захистити енергетику, а не змогли. Когось на кол. Спалити відьму.

    От мені цікаво, ті люди, що так кричать, як собі уявляють захисні споруди Трипільскої ТЕС? Це ж на рівні Саркофагу над Чорнобилем. Ви дійсно чекали, що будуть будуватися такі захисні споруди?

    Росія зимою 2022 року била по енергетиці. Але не по виробничим потужностям. Вони били по трансформаторам. Чому? Тому що більше 50% генеруючих потужностей в Україні – це атомна енергетика. Бити по атомним станціям навіть росіяни не наважились. І вони пішли по шляху атак на саму систему. Намагаючись зруйнувати ії і таким чином «виключити» Україну, яка б зберегла при цьому левову частину генеруючих потужностей.

    І як захистити трансформатор ще можна уявити. Особливо від шахедів. І скоріш за все Україна пішла саме по цьому шляху. Захисту системи. Тобто трансформаторів. І поки що у нас не було ударів, які б дозволили зробити висновок, добре була зроблена та робота, чи погано.

    Але неможливо побудувати жодні захисні споруди для захисту великих генеруючих об’єктів. Просто неможливо. Тому закиди «чого ви не підготувались до ударів по об’єктам, розміром з єгипетську піраміду», виглядають популізмом і демагогією. Особливо коли основні ураження також об’єктів відбуваються за рахунок балістичних ракет, перехоплювати які українське ППО вміє тільки певними системами, які не розкидані по всій країні.

    Дискусія – що тепер робити і як підготуватись до періодів пікового споживання (зима плюс липень-серпень, коли буде спеконтно) цілком доречна. Так само як і намагання отримати додаткове ППО на тлі російських ударів. Саме після атак зимой 2022 року по енергетичній інфраструктурі ми отримали перші Патріоти. І саме на цьому краще сфокусуватись суспільству. А не на чергових політизованих суперечках.

  • Путін загрожує світу не менше, ніж Гітлер

    Путін загрожує світу не менше, ніж Гітлер

    Глава Пентагону Ллойд Остін переживає, що удари України по російських НПЗ негативно вплинуть на енергетичні ринки світу. “Ці атаки можуть призвести до ефекту доміно у глобальній ситуації у сфері енергетики. І, відверто кажучи, думаю, Україні краще завдавати ударів по тактичних та оперативних цілях, які можуть прямо впливати на поточні бойові дії”, – так він сказав у своєму виступі перед комітетом Сенату США щодо збройних сил.

    Генерал ще б про ефект метелика поміркував. За гарною метафорою про ефект доміно стоїть очевидна тривога про подорожчання нафти й нафтопродуктів перед майбутніми виборами у США. Україна не має піддаватися на цей тиск. Особливо на тлі непробачних затримок із наданням військової допомоги з боку тих самих США.

    НПЗ – частина військової інфраструктури держави-агресора, яка напала на сусідню країну. Українці продемонстрували свої можливості ефективно завдавати ударів по таких об’єктах більш ніж за 1 тис. км від своїх кордонів. Сподіваюся, зможуть ще далі й ще східніше.

    Уявіть собі, що під час Другої світової війни замість масованих атак бомбардувальниками США на стратегічні об’єкти (зокрема і НПЗ) генерали США хвилювалися б за ціни на бензин на американських заправках. Не вважаю своє порівняння перебільшеним, Путін для світу є не меншою загрозою, ніж Гітлер.

  • “Травневі свята” у Росії мають бути дуже “запальними”

    “Травневі свята” у Росії мають бути дуже “запальними”

    Російські НПЗ продовжують горіти. Здебільшого, не самі – до них прилітають українські БПЛА. Станом на сьогодні вражена більшість нафтопереробних заводів, розташованих у західній частині Російської Федерації. Цілими з великих заводів поки що (!) залишилися московський НПЗ, Кірішнефтеоргсинтез і Саратовський НПЗ. Але й туди може прилетіти.

    Така ситуація вже змусила РФ зупинити експорт нафтопродуктів, збільшити замовлення на переробку у Білорусі, Казахстані. Більше того, уряд РФ звернувся з проханням до казахського уряду про створення “запасу нафтопродуктів” для постачання до Росії у травні-червні 2024 року.

    Далі текст мовою оригіналу.

    Тем не менее, пока что топливо в России есть. Во-первых, не все из поражённых НПЗ полностью остановили производство, во-вторых, есть запасы топлива в хранилищах. С последним хуже всего. Хранилища пустеют, поскольку, на “обычный” уровень спроса накладывается сезонный рост потребления сельским хозяйством и война.

    Вариант с поставками в западную часть страны продукции из НПЗ приуралья и Сибири не даёт выхода из ситуации. Равно как импорт только из Казахстана и Беларуси. Необходимы ещё поставщики и необходим ремонт. С поставщиками возможно заказывать переработку в Индии , де есть крупные НПЗ. Это, кстати, позволит решить проблему “зависших” 39 миллиардов долларов (в рупиях) которые РФ получила за поставки нефти, но не может вывести из Индии. Но, посмотрите на карту и оцените стоимость доставки. Это будет очень дорого. А значит цены на бензин, которые уже начинают рост, будут увеличиваться и дальше. Есть вариант Ирана, но там тоже не всё гладко. С ремонтом ещё хуже. Как бы граждане РФ не гордились “технологическим развитием” своей страны, но “нефтяная держава” не способна производить современное оборудование для нефтепереработки. Способны Япония, Германия, ещё ряд стран. Но проблема упирается в санкции.

    Поэтому дефицит отдельных видов топлива в России возможен. При условии продолжения украинских атак. Тогда он наступит в мае и может продолжаться до июля-августа (как минимум). Естественно, сопровождаясь ростом цен. Вначале на топливо, потом на всю продукцию, которая доставляется потребителю транспортом. Кроме того, Украина может расширить логику использования БПЛА для атак на нефтеперерабатывающую инфраструктуру России. Например, вспомнить про нефтехранилища и продуктопроводы. А так же про железную дорогу, по которой будет доставляться импортное топливо. Но это уже, возможно, ближе к маю. Ведь “майские праздники” должны быть зажигательными.

  • Звір, що ходив по трупах: ким насправді був Горбачов

    Звір, що ходив по трупах: ким насправді був Горбачов

    35 років тому, у ніч проти 9 квітня 1989 року за особистим наказом Горбачова солдатами дивізії імені Дзержинського та десантниками було жорстоко розігнано мирну демонстрацію в Тбілісі. Озвіріла солдатня била людей гумовики кийками, а десантура використала в якості “аргумента” саперні лопатки. Під “роздачу” потрапили навіть грузинські міліціонери, які теж діяли проти демонстрантів.

    Загинула 21 особа, переважно молоді жінки,кілька сотень отримали поранення. Від саперних лопат також постраждали 37 грузинських міліціонерів.

    Горбачов потім божився, що ніяких наказів не давав і дізнався про цей злочин лише вранці. Він завжди був нелюдськи жорстокий і хитрий; спритно ховаючись від відповідальності. Так було з подіями у Тбілісі; так було з трагедією у Нахічевані; так було в Алма-Аті та Вільнюсі.

    Взагалі “Горбі” чомусь вважають ледь не демократом з ласкаво примруженими очима. Насправді це був звір ледь не моторошніший за Сталіна. Страшна лицемірна тварюка. Він в житті не мав друзів – тримав поруч лише тих, хто йому був потрібен. Ніхто ніколи не чув від нього ані слова вдячності обслуговуючому персоналу – водям, кухарям, фотографам, покоївкам тощо. Він зневажав кожного, хто був нижчий за нього й плазував перед сильнішими.

    І найголовніше – неймовірна жостокість і готовність йти по трупах. По трупах він до влади й прийшов – улюблений учень голови КДБ Андропова. “Людиною з крижаним серцем” називав Горбачова багаторічний міністр іноземних справ СРСР, член Політбюро ЦК КПРС Андрій Громико.

    Якщо хто не знав: саме Горбачов та його найближчий поплічник голова КДБ Крючков замислили, спланували й підготували ГКЧП (рос. Государственный комитет по чрезвычайному положению), який мав покінчити з “розгулом демократії” в СРСР, яка вирвався з рук Горбачова, мов джин з пляшки.

    Але сам “Горбі” завбачливо й хитро сховався на Форосі під охороною військ та флоту КДБ, що їх надав Крючков, чекаючи на результат перевороту й встановленн в СРСР кривавої диктатури. Членам ГКЧП, які напередодні прилетіли, аби запросити до Москви очолити переворот, заявив: робіть все самі, я хворий. А замість себе послав до Москви персонального “смотрящєго” – маршала Ахромєєва, який мав командувати військами.

    Проте все пішло не так. ГКЧП провалився. Владу захопив Єльцин. Горбачов повернувся до Москви не диктатором, а пенсіонером. Ахромєєва, який “надто багато знав”, удавили шнуром від портьєр. І з того моменту Михайло Сергійович почав розповідати у своїх лекціях по всьому світу, що він усе життя таємно ненавидів комуністів і вів із системою підпільну боротьбу з ними.

    Це дуже допомагало збирати гроші від наївних західних капіталістів на безхмарне й безбідне життя “Горбі”, якого там досі важають таким собі добрячком-демократом.

    Ну, а об`єднання Німеччини, вивід військ з Афганістану, розрядка та припинення (капітуляція) Холодної війни – то був вимушений крок, тимчасова передишка, аби накопичити сили на подальшу експансію Москви. Вона завжди так робила у несприятливих умовах.

    Так що, друзі, той, хто зараз сидить десь у підземному бункері, намагаючись підняти проти демократичного світу увесь бруд і все Зло на планеті – це лише продовження Горбачова. Але не таке хитрозроблене й облудливе.

  • Дипломатична метушня навколо війни

    Мабуть, вже всі помітили, що серед західних партнерів сформувалися дві течії. США і Німеччина вважають, що з прийомом України до НАТО поспішати не треба (а краще взагалі не приймати, бо може статися щось лихе). А от Велика Британія І Франція спільно підтримують вступ України у НАТО, коли це буде можливим (тобто, це все одно не скоро).

    Є розбіжності і у визначенні переможної цілі війни. Для широкого загалу у вжитку дві словесні конструкції. Штати і Німеччина повторюють, що не можна допустити поразки України. Свіжий тандем Великої Британії і Франції наполягає, що Україна має перемогти.

    Але ж це словесні наперстки. А що під ними? З різних аналітичних матеріалів і публіцистичних статей можна зрозуміти наступне.

    Німеччина схиляється, що непоразка України — це якщо росія залишить за собою (там вигадають якусь дипломатично-юридичну казуїстику) Крим та Донбас, а з інших захоплених після 2022 року територій вона прибереться. Це близько до «плану Трампа» (від якого він поки що відхрещується), і, мабуть, саме цей підхід О. Шольц має намір обговорити з Сі Цзіньпіном на наступному тижні.

    Франко-британський тандем, Британія, перш за все, вважає, що Донбас і Крим — це забагато для агресора і правильніше залишити йому лише Крим, але і той у якесь тимчасове користування (допоки не вмре путін), а потім повинна розпочатися процедура повернення півострова Україні — щось на зразок повернення Гонконгу до Китаю.

    Відповідно, британці і французи, у яких свої рахунки до росії, підтримують постачання нам стільки зброї і фінанси (навіть допускають ввід своїх військ — але на словах!), щоб ми могли наступати і звільняти окуповані території.

    А Штати і ті, хто сповідує їх підхід (таких, на жаль, більшість), вважають, що підтримку Україні треба надавати обмежено і дозовано, щоб вона поступово, контрольовано відкочувалася на фронті. Аж поки її керівництво не дозріє до початку перемовин.

    Проблема в тому, що Британія і Франція самостійно не потягнуть обсяг допомоги України, який необхідний для реалізації їх відносно прийнятного підходу. А от США і Німеччина здатні це зробити, але й досі не хочуть остаточно псувати відносини з Кремлем.

    І зверніть увагу, що В. Зеленський публічно дещо пом’якшив свою непримиренну риторику відносно переговорів з росією і зараз припускає їх можливість після звільнення окупованих після 2022 року територій.

    Звісно, все це обговорюється з Китаєм, чиї відносини з росією стають все більш схожими на стосунки сюзерена і васала, принаймні, з точки зору торговельного балансу. А у Пекіні керуються принципом: все, що економічно вигідно Китаю, є патріотичним і правильним, якби цинічно це ні виглядало для «глупих білих мавп».

    Відповідно, Китай вважає Україну зоною виключних інтересів росії. Але його дратує, що війна затягується, і США та Європа змушені витрачати свої гроші на виробництво зброї для України, а не на закупівлю китайських товарів. Тобто, Китай підтримає припинення бойових дій у центрі Європи на будь-яки умовах, незалежно від того, наскільки вони відповідатимуть справедливості і міжнародному праву. Головне, щоб це примирення було довготривалим, і Китай мав змогу заробити на відновленні зруйнованого в Україні, незалежно від того, хто і як буде ці території контролювати після мирних переговорів.

    Отакі розклади навколо нас. Україна продовжую апелювати до партнерів, сподіватися на них і таке інше. І критично мало робиться для того, щоб забезпечити прийнятну переговорну позицію як з партнерами, так і з агресором за рахунок внутрішньоукраїнських спроможностей.

    Недоімперія переконана і переконує всіх інших (для того і був візит С. Лаврова у Китай) , що влітку вона прорве фронт і нав’яже свої умови капітуляції України. Нам треба вистояти — незалежно від того, якою буде західна підтримка.

    Нічого нового: все вирішують фронт і тил, який працює на фронт. І ось тут визнати ситуацію повністю задовільною не виходить навіть у телемаратону.

  • Путін втілив мрії Бандери

    Путін втілив мрії Бандери

    Російські Z-патріоти кусають лікті – такої русофобії, яка зараз існує в Україні і світі, на болотах ще не бачили. Однією з головних цілей своєї кривавої СВО Путін хотів домогтися денацифікації України, повернення її у сферу впливу “старшого брата” – Росії – та визнання себе однією з гілок триєдиного народу. Зараз доводиться визнати – все пішло рівно навпаки.

    Про такий високий рівень національної самосвідомості українців Степан Бандера міг тільки мріяти. Якщо раніше, до захоплення Криму і второгнення російської армії на Донбас, українці переважно симпатизували Росії і ставилися до росіян лояльно, то тепер, особливо після повномасштабного вторгнення, всі мешканці країни стали ярими українськими націоналістами.

    Такого ефекту не очікував ніхто. Російські блогери визнають – саме Путін і його СВО з масованими обстрілами українських міст і селищ домоглися того, про що Бандера і мріяти не міг. То, виходить, Путін – працює на користь українському націоналізму? Чому ж тоді Z-патріоти не протестують проти його політики, не виходять на демонстрації спротиву? Однак все, що можуть російські патріоти – це підтримувати дії кремлівського карлика та скаржитися в соцмережах, що все пішло трохи “не туди”. Все, що вони наразі можуть – це визнати, що війна пробила прірву між колись братніми народами, і прірва ця щодня лише поглиблюється.

  • Горе переможених

    Горе переможених

    Олександр Лукашенко продовжує лякати сусідів війною, а спостерігачі у європейських країнах продовжують розмірковувати, чи дійсно диктатор буде готовий використати свою армію у нападі на Україну чи у провокаціях на кордоні балтійських країн та Польщі.

    Практично у ті самі дні, коли Лукашенко влаштовує свій маскарад із переодяганням у військову форму, українські дрони влучають у підприємство в татарській Єлабузі, де студенти з Татарстану збирають аналоги «шахедів», пише Віталій Портников для Збруч.

    В українців, окрім гніву, все це викликає щире здивування. Як білоруси терплять таку огидну диктатуру, яка заради власного самозбереження готова використовувати їх як гарматне мʼясо? Як татарам не соромно збирати дрони для російської армії?

    Але хотів би нагадати, що у радянські часи економіка Української РСР визначалася військово-промисловим комплексом. Не українським. Радянським. На підприємствах Радянської України збиралися танки, які мали підкорити Європу – і, до речі, саме ці танки прямували до повсталого Будапешту й розквітлої у змінах Праги з території УРСР, та й серед військових, які придушували угорське повстання і Празьку весну, було чимало вихідців з нашої країни. Але ж не тільки танки, звичайно! На тому ж заводі «Південмаш» збирали ракети, які могли би знищити не одне європейське місто. Цей завод з його смертельною продукцією завжди був справжньою гордістю українців – які там дрони! Коли я навчався в університеті в Дніпрі, головним його факультетом був, звісно ж, фізико-технічний. На цьому «засекреченому» факультеті готували майбутніх ракетників, серед його викладачів був, звичайно ж, і директор «Південмашу» Леонід Кучма. Я жодного разу не чув від своїх ровесників навіть умовної рефлексії з приводу їхньої майбутньої роботи, яка допомагала би Кремлю погрожувати неминучою смертю цивілізованому світові. І ось я уявляю собі конфлікт між СРСР і НАТО і західну ракету, яка точним влучанням потрапляє у цехи «Південмашу» чи у гуртожитки фізтеху. Що б ми всі відчули? Очевидно, саме те, що відчувають у Єлабузі – обурення й ненависть.

    Все це означає тільки одну річ – горе переможеним. Білоруський народ програв свій двобій з імперією – і не один раз, на жаль. Програв у 1994 році, коли більшість мешканців незалежної Білорусі проголосували за молодого антикорупціонера Олександра Лукашенка – «нове обличчя» у місцевій політиці. Програв тоді, коли спробував дати вирішальний бій диктатурі у 2020 році, яка виявилася готовою до відчайдушної боротьби з власними співвітчизниками. З того часу Білорусь, за великим рахунком, – просто окупована територія. І, можна сказати, її мешканці ще в кращій ситуації, ніж ті, хто опинився на окупованих територіях України – тих використовують в якості «гарматного мʼяса» без гучних заяв і спроб шантажу.

    Татарстан також програв імперії, хоча на початку 90-х мав величезний потенціал до відокремлення, принаймні від радянської Росії. Зараз вже небагато хто памʼятає, що у 1991 році в Татарстані навіть відмовились від проведення виборів президента РРФСР, а після краху Радянського Союзу Борис Єльцин змушений був підписувати із татарстанським президентом Мінтимером Шаймієвим спеціальну угоду про стосунки між Москвою та Казанню.

    Однак татарстанські можновладці вирішили, що власна корумпована держава у державі краща, ніж суверенний Татарстан. Я запамʼятав, як під час розмови у казанському Кремлі запитав у Мінтимера Шаймієва, чи не побоюється він, що у майбутньому Татарстан буде все більш схожий на Росію. І почув у відповідь, що це Росія буде схожою на Татарстан. Але Шаймієв прорахувався. З точки зору корупції і збагачення еліти – так, Росія стала схожою на Татарстан. Але з точки зору національного розвитку Татарстан все більше нагадує «просто» Росію. От вже татарська молодь і дрони для російської армії збирає.

    Можна запитати, а що було б, якби Білорусь і Татарстан виграли б, а не програли? Звісно, я б не віщував їм безхмарного майбутнього. Хоча б тому, що імперія так просто зброї не складає, історичний досвід України це засвідчує.

    Однак у тих, кого не вдається перемогти, хоча б є шанс відбитися й вижити. І робити свій, а не чужий вибір.

  • Єдина можливість перемогти – створити фронт дронів

    Єдина можливість перемогти – створити фронт дронів

    Тактика дронів для виходу з позиційного тупика

    Усе колись було придумано. Колись у Першу світову артилерія та кулемети перетворили фронт у кривавою позиційну мʼясорубку. Прорвати фронт піхотою та тримати фронт піхотою стало непомірно дорого та практично неможливо. Але британці та французи створили нові види техніки – танки та авіацію. На початку танки та авіація грали допоміжну роль, і ними командували піхотні командири, яким техніку передавали на посилення. Нова техніка посилювала війська, але не давала сама по собі можливості завдавати противнику у рази більші втрати. І після важких поразок союзники усвідомили – нові засоби боротьби мають отримати не допоміжне, а самостійне значення. Тобто не танки та авіація мають придаватись піхоті, а навпаки, для найкращої взаємодії та максимального використання техніки, дії піхоти підпорядковуються частинам, які застосувують нові бойові машини. І тоді британці та французи створили спеціальні танкові та авіаційні тактичні зʼєднання, які отримали самостійні завдання, і операції почали плануватись виходячи з тактики, оптмальноі для танків та літаків.

    Як тільки командування організувало масоване застосування бойових машин, як тільки командири піхотних зʼєднань почали планувати дії в першу чергу через застосування техніки та точного ураження, а не штурмувати піхотою та артилерійськими обстрілами по координатах, фронт вдалось прорвати.

    Позиційний стратегія закінчилась, оскільки масованість застосування танків та авіації відновили тактичний маневр на полі бою.

    Самостійна тактика нової бойової техніки дозволила вирішити ключове завдання війни на виснаження – скорочення втрат своєї піхоти та різке збільшення втрат піхоти противника. Прорив фронту технікою почав завдавати втрат силам оборони більше, ніж силам нападу.

    Дрони стали стріжнем нового бойового порядку на сучасному полі бою. Планування дій дронів, засобів боротьби з дронами противника, звʼязку – є основою тактики.

    Не дрони мають йти за людьми – а люди за дронами.

    Для реалізації тактики дронів необхідно створити самостійні тактичні групи дронів, які побудують управління та взаємодію з іншими бойовими компонентами, та дозволять застосовувати дрони масовано.

    Контроль фронту зараз – це не розсилка людей у посадки, а фронт дронів, антидронових систем, сенсорів та звʼязку. І ресурси і сили на це у нас є.

    За останні півтора роки мені довелось неодноразово піднімати тему створення спеціальних тактичних груп дронів на фронті. Тому що вже є ті, хто вже зараз показує результат.

    Місяць за місяцем доводиться говорити з людьми у владі про створення тактичної групи дронів на певній ділянці фронту. І В.Залужний це багато часу обговорював, і новий головком ЗСУ О.Сирський про це знає, інформація доводилась неодноразово, і деякі члени Ставки верховного головнокомандувача навіть виїжджали на фронт для ознайомлення. І слова керівники говорять правильні, і виставки дронів відвідують, і навіть почалась закупівля дронів на державному рівні, і навіть створили сили безпілотних систем.

    Але масованого застосування дронів на фронті нема – і тільки через те, що має місце серйозна недооцінка ролі дронів у керівництві. Ми використовуємо можливості наших підрозділів дронів на 10 відсотків, тому що нову тактику та техніку просто неможливо застосувати без організації, управління та планування.

    Єдина можливість продовжувати війну та добитись перемоги – створити фронт дронів, антидронових систем, сенсорів, високоточної зброї. Не колись у майбутньому, а прямо зараз, поки ще у нас є люди, здатні відбивати всі штурми своїм героїзмом та характером. Тактику дронів треба не вигадувати, а створити на прикладі успішних дій та прикладів масованого застосування дронів та антидронів. І у нас є ті, хто такий приклад можуть зараз показати. Потрібні рішення.

  • Чи готовий Майкл Джонсон зробити вибір між Джо Байденом і Дональдом Трампом?

    Чи готовий Майкл Джонсон зробити вибір між Джо Байденом і Дональдом Трампом?

    Ігри з затягуванням голосування щодо допомоги Україні, Ізраїлю і Тайваню в американському Конгресі, які затіяв спікер Палати представників Майкл Джонсон, вказують на те, що він має намір, під різними приводами, відкладати та затягувати це питання й далі. При цьому постійно запевняючи, що ще трохи узгоджень, і прийнятний для всіх варіант допомоги він буде готовий поставити на голосування. Але потрібно цей законопроект доопрацювати, щось викинути, щось додати та змінити, і тоді це буде саме те, що цілком може влаштувати більшість конгресменів від обох партій.

    Чому цього не розуміє президент Сполучених Штатів Джо Байден, який перебуває у вищій лізі американської політики вже більше 50 років, не ясно. Адже Джонсон постійно говорить публічно одне, робить друге, а планує третє. Бо для нього зараз головне не втратити посаду спікера і потрапити до нового складу Конгресу, а українське питання є лише важелем можливостей, які допоможуть йому знову переобратися.

    А далі вибудовується ланцюжок політичних цілей та викликів. Майкл Джонсон орієнтується на колишнього президента США Дональда Трампа. Від якого, великою мірою, залежить переобрання Джонсона до Палати представників. Трамп, у свою чергу, залежить від донорів фінансування його президентської кампанії, серед яких може бути і Путін, якщо через підставні фірми з Росії надходитимуть кошти, щоб вдруге привести екс-президента до Білого дому.

    Якщо Майкл Джонсон виконає усі вимоги Дональда Трампа щодо блокування допомоги Україні, то зможе переобратися до Конгресу, якщо ж ні, то тоді для того, щоб туди знову потрапити, йому потрібно домовлятися з представниками Демократичної партії. Тим більше, що вже дехто з його однопартійців-республіканців лайливо починає його обзивати “демократом”.

    І якби він через якийсь час дійсно поставив законопроект про допомогу Україні, Ізраїлю і Тайваню на голосування, то це означало б одне – тепер Майкл Джонсон вважає, що шанси стати знову президентом у демократа Джо Байдена вищі, ніж у республіканця Дональда Трампа.

    У той час, коли на кін поставлена не тільки незалежність та існування України, а й провідна роль Америки у світі, і взагалі доля західної демократичної цивілізації, можливо, що варто було б зробити крок, який трампісти передбачити не змогли. Запропонувати конгресмену Майклу Джонсону саме те, що він хоче – гарантоване продовження його успішної політичної кар’єри.

    А вона тепер залежить від багатьох факторів. Тим більше, що на початку 20 чисел березня республіканка Марджорі Тейлор Грін, з групи MAGA, яка асоціюється з Дональдом Трампом, ініціювала відставку спікера Конгресу США. Цю пропозицію Грін конгресмени мають розглянути протягом двох законодавчих днів. І статися це може вже дуже скоро, коли Палата представників збереться після перерви 9 квітня.

    Варто пригадати, що Марджорі Тейлор Грін хоче застосувати ту процедуру, яка вже призвела до звільнення колишнього спікера Палати представників Кевіна Маккарті. Тоді з подібною ініціативою виступив республіканець Метт Ґетц, і на початку жовтня 2023 року спікера Палати представників Маккарті, вперше за всю історію Сполучених Штатів, усунули з посади. Отож у Майкла Джонсона обмаль часу для того, щоб остаточно вирішити, як він планує діяти за такої критичної для себе ситуації.

    Можливо, що тут адміністрації президента Джо Байдена та демократам мало б сенс діяти на випередження і укласти з Майклом Джонсоном політичну угоду. Тобто, представники Демократичної партії в Конгресі не дадуть радикалам з групи MAGA усунути його з посади спікера та гарантують йому свою підтримку аж до часу переобрання Конгресу. Але він зобов’язується поставити на голосування в Палаті представників законопроект, вже підтриманий Сенатом, який передбачає допомогу Україні, Ізраїлю і Тайваню на суму 95 мільярдів доларів, 60 мільярдів з яких заплановано виділити Києву.

    Крім того, демократи в разі перемоги на президентських виборах Джо Байдена, якщо раптом Майклу Джонсону не вдасться знову пройти до Конгресу від Республіканської партії, гарантують йому поважне місце у новій президентській адміністрації. Підтвердивши цим, що він не програє за будь-якого розвитку подій.

    Адже для Джонсона зараз головним пріоритетом є продовження й далі його успішної політичної кар’єри. А у Демократичної партії є усі реальні можливості допомогти Майклу Джонсону у цьому.

  • Заяви альфа-політика Макрона: це нам на користь чи навпаки?

    Заяви альфа-політика Макрона: це нам на користь чи навпаки?

    Розмови про введення військ країн НАТО в Україну — це про що? Це нам на користь чи навпаки?

    Більше всіх про введення своїх сил розповідає президент Е. Макрон. Саме це робить подібні наміри примарними.
    Францію і росію пов’язує давня і складна історія відносин. І Франція, як, до речі, і Німеччина, має завищену повагу і до міжнародного значення рф , і до її воєнної потуги. Останнє, чого бажає Макрон — це пряме боєзіткнення французьких і російських військ.

    По-перше, це викличе у Франції шалені протести, бо там достатньо щирих симпатиків росії, і це не тільки нащадки різних хвиль еміграції. По-друге, у Франції побоюються поразки від росіян, яка буде супроводжуватися величезними втратами.

    Між іншим, більше всіх готова до введення до нас своїх військ Польща. При чому, і для неї мова може йти виключно про функції воєнної жандармерії у західних областях України, що дозволить звільнити деякі українські частини для фронту. І введені сили мають бути максимально розосереджені і непомітні.

    Але Польща про такий сценарій мовчить. На відміну від очільника Франції та інших західних високопосадовців, які запевняють, що Київ залишиться українським у будь-якому розкладі. Вибачте, а Харків? Дніпро? Запоріжжя? Миколаїв? Одеса?

    Не тільки пряме боєзіткнення з армією рф, а навіть одиничні втрати офіційно введених в Україну військовослужбовців країн НАТО від ракетних ударів агресора — це критична ситуація для країн блоку. Бо вона відразу викличе активізацію консультацій навколо відомої 5-ї статті Уставу НАТО. І тоді з’ясується, що там не передбачається гарантованої і безумовної воєнної відповіді.

    Тобто, Устав НАТО насправді вельми схожий з сумнозвісним Будапештським меморандумом, бо цей меморандум, власне, від того уставу і походить. Відповідно, така ситуація, де путін буде виглядати суперово, а колективний Захід жалюгідним, для західних політиків є неприпустимою, бо їх знесе власне населення. Тому що з’ясується, що європейські армії — малі і не мають бойового досвіду, реальна обороноздатність Європі зав’язана на США, а Штати зовсім не поспішають рятувати Європу. Принаймні, без дуже жорстких попередніх умов.

    Тоді чому демонструє маскулінність і рішучість пан Макрон? Не зважаючи на те, що США і Німеччина не хочуть приймати Україну у НАТО. А тому, що він знає, що все це — на словах. Можна скористатися політичною турбулентністю у Штатах, а також в’ялістю Німеччини, і позиціонуватися як новий європейський лідер. Який виступає рішуче проти путіна, але у принципи готовий з ним домовлятися.

    Насправді, нічого не міняється: доля України — це наша відповідальність. І дійсно, агресор не захопить Київ та інші міста України. Але тому, що ми їх не віддамо. Ніякі НАТІвці за нас по-справжньому воювати не будуть.

  • Українці не хочуть бачити колонізатора Булгакова

    Українці не хочуть бачити колонізатора Булгакова

    Колонізатор Булгаков.

    Експертна комісія Українського інституту національної пам’яті визнала письменника Михайла Булгакова символом російської імперської політики. І не треба істерики. Булгаков – видатний письменник, але українці його зовсім не дарма сприймають як російського колонізатора. Писав уже про це, але не гріх повторити.

    Булгаков до України має приблизно такий самий стосунок, як Кіплінг – до Індії. Булгаков, як і Кіплінг, був представником імперської культури, який народився в колонії. Він також на все життя зберіг психологію колонізатора і відповідне ставлення до “повсталих племен”, зокрема до українців.

    Творчість Кіплінга в незалежній Індії ігнорували 60 років. І лише 2007 року вирішили відкрити музей у будинку, де він народився. Імовірно, і в Україні за 60 років до Булгакова почнуть ставитися просто як до великого письменника, не звертаючи уваги на його ідеологічні погляди. Але під час війни з імперією це неможливо.

    По “Білій гвардії” видно, яке місце в житті Булгакова посідала Україна й українці. Позитивні герої роману, російські офіцери, за якими ховається автор, його родичі та друзі, поводяться як колонізатори, опинившись в оточенні повсталого проти них народу колонії, тобто українських селян. На свої сили надії немає. Занадто мало їх як порівняти з ворожою масою повсталих. Усі надії колоніальних офіцерів крутяться навколо допомоги інших, більш могутніх колонізаторів: німців, французів, англійців. Офіцери шоковані: німецька армія йде з України, хто тепер захищатиме їх від українського народу? “Білі пани”, як потопельники за соломинку, хапаються за будь-які безглузді чутки. Готові повірити навіть у допомогу проти українців із боку міфічних сенегальців (пам’ятаєте: “А де ж сенегальців роти?”).

    У ставленні позитивних героїв “Білої гвардії” (і, очевидно, її автора) до українців поєднуються елементи національної і соціальної ненависті. Адже ці офіцери – вихідці одночасно з національно і, як наслідок, соціально привілейованої меншини (російські дворяни), якій протистоїть національно й соціально дискримінована більшість (українські селяни).

    Зокрема й на “білогвардійських” творах Булгакова виросло нове покоління колонізаторів. Гіркін і багато інших піонерів антиукраїнської агресії любили вбиратися у білогвардійські мундири, ймовірно, почувалися Турбіними, які йдуть воювати з “петлюрівцями”.

    Чи варто дивуватися, що під час війни з імперією українці не хочуть бачити у своїй столиці музей, пам’ятник, саме ім’я ідейного колонізатора?

  • Харків на найближчий час приречений на те, щоб бути в заручниках у терористів РФ

    Харків на найближчий час приречений на те, щоб бути в заручниках у терористів РФ

    Дуже не приємно про це писати , але треба.

    Харків на найближчий час приречений на те щоб бути в заручниках у терористів РФ. Харків дуже вразливий перед терористичними варварськими методами росіян у війні.

    По перше відстань до кордону.

    А по друге це одне з найбільших міст в Україні. А це означає що ураження може наноситись більшою кількістю зброї.
    А головне, через кількість жителів це постійний тиск на військове та політичне керівництво. Це резонанс. Це гучно. Наприклад Бєлгород для Росії, то ніщо. Якийсь прикордонний мухосранск. Тому реакція на те що, наприклад, робили російські повстанці в бєлгородській області, дуже слабка. Харків в Україні займає зовсім інше місце навіть в інформаційному полі.

    Зараз РФ крім виносу енергосистем, ще й створює тиск на військових та політиків, щоб вони почали приймати в умовах обмежених ресурсів, хибні рішення “на емоціях”.

    По типу в Харкові треба перкинути петріот з інших міст, щоб захистити містян.
    Але на жаль реальність така що в нас не вистачає засобів ППО щоб закрити навіть всі військові та енергетичні системи.

    Їх тупо нема. І якщо перекинути щось в Харків, то це значить оголити якісь військові об’єкти. А це втрата техніки, людей і в результаті послаблення на фронті, втрати території та окупація.
    На жаль дуже проста арифметика.

    Але росіяни будуть тиснуть. Бити по цивільній забудові. КАБи будуть залітати все глибше.
    Вони будуть провокувати і чекати звідки на Харків перемістять засоби ППО. І вдарять туди. Дуже надіюсь, що не буде ніяких рішень “для піару” або “на емоціях”.

    А ще Харків дуже вигідний росіянам для створення видимості ложних намірів та обманих маневрів.
    В них нема ресурсу щоб взяти місто, але в них є ресурс, щоб створити вигляд наступу на місто і спробувати взяти його під вогневий контроль. Насправді, дві-три дивізії то невелика ціна для РФ, для того щоб спробувати примусити керівництво ЗСУ, перекидати сили з інших ділянок фронту.

    На жаль, це просто треба розуміти і усвідомлювати.
    Поки нам партнери не нададуть засоби захисту повітря та літаки, Харків буде потерпати.
    Шахедів це стосується в меншій мірі, бо моє глибоке переконання, що цього можна було запобігти, підготувавшись. Час був. Але Синєгубов був дуже зайнятий іншими справами. На місто йому начхати.

    А шахеди треба збивати за містом, а не над містом. Над містом вже пізно. І це відповідальність ВЦА.
    Але то таке, маємо що маємо.

    Я просто хочу, щоб люди розуміли всі можливі наслідки. В найближчий час буде складно і важко. Весна і літо будуть важкі. І може навіть бути таке, що і багатьом цивільним прийдеться брати зброю до рук як то було в 22. Захопити Харків у РФ сил не вистачить, але спробувати підійти ще ближче для того щоб взяти під вогневий контроль, можуть спробувати. Це навряд чи вийде, але буде складно.

    Тому, тримаймо стрій, готуємось та допомагаємо ЗСУ

    Роман Донік – Roman Donik / Facebook

  • Ворога серйозно відкинуто: ЗСУ руйнують ілюзію стрімкого прориву росіян

    Ворога серйозно відкинуто: ЗСУ руйнують ілюзію стрімкого прориву росіян

    Дуже хороші новини. Ще не до кінця, бо бої тривають. Але в місці де останні дні створилась колосальна загрозлива ситуація прориву фронту – наші нанесли контрудар і поки серйозно відкинули ворога. Сподіваюсь, що вдасться закріпитись.

    Також доблесною 59 бригадою був відбитий масований наступ на Красногорівку. Спалили 12 одиниць техніки. Разом з масованим спалюванням техніки на інших напрямах – це створює серйозний провал в забезпеченні орків і в їх ілюзіях стрімкого прориву.

    Зараз ми перебуваємо в критичному часі місяць або два. Найважливіше це розбити ілюзію орків, що вони можуть щось прорвати і знищити їм запах перемоги, який в них розвинувся на фоні чергових ганебних спроб Заходу надати/ненадати нам допомогу.

  • Контроль РФ над Кримом та Севастополем під питанням

    Контроль РФ над Кримом та Севастополем під питанням

    Міністр оборони Росії Сергій Шойгу представив нових керівників ВМФ Росії, Північного та Чорноморського флотів РФ. Власне, призначені на ці посади адмірали вже виконували обов’язки командувачів, однак у Москві воліли не повідомляти про кадрові рішення Володимира Путіна. І, гадаю, зрозуміло, чому. Сам факт тотальної зміни керівників флоту цілком свідчить, що військово-морські сили РФ продемонстрували свою неефективність і несучасність під час російсько-української війни. Під питання було поставлено один із головних наративів путінської агресії – контроль над Кримом і Севастополем, пише Віталій Портников для Крим.Реалії.

    Важливість перебування в Севастополі Чорноморського флоту завжди була одним із головних політичних завдань Російської Федерації – не тільки в путінські, а й у єльцинські часи. Перший президент Росії навіть переносив терміни свого візиту до української столиці й відмовлявся підписувати так званий «великий договір» між Росією та Україною доти, поки не буде досягнуто згоди про перебування Чорноморського флоту в Севастополі. Третій російський президент – Дмитро Медведєв – відмовлявся домовлятися з Віктором Януковичем про газову знижку без продовження терміну перебування флоту в Криму та зміни умов його функціонування. І, зрештою, Росія окупувала та анексувала Крим.

    Севастополь сприймався як головна база, що дозволяє панувати у всьому Чорному морі. Але вже перша велика війна продемонструвала неспроможність цих планів. Чорноморський флот не здатний перешкодити українській торгівлі, а Севастополь постійно зазнає ударів з повітря – так, що штаб Чорноморського флоту та інші його об’єкти перетворилися з офісів на мішені. Росії довелося терміново перебазувати частину флоту в явно непідготовлену для цього бухту в Новоросійську і відновлювати резервний флот в Очамчирі, біля окупованої Абхазії.

    Зрозуміло, що у цій ситуації відповідальність мали покласти саме на керівників ВМФ та Чорноморського флоту РФ, а не на Путіна з його планами бліцкригу та нерозумінням того, як змінився світ. І це при тому, що й у минулому Чорноморський флот Росії міг воювати лише проти слабких – але коли йому давали відсіч, він йшов благополучно на дно. Втім, російські лідери, як ми знаємо, мають специфічні відносини з історією.

    Питання тепер у тому, які завдання ставить Путін перед новим командувачем ВМФ Росії Олександром Мойсєєвим і новим командувачем Чорноморського флоту РФ Сергієм Пінчуком. Вимагатиме зберегти хоча б те, що залишилося, чи відновити можливості флоту в Чорному морі, блокувати торговельні шляхи, посилити удари по Одесі, Ізмаїлу та інших українських портах?

    Знаючи мегаломанію Путіна, я, скоріше, схиляюся до другого варіанта. А це означає, що Чорноморський флот Росії, як і раніше, лізтиме на рожен і втрачатиме кораблі. Тим більше, що нових «стрілочників», які відповідатимуть за чергові розчарування Путіна, вже призначено.

  • Проблема санкцій та їхньої ефективності для Росії

    Проблема санкцій та їхньої ефективності для Росії

    Проблема санкцій та їхньої ефективності залишається максимально складною як для України, так і для її «західних партнерів». Тривалий час їх вважали ледь не основним інструментом стримування агресії у сучасному світі, а також засобом врегулювання конфліктів та уникнення військової ескалації.

    Логіка тут була проста і зрозуміла. Усі з усіма економічно пов’язані. Торгувати вигідніше, аніж ворогувати. Загроза зупинення економічних зв’язків (чи бодай їхнього серйозного обмеження) з провідними економіками сучасного світу (ЄС, США, G7) має виглядати настільки невигідною, що саме її проголошення має виступати стримуючим фактором для агресора.
    Ну, принаймні, саме так теоретично на це тривалий час дивилися на Заході. Там вважали, що якщо вони змогли «економічно задушити» СРСР, що обумовило його розпад, то значно більш інтегрована у світову економіка рф тим більше має побоюватися санкцій. Зараз це виглядає смішно, але перед 24 лютого 2022 року США обіцяли російській стороні «пекельні санкції», і, мабуть, вірили, що так вони справді реалізують «стримування».

    Але як засіб стримування санкції себе не проявили, і нікого ні від чого не стримали. Чому? На це вплинула низка обставин.

    По-перше, росіяни прекрасно знали «західних партнерів». Наскільки вони «сміливі», наскільки неповороткою є їхня бюрократія. Швидше за все, «кремлівські стратеги» взагалі не планували якоїсь більш-менш довгої війни. Вони планували поставити «Захід» перед фактом, щоб потім останні були змушені реагувати на те, що цілком можна було б назвати «новими обставинами» або «новими реаліями». Відповідно, тоді б санкції, швидше за все, були б досить умовними, бо «уже запізно». За аналогією до умовних «Кримських санкцій».

    По-друге, росіяни прекрасно знали, що «Захід» не єдиний. Він політично-розколотий, насичений російськими агентами впливу, нестабільний. Будь-які санкції не будуть там ухвалюватися швидко і легко, вони завжди будуть передбачати купу виключень та подвійних стандартів, які згодом зроблять обхід подібних санкцій досить легкою справою. «Захід» легко обіцяє санкції, але дуже важко їх впроваджує. Бо думає одночасно як «реалізувати погрози», але так, аби зберегти ситуацію максимально комфортною для себе. Але власний «комфорт» від санкцій – це і комфорт від санкцій російського агресора.

    По-третє, світ уже далеко не лише «Захід», і російська влада це прекрасно знала. Китай та низка інших режимів та навіть і цілком загальновизнаних урядів радо їх підтримали. Звісно, за гроші. Але яка різниця росіянам, чи купують вони лояльність за гроші, чи ні? Головне, що вони можуть торгувати енергоресурсами, можуть купувати зброю в Ірані за золото, можуть одержувати все, що їм треба, через підставні фірми та треті руки.

    По-четверте, російська влада має власні інструменти тиску на інших. Зокрема, мова про ядерний шантаж, який зараз регулярно застосовується ними по відношенню до «Заходу». І нинішні, вирощені у тепличних умовах західні політики, не готові до подібного тиску, а тому радше підуть на поступки, обмеження, малювання для самих себе «червоних ліній», аніж рішуче будуть реалізовувати власну початкову політику. Тому санкції затримуються, малюються виключення тощо.
    Ключова проблема – адміністрування санкцій. Мало це все ухвалити, треба перевіряти, щоб воно виконувалося. А тут великі проблеми, бо всі ці заборони на страхування танкерів вирішуються через створення альтеративного танкерного флоту, цінові стелі – через махінації з приналежністю нафти тощо. Санкції дуже складно реалізовувати, бо ця реалізація вимагає серйозних зусиль і ресурсів.

    В Україні з санкціями є власні проблеми. Відсутність нормативної бази, непрозорість впровадження, відсутність механізму оскарження зробили свою справу: санкції перетворились на інструмент торгу та конкурентної боротьби, шантажу та залякування, а відтак – дискредитували себе та втратили довіру всередині країни та на Заході. Це має ряд наслідків, які ми спостерігаємо просто зараз.

    Наприкінці березня стало відомо, що Кабінет міністрів закриває перелік Міжнародних спонсорів війни на вебсайті Нацагентства з питань запобігання корупції (НАЗК). За офіційною інформацією, «Урядовці заслухали інформацію від МЗС про звернення представників дипломатичного корпусу країн-партнерів з приводу відсутності нормативної бази для існування списку Міжнародних спонсорів війни, а також про негативний вплив цього списку на ухвалення важливих рішень для протидії російській агресії». Отже, напрямок, який ще нещодавно видавався важливим, тепер закривається. І, мабуть, на це є очевидні підстави. Просто «моральний тиск» уже не дуже діє на виробників та власників бізнесі у рф, особливо на тлі «загальної втоми» від війни, яка наростає на «Заході». Водночас, самі представники бізнесу домагаються через власні уряди тиску на Україну, яка змушена на такий тиск реагувати. При тому, що, очевидно, Україна мала б демонструвати «Заходу» зразки того, як слід впроваджувати та забезпечувати реалізацію санкцій. Нормативна база досі недопрацьована, критерії не завжди чітко прописані, як наслідок – численні позови щодо скасування санкцій. Отже, Україна буде змушена реалізовувати власну реформу санаційної політики, роблячи її послідовнішою, невідворотнішою та системнішою. Бо інакше чого ми будемо вимагати від «Заходу».

    Хоча зрештою ми усі розуміємо, що головні «санкції» у новому світі будуть носити військовий характер. Найкраща санкція зараз – протидія будь-якій агресії із максимальними втратами для агресора. У цьому контексті старі-добрі диверсії можуть бути ефективніші за санкції. Як і ракети, ударні дрони та все те, що дозволить максимально ефективно нищити сили та ресурси опонента. Санкції, як засіб стримування, втрачають значення. Вони уже нікого не стримають. Хіба що будуть доповненням як засіб економічного тиску. Весь світ буде озброюватися, накопичувати засоби ураження противника, розвивати власні системи знищення ворогів. Це та реальність «дивного нового світу», у який ми зараз входимо. І від цього всім уже нікуди не подітися.

  • Нам досить мобілізувати 200 тис. військових, щоб зупинити орків на рік-два

    Нам досить мобілізувати 200 тис. військових, щоб зупинити орків на рік-два

    Поговоримо про переможний сценарій

    Будь-який переможний сценарій мусить включати наступні компоненти, при чому всі, а не хоча б один:

    1.Високий бойовий дух. Всі, хто займався бойовими мистецтвами знає, що поразка починається в голові. Як тільки боєць починає допускати, що він програє – він програє. Відбувається падіння мотивації, падіння фізичних сил, і панує страх. Саме це з нами зараз відбувається. Чи можна підняти бойовий дух? Так. Для цього треба принципово змінити інформаційну політику.

    2.Мобілізація додаткових 200 тисяч військових. Це моя оцінка, і я думаю цього досить, щоб зупинити орків на рік-два. Мобілізація саме для оборони, а не для нових великих наступів з нашого боку.

    3.Стабільна західна допомога. Отримання нарешті всієї необхідної зброї без затримок і політичних ігор

    4.Санкції, реально ефективні санкції. Щодня вспливає безліч інформації, як путін обходить санкції. Давно вже пора ввести вторинні санкції на китайські та індійські компанії, які працюють на Заході, за отримання не конкурентної переваги у вигляді санкційної російської нафти.

    Якщо будуть наявні ці чотири компоненти, то переможний сценарій виглядатиме наступним чином. Ми відбиваємо нові великі наступи, завдаючи колосальних втрат російській армії. Після цього ми не переходимо в свій великий контрнаступ, а продовжуємо вибивати орків на лінії зіткнення, без великих проривів фронту. Ціль продовжувати завдавати втрати, навіть якщо вони перестають атакувати, але не нести значних втрат самим. Паралельно з цим, опустити разом з Заходом реальну “залізну завісу”. Ізоляція путіна має стати тотальною. Хоче путін робити Північну Корею – ок, але тоді нехай і живуть як в Північній Кореї.

    За цих обставин через 2-3 роки в рф наступить крах, оскільки перенапруга від військових дій і колосальних санкцій зруйнує економіку. путін старий і без наступника, це будуть додаткові фактори внутрішніх трансформацій рф. Я не вірю в те, що він знайде наступника, оскільки вся збудована ним система залежить тільки від нього одного.

    рф впадає у внутрішню кризу, з якої не можливо вийти без зовнішньої допомоги Заходу. Розпочинаються мирні переговори, за якими вони виходять з України, засуджують злочини путіна, платять репарації. За це з них знімають санкції і знову пускають за міжнародний стіл.

    Всі інші сценарії, на жаль, ще більше фантастичні.

  • Європі теж більше не жити спокійно: круасанами російські ракети збивати не вийде

    Європі теж більше не жити спокійно: круасанами російські ракети збивати не вийде

    Один із найстрашніших наслідків цієї війни – перегажене майбутнє кількох поколінь.

    З перших днів намагаюся пояснити, що так, як раніше, вже не буде ніколи.

    Коли б і чим би не закінчилася війна, зміни, що відбулися у світоустрої, незворотно понівечили світ і майбутнє.

    Як для воюючих сторін, так і для тих, хто про війну лише зрідка читав у газетах.

    Далі текст мовою оригіналу.

    Третья мировая война уже вовсю идет и неважно, что напрямую в ней задействовано только две страны. Последствия настолько масштабны, что на сегодня мало кто может их рационально оценить.

    Для Украины (в каких бы границах она не закончила боевые действия) мир и восстановление экономики и разрушенных войной объектов не представляется до конца возможным. Само существование рядом России – это постоянная угроза обстрелов, разрушений и интервенции. Какие договоры не были бы подписаны, кто бы и какие гарантии безопасности нам не давал. Единственная гарантия ненападения РФ – это ее исчезновение с мировых карт. Но мы с вами люди взрослые и фантастические проекты не обсуждаем.

    Россия в обозримом будущем есть и будет нашим соседом и постоянной военной и гуманитарной угрозой для существования Украины.
    Восстановление промышленного потенциала Украины, исправление демографической ситуации и другие необходимые процессы, можно наладить только при помощи стран-партнеров и в условиях милитаризации государственного устройства.

    Хотим мы того или не хотим, но нам географическим положением предназначена роль фронтира. А жить на фронтире такое себе удовольствие. Я не вижу для Украины возможности игнорировать наличие безумного соседа, даже в случае развертывания американских баз на приграничных территориях. Война, идущая на твоей земле, всегда касается тебя больше, чем та, которую ты ведешь на расстоянии.

    Мы или станем Израилем, научившимся жить в окружении безумцев, либо страна обезлюдеет, так как администрировать территории, подобные нашей, с населением в 12-15 миллионов человек просто физически невозможно. Именно эта ситуация – массовый исход – является для РФ стратегической целью. И такая политика рано или поздно приведет к исчезновению Украины, как государства. И это вызов, на который нам надо ответить.

    Европе тоже больше не жить спокойно и расслабленно. Война может перехлестнуть границы в один день и к этому надо быть готовыми. Кофе и круассанами русские ракеты сбивать не получится.

    Мир оказался стеклянным домом и одного хулигана с камнями вполне достаточно, чтобы все сокрушить. РФ представляет проблему не только для нас. Для нас она просто большая проблема. Политика России и неадекватность ее руководства – это опасность мирового уровня.

This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.