InfoResist

Category: Погляди

  • Скоро Росії “непростих” рішень не уникнути

    Скоро Росії “непростих” рішень не уникнути

    Минуло два роки та тридцять вісім днів війни. Лінія фронту минулої доби змінилася незначно. Є деяке (як пише ISW – незначне) просування росіян на Авдіївському напрямку, в районі села Тоненьке. Але також є просування вперед ЗСУ у районі Кремінної. Загалом ISW оцінює всі ці зміни як несуттєві.

    До речі про Авдіївський напрямок. У суботу росіяни зробили там найбільшу за довгий час танкову атаку силами танкового батальйону. 36 танків у компанії з невстановленою кількістю БМП спробували прорвати позиції ЗСУ. Але з цієї витівки нічого не вийшло. Залишивши на полі бою 12 танків, росіяни були змушені повернутися туди, звідки почали свою атаку.

    Далі текст мовою оригіналу

    В целом, можно сказать, что бои идут по всей линии фронта: от Кринок до Купянска. Но толку пока никакого нет. Россияне буксуют и не могут нигде добиться какого-то существенного успеха.

    ISW особо отмечает, что россияне пытаются воспользоваться моментом, когда американская помощь ВСУ фактически прекратилась, но даже в таком, ослабленном варианте, ВСУ по-прежнему им не по зубам. И они не могут добиться никакого заметного успеха. Что же будет когда и если американская помощь все-таки будет выделена?

    Я по-прежнему считаю, что европейской помощи будет достаточно, чтобы держать линию фронта. И это уже немало. Но если к ней добавиться еще и американская помощь, то инициатива в войне опять перейдет к ВСУ. Во всяком случае шансы на это есть и они высокие.

    Посудите сами: сейчас на фронте установилось относительное равновесие. Если американская помощь придет в ВСУ, то ответить на это усиление противника россиянам будет нечем. Разве что новой мобилизацией… Но это все еще вилами на воде писано, но даже если Путин и решится на нее, то все это долгий процесс и новые мобики появятся на фронте не раньше середины лета.

    Если же их сразу бросят в мясорубку, то толку от них будет немного. Достаточно вспомнить осень 2022 года. Тогда уже после проведенной Путиным мобилизации, россиянам все равно пришлось оставить Херсон и весь правый берег Днепра. Суровикин назвал это “непростым решением”. Неровен час, и в этот раз таких “непростых” решений будет не избежать.

    Что же касается американской помощи, то тут появились основания для осторожного оптимизма. Джонсон заявил, что сразу после каникул Палата Представителей займется вопросом помощи Украине (и Израилю с Тайванем, как я понимаю). Он опять настаивал на том, что это будет новый законопроект (предусматривающий выделение Украине помощи в кредит), а не тот, что уже прошел голосование в Сенате. Но пусть хоть так. В конце концов должен же он хоть как-то объяснить свое ослиное упрямство.

    Странно это… В США республиканцы – слоны, а демократы – ослы. Но вот теперь и у республиканцев появился свой осел… Чего только в жизни не случается. Но шутки в сторону: каникулы кончаются 8-го апреля. Уже 9-го конгрессмены выйдут на работу. Если все пойдет быстро, то не исключено, что к середине апреля помощь будет выделена.

    Давайте помечтаем… Если Байден снова не начнет валять дурака и в этот раз все-таки выделит столько оружия, сколько его действительно требуется и такого, какое нужно (Например, Patriot, ATACMS, много 155-мм снарядов и т.д.), то это может кардинально изменить ход войны.

    А если к этому моменту еще и Украина ускорит мобилизацию (справедливости ради, нужно сказать, что сейчас она хоть и по старому закону, но как-то идет), то вполне возможно, что к началу осени война и закончится. Причем совсем не так, как планировал ее закончить Путин. Мягко выражаясь.

    Хрен его знает, может в этом и состоял план Байдена? Может он такой чертов циник, что специально тянул резину, чтобы подгадать победу аккурат к выборам? Не так уж это и глупо, а? Ладно, ладно, что-то я размечтался… Но почему бы и нет? Иногда можно…

    Скажем честно: все мы очень соскучились по хорошим новостям. Чего уж тут…

    Слава Украине!

    Израильское правительство закрыло “Аль-Джазиру”, утвердило план наступления на Рафах (который предусматривает предварительную эвакуацию мирного населения), а ЦАХАЛ во время атаки на Дамаск разгромил консульство Ирана. Иран пообещал жесткий ответ. Что это значит – мы скоро увидим.

    Тем временем в Иерусалиме прошла большая антиправительственная демонстрация. Ее участники, среди которых были родственники и друзья заложников, требовали от Нетаньяху не атаковать Рафах, а заключить сделку с ХАМАСом и добиться освобождения заложников. Такие дела…

  • Партії Ердогана доведеться попітніти, щоб повернути довіру виборців

    Партії Ердогана доведеться попітніти, щоб повернути довіру виборців

    Ердоган програв на місцевих виборах у Туреччині вперше за весь час свого правління.

    Це вперше за більше ніж 20 років, коли керівна партія в Туреччині програє вибори. Опозиція суттєво покращила свій результат і вийшла за межі своїх традиційних космополітичних бастіонів в Ізмірі, Анталії і Стамбулі.

    Популярні опозиційні мери зберегли контроль за найбільшими містами. Майже не сумніваюся, що Екрем Імамоглу чи Мансур Яваш будуть головними опозиційними кандидатами на президентських виборах 2028 року.

    Усе-таки зміна лідера партії торік після поразки Кемаля Киличдароглу покращила ситуацію, і новий лідер CHP Озгюр Озель показав себе вправним менеджером і управлінцем.

    Єдина опозиційна партія, яка продемонструвала поганий результат, – IYI (Хороша партія). Це може завдати непоправного удару її лідерці Мераль Акшенер, аж до відставки й оновлення керівництва.

    Націоналісти із MHP та ісламісти Фатіха Ербакана продемонстрували непоганий результат і за грамотного управління можуть вийти на нормальний рівень підтримки до 2028 року, зокрема розтягуючи електорат Ердогана.

    Для Ердогана це були останні вибори. Він сам про це говорив ще раніше, тим самим запустивши транзит влади. Протягом наступних чотирьох років керівній партії треба буде попітніти, щоб повернути довіру виборців, розширити електоральну базу, підірвати позиції опозиції й повернутися до політики харизматичних партійних лідерів AKP у часи раннього Ердогана.

    Я ставлю на те, що наступником Ердогана буде якийсь популярний і нетоксичний силовик на кшталт Хакана Фідана, нинішнього глави МЗС і колишнього начальника розвідки.

  • Війна з комахами

    Війна з комахами

    У популярному зараз серіалі «Проблема трьох тіл» за романом китайського фантаста Лю Цисіня інопланетяни, які готуються до прибуття на Землю, називають мешканців планети комахами у чіткому меседжі, адресованому землянам. Саме ця характеристика має паралізувати людство й зробити його беззахисним у очікуванні страшної навали.

    Я згадав цей епізод на масштабній виставці, присвяченій Аллі Горській. А якщо бути точним – у одному з залів експозиції, де під призабуті вже звуки друкарської машинки демонструються документи Комітету державної безпеки Української РСР, пов’язані з художницею та її товаришам. Доповіді про зустрічі, розмови, протести. Згодом такі самі документи будуть присвячені вбивству і похорону Алли та відзначенню її пам’яті. Все творче життя – і смерть Алли Горської – пройшли у тіні КДБ. Вся її боротьба за власну гідність була боротьбою з цією політичною поліцією. Ну, і їхні доповідні записки, відповідно, також присвячені боротьбі з Горською та іншими українськими інтелектуалами, пише Віталій Портников для zbruc.eu.

    А «присвячені боротьбі» – це з нашої сучасної точки зору. Для товаришів з КДБ це була навіть не боротьба, а нагляд. Саме так, із презирством й огидою, вони могли спостерігати за комахами на комунальній кухні, впевнені, що у будь-який момент зможуть розчавити або отруїти – просто немає бажання такого чудового весняного дня вставати зі стільця й робити непотрібні рухи. Зрештою, нікуди цей тарган не дінеться!

    «Зал КДБ» на виставці Горської дає чітке уявлення не тільки про те, як знищували знамениту українську мисткиню. Він також демонструє природу режиму, створеного після окупації українських земель більшовиками. Ні, це був не український режим – не треба тут зайвих ілюзій. За великим рахунком, це й був режим «інопланетян», прибульців, чужих – і тих, хто бажав їх обслуговувати, різних там федорчуків з шелестами й щербицькими. Всі інші за такого режиму могли хіба що виживати. І до тих, хто мав не поплутану й закомплексовану, а усвідомлену і впевнену українську свідомість, цей режим ставився зі зрозумілою ненавистю та презирством. І намагався не перемогти, ні, а саме розчавити – що присвячена Аллі Горській виставка й засвідчує: її творчість була буквально занапащена вже з точки зору можливостей, а те, що вдалося створити всупереч владі й часу, знищене. І так відбувалося майже з усіма, хто сприймав себе насамперед в українському, а не у радянському – тобто в російському й псевдоукраїнському – контексті.

    Це презирство, звісно, не зʼявилося з більшовиками. Воно прийшло до них як спадщина Російської імперії, тільки російський шовініст комуністичних і путінських часів – це холоп, який одягнув чоботи чужої, аристократичної зневаги. Холоп, який знищив власних господарів, але намагається видавати себе за них у вкраденому і загидженому будинку – це і є Росія ХХ і ХХІ сторіч. І, звичайно, саме ця холопська зневага й визначила план путінського бліцкригу в лютому 2022 року. Люди, як відомо, не воюють з комахами – вони просто дають їм можливість існувати, поки не урветься терпець.

    Але саме це і є фундаментальною російською помилкою – хай навіть у Кремлі нас і продовжують вважати переляканими жуками. Адже що залишилося від російських шовіністів і колаборантів на нашій землі? Кого тепер згадують – колишнього голову КДБ Віталія Федорчука чи його жертву Аллу Горську? Хто виявився історичним переможцем? Ні, жук – це Федорчук, який наприкінці життя сховався за московським плінтусом! Жук – це Медведчук…

    Не випадково ж у фіналі серіалу, про який я згадував, один з головних героїв привозить борців із прибульцями у справжнє царство комах і нагадує, що ті продовжують жити й процвітати, незважаючи на всі зусилля людства.

    Чужий явно обрав собі не того ворога.

  • Коли може завершитися російсько-українська війна?

    Коли може завершитися російсько-українська війна?

    Останнім часом знову актуалізувалася тема завершення російсько-української війни. На цю тему з’являються статті, висловлюються політики, військові та політичні аналітики. Журналісти запитують: коли може завершитися російсько-українська війна?

    Однак у сприйнятті теми завершення російсько-української війни і в Україні, а нерідко й на Заході домінують крайнощі, далекі від реальності.

    Минулого року в нас переважали вкрай завищені очікування, що ще трохи, Захід дасть нам танки, і ми звільнимо всі окуповані території, включно з Кримом. І тоді війна сама собою закінчиться нашою перемогою. Це були дуже наївні уявлення про завершення війни.

    Зараз таких ілюзій в Україні стало набагато менше. Але віра в диво залишається. Уявлення про те, що війна закінчиться вже в поточному році завдяки прибуттю в Україну військ у НАТО, це така собі “побєдная маніловщина”, позбавлена реальних підстав. Ті, хто озвучує такі теорії, нехай почитають Послання Байдена до Конгресу США, в якому Президент США прямо сказав, що американські солдати не воюватимуть в Україні. Гучні заяви Президента Франції про можливу присутність військ НАТО в Україні поки що не зустріли підтримки у більшості його колег у Північноатлантичному Альянсі. До того ж європейські країни НАТО і організаційно, і ресурсно, і соціально-психологічно поки що не готові до такої війни, яка триває в Україні вже понад два роки. Але головним фактором стримування НАТО від прямої участі у війні проти Росії є ризик ядерної війни. Цей же ризик поки що стримує і Путіна від удару по сусідніх країнах Заходу.

    Інша крайність полягає в уявленнях про те, що ще трохи і Росія переможе в нинішній війні. У цьому дусі написана нещодавня стаття в Die Welt. Автор цієї статті припускає, що американська військова допомога Україні буде різко скорочена, незалежно від результату виборів, а Європі не вистачає “сил і політичної волі”, щоб самостійно надати необхідну допомогу зброєю. Україна, на його думку, навряд чи зможе утримати фронт, а у Росії достатньо ресурсів і глобальної підтримки, щоб продовжувати війну ще кілька років. Тому закінчення війни може відбутися вже в поточному році шляхом заморожування військових дій. Як саме це станеться, автор не уточнює, але, мабуть, припускає, що це відбудеться на умовах Росії. Стаття в Die Welt сильно перебільшує наявні проблеми й екстраполює їх на найближчу перспективу, а ось протилежні тенденції та фактори замовчуються, або ігноруються.

    Тема завершення війни через мирні переговори також сприймається через крайнощі, особливо у нас в країні.

    Одна крайність – очікування переговорного завершення війни вже зараз. Неважливо яким чином і на яких умовах. Головне, щоб швидше ця війна закінчилася. Прихильники цієї позиції бачать натяк на можливий мир у будь-якій західній публікації на цю тему, у будь-якій заяві на тему миру Путіна або когось із західних лідерів (наприклад, Шольца). У цьому разі бажане видається за дійсне.

    Прямо протилежна крайність – конспірологічне і параноїдальне ставлення до самої теми завершення війни через мирні переговори. Будь-яка політична заява, дискусія або навіть суто академічна стаття на тему мирних переговорів сприймається як “Зрада” (зрада), як таємний і злочинний план з таємної здачі України Путіну. Ось ця точка зору публічно у нас представлена дуже помітно.

    Звідси й таке підозріле ставлення до Глобального Саміту Миру, ініційованого Україною. Жодних непередбачуваних наслідків від цього саміту не буде. Цей саміт не про завершення війни і не про переговори з Росією. До того ж Росії на цьому саміті не буде. Цей саміт присвячений просуванню Формули миру президента Зеленського і нашої позиції щодо умов завершення війни. Для Росії наші умови завершення війни (Формула миру президента Зеленського) неприйнятні, як і для нас неприйнятні російські умови миру. У цьому сенсі ситуація залишається такою ж безвихідною, як рік тому. Ба більше, ймовірність мирних переговорів на цей момент навіть зменшилася. Росія готується до ескалації війни і готова на мир тільки на своїх умовах, які стали набагато жорсткішими й ультимативнішими, ніж два роки тому в Стамбулі. На Заході це добре знають, і розуміють, що примусити Путіна до реальних мирних переговорів можна лише зупинивши його в Україні.

    Звідси дуже проста відповідь на запитання про те, коли завершиться війна: ніхто і ніде (ні в Москві, ні в Києві, ні у Вашингтоні, Берліні чи Парижі, тим паче в Die Welt) не знає, коли завершиться війна. Наразі я не бачу жодних реальних передумов (ні військових, ні політичних) для завершення війни в найближчі півроку, з високою ймовірністю і до кінця року. Далі загадувати не буду. Більшість серйозних аналітиків вважають, що російсько-українська війна навряд чи завершиться до закінчення президентських виборів у США. Але й це не вирішальний фактор. Війна може затягнутися ще на кілька років, а її масштаби можуть вийти за межі України. При цьому паралельно можуть ініціюватися і мирні переговори, які, однак, далеко не одразу приведуть до завершення війни.

    Вирішальним фактором завершення війни буде перебіг і результати воєнних дій, ресурсне забезпечення воюючих сторін. Але на умови і саму можливість завершення війни також впливатиме розвиток соціально-політичної та економічної ситуації в Росії, Україні, США та ЄС, і загальна міжнародна ситуація. Від поєднання цих факторів залежатимуть і умови завершення війни, і те, коли саме вона може завершитися.

  • Путін махає ядерною дубиною. Які будуть наслідки?

    Путін махає ядерною дубиною. Які будуть наслідки?

    Останнім часом російський диктатор активізував погрози західній спільноті, якщо та не припинить допомогу і не віддасть Україну на поталу Росії. Путін удає, що готовий піти на ядерний таран і без вагань знищить цивілізацію, якщо не зможе перемогти в Україні. Цим він посилає сигнал вільному світу, що там, де керують тирани та егоцентричні правителі, правила інші, і відтепер правила будуть встановлювати вони.

    Наскільки серйозною є ядерна загроза Путіна? Адже подібне різке підвищення геополітичних ставок має дві сторони. Застосування ядерної зброї з боку Росії у напрямку Заходу, миттєво обернеться для режиму кремлівських старців знищенням Москви, найбільших міст Російської Федерації та військових і промислових об’єктів.

    І якщо узурпатору байдуже, що на війні з Україною кількість загиблих росіян скоро може сягнути півмільйона, то застосування ядерної зброї та відповідь на це Заходу – здатні призвести до падіння всього його режиму. А цього Путін боїться найбільше. І саме це – вирішальний чинник того, що нагнітання ядерної істерії в Кремлі наразі не має шансів перейти з інформаційної сфери у воєнну.

    Та якщо у 2014 році, після окупації Криму і частини Донбасу, Путіна почали визначати як мерзенного міжнародного насильника, то після більше, ніж двох років від початку повномасштабного вторгнення – про нього заговорили як про геополітичного бандита, що становить величезну небезпеку для всього людства.

    Геноцид українців має бути зупинений. А західні країни повинні дати чітко зрозуміти Кремлю, що будь-яке використання ядерної зброї Росією зустрінеться з адекватною і миттєвою реакцією. Адже доти реакція на злочини московців не вирізнялася швидкістю чи рішучістю. Тим часом Російська Федерація на війні застосовує нервово-паралітичний газ, фосфор та вакуумні бомби, тримає в заручниках запорозьку АЕС і коїть з людьми жахливі речі на окупованих українських землях.

    Європейці і американці мали б донести до Путіна, що застосування тактичної ядерної зброї в Україні чи деінде в Європі, означало б самогубство для нього самого та його країни. Допустивши серйозну стратегічну помилку – напад на Україну – тиран і досі вважає, що у військовому плані час на боці Російської Федерації. Власне, це стало його другою помилкою, оскільки сумарно ресурси колективного Заходу багатократно перевищують ресурси путінської Росії.

    Попри те, що Путін робить дуже грізне обличчя, коли вчергове починає говорити про ядерну війну, його міміка видає помітне нервування. Його просто сіпає, коли з’являється можливість, хай навіть і віддалена, перебування військ НАТО в Україні. А останнім часом, як би не тужився, він став умовно функціонуючим політиком, старим лідером кремлівської мафії, який вже пройшов пік своєї могутності.

    У багатьох аспектах, Росія перетворилася на паперового тигра, змушеного випрошувати зброю для продовження війни у Північної Кореї й Ірану, загрузнувши у війні, яку сама розпочала. Хоча ні Україні, ні Америці, ні Європі не варто недооцінювати свого супротивника. Попри все, Москві вдалося сформувати тоталітарний альянс з Китаю, Ірану, Північної Кореї та Росії проти Сполучених Штатів та їхніх союзників. Вороги демократії об’єднуються, й на це не варто заплющувати очі.

    Одначе дозволити ядерній державі використовувати загрозу ядерної війни заради залякування сусідів і силою та шантажем досягати свого – допускати не можна. Адже саме поступки державі-шантажистці здатні закінчитися ядерною війною. Тільки ті, хто проковтнули російську пропаганду, впритул не бачать злочини Путіна в Україні. Росія вдерлася до свого сусіда, намагаючись захопити країну та знищити українську ідентичність. Вона вбивала, катувала і ґвалтувала жінок, чоловіків і дітей. Вона викрала десятки тисяч дітей, щоб “перевиховати” їх у Росії. Вона постійно погрожує ядерною війною, якщо не доб’ється свого.

    І якщо піддатися на ядерний шантаж, Україні не виграти. Доля прихильна до сміливих. Українці і західний світ мусять робити те, що потрібно. Образно кажучи, це Карибська криза навпаки. Росіяни стурбовані ймовірним приходом НАТО в Україну, а Путін погрожує застосувати ядерну зброю. У цей критичний момент світової історії головне, щоб Захід не моргнув першим, оскільки Росія робить вигляд, що вона готова на все.

    Хоча насправді Путіна бентежить не так прихід НАТО на наші терени, як мирна та квітуча Україна у складі Євросоюзу. Впродовж усієї своєї історії росіяни блефували. Іноді вони залякували своїх ворогів, а іноді ні. Коли СРСР (нині Росія) почав завозити ядерні ракети на Кубу, тодішній президент США Джон Кеннеді мав сміливість запровадити блокаду навколо Куби. СРСР відступив. Проблема в тому, що в Кремлі вважають, що президент Америки Джо Байден не насмілиться нині повторити щось подібне.

    Стриманість і обережність Джо Байдена щодо збільшення допомоги Україні та його неспроможність надати їй своєчасну та достатню підтримку, до певного часу вселяли в Путіна сподівання, що ще трохи – й українці самі попросять Москву про капітуляцію. Однак тепер він зрозумів: цього не буде і почав підіймати ставки, не маючи на руках жодних козирів.

    Та схоже, певною мірою американська історія знову повторюється. Так, Сполучені Штати висловлювали багато “занепокоєння”, поки Гітлер один за одним захоплював шматки Європи в 1939 році. Навіть у 1940 році, коли Францію окупували нацисти, США не проявляли значного ентузіазму. І лише раптовий напад японців 7 грудня 1941 року на Перл-Гарбор підштовхнув Америку до рішучих дій. Але чи варто Вашингтону чекати на новий Перл-Гарбор?

    Очевидно, що Путін блефує. Але ядерна зброя має таку особливість, що для обох сторін гра закінчується з тієї миті, як натискається кнопка. Тому брязкання зброєю дає куди більший ефект, ніж її застосування. Витягніть шаблю, і зробивши неточний рух, ви можете просто настромитись на неї.

    Гіпотетична можливість розгортання сил НАТО в Україні, про яку нині так багато говорять, не призвела б до застосування ядерної зброї згідно з нинішньою російською доктриною. Так, минулого року Путін заявив, що вона допускає два можливі варіанти для застосування ядерної зброї: відплата за перший ядерний удар ворога і якщо саме існування Росії як держави, опиниться під загрозою, навіть якщо використовується звичайна зброя.

    Дуже важко стверджувати, що існування Росії буде поставлене під сумнів у разі присутності сил НАТО в Україні. Можливі бої між силами Росії та НАТО в Україні – це одне. А російські ядерні удари по силах НАТО в Україні або звичайні, чи ядерні удари по західних цілях за межами України – це зовсім інше. В останніх випадках Росія та Путін особисто стали б законними військовими цілями. І у Москві це чудово розуміють.

    Ядерне залякування, як і реалізація цієї божевільної ідеї, не дає Російській Федерації жодних шансів. Натяки Путіна, в такому випадку, мають на меті також і запобігти збільшенню постачання зброї Україні. Звичайно, Путін може натякати на використання тактичних ядерних боєприпасів малої дальності, а їх у Росії тисячі. Але він знає, що негайна реакція з боку НАТО покладе кінець будь-яким шансам на його перемогу в Україні.

    Політичний динозавр Путін військовим шляхом намагається реалізувати імперську ідеологію старого світу. Нагнітання ядерної істерії Москва здійснює за звичним сценарієм. Спочатку Путін говорить про ядерну зброю і погрожує її застосувати, якщо Україна занадто добре захищатиметься від його агресії. Потім інші країни згадують про те, що Путін говорив про використання ядерної зброї, і обговорюють, що вони повинні з цим робити. Далі російський диктатор перекручує цей меседж таким чином, ніби інші держави планують застосувати ядерну зброю проти нього, повністю ігноруючи, з чого саме почалося обговорення на Заході цього питання. Як наслідок – послідовники Путіна з промитими мізками повністю й беззаперечно схвалюють його дії.

    Путін гадає, що виглядає страшним і жорстоким, вимахуючи ядерною дубиною. Але такі постійні погрози є чіткою ознакою того, наскільки слабка його і взагалі російська позиція у світі. Російська армія показала себе не тільки значною мірою некомпетентною, але й неймовірно корумпованою. І це після того, як було витрачено мільярди на її модернізацію. До того ж, Путін достатньо обережний, щоб знати: ядерну війну ніхто не виграє.

    Миршавий диктатор-реваншист, як загнана тварина, постійно вишкірює зуби, лякаючи інших тим, чого не ризикне застосувати. Соціопатичний монстр-вбивця, хоча й хворий на невиліковну хворобу – манію відродження СРСР – усвідомлює, що застосовуючи будь-яку ядерну зброю, він підписує собі смертний вирок.

    У нього простежується проблема правителів, не підзвітних нікому, крім самих себе. Вони прагнуть реалізовувати свої фантазії за будь-яку ціну, не зважаючи на втрати. Але Путін знає, що в прямому конфлікті з НАТО Росія програє, і її подальше існування залежить від ядерного стримування. Це і є на сьогодні головним гальмівним фактором застосування ядерної зброї з боку Російської Федерації.

  • Чому Зеленський масово звільняє своїх радників та інше оточення?

    Чому Зеленський масово звільняє своїх радників та інше оточення?

    Скидають баласт чи баласт розбігається сам?

    Президент В. Зеленський масово звільняє своїх радників та інше оточення. Навіть таких давніх друзів як С. Шефір, який від обрання був першим помічником президента.

    Не пройшло і двох років повномасштабної війни, як Зеленський почав позбавлятися від людей, які не виконують сьогодні жодних важливих функцій і з якими він практично не спілкується.

    Наприклад, на Шефіра, як подейкують, свого часу були покладені делікатні обов’язки домовлятися з олігархами і слідкувати, щоб бізнесові інтереси оточення президента не виходили за певні межи. Зараз цей напрямок «роботи» майже зник, а його залишки повністю перебрав на себе А. Ермак. На додачу оскільки С. Шефір виявився абсолютно цивільною людиною, нічого не тямучою ані у бойових діях, ані у оборонці, то він виявився зайвим.

    А вже годі і згадувати про таких персон, як наприклад, С. Трофімов, який у «95 кварталі» займався кіновиробництвом, при А. Богдані був першим заступником ОП, а з приходом Ермака був виштовханий у позаштатні радники. Бо Ермак — сам кінопродюсер, жорстко контролює цю сферу, нащо йому хоч і міфічні, але конкуренти?

    Тобто, зараз формально звільняють стовідсоткових «мертвих душ», нікому, навіть цим душам», ні холодно, ні спекотно.
    Тому про якісь апаратні битви та чергове посилення глави ОП А. Ермака зараз не йдеться. Йому просто нема куди посилюватися, він і так давно не перша, але й не друга особа в Україні. Просто пішов канцелярський процес приведення до відповідності штатного розкладу ОП до реалій, що склалися.

    Оскільки ні на фронті, ні у міжнародних відносинах чогось рішуче переможного не спостерігається, то будемо радувати суспільство хоча перемогами бюрократичними…

    Не бачу сенсу прогнозувати, хто може прийти замість. Бо здебільшого не прийде ніхто.
    Хоча насправді систему влади треба оновлювати радикально, особливо керівництво воєнно-промислового комплексу. Причому, за рахунок людей, які здатні посунути «п’ять-шість незамінних ефективних менеджерів президента». Але це все ненаукові фантазії.

    А тим часом ворог почав все активніше використовувати на фронті винищувачі дронів…

  • Чому поляки не вважають себе “боягузами”?

    Чому поляки не вважають себе “боягузами”?

    Мене вражає, як багато дорослих українців починає вживати дитячу лексику, реагуючи на небажання Польщі бути втягнутим у війну. Абсолютне природнє небажання. Яке розуміють поляки. Але українці починають проектувати свої бажання на вчинки інших і з являється все це – «сцикуни», «зганьбилися» і т д

    Причому поляки не думають, що вони зганьбилися. Але ж головне, що думають українці.

    Так, ми всі б хотіли, щоб ця війна була не тільки нашою проблемою. Щоб у війну втягнулась Польща, а з нею і все НАТО. Це наше природнє бажання. Але не більше. І так само природнім є небажання Польщі бути втягнутим у війну. Абсолютно раціональна поведінка.

    Польща не збила ракету, яка на 39 секунд залетіла в польський повітряний простір. Польща бачила, що ця ракета не становить загрозу для Польщі і поляків. Вони чудово розуміли, що ракета має ціль в Україні і скоро туди повернеться. І Польща виходила з національних інтересів Польщі, приймаючи рішення не збивати ракету. Не з національних інтересів України, як не дивно. А з власних.

    Що стримує Польшу від збиття ракети? Перше, це ризик потенційної ескалації. І так, він може бути не великим. Він може бути всього 5%, наприклад. Але це не важливо. Коли в тебе немає війни, то навіть 5% ризику, що вона буде, це забагато. І уникати війни – це логічно. Це раціонально. І Україна б так само себе поводила, якби Росія воювала з Білоруссю і випадково ракета залетіла б у рівненьку область на 40 секунд. Без війни ми б ніколи не пішли на ризик спровокувати війну. І жодна демократична країна б не пішла. Тому називати це «боягуцтвом» – не розумно. Це вираження раціональної доктрини демократичної країни.

    Додатково, для поляків збиття ракети над своєю територією – це і фінансові витрати, бо ракети вартують грошей. І ризик того, що постраждає хтось на території Польщі, бо збиті уламки ракети могли б упасти на голову якомусь фермерові. І вбити його. І коли в тебе немає війни, це занадто великий ризик. Не кажучи вже про те, що такий пуск, бойовий пуск, призвів би до купи бюрократичної роботи у всіх учасників процесу і ніхто цього не хоче.

    І дивно, що українці дуже часто апелюють до досвіду Ердогана, який не побоявся збити російський літак. Хоча цей приклад взагалі не релевантний. Ердоган хотів збити цей літак. Дуже сильно хотів. І він просто скористався можливістю. Ердоган вже перебував у конфлікті з Росією на території Сирії. І тому хотів показати силу. Ердоган є авторитарним лідером, для якого це характерно. Мірятись тютюндрами з іншими лідерами. І для нього невеликий ризик війни не був проблемою, а дах НАТО дозволяв йому розуміти, що ризик ескалації обмежений. Він готовий був його взяти бо хотів показати Путіну силу, бо хотів обмежити діяльність російських військ в Сирії, бо хотів збити цей літак. Польща -країна демократична, і для демократичної країни такі виверти не природні.

    І ми можемо скільки завгодно розповідати, що такі дії провокують Путіна йти далі і можливо це призведе до нападу на Польшу. Це лише екстраполяція наших бажань. Це не аргумент для Польщі самостійно ескалювати і підвищувати ризик. Польща готується до потенційної агресії. Розвиває армію. Збільшує витрати на оборону. Але не хоче робити нічого, щоб підвищувало ризик виникнення цієї війни.

    І так, 39 секунд не причина щось міняти. І ні, абсолютно недоречним є маніпулятивні порівняння такої ситуації із варіантом прольота літаків через Польшу чи атаки вглиб території Польщі. Для поляків абсолютно зрозуміло, що ціль цієї ракети була не в Польщі і що захід ракети на територію Польщі є скоріш технічним збоєм, ніж актом агресії. І поки вони не отримають залізобетонних підтверджень, що це не так, вони не будуть ескалювати.
    Позиція українців продиктоваю тим, що ми вже у війні. І нам немає що втрачати. Війна вже прийшла до нас. І тільки до нас. Ми не захищаємо Західний світ, атакують нас і ми захищаємо себе. У нас немає мети врятувати світ. У нас є мета врятувати себе.

    І так, для західного світу перемога Путіна не бажана. Тому вони нам активно допомагають. Але не бажана вона тому, що створює в майбутньому потенційні ризики війни з Росією. І було б дуже тупо з їх боку ці ризики створювати зараз. Бо тоді сама допомога Україні втрачає сенс для раціональних інтересів цих країн.

    І так, це раціонально і цинічно. Але саме таким є світ. І не розуміти цього є дуже дитячою позицією. Як і сподіватись, що хтось вирішить наші проблеми і добровільно візьме цей тягар на себе. Ми це зробили не самі. За нас обрав Путін. І ми б так само більше за все хотіли б, щоб цього не сталось. І уникали будь-якої ескалації до останнього.

  • Кремль запропонує обміняти Бєлгородську область на Крим

    Кремль запропонує обміняти Бєлгородську область на Крим

    Операція “Останній ривок “путіна” просувається більш-менш за планом, незважаючи на несподіванку у вигляді заяви філії ІДІЛ – Хорасан про інцидент у “Крокусі”. Це не остання нова ввідна, яка може вплинути на хід усієї операції. Коли стане очевидно, що операція провалюється, то Кремль не тільки закриє бренд “путін”, а й запропонує обміняти Крим на Бєлгородську область, благо їхня площа однакова 27 тис. і 27,1 тис. кв. км.

    З об’єктивності слід припустити, у кремлі такий обмін можуть розглядати не як запасний план “Б”, а як основний. У цьому разі наратив про наступ на Харків, який Москва з січня просувала різними неофіційними каналами, слова “путіна” про “санітарну зону” в Україні, заяви Шойгу про набір нових армій, та інше, включно з “українським слідом” у “Крокусі”, мають вигляд ланцюжка актів психологічного тиску на Україну, який розгортають по наростанню на межі блефу.

    Блеф чи ні – стане остаточно зрозуміло до середини літа. Така гра Кремля має сенс у контексті Женевського саміту миру, де очікуються делегації зі 160 держав і, можливо, від Китаю, а також Вашингтонського саміту НАТО. Звільнення Данилова з секретарів РНБО за оригінальну вимову китайського прізвища Хуей наводить на думку: представники Пекіна в Женеву приїдуть.

    Обидва саміти відбудуться в першій половині літа, а поки Макрон зайнятий тим, що прагне розбудити совість і честь у Європі. За це заступник голови Держдуми Петро Толстой пообіцяв “відправити ядерну бомбу на Париж”. Макрон 23 березня відповів, що здивований “слабкими нервами у російських офіційних осіб”. Мабуть, товстий забув, що в Парижі влітку Олімпіада, і на неї дуже хочуть потрапити спортсмени з РФ, які кричать, що не можна змішувати політику зі спортом, але кличуть голосувати за “путіна” і “спецвійну”.

    У кремлі відчувають, як стискаються кільця Анаконди, але ніяк не зважаться на війну з НАТО, всупереч своїй пропаганді. Будь-який великий наступ в Україні теж містить ризики. Затяжна війна, на яку зробили ставку у вересні 2022 р., коли оголосили “часткову мобілізацію”, теж має не такий вигляд, як це бачилася Кремлю. Він точно не припускав удари дронами по НПЗ і відповідні атаки на енергосистему РФ. Якщо війна в такому форматі продовжиться, то дрони і санкції виб’ють РФ зі світового ринку нафти. При цьому в Китаї бурхливо зростає випуск електромобілів. Політика “розвороту на Схід” теж не виправдовує себе, а в Африці зростатиме хвиля невдоволення хижацтвом росіян. Війни, оголошені їм туарегами в Малі та повстанцями в ЦАР, – її перші симптоми. Війна Мадуро з Гвіаною теж не задалася – замість неї у Венесуелі 28 липня президентські вибори.

    Ці та інші тренди можна розписати більш детально. Не дивно, що в контексті їх у Кремля, як сукупної бюрократії, з’явилася ідея вийти з війни з Україною і вивести війська, але спробувати втримати Крим в обмін на Бєлгородську область. Точніше, на низку українських земель від Стародубщини до Таганрога, забраних у дні, коли, за версією Путіно-Медвєдвєдєва, Ленін зі Сталіним придумували Україну. Москва не поверне Таганрога, незважаючи на українське ім’я міста, але може повернути Валуйки, Рильськ, Грайворон і низку інших населених пунктів у західній смузі Бєлгородського і Курського суб’єктів РФ, сумарною площею 21 тис. кв. км. Це буде видаватися за “жест доброї волі” і виправлення свавілля комуністів. У реальності такий жест буде викликаний тим, що затяжна війна йде не за планом Кремля, не має для нього прийнятної перспективи і не можна утримати територіальні захоплення в Україні. У всякому разі в їхньому нинішньому обсязі.

    У результаті у Кремля залишаються два варіанти – йти на підвищення військової ескалації аж до зіткнення з НАТО з метою одним ривком кардинально змінити ситуацію на свою користь, або настільки ж кардинально вийти з війни. Проблема в тому, що почати цю війну Кремлю було легко, але вже не можна так само легко її закінчити, адже минуло 10 років, і за цей час Кремль наговорив багато мерзоти і скоїв багато злочинів. Тому неможливий сценарій китайського вторгнення до В’єтнаму, який закінчився тим, що після місяця боїв Пекін вивів війська без пояснень і зробив вигляд: війни не було. Якщо китайсько-в’єтнамську війну 1979 р. можна назвати “мовчазною війною”, то російсько-українська війна – це суцільно істерика з ядерним шантажем і фіглярством РФ в ООН.

    Завершення війни неминуче вимагатиме від Москви масштабних і концептуальних пояснень перед усім світом і незалежно від того, збережеться за її підсумками РФ чи ні. Пояснюватися доведеться саме Москві, а не Єкатеринбургу чи Казані. У цьому контексті ідея звалити все на Леніна, більшовиків і жовтневий переворот 1917 р., що зіпсував на сто років карму “расеї”, виглядає дуже привабливо. Ідея обміну частини Курського і Бєлгородського суб’єктів РФ на Крим теж добре вписується в неї і навіть дає змогу зберегти поточний наратив Кремля – у всьому винен комуніст-волюнтарист Хрущов.

    Залишається зовсім небагато – повноцінно вийти на цей трек. Це Кремль зараз і робить за різними напрямками, погрожуючи наступом у Харківській і Сумській областях.

    Інформаційно це виглядає так. У ніч після дня голосування з 17 на 18 березня так званий “путін” раптом заявив у своєму передвиборчому штабі про бажання створити так звану “санітарну зону” в Україні на кордоні з РФ. У таку ніч нормальні люди про таке не говорять. Вранці Пєсков намагався прояснити слова шефа, а 26 березня Шойгу назвав “повною дурістю” розмови про те, що для створення “санітарної зони” біля Бєлгородського суб’єкта потрібна додаткова мобілізація.

    Між цими датами Кремль влаштував п’ять днів ракетного терору Україні, погрожував війною Франції та Ісландії, пообіцяв скинути ядерну бомбу на Париж, оголосив про набір нової стотисячної армії і наговорив ще багато різного для психологічного напруження ситуації. Апогеєм мав стати інцидент у “Крокусі” 22 березня, покласти провину за який планували на Україну. У кремлі вважали, доводити нічого не треба, оскільки триває війна з Україною і все зрозуміло без коментарів. Більш заманливо було знайти в цьому “слід НАТО”, щоб підкріпити слова Пєскова вранці цього дня про те, що РФ веде війну з НАТО.

    Усе йшло за планом підготовки до перетворення Харкова на “санітарну зону”, але план порушила заява ІДІЛ – Хорасан. Через неї виступу “путіна” про “Крокус” не було 19 годин, незважаючи на анонси. У кремлі тупили з виступом, і в підсумку “путін” сказав лише про “вікно” на українському кордоні”. Виглядало нерозумно, оскільки з 2022 р. у нас немає кордону з РФ, а є лінія фронту. Два роки майже щоденних обстрілів міст і сіл Сумської, Чернігівської та Харківської області тому підтвердженням. Від кордону залишилися лише спогади. З цієї причини ще з 16 березня розпочали примусову евакуацію з району Великого Бурлука на Харківщині навпроти Уразового і Валуйок, відібраних Сталіним, а в решті прифронтової частини Харківської та Сумської областей йде спонтанна евакуація.

    У підсумку на базову версію – стрілянину і підпал “Крокуса” влаштувало ФСБ з метою інформаційного забезпечення реального або уявного наступу на Харків лягли ще три версії. Помста ІДІЛ, версія ритуального жертвопринесення, влаштованого євреями на честь свята Пурим, і версія професора Солов’я – ФСБ підставило “путіна”, щоб закрити цей бренд. Версія Солов’я узгоджується з гіпотезою – наступ на Харків і все нагнітання психозу Кремлем – це блеф із метою вийти на переговори про закінчення війни із сильною позицією.

    У гіпотезу про блеф вкладається і версія Кремля, яку він запустив 26 березня через “путіна”, Патрушева і Бортнікова. Оскільки Кремль не зміг на старті придушити версію про помсту ІДІЛ, то відразу взяв її теж на озброєння. Вона сподобалася Кремлю, оскільки відповідальність взяв на себе не ІДІЛ з Африки або з Близького Сходу, а з Хорасу, під який підпадають країни Центральної Азії та Афганістан. Це дає змогу поліції і ФСБ суворо наїхати на гастарбайтерів із Центральної Азії, для чого швидко наловили таджиків і одному показово відрізали вухо. У результаті Киргизстан і Таджикистан порадили своїм громадянам не їздити поки що до РФ і, за можливості, покинути її.

    У підсумку Кремль прагне вийти на конструкцію – країни НАТО, ІДІЛ, Україна і євреї спільно спалили “Крокус” і вбили в ньому масу невинних російських душ. Євреї в ній не данина традиції, а важіль тиску на Ізраїль. Тому версію жертв на Пурим на прохання Москви розганяють палестинці, причому роблять це більше з любові до євреїв, ніж до грошей. “Чекісти” настільки в захваті від самих себе і масштабів конструкції, що Патрушев не стримався і посміхнувся по Фрейду 26 березня, коли відповів “Звісно, Україна” на запитання журналіста щодо її причетності до “Крокусу”. Постановочність того, що відбувалося в “Крокусі”, включно з відсутністю крові біля “вбитих” короткими чергами з автоматів холостими набоями, показує – у ФСБ зростають над собою і вдосконалюються.

    Незалежно від того, як розвиватиметься далі історія з “Крокусом”, у Курському і Бєлгородському суб’єктах РФ все йде за сценарієм, як і раніше. Влада штовхає населення до виїзду різними способами, зокрема методом обстрілів від імені ЗСУ. У Глушково на Курщині з населенням 4,7 тис. осіб за 8 км від кордону закрито всі виробничі підприємства, крім магазинів і автосервісу. На Бєлгородщині відгороджена від РФ блок-постами ціла “Грайворонська республіка” і ліквідовано село Козинка. Простір біля кордону явно готують або до активних військових дій, або до обміну на Крим. В обох випадках населення там стало зайвим.

  • Теракт у Москві – це перший залп війни

    Теракт у Москві – це перший залп війни

    Дві війни Путіна.

    Багато років Путін, Асад, Ердоган гнали з Близького Сходу і Півночі Африки хвилі, мільйони мігрантів-біженців до Європи, створюючи їй величезні труднощі. Але Путін не помітив, що за цей час мільйони мігрантів із Середньої Азії опинилися в Росії. На відміну від 30 мільйонів російських мусульман, багато мігрантів сповідували радикальний іслам і тихо зневажали або ненавиділи “невірних” росіян.

    Зараз у путінській Росії близько 15 мільйонів із країн Середньої Азії, і їм нікуди повертатися у свої безробітні та злиденні краї, як і жителям Гази нікуди йти з Ізраїлю. Тому мігранти-мусульмани битимуться за своє місце в Росії. Тепер вони нікуди не підуть із Росії. Вони раніше за інших відчули слабкість “путінської Росії”. Тому теракт у Москві – це перший залп війни, які розпочали радикальні мігранти-ісламісти, що викличе хвилю ненависті та страху в населення великих міст Росії і підйом російського фашистського руху.

    Таким чином Путін ризикує отримати дві війни – зовнішню – проти України і внутрішню – проти повсталих мігрантів-ісламістів. І жодна “путінська Росія” не витримає тягаря внутрішньої і зовнішньої війни.

  • Корейський сценарій поділу України – вже не примара?

    Корейський сценарій поділу України – вже не примара?

    Привид корейського сценарію

    Що ж це буде лонг-рід з трьох частин

    1.Причини і передумови корейського сценарію
    2.Сценарії реалізації
    3.Як уникнути або альтернативи

    Насправді ми не наближаємося до корейського сценарію. Навіть за цей сценарій ще доведеться поборотись. путін вкусив смак успіхів. Він став багато виходити на публіку, виглядає впевненим в собі. Зовсім не той путін, який був опущеним в 22 році і уникав публічності. І в нього багато причин для піднесеного духу.

    1. “Колективний Захід” виглядає зовсім не колективно. Ще гірше, що ця колективність на третій рік війни стала ще більш неспроможною. Криза в США показує путіну, що країна номер 1 може бути неспроможною протистояти йому. путін дивиться факти, а не слова. І факт такий: Захід неспроможний забезпечити Україну достатнім рівнем озброєння для протистояння йому

    2. Санкції смішать Іскандери. Продовження історії про неспроможність – це санкції. Всі ці безкінечні пакети виявились димовою завісою, за якою російське зерно спокійно їхало в ЄС, а американці попросили нас не атакувати НПЗ, щоб ціна не росла.

    3. Захід боїться. путін завжди чує страх. Це професійна риса кгбіста. Але тут йому не треба чути страх – бо цей страх йому відверто показують, коли заявляють, що нічого на територію країн НАТО не падало, а 39 секунд – то таке, все ясно, що вона летіла бомбити українців. Як можна збити ракету, яка летить вбивати невинних українців? Ні-ні.

    Це ще не все. За роки росія не стала ізгоєм на Заході. На телебаченні і у фільмах продовжують говорити про велику російську культуру і народ. Формується логіка про поганого путіна, але нам треба всім дружити. Ні, це не нова холодна війна. Ніхто не опустив залізну завісу. Хоча тут є доля і нашого інформаційного провалу. Інформаціний фронт, з якого любили посміятись, ми програємо.

    Але разом з цим путін не ідіот, і розуміє, що рано чи пізно бардак в США закінчиться, західна промисловість запрацює, і Україна, яка в тяжких умовах не здається, за цих обставин буде приносинити йому ще більше втрат. Тим більше, не спроста російські воєнкори істерять щодо наших фортифікацій. Він не рахується з людськими життями, але втрати, які він несе не можуть не хвилювати його, з точку зору майбутніх перспектив і впливу на рф. Він чудово розуміє, що збереження навіть того, що він вже віджав – робить його переможцем. Але спробує ще віджати побільше. Корейський сценарій для путіна є переможним. Тому він не відмовиться від нього.

    У нас свої передумови, які наближають нас до Корейського сценарію.

    1. Патова ситуація на фронті. Звісно, зараз дуже тяжкі часи. Виживаємо виключно на дронах і власному виробництві снарядів, яке таки існує, хоч і не масштабне. Тим не менше, навіть отримання всього, що ми б мали не може дати нам якоїсь супер переваги на фронті. Війна дронів і точного озброєння – не дає жодній із сторін можливості розбити ворога. Фортифікації і мінування з обох боків стали серйозними стримуючими факторами, щоб не мати ілюзій швидкої і легкої перемоги.

    2. Українці все менше вірять в перемогу, і головне, все менше хочуть воювати. Мобілізація йде дуже важко, а публічна боротьба з нею починає набирати обертів. І це не російські іпсо. Втома від війни дається взнаки. Однак, справжня причина цієї втоми у відсутності потужних мотиваційних кампаній. В той час як негатив ллється рікою, дуже мало мотивації і позитиву. Країна, яка в 22 році вистояла завдяки своєму духу, зараз впадає в депресію.

    3. Корупційні скандали ростуть як гриби. Декларування дало поштовх для нових скандалів. І це тільки початок. Добре, звісно, що ми багато дізнаємося. Але разом з цим знищується довіра до влади. І очікувати, що перемогу можна досягнути з жадібними корумпованими чиновниками – ніхто не буде. Чим більше скандалів, тим менша підтримка влади, і тим менша можливість щось реалізувати.

    Тому привид корейського сценарію починає блукати нашими просторами. І опитування тут на каналі це підтверджує.

    Далі буде.

  • Путінський режим – це самовдоволено безстидне зло

    Путінський режим – це самовдоволено безстидне зло

    Безсоромність зла.

    Путінський режим унікальний не жорстокістю і садизмом.

    Були й не менш звірячі режими: сталінський, гітлерівський тощо. Людей там теж катували, мучили, калічили, убивали. Проте робили це таємно, ретельно оберігаючи від стороннього погляду.

    Неможливо навіть уявити, щоб “Правда” або Völkischer Beobachter демонстрували, як чекісти або есесівці годують заарештованих свіжовідрізаними в них вухами або б’ють струмом по статевих органах. Ці режими ніби соромилися своїх звірств, розуміючи, що роблять щось недобре з погляду більшості населення.

    Путінський режим унікально безстидний. Це відверте, безсоромне, самовдоволено безстидне зло, яке пишається своїм садизмом і бузувірством. Людожерство тут почесне й подобається не лише можновладцям, але й багатьом пересічним громадянам.

    Пригожин зміцнив свою популярність, виклавши знамениті кадри садистського вбивства за допомогою кувалди. Кадри ці так зайшли високопоставленим путіноїдам, що вони, як первісні людожери, влаштували якийсь культ кувалди, дарували їх один одному, знімалися з кувалдами в руках.

    Зараз до таджиків, підозрюваних у теракті в Crocus City Hall, застосовують специфічні тортури й калічать під відеозапис. Публіці подобається, інакше пропагандисти не викладали б записів у паблік, а лише таємно тішили ними самотнього Чикатила у Кремлі.

  • Ракетні удари по Україні: що шукає Росія?

    Ракетні удари по Україні: що шукає Росія?

    Недоімперія вчинила нову зухвалу ракетну атаку на Київ: у робочий час, швидкісними ракетами, з короткої відстані, щоб людям не було часу добігти до сховищ.

    І у нас, і у них повідомляється, що це були дві псевдобалістичні ракети «Циркон». Нагадаю, що це практично теж саме, що і «Кинджал», але запускається не з літака, а з корабельних пускових установок. Тобто, час прильоту з Чорного моря — лічені хвилини, тому й оголошення повітряної тривоги не спрацювало.

    «Цирконами» намагалися знищити наші ЗРК «Петріот». Ворог знає, де у столиці розташовані позиції цього ЗРК, бо вже атакував їх декілька разів. Чемоданний фюрерок навіть похвалявся, що знищено шість установок «Петріота». П’ятьма ракетами «Кинджал» — путін навіть рахує як колишній завклубом.

    За нашою офіційною інфою, обидві ворожі ракети знищено. Хоча я особисто зафіксував один потужний наземний вибух.

    До речі, «Петріот» вже продемонстрував чудові результати по специфічному критерію зенітників: він здатен захистити сам себе. Якщо, звісно, знаходиться у бойовому, а не транспортному положенні. На відміну від розрекламованого на весь світ російського ЗРК С-400 «Триумф», який нам вже вдавалося знищувати навіть крилатими ракетами.

    А ще пробігає інфа, нібито у ракетній атаці на Київ використовувалися ракети «Онікс» з протикорабельного комплексу «Бастіон», які розташовані у Криму. Маю сумнів, бо щоб вони долетіли до столиці, їх треба було серйозно модернізувати. Але якщо так, тоді це були бойові випробування. Подивимося, чи буде ще якась достовірна інформація з цього приводу.

    Так чи інакше, але чергова ворожа ракетна атака виявилася невдалою. Ворог прозвітував, що нібито знищено «центр прийнятті рішень СБУ». Насправді уламки збитих ракет зруйнували спортивній та актовий зали Академії художньо-прикладного мистецтва, а також пошкодили ще декілька будинків.

    Безсумнівним залишається факт, що від блюзнірського «звільнення братнього українського народу від бандерівців» недоімперія відкрито перейшла до знищення України — знищення українців і нашого економічного потенціалу. За певними ознаками, зараз розпочинається остання спроба перетворити Україну на територію, непридатну для цивілізованого життя.

    Тобто, ворог вже не вірить, що здатен перемогти, а, тим більше, захопити нас. Тому буде займатися неприхованим терором проти мирного населення. Під вкрай серйозне занепокоєння тих, хто обіцяв нам необхідну і своєчасну підтримку у цій війні.

  • Подивіться, як миттєво світ зреагував на теракт у Підмосков’ї, і порівняйте з реакцією на останні удари РФ по Україні. Є над чим поміркувати

    Подивіться, як миттєво світ зреагував на теракт у Підмосков’ї, і порівняйте з реакцією на останні удари РФ по Україні. Є над чим поміркувати

    В історії з терактом в Підмосков”ї багато плям, але про наслідки та виклики варто говорити вже раз. По-перше, Кремль намагатиметься всередині представити наявність “українського сліду”, вдаючи те, що навіть за вуха не притягується. А от назовні буде розкручуватися тема “співчуття та симпатії”, це не варто недооцінювати. Подивіться, як миттєво всі зреагували і порівняйте це з реакцією на останні російські удари по Україні. Тут є над чим поміркувати.

    По-друге, Кремль використовуватиме це як привід для активізації зв”язків по лінії спецслужб як із Заходом, так і незахідними країнами, наприклад, з Близьким Сходу, посилаючись на спільну терористичну загрозу і пропонуючи нові сфери співпраці. З Ізраїлем до речі так само. Це може обмежено спрацювати. По-третє, що б не говорили в Кремлі, це удар по його іміджу і по іміджу спецслужб, адже навіть після американських попереджень система не спрацювала ані на попередження, ані на швидку локалізацію тих, хто це здійснив. Фраза про “вікно на кордоні” взагалі кепська, адже означає, що після років війни ФСБ не може перекрити кордон для декількох терористів. Вразливість системи очевидна, голови полетять, які і коли – подивимося. Не виключено, що Кремль використає цей теракт для відміни мораторію на смертну кару для деяких категорій злочинів, адже РФ більше не часьина Ради Європи і взагалі не вважає себ європейською країною. Закручування гайок може і в цьому напрямку піти.

    По-четверте, можна очікувати на перевірку і часткову зачистку мігрантів в РФ з Центральної Азії і це буде шаленим ударом по російській економіці, що від них залежить. По-п’яте, наші партнери можуть в цих умовах говорити з нами стосовно того, які наші дії можливі на російській території, побоюючись ескалації. Ми, звісно, маємо право на самоборону проти російської агресії, що не обмежується нашою територією відповідно до Статуту ООН, але наші партнери можливо захочуть не давати Кремлю додаткових приводів. І нарешті по-шосте, можна сперечатися, чи справжнім є взяття на себе відповідальності Ісламською державою.

    Але очевидно, що для частини мусульман війни в Афганістані, Сирії, Чечні тощо є складовими російської війни проти ісламу. Після дій Хамасу інші можуть сказати: “Якщо вийшло в них, то чому не може вийти в нас?”. Очевидно, що той, хто це планував, може бачити це не як окремий теракт, а як частину більш широкої історії. В цілому Кремль спробує скористатися цим терактом для «закручування гайок» і подальшої демонізації нас всередині, але спробує викликати хвилю симпатії до себе і активізувати співпрацю по лінії боротьби з тероризмом назовні. Водночас вразливості російських спецслужб в цій історії також очевидні, і це й надалі руйнуватиме імідж режиму.

  • Поляки праві: ну летить собі російська мирна ракета – хай летить!

    Поляки праві: ну летить собі російська мирна ракета – хай летить!

    Перепрошую, я був неправий щодо позиції Польші. Нам все пояснили!

    Як розповів міністр оборони РП Владислав Косіняк-Камиш ракету могли би збити, але вирішили пропустити, бо «якби були якісь ознаки того, що цей об’єкт прямує до якоїсь цілі, розташованої на території Польщі, він, очевидно, був би збитий».

    Міністр правий. Ну летить собі російська мирна ракета в мирних цілях — чого її збивати? Може вона досліджує викиди у повітрі або аналізує стан рільництва?

  • Від наших ударів по російськіх НПЗ насправді було більше шкоди, ніж користі

    Від наших ударів по російськіх НПЗ насправді було більше шкоди, ніж користі

    Перед тим як ненавидіти США – подумайте, де б ми були без них

    Ми повністю залежимо від підтримки союзників

    Союзники вимагають, щоб ми враховували їх інтереси

    Звісно нам би всім хотілося, щоб світ був україно центричним. Щоб всі тільки і думали про Україну, враховували перш за все наші бажання і інтереси. І наша травма через війну дає нам самим перед самими моральне право такого вимагати від світу. Але це ілюзія. Це інфантильність. Наша інфантильність. Коли ми чомусь думаємо, що всі нам щось винні. Але ж це не так. Нам допомагають. Нас рятують. І це наше щастя. Але вважати допомогу такою, яка природньо має надходити. Але ж ні. Допомога для нас безпрецедентною в світовій історії. І наша поточна ситуація, в тому числі економічна, є унікальною. Ніколи в світовій історії країна не мала такої підтримки, не мала такого відносно високого рівня життя як Україна зараз. І ми звикли приймати це як належне.

    Так. США не хоче, щоб ми стріляли по російським НПЗ. Бо для влади США вкрай важливо, щоб ціни на бензин не росли. Чи це новина? Та ні. Навіть дизайн санкцій на нафтопереробну галузь США робили так, щоб обмежити доходи Росії, але не обмежити постачання нафти на ринок. Бо економіка і політика США дуже чутливі до ситуації з цінами на пальне. Бо зараз інфляція є головним економічним викликом в США. Тому це бажання американців природнє. Було б дивно, якби вони цього не робили. І так, це і персоналний інтерес Байдена. Бо вищі ціни на бензин допомогають трампу у передвиборчій компаній. Риторичне питання, чи хочемо ми перемоги Трампа на виборах.

    Чи можемо ми вимагати від США, щоб вони дбали в першу чергу про наші інтереси, а потім про свої? Та звісно ні. Так не буває. Ні у відносинах держав. Ні навіть у відносинах людей. Хоч деякі люди вважають, що якщо ви їм допомогли, то вони можуть сідати вам на шию. Але це дуже токсичні відносини. Тому США природньо дбають перш за все про США. А потім вже про Україну. І це нормально.

    На додачу, скільки раз сама Україна (українська влада) робила все, щоб у Білому Дому не було персональних симпатій? Скільки реформ було саботовано? Скільки було прийнято таких рішень, які сприймалися як плювок в обличчя американцям? І скільки можна робити такого і чекати, що люди будуть дбати про тебе наче про власну дитину?

    Ненависть до США на тлі публікації в американський газеті американськими журналістами інформації про те, що США вимагають не стріляти по російським НПЗ подібна до хейту на адресу Шольца, коли той не дає Тауруси, здатні зруйнувати Кримський міст. При тому, що Німеччина зараз посідає провідну роль у допомозі України, взяла на себе фінансовий тягар як по військовій допомозі, так і по фінансовій, проштовхує європейську інтеграцію. Але все це сприймається як належне. Але коли німці не дають конкретні ракети (при тому, що дають дуже багато всього іншого) то на них йдуть прокльони. Як це назвати? Те саме і з Сполученими Штатами.

    Хто взяв на себе основний тягар фінансової і військової підтримки України з початку війни? США. Хто просував санкції? США.

    І так, зараз США має політичну кризу, яка призупинила допомогу. І основний тягар на себе взяла Європа. І особлива подяка Чехії. Але навіть така поведінка Європи, її здатність кидати виклик Росії, походить від того, що європейські країни мають парасольку НАТО. Тобто мають захист США. І можуть не боятися Путіна. Всі. Від маленьких балтійських країн до Німеччини.

    І так, санкції не зруйнували економіку Росії. Але вони на неї впливаю. І можливості Росії під санкціями значно менші, ніж Росії без санкцій. І навряд чи б нам хотілося, щоб був другий варіант. Коли у Росії більше ресурсів, в тому числі на полі бою.

    І друга сторона цієї історії. Якби удари по російським НПЗ дійсно змінювали ситуацію радикально, то можна б було обурюватись. Але що вони вже дали, окрім того, що вибісили і Путіна і Байдена одночасно? Матеріальні втрати російських олігархів від руйнування НПЗ? Вони є, це приємно. Але це не змінює ситуацію кардинально. В Росії незначно піднялися ціни на бензин. Так, це приємно. Це буде стимулювати інфляцію. Але знов таки, не кардинально.

    Чи впали від цього доходи російського бюджету, а отже здатність Путіна вести війну? У тому й справа, що ні. Бо це призвело до зростання цін на світових ринках на нафту. Так відреагував ринок. Ми можемо вважати його поведінку не логічною, але ринок є ринок. Отже, ціни на нафту зросли. Росія перенаправила ту нафту, яку не переробляє, на експорт. І доходи від експорту росіян збільшились. Тому що сирої нафти Росія продає набагато більше ніж продавала бензину до обстрілів. Бінго.

    Чи нам це вигідно? Риторичне питання, правда ж. Поки що наші атаки на російські НПЗ не приносили бажаного результату. А, навпаки, збільшували доходи російського бюджету. Можливо, це було лише половина справи. Можливо, ми мали б винести всю нафтопереробку і це якось інакше вплинулло б на ситуацію. Але знов таки, ті заводи, які нам не досяжні, давали б достатньо палива для російської армії. А дефіцит бензину на внутрішньому ринку в Росії навряд чи спричинив би суттєву зміну у поведінці агресора. Тому настійливі прохання американців можуть бути неприємні, але ті обмеження, про які вони просять, не суттєво впливаю на ситуацію на полі бою. Якщо взагалі впливають.

    І так, ми можемо скільки завгодно говорити, що допомога нам в інтересах сполучених штатів. Але давайте інші країни будуть самі визначати для себе, що для них є пріоритетом. І будемо просто радіти, що так склалися обставини, що весь західний світ зараз підтримує Україну. Бо цього могло і не бути. І тоді результат протистояння з Росією був би зовсім інший… Чомусь в Україні багато хто постійно забуває про це.

    І так, є лише одна країна яка радіє, коли в Україні зростають антиамериканські настрої. Як і раніше антипольські. І це Росія.

  • Зараз важливо зробити ще одне зусилля і Заходу, і Україні, яке може виявитися вирішальним

    Зараз важливо зробити ще одне зусилля і Заходу, і Україні, яке може виявитися вирішальним

    Минуло два роки та двадцять сім днів війни. Лінія фронту минулої доби змінилося мало. Бої йдуть, росіяни тиснуть, але помітного просування вони не мають. Та й слава Богу.

    Учора речник Палати представників Конгресу США Майк Джонсон зробив заяву про те, що бюджетні проблеми США «практично» вирішені, шатдауну не буде, і тепер можна братися за допомогу Україні.

    Але, як то кажуть, «є нюанс». Він цілком справедливо зауважив, що бюджетні проблеми не вирішено, а «практично» вирішено. Тобто з усіх цих питань чекає ще остаточне голосування  22 березня. І лише після цього, тобто не раніше 25 березня, можна було б поставити на голосування багатостраждальний законопроєкт щодо допомоги Україні, Ізраїлю та Тайваню (який уже пройшов Сенат).

    Далі текст мовою оригіналу.

    Но тут есть две проблемы. Одна состоит в том, что сразу после завтрашнего голосования конгрессмены опять уходят в двухнедельный отпуск. На этот раз – по случаю Пасхи. И если не произойдет ничего сверхординарного, то они вернутся к работе не раньше 8 апреля.

    Вторая проблема еще интереснее. Дело в том, что Джонсон не любит легких путей и не готов просто так взять и поставить на голосование законопроект, подготовленный и уже проглосованный в верхней палате Конгресса – Сенате. Он хочет разработать свой законопроект, который бы предусматривал выделение помощи в кредит, а не так как было до сих пор – на шару.

    Я не знаю, есть ли у него готовый и хотя бы в общих чертах согласованный с лидерами фракций соотвествующий законопроект. Предполагаю, что нет. А это означает, что даже если он 8 апреля предложит его Палате представителей, то у конгрессменов возьмет несколько дней, чтобы понять, за что им предстоит голосовать.

    Кроме этого, проголосованный в Палате представителей новый законнопроект пойдет затем в верхнюю палату (Сенат) и там снова его будут обсуждать и т.д. И это тоже возьмет какое-то время. Короче, если все будет идти своим чередом, то в лучшем случае мы увидим результат не раньше конца апреля. Так что я бы не радовался раньше времени.

    Тем временем, следом за сенатором Линдси Грэмом, еще одни высокопоставленный представитель Запада напомнил руководству Украины о необходимости обеспечить пополнение своей армии, то есть провести новую мобилизацию. Сегодня Председатель Военного комитета НАТО адмирал Роб Бауэр, выступая на Киевском форуме безопасности, заявил, что дополнительная мобилизация в Украине неизбежна.

    Он сказал, что «для дальнейшего ведения войны Украине нужно не только оружие, но и люди. Это о народе, не о новых гранатах, не о новых БМП, не о новых танках. Вам и нам нужны новые солдаты потому, что солдаты погибают, получают ранения. Поэтому речь идет о новом призыве в армию… Должен действовать весь народ, когда речь идет о защите собственной страны.»

    Сегодня же депутат бундестага от ХДС Флориан Хан предложил прекратить выплаты военнообязанным украинским беженцам. «Эти денежные выплаты косвенно противодействуют оборонным усилиям Украины. А также не соответствуют нашему пониманию воинской повинности и защиты собственной страны» – заявил он.

    На конец февраля в Германии зарегистрированы 160 тысяч беженцев-мужчин в возрасте от 27 до 60 лет, которые подлежат призыву на военную службу в Украине. Практически все они получают пособия за счет немецких налогоплательщиков.

    Становится совершенно очевидным, что все усилия Зеленского убедить своих западных партнеров в том, что украинский народ абсолютно един в желании драться с врагом, разбиваются о грубую реальность. И западные партнеры это начинают понимать.

    Зеленский сегодня в очередной раз призвал западных партнеров увеличить поставки оружия Украине, но его призывы становятся все менее убедительны, на фоне того откровенного саботажа, который Верховная Рада устроила по поводу принятия законопроекта о мобилизации. И вообще, насколько можно судить, контролирующая Раду президентская фракция «Слуга народа» находится в кризисе и в настоящий момент нельзя уверенно сказать, что Зеленский ею полностью управляет.

    Уже несколько недель работа Верховной Рады фактически парализована и депутаты не могут собрать кворум даже для решения самых насущных вопросов. Нет уверенности, что депутаты вообще смогут проголосовать хотя бы продление военного положения, которое истекает 13 мая. В таких условиях надеятся на скорое решение такого щекотливого вопроса как мобилизация – было бы очень наивно.

    Сегодня опять россияне обстреливали украинские города. Есть жертвы среди мирного населения. После долгого перерыва был обстрелян Киев. По нему выпустили 29 крылатых ракет и две ракеты «Искандер М/Кинжал». Все ракеты удалось сбить (!), но упавшие обломки все-таки причинили некоторые разрушения.

    У Путина тоже не все идет блестяще. Он хоть и пытается всех (включая себя) убедить в том, что «россияне полностью поддерживают СВО», тем не менее все больше свидетельств, что это далеко не так.

    Сегодня мой товарищ Илья Яшин опубликовал пост, что по его наблюдениям (а он отбывает восьмилетний срок за антивоенные выступления) все большую «популярность» приобретает статья 337 УК РФ «Самовольное оставление воинской части». Количество зека по этой статье стремительно растет.

    Они пишет: «В бараках по всей стране – солдаты, сбежавшие с фронта. С каждым этапом – пополнение военных отказников. Основаная часть бывших бойцов просто не возвращается из отпусков…. Многие попадают за решетку прямо из госпиталей…. Хватает и тех, кто просто сбежал с фронта…» Яшин убежден: «если война продолжится, к концу года тюрьмы и колонии окажутся забиты отказниками».

    В условиях такой обоюдной усталости от войны, когда силы примерно равны и ни одна из сторон не может переломить ситуацию в свою пользу, значение может иметь любой пустяк.
    Поэтому тем более важно сейчас сделать еще одно усилие и Западу и Украине и тогда не исключено, что именно это усилие может оказаться решающим.

    Слава Украине!

    Из Израиля пока никаких новостей нет. Все идет так, как шло последние дни. Ждем результатов консультаций с американцами по поводу операции в Рафахе и итогов переговоров с посредниками ХАМАС в Дохе. Такие дела.

  • Що трапилось з Макроном та Францією

    Що трапилось з Макроном та Францією

    З приводу захоплень Макроном тощо

    Коли чуємо слова підтримки з вуст різних західних ( чи не західних лідерів) не потрібно захоплюватись та шукати нових “братів”, “друзів”. Треба вчергове дякувати нашій Армії та народу.

    Якби не було відчайдушного опору українців, то ніхто б не підтримував. Ну, звісно були б чергові “охання” та “ахання” з приводу порушення “демократичних норм”, “звірств”, роздача гуманітарки у таборах біженців, а потім поїздки до Москви та ведення “business as usual”. Через пару років всі б швидко все забули.

    Бо кожна успішна нація любить тільки себе, дружить за гроші та через необхідність. Час це раз і назавжди запам’ятати. Та дарувати емоції, любов, захоплення тільки своєму народові та Армії.

    Все інше це похідне. Сьогодні Франція смілива як ніколи не було ( за дивним збігом обставин, коли Україна почала системно нищити російські НПЗ), а два роки тому ще на початку вторгнення той самий Макрон вмовляв українців здатися разом з Шольцем та Драгі. Це не добре та не погано. Так побудований світ. Вірять у “мисливців” та їм допомагають. “Жертвам” ні.

    Коли у України будуть тисячі ракети дальністю 1500-2000, десятки тисяч дронів власного виробництва такої ж дальності та багато чого іншого багато хто різко захоче з нами дружити. Навіть хтось буде називати нас “братами”. Бо з сильними хочуть дружити та в них готові інвестувати.

    Але навіть у такій ситуації українці повинні любити та цінувати тільки себе. Тоді у нас все буде гаразд.

  • Путін шукає гроші для друга

    Путін шукає гроші для друга

    Адвокати Трампа кажуть, що він не зможе внести заставу, що покриває судове рішення у цивільній справі про регулярне шахрайство Трампа і його спритних родичів на суму 450 млн доларів США.

    Звісно, якщо Трамп упевнений у своїй перемозі на президентських виборах, то найбагатші люди США із задоволенням заплатять за нього.

    Але цього не відбувається. Трамп досі не може знайти гроші і йому, ймовірно, доведеться продавати своє нерухоме майно. Економічна та політична еліта США не тільки не вірить у його успіх на виборах, а й не впевнена, що після 2024 року Трамп віддасть свої борги.

    Трампу доведеться “зробити дзвінок” другу – Путіну, який теж уже не впевнений ні в успіху Трампа на виборах, ні в його лояльності або щирості.

    Путіну доведеться розщедриться і допомогти Трампу внести заставу – 450 млн доларів.

    Що не зробиш, щоб тебе визнали вічним президентом Росії.

  • Навіть якщо Трамп домовиться з Путіним “поховати Україну”, Європа все одно буде з нею до перемоги

    Навіть якщо Трамп домовиться з Путіним “поховати Україну”, Європа все одно буде з нею до перемоги

    Минуло два роки та двадцять п’ять днів війни. Лінія фронту минулої доби змінилася мало, хоча росіяни продовжують чинити тиск на деяких напрямках.

    Відбувся ювілейний (20-ий) Рамштайн. Його вів міністр оборони США Ллойд Остін. Мені відверто було його шкода. Літній, аж ніяк не блискучий здоров’ям, заслужений, бойовий генерал і цілком пристойна людина повинна була відігравати роль, яку він зовсім не припускав колись виконати.

    Далі текст мовою оригіналу.

    Ему нечего было предъявить его коллегам: США по прежнему не могут похвастаться тем, что они сохранили за собой роль лидера в поддержке Украины. 300 млн. долларов, которые они, поскребя по сусекам, набрали на прошлой неделе – это капля в море и точно не повод для гордости.

    Вместо реальной помощи Остину осталось только твердить про “непоколебимую” поддержку и про то, что “мы не позволим Украине потерпеть поражение”. Как понимать эту лукавую формулировку – совершенно непонятно. Что это такое: “не позволить потерпеть поражение” (при полном отсутствии реальной помощи)? Зачем так витиевато? Почему нельзя сказать: мы поможем Украине победить? Ан – нет… Значит нельзя так сказать. Поэтому и появляются такие казуистические формулировки.

    Но ладно Остин. Он, в конце концов, человек подневольный, чиновник, у него есть начальство, и начальство его ставит перед фактом: помощи нет. И ты уж там как-нибудь сам выкручивайся. Все же понимают, что это не твое решение. Так что заговори им зубы, наобещай с три короба, скажи правильные слова поддержки…

    Но вот вчера в Киев приехал американский сенатор, республиканец Линдси Грэм. До сих пор он считался “проукраинским политиком”. Его очень любят украинские власти, и он с завидной регулярностью приезжает в Украину. В американских медиа пишут, что он в последнее время сблизился с Трампом и потому тем более интересно, что он привез украинцам в этот раз.

    Его тезисы были фееричны. Во-первых, он сообщил, что американская помощь Украине, даже если она будет выделена, будет оформлена как кредит. Сенатор объяснил это тем, что у Америки и так огромный госдолг и к тому же есть проблема нелегальной миграции через границу с Мексикой.

    У меня сразу возник вопрос: а сенатор эти два обстоятельства для себя только вчера выяснил? До сих пор Америка выделяла помощь Украине безвозмездно при том, что оба этих фактора уже давно имелись в наличии. Чего вдруг в этот раз именно они оказались решающими? До сих пор (до начала дружбы с Трампом) сенатор Грэм не считал что эти факторы как-то влияют на выделение помощи Украине. Ну ладно, в конце концов , кредит – так кредит.

    Но, во-вторых, сенатор сообщил, что украинцы должны идти воевать начиная с 25 лет и вообще, он буквально требовал немедленно принять закон мобилизации (будто бы такой наказ ему дал провожавший его в Украину помощник Байдена по национальной безопасности Салливан). Причем он специально подчеркнул, что принятие закона о мобилизации Украина не должна ставить в зависимость от прохождения в Конгрессе США закона о помощи Украине.

    Он прямо призвал украинцев “не основывать свои решения о вступлении в армию на том, продолжают ли их поддерживать Соединенные Штаты…
    Что бы мы ни делали, вы должны бороться. Независимо от того, что мы делаем, вы сражаетесь за себя… Вы боретесь за свою жизнь, поэтому вы должны служить!”

    Я уже много раз писал: рано или поздно Запад поставит перед Украиной вопрос о том, что она должна выполнить свою часть неформального договора и выставить для войны необходимое количество солдат. В противном случае сама идея военной помощи со стороны Запада повисает в воздухе. Но моего воображения не хватило, представить себе что в реальности это требование озвучит представитель той страны, которая никакой помощи уже полгода как не оказывает! И будет ли оказывать – неизвестно.

    Короче, если правда, что Линдси Грэм приехал в Киев чтобы передать весточку от Трампа, то весточка получилась какая-то замысловатая.

    Может, конечно, я тупой, и не догоняю, что он хотел сказать, или он в паблик говорил одно, а на ушко Зеленскому шепнул другое, но я все равно так и не понял для чего идти в армию если воевать нечем? И как сражаться с врагом, если тот выстреливает в день 10 тыс. снарядов, а у тебя вместо снарядов сенатор Линдси Грэм с бездной идей насчет того как мужественно ты должен умереть за родину?

    Я парень незамысловатый и мне гораздо понятнее сегодняшнее выступление канцлера Шольца. Сегодня на конференции “Европа 2024” он заявил, что “Дискуссию о том, что Германия мало поставляет Украине оружия невозможно превзойти по нелепости и она просто смешна. Германия является крупнейшим донором Украины в Европе (а теперь и в мире – АК) и на настоящий момент предоставила помощь на сумму в 28 млрд. евро. Никто за пределами Германии не понимает запала и ожесточенности, с которыми ведется эта дискуссия…

    … Сегодня Европа сильнее чем два года назад. Путин должен знать, что его спекуляции на том, что мы не можем поддерживать Украину так долго как это необходимо, ошибочны. Он не должен рассчитывать на то, что в США будет избран новый президент, который вместе с ним похоронит Украину. Он не должен рассчитывать на то, что в определенный момент мы не сможем мобилизовать достаточную поддержку. И когда Путин это поймет, тогда и возникнет ситуация, что нужно говорить о мире для Украины. Справедливом мире, а не мире под его диктовку. И в первую очередь он должен будет вывести войска.”

    И одновременно в Польше прошли переговоры на уровне министров обороны Германии и Польши, на которых было принято решение о создании коалиции по бронетехнике и снарядам для Украины.

    И еще сегодня на Рамштайне было объявлено о новом пакете немецкой помощи в 500 млн. евро, и бельгийской помощи на 412 млн. евро. Там все те же снаряды, бронетранспортеры, ракеты для ПВО и т.д.

    Вы знаете, грех, конечно, так говорить, но может быть и хорошо, что США никак не могут выделить Украине помощь. Потому, что если и говорить о пагубности американского гегемонизма, то именно в Европе это было виднее всего: европейские политики, под американской защитой, занимались чем угодно кроме решения действительно важных проблем. Но теперь, когда этот зонтик Америка сама убрала, Европа, наконец, просыпается. И я очень надеюсь на то, что она займет подобающее ей место в мировом табеле о рангах. И нет никаких причин, почему бы ей не быть в этом рейтинге первой. Как говориться, “спасибопутинузаэто”.

    А для Украины хорошая новость состоит в том, что устами канцлера Германии ей сказано, что даже если Трамп договориться с Путиным “похоронить Украину” (во что я лично не верю), то Европа все равно будет с ней до победы. У Европы хватит ресурсов помочь Украине даже в одиночку.

    Слава Украине!

    Сегодня, по решению Нетаньяху, израильская делегация вылетела в США чтобы провести переговоры о параметрах операции в Рафахе. На таких переговорах настаивал Байден. Видимо одного Шольца для “вразумления” Нетаньяху оказалось недостаточно.

    Одновременно Трамп на каком-то предвыборном митинге заявил, что те американские евреи, которые голосуют за демократов – предатели Израиля. Тем самым он показал, какой будет политика в отношении всей ближневосточной проблематики, в случае его возвращения в Белый Дом. Кстати, справедливости ради, нужно сказать, что он был достаточно эффективен в ее решении.

    Одновременно, Нетаньяху восстановил в полном объеме весь переговорный процесс о перемирии и освобождении заложников с посредниками ХАМАСа в Дохе. Такие дела…

  • Чому санкції Заходу не впливають на бажання росіян продовжувати війну

    Чому санкції Заходу не впливають на бажання росіян продовжувати війну

    Підозрюю, що ще не так давно санкції розглядалися на Заході як реальний і дуже важливий фактор стримування. Фактор, який має виступати ключовим запобіжником від найбільш неприємних шляхів розгортання геополітичних процесів.

    Тому, власне, коли російські агресори захопили Крим і розпочали війну на Донбасі, то санкції були такими слабкими. Про що, власне, тоді і говорили. Санкції треба було тримати як “засіб стримування”. Щоб “якщо щось”, то вже тоді “показати”.

    Постійна обіцянка “справжніх санкцій” вважалася інструментом, який, звісно, поступається ядерній зброї, але теж є чимось серйозним.

    Мала місце і міфологізація санкцій як чогось, що розвалило СРСР і забезпечило перемогу у “Холодній війні” цивілізованому світу. Зараз ми розуміємо, що вирішальну роль тоді зіграли не санкції, а загальна нежиттєздатність радянської економічної моделі, яка б рано чи пізно “навернулася” б. З санкціями, чи без них. Але все ж у санкції вірили.

    Нагода застосувати їх у всій повноті виникла після повномасштабного російського вторгнення в Україну. Власне, як засіб запобігання такому вторгненню Захід і називав легендарні “смертоносні санкції”.

    І санкції нарешті були. Нарешті, наче, серйозні. І вони, наче, навіть діють і справляють негативний вплив на російську економіку. Одна проблема – вони не впливають на бажання росіян продовжувати війну.
    Звісно, на це вплинуло багато факторів.

    По-перше, ці самі “найбільш рішучі” та “смертельні” санкції все одно виявилися непослідовними та половинчастими. Таких слів як “ембарго на нафту” або на скраплений газ так на Заході і не вивчили.

    По-друге, світ за кілька десятиліть змінився. І на додачу до Заходу є, приміром, Китай, який на російських агресорів жодних санкцій накладати не збирається. Більше того – нарощує постачання російських ресурсів, які суттєво дешевшають. Китаю байдуже на будь-який геноцид, який чинить російський агресор. У геноциді вони самі непогано розбираються. І вони можуть платити росіянам гроші. Не те, щоб дуже великі, але цілком достатні, аби фінансувати війну. І витрачати на цю війну ресурси достатні, для її продовження і нарощування ескалації.

    По-третє, Захід постійно думає, як би так ввести санкції, аби не зачіпати себе і свої інтереси, а так не буває. Якщо використовуєш санкції як засіб стримування – стримування має бути реальним, а не умовним. Інакше і стримування не буде. А якщо не буде стримування, то треба шукати інших засобів стримування. І тут, за всього бажання, нічого кращого за стару добру гонку озброєнь ти уже не вигадаєш. Можна намагатися вигадати, але не вигадаєш.

    Тож, зрештою, доведеться повертатися до старих добрих озброєнь, армій, військових баз – це стримування. Не санкції.
    Що ж до санкцій, то вони, звісно, нехай залишаються, але якщо відверто, то т.зв. “західні санкції” самі по собі нічого вирішити не можуть. Тим більше, якщо вороги заходу – такі самі капіталісти, у яких дуже багато грошей. А якщо у тебе дуже багато грошей – то санкції перетворюються на додаткові витрати та більш високу ціну. Але якщо ти готовий її платити?

    Як показала практика, більш ефективні санкції зараз впроваджує Україна.

    Цієї ночі СБУ спільно з ССО та Силами безпілотних систем ЗСУ відпрацювали дронами ще один НПЗ – Словʼянський. Уже можна говорити про успішний результат – зафіксовано велику пожежу в районі атмосферних колон, які й були основною ціллю.

    Це продовження реалізації стратегії на підрив економічного потенціалу рф і зменшення потоку нафтових доларів, які ворог направляє на війну. Загалом, дрони наших спецслужб за останній час успішно атакували вже 12 нафтопереробних заводів на росії.

    Позаминула ніч була не менш продуктивною. нічна атака на російські НПЗ була результативною. Ударні дрони СБУ відпрацювали ще по трьох нафтопереробних заводах «Роснєфті» в Самарській області. Мова йде про Новокуйбишевський, Куйбишевський та Сизранський НПЗ. Сумарно ці заводи переробляють на рік близько 25 млн тонн нафти, а це — майже 10% всієї нафтопереробки рф.

    А якщо згадати про спецоперацію ГУР та СБУ минулого місяця щодо атаки на Новоліпецький меткомбінат, який теж є не останнім російським підприємством? Картина стає ще більш цікавою.

    Українські санкції точно швидші та ефективніші. Вони, можливо, не так вишукано оформлені документально, але точно будуть приносити все більше і більше користі з точки зору обмеження для держави-агресора можливостей для продовження війни.

    Показово, що ці “санкції” Україна накладає сама. Поки “партнери” все думають, дати нам ракети на 300 км, чи краще не давати, українські дрони летят на 900 км., знищуючи надважливі об’єкти.
    Так що санкції можуть працювати. Питання які. І як.

  • Це спосіб вигравати війни. Який урок я засвоїв

    Це спосіб вигравати війни. Який урок я засвоїв

    Я тепер нечасто пишу про Крим. Мабуть, за ці роки я просто вичерпався. Все, що хотілося сказати, – висловлене.

    Пригадую, як в одному інтерв’ю мене запитали про улюблене місто. Спершу перебирав у пам’яті красиве та альбомне, а потім назвав Сімферополь. Ні, я не з’їхав з глузду. Я все про своє рідне місто знаю. Знаю, що воно маленьке, занедбане і недоладне. Та саме воно має монополію на мої дитячі спогади. Можна прожити весь залишок життя в Брюгге, але там вони вже не з’являться.

    Чітко пам’ятаю передвоєнний 2013-ий. Напередодні Майдану півострів здавався периферією колишньої імперії. Забутою та непотрібною, як бабусині консервації. Мабуть, такий вигляд могла б мати російська ескадра в Бізерті десь у 1930-му році. Вже минуло шість років від часу визнання Радянської влади, але ще не настав 1936-й, коли віддадуть на металобрухт останній корабель – лінкор “Генерал Алєксєєв”. Військова постава ще помітна серед швейцарів у готелях, але тапери зі складними слов’янськими іменами вже вчать нові пісні.

    Москва жила погромом у Бірюльово, обговорювала нелегальну міграцію, скаржилася на засилля Кавказу. А Крим і далі жив радянськими міфами в їх первісній чистоті. Мітингував проти НАТО, викривав “план Даллеса”, карикатурно міркував про “дружбу народів”. Здавалося, що між останнім радянським бастіоном та новою Росією майже не лишилося нічого спільного.

    А потім настав лютий 2014-го. І з’ясувалося, що вся постперебудовна Росія – це лише косметика, що під нею криється та ж таки стара імперія. Крим знову резонував з Москвою: це не вона повернула півострову повістку. Це він нав’язав їй свою.

    Пригадую місцевих міських божевільних. Вони ходили з червоними або триколірними прапорами. Говорили радянськими словами і думали радянськими гаслами. Серед них траплялися навіть карикатурні монархісти. Як і годиться – антисеміти. Вони працювали в газеті місцевого гаманця з єврейським прізвищем, що не заважало їм у вільний від роботи час теревенити про “сіоністів” та “змову”.

    Ці люди мешкали на цвинтарі. Для них день сьогоднішній був лише плацдармом для повернення у вчора. З ними було нудно й тьмяно. Навіть у закордонних мандрах вони видивлялися насамперед сліди занепаду. Вони були дурні, неосвічені й нерозвинуті.

    Я прожив у Криму тридцять років. Десять років працював у журналістиці. Весь цей час ми намагалися зшивати материк і півострів. Шукати точки перетину. Знаходити на мапах якісь інші обрії, крім тих, де завершувався СРСР. Ми хотіли рухатись у день завтрашній, а вони намагалися утягнути нас у вчорашній. І нам видавалося, що час грає за нашу команду. Просто тому, що ми – молоді, а вони – ні. Ми помилялися.

    2014-го року всі ці хлопці раптово стали мейнстрімом. З’ясувалося, що ми Росію переоцінювали. Вважали, що вона розумніша, сучасніша, прогресивніша. А вона виявилася до пари цим людям. Орвелл як нова норма.

    Я протягнув у Сімферополі до осені 2014-го. З лютого до жовтня писав про те, що Росія виробляє з моїм домом. Іноді складалося враження, що ти всередині роману “Острів Крим” – у тому розділі, де імперія поглинає територію півострова. Під ніж пішло все, у що ти вірив. Незалежні медіа, незалежні люди, право не незгоду. До листопада щезли навіть брижі на воді. Стало зрозуміло, що це все. Настав час забиратися.

    Сьогодні мій дім вимушений жити всупереч до всього того, у що я вірю. А втім, і я сьогодні вірю вже не у все.

    Протягом цього часу я позбувся багатьох ілюзій. Наприклад, що дорослі люди завжди можуть домовитися. Якщо тобі пропонують капітуляцію як єдиний варіант – діалог неможливий. Сила слова працює там, де люди здатні слухати. А якщо вони здатні вигадувати собі “розіп’ятих хлопчиків” – немає сенсу з ними говорити. Усе, що ви скажете, буде використано проти вас.

    З’ясувалося, що життя зовсім не розставляє все на свої місця. Що пущений на самоплив час не обов’язково приводить нас у “завтра”. Він цілком може повернути нас усіх у “вчора”. Покоління батьків відтісняє покоління дітей, щоб забрати майбутнє у внуків.

    Факти можуть програвати брехні. Той, хто каже правду, скутий рамками цієї правди. Той, хто бреше, нічим не скутий. Дорослість – це не питання віку, а питання інфантильності. Якщо людина – дурна, то не витрачайте на неї бісер.

    Я більше не вірю, що “вони самі розберуться”. Щойно якийсь регіон стає заповідником ностальгії – він починає прямувати в пекло. Люди з головами, оберненими назад, не вміють інакше. Данте довів.

    Не знаю, чи зміг би я домовитися з собою ж зразка 2013-го року. Протягом останніх років я “поправішав”. Став жорсткіший. Перестав вірити у ринок ідей і в раціональність вибору. Рух вперед потребує від тебе зусиль. Деградація – не потребує нічого. Скотитися вниз та у минуле – це дуже просто.

    Я збагнув, що людські мотиви визначаються не реальністю, а сприйняттям цієї реальності. Боротьба за “картинку в головах” – це спосіб вигравати війни. Або розв’язувати їх. Доведено російським ТБ. Я засвоїв цей урок.

    За всі ці роки я зрозумів, що демократичні принципи варто поширювати тільки на тих, хто сам готовий їх визнавати. Грати за правилами варто лише з тими, хто не збирається змінювати їх після перемоги. “Я прочитав і згоден з умовами ліцензійного договору”. Так, здається?

    Мій Крим іноді проривається до мене. Спалахами – як позавчорашній сон. На старих світлинах – ті, хто склав присягу новим прапорам. Ті, хто пішов у внутрішню еміграцію. Ті, хто виїхав.

    Я досі не можу звикнути до сніговиць. Зміну пори року знаменує перехід від мадери до каберне. Дім вчувається скрізь, де на обрії – гори. Мої речі поділяються на ті, що “звідти”, і ті, що вже “звідси”. Перших – дедалі менше. Других – дедалі більше.

    Там – у моєму Криму – лишилося три десятки років. Та ілюзії. Мені не шкода ні того, ні іншого.

  • Віктор Орбан – alter ego Дональда Трампа

    Віктор Орбан – alter ego Дональда Трампа

    Геополітичний тандем Віктор Орбан – Дональд Трамп небезпечний об’єднаній Європі тим, що вступивши на шлях історичного ревізіонізму, угорський прем’єр постав всі свої сподівання на колишнього американського президента. Й від того, чи зможе той повернутися у Білий дім залежить і успішне продовження політичної кар’єри Орбана.

    Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан став alter ego Дональда Трампа. З такою ж манією величі, ставленням до демократії та свобод, і бажанням утримувати владу над своєю країною так довго, як йому заманеться. Орбан – це європейський експеримент, скільки ще в Євросоюзі готові терпіти витівки соратника російського диктатора, котрий використовує недосконалість європейських законів для того, щоб просувати інтереси Путіна у Європі.

    З благословення голосування, нова Угорщина трансформувалася в націю людей, де орбанівський авторитаризм перетворився на норму. А перекриття Орбаном будь-якої допомоги Україні, буцімто для того, аби це принесло мир до Європи та припинило російсько-українську війну, стало фірмовою політичною фішкою угорського прем’єра. Він в тандемі з Дональдом Трампом робить усе можливе, щоб Україна програла протистояння зі світовим злом, Московщиною, та не змогла звільнити свої міжнародно визнані території від російської окупації.

    Варто звернути увагу, що Дональд Трамп міг вільно поїхати до Угорщини, але вирішив зустрітися з Орбаном у своєму маєтку Мар-а-Лаго, створюючи враження, що він знову може вирішувати долю світу. Віктор Орбан, зустрічаючись з Трампом, виступив і в ролі посланця Путіна. Інтереси якого він вже давно представляє на міжнародній арені.

    Дональд Трамп, який політично “усиновив” Віктора Орбана, чекає від нього допомоги у посиленні своїх позицій в Європі. Нахабство Орбана полягає ще й у тому, що він бувши лідером Угорщини, зустрівся з приватною особою, одночасно проігнорувавши будь-які зустрічі з представниками адміністрації чинного президента Сполучених Штатів Джо Байдена.

    Очевидно, що нині не всі розуміють, що Віктор Орбан за час свого правління зробив з Угорщиною. Він змінив країну на гірше – свободи, які були раніше, підступно відібрані, відбулося закриття університетів, відмова у свободі слова для тих, хто протистоїть режиму орбаністів, розквіт корупції. Наприклад, бруківки прекрасних угорських парків вимощені каменем із його сімейного кам’яного бізнесу. Не говорячи вже про те, що майже всі угорські медіа працюють на владу Орбана.

    Нещодавня дивна зустріч Орбана у флоридському маєтку Трампа у Мар-а-Лаго, схожа не сходку двох агентів Кремля, які допомагають Путіну геноцидити Україну. Адже, на їхню думку, чим швидше диктатор знищить Українську державу, тим скоріше настане “мир”. Цей умовний “трампоорбан” освячує окупацію Російською Федерацією всіх українських земель, проявляючи солідність з Путіним і його маніакальними ідеями змінити світовий порядок на користь Росії.

    Трамп побачив в Орбані, так само як і в Путіні та Ким Чен Ині, споріднені душі. І хоча він відкрито не озвучує, як угорський прем’єр, що Україна не може стояти на власних ногах та більше не є суверенною державою, з чого випливає, що наша країна не має права на існування, проте це підтверджується напряму його блокуванням допомоги Україні.

    Парадоксально, але факт, що підтримуючи Путіна у його бажанні знищити українську державність, Орбан і Трамп приєднуються до осі зла – Росії, Ірану, Китаю і Північній Кореї. То ж чи розуміють прихильники Дональда Трампа, що працюючи на його прихід до Білого дому, вони цим вимагають встановлення тоталітарного світового порядку?

    Прихильність Трампа до Орбана є ще однією ілюстрацією його захоплення і, безсумнівно, заздрості до авторитарних і тоталітарних режимів, диктаторів, котрі можуть не рахуватися з думкою населення своїх країн. Те, що Орбана поважають Трамп і Путін, дуже показово, оскільки вони такі ж фанатичні і недемократичні прихильники узурпації влади, як і він сам.

    Але Трамп, як і фальшиві консерватори з MAGA-крила Республіканської партії у Конгресі, є демагогами, коли завзято блокують допомогу Україні. Враховуючи, що цей пакет допомоги передбачає виділення коштів не тільки Україні, а й Ізраїлю та Тайваню.

    Дональд Трамп, який завжди видавав себе за переконаного прихильника Ізраїльської держави, блокуючи одночасно допомогу українцям, ізраїльтянам і тайванцям, показує цим, що удавана прихильність до Ізраїлю потрібна була йому лише для політичного піару, і не більше. Тож чи не є цей деспот з Мар-а-Лаго не тільки антиукраїнцем, а ще прихованим антисемітом, хоча на словах намагається видавати себе за переконаного прихильника Ізраїлю?

    Бо як тут не згадати, що його політичний соратник Віктор Орбан здійснив реабілітацію регента Угорського королівства з 1920 до 1944 року Міклоша Хорті, переконаного антисеміта та прихильника Гітлера. Ну не міг Орбан не знати, що у роки Другої світової війни до нацистських концтаборів з Угорщини депортували понад півмільйона євреїв.

    Орбан, Путін і Трамп несуть небезпеку західній цивілізації. І втрата Угорщиною членства в Європейському Союзі і НАТО могла істотно вплинути на спільні можливості цього “великого альянсу”. Поки Угорщина знаходиться під контролем Віктора Орбана, варто було б на цей час призупинити її членство в НАТО і ЄС. Через те, що ніхто не може гарантувати, що отримана Орбаном надсекретна інформація не опиниться через 20 хвилин у Путіна на столі.

    Починаючи з контролю фракції Республіканської партії в Палаті представників та запрошуючи автократичних лідерів до себе додому, Трамп продовжує керувати тіньовим урядом у своєму альтернативному світі. В якому, як йому здається, він може робити усе що завгодно, і за це йому нічого не буде.

    Декілька тижнів тому Такер Карлсон прилетів до Москви, щоб взяти інтерв’ю у Путіна. Однак це “інтерв’ю” здавалося якимсь удаваним, а сам Карлсон не докладав жодних зусиль, щоб воно виглядало серйозним. Що, коли справжня місія Карлсона полягала в тому, щоб передати листа від Трампа Путіну з проханням допомогти зібрати гроші, щоб сплатити штраф майже у півмільярда доларів у Нью-Йорку? А Орбан привіз Трампу відповідь Путіна? Тоді усе сходиться. Оскільки екс-президент має такий величезний борг, що він став хорошою мішенню для отримання хабарів від іноземних урядів.

    Переміщати таку колосальну суму грошей по земній кулі непомітно було б важко. Для того, щоб переказати гроші Дональду Трампу, приховуючи джерело цих фінансів, знадобляться посередники, такі як Віктор Орбан. Угорський прем’єр – це зручний канал між Трампом і Путіним та засіб таємного переміщення грошей, щоб допомогти Дональду Трампу розв’язати його юридичні проблеми. Тому варто слідкувати за грошима, які незабаром надійдуть до колишнього президента США, щоб оплатити його юридичні рахунки.

    Віктору Орбану так хочеться опинитися серед переможців, що він навіть не задумується над тим, що й сам може програти. Лідер маленької країни в Східній Європі прагне продемонструвати іншим свою унікальність та значущість, стрімголов вв’язуючись у політичні авантюри, яких міг би уникнути. Угорщина за правління Віктора Орбана отримує 21,91 мільярда євро субсидій від ЄС – у порівнянні з 0,55 мільярда для Данії та 1,19 мільярда для Ірландії. Ця країна миттєво збанкрутувала без субсидій ЄС, як і бізнес Трампа.

    Але коли угорський прем’єр намагається переглянути внутрішнє законодавство і правила Євросоюзу на свою користь, то Дональд Трамп підриває захист суверенітету країн НАТО та продовжує демонструвати свій перегляд американських цінностей. І хто знає, чи не буде наступним візитером до його будинку у Флориді ще хтось з одіозних світових політиків, на кшталт прем’єра Словаччини Роберта Фіцо. Щоб таким чином екс-президент Америки міг продемонструвати своє повернення у велику політику.

    Своїм візитом до просто громадянина США Дональда Трампа, який сьогодні не є офіційною особою, Віктор Орбан показав, що він безапеляційно втручається в американську внутрішню політику в рік президентських виборів. Угорський прем’єр поводив себе там так, немов він здійснив якийсь державний візит не до Мар-а-Лаго, а до філії Білого дому.

    І якщо все продовжуватиметься в подібному руслі, то пройде ще трохи часу й Дональд Трамп проводитиме у своєму флоридському маєтку брифінги з національної безпеки. А поки що він діє так, нібито він очолює уряд у вигнанні і тому його поведінка всіма мусить сприйматися, як цілком нормальне політичне дійство.

    За іронією долі Дональд Трамп використовує ту саму демократію, яку він так ненавидить, у своїх інтересах, і за допомогою свободи слова та судових апеляцій, ставить Америку перед важким вибором, який за неправильного його вирішення, здатен привести нашу цивілізацію до катастрофи. Друга світова війна була лише покоління тому, і Трамп робить всім попередження, якщо ти не вчишся на уроках історії, то обов’язково їх повториш.

  • Путін уже перетворився на царя

    Путін уже перетворився на царя

    Найсмішніше з виборами Путіна навіть не російська опозиція, а те, що російська пропаганда їх використовує для делегітимізації Зеленського

    Тобто ідея така «Що ви кажете про наші вибори, у вас же самих виборів немає».

    І це дуже смішно.

    І тому, що це точно не можна назвати виборами. І тому, що на відміну від призначення диктатора в Росії, в Україні кожні вибори є конкурентні і демократичні. І Путіна перепризначив Путін, якого до цього призначив Путін, а на самому початку обрав Єльцін як наступника. І до виборів дійство в Росії немає жодного відношення. Тому його, звісно, можна організовувати навіть під час війни. І показувати захмарні результати навіть у селах, де зараз перебувають російські добровольці. Але й до війни демократією там і не пахло. Ніколи. А зараз вони малюють все більші і більші відсотки. Що дуже нагадує розмахуванням ядерною зброєю. Тобто демонструє непевність, боротися з якою можна або лякаючи весь світ ядеркою, або малюючи цифри народної підтримки на рівні африканських диктаторів. Впевнені у собі лідери так себе не поводять.

    І от саме тому, що для українського народу такі вибори неприйнятні, в українському суспільстві і існує консенсус, що вибори будуть проведені після війни. І там ніхто не зможе когось призначити. Бо це має бути конкурентний процес в якому без обмежень мають право прийняти участь усі громадяни, як на етапі голосування, так і на підготовці до виборів. Коли в Україні зазвичай влаштовують великий демократичний срач (як і в США, і у Франції і в інших по-справжньому демократичних країнах), який приносе роздрай і не допустимий під час війни.

    Власне легітимність президента України, який був би обраний під час таких виборів була б меншою, ніж легітимність президента, що був обраний до війни, і у відповідності до Конституції і здорового глузду має продовжені повноваження. І так, це означає, що легітимність президента України набагато вища, ніж президента Росії. Хоча Путін вже перетворився на царя, а у них там завжди більш складна історія з легітимністю. І точно не має стосунку до демократичних виборів.

    Тому правильно було б говорити «Що ви кажете про нашу диктатуру, у вас же самих диктатури немає». І тут би ніхто не сперечався.

    І може єдине, що об єднує цю ситуацію, що відтермінування виборів в Україні до кінця війни і призначення Путіна диктатором має суспільну легітимність. Але то вже питання до російського суспільства. І навіть до ліберальної частини того суспільства, яка відмовляється визнавати, що живе в диктатурі і постійно допомагає Путіну легітимізувати Путіна, приймаючи участь у процесі, який Путін називає виборами. От як цього разу, коли єдине що від них було треба, це просто ігнорувати це дійство. Але ні, вони все рівно воліли приймати у цих виборах участь, підвищували явку своїми безглуздими акціями, відмовляючись визнати гірку для них правду, очевидну для всіх притомних людей неросіян. Це як сідати грати на вокзалі в наперстки. Точно знаючи, що зараз програєш. Але не в силах зупинитися.

    А ще смішніше, що комусь же в Україні така логіка російської пропаганди зайде. І може навіть декому за океаном. Але то вже не лікується. Або наркотики. Або і наркотики і не лікується одночасно.

  • Зброя, яка припинить війни?

    Зброя, яка припинить війни?

    Після закінчення російсько-українського непримиренного протистояння всі наступні війни будуть інакшими. Писав на початку війни і навіть серіал з колегами зробили, що розвиток дронових роїв, які керуються штучним інтелектом, здатен забезпечити перемогу у війні. І навіть нівелювати наявність у ворога ядерної зброї.

    І ось вже зараз бачимо, як стрімко змінюється картина бою.
    На тих ділянках фронту, де в наявності достатня кількість повітряних дронів всіх спеціалізацій — розвідувальні, бомбери, камікадзе — результативна активність ворога стає неможливою. Бронетехніка знищується артилерією по координатах, що надають розвідувальні дрони, залишки добиваються камікадзе. Вони ж разом з бомберами знищують живу силу, як тільки вона вилізає з укрить.

    Фактично, питання лише у кількості безпілотників і, відповідно, кількості операторів для їх управління. Але це все має значення до використання штучного інтелекту і невідворотної мініатюаризації дронів всіх типів.
    Що, власне мається на увазі під ШІ і чому його застосування призведе до революційних наслідків?

    Сьогодні класичний підхід: один дрон — один оператор. Звісно, є варіанти, коли один оператор здатен доправити до ворожої позиції декілька безпілотників, які будуть слідувати за ведучим дроном на автопілоті, але бойову задачу все одно виконує людина. Саме вона визначає пріоритетність цілей та яким чином їх вражати — зверху, ззаду, збоку чи фронтально. Існують і повністю автоматичні дрони-камікадзе: «випустив і забув», але на реальній війні результативність їх виявилася явно недостатньою.

    Тобто, чисельність підготованих операторів є більш складним лімітуючим фактором, ніж навіть наявність самих дронів. Також управління дроном з боку оператора під час бойового використання і робить роботу РЕБ відносно ефективною. Бо ці системи здебільшого руйнують саме зв’язок «оператор-дрон», чим перетворюють бойовий безпілотник на сліпого Карлсона (не того сліпого, що журналіст, а того, що з пропелером).

    З розповсюдженням ШІ картина змінюється принципово. Він здатен керувати декількома десятками дронів різного типу, які будуть доставлятися до позиції ворога по координатах, без участі людини. Далі ШІ самостійно буде керувати цім роєм дронів, і за рахунок невеликих відстаней систему зв’язку у рої можна зробити дуже надійною — РЕБ відпочиває.
    До речі, з розвитком супутникового Інтернету проблема захищеного зв’язку взагалі відпаде.

    ШІ — це, фактично, комп’ютерна програма, і її можна сконфігурувати розподіленим чином між усіма дронами рою. Тому неможливо буде знищити якісь головний дрон, і весь рій вимкнеться. Ні, зі зменшенням під час бою кількості дронів ШІ дещо уповільниться, але все одно буде виконувати задачу — це принцип голографії.
    Дрони вже зменшуються у розмірах при збільшенні ефективності — часу знаходження у повітрі, бойового навантаження, швидкості, захищеності проти РЕБ. І вже скоро масово з’являться протипіхотні дрони — невеличкі, майже непомітні, здатні проникати у траншеї, бліндажі та інші схованки, і з зарядом, достатнім для гарантовано знищення одного ворожого бійця.

    Додайте до цього стрімкий розвиток наземних і морських безпілотників. При цьому, збройні сили країни, що обороняється, зможуть чинити ефективний опір, знаходячись у стаціонарних захисних спорудах, збудованих заздалегідь (разом з дорогами, як же без доріг!). А от агресору доведеться наступати по відкритій місцевості, що є гарантованим самогубством, на що навіть зеків підписати не вдасться.

    А тепер спробуйте уявити, яким чином агресор зможе фізично захопити будь-які території сусідньої країни, якщо більша частина його армія вторгнення буде знищуватися відразу після перетинання державного кордону?
    Що можна протиставити роям захищених дронів зі штучним інтелектом? Тільки таки ж рої, тільки з функціоналом винищувачів. Але це буде працювати проти відносно великих дронів. А з невеличкими протипіхотними щось вдіяти буде майже неможливо. Бо фактично — це куля, яка завжди влучає у ціль. Хтось здатен зробити перехоплювач автоматної кулі?

    У нагоді може стати хиба що якійсь бойовий скафандр для штурмовиків. Але він буде на порядки дорожче протипіхотного дрону, що зробить агресію економічно абсурдною.

    Між іншим, у протистоянні Ізраїлю і ХАМАСу рої дронів майже не допоможуть. Бо бойовики ХАМАСУ вдало маскуються під цивільне населення. Тому з вирізненням, хто перед тобою, виникають не аби які складнощі навіть у природного — людського — інтелекту, що ж казати про штучний.

    Авіація при наявності сучасної ППО втрачає свою визначальну роль, ми це бачимо у цій війні. У агресора залишаються тільки ракети. Але це допоки не будуть створені засоби доставлення дронових роїв у район базування ворожих ракетних комплексів.

    Світовими лідерами цього стратегічного напрямку є США і Китай, при чому Китай навіть дещо випереджає Штати. Далі йдуть Ізраїль і Велика Британія. Але немає сумнівів, що спостерігаючи за ходом російсько-української війни, темою дронів почали активно займатися всі розвинені країни світу.

    А зараз — увага! — питання: ви думаєте, що десь у таємному бункері під орудою наших Мінціфри і Стратегпрому забрані найкращі фахівці, які цілодобово працюють над розробкою українських роїв дронів зі штучним інтелектом? Та ото ж… Хоча найбільше це потрібно саме нам.

  • Програма нового терміну Путіна – глобальна катастрофа

    Програма нового терміну Путіна – глобальна катастрофа

    З новин: “Згідно з аналізом спецслужб Німеччини, Росія готується до масштабного конфлікту із Заходом, на що вказує реорганізація російської армії, пересування військ і розміщення ракет на заході країни, а також нарощування російського виробництва озброєнь.

    Уже не можна виключати, що “Росія нападе принаймні на частину території НАТО “з 2026 року”, наприклад у країнах Балтії або Фінляндії, цитує звіт Business Insider”.

    6 років тому, коли готувалося чергове висунення Путіна, я написав, що програма нового його президентського терміну – це велика війна. Усе виявилося саме так. Він цю програму буквально виконав.

    Програма його чергового президентського терміну, який має розпочатися після “виборів” – глобальна катастрофа. Путін реально готується до війни із Заходом. Якщо його фізично не усунуть у найближчому майбутньому, він і цю програму реалізує.

    Однак шанс є. Його оточення має розуміти, що шеф збожеволів і веде справу до катастрофи, в якій згорять їхні життя, діти, капітали. Не для того вони так натхненно крали, забезпечуючи своїх нащадків на багато поколінь уперед, щоб усе перетворилося на порох протягом кількох хвилин. Усунення Путіна для них – єдиний шанс на порятунок.

  • Як заяви Макрона сколихнули Кремль

    Як заяви Макрона сколихнули Кремль

    Щодо заяв Макрона, і всієї його активності в інформаційному просторі спостерігаються досить відмінні оцінки з боку українців. І це зрозуміло. Заяв ми наслухалися чимало. Дехто обіцяв бути з нами “скільки потрібно”. На практиці ж виявилося, що “скільки потрібно” – це навіть не два роки. І якщо уже найпотужніша держава Заходу США виявилася дуже сумнівним партнером (м’яко кажучи), то що вже казати про інших?

    Але я схильний оцінювати заяви Макрона досить серйозно, але треба це все, як на мене, розуміти правильно.
    Для початку деякі факти. У Кремлі все сприйняли дуже серйозно, і їм явно все це дуже не подобається. Настільки не подобається, що вони кинулися з усіх своїх інформаційних ресурсів “викривати” Макрона. Показовим є те, що включилися у гру не лише різні “офіційні мєдвєдєви”, але і численні “російські ліберали”, які кинулися засуджувати Макрона за “ескалацію”. Включно з головним штатним кремлівським лібералом – Венедиктовим.

    Венедиктов що тільки не казав про Макрона. І як той його “розчарував”, і як макронівська “ескалація” сильно “віддаляє мир”. Все це є прекрасним індикатором того, що у бункерних дідів нова манера частини західних еліт спілкуватися з ними викликала значне невдоволення.

    Наступний факт. Макрон робить свої заяви не сам. Нещодавно він провів через парламент ратифікацію безпекової угоди з Україною. І у момент голосування була надана політична підтримка не лише самій угоді, але і тій лінії, яку вона знаменує. Показово, що головний опонент Макрона – М. ле Пен, яка раніше відзначалася явно-проросійськими заявами, тепер рішуче засудила російську агресію проти України. Це дозволяє говорити про наявність у Франції певного консенсусу еліт, яким Макрон поспішив заручитися задля реалізації власної політичної лінії. Що обумовило цей консенсус?

    НАТО тріщить по швах. Гіпотетичний прихід до влади Трампа може завдати йому смертельного удару. І річ не у тім, що Трамп кинеться виходити з НАТО. Мабуть, він цього робити не буде. Але хто повірить, що він буде захищати його членів від російської агресії після всіх його заяв? А на чому тримається НАТО? Просто на вірі, що у випадку нападу, прийдуть Штати і наваляться на агресора всією силою. Немає такої віри – немає НАТО. Значить, треба готуватися до такого сценарію, який явно буде означати кризу безпеки у Європі.

    Але будь-яка криза – це ще і можливість. Європі завтра буде сильно не вистачати лідерства. І лідерства саме у військовій сфері. Вакуум лідерства хтось неодмінно заповнить. Очевидно, еліта Франції розглядає власну кандидатуру.

    Далі, показово, що словесна “ескалація” від Макрона синхронізувалася із словесним “просіданням” Шольца. Поки лідер Франції переходив до агресивної риторики, лідер Німеччини геть “поплив”, розказуючи різні байки, що “ракети Таурус в Україні зроблять Німеччину стороною війни”. Тобто Макрон говорить про можливу присутність французьких військ, а Шольц щось повторює, що навіть самі німецькі ракети будуть розглядатися як вступ Німеччини у війну.

    Чому у обох лідерів так сильно розійшлася риторика в одну мить?

    Можемо припустити, що і Париж, і Берлін одержали дипломатичними каналами погрози від “московських колег”. А от зреагували на них по різному. До речі, обидві реакції були цілком дипломатичними, просто логіка цієї дипломатії – кардинально різна.

    Логіка дипломатії Берліну. Нам погрожують – ми відступаємо, і шукаємо якісь “компроміси”. Логіка дипломатії Парижу. Нам погрожують? Давайте погрожувати у відповідь.

    Здається, Париж перший на Заході вловив правильну інтонацію дипломатичного спілкування з росіянами. Якщо вони блефують, то чому б не блефувати у відповідь. Якщо вони погрожують – чому б не погрожувати у відповідь? Якщо вони роблять гучні заяви – чому б не відповідати не менш гучно? І нехай уже вони думають, наскільки серйозними були заяви візаві. І чи хочуть вони це перевіряти.

    На Заході дуже люблять говорити про “дипломатичні рішення”, і це, мабуть, для багатьох західних громадян звучить привабливо. Що може бути краще домовленостей замість війни? Але це удавана логіка, бо якщо дипломатія – це постійні відступи та поступки, то вона зрештою прийде до нестабільної та неприйнятної точки та спровокує вибух. Як було напередодні Другої світової. Якщо ти хочеш дипломатії – ти повинен говорити на одній мові з тим, з ким ти спілкуєшся. Макрон дуже довго намагався вибудовувати комунікацію з кремлівським психопатом на основі раціональних аргументів і логіки інтересів. І що? А нічого. А так варіантів стає багато, і можна розпочинати складну гру. Щоправда, у межах цієї гри треба бути готовим постійно підтверджувати блеф діями. А для більш ефективних дій потрібен консенсус не лише французьких, але ширше – європейських еліт. На американські уже особливого сподівання немає, але для європейців стабільність у Європі питання, м’яко кажучи, важливе. Поки що головна проблема – боягузлива позиція Німеччини, яка постійно намагається займатися “геополітичним ескапізмом”, тікаючи та ховаючи від реальних проблем голову у пісок. Ясно, що позиція першої економіки Європи дуже важлива, і від того, якою вона буде найближчим часом, залежить не так і мало. Але шлях дипломатії Франція уже вказала. Якщо мова про реальну дипломатію, а не про її імітацію, яку ми бачили дуже довго.

  • Бог простить, люди – ні. Наприкінці всіх росіян чекає каса

    Бог простить, люди – ні. Наприкінці всіх росіян чекає каса

    Пройде кілька років (можливо, що й шість, чим чорт не смажить) і багато речей доведеться пояснювати. Тобто всім народом. Адже всім народом голосували весь цей час, сусіди?

    Доведеться розповідати, що не брав участі, не перебував, не ходив, не підтримував…

    Важко буде. Інтернет зараз пам’ятає все. Кеш гугла непідкупний і безжальний.

    Далі текст мовою оригіналу.

    Когда оправдывались те, кто поддерживал Гитлера, таких наворотов не было, но и в том случае откреститься удалось далеко не всем.

    Понимаете, то, что вы делаете сегодня, несомненно будет оценено завтра. Если не вашими потомками (диктатуры живучи и не факт, что ваши дети будут жить в свободной стране, вы им такого шанса не оставили), то окружающими. Ну, приблизительно так, как станы коалиции в свое время оценили действия Адольфа Алоизовича и его присных – вполне объективно и на фактическом материале.

    И придется придумывать это вот все… Не понимал, заблуждался, не слышал, верил официальным органам. Методы понятны, можно легко предугадать, что именно будет говориться. Не следствию – всех не расследуешь – обществу. Какой сигнал будет направлен наружу.

    Правда, за предыдущие преступления никто еще не оправдывался. Даже за миллион убитых афганцев не извинялись. Рассказывали про школы и предприятия и какое благо несли, а извиниться – зась.
    Но рано или поздно наступает момент, когда надо что-то промычать, чтобы с тобой на одном гектаре кто-нибудь согласился находиться.

    Так вот…

    Что вы будете мычать, соседи? О чем? О том, как толпой валили на избирательные участки, чтобы проголосовать за преступника, который уничтожил вашу общую страну? За власть воров и убийц? За войну, которую вы называете СВО? За то, что вы натворили в Мариуполе, Буче и еще в десятках украинских городов? За горящие НПЗ? За визжащих от ужаса (а ведь они еще ничего не видели, Мариуполь к ним в гости еще не приехал) белгородцев? За ущербную экономику, которой владеют несколько десятков верных Путину людей?

    Что вы расскажете миру потом, люди? Ладно, миру… Что вы самим себе расскажете? Или стыд – не дым? Глаза не выест?
    Вам же за Гори не стыдно? Пока еще. И за Украину стыдиться время не пришло? Вы пока голосуете за ничтожество на троне и смогли родить ничего, хотя бы отдаленно напоминающее политическую оппозицию?

    Понимаем.
    Но время придет.

    Рано или поздно все империи падали. И разрушались самые страшные тирании.
    Время безжалостно и в конце всех ждет касса.

    Чего уж говорить о вашей недоимперии и о вашей шутовской тирании. Рухнете, к гадалке не ходи.
    Но еще многое успеете натворить. Удлините список грехов на пару многотомничков.
    Логика ясна. Сколько б их не было, каяться все равно один раз. Только ли будет прощение за содеянное и за то, чему вы способствовали своей глупостью, подлостью и слепотой?
    Бог, верно, простит.
    Люди – нет.

  • Ми бачимо спробу виробити в росіян рефлекс: прилетіло по Україні – прилетіло по Бєлгороду/Курську

    Ми бачимо спробу виробити в росіян рефлекс: прилетіло по Україні – прилетіло по Бєлгороду/Курську

    Щодо обстрілу Бєлгорода.

    Тенденцію можна було побачити й раніше. Після великих ракетних атак на Україну щось прилітало по Бєлгороду.

    Зараз великих ракетних атак немає майже місяць (імовірно, далося взнаки збиття двох А-50), але атак Shahed на житлові будинки із жертвами серед мирного населення не припиняють.

    Не дуже правильно, щоб “відповідями” займалися ЗСУ, тому ми й бачимо повідомлення від РДК і ЛСР: “Обстріли мирних міст і сіл України тривають, як і раніше! Ми змушені відкрити вогонь у відповідь по військових об’єктах у прикордонних регіонах! Негайно евакуюйтеся!”

    Після таких повідомлень у Бєлгороді виють сирени й з’являються відео з розбитим склом.

    Тобто, ІМХО, ми бачимо спробу виробити рефлекс: прилетіло по Україні – прилетіло по Бєлгороду/Курську.

    Щойно жителі російських прикордонних міст бачать повідомлення про прильоти по українських будинках, вони мають не радіти, як раніше, а планувати похід в укриття.

    Без оцінок, просто описую логіку.

  • Майбутнє Росії: розпад чи консервація?

    Майбутнє Росії: розпад чи консервація?

    Єдиного бачення майбутньої Росії немає. Є дві точки зору.

    Одна точка зору, радикальна, полягає в тому, що з Російською Федерацією потрібно зробити те саме, що зробили з Радянським Союзом, тобто має відбутися її контрольований розпад із контролем за нерозповсюдженням ядерної зброї.

    Друга точка зору – протилежна: нехай там у Росії залишається якийсь авторитарний режим, бо вона не може без нього. Там завжди були царі, генеральні секретарі, і росіяни не можуть без Сталіна чи Путіна. Тому нехай у Росії буде щось схоже на Путіна, але з яким можна домовлятися, бо такий буде тримати країну у підкоренні, і ядерна та інша зброя масового знищення не розповзеться.

    Єдиної позиції щодо Росії ні в світі, ні в США немає.

    Звісно, нас би більше влаштував варіант, який би передбачав розпад Росії на кілька країн, необов’язково демократичних, бо тоді вони будуть змушені з’ясовувати між собою економічні, територіальні та інші стосунки, і в них не буде часу нападати на Україну.

    А от варіант, який передбачає збереження в Росії авторитарного режиму, є гарантією того, що через 10-20 років усе обов’язково повториться. Авторитарний режим у Росії – це гарантія агресії проти України.

    Існування України заперечує існування Росії, тому російський авторитарний режим обов’язково буде намагатися знищити нашу країну. Як зараз, так і в майбутньому.

  • Папа Франциск і уявлення, які можуть спровокувати Третю світову

    Папа Франциск і уявлення, які можуть спровокувати Третю світову

    Цитати з інтерв’ю , в якому понтифік закликає до переговорів для припинення воєн в Україні та на Близькому Сході, впевнений, є чудовим прикладом подвійних стандартів, які стали суттю політики країн так званого «глобального Півдня». І Папа, який має бути виразником цінностей, є чудовим транслятором настроїв цього світу. Аргентинський політик у ньому, схоже, перемагає римського понтифіка, – пише Віталій Портников для Крим.Реалії.

    Папа говорить про «мужність білого прапора», але чомусь пропонує розпочати переговори Україні та Ізраїлю. Він звертається не до агресора, не до Росії, яка може припинити війну проти України за один день – просто тому, що війна на території Росії не йде, а мешканці цієї країни насолоджуються миром на тлі страждань своїх українських сусідів.

    І він звертається не до «Хамасу», хоча саме керівництво цієї організації утримує ізраїльських заручників і може легко припинити страждання мирних жителів Гази, а не використовувати їх як «живий щит» для збереження бази терору.

    Він звертається не до тих, хто напав, а до тих, на кого напали. І фактично радить їм здатися та зберегти умови для подальшого удару і знищення. Але Папа в цьому не самотній. За останні роки ми чули подібні заяви від багатьох світових лідерів, які продовжували плескати Володимира Путіна по плечу. Я ніколи не розумів, чому ці лідери не роблять висновків із подій останніх десятиліть.

    Мир після війни Росії та Грузії, який фактично означав «повзучу анексію» грузинських територій Росією, лише посилив російські апетити. Захоплення Криму, яке супроводжувалося не війною, а виведенням з півострова українських військових, перейшло в диверсії та фактичну окупацію українського сходу. Прагнення України домогтися відновлення територіальної цілісності мирним шляхом спричинило напад у лютому 2022 року. І при цьому хтось думає, що з агресором можна домовитися. Що його можна «утихомирити».

    Дивні уявлення. Уявлення, які довели світ до Другої світової війни та, певен, можуть спровокувати Третю світову війну. Тому що капітуляція перед агресором завжди призводить до посилення його амбіцій.

This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.