InfoResist

Category: Погляди

  • Орки збавили обороти. На фронт прибуває поповнення

    Орки збавили обороти. На фронт прибуває поповнення

    Продовжимо позитиви

    1. Командири відзначають багато правильних рішень Сирського. Чесно кажучи багато хто скептично ставився до його кандидатури. Але зараз прямо кажуть, що він приймає ефективні рішення. Значною мірою, це дозволило стабілізувати фронт.

    2. Орки збавили обороти. Штурмів стає менше і вони стають менш інтенсивними. Обстріли не зменшуються. Наразі важко сказати чи видохлися чи перегруповуються. По моїм прогнозам якраз мали б почати видихатись. Це важливо, оскільки дає мінімальну можливість нашим перепочити.

    3. На фронт прибуває поповнення. Не багато, але свіжі сили це дуже добре. Більшість тиловики. Теж результат роботи Сирського.

    4. США дають свіжий пакет, можливо з ATACMS. Ця новина має морально психологічний вплив, оскільки баталії навколо пакету допомоги серйозно деморалізовували всіх. Водночас, запущена процедура по розгляду пакету допомоги Україні та іншим в обхід спікера в палаті представників.

    Чехи починають передачу снарядів з 800 тисяч, які вони знайшли для нас.

    Загалом враження, що ситуація вирівнюється.

  • Українські бомбардування російських НПЗ – вкрай болючий для Путіна удар

    Українські бомбардування російських НПЗ – вкрай болючий для Путіна удар

    Минуло два роки та вісімнадцять днів війни. Минулої доби на фронті нічого фатального не сталося і це лише підтверджує думку більшості експертів, що путінський наступ видихнувся і чекати наступного можна буде не раніше літа.

    Зараз експерти не мають єдності з приводу можливостей російської армії і в цілому – російської економіки продовжувати цю війну з колишньою інтенсивністю.
    (При тому, що нинішня інтенсивність російських зусиль явно недостатня для нанесення поразки ЗСУ і якщо Путін хоче перемогти в цій війні, йому слід було б наростити свої зусилля).

    Далі текст мовою оригіналу.

    Характерным отражением этой разноголосицы мнений является сегодняшний обзор ISW, в котором подряд высказаны ряд взаимопротиворечащих утверждений. С одной стороны, говорится, что уже сейчас российские части, которые Путин бросает в бой, недоукомплектованы и нет никакой возможности их обеспечить штатной численностью и положенными по всем нормативам оружием и техникой.

    Но при этом говориться, что российская армия получает все необходимое пополнение, а ВПК наращивает производство. И тут же сообщается, что все это производство – дерьмо собачье и официальная российская статистика не отделяет отремонтированную технику, поднятую со складов длительного хранения, и вновь произведенную, что создает неверное представление о реальных возможностях российской оборонной промышленности.

    Однако, уже практически через абзац говорится, что в таком режиме российская промышленность в состоянии полностью покрыть потребности армии в течении следующих четрых-пяти лет, но при этом сообщается, что коллапс российской экономики в конце этого года неминуем.

    Хотите я вам объясню почему это все так странно? Потому, что все это – правда! В условиях, когда каждый из нас по своему понимает, что такие коллапс экономики и полное покрытие потребностей армии – такая чехарда оценок неизбежна.

    Является ли переход, например, на карточное распределение продуктов питания свидетельством коллапса экономики? Классический подход говорит, что да, безусловно. Но будет ли это означать реальный коллапс, когда экономика схлопывется, а на улицах валяются умершие от голода люди? Нет, разумеется. При нормативном, внеэкономическом распределении продуктов экономика может функционировать неограниченное время и даже демонстрировать определенный уровень эффективности. Но, правда, крайне невысокий.

    Или, например, другой вопрос: действительно ли российский ВПК производит всю необходимую армии технику? Да, разумеется. Но только если потребность в ней определяется не объективным запросом воюющего войска, а рассуждениями типа «и так сойдет», «бери че дают», «хватит умничать, вечно ты ноешь» и «кругом марш, приступайте к исполнению».

    Когда какой-нибудь боевой генерал или полковник знает, что если он будет сильно жаловаться, то получит меньше, чем если бы помалкивал, а если все равно будет качать права и тыкать пальцем в устав и нормативы, то вообще будет брошен в самое пекло и уже оттуда не вылезет, то количество всем обеспеченных частей стремительно растет.

    Поэтому: Полковник! Ты всем доволен? Да, товарищ генерал! Приступайте к выполнению приказа! Есть, товарищ генерал! Разрешите бегом? И дальше: Владимир Владимирович! Вот доклады командиров частей: у них нет жалоб, они полностью укомплектованы и людьми и техникой. Можете им сами позвонить, они подтвердят.

    Не думаю, что открою вам тайну, если скажу, что так российская армия воюет еще со времен Петра Великого и это ее состояние – норма, а не патология. Никогда по другому не было и уже не будет. И в этом смысле эксперты правы: в таком состоянии она не то, что пять лет, она и пятьдесят лет еще провоюет.

    Российскую армию нужно лишить самой основы ее функционирования. Каких-то самых базовых вещей, без которых даже голыми руками воевать не получится. И в этом смысле украинские бомбардировки российских НПЗ – очень правильный и крайне болезненный для Путина удар.

    Вообще последнее время интенсивность подобного рода атак со стороны Украины резко возросла и это не может не радовать.

    Это ровно то, что позволит подорвать саму основу функционирования военной машины России, а с нею и сорвать все экспансионистские планы обезумевшего русского фюрера.

    Слава Украине!

    Байден сделал два заявления: во-первых предостерег Израиль от атаки на Рафах, а во вторых сказал, что США никогда не оставят Израиль без своей поддержки. Мне кажется, что Байден и с Израилем проделывает тот же номер, что и с Украиной.

    Да и хрен с ним. Я теперь вообще его не слушаю. Белый шум. Информации – ноль. Ни о чем. По содержательности выступлений он стремительно приближается к Вове Соловьеву, только с обратным знаком. Как говорил Остап Бендер: нет никакой Америки, а волны Атлантического океана разбиваются о Шепетовку.

  • Орбан озвучує Трампа чи Путіна?

    Орбан озвучує Трампа чи Путіна?

    Що це було між В. Орбаном і Д. Трампом? Таке, з трупним смородом колоніалізму і нехтуванням міжнародними зобов’язаннями?

    Зі слів Орбана, Трамп сповістив його, що не збирається виділяти на допомогу Україні ні цента, тобто, «забути» про Будапештський меморандум та інші домовленості між США та Україною. Європа сама таку допомогу не потягне, тому російсько-українська війна закінчиться — повністю до задоволення путіна.

    Президент США — не Папа Римський, можливостей для втілення білопрапорних фантазій в нього незрівнянно більше. З урахуванням таких відверто проросійських ідей стає зрозумілішою активність окремих європейських країн щодо можливого вводу своїх військ в Україну для зупинення просування недоімперії.

    Але все це, включно з Орбаном, який десь у Мукачевому підписує акт анексії Закарпаття — лише страхи, загрози і можливості, а не реальність, що вже втілюється. Впадати у розпач, на що, власне, і розраховані путінсько-орбанівські демарші, зарано.

    Неодноразово казав, що Трамп у Білому Домі, якщо дійсно почне реалізовувати свої ідеї (а це далеко не факт!), складає загрозу. Не тільки для Україні, а й для всього світу. І не тому, що він неосвічений і мстивий. А тому, що націленість на руйнування того, що не влаштовує його особисто, в Трампа значно сильніша, ніж намір збудувати щось, що буде влаштовувати багатьох.

    Трамп хоче розігнати ООН, бо ця структура нічого не вирішує, тільки проїдає шалені гроші та ще й породжує політичних конкурентів Трампа на зразок Нікі Гейлі. Насправді так воно і є, але ніхто не чув, що Трамп пропонує замість ООН. Вільну конкуренції джунглів «Хто сильніший, той і правий»?

    Трамп має намір зруйнувати НАТО, бо, на його думку, Штатам надо витратно нести тягар безпеки для європейських союзників. Припустимо, що таке станеться. Європа змушена буде створювати власні безпекові сили, і розкручений зараз європейський ВПК стане їй у нагоді. А Україна претендує бути ядром цих європейських безпекових сил, тобто, ніхто не віддасть її Кремлю.

    І що тоді робитиме Трамп? Силою всіх американських флотів захищатиме сухопутний кордон з Мексикою? Почне роззброюватися? Або почне воєнну конфронтацію з Китаєм? Це точно буде безпечніше і дешевше, ніж підтримка України, американські виборці оцінять…

    Також Трамп з задоволенням посприяв би розпаду ЄС, бо європейці стають дедалі свавільнішими і не поспішають робити те, що вигідно США, а не ЄС, наприклад, розгортання торговельної війни з Китаєм. Але ж у результаті американського тиску та ще й за відсутності безпекової парасольки від США Європа навпаки може почати активніше взаємодіяти Китаєм, в першу чергу, економічно, про що Китай мріє.

    Роблю всі ці теоретичні припущення виключно як ілюстрацію того, що діючи з позицій сили, цілком можливо отримати результат, повністю протилежний бажаному. Путін, який хотів через демонстративний напад на Україну поставити світ на коліна, вже в цьому переконався.

    Трамп у своєму азарті руйнівника на путіна дещо схожий. Але політична система США значно більш захищена від проявів нерозважливого авторитарного авантюризму.

    І останнє: нам своє робить. У всіх сенсах. Завжди і всюди.

  • Чи визріє Шольц до передачі Україні крилатих ракет Taurus?

    Чи визріє Шольц до передачі Україні крилатих ракет Taurus?

    Нещодавно президент Франції Еммануель Макрон перестав виключати відправлення в Україну сухопутних військ. І хоча добрі наміри – це ще далеко не реальні дії, однак можна сказати, що з цього моменту країни об’єднаної Європи вийшли на шлях можливої відмови від “стратегічної двозначності”, яку вони досі сповідували стосовно Російської Федерації.

    Президент Франції Макрон, який багаторазово намагався переконати диктатора Путіна припинити російське вторгнення до України, своїми рішучими намірами показав, що справжніх захисників демократії і свободи можна знайти не тільки у Великій Британії та ще деяких країнах Європи.

    Тепер слово залишається за Німеччиною. Адже для Берліну нарешті мусить стати також зрозуміло, що досягнути миру з Росією, домовившись з Москвою, неможливо. І жодні спроби умиротворення Кремля, вдаючись до поступок щодо України, ніколи не приведуть до бажаних для європейців наслідків. Путін розуміє тільки силу, а демонстрація будь-якої слабкості лише гарантовано призведе до зворотного результату.

    В цьому сенсі епопея з передачею Україні німецьких Taurus не лише показує неготовність канцлера Німеччини Олафа Шольца до прийняття сміливих рішень, а й нерозуміння певною частиною німецьких еліт того, наскільки війна Росії в Україні загрожує системі європейської безпеки.

    Разом із ядерною зброєю, крилаті ракети далекого радіусу дії Taurus є чи не найдієвішою зброєю НАТО, котра має нищівну дію, здатною вражати потужні об’єкти противника. Шольц ніяк не здатен усвідомити, що не дивлячись на всю його обережність, в Росії все одно вже давно вважають Німеччиною ворожою стороною. А його нерішучість сприймається, як слабкість, що провокує Російську Федерацію на ще більші безрозсудні наміри та дії.

    Все це відбувається у той час, коли Україні критично необхідні крилаті ракети Taurus для того, щоб знищувати склади, військові заводи і аеродроми на окупованих територіях та в Росії. Taurus разом з Atacms та Storm Shadows здатні докорінно змінити ситуацію на полях боїв з російськими агресорами, проте німецька нерішучість штучно затягує продовження війни на Європейському континенті.

    Цікаво, що до початку Великої війни у 2022 році, Німеччина претендувала на роль лідера Європи. І можна було сподіватися, що вона буде лідером держав, які жорстко розмовлятимуть в Путіним. Та цього не сталося. А Німеччина дискутує щодо кожного виду озброєння, котре має надійти в Україну, замість того, щоб підготуватися до вторгнення Росії далі у Європу. Німецький канцлер продовжує маневрувати без будь-якої концепції, що його країна буде робити далі.

    Олаф Шольц ніяк не може наважитися визначитись, хоча, зрозуміло, що вже давно пора йому це зробити. При цьому німецька стриманість ніяк не зараховується Шольцу. Адже в Росії вже не раз заявляли, що вони воюють з НАТО. А це означає, що постачання Taurus в Україну аж ніяк не змінить оцінку ситуації в Кремлі. Можна не переживати про це. Параноя Москви продовжуватиметься, вони й далі вважатимуть, що оточені з усіх сторін ворогами.

    Україна потребує артилерії, запчастин і подальшого посилення ППО на фронті та в тилу. Та багато хто й досі не розуміє, як багато може зробити Taurus для України. Він може стати ключем до досягнення максимізації користі на фронтах війни. У певному сенсі Taurus точно змінить правила гри на полі бою. До того, ці крилаті ракети не тільки здатні істотно послабити ефективність російських військ, а й зберегти життя десяткам тисяч українців.

    Таким чином Шольц і його оточення, фактично будують свої політичні плани та сподівання на переобрання на життях інших. Не думаючи про те, що авторитет Німеччини серед союзників по НАТО і Європейському Союзу залежить від поведінки канцлера на політичній арені.

    Метод Олафа Шольца – вагатися, коливатися, оприлюднювати не зовсім вірогідну інформацію про Taurus, а потім знову находити “аргументи”, чому ви не можете купити у нього ці ракети, вказує на те, що він просто затягує час. Це приблизно те ж саме, що робить спікер Палати представників США Майк Джонсон, який вже не перший місяць саботує розв’язання питання надання Америкою допомоги Україні.

    А всі відмовки, що, мовляв, уявіть собі на хвилину, що буде, якщо німецькі ракети Taurus влучать у середину Москви і хоч одна з них прорветься через протиповітряну оборону до Кремля, не витримують жодної критики. Бо Taurus потрібні Україні зовсім для інших цілей. І ці крилаті ракети могли б стримувати Путіна від глобальної ескалації війни, коли нарешті українцям знову почне надходити більше зброї від Сполучених Штатів.

    Taurus можуть стати поворотним моментом у перебігу російсько-української війни. Шольц повільно усвідомлює, що цього рішення неможливо уникнути, проте все рівно, як тільки це можливо, продовжує затягувати його. Власне так само було й з передачею Україні німецьких танків Leopard.

    Колишній міністр фінансів та віцеканцлер в уряді Ангели Меркель, “партійний солдат” Соціал-демократичної партії Німеччини Шольц, зігріває себе мріями, що він здатен повторити її досвід, утримувати найвищу владу в країні протягом 16 років.

    Свою реальну позицію щодо України Олаф Шольц висловив на партійному з’їзді європейських соціал-демократів, який відбувся не так давно у Римі. Там канцлер наголосив, як важливо продовжувати підтримку України: “Війна в Україні завершиться тоді, коли Путін виведе свої війська”. Одночасно він зазначив, що “Ми не хочемо війни між Росією та НАТО і зробимо все, аби цьому запобігти”.

    Зі сказаного ним виходить, Шольц вірить у те, що гальмуючи надання німецьких ракет Taurus Україні, він цим запобігає початку війни між Росією і НАТО. Хоча насправді він свідомо віддаляє той час, коли Путін виведе свої війська з України.

    Це спотворене бачення ситуації показує дійсну позицію німецького канцлера щодо України. Адже Шольц цим відкрито демонструє, що побоюється Путіна і, очевидно, не довіряє обіцянкам НАТО про захист Німеччини.

    Дрейфуючи до політичної позиції Чемберлена в 1938 році, Олаф Шольц чомусь мало задумується про те, скільки вже українців загинули з 2014 до 2024 року. І якщо йому не байдуже, яке місце він займе у майбутньому в історії, то він мав би діяти більш рішуче.

    Складається враження, що канцлер Шольц і досі перебуває в тіні своєї попередниці Ангели Меркель. Результатом невдалої політики якої стало те, що завдяки їй Путін став сильнішим, а Німеччина та ЄС більш залежними від Росії. Нині замість того, щоб залякувати німецький народ страхом війни, канцлер мав би продемонструвати готовність Німеччини до європейського лідерства. Що могло б стати поворотним моментом в європейській історії.

    Політичне “шольціцтво” заводить Німеччину у глухий кут “політичної невизначеності” та показує, що не всі європейці здатні об’єднати свої спільні зусилля задля протидії будь-якому порушнику міжнародного порядку, злочинцю і агресору. ФРН могла б зробити свій вирішальний військовий внесок у подальше існування вільної України. Проте Шольц ніяк не наважиться на це.

    Війна Росії в Україні виникла через різне мислення між Заходом і правителями Сходу. У якийсь момент, в найближчому майбутньому, між блоком Росія плюс Китай та західним світом може відбутися остаточне зіткнення. З цього приводу не потрібно мати жодних ілюзій. У політичних еліт Російської Федерації та Китайської Народної Республіки не має бажання домовлятися про дотримання правил співіснування та взаємоповаги, щоб мирно жити і співпрацювати.

    Довгий час Путін грав для Заходу роль друга. Але це було лише тактично мотивовано. Китай також зняв дитячі рукавички, під якими завжди ховалися залізні кулаки. Колективному Заходу раніше потрібно було відмовилися від усіх ідеалістичних ілюзій та усвідомити з ким вони насправді мають справу. Тому повернутися до мирного світу минулого, з усіма його зручностями та процвітанням, що зумовлюється цим, неможливо не вирішивши “російське питання”.

    Путін довів, що Росія ніколи не зможе прийняти західні цивілізаційні цінності. Вона не здатна мирно співіснувати зі своїми сусідами. З цього потрібно виходити, плануючи, що далі робити з московитами.

  • Кабмінівське неправильне бронювання

    Кабмінівське неправильне бронювання

    Сьогодні вийшла новина, що Кабмін пропонує впровадити бронювання при умові офіційної зарплати в 35 тисяч гривень, і сплачених податків. Однак, більше мою увагу привернула категорія тих, кого бронюють, зокрема, працівників паливно-енергетичного комплексу і операторів зв’язку.

    Я постійно виступав проти цієї ідеї, і переконаний, що її наслідки будуть значно гірші чим зараз. Справа не в тому, що багаті “типу не підуть на війну”, а в тому, що сама ідея бронювання від війни є неправильною. Ок, зараз ви розраховуєте забронити айтішників, енергетиків і операторів зв’язку. А що далі? Зараз от посівна, і купа бізнесу стикнеться з браком трактористів. А як на рахунок фармацевтів? Чи, наприклад, операторів вивозу побутових відходів (уявляєте, що буде, якщо не буде вивозитись сміття з міст)? Ця ідея провальна, і уряд в цьому переконається.

    А я в чергове нагадую свою ідею – бронювати треба на війну. Треба забронювати 1 млн чоловіків методом жеребкування, з перспективою мобілізації в наступні два роки. Все. І тоді не доведеться робити фінансову чи спеціалізовану нерівність. Всі інші зможуть спокійно працювати.

    ПС. Зарад справедливості треба сказати, що цю ідею не в Кабміні придумали. Зрештою, там нічого не придумують.

  • Росія – країна вічної мерзлоти, там немає ніякого сенсу жити

    Росія – країна вічної мерзлоти, там немає ніякого сенсу жити

    Коментатори злочинів Росії в Україні, як правило, вигукують одну й ту ж очевидну фразу: як все це може відбуватися у ХХІ сторіччі, ну як?

    Але про яке ХХІ сторіччя йдеться, коли мова про Росію? Хіба ми дійсно вважаємо, що цивілізація розвивається за одними й тими ж законами у різних частинах світу й всі одночасно приходять до тих самих висновків і цінностей? Й чому ми порівнюємо Росію ХХІ сторіччя із Заходом наших часів? – пише Віталій Портников для “Збруч”.

    Росія – країна вічної мерзлоти не тільки з точки зору клімату, але й з точки зору історії, політики, економічних і культурних процесів. Коли в Європі почалися великі криваві революції, які призвели зрештою до зникнення феодалізму й встановлення рівноправ’я, Московське царство йшло від одного селянського бунту до іншого. Селянського – тому що міст у європейському розумінні, тобто осередків рівноправних містян, центрів свобод і можливостей, в Росії не було ніколи, сама країна виникла з диктатури Андрія Боголюбського у Владимирі-на-Клязьмі. Петро І провів косметичні реформи, але кріпосне право у імперії скасували тоді, коли в Європі про нього вже забули. Конституції в Росії не дозволяли аж до краху династії Романових, а більшовицька конституція, звісно ж, була фікцією, що означає: в Росії ніколи не було справжньої конституції від слова взагалі. Таким чином історія цієї країни виглядає несамовито: «заморозка життя» до революцій 1905–1917 років, різкий поштовх, «нормалізація», нова «заморозка» аж до горбачовської перебудови, ще один поштовх, «нормалізація» й нова заморозка. При цьому підручник історії Росії читається як чужа історія, яку переписав не дуже старанний учень. Російські революції нагадують французькі – тільки з публіцистикою Леніна і Троцького замість енциклопедії Вольтера і Дідро. Сталін, «червоний імператор» грузинського походження, який розчавив незалежність власної батьківщини, «косплеїть» справжнього імператора – корсиканця Наполеона, правління якого також поставило крапку на національних змаганнях Корсики. Ну й цілком передбачувано ця загрузла у чужому минулому Росія майже через сто років після Гітлера відкриває для себе нацизм – і її новий, цілком випадковий правитель з усіх сил намагається наслідувати ображеному всесвітньою несправедливістю засновникові «тисячолітнього Рейха». Крим – рімейк австрійського аншлюсу. Донбас – чергові Судети. Україна – спроба знищити Чехословаччину й спробувати Лукашенка на роль Муссоліні. Навіть риторика Путіна настільки нагадує гітлерівську, що дотепники у соціальних мережах пропонують користувачам відгадати, кому з двох злочинців яка цитата належить. Так що це ніяке не ХХІ сторіччя – росіяни нарешті допленталися до ХХ-го і, як завжди з ними бувало, обрали саме той взірець, якому могли наслідувати – багато крові, пафосу й ненависті.

    Те, що Україна в цій ситуації виявилася настільки несхожою на Росію, пояснюється саме тим, що періоди нашої історичної «заморозки» були дещо коротшими. Українські землі не копіювали Золотої Орди, як Владимир, Ростов і Москва. Увійшли до складу Московського царства вже з досвідом політичної – фактично парламентської – культури і вільних міст. Так, радянський період був практично таким самим за часом і в Україні, і в Росії, але наші західні землі більшовики захопили фактично тільки у 40-х роках ХХ сторіччя. І найголовніше – Галичина, Буковина й Закарпаття взагалі ніколи до цього часу не були частиною Російської імперії, і їхнє приєднання стало фатальною помилкою Сталіна – інакше ми б мали на наших землях не Україну, а Білорусь. Саме тому давній досвід мешканців земель центральної України у поєднанні з недавнім досвідом мешканців західних регіонів дав, здавалося б, непередбачуваний результат: Україна, найконсервативніша з союзних республік, обігнала Росію у політичному розвитку вже за десятиріччя після відновлення незалежності й продовжила стрімко рухатися до сучасності – в той час як сама Росія знову радісно зупинилася у чужому минулому.

    У росіян є знамените прислівʼя про те, що «в Росії потрібно жити довго» – це щоб побачити зміни, очевидно. І от мені цікаво знати, для чого? Щоб побачити, як декорації колгоспної вистави про французьку революцію змінюються поганим фільмом про Рейх, і онук того, хто керував гільйотиною, тепер тримає палець ближче до «червоної кнопки»? Жити в Росії – означає ніколи, ніколи не мати шансу зустрітися із сучасністю. Й саме тому як людина із багаторічним досвідом життя й роботи в Росії можу впевнено засвідчити, що в Росії взагалі немає ніякого сенсу жити.

    Жити потрібно в Україні.

  • Заява Папи Римського про «білий прапор»: лише бізнес, нічого особистого

    Заява Папи Римського про «білий прапор»: лише бізнес, нічого особистого

    Слова Папи Франциска про «білий прапор» стали приводом для скандалу, і не лише в Україні.

    «Я думаю, що найсильніший той, хто дивиться на ситуацію, думає про людей і має відвагу білого прапора, і веде переговори. І сьогодні ми можемо вести переговори за допомогою міжнародних держав», — Папа Франциск в інтерв’ю швейцарській телерадіокомпанії RSI.

    Папа закликав не соромитися вести перемовини, «поки все не стало ще гірше».

    Звісно, можна виливати хейт в бік Ватикану, але треба розуміти, що слова понтифіка насправді не містять нічого нового. Позиція Святого престолу щодо війни в Україні насправді була такою від самого її початку. Лише наївний не розуміє, наскільки впливовою і багатою державою є Ватикан, і що його позиція має значний вплив на ставлення до війни десятків світових держав, і не лише католицьких. Ватикан володіє величезними обсягами інвестицій, на які має вплив війна. Тому слова Папи це в дійсності захист його мільярдерних капіталовкладень. Це лише бізнес, нічого особистого.

  • Імперію пора ліквідувати

    Імперію пора ліквідувати

    Писати новітню історію Росії, звісно, ще рано. Але можна і потрібно робити якісь висновки та узагальнення: з моменту розпаду СРСР минуло вже понад 30 років. До того ж багато подій цих років так чи інакше пов’язані з попередньою історією Росії, особливо радянською.

    Давно вже стало загальним місцем говорити про те, що путінський режим має єльцинське коріння. Сперечатися можна лише про глибину цього коріння. Загалом же очевидно, що основи нинішнього тоталітаризму закладалися саме тоді, в 90-ті.

    Але таке визначення страждає неповнотою: можна подумати, що трансформація влади була неминуча і зумовлена заздалегідь усім ходом російської історії. Насправді зміцнення путінської диктатури йшло зовсім не торованою доріжкою, і на різних етапах окремі прошарки російського суспільства цьому чинили опір – точніше, мали інший порядок денний, який, на жаль, не реалізувався. Що це були за етапи?

    Згадаймо, що відбувалося в країні після початку Другої чеченської війни та вибухів будинків – подій, які привели Путіна до влади. Я б відзначив три основні спроби переломити хід історії. Зараз, після вбивства Олексія Навального, це подвійно актуально, оскільки багато хто говорить, що з відходом Навального закінчилася епоха. Зрозуміло: те, за що боровся Олексій, на даному етапі завершилося. Однак Навальний з’явився не на порожньому місці.

    Перша спроба щось змінити була на початку нульових, коли влада Путіна ще не абсолютизувалася і була скомбінованою: прем’єром був Касьянов, главою адміністрації – Волошин, мала потужні важелі впливу “єльцинська сім’я”. Впливовими були й олігархи, низка яких являла собою орієнтовану на Захід альтернативу, набагато сучаснішу і демократичнішу. Ця прозахідна опозиція Путіну і його подільникам діяла не ззовні, а з надр режиму.

    Але олігархи програли бій. Найпам’ятніші епізоди: розгром НТВ і ТБ-6, вигнання з країни Гусинського і Березовського, а у фіналі – розгром ЮКОСа, посадка на довгі роки Ходорковського і скасування його “Открытой России”. Битва з ЮКОСом відрізнялася особливою запеклістю. Це була боротьба за вектор подальшого розвитку: або відкрита західна модель, або закрита російська, з вагомою корупційною складовою і засиллям спецслужб. На плаву залишилися тільки ті з олігархів, хто готовий був перейти в підлегле становище, стати заручником держави. Так завершився перший етап протистояння Путіну.

    Напередодні свого другого терміну Путін звільнив Касьянова, а до цього – і Волошина, зосередивши кермо влади у своїх руках. Рік потому я заснував громадський рух “Об’єднаний громадянський фронт”, у якого незабаром з’явилося понад 50 регіональних відділень. У 2006-му ми створили позаідеологічну опозиційну коаліцію “Інша Росія” і почали проводити “Марші незгодних” під гаслами “Росія без Путіна!”, “Геть владу чекістів!”, “Ні поліцейській державі!” тощо. Крім того, зайнялися підготовкою “Програми національної злагоди”.

    Ту нашу ідеологічно строкату коаліцію, напевно, найправильніше назвати різночинсько-демократичною. До неї увійшли і правозахисники, і політики нової хвилі, і старожили, які залишилися на узбіччі політичного життя, і численна молодь, яка не бажала приймати путінські правила гри. Вони згуртувалися навколо простого, зрозумілого гасла: “Чесні вибори”. У цього широкого руху був шанс зупинити сповзання держави до диктатури. Не вщухали протестні акції й у ліберального флангу. Влада нервувала: вона ще не готова була до тотального придушення протестів. Свавілля силовиків тільки набирало обертів. Коли наприкінці 2005 року ми прийшли узгоджувати демонстрацію, міліцейські генерали говорили з нами ще дуже шанобливо, а через сім років нас уже били на вулиці сержанти.

    Наприкінці 2008 року ми з Борисом Нємцовим заснували демократичний рух “Солідарність” із такими цілями: звільнення політв’язнів, мирні вуличні акції протесту, інформаційно-просвітницька діяльність, виборчі кампанії. Нашим політичним принципом була “відмова від співпраці з владою”, а програмними тезами – відставка Путіна, розслідування діяльності його дружків-корупціонерів, ухвалення закону про люстрацію, народовладдя, європейські стандарти життя тощо.

    Піком антипутінських виступів, організованих “Солідарністю”, став 2011 рік. Невдоволення людей накопичувалося вже з вересня, коли оголосили про прийдешню “зворотну рокіровку” Медведєва з Путіним, а тригером для протестів послужила відверта фальсифікація грудневих виборів до Держдуми. Московський середній клас відкидав і нечесні вибори, і перспективу повернення Путіна в Кремль. Ми зуміли чітко відреагувати на невдоволення людей і підхопити суспільний протест, що спалахнув, що було закономірним підсумком нашої багаторічної роботи.

    Тоді ж виникла коаліція і з Навальним – з його риторикою та енергетикою рух отримав додатковий імпульс. У тому грудні в нас був певний шанс, але ми його втратили. На цьому історія другого етапу, по суті, закінчилася. У 2012-му ще працювала Координаційна рада опозиції, але ідея об’єднання різних політичних сил себе вичерпала, і влада вже розуміла, як із нами боротися. До речі, всередині Координаційної ради вирішальну деструктивну роль зіграла “ліберальна тусовка” на чолі з Ксенією Собчак.

    Одна з причин невдачі цього багатообіцяючого руху лежить на поверхні: він не зміг вийти за межі політизованої частини суспільства й охопити мільйонні маси людей. Важливо й те, що на всіх етапах справу губив опортунізм так званих системних лібералів і Григорія Явлінського з його партією “Яблоко” – у вирішальні хвилини, коли політична ситуація хиталася, ці світочі російського лібералізму (ім’я їм – легіон) завжди приходили на допомогу Путіну. У підсумку до 24 лютого 2022 року чимала частина російської інтелігенції була на боці Путіна як “меншого із зол”…

    Потім почався третій етап – це Олексій Навальний, його Фонд боротьби з корупцією та гучні розслідування, його команда і прихильники. Це вже інші люди – молодий креативний клас, який часом доволі туманно уявляє собі, що було в СРСР і навіть у 90-ті роки. Клас, який вимагає певних громадянських свобод і орієнтований на Захід. Навальний став символом цієї нової спроби. Вона була менш жорсткою з точки зору конфронтаційності і безпосередньо режиму Путіна не загрожувала. Протистояння було порівняно локальним: навальністи брали участь у місцевих і регіональних виборах, а також активно агітували виборців за “Розумне голосування”, щоб знизити результати партії влади “Единая Россия”.

    Проте це була альтернатива, яка проіснувала кілька років. Але потім влада вирішила, що навіть це нікому не потрібно. Тут треба сказати, що і спроба якось облагородити російське політичне життя супроводжувалася черговою зрадою російських лібералів: вони знову вирішили, що набагато спокійніше жити при диктаторі, ніж робити ставку на “не зрозумій кого”.

    Ось так, після трьох безуспішних спроб, ми й опинилися там, де перебуваємо зараз. І, між іншим, центри опозиції за кордоном відображають ці три періоди. Чому ж найрізноманітніші за своєю суттю об’єднання і різні люди не змогли зупинити рух Путіна до фашизму?

    Звісно, в цьому є велика провина російських системних лібералів і ліберальної інтелігенції. Звісно, ідея спротиву не оволоділа масами. Звичайно, велику роль зіграла невдала міжнародна кон’юнктура, яка зміцнювала позиції Путіна і не давала жодних надій на те, що Захід чинитиме тиск і перешкоджатиме небезпечному крену Росії. Захід просто ігнорував очевидні тренди – за Обами і Меркель капітулянтський процес набув незворотного характеру.

    Але є і ще одна причина, яка нині стала очевидною. Це, напевно, загальний знаменник наших невдач, оскільки і в олігархічної фронди на чолі з Ходорковським, і в політичної окрошки, яку збирали ми з Нємцовим, і в руху Навального за всіх відмінностей було дещо спільне: жодна з цих спроб не передбачала розпуску імперії! Навіть у моїй, найрадикальнішій, версії перетворень був відсутній яскраво виражений антиімперський елемент. Сьогодні прийшло розуміння: будь-яка спроба змінити ситуацію в Росії, що не передбачає ліквідації імперського алгоритму влади, приречена.

    Єдиний шанс вивести Росію з історичного глухого кута я бачу в тому, щоб після зміни влади розширити програму реформ і повністю викорінити багатовіковий імперський механізм управління.

    Отже, за минулі майже чверть століття було три хвилі російської опозиції. Злегка перемішуючись і підштовхуючи одна одну, хвилі накочували на кремлівську фортецю – і все безуспішно. Як з’ясувалося, однієї води мало – потрібен ще й вогонь.

  • Знищений росіянами HIMARS: які висновки має зробити Україна

    Знищений росіянами HIMARS: які висновки має зробити Україна

    After action review щодо знищення HIMARS

    Вперше на третьому році повномасштабної війни зʼявилось відео, як російські окупанти знищили українську ракетно-артилерійську систему М142 HIMARS. Раніше роками російський Генштаб заявляв про ураження багатьох десятків Хаймарсів, але ніколи не було підтверджень.

    Але що ми бачимо на відео з російського дрону?

    1. Російський дрон помітив та спостерігав за виїздом Хаймарсу на бойову позицію на відстані близько 40 км від лінії фронту.

    2. Хаймарс зупинився та очікував команди на роботу, і затримався на точці, не відкриваючи вогонь.

    3. Росіяни отримали час визначити координати, підготувати дані для стрільби та завдати ураження керованою ракетою далекої дії.

    Висновки:

    1. Це не була засідка чи витік інформації. Росія різко збільшила кількість безпілотників далекої дії, які контролюють комунікації українських військ на значну відстань.

    2. Українська протиповітряна оборона не має достатньої кількості засобів, щоб прикрити тили та збивати усі російські дрони.

    3. Затримка навіть на півгодини на позиції може дозволити ворогу завдати ураження навіть на такій значній глибині.

    4. При застосуванні ракетних систем Хаймарс українське командування не забезпечило розрахунок Хаймарс інформацією про знаходження у районі стартових позицій російського дрону. Чому – треба розбиратись. Або на цей момент тут не працювали радари та системи радіоелектронної розвідки, або не було взаємодії і передачі інформації. В будь-якому разі, пересування цінної бойової техніки та особового складу навіть на відстані 40-50 км без прикриття ППО, без інформування про наявність російських дронів, є серйозним тактичним прорахунком – і причина частково у проблемах недостатньої кількості засобів ППО, частково в організації системи ППО, частково у недооцінці ризику командуванням ракетно-артилерійських військ у даному районі. Бо чергування на відкритих позиціях є вкрай ризикованим, і якщо команди на пуск нема, то позицію треба в будь-якому разі змінювати. Хаймарс високо мобільна система, і привʼязка до нової точки пуску здійснюється за секунди, тому стояти та чекати не можна. Це в принципі і так усі артилеристи чудово розуміють, чому довелось стояти – треба зʼясовувати.

    5. Зенітно-ракетні системи та Хаймарс – приоритетні цілі, і їх застосування без наявності хоча б пасивних засобів розвідки та виявлення дронів у повітрі – дуже високий ризик. Такі детектори випускаються нашою промисловістю, вони є в армії, відео сигнали з дронів противника добре помітні і їх визначення та інформування наших військ у певних районах не є проблемою. Планування операцій без контролю повітряної обстановки категорично неприпустимо.
    Сподіваюсь, що висновки військовими керівниками будуть зроблені більш детально, і подальших втрат вдасться уникнути. Росіяни намагаються зробити все, щоб зірвати високоефективну роботу HIMARS, які постійно завдають вбивчих ударів по ворогу.

  • По Росії почало прилітати: ЗСУ нав’язали противнику свої правила

    По Росії почало прилітати: ЗСУ нав’язали противнику свої правила

    Цілком можливо, що прямо зараз ми спостерігаємо гру «змісти акценти», яку ЗСУ нав’язали противнику. На тлі регулярних Дронових атак по паливним активам федерації можна легко розглянути внутрішню логіку цього процесу. Поступово вирізуючи його нафтобазам і особливо НПЗ, наші військові вирішують одразу два завдання, одне з яких – зменшення загальних запасів палива, без якого війська противника втратять значну частину своєї механізації, а інше – завдаючи регулярних ударів по цих об’єктах, наші військові безумовно ускладнюють бойове планування.

    Далі текст мовою оригіналу.

    Всем понятно, что любой боевой план содержит в себе количество той или иной техники, которая нуждается в топливе. Степень интенсивности боевых действий дает повышающий либо понижающий коэффициент к значению топлива, которое должна иметь группировка войск, осуществляющая запланированные мероприятия. И если раньше в этой части плана достаточно было только сделать заявку на переброску определенного количества топлива в указанные места его хранения и распределения, то теперь этого мало. Уже какое-то время назад ВСУ начали вносить коррективы в эти планы, пусть и опосредованно, но достаточно ощутимо. То есть, противнику надо не только получить нужное количество топлива, но и сохранить его для выдачи войскам. А с этим уже складываются все более серьезные проблемы.

    В самом начале широкомасштабного вторжения одними из первых объектов дроновых и ракетных атак противника стали именно объекты по переработке и хранению топлива. Сколько раз летело по Кременчугскому НПЗ уже даже посчитать сложно. Но летело и по нефтебазам. А мы не могли ответить противнику той же монетой. Постепенно ситуация стала меняться и первыми запылали нефтебазы на оккупированной территории Украины. Связано это было как с тем, что дальнобойных средств у нас было крайне мало и если уже их применять, то по непосредственным военным активам, как в том случае с БДК в Бердянске, так и с тем, что целый ряд эффективных и дальнобойных средств был получен от наших партнеров, с условием не применения их по целям на территории самой федерации.

    Но время шло и когда у нас появились инструменты дальнего действия, то они сразу полетели по военным предприятиям, или чему-то подобному, а потом полетело и по нефтянке. Сначала в огонь пошли объекты на небольшом удалении от границы, а потом – все дальше, и что самое главное, часть ударов уже была направлена не по хранилищам топлива, а именно по производственным мощностям, которые его выпускают. И видимо, это был очень жирный намек противнику на то, что ВСУ вплотную подбираются к возможностям перекрыть экспорт нефти и нефтепродуктов. По крайней мере, именно так надо было понимать налеты на припортовый завод в Усть-Луге и Туапсе.

    Противник намек понял и был вынужден двигать свои ПВО для того, чтобы прикрыть эти объекты. А с учетом того, что налеты осуществляются с помощью дронов и по территории федерации еще не прилетали ракеты, то в общем, прикрыть подобный объект силами ПВО, не очень-то и сложно. Другое дело, что таких объектов у противника довольно много и они разбросаны по большой территории. А это лишает его возможности обеспечить «зонтик» сразу для нескольких промышленных узлов. Поэтому он столкнулся с той же проблемой, которую имеют наши силы ПВО. Тем количеством комплексов, которые имеются у нас, прикрыть удается только часть объектов. У противника этого добра больше, но и объектов – тоже намного больше.

    Это значит, что с каждым новым ударом, противнику приходится маневрировать наличными средствами так, чтобы предугадать направление следующего удара и там устроить заслон для дронов. А кроме того, враг использовал ту же тактику, что и ВСУ в 2022 году – стал рассредоточивать топливо по множеству мест, и порой – маскирует эти места под что-то откровенно гражданское. Так вчера мы узнали о том, что ВСУ атаковали горно-обогатительный комбинат, на котором их военные хранили часть своего топлива. Оно находилось в резервуарах склада ГСМ, но по сути это не склад, а нефтебаза, просто она – ведомственная и у нее такое название. Противник полагал, что под видом промышленного предприятия будет функционировать военное хранилище топлива и этого никто не узнает, но как видно – просчитались.

    Такая мимикрия под гражданский объект – понятна ведь если НПЗ, например, не замаскируешь под что-то еще, то устроить нефтебазу на гражданском складе ГСМ – легко. А профит тут в том, что если удалось это сохранить в тайне, то туда ненужно тащить прикрытие из ПВО, которого и так – в обрез. Тут следует понимать, что враг адаптируется к изменившимся условиям и прилагает максимум усилий для того, чтобы защитить собственную нефтянку, но у него же еще и военные заводы имеются, причем – часть из них производят пороха, взрывчатку и прочее, что в случае удачного прилета, может вызвать небольшое землетрясение от детонации того добра, которое там имеется.

    Так что и это нужно прикрывать. И вот только они выдохнули в плане того, что максимально перекрыли подходы к таким объектам, наши военные как бы говорят: хорошо, а теперь – совсем о другом. Насколько можно судить по стонам вражеской прессы, полетело по новому классу объектов, которые лежат в основе любой военной промышленности. Сегодня в Череповце на металлургическом заводе «Северстали» утром 7 марта произошел взрыв. Как уточнила пресс-служба предприятия, взрыв произошел в районе четвертой домны и в результате – никто не пострадал. Прямой текст этого заявления выглядит вот так:

    «Сегодня утром в доменном производстве ЧерМК произошёл технологический инцидент. Пострадавших нет. Один из агрегатов выведен в запланированный ранее ремонт. Причины инцидента выясняются»

    В общем как всегда – никто не пострадал, разрушений нет, а сам агрегат отправился в плановый ремонт. Кстати, когда после ударов дронами на уши становились их НПЗ, там тоже рассказывали о плановом ремонте, который давно думали начать, а тут как раз выпал удобный случай. Не удивлюсь, если «сверху» предприятиям разослали методические материалы, в которых расписано, что и как надо сообщать на публику, в случае подобных инцидентов. Тем временем, в комментариях местной прессы уже имеется упоминание о загадочном хлопке, а очевидцы не верят в такую историю, скептически от нее отгораживаются:

    «Если власти не говорят правду, то они ее не говорят не только сейчас, а и в других, важных для вас случаях».

    В местных же пабликах пишут о БПЛА, который был замечен непосредственно перед хлопком. Насколько это соответствует действительности, сказать сложно, но если ВСУ таки взялись за их металлургические предприятия, да еще и на Урале, то картина становится еще более интересной. Ведь хорошо известно о том, что если печь потухнет аварийно и в ней застынет ее содержимое, то ремонт будет предусматривать снос печи и строительство новой. Таким образом, если правильно организовать удары по таким печам, то не нужно доносить какой-то особо мощный заряд, а просто достаточно уложить 30-50 килограммов тротила или гексогена в нужное место и дальше можно ничего и не делать, все сделает физика.

    А с такими ра кладами, у противника появляется еще целый пласт критически важных предприятий, который уже нужно прикрывать с воздуха, но чтобы это сделать, откуда-то прийдется снимать ПВО и перебрасывать в новое место. Противник понимает, что ВСУ не может прикрыть всю свою территорию и вынуждено маневрируют своими зенитными средствами, но как видно, в эту игру можно играть и вдвоем.

  • Макрон вдає із себе новітнього Черчилля і тролить “боягуза” Шольца

    Макрон вдає із себе новітнього Черчилля і тролить “боягуза” Шольца

    Макрон як новий Борис Джонсон чи Вінстон Черчилль?

    Схоже, Президент Франції Емануель Макрон претендує на лаври нового Бориса Джонсона. У всякому разі, з точки зору сприйняття в Україні. То заявив, що не виключає відправки військ НАТО в Україну, то закликав західних колег не бути боягузами. Звичайно, у нас такі заяви зустрічають оплесками і вибухами позитивних емоцій. З’являються заголовки про «блискучі заяви», говорять про нового великого друга України, тощо. Безумовно, все це дуже добре. Але…

    Нинішній директор ЦРУ Вільям Бернс, який є кадровим і дуже досвідченим дипломатом, в своїх мемуарах написав, що в американській зовнішній політиці є два види програмних промов: які спонукають до дії, і які заміняють дії. І те і інше ми вже неодноразово бачили, зокрема і в заявах різних президентів США. Від себе зазначу, що іноді ці два типи заяв важко відрізнити, особливо за формою. Оцінювати їх треба за наслідками. Також треба мати на увазі, що мотивація політичних заяв може бути значно ширшою, ніж та, яку визначив Вільям Бернс. Зокрема, типовий і найбільш поширений мотив – привернути увагу до себе резонансною і контрверсійною заявою. Часто густо також йдеться про демонстрацію власних політичних амбіцій, претензій на лідерство або особливу політичну роль.

    На мою думку, заяви Макрона по Україні якраз спрямовані на те, щоб привернути максимальну увагу до себе і заявити про свою амбітну претензію на роль такого собі новітнього, європейського Черчилля, лідера, який готовий підняти Європу на підтримку України і на військово-політичне протистояння агресії з боку путінської Росії.

    Те, що Макрон розпочав політичну дискусію про пряму і більш активну участь західних країн у військовій допомозі України і боротьбі з російською навалою, це дуже добре. Спочатку завжди буває слово. Щоб з’явилось відповідне політичне рішення, треба сформулювати ідею, знайти навколо неї політичний консенсус, а далі вже втілювати в життя.

    Також треба долати брак лідерства в сучасній Європі. В ЄС непогано навчилися знаходити політичний консенсус і непрості компроміси зі складних питань. Але робиться це занадто повільно і не завжди ефективно, особливо в безпекових питаннях. Тому особистісне і змістовне лідерство, яке може стати рушійної силою в посиленні безпекового потенціалу об’єднаної Європи, є вкрай актуальним питанням.

    Однак політичний лідер має бути не тільки візіонером, і творцем політичних імпульсів. Він також має об’єднувати і консолідувати. А коли ти робиш гучну політичну заяву і наперед знаєш, що отримаєш негативну відповідь від більшості колег, то виникає питання, а яку саме мету ти переслідуєш – отримати інформаційно-політичний резонанс, чи об’єднати колег навколо своєї ідеї? І тролінг про «боягузів», явно спрямований на канцлера Шольца, чи сприятиме він посиленню підтримки України з боку Німеччини, а також інших європейських партнерів, і збереженню європейської солідарності, особливо в безпекових питаннях?

    У нас багато хто аплодував цій фразі про «боягузів». Проте заради справедливості нагадаю, що Німеччина надала Україні в декілька раз більше і макроекономічної і воєнної допомоги, ніж Франція. І міністр оборони Німеччини, відповідаючи Макрону, відверто натякнув, що Україна зараз потребує трохи інакшого, ніж того, що пропонує Президент Франції. Простіше кажучи, нам зараз в першу чергу потрібні артилерійські снаряди, і якомога більше. І дуже добре, що Президент Макрон врешты решт допомагає Президенту Чехії знайти гроші на закупівлю цих снарядів поза межами ЄС.

    До речі про артилерійські снаряди. Міністр збройних сил Франції Себастьян Лекорню повідомив у січні 2024 р., що Франція зможе надавати українській армії щомісяця 3000 снарядів калібру 155-мм для французьких артилерійських систем. Щоб ця цифра була більш зрозумілою, приблизно стільки артилерійських снарядів Україна зараз витрачає щодня, і це в умовах дефіціту тих самих снарядів. Раніше в більш сприятливих умовах ЗСУ щодня витрачали 8-10 тисяч артилерійських снарядів, а росіяни проти нас витрачали ще більше. Ми всі добре знаємо, що Євросоюз виявився неспроможнім виробити і поставити Україні мільйон артилерійських снарядів. Тому зараз в ЄС, зокрема в Німеччині, намагаються розширити виробництво артилерійських снарядів. Чи роблять те саме у Франції?

    Ці приклади я навів для того, щоб ми оцінювали не тільки слова і заяви, а й конкретні дії. Одна річ – вдавати з себе новітнього Черчилля. Інша річ – діяти як Черчилль, вперто, наполегливо і рішуче.

    Тому ми щиро вітаємо заяви Президента Франції, але одночасно чекаємо від наших міжнародних партнерів конкретних, більш вагомих, швидких і масштабних дій на підтримку нашої країни.

  • Чого нам слід повчитися у ворога

    Чого нам слід повчитися у ворога

    За два роки війни ворог дуже багато вчився. Вчився на своїх помилках і не соромився вчитися у нас. І сьогодні це зовсім інша армія, а ніж ті бомжі які шукали собі нормальне взуття. Вони навчились екіпіруватись за нашими стандартами, ввели мультікам, турнікети, трекінгове взуття замість берців тощо. Вони навчились у нас воювати дронами. І багато чого іншого.

    Ми ж у них особливо не вчились нічого. Але, тим не менше, є ряд пунктів, які не завадило б нам перейняти.

    1. Фортифікації. Цього треба вчитись в першу чергу. Орки показали майстер-клас з швидкого будівництва фортифікацій. Більше того, ефективне будівництво позицій дозволяє їм швидко закріплятись і просуватися.

    2. Приватні військові компанії. Це не орківський винахід, а США. І світ давно переходить на цей формат. ПВК значно вільніші і гнучкіші за кадрові збройні сили. Ми теж потребуємо впровадження цього формату вже сьогодні.

    3. ЗЕКи. Подобається нам це чи ні, але це працює проти нас. І враховуючи, що зараз найбільша проблема це дефіцит військових, тут є над чим подумати. Можливо ми не маємо повторювати формат орків, мобілізовувати гвалтівників чи вбивць. Але з майже 60 тисяч в’язнів можна цілком назбирати кілька тисяч тих, чий злочин не є аж таким тяжким.

  • Антропологічна катастрофа

    Світлана Алексієвич говорила на підставі своїх бесід з безліччю героїв її документальних книжок: “Шар культури – дуже тонкий, він дуже швидко злітає”, причому так відбувається не тільки “в таборі або на війні”.

    Додам від себе. Створюється цей шар болісно довго, тисячоліттями, а злітає миттєво. Річ у тім, що безліч людей за можливості його з радістю позбуваються. Людина, по суті, хоч не зовсім звичайна, але тварина. Обмежувати в собі тваринне начало її змушують культурні, етичні норми. У нормальному суспільстві порушення таких обмежень засуджується. Усе змінюється, коли до влади приходять відверті злочинці. Вони дозволяють людям стерти тонкий шар культури і стати по відношенню до своїх жертв дикими хижими звірами. Як це не сумно, багато хто виявляється вдячним владі за таку можливість.

    Саме така антропологічна катастрофа сталася в нацистській Німеччині і в путінській Росії. Влада розлюднила значну частину, ймовірно, навіть більшість населення, яка якщо не безпосередньо бере участь, то солідарна з убивствами.

    Гітлер говорив: “Я звільняю людей від обтяжливих обмежень розуму, від брудних і принизливих самокатувань химери, іменованої совістю і мораллю, і від претензій на свободу та особисту незалежність, до яких доростають лише деякі” (згідно з Г. Раушнінгом).

    Щось схоже міг би сказати і Путін, якби був розумнішим і вмів вимовляти щось окрім нудного бубнежу.

    Але чи звільняє “воля вождів” людей, які пішли за ними, від відповідальності? Не думаю. Масове озвіріння суспільства має закінчитися для нього погано, щоб це покарання увійшло в колективну пам’ять народу, як було в Німеччині. Тільки так може бути подолана антропологічна катастрофа.

  • Перспектива заморожування війни?

    Перспектива заморожування війни?

    Описуючи сценарії на 2024-2025, я зазначав, що інерційним сценарієм (тобто таким, яким все нині рухається) є найгірший для України сценарій війни на виснаження зі втратою західної підтримки та, внаслідок цього, значною втратою здатності чинити спротив. Але найімовірнішим сценарієм я називав не його. І це досить нестандартний випадок, бо зазвичай інерційний сценарій і є найімовірнішим. Але коли діють потужні сили, що намагаються збити інерційний сценарій та перемкнутися на якийсь кращий, то інерційний сценарій втрачає ймовірність. Це якраз те, що нині маємо.

    Найбільш імовірним сценарієм я називав другий — сценарій заморожування війни, який минулого року виглядав зовсім неможливим. Адже проти замороження війни були налаштовані як українське суспільство, так і путін, який собі обрав перший сценарій війни на виснаження.

    Минуло три місяці, і нині у повітрі починає відчуватися запах другого сценарію. Він все ще виглядає неприйнятним для українського суспільства та для російського керівництва. Але він дуже потрібен Америці та Європі. Він потрібен європейській індустрії, щоб наростити оборонні спроможності. Він потрібен європейським лідерам, щоб підготувати свої суспільства до змін. Він потрібен Байдену, щоб вийти на вибори миротворцем. Він потрібен Трампу, щоб критикувати Байдена за неспроможність та вирівняти провал, створений невдалою міжпартійною боротьбою. Він потрібен всім українським політикам, щоб провести вибори і перемогти (всі вони сподіваються на перемогу).

    Але й два головних противники цього сценарію не можуть похвалитися непохитністю позиції. Українське суспільство в цілому не примирилося з категоричною необхідністю мобілізації. Політики затягують ухвалення закону, і ми не бачимо шаленого тиску суспільства з метою прискорити цей процес. Люди, які на фронті, не вічні й не залізні, але навіть голос мільйонів їхніх родичів не чути на тлі єдиного марафону.

    Так само і путін, хоч і продовжує агресивну риторику, але посилає досить змішані сигнали. Ми не знаємо, що з цього є маскуванням, а що справжнім, бо ми не знаємо реального стану російської економіки. Ми не знаємо, чи вважають у Кремлі, що час грає на них, чи на нас. Ми навіть самі не певні, на кого грає час.
    За всім цим стоїть Китай. Хоч він і має стратегію власного виграшу при всіх варіантах продовження чи завершення війни, але ми не знаємо, чи не вважає виграш від перемир’я більшим. Дуже ймовірно, що так, бо в нього економічні проблеми, вирішенню яких війна не сприяє.

    Нагадаю, що сценарій заморожування війни передбачає другу фазу агресії через 3-5-7 років, після відновлення спроможності росії та вивчення нею помилок першої фази. Це означає, що руйнівний вплив другої фази може бути більшим. Для цього росія та Україна мають інтенсивно готуватися до цієї фази — Україна за допомогою Заходу, росія за допомогою Китаю. Але успішність української підготовки залежить від підсумків виборів — перемога модернізаторів та прискорена модернізація армії й державних інституцій здатна відвернути другу фазу війни, а перемога популістів може призвести до слабкої підготовки та втрати української державності, що і є стратегічною метою путіна.

    Отже, дуже ймовірно, що найближчим часом нас із різних боків будуть схиляти до заморожування, замирення, перемир’я тощо.

    Це означає, що українському суспільству терміново потрібен відкритий чесний діалог по трьох ключових питаннях:

    1. Чи є прийнятним заморожування в умовах, коли, з одного боку, Україні бракує зброї, мобілізація гальмує, є шанс провести вибори, — а з іншого боку, росія порушить перемир’я в будь-який момент, а в США до влади можуть прийти люди, налаштовані обеззброїти Україну та Європу. Іншими словами, на кого працює час — на нас чи на ворогів.

    2. Якщо відповідь на перше питання позитивна, тоді які червоні лінії не можна переступати за будь-яких умов? Очевидно, список червоних ліній включає неприпустимість:
    — будь-якої “демілітаризації”, бо це запрошення до продовження агресії;
    — відмови від європейської та євроатлантичної інтеграції, бо це означатиме, що 10 років минули марно;
    — визнання зміни політичного статусу окупованих територій, бо це порушення Конституції.

    Водночас на якісь поступки доведеться йти, і треба довго й якісно проговорити червоні лінії в суспільстві.

    3. Якщо відповідь на перше питання негативна, то що ми як суспільство мусимо робити, аби відмова від переговорів та продовження війни не перетворилися на спалювання життів та врешті на поразку, а вели нас до перемоги.

    І розпочати цей суспільний діалог варто з обговорення того, що таке перемога і що таке поразка. Це не один біт інформації, не чорно-біла картинка: між перемогою й поразкою лежить широкий спектр, що включає часткові перемоги й поразки, неперемоги й непоразки. Що означають слова, які ми щодня використовуємо? Чи всі верстви суспільства їх розуміють однаково? Де межа між прийнятним і неприйнятним?

    Ось про що ми маємо говорити найближчим часом.

  • Чому Шевченко ненавидів Богдана Хмельницького

    Чому Шевченко ненавидів Богдана Хмельницького

    Кожного року, коли відзначають день народження Тараса Шевченка, я замислююсь над тим, що сприйняття поета у більшості моїх співвітчизників продовжує залишатися таким, яким воно сформувалося ще у радянські часи.

    Тобто Шевченка сприймають як ідола. Не в тому розумінні, що ми не хочемо обговорювати якісь утаємничені чи інтимні сторінки його біографії – ні, тут якраз навпаки, про Шевченка як людину ми дізнаємося все більше, і це ніяк не впливає на сприйняття образу, бо в наші часи навіть до великих перестають ставитися як до ікон.

    А в тому розумінні, що Шевченка сприймають як зручного ідола. Тобто використовують саме ту частину його спадщини, яка є для нас актуальною на даний час і виправдовує ті чи інші наші вчинки. А інший Шевченко нам не потрібний, бо він нас дратує, от ми і перегортаємо сторінки «Кобзаря», ніби вони не ним написані. Є Шевченко – фактичний засновник сучасної української нації, такий нам подобається. І є Шевченко – літератор свого часу, він, напевно, міг помилятися, але з поваги до його статусу націєтворця ми просто не помічатимемо цих помилок і цих творів, ніби їх і не було ніколи.

    Між тим, це абсолютно хибне ставлення, я б сказав – більшовицьке. Сталін перетворив на ікони Маркса, Енгельса і Леніна, проте велика частина їхньої теоретичної спадщини була або прихованою, або замовчуваною. Очевидно, що «класики» могли помилятися, однак тоталітаризм – не місце для дискусій, якщо ти вже оголосив когось іконою чи перетворив на мумію, це може бути тільки бездоганна мумія. Мумія, яка не помиляється. І якщо ми вважаємо якісь тези нашого ідола помилковими, то просто робимо вигляд, що їх не було ніколи. І так потроху втрачаємо здатність до критичного мислення й захисту власних поглядів. І найголовніше – втрачаємо здатність усвідомити, що помиляємося саме ми. Що це ми обрали не ту цитату!

    Чи помилявся Шевченко у своєму ставленні до українського народу? Людина, яка любила Україну так, як ніколи до цього не любив український поет власну землю, була разом із цим критично налаштованою до своїх сучасників й цього не приховувала, ця критичність – один із головних мотивів Шевченкової творчості й листування. Всі ці рядки багато хто з нас знає напам’ять, проте сприймає їх суто як поетичну риторику, хоча це – частина цивілізаційної програми. Шевченко точно розумів, що без змін у народній свідомості не буде ніякої України, він один із перших усвідомив трагедію української скуйовдженої й суперечливої ідентичності. Перепрошую, але якщо ви дійсно сприймаєте людину як націєтворця, ви не можете не помічати реалістичного ставлення людини до самої нації. Ви можете вслід за людьми, зацікавленими у славі й доступі до фінансових потоків, повторювати невмирущий мем про мудрий народ, – але ви не можете не помічати, що історичний і політичний вибір цього мудрого народу кілька разів вже доводив Україну до руїни. Шевченко готовий був не тільки викривати, але й боротися за переформатування нації. І «Кобзар», і його життєвий шлях – початок такого переформатування. Але що ми з вами можемо змінити, якщо будемо розраховувати на міфологічну народну мудрість? Сприятимемо загибелі народу й загинемо самі разом з ним? Дуже романтично, але це зовсім не шевченківська, а російська традиція.

    Чи помилявся Шевченко у своїй ненависті до Богдана Хмельницького? Ми, як і у радянські часи (тобто у сталінські радянські часи, бо у ленінській версії історії гетьман зображався феодалом, який зрадив класові інтереси українського селянства й привів його до московського ярма), просто перегортаємо сторінки, які пломеніють цією ненавистю. А чому, звісно? Адже Шевченко на десятиріччя випередив свій час. Він мріяв про Україну – і не тільки Україну, згадайте його «Кавказ», – поза Російською імперією у ті часи, коли переважна більшість його співвітчизників, навіть з грона діячів української культури, максимум, чого бажала – так це дозволу творити українською. Й тому він закономірно розглядав Богдана як політика, стратегічна помилка якого призупинила той самий процес націєтворення і державотворення. Шевченко сприймає Богдана Хмельницького не за процесом, не за намірами, не за епопеєю, яка й досі зачаровує багатьох українців, а за результатом. Тобто так, як і слід оцінювати політика у співвідношенні його дій до твоєї власної державницької програми. І знову-таки – Шевченко може помилятися, будь-хто може помилятися, але ця оцінка соромʼязливо обходиться, не дискутується не десятиріччями, а сторіччями – що й залишає нас навіть зараз у справжній цивілізаційній пастці. Бо монументи гетьману й поету в українській столиці – це пам’ятники двом протилежним цивілізаційним векторам, пам’ятники неіснуванню та існуванню, й недарма одного з них завжди садила на коня невмируща імперія, а на памʼятники другому гроші завжди збирав народ. І, до речі, у Російській імперії цей «національний радикалізм» Шевченка був зрозумілий з самого початку не тільки владі, але й усім прихильникам імперського проєкту. Але якщо тепер ми нарешті прийшли до усвідомлення того, що маємо справу не з радикалізмом, а із реалізмом, то може саме час обговорити ставлення поета до народу і гетьмана?

    Адже «зручний» Шевченко – це як «зручна» Україна, це як бажання заплющувати очі на справжні проблеми й випробування, не дивитися вгору. На третьому році великої війни ми знову приходимо до такого самого, «зручного» для багатьох стану безвідповідальності й неусвідомлення, стану, який ніколи не допомагав нам виграти, а Україні – вижити.

  • Для всіх “ідеалістів” і поціновувачів “простих рішень” погана новина

    Для всіх “ідеалістів” і поціновувачів “простих рішень” погана новина

    У мене для всіх “ідеалістів” і поціновувачів “простих рішень” погана новина. Нема зараз для України в цілому хороших і простих рішень для збереження Незалежності. Всі рішення погані. І без примусової мобілізації одним рекрутингом ми не закриємо потреби. І зі зброєю, БК, допомогою проблеми нікуди не ділися. Тому буде вибір між погано і дуже погано.

    Але все одно життя держави залежить від ЗСУ на пряму. Подобається це чи ні. І Сирський зараз головнокомандувач ЗСУ.

    Це не про прізвище і не про особистість. Це про посаду. Головнокомандувач Збройних Сил України. Головний командувач всіх військових. Можна багато згадувати і пліток і чуток і плюсів і мінусів. Але є факт.

    І є такий же факт, що “конфєтно-букєтний” період між міністром оборони і ГК має стабільно недовгий період. Це завжди так відбувається. І “конфєтно-букєтний” період між верховним і головнокомандувачем, теж. Перші проблеми, перші невдачі, перші рішення в яких військовий не зможе переконати цивільного, почнуть точити камінь. Це просто треба розуміти.

    Саме тому, я зараз акцентую увагу на ті фішки і ті маркери, які можливо прийдеться згадувати коли ми будемо вимушені захищати Сирського від ОП. Вибачте, але я впевнений, що це питання часу.

    Дуже зручно “дружити” різним людям з різним світоглядом проти когось. Але дружба припиняється коли відсутній той проти кого дружили. Це так працює. І ніяк по іншому. На жаль за два роки стало ясно, що ОП не вміє дружити проти росіян, зате дуже любить дружити проти українців, які не лягли під “політику партії”. І далі буде ще гірше і гірше. Бо хороших рішень нема. Я просто нагадую, що Сирський зараз по суті і є ЗСУ.

    Я маю надію, що ті помилки які допускають цивільні піарники розробляючі стратегію комунікації нового главкома, помиляються. Що це помилка, а не кілька крокова конструкція по руйнуванню довіри та підтримки ЗСУ. А те що це зараз роблять цивільні люди з ОП, я не сумніваюсь. Я дуже хочу щоб це були недолугі помилки.

    І так, в будь якому трактуванні, я за ЗСУ. Без прізвищ. Бо це єдине що рятує і врятує Україну.

    Роман Донік – Roman Donik / Facebook

  • Хід Макрона: чим закінчиться історія з відправкою військ НАТО в Україну

    Хід Макрона: чим закінчиться історія з відправкою військ НАТО в Україну

    Макрон зробив дуже цікавий і несподіваний хід. Раптом він заявив про можливість відправки військ в Україну. Це здавалось божевіллям, і вой який піднявся в ЄС черговий доказ цьому. Але несподівано Макрон не включив задню, і ніхто не заявив, що його не так зрозуміли, і що мова йшла про інструкторів. То ж що відбувається?

    Важлива ремарка. Макрон не грає у вибори. У нього йде другий строк, і йому не треба переживати за рейтинги. А от за що йому треба переживати – це як він піде. Попри те, що він в цілому досить нормальний президент, у нього не має якихось масштабних історичних проривів. Тому можливість вирішити війну в Україні могла б стати такою амбіцією.

    У мене є припущення, що Макрон вирішив потестувати яйця путіна. Останній постійно погрожує застосувати ядерну зброю і зробити “кінець світу”, у випадку перекидання військ країн НАТО в Україну. ОДнак, давайте уявимо, що це сталось. Французький спецназ приймає участь у бойових діях, штурманув якусь позицію взяв полонених. Чи піде путін на ядерний конфлікт? Я думаю, що навряд чи. Аналогічно як погрожував і не зробив цього, коли нам надавалась різноманітна зброя.

    Я думаю, що стратегія Макрона поставити путіна в тупік, вихід із якого тільки переговори з сильної позиції. Макрон зрозумів, що путін який не може справитись з ЗСУ не може претендувати на перемогу над військами країн НАТО. І поява таких військ в Україні переламає кампанію не на його користь. Бравада про ядерну зброю теж під питанням. Якщо путін задумає використати ядерку, то взагалі виникає питання, а для чого була ця війна два роки з втратами, і що він виграє по факту. Переговори зі збереженням лиця для путіна – реальний вихід за умов, появи військ іншої держави.

    Насправді, я думаю, що з цього нічого не буде.Ініціатива Макрона буде запльована союзниками і французькими політиками. Але кожний раз, коли в якогось європейського лідера виростають яйця, хай і не надовго, ситуація різко змінюється на нашу користь.

    Шкода, що не надовго.

  • «Вісь зла» – нова реальність або як Захід дав час Росії підготуватися

    «Вісь зла» – нова реальність або як Захід дав час Росії підготуватися

    Ситуація з допомогою для України від США набуває все більш і більш абсурдних форм. Нещодавно відбулася “продуктивна” зустріч президента Дж. Байдена, спікера М. Джонсона а також партійних лідерів з Сенату та Палати представників. Вона, звісно, не принесла очевидних результатів. Джонсон знову не відкидав голосування допомоги для України, але лише після вирішення проблем кордону з Мексикою, а вирішення цих проблем вони ж самі і блокують, що перетворює обговорення цієї допомоги на замкнене коло.

    Останнім часом я прочитав неймовірну кількість публікацій від авторитетних людей у США: дипломатів, політиків, генералів та науковців. Усі раціонально обґрунтовують, чому допомога для України – це важливо з точки зору інтересів США. Але не вони ухвалюють рішення, а зовсім інші люди. І ці інші люди керуються своїми власними інтересами та міркуваннями.

    Тим часом, через два роки після початку вторгнення в Україну, країни Балтії починають думати, як будуть відбивати гіпотетичне вторгнення російських військ. Планують виходити з конвенції про заборону протипіхотних мін, а також будувати системи укріплень на кордоні. Очевидно, особливої віри у стримуючий потенціал НАТО у них уже немає. Звісно, тут свою роль відіграють і заяви кандидата у президенти США Д. Трампа, котрий досить заплутано викладає свої думки на питання допомоги союзникам США по НАТО у випадку нападу на них російського агресора.Але і до цього відповідні питання виникали.

    За ці два роки “Захід” міг раз і назавжди відбити у російського агресора думки про можливість на когось нападати, і тоді, очевидно, питання про те, чи зможе НАТО захистити своїх членів, взагалі б не стояло.

    Але “ведмідь” досить вдало використав цей час, вживши свій улюблений засіб – “прикинутися дохлим”. Вони його проводили неодноразово раніше. Після того, як бліцкриг проти України провалився, можна і треба було добивати агресора, який явно неправильно оцінив ситуацію і даремно витратив найкращий ресурс.

    Але сама Україна для добивання ресурсу не мала. А от “західні партнери” України одразу почали думати не про те, про що треба було думати. Вони почали лякати самі себе перспективами поразки і розпаду рф. І це, звісно, для них було дуже “страшно”, бо означало “розповсюдження ядерної зброї”, різноманітні виклики та проблеми. Крім того, бункрений дід постійно погрожував ядерною війною, тому “Захід” просто вирішив екати, “підкидуючи” Україні епізодично військову допомогу. Але не сильно багато, аби Україна раптом не перемогла і не зробила ризик ескалації, тобто застосування ядерної зброї.

    “Захід” сів і почав чекати. Думки були простими. Стратегічно Україна “зточила” потенціал російської армії, санкції приносять росіянам збитки, їм рано чи пізно набридне воювати, тоді можна буде укласти чергові якісь домовленості, і це не буде означати жодних ризиків для них самих.

    Але цей план був відірваний від реальності, і поки на Заході сперечалися, чи не є пара десятків танків – сильною “ескалацією”, російська сторона сколочувала власну коаліцію, у яку брала усі агресивні та озброєні режими Євразії. Перевага цих режимів була у тому, що вони усі ненавиділи Захід, були під санкціями, мали багато зброї, яку були готові продавати. І вони її продавали. У підсумку через два роки “Вісь зла” – це реальність, а не пропагандистський штамп. І вона реально працює, посилюючи потенціал кожного з учасників.

    А Захід все чекав, коли російській владі набридне воювати, і вона запросить якихось домовленостей, абсолютно не готуючись до альтернативних варіантів, не озброюючи самих себе (про Україну я вже мовчу), не запускаючи військову промисловість. У підсумку – час втрачено, ворог посилює свої позиції, а на Заході тривають дуже цікаві дискусії на тему допомагати Україні, чи ні?

    Весь цей абсурд, звісно, тримається на перетворенні демократичних процедур на політичне шоу, на деградації стратегічного мислення у людей, які ухвалюють рішення. Чому, звісно, сприяє інфільтрація величезної кількості “Такерів Карлсонів” у політичний простір тих самих Штатів та їхніх союзників.

    Не хотіли вчасно допомогти Україні перемогти? Тепер треба думати, вийде захистити Литву, чи не вийде. Звісно, і зараз не пізно почати щось робити, але в основі цього має існувати розуміння, що поділ війн на “свої” і “несвої” вже не актуальний для цивілізованого світу. Скрізь зараз вирішуються проблеми одного порядку денного – наступ “Вісі зла”. Байдуже, де і у якій форму вона здійснює цей наступ. Фантазії на тему “домовитися з частиною цієї вісі” будуть лише більш шкідливими для всіх.

  • У Путіна закінчився термін придатності. Чи похитнеться трон “царя”?

    У Путіна закінчився термін придатності. Чи похитнеться трон “царя”?

    Телевізор зробив президентство Путіна ледь не вічним. Адже за той період, коли диктатор був або президентом, або прем’єр-міністром Російської Федерації, у Сполучених Штатах змінилося вже п’ять президентів. А саме: Білл Клінтон, Джордж Буш-молодший, Барак Обама, Дональд Трамп і Джо Байден. І якби за цей час людство змогло досягти безсмертя для обраних, можна було б не сумніватися, що кремлівські хлопці балатували Путіна і на тисячний термін.

    Тепер узурпатору залишається тільки вирішити, скільки голосів він збирається отримати на чергових “виборах” самого себе. Набрати 89, 79 чи дещо скромніші 69% “підтримки” електорату? Менше йому вже ніяк не можна, бо це не буде вписуватися в концепцію масової підтримки його російським населенням.

    Усе це сумнівне дійство з наперед визначеним результатом відбуватиметься під гаслом: “Виберемо Путіна назло Америці і Європі”. Після чого в Кремлі поспішать заявити, що Росія є найстабільнішою у світі “демократією”, бо, мовляв, народ так любить свого президента, що не бачить на його місці нікого іншого.

    Результати подібних виборів березня 2024 року були оголошені ще в 1999 році. Адже чи хто колись бачив, щоб хтось з диктаторів добровільно передавав владу комусь іншому? Тому тут немає взагалі чому дивуватися. Коли в Росії відбуваються чергові вибори “царя”, то завжди не важко спрогнозувати, хто вчергове буде успішним кандидатом.

    Та куди простіше було б визначити для населення, що кожних шість років в Російській Федерації має проходити чергове автоматичне перезатвердження президента на своїй посаді. І це закріпити законодавчо. Тоді прихильники Росії будуть захоплюватися “чесністю” путінської влади.

    Хоча цілком можливий й інший варіант. Прийняти оперативно в державній думі закон, що у зв’язку з великими досягненнями в розвитку та захисті Росії від іноземного втручання, Путін заслуговує звання довічного президента. І тому надалі ніякі вибори взагалі проводити політично недоцільно.

    Диктатору легко вигравати “вибори”, коли підставних опонентів виставляють, як представників “альтернативних політичних сил”. А це в дійсності означає, що після того, як він в політичному процесі від початку все замкнув на себе, крім нього в президентській гонитві нікого немає. Путін перетворився на в’язня влади, оскільки добре знає, що якщо втратить владу, то буде заарештований за всі його злочини.

    Проводячи чергові фальшиві вибори, Путін цим досягає прямо протилежного результату

    Чому диктатори витрачають стільки часу та зусиль на те, щоб виглядати демократичними? Проводячи чергові фальшиві вибори, Путін цим досягає прямо протилежного результату. Адже не дивлячись на те, що на імітацію виборчого процесу буде витрачено багато часу, енергії і паперу, весь вільний світ просто сміється над дилетантськими спробами видати це облудне дійство за “волевиявлення” населення Російської Федерації.

    Розпочавши 24 лютого 2022 року Велику війну в Україні, він цим скерував Росію в непевні та небезпечні часи. Її економіка пішла в рознос і насправді знаходиться в жахливому стані, незважаючи на те, що телевізійна пропаганда постійно стверджує зворотне. Соціальні послуги та охорона здоров’я руйнуються, і відбувається різке скорочення робочих місць. Якщо не брати до уваги російський військово-промисловий комплекс, хоча там катастрофічно не вистачає комплектуючих, які раніше Москва купувала на Заході.

    Апологети режиму постійно повторюють, що Путін врятував Росію від стагнації економіки, розорення і злочинності. Що виглядає не більше, ніж як злий жарт. Оскільки скоро все буде набагато гірше, ніж на початку 90-тих років, які влада вибрала для себе, як еталон деградації економіки і падіння рівня життя в Російській Федерації.

    Крім того, після початку російсько-української війни почала рушитися негласна соціальна угода між Путіним і мешканцями РФ. За якої було досягнуто балансу між тим, що росіяни погоджувались віддати повний контроль над своїми життями та стають фактично “власністю держави”, в обмін на гарантію, що держава про них хоч якось піклується. Певний час цієї угоди вдавалося дотримуватися, проте тепер грошей на соціальні подачки плебсу у путіністів вже майже немає. Дефективна держава з дефективним лідером мала шанси проіснувати ще декілька десятиліть, коли б не маніакальне бажання її очільника заграбастати чужі території.

    Після вторгнення в Україну Путін загнав себе в пастку, тому у нього взагалі немає вибору. Якщо він збільшить обороти конфронтації, він все одно програє. Якщо він продовжуватиме війну, він програє. Його стратегія – намагатися змусити Україну та Захід здатися. Натомість він тільки посилює своїх ворогів.

    Віра у всесильного Путіна почала хитатися. Питання в тому, коли вона остаточно зникне

    Ситуація для узурпатора погіршується ще й тим, що хоча не існує сумнівів щодо його “переобрання”, попри війну, котра триває, та приховане невдоволення населення Російської Федерації, під час цієї виборчої кампанії він матиме справу з суспільством, котре втомилося від війни. Хоча дотепер в його політиці й досі домінують війна і “визволення історичних територій “.

    По суті, вся передвиборча кампанія будується нині на тому, що Путін і Росія зосереджені на російсько-українській війні. І в її центрі уваги буде те, які величезні “загрози” надходять московитам із Заходу, зміцнення “суверенітету” й “глобальної політичної незалежності РФ”, та захист так званих “традиційних цінностей”.

    Кампанія обрання Путіна для Росії будується на перекрученнях і антитезах: Схід-Захід, добро-зло, духовність-бездуховність, “традиційні цінності” – розпуста. Спекулюючи на цьому, йому вдається перетягувати на свій бік оброблену телевізійною пропагандою велику частину населення Росії.

    Хоча за уявним фасадом стабільності і могутності Російської Федерації вже проглядається початок процесів її розпаду та майбутнього хаосу. Адже, як відомо, диктатури можуть здаватися стабільними до того часу, поки вся система влади, вибудувана за багато років репресивного правління, не почне стрімко рушитися.

    Вся підготовка до нового президенства може закінчитися в результаті “пірровими виборами” для Путіна. Запустивши після їх завершення процеси, які буде неможливо стримати. А саме: коли невдоволення населення стрімким падінням рівня їхнього життя переросте в масові протести, бунти та заворушення. Або якщо політичні, економічні еліти та генерали у силових структурах побачать пряму загрозу своїм привілеям і фінансовим преференціям. І це може статися набагато швидше, ніж зараз здається.

    А поки що в Москві готуються до безпрецедентного результату переобрання президента на п’ятий термін, та забезпечення такої ж підтримки і явки електорату. Методи досягнення “перемоги” включатимуть: електронне голосування, примушення, жорсткий контроль за бюджетниками, щоб вони проголосували так, як треба владі, маніпуляції з кількістю вкинутих бюлетенів та вкидання в скриньки на виборчих дільницях не облікованих бюлетенів. Все це подаватиметься телебаченням, як всенародна масова підтримка Путіна. Дарма, що Росія опинилася на межі краху.

    В Російській Федерації все погано, і для більшості росіян буде ще гірше. Питання в тому, де закінчується межа терпіння пересічних росіян? Адже десятиліття пропаганди зробили здатність страждати частиною російської національної ідентичності, а тоталітарний путінський режим здатен ефективно придушувати політичний опір.

    Тим часом, самовпевненість Путіна – це і фасад, за яким приховується нездатність критично оцінити ситуацію, котра об’єктивно склалася, та самообман. Гітлер теж себе дуже переоцінив і уявляв собі все зовсім інакше, ніж це було насправді. Але ознаки слабкості за фасадом “непереможності” свідчать про те, що Росія віддає все заради міфічної перемоги над Україною. Зовсім не враховуючи, що запас її міцності абсолютно не відповідає тим цілям та завданням, які поставив перед собою Кремль.

    24 лютого розпочнеться вже третій рік путінської війни. Так, здається, в Москві готові вести її до повного економічного та ресурсного виснаження Російської Федерації. Проте вже зараз можна говорити про те, що в Росії прослідковується дефіцит кваліфікованої робочої сили, на сьогодні вже бракує мільйонів фахівців. У минулому, 2023 році, в РФ не вистачало 4,8 мільйонів працівників. Про це свідчать опубліковані результати дослідження. Де війна проти України, як причина, прямо не згадується.

    Цей дефіцит робочої сили в Росії різко зріс за останні два роки. Як повідомляє російська газета “Известия” з посиланням на Інститут економіки РАН особливо немає ким заповнити вакансії водіїв та працівників магазинів. Ця демографічна яма тільки поглиблюється, адже загиблих на фронтах російсько-української війни надалі взагалі не буде ким замінити.

    Водночас великий дефіцит кваліфікованих працівників гальмує економіку Російської Федерації. Хоча там розширено перелік професій, на які можуть працевлаштовуватися іноземці. Компанії все частіше намагаються залучати працівників з африканських країн і Північної Кореї. І згідно з оцінками російських експертів, дефіцит робочої сили збережеться й у 2024 році, оскільки вакансії фабричних робітників, інженерів, лікарів, вчителів та працівників інших професій буде особливо важко заповнити. Серед причин нестачі робочої сили називають демографічні зміни та еміграцію.

    Це і є реальними “здобутками” Путіна за час його президенства, й саме з цим він готується вчергове йти на “вибори”. Але 2024 рік важливий тим, що в Європейському Союзі і Сполучених Штатах заявили, що не визнаватимуть результатів подібного чергового “обрання” головного кремлівця президентом Росії. А це, у свою чергу, означатиме, що у Путіна закінчився термін придатності.

    Ця політична непридатність “лідера” все більше проявлятиметься у всіх сферах політичного, соціального та економічного життя Російської Федерації. Віра у всесильного Путіна почала хитатися. Питання у тому, коли вона остаточно зникне. А з нею зникне і весь його злочинний режим.

  • Придністровські депутати хочуть, щоб їх від когось захистили. Але поки що на їхній заклик відгукнулися лише філателісти

    Придністровські депутати хочуть, щоб їх від когось захистили. Але поки що на їхній заклик відгукнулися лише філателісти

    Придністров’я страшенно чогось хоче. Але зрозуміти, “що саме воно хоче”, воно не може. Неможливість розгадати самих себе сьогодні замучила з’їзд придністровських депутатів.

    За цілий день засідання зрозумілості “чого саме” не побільшало, але саме бажання посилилося. Депутати знудилися й виснажилися.

    У підсумку було створено рекордно ідіотичний документ – звернення до Червоного Хреста, до Всесвітньої організації акваріумістів, до генсека ООН, до Європарламенту, до філателістів світу, а також до Кремля, ООН, психіатрів і до Букінгемського палацу.

    Придністровські депутати просять зробити їм “добре”. Вони хочуть захисту від Молдови, хоча самі не впевнені в тому, що саме вона робить їм погано. Але в будь-якому разі придністровці хочуть, щоб їх пожаліли, потішили й від когось захистили.

    Захід вийшов абсурдним. Поки на заклик придністровських депутатів відгукнулися лише філателісти.

  • Вирішальний день, який може змінити перебіг війни на користь України

    Вирішальний день, який може змінити перебіг війни на користь України

    Минуло два роки та три дні війни. Лінія фронту майже не змінилася, хоча всі паблики пишуть про те, що російська армія наступає. Пишуть, що вона просувається далі на захід від Авдіївки і бере одне село за іншим. Але все це якісь зовсім мізерні поступи та візуально на картах ISW їх майже не видно.

    Втім, може я й не розумію всіх стратегічних виграшів від взяття якихось Ласточкіно і Степового. Але в цьому й виражається вся обмеженість мого розуміння воєнного мистецтва. Інша справа путінські генерали! Вони точно знають як важливе кожне українське село і тому щедро платять за взяття кожного з них солдатським життям…

    Далі текст мовою оригіналу.

    Наконец, состоялась долгожданная встреча Байдена с лидерами Конгресса, на которую пришел и спикер Палаты представителей Майк Джонсон. Наверняка на этой встрече Байден попытался убедить Джонсона поставить на голосование вопрос о выделении помощи Украине, Израилю и Тайваню.

    От успеха этой встречи зависит скорость прохождения законопроекта о помощи через Палату представителей. Если Джонсон согласится, то вполне возможно, что уже на следующей неделе он ляжет на подпись Байдену. Если нет, то потребуется собирать петицию, а это минимум две недели и еще не факт, что удастся набрать необходимые 218 голосов.

    Впрочем, если 218 голосов нет, то бессмысленно и ставить на голосование этот законопроект. Так что вся эта затея имеет смысл лишь в случае, если есть необходимое для его принятия большинство.

    Напомню, что у демократов в нижней палате есть лишь 213 голосов и, следовательно, даже если все демократы проголосуют “за” (а это вовсе не гарантировано), то для прохождения этого документа потребуется еще как минимум 6 голосов республиканцев.

    По некоторым сведениям за этот законопроект готовы проголосовать 230 конгрессменов. Но это пока лишь устный жанр. Когда дело дойдет до самого голосования – тогда ситуация может оказаться менее оптимистичной. Но, хочется надеяться, что все будет хорошо.

    Дело осложняется еще и тем, что Трамп становится все более очевидным лидером республиканцев. Особенно после того, как он вчера выиграл (59,8%) у Никки Хейли (39,5%) праймериз в Южной Каролине, то есть в ее родном штате, где она дважды была губернатором.

    Теперь для того, чтобы ослушаться Трампа и проголосовать за этот закон, от конгрессмена-республиканца требуется гораздо больше мужества потому, что этот демарш против “линии партии” может стоить такому конгрессмену места в палате. Ведь без поддержки своей партии нечего и думать выиграть осенние выборы в Конгресс.

    Равно как и Джонсон должен быть гарантирован, что его за это не снимут с должности спикера Палаты представителей. И все понимают, что демократы такой гарантии ему дать не могут. То есть для поддержки Украины некоторое количество республиканцев (включая Джонсона) должны поставить на кон свою карьеру. Готовы ли они на это – не берусь судить.

    Плохо еще и то, что Трамп человек интуитивный и многие решения принимает из личных симпатий и антипатий. Нужно ли говорить, что Путин ему симпатичен и он этого не скрывает. В то время как Зеленский в самом начале своего президентства успел испортить с ним отношения так и не предоставив ему документов по “Burisma Holdings” (не смотря на неоднократные просьбы Трампа).

    Почему Зеленский так себя повел – непонятно. Трамп имел все основания рассчитывать на его помощь, поскольку был действующим президентом США и, находясь у власти, много помогал Украине в укреплении ее обороноспособности ( в отличии от администрации Обамы, в которой Байден был вице-президентом и куратором Украины).

    Трамп вполне может считать, что своим отказом Зеленский лишил его победы на выборах. Ведь в прессе было много информации о том, что реально могло содержаться в расследовании генпрокурора Украины Шокина по поводу участия Байдена в коррупции вокруг “Burisma Holdings”.

    Сейчас трудно оценить как обнародование этих материалов сказалось бы на поддержке Байдена. Возможно, что это и могло сыграть свою роль, особенно с учетом небольшой разницы в голосах между Байденом и Трампом.

    В любом случае бэкграунд у отношений Зеленского с Трампом – плохой.

    Все это заставляет меня думать, что завтра будет решающий день. Если удастся уговорить Джонсона – тогда есть шанс изменить ход войны в пользу Украины. А если нет, то нет… По мере погружения Америки в предвыборную борьбу, будет все меньше и меньше шансов найти конгрессменов-республиканцев, которые согласятся голосовать против воли своей партии и своего кандидата на должность президента.

    Будем надеятся, что завтра нам повезет. Собственно, больше надеяться не на что. Очень хочется верить, что вся эта двухлетняя борьба и все жертвы были не напрасны. И что помощь будет выделена.

    Слава Украине!

    Израиль продолжает переговоры с посредниками ХАМАС и предлагает освободить из израильских тюрем 400 палестинцев в обмен на освобождение своих заложников.

    При этом ЦАХАЛ готовит атаку на Рафах, где сосредоточены полтора миллиона беженцев. Если израильские заложники не будут освобождены до 10 марта, то израильтяне будут атаковать Рафах.

    Сейчас обсуждается план эвакуации оттуда мирных жителей, но в любом случае, если атака на Рафах начнется, избежать жертв среди них будет невозможно. Так что ХАМАСу надо бы побыстрее думать. Часы тикают и время работает против него. Такие дела.

  • Про загрозу вторгнення Білорусі

    Про загрозу вторгнення Білорусі

    Знов, як і літом 2022 року, загострилися розмови щодо можливого доєднання армії бульбопюрера Лукашенка до сил вторгнення недоімперії. Буцімто, якщо це станеться цієї весни, то принципово поміняє розклади на полі бою на користь агресора.

    Побоювання мають підстави. Збройні сили Біларусі повністю інтегровані у рф. Постійно проходять навчання і маневри, які ведуть колишні вагнеровці. Військовим Біларусі втюхують, що вони зараз — третя по силі армія Європи після росії і України (цікаво, з якого дива?), особливо, після того, як Біларусь начебто стала ядерною державою. Повня дурня, але повторюють всі — від Лукашенка та його пропагандистів до бабусь під під’їздами, і біларусам заходить.

    Путін дуже хотів би замазати біларусів у український крови — йому конче потрібне розширення географії війни. Зі стратегічної точки зору успішний наступ 50-тисячного угрупування з Біларусі с наміром розрізати Україну навпіл і зруйнувати логістику постачання західної зброї і боєприпасів — це було б майже фатальним.

    Але це у теорії. На практиці біларуські воєнні в Україну не хочуть. Справа у тому, що частина місцевих вояків повелася на російську пропаганду, звільнилася з лав армії Біларусі і пішла на контракт в армію рф. Більшість таких безголових вже реально лишилися голови та інших частин тіла і закопані в українські чорноземи. А ті, що досі живі, розповідають, що війна в Україні страшна, кривава і зовсім не така лагідна прогулянка за трофеями, як наспівують російські рекрутери.

    Лукашенко — хитрий і жадібний. Він втягнув би Біларусь у війну, але за умови, що спротив України вже зламано, фронт впав, і мова не про те, щоб воювати, а щоб встигнути урвати щось для себе від захоплення України. Але не раніше.
    З більшою вірогідністю можна передбачати спільну військову провокацію Росії і Біларусі проти країн Балтії. В москві і мінську переконані, що країни Балтії не мають власних ресурсів для захисту, а НАТО не ризикне напряму вступати у війну. Ось тут «третя картопляна армія світу», ховаючися за недоімперією і нападаючи на беззахисних, і може себе проявити.

  • Немобілізовані українці цього року складатимуть тест на відповідальність

    Немобілізовані українці цього року складатимуть тест на відповідальність

    До третього року війни я схуд на двадцять кілограмів.

    Не через казенне харчування – в армії годують непогано. Більше того: країна має згодувати солдату три з половиною тисячі кілокалорій на день, і повірте – робить це досить наполегливо.

    І не через фізичні навантаження. В армії все індивідуально – і поки одні намотують кілометри, інші можуть засидітися до дистрофії м’язів. До того ж волонтерські вуглеводи завжди під рукою: ті, хто звик заїдати стрес шоколадом, можуть без проблем погладшати на пару розмірів. Тому худнути в армії доводиться не через обставини, а всупереч їм.

    Причина була в іншому.

    В житті є два способи взаємовідносин із часом: він може працювати на тебе, а може працювати проти. Тебе може забрати швидка з апендицитом, і ти прокинешся після наркозу в лікарні – з усією гамою супутніх відчуттів. Але при цьому ти знатимеш, що з кожною секундою шви затягуються, організм гоїться і твоє завтра буде гарантовано кращим, ніж твоє сьогодні.

    А буває й навпаки. Коли ти маєш завдання, дедлайн, але ти старанно ігноруєш і те, й інше. І з кожним днем часу залишається все менше, а обсяг роботи не змінюється. В цей момент тривожність стає твоїм постійним супутником, а час – твоїм супротивником. Тому що за інших рівних завтра буде важче, ніж сьогодні.

    Так ось. В армії ти ніколи не впевнений, що час на твоїй стороні.

    Зона контролю в солдата не така вже й велика. Ти не знаєш свого майбутнього. Не можеш поручитися за те, що чекає на тебе завтра. Навіть якщо усунути всі адміністративно-бюрократичні несподіванки – тобі ніколи не вдасться прорахувати траєкторію уламків.

    А тому ти не можеш бути впевненим, що час – це твій гарантований союзник. Не можеш пообіцяти самому собі, що завтра буде краще, ніж сьогодні. Звичку контролювати все поспіль краще залишити на цивільне життя – в армії вона стане дуже дратівним супутником.

    Рішення схуднути було лише способом зламати систему. По-перше, дієта повертає тобі самому контроль над обставинами – хай навіть він зводиться до контролю того, що лежить на тарілці. А по-друге, вона дозволяє тобі передомовитися з часом. Дозволяє зробити його – хай і на дуже локальному рівні – знову своїм союзником. Ти починаєш жити з думкою, що завтра ти виглядатимеш і почуватимешся краще, ніж зараз. Просто бо сьогодні ти вирішив не заїдати стрес.

    А на третій рік служби відчувати час своїм союзником дуже важливо.

    Результат війни залежить від незліченної кількості факторів. Ніхто не знає, яким буде наступний чорний лебідь. Ніхто не знає результату виборів у країнах-союзниках. Найпростіше та найефективніше – зосередитися на тому, що ти можеш робити тут і зараз. А принагідно – викреслити саморуйнування зі свого щоденного графіка. В такому разі в твоєму персональному завтра з’явиться хоч якась конкретика.

    Я часто думаю про те, що такий підхід набагато універсальніший, ніж здається.

    Два роки тому ми сприймали війну як тимчасове викривлення. Як ситуативний зигзаг, який незабаром буде виправлено та випрямлено. Адаптація до думки, що війна – це нова норма, виявилася досить болісною. Ситуація відгонила шулерством і підробкою. Хотілося шукати винного та вимагати бога з машини.

    Невизначеність майбутнього – погана підмога для психіки. Відсутність контролю робить будь-яке сьогодні тендітним та нестійким. Ситуація нестабільності не дозволяє спертися й віддихатися. Народжує неврози та роздратування. Накопичує вигоряння та втому. І якщо у спринтерському ривку фінішна лінія проглядається добре й чітко, то в марафонському забігу думка про дистанцію стає страшнішою за саму дистанцію.

    У будь-якому новому процесі спершу ти рухаєшся на мотивації, азарті та куражі. Проблема в тому, що це неминуче закінчується – і далі треба рухатися вже на дисципліні. Натхнення поступається місцем необхідності. У моєму випадку ця трансформація сталася після півтора року служби. Якщо після війни мені спаде на думку бігати марафони – я знатиму правила гри наперед.

    Якщо ти не впевнений у майбутньому – концентруйся на сьогоденні. Якщо лякає дистанція – зосередься на процесі. Справи важливіші за емоції, дисципліна важливіша за мотивацію, і якщо обставини не можна скасувати – знайди собі в них застосування.

    Я не знаю, скільки часу триватиме моя служба. Не знаю, коли я зможу змінити піксель на джинси. Мої немобілізовані співгромадяни цього року складатимуть тест на відповідальність – і якщо провалять, то ми всі ризикуємо затриматися в армії. Писати підручник з історії досить втомливо – і ми із задоволенням поділимося цим обов’язком. Головне, щоби було з ким.

    Біографія нашого покоління знецінить музеї – адже наша епоха яскравіша за будь-який розділ із підручника історії. Люди, які стануть пам’ятниками, ходять з нами одними вулицями. Ті, чиї біографії вивчатимуть у школах, надсилають нам меми в месенджерах.

    Я, як і раніше, вважаю, що ми круто справляємося – всупереч вигорянню та втомі. Як і раніше, намагаюся не втрачати віри в людей – концентруючи злість на окремих персоналіях. Так само вважаю, що мені пощастило з епохою, бо будь-яка інша тепер виглядає як прелюдія до нашої.

    На початку 2022-го я планував менше працювати та більше подорожувати. Все здійснилося. Потрібно просто точніше формулювати.

    Мені лишилося скинути ще сім кілограмів.

  • 4 складні питання щодо розміщення військ союзників в Україні

    4 складні питання щодо розміщення військ союзників в Україні

    Слова словацького прем’єра Фіцо про розміщення військ партнерів на нашій території не мають викликати шаленого ажіотажу. Ця тема давно обговорюється у військовій та експертній спільноті Заходу, в політичній, до речі, також, хоча і непублічно. Я є великим фанатом такого підходу в принципі – не тільки стосовно військ, але й інфраструктури. Однак те, як зараз це обговорюється, ставить перед нами декілька непростих питань.

    По-перше, ці війська можуть розміщуватися таким чином, щоб не створити враження прямої залученості Заходу до війни, а такого враження там дуже не хочуть, через загрозу ядерної ескалації. Тобто потрібно рішення про стале припинення вогню з усім необхідним “антуражем”. По-друге, якщо це рішення буде прийняте і реалізоване до повної деокупації, то це створить майже класичний “корейський” сценарій з присутністю сил по обидві сторони. По-третє, умови безпеки для цих військ на нашій території передбачатимуть координацію з нашими союзниками всіх дій щодо території РФ та, в разі незавершеної деокупації, також й окупованих територій. Тобто процес звільнення окупованих територій може стати можливим лише політичним шляхом. І нарешті, по-четверте, це може стати своєрідним “лайтовим” варіантом НАТО для нас на невизначену перспективу і стати замінником справжнього НАТО.

    Список непростих питань та викликів можна продовжити, водночас цей варіант дійсно надає нам реальні важелі, без яких ми не будемо почуватися в безпеці. В якийсь момент ми можемо постати перед дуже непростим вибором і робити його буде потрібно свідомо, з детальним стратегічним аналізом всіх “плюсів” та “мінусів”, звісно на фоні тих можливостей та умов, які в нас будуть.

  • Сьогодні США здають Україну, а завтра – Тайвань

    Сьогодні США здають Україну, а завтра – Тайвань

    І в тому, і в іншому випадку, логіка американських консервативних ізоляціоністів однакова проста, без складнощів сучасного світу. По-перше, Тайвань і Україна знаходяться в тисячі кілометрів від кордонів США і від них не залежить безпека США. По – друге, Тайвань – частина Китаю, тому рано чи пізно Тайвань потрапить в руки Пекіна, а США програють чергову війну, особливо. Китай. Теж саме про Україну — це зона впливу Росії, а не США або Європи, тому у путінської Росії, врешті – решт, завжди буде більше сил захопити Україну, ніж у США – захистити Україну.

    Бурхливим і неприємним джерелом цих геополітичних тез є колишній президент Трамп і вірна йому консервативна частина Республіканської партії-МАГА.

    Трамп не випадково хвацько обіцяє віддати Росії Україну “за три дні”. Те, що не зумів зробити Путін з Україною силою “за три дні” Трамп сподівається зробити за рахунок інтересів України і Європи за дуже короткий термін. Те, що не зумів зробити Путін свій ультиматумом взимку в 2021 році з вимогою до заходу покинути Україну і відкотиться за рубежі 1996 рік, зможе зробити Трамп, перетворивши НАТО в недієздатну і слабку організацію.

    Трамп майже не приховує, що його “антиукраїнство” тримається не тільки на ненависті Путіна до України, а й бажанні “заробити” на поразці України. Його недавня пропозиція обміняти природні ресурси України в обмін на американський ленд-ліз говорить про те, Трамп зацікавлений не в перемозі, а поразці України. Бо домовитися з Путіним про розподіл українських корисних копалин Трампу буде простіше, ніж домогтися від України, що бореться.

    Якщо Трампу вдасться “згодувати” Росії, ослаблену війною і зрадою, Україну, то той же фокус він повторить з Тайванем, передавши без опору Острів Китаю.

    Такими рішеннями наївний Трамп сподівається швидко помиритися з Китаєм і Росією – зробити світ щасливим, а себе лауреатом Нобелівської премії миру. Це ілюзія – з цієї хвилини, як тільки Росія “отримає” Україну, а Китай – Тайвань, Глобальний Альянс Росія-Китай почне переділ світу на свою користь, а для США настане жахливе життя.

  • Блокування Орбаном допомоги українцям – ветування права України на захист від Росії

    Блокування Орбаном допомоги українцям – ветування права України на захист від Росії

    Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан живе за принципом – жодного дня без підлості щодо України. Українофобія угорського прем’єра вже перетворилася на стійку антиукраїнську манію, яка скоро потребуватиме термінового лікування. Так дякуючи Орбану держави Євросоюзу не змогли узгодити спільну заяву до другої річниці повномасштабної війни Росії проти України. Її заблокувала Угорщина.

    Феномен прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, який хоче змінити порядки в Європі і Європейському Союзі, вивчатимуть у майбутніх підручниках з історії європейських країн. Адже у найбільш критичний період в історії України і Європейського континенту він добровільно перейшов на бік противників західної цивілізації та демократії.

    Він захоплюється не тільки російським диктатором Путіним, а й колишнім президентом Сполучених Штатів Дональдом Трампом. Які стали для головного угорського політика взірцем для наслідування. При чому Віктор Орбан силиться стати “європейським Трампом” за рахунок України.

    Угорський прем’єр виступає на підтримку та реалізує більшість тих політичних платформ, які підтримують американські політики правого крила: просувати “сильного” лідера з розширеними виконавчими повноваженнями. Пропагувати “націоналізм” та його символи.

    Орбан контролює суди, щоб вони не стояли на шляху його консервативної політики. Він здійснює контроль над вищою освітою шляхом заборони певних книжок і викладання певних предметів. Тримає під контролем засоби масової інформації, щоб посилити консервативні погляди та заглушити протилежні політичні погляди. Контролює шкільні програми, щоб вони відображали консервативний світогляд та пріоритети. Пропагує “традиційні цінності”, яких не дотримується сам і його найближчі політичні соратники.

    Однак за усіма його консервативними догматичними переконаннями, пропагандою та нав’язування угорському суспільству відповідної поведінки і соціальних стандартів, лежить той факт, що тоталітарний режим Путіна має вирішальний вплив на Орбана і політику Угорщини.

    Віктора Орбана з Путіним об’єднує те, що він, як і російський диктатор, не визнає право України бути незалежною державою, водночас, роблячи усе для того, щоб відстоювати в Євросоюзі інтереси Російської Федерації. Московський ставленик в Європі, прикриваючись інтересами своєї країни, постійно вставляє Українській державі палки в колеса, переконуючи угорців, що цим він відстоює їхнє право на проведення самостійної політики в ЄС.

    Постійно користуючись тим, що прийняття рішень в Європейському Союзі потребує одностайної згоди всіх його членів, він використовує цей принцип на користь Кремля. І неймовірно, що в ЄС вважають цю систему життєздатною.

    Прем’єр Угорщини, як тільки ставиться питання допомоги Україні, відразу ж починає блокувати прийняття будь-якого позитивного рішення з цього питання. Маючи право вето, він потім шантажем виторговує у Євросоюзу майже все, що забажає, а в Брюсселі чомусь не враховують те, що мають справу з політиком, який у Путіна в кишені.

    Очевидно, що Орбан вже давно перетворив Угорщину на шантажистську, антидемократичну і корумповану державу. Тоді, коли Угорщина готувалася до вступу до Європейського Союзу, то вона виконала низку складно досяжних умов щодо демократії, корупції, свободи слова і прав людини. На той час вона відповідала усім цим високим критеріям.

    Однак, зусиллями орбанівського авторитарного режиму, Угорщина явно відмовилась від більшої частини критеріїв, котрі були необхідні їй, щоб отримати місце за столом членства ЄС. Тож у Євросоюзі мали б вирішити, чи законно кандидатам, лише під час підготовки до вступу, відповідати необхідним вимогам. А потім, отримавши місце в ЄС, сіяти там політичний хаос, одночасно пожинаючи переваги, які надає це членство.

    Угорщина стала саме таким прикрим випадком, коли вона впритул підійшла до тієї межі, за якою вже проглядається звільнення від перебування в об’єднаній європейській спільноті, і переведення її до статусу заявника. У якому б вона мусила перебувати саме до того часу, поки угорське керівництво знову не виконає усіх необхідних вимог для приєднання до ЄС. Адже всі члени Євросоюзу повинні усвідомити, що членство зобов’язує постійно дотримуватися усіх необхідних вимог.

    Іншим варіантом може стати призупинення членства Угорщини в ЄС, поки Орбан блокує допомогу Україні. Адже постійне потакання вимогам Будапешта, і дозвіл залишатися членом Євросоюзу, одночасно зневажаючи ідеали та правила перебування в ньому, створює поганий прецедент.

    Хто в Брюсселі може гарантувати, що Угорщина, яка залишається членом ЄС, в разі нападу Росії на одну з держав Євросоюзу, чи НАТО, не надала б Москві конфіденційну інформацію? Не говорячи вже про її участь у військових операціях держав НАТО, у випадку вторгнення Російської Федерації у Литву, Латвію, Естонію, Польщу або Норвегію.

    Загалом право вето Угорщини в ЄС, яким вона постійно зловживає, дуже нагадує Польщу в часи існування Речі Посполитої. Адже колись Польща була найбільшою країною у Центральній Європі та більшою за будь-яку іншу державу Західної Європи. Вона об’єдналася з Литвою, і ця Унія поглинула Україну і Білорусь. Проте була велика проблема, у Польщі була унікальна система законотворення.

    Сейм збирався, щоб домовитися про прийняття якихось рішень. Проте, коли один, хоча б один із шляхтичів, що були присутні на цьому зібранні, заперечував проти закону, який збиралися прийняти, це перекреслювало дії всіх інших членів цього шляхетного зібрання. Що дуже нагадує поведінку орбанівських представників у ЄС.

    Цей спосіб був абсолютно непридатний для того, щоб керувати країною. У підсумку Польща була двічі, в 1772 та 1793 роках поділена між сусідами, а в 1795 році, коли стався третій поділ Польщі Австрією, Пруссією та Росією, польська держава зникла з мапи Європи. І тільки після Першої світової війни Польща змогла відродити свою державність.

    Потрібно бути дуже недалекоглядними, щоб зробити Євросоюз керованим “польською демократією”. Одностайність або нічого, такий підхід вже одного разу погубив польську державу. Тож чи варто знову повторювати чиїсь минулі помилки?

    Угорщина влаштувала в ЄС і НАТО тиранію меншості, і це стало для неї чудовим способом досягнути бажаного результату. Давно пора припинити прикидатися, що за Орбана Угорщина все ще є демократичною державою. Вона повинна бути дискваліфікована, як член ЄС, а її право голосу призупинено доти, поки Угорщина знову не стане діючою демократією.

    Віктор Орбан – сателітна маріонетка Путіна, який розкинув свої щупальця по всьому світу. Але коли посеред Європи діє агент Кремля, який цього і не збирається приховувати, ігнорування цього факту Брюсселем виглядає дуже дивно. Фанатіючий від російського диктатора угорський прем’єр, перебуває на неправильному боці історії. І виконує усі вказівки свого кумира.

    Результатом підривної діяльності Віктора Орбана в Європі стало те, що він послідовно та цілеспрямовано продовжує розчищати шлях для доставлення російських танків і ракет до порогів держав-членів ЄС. Та у Європі воліють не сприймати угорського диктатора серйозно, а даремно. Задля збереження свого царського способу життя, мільярдних статків і власної безпеки, він продасть кого завгодно.

    Блокуючи будь-яку допомогу Україні, Орбан сподівається на швидку поразку українського народу, розпад її державності та отримання Закарпаття у якості призу від Москви за допомогу і підтримку російської агресії.

    Реалістичне рішення, як позбутися цієї недалекоглядної політики постійного домінування угорського прем’єра Орбана в ЄС, це відмовитися від принципу одностайності, котрий вже давно дискредитує Євросоюз. Коли Україна опинилася в критичній ситуації, витрачається час і зусилля на те, щоб умиротворити та задобрити мільярдними подачками європейського путініста, який починає тільки все більше нахабніти від чергових поступок.

    Угорщина та її керівництво постійно йдуть не в ногу з Євросоюзом. А в результаті придушення вільних і чесних виборів, у підсумку, з’являються доморощені тирани, які своїми хибними діями ще більше спотворюють політичні процеси у Європі.

    Можна уявити таку ситуацію, Російська Федерація нападає на одну з країн ЄС. У Брюсселі починають вирішувати, що є їм робити далі. А у той час Віктор Орбан цілком легітимно, користуючись недосконалістю європейських законів, накладає вето на захист Європи від Росії. Такого розвитку подій не можна виключати. І усі вето Орбана щодо допомоги Україні – є нічим іншим, як вотуванням права Української держави на захист від московського агресора.

    На прикладі Угорщини прослідковується парадокс толерантності. І Євросоюз, і НАТО розглядали прийняття до своїх лав нових членів, як розширення ліберального світу. У результаті це призвело до толерантності до нетолерантних націй. Тепер неліберальні члени цілком легітимно можуть шантажувати ці поважні організації.

    Прийняття рішень на основі консенсусу є помилковою формою демократії, оскільки воно вимагає абсолютної одностайності, що майже неможливо в будь-якому керівному органі.

    У ліберальному, демократичному порядку кожен має право на висловлювання своєї думки. Однак будь-яка організація перестає бути дієздатною, коли одна країна ЄС може накласти вето на все, за що голосують усі інші. Це не демократично і не розумно. Саме на це сподівається Путін, розраховуючи перемогти Україну.

    Угорський прецедент мусить підштовхнути держави Європейського Союзу до зміни правил прийняття рішень під час голосування. Що будь-яке рішення буде вважатися прийнятим, коли за нього проголосували не менше 75 відсотків представників країн ЄС.

    З під ніг путінського сателіта – Угорщини, потрібно вибити можливість блокування рішень, від яких залежить подальша доля Європи. І це необхідно зробити якомога швидше.

    Блог Віктора Каспрука

  • Чи буде цього року український контрнаступ?

    Чи буде цього року український контрнаступ?

    Думаю, що нашого контрнаступу в 2024 році не буде. Росіяни зібрали велику кількість військових, намагатимуться мобілізувати додаткові сили, тому навіть з далекобійними ракетами навряд чи можна буде провести контрнаступальну кампанію. Військово-політичне керівництво вже оголосило концепцію на 2024 рік і про наступальні дії ніхто нічого не каже. Це буде важкий рік, в якому нам треба буде витримати оборону і потім вже планувати на 2025 рік контрнаступальні дії.

    Але можливий локальній контрнаступ ЗСУ на лівому березі Дніпра в Херсонській області – в районі таких населених пунктів, як Кринки, Козачі Лагері… Цілком можливо, що ми спробуємо вийти до північного адмінкордону з Кримом, зруйнуємо Кримський міст і будемо тримати під вогневим контролем залізничний шлях Волноваха-Мелітополь-Джанкой, щоб залишити без забезпечення херсонське та кримське угруповання росіян. Судячи з того, що ми робимо на морі, можливо, це і є один із наших наступальних планів на 2024 рік.

    На східному фронті у противника набагато більше сил і засобів, тому наступати там цього року нереально. Це все одно, що битися лобом в стіну. Хіба що треба буде зробити якийсь дуже вдалий і хитрий маневр. Утім, такий маневр оптимальніше зробити навколо Криму.

    Наступного, 2025 року, дай Боже, у нас буде 2-3 ескадрильї винищувачів F-16 та далекобійні ракети. Тоді з’явиться можливість руйнувати військову інфраструктуру в тилу росіян.

    Олексій Гетьман, спеціально для Главреда

  • Паперові промінчики безпеки

    Паперові промінчики безпеки

    Наша влада почала укладати прямі договори з різними країнами і дуже цим пишається. Вже укладено з Великою Британією, з Францією, Німеччиною і Італією. Далі, мабуть, буде.

    Це можна було б вважати фантастичним проривом української дипломатії, якщо забути, що ці «договори про гарантії безпеки» не містять ні гарантій, ні безпеки. Вони передбачають чергове величезне занепокоєння з боку підписантів у випадку наступних посягань на цілісність і суверенітет України.

    Кого це має заспокоїти?

    А головне, що паперові «гарантії» нам зараз охоче надають замість зброї і боєприпасів.

    Тобто, всі ці договори можна акуратно скласти стопкою і запхати їх у теку «Кримська платформа». Додати Будапештський меморандум. Зверху покласти багаточисельні непідтверджені на практиці анонси наших очільників, що в Україні вже почалося серійне виробництво чогось дуже потрібного фронту. І віднести цей стос у пункт вторинної сировини, де приймають політичну макулатуру.

    Дефіцит боєприпасів вже зараз помітно впливає на ефективність дій ЗСУ. Якщо ситуація не зміниться, а ворог продовжить наступати, то у квітні на фронті виникнуть серйозні проблеми. Ракет для комплексів ППО-ПРО, що прикривають наші міста, теж стосується.

    Замість витрачання часу на безпекові імітації краще було б зосередити всі дипломатичні зусилля на вирішенні проблем з Польщею.

    А загалом цей рік сповна відповідає своєму визначенню як критичного періоду війни.

  • Доля принців путінської Росії

    Доля принців путінської Росії

    Їх було “три принца” путінської Росії з величезним майбутнім, троє блискучих синів найближчих друзів Путіна – Іванова, Сечіна, Патрушева.

    Але, десять років тому, в 2014 році у віці 38 років несподівано гине (потонув на пляжі) в ОАЕ Олександр Іванов – син могутнього Глави Адміністрації президента РФ Путіна. Батько Іванов був в шоці від загадкової смерті сина і більше політикою не займався.

    20 лютого 2024 року в Москві, у віці 35 років несподівано помирає “другий принц” – Іван Сечин, син Ігоря Сечіна, глави Роснефти, мультимільярдера, могутнього і багаторічного друга президента Путіна. Син Сечіна помер при дивних обставинах – відірвався тромб. Знайомий діагноз для приховування вбивства в путінській Росії.

    Після смерті улюбленого сина честолюбний Іванов перестав претендувати на велику владу і пішов у глибоку депресію. Ймовірно, після смерті 35 річного єдиного сина, могутнього Сечіна, теж не буде радувати його величезна влада при Путіні і накопичені тяжкою працею мільярди доларів.

    Залишився живим тільки Дмитро Патрушев, Третій принц путінської Росії. Це син Миколи Патрушева, секретаря Ради Безпеки РФ, близького друга Путіна і прихильника політики наступника Путіна як форми мирного політичного транзиту Росії. Природно, на місце наступника Путіна Микола Патрушев бачить свого сина Дмитра Патрушева

    Якщо і у нього відірветься тромб або авіакатастрофа (помста Вагнера), то сама ідея про наступника в оточенні Путіна втратить свою привабливість через високу небезпеку для претендентів. Тому Путіну і його оточенню доведеться повернутися до ідеї створення колективного органу влади – типу Політбюро, бо всім ясно, що після Путіна ніхто з його оточення не повинен володіти абсолютною владою.

  • Все, що відбувається зараз, – лише прелюдія до великої всеросійської різанини всіх проти всіх

    Все, що відбувається зараз, – лише прелюдія до великої всеросійської різанини всіх проти всіх

    Морозов-Мурз добре відомий ще із часів ЖЖ. Мої ровесники і хто старший пам’ятають його ще з 2000-х.

    Попри явне божевілля й фанатизм, він був досить ефективним волонтером і небезпечним ворогом. Займався постачанням для російської армії, налагоджував відсутній зв’язок, відкрито говорив про недоліки й проблеми.

    У нормальній країні, у нормальній системі таку людину берегли б, просували. Давали б їй більше можливостей і ресурсів. А божевільні соратники по “русскому миру” цькували його й довели до самогубства просто за те, що він озвучував незручні для них факти.

    Насправді нічого дивного в цьому немає. Головна національна ідея нинішньої Росії – ненависть. “Русский мир” – це концентрована злість усіх до всіх навколо. Уже на перших проросійських мітингах 2014 року в Донецьку я зрозумів, що їхній лейтмотив – саме ненависть. Ніхто тоді не міг чітко сформулювати вимоги та план дій. Усіх, хто виступав, об’єднувало одне – ненависть. До Майдану, Києва, України, Заходу. До всіх, хто не так думає.

    З перших днів війни 2014 року переносники “русского мира” стали жерти одне одного. Постійний “дружній вогонь”, перестрілки, тортури на підвалах власних товаришів. Той самий Морозов-Мурз у травні 2014 року, коли приїхав на Донбас, одразу потрапив у полон до російських козаків отамана Козіцина, які катували його кілька днів, прийнявши за українського шпигуна.

    Нормальна людина одразу б зрозуміла, що із цього всього за визначенням не може вийти нічого доброго. У підсумку ця ненависть почала пожирати тих, хто випустив її з пляшки.

    Я впевнений, що все, що відбувається зараз, – лише прелюдія до справжнього цунамі, яке ще захлисне всю Росію. Усі ці випущені з в’язниць зеки, маніяки, збоченці, усі ці “воєнкори”, котрі збожеволіли від крові, – усе це ще відгукнеться великою всеросійською різаниною всіх проти всіх, океаном крові.

This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.