Category: Погляди

  • Шабаш на україно-польському кордоні продовжується

    Шабаш на україно-польському кордоні продовжується

    Викликаючи супер негативні емоціі українців. Які спрямовуються або на всіх поляків. Не справедливо. Або на українських дипломатів. Ще більш не справедливо.

    Українська сторона рада була б щось зробити. Але фізично не може. Бо у протестувальників немає проблем з Україною. І вимоги в них не до української сторони. І навіть не до польської влади. То ж шукати домовленість з польським урядом марно.

    То в чому ж проблема? В чому проблема польських фермерів?

    Є дві основні проблеми. Перша – то ціна. За останній рік ціна на зерно і кукурудзу на світових ринках впала на 30 відсотків. І зараз знаходиться десь на рівні 2021 року. Ще до того, як світ поринув у рекордну за 40 років інфляцію. І це ціна не на ринку під Краковим, на який раптом потрапило українське зерно. Ні. Це ціна на світовому ринку. Одна єдина на весь світ. І транзит українського зерна через польську територію на цю ціну мало впливає.

    Друга проблема – зелений перехід. А саме боротьба зі зміною клімату і порятунок навколишнього середовища. Грета Тумберг і Ко в дії. Сільське господарство в ЄС має відмовитись від ефективної хіміі (захисту рослин) і перейти на біо методи. А це меньш ефективний і більш дорогий метод.

    І фермери по всій Європі протестують проти цього. І вимагають більше дотацій. Не від Києва. І не від Варшави навіть, а від Брюселя. І ці протести набувають різних, але завжди дуже радикальних форм.

    І все це накладається на проблемну модель аграрного ринку Європи і особливо Польші. Де сільське господарство не бізнес, де як в Україні і фермери і аграрні підприємства побільше, заробляють грубі гроші. Ні. Це соціалка. Де люди отримають дотації. Просто щоб вони сиділи в селі і не їхали в місто. І байдуже, що вони не ефективні і не конкурентні. Просто хай сидять.

    Пам’ятаєте, як українські популісти всі вуха прожужжали про супер польську модель аграрного бізнесу. Де є більше мільйона фермерів.

    І от обличча цієі моделі. Рагулі на дотаціях, що з посмішкою висипають українське зерно з вагонів. Отаке обличчя української аграрки ви б хотіли бачити?

    Тому проблема не в поляках. Проблема в соціалізмі і в цілій соціальній групі паразитів, який він породив. І ці паразити будуть битися за свої гроші. Бо вони не здатні, на відміну від українських аграріїв, заробляти гроші без дотацій.

    Чому кордон України? По-перше, це ефективно. Їх же вимоги адресовані Брюселю. Вони знають, що для влади ЄС підтримка України – то пріоритет. Тому б’ють, куди боляче. Ну і російський вплив, звісно. Росіяни не можуть створити протест. Але росіяни завжди використовують наявні проблеми в системі щоб тиснути. І вони з допомогою своїх агентів і корисних ідіотів намагаються спрямувати цей протест проти України. Бо якщо 10 відсотків американців вірять, що Земля пласка, то чому б частині не освічених людей з польського села не повірити в «українську змову». І одночасно росіяни намагаються викликати ненависть українців до поляків. Та сама картинка з висипанням зерна під камеру – це якраз удар по психіці українців. Знають, куди бити. Знають, як провокувати. І не розумно з нашого боку вестись на ці провокаціі.

    І ні, поляки не закуповують російське зерно. Польша в принципі експортер зерна, їм не потрібен імпорт космічного обсягу у 12 млн тон. Це фейк, який чомусь підхопили багато хто в Україні не перевіривши цю інформацію на критерій відповідності здоровому глузду.

    Чому поляки не виступають проти? Поляки – не фермери. Та сама історія. У вас в країні більше мільйона цих фермерів на дотаціях. У них є сім ї. Друзі. Це дуже багато народу. Тому ви не будете виступати проти. Навіть якщо їх методи вам не подобаються. Тим більше на Заході завжди поважають право соціальних груп на боротьбу за свої інтереси. Чи ви думаєте, що парижанам подобається, коли французькі фермери закидують Париж багном? Звісно ні. Але для французів право на протест за свої права важливіший за все. Та сама історія з поляками.

    То що робити українцям? Звикати. В ЄС таке постійно. І вступ України в ЄС буде супроводжуватись такими шабашами. Від цього нікуди не подітись.

    По друге, через Польшу йде лише 5 відсотків від українського аграрного експорту. Розумно було б перенаправити ці обсяги. Щоб нічого не вести через Польшу. І тоді створювати проблеми на кордоні у польских фермерів не буде приводу.

    А головне – зберігати холодну голову. Не давати росіянам спровокувати ненависть до Польші і поляків. Не давати козирі проросійським силам в Україні, які будуть мімікрувати під євроскептиків.

  • Путін вирішив по максимуму використати паузу з наданням допомоги Україні від США

    Путін вирішив по максимуму використати паузу з наданням допомоги Україні від США

    Здається путін вирішив по максимуму використати паузу з наданням допомоги Україні від США, і буде валити на всіх ділянках фронту два тижні по максимуму. Це неприємно, але непогано.

    1. Як мінімум розвідка у нього працює явно не дуже добре. Це і принципі було ясно в 2022 під час вторгнення. Відсутність американських пакетів відчутна для нас, але сюрпризи в нас також ще є.

    2. Активне сточування військ об нові Авдіївки може зруйнувати його плани по генеральному наступу на Харків ближче до літа. Так м’яса в нього багато, але пускати в хід стає важче. Саме тому зараз на фронт прибуло багато різних найманців зі всього світу. Ще два тижні наша розвідка фіксувала малайзійців під Донецьком.

    Може виявитися так, що на фоні масштабних втрат нових мобілізованих сил вистачить тільки на підтримку лінії фронту.

    3. Ніхто зараз не робить більшого внеску в отримання нового пакету допомоги від США для нас чим путін. Його масштабний наступ виставляє республіканців безвідповідальними ідіотами, завдаючи серйозного удару по їх рейтингам.

    Буде важко. Потім буде легше. Два тижні мінімум будуть дуже складні. Мобілізуйтесь своїми ресурсами. Донатьте. Вступайте в ЗСУ.

    Без цього перемоги не буде.

  • Після вбивства Навального Путін влаштував нагородження

    Після вбивства Навального Путін влаштував нагородження

    Знущається.

    Відразу після вбивства Навального, Путін присвоїв звання генерал-полковника першому заступнику директора ФСВП Валерію Боярінєву.

    Нагадаю, що незабаром після вбивства кадировцями Нємцова Путін нагородив Кадирова орденом “Пошани”, а в день п’ятиріччя цього вбивства дав одному з його організаторів, члену Ради Федерації Сулейману Геремеєву медаль ордена “За заслуги перед Вітчизною”.

    Нагороджуючи після політичних вбивств їх організаторів, Путін буквально розписується в тому, що він – замовник. Для чого? Все пояснює цитата з “Місце зустрічі змінити не можна” де бандити малювали чорну кішку на місці своїх злочинів):

    – Навіщо це?

    – Ну, для форса бандитського.

    Ось ніби сміються вони над нами, знущаються. Почерк свій хочуть показати.

    Ось саме, вбивця-садист знущається, глумиться над матерями, родичами і друзями убитих, над усім нами. Мовляв, ну я вбив, а що ви мені зробите? І адже дійсно, часом охоплює відчуття безсилля перед відвертим, цинічним злом, на яке поки немає управи.

    Однак є в цьому публічному визнанні і позитивний момент. Тепер ми знаємо ім’я не тільки замовника (з Путіним і так все було зрозуміло), але і одного з організаторів вбивства. Це свіжоспечений генерал-полковник Валерій Боярінєв з ФСВП. Рано чи пізно відповідять всі.

  • Чому нечувані міжнародні санкції не працюють взагалі

    Чому нечувані міжнародні санкції не працюють взагалі

    МОЖЛИВОСТІ, ЯКІ Є, АЛЕ НЕМА

    Всі знають, що з причин політичної турбулентності у США у нас виник дефіцит боєприпасів та фінансів. А неузгоджена політика ЄС призводить до того, що не реалізовуються навіть ті варіанти, яки могли компенсувати фактичне випадіння Штатів з воєнної підтримки України.

    Свіжий сумний приклад: Чехія попередньо домовилися щодо постачання нам снарядів калібру 155 мм, переважно з Туреччини. Але виділення на це коштів заблокували Франція і Греція. Перша, бо хоче, щоб гроші пішли у її власний ВПК. А Греція не хоче, щоб європейські гроші діставалися ВПК Туреччини, бо з нею в них принципові суперечки із-за північного Кіпру.

    Але якось поза увагою залишається вкрай важливе питання: а чому недоімперія позбавилися проблем з поповненням особового складу, при чому настільки позбавилися, шо може класти десятки тисяч бійців задля пропагандистського ефекту, як це відбувалося в Авдіївці? І чому росія продовжує розконсервування і випуск ракет, бронетехніки, дронів і всього іншого, навіть нарощуючи виробництво?

    А тому що в неї є достатньо грошей! Іде торгівля, не зупинені фінансові потоки, агресор встиг пристосуватися і в нього все гаразд. Тобто, нечувані міжнародні санкції або мають надто пролонгований ефект, або не працюють взагалі.

    Між іншим, санкції неефективні і по відношенню до Ірану і Північної Кореї. І важко уявити, що якість політичні сили у США і ЄС підігрують цим авторитарним країнам. До речі, мої колишні колеги з Дніпра надіслали мені аналітичний звіт про ракетну програму Північної Кореї. Так там такі досягнення, що Білому Дому треба більше переживати, що ЯЗ виведе у космос не Москва, а Пхеньян.

    Тому колективний Захід має звернути реальну увагу на неефективність власних санкцій. І спустити з поводка всі свої фінансові розвідки і та інші силові структури, щоб нарешті отримати помітне скорочення фінансових надходжень до агресивної недоімперії.

    Для цього не треба погодження з Конгресом, Радою Європи, НАТО та іншими бюрократичними інстанціями. Бо рішення давно прийняті, треба лише домогтися їх фактичного виконання. Як раз на цьому треба постійно наполягати нашій дипломатії, а не виконувати безглузді ритуальні танці навколо наших партнерів.

  • Мюнхен-2024: чого чекати далі?

    Мюнхен-2024: чого чекати далі?

    16-18 лютого в Мюнхене відбулась щорічна конференція з питань міжнародної безпеки. На декілька днів Мюнхен став місцем публічної активності і зустрічей світових лідерів і представників політичної еліти різних країн світу.

    Найбільш популярне питання журналістів: якими є підсумки Мюнхенської безпекової конференції? Насправді, якихось узагальнених підсумків не має, і ніколи не було. В Мюнхене, як і в Давосі не ухвалюють спільних резолюцій. Оцінювати цю конференцію можна по темах, які на ній обговорювались, по резонансних заявах світових лідерів, які брали участь в цій конференції, а також по реакції міжнародних ЗМІ на дискусії, які відбувались цього разу в Мюнхені.

    Цей текст про мої загальні враження від атмосфери і дискусій на Мюнхенській безпековій конференції-2024., особливо на її українських майданчиках.

    Перший день конференції був присвячений різноманітним безпековим питанням (економічна і продовольча безпека; європейська ядерна безпека, глобальний порядок, роль США у світі, захист міжнародного гуманітарного права, тощо). Іноді, навіть, здавалося, що деякі теми для обговорення є скоріше поточними, але не найбільш нагальними для глобальної безпеки. Однак головною новиною, яка вплинула на зміст і тональність дискусій на мюнхенських майданчиках 16 лютого, стала смерть російського опозиціонера Олексія Навального. Для західних учасників конференції ця історія стала шоком і ще одним вагомим доказом злочинності путінського режиму. Неодноразово лунала думка, що Путін – це глобальне зло, яке треба зупинити. Українці це знають на власному трагічному досвіді. Але деякі західні політики, можливо, ще сподіваються на якісь взаємоприйнятні компроміси з Путіним. Те, що сталося з Олексієм Навальним, має стати для таких політиків ще одним уроком. Путін сіє навколо себе смерть. І зупинити його можна лише силою. Показово, що чимало західних лідерів, які відреагували на смерть Навального, зробили правильний висновок: щоб зупинити Путіна, треба допомогти Україні.

    Українське питання гучно пролунало в другий день конференції – 17 лютого. Саме в цей день відбувся виступ Президента України Володимира Зеленського, який викликав велику інформаційну і політичну увагу. Також відбувся виступ міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби. В цей же день на полях конференції вже традиційно відбувся «Український ланч», організований Фондом Віктора Пінчука. На ньому виступили Петр Павел, Президент Чехії; Кая Каллас, Прем’єр-міністерка Естонії; Александер де Кроо, Прем’єр-міністр Бельгії; Метте Фредеріксен, Прем’єр-міністерка Данії; Енн Епплбом, штатна авторка видання The Atlantic, старша наукова співробітниця інституту Агора при Школі перспективних міжнародних досліджень Університету Джонса Гопкінса, лауреатка Пулітцерівської премії 2004 року; Гілларі Клінтон, професорка Школи міжнародних і суспільних відносин, Держсекретарка США (2009-2013); Ніколай Денков, Прем’єр-міністр Болгарії; Радослав Сікорський, Міністр закордонних справ Польщі; Андрій Єрмак, Керівник Офісу Президента України; Девід Петреус, генерал армії США у відставці, голова правління KKR Global Institute, колишній директор Центрального розвідувального управління США та колишній командувач американськими та коаліційними збройними силами в Іраку та Афганістані, та Тімоті Снайдер, професор історії і світової політики Єльського університету.

    Але, на мій суб’єктивний погляд, найбільший імпульс на українських заходах на полях Мюнхенської конференції мали виступи наших героїв, ветеранів війни проти російської навали. Це були історії їх життя, і їх війни за своє і наше життя. Це було дуже щиро, емоційно і зворушливо. І їх емоція, їх драматична історія (а вони пройшли через важкі поранення, дехто і через полон) потужно впливала на аудиторію. Дуже правильно, що їх запрошують на такі форуми, тому що коли недостатньо ефективно працюють раціональні аргументи (до них, на жаль, швидко звикають навіть наші друзі), треба застосовувати «емоційні гармати». Наскільки мені відомо, наші герої війни мали в Мюнхені ще цілу низку закритих зустрічей із західними політиками і державними діячами. Головна тема цих зустрічей дуже проста – нам потрібні зброя і боєприпаси. Щоб ми вистояли, щоб війна не прийшла в поки що мирну Європу. Ця тема була головною і у виступі Президента Зеленського і в його зустрічах з нашими міжнародними партнерами, заявах міністра Кулеби, у виступах наших міжнародних друзів на «Українському ланчі» і на інших неформальних зустрічах, присвячених Україні. Ще однією «емоційною зброєю» в Мюнхені стала виставка Deciding Your Tomorrow / «Вирішуючи твоє майбутнє», яку організували і презентували Фонд Віктора Пінчука та PinchukArtCentre у співпраці з Офісом Президента України.

    Про солідарність з Україною і необхідність посилення підтримки нашої країни говорили не тільки на українських заходах, а й в рамках офіційної програми конференції, і в її кулуарах. Але у багатьох українців, які були в Мюнхені, час від часу виникало відчуття, що зараз замало слів, потрібно більше конкретних дій. Про це, до речі, казали і чимало наших міжнародних друзів.

    Головною темою для критики, безумовно, стала ситуація в США. Американці зациклились на внутрішніх політичних протистояннях (що, зокрема, проявлялося і на мюнхенських майданчиках). І це негативно вплинуло не тільки на надмірно тривалу затримку допомоги США для України, а й взагалі на погіршення міжнародної безпекової ситуації. В кулуарах американські конгресмени натякали, що проблема допомоги для України може бути вирішена в березні, однак, скоріше, лише в формі прямих постачань зброї і боєприпасів, без продовження бюджетної підтримки. Що ж, хоча б так. Проте не будемо поспішати з висновками. Американська політика зараз стала більш непередбачуваною, ніж українська.

    Європейські політики все більш відчутно розуміють і прямі воєнні загрози з боку Росії, і брак політичного лідерства з боку США, але дуже помітно, що лідерства бракує і самим європейцям. Вони так звикли до безпекової парасольки з боку НАТО і США. Вони так не хочуть воювати самі (боюся, що і за самих себе; хоча не будемо узагальнювати, ця ситуація розрізняється по різних країнах). І поки що не має серед європейських (та й взагалі серед західних) лідерів новітніх Черчиллів і Рузвельтів, щоб взяти на себе ініціативу в безпекових питаннях.
    Проте саме життя – і необхідність підтримки України, і прямі безпекові загрози з боку Росії, і побоювання щодо ймовірного другого президентства Трампа – підштовхує європейських лідерів до більш рішучих і конкретних дій у безпековій сфері. В Єврокомісії вже планують ввести посаду окремого комісара з питань оборони. Також йдеться про суттєве розширення військового виробництва, як для себе, так і для потреб України. Президент Чехії Петр Павел заявив, що його країна розшукала для України близько 800 тис. артилерійських снарядів по всьому світу. Правда, ЄС ще має знайти кошти для їх оплати. Прем’єр-міністерка Данії Метте Фредеріксен закликала негайно надати Україні більше артилерії та боєприпасів: «У Європі все ще є запаси боєприпасів. … У нас є зброя, у нас є боєприпаси, у нас є засоби протиповітряної оборони, які ми не маємо використовувати в даний момент, і ми повинні відправити їх в Україну».

    Але і для власної безпеки і для підтримки України демократичним країнам треба робити швидше і більше. Це я узагальнено цитую виступи тих самих західних лідерів на українських заходах на полях Мюнхенської конференції.

    Відкриваючи «Український ланч» Віктор Пінчук дуже влучно зазначив, що в перший рік війни світ недооцінив Україну і українців, в другий рік війни – недооцінив росіян. Продовжуючи цю логіку, хотілося б думати, що на третьому році війни проти російської навали ми все ще недооцінюємо наших західних партнерів, або занадто швидко в них розчарувалися. Деякі учасники Мюнхенської конференції справедливо відзначали, що у колективного Заходу є величезний економічний і військовий потенціал, який в багато разів перевищує відповідний потенціал Росії. Врешті решт його треба значно більш ефективно задіяти на підтримку України.

    Путіна треба зупинити в Україні, інакше, як слушно зауважив міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорьский, європейцям доведеться воювати самим.

  • Українські націоналісти полюватимуть на Путіна. З Божою допомогою, ціль буде вражено

    Українські націоналісти полюватимуть на Путіна. З Божою допомогою, ціль буде вражено

    Думка:

    Якщо російського диктатора і воєнного злочинця путіна не ліквідувати, зусиллями світового співтовариства у 2024-році, то він почне Третю світову війну у найближчому часі…

    Твердження:

    Українські націоналісти будуть брати безпосередню участь у цьому, надважливому для людської цивілізації, полюванні на небезпечну кремлівську міль…

    З Божою допомогою, ціль буде вражено.

  • У Путіна зникає останній козир

    У Путіна зникає останній козир

    Минув один рік і триста п’ятдесят п’ять днів війни. На фронті ситуація важка і власне це все, що можна про неї сьогодні сказати.

    У Палаті представників Конгресу США, схоже, вирішили піти шляхом підготовки т.зв. “петиції про звільнення”, яка змусить спікера Джонсона поставити закон про допомогу Україні, Ізраїлю та Тайваню на голосування, і днями почнуть набирати необхідні 218 голосів на підтримку цієї петиції.

    Чи наберуть, чи ні – скоро дізнаємося. Думаю, що до кінця тижня буде ясність. Наберуть – тоді до кінця лютого – на початку березня закон буде прийнято. Якщо не наберуть – то глухий кут. Захід на нове коло з якимось новим законопроєктом на ту саму тему – це ще місяць-два як мінімум. І знову без гарантії, що його приймуть. Ситуація дуже погана. Я, як і раніше, сповнений скепсису.

    Далі текст мовою оригіналу.

    А вот Forbes пишет, что администрация Байдена обладает вполне законным способом отправить Украине столь необходимые ей артиллерийские снаряды 155 мм. Оказывается, существует закон, который дает президенту право продавать по низкой цене или даже отдавать оружие, которое вооруженные силы США объявляют излишним для своих нужд.

    Согласно этому закону, можно ежегодно отдавать «избыточные оборонные статьи» на сумму до 500 миллионов долларов. В законе не указано, какую цену президент должен установить на тот или иной вид вооружения. Теоретически цена может быть и нулевой.

    На складах Пентагона сейчас находится 4,6 миллиона 155-миллиметровых кассетных снарядов, которые точно являются для американской армии излишними, поскольку США полностью отказалась от применения кассетных боеприпасов. Вот эти снаряды Байден хоть завтра может передать Украине по какой-нибудь символической цене, типа: доллар за штуку.

    Правда тут должен быть самовывоз, поскольку за транспортировку заплатить Байдену нечем: Конгресс не выделил средств. Но это вполне могла бы сделать, например, Германия. (Кстати, часть этих снарядов лежит на складах американской армии как раз в Германии).

    Будет ли администрация Байдена помогать Украине по этой схеме или нет – неизвестно. Но то, что такая возможность существует – это факт, как утверждает журнал.

    Что такое 4,6 миллиона артиллерийских снарядов – я думаю мне вам объяснять не нужно. Это в течении полутора лет каждый день делать почти 10 тысяч выстрелов. А с учетом помощи от других стран – и того больше. С таким огненным валом за это время можно дойти куда угодно.

    Сегодня, кстати, Федеральное казначейство РФ опубликовало предварительные итоги исполнения федерального бюджета РФ за 2023 год. Дефицит оказался 3,24 трлн. рублей, что составляет примерно 10% от его расходной части. Покрывался этот дефицит в основном за счет “Фонда национального благосостояния”, в котором на конец 2023 года ликвидных активов оставалось чуть больше, чем 5 трлн. рублей.

    Поэтому экономисты и прогнозируют, что нынешняя экономическая политика Путина может продержаться еще не больше полутора-двух лет. Потом надо будет либо брать в долг, либо включать печатный станок. Поскольку брать в долг не у кого, то будут брать в долг у населения. (Кстати, включение печатного станка – это тоже способ заимствования у населения).

    Я знаю, что в России много людей, ностальгирующих по совку. Вот через пару лет Путин и напомнит им, что такое принудительные государственные займы, когда без вашего согласия, в принудительном порядке, зарплату вам выдают не деньгами, а облигациями госзайма с погашением, например, через 20 лет. Так много раз делал обожаемый совкодрочерами товарищ Сталин.

    Еще можно изъять или “заморозить” вклады в банках (например, в Сбере) и эти “замороженные” деньги Сбер, например, предоставит Минфину в долг (такой была в конце СССР, весной 1991 года, т.н. “павловская” реформа). Если потом запустить печатный станок и раскрутить инфляцию, то вернут народу уже резанную бумагу…

    Путин не идиот и эта перспектива его совершенно не вдохновляет, поскольку исчезает его последний козырь: пресловутая “стабильность”. Поэтому и ноет везде где может, что хочет переговоров и перемирия. И в этот раз я уверен: он совершенно искренен в своем желании остановить эту войну.

    Короче: идет война на истощение. Кто кого. Обе стороны хотят взять друг дружку измором. У кого терпелка окажется крепче – тот и победит.

    Слава Украине!🇺🇦

    Washington Post пишет, что в Белом Доме разрабатывается план по признанию Палестинского государства. Этот план предполагает шестинедельное прекращение огня в секторе Газа, чтобы дать время на первые шаги по его реализации.

    План таков: эвакуация израильских поселенцев с Западного берега Иордана; создание столицы палестинского государства в Восточном Иерусалиме; создание единого палестинского управления на Западном берегу и в секторе Газа.

    Предполагается, что в рамках этого плана Израилю будут предложены гарантии безопасности и нормализация отношений с Саудовской Аравией и другими арабскими государствами.

    На мой абсолютно дилетантский взгляд, этот план звучит как полная утопия. Но если его реализуют, то Нобелевка всем его участникам – гарантирована. А пока в Белом Доме строят планы, в секторе Газа идут бои, а Хезболла обстреливает север Израиля. И вот это уже – не фантазии и утопии, а грубая реальность. Увы.

  • Чи здатен Трамп здати Україну?

    Чи здатен Трамп здати Україну?

    Війна у цьому визначальному році нагадує змагання, популярне серед альпіністів: хто довше провісить на одній руці. Зрозуміло, що впадуть обидва, питання, хто не витримає першим.

    Складну ситуацію України з особовим складом ЗСУ, озброєнням і загально державними фінансами ми знаємо. Хоча б тому, що наші можновладці в першу чергу обговорюють питання підвищення тарифів, фіскального тиску та мобілізації. А наїздів на бізнес під виглядом перевірок або обшуків, незважаючи на обіцянку президента, силовики не припинили.

    Але не треба панікувати, що в нас все погано, а у агресора все гаразд. Там майже герметичні умови, назовні просочується мінімум. Але й цього достатньо, аби констатувати, що система управління недоімперії працює з граничним перевантаженням.

    Щонайменше половина з тих пожеж та аварій, що трапляються зараз у росії — це не успішні дії наших диверсантів, це тріскається по швах сама тамтешня система. Саме тому путін так наполегливо просуває ідею термінових перемовин з фіксацією лінії бойового протистояння.

    Така фіксація — однозначно на користь агресору. Він отримає перепочинок для накопичення сил і озброєння, а потенціал для цього там величезний. На відміну від нас. Але головне, що ще два-три роки окупації, і захоплені українські регіони нам доведеться не звільняти, а завойовувати.

    Окупанти діють системно. Вони знищують або вичавлюють проукраїнське населення і завозять своє. Інші змушені пристосовуватися, щоб вижити. І під тиском шаленої пропаганди свідомість людей трансформується, ми це вже бачимо, особливо, стосується молоді на окупованих територіях. Через декілька років відносно чесний референдум навіть за наявності зовнішніх спостерігачів дасть результат на користь агресора.

    Начебто, у москви все складається. Сьогоднішній лідер перевиборчих перегонів США Д. Трамп публічно заявляє, що готовий примусити Україну розпочати мирні переговори з росією під загрозою припинення підтримки. Зрозуміло, що за таких стартових умов переговори будуть прихованою капітуляцією.

    Але бізнесмен до самих нутрощів і гульвіса у молодості Трамп знає, що обіцяти – не означає одружитися. Зараз він каже те, що ускладнює життя Дж. Байдену, а також вибори демократам. Відповідно, підвищує його шанси на повернення до влади. Але якщо Трамп повернеться, то буде діяти так, як підказує ситуація і багаточисельні радники.

    До речі, дуже показовим є свіжа заява Байдена, який підкреслює, що жоден президент США (тобто, включно з Трампом!) не буде танцювати під балалайку з Кремлю. Це прозорий натяк на інституційні запобіжники, яке діють у Штатах вельми ефективно. Час від часу навіть радикально.

    А якщо Трамп у разі потенційного обрання все ж таки спробує виконати свої гасла і щодо здачі України, і щодо відмови від захисту Європи (сумніваюся у цьому, але аналітичний підхід зобов’язує розглядати усі варіанти), то Білий Дім ризикує стикнутися з доволі парадоксальної геополітичною ситуацією.

    Європа на політичному рівні вже зрозуміла, що Україна — це її щит. І таки почала реанімувати свій ВПК. Тому попри шантаж від Трампа, ЕС може продовжити військову і фінансову підтримку України. Звісно, теж підтримуючи ідею мирних переговорів. Але на інших — не путінсько-карлсоновських, а більш-менш прийнятних для України європейських умовах.

    І ось ці, не капітулянтські для України умови, може підтримати Китай. Тому що йому важливо поставити на місце США в їх намаганнях бути єдиною силою у світі, що все вирішує. А також розблокувати дуже прибутковий і тому дуже цікавий для Китаю європейський ринок, якому заважає безглузда війна, розв’язана кремлівським дурнуватим васалом Пекіну.

    Але у будь-якому варіанті Україні життєво потрібно терміново нарощувати власні оборонні спроможності — як самостійно, так і у кооперації з партнерами. А ось у цьому надважливому напрямку, де ми відстаємо від ситуації років на десять, принципових зрушень, на жаль, не фіксується.

  • Те, що зараз відбувається у війні дуже нагадує Майдан. Прорив може статись зовсім несподівано

    Те, що зараз відбувається у війні дуже нагадує Майдан. Прорив може статись зовсім несподівано

    Дні Майдану

    Те, що зараз відбувається у війні дуже нагадує мені Майдан. 10 років назад в ці дні Майдан рухався до своєї кульмінації, але настрій у нас був далеко непереможний. Протест зайшов в глухий кут. Ми не могли перемогти беркут і внутрішні війська – вони не могли перемогти нас. Ми виснажувались і нас ставало все менше і менше. В окремі дні загальна кількість людей на Майдані не перевищувала 7 тисяч. Опозиція вела безуспішні переговори. Ресурси закінчувались і підтримувати харчування та побут Майдану ставало все важче.

    Тоді був розроблений план про вихід з кризи через конституційну реформу. Ідея полягала в тому, щоб повернути повноваження до конституції 2004 року, і обрізати можливості Януковича. Окремим пунктом була реформа міліції. Але переговори буксували. Було ухвалено рішення взяти в облогу парламент і примусити проголосувати реформу. Ми зібрались і вирушили. Я досі памятаю, як оглянувся і побачив, що нас дуже мало. А коли ми побачили скільки тітушок – зрозуміли, що це пастка.

    Через годину – дві 18 лютого нас просто розгромили. Ми відступали всіма можливими шляхами. Я дивився як беркут пригає і танцює від щастя. На Майдані панував відчай. ВВ і Беркут захопили Жовтневий, Народний дім, верхні барикади Інститутській. Янукович висунув ультиматум до 18:00 залишити Майдан. Ситуація була жахлива, всі були морально подавлені. Я сказав своїм готуватись до довгого протистояння. Логіка була така, якщо нас видавлять з Майдану – робити барикади на Михайлівській. Ввечері почався штурм Будинку Профспілок. Ми відбивались як могли.

    Ця критична ситуація струснула всіх по всій країні. Всі вийшли зі млявого сну і “нової стабільності”. Люди почали захоплювати арсенали і вирушати на Київ. Зранку прибули нові сотні, а до обіду вже сталось те, що сталось. Ми заплатили дорогу ціну – але перемогли.

    Все це дуже і дуже схоже на те, що відбувається зараз. Ситуація трохи стабілізувалась. Орки атакують, ЗСУ відбивають. Настрій гнітючий. І є звикання до цієї ситуації. Але як і на Майдані, прорив може статись зовсім несподівано. Можливо ті критичні події, які мають наступити в найближчі дні – струснуть нас знову. І ми як і 19 лютого 2014, і 24 лютого 2022, так і зараз знову мобілізуємо весь свій потенціал і вирівняємо ситуацію. Хочеться в це дуже вірити.

    На завершення – в орків все теж дуже і дуже погано. І надлом у них може статись так само як і в нас. Наступного тижня розповім про це більше.

    А зараз маємо триматись. Триматись зі всіх сил.

  • Нові страждання і метання диктатора Путіна

    Нові страждання і метання диктатора Путіна

    У величезному багатогодинному і сумбурному інтерв’ю президента Росії Путіна американському й антиукраїнському журналісту, запеклому прихильнику Трампа Карлсону можна все-таки виокремити основний зміст, певний каркас, заради якого і зроблено було це інтерв’ю.

    1. Путін намагався прорвати інформаційну блокаду, яку сам нав’язав світові і намагався змінити негативні уявлення Заходу, навіть не стільки про Росію, яка віроломно напала на Україну, скільки про нього особисто. Путін дві години невпинно захищав, то своє право, то необхідність нападу Росії на Україну. Вхід йшло все – від історичної фальсифікації до відкритої ненависті до України.

    2. Під час свого монологу – інтерв’ю Путін постійно намагався передати Заходу, через голову України і коштом України, пропозицію зупинки війни і мирний договір із Заходом, який він часто плутав із капітуляцією України.

    3. При цьому добре було видно, як Путін, звертаючись до Заходу, постійно кидався з однієї крайності в іншу. Путін то поважав Захід і майже не приховував своєї ностальгії за тими часами, коли провідні західні політики приймали його як рівного і навіть прийняли до сімки наймогутніших держав світу, то він зривався і намагався погрожувати “загниваючому Заходу”, якщо він не піде на зустріч Кремлю. Найчастіше це було схоже як на “комплекс покинутої дружини” або стратегію “зеленого винограду”. Добре було видно, що він заздрить Заходу, боїться Заходу, ображений на Захід, який відкинув його після нападу на Україну. Для Путіна досі так і не стало зрозумілим, чому Захід став на бік України, а не підтримав агресію Росії.

    4. Але коли Путіну під час інтерв’ю потрібно було щось конкретизувати у своїх претензіях і пропозиціях світові, то виявлялося, що він уже звертається не до колективного Заходу, не до Європи, НАТО або США, а тільки до Трампа, якого він сприймає як рятівника його поразки у світі, Європі та Україні. Ось для чого йому був потрібен саме Карлсон, який міг би узгодити стратегію боротьби Трампа і Путіна в президентській кампанії 2024 року проти Байдена і боротьбі з Україною.

    І Трамп його почув.

  • У Путіна в голові вже йде Третя світова

    У Путіна в голові вже йде Третя світова

    Свіжий Путін: “Україна виявилася незговірливою. Мені нічого не залишалося при реалізації своїх планів почати саме з України. Оскільки українці не віддали коридору до Криму, все-таки змусили, вони загралися і змусили мене почати Третю світову війну саме з них”.

    Не лякайтеся. Це я поміняв у відомій відповіді Путіна Карлсону тільки кілька слів: Гітлера на мене, Польщу і поляків на Україну та українців, Данцизький коридор на коридор до Криму, Другу світову на Третю світову.

    Путін проговорився (за Фрейдом) про те, що підсвідомо асоціює себе з Гітлером, а Україну – з Польщею, яка зазнала нацистської агресії.

    Але головне, він видав, що у своїй параноїдальній картині світу вже веде Третю світову війну (мабуть, із “колективним Заходом”), яку “під час реалізації своїх планів” тільки почав з України, а далі, як і Гітлер, зупинятися не збирається.

    Його умиротворителям у Європі та США треба розуміти, що, якщо Україна впаде, наступними будуть вони.

  • Особливість нашої реальності. Чи справедлива теза «час розсудить»

    Особливість нашої реальності. Чи справедлива теза «час розсудить»

    Головна умова кожної суперечки – це принцип інтелектуальної чесності. Він передбачає, що ти погоджуєшся слухати аргументи іншої сторони й під їхнім впливом коригувати свою точку зору. Навіть більше – якщо аргументи іншої сторони будуть достатньо переконливі, то ти готовий визнати перемогу свого візаві.

    Утім, часто-густо суперечка поступається дебатам. Різниця в тому, що в дебатах факти, аргументи та докази – вторинні. Учасники послуговуються емоціями та знецінюванням, адже головне завдання учасників дебатів – не програти.

    Журналіст Станіслав Асєєв писав про те, що в донецькому концтаборів “Ізоляція” приблизно половина усіх бранців – це бойовики. “Рядові” та “генерали”, які з тих чи інших причин впали в неласку в своїх спільників, потрапляли “на підвал”. Але навіть там багато хто з них відмовлявся визнавати помилковість шляху, обраного ними 2014-го року. Натомість запевняли, що “мене, може, й помилково”, зате “іншим невнадно буде”.

    І це ж не поодинокий випадок вибіркового божевілля. Навпаки, це цілком раціональна поведінка людської психіки. Кожен з таких бойовиків опинився на роздоріжжі. На одній шальці терезів – твоя персональна доля. На іншій – доля того, у що ти звик вірити.

    Або ти визнаєш, що протягом усього цього часу вбивав заради створення потворної подоби люмпен-диктатури, що не заслуговує права на життя. Або торочиш про цінність псевдореспублік, а власну долю пояснюєш тим, що “ліс рубають – тріски летять”. Зроблений вибір може багато розказати про людину. Та якщо ви гадаєте, що ця історія – тільки про прибічників “ЛДНР”, то ви помиляєтеся.

    Ми живемо у світі, в якому навколишня реальність не завжди може нас розсудити. Люди готові захищати свої переконання від фактів. Прихильники Дональда Трампа й далі вірять у вкрадену в нього перемогу. Противники щеплень і далі нехтуватимуть доказовою медициною. Адепти традиційних цінностей збережуть вірність ідеї “прекрасного минулого”.

    Формально між цими групами немає нічого спільного. Фактично – кожна капсула існує за одними й тими таки правилами. Кожна з них уявляє себе як архетипічне добро, що протистоїть хаосу та руйнації. Просто хтось бореться з сатаністами-педофілами, хтось – з чипуванням людства, а хтось – з ліберальними порядками, що руйнують підвалини та традиції.

    Масштаб завдань перетворює всі ці групи на майже невразливі. Кожен їхній учасник воює не за себе, а за всіх. Не за приватну справу, а за спільну. Кожна справжня секта дарує своєму адептові додаткову вартість. У простір його приватного життя вривається завдання космічної величини. І воно ж дарує йому щастя.

    Врешті-решт, велика ілюзія – сприймати категорію щастя через зменшення неприємного і збільшення приємного в житті. Насправді, в “щасті” дуже важить когнітивний етичний компонент. Той, хто має відповідь на питання “навіщо?”, дасть раду будь-якому “як?”. Змінити переконання таких людей майже неможливо ще й тому, що згода з контраргументами означатиме для них втрату щастя та втрату Мети. А погодитися на таке небагато хто здатен.

    У цьому й полягає особливість нашої реальності. Фраза “час розсудить” може працювати тільки на дуже великому часовому відтинку. Коли оцінки минулого не зачіпатимуть простір особистих переконань того, хто робить висновок. Коли визнання чужих заслуг або антизаслуг не буде поєднане з необхідністю переживати персональний ціннісний дефолт.

    Та все це не працює, коли йдеться про вердикти теперішньому. Люди – не калькулятори. В їхні оцінки втручається чимало ситуативно-особистого. Ми нерідко стаємо заручниками якось висловленого. Ситуативно мовленого. Нас тримає наше оточення і наше коло спілкування. Ціннісна переоцінка загрожує звинуваченнями у зраді з їхнього боку. Ревізія переконань повертається бумерангом у вигляді персональної кризи.

    Саме соцмережі надали можливість фрікам об’єднуватися. Прихильники теорії пласкої Землі, QANON та антивакцинатори здобулися на могуття завдяки інтернету. Соціальні мережі дозволили носіям екстравагантних ідей знаходити однодумців, створювати політичний запит і отримувати на нього політичну пропозицію. І ось тепер вже весь світ сперечається про те, чи має свобода слова межі, і якщо так, то де вони мають пролягати.

    Ті, хто вважає, що меж немає, повинні відповісти собі на питання: чи можна змінити переконання прихильників Дональда Трампа? Чи існують аргументи, здатні повернути їх з простору дебатів у простір спору? Чи існують докази, які могли б похитнути їхню точку зору?

    Ті, хто вважають, що межі є, мають визначитися, де саме вони пролягають. Де той кордон допустимого, за яким починається соціально небезпечне? Хто визначає рамку нормальності і Who watches the Watchmen?

    Ще двадцять років тому медіасередовище визначала невелика група гейткіперів у вигляді ЗМІ. Відтак настала доба медіасередовища без посередників. А тепер, на початку нового десятиліття, ми знову опинилися у просторі чергової трансформації. Цілком можливо, що суперечка про свободу та відповідальність знову стане змістом наших дискусій про майбутнє.

    Якщо тільки не скотиться у простір дебатів.

  • Боятися мобілізації – це природньо, але не демотивуйте інших

    Боятися мобілізації – це природньо, але не демотивуйте інших

    Боятися – це нормально. Боятися мобілізації – це природньо. Для людини дійсно природньо триматися подалі від війни. І тому можна зрозуміти, що штовхає чоловіків і жінок бути в Європі.

    Але от що немає виправдання – це нице намагання виправдати свій страх демагогією про «корупцію в Україні, про те, що немає за що воювати, про те, що діти чиновників не воюють».

    В Україні є корупція, то правда. Але хіба корупціонери вмирали в Бучі і Маріуполі? Деякі діти чиновників дійсно ухиляються від мобілізації, але чи то діти чиновників були розстріляні в Ірпені і Херсоні?

    Війна йде не за чиновників, не за президента. Війна йде за виживання України. За виживання українців. За мажорів якраз не варто хвилюватися. Їм не страшні російські каземати. Вони скоріш за все зможуть їх уникнути у разі поразки. Тим більше, що в батальйоні Монако ще багато вакансій, як і у теробороні Відня.

    Але чи змінилось би щось, якби кожного дня мобілізовували по депутату чи сину депутата? Навіть враховуючи той факт, що наші депутати в переважній більшості ще занадто молоді, щоб мати дітей мобілізаційного віку. Ні, не змінило. Бо ті самі люди які зараз приховують свій страх словами «чому я маю мобілізовуватись, коли депутати – ніт», казали б, що «звісно, депутатів мобілізували, але ж вони точно отримали блатні місця». Адже страх би нікуди не подівся. І страх штовхав би і далі шукати приводи і відмазки. Страх – це нормально. Брехня і лицемірство, під якою намагаються приховати страх – ось що погано.

    Мобілізація потрібна не Зеленському чи Сирському, депутатам чи чиновникам. Вона потрібна простим українцям, які можуть не пережити прихід у власне місто чи село російської армії. Мобілізація – це супер непопулярне. І влада б залюбки уникла ії, якби був інший варіант.

    Так, влада іноді діє недолуге. Так, влада могла б краще пояснювати і комунікувати мобілізацію. Але чи може це бути виправданням? Чи змінює це сам факт того, що на Україну нападає ворог, якого треба зупинити. Чи змінює цей той факт, що Росія, якщо дати ій можливість, організує геноцид українців, від Харкова до Львова? Чи є альтернатива мобілізації? Тільки геноцид. Не корупція, а саме геноцид. Не від українських чиновників, а від солдат Путіна. Чи може недолугість комунікації від влади бути виправданням вашого страху? Він же породжений не комунікацією, він був з вами завжди, ховався у нетрях вашої душі і вийшов на волю в той момент, коли відчув загрозу.

    В Україні є корупція. Але Україна це не тільки про корупцію. Це зрозуміли навіть у Європі після 24 лютого. Навіть після років російської пропаганди, якій дуже допомагали українські чиновники-корупціонери. Пропаганда, яка розповідала, що в Україні є тільки корупція. І більше нічого. Але ж ми знаємо, що це неправда. І ми знаємо, що росіяни, коли приходять, спираються саме на корупціонерів. Але при тому вбивають вони не корупціонерів. Вбивають вони саме тих людей, які і уособлюють справжню Україну. І коли хтось сміє говорити, що «за що я буду воювати, коли є корупція» то він знецінює жертви сотні тисяч людей. Світлих. Сильних. Мужніх. Добрих. Людей, які і є обличчям України. Саме тим обличчям, яке хоче стерти з лиця землі Путін.

    Путін не воював би з Україною, де була б корупція і тільки. Бо з корупціонерами росіяни завжди вміли домовлятися. Але ні. Війна йде за виживання українців. І це чудово продемонстрував сам Путін у своєму інтерв ю. То ж не треба оцих ницих аргументів про те, що нам немає за що боротися. Просто скажіть, що ви не готові боротися. Просто визнайте це. І це також нормально.

    Коментатор з Інтера чи громада Космача нічим не відрізняються. І ті і ті демонструють як страх може руйнувати душу, як швидко під дією страху людина деградує. Ми бачили це в Нових Санжарах, ми побачили то в Космачі. Тваринний страх, який перетворює людину на тварину, стираючи сотні і тисячі років еволюції в одну секунду. І не треба шукати виправдання таким діям. Там немає ідеології чи боротьби за справедливість. Бо справедливість тут завжди буде у форматі «Хтось, але не я». Це не про справедливість. Це про страх. А може й про саму сутність людини, яка до цього приховувалась. Хіба що коментатору Інтера могли заплатити росіяни, а громада Космача діяла самостійно.

    Прийняти для себе рішення бути зараз подалі від війни – це право кожної людини. Але поширювати демотивуючі тези, які дуже перекликаються з російською пропагандою, це вже ницо і не достойно. Якщо ти вже втік з України, то просто визнай, що ти зробив це заради себе. І не шукай суспільно прийнятне пояснення, не аргументуй це боротьбою за справедливість. Бо твоя ницість очевидна.

  • Зеленський грає в театр одного актора

    Зеленський грає в театр одного актора

    Серед ймовірних мотивів, якими керувався Володимир Зеленський, коли ухвалював рішення щодо відставки головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, називають «надмірну популярність» генерала, яка вже перевищила популярність самого президента. Що ж, серед причин такого невиправданого під час війни марнославства називають акторські навички самого Зеленського, який звик до оплесків і хворобливо ставиться до падіння власної популярності – ось, мовляв, що буває, коли виборці вручають свою долю в руки непрофесійного політика!

    Але ж, якщо згадати, у нас так було завжди – фактично з першого дня після проголошення незалежності, пише Віталій Портников для Збруч.

    Пригадую, як зовсім молодим журналістом я запитував у Леоніда Кравчука, чому він обирає радників серед людей, які не можуть дати йому порад. Класичні наради у першого президента відбувалися за відомим сценарієм, коли найкращий варіант рішення озвучувався саме головою держави. Це бажання бачити себе у головній ролі, а інших тільки в епізодах призвело до конфліктів із головою Верховної Ради Іваном Плющем і найпопулярнішим прем’єром часів Кравчука Леонідом Кучмою. А згодом вже Кучма звільнив першого призначеного ним прем’єра Євгена Марчука за… «створення власного політичного іміджу». Про конфлікти спадкоємця Кучми Віктора Ющенка з Юлією Тимошенко я нагадувати не буду – тут кожен хотів бути прем’єром у театральному сенсі цього слова. Петро Порошенко присвятив першу частину свого президентства знищенню Арсенія Яценюка. Здавалося б, Володимир Зеленський з його фантастичною популярністю спромігся створити справжню «еліту анонімів», але війна логічно вивела на перший план постать очільника ЗСУ. І цей конфлікт закономірно нагадав нам боротьбу президентів з премʼєрами.

    Мені можуть сказати, що така зацікавленість у головній ролі – нормальна ознака президентської держави. Ну, по-перше, у нас все ж таки не президентська республіка. По-друге, у президентських республіках лідери завжди не позбуваються яскравих особистостей, а шукають їх для посилення власного авторитету. Ось подивіться на Емманюеля Макрона, який ставиться до своєї популярності так само хворобливо, як Володимир Зеленський до своєї. Макрон щойно призначив своїм прем’єром молодого Габріеля Атталя – не тому, що він сірий, а тому що яскравий. Кожний із прем’єрів Макрона – особистість, а не людина, не здатна відбутися без президентської підтримки. Західна політика – конкуренція особистостей і ідей. Якби американські президенти дотримувалися українського підходу, ми б не дорахувалися багатьох зірок політики і дипломатії, які змінили світ. Але у нас популярність соратника означає тільки одне – перспективу власних можливостей. І з цієї точки зору Україна схожа не на Францію чи Сполучені Штати, а на Росію або Білорусь. Як тільки посилився режим путінських, росіяни відразу ж опинилися в епосі фрадкових, зубкових і мішустіних. Поруч із Путіним не може бути нікого, окрім самого Путіна і ще Медведєва. Прізвища соратників Лукашенка не згадає сам Лукашенко. Авторитаризм – він такий.

    Ми переконуємо себе, що президент має повне право змінювати військове керівництво країни. Звичайно, має, а за наявності парламентської більшості має всі можливості змін в уряді та силових структурах. Але керування державою – не тільки права, але й обов’язок забезпечити ефективне управління. Цей обов’язок полягає не тільки у реалізації прав, а й у поясненні суспільству мотивів власних кадрових рішень. Ми не можемо вічно жити у недолугому світі, де президент змінює головнокомандувача ЗСУ чи очільника уряду просто тому, що заздрить їхній популярності чи вважає занадто самостійними в ухваленні управлінських рішень. Не можемо, тому що перетворення країни на театр одного актора завжди негативно позначається на самому керуванні державою, не може сприяти обранню правильного варіанта розв’язання проблеми, демотивує і дезорієнтує суспільство. А ще сприяє тому, що усунутого керівника сприйматимуть як жертву недавнього кумира, коли надмірна любов охолоне. От і виходить, що в результаті ми обираємо жертв.

    Ну і це, поза сумнівів, типова авторитарна і радянська модель з вождем на верхівці піраміди й сірими анонімами по боках монумента. А «маленький Радянський Союз» – якщо перефразувати відому фразу Валерія Залужного – ніколи не виграє у «великого Радянського Союзу».

    Переможе тільки Україна особистостей.

  • Норвегія може вирішити долю війни Росії з Україною

    Норвегія може вирішити долю війни Росії з Україною

    Західна цивілізація знаходиться в смертельній небезпеці. Адже війна Росії в Україні є прямою загрозою лідерству і провідної ролі демократичних держав у світі. Нинішня відмова конгресменів від Республіканській партії продовжувати подальшу допомогу Україні, в перспективі відкриває дорогу Російській Федерації, Китаю, Ірану і Північній Кореї до світового панування. Історія суворо запитає у тих світових лідерів, котрі збоку спостерігають, як Україна стікає кров’ю, і реально мало роблять для того, щоб припинити російську агресивну війну.

    Багато хто на Заході, говорячи про допомогу Україні у війні з тоталітарним монстром – Російською Федерацією, вважають, що вони допомагають достатньо. А ось сусідні європейські держави, нібито, мали б допомагати більше. Подібне перекидання відповідальності на інших вже призвело до того, що у такий відповідальний момент історії, коли фактично вирішується доля світової цивілізації, хтось в Європі намагається відсидітися за мурами захисту НАТО, думаючи, що воювати за них мусять інші.

    Днями уряд Норвегії запропонував парламенту – Стортингу замовити у компанії Kongsberg Defense and Aerospace (KDA) додаткових 10 пускових установок і 4 центри управління вогнем систем ППО NASAMS. Щоб потім передати їх Україні. Біда тільки в тому, що для виконання такого замовлення потрібен час. А засоби ППО та інша військова техніка потрібна українцям не колись потім, а прямо зараз.

    Тому потрібно шукати й інші можливості для швидкого надання Україні військової допомоги. І вони існують. Так на сьогодні Норвезький фонд національного добробуту (NBIM), який є спеціальним підрозділом Центрального банку, вже складає більше ніж 1 трильйон 400 мільярдів доларів.

    Цифра державних накопичень просто величезна, особливо якщо згадати той факт, що вже майже пів року протрампівські сили в американському Конгресі ніяк не погоджуються виділити Україні 61 мільярд доларів раніше погодженої Білим домом допомоги.

    Ситуацію, котру спровокували республіканці, можна визначити, як патову. Адже вже цілком зрозуміло, що на які надалі поступки не пішла адміністрація президента Джо Байдена, конгресмени від Республіканської партії, вигадуючи все нові і нові вимоги, не погодяться розблокувати допомогу Україні.

    А республіканець, спікер Палати представників Майк Джонсон, який чітко дотримується вказівок Дональда Трампа, не поставить питання допомоги Україні на голосування. Потрібно шукати інші можливості, яким чином розв’язати проблему допомоги Україні, оскільки це питання може затягнутися до президентських виборів у Сполучених Штатах у листопаді 2024 року, а далі ще на невизначений термін.

    У минулі роки мені пощастило побувати в Норвегії в складі невеликої української делегації, і я був вражений рівнем життя та соціальної відповідальності норвежців. Адже ця маленька країна, з населенням всього 5 мільйонів осіб, завдяки своїм високоосвіченим, раціональним і професійним людям, спромоглася мати такий значний вплив на світові комерційні та енергетичні ринки.

    Можемо говорити про “норвезьке чудо”, коли Норвегія, яка колись була однією з найбідніших країн Європи, де люди навіть у ХХ столітті часто не мали достатньо необхідної для елементарного виживання їжі, а інфраструктура її була примітивною, стала одним із економічних лідерів Європи.

    І якщо раніше її єдиним експортним товаром була риба, то тепер, в протягом останніх 50 років, Норвегія перетворилася на провідного експортера газу та нафти. Нафта, газ, вилов лосося та оселедця стали основою національного багатства норвезької нації. Однак маючи на сьогодні найбільший у світі державний фонд добробуту, вони потерпають від загрози можливого іноземного вторгнення. У минулому столітті це була окупація Норвегії Німеччиною, нині це небезпека вторгнення путінської Росії, яка дуже ласа на чужі гроші та ресурси.

    Саме кордон Норвегії з Росією є тією найбільш болючою проблемою, яка не знімається повністю навіть тоді, коли ця держава давно вже є членом оборонного альянсу НАТО. Та під час перебування в Норвегії здивувало, скільки фахівців, й не тільки в міністерстві закордонних справ, чи міністерстві оборони, вільно володіли російською мовою. Очевидно, що там вважають, що про свого противника потрібно знати все з першоджерел.

    За багатьма показниками Норвегія – це унікальна країна. Зараз норвежці посідають четверте місце у світі за рівнем валового внутрішнього продукту на душу населення. Водночас Норвегія займає друге місце в рейтингу найбагатших країн світу в грошовому вираженні, з найбільшим запасом капіталу на душу населення серед інших країн та стала потужним зовнішнім кредитором.

    Норвежці володіють величезними запасами нафти, особливо з огляду на чисельність їхнього населення. Норвегія видобуває приблизно 2 мільйони барелів нафти на день, тоді як Сполучені Штати видобувають 11 мільйонів барелів. Це при тому, що населення США в 66 разів є більшим від норвезького. І прибутками від нафти володіють всі норвежці, а не так, як в Російській Федерації – Путін і кліка найбільш наближених до диктатора осіб.

    А щодо прав людини та енергетичної політики Норвегія є орієнтиром для решти Європи. Під час холодної війни норвезьке керівництво дуже відповідально ставилось до військової загрози з боку Радянського Союзу. Винищувачі F-16 літали низько над водою, шукаючи радянські підводні човни. Оскільки норвежці добре пам’ятали уроки окупації своєї країни нацистською Німеччиною під час Другої світової війни.

    Норвегія є добре керованою демократією, і вони накопичили прибутки від нафти та газу, інвестуючи їх так, щоб їхні громадяни отримували вигоду зараз і в майбутньому. Створивши глибоко продуману систему стабілізації та уникання можливих ризиків, норвежці ретельно керують своїм суверенним фондом добробуту для міжгенераційного співробітництва між теперішніми та майбутніми поколіннями норвежців.

    Але нині норвежці сидять на величезній купі грошей, і це дуже ласий шматок для Москви. Тому, ймовірно, в Осло вже не раз ставили собі питання, чи не буде саме Норвегія, а не держави Балтії, наступною країною, до якої Путін спробує вдертися, щоб він міг контролювати все постачання нафти та газу в Європі?

    І це зовсім не риторичне питання. Адже може цілком відтворитися ситуація часів Другої світової війни, якщо західні союзники й далі будуть допомагати Україні за залишковим принципом. Коли німецькі війська вторглися в Норвегію 9 квітня 1940 року, плануючи захопити короля Гокона VII та уряд, щоб змусити країну капітулювати.

    Однак королівська родина, уряд і більшість членів Стортингу встигли евакуюватися до того, як окупаційні сили досягли Осло. Тоді німці вимагали від короля призначити уряд на чолі з прихильником нацистів Відкуном Квіслінгом.

    Але король відхилив німецький ультиматум. 7 червня 1940 року король, наслідний принц і уряд вирушили з міста Тромсе до Англії, заснувавши уряд у вигнанні в Лондоні, щоб очолити зусилля опору. Король Гокон став головним символом боротьби норвезького народу за вільну та незалежну Норвегію.

    Як вчать приклади з історії, все може повторитися, якщо вчасно не зробити з цього потрібні висновки. Сьогодні кожна нація, яка цінує демократію, повинна повністю підтримувати зусилля України захистити себе від кривавої агресії Путіна, розуміючи, що при цьому вона захищає і своє майбутнє. І ця підтримка має включати стільки зброї, матеріалів та фінансів, щоб українці могли вигнати ворога зі своїх міжнародно визнаних територій та відбити в Кремля всяку надію загарбувати ще нові землі.

    На сьогодні Норвегія є однією з найдемократичніших, найбільш політично стійких і соціально орієнтованих держав на землі, з розумними лідерами, гендерно збалансованим представництвом у парламенті та довгостроковою, непохитною відданістю захисту світу від потенційних агресорів і тиранів.

    Враховуючи усі ці фактори, можна спробувати розв’язати проблему фінансування допомоги Україні дещо іншим шляхом. Запропонувавши Європейському Союзу виступити в ролі гаранта надання Норвегією Україні кредитів.

    Тут можна розглянути два варіанти. Перший – виділення Україні Норвегією короткострокового кредиту, поки не буде вирішене питання з переданням українській стороні арештованих в Європі та Америці 300 мільярдів російських фінансових активів.

    Другий – надання довгострокових міждержавних кредитів Норвегією Україні, терміном на 10-15 або більше років, що різко б змінило ситуацію з допомогою українському народу в національно-визвольній війні з московськими загарбниками.

    Нині на кін поставлено так надзвичайно багато, що необхідно в екстреному порядку донести ідею норвезької допомоги Україні до тих в Брюсселі, хто приймає рішення в Європарламенті та його профільних комітетах.

    Доцільно було б українській стороні оперативно, через дипломатичні канали, звернутися до своїх союзників в Євросоюзі, – Польщі, Литви, Латвії та Естонії – висунути в ЄС пропозицію норвезької фінансової допомоги Україні. Одночасно розпочавши переговори з Осло з цього питання.

    Норвегія може вирішити долю війни Росії з Україною. Тільки потрібно швидко прийняти необхідні відповідні рішення. Норвегія робить багато правильних речей. А рішення допомогти Українській державі у надзвичайно критичний для неї момент, може визначити подальшу долю Європи на десятиліття, якщо не на століття.

  • Я не бачу поки ніяких передумов до паніки і всепропальщини

    Я не бачу поки ніяких передумов до паніки і всепропальщини

    Я реаліст. І я практик. Я працюю “на землі” і працюю з людьми. Тому я реагую тільки на ті обставини, на які я маю вплив. І тільки з точки зору практичної площини. Коли задачі великі, я їм мамонта частинами. Я не берусь заявляти що можу зробити більше ніж на що вистачає моєї компетенції. Як мінімум без вивчення теми та ліквідації певних прогалин в знаннях я навіть намагаюсь не обговорювати подібні речі. Тому що я практик і я відповідаю за свої слова. Все що я озвучую, я можу реалізувати. І все що я озвучую може працювати в практичній площині.

    У нас зараз дуже важкий час. І дуже важке становище. Більшість навіть не уявляє наскільки важке. В мене нема часу на розпач, на вібрації, на рефлексію. Кожного дня ворог продовжує наступати і вбиває наших людей. Кожну годину. Саме зараз.

    На жаль, цього неможливо зупинити щоб посидіти погорювати за минулим та подумати як би добре було якби…

    Х*р там. Тут і зараз. Треба робити те що можна робити. Інакше нам кінець. Нічого не змінить стогін в соцмережі. Нічого конструктивного не несе відчай та невизначеність. Але в кожного з нас є речі, які мі робили вчора, робим сьогодні і будем робити завтра. Незмінні, прості речі. Які складають з цеглинок наш внесок в перемогу і нашу перемогу.

    Поставити війну на паузу і відмінити ми не можем. Просто лягти та померти від відчаю – х*рова ідея. Битися в розпачі і на все забити теж не варіант.

    Ми кожного дня навчаємо людей. Навчаємо самому елементарному, базовому знанню: самий простий спосіб зберегти своє життя – знищити ворога. Інше не працює. Ні сховатися, ні втекти не вийде. Догонить.

    Саме тому я все розглядаю через призму – чи зможемо ми надалі ефективно робити свою роботу та масштабуватися чи ні.

    Я не бачу поки в секторі своєї відповідальності ніяких передумов до паніки, всепропальщини і таке інше. Так, можливо, все деякий час буде летіти шкереберть після звичного учора. А може не буде. Але я поки не можу з цим нічого зробити.

    Ніхто поки нічого не знає. Просто прийдеться будувати нові шляхи і нові варіанти комунікації. Так, буде ще важче. Можливо. А може ні. А може легше. Поки нема відповіді.

    Це так працює в реальному житті. Поки не зупинилося і не зламали треба робити і боротися.

    Як почне ламатися, я перший про це скажу. Але поки не треба фальстартів.

    Не треба мені розповідати, як все погано, як буде ще гірше і таке інше. Я в цьому кожного дня. Я знаю.

    В нас нема можливості впливати на деякі речі. В нас зараз питання виживання країни, нації, наших сімей. Все дуже просто.

    В нас обмежені ресурси в тому числі моральні. І ворог розхитує гойдалки зневіри і відчаю дуже майстерно.

    Просто зосередьтесь на тому що ви можете зробити для перемоги. Те на що ви впливаєте. А не ту жвачку, що вам підкидують. При чому часто з подачи ворогів.

    Роман Донік – Roman Donik / Facebook

  • “Рюрик! Ленін! Нас надули!: про що бурмотів пацієнт Путін

    “Рюрик! Ленін! Нас надули!: про що бурмотів пацієнт Путін

    Справжній текст відомої бесіди.

    – Володимире, навіщо ви напали на Україну?

    – Зараз я швидко поясню. Усе почалося з Рюрика і Леніна. Рюрик створив Росію, а Ленін – Україну. Потім поляки змусили Гітлера на себе напасти. А австрійці навіщось ополячили росіян. Про це Богдан Хмельницький мені написав. Дмитре, принеси, листи!

    Взагалі Богдан сватався до Катерини 2 і все вже було на мазі, але Хрущов навіщось відібрав у неї Крим і віддав Україні. Вона образилася і поскаржилася Сталіну, а Сталін – мені. Синку, каже, виручай, там же російські люди. Ну я й допоміг.

    Далі нас із Ярославом Мудрим (ми з ним обидва мудрі, але довірливі) американці обдурили, надули просто. Розширили НАТО на Схід. Загалом довелося до хана Батия звертатися за підтримкою. Ну і до Бісмарка заодно. Він підтримав: головне, каже, потенціал.

    А потім я послав батька Володі Зеленського на фронт, за язиком. Він самого Гітлера зловив і синові віддав, як живу іграшку. А Володя з Гітлером подружився і той його нацизму навчив. Я йому кажу, Володя, ну як же так?

    Путін почав нервувати, плутати слова, поступово перейшов на нескладне бурмотіння. З рота в нього пішла піна. Можна було розрізнити тільки окремі вигуки: Надули, обдурили! Водили за ніс! Це не ми почали! Це ви підірвали! Україна! Україна! Рюрик! Петро! Катерина! Ленін! Сталін! Я! Я! Я!

    Потім хворий впав без сил, знепритомнів і більше не реагував на запитання лікаря.

  • Карлсон не агент Путіна, а перспективний американський політик

    Карлсон не агент Путіна, а перспективний американський політик

    Талановитий праворадикальний американський журналіст Такер Карлсон не просто злегка завербований агент ФСБ і не латентний алкоголік, тим більше не жадібна людина. Такер Карлсон не гість і не таємний посол кандидата в президенти Трампа, як багато хто думає, тим більше не просто честолюбний журналіст. Швидше за все, Кремль дивиться далеко вперед. Якщо щось трапиться з Трампом, то його замінить Карлсон як висхідна політична зірка Америки. Карлсон як наступник Трампа, але Трампу такий поспіх не дуже подобається. Йому доведеться вирішувати, хто небезпечніший – молодий і перспективний Карлсон, який спирається на Кремль, чи неперспективний і старий Байден.

    Зараз Карлсон приїхав до Путіна на кастинг для участі у великій політиці, поки що на президентських виборах у США. Або як кандидат у віцепрезиденти у Трампа, або як таємна зброя Трампа в боротьбі з американською дівою поп-музики Тейлор Свіфт, яка допомагає у виборчій кампанії Байдену.

  • Відставка Залужного і найскладніша фаза війни

    Відставка Залужного і найскладніша фаза війни

    Останнім часом багато спілкувався — з людьми з політики та оборонки. Якійсь гнітючий присмак залишився. Наче нічого прям катастрофічного і не відбувається, але напівтемрява теж засмоктує.

    А тут ще й відставка головкому В.Залужного, яку я вважав неминучою, але все одно вона додає турбулентності в усі процеси — і військові, і політичні.

    На фронті позиційні бої, тобто, відносна рівновага. Але вона крихка. Тому що в нас давно відчувається нестача бійців на передовій. А зараз вже почалася відчуватися нестача артилерійських боєприпасів.

    У Штатах продовжується безглуздий розмін стратегічних геополітичних інтересів США як підтримувача світового порядку на тактичні переваги у президентських перегонах. Коли щось подібне трапляється в Україні, всі навколо починають шпиняти нас за незрілість, за недолугість, за кон’юнктурність. А що казати, коли подібна конфузія відбувається у сталій демократії?

    Європа намагається закрити розрив, який виник у зв’язку з міжпартійною комунальною сваркою у США. Але їй потрібен час — щоб розмістити воєнне замовлення, а там є складнощі, бо номенклатура боєприпасів дуже різноманітна. Щоб розконсервувати лінії, бо вони давно не експлуатувалися. Щоб набрати нових фахівців, бо старі пішли з оборонки після завершення «холодної війни». І так далі.

    Вся ця європейська індустріальна махина розкрутиться на повну десь на кінець року. Але такого часу в України нема.
    F-16 навіть з ракетами середньої дальності ситуацію лише пом’якшать ситуацію, бо вони здатні руйнувати ворожу логістику і заважати бомбардуванням наших позицій. Але як без снарядів і мін для мінометів стримувати ворога, який переважає за чисельністю і постійно лізе у наступ, я, чесно кажучи, не уявляю.

    Це за умови, що з мобілізацією у нас ситуація така, що замість аналізу хочеться тільки лаятися.
    Різноманітні дрони дійсно здатні на певний час майже замінити артилерію. Главком (тодішній) і Верховний головнокомандувач кожен по-своєму визнав, що недооцінював роль дронів. В.Залужний прямо написав це у своїй черговий статті (звідки в нього на це час?), а В.Зеленський у якості такого визнання створив у ЗСУ Сили безпілотних систем.

    Які треба було створили ще на початку минулого року, щоб оператори дронів — висококваліфіковані кадри — не гинули з автоматами замість пультів керування у руках під час штурмів ворожий окопів.

    Але дронів знов таки потрібно багато і ще на вчора. Хоча б той мільйон до кінця 2024-го, який пообіцяв президент. Пішов другий місяць року, але у виробництві дронів нічого принципового не змінюється. Нема нових великих контрактів. Нема спрощення процедур, пов’язаних з виробництвом (у закупівлі дронів навіть суттєве погіршення). Нема структури, яка координує і виробництво, і використання дронів і знає відповідні потреби ЗСУ.

    А ще й на додачу зміни у керівництві ЗСУ… Добре, хоч призначають не Безуглу…

  • Оргазм у Москві. Барін приїхав

    Оргазм у Москві. Барін приїхав

    Росіяни розповідають, що Захід загниває, вони йдуть в Азію та й взагалі у тих США та Європі суцільні геі і бєси. А потім до них приїжджає американський недожурналіст-конспіролог і вони починають носитися з його візитом як дурень з писаною торбою, відслідковуючи кожен його крок і оргазмуючи в офіційних пропагандиських змі від того, що він з’їв бургер у віджатому макдональдсі, який тепер називається «вкусно і точка». А може він там навіть в туалет сходив. Алілуя

    І це приїжджає Такер Карлсон, конспіролог, відомий своєю постійною брехнею, авторитет якого в США сконцентрований в сегменті людей, які вірять у всі божевільні теоріі змов, від пласкої землі (він реально каже, що не може стверджувати, що земля не пласка, бо правда ж нікому не відома) до сатаністів-педофілів, які правлять у Вашингтоні. Не кажучи вже про те, що він розповсюджував російські теоріі про біолабораторіі в Україні і що це Україна сама підірвала Каховську ГЕС. І тому те інтервью, що він зробе, буде мати аудиторію лише серед божевільних адептів теоріі змов і мало допоможе щось довести до людей широкого кола.

    Але ж ніт. Оргазм у Москві. Барін приїхав.

    І після цього вони будуть розповідати, що санкціі їм не страшні і вони обійдуться без Заходу? Хоч самі більше за все хочуть щось там довести і сподобатись тому самому Заходу. Хоч самі століттями прив’язували себе і інфраструктурно і культурно саме до західної цивілізаціі. І навіть їх aвпокаліптичні п’яні крики «весь світ в труху» ядерною бомбою нагадують «ах раз ви мене не любите, тоді нам і не жити обом». Росіянам не цікаво сподобатись китайцям і Індіі. Вони хочуть сподобатись Заходу. Вони залежать від Заходу. Ментально. І економічно. Вся російська економіка побудована навколо інфрастуктури, встроєної в Захід. Туди ведуть дороги, трубопроводи. Там побудовані міста.

    І так, Такер Карлсон не перший. Такі самі агенти КДБ або просто корисні ідіоти постійно приїжджали в радянський союз. Писали статті про ідеальну державу пролетаріату. Їли з рук Сталіна. Це все було вже. І не раз.

    Хіба це щось змінило фундаментально? Ні. Це не змінило ставлення колективного Заходу, ставлення США до СРСР як до імперіі зла. Хоч навіяло на дяких корисних ідіотів, які дуже допомогали розвідці СРСР. Але фундаментально ніякі візити ніякіх Такерів Карлсонів нічого не змінили. Він приїде, зробе інтервью, отримає мільйони переглядів від своїх конспірологів-фанів, лайк від Ілона Маска, ще одного корисного ідіота Кремля (от що з людьми роблять наркотики), заробить мільйони доларів. Цинічний розрахунок цинічного пропагандіста.

    А Росія залишиться там де вона є. У жалюгідному бажанні довести Заходу, що вона велика і її треба любити. У жалюгідних спробах переконати всіх, що у них все добре і санкціі не працюють. І вони можуть воювати нескінченно. І не важливо, що витрати їх бюджету в останні місяці не зростають, а скорочуються. Все рівно ресурсів нескінчено. А ракети в Удмуртії вони самі іноді підтривають, тому що в них цих ракет так багато, що нема куди подіти. Все йде по плану.

    Хтось да повірить…

  • Європою блукає привид контрреволюції

    Європою блукає привид контрреволюції

    Мотив незмінний – євроскептицизм і бажання розбігтися по окремих національних квартирах. До того ж, це явище не обмежується кордонами континенту. А Росія й поготів осідлала цю ідеологію ще двадцять років тому, а тому сьогодні радісно аплодує новій хвилі європейської втоми від змін. І на цьому загальному тлі рельєфно виділяється тільки одна країна – Україна. Яка й хотіла би втекти у власну вигадану “золоту добу”, та в тім і річ, що втекти їй нема куди.

    Від початку порядок денний будь-яких революцій сходив до двох пунктів: потенціал перетворення та апеляція до майбутнього. Та в другій половині ХХ століття відбулася переміна. Замість революційного постав порядок денний контрреволюції. Його образ майбутнього покликається на минуле. Пропонує не так рухатися вперед, як повертатися назад – у таке собі ідеальне “проминуле”.

    Можливо, причина в тім, що наприкінці ХХ століття майбутнє стало занадто непередбачуване, щоб його моделювати. Умовне “завтра” вже не було зрозумілим, і люди почали підміняти майбутнє минулим. На зміну концепту “сьогодні – це недосконале завтра” почала з’являтися ідея, що “сьогодні – це зіпсуте вчора”. На знаменах нового тренду закріпилися антидемократизм, антисистемність та консерватизм.

    Можна, звісно, штурмувати цю цитадель забобонів. Можна доводити ущербність віри у “світле минуле”. Наводити статистику тривалості життя. Переможених хвороб та відвернених епідемій. Пояснювати, що життя будь-якого “скрєпоносця” було б важке і злиденне – якби йому не пощастило належати до п’яти відсотків еліти.

    Це все можна було би сказати. Але – безрезультатно.

    Тому що головний зміст міфу про “скрєпи” та “минуле” – це втеча від змін. Тих, що протягом останнього сторіччя тільки набирають обертів.

    Протягом століть реальність побуту могла лишатися незмінною. Знаряддя праці, щоденний лад, уявлення про світ та норму були однакові протягом величезного періоду історії. А потім світ починає змінюватися так швидко, що люди не встигають адаптуватися.

    “Скрєпоносець” дарує своїй авдиторії індульгенцію. Він дозволяє їй нормувати себе. Свою неготовність дізнаватися щось нове. Своє небажання змінювати уявлення про світ. Інтелект – це здатність адаптуватися до змін. А “скрєпоносець” виправдовує глупоту та відсталість.

    Він продає авдиторії міф. Про те, що вони – спадкоємці та носії правди. Про те, що в їхніх проблемах винні зміни, а не їхня власна неготовність змінюватися. Він торгує простотою – тією, що гірша за злодійщину. Він дарує пастві відчуття безгрішності та образи – найсильніші ментальні наркотики з тих, що існують.

    У минулому немає рецептів. Щоб їх там знайти – треба знову побудувати довкола себе Середньовіччя. Будь-які спроби втекти у “вчора” від початку приречені. Можна досхочу ламати ткацькі верстати, але Промислову революцію це все одно не зупинить. Можна відмовитись від вакцинації своєї дитини, та це тільки зашкодить їй, якщо почнеться епідемія.

    Та біда в тому, що міф не можна перемогти фактами. Він завжди самодостатній – заковує свого носія в міцні лати з упереджень та самовиправдання. Відмова від міфу рівноцінна виходу з зони комфорту. Тому що вимагатиме від свого носія діяльних зусиль. Позбавить монополії на істину.

    Тренд контрреволюцій зроджується зі страху обивателя перед змінами. Майбутнє непередбачуване, трансформації стрімкі, а нова реальність змушує людину “бігти щодуху, щоб тільки лишатися на місці”. Усі, хто намагається осідлати цю хвилю настроїв, пропонують прості відповіді на складні запитання. Усе це можна помножити на антиелітні настрої. У кожному конкретному випадку пропонують повернути країну її громадянам, захистити національного виробника від світового ринку, відмовитися від глобального на користь локального.

    Уже неодноразово звучало: світ змінюється швидше, ніж люди. Друга половина двадцятого століття була добою боротьби лібералів зі старими елітами. Перші хотіли майбутнього, другі мріяли про консервацію. Традицію відтісняли на периферію гаслами про світ рівних можливостей та позитивну дискримінацію. 1968-й рік переміг.

    А потім з’ясувалося: весь цей “вудсток, що подорослішав” сам став істеблішментом. Він сам став новою нормою, а в ролі “порушників” та “бунтарів” опинилися всі ті, хто кілька десятиліть тому був трендмейкером.

    Гравці помінялися ролями. І ось уже консерватори оголошують себе новою меншістю, що протистоїть засиллю більшості. Неполіткоректність стає трендом саме з тієї ж причини, з якої кілька десятиліть тому у тренді була її протилежність. Тому що це битва між “нормою” та “новим”. І якщо в ролі “нового” опиняється “старе” – що в цьому несподіваного?

    Утім, ми маємо причину для стриманого оптимізму. Тому що Україна рокована випадати з цього тренду. На відміну від своїх сусідів з заходу та сходу вона не має візії минулого, про повернення до якої можна було б міркувати. На відміну від Варшави, Будапешту чи Москви у неї просто немає за плечима нічого, за чим можна було б ностальгувати.

    Майже все наше історичне минуле – це колоніальний статус. Короткий період незалежності на початку ХХ століття – занадто скороминущий та трагічний, щоби до нього апелювати. А визвольні війни часів Богдана Хмельницького – занадто далекі від нас. Інакшість цього минулого очевидна: на нього можна спертися лише на рівні риторичного міфу, та аж ніяк не на рівні рецептів для держрозбудови.

    За цих умов Україна приречена вірити в єдину Європу – іноді навіть більше, ніж Європа вірить у себе. Вона рокована на рух вперед навіть тоді, коли її сусіди в ЄС готові відступити на кілька кроків назад. Хтось скаже, що це єврооптимізм мимоволі – нехай. Та від цього він не перестає бути єврооптимізмом.

  • США почали переговори з Москвою через Карлсона

    США почали переговори з Москвою через Карлсона

    Поява в Москві 2 лютого Такера Карлсона, ексведучого з телеканалу Fox News, звільненого у квітні 2023 р., викликала розбрід емоцій у соцмережах РФ. Чутка, що Карлсон прилетів, щоб взяти інтерв’ю у “путіна”, поширювана через ЗМІ, ще більше стимулювала ватників і ра**истів до висловлювань.

    Тверді ватники обурювалися, чому американець гуляє Москвою і ходить у Великий театр, а не на лісоповалі. Якщо приїхав за інтерв’ю, то швидко взяв і звалив, а він третій день тиняється в Москві. Мабуть, дрони наводить. Ватники, посвячені в закулісся, навпаки, мліли. Вони називали його майбутнім президентом штату Техас, що відокремився від США, і мріяли про громадянську війну там. Присвячені виходили з того, що Карлсон симпатизує Трампу, лає безмірно Байдена і діловито говорить про Московію. Ватники без фантазії просто жартували, що у РФ з’явився свій Карлсон.

    Телеграм-канал “Кремлівська табакерка” розпускав чутки, що Карлсон приїхав від Трампа домовитися, що Дональд, коли стане президентом, віддасть Україну РФ, а вона натомість віддасть йому Іран. І тільки співробітники ФСБ із високим рівнем допуску знали, що Карлсон прилетів не за інтерв’ю, а за дорученням Байдена для перемовин про похорон “путіна”, виведення військ з України та інше. Переговори настільки просунулися, що вимагають відправки в Москву людини, непов’язаної з адміністрацією Байдена, щоб не кидав на неї тінь перед виборами.

    Політичний оглядач Карлсон у темі й може професійно спілкуватися з московитами, які змінюють свою позицію не по днях, а по годинах. Його завдання отримати від кремлівських бісів список англійською мовою їхніх побажань щодо капітуляції РФ. Список має бути без фантазій, щоб у Білому домі могли з ним працювати. Завдання Карлсона фантазії відсікати і перетворювати двозначності расейської мови на конкретику англійської. Те, що Карлсон трампіст, дозволять Демпартії вказувати на нього і говорити – Дональд ще не став президентом, а шашні з Москвою вже завів. Обидві сторони створюють димову завісу.

    “Путін” на зустріч із Карлсоном для інтерв’ю не поспішав і всі вихідні обходив лукашенка, возячи його по Свято-Ленінграду й околицях. Цим “путін” убивав двох зайців у своїй передвиборчій програмі.

    Одним “зайцем” був лукашенко, який сидів у його автомобілі і демонстрував – РФ буде приростати Білоруссю. Обидва диктатори підписали 29 січня чергові папірці про плани створення на 2024-2026 р. “союзної держави” і не тільки обмивали це, а й намагалися якось візуалізувати для публіки, яка починає підозрювати, що Білорусь ще більш безрозмірна, ніж Сибір.

    Другим “зайцем” були жителі Свято-Ленінграда, стривожені промовами держдумця Картополова, який запевнив їх, що українські дрони скоро бомбитимуть Ермітаж та Ісаакіївський собор. Картополов вміє нагнати страху, і треба було показати, що “путін” не залишить без захисту своє рідне місто. До вивезення колекцій Ермітажу в Москву поки не дійшло, але ідея перспективна, якщо готуватися до розпаду РФ і виходу з неї Інгрії.

    Білому дому потрібно не інтерв’ю трампіста Карлсона з “путіним”, а список від Кремля притомних побажань щодо капітуляції РФ. Для підтримки місії Карлсона Оперативне командування Збройних сил Польщі повідомило 4 лютого, що може з 5 лютого до 5 травня проводити “незаплановані воєнні дії” на кордоні з Білоруссю, з РФ і Україною, а також над Балтійським морем на схід від Гданська, тому просить усіх не літати там. Попри вихідний день держдумець Соболєв одразу заявив, – Польща може напасти на РФ.

    З понеділка вже вся Держдума обговорюватиме, що означають “незаплановані військові дії” і в її лексиці до ЗСУ додасться ВСП. Якась частина Держдуми все ж займеться війною з Фінляндією, оскільки та відмовилася з 11 лютого відкрити переходи на кордоні з РФ. У війні з нею РФ уже втратила перший вертоліт Мі-8, який опівночі на 5 лютого впав в Онезьке озеро. Судячи з того, що водолази збирають гелікоптер на дні по частинах, расейська ППО заступила на бойове чергування не тільки в Бєлгороді, а й у відновленому Ленінградському військовому окрузі.

    Складно уявити, в якому режимі працюватиме їхня ППО, якщо в Техасі відбудеться референдум про кордон, і він вийде зі США, про що мріють у РФ. Усі штати не будуть воювати з РФ, а Техас воювати зможе, і ніхто не знає, де закінчуються його кордони. Адже на референдумі можуть вирішити, що Тульська і Нижегородська області – це теж частини Техасу і вписати їх у свою конституцію.

    Схоже, Байден визначився, на яку хвору точку у кремлівських бісів він буде зараз натискати насамперед. Це – відсутність у них серйозних союзників. Історія показує, що Московія може вести успішні великі війни тільки в союзі з кимось. У разі, якщо веде їх сама, то зазвичай програє, як це було в Кримську війну, в Японську і в 1920 р. у війні з Польщею. Фінську війну 1939-1940 р. вона поспішила припинити, тільки-но дізналася про можливість прибуття у квітні британців на допомогу до фінів. Винятком із правила були тільки війни з Османською імперією.

    Наразі жодних союзників у РФ немає і не передбачається, крім Лукашенка. Але щодо його армії доречний жарт російського офіцерства часів першої світової війни про румунську армію. Вони говорили, треба 30 дивізій, щоб розбити Румунію як противника, або 30 дивізій, щоб захищати її як союзника. У будь-якому разі треба 30 дивізій. Розбивати лукашенку потреби у Кремля немає, але для його захисту 300 тис. солдатів, еквівалент 30 дивізій, може знадобитися.

    Китай і КНДР на світову війну в союзі з РФ підписатися відмовилися. Кім Чен Ин ще 25 січня раптом заявив, що у нього економіка в “жахливому стані” і в регіонах не вистачає предметів першої необхідності. Він запевнив, партія з цим миритися не буде і терміново відправляє армію на будівництво заводів. Яка війна, всі на будівництвах.

    З Китаєм все настільки очевидно, що Москва навіть посмикала тигра за хвіст, щоб переконатися, що він не зовсім заснув. Для цього ТАСС повідомила 2 лютого про нібито знахідку митниками Чити контейнерів із військовою формою для ЗСУ, що їхали транзитом через РФ із Китаю до Польщі під виглядом робочого одягу. На упаковці нібито було написано українською “Військова форма для ЗСУ”. При цьому ТАСС була уповноважена заявити, що знахідка жодним чином не позначиться на відносинах РФ із Китаєм.

    Залишається Іран, але там не бачать переконливих причин, чому він має воювати за інтереси РФ. Москва спробувала його переконати і підштовхнула іранських проксі в Сирії атакувати 28 січня американську базу “Фортеця-22” в Йорданії. У відповідь США ввечері 2 лютого вдарили по базах іранських проксі в Сирії та Іраку, а вже вранці 3 лютого РФ вимагала через це терміново скликати Радбез ООН. Франція сказала, терміново не вийде, тільки 5 лютого, і це явно закінчиться нічим. Іран навряд чи навіть подякує Москві, зважаючи на те, що в ЗМІ почали з’являтися пропозиції злегка пробомбити Іран і викликати цим повстання там. Інтриги Москви під прапором Ірану дедалі більше дратують Тегеран, і він, подібно до більшості держав Африки, займе нейтральну позицію, коли РФ битимуть.

    Байден вказує кремлівським бісам на ситуацію з союзниками і додає, бити РФ буде не колективний Захід, а армії України, Польщі, країн Балтії та штату Техас, що буде боляче і принизливо. Ядерний шантаж уже марний, оскільки почало працювати правило ковбоїв, стріляти по тому, хто потягнувся за револьвером. Балачки з Москви про ядерний попіл та інше вже вважаються спробою розстебнути кобуру, оскільки РФ вийшла з усіх договорів про ядерну зброю. Тому дозволена тільки конвенційна війна, якщо Москві дуже хочеться її.

    До конвенційної війни є чотири поправки.

    Перша, в ній, крім України, вже може брати участь Техас і хто захоче. Решта штатів за Техас не відповідають. Це старий індіанський звичай, починати бойовий танець перед війною. Хто в танці бере участь, той іде на війну. Хто не бере участі, той передає Україні танки і літаки. У Європі ця танцювальна перекличка йде на повну.

    Поправка друга, у Техасу є патрони і снаряди тільки для полювання на бізонів, але не для війни. У Техасі на війну з луками і мушкетами давно не ходять, оскільки воліють воювати за новими технологіями. Через це дефіцит снарядів не тільки в Техасі, а й у Європі, який не поспішають усувати, оскільки роблять ставку на нові технології.

    Поправка третя, якщо Ебонітова паличка гратиме на піаніно, а не на нервах, то дещо з нових технологій отримають і ЗСУ. Якщо вибере нерви, то Техас та індіанці візьмуть все на себе, а ЗСУ впишуть у нові технології тільки як традиційну штурмову піхоту. Фахівцям з розмінування і здачі мостів противнику ніхто нові технології не дасть. Тільки мушкети з гнотами, які англійці і французи давали своїм союзникам індіанцям.

    Поправка четверта. Деяких у Білому домі дедалі частіше спадає на думку, може спочатку переконливо відшмагати Москву і тільки після цього починати говорити з нею про транзит влади і перезавантаження, а не навпаки. Тим більше, що фахівці з культури запевняють, за одного битого двох небитих дають. Битий расеянець більш тямущий і поступливий, ніж не битий. Можливо, варто прислухатися до культурологів.

  • Удар по мерзоті, яка прийшла радісно бухати на кістках напівзруйнованого нею Лисичанська, – це справедлива відплата

    Удар по мерзоті, яка прийшла радісно бухати на кістках напівзруйнованого нею Лисичанська, – це справедлива відплата

    Гауляйтер Пасічник, який лише вчора писав, що внаслідок “удару по пекарні” загинуло “28 мирних людей”, тепер визнав, що там загинув його “міністр”. Водночас йолоп так і далі навіщось пише, що “міністр” загинув у пекарні, хоча вже навіть пропагандисти визнали, що він загинув на пиятиці в кафе, і фото розбомбленого кафе вже опубліковано скрізь, де можна.

    Таке враження, що вони мають якийсь колективний психічний розлад, який змушує їх брехати там, де не треба, просто за інерцією, на автоматі.

    Особливо смішно від того, як ця мразота, яка вбила чверть населення села Гроза просто за те, що люди зібралися на поминки односельчанина, який загинув на війні, тепер виє про “удар по мирних”.

    Ні, х…ятина, удар по мирних – це коли ви вбиваєте старих, які зібралися на похорон. А удар по мерзоті, яка прийшла радісно танцювати й бухати на кістках напівзруйнованого нею Лисичанська, де немає води й тепла, – це справедлива відплата, хоч із воєнного погляду, хоч із загальнолюдського.

    Тебе, ідіоте, нічого не бентежило у прифронтовому місті, де люди ледве виживають, пиятику влаштовувати? Усі поля довкола вашими ж трупами завалено після “м’ясних” штурмів. Під завалами досі знаходять кістки цивільних, яких ви ФАБами з 2022 року перебили. А йому танці із шашликом.

    Я два роки в Києві вже до ладу свій день народження не святкую просто тому, що душа не лежить. Немає настрою щось святкувати, поки смерті щодня. А цей моральний виродок вирішив біля фронту влаштувати пиятику з веселощами. Йому на горе начхати. У нього свято. Намародерив на застілля. Ще б у Бахмут поїхав.

    Чудово розумію місцевих, які здали цю падаль.

  • Допомога США для України: переможе страх перед Трампом?

    Допомога США для України: переможе страх перед Трампом?

    Американські сенатори обох партій представили узгоджений законопроєкт про посилення південного кордону і наведення порядку в імміграційній сфері.

    Цей же законопроєкт передбачає виділення $65 млрд. Україні як військової та економічної допомоги.

    Дональд Трамп уже заявив, що виступає категорично проти законопроєкту і зажадав від своїх прихильників у Конгресі голосувати проти.

    Річ у тім, що хаос на “дірявому кордоні” – дуже вигідна з передвиборчої точки зору тема. Вона дає змогу бити “слабкого і безпорадного” Байдена з розмаху. Якщо зараз навести лад на кордоні, то до листопадових виборів президента ця тема піде, а Байден запише собі в актив розв’язання важкої кризи. Трамп не хоче давати йому такої перемоги, тому й закликає своїх людей голосувати проти. Багато хто так і проголосує.

    Однак!

    Багато конгресменів (особливо з південних штатів) опинилися у вкрай незручній ситуації. З одного боку, вони дуже бояться Трампа і не хочуть іти проти його волі.

    Але з іншого боку, їхні виборці вимагають навести лад на кордоні зараз, а не коли-небудь у перспективі. Голосуючи проти цього законопроєкту, вони пропонують своїм виборцям мучитися невизначено довгий час заради перемоги Трампа на виборах. Простий народ мучитися не бажає і взагалі не надто радий такому розміну.

    Тим паче що в цьому законопроєкті заради виділення допомоги Україні демократи пішли на безпрецедентні поступки республіканцям щодо міграційних питань. Законопроєкт вийшов дійсно дуже жорстким щодо нелегальної міграції.

    Тепер демократи кажуть республіканцям: “Якщо ми зараз його не ухвалюємо, то в майбутньому навіть не сподівайтеся на нашу співпрацю в цій темі. Зараз або ніколи”.

    Республіканці в Конгресі це розуміють, і дуже хочуть його ухвалити. Але бояться гніву Трампа, який обіцяє мститися ренегатам, які проголосують “за”.

    Але ті ж конгресмени розуміють, що далі демократи роками співатимуть їхнім виборцям, що вони були згодні на максимально жорстокі заходи, а ось республіканці відмовилися ухвалити законопроєкт, чим прирекли своїх виборців у прикордонних регіонах США на багато років наростання хаосу і занепаду.

    Загалом, зараз побачимо, що переважає в Республіканській партії – страх перед Трампом чи здоровий глузд і повага до інтересів виборців.

    Я підозрюю, що все-таки переможе страх перед Трампом, оскільки він уже давно перетворив Республіканську партію на тоталітарну секту імені себе.

  • Мобілізація не може бути причиною звільнення Залужного

    Мобілізація не може бути причиною звільнення Залужного

    Через західну пресу нам намагаються продати ідею, що Залужного хочуть звільнити не через політичні ревнощі, а через розбіжності у підході до мобілізації.

    Ідея в тому, що Залужний хоче 500 тисяч людей, а президент каже, що це забагато.

    Але я не розумію, в чому тут проблема.

    По-перше, ми ніколи не чули від самого Залужного, що йому потрібно 500 тисяч людей. Ніколи.

    Але навіть якщо так. То що? Залужний у цій моделі виконавець. Політики – розпорядники ресурсів. Виконавці завжди вимагають ресурсів на повну. Проте їх бажання ніхто ніколи не задовільняє. Це ж як в бізнесі.

    Як це працює? Виконавець каже, скільки йому ресурсів потрібно. Розпорядники ресурсів ніколи не задовільняють ці запити. Чи мова йде про людей, чи про гроші, чи про час. Вони лишень кажуть, що по ресурсам є обмеження. І працювати треба в рамках цих обмежень. А далі вже виконавець приймає рішення, буде він працювати в рамках цих обмежень чи ні. І якщо він не може забезпечити результат, то відмовляється від проекту. Звільняється. І йде.

    У статті Залужного на CNN видно, що він приймає цю обмеженість ресурсів. І каже, що знає як в таких умовах досягти результату. То ж виконавець приймає умови задачі, які йому встановлює розпорядник ресурсів.

    Наявність різних поглядів на рішення будь-яких задач у дорослому світі – це ок. Дуже дивно, коли люди з тобою у всьому згідні і бачать лишень твої успіхі і у всьому з тобою погоджуються. В такому разі якраз і треба ставити питання про їх мотивацію. Конфлікти це добре. Особливо якщо вони не переходять на персоналіі. І в сучасному світі, в світі компаній і корпорацій, безліч дорослих людей працюють один з одним, не маючи причому симпатій один до одного. Бо є задача. Є робота. А емоціі можна залишити для свого приватного життя.

    Тому мобілізація не може бути причиною звільнення Залужного. Приводом – так, але не причиною. І звільнення людини, яка має найвищий рівень довіри в суспільстві і армії під час війни через персональні симпатіі є не розумним рішенням, яке породжує занадто багато ризиків. Кучма свого часу звільняв міністрів «за створення власного політичного іміджу», але тоді не було війни і на кону не стояло так багато.

    Коли на кону майбутнє країні не варто думати про політичні амбіції. Бо це як з ковбасою і свободою. Бо якщо обрати політичні амбіціі, може статися, що не буде ані країни, ані політичного майбутнього. А цього б нам всім дуже не хотілося.

  • США відповіли Ірану, але червоної лінії не перетнули

    США відповіли Ірану, але червоної лінії не перетнули

    США відповіли на загибель своїх солдатів, і завдали ударів по проіранських силах у регіоні.

    Прямих ударів по Ірану не було, били по їхніх проксі в Сирії та Іраку. Тобто, все, як раніше, тільки більш інтенсивно. Сумарно, вразили 85 цілей.

    Здебільшого, удари припали на східну частину Сирії та центр Іраку, де розквартировані проіранські шиїтські угруповання. У Сирії загинули 10-17 осіб. В Іраку офіційно підтвердили загибель 16 осіб, включно з мирними жителями.

    Через телеканал CNN у США заявили, що не мають наміру бити по Ірану, але ще продовжать удари по проіранських силах у регіоні. Буде кілька заходів.

    Як ми бачимо, США не стали зрушувати червону лінію і провокувати пряме зіткнення з Іраном, вважаючи за краще залишатися в рамках опосередкованої проксі-війни з Тегераном, яка спалахнула після початку війни Ізраїлю з ХАМАС у Газі.

    Удари навряд чи суттєво змінять баланс сил або зменшать можливості проіранських сил бити по американських базах у регіоні. Сирія та Ірак залишаться ключовими аренами для проксі-протистояння, як залишилася підвішеною ситуація з єменськими хуситами, де обмін ударами вже став майже рутинним.

    Думаю, все це триватиме доти, доки не вщухне ситуація на палестинських територіях. Тоді з’явиться можливість узяти паузу, а там уже чекатимуть на вибори у США.

  • Світ ілюзій Путіна vs. реальність: зіткнення неминуче, наслідки вражаючі

    Світ ілюзій Путіна vs. реальність: зіткнення неминуче, наслідки вражаючі

    Останнім часом Україна і колективний Захід вибрали правильну стратегію – не озвучувати передчасно інформацію про нові надходження військової техніки, обладнання та інші необхідні компоненти, потрібні для успішного проведення масштабних операцій у війни з російськими агресорами. Це їх напружує і збиває з пантелику. Адже коли вороги не знають, що за новинки можуть у будь-який момент раптово з’явитися на полях боїв, то планувати свої воєнні операції їм стає значно важче.

    Путін продовжує перебувати у вигаданому світі фантазій КГБ, в якому ніхто не має права йому суперечити, чи з ним не погоджуватися. Російський диктатор з усіх сил, використовуючи потужну московську пропаганду, хоче довести всьому світові, що Російська Федерація перемагає у російсько-українській війні. Втім, слова цього військового злочинця нічого не значать, адже раніше він неодноразово заявляв, що не буде вторгатися в Україну, а зосередження армій на кордонах Росії – це просто довготривалі маневри. Хоча від самого початку мета Путіна одна – припинення існування української держави.

    Він робить спроби переконати західну громадськість у тому, що української мови немає, а українці не мають права на існування, бо, мовляв, всі вони “нацисти”. При чому цей міфічний “нацизм” українців, у потрактуванні путінським режимом, полягає в небажанні русифіковуватися, відмовлятися від своєї мови, культури, національних звичаїв і традицій. Очевидно, що, використовуючи подібні підходи, можна записати в “нацисти” також і всі інші незалежні держави, які колись силою були втягнуті до складу СРСР.

    Проте, коли ми говоримо про кегебістський світ фантазій Путіна, необхідно згадати про ту міфотворчість, на якій 25 років тримається його тоталітарний режим. Коли Москва розпочинала війну 24 лютого 2022 року, то мало хто з оточення російського диктатора міг тоді подумати про те, яку шкоду Кремлю здатна принести деміфологізація кримінально-олігархічної влади. Влади, котру державна пропаганда наділила неіснуючою силою зброї і вигаданою могутністю.

    За майже два роки російсько-української війни ЗСУ вдалося зруйнувати міфи про “другу армію світу”, про російські балістичні ракети, які “нездатні збити ППО”, про “героїчність” московських солдат. Більшість з яких вирішили взяти участь у вторгненні в Україну, сподіваючись заробити собі грошей на крові українців.

    Питання в тому, якими будуть наступні міфи, які зруйнує українська армія? Що Російська Федерація виграє війну? Що економіку Росії не руйнують санкції? Що Московія може стати самодостатньою державою, яка не потребує участі в всесвітній глобальній економічній кооперації? Що самоізоляція піде росіянам лише на користь? Що їхня країна – це окрема від інших самобутня модель цивілізації? Яка тільки виграє від розірвання зв’язків з Заходом, котрий не здатен зрозуміти по якій окремішній траєкторії розвитку рухається Росія.

    Міфотворчість як різновид кремлівської пропаганди

    По-суті, міфотворчість в російській інтерпретації стала одним із різновидів кремлівської пропаганди, яка виливається назовні у величезній кількості. Не дивлячись на своє технологічне відставання, Росія спромоглася залучити для створення світу міфів і реалізації політичних фантазій узурпатора інструменти, які неможливо було собі уявити в минулі часи. Мова йде про залучення пропагандистських каналів і доступних засобів масової інформації, котрі включають інтернет, YouTobe, соціальні мережі, блогерів, професійну журналістику, державне телебачення та ЗМІ.

    Модель сучасної міфологічної російської пропаганди побудована таким чином, що перекручена або ж зовсім невірогідна інформація подається швидко, оперативно і багаторазово настирливо повторюється. Це призводить до того, що пропагандисти самі починають вірити у створені ними міфи, і далі, при розробці оперативних планів ведення війни в Україні, ці міфи починають діяти проти тих, хто їх створив.

    Так, офіційний представник міністерства оборони Російської Федерації генерал-лейтенант Ігор Конашенков, намагаючись переконати всіх у “силі” і “доблесті” російської армії, постійно озвучує не лише повністю недостовірну інформації, а й вигадує неіснуючі перемоги.

    Цей “бойовий генерал” телевізійних інформаційних військ є наочним прикладом російської міфологічної дезінформації. Він по декілька разів на день з’являється у телевізорі, щоб донести обивателям в столиці та глибинках, що путінські терористичні війська нібито взяли та утримують під своїм контролем такі-то окуповані українські населені пункти. Цей обласканий режимом воєнний злочинець всю цю інформаційну єресь часто отримує з адміністрації самого Путіна. І якщо йому там напишуть, що “росіяни успішно наступають на Місяці та вже майже повністю вигнали звідти марсіан”, то він, не задумуючись, озвучить і це.

    Таким чином відбувається своєрідний інформаційний коловорот, коли придумані в Кремлі міфологеми через телевізор повертаються до тих, хто їх і створив. Путін, який не любить інтернет, але повністю довіряє телевізору, подивиться увечері його, і вже на ранок всі інформаційні ідіотизми сприйматиме, як свою власну програму дій.

    Російські пропагандисти – це інформаційна зброя Москви. Тотальне зомбування і оглуплення росіян Путіним та його злочинним режимом стало можливим завдяки їхній злочинній діяльності. До ідеологічного фронту можна віднести не тільки Конашенкова, це і Скабєєва, Соловйов, Симоньян, Кісельов, Попов, Шейнін і Кеосаян. Всі вони публічно закликали до геноциду українського народу, і тому вони так само винні у розв’язаній Росією війни з Україною, як і Путін.

    Формула українофобії московців – це міфічна ідея месіанської вищості росіян

    Міфологізація і героїзація пропагандистами кривавої загарбницької війни в Україні допомагає мобілізувати структуру влади в Росії на підтримку цієї війни. Пропаганда у московському виконанні стала однією з форм утримання путінським режимом своїх позицій, стаючи ледь не еквівалентною економічній і військовій силі. Майстерне володіння інструментами масового одурення та міфологізація російської військової сили путінськими пропагандистами, допомагають диктатору тримати населення Російської Федерації в покорі, утримуючи його поки що від акцій протестів, заворушень і бунтів.

    Терористична армія Путіна не здатна перемогти українців на полі бою. Однак війна – це не лише фізичне протистояння з ворожими військами, це ще й політична дія, спрямована на придушення волі противника до спротиву. Саме тому з Москви періодично запускається дезінформація, що Україна вже майже програла. А відтак немає жодного сенсу їй допомагати, бо це, мовляв, безнадійно і лише нераціональна витрата ресурсів. Головною метою подібних міфологічних викидів є викликати негативний резонанс у наших союзників і партнерів, та переконати їх у тому, що Україна в безвихідній ситуації і має погодитися на всі абсурдні вимоги Кремля.

    Необхідно враховувати, що, починаючи з періоду після більшовицького перевороту 1917 року, російська пропагандистська машина має понад столітній досвід формування поглядів пересічних росіян. За радянських часів держава не лише контролювала всі ЗМІ, радіо і телебачення, а й систему освіти та сферу культури, щоб здійснювати тотальний контроль над суспільством і спонукати населення “гордитися” авторитетом та силою СРСР.

    Саме з того періоду залишилася довіра російського населення до того, що йому скажуть з телевізора. Починаючи від телевізійних сеансів “масового оздоровлення” Кашпіровського, до телевізійних виступів Путіна, який зомбує росіян тим, що війна з Україною в інтересах всього російського народу. Оскільки має повернути Росії колишній статус наддержави та вплив на розв’язування глобальних світових проблем.

    Таким чином пропаганда міфотворення прив’язує об’єкти свого застосування до емоційно заряджених символів та використовує їх, щоб заразити росіян почуттям імперської вищості над іншими народами. Звідси й бажання протиставити так званий “русский мир” західній цивілізації.

    Путін діє в зладженому тандемі зі своїми штатними пропагандистами. І у своїх промовах намагається переконати внутрішню і зовнішню аудиторії в тому, що реалізовуючи геноцидну політику в Україні, Російська Федерація діє виключно у рамках міжнародного права, у той час коли лицемірний Захід займається “тиском”, “шантажем” та “обманом”.

    У фундамент путінських антиукраїнських міфів закладено те, що нібито росіяни та українці є одним народом, що української мови не існує, бо це просто спотворена російська мова, і що Московія не колонізувала Україну, а просто вона завжди була і залишається складовою частиною історичної Росії. Фальсифікації московської історії вже більше як 300 років. І тому не дивно, що починаючи від перших царів Романових, генсеків комуністичної партії і до новітньої фальсифікації історії Путіним мета росіян залишається завжди незмінною – за будь-яку ціну знищити українську національну ідентичність.

    Формула українофобії московців дуже проста – це міфічна ідея месіанської вищості росіян, їхньої культури та історичної місії. А російський імперський шовінізм – не що інше, як расизм помножений на фашизм. У цьому контексті єдине, що влаштовує Путіна і його подільників, це знищення українського народу та його країни України.

    Війна Росії з Україною, крім всього іншого, точиться і за історичну спадщину України-Русі, яку Путін намагається привласнити, знищивши українську державність. Російська Федерація претендує на Україну, щоб підтвердити свій фальшивий аргумент про те, що Росія є великою державою, яка існувала тисячоліття. Без України Росія не може претендувати на “тисячолітню історію”, бо Київ вже існував багато століть до того, як серед боліт і лісів з’явилося невеличке поселення під назвою Москва.

    Москва брутально і жорстоко силою хоче захопити те, що їй не належить. Але останні роки повністю розбито міф, який побудований на хибному уявлені про силу і могутність Росії. Всі інші імперські міфи, один за одним, також починають розвіюватися. І це об’єктивна реальність, від якої Путіну нікуди не подітися.

  • Вперше в історії світових воєн у результаті удару морських дронів знищено бойовий корабель, який був на ходу в повній бойовій готовності

    Вперше в історії світових воєн у результаті удару морських дронів знищено бойовий корабель, який був на ходу в повній бойовій готовності

    Вперше в історії світових війн у результаті групового удару морських дронів, які наводились через космічний сателіт, знищено бойовий корабель, який знаходився на ходу у відкритому морі у повній бойовій готовності. 1 лютого 2024 року морські дрони підрозділу Group 13 Головного управління розвідки Міноборони України знищили російський ракетний катер проекту 12411 у Чорному морі біля захищеноі військово-морськоі бази на озері Донузлав у тимчасово окупованому Криму. Ракетний катер проекту 12411, водотоннажністю до 500 тон, з екіпажем у 40 чоловік, озброєний надзвуковими протикорабельними ракетами «Москіт» П-270. Судячи з відео, група у складі щонайменше п’яти морських дронів ГУР МОУ послідовно один за одним атакували ракетний катер, який, очевидно, здійснював бойове патрулювання та оборону бази. Варто відмітити, що розвідка росіян підхід дронів не помітила.

    Екіпаж ракетного катеру, за даними ГУР це був «Івановець», судячи з відео, помітив наближення дронів візуально тільки перед самою атакою. Катер в момент атаки був на ходу, і міг маневрувати. Ракетний катер може розвинути швидкість понад 30 вузлів, і просто втікти від дронів. Але набрати швидкість «Івановець» не встиг.

    Носова 76 мм зенітно-артилерийська установка АК-176, як добре видно, знаходилась в походному положенні, тобто не вмикалась та вогонь не відкрила. Також не помітно, щоб росіяни встигли привести до бою дві 30 мм зенітно-артилерийські установки АК-630, які здатні вести щильний вогонь по рухомих цілях на ближніх відстанях. Але очевидно по дронах було відкрито кулеметного-автоматний вогонь з близької відстані черговою вахтою. Однак через малі габарити, швидкість та маневрування дронів росіянам їх вразити не вдалось.

    Викликає захоплення грамотно обрана тактика атаки командирами Group 13 – перший дрон вдарив у корму катеру з правого борту для того щоб вивести з ладу гвинти. Катер не зміг розвинути повну швидкість, але не зупинився. Тоді другий дрон також вразив гвинти, але вже з лівого борту. Цими двома ударами катер був надійно позбавлений ходу та маневру.

    Після чого корабль грамотно добили. Третій дрон вдарив в середину корпусу під ракетними установками «Москіт», та спричинив велику вирву у лівому борту. Відео з цього дрону не показане.

    Але результати влучання видно з камери четвертого дрону, який оператор спрямував прямо у вирву від третього дрону у те саме місце.

    Вибух від четвертого дрону став для корабля фатальним. Внаслідок удару здетонували чотири ракети «Москіт», повна маса яких складає 4 тони кожної. Ракетний катер «Івановець» буквальн о розлетівся на шматки, шансів для порятунку у екіпажу майже не було.

    Блискучий успіх украінських воїнів, командування та оператори Group 13 ГУР МО показали високий рівень розвідки, планування, підготовки та управління операцією. Тактика атаки заслуговує вивчення як зразок.

    Варто відмітити, що ціллю атаки було не ураження, а саме повне знищення корабля, тому було відряджена ціла група дронів для надійного виконання завдання, що дозволило завдати ворогу максимальні втрати.

  • В України починає з’являтися новітня зброя

    В України починає з’являтися новітня зброя

    На тлі отого всього є і оптимістична інфа: в України починає з’являтися справді новітня зброя. Поки що не нашого виробництва, тим не менш, обнадіює. Ми закликали Захід: на військові випробування везіть свої зразки в Україну, бо справжню війну з усім, що на ній трапляється з технікою, жодним полігоном не зімітуєш. І ось це потрохи відбувається.

    Мова в першу чергу про зенітний комплекс ближньої дії Skynex від відомого німецького концерну Rheinmetall AG. Він же постачає нам зенітні комплекси Gepard, які чудово зарекомендували себе на поле бою: бачив відео, як ця установка зносить ракету «Калібр», що пролітала у зоні її досяжності. Але Skynex (розробка 2021 року) поруч з Gepard — це як сучасний смартфон і кнопкова дзвонилка.

    Обидва комплексі працюють на відстань до 4 км, обидва самохідні, тобто, можуть оперативно висуватися на перехоплення повітряних цілей. Обидва мають скорострільні гармати калібром 35 мм. Але є велике «але».

    Якщо спареній гарматі Gepard на ціль потрібно декілька черг, а з маленькими дронами типу «Мавиків» йому взагалі важко (спробуй у цю бджолу влуч!), то Skynex зазвичай робить лише два постріли. Причому, другий — контрольний.
    Тому що у Skynex використовується програмований снаряд, який вибухає не тільки, коли влучає точно у ціль, а і коли пролітає повз неї. Створюється хмара уламків, яким все одно, що руйнувати — здоровезну крилату ракету або мініатюрний дрон. Або навіть рій дронів. Якщо перевести на гроші, то вартість однієї знищеної повітряної цілі у Skynex коштує 4.000 євро, а у ракетних комплексів це будуть сотні тисяч тих самих євро.

    За період війни до України завезли два дослідних зразка Skynex. А зараз прибула ціла батарея: чотири установки, чутлива радіолокаційна станція і — головне — система управління Oerlikon Skymaster, яка керує усіма гарматами батареї разом. Завдяки ній Skynex хиба що по дорогах сам їздити не вміє, а от з ворожим літаючим лайном здатен розбиратися в автоматичному режимі.

    А якщо додати скорострільність кожної гармати 1000 пострілів на хвилину, то комплекс дійсно здатен надійно захищати українське небо. Як на мене, то саме такі комплекси дуже потрібні Харкову, Дніпру і Одесі, які кожної доби потерпають саме від атак «шахедами».

    Друга новинка, що вже їде до нас — це моя любов як колишнього ракетника: комбінована американо-шведська система GLSDB (розробники Boeing спільно з SAAB). Подобається тим, що це наочний приклад винахідливості — як з двох звичайних виробів зробити щось принципово нове. Що радикально економить час і витрати на розробку — те, що нам треба.

    Свого часу американці вирішили скоротити кількість касетних бойових частин до HIMARS, що в них на озброєнні. Відповідно, вже вироблені ракети розбирали, головну частину утилізували, а ракетні двигуни М-26 відправляли на склад — про всяк випадок. І таких зайвих двигунів накопичилося декілька тисяч.

    А ще у Штатів є велика кількість крилатих авіабомб GNU-39: їх скидають з літака, вона розправляє невеличкі крильця і планує до цілі на відстань більше 100 км — залежно від висоти скиду. Вони б охоче дали нам ці крилаті бомби, але в нас не вистачає літаків, щоб їх використовувати.

    І ось тут хтось розумний (Ньютона яблуком по макітрі осенило, а цього, мабуть, феєрверком) пропонує: а давайте просто прикрутимо крилату бомбу до ракетного двигуна. Тоді ніякого літака не потрібно, тому що пускові установки HIMARS в України вже є, і українські оператори вправно ними користуються.

    На те, щоб реалізувати ідею в металі, випробувати, виправити недоліки і налагодити серійний випуск, американцям знадобилося менше року. Звісно, їх не бомблять, але ж все одно темпи роботи мають слугувати орієнтиром для нашого ВПК.

    Фактично, ми отримуємо нові ракети до НIMARS, які летять не на 70 км, а на 150 км, маневрують у польоті, що ускладнює перехоплення, здатні пробивати до 2 м залізобетону (навіть у бліндажу не вберегтися!), мають точність до 1 м, а якщо підсвітити лазером, то можуть вражати навіть цілі, які рухаються — автомобілі, бронетехніку, кораблі. Більше того: після відділення реактивного двигуна бомба з крильцями може на великий висоті перелетіти лінію фронту, розвернутися і атакувати ворожі позиції з тилу, де не очікують.

    Жодна країна світу, навіть, США, поки що не мають на озброєнні такого багатофункціонального виробу. Бо його спеціально зроблено для України. Це до того, чи кинуть нас напризволяще наші партнери. Головне, щоб ми всі не надто занурилися у політику — хто кого куди звільнить, і не забули про війну і справжню загрозу у вигляді недоімперії.

  • Повідомлення про звільнення Залужного: все тільки починається, ще головних подій цієї війни не було

    Повідомлення про звільнення Залужного: все тільки починається, ще головних подій цієї війни не було

    Видання The Financial Times наполягає на тому, що президент України Володимир Зеленський готується відправити у відставку головнокомандувача Збройними силами України генерала Валерія Залужного і вже провів із ним відповідну бесіду, пропонуючи генералу посаду радника президента й наполягаючи на тому, що навіть якщо Залужний не погодиться, він все одно буде усунутий з посади очільника ЗСУ

    Я абсолютно свідомо не коментував цієї інформації, яка в останні дні, можна сказати, години з’явилася в українському інформаційному просторі. Інформацію, яку викладали українські блогери, до яких частина аудиторії могла мати питання, з яких саме джерел вони отримують це повідомлення про зустріч президента України й головнокомандувача Збройними силами, та якою інформацією керуються, коли повідомляють такі резонансні факти своїй аудиторії.

    Однак, ми з вами якось погоджуємося, що журналісти західних видань, просто так працює преса у цивілізованому світі, мають верифіковані джерела інформації й таким чином ті факти, які вони викладають принаймні варті уваги. Утім я не вбачаю великої сенсаційності у повідомлення видання The Financial Times. Про те, що між президентом України й головнокомандувачем Збройними Силами непрості взаємини, говорять вже кілька місяців поспіль. Про те, що головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний має набагато більш серйозну громадську підтримку, ніж президент України Володимир Зеленський, також широко відомо, зокрема з соціологічних опитувань останніх місяців. Про те, що Володимир Зеленський вкрай уважно дивиться за результатами таких опитувань і за тим, хто з політичних конкурентів, навіть ймовірних, мають більшу довіру українського суспільства, ніж сам чинний президент, також відомо давно. Це не новина воєнних років, а можна сказати, інформація усієї кар’єри Володимира Зеленського, як телевізійного шоумена, так і очільника Української держави. Про те, що в Офісі президента можуть вважати, що така довіра до Залужного може зменшитися, тільки якщо він залишить посаду головнокомандувача Збройних Сил України, також давно вже говорилися на різних рівнях інформованості. Про те, що це буде серйозна особиста помилка президента України Володимира Зеленського та колективна помилка його оточення, також говорив багато хто і я також.

    Я, до речі, підкреслюю, що не збираюся висловлюватися з приводу права президента України призначити нового головнокомандувача Збройними Силами України – це конституційне право Володимира Зеленського. Я також не збирався висловлюватися щодо ефективності того чи іншого українського генерала на посаді головнокомандувача ЗСУ – це питання до воєнних експертів, я б навіть сказав, до воєнних істориків, які за роки після того, як закінчиться війна між Росією України, а ми розуміємо, що попереду ще роки й роки тяжких випробувань, дадуть оцінку тому, що відбувалося у непрості воєнні роки виходячи насамперед з остаточних результатів цієї війни, її етапів і того, хто буде остаточним переможцем у цьому двобої – Російська Федерація чи Україна. Адже ми розуміємо, що у такій війні може бути будь-який результат, і питання самого існування Української держави та перебування тих, хто вважає себе українцем на її території – це зовсім не вирішене питання з огляду на те, що президент Росії Володимир Путін, його оточення і народ зайняті так званим “остаточним розв’язанням українського питання” та готові заплатити будь-яку ціну, щоб їхні цілі втілилися у життя. Це має розуміти кожен хто живе сьогодні на території України.

    Все тільки починається! Ще головних подій цієї війни не було.

    Саме тому я завжди вважав, що в інтересах президента, української політичної підприємницької еліти, цієї частини українського народу, яка обрала собі перебування на території України в час найбільш серйозних екзистенційних випробувань для українців використовувати цю велику довіру до Валерія Залужного з метою посилення хоча б психологічного потенціалу українців, з огляду на ті випробування, які відкриваються перед нашими очима у найближчі тяжкі місяці, роки, а може і декади безперервних воєнних випробувань.

    Звичайно, можна аналізувати ситуацію не з реалістичної точки зору, а з політично-електоральної навіть не усвідомлюючи, що обрій виборів президента і парламенту України дуже далекий з огляду на можливості багаторічної виснажливої чорної війни Росії проти ненависної Володимиру Путіну та його нації – України.

    Довіра – це величезний капітал в умовах, коли мова йде про екзистенційний конфлікт двох сусідніх народів, кожний з яких вважає територію за яку йде боротьба своєю.

    Треба усвідомити, що і довіра до Валерія Залужного нікуди не зникне, навіть якщо уявити, що він буде усунутий з посади головнокомандувача Збройними Силами України, бо будь-який інший очільник буде, так би мовити, сприйматися через призму Залужного. Навіть, якщо він буде досягати успіхів на наступних етапах цієї непростої війни, багато хто буде говорити: от якби Залужний очолював Збройні Сили, успіхів було б набагато більше і вони були б масштабнішими, ніж зараз.

    А якщо Збройні Сили України під керівництвом нового командувача будуть зазнавати поразок чи політичне керівництво країни буде йти на компроміси із російським політичним керівництвом (ймовірність таких компромісів, як ми з вами всі реалістично розуміємо, зовсім не є виключеною, бо попереду, як я вже казав, роки випробувань), то тоді всі будуть казати: якби Залужний очолював ЗСУ, не було б таких поразок, не було б таких компромісів.

    Залужний вже зайняв в українській національній психології те місце, яке за великим рахунком у 2019 році з іншою програмою довіри, з програмою закінчення війни, можливості простим людям керувати країною, швидкого покращення життя, “Великого будівництва” і “Великої реставрації” зайняв телевізійний актор Володимир Зеленський.

    Однак, як я вже говорив, навіть у ті роки з точки зору української свідомості, яка тут досить серйозно відрізняється від російської, таке місце не можна займати довго. Уже напередодні великої війни рейтинг чинного президента почав стрімко зменшуватися, і стало очевидним, що ця зацікавленість у постаті Володимира Зеленського зникає у широких колах українського суспільства. Його популярність, як це не парадоксально звучить була врятована саме цією великою та жахливою війною, у яку він до останньої хвилини, як ми тепер бачимо і розуміємо, не вірив і до якої політичне керівництво країни, м’яко кажучи, не готувалось.

    Але і тут попри ту велику довіру, яка в українського суспільства була до очільника держави насамперед як представника інституції країни, що бореться за своє існування, і тут починається українська програма – пошук нової постаті, яка буде задовольняти українське прагнення до знаходження людини, яка втілить в собі національне очікування. Так було завжди, так буде й у майбутньому. Зараз це місце в українському серці, я б сказав, абсолютно очевидно зайняв Валерій Залужний. Ми розуміємо, що якби, скажімо, в четвер були президентські вибори, генерал виграв би ці вибори з будь-яким конкурентом.

    Ситуація звичайно може змінюватися, однак треба усвідомлювати, що навряд тим, хто керує країною у воєнні роки з політиків вдасться знову зайняти таке місце в українському розумінні “постаті рятівника” враховуючи все те, що відбувалося та все те, що ще відбудеться.

    Тому цим людям, знову таки, потрібно думати не про збереження на верхівці влади, що є абсолютно нереалістичним в повоєнні роки, а про те, як використати капітал довіри до головнокомандувача Збройними Силами України Валерія Залужного для збереження національної єдності й готовності українців до тривалого протистояння російській агресії.

    Це і є головна задача української держави й українського народу на 20-ті, а може, і на 30-ті роки XXI сторіччя, роки війни, конфлікту і випробувань. Такими будуть ці роки в не простій українській історії й чим більш серйозно ми зможемо використати капітал довіри, тим більшою буде можливість скоротити термін воєнних випробувань для українського народу й Української держави. Однак про це ви не прочитаєте на шпальтах The Financial Times.

This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.