Category: Погляди

  • Чого Путін боїться найбільше

    Чого Путін боїться найбільше

    Головна і дуже важлива зміна в рф – це погіршення внутрішньої соціально-економічної ситуації. Це важко встановити по цифрам, оскільки путін і влада брешуть постійно про стан економіки. Але опитування ІКАР у вересні 2023 року показує вражаючу зміну настроїв росіян: 42 % найбільшою проблемою назвали низький рівень зарплат і пенсій, а СВО – 31%. Для розуміння в грудні 2022 року: 50% назвали СВО найбільшою проблемою, а 25% – низькі зарплати і пенсії. Зрештою, тренд на погіршення ситуації підтверджує і сам путін, який більшість своєї прес-конференції присвятив соціальним питанням, а не війні.

    Чому це важливо? Я постійно пояснюю, що революції в росії відбуваються згори. Тобто спочатку погіршується ситуація, тоді в оточенні царя з’являються бажаючі її очолити і скинути його, тоді починається двіж. Зрештою, Пригожин це дуже чітко продемонстрував, але через відсутність передумов в суспільстві – програв. Цього і боїться путін найбільше – появи нового опозиційного лідера. Тут мій прогноз полягає в тому, що ближче до осені і ми побачимо ряд конфліктів в російських елітах. Можливо навіть штучних, де будуть створювати якогось керованого конструктивного опозиціонера, але як і колись в царські часи – всі контрольовані рано чи пізно виходять з під контролю.

    Вибори

    Вибори путіна пройдуть спокійно. Головна інтрига чи принесе він на них якісь здобутки типу Авдіївки чи ні. Зараз я прогнозую, що ні. Російські генерали недооцінили ситуацію, і спалили серйозні ресурси вже, і на їх відновлення потрібний буде час, якого може не вистачити до виборів. Втім, немає причин думати, що путіну це дуже треба для перемоги. Не буде Авдіївки зроблять переможний угар з якогось маленького села. Опитування показує, що СВО не в пріоритеті. Скоріше якась перемога путіну потрібна більше для своїх партнерів, чим для росіян.

    Результати виборів також будуть визнані світом. З зауваженнями, що вибори не демократичні, але Захід визнає путіна. І я відразу закликаю ряд наших активістів не витрачати свій час і ресурси на боротьбу з цим визнанням. Справа в тому, що невизнання путіна робить не можливим мирний процес за його участі. І Захід на це ніколи не піде.

    Санкції

    Санкції залишаються одним з найпотужніших інструментів завершення війни. І на мою думку, тут Україна дуже сильно не допрацьовує. 2023 рік не можна назвати провальним в плані санкцій, оскільки доходи рф від нафти впали на 40%. Водночас, важко назвати успішним, оскільки рф отримувала доступ до технологій чіпів та іншого, змогла перевести економіку на військові рейки і втримати ситуацію. Так, допомагають Китай, Індія, Іран та Північна Корея, але більшість доходів і технологій рф продовжує отримувати від Заходу в обхід.

    Мій прогноз полягає в тому, що в 2024 році більше уваги буде приділено питанню дотримання санкцій, чим прийняття нових пакетів. І Україна має активно в цьому брати участь. Ми можемо самостійно виявляти порушення санкцій іншими країнами як Грузія чи Казахстан, через які сьогодні йде левова частка західного імпорту на рф. Зрештою, я сподіваюсь, що відбудеться серйозна розмова Заходу з Індією, про те де вона на шкалі демократичних держав.

    Війна

    Фаза бойових дій буде поділена на два етапи. Перший до виборів путіна, другий до виборів в США. Про перше я вже сказав вище. Про друге – з липня – серпня я думаю путін розпочне фазу потужного наступу, на мою думку, на Харків. Наступ буде безперспективний, але його мета показати, що Байден і його підтримка України – провалилися. Це має дати пас Трампу на виборах президента США.

    Загалом, я прогнозую, що в наступному році ми поміняємося з росіянами місцями. Вони підуть в потужні контрнаступи, понесуть втрати і зазнають невдачі. Ми ж нанесемо кілька успішних контрударів і можливо навіть виграємо більше чим в цьому році. Рік путін буде закінчувати дуже і дуже сумно. Наступи проваляться, внутрішня ситуація сильно погіршиться, в еліті будуть розколи.

  • “СіСкадовськ” відкрив скриню Пандори

    “СіСкадовськ” відкрив скриню Пандори

    Квартал ніколи не вмів жартувати. Ніколи. Це завжди була тупа пародія на жарти, у центрі яких був недолугий українець. Роль останнього довгий час грав або сам Зеленський, або Кошовий, або вони у дуеті.

    Ці недолугі українці до 2014 року були головною приправою для довбойобів із Москви – кіркорова, галустяна, баскова, лоліти, корольової. Всіх тих, хто зараз підтримує путіна. Всіх тих, хто вів проти нас гуманітарну війну, а зараз підтримує “есвео”. Всіх тих, кому Квартал допомагав “чесати” концертами міста.

    Увесь Квартал був поза активними подіями в Україні. Більшість із них виросли і сформувалися в КВНі Маслякова, який з 91-го став частиною російського шоу-бізнесу. Його частиною довгий час був і Квартал.

    І їм треба сьогодні вибачатися не лише за “сіСкадовськ”, а за те, що вони довгий час були частиною гібридної війни росії проти України.

    Як зрештою має вибачатись і той же Дмитро Гордон, який 24 роки тягнув у свої телеефіри кобзонів, розенбаумів, кримінального авторитета “Япончика” та інших.

    Як зрештою – і власники і телеменджери українських телеканалів, які тягнули сюди бідних насть, кадєтів та інше лайно.

    Як зрештою – і учасники книжкового ринку, які тягнули сюди донцових, прілєпіних, устінових etc.

    “СіСкадовськ” відкрив скриню Пандори. Зі всіма кварталівськими чортами. Бо вимагати президентові змін від суспільства і не вимагати зміни “репертуару” своїх же кварталівців, далі вже не вийде. Жарти закінчилися.

    Facebook/Сергій Руденко

  • Україну чекає декілька хвиль масованих комбінованих ракетно-дронових атак

    Україну чекає декілька хвиль масованих комбінованих ракетно-дронових атак

    Справджується мій передноворічний прогноз, що Україну чекає декілька хвиль масованих комбінованих ракетно-дронових атак.

    В осені ворог накопичував ракети, яких він виробляє, по різних оцінках, від 200 до 300 на місяць — це сумарно всіх типів (санкції — ау!). «Шахедів» недоімперія виробляє приблизно 500 на місяць. Аналогічне озброєння, що, як звітують наші можновладці, «запущено у серію», не співставно ні по кількості, ні по бойовій потужності. Будемо сподіватися, поки що.

    Щоб завдати нам найбільшої шкоди, ворог чекав холодів. Не витримав і ударив завчасно. Є влучання, жертви і руйнування. Навіть над Києвом вдається збити не всі ракети. Зокрема, один-два «Кинджала» за атаку таки проходять, а ворог використовує максимально можливу для нього кількість одночасних пусків цих ракет — 12. Саме тому у столиці тільки завершили розбирання завалів з великою кількістю жертв, спричинених ще до Нового року.

    Але нічого справді критичного вражено не було. Ані у країні, ані у столиці.

    Маємо очікувати ще одну, максимум три подібних комбінованих атаки у найближчі пару тижнів. Потім ворог змушений буде знов перейти до періоду накопичення ракет та безпілотників, і атаки стануть рідкішими.

    У лютому зазвичай холодно, на цей час можна прогнозувати ще один пік ворожої терористичної активності.

    Фактично, питання у тому, чи достатньо у нас зенітних ракет, щоб збивати ворожі. Але відповідь на це життєво (в прямому сенсі) важливе питання може дати лише бойова практика.

    Надходження в Україну НАТІвських винищувачів посилить нашу ППО-ПРО, в першу чергу, в тих регіонах, де наземних зенітних комплексів ще недостатньо. Але дві, навіть три ескадрильї F-16 не дозволять перехоплювати ворожі літаки ще до запусків ракет. Для цього їх потрібно значно більше. І з можливістю діяти над територією недоімперії.

    Тобто, нічого особливо райдужного повідомити не можу. Але як є. Витримаємо і переможемо!

  • Основний виклик цього року – “хто кого”

    Основний виклик цього року – “хто кого”

    Цей рік не буде таким, як 2023. Він не буде кращим або гіршим, він буде іншим. Мені пощастило зустріти цей рік на Донбасі з військовими і, звісно, це особлива емоція. Однак світ не живе нашими емоцями – навіть західний. Для Заходу 2022 став “гойдалками” від переоцінки російського режиму і недоцінки нас до розуміння, як він помилявся – і все це на фоні шоку від російської агресії. 2023 став для багатьох на Заході так само “відкриттям” в сенсі здатності цього режиму перейти на військові рейки, вдаючи “нормальне” життя, і обходити недосконалі санкційні режими, навіть сплачуючи за це чималу ціну. На початку 2024 хороша новина для нас у тому, що все більшій кількості людей на Заході все менше подобається і набридає помилятися стосовно РФ. Це відчутно. В тому числі через сприйняття російського режиму не тільки як проблеми, а й загрози. Не дуже хороша у тому, що нові стратегічні плани Заходу будуть більш перспективними, а в нас часу немає. Цей рік точно піде “не за планом”, адже вибори у 70 країнах це гримуча суміш непередбачуваності та спроб автократів зробити світ менш демократичним.

    Це основний виклик цього року – “хто кого” – демократії, навіть недосконалі чи авторитарні режими. Немає ніякої гарантії, що демократії це змагання виграють і на Заході це добре розуміють. Як і розуміють, що тепер, після рішення почати переговори про вступ України до ЄС, йдеться про те, хто влас не встановлює кордони Європи і Заходу – вони чи РФ. Реакція Заходу на російську ракету у повітряному просторі Польщі ще один доказ, що Захід залишатиметься раціональним і не підніматиме ставки публічно, що я, до речі, вважаю помилкою, адже це сприймається у Москві як слабкість. Відповідь Захід знайде, питання лише, чи готовий буде її задіяти та як саме – від якісно іншої допомоги для нас до того, що в РФ також щось може піти “не за планом”. Ми не наївні і не розраховуємо, що наші друзі пристануть на наші емоції, але Заходу це б не завадило – іноді потрібно не тільки показувати зуби, а й кусатися.

  • Куди насправді цілять окупанти своїми ракетами

    Куди насправді цілять окупанти своїми ракетами

    У новорічну ніч російська армія завдала удару по університету в Дублянах, де навчався Степан Бандера та музею Шухевича в селі на околиці Львова. Музей згорів.

    На випадок якщо хтось досі не розумів, куди летять усі ті сотні дронів і ракет, які збиває ППО, то ось відповідь. Вони летять навіть не у військові об’єкти, а в музеї та університети. Просто їх збивають, тому більшість музеїв та університетів досі цілі.

    Найдивовижніше, що недоумкуваті Z-шовіністи так нічого і не зрозуміли. І, схоже, не здатні усвідомити, що їхнє варварство має зворотний ефект. Можна спалити будівлю, але це лише зміцнить символ. Надасть йому додаткову цінність та важливість.

    Результат цих варварських нальотів очевидний та передбачуваний – Шухевичу тепер симпатизуватимуть навіть ті, хто раніше ставився до нього прохолодно та індиферентно. Окупанти самі роблять його символом боротьби, підтверджують його історичну правоту. Якщо мерзота, яка бомбить наших дітей, ненавидить Шухевича, то українці мимоволі будуть за Шухевича.

    Загалом, треба сказати, що ніхто не зробив стільки для розкручування та героїзації лідерів ОУН та УПА, скільки зробила російська пропаганда. До російських нацистів так і не дійшло, що всі, кого вони починають хором проклинати та ненавидіти, в Україні автоматично стають героями.

  • Велика інформаційно-психологична гра росіян проти нас

    Велика інформаційно-психологична гра росіян проти нас

    Такої кількості російських ботів у телеграмі, фейсбуці та YouTube, як в останній час, я давно не бачив. І вони використовують українську на високому рівні. Головні тези ботів:

    1. Все погано. Україні піздець.

    2. Захід кинув Україну. Треба домовлятися з Росією.

    3. Хай за Зеленського і олігархів гинуть на війні його друзі та нардепи.

    Головні цілі:

    1. Посіяти зневіру серед українців.

    2. Гиперболізувати тимчасові проблеми і переконати якусь частину населення, що не треба воювати, а краще погодитися на умови Росії.

    3. Зірвати не лише мобілізацію, а й посилити ухилянтські настрої.

    Все це велика інформаційно-психологична гра росіян проти нас. І дуже погано, що багато хто цього не розуміють. А ще гірше те, що велика кількість довбойобів з влади їм ще й підіграють заради своїх особистих меркантильних інтересів.

  • Для чого росіяни вкидають тези про “заморозку”?

    Для чого росіяни вкидають тези про “заморозку”?

    Бачу як максимально активно в наш інформаційний простір заходять різноманітні “вкиди”, які легалізуються через авторитетні західні видання.

    Щодо останніх ситуація взагалі цікава, оскільки я мав нагоду перечитати чимало матеріалів, які останнім часом з’являються в авторитетних західних ЗМІ. І, чесно кажучи, чим більше я їх читаю, тим більше розумію, що українські ЗМІ не сильно вибиваються зі світових трендів. Це я не про те, що українські ЗМІ якісь дуже якісні, а про те, що вони точно не сильно менш якісні, аніж ЗМІ західні.

    Класичний приклад роботи сучасних західних медіа – запитання від ВВС на останній прес-конференції українського президента. Сформульоване воно було приблизно так: чи не погоджується він, що “путін перемагає”. Власне, коли ставлять таке запитання, то якої відповіді чекають? Зойків “все пропало” і біганини по залу з криками “ми всі помремо, рятуйтеся негайно”?

    Але все логічно. З точки зору роботи ВВС. Ставлячи беззмістовні запитання, вони: 1) одержують “новину”, джерелом якої є український президент (“Зеленський заперечує, що путін перемагає”); 2) мають можливість подати у своїй публікації “другу думку”. У них же обов’язково має бути “баланс”, а тому має бути “дві думки”. Путін вважає, що перемагає, а Зеленський – не вважає. От такий баланс. Власне, так у них і проникають у новиннєві стрічки публікації типу “Україна заявляє, що вразила російський корабель “Новочеркаськ”, а росія заперечує”. І байдуже, що існує мільйон фотографій, які підтверджують заяви України, а заяви росії не підтверджує нічого. Ні, має бути “баланс”. Відповідно, реальна інформаційна цінність подібних матеріалів є суттєво нижчою за більшість постів “Трухи”. Але все “збалансовано”.

    Але досить про це.

    Давайте краще згадаємо останній “шедевр” американських ЗМІ – публікацію, у якій згадується, що якісь “неназвані джерела” говорять, що “путін таємно по дипломатичних каналах сигналізує про готовність до замороження війни”.
    Парадоксальність ситуації у тому, що сам бункерний дід нещодавно публічно сигналізував про прямо протилежне – під час власної “прямої лінії”. Але не будемо на це зважати. “Неназвані джерела” не можуть помилятися.
    Але давайте зараз розберемо по суті всі ці тези про “замороження війни”, які зараз надзвичайно активно вкидаються в інформаційний простір.

    Чомусь численні західні аналітики схильні приймати а віру всі ці тези про “готовність до замороження”. Не знаю, на кого з них впливають російській гроші, а на кого – відсутність мізків, але давайте розберемося.

    Уявімо собі ситуацію, що з якихось причин війна “заморозилася”, і Україна навіть на це пішла, ігноруючи права і інтереси власних громадян на окупованих рф територіях. У будь-якому випадку, це буде означати, що українська державність зберігається, українська ідентичність – теж. І вони будуть відверто антиросійськими. Бо у дуже багатьох українців є цілком матеріальні причини ненавидіти росію та росіян. З точки зору агресора, це лише утвердить “антиросію”. Якщо почитати їхніх “інтелектуалів”, то у них одна “проблема”. Вони дуже шкодують, що повномасштабну війну не почали 2014 року.

    Нічого “заморожувати” вони не хочуть, бо будь-яка заморозка – це втрата того, заради чого вони війну і почали. А саме – більшої частини України. Це якщо мова про заморозку, а не “приморозку” на місяці. Про роки мова йти не може, бо дні бункерного діда – обмежені, а він явно хоче особисто стати відроджувачем імперії.

    Для чого росіяни вкидають тези про “заморозку” скрізь? Відповідь проста – “розслаблення” Заходу. Ситуація зараз виглядає таким чином, що Заходу треба реально напружувати зусилля та відроджувати військовий потенціал. Навіть уже не заради України, бо бункерний дід уже прямим текстом погрожує Латвії або Фінляндії. І можете не сумніватися, що плани нападу на ці держави у них є.

    Але напружуватися, починати реальне військове виробництво – це дорого, складно. Набагато комфортніше зробити вигляд, що ти “повірив” у щирість бункерного діда. Звісно, вони все одно будуть змушені розпочинати реальне військове виробництво, але чим пізніше вони на це підуть, чим більше цьому передуватиме беззмістовних розмов та бюрократії, тим кращими будуть позиції самої росії.

    Тепер про численні “геніальні плани”, які щоденно вкидають в інформаційний простір “відставні дипломати”, геніальні політичні аналітики, а також “льотчики, розвідники та стратеги”. Наприклад, про те, щоб прийняти Україну в НАТО, але без окупованих територій, і так заморозити війну.

    У нас на це прийнято відповідати з пафосом, розказуючи про “неможливість відмови від територій”, але це не зовсім так. Головна проблема полягає у тому, що НІХТО НІКОЛИ НЕ ПРОПОНУВАВ УКРАЇНІ навіть “частковий” вступ до НАТО. Пропонували це лише люди, які не мають жодного стосунку до реального ухвалення рішень у НАТО.

    Якби бодай теоретично такий план колись існував, то його можна було б легко втілити до 24 лютого 2022 року. Тоді б Україна була явно більшою, багато тисяч людей залишилися б живими, а сам Захід би не був змушений витрачати на цю війну мільярди. Але вони настільки страшенно боялися росії, що замість гарантій безпеки для України вивозили з Києва посольства. Що змінилося зараз? Вони менше бояться росії? Остання перестала бути ядерною державою? Не змінилося нічого, отже, і рішення будуть залишатися незмінними.

    Ви можете носитися зі своїми “заморозками”, доводячи, що це “правильно”. Можливо, навіть застосовуючи навіть вірні аргументи, але правда наступна.

    Росія веде проти України війну, яку вважає для себе екзистенційною, бо без володіння Україною вона не зможе вважати себе імперією. Саме у цьому відмінність війни проти України від війни проти Фінляндії 80 років тому. Володіння Фінляндією ніколи не було для росії чимось екзистенційним. Тому, зрозумівши, що легкої перемоги не буде, вони, зрештою, змирилися з самостійністю Фінляндії на умовах нейтральності.

    Екзистенційність цієї війни проявилася у масштабах залученості до війни росії та росіян. З 1945 року не було у них таких масштабів мобілізації. Це уже не “чергова колоніальна війна”. І кидають колосальні ресурси вони явно не для “заморожувань”. Більше того, після того, як вони почали масштабну мобілізацію у масштабах усього суспільства, у них немає альтернатив “серйозній перемозі”, бо альтернативою може бути лише катастрофічна поразка. Якщо росія, повністю відмобілізувавшись, не переможе Україну, то для всіх це буде індикатором слабкості росії. У першу чергу – для самих росіян. А будь-яка імперія тримається на страхові.

    Тому не тіште себе “заморозками”. Точніше, можете тішити, я розумію, що для декого – це форма психологічного розвантаження, і я таких не переконаю. Їх ніхто не переконає, бо люди схильні займатися самообманом, і саме такий формат обману є найбільш дієвим.

    Але для тих, хто не хоче самообманом займатися, все ж краще виходити з характеру війни як екзистенційної. І екзистенційної для нього самого теж.

    На Заході давно пережили подібні конфлікти, і просто не можуть збагнути, що зараз таке десь можливо. Але воно можливо, бо архаїчні імперії саме так і існують: розширюються, поглинають, інтегрують або потім використовувати для подальшого розширення. Втрати від санкцій? Неприємно. Але ж мова про ВИЖИВАННЯ ІМПЕРІЇ, якому заважають українці. Останні чомусь вирішили, що є окремим народом, і це дуже небезпечно. Але можна виправити, якщо просто знищити кілька мільйонів “буйних”, а інших кинути на нові завойовницькі війни. Такий от “простий план”. Повторюсь, ви можете його відкидати, але усі факти підтверджують його існування. Та, власне, вони самі постійно про це говорять. Тому вони його або реалізують, або не реалізують, і нереалізація для них буде означати важкий удар та крах, але вони цілком готові на відповідні ризики.

  • Путін жорстко покарав російський шоу-бізнес за “голу вечірку”

    Путін жорстко покарав російський шоу-бізнес за “голу вечірку”

    Початок прямо справжніх репресій проти учасників Голої вечірки (там вже фігурують терміни по п’ять років).

    Мені особисто говорить про те, що вся ця історія дійшла до Путіна, він її да сприйняв болісно, на свій рахунок, і розпорядився жорсткіше покарати учасників.

    Це вже особисте, загалом.

    В цілому ж, це дуже хороша ілюстрація того, що відбувається, коли закінчуються вороги-ліберали.

    Починають пресувати вже “своїх”: спочатку обслугу, а потім вже ворогів обов’язково знайдуть і серед самих чиновників-чекістів. Але спочатку – серед їхніх дітей, які й самі такі вечірки влаштовують, що Івлєєва з Кіркоровим – ченці далекого скиту.

    Чесно кажучи, я думав, що система сама себе жерти трохи пізніше почне, коли фронт посиплеться.

    Але так навіть краще, я не проти!

  • Про примусову мобілізацію

    Про примусову мобілізацію

    Оскільки є чутки, що недоімперія має план захопити Україну до 2026 року, наші союзників, зокрема, з Прибалтики, задумалися, якими ресурсами треба забезпечити Україну для перемоги. Оскільки наша влада найкраще вміє створювати гарне враження, то гроші і озброєнні мають прийти від колективного Заходу.

    Гроші, насправді, є. І у Штатах, і у Європі. Наступ, якій зараз веде росія по усьому фронту, стимулює партнерів, в першу чергу, європейців, відкрити гаманець, як ні цинічно це звучить.

    Щодо озброєння — можливості також наявні. Якщо війна протягнеться ще декілька років, то ВПК США і ЄС встигають і розгорнути виробництво, і отримати на цьому прибуток. Тобто, тривала війна загалом влаштовує наших партнерів, і це знов той самій цинічний прагматизм.

    Але НАТІвські стратеги не враховують головного: а хто буде воювати цією зброєю? Бо вважають поповнення ЗСУ виключною справою України.

    Аналізуючи ситуацію, яка складається, не певен, що так, як зараз, ми протримаємося ще два роки. Мобілізація стає нашою головною потребою і, одночасно, головною загрозою для внутрішньої стабільності України. Не суперечки у воєнно-політичному керівництві, не гіпотетичні вибори, не, навіть, корупція на крові, а саме проведення ефективної масової мобілізації.

    Щодо мобілізації у світі існує лише три підходи. Перший: свідомі громадяни добровільно йдуть до війська, щоб захищати свою країну, своє місто, свій дім. Так у нас було на початку повномасштабного вторгнення.
    Другий: до війська вступають ті, хто хоче хай і з ризиком, але заробляти чималі гроші, які там платять. Частина поповнення в нас зараз іде саме таким чином.

    І третій: військовозобов’язаних примусово забирають в армію. І це поступово стає у нас провідним напрямком.
    Між іншим, не можна сказати, що якийсь з підходів є найкращим і тому повинен бути пріоритетним.

    Звісно, вмотивовані добровольці — це чудово, це надихає митців на творче натхнення. Але ці найкращі представники нації гинуть або зазнають важких поранень у перші місяці війни, що, власне, і відбулося в Україні.

    Професіонали, які воюють за контрактом — мабуть, найкращі бійці. Але їх ніколи не вистачає для тривалого ведення повномасштабної війни.

    Мобілізовані, які опинилися в армії, змушені ставати воїнами, інакше на фронті просто не вижити. Так, вони не схильні до героїзму і самопожертви, є основною частиною тих, хто потрапляє до ворога у полон. Але перемога у великих війнах досягається саме за рахунок мобілізованих, про це свідчить історія.

    Однак мобілізація може бути ефективною лише за виконання трьох умов:
    1. Мобілізація є соціально справедливою, тобто, рівною мірою охоплює всі верстви населення, нема “білої і чорної кістки”, і від мобілізації не можна відкупитися чи “відкосити” іншим чином.
    2. При розподілі у різні підрозділи ЗСУ має максимально враховуватися фізичний стан і природні здібності мобілізованих. Не можуть бути “штурмовиками” дядьки віком за п’ятдесят, так само як керування дронами не є ексклюзивною справою молоді, що народилася з гаджетами в обох руках.
    3. Мобілізовані мають проходити належну підготовку і бути адекватно екіпіровані за рахунок держави перед відправленням на фронт. Тільки це є певною запорукою, що мобілізація не стане відкладеним смертним вироком, а саме так вона сьогодні сприймається в Україні.

    Невиконання чи неналежне виконання цих трьох умов призведе до того, що неминуча мобілізація не врятує країну, а навпаки, стане руйнівною силою, яка викличе протестний соціальний вибух. Тим самим, обеззброївши Україну і поклавши її під недоімперію.

    Вважаю, що у сьогоднішньому варіанті закон прийнятий не буде. Або депутати, або президент змінять ті пункти, які введені спеціально, щоб потім їх пом’якшити (метод затісного взуття: зняв – і ось воно щастя).

    Тим, хто вірить, що росія має намір, захопивши Україну, побудувати тут рай на землі, як відбулося у Чечні, нагадаю: метою вторгнення є повне знищення українства через знищення українців, Кремль цього вже не приховує. І те, що на захоплених територіях терор ведеться відносно стримано, то це лише тому, що в окупантів справжній терор не на часі.

    Спочатку вони хочуть, щоб Україна капітулювала.

    А тим, хто живе в одновимірному телемаратоні і переконаний, що все іде за геніальним планом, то раджу їм не тільки вірити у ЗСУ, але й практикувати щогодинні молитви «Отче наш, Володимире Олександровичу, і апостол Його Андрій…», а також «Святому Валерію — угоднику Его і чудотворцю…».

  • Законопроєкт щодо мобілізації.  Багато позицій будуть пом’якшені

    Законопроєкт щодо мобілізації. Багато позицій будуть пом’якшені

    По законопроекту щодо мобілізації

    1. Найважливіше дочекатися позиції ГК та ГШ. А не понсити всіх навколо. Без них цей законопроект не був би поданий.

    2. Багато позицій будуть пом’якшені депутатами. Часто в законопроекти навмисно включаються жорсткіші позиції, щоб торгуватись за їх пом’якшення

    3. На жаль, черговий приклад, коли комунікація “До” має більше ваги, чим “Після”

    ПС. Я не однарозово тут писав про мобілізацію. Особисто я вважаю, що закон не сильно щось змінить в плані поповнення. Ідеї, які я писав ще в 22-гому: відібрати 1-3 млн чоловік, які МОЖУТЬ бути мобілізовані, проінформувати їх про те, що вони в списку першочергової мобілізації, накласти на них обмеження щодо виїзду або ухилення. Зі всіх інших зняти будь-які обмеження. Що б це дало, коли ви знаєте, що ви в списку на мобілізацію – то мабуть почнете самостійно готуватись або шукати собі близьку посаду по спеціальності. Звісно є ризик, що дехто після внесення в список спробує втекти, але фактично за це має наступати відповідальність, незалежно від країни перебування.

    Це як мінімум звільнить від страху велику частину населення, дозволить вести активність економічну нормальну тим хто не в списку. Окремо, відбір зі списку має робитись за принципом жеребкування.

  • Вони зібралися воювати до кінця

    Вони зібралися воювати до кінця

    Моя аналітика, яка базується на інформації з новинної стрічки та інших відомостях, показує, що Кремль і надалі утримуватиме владу. От нещодавно відбулася колегія Міноборони, де був присутній Путін. Риторика і настрій цих пик показали, що вони зібралися воювати до кінця. Їхне головне завдання – завоювати, забрати і підпорядкувати собі Україну, а після цього готуватися до сутички з НАТО. Вони не збираються зупинятися і підуть далі. Це ж братва.

    Весь 2024 рік для Кремля буде періодом утримання того, що завойовано, і спроб завоювати ще більше. Як каже Путін: потихеньку, кишки на кулак намотуємо далі. З’ясувалося, що це дієва стратегія, до якої Захід виявився не готовий – усі розгубилися. Росія взяла курс на стратегію війни надовго, на вимотування. Причому це “намотування кишок” не тільки українців, а й гаманців і терпіння тих же європейців з американцями.

    Безліч факторів зіграли свою роль і загалом ми бачимо те, що відбувається. Путін і його кодло 2023 рік витримали. Наступного року для них головне – протриматися економічно. Для війни м’яса у них багато – його і призиватимуть. Воно мовчки і покірно піде на смерть. Весь 2024 рік вони намагатимуться тримати свою путіноміку, яка вже сиплеться, але поки що тримається.

    Чому так довго вдається протриматися? Тому що працюють схеми. Санкції і рестрикції не мають потрібного ефекту, оскільки досвід схематозників і шахраїв дозволяє їм за допомогою хитрозроблених схем ухилятися від хворобливих ударів. І тут Путіну вдалося отримати дуже хорошу фору у вигляді посилення співпраці з пострадянськими схематозниками – з Казахстаном та іншими країнами. Подібні заходи дозволяють утримувати ситуацію.

    2024 року вони намагатимуться триматися і надалі, паралельно утримуючи те, що завоювали, і намагатися своєю болотною рідиною розтікатися по Україні і чекати на Трампа. А Трамп для Путіна – це просто порятунок.

  • Як битва за Авдіївку перетворюється на битву проти нової стратегії Путіна

    Як битва за Авдіївку перетворюється на битву проти нової стратегії Путіна

    В нашій війні з орками важливість битв часто визначається не географічним розташуванням чи стратегічним значенням для фронту, а скоріше стратегічним значенням у війні. Коли ворог щось перетворює для себе на гіперзначиме, наділяє важливим значенням – воно автоматично стає таким і для нас. Оскільки Авдіївка на найближчий період часу визначена як ключова точка зусиль окупантів і як символ передвиборчої перемоги – для нас вона стає також надзвичайно важливою.

    Звісно, що важливість Авдіївки визначається багатьма стратегічними і тактичними значеннями. Зокрема, її втрата призведе до значних втрат територій за її межами, і створить загрозу для нових міст. Але є дещо інше, що робить Авдіївку дуже важливою для нас – нова стратегія Путіна. Отже, враховуючи досвід Бахмута та можливо Авдіївки путін прийшов до висновку, що його мясні штурми впродовж 2-3 років дадуть йому бажане. Тобто для нього підхід маршових піших батальйонів станом на сьогодні є успішним.

    Я думаю, що “великі стратеги” путіна на досвіді Бахмута та Авдіївки порахували, що в середньому за захоплення населеного пункту до 100 тисяч мешканців, вони витрачають 40 тисяч солдат. Сьогодні в Донецькій області, окрім Авдіївки, залишається 6 міст від 30 тисяч до 150 тисяч (Константинівка, Дружківка, Краматорськ, Словянськ, Мирноград, Покровськ). Загалом, населення цих міст складає під 500 тисяч мешканців (номінально). Тому путіну треба покласти 200 тисяч солдат, щоб повністю захопити донецьку область згідно цих розрахунків. Абсолютно прийнятна цифра, враховуючи що тільки від алкоголізму, самогубств, вбивств і дтп в рф щороку вмирає 140 тисяч.

    Тому битва за Авдіївку перетворюється на битву проти нової стратегії путіна. Якщо ціна за це місто буде в рази більшою, чим ці попередні розрахунки, або якщо йому не вдасться досягнути бажаного не зважаючи на обсяг загиблих – це підриває його нову стратегію. А відповідно, не маючи переможної стратегії, він буде змушений або знайти щось нове, або відмовитись від своїх планів. Знайти щось вкрай важко, з огляду на багато інших факторів, про які напишу окремо.

    Більше того поразка під Авдіївкою путіна до виборів і велика сплачена за це ціна зробить його слабким в російському суспільстві, де настрої таки серйозно починають підупадати.

  • Недарма Путін посилає “миротворчі” сигнали

    Недарма Путін посилає “миротворчі” сигнали

    Пройшов один рік і триста два дні війни. На фронті минулої доби, судячи з карт ISW, нічого істотного не сталося. Росіяни обстріляли українські міста. Зокрема – Херсон. Загинули люди.

    Вбивати людей напередодні Різдва… Це ж якісь треба мати “традиційні цінності” за душею? Втім, гаразд. Це вже навіть трохи вульгарно, журитися з приводу аморальності Путіна та його війська. За минулі роки можна було вже звикнути до цього, і не заламувати щоразу руки.

    Далі текст мовою оригіналу.

    Не возмущаемся же мы по поводу аморальности клопа, который сосет нашу кровь, и не обижаемся на бешеную собаку, за то, что она нас кусает… С ними мы поступаем по-другому. И не тратим зазря своих нервов на причитания относительно отсутствия у них совести или хотя бы стыда.

    Мы знаем, что с ними не договориться, не убедить их в том, что они выбрали путь, который ведет их же самих к неминуемой гибели… Мы знаем, что это бесполезно. Что толку говорить Путину, что он будет лизать жареные сковородки в аду. Ему его карманный поп Гундяйка говорит другое. Тот, гундяйкин бог, ему понятнее и ближе. Тому божку отсыпь бабла, а он тебе за это все грехи и простит. Просто и удобно. И нечего голову ломать!

    А вы ему: свобода воли, Страшный суд, Божьи заповеди… Это все когда еще будет, и будет ли вообще… А может прав Ленин: “Жизнь – это способ существования белковых тел” и ничего больше…Смысл жизни в экспансии. Больше трахнуть баб, больше бабла набрать, больше людей подчинить себе. А потом околеть и уйти в небытие. Просто раз – и выключили как телевизор. И в одно мгновение – все прекратилось…

    Вот такие у меня рождественские мысли в голове бродят. Про Путина и его банду. Знаете, что я скажу? Неспроста газеты пишут, что он хочет перемирия. Ой неспроста. Что-то там у него неладно в его хозяйстве. Какой-то там край подходит. Ей-ей.

    Ну вот с какой стати ему предлагать перемирие, если у него день ото дня становится все больше солдат, танков, пушек, снарядов и всех других причиндалов? А ведь именно в этом уверяют нас не только российские, но и западные медиа. Нестыковочка получается…

    Думаю, что как не расти его ВПК, а все равно потребности фронта он не покрывает. И, так или иначе, но ВСУ выбивают его техники больше, чем успевает поставить в войска путинская промышленность. Кстати, из этого вытекает то, что никакого бурного роста российского ВВП – нет. Ведь если я произвел танк, то это плюс к ВВП. А если мой танк сгорел, то это минус от ВВП. А этого вычета российский Госкомстат как раз и не делает… А кабы делал, то и цифры были бы другие. Значительно более скромные…

    Вот пишут, что даже с учетом роста производства и северокорейского “грева”, у россиян опять начинается дефицит снарядов. И вроде кончится они должны через один квартал, максимум – к лету. И так – по многим позициям. И по танкам не успевают они восполнить свои потери и по другой бронетехнике.

    Тут вот только за два дня украинцы четыре Су-34 сбили, не считая других типов летательных аппаратов. Это же не шутка! Каждая такая “сушка” стоит около 45 млн. $. Такими темпами за полгода можно всей авиации лишиться…

    А Нидерланды уже объявили, что на этой неделе поставят в Украину первую партию F-16. Всего 18 самолетов. А Россия только за год (!) производит лишь 14 штук Су-34. Вот такая, понимаешь, получается, арифметика про бассейн с двумя трубами…

    Как тут не начать посылать сигналы насчет перемирия? Пока перемирие будет идти – можно поднакопить снарядов, самолетов и танков. И потом, с новыми силами, опять наброситься на бедную Украину. Вот и такие в голове у меня “рождественские” мысли гуляют… Про мир во всем мире…

    Что вы говорите? Песков отрицает, что Путин посылает “сигналы” о перемирии? А зачем мне Песков, если я сам, собственными ушами слышал это от Путина уже раз десять за последние несколько месяцев? Мне даже показалось, что он несколько перебарщивает с этими своими “миротворческими” сигналами… Так что все это неспроста, ох неспроста…

    Я тут немного послушал Арестовича. Знаете, что я вам скажу? По-моему, он… Как бы так помягче выразиться? Скажем так: неправ.

    Вот когда он рассказывает про необходимость замириться с Путиным, я его слышу. Не то, чтобы я был с ним полностью согласен, но я слышу его аргументы и мне понятна его позиция. Я считаю, что она имеет право на существование. В ней есть какой-то смысл: перестают погибать люди, появляется время набраться сил, перевести дух, получить больше оружия от Запада, гарантий и т.д. Я и сам выступал за мир по схеме “земля в обмен на деньги”.

    Так же когда он говорит о гнилости и предательстве Запада. Тут я с ним опять же – не вполне согласен, но я признаю силу его аргументов. Их эмоциональную справедливость. Я понимаю обиду и разочарование украинцев, которые рисовали себе совсем другую картину. Другой разговор – была ли эта картина реалистичной и не были ли иллюзии украинских обывателей результатом работы таких же пропагандистов как сам Арестович…

    Но когда он говорит о том, что нужно объединиться с Путиным и совместно “предъявить” Западу, то тут я упираюсь в стенку. Дальше я с ним не пойду. Для меня этот путь невозможен. Я считаю, что этим своим предложением Арестович либо выдал какую-то свою очень тяжелую психическую болезнь (травму?), либо банально переметнулся к Путину.

    Не, ну в самом деле: за что он хочет “предъявлять” Западу? За что он собирается отправлять “русско-украинского медведя” класть свою лапу на Восточную Европу и Германию? За то, что эти страны приютили миллионы его соотечественников и содержат их за свой счет уже почти два года? За то, что они понесли огромные убытки, отказавшись от торговли с Россией в знак солидарности с его родиной? За то, что два года содержат его страну? Платят пенсии, зарплаты всем госслужащим, финансируют отопительный сезон, поставки продовольствия и т.д.? И к тому же еще выделяют украинской армии оружия на миллиарды долларов. И все это в основном – безвозмездно, из чистой солидарности, не имея никаких письменных обязательств…

    И с кем он собирается объединяться для такой “экспедиции”? С теми кто убивал его соотечественников в Буче? Кто бомбил Мариуполь? Кто убил и покалечил сотни тысяч украинцев? Причем – совершенно без причины. В отсутствие минимальных резонов. Просто по прихоти одного пресытившегося властью жлоба и подонка!

    И главное: зачем? Зачем, объединившись со своим вчерашним мучителем, нападать на своих друзей, которые тебе ничего кроме добра не сделали? С какой целью? Пограбить их? Заставить их на себя работать?

    То есть я объединюсь с врагом моей страны и убийцей моих сограждан и нападу на моих друзей только лишь потому, что по моему мнению эти друзья не оказали мне той помощи, на которую я рассчитывал? То есть какую-то помощь они, конечно, оказали, но мне этого показалось мало и поэтому я решил их проучить?

    И вообще: я долго выбирал сторону, к которой примкнуть и выбрал Запад, да вот досада: ошибся! Запад оказался слабее и с ним не разживешься… Надо было выбирать путинскую Россию! Поэтому я тут быстренько переметнусь на сторону сильнейшего и мы с ним на пару этот самый Запад быстренько отымеем…

    А то, что от рук этого моего нового (на самом деле – старого) “друга” погибли мои соотечественники и города моей страны лежат в руинах, так это плата за мою глупость! Нечего было метаться: были мы в сфере влияния Москвы и не надо было нам никакого европейского выбора и прочих глупостей! Нам и здесь приятно: тепло и сыро…

    Мое отличие от Арестовича состоит в том, что мой выбор свободы и демократии обусловлен моим собственным убеждением в том, что я при любых условиях предпочитаю свободу и демократию. И в радости и в горе. И в богатстве и в нищете. Даже если весь мир отвернется от идеалов свободы, я все равно останусь им верен. И мне плевать, что это может оказаться немодно или еще по каким-то причинам люди перестануть это “носить”.

    Его же выбор свободы и демократии сделан при условии, что в обмен на этот выбор на него прольется золотой дождь западных денег. А если он не прольется – так и выбор этот глуп и не нужен. И лучше вернуться к Путину под его ласковый газовый дождик и стоять там, обожая во все лопатки “традиционные ценности” “отдельной цивилизации”…

    Я все же думаю, что большинство моих читателей со мной, а не с Арестовичем. И правы мы, а не он. И именно потому, что мы правы, помощь все равно придет. И ровно столько, сколько нужно для победы. И поэтому победа будет за нами.

    Слава Украине!

    Сегодня уже нет сил писать про Израиль. Все-таки рождественская ночь… Прошу меня простить. Но, тем не менее, именно в эту ночь я обязан и хочу сказать: я люблю Израиль и мечтаю о мире на Святой Земле.

  • Зґвалтування Жерара Депардьє

    Зґвалтування Жерара Депардьє

    Французького президента Емманюеля Макрона завзято критикують за його готовність захистити Жерара Депардьє. Макрон відмовився позбавляти Депардьє ордена Почесного легіону, що запропонувала його власна міністерка культури Рима Абдул Малак після того, як знаменитого актора звинуватили у зґвалтуванні й сексуальних домаганнях. Макрон підкреслив, що вважає Депардьє великим актором і не збирається брати участь у «полюванні» на нього. Й відразу ж отримав відповідь від свого попередника Франсуа Олланда. Колишній президент Франції порадив спадкоємцеві думати про скривджених жінок, а не про Депардьє. І це ще дуже м’яка оцінка ситуації у порівнянні з тим, що говорять і пишуть про Макрона відомі політики й популярні журналісти. Я б навіть сказав, що важко тепер зрозуміти, чого більше в інформаційному просторі Франції – критики Макрона чи засудження Депардьє. Але й Депардьє зараз не так просто: у франкомовному світі – від Канади до Бельгії – його позбавляють нагород і титулів.

    Проте мене дивує, чому французька громадськість із такою ж завзятістю не засуджувала актора, коли розпочався його «роман» із путінською Росією, коли Депардьє вихваляв російського диктатора, отримав паспорт і навіть квартиру в одному з провінційних міст. Цей «роман» триває і тепер. Депардьє, який взимку минулого року був не в захваті від того, що його друг Владімір почав війну проти України, згодом оговтався – називає те, що відбувається, «нісенітницею», підкреслює, що «залишається росіянином» й любить Росію за її культуру. Так, Депардьє став обережнішим у своїх висловлюваннях щодо путінського режиму, однак варто нагадати – він вихваляв цей режим вже після війни в Грузії й анексії Криму на тлі репресій проти опозиціонерів і просто чесних людей. І це, звичайно, не зґвалтування, не кримінальний учинок.

    Це зґвалтування моралі.

    І в мене є риторичне питання: чому співпраця з диктатурами – вчинок, гідний кавалера ордену Почесного легіону? Адже людина, присутня одночасно на всіх екранах Франції й водночас у кабінеті Путіна, створює хибне уявлення щодо моралі й норм суспільної поведінки у мільйонів своїх прихильників. Створює віру в моральну всеїдність таланту, ну а у самого актора чи письменника – віру у власну вседозволеність. Ну і не знаю, чи потрібно доводити, що від морального зґвалтування до зґвалтування справжнього – один крок, бо людина переконується, що може робити все, що їй заманеться, а суспільство буде тільки заходитися в оплесках.

    Я не думаю, що матиму рацію, якщо скажу, що французьке суспільство завжди заплющувало очі на моральні гріхи своїх улюбленців. Не заплющували, коли французькі інтелектуали співпрацювали з насиллям, що програвало. Великий – чого вже там – Луї-Фердінанд Селін зазнав остракізму за свої щирі симпатії до Адольфа Гітлера й показовий антисемітизм. Хоча і цей союзник Рейху мав успішну літературну кар’єру в повоєнній Франції, захоплюватися його особистістю вважається не кращою характеристикою. Але любов Сартра до Сталіна ніколи не стикалася з відвертою гидливістю, як і симпатії Альтюссера до Мао Цзедуна і «культурної революції». Сартр виправдовував злочини комунізму, Альтюссер захоплювався хунвейбінами. Але прихильники геніальних – чого вже там – філософів вважали це навіть не дивацтвами великих людей, а безкомпромісною системою цінностей, яку потрібно поважати. Сьогодні, коли бачимо на вулицях Парижу демонстрації прихильників бандитів з ХАМАСу, ми схильні пояснювати цей моральний занепад міграцією. Але мені якось не дуже зрозуміло, чим великі французи, які захоплювалися Гітлером, Сталіним та Мао Цзедуном, відрізняються від механіка з Алжиру чи Марокко, натхненого терористами? Ні, це не мігранти з Алжиру створили у французькому суспільстві жахаючу атмосферу моральної нерозбірливості й захоплення силою. Це зробили такі, як Селін, Сартр чи Альтюссер. Ну і Депардьє, звичайно. Якщо інтелектуал Сартр може безкарно захоплюватися Сталіним, чому ж тоді простий хлопака Жерар Депардьє, хай і обдарований незвичайним талантом, не може захоплюватися Путіним? Якщо французьке суспільство не здригнулося від роману Сартра зі Сталіним, Мао і Че Геварою, чому воно має дивуватися закоханості Жерара у путінську Росію? І якби не виринули сьогоднішні звинувачення, цих «дивацтв» ніхто б і не помічав.

    Але атмосфера моральної нерозбірливості якраз і породжує чудиськ і роззброює нас перед тиском диктатур. Якщо ти захоплюєшся безкарним насиллям – врешті ти сам цим насиллям і стаєш.

  • Фарс “вибори” в цирку “Росія”

    Фарс “вибори” в цирку “Росія”

    Мене просто вражають ті, хто сподівається якось вклинитися в майбутні “вибори” і використовувати їх проти путінського режиму. Умови проведення виборного фарсу апріорі виключають таку можливість.

    У цирку “Росія” йде фарс “Вибори”. Сергій Кирієнко і співробітники АП – режисер і асистенти. Путін – одночасно власник цирку і актор, який грає головну роль в цьому фарсі. У ролях інших кандидатів у президенти – артисти кордебалету на підтанцьовці у головного героя.

    Вони потрібні тільки для того, щоб на їх убогому тлі він виглядав привабливіше. Виборці – глядачі в залі, які не мають можливості впливати на хід фарсу. Досвідчені охраники стежать за тим, щоб глядачі не пронесли в зал тухлі яйця для акторів і плескали в потрібних місцях.

    Ніяких сюрпризів і несподіванок в такій ситуації бути не може. На сцену допускаються тільки актори, які пройшли жорсткий кастинг. Його критерії – ще більша, ніж у головного героя непривабливість, тьмяність, убогість, повна відсутність харизми і перспектив.

    Ні в одному театрі або цирку глядач не може просто залізти на сцену і вклинитися в йде спектакль або виставу. Його тут же під руки виведуть із залу. У фарсі “вибори” також ніхто, крім відібраних режисером учасників комік-трупи, не може бути допущений до ролі “кандидата в президенти”. Ніякої Дунцової. Тільки убогі з убогих, тупий і ще тупіше, Харитонов, Слуцький і т. п.

    Намагаючись брати участь в цьому фарсі, ми просто привертаємо до нього увагу, допомагаємо господареві цирку продавати квитки і наповнювати зал глядачами.

  • Трансформація та оновлення влади необхідні

    Трансформація та оновлення влади необхідні

    Прес-конференція Володимира Зеленського, окрім одкровень про можливі обсяги майбутньої мобілізації, оголила й не менш важливі питання та запити українського (і не лише українського) суспільства.

    Це стосується не тільки емоційного стану наших громадян, але водночас є найбільшими викликами, від яких залежитиме подальше існування держави.

    Можна констатувати, що 2023 рік продемонстрував загалом ефективну здатність основних інституцій держави, перш за все, ЗСУ, протистояти тим проблемам, які виникають під час війни проти значно переважаючого ворога. Проте ситуація неминуче змінюється — як на полі бою, так і на полях міжнародних відносин і внутрішньої політики. І нові обставини вимагають докорінно нових підходів.

    Ситуація на фронті часом напрочуд синхронно проектується й на інші сфери життя воюючої України. Перегріті очікування і українців, і наших союзників від літнього контрнаступу на тлі порівняно скромних воєнних здобутків, призвели до суттєвої зміни риторики в світі щодо війни. Зміна наративів, відповідно, відобразилася на рівнях і економічної, і військової підтримки України.

    Все це разом впритул наблизило нас до розуміння необхідності покладатися передусім на власні сили. А відтак до потреби глибинної трансформації державного управління, перезавантаження державної влади, якщо хочете. Адже сьогодні це питання лежить не в площині бюрократичних реформ чи розподілу повноважень, а в площині виживання нації.
    Очевидно, що ми не можемо собі дозволити під час війни проводити вибори. Але це не значить, що не існує інших способів системно перезавантажити алгоритми управління державою та владну вертикаль.

    Саме сьогодні настає момент для формування нової управлінської філософії, виведення в авангард нових антикризових менеджерів, які здатні користуватися новими інструментами реагування на виклики і продемонструвати свіжі підходи до ситуації, яка стрімко змінюється. Попри те, що Збройні Сили гідно витримало перші удари до зубів озброєної орди, сьогодні необхідно змінювати підходи до стратегії і тактики.

    Наповнення керівництва вищих військових та цивільних органів влади новою кров’ю — від ЗСУ до РНБОУ та ОП — дозволить не лише якісно оновити підходи до управління армією, політикою та економікою. А й розрубає той гордіїв вузол порожніх суперечок, повзучої недовіри та внутрішньої напруженості всередині владної вертикалі, що згубно впливає як на систему прийняття рішень, так і зрештою на все суспільне життя. Переконаний: якщо суспільство побачить масштабне кадрове оновлення, впевнений, воно зітхне з полегшенням та отримає нову мотивацію і до збройного спротиву, і до роботи в тилу.

    Саме зараз у президента В.Зеленського є унікальна нагода — і достатньо повноважень — продемонструвати власне лідерство і перезавантажити систему (не тільки очільників!) як військового, так і цивільного управління.
    Наповнення воєнно-цивільного блоку новими сильними фігурами стане не лише адекватною реакцією керівника держави на суспільний запит, але й продемонструє готовність країни до руху вперед. І безумовно поверне довіру до України в міжнародному вимірі.

    З іншого боку, президент не лише має право здійснити глибокі зміни в системі управління, але й несе за це пряму відповідальність. І тому саме такі сильні кроки покажуть, чи збереже він роль лідера при зміні кон’юнктури та чи продемонструє готовність до висновків, а відтак — руху вперед.

  • 1 мільйон FPV-дронів це реально

    1 мільйон FPV-дронів це реально

    1 мільйон fpv-дронів це реально. Але звідки для них візьмуться 1 мільйон бойових частин та 1 мільйон плат ініціаціі для підривників?

    Президент В.Зеленський заявив, що у 2024 році Україна виробить 1 мільйон дронів.

    Міністр стратегічноі промисловості О. Камишин уточнив, що заплановано виробництво 1 мільйону fpv-дронів, а в грудні 2023 року за держзамовленням вже виробляється 50 тисяч fpv-дронів.

    Поки що більша частина дронів на фронті поступає від волонтерів, однак держава дійсно замовила виробництво у значних кількостях. Зробити мільйон fpv-дронів фізично можливо, за умови фінансування та адекватного адміністрування. Дрони збираються з комплектуючих китайського виробництва, і потужності для цього існують.

    Але звертаю увагу керівництва краіни – у програмі дронів слабким місцем є боєприпаси та підривники для спорядження цих fpv-дронів. Такої кількості нема, треба замовляти.

    Нам потрібна велика кількість боєприпасів – готові бойові частини кумулятивних та уламкових гранат, їх треба замовляти заздалегідь у нас та за кордоном. Це не зроблено.

    Особлива проблема – відсутність серійного виробництва плати ініціаціі, які інтегруються з підривником та дозволяють убезпечити оператора при запуску дрона. Це не зроблено.

    Виробництво таких плат ініціаціі для дронів – найслабкіше місце у програмі fpv.

    Через відсутність державного серійного виробництва підривників для дронів ми несемо великі втрати – десятки наших операторів зазнали поранень або загинули на своїх боєприпасах.

    Нам потрібні тактичні баражуючі боєприпаси, тобто дрони, побудовані навколо бойові частини, які не треба спеціально збирати у польових умовах, а які одразу готові до застосування і абсолютно безпечні для операторів.

  • Димова завіса. Що не так із російською культурою?

    Димова завіса. Що не так із російською культурою?

    Проблема російської культури в тому, що розмова про неї ніколи не стає розмовою про культуру. Натомість вона приречена перетворюватися на дискусію про політику. Авторство цього переродження належить самій Москві, яка позбавила свою культуру політичної нейтральності. Вона перетворила її на пакетний товар, але цей товар на різні ринки постачається в різній комплектації.

    В цьому полягає головна причина україно-європейських “труднощів перекладу”. Париж і Київ, Стокгольм і Львів мають дуже різний досвід взаємодії з російською культурою. Слова однакові – а контекст відрізняється. Тому те, що ми сприймаємо закономірним, для багатьох на Заході видається надмірним. А те, що ми зчитуємо як культурний колабораціонізм, навряд чи інтерпретується так само у дружніх столицях.

    “Хто тримає цей район?”

    Головне завдання російської культури на території імперії – бути прапором. Назви міст, пам’ятники на п’єдесталах, топоніміка вулиць – все це покликане маркувати простір. Імперська культура ієрархічна, а тому працює табель про ранги: “центральні” постаті мають столичну “московсько-пітерську” прописку, а “другорядні” – якусь ще. 2014 рік запустив в Україні процес ревізії – і ми стали свідками декомунізації. 2022 рік посилив гостроту – і в країні набрала обертів культурна деколонізація.

    І ні, це не боротьба з історією. Україна проходить той самий шлях, який до неї проходили десятки колишніх колоній у момент набуття суверенітету. Право надавати імена – один із проявів влади. Тому Москва так гостро реагує на появу в Україні нових назв. Тому так наполегливо відмовляється називати українські міста – новими іменами. Нічого дивного, що минулої зими російська армія воювала в “Артемівську”, а ракети в російських новинах прилітають у “Дніпропетровськ”.

    Україна збільшує культурну дистанцію – замінюючи топоніміку та коригуючи шкільні програми. Займається культурною емансипацією – відправляючи пам’ятники до музеїв та проводячи ребрендинг армії. Воює за ідентичність – прибираючи імперські символи та перейменовуючи станції метро. Якщо Москва хотіла загальмувати цей процес, їй треба було не розпочинати війну. Але коли ти забираєш у своєї культури політичну нейтральність, перетворюєш її на пакетний товар і продаєш у зв’язці з лояльністю до імперії та прийняттям російської версії історії – не варто чекати, що це купуватимуть у країні, на яку ти напав.

    А втім, рівно з цієї ж причини українська оптика погляду на російську культуру не завжди співпадатиме із західною.

    Строк давності для біографії

    Коли йдеться про сучасних письменників та артистів, то їхню біографію припустимо вимірювати поглядами. Прижиттєвий культурний внесок легко перекидається прижиттєвим людожерством. Той, хто сьогодні виступає адвокатом Путіна та Кремля, передбачувано позбавляється європейських гастролей та американських віз. Але коли йдеться про класиків – все набагато складніше.

    В Україні велика спокуса оголосити сучасну російську політику прямою спадкоємицею російської культури. Провести пряму лінію із “золотого століття” російської літератури – до Бучі. Зі “срібного віку” – до Маріуполя. Ми маємо право на власні емоції, але, найімовірніше, нам навряд чи вдасться продати нашу позицію дружнім столицям. З тієї простої причини, що після Другої світової війни в Європі не готові купувати есенціалізм.

    Есенціалізм стверджує, що деяким сутностям характерний незмінний набір аспектів. Що явища непорушні, а їхні характеристики – стабільні. Під час Другої світової було заведено пояснювати злочини Третього Рейху природою німецької культури. Але вся подальша європейська дискусія закінчилася тим, що від цієї концепції було вирішено відмовитись.

    Післявоєнний консенсус звівся до того, що у злочинах винні сучасники злочину. Тому Лені Ріфеншталь несе відповідальність за Третій Рейх – на період якого припав розквіт її кар’єри. А Ріхард Вагнер, який помер за п’ятдесят років до перемоги нацистів – ні. Тому сьогодні публічний перегляд фільмів Ріфеншталь може розцінюватися як політичний жест. А прослуховування циклу опер “Кільце Нібелунга” залишається культурним перфомансом, а не політичною прокламацією.

    Українська спроба закенселити російську культуру на Заході ризикує наштовхнутися на цю ж саму логіку. У відповідь ми почуємо, що класична культура не дорівнює актуальній політиці. Що пам’ятники полісемантичні – і тому беззахисні перед спробами режимів поставити їх собі на службу. Що спроба покласти колективну провину на давно померлих письменників і художників лише за фактом їхнього громадянства не витримує критики. Зрештою, нам скажуть про те, що культура російської людини – це культура, створена не тільки росіянами.

    Нам скажуть, що в досвіді дорослішання російського солдата опер Чайковського було менше, ніж альбомів “Бітлз”. Що читав він не так Толстого, як Дюма. Що обираючи між Ейзенштейном і Тарантіно, найімовірніше, віддавав перевагу останньому. І це буде ключовим аргументом наших співрозмовників проти спроб встановити причинно-наслідковий зв’язок між національним культурним фундаментом та воєнними злочинами.

    Зворотний бік прекрасного

    Сучасна Росія – це гібрид. За своєю природою це антиєвропейська держава з європейською культурою. Ця культура успадкувала в Європи, наслідувала Європу і створювалася за європейськими правилами та канонами.

    В імперських колоніях – включно з Україною – російська культура мала витісняти і заміняти. Імперський історичний наратив – замість українського. Російські імена – замість національного пантеону. Повсюдність російської культури мала маргіналізувати локальні культури – витісняючи їх на периферію. Але при цьому на Заході завдання російської культури зводилося не до заміщення, а до дипломатії.

    Російська держава тривалий час використовувала власну культуру в якості дипломатичного фасаду. Вона мала провокувати інтерес і народжувати зацікавленість. Підкреслювати цивілізаційну спільність та створювати переговорне поле. Європейська природа російської культури відволікала увагу від антиєвропейського характеру російської держави. А художникам та артистам випадала роль торгових представників із продажу “загадочной русской души”. Де у чітко вивірених пропорціях змішані ведмідь та супутник, балалайка та балет, ізба та конструктивізм.

    Геній і лиходійство виявилися цілком сумісними – у великодержавному наративі. Репресії 37-го – але П’ята симфонія Шостаковича. Танки в Будапешті та розгром Празької весни – але п’ять чемпіонів світу з шахів. Вторгнення до Афганістану – але Бродський з Нобелівською промовою. Щоразу зовнішній спостерігач міг дозволити використати культурний контекст у ролі універсального “натомість”. “Натомість Нурієв та Плесецька”. “Натомість Шаляпін та Тарковський”. “Натомість Дягілевські сезони та російський авангард”.

    Можна визначати переваги як продовження недоліків. А можна і навпаки: говорити про те, що недоліки – лише продовження переваг. Одночасне сусідство в Росії політичного варварства та офіційної культури дозволяло багатьом на Заході ігнорувати перше і зосереджуватися на другому.

    Складнощі перекладу

    На відміну від України на Заході немає звички бачити в російській культурі загрозу власній ідентичності. Натомість там схильні сприймати багатьох російських класиків як давно глобалізованих персонажів. Як імена, що існують у відриві від національної крові та ґрунту. Як спадщина, яка належить усім і нікому. Цей досвід може суперечити українській оптиці – але це не означає, що наші співрозмовники від нього будуть готові відмовитись.

    І точно так само на Заході можуть не враховувати український контекст. Не розуміти природи культурної деколонізації. Не помічати сенсу імперської топоніміки. Наші досвіди співіснування з російською культурою дуже різні, щоб бути зрозумілими без перекладу. Ми тридцять років дозрівали до власної культурної емансипації, а тому маємо бути готові пояснювати те, що відбувається з нами – собі та світу.

    Впродовж багатьох років Захід, поглядаючи на схід, дивився крізь Україну – відразу на Росію. І ми маємо право тепер вимагати зміни оптики. Нам можна говорити нашим західним співрозмовникам про український культурний ландшафт – літературний, музичний, художній. Про все те, що довгий час було terra incognita як для них, так і для нас самих. Про все, що не було видно у світлі імперських софітів, які висвічували одну лише російську культуру. Про все, що було приречено існувати в тіні – чи в підпіллі.

    Ми навряд чи досягнемо мети, якщо закликатимемо до кенселінгу чужого культурного пласта. Подібний підхід йтиме врозріз із повоєнним західним консенсусом. Але ми маємо право вимагати не підмінювати розмову про російські воєнні злочини дискусією про Толстого та Чехова.

    Ми не зможемо продати ідею бойкоту російської культури. Але ми маємо наполягати на деколоніальній оптиці при погляді на неї. І кожен її культурний артефакт має вивчатися як пам’ятка імперії та приклад її офіційного дискурсу – зокрема про підкорені народи.

    Ми не можемо завадити Заходу говорити про європейську природу російської культури – але це не повинно бути для них приводом ігнорувати антиєвропейський характер російської держави.

    Право не судити про Чайковського по російському солдатові невідривно пов’язане з обов’язком не судити про Росію за Чайковським.

    Зрештою, Росію представляє не її культура. Її репрезентують Буча та Маріуполь.

    Як би на цій підміні не наполягала Москва.

  • Яка країна стане наступною замовленою Путіним війною

    Яка країна стане наступною замовленою Путіним війною

    Проплатили?

    Зараз вже зрозуміло, що Хамас своїм кривавим нальотом на Ізраїль вистрілив собі навіть не в ногу, а в голову. Ізраїль систематично знищує цю банду, і більше їй господарем гази не бути. Для чого ж вони полізли на Ізраїль?

    Моя версія – Кремль замовив це безпрецедентне за масштабом напад лідерам Хамас і курирує їх іранцям. Просто проплатив, за своєю звичайною практикою, цю війну.

    Мета – переключити західну увагу і американську допомогу з України.

    Росіяни, ймовірно, пообіцяли прикрити Хамас від ізраїльської відплати. А бородаті головорізи купилися по недоумству. Тепер Росія шумно впрягається за Хамас, але без успіху.

    А Натаньяху його російські “друзі”, при підготовці цього вторгнення, ймовірно, приспали заявами, що у них все під контролем і нападу Хамас не буде. Звідси і ефект несподіванки.

    Наступною замовленою Путіним війною може стати напад Венесуели на Гайану.

  • Духовний брат Путіна Орбан не мусить вирішувати долю України

    Духовний брат Путіна Орбан не мусить вирішувати долю України

    Вимушену поступку прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана щодо переговорів про членство України в Європейському Союзі, можна сприймати по-різному. Однак не повинно бути, щоб одна країна отримувала такі повноваження через можливість вето. Це правило необхідно змінити. Не може бути так, щоб одна людина скасувала рішення, яке підтримують 26 інших глав європейських держав. Не можна вічно дотримуватися цього правила, яке вже давно виявилося помилковим. Повинна бути процедурна можливість виправити таку серйозну помилку.

    І також має бути можливість викинути Віктора Орбана та його країну з ЄС. Він правий автократ і завжди ним буде. Та завжди твердо стоятиме на боці Путіна, духовним братом якого він є. І, звичайно, він не піддався й продовжуватиме використовувати своє право вето та блокувати колективні рішення Євросоюзу щодо України. А ЄС настільки толерантний до цього постійного шантажиста, що винагороджує його розблокуванням мільярдів заморожених коштів.

    10 мільярдів євро на 9,6 мільйона населення – це непоганий прибуток. Хоча можна не сумніватися, значна частина цих грошей буде перерозподілена самому Орбану, його родині, олігархічному оточенню та піде на підкуп угорських пенсіонерів, яким диктатор встигне виплатити 13 пенсію. Щоб на наступних виборах вони проголосували за нього і його політичну силу – “Фідес”.

    Постійні мільярдні подачки, які Орбан вибиває для Угорщини від Євросоюзу, стали не чим іншим, як корупційною підтримкою його режиму. Від свого патрона Путіна прем’єр отримує дешевші енергоносії, від Європейського Союзу фінанси, а угорцям це подається, як успішна політика влади, що нібито переймається проблемами пересічних громадян своєї країни. Така собі постійна та успішна конвертація грошей у політичні дивіденди.

    Орбан і його проросійське оточення є корумпованими до глибини душі, однак в Брюсселі замість того, щоб поставити шантажиста на місце, з усіх сил намагаються їх задобрити. Хоча подібні “здобрення” лише заохочують орбаністів на нові підлості щодо України. Недаремно один із радників Орбана нахабно натякає, що в Угорщини буде ще 70 можливостей ставити Україні палки в колеса.

    Те, що Україна почала переговори про вступ в ЄС глибоко символічний акт. А що Орбан зможе забрати з собою 10 мільярдів – це реальність європейської політики. Що стане заохочуваним прикладом для всіх європейських проросійських сил, як шантажем можна легко добитися для себе потрібних результатів. І якщо й далі таким же чином продовжувати практику утихомирення Угорщини, то

    в майбутньому за кожне голосування щодо підтримки України доведеться, як мінімум, виплачувати Орбану по 10 мільярдів євро.

    У той час, коли об’єднаній Європі необхідно різко нарощувати воєнну підтримку України, бо не виключено, може виявитися, що деякий час європейцям доведеться самостійно, без Сполучених Штатів, підтримувати боротьбу українців з Московщиною.

    Але Орбан не був Орбаном, якщо пішовши на одну поступку, не заблокував б виплату допомоги ЄС Україні в 50 мільярдів євро. Будапешт продовжує гру з Брюсселем “в дам не дам”, і так може тривати нескінченно, якщо не поставити шантажистів на місце.

    Адже це безпрецедентний зразок політичного цинізму, відкрити перспективу вступу і водночас зупинити життєво необхідний транш у 50 мільярдів. Схоже, що Путін дуже задоволений своїм васалом, який беззастережно нав’язує свою волю Європі. І у цього реалізатора інтересів Москви все ще є багато можливостей перешкодити процесу вступу України, і саме це він зараз й робить.

    Однак, якщо все закінчиться війною, яка прийде і на територію ЄС, то чи не буде вже занадто пізно, щоб зрозуміти, що проведення подібної політики щодо агента впливу Кремля в Європі було принципово неправильним?

    Тому замість продовження політики постійного намагання задобрити Орбана, потрібно поставити його перед необхідністю зробити свій вибір між Брюсселем і Москвою. Якщо ж він відмовиться його зробити, необхідно звільнити Угорщину від членства в ЄС, або ж принаймні призупинити на час його прем’єрства перебування угорської держави в Євросоюзі. З усіма наслідками, які з цього випливають, включно з замороженням усіх можливих дотацій, котрі роками тримають орбанівський режим на політичному плаву.

    Європейський Союз нарешті перескочив свою тінь і, незважаючи на Орбана, почав переговори з Україною та Молдовою як кандидатами на вступ, і це великий поступ вперед. Але якщо на заваді виділення коштів для України постійно виникає Віктор Орбан, то варто унеможливити надалі йому це робити. Він і його “фідеська мафія” є фатальним злом для Європи, яке не можна більше заохочувати поступками.

    Наразі можна провести паралель між тим, що сьогодні з таким неприхованим ентузіазмом робить угорський прем’єр, і тим, що творила колишній канцлер Німеччини Ангела Меркель. У 2008 році, проросійській Меркель, разом президентом Франції Ніколя Саркозі (який за походженням був наполовину угорцем), лише з великими труднощами вдалося перекрити для України можливість вступу до НАТО, коли практично всі члени Північноатлантичного альянсу на це погоджувалися.

    На совісті цієї пропутінської фрау, як і Саркозі, війна Росії в Грузії 2008 року, окупація Москвою Криму і Донбасу у 2014 і Велика війна у 2022 році. Тоді Меркель послала Путіну чіткий меседж: доки Німеччина закуповує нафту та природний газ у Росії, Російська Федерація має розв’язані руки щодо своїх сусідніх держав. Зрештою, політика “вільних рук” для Росії нині обходиться Європі та самій Німеччині набагато дорожче, ніж якби Україні дали “зелене світло” на вступ до НАТО і ЄС.

    Ситуація у 2023 році змінилася, і початок переговорів держав ЄС про членство України в Євросоюзі означає, що там вже визрівають до того, щоб сприймати вторгнення Росії в Україну, як атаку на саму об’єднану Європу. Адже в плани Путіна входить не тільки підкорити Україну і знищити її державність, а й розвалити Європейський Союз і витіснити Сполучені Штати в Європи.

    Геополітичної альтернативи вступу України в Європейський Союз немає і не може бути. Політичні та економічні критерії відразу відходять на другий план, коли йдеться про історичну долю Європи. А вона зараз вирішується на фронтах війни в Україні.

    Якщо Орбан не хоче перебувати в одній європейській організації разом з Україною, то це його право. Питання тільки в тому, чи захочуть далі самі європейці погоджуватися з перебуванням в ЄС неприхованого союзника російського диктатора Путіна?

    Після того, як в Угорщині під керівництвом Віктора Орбана, були демонтовані демократія, верховенство права, розподіл повноважень державної влади та свобода преси, а опозиція придушена, настав час серйозно поставитися до того, що він зробив з цією країною, і нарешті розпочати процедуру призупинення її членства в ЄС. І не виділяти цій “Орбанщині” ні грошей, ні прав голосу доти там не буде повністю відновлено верховенство права, свободу преси, рівні можливості для усіх політичних сил і демократія.

    Ця шантажистська держава, з корумпованим урядом не мусить мати своїх представників в ЄС, адже це повністю перекреслює усі основоположні принципи на яких створювався свого часу Європейський Союз. За це потрібно давати Будапешту не мільярди доларів дотацій, а навпаки – накладати не нього санкції ЄС.

    Орбан роками публічно виступає в ганебній ролі поплічника і маріонетки Путіна, не можна дозволяти Угорщині систематично обманювати себе, та при цьому постійно удавати, що нічого не сталося, це шлях для ЄС в нікуди. І далі продовжувати це – контрпродуктивно.

    З цього необхідно зробити відповідні висновки, і довести до всіх інших, що кожен, хто повільно руйнує демократію у своїй країні, повинен очікувати, що в будь-який момент буде припинено його фінансування з ЄС.

    З Угорщиною зараз потрібно діяти від зворотного: повідомивши Будапешту, що Угорщина отримає обіцяні їй мільярди євро тільки тоді, коли виділені для України кошти будуть затверджені, перераховані та почнуть використовуватися. І, звісно, всі перешкоди для виплат українцям, створені Угорщиною, будуть усунені.

    Політичне шахрайство Орбана мусить бути зупинене. Воно має нарешті підштовхнути Євросоюз до перегляду принципу одностайності у прийнятті рішень, і скасування його. Щоб повністю перекрити можливості впливати на прийняття вирішальних для Європи рішень тим, хто мислить інтересами, а не цінностями. Зараз сприятливий момент, коли ЄС має можливість визначити себе як спільноту цінностей, а не лише як бізнес-асоціацію. Держава, обранці якої поводяться як лідери країни-ізгоя, не мусить диктувати свою волю іншим.

    Окрім того факту, що шантаж у такий надзвичайно критичний момент, який загрожує існуванню Української держави, не може бути сумісним із цінностями більшості європейців, Віктор Орбан повинен тепер принаймні сказати, який позитивний і важливий внесок він зробив для ЄС, щоб отримувати від нього дотації в десятки мільярдів євро. Підлеглість Путіну тут явно не має зараховуватися.

    Настав час поставити політичний мат баламутам з Угорщини. Адже як можна сприймати Європейський Союз серйозно, коли він дозволяє публічно й абсолютно безсоромно знущатися з його принципів такому шахраю, як Орбан?

    Тепер головне слово за Євросоюзом. Якщо там елегантно спромоглися обійти вето угорського прем’єра щодо початку переговорів з Україною стосовно членства в Євросоюзі, то треба сподіватися, що також зможуть знайти не менш вишуканий спосіб зробити всі заплановані фінансові та військові ресурси доступними для України, незважаючи на блокаду Орбана.

  • Росія обіцяє проблеми Фінляндії, а сама рятується яйцями Ердогана

    Росія обіцяє проблеми Фінляндії, а сама рятується яйцями Ердогана

    Але поки що шукає снаряди в Північній Кореї і чекає рятівні поставки яєць з Ірану і Туреччини, які анонсуються на всю країну з телевізора як порятунок

    Колись велич закінчилась «ніжками Буша». А тепер рятують Москву яйця Ердогана на тлі зростаючою величі.

    Але санкції не працюють, ні. І звісно Росія може воювати нескінченно. Бо ж має до біса ресурсів. І ніяк не виснажується від того, що половину бюджету витрачає на війну.

    Правда в тому, що у протистоянні з Заходом Росія вже напружилась на повну. І варте Заходу трошки підняти рівень фінансових витрат на війну і Росії вже не буде чим відповісти. При тому, що Захід поки що взагалі не відчуває цих витрат.

    Чи знає про це Захід? Звісно знає. Чи підніме він планку? Ніхто не знає.

    Але чим більше ми чуємо заяв, що скоро Росія може напасти на країни НАТО, тим більше можливостей у європейських і американських політиків збільшити фінансові витрати на протидію Росії, а значить на підтримку України. Бо цю історію ще треба продати західним виборцям. Бо так працює демократія. І тому дуже доречно, о Путін обіцяє проблеми Фінляндії. Це допоможе колективному Заходу ухвалити рішення і підняти ставки у грі на виснаження. Захід може собі це дозволити. А Росія вже ні. Бо ви вже чули «що все пропало, бо у Росії рекордний бюджет на оборону». А якщо він рекордний, то збільшувати його далі дуже важко.

    І так, ми не маємо порівнювати виснаження України і Росії. Бо один на один ми б не встояли. Але завдяки підтримці Заходу з початку війни витрати України на війну тотожні витратам Росії на війну. І тому наразі ми маємо приблизну рівність на фронті. Тимчасовий паритет, який досягнена максимальним напруженням зусиль Росії. При можливості Заходу збільшити витрати.

    Чи хоче Захід кинути Україну? Ну напевно виходячи із цього бажання Шольц і Макрон панькаються з Орбаном і витрачають на цього угорського царька так багато свого часу. І може тому адміністрація Байдена напружилась навіть перед Різдвом щоб отримати прогрес у переговорах про кордон. Так зазвичай поводять себе коли хочуть кинути?

    Ми дуже довго чуємо, що Захід зливає Україну. І весь цей час Захід монотонно нарощував підтримку України. Так, в моменті є затримка з допомогою. По великому рахунку технічна затримка, яка дійсно дуже болюча в контексті військової допомоги, але є недоліком демократій. Яка має закінчитись великими пакетами допомоги як з боку ЄС, так і США. І в Європі і в Вашингтоні є політична воля підтримати Україну. І це очевидно. І це вже є плюсом демократій. А демократія може бути менш ефективною за автократію в короткостроковій перспективі, але завжди виграє в довгостроковій.

    Поразка України буде поразкою для Заходу. Так навіщо розумним і впливовим, а ще дуже багатим, програвати в той момент, коли вони близькі до виграшу. Втома від війни, особливо якщо та війна дуже далеко, нескінченно приємніша, ніж головна біль від збільшення ризиків після виграшу Путіна. А головне, той головний біль буде набагато дорожчим. А ми ж не сумніваємось, що в Вашингтоні і в Брюсселі вміють рахувати гроші. І щоб там не казали популісти під час виборів, коли вони заходять в кабінети, то аргументи національних інтересів починають домінувати. Якщо вони, знов таки, не зовсім відбиті. Але навіть до потенційної перемоги Трампа у цього світу є ще цілий рік.

    А до чого тут яйця? Та просто ілюстрація. Бо в країні, де все добре, можуть зростати ціни на яйця. Вони постійно стрибають, що в Україні, що в США. Просто в країні, де все добре, зростання вартості яєць не призводить до кризи державного рівня і черг на кілька годин на морозі, щоб ці яйця купити. І чим бідніша країна, тим важливіші ціни на яйця, бо це найдешевший білок. І в Росії раптом ціни на яйця стали дуже дуже важливі. Попри забиті ресторани у Москві і Пітері. І попри браваду про те, що Росія стала тільки сильнішою.

  • Ми всі зараз в одному човні, і це не круїзна яхта, а підводний човен, з якого вихід тільки один – перемога

    Ми всі зараз в одному човні, і це не круїзна яхта, а підводний човен, з якого вихід тільки один – перемога

    Війна, по суті, це чистий прагматизм, розрахунки, математика, відсутність емоцій, прикладна ефективність та виваженість.

    При наявності ресурсів і навіть їх недостатності у війні виграє той, хто все це реалізує краще. Скоріше. Ефективніше.

    Але воюють люди. І це чиста емоція. Бо в бою адреналін шарашить так, що крім емоції нема нічого. Емоція та те що засвоєно та напрацьовано до рівня автоматизму. Нема автоматизму, шарашать емоції. Балансу емоцій та прагматизму нема.

    А ще, кожна людина вимірює все проекціями. Тобто кожну ситуацію, кожну дію побратимів вона проеціює на себе. Як “сусід” по окопу веде себе з іншими, так він поведе при певних обставинах зі мною. Якщо хтось кинув пораненого, хоча міг забрати, завтра він кине мене. Якщо я хочу щоб мене дотягнули до евака, я повинен дотягти всіх кого поранять. Якщо я загину, я хочу щоб зі мною простилися мої рідні і близькі. Тому я повинен зробити все, щоб загиблий побратим повернувся.

    І це не обговорюється. Інша річ як це зробити. Як це зробити, щоб не втратити більше і не наражати на небезпеку людей.

    Хто знає мене не за мережевими срачами а в реальному житті, знають що я в роботі цинічна, прагматична людина, схильна до перестраховок (БК або живлення? дайте два, а краще три) та параної без лишніх сентиментів, для якої виконання поставленої задачі важливіша емоцій і прихильностей. Особливо на війні.

    У нас в групі бпла є батько і син. Давно їх знаю по війні. Дружимо. Служать в одному підрозділі, призвалися в один день. В групі бпла, батько інженер а син пілот (і інженер при необхідності). Інженер крім технічних питань з бпла, зв’язку, ребу, займається самим основним – підготовкою БК та споряджанням ударних дронів. Пілотів кілька. І є пара людей, які б могли замінити інженера, а його використовувати для іншого. Але це мій запобіжник для всіх. Цинічний і виважений. Особливо враховуючи, які втрати були спочатку на підривах своїх же боєприпасів при споряджанні. Колхозимо, тут як є.

    Батько готує боєприпаси та споряджає дрони для сина. Інколи не для сина, але він цього не знає. Не знає хто буде працювати з його витвором мистецтва цього разу. Тому він все робить як для сина. Цинічно? Так. Про це ми домовились “на березі”. Але за більше ніж півтора року не було нештатних спрацювань, не було помилок, не було їблування. І система запобіжників від всієї херні, просто захмарна. Бо то синочка. І я це цинічно та бездуховно використовую.

    А ще я категорично проти жінок в піхоті при інтенсивних та запланованих діях. Не тому що не справляються. Часто справляються краще хлопців. Але не дай бог з нею щось трапиться, все, всі оті навчані піхотинці, всі оті тигри стають жєнтєльмєнами і починають іі рятувати. Навіть коли не треба. Всі. Вся увага не туди куди треба, а на жінку. Ну, не завжди і не всі, але в основному таке відбувається. Це не її і не їх вина. Просто емоції. Бо воюють зараз прості, ще вчора цивільні люди. З певним вихованням та традиціями. Інколи це дуже заважає.

    Я це до чого. Ми періодично залучаємось для виконання певних задач. І як група ударних бпла і як піхота. А ще ми навчаємо піхоту. Відновлюємо боєздатність підрозділів. Гарно навчаємо. А ще ми готуємо молодших командирів піхотних відділень. Теж гарно готуємо. І один з основних стовпів в підготовці, це довести до людини що емоції не повинні впливати ні на планування ні на виконання задачі. Зайшов в емоцію, в кращому випадку загинув сам. У гіршому, поклав людей, провалив свою ділянку, підставив суміжників. Ефект доміно. На війні емоція це зло. Вона шкодить.

    Все що шкодить робить слабкішим, робить уразливішим. Сама висока уразливість у піхоти, це переміщення на відкритій місцевості. Захід на позиції, вихід, підхід до точок входа-вихода і евакуація. Евакуація це надскладна і наднебезпечна діяльність.

    Але я ніколи не чув навіть, щоб хтось відмовлявся від евакуації загиблих тим більше поранених. Інше питання – як це зробити, щоб не піддавшись емоціям не загубити особовий склад. Але забрати своїх, при першій нагоді, це просто правило. База. Це не обговорюється. Обговорюється тільки те коли і як. Бо крім вразливості евака є купа інших проблем включаючи мінування ворогом тіл загиблих. Всяко буває. Буває що обставини сильніші і просто нема можливості це зробити. Поки що.

    Але це все дуже важко переноситься бійцями. Бо кожен боєць в загиблому, якого не змогли евакуювати, бачить себе.

    Але любителям простих рішень цього просто не зрозуміти. А скоріше все вони розуміють, але роблять це навмисно, щоб підірвати бойовий дух та довіру. Бо інакше нема ніякого пояснення, чому за просування російських нарративів та деструктивні дії, досі ніхто не закрив рота одній депутатці. Особисте важливіше ніж держава? То як ви можете від людей вимагати ставити інтереси держави вище за своє життя?

    Я дуже обережно намагаюся критикувати те що відбувається. Тому, що ми зараз в одному човні. І цей човен ніхєра не круїзна яхта. Скоріше підводний човен з якого вихід тільки один – перемога. Але чому це не хочуть розуміти політики з правлячої партії, мені не зрозуміло.

    Facebook/Роман Донік

  • Путін ніколи не відступає: Європі слід готуватися до війни

    Путін ніколи не відступає: Європі слід готуватися до війни

    Росія загнала світ у “червоний глухий кут”, приставив до голови ядерний пістолет. Ніколи ще більшовики не були настільки зухвалі. Звичайно, вони готувалися напасти на Європу, але були змушені задовольнитись її переділом разом із Гітлером. А коли щось пішло не так, і дружбан Адольф вирішив «переділити» ще й їхню імперію – швидко мутували в антифашистів та вступили до антигітлерівської коаліції. І в Нюрнберзькому процесі вже мовили як «переможці», хоча, за ідеєю, мали сидіти поряд з Герінгом, Кейтелем і Ріббентропом.

    Далі текст мовою оригіналу.

    А потом была погоня за ядерной бомбой, Холодная война, шепелявящее старичье в Кремле, поражение от Запада в гонке вооружений и унизительный распад «совка». Словом, все пошло наперекосяк. Вечно кого-то догоняли, стояли в очередях, и мифический пломбир не перебивал вонь от уличных удобств. Посему счастье в виде спасительного КГБшника, успешно гадящего в трамвае, было таким желанным и долгожданным, что от явления плешивца внуки большевиков испытали поистине религиозный экстаз. При первых же звуках возвращенного гимна Александрова они расправили плечи, а потаскав «дедов на палках», налились реваншистской мощью. Понятно, что убийствами в Украине и натравливанием ХАМАС на Израиль эта красная жопа нагадила миру похлеще Насраллы, и рвать ее будут с удовольствием.

    Гэбэшный ренессанс был предопределен логикой системы, которой удалось выжить и умело мимикрировать. С учетом же ментальности деградирующего населения пост-совка, не было ни единого шанса на демократизацию, во что так охотно верили лукавые прагматики Запада: все эти Коли и Меркели, Берлускони и Саркози, Обамы и Макроны. Они, по сути, стали повитухами той большой войны, которую плешивец «еще и не начинал». У него мало времени. Через десять лет закончится эпоха Углеводородицы, и за «русские ресурсы» будут давать в морду. Нефтью и газом XXI века станут новые технологии. Именно за обладание ими и будет вестись скрытая борьба. С учетом же наращивания санкций, умноженных на обветшание инфраструктуры и общую деградацию империи с ее двуногим материалом, даже десяти лет у Путина нет. Поэтому следующая его каденция, скорее всего, будет финальной. Если весь последний срок, с 2018 по 2023 год крыса балансировала на грани мировой войны, помахивая ядеркой, и при этом откровенно убивая в Украине и опосредованно – в Израиле, – то следующий срок станет кульминацией всей эпохи путинского правления. С логичной развязкой.

    Путин никогда не отступает. Делая шаг назад, он намечает направление для двух скачков вперед. Такова крысиная тактика. Затягивая войну в Украине, он надеется на общую усталость Запада. Оккупанты испытывают голод в боеприпасах? – но и союзники Украины твердят об опустошенности военных складов. Европа долгое время разоружалась, и теперь практически беззащитна перед лицом половозрелого дикаря. У него нет современного оружия, зато есть человекообразная масса, которую он воспринимает как расходный материал, и жалеть не будет. Тактика тотального нашествия дикой орды и «закидывания мясом» может на какое-то время сработать. Европа не хочет воевать? – совкопитеки считают это своим преимуществом. Кто их сдержит, если Путин укажет в сторону стран Балтии и скажет: «Пора вернуть свое, советское?» Шольц, только сейчас доперевший вместе со своим СДПГ до мысли, что их жестоко поимели хитрожопые русские, подкупившие и развратившие целое поколение политиков? Макрон, рефлекторно хватающийся за телефон в надежде развести плешь-фюрера на французский поцелуй во имя мира? Путин ждет Трампа. Только с ним он готов разделить этот мир. А если нет – тогда будет грандиозный «бара-бум» под развеселую кобзонятину.

    Пропагандисты не скрывают своих ожиданий. Вот описание замера мнений мохнатиков: «Запад не будет бесконечно поддерживать Украину. Контрнаступление Украины оценивается как провальное практически всеми. В итоговой победе российской стороны практически никто не сомневается, однако некоторые указывают, что она требует возрастающего объёма трат. Следствием этого становится ухудшение жизни большинства населения страны, однако ментальная готовность к таким сложностям в социуме сформирована». И это все, что вы должны знать о пещерных настроениях. Они будут голодать, душить друг друга в очередях за яйцами, но «империя превыше всего». Будут грызть свои ракеты, облизывать гусеницы танков, похоронят сами себя, но не отступятся. Подарка, подобного тому, что Горбачев сделал Рейгану – в обмен на окорочка – не будет. Да и самих окорочков тоже. А мозги своих детишек совкопитеки начнут прожаривать с детсадовского возраста – чтобы «с раннего детства прививались от тлетворного влияния Запада». Следующее поколение должно быть тупым и беспощадным к внутренним и внешним врагам. А поскольку жрать будет нечего – должно уважать ягель и презирать круассаны. Репы на всех не хватит: царю нужны атомные субмарины! В Северодвинске пещерный адольфик заявил, что продолжит работу по «укреплению» своей «военно-морской мощи» за счет строительства атомных подлодок. «В ближайшие годы должны быть спущены на воду ещё три стратегических ракетоносца», — анонсировал Путин, накрыв оргастичным восторгом каждую безъяичную тварь. Ядерный пистолет к башке приставлен, курок взведен. И никто не знает, при каких обстоятельствах террорист-смертник сделает последний выстрел.

    По большому счету, выхода из «красного тупика» всего два. Первый – ликвидация главаря террористов. Ведь после этого часть банды ожидаемо разбежится, другая начнет рвать друг друга в битве за престол, третья – сколачивать банды на местах, в надежде ухватить свой региональный кусок и, подчинив себе местное население, тихо и по-быстрому отделиться от пещеры на фоне грандиозного «шухера». Убийство Путина запустит механизм распада империи деградантов, что было бы самым лучшим выходом из тупика, поскольку фигуры, равнозначной плешивцу, система так и не родила. Сам Путин не позволил. Так что Путло – ее последний великий карлик, намоленный всей людоедской сволотой.

    Есть и второй вариант: срочно вооружаться и готовиться к войне в Европе, ибо следующая цель озлобленных реваншистов – страны Балтии, которым дико хочется отомстить. Даже не вернуть, а именно – разрушить. Потому что «все, что не принадлежит дикарям – должно лежать в руинах». Судя по последним заявлениям европейских политиков, они начинают что-то понимать. Главное – чтобы это прозрение не пришло слишком поздно…

  • Невинувата, Кашпіровський, гопник та інші маски Путіна

    Невинувата, Кашпіровський, гопник та інші маски Путіна

    Нічого не змінюється, Путін використовує все ті самі маски, і на “кривій лінії”: Ображена, Невинувата, Кашпіровський, Таксист, Гопник.

    Конспірологи розмірковують про якихось двійників-трійників Путіна: Удмурт, Банкетний, Говорун тощо. Усе це, звісно, нісенітниця. Путін виступає сам. Однак у своїх виступах, зокрема й сьогодні, він послідовно змінює кілька масок-образів.

    1. Ображена-покинута.

    Нудне скиглення про те, як його образив Захід, водив за ніс, “поматросил и бросил”, відмовив у повазі, не став рахуватися.

    2. Не винувата я!

    Спроби виправдатися за те, що почав війну. “Це не я, “він сам прийшов”, тобто вороги перші почали, у нас не було іншого вибору. Якби ми не бомбили Київ, Захід змусив би нас вступати в одностатеві шлюби й молитися гендерно-нейтральному богу”.

    3. Кашпіровський.

    “У вас усе добре, економіка в порядку, фінанси теж, (спец)операція триває за планом, ви розслаблені, вам не боляче, не страшно, не гірко, ви не бачите закривавленого скальпеля біля горла”. Путін намагається працювати Кашпіровським, навіюючи росіянам, яким роблять лоботомію без наркозу, що їм не боляче.

    4. Таксист.

    Безладна балаканина тупого й малограмотного таксиста, який намагається справити враження на пасажирів “за історію” і “за політику”. “Ленін за завданням австро-угорців створив Україну, за це ми його випатрали й поклали в Мавзолей. Потім нацисти в біолабораторії ЦРУ створили бойового Зеленського, який вісім років “домбив Бомбас”. Ну щось таке.

    5. Гопник.

    Від скривдженого скиглення і виправдань переходить до спроб наїжджати, хамити й шантажувати. “Дядечку, дай рубль, а то в пику плюну, у мене сифіліс”. Так він намагається залякувати Захід і весь світ ядерною війною.

  • Не треба ілюзій: ситуація на фронті майже критична

    Не треба ілюзій: ситуація на фронті майже критична

    У нещодавньому дописі про В.Залужного і П.Порошенко зауважив, що проміжній сценарій війни перетворюється на негативний. Як і обіцяв, пояснюю, що маю на увазі.

    Проміжний — це коли ВСУ почали наступ, до моря і Криму не дійшли, бо були зупинені ворогом. І зафіксувалася нова лінія зіткнення. Негативний — це коли ворог почав контрнаступ і посунув нас навіть далі, ніж ми були перед своїм наступом.
    Вже на рівні наших воєначальників повідомляється, що ворог атакує по усіх фронтах. На певних напрямках він за тиждень просунувся більше одного кілометра. Єдина позиція, де у агресора нема помітних успіхів — це наш плацдарм на лівому березі Дніпра у Кринках. Але плацдарм, який не розширюється, обов’язково перетвориться на безглузду «незламну фортецю» на кшталт Бахмуту, де наші герої будуть гинути без відчутного впливу на загальний перебіг війни.

    Те, що зараз досяг ворог — це не прорив фронту. Нагадаю, що на початку свого наступу ВСУ просунулися до двадцяти кілометрів, потім встали. Та й минулого року росія намагалася захопити Донецьку та Луганську області, їй це майже вдалося, але все одно війська агресора були зупинені. А потім ЗСУ звільнили Харківщину і Херсон.

    Проте сьогодні ситуація принципова інша. Хоча тоді, як і зараз, агресор переважав нас чисельністю військ, а також у авіації, артилерії, бронетехніці, але ми були на підйомі. До нас надходили сучасні гаубиці і славетні «Хаймарси», які руйнували ворожу логістику і все, до чого долітали. Ми почали масово застоcовувати FPV-дрони, якими кошмарили ворога. Ми очікували невразливих, як здавалося, «Леопардів», «Абрамсів» і «Бредлі». Значні резерви ЗСУ готувалися на НАТІвських полігонах.
    Україна перебувала у центрі позитивної уваги всього світу. В нас повірили, що ми здатні на диво, на модернову перемогу над великим і потужним, але деградуючим ворогом, який добровільно суне у середньовіччя. Практично всі бажали якось нам допомогти. Бо кожен хоче бути дотичними до перемоги. І ніхто не бажає вкладатися у поразку.

    Сьогодні недоімперії кошмарить наших бійців своїми коригованими авіабомбами, проти яких ми фактично безсилі. Він почав їх випускати вже під час війни. Російська бронетехніка палає в українських степах, але ворог розгорнув виробництво і розконсервацію старих радянських танків і бронетранспортерів — це теж під час війни. Недоімперія налагодила контрабандне, але стабільне постачання чіпів для систем керування, і вже випускає відчутно більше, ніж ми, різних дронів. Зокрема, FPV-дронів з тепловізійним наведенням, баражуючих боєприпасів на зразок «Ланцету». Про сумнозвісні «шахеди» годі і згадувати.
    Як не дивно, але чомусь не знищують ворога бравурні анонси керівників нашої оборонної сфери, що ми чогось там запускаємо у серію. І воно ось-ось буде на фронті… У кількості 6 одиниць на місяць, як гаубиці «Богдана», чого не вистачає навіть для покриття втрат.

    Дивним чином ворог почав переважати нас і у мотивації. Орки пруть і пруть по всіх усюдах. Бо вірять, що ми вичерпалися, і під час кон’юнктурної паузи у союзників нас можна дотиснути.

    Росія змогла досягти враження у своєму суспільстві, що війни практично нема. І що вони перемагають Україну без надзусиль. Успішно розкручується недоімперський міф про російську суперцивілізацію, яка вказує шлях людству.
    Натомість після невдалого наступу українська влада виглядає відверто розгубленою. Ми не чуємо від неї тверезих оцінок ситуації і реалістичних планів досягнення перемоги чи хоча б закінчення війни. Натомість з офіційного телевізора продовжує литися пропагандистський сироп.

    Вся орієнтація нашої влади — виключно на західних партнерів, а не на українське суспільство. На прохання допомоги, яку вже надавати не дуже й хочуть, замість пробудження волелюбної креативної сили України. Не на чесну розмову з українцями. Не на рішучі кроки по зміні неефективної системи влади, яка — це ж наочно — не дозволяє перемогти потужного ворога.

    То що, час тікати світ за очі, створюючи автомобільні затори на кордоні з Польщею вже з нашого боку? Ні. Бо війна — це коливальний процес. Зараз маятник, як і на початку війни, хитнувся на бік ворога, він завчасно тріумфує. Але гарантовано буде і зворотний рух. Принципово важливо, щоб у цей зворотний рух була додана наша енергія.

    Треба починати не «героїчно рятувати Європу від російської навали», як люблять повторювати наші очільники, а воювати з напруженням всіх сил за існування України — як було на початку вторгнення. Своє бачення першочергових кроків я описав раніше.

    Інакше маятник припинить коливатися і застигне. Десь на адміністративному кордоні областей, які агресор вже записав у свої трофеї.

  • Це тиждень найважливіших рішень. Чого очікувати

    Це тиждень найважливіших рішень. Чого очікувати

    Цей тиждень може стати тижнем найважливіших рішень на нашу користь. А може й не стати.

    1. Військова, фінансова, гуманітарна допомога США ($60+ млрд на 2024 рік).

    Хто ухвалює рішення: Конгрес США (Сенат, а за ним Палата представників), дедлайн – до кінця тижня.

    Головна проблема: Запекла суперечка щодо додавання в пакет різкого посилення міграційних норм, на якому наполягають республіканці.

    2. Фінансова допомога ЄС (€50 млрд на наступні чотири роки).

    Хто ухвалює рішення: лідери країн ЄС на саміті 14–15 грудня.

    Головна проблема: Орбан.

    3. Схвалення початку переговорів щодо вступу України в ЄС.

    Хто ухвалює рішення: лідери країн ЄС на саміті 14–15 грудня.

    Головна проблема: Орбан.

    4. 12-й пакет санкцій ЄС проти Росії.

    Хто ухвалює рішення: Імовірно, дійде до рівня лідерів ЄС.

    Головна проблема: Орбан та економічні інтереси різних країн.

    Разом: Помолімося.

  • Візит Зеленського до Аргентини: основні факти

    Візит Зеленського до Аргентини: основні факти

    Прочитав багато різного про візит президента нашої держави до Аргентини. Особливо обдаровані люди встигли уже багато різного написати, але мене цікавлять більш серйозні і важливі факти.

    А факти наступні.

    Обрання вперше за тривалий час лідером Аргентини політика, що виразно орієнтується на Захід та займає відверто проукраїнську позицію, серйозний шанс та можливість для України. Тривалий час Аргентина (як і чимало інших латиноамериканських держав) намагалася грати в “протиставлення Заходу”, квінтесенцією чого мав стати вступ до БРІКС – організації, яка як альтернатива “Заходу” і замислювалася, і яка тривалий час була серед улюблених геополітичних іграшок одного бункерного діда. І от президентом Аргентини стає Х. Мілей, і все, ніхто уже ні до яких БРІКС не йде. І це вже серйозно, бо опора на ідею, що він створює якусь “альтернативу Заходу”, є однією з базових ідеологем кремлівського режиму.

    Мілей, до всього, від початку повномасштабного російського вторгнення займав виразну проукраїнську позицію, що теж не було типово для аргентинської політики. Отже, для нас це все – шанс змінити розклади у політиці Південної Америки, і досить безглуздо ці шанси гаяти.

    Але це не все. І мова тут не лише про Аргентину. Сам Мілей, не зважаючи на свій досить своєрідний імідж, має досить праву економічну програму, і багатьма правими політиками світу розглядається як свій. У тому числі і тими, хто досить неоднозначно ставиться до підтримки України. Наприклад, Мілея з перемогою привітав Д. Трамп. Тому контакти з Мілеєм для України – це ще і додаткові дипломатичні можливості на майбутнє.

    Зрештою, це уже певною мірою відігралося, бо В. Зеленський мав в Аргентині досить змістовну розмову з В. Орбаном, який теж приїхав на інавгурацію аргентинського лідера. Орбан, очевидно, теж планував налагодити контакти з екстравагантним президентом Аргентини, і от – точка входу для контактів з нашим дуже складним сусідом. Зрештою, для нас це важливо у контексті рішень, які має ухвалювати ЄС у грудні. Отже, якщо нам тут допоможе певним чином Аргентина – тим краще буде для всіх.

    Тривалий час Південна Америка була дуже далекою від України не лише географічно, але й політично. Тепер є шанс щось змінити, шанси треба використовувати, бо історія їх дає не завжди, а у випадку України – ще і не часто.

  • Європа наступає на старі граблі

    Європа наступає на старі граблі

    На відміну від Франції та Німеччини, які вже не бояться Путіна після того, як Україна, ціною величезних зусиль і людських жертв, зупинила путінську Росію, Японія, Південна Корея і Тайвань серйозно готуються до війни з Китаєм.

    А Захід, як завжди, хитрує, – в 30-ті роки минулого століття стратегія “умиротворення” Гітлера закінчилася страшною війною і розгромом європейських держав. В кінці 20 століття, на початку 21 століття західні країни вибрали знову схожу хитру, гібридну стратегію одночасного “стримування” і співпраці з путінською Росією, яка, зміцнівши, вчинила віроломний напад на Україну.

    І ось зараз захід, в черговий раз, наступає на ті ж граблі, доводячи собі, що військово-політичний глухий кут в російсько-українській війні дозволить їм, з одного боку, зберегти ослабілу Україну, позбавивши її європейських домагань. А з іншого боку, знесилить путінську Росію настільки, щоб вона і не мріяла про війну з НАТО і Євросоюзом.

    Звідси, цей підвищений геополітичний цинізм, лицемірство і безвідповідальність Європи і США в найгостріший момент російсько-української війни. У західній політології це називається “реалполітик” або пріоритет тактичних геополітичних інтересів над цінностями західного світу.

  • Окопи та офіси. Чим небезпечна відставка Залужного

    Окопи та офіси. Чим небезпечна відставка Залужного

    Наш найскладніший армійський досвід припав на Бахмут.

    Один мій товариш казав мені тоді, що внутрішньо згоден бути тут. Що готовий миритися з тим, що відбувається. Що не проти терпіти погрози та ризики. З однією умовою – якщо рішення про оборону міста ухвалювалося військовими, а не політиками.

    Його можна було зрозуміти. Солдат ніколи не бачить загальної картини. Не може оцінити стратегічний задум. Що менше зірок на твоїх погонах, то меншим обсягом інформації ти володієш. Загальним задумом володіють на самому верху, але якщо на твоїх погонах зірок немає зовсім, то тобі залишається лише вірити в розумність плану.

    Що ближче ти до “нуля”, то менша твоя особиста зона контролю. Твоєю долею розпоряджаються люди, яких ти не бачиш. Твоє життя залежить від тих, кого ти не знаєш. І тому така важлива переконаність в усвідомленості того, що відбувається. Віра в те, що твоя доля – в руках професійних військових, а не політиків.

    Цілком можливо, що самі політики переконані, що вони також займаються війною. Вони можуть сказати, що військова вертикаль так чи інакше замикається на людині без погонів. Що мандат довіри, отриманий під час виборів, дає їм право ухвалювати кадрові рішення і визначати, кого призначати командувачем армією.

    Але в тому й особливість, що оптика політиків аж ніяк не має збігатися з оптикою тих, хто воює. Збройні сили звикли розділяти людей у погонах та людей у кріслах. І те, як самі політики сприймають можливу зміну командувача, зовсім не обов’язково співпадатиме з тим, як побачать цю кадрову ротацію ті, хто на фронті.

    Сама поява новин про конфлікт між Валерієм Залужним та Володимиром Зеленським закріплює в суспільній свідомості думку про самостійність головкому. Про те, що він здатний заперечувати політикам. Ймовірно, саме ця його якість не подобається главі держави. Але річ у тому, що ця ж якість Валерія Залужного важлива для тих, хто є його підлеглими, а не начальниками.

    У випадку його відставки будь-хто, хто буде призначений на його місце, опиниться в максимально вразливій ситуації. Бо сприйматиметься як слухняний інструмент у руках політиків. Його офіцерський досвід, армійська кваліфікація та військовий талант виявляться вторинними порівняно з цим фактором. Для сотень тисяч людей у погонах Валерій Залужний буде людиною, звільненою за власну думку, за готовність сперечатися та відстоювати свою позицію. А будь-хто, хто прийде йому на зміну – сприйматиметься як виконавець волі президента.

    Солдат не може оскаржити наказ – тому йому важливо знати, що цей наказ має сенс. А ще важлива віра в командира – і в те, що той наважиться заперечити, якщо отримає нерозумне чи самогубне розпорядження. Віра в командира – це віра в людину, здатну зберегти твоє життя.

    Одна річ, якщо армія вважає, що нею керують професіонали. Вихідці з її ж середовища. Люди, які розуміються на стратегії та тактиці. І зовсім інша – якщо армія починає вважати, що нею керують політики. Політик може бути популярним, яскравим, харизматичним, але той факт, що він не носив погони – знижуватиме загальний рівень довіри до його рішень. Він приречений на те, що його сприйматимуть як людину, яка думає про свій рейтинг та популярність. Якщо армія вирішить, що нею керують політики, це позначиться на її настроях.

    Утім, ідеться не лише про армію. Якщо суспільство бачить, що популярного, але норовливого генерала позбавляють посади, воно відтепер покладатиме всю повноту відповідальності на того, хто його звільнив. Будь-яке ускладнення на фронті цієї миті ризикує стати особистою відповідальністю президента та його оточення. В момент свого звільнення Валерій Залужний залишиться єдиним спадкоємцем “непрограшу” у війні. А весь наступний літопис війни буде писатися з чистого аркуша.

    Ніхто не знає наслідків можливої зміни командувача. Цілком можливо, що на полі бою нічого не зміниться. Але реальність часом складається з того, що люди про неї думають. Особливо якщо йдеться про людей, які тягнуть на собі фронт.

    Так уже сталося, що Валерій Залужний для українського суспільства – це “людина та пароплав”. Ім’я загальне. Універсальне узагальнення всього українського військового керівництва. Навряд обиватель знає імена всіх командувачів родами військ. Навряд чи він в курсі, хто саме відповідає за той чи інший напрямок чи операцію. Тому обиватель пакує всі армійські рішення в одну коробку, яка підписана ім’ям чинного головкома. І потім обиватель визначається з тим, чи довіряє він тому, що відбувається, а чи ні.

    І зараз ця довіра є. А в разі відставки головкома проблема для Офісу президента буде не в тому, що Валерій Залужний може вирішити піти в політику. І не в рейтингах його потенційної партії – якщо він таку вирішить створити. Проблема буде в тому, що в суспільній свідомості зникне остання “людина-інститут”, яка сприймається армією та суспільством як інструмент стримувань та противаг на високому політичному рівні.

    Зміна популярного головкома може не призвести до успіхів на полі бою. І в цьому разі вона вирішуватиме лише приватну проблему конкретних людей у владі, життя яких від Залужного ніяк не залежить. А спостерігатимуть за цим сотні тисяч людей на фронті, життя яких цілком залежить від головкома. І які звикли вірити в його здатність їх захистити.

    Знаєте, навіть щоби програти на виборах, до них спершу треба дожити.

  • Новий кандидат у президенти РФ з холодильника

    Новий кандидат у президенти РФ з холодильника

    Путін, не приходячи до тями, в стані глибокої заморозки оголосив про свою участь у президентських виборах. Протистояння між телевізором і холодильником в Росії закінчилося. Тепер у них союз. Телевізор агітує за холодильник, точніше, за його вміст. Телевізор зберігає Путіна політично, а холодильник – фізично.

    Я звичайно не вірю в казки професора Солов’я про те, що Путін помер і лежить в холодильнику. Але як метафора – це дуже точно. Путін давно став мумією при владі, політичним трупом, який розклався і смердить. Пропаганда намагається приховати це гниття, запхавши підгнилого диктатора у віртуальний холодильник. Але гнильний запах все одно щільно повис над Росією.

    Путін завжди залишався злочинцем, але на початку правління він був живою людиною, готовою реагувати на зміну реальності. Тепер він – мертва статична самопародія, здатна тільки на механічні самоповтори самочепухи.

    Він позбавлений енергії життя, править за інерцією і не готовий ні на що крім стандартного набору лиходійств. Заморожена мумія дерев’яними руками чіпляється за владу.

This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.