Category: Погляди

  • В усуненні Путіна тепер буде зацікавлений не лише Захід, а і Схід, насамперед Китай

    В усуненні Путіна тепер буде зацікавлений не лише Захід, а і Схід, насамперед Китай

    І ти, Сі?!

    Як відомо, росіянин із китайцем брати навік! Тільки вік цей знову виявляється якимось коротким.

    Переговори 42 держав, включно з Україною, але без Росії, у Джидді поховали нову російську зовнішню політику. Її було побудовано на ідеї, що Росія протистоїть Заходу не сама, а разом із більшістю людства, з усіма, хто не потрапив у західний золотий мільярд. За спиною таких гігантів, як Китай та Індія, було якось не так страшно грубити США і Євросоюзу. Російські політики і пропагандисти, як мантру, повторювали: “Ми не вигнанці! Захід занепадає, а з нами решта світу”.

    Проте це все виявилося черговим брехливим міфом. Від Росії відвернулися навіть її партнери по БРІКС, включно з Китаєм, на підтримку якого покладали особливі надії. Вони взяли участь у конференції у Джидді, а Росію залишили біля дверей свого клубу, як злісного світового бешкетника, якого не можна пускати в порядне суспільство.

    Після Джидди стало зрозуміло, що Росія сама й на чиюсь підтримку сподіватися їй не варто.

    Панікери чекали, що Захід втомиться від війни й почне тиснути на Україну, змушуючи її погодитися на поступки Росії. Однак раніше втомилися від війни Схід і Південь. Не маючи можливості впливати на Україну, яку підтримує Захід, вони починають тиснути на ізольовану Росію, котра потребує їх.

    Економіки країн третього світу сильно залежать від світової економічної кон’юнктури, від безперебійної роботи логістичних ланцюжків імпорту й експорту, по яких б’є війна, що триває (і річ не тільки в зерні). Країни, котрі розвиваються, зацікавлені, щоб війна не стала глобальною й не торпедувала світову економіку. Саме цього прагнуть Китай, Індія, Саудівська Аравія, Туреччина й інші учасники зустрічі у Джидді.

    Вони вже пропонували Путіну погодитися на цілком косметичні поступки, наприклад, оголосити про готовність заморозити війну на нинішній лінії фронту. Це було б для Росії надзвичайно вигідно. Але кремлівські божевільні вимагають, щоб “ворог приповз до них навколішки і просив пощади”.

    Навесні Кремль відштовхнув руку допомоги, яку простягнула Туреччина, а потім Китай, і фактично проігнорував їхні “мирні ініціативи”. Ах, так – вирішили китайці, турки, саудити й інші – якщо у Кремлі сидять безумці, отже, розмовлятимемо в Джидді без них.

    Якщо Росія й надалі не погоджуватиметься на поступки, а за Путіна вони неможливі, до західного тиску на неї приєднається багато провідних країн третього світу.

    Однак поки Путін при владі, примусити Росію до миру й у них не вийде. Отже, у його усуненні буде зацікавлений не тільки Захід, а і Схід, насамперед Китай. А ця загроза набагато небезпечніша.

  • Головні результати саміту у Джидді

    Головні результати саміту у Джидді

    Відверто дратують наші переможні релізи у ЗМІ про мирний саміт у Саудівській Аравії. «Росію не запросили і вона програла». Так її і на війну не запрошували, вона без запрошення розпочала…

    Насправді ніяких результатів саміту нема. Більше того, їх у принципі не могло бути!

    Збираються майже сорок країн, серед яких таки економічні і політичні важковаговики як США, Китай, Індія, Саудівська Аравія, провідні європейські країни, а також країни, про які знають лише фахові географи або мандрівники, як от Союз Коморських островів. У всіх свої уподобання, інтереси, плани.

    Про що спільне може домовитися таке строкате зібрання та ще й з першого разу? Звісно, ні про що. Та й наміру такого не проглядалося.

    Тоді це було абсолютно безглузде збіговисько, як пишуть у недоімперії? Зовсім ні.

    Насправді там представники двох протилежних таборів намацували практичну можливість припинення бойових дій в Україні. Бо війна у Європі, яка залишається політично і економічно впливовим центром у світі, дуже непокоїть всіх — і колективний Схід, і колективний Захід. Тим більше, що в ній безпосередньо бере участь ядерна країна, а їй опосередковано, у вигляді допомоги Україні, протистоять ще декілька ядерних держав.

    Ситуація вибухонебезпечна в прямому сенсі. А переважна більшість країн все ж таки хочуть торгувати, а не воювати.

    Фактично у Джидді зібралися представники країн, які впливають на Росію, а також тих, хто впливає на Україну. І в діалогах вони з’ясовували, наскільки ці впливи дієві, і де ті зони компромісу між недоімперією і Україною, де ці впливи працюють.

    Зараз світ бачить практично нерухому лінію боєзіткнень в Україні. І у колективного Заходу, якій здебільшого на боці України, і у колективного Сходу, якій симпатизує Росії, зараз є велика спокуса якось зафіксувати цю лінію хоча б на декілька років. А далі видно буде.

    Росію не звали на цей форум тому, що вона згодна на заморозку бойових дій. Нащо тоді зайвий раз вислухати маячню лаврових про те, що РФ в Україні захищається проти агресії НАТО і відстоює принципи ООН?

    Поки що не зовсім згодна на заморозку Україна. Але ми ж пам’ятаємо, як Трамп готовий вирішити цю проблему: просто перестати постачати нам зброю. А що у Трампа на язиці, то у системних політиків в голові.

    Безумовно, контакти між основними учасниками саміту у Джидді продовжаться у робочому порядку. І на наступній подібній зустрічі результати у вигляді спільної заяви щодо припинення війни в Україні цілком імовірні. Не факт, що ця заява нам сподобається. Тому що в ній поруч зі співами про всіляку повагу всілякої цілісності може бути і вимога заморожування лінії фронту. А також готовність підписантів застосувати свої впливи на реалізацію цієї заяви.

    Зрада? Безумовно! Але хто зраджує? Штати? Китай? Німеччина? Індія? А може, все ж таки Союз Коморських Островів? До речі, таки форуми для того і збираються, щоб сховатися за колективною безвідповідальністю.

    Те, що я описав — це неминучість? Ні, це сценарій з великої вірогідністю. Але поламати його можуть лише українські успіхи на фронті. Час ще є, але він стрімко спливає.

  • Що робити з “новим” російським населенням в Україні?

    Що робити з “новим” російським населенням в Україні?

    Заява рупора Путіна Дмітрія Пєскова, що Російська Федерація хоче контролювати всі українські області, які кремлівці раніше вписали до російської конституції, показує, що ця терористична держава націлена на нагнітання військової конфронтації. Москва продовжує незаконно заселяти український Крим, окуповану частину Південної і Східної України вихідцями з репресивних регіонів Російської Федерації.

    Тому вже зараз необхідно подумати над тим, що робити з цим приблудним російським населенням в Україні, яке повіривши кремлівський пропаганді про “нові землі”, переїхало на територію іншої країни, вважаючи, що прибуло туди на законних підставах.

    Після деокупації наших територій це буде жахливим і неприємним сюрпризом для тих росіян, котрих Путін використовує в ролі колонізаторів, а ті вирішили, що переїхали в Україну назавжди. Їм доведеться всім виїхати назад до Росії, залишившись без житла і грошей.

    На прикладі Криму ми можемо побачити, що розумніші й більш поінформовані серед прибульців, вже зараз намагаються продати своє житло і покинути окупований Кримський півострів. Однак це розуміють далеко не всі, путінському режиму вдається піддурити нових поселенців, спокусивши їх різноманітними пільгами та набагато вищими зарплатами для новоприбулих в Маріуполі, Мелітополі, Бердянську, Генічеську, Скадовську, Олешках, Каховці, Новій Каховці, Голій Пристані та інших містах південної частини України.

    Очевидно, що після визволення окупованих українських земель, поселенці не зможуть тут залишатися надовго. Більшість із них втечуть разом з російською армією, що відступатиме. Однак знайдуться й такі, хто апелюватиме до прав людини, міжнародного права і того, що їхати їм тепер немає куди, оскільки ніякого житла у них в Росії немає.

    Таких новоприбулих виявити у визволених українських областях буде неважко, проте, після того, як будуть підготовленні документи на виселення сучасних колонізаторів, і цей процес запуститься, потрібно виробити процедуру їхнього повернення назад до Російської Федерації.

    Можна не сумніватися, що Москва пояснюватиме, що це її споконвічні території, якими вона володіла 1000 років, тому вона має на них право. Що українці самі з’явилася на своїх територіях невідомо звідки, і що це вони там зайди, а не росіяни, які просто хотіли відродити “історичну справедливість”. Але у них з цим нічого не вийде.

    Цих російських приблуд чомусь анітрохи не хвилювало, що у Маріуполі Путін почав будувати будинки на кістках невинно вбитих громадян України. Вони, підштовхуванні своєю жадібністю і недалекоглядністю, свідомо вирішили пожити в зоні бойових дій, зовсім не думаючи, що це дешеве житло, у підсумку, вилізе для них боком.

    Російський диктатор самочинно наділив себе правом напасти на Україну, знищувати українські міста, а потім побудувавши там декілька будинків, заявляти, що все це його. І поки Путін та його злочинний режим не знищені повністю, жодна держава в Європі не застрахована від російського експансійного тероризму.

    Цікаво, як московські заброди взагалі можуть проживати поруч з українськими сусідами, які ненавидять їх за вбивство та викрадення їхніх дітей? І як вони пересуваються по російським мінним полям, які зробили ці окуповані простори непридатними для проживання протягом тривалого часу.

    Усі ці приблуди в перспективі стануть біженцями в Росії, і після поразки Російської Федерації, дуже жалкуватимуть за тим, що, повіривши путінській пропаганді, зробили “чудові інвестиції” в зоні воєнних дій. Який потрібно мати менталітет, щоб повірити Путіну, що їхні незаконні домоволодіння “застраховані” його пустими обіцянками. Це, мабуть, найгірша річ – продати свій будинок і отримати квартиру в зоні бойових дій, на землі, яка навіть не належить тобі.

    Росіяни – найбільш жорстокий і безглуздий народ у світі. Будь-яка нормальна людина в наші дні не переїде в місто, де було так багато жахливих смертей. Невже вони сподіваються, що українці колись дозволять їм надовго облаштуватися в Маріуполі, чи деінде?

    Кремль, який напав на Україну під прикриттям нібито “звільнення російськомовних”, у підсумку, “звільнив” їх від усього того, що їм належало. Росіяни отримали Маріуполь, а маріупольці отримали Сибір. Усе це можна кваліфікувати, як агресивну колонізацію та засіб для виправдання майбутніх вторгнень нібито для захисту етнічних росіян, які проживають в Україні.

    Дезінфомованість, жадібність, неуцтво – якою б не була основна мотивація цих сучасних переселенців, у той час, як їх співвітчизники прийшли руйнувати і вбивати, вони прибули для того, щоб взяти не своє. Не розуміючи того, яку ціну їм доведеться заплатити за це. Як російські громадяни можуть шукати житло на території, яка по праву належить іншій суверенній країні?

    Нинішня путінська Росія повторює досвід своїх попередників, який вони й раніше протягом століть застосовували проти України. Знищити населення шляхом депортації, голоду чи просто масових вбивств. Тоді засиляйте ці землі якомога більшою кількістю етнічних росіян, повідомляючи всьому світові, що росіяни завжди тут були корінним населенням.

    Тепер Путін робить приблизно те саме, що робив Сталін у 1932-1933 роках, коли він силою забрав весь урожай з України, прирікши на страшний голод мільйони людей, а потім надіслав росіян, щоб заволодіти майном мертвих українців. Путін, який схиляється перед спадщиною Сталіна, хоче відтворити це знову.

    У Росії ще й досі є території, що не були повністю відновлені з часів Другої світової війни, а Маріуполь – це зона повної розрухи. Путін ніколи не встигне перетворити його на “красиве місто”, вітрину “досягнень” окупаційної влади. Новоприбулі будуть змушені поспішно вшиватися звідти, як тільки до нього підходитимуть підрозділи української армії.

    Необхідно вже зараз визначити юридичний статус того пришлого російського населення, яке добровільно виконувало функцію окупації цих земель, після того, як Україна поверне їх під свій контроль. Вони також є загарбниками, як і члени терористичних військових формувань ворога, оскільки також незаконно перебували на українській території.

    Таким чином, за українськими законами, розселення російських громадян на території Півдня України, Донбасу і Криму кваліфікується як незаконне проникнення на територію України.

    Що зафіксовано в статті 331. Незаконне перетинання державного кордону Кримінального процесуального кодексу України, де чітко зазначено: “Перетинання державного кордону України будь-яким способом поза пунктами пропуску через державний кордон України або в пунктах пропуску через державний кордон України, але без відповідних документів чи дозволу – карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років”.

    Тому завезенні до Донбасу, Півдня України та Криму громадяни Росії або мають добровільно залишити українську територію, або нести кримінальну відповідальність, відповідно до статті 331.

    Кваліфіковані та досвідчені українські юристи-міжнародники, за допомогою юристів з країн-партнерів України, мали б вже зараз визначитися з тим, як з правової точки зору розв’язувати питання нелегітимного перебування російських переселенців на українській території. І те, яким чином організувати повернення назад до Російської Федерації незаконно поселених на Півдні України, Донбасі та в Криму російських громадян.

    На першому етапі підготовки до вирішення Україною проблеми російських переселенців, необхідно створити “Міжнародну комісію з питання незаконного поселення Росією на окупованих територіях України російських громадян”.

    До якої могли б входити юристи не тільки з України, а й зі Сполучених Штатів, Канади, Великої Британії, Польщі, Литви, Латвії, Естонії та представники ряду інших країн, котрі підтримують незалежність і суверенітет Української держави.

    А поки ця Комісія розпочне свою роботу, доцільно було б вже зараз, від імені держави Україна, подати позов до Міжнародного суду в Гаазі через незаконне перебування і поселення громадян Російської Федерації на територіях України. В якому чітко позначити вимогу – повернути всіх поселенців назад до Росії.

    Для України зараз дуже важливо винести питання російських поселенців на міжнародний рівень, оскільки окупація Півдня України, Криму і Донбасу Росією давно вже вийшла за рамки суто української проблеми.

  • Кощієва смерть: чого Путін боїться найбільше

    Кощієва смерть: чого Путін боїться найбільше

    Завершилася зустріч представників 40 держав у Джидді (Саудівська Аравія), присвячена російсько-українському врегулюванню. Поки важко робити якісь висновки, але деякі речі я б зазначив.

    По-перше, повідомляють, що Саудівська Аравія заявила про “готовність надати свої хороші послуги, щоб сприяти досягненню рішення, яке призведе до постійного миру”. Вона також підтримала резолюцію РБ ООН, яка засуджує вторгнення Росії та анексію нею суверенної території України.

    З урахуванням того, що тепер (після пошкодження українськими надводними дронами російських військового корабля і танкера) морський нафтовий експорт Росії став вкрай небезпечний (у всякому разі – в акваторії Чорного моря), “хорошою послугою” з боку Саудівської Аравії могло б стати різке збільшення видобутку нафти з тим, щоб стабілізувати ціни на нафту і не дати їм різко влетіти після випадання з ринку російських обсягів.

    Я вже про це писав і хочу ще раз нагадати: тут закопана Кощієва смерть, цього Путін боїться найбільше. Він завжди вважав, що запорукою його фінансової непотоплюваності є картельна змова з Саудівською Аравією. І якщо цей альянс розвалиться, то Росія не зможе фінансувати війну.

    Це найпростіший і найбільш безкровний спосіб зупинити війну – просто позбавити Путіна грошей. І ключ до цього рішення в руках у Саудівської Аравії. Таким чином, завдання української дипломатії (і дипломатії її союзників, зрозуміло) полягає в тому, щоб переконати Саудівську Аравію цей крок зробити.

    Я впевнений, що у США і Європи є аргументи, які змусять саудитів піти на цей крок. І заява Саудівської Аравії про “готовність надати свої хороші послуги”, як мені здається, говорить саме про це.

    По-друге, практично всі учасники зустрічі схиляються до того, що підсумковий план потрібно будувати на базі “формули Зеленського”. Однак, агентство dpa повідомляє, що крім плану Зеленського, був обговорений і альтернативний мирний план, запропонований Саудівською Аравією.

    За інформацією DPA (з посиланням на дипломатичні джерела) “цей новий план включає в себе збереження цілісності України, припинення вогню на всіх фронтах, початок мирних переговорів під наглядом ООН і обмін полоненими. Зазначається також, що на переговорах у Джидді Київ більше не наполягав на прийнятті мирного плану Зеленського.

    Зрозуміло, представники України тут же спростували свою відмову від плану Зеленського. Однак, факт внесення альтернативного плану ніхто не заперечував. Але в чому ж його новизна? У чому відмінність від “формули Зеленського”?

    Методом виключення я прийшов до висновку, що план саудитів відрізняється тільки тим, що вони (безумовно визнаючи кордони України станом на 1991 рік), тим не менш, пропонують негайно зупинити бойові дії і почати переговори не чекаючи виведення російських військ. Підходить цей план Україні чи ні – вирішувати Зеленському і його команді. Якщо платою за його прийняття буде готовність Саудівської Аравії різко наростити видобуток, то, укупі з морською блокадою російських портів, це позбавить Путіна нафтових доходів. Тому я б, як мінімум, серйозно подумав над цим планом.

    Тому, що, втративши можливість фінансувати війну в необхідних обсягах, Путін не зможе довгий час підтримувати своє угруповання в Україні в боєздатному стані. І через якісь час або сам його звідти виведе, або ЗСУ просто проженуть росіян поганою мітлою, а вони не зможуть чинити гідного опору.

    Втім, все це слід було б ретельно прорахувати і проаналізувати. Єдине, в чому я твердо впевнений, так це в тому, що не можна пропозицію Саудівської Аравії відкидати сходу. І вже якщо все таки буде прийнято рішення від нього відмовитися, то всім зацікавленим сторонам потрібно терпляче, дуже толково і аргументовано пояснити чому цей план не спрацює.

    Не можна втрачати таких важливих партнерів як Саудівська Аравія. Навіть їх нейтральна позиція дуже цінна. Рано чи пізно вони приймуть правильне рішення.

  • Зустріч у Саудівській Аравії: варто відзначити декілька принципових моментів

    Зустріч у Саудівській Аравії: варто відзначити декілька принципових моментів

    Щодо зустрічі у Саудівській Аравії, то я думаю варто відзначити декілька принципових моментів.

    По-перше, це ніякі не “мирні переговори”. Тим більше – це не “мирні переговори, організовані Саудівською Аравією”, адже в організації цього заходу брала участь у першу чергу сама Україна. На даний момент ми можемо назвати це саммітом на рівні радників щодо української “формули миру”. І рішень тут чекати не варто.

    По-друге, за цим форматом має йти наступний великий самміт у форматі глав держав. Він буде пізніше, але з тих же питань.

    Щодо самої “формули миру”, то треба пояснити чому вона взялась, навіщо, і чому саме у такому вигляді. Для українця, який прочитає “10 пунктів”, оприлюднених В. Зеленським на самміті G20, там не буде нічого, що б не видавалося очевидним – виведення іноземних військ, територіальна цілісність та сувернітет у міжнародно-визнаних кордонах, відповідальність агресора.

    Але не все так просто, якщо звернутися до аудиторії, що перебуває далеко за межами не лише України, але і Європи. Негативні наслідки російської агресії проти України відчули уже скрізь. Хоча б і у вигляді інфляції та зростання цін на зерно. Але це не означає заглибленість у причини всього того, що відбувається.

    Цим активно користається кремль та його бункерний мешканець. Не так давно вони провели “африканський самміт”, де, зокрема, знову були фрази про готовність до “переговорів” та “врегулювання”. Повторяють вони це все не випадково. У африканців (а також у азіатів, латиноамериканців) має закріплюватися думка, що російський агресор – “за мир”. А хто тоді проти миру? Україна?

    З цим треба працювати, і на це і спрямована українська “формула миру”. Її зміст: пояснити умови реального миру, а не демагогії агресора, включити досягнення цього миру в інтереси широкого переліку держав, пов’язавши з глобальними проблемами, як наслідок – концентрувати на собі “дискурс миру”.

    Судячи з самміту у Джидді, де були присутні представники 42 країн, певний прогрес тут є, особливо якщо врахувати присутність там держав “глибокого півдня”.

    Не менш важливо, що сам самміт проходить у Саудівській Аравії, держави, яка, загалом, раніше була досить віддалена від українських проблем, хоча і ефективно співпрацювала з нашою державою у деяких моментах. Вихід на передній план Саудівської Аравії – це великий успіх як української дипломатії, так і ширше – “західної” дипломатії.

    Зараз продовжується велике “перетягування” т.зв. “глибокого півдня” у підтримці України або російських агресорів. Низка переворотів в Африці теж цілком вписуються у цю схему. Наші вороги не дуже схильні до “елегантних” методів і більше схильні до застосування грубої сили, аби тиснути на європейців через Африку.

    Для бункерного діда теза про протистояння з “Заходом” – базова теза, через яку робляться спроби відкинути міжнародну ізоляцію. Мовляв, окрім “Заходу” є і інший світ, і там у них, наче, “все добре”. І для кремлівських правителів це дуже важливо. Тому коли там кажуть, що “російські солдати воюють в Україні за Африку, то ми можемо сміятися з цього, але все це спрямовано саме на африканську аудиторію.

    Тому самміт сам по собі – це уже успіх, самміт у Саудівській Аравії – успіх тим більше, але результати цих складних дипломатичних комбінацій, у які залучаються все більше держав, будуть зрозумілі далеко не зараз. Не даремно у Держдепі закликали не чекати якихось сенсаційних результатів. ЗУстріч у Джидді – це не про це.

  • Ні у Заходу, ні у Сходу немає осудного проекту майбутнього

    Ні у Заходу, ні у Сходу немає осудного проекту майбутнього

    Варто визнати, що у Заходу, куди ми всі дружно прагнемо, немає осудного і взаємоприйнятного проекту майбутнього.

    Для нас це добре видно по політиці Заходу як по відношенню російської агресії, так і по витісненню західних країн з Африки і по західній внутрішній політиці.

    Експеримент з дисциплінарним суспільством, що почався близько 500 років тому, з одного боку дав нам багато соціальних і технологічних благ, але з іншого – повністю розтоптав людину, позбавивши внутрішньої свободи і творчого початку.

    У Сходу також немає проекту майбутнього. Світ стрімко консерватизується, не пропонуючи жодних проектів.

    Мало того, український модерністський проект – провалився.

    На тлі світового попелища ідей Україна може дати світові новий проект майбутнього, звільнити західний світ від рабства дисциплінарного суспільства і прокласти новий шлях розвитку всього людства.

    Дисциплінарне суспільство стоїть на трьох китах (ідеях):

    ⁃ Людина людині вовк (в людині зла більше, ніж добра);

    ⁃ Природним станом суспільства є війна всіх проти всіх;

    ⁃ Людина – чиста дошка (Tabula rasa), народжена чистим аркушем, який заповнюється в міру знаходження в суспільстві.

    Звідси випливає тотальна недовіра один до одного і ілюзія того, що людина, держава, суспільство може бути ким завгодно і займатися чим завгодно, відкидаючи базові пристрої психіки, особливості характеру і поняття “призначення”.

    У суспільстві з набором цих ідей була побудована цивілізація з домінуючими почуттями страху і контролю.

    Ми повинні замінити ці твердження на протилежні: в людині добра більше, природним станом суспільства є комунікація і кооперація, у людини є базовий набір рис характеру і талантів, які вона може реалізувати.

    Держава повинна базово довіряти громадянину, поки він не довів протилежне, змінивши підхід на законодавчому рівні, будуючи внутрішню політику, виходячи з морального твердження, що в людині добра більше, ніж зла.

    Для цього необхідно повністю змінити підхід держави до креативного класу і покидьків, які перемогли в Україні з набуттям незалежності, створивши систему, що пожирає нас усіх.

    Основна ставка держави повинна бути зроблена на підприємця, який може творити, виробляти і заробляти в Україні, а покидьки, які за рахунок позаекономічної діяльності вигравали конкуренцію у креативних і творчих людей, повинні бути позбавлені своїх привілеїв.

    Тільки так ми можемо повернути креативних українців, які зараз відкривають свої бізнеси в Європі, дати можливість реалізувати тут свій творчий і підприємницький талант всім бажаючим, забезпечивши Україні вибухове економічне зростання.

    Зміна державного підходу спричинить зміну суспільних практик, що закладе основи нової цивілізації, де страх і контроль замінені на радість і цікавість.

  • В Угорщини почалися проблеми й з Вашингтоном: полетіла перша ластівка

    В Угорщини почалися проблеми й з Вашингтоном: полетіла перша ластівка

    Напевно, вже всі знають про те, що Угорщина давно й міцно стала кишеньковим тумблером лозини як у ЄС, так і в НАТО. Фюрер клацає нею так, як вважає за потрібне, і треба зазначити, що Вітя Орбан та його шобла настільки вжилися в роль «Чого зволите?», що будь-який їхній наступний крок читається легко і невимушено. Спочатку орбанавти ще намагалися якось імітувати образ демократичної, європейської країни і це їм вдавалося тому, що той самий Орбан, у своїх діях та висловлюваннях, не сильно відрізнявся від Меркель, і це тло не давало можливості розглянути метаморфози, що відбулися з позицією країни.

    Далі текст мовою оригіналу.

    Скажем так, несмотря на откровенно холуйскую политику, которую проводила Меркель по отношению к прутину, в Германии не возникло состояния, при котором начинают генерироваться территориальные претензии к соседям, хотя именно Германия имеет все основания поставить вопрос возврате Восточной Пруссии. Но как было сказано выше, холуйская позиция Меркель в принципе не могла родить претензий к федерации, а тем более – к прутину. Напротив, Венгрия, при попустительстве цивилизованного мира, превратилась в единственную страну Европы, которая имеет территориальные претензии буквально ко всем своим соседям.

    При этом, там как-то странно аргументируют свои претензии, потому что нырнуть в историю – себе дороже, поскольку во время Второй мировой войны страна была добровольным и активным союзником Германии, а на руках ее армии – толстый слой военных преступлений, за которые она не была привлечена к ответственности по разным причинам. Поэтому ей бы сидеть спокойно и ровно, обустраивая внутреннюю структуру и налаживая добрые отношения с соседями, но не тут-то было. Витю Орбана, как и Вову прутина, потянуло на величие, а величие, без территориальных претензий к соседям, и не величие вовсе, а дешевая мишура и потому – вот оно в полный рост.

    Ну а с уходом Анжелы Меркель Витю стало заметно как никогда, и сейчас, глядя на то, что вытворяет Венгрия, возникает вопрос о том как, а главное – зачем, ее приняли в ЕС и НАТО? Последняя эпопея, которую развернул Орбан – блокирование вступления Швеции в НАТО, которое Будапешт взялся исполнять вместе с Турцией. Но у Турции – свои претензии к Швеции, в основном связанные с тем, что там скрываются в качестве беженцев курдские боевики, которые регулярно устраивают на территории Турции различные кровавые теракты. Формальным же поводом ля Турции стало сожжение в Стокгольме Корана.

    Причем, сей акт был исполнен не гражданином Швеции, а типом, специально приехавшим для этого туда из Дании, и в принципе, он мог поехать куда угодно и сделать это в любой момент, но сделал там и тогда надо. Кстати, он и сейчас это может опять сделать, но почему-то – не делает. Можно допустить, что ему больше такое не заказывали. Но как ни крути, у Турции есть и причина и повод, а вот каким образом курдские террористы и сожженный коран в Швеции касаются Венгрии, понять сложно, если не сделать одного простого допущения. В общем, вступление новых стран в НАТО не устраивает прутина и он использует различные инструменты для того, чтобы помешать этому процессу. И если для Турции пришлось разыграть целую трагедию, чтобы она что-то такое сделала, то для Венгрии было достаточно телефонного звонка и наверное – денежного перевода или кейса кеша, переданного курьером.

    Но не зря говорил классик о том, что если долго смотреть в бездну, то однажды кто-то тебя в нее скинет. Нечто подобное стало происходить и с Венгрией. Проблемы у нее начались не только с Украиной или Швецией, но и соседняя Польша, в ответ на территориальные претензии, тоже ответила в стиле: «Давай не будем? А если будем, то – давай!» И пообещала ответить тем же, после чего у Орбана пропал энтузиазм закусываться именно с Варшавой. А теперь первая ласточка полетела и из Вашингтона.

    До последнего времени Венгрия имела с США безвизовый режим ESTA наподобие того, что мы имеем с Европой. То есть, многократное пересечение границы без визового оформления и совокупное время пребывания – 90 дней. Сейчас, в связи с войной, все выглядит несколько иначе, но такой режим действовал до 24 февраля 2024 года. Временно эти условия расширены и заменены программой помощи, что тоже исключает визовый режим. Венгрия входила в число 40 стран, которые имели безвиз со Штатами, но теперь МВД США предупредило Венгрию о сокращении этой программы под паспорт Венгрии. Теперь действие электронного паспорта программы ESTA, именно для Венгрии, сокращено от двух лет до года и он перестает быт многоразовым. Говорят, что сокращению может быть подвергнут и совокупный срок пребывания венгров в США без визы.

    Очевидно, что причиной таких действий является постоянно препятствие для любых важных решений в НАТО и вообще – откровенно промосковский курс Орбана, который тот уже не стесняется проводить открыто и говорить об этом вслух. Ну а поводом для изменения режима посещения США стало то, что при оформлении паспорта ESTA, США требовали указание наличия второго гражданства у его обладателей. Проще говоря, Штаты не желают впускать к себе россиян, которые приобрели венгерский паспорт и не расстались со своим – двуглавым петухом на втором паспорте. И это уже вызвало гнев МВД Венгрии:

    Что характерно, в этой ответной реакции проскользнула мысль о том, что истинные причины такого решения глубже, но назвать их в министерстве не решились. Кому же хочется назвать себя путинскими холуями по вызову? Поэтому там рассуждают в стиле того, что администрация Байдена завидует Вите Орбану потому, что тот умный и красивый и да – нравится прутину, а прутин нравится ему и что? Основной кандидат в президенты и одновременно – бывший президент США Трамп – тоже нравится Орбану, о чем тот не раз публично заявлял, и возможно, Орбан сам нравится Трампу. Они бы на троих с путиным могли бы легко сообразить и вот поэтому Байден завидует ясному солнцу Венгрии, которое взошло над страной в 2010 году и коптит над нею неустанно и беспрерывно.

    Ну а чисто технически, эту подачу в Будапеште могут рассматривать как начало более глубокого процесса и что безвиз – только цветочки. В любом случае, у Орбана имеется изящный ход как раз в стиле прутина, а именно – не дожидаться момента, когда тебя мокрыми тряпками попросят на выход, а сделать это самостоятельно и назвать это «ход конем». Причем, для этого не понадобится у прутина просить его коня – Лаврова. У Орбана имеется свой конь – Сийярто и вот им-то и можно сделать этот ход. Посмотрим, как оно будет на самом деле.

  • Бункерний не хоче воювати з НАТО. Навіщо тоді провокує Польщу?

    Бункерний не хоче воювати з НАТО. Навіщо тоді провокує Польщу?

    Потрапляння білоруських літаків на територію Польщі, яку спершу польські офіційні особи не захотіли помітити, а потім, коли було оприлюднено купу фото-доказів від польських громадян, були вимушені визнати, це, зрозуміло, не рядовий «інцидент».

    Варто нагадати спільний «концерт» диктаторів путіна та лукашенка, які розказували байки про «прогулянку» вагнерівців до Польщі, особистий бенефіс бункерного діда, який раптово згадав, що польські території «подарував полякам Сталін», переміщення пригожинських найманців до Білорусі і т.д.

    Ясно, що все це є частиною спецоперації. Поки що – психологічної. Які її цілі і задачі?

    Зрозуміло, що проти НАТО бункерний дід воювати не планує. Щоби там не розказували його пропагандисти. Немає для цього ні ресурсів, ні спроможностей, та й бажання теж немає. Але він прекрасно розуміє, що підтримка з боку НАТО (навіть така обмежена як зараз) суттєво впливає на принципову можливість досягнення «цілей спецоперації».

    Бункерний не хоче воювати з НАТО, але дуже хоче ізолювати Україну від держав, що входять до НАТО. Бажано також поставити саме НАТО у ситуацію кризи, яка могла б спровокувати невпевненість, нестабільність та розпад. Для цього в якості цілі обрали Польщу, не вперше, до речі, а в якості інструмента – вусатого білоруського стендапера.

    Схема, схоже, наступна. Постійно тримати Польщу у стані «російської» загрози, підкріплюючи її перманентними провокаціями на кордоні. «Прокладка» у вигляді «білоруськоії влади» дозволяє мінімізувати ризики, і робити крайнім саме диктатора з Мінська. Якщо розвиток ситуації буде не бажаним. Бункерний і тут показує себе боягузом, обіцяючи «напад» на Польщу чужими руками.

    Логіка тут проста. НАТО постійно декларує, що не буде воювати з росією. Напад на одну державу НАТО має означати реакцію всіх членів. Отже – війну усіх (разом із США) проти росії, чого самі США дуже не хочуть. Значить, треба їх провокаціями загнати у ситуацію, коли небажаний вибір буде близьким, а потім запропонувати вибір: ми зменшуємо провокації, а ви – зменшуєте підтримку України. Звісно, логіка така собі, але цілком вписується у схему мислення бункерного. Зрештою, навіть якщо до такого не дійде, будь-яка демонстрація «слабкості НАТО» у контексті захисту своїх членів – це уже певний козир у грі, яку веде кремль.

    На жаль, поляки поки реагують слабко. Треба просто розуміти, що єдиний аргумент, дієвий проти кремлівських шизофреніків, це силовий аргумент. Це уже демонстрував неодноразово Ердоган, якого досі слухають навіть у бункері. Збив російський літак? Значить, ти «серйозний хлопець». З тобою можна мати справу.

    Поляки мають бути налаштовані на те, щоб збивати білоруські літаки, вбивати бойовиків, яку будуть заходити з Білорусі, вбивати одразу і без розмов. Це одразу зупинить будь-які провокації. І жодного нападу на НАТО не буде. Росія просто змінить вектор своїх дій. Бо реально з НАТО вони бояться воювати більше, ніж навіть саме НАТО.

    Інакше… Ні, ніякої війни росії з Заходом не буде, але буде дуже велика криза, наслідки якої з політичної точки зору будуть непрогнозованими.

  • Будь-який удар по Москві — це удар по Путіну

    Будь-який удар по Москві — це удар по Путіну

    Вже вкотре дрони – Україна не визнає своєї причетності, але російські офіційні особи звинувачують Київ – атакують Москву. Так, говорити про якісь серйозні результати цих атак поки що не випадає, це не знищення крейсера «Москва». Проте ці атаки мають важливе символічне значення: вони демонструють, що війна прийшла не просто до Росії. Війна прийшла до Москви.

    Люди, які хоч трохи розуміють настрої російського суспільства, скажуть вам, що проблеми провінції традиційно не цікавлять москвичів, тоді як проблеми в столиці радують більшість тих, хто не живе в Москві. Тому що життя в Москві це життя в Росії і є, решта — животіння на відстані від реального життя. І це впевнені як самі москвичі, і провінціали. Саме тому стабільність російської влади залежить від столичних настроїв та здатності контролювати Москву.

    Далі текст мовою оригіналу.

    В августе 1991 года практически все российские региональные лидеры поддержали ГКЧП, против были прежде всего в Москве и Санкт-Петербурге. Исход борьбы за власть решила не очень большая даже по меркам московских митингов группа людей, решившая поддержать президента РСФСР Бориса Ельцина в его противостоянии с руководством Советского Союза. Через несколько дней все было кончено. Российским регионам пришлось принять выбор столицы.

    Когда спустя 20 лет — во время протестов 2011 года — москвичи проиграли первое серьезное протестное движение, они проиграли его не только Кремлю, но и условному Нижнему Тагилу. На Нижний Тагил опирался Кремль. И Москве пришлось подчиниться консервативной, косной и апатичной российской провинции. Все было кончено — и, возможно, навсегда.

    Но это навсегда, как часто бывало в российской истории, может прерваться, если Москва перестанет ощущать себя в безопасности и достатке. В целом Владимир Путин, конечно же, заинтересован в символических ударах по российской территории. Они как бы иллюстрируют его правоту в начале «спецоперации» — видите, я не шутки шутил, когда утверждал, что от Украины исходит опасность. Поэтому мы с вами и будем воевать, пока эта опасность для России не будет ликвидирована, воевать до последнего украинца.

    По большому счету, именно этот пропагандистский инструментарий был использован во время Второй чеченской. Для большей части населения России война на Кавказе перестала быть главной политической темой — и уж тем более темой безопасности — примерно со времени Хасавюрта. Но после рейда отрядов Басаева и Радуева в Дагестан, после взрывов домов в Москве и других городах России Чечня вновь вышла на первый план.

    Перелом в общественном сознании произошел именно после московских взрывов: если уж в Москве могут, то кто тогда защищен? Поразительно, что после того, как гексоген был найден в Рязани, после того, как возникли закономерные подозрения о причастности ФСБ к провокациям — изменения настроений не произошло. Даже те, кто сомневался в «чеченском следе», тогда думал, что, может быть, было бы лучше, чтобы власть покончила с беспокоящим ее раздражителем и перестала бы терроризировать мирных граждан?

    Но тем не менее взрывы домов в Москве тогда тоже символизировали слабость власти и ее неспособность противостоять терроризму. Собственно, популярность Путина этим и разогревалась: слабая власть Ельцина и сильный Путин, который будет «мочить террористов в сортире» и покончит с опасностью.

    Именно поэтому в чем Путин действительно не заинтересован — так это в том, чтобы оказаться в роли Ельцина образца 1999 года. А значит — в ударах по Москве. В отличие от ударов по какому-нибудь Таганрогу — о Донецке или Луганске я даже и не говорю — они символизируют слабость российского режима примерно так же, как недавний опереточный путч «вагнеровцев».

    Понятно, что удары по Москве не заставят Путина прекратить войну в обозримом будущем, но они могут заставить его задуматься не только об экономической, но и о политической цене «войны на истощение» Украины, которая, судя по всему, будет определять планы Кремля на протяжении ближайших лет. Потому что если война на истощение Украины является одновременно войной на истощение России — это уже совсем другая война. Война, которая напоминает, что повышать планки и пересекать «красные линии» умеет не только российский президент.

    Именно поэтому любой удар по Москве — это удар по Путину.

  • США зібрались прирівняти постачання зброю Тайваню і Україні: що це означає?

    США зібрались прирівняти постачання зброю Тайваню і Україні: що це означає?

    Файненшл Таймс надрукувала статтю про намір Адміністрації США зробити запит на постачання зброї Тайваню як частини запиту на постачання зброї Україні. Це вже певний час обговорювалося у Вашингтоні, але для багатьох в Україні стало сенсацією. Для когось – приводом для розмов про “зраду” і про те, що Тайвань отримає зброю за рахунок України. Що, звісно, маячня, оскільки кожен отримає “своє”. Але зовнішньополітичні наслідки цього кроку будуть дуже і дуже серйозними і їх варто обговорити. Тайвань вперше отримає зброю за рахунок американської допомоги, а не шляхом її купівлі – тобто на той самий кшталт, як отримуємо її ми.

    В Конгресі США забезпечити підтримку такого “спільного” запиту буде легше – буде менше дискусій серед республіканців і двопартійний консенсус простіше побудувати. Але в Кремлі прочитають це як вияв слабкості і правильності своєї тактики “перечекати і виснажити Захід”.

    Цю загрозу непогано було б зустріти рішенням про надання Україні нової зброї, наприклад, ракет з довшим радіусом дії. Китаю це точно не сподобається, від слова зовсім. Раніше Тайвань купував зброю, вона часто не надходила вчасно, не в останню чергу з політичних міркувань. Наразі ставки зростають, у січні наступного року на Тайвані відбудуться президентські вибори, які стануть рубіконом для китайської стратегії та тактики.

    Простір для гри для Китаю дуже широкий – в них братимуть участь кандидати від трьох, не двох партій, як раніше. Китайці добре розуміють американську внутрішню політику і навряд “поведуться” на відповідь через поставки зброї РФ – вони не зацікавлені у санкціях з боку Заходу.

    Але чи будуть вони реально тиснути на РФ з метою отримати більш швидкий та кращий для нас результат – велике питання. А підвищення ставок з військовою допомогою перед виборами на Тайвані може все більше переносити фокус уваги з України на Тайвань, що нам цієї осени геть зовсім не потрібно. Цей аналіз можна продовжувати майже нескінченно, але один висновок є очевидним – те, що відбуватиметься навколо Тайваню, впливатиме на фокус уваги до нас, України. І “змагання” за цю увагу не в наших інтересах.

  • Україна переможе, але воювати доведеться усім

    Україна переможе, але воювати доведеться усім

    В мене прикра для всіх новина. Якщо війна затягнеться, а вона очевидно затягнеться, то воювати будуть всі.

    На фронті військових нудить від “позитивних” блогерів, які розповідають про успіхи, бо за цими успіхами стоїть м’ясорубка, нудить від розповідей про те, як швидко все закінчиться, як ми швидко візьмемо Крим, деокупуєм території, як швидко закінчиться війна. Народ, що на війні, просто припинив їх слухати, читати, усіх вивертає.

    Реальність та офіційні змі просто різні, тому тут їх припинили дивитись та слухати.

    Іде важка робота. Є місце героїзму, але здебільшого потреба втриматись, закрити дірки, зберегти управління підрозділами, вистоять.

    Є бригади, які вже тричі поміняли свій склад.

    Як сказав мені один літній француз, який до України побував на війні в Чечні, Югославії, Іраку, Сирії тощо, після півтори години арт обстрілу тільки в нашому квадраті – наше покоління такої війни ще не бачило.

    Як сказав один повний кавалер ордену Богдана Хмельницького, це були мої найтяжчі чотири дні за десять років. А потім, виявилось, що це ніякі не чотири дні, а 24/7.

    Ми втримаємось, Україна переможе, але воювати доведеться усім.

  • Ми прорвемо російську оборону до кінця осені

    Ми прорвемо російську оборону до кінця осені

    Ситуація України. Ми контранаступаємо. Це вже успіх, а про результати наших наступів судити ще рано. Втім, зрозуміло, що до кінця осені ми отримаємо конкретний результат. Я залишаюсь оптимістом щодо цього результату: ми прорвемо російську оборону. Але в будь-якому випадку після цих наступів ми не скоро зможемо сформувати новий потужний потенціал, щоб завершити війну ідеальним сценарієм повного розгрому рф. Цей омріяний сценарій має дуже мало шансів в нашій війні.

    Зрештою, ми теж виснажуємося морально, фізично, ресурсно. Так, ми готові битись до кінця, але сил від цього більше не стає. Плюс треба розуміти нашу тотальну залежність від Заходу, який якщо скаже нам йти на переговори, то виходу в нас не буде. Щоб ви розуміли скільки стоїть на кону: якщо ми не досягнемо успіху в контрнаступі – західна допомога почне танути на очах, і зведеться виключно до підтримки на рівні стримування орків. Переговори будуть вимушеними. Тоді як успіх навпаки стимулює підтримку, і переговори будуть питанням нашого вибору.

    Завершуючи, листопад крайній термін, до якого активні масштабні бойові дії мають смисл для всіх сторін, і переговори виходять як логічний наслідок. Після листопада жодній зі сторін важко буде сподіватись на однозначну перемогу у війні. Я схильний вважати, що тоді війна увійде в звичайну позиційну фазу. З цієї фази її зможуть вивести або смерть путіна, або політична дестабілізація в рф, або інші глобальні аномалії. А це означає, що говорити про строки завершення війни після листопада не буде ніякого смислу.

  • У Батумі грузинський народ щедро поділився яйцями з народом, у якого яєць немає

    У Батумі грузинський народ щедро поділився яйцями з народом, у якого яєць немає

    У Грузії, в Батумі, формують нові національні традиції.

    Сюди знову зарулив лайнер із “тілами в панамах” із Росії. І їх знову прокляли, послали, заборонили сходження на берег і довели до падучої гімном України із п’яти динаміків. Як бачимо, методику відпрацьовують, закріплюють і вона стає практикою справжнього екзорцизму.

    Спроба проникнення росіян у місто “під бронею” спецтранспорту мала жалюгідний вигляд. Народ грузинський щедро поділився своїми яйцями з народом, у якого яєць немає.

    Навіть більше. Грузини вміють практично все перетворити на свято. Цей “день зневаги” також згодом може стати барвистим фестом.

    Прибуття російського лайнера до порту Батумі – провокація Москви, заявила в соцмережах президентка Грузії Саломе Зурабішвілі. Вона висловила подяку жителям країни, які вийшли на акцію протесту проти заходження корабля до грузинського порту, і заявила, що пишається ними.

  • Крах Росії стає історичною неминучістю

    Крах Росії стає історичною неминучістю

    Відносно вдала вилазка росіян під Сватове і невдала в Серебрянському лісі під Кремінною викликали певну тривогу, але не були несподіванкою. Зрозуміти, що відбувається, можна, якщо відповісти на два неминучих питання, пов’язаних з очікуваним масштабним проривом фронту ЗСУ і виходом до кордону.

    Питання перше: як Кремль відреагує на цю подію? Відповідь очевидна, негативно і постарається зірвати всіма наявними засобами. Арсенал засобів обмежений і піддається обчисленню.

    Якщо ЗСУ наступають на півдні, щоб вийти до Криму і Азовського моря, то саме логічний засіб цьому перешкодити – почати наступ на іншому кінці фронту на північному сході. Таких ділянок два. Перший, – в Луганській області від Кремінної до Сватового і далі до кордону. Другий, – вторгнутися ще раз в Харківську область і рушити по одному березі річки Оскіл, а по іншому наступати від Сватового до борової і Куп’янську.

    Про концентрацію окупантами в Білгородській області між Валуйками і Уразово понад 100 тис. військ і 1200 танків та іншої техніки як “кулак” для наступу ще в червні говорив генерал Кривонос, намагаючись перенести цю тему з закритих форумів воєнспеців в широкий інформаційний простір. Скільки з цих 1200 танків гумові муляжі, а скільки справжні – окреме питання, як і те, розвідка якої союзної Україні країни надала цю інформацію генералу. Ймовірно, це була розвідка Естонії, яка з травня зробила кілька сильних заяв. Москва на них реагувала вигуком: “Що, у Естонії ще й розвідка є? Хто б міг подумати”.

    Не виключено, що метою двох рейдів російських “легіонерів” до Шебекіно 23-24 травня і на початку червня було змусити генштаб РФ “засвітити” це угруповання.

    Але Росія запідозрила недобре і не висунула її для відбиття “наступу” з України, незважаючи на те, що в першому рейді було два танки і кілька бронеавтомобілів. Генерал Генштабу РФ бігав по селу, піднімаючи взвод в атаку, щоб зрозуміти – це наступ або розвідувальний рейд.

    Поки в Генштабі РФ розбиралися, що означає цей рух в районі Шебекіно і Грайворона, якась “вежа” Кремля зробила пропагандистський рейд на східний фланг НАТО. У Твіттері з’явився відеозапис з людьми у військовій формі, які говорять російською та польською мовою і спільними зусиллями намагаються завести бронетранспортер. З Твіттера відео перекочувало на медіаресурс, зареєстрований в Чехії і віщає на Польщу, Чехію, Словаччину та Угорщину. Відео супроводжувало пояснення: в рейді беруть участь не тільки російські “легіонери”, а й польські “найманці”. Саме так, найманці.

    Хтось у Кремлі хотів цим влаштувати дипломатичний скандал і “довести”, що військо польське вже увійшло до РФ.

    Обидва цих рейду росіян проти росіян не зовсім надбання історії, так як 14 липня Залужний сказав “Вашингтон пост” кілька фраз, загальний зміст яких можна звести до того, що якщо знадобиться, то ЗСУ зайдуть на територію РФ.

    В результаті таких розмов, рейдів та інших дій для Москви виник той ефект, який вона створює на білорусько-українському кордоні пересуваючи свої війська. Москві доводиться напружуватися, будувати укріплення в Білгородській області і тримати там велике угруповання на випадок нашого контрнаступу. Це угруповання є і джерелом для ротації сил окупантів на фронті. Третє її призначення – самій почати наступ на Луганщині до річки Оскол або на Харків для зриву нашого наступу на півдні.

    Повторний наступ окупантів на Харків вкрай малоймовірний, якщо “кроти” знову їм чого не зіллють і не наобіцяють. Але і в цьому випадку Кремль ризикує нарватися на серйозне прикордонне бій з неясним результатом. В ході нього по Білгородщині буде прилітати так багато і густо, що її губернатор втомиться вважати “хлопки”. Якщо це вторгнення теж піде зовсім не за планом, то Москва може втратити частину території “Бєлгородської народної республіки”, а це вже політичні та пропагандистські незручності. У лютому 2022 р. так і сталося б, якби в 2019 р. результати виборів були іншими. Тому вторгатися на Харківщину знову для Кремля дуже ризиковано. Набагато спокійніше вести наступ по осі Сватове-Кремінна з метою зірвати наступ ЗСУ на півдні, а також зрушити фронт до р. Оскол і зрізати виступ навколо Сіверська, прикривши так Бахмут.

    Те, що Москва провела минулого тижня пробні наступи в Серебрянському лісі і біля Сватового показує – ВСУ наступ веде, нехай і не настільки масштабне, як всім нам хочеться. Оскільки наш наступ ще не масштабний, то і вилазки ра**истів теж були локальними до пари йому. Герасимов і Кремль теж не поспішають спалювати під Сватове армію, так як знають, що втрату за два-три дні 20-30 тис.бійців убитими і пораненими, а особливо полоненими, буде неможливо приховати. Особливо, якщо колони в кілька тисяч полонених росіян стануть надбання світових ЗМІ. Для мешканців РФ таке буде шоком з дуже негативними наслідками для Кремля.

    У такому контексті цікава ситуація між Бахмутом і Клещеевкой, де за даними карти “Діпстейт”, тиняється полк “Ахмат”. Якщо ЗСУ артилерійським вогнем або іншим способом зможуть знищити половину “Ахмата”, що призведе до його відведення з фронту, то у Кадирки до проблем зі здоров’ям додадуться політичні проблеми. Його нукери підписувалися грабувати і фоткатися, а не вмирати за мляву расею. Відновлювати полк буде не тільки складно, але і небезпечно, так як родичі загиблих можуть намагатися вбити Кадирку за законами кровної помсти. Тому Герасимов досі намагався тримати полк подалі від “нуля”. Якщо дані карти “Діпстейт” вірні, то раціонально скористатися близькістю “Ахмата” до фронту.

    Ворушіння окупантів в районі Сватового і Кремінної поки не головний засіб, яким Кремль хоче перешкодити масштабному контрнаступу ЗСУ. Наступати на півдні окупантам складно, так як вони перекрили собі кисень мінними полями, пірамідами та іншими укріпленнями. Тому Кремль зробив ставку на ракетні обстріли Одеської області та провокації “вагнерівців” у Білорусі.

    Москва зіткнулася з тією проблемою, що вона змогла захопити частину України, але не може ні узаконити захоплення, ні утримати силою цю територію, і виникає історична неминучість краху РФ.

  • Атаки на “Москва-Сіті”: Всі по норах. Норам дрони не страшні

    Атаки на “Москва-Сіті”: Всі по норах. Норам дрони не страшні

    Москва-сіті притягує дрони. А православне російське ППО не здатне цого захистити.

    Чому?

    Бо то кляте ідолопоклоннічество перед англосаксами. Ну яке може бути Сіті у столиці православного світу? Може бути Град. Може взагалі не бути, бо як кажу Дугін, треба всі ці міста взяти і по селам розселити і тоді буде справжній руський мир. Де будуть россійські люди плодитися і розмножуватися.

    А оці башти, що світяться. Оці скляні будівлі. Воно ж притягує дрони як магніти. І освячено священниками московського патріархату ппо просто відмовляється захищату цю неРусь, цих фанатів західного світу. Хто зна, може там біолабораторії ЦРУ.
    Тьфу на них..

    От і прилітаю невідомі дрони. Як Боже покарання. Не українські ж це дрони. Кожна собака знає, що в Україні дронів нема. Тіки бруківка. А це Бог карає росіян, що відійшли від справжнього шляху руського миру.

    Бо треба визначитись. Або руський православний мир і тоді ніяких там Сіті і Набіуліних з третім гендером і біолабораторіями.

    Або ніякого руського миру.

    Обрали шлях – то йдіть по ньому. Всі по норах. Норам дрони не страшні.

  • Час дорослих

    Час дорослих

    Навесні у Краматорську я пив каву з журналістом зі Словаччини.

    Він довго розповідав про свою країну. Про зміну настроїв після 24 лютого. Про російський чинник і російський вплив. А потім він сказав, що головна зміна серед його співгромадян – це раптове усвідомлення, що “НАТО – це ми”.

    Його можна зрозуміти. Тривалий час вступ до Північноатлантичного альянсу сприймали як перепустку до “клубу дорослих”. Як парасольку безпеки, яка триматиме над твоєю країною хтось інший. Як зону спокою, яка відправить загрозу війні в історичне небуття.

    “Війни не буде, а якщо станеться – НАТО нас захистить”. Проблема цієї формули полягає в тому, що НАТО в ній – це хтось ззовні. Хтось зовнішній, дорослий та досить озброєний. Така собі батьківська постать, яка оберігає від можливих ризиків. Безпека, віддана на аутсорс – все одно, що найняти охоронну фірму та поставити сигналізацію. У цій схемі ти вже не протистоїш грабіжнику, а чекаєш на тих, хто вступиться.

    Мирні десятиліття привчали європейців до думки, що їхня безпека забезпечена “апріорі”. Що це “заводські налаштування”, які дістаються задарма. Що в разі потрясінь роль дорослого візьмуть на себе Сполучені Штати. І ця ментальна установка призвела до серйозного ціннісного збою.

    Якщо природа дала тобі можливість не думати про здоров’я – ти перестаєш його цінувати. Якщо батьки забезпечили тобі безбідне існування – ти перестаєш відчувати ціну грошей. Якщо твоя безпека – це справа зовнішнього гаранта, ти перестаєш розуміти природу цієї безпеки. Ти її не оплачуєш, ти в неї не вкладаєшся і, рано чи пізно, у рівнянні майбутнього просто не враховуєш ризики можливої війни. В результаті твої збройні сили перетворюються на бонсай-армію, а Nord Stream-2 для тебе стає історією про взаємовигідну співпрацю.

    24 лютого відправило цю схему в небуття. Останні півтора року змусили багатьох у Європі згадати про ціну миру. Колективна безпека – це не лише та, в якій за тебе воюють інші. Це ще й та, в якій ти борешся за інших. Дорослі існують, просто ти – один із них.

    Нам неважко зрозуміти європейську трансформацію. За останню декаду ми встигли побувати по обидва боки цієї ментальної установки.

    Перші двадцять років незалежності українська армія була чимось, що регулярно йшло під ніж. Її чисельність скорочували, її арсенали продавали. Мундир не викликав пієтету, а ідея військової кар’єри сприймалася зі співчуттям та здивуванням. Українське суспільство було переконане, що 1994-го зуміло вигідно обміняти ядерний арсенал на безпеку. За півтора року після російського вторгнення до Грузії під час президентських виборів в Україні армійська тема не лунала в програмах тих кандидатів, які вийшли до другого туру. Результат нам відомий.

    Навіть перша фаза вторгнення не стала для нашої країни точкою неповернення. У міру того, як війна перетворювалася на позиційну і мляву, тема безпеки знову почала зникати з наших радарів. 2019-го на виборах серед іншого перемогла ідея, що миру можна безкровно досягти за допомогою переговорів. Результат ми знаємо.

    А тому Україні неважко зрозуміти європейців. Вони зараз проходять той шлях, який нам самим добре знайомий.

    Ми багато що могли б розповісти про небезпеку існування проросійських сил у країні. Могли б розповісти про ризики торгівлі з Москвою. Ми знаємо, як Кремль експлуатує свободу слова задля спотворення реальності. Як він підгодовує страхом великої війни пацифістські ідеї серед іноземних політиків. Зрештою, могли б розповісти європейцям про те, що від війни можна втомитись – і що від цієї втоми у суспільстві виникає запит на переговори з агресором. Ми можемо розповісти про це, бо самі через це проходили, самі мирилися з цим і самі за це голосували.

    І нам варто бути готовими до того, що ми натикатимемося на байдужість. На політичний цинізм. На готовність відмахуватись від небезпеки. Нам це також буде добре знайоме. Зрештою, зовсім нещодавно ми й самі були готові так поводитися. Звинувачували в алармізмі тих, хто твердив про небезпеки війни. У списку загроз зростання тарифів ставили вище за військові ризики. До останнього були певні, що повномасштабного вторгнення вдасться уникнути.

    Історія подарувала нам сьогодні моральний п’єдестал. З цього п’єдесталу нам легко говорити про принципи та цінності, послідовність та принциповість. Але нам буде легше зрозуміти європейців, якщо ми самі пам’ятатимемо про власне минуле. Якщо не будемо вигадувати себе заднім числом. Якщо згадаємо про те, якими ми були – перед тим, як стати тими, ким стали.

    А ще нам буде легко приміряти на себе європейське протверезіння, якщо ми подивимося на людей у пікселі. Звична формула мирного часу – про те, що служать ті, хто добровільно обрав собі таку долю – перестає працювати під час війни. Безпеку країни забезпечують не якісь “спеціальні” люди. Спеціальні закінчуються – у міру того, як виграють час для інших. І дуже скоро армія починає складатися не з тих, хто обрав собі долю, а з тих, хто прийняв свою долю.

    “Дорослість” – це не питання віку. “Дорослість” – це критерій відповідальності. Діти схильні жити із зовнішнім локусом контролю – списуючи свої успіхи та невдачі на зовнішні чинники. Дорослі живуть із внутрішнім локусом контролю – покладаючи відповідальність за обставини свого життя на себе.

    Українське суспільство зараз проходить цей тест. Одним зручніше оголошувати себе маленькими та безпорадними. Іншим доводиться тягнути за себе та “за того хлопця”. Одні кажуть, що безпека – справа рук інших. Інші тримають небо, щоб воно не звалилося нам на голови. Та сама дилема, що й у країні мого співрозмовника. Його співгромадяни звикають до того, що НАТО – це вони. Наші співгромадяни – до того, що немає інших ЗСУ, окрім тих, що складаються з нас.

    Тому що війна – це час дорослих.

  • Путін страждає психічним розладом

    Путін страждає психічним розладом

    Путін потужно відмочував в інформаційному просторі. І тому я не можу це не прокоментувати. Зупинюся тільки на моєму улюбленому: “Нам сьогодні кажуть, що ми порушуємо Статут Організації Об’єднаних Націй. Я так не вважаю. Навпаки, я впевнений, що ми діяли в повній відповідності зі Статутом ООН… Захід розпочав війну в Україні. Саме так все і було, і заперечувати це неможливо. Ми зі свого боку зробили все, щоб врегулювати цю кризу мирним шляхом… Ніяких порушень Статуту ООН тут немає!”

    Що все це означає? Це означає, що він переконаний: всі люди на Землі дивляться тільки російські канали і читають тільки російські газети. Більш того: люди взагалі між собою не спілкуються і своєї думки ні з якого приводу не мають, а всякий раз, коли їм потрібно дізнатися як йдуть справи, вони набирають в гуглі слова: “виступ Путіна по Україні” і таким чином дізнаються, що ж зараз відбувається.

    Путін страждає тим психічним розладом (втім, досить поширеним), коли людина зморозить якусь дурість або очевидну брехню і після боязко спостерігає за слухачами. Якщо він не отримує відсічі і/або його не поправляють, то через короткий час він знову це повторює, але вже більш впевненим голосом. Якщо і в цей раз йому не заперечать, то потім він говорить це вже як щось само-собою зрозуміле. А ще через пару днів він вже і сам вірить, що це правда.

    Путінське коло спілкування вкрай вузьке. Він спілкується навряд чи більше, ніж з 10-20 людьми. Всі ці люди – його підлеглі, або люди зацікавлені в його прихильності. Всі вони йому зобов’язані тим, що стали дуже багатими людьми і дуже дорожать його прихильністю до них.

    Вони давно вже йому не заперечують, навіть якщо він несе відверту нісенітницю. І тому описана вище еволюція брехні в правду відбувається з регулярністю зміни дня і ночі. Завжди, регулярно і без осічок.

    Західні (і не тільки західні) лідери або взагалі не дзвонять йому, або дзвонять вкрай рідко. Він давно не бачився з людьми, які від нього ніяк не залежать, не бояться його і не хочуть від нього якихось гешефтів.

    Одного разу прокинувши думку про те, що це не Росія, а Захід почав війну, він у своєму колі не зустрів ніяких заперечень і ось тепер він продає цю “думку” африканським лідерам (а з ними разом і всьому людству) як щось очевидне і безперечне.

    Вдумайтеся самі: “Захід почав війну в Україні. Саме так все і було, і заперечувати це неможливо”. Розумієте? Ось, припустимо, ви – його гість, африканський лідер. Ви ввічлива людина, ви не хочете з ним лаятися, ви тільки що отримали від нього прощення боргів на кілька мільярдів доларів і т. д.

    Але, в той же час, ви не дивитеся передачі Соловйова. Кисельова і Скабєєвої, ви взагалі не знаєте і не розумієте як влаштовано російський інформаційний простір хоча б тому, що не володієте російською мовою. Ваше уявлення про ситуацію в Україні складається з перегляду новин CNN, читання NYT і своїх місцевих ЗМІ (ціну яким ви прекрасно знаєте). У вас є абсолютно чітке уявлення про те, хто почав цю війну і що сталося 24 лютого минулого року.

    Але Путін не знає цього вашого уявлення. Його картина світу – інша. І він з обеззброюючою простотою повідомляє вам, що це Захід почав війну в Україні і це настільки очевидно, що сперечатися з цим безглуздо. Це для нього вже правда. Він сам у це вірить. Тому, що вже більше року, як він це сказав і вся покладена еволюція цього твердження в його мозку вже відбулася. Він вже не пам’ятає, що це саме він сам багато місяців тому так збрехав. Він давно вже повірив, що так воно і було: Захід першим напав на Росію.

    Ви перебуваєте в абсолютно ідіотському становищі: по-перше, ви абсолютно точно знаєте, що це нісенітниця собача, вам страшенно незручно за те, що ось перед вами сидить людина очевидно страждає якоюсь психічною недугою, причому страждає так серйозно, що його картина світу драматично відрізняється від реальності. Вам страшно: адже ця людина володіє найбільшим в світі ядерним арсеналом. У той же час вам його страшенно шкода тому, що ви розумієте всю марність його зусиль переконати вас в тому, що він вважає абсолютно очевидним.

    І при цьому ви розумієте, що ось прямо тут і зараз ви йому заперечити не можете. Ви знаєте, що ви зараз поїдете (крутячи пальцем біля скроні), а він залишиться тут, такий самотній, такий безглуздий, оточений групою одних і тих же, багато років старіючих разом з ним, немолодих, недалеких чоловіків, які його відверто водять за ніс і не говорять йому правди…

  • На арені – трійка “заклятих друзів” світу

    На арені – трійка “заклятих друзів” світу

    Путін, Лукашенко і Пригожин використовують один одного в загальних і своїх цілях. Поки ці цілі не стали суперечать один одному, але вже явно не збігаються. У кінцевому рахунку, Путіну не потрібен ні живий Лукашенко, ні живий командир ПВК Вагнер Пригожин. Але смерть будь-якого з них завчасно послабить самого Путіна. Повалення Лукашенка Кремлем призведе до втрати Білорусі. Знищення завчасно Пригожина призведе до втрати “африканських завоювань” Путіна-Пригожина і залишить його сам на сам з російською армією, яка програла війну в Україні і якій він не довіряє і вже боїться.

    У кожного з цієї трійки свої мотиви для співпраці і способи використання партнера. Але в будь-якому випадку, всі троє – Путін, Пригожин, Лукашенко прекрасно усвідомлюють, що в майбутньому може залишитися тільки один з них.

    Поєднання російської тактичної ядерної зброї (ТЯО), перекинутої Путіним до Білорусі з присутністю там ПВК Пригожина різко загострює військово-політичну ситуацію не тільки на південному сході України, а й Центральній Європі. З іншого боку, сам факт виведення Пригожина на міжнародний рівень і переміщення його з Українського фронту на білоруські напрямок говорить про те, що Путін обмежений у своїх ресурсах і планах продовження війни.

    Більш того, використання нелегітимних, іррегулярних, парамілітарних проксі-сил, що мають великий досвід війни і підкоряються виключно Путіну, робить міжнародний статус Путіна вкрай двозначним. Тепер ніхто з міжнародних політиків не знає з ким він має справу – з підлим господарем приватної армією Вагнер, здатним на все, або легітимний президентом Росії, що грає за правилами. Путін намагається розірвати зв’язок між своєю величезною владою і відповідальністю за свої вчинки. Але, що може пройти в Росії, не пройде на міжнародній арені.

    Путіну здається, що “поєднуючи” ТЯО з ПВК Вагнер і розширюючи зону військово-політичної напруженості, він розширює свободу маневру своїх дії з України на Прибалтику і Білорусь, Польщу і на півдні – на все Чорне море. І, чим гірше буде становище російської армії в Україні, тим активніше Путін буде розширювати зону своєї агресивної активності на інші регіони світу і сфери життя (море, космос, кіберпростір, продовольство, вибори в інших країнах, трамп і т д).

    Путіну, як чекісту, який намагається будь-якими засобами утримати свою владу, хочеться вірити, що таким чином, він вміло шантажує США, НАТО і примушує їх до перемир’я за рахунок України. Але, використання Путіним Лукашенка і Пригожина в цьому плані ядерного шантажу заходу лише погіршують його становище, а не допомагає йому видертися з війни Україні.

  • Що зараз відбувається в Росії?

    Що зараз відбувається в Росії?

    Є такий артефакт, крилатий вислів, помилково приписуваний Салтикову-Щедріну:

    “Якщо я засну і прокинуся через сто років і мене запитають, що зараз відбувається в Росії, я відповім: п’ють і крадуть”.

    Насправді все набагато гірше: вбивають і брешуть. Вбивають, а потім звалюють відповідальність на жертв, оголошуючи їх – злочинцями, а себе – буквально святими праведниками.

    Російська влада завжди поводилася саме так. Навіть при хваленому Єльцині і “демократах” в 90-ті.

    Друг моєї юності, нижньогородський правозахисник Стас Дмитрієвський згадує:

    “Найстрашнішим для мене в січні 1995 р.в Грозному було сидіти в підвалі будинку на хвилинці, за яким невтомно лупив російський “Град” і на який падали російські бомби, і (був там такий дивний бонус) слухати радіо “Росія”. По радіо розповідали, що чеченці бомблять самі себе, щоб дискредитувати російський конституційний порядок і російську армію, який його героїчно наводить”.

    Нічого не нагадує?

  • Навіщо Путін та Лукашенко дратують Польщу

    Навіщо Путін та Лукашенко дратують Польщу

    Путін та Лукашенко знову продовжили співати пісню про начебто бажання Польщі отримати частину українських територій. Це не новий “куплет”, але і не останній вихід дуетом. Путіну важливо згуртувати внутрішню аудиторію, яка, як відомо, вважає Польщу і поляків ворогами. Він також розуміє, що Україна та Польша будуть ядром нової стратегії стримування РФ – за будь-яких обставин. Заради спроби вкинути ще одну “чорну кішку” між нашими країнами він буде повторювати це знову і знову. Тим більше напередодні виборів у Польщі і тим більше на фоні рішень щодо українського зерна. Ну і в російській історії вже всі для нього злодії – Ленін створив Україну, а Сталін віддав частину білоруських територій Польщі і так далі. В цьому він парадоксально має рацію – російська історія це історія злодіїв при владі.

    З Лукашенком цікавіше, він бореться за збереження влади і гарантії для себе, тактична ядерна зброя і Вагнер на території Білорусі на думку багатьох навіть значно зміцнили його позиції. Хоча ззовні Білорусь має все більше російських атрибутів, адже ядерна зброя та Вагнер ніколи не стануть білоруськими, вони завжди залишатимуться російськими. Лояльність багатьох білорусів особисто Лукашенку теж під питанням. В якийсь момент буде достатньо лише змінити прапор на флагштоку на російський і Білорусь може стати новим федеральним округом РФ. Що нам звісно аж ніяк не пасує. І не просто так Лукашенко почав розмову про важливість територіальної цілісності України. Очевидно, що він не про нас турбується, а говорить про себе.

    А війська наших союзників на території України це хоч і не є гарантіями нашої безпеки, але кардинально її зміцнять на період до вступу в НАТО. Це як переключити «безпекову швидкість». Кремлю це зовсім не подобається, тому і новий куплет цієї пісні. А що не подобається там, має бути гарної ідеєю для нас і власне не тільки ідеєю.

  • Загроза застосування ядерної зброї виросла

    Загроза застосування ядерної зброї виросла

    Змушений скорегувати свій прогноз щодо можливого використання недоіперією ядерної зброю — як проти України, так і проти інших країн.

    Нагадаю — це мій особистий експертний рейтинг вірогідності. До 2014 року він тяжів до нуля, після анексії Криму і захоплення Донбасу дещо піднявся, але не суттєво — до 3%. Після повномасштабного вторгнення, зрозуміло, піднявся — до 10%, це щось подібне до небезпеки керування авто у нетверезому стані.

    Зараз ця загроза, на моє переконання, зросла до 13%. Поясню, чому.

    Розвідка США фактично підтвердила, що частина російської тактичної ЯЗ перевезена до Біларусі. При цьому контроль за нею зберігається у РФ.

    Картопляний дуче Лукашенко відразу заволав, що Польща знову, вже вкотре, збирається напасти на його, Лукашенко, особистий город. Між іншим, дуже нагадує риторику Кремлю перед вторгненням в Україну. Тобто, ми це чули.
    Але з’явився новий, доволі непередбачуваний фактор — вагнерівці у Біларусі.

    Їх там планується до 20 тисяч. І вони вже навчають біларуських вояків воєнній справі, а також всім перевагам найманства — вбивай, ґвалтуй, грабуй, а тобі за це ще й гроші платять. Романтика! Тобто, вербують нових учасників ПВК.
    Загін з 5 тисяч вагнерівців мало не взяв Москву. 20+ легко захоплять Мінськ і всю Біларусь. Насправді захоплять або імітаційно — окрема розмова, але важливо, що разом з ЯЗ, яка туди перевезена.

    І виникне дивна ситуація: чемоданний фюрерок буде розповідати, що він вже не має до найманців жодного відношення і впливу. Лукашенко — теж саме, якщо буде мати змогу щось говорити. А Пригожін почне розповідати, що в нього є коди розблокування ЯЗ (давно купив про всяк випадок) і лякати Україну і НАТО ракетно-ядерним ударом. І показово може один удар кудись нанести…
    Зрозуміло, що всі притомні люди будуть знати, що все це — спецоперація Кремля. Але світ буде сприймати по-іншому. Він і зараз бачить, що в нас якійсь незрозумілий конфлікт між РФ і Україною, а не спроба РФ зламати весь світовий порядок.
    Мене можуть запитати: нащо такі складнощі, якщо орчі вуха Кремлю все одно стирчатимуть? Справа в тому, що Путін — чекіст, які колишніми не бувають. В нього чекістський склад мислення, йому обов’язково потрібно все легендувати, переводити стрілки, напускати туману. Він не може інакше.

    На користь такого сценарію ще одна обставина. Пригожін налякав Путіна до неможливості, продемонстрував всім ницість і жалюгідність його влади. Таке не пробачається, а «кухар» досі живий. Це можливо виключно у варіанті, коли він потрібен Путіну для чогось, на що ніхто інший не здатен. А Пригожін — авантюрист, якій здатен на все.

    Наостанок: те, що я зараз описав — не є обов’язковий варіантом розвитку подій. І певне підвищення ядерної загрози не є критичним. Не маю наміру когось лякати. Але не зважати на події, що розгортаються, було б непрофесійним з мого боку.

  • Ніякі домовленості з кримінальщиками не можливі

    Ніякі домовленості з кримінальщиками не можливі

    Одне з питань, яке викликало в мене здивування – це надмірна зацикленість русні на гейтемі. Тобто для них це не про питання прав – не прав, традицій – не традицій тощо. Ця тема викликає в них тваринний страх, вони явно не сприймають її раціонально.

    Про це я якось говорив зі знайомим соціологом, і він дав дуже цікаву відповідь. Русня так боїться цієї теми тому, що в тюрмі – це спосіб “опустити” людину. Ціле їхнє суспільство сприймає гейтему як спосіб їх “опустити”. І це доводить просту істину – в основі сучасної російської культури лежить кримінальна.

    Воно і логічно. Згадайте 90-ті, коли кримінал не тільки захоплював бізнес активи, а і масову культуру (Круг, одяг, мова, стиль). Якось мені попало дуже цікаве кацапське дослідження мови їх чиновників на початку 2000-х. Дослідження показало, що чиновники використовують в розмовній мові до 20% слів з “фєні”. Тобто вже на початку століття кримінальна культура домінувала у владних кабінетах.

    Ці тези яскраво ілюструє дослідження ІКАР. Так, відповідаючи на питання “Якщо громадянин РФ знає, що порушивши закон для своєї вигоди, він не понесе покарання, як він вчинить?” 47 % сказали, що порушить, 35% дотримається закону. Але значно цікавіше інше питання “Яке твердження вам ближче: 1. сила в законі, його треба дотримуватись 2. сила в правді, навіть якщо вона порушує закон”. 61% русні вибрали 2 варіант.

    Чому це важливо? Бо для розуміння логіки поведінки русні в різних ситуаціях ми маємо знати, що маємо справу з “паханами” і “зеками”, а не з “відроджувачами рускага міра”. Ми маємо розуміти, що ніякі домовленості з кримінальщиками не можливі. І це теж має усвідомити Захід. Бандюгани розуміють тільки мову сили, і щоб вони щось прийняли вони мають добряче получити. Як і гопи на районі, русня захоче “побазарити” тільки після гарних “оплеух” по морді. Власне, зараз вони і отримують їх по всій лінії фронту.

  • Крим стане ключем до деокупації України

    Крим стане ключем до деокупації України

    Росія дуже близько знаходиться до вибуху потужного внутрішнього конфлікту. На це все вказує. Однак, навіть якщо посипиться російський фронт і частина військових почне пересуватися у бік Москви, то це не зніме загрози для українців від Російської Федерації. Невизначеність і політична нестабільність створюватимуть нові проблеми, у той час, коли старі нікуди не зникнуть.

    Недобита Росія становитиме велику загрозу для України. Це буде спонукати еліти, котрі залишаться там після громадянського протистояння, до реваншу. І майбутній конфлікт виглядає неминучим, якщо в Москві збережуться сили, котрі знову будуть прагнути до статусу Російської Федерації, як наддержави, і, відповідно, реалізовувати її нове бажання світового панування.

    Адже було б передчасно думати, що після того, як Росію вдасться витіснити з кожного метра нашої території, РФ просто відведе свої війська додому і добровільно розпочне виплачувати Україні репарації. Що було б кінцем кар’єри для всіх політиків у владі, якщо не життя. Їхні думки будуть спрямовані на те, щоб відновити військову потугу Росії та спробувати відігратися за свою поразку.

    Очевидно, що Москва програє Заходу за рівнем ВВП, потужності економіки та у соціальній сфері, але існує єдиний напрямок, на якому Росія здатна відносно швидко відновитися для нової агресії. Це військова сфера, і на це не варто закривати очі. Звісно, що вже ніколи більше РФ не зможе претендувати на статус другої армії у світі. Але залишатися постійною регіональною загрозою для України та держав, що мають нещастя бути сусідами Росії, вона зможе й далі. Деградована, але велика російська армія – це міна сповільненої дії, яка може вибухнути у будь-який момент.

    Небачена жорстокість є “стратегічною цінністю” репутації Російської Федерації. Їхні терористичні війська вбивають, калічать та піддають небезпеці цивільне населення, а російське суспільство готове прийняти або, принаймні, ігнорувати цю жорстокість.

    Безкарні масові злочини проти людяності російської воєнщини в Україні, лише заохочують Путіна до нових актів насилля, продовження масових вбивств і знищення країни, яку він вже давно порахував своєю жертвою. Наївно було б думати, що росіяни добровільно, у якийсь момент, відступлять з окупованих ними українських територій, якщо не зазнають розгромної поразки на полі бою.

    Тому відмова надання Україні видів зброї, конче необхідних для рішучої перемоги на московськими ворогами, постійне невиправдане дозування її надходження, затягування з часом її доставлення та встановлення обмежень на використання тієї, яка вже надається, фактично призводить до введення ситуації у режим невизначеності. У той час, коли метою мусить стати тільки перемога України.

    І вже зараз проглядається те, що саме Кримський півострів стане основною частиною українського великого наступу, коли він розпочнеться. Перемога України на кримському полі військових дій зможе остаточно перекреслити сподівання Путіна і його геополітичного патрона, лідера Китаю Сі Цзіньпіна, на зміну світового порядку.

    Тому важко не погодитися зі словами генерала Бена Ходжеса, одного із найбільш відповідальних і обізнаних військових аналітиків, що поки Росія контролює Крим, Україна ніколи не зможе відновити свою економіку. Збереження контролю над Кримом дозволяє Україні мати сильніші позиції в регіональній безпеці та морських справах.

    Все саме так. Без контролю над Кримом України, українські кораблі ніколи не зможуть безперешкодно пересуватиcя міжнародно визнаною за нею частиною Чорного моря, а це означатиме, що українське судноплавство завжди залежатиме від “доброї волі” агресивної Росії.

    Путіну тому так критично потрібне “перемир’я” з Україною, що в такому разі можна буде нескінченно обговорювати статус Криму, у той час, коли український Кримський півострів і далі буде продовжувати перебувати під російською окупацією.

    Таке “перемир’я” дозволило б Путіну перегрупувати свої сили, зміцнити зв’язки зі своїми прихильниками, які побачать, що колективний Захід слабкий, і покладуть, принаймні, частину своїх “яєць у кошик” диктатора. Приниження Путіна поразкою – це єдиний спосіб позбавити Росію і світ від нього. Путін мусить втратити владу, а його режим зникнути назавжди.

    Російська Федерація – тоталітарна, імперіалістична і параноїдальна країна. Домовитися з її політичним істеблішментом неможливо, оскільки він ніколи не виконував взятих на себе зобов’язань. У цьому сенсі стратегія щодо цього штучного територіального формування має бути простою: перемогти, знищити та розчленувати Росію.

    В іншому випадку російські еліти ніколи не змінять своє агресивної поведінки на міжнародній арені. У них, як і в Путіна, немає інакшої політичної філософії, крім тієї, що “сила завжди вище права”. Через це поразка Росії без її розпаду на незалежні етнічні держави, здатна тільки відтермінувати на певний час атаки на країни, які сприймаються нею, як ворожі. І не обов’язково, що це будуть тільки країни, що знаходяться поблизу її кордонів.

    Путін нині опинився в дуже складній для себе ситуації. На нього чекає наступний заколот, який, ймовірно, йому буде набагато важче подолати, ніж попередній бунт Пригожина. При цьому залишається велика можливість того, що цей заколот проти його влади здатен потенційно перерости у велике громадянське протистояння.

    Якщо частина генералів ФСБ і армії не підтримають Путіна, то йому буде важко одночасно направляти лояльних до нього силовиків на придушення нового заколоту, і продовжувати свою загарбницьку війну в Україні. У цьому є великий шанс для нас. Таким чином, послаблена Росія, займаючись своїми внутрішніми справами, не буде здатною кидати усі свої наявні сили на знищення української державності.

    Однак, не дивлячись на те, що українці показали свою доблесть, винахідливість та стійкість у боротьбі з набагато чисельнішим, і спочатку краще оснащеним російським ворогом, цей етап війни може стати початком її кінця лише в одному випадку. За якнайшвидшого надання Україні інструментів для нашої перемоги – тактичних ракетних комплексів ATACMS, танків, боєприпасів та сучасної авіації, щоб швидше повернути окуповані землі.

    ЗСУ мусять мати можливість діставати московитів на великій відстані, у тому числі, й на окупованому Кримському півострові. Дещо ми вже отримали від своїх союзників, що дає змогу націлюватися на склади боєприпасів, командні структури і аеродроми в Криму. Однак цього замало, щоб успішно завершити складне завдання, що стоїть перед українськими військовими.

    Відмовляти Україні у можливості вести війну з Росією на рівних – це саме те, щоб вимагати від боксера битися на рингу однією рукою, в той час, коли друга прив’язана у нього за спиною. Україні потрібно більше стратегічної зброї, і вона б мала постачатися значно швидше. ATACMS і штурмовики A-10 вже зараз, винищувачі F-16 – після прийняття остаточного рішення Сполученими Штатами.

    Крим стає ключем до деокупації України. Тому досягнення перемоги Україною вимагає скорішої деокупації Кримського півострова. Поки що на Півдні України окупантам часто вдається утримувати позиції, ховаючись за “мінною ковдрою”. Тому сучасні надійні засоби для розмінування, обладнання та відповідна техніка мають також бути серед пріоритетного постачання для ЗСУ. Шлях до визволення українського Криму потрібно швидше розчистити. Від цього залежатиме, як швидко ми зможемо вигнати росіян з усіх інших українських територій.

    Образно кажучи, вторгнення Росії в Україну є останнім подихом її колоніальних прагнень. Неоколоніалізм Москви обернеться для неї неминучою поразкою. Потрібно зробити усе для того, щоб ця поразка настала якомога швидше.

  • Путін намагається довести, що він таки сильний

    Путін намагається довести, що він таки сильний

    Бо занадто багато принижень. Спочатку з бандитом Прігожиним довелось домовлятися, потім в ПАР не поїдеш бо заарештують великого царя папуаси, а тут ще у спині не лишилось вільно місця він ножів Ердогана. І шепчать навкруги посіпаки, що «царь то не настоящий». І страшно навіть в дальньому темному куті бункера.

    І треба довести, що сильний. Але як це зробити, коли слабкий? Що робить бандит, якого опустилі в колі своїх. Йде до школи і починає бити першачків.

    І от Путін і пішов воювати з українським зерном і горохом. Тиждень стріляв по портовій інфраструктурі, намагаючись довести всьому світу, що він ще на щось впливає. Горох то йому відповісти не може.

    І ось Путін відправив заарештовувати Гіркіна, який здатен тільки нити і ображати царя. За Гіркіна готовий вписатися тільки ще більш божевільніший Губарєв. А інших сердитих патріотів в Росії просто нема.

    І ось Путін вже на словах нападає на Польшу. Як та Моська, що гавкає на слона. Погрожуючи не стримувати себе, якщо хтось посуне на Білорусь. Чудово знаючи, що та Білорусь нікому нафіг не здалася. А потім буде розповідати з бункера «дивіться, як я то кляте НАТО налякав».

    Що це означає? Що Путін насправді слабкий. І він про це знає. І намагається всім продемонструвати свою силу. Але демонструє тільки відчай старого слабкого щура. І це бачать у Вашингтоні. І в Пекіні. І, головне, у Москві.

    Але зернову угоду той щур у відчаї дійсно здатен зруйнувати. І для нас це неприємно. Особливо для українських аграріїв. Добре лише, що це вже не таке критичне питання, як було рік тому. Залишки попередніх врожаїв експортовано, а розбудована інфраструктура на Дунаї і західному кордоні вже дозволяє експортувати 70 відсотків від необхідних обсягів. І розбудова інфраструктури там триває. А по Дунаю Путін стріляти не наважується. Бо то кордон з Румунією. А воювати з НАТО він готовий виключно на словах.

  • Путін побачив страхи Заходу

    Путін побачив страхи Заходу

    Вкрай цікавий спіч Путіна на нараді з членами російського Радбезу. Про, нібито, намір Польщі окупувати Західну Україну і навіть Білорусь.

    Він однозначно підготовлений і відрепетирований заздалегідь. Видно, що пукін читає з суфлера. Та й саме “запитання” Наришкіна, який “несподівано” підняв таку делікатну тему на камеру, явно допоміжний, – його сенс був тільки в тому, щоб дати можливість висловитися Путіну. Знову ж таки – на камеру. Якби те, про що вони говорили, було правдою, а не інсценуванням, то це обговорювалося б за закритими дверима і під грифом “Цілком таємно”.

    Відтак, не випадково чергова лекція кремлівського історика-кустаря з’явилася саме зараз. У неї є конкретні цілі, послання і адресати цих послань.

    Очевидно, що цей спектакль спровокований Вільнюським самітом НАТО. Справа в тому, що він зробив явними для Москви три висновки:

    1. У НАТО немає єдності щодо євро-атлантичного майбутнього України, а, відповідно, і щодо цілей і підсумків цієї війни.

    2. НАТО як і раніше керується страхом бути безпосередньо втягнутим у війну з РФ.

    3. Лідери НАТО не вірять у військову перемогу України і не хочуть поразки Росії.

    Ці висновки зміцнили Путіна в правильності його тактики затягування війни і надихнули на те, щоб підігрівати страхи НАТО і посилювати протиріччя всередині блоку.

    Звідси спроба Путіна посварити поляків з українцями, литовцями, німцями і чехами. А також, – посилити ворожість європейців до США.

    Звідси “аргументація” нездатності України виграти війну, і марності зусиль Заходу, що підтримує її.

    Звідси нагнітання ситуації на білорусько-польському кордоні і пряма загроза НАТО бути втягнутим там у прямий конфлікт з РФ.

    Звідси загроза полякам і литовцям, що їм доведеться безпосередньо воювати з Росією.

    Іншими словами, Путін побачив страхи Заходу, і тепер по повній буде експлуатувати їх для залякування західних урядів і народів і зіштовхування їх лобами.

    Це передбачає демонстративну ескалацію на натівських кордонах Білорусі; посилення інформаційно-психологічних операцій РФ в Європі, США і конкретно тих країнах, які були названі в його спічі; а, також, посилення дипломатичних зусиль “друзів Путіна” в усьому світі з примусу України до “мирних” переговорів.

  • Бази “Вагнера” у Білорусі є законною ціллю для ударів Сил оборони України

    Бази “Вагнера” у Білорусі є законною ціллю для ударів Сил оборони України

    Вважаю, що бази терористичного угрупування «Вагнер», на території окупованої ерефією Білорусі, є законною ціллю для ударів Сил оборони України…

    При першій нагоді, будь-який орківський терорист має бути знищений.

    У цих нелюдей повинен бути панічний страх перед справедливою помстою Українців…

    Слава Нації!

    Смерть ворогам!

  • Наступний рік буде вирішальним – це одночасно і хороша новина, і трагедія

    Наступний рік буде вирішальним – це одночасно і хороша новина, і трагедія

    Україна виграє війну наступного року – жодних сумнівів у цьому у мене немає. Все йде до того, що Україна звільнить всі свої території, а український прапор майорітиме в Севастополі. Трагедія полягає в тому, що війна триває набагато довше, ніж могла б тривати, забираючи людські життя.

    Я впевнений, що доля буде прихильна до України після всіх випробувань і трагедій. Вже сьогодні Україна стала символом боротьби за свободу у світі, а після перемоги стане найважливішим геополітичним плацдармом демократії. Ніхто не розуміє цінність свободи краще, ніж українці, які платять за неї найвищу ціну в світі.

    Ми повинні діяти. Доля – це не тільки питання удачі, це багато в чому питання вибору. Багатьом доведеться робити дуже різний вибір. Україні в цьому плані простіше, тому що вона свій вибір зробила і за цей вибір платить. Світ розвивається, і це роблять вільні люди.

    У цій жахливій війні ми бачимо, як відрізняється зброя, зроблена людьми у вільному світі, і зброя, яку роблять у невільному. Як воюють люди, які знають, за що вони воюють, і ті, кого відправляють на бійню, як кріпаків.

    Напевно, в глобальному сенсі, трагедії, війни — це можливість для всього людства побачити і усвідомити цінність речей, які знаходяться на периферії свідомості, коли все добре. Тільки вільна людина може творити і змінювати світ, і я впевнений, що ця перемога дасть поштовх справі свободи на всій земній кулі. Неминуча перемога України в цій війні — наш початок на майбутнє. Як ми ним розпорядимося, залежить від нас самих.

  • Кремль перейшов нову важливу лінію

    Кремль перейшов нову важливу лінію

    Зернова домовленість важлива для Путіна. Більш того, вона йому потрібна. Це можливість торгуватися із Заходом та Туреччиною щодо питань, які до агросфери не належать. І взагалі можливість торгуватися. А от будь-яка працююча конструкція без Росії для Путіна виглядає як жах, адже це покаже, що в Чорному морі його помножили на нуль і геополітичний вплив РФ в частині Чорного моря прагне до нуля. Це вже не просто про слабкість, це про геополітичний занепад у критичному для РФ регіоні.

    Тому Кремль завдаватиме ударів, щоб запобігти зерновому чи іншому експорту без його згоди. Зростання загроз призведе до зростання страхових премій та компенсацій, це добре розуміють у Москві. Путін дуже хотів би “продати” продовження зернової домовленості Ердогану. В нього є, про що з ним говорити. Він також розуміє, що китайцям припинення зовсім не подобається.

    Тому він намагатиметься домовитися.

    Крім того, він вміє читати геополітику – Захід багато разів засудив припинення, але реальних дій немає, а значить, як думає Путін, Захід не має волі діяти жорстко та/або хоче домовитися. Адже Захід розумів, що Путін не продовжить зернову конструкцію, оскільки він хоче показати себе не слабаком всередині РФ і отримати хоч щось в сенсі послаблення санкцій – вони діють повільно, але їх дія почала кусатися.

    Тому відповідь на його дії мала б бути готовою заздалегідь, але її немає і це створює для Путіна простір для геополітичного маневру – зацікавлених у продовженні багато. Але Кремль перейшов, можливо, сам не до кінця це розуміючи, нову важливу лінію, тепер це його війна проти всіх, адже страждає весь світ і Кремль цього свідомий. “Хай всім буде гірше”- тепер це один з принципів російської війни – хтось зрозуміє це сам, іншим ми маємо пояснити.

  • Економічного фронту не існує

    Економічного фронту не існує

    Як і культурного, інформаційного чи освітнього. І річ не в тому, що всі ці сфери неважливі – якраз навпаки. Економіка, що працює, дозволяє тилу виживати, культура – це колективна пам’ять нації, а освіта – це інвестиція в її майбутнє. Але зараз усі ці слова не римуються зі словом “фронт” – як би хто не намагався.

    Тому що під час війни такі конструкції – банальна апропріація. І за ступенем недоречності мало чим відрізняються від спроб назвати пиво “Герої не вмирають”, а піцу – “Чорнобаївкою”.

    З 24 лютого минулого року війна стала центральною темою нашої щоденності. Кожен українець знає, як звучить сигнал повітряної тривоги. Майже кожен має знайомих, які воюють чи волонтерять. Війна перетворилася на головне джерело легітимності – і що ближче ти до неї, то більше умовної ваги має твоє слово.

    Раніше ми знали три концепти успіху. Три формули соціального престижу. Матеріальний успіх – гроші. Соціальний капітал – популярність та зв’язки. І критерій суспільної корисності – наприклад, якщо ти працював хірургом у перинатальному центрі. Кожен із цих чинників дарував своєму власнику додаткову гучність висловлювання. Кожен із них додавав ваги його словам. Одних слухали, бо вони багаті. Інших – через їхню популярність. Третіх – через значущість справи, якій вони присвятили своє життя.
    Але тепер над усім цим з’явився новий чинник престижу. Піксель.

    Доленосність того, що відбувається на фронті, наділила військових додатковою легітимністю. Військова форма почала надавати додаткової ваги висловлюванню. Служба в армії стала означати приналежність до найважливішої професійної касти країни.
    Не дивно, що у багатьох виникла спокуса торкнутися нової теми, здатної дарувати популярність і престиж. Маркетологи перефарбовували упаковки у камуфляжні кольори. Запускали в серію товари з псевдовоєнним іміджем. Експериментували з неймінгом – і на ринку з’являлися горілка “Бахмут” та редис “Азовсталь”.
    Так ось. Все це – апропріація.

    Спершу цей термін означав спробу присвоїти елементи однієї культури представниками іншої культури. Коли скопійоване використовується поза оригінальним контекстом. Більше того, коли воно використовується всупереч бажанням представників культури-донора.

    Найчастіше цей термін звучить у контексті спроб корінних народів захистити свою культурну спадщину. У тих же США регулярно точаться дискусії про право компанії Chrysler називати свій джип Cherokee. Команда Національної футбольної ліги “Washington Redskins” (“Вашингтонські червоношкірі”) у 2020 році була перейменована на “Washington Commanders”. А після скарг корінних новозеландців уряд Нової Зеландії обмежив комерційне використання в тій же рекламі традиційного танцю “хака”.

    Культурна (або субкультурна) апропріація стала ще одним чинником нової української реальності. У наших широтах апропріація змінила контекст, але зберегла наповнення. Тепер можна говорити про спроби людей, які не мають відношення до армійської та військової субкультури, використовувати її елементи для комерційного просування товарів. Фактично, поки одні інвестують у колективне благо, інші намагаються привласнити іміджеві дивіденди.

    Причому найгірше, що можуть зробити бренди, які попалися на спекуляціях – відмахуватися від претензій з боку носіїв цієї військової легітимності. Щонайменше тому, що так вони руйнують основу культурного феномену, на плечах якого збираються в’їхати в чарівний світ підвищеної впізнаваності та високих продажів.

    У країні, що воює, закономірно виникає лінія напруги між фронтом і тилом. Між аскетизмом прифронтового побуту і неоновими вивісками тилового міста. Але в тому й річ, що подібна наелектризованість неминуче виникає в будь-якій країні, що зіткнулася з масштабними випробуваннями. Епідемії чи землетруси так само вбивають емоційний клин між тими, хто від них постраждав, і тими, хто ні. І все визначається лише тим, чи поглиблюють люди цей розкол, а чи намагаються перекидати через нього мости.

    Будь-яка недоречна апропріація у цьому сенсі провокує напругу. Вбиває клин. Збільшує дистанцію. Зчитується як присвоєння. Сіє недовіру серед людей у формі до тих, хто її не носить.

    В обпаленій війною країні головним завданням маркетолога стає не брендінг і не неймінг. Персональна відповідальність бізнесу за нових умов – включити сито людської емпатії. Західний світ уже давно це зрозумів – і тому перед запуском нових продуктів обговорює їх із представниками різних соціальних груп. Нам не потрібно вигадувати велосипед. Рецепти та рішення давно знайдені.

    Війна кожному з нас надала нові статуси. Одних вона зробила військовими. Інших – волонтерами. Третіх – переселенцями. Четвертих – людьми з інвалідністю. П’ятих – залишила цивільними. У кожної групи – свої контексти, свої болючі точки та свої значущі символи. Якщо вас щось не зачіпає, це не означає, що це не зачіпає нікого. Якщо вам щось здається кумедним, це не означає, що всі збігаються з вами в оцінках. Міру доречності висловлювання визначає той, кому воно видається недоречним. Війна залишає рани, і якщо у вас не болить, можливо, вам просто пощастило. Іноді ближнього потрібно просто любити.

    А економічного фронту насправді не існує. Натомість є економічний тил. А заразом культурний, інформаційний чи освітній.

  • За виділення бюджетних грошей на зйомки серіалу про Поворознюка міністр Ткаченко повинен іти під суд

    За виділення бюджетних грошей на зйомки серіалу про Поворознюка міністр Ткаченко повинен іти під суд

    За виділення бюджетних грошей на зйомки серіалу «смт Інгулець» міністр Ткаченко повинен не лише йти нах, але і під суд. Фактично Ткаченко, який раніше був гепродюсером 1+1 і працював на Коломойського, виділив гроші на “Слугу народу 2.0”. Серіал будут знімати про Паворознюка, який в описі сюжету проходить, як фермер Паровоз.

    На це Ткаченко дає 33,6 млн грн. Мабуть замало було піара від Мосейчук на 1+1, тож пішли шляхом як і з серіалом “Слуга народу”.

    Володимир Зеленський, вам не здається, що це вже занадто? 33,6 млн грн – це ціна майже 400 Мавік-3 для ЗСУ. А їх віддают на піар-проект Коломойському. Чи ви не проти такого зухвалого виділення грошей?

This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.