Category: Погляди

  • “Обнулення” статусу Києво-Печерської Лаври

    “Обнулення” статусу Києво-Печерської Лаври

    Все дуже просто. З точки зору національної безпеки український конфлікт з Московським Патріархатом (МП) під час російсько-української війни має вирішитися на користь України, а не Росії. Будь-які форми затягування цього політичного, а не конфесійного конфлікту навколо Києво-Печерської Лаври, йдуть на користь путінської Росії. Одна країна – Росія, яка напала на Україну, контролює церкву іншої країни – жертву агресії – Україну.

    На черзі “обнулення” і деполітизація Почаївської лаври. Ця церква (МП), можливо, поза волею її активних парафіян, об’єктивно, використовуватиметься як “п’ята колона” Кремля, у боротьбі з Україною. Тому, саме українська держава, повинна правовими методами, рішуче і суттєво обмежити діяльність цієї церкви (МП), як пособника ворога України, на всій території країни. Традиційні віруючі цієї церкви (МП) не винні і мають реально великий вибір в українських конфесіях, а сама церква, керована з Москви, під час війни. дуже небезпечна для України, бо використовується проти національних інтересів.

    Під час війни проповіді промосковських попів у церквах (МП) мають не менше значення, ніж снаряди і ракети російської окупаційної армії.

  • Секрет перемог України над “другою армією світу”. Та чому вони можуть перетворитись на поразку

    Секрет перемог України над “другою армією світу”. Та чому вони можуть перетворитись на поразку

    Чому Україна перемагає попри багатократну російську перевагу у озброєнні та наш управлінський безлад? І чому наші перемоги можуть перетворитись на поразку?

    На фронті легко помітити у чому ж секрет українських перемог над “другою армією світу”. У Бахмуті зустрічався з бійцями 205-го київського батальону Тероборони, які два місяця безперервно бились у контактних боях на відстані 10-20 метрів з російськими штурмовими групами, і втримали свої позиції, і попри значні втрати зберегли боєздатність, я говорив з тими воїнами, хто залишився та продовжував сумлінно виконувати усі бойові завдання у дуже важких умовах.

    Так ось в окопах з автоматами та гранатами виявились – два програміста високої кваліфікації, один з них – з компанії EPAM, інженер-електронщик з багаторічним досвідом високої кваліфікації, власник станції техобслуговування автомоболів, з тридцятирічним досвідом, електромонтер з двадятирічним досвідом столичної будівельної компанії. Це все вкрай дефіцитні та важливі спеціальності для сучасної війни, але у нас вони воюють у траншеях зі зброєю і з тактикою 40-х років 20-го сторіччя. Командир взводу – повар ресторанів рейтингу Мішлен у Польщі, у якого уся родина у Європі давно проживає, і який повернувся 25 лютого на захист України. Підвоз їм забезпечує власник транспортної компанії, у якого були свої фури. Командир роти – відомий у політиці прес-секретар, глибоко інтелектуальна людина. Ці інтерв’ю виклав на Youtube.

    Перша думка – яка ж ми непереможна країна, де справжня еліта нації, яка має високооплачувану роботу та можливість влаштуватися за кордоном, бере звичайний Калашніков та б’ється до останнього з російським маргінальним непотребом, який направив на війну Путін. Ось в цьому і є основний секрет наших перемог, у ворога нема й близько такої якості людського ресурсу.

    Друга думка, ми мабуть, сама багата країна у світі, тому що у нас йдуть у бій як звичайні піхотинці дорослі люди, на підготовку та виховання яких затрачені десятки років важкого труда, і кваліфікація яких коштує на ринку сотні тисяч доларів.

    Третя думка – сучасна війна ведеться технологіями, і кожен з цих піхотинців, якби застосовувався згідно з фахом на фронті, міг би вбивати ворогів набагато більше і ризикувати набагато менше – бо гостра потреба налаштувати сенсори, дрони, системи управління, прицілювання, ремонтувати техніку, щоб вбивати ворога з більших дистанцій далекобійною точною зброєю.

    І четверта думка. Ми виграємо, безперечно, війну за країну. Але те, що продовжуєм використовувати людей не за призначенням, не використовуємо нашу перевагу у інтелекті, культурі, кваліфікації, мотивації наших людей, те, що ми намагаємось вести війну 21-го сторіччя за радянськими лекалами Другой світової – це поразка української нації. Так, це поразка, бо це втрати, які неможливо відновити ніколи.

    Ні, я не про те, що давайте замість них будуть гинути в окопах інші – я про те, що якщо використовувати на війні людей згідно з їхньою кваліфікацією, можна завдавати у рази більші втрати ворогу і у рази зменшити втрати українців. Нам колись пришлють зброю, колись ми навчимось її робити самі – але нам ніколи не пришлють на війну програмістів, автотехників, електромонтерів, інженерів з лідерськими якостями та неймовірним патріотизмом.

    Війна змінилась! І це треба усвідомити і генералам і політикам, які керують військовими. А цього усвідомлення нема.

    Ми маємо використовувати людей на війні для створення технологічної переваги, для того, щоб кожен піхотинець на передовій був забезпечений баченням з дрону, з тепловізійного прицілу, стійким зв’язком, планшетом з тактичною обстановкою, щоб його підтримували високоточними пострілами з усіх наявних систем ураження з максимальних відстаней. Щоб ми не намагались шукати перевагу у кількості солдат з Калашніковим, танків та гармат, як у 40-х роках 20-го сторіччя, а щоб наша перевага була у кількості та якості сенсорів, радіоелектронної розвідки, автоматизованих систем управління, бойовї техніки, інженерних машин, логістики, у точності ураження. Не героїзм здобуває перемогу, а професіналізм та здатність застосувати у бою армії сучасних машин замість людей.

    Перемога для України – це збереження життів. Для цього треба негайно створювати сучасну доктрину ведення бойових дій, сучасне оборонне планування, на основі технологій, на основі інтелекту, щоб берегти життя і перемагати не на словах, а на ділі.

  • Гаазька молитва

    Гаазька молитва

    Поки червоний товариш Сі дивився коричневому щуру в очі – той вел погляд убік, намагаючись зачепитися за історичний обрій. Диктатор диктатора завжди зрозуміє, але не підтримає. Ось і цього разу порозуміння обмежилося схваленням китайського візитера чергового терміну для Путіна. Гору зброї, на яку так чекали в Москві, пандочка не привезла. Натомість охоче прийняла рекордні постачання газу «Силою Сибіру». Воістину: чим слабший Сибір – тим сильніше прокачування газу. Скільки разів попереджали щура: не завищуй очікувань, Сі Цзіньпін – він взагалі виключно про Китай.

    Далі текст мовою оригіналу.

    Он тебя приобнимет и ласково задушит. Но бездарность, даже возведенная в степень всемогущества, все равно остается бездарностью. И чем больше у нее власти – тем она опаснее. А у Путина власть абсолютная, и именно она делает его смертельно опасным для всего человечества, а не только для Украины. Хотя именно Украина сегодня платит по счетам, выставленным Кремлем за путло-анекдоты для фрау Штази, объятия для Шредера и танцы с Карин Кнайсль. И за любовь по телефону с Макроном – тоже. Международный Уголовный Суд Гааги, вскипятивший братву выписанным ордером на арест плешивца, попал в солнечное сплетение системы. На какое-то время у нее сбилось дыхание, на губах появилась пена ненависти, и весь мир увидел и услышал подлинные звуки людоедов, долго притворявшихся цивилизованными двуногими. Флер цивильности слетел как по волшебству: из черепа Медведева в сторону Гааги полетели ракеты, Бастрыкин завел уголовное дело на Гаагских судей, а пещера ощетинилась новомодным слоганом «Я/Мы – Путин!» И, кстати, это – чистая правда. Мохнорылые редко делают такие признания, и это – тот самый момент, когда пацанское бахвальство победило несознанку. Так что теперь можно рушить пещеру без зазрения совести, понимая, что людей в общепринятом смысле этого слова там практически не осталось, а те, что есть – не влияют вообще ни на что. Дело не в пренебрежении их жизнями. Они все равно приговорены к уничтожению своими же соплеменниками, и спасти их от этого вряд ли удастся. На этом фоне особенно своевременно прозвучал призыв экс-посла США Макфолла ввести запрет на въезд для всех российских граждан в страны Европы. Впрочем, альтернатива есть: оплатить «взнос на реконструкцию Украины», учрежденный специально для россиян, получающих визы в страны ЕС или «другие демократические страны». От коллективной ответственности не уйти. Она уже висит дамокловым мечом над каждым скрепным черепом. Плешивую эпоху закатывают вручную всем миром, а на смену ей внутри пещеры уже подползает мохнатая эра половозрелых варваров – с кувалдической идеологией от Пригожина и его зэков, с молодцеватым АУЕ, с банальной бытовухой, подстерегающей за каждым углом…

    Но обо всем этом товарищ Си Путину не рассказал. Пандочка рассматривала липкую от страха крыску как обреченный организм, прикидывая: сколько территорий сможет съесть сразу, а сколько оставит на десерт. Усиление позиций США в Украине должно, по мнению пекинских товарищей, уравновеситься усилением Китая на Дальнем Востоке и Забайкалье. Просчитав невеселую перспективу такого развития событий, в Киев рванул премьер-министр Японии Фумио Кисида. Сейчас, в преддверии наступления ВСУ, тот кто сделает правильную ставку – присоединится к победителю. А Украине точно не дадут проиграть. Удары беспилотниками по Джанкою с ликвидацией рашистских ракет – это последнее предупреждение Залужного оккупантам: убирайтесь из Крыма, пока есть такая возможность. В противном случае – будете уничтожены. Потеря Крыма станет для Путина смертельной. Если сейчас он еще хорохорится, отчаянно демонстрируя свою активность, то после утраты вожделенного полуострова вся братва соберется и задаст один вопрос: «И ради чего, собственно? Киев не взят, Одесса – тоже, зато теперь – полные штаны санкционных кирпичей и совершенно пустые карманы с перспективой раздевания до трусов. Что ж ты наделал, ядерный мудозвон?» Первый шар в инфополе уже запущен террористом Гиркиным, отчаянно воскликнувшим на камеру: «Заткнись, Владимир Владимирович. Заткнись!» Еще немного – и таврическую крысу накроет волна оскорблений и «предъяв» потерявшей страх скотобазы. И только Володин будет метаться между плешивым и шерстяными, уворачиваясь от плевков. Единственное, что сегодня может и, скорее всего, предпримет раненый Гаагой крысеныш – это массовые репрессии, которые причешут подданных сверху донизу. В принципе, в низовых катакомбах коллектора нелояльных почти не осталось. Последних отлавливают даже в метро, узрев в смартфоне что-то запрещенное. Основная муть будет подниматься на верхних этажах «вертикали» – ее и примется активно вычищать Путин. Он уже дважды за неделю, выступая перед силовичьем, призвал к новым репрессиям. Звероящеры привычно кивали, хотя и не понимали: куда уж жестче-то? Или Царь-крыса хочет видеть будничные расстрелы по всей площади зверофермы? А пока можно покошмарить деятелей уже запрещенного Мемориала, придя к ним с обысками в 6 утра – по старой чекистской традиции.

    Но самая большая боль Крысопута – в отсутствии намоленного чуда: товарищ Си спасительных рецептов не привез, а попытка вывести фашистскую пещеру из-под удара Запада под легендой миротворца успеха не возымела. В ответ на этот геополитический финт хитрожопого Си, Байден подписал закон, требующий от разведки рассекретить часть имеющихся данных о происхождении COVID-19. Вашингтон открыто дает понять, что попытки Пекина активничать на российском и иранском направлениях будут иметь далеко идущие последствия. Мало того, что акции китайских компаний рухнули после того, как председатель Си приземлился в Москве – они продолжили дешеветь на фоне рассекречивания данных о происхождении ковида. Китай может сколько угодно отмахиваться от обвинений, но рынок не уломаешь: его реакция формирует ежедневную реальность, и с этим ничего не поделать. Похоже, еще один «сколенподъёмщик» очень скоро станет объяснять своим подданным, почему им станет лучше завтра, но не сейчас.

    Чем ближе грохот медного таза на украинских фронтах – тем звонче предвыборные фанфары. Но им не заглушить звуки похоронных оркестров, под которые уже выносят труп империи. Бездыханный, объеденный крысами и зигующими опарышами, смердящий и разлагающийся. И последнее, что прочтут перед ее погребением – будет не молитва, а Гаагский приговор.

  • Єдиний шлях до миру – розгром російських військ

    Єдиний шлях до миру – розгром російських військ

    Війна не може зупинитися, поки Росія окупуватиме українські території. Це буде вічне протистояння. Призупинення війни викликало б тільки те, що путінська верхівка змогла б якось нормалізувати ситуацію з поставками зброї, снарядів та інше і знову відновити війну.

    Мир неможливий без відходу Росії з української землі, а відхід Росії з української землі неможливий без військового розгрому російських військ, російської влади. Тому тут, звичайно ж, мова не йде про якийсь мир.

    Китай просто намагається дати руку допомоги Путіну в ситуації наближення українського наступу. Але поки не видно, щоб Путін її прийняв.

    Якби він її прийняв, то мав би виступити з якоюсь демагогічною заявою про те, що ми припиняємо наступальні дії, що ми в односторонньому порядку припиняємо вогонь, тоді б Україна в очах багатьох опинилася б у ролі країни, яка навпаки ініціює війну, і це б ускладнило західну допомогу.

    Китай би міг сказати тоді: як же, ми не постачаємо зброю Росії, а Захід постачає зброю Україні, яка не йде на наш мирний план, на відміну від Росії, тоді і ми будемо якось допомагати Росії.

    Таким чином відбулася б легітимація китайської допомоги Росії. Однак, як я вже сказав, Путін, мабуть, найбільше в житті боїться здатися слабким, недарма весь час повторює, що слабких б’ють.Такий односторонній заклик до перемир’я, мені здається, в його очах був би ознакою прояву слабкості.

    Тому він на це поки, принаймні, не йде. Як я вважаю, це дуже добре, тому що завдяки цьому китайська розводка поки не реалізувалася.

  • На Путіна вже махнули рукою, у Пєскова і Лаврова апатія

    На Путіна вже махнули рукою, у Пєскова і Лаврова апатія

    …Сьогодні тільки хіба що з праски не лунає голос якогось чергового експерта, який розповідає нам, з якою метою приїхав товариш Сі до свого друга Пу в Москву і які результати цієї поїздки.

    Зрозуміло, більшість публіки мало цікавить розвиток невійськового економічного або культурного співробітництва між Китаєм і Росією. Всіх цікавлять лише два питання: чи буде Китай поставляти зброю Путіну, і чи переконає Сі Цзіньпін Путіна вивести війська з території України.

    Діапазон можливих відповідей, наприклад, на друге питання не вкладається в відрізок між “вийде” і “не вийде”. Бо є ще варіант (зустрів у одного експерта), що вони взагалі ці теми зачіпати не будуть. Тема, мовляв, вибухонебезпечна, домовитися по ній майже неможливо, і навряд чи Сі Цзіньпін візьметься за вирішення завдання, коли така велика ймовірність повного фіаско таких переговорів.

    Я вже всі свої прогнози висловив і пропоную просто почекати пару-трійку днів. Вже до середи ми все дізнаємося. Якщо після переговорів Сі дійсно вийде на розмову із Зеленським, то тоді ми все і з’ясуємо.

    Путін з’їздив до Маріуполя і Ростова-на-Дону. Це просто комедія, як це все обставлено. Все так по-сирітськи скупо. Якась необов’язкова картинка. Вихоплені фрази, випадкові ракурси. Абсолютно неінформативно і вкрай непереконливо. Більшість публіки навіть засумнівалося: а чи був він там, або це все знято у нього на дачі? Альтернативою цьому є версія про двійників. Рідкісні люди вважають, що так скупо і непрофесійно можна показати реальний візит глави держави.

    Для порівняння ще раз подивіться, як висвітлювали ЗМІ відвідування Зеленським Лисичанська, Херсона та Бахмута. Це ж небо і земля. Там все детально показано, добре знято, не вночі, не потьмах. Причому висвітлені ключові події, вручення нагород, прохід по місту, по впізнаваних місцях, щоб не було сумнівів і т. д.

    Навряд чи все це можна списати на халтурну роботу путінських піарників. Швидше за все, тут все разом. І реальні проблеми безпеки і вигадані страхи самого персонажа, викликані манією переслідування. І відсутність сенсу в таких поїздках. І, все-таки, так, помітна недбалість в підготовці цього матеріалу.

    Навіщо перед таким важливим візитом кудись їхати? Тим більше, так безглуздо і вимучено. Чи не краще б посидіти, підготуватися до зустрічі з практично єдиним значущим партнером, який ще готовий з тобою розмовляти? Заслухати фахівців, розписати ролі, утрясти ще раз план зустрічі.

    Мені здається, все це викликано загальним різким зниженням якості роботи всього путінського апарату. Я це помітив ще й по тому, як помітно гірше стали готувати йому промови. Спічрайтери просто женуть у своїх текстах якусь непереконливу, малоаргументовану пургу. Раніше все було значно краще.

    Раніше, коли Путін відхилявся від тексту і ніс відсебеньку, було відразу помітно, що він відійшов від продуманого і добре написаного тексту і або несе повну нісенітницю, або “іскрометить” як зазвичай плоско і не смішно.

    Зараз ця грань стерлася. І у мене іноді складається відчуття, що він вже тепер несе всяку хрінь безперервно. І тоді, коли заглядає в шпаргалку, і тоді, коли імпровізує.

    А це перша ознака поганої роботи його свити. Тому, що раніше вони писали йому міцні тексти і намагалися не давати можливості нести відсебеньок. А тепер махнули рукою: він, типу, безнадійний, і пояснити йому, що він не такий дотепний і спритний, як йому здається, немає ніякої можливості. Тому мели Ємеля – твій тиждень.

    Це апатія апарату, вона відчувається вже у всьому. Вона розлита в повітрі. Я, як колишній чиновник, відчуваю її вже і у виступах Пєскова, і Лаврова та інших чинуш меншого рангу. І навіть у виступах путінських пропагандистів. Все менше фантазії, все менше темпераменту. Старі, заїжджені ходи і трюки, ніякої новизни, ніякої свіжості аргументів, повна відсутність несподіваних ходів…

    Всім все стає пофігу. І ось вже навіть Пригожин більше не скаржиться на відсутність снарядів. Але ж снарядів у “Вагнера” за цей час не додалося.

    І навіть кинуті в м’ясні атаки мобіки, і ті невтомно записують відеоролики, в яких як під копірку скаржаться на те, що їх готували охороняти склади, а замість цього кидають на вірну смерть. “Ми не відмовляємося служити, але ми не навчені, у нас немає снарядів, артпідтримки” і т.д. Все одне і те ж, одне і те ж.

    І доля у цих роликів і у мобіків буде та ж, що і раніше: ролики у відро для сміття, а мобіків – на утилізацію (тобто теж – у відро для сміття). І ніхто не хоче розірвати це замкнуте коло і побачити, нарешті, безглуздість як цих роликів, так і м’ясних атак. Усім все пофігу: є патрони, немає патронів… яка різниця? Ось тобі ружжо, йди – воюй.

    Їм все пофігу? Ну і добре. Зате нам не пофігу. Бо наша справа праведна. Тому ворог буде розбитий, а перемога буде за нами.

    Слава Україні!

  • Росія поступово стане для Китаю тим, чим для РФ є Білорусь

    Росія поступово стане для Китаю тим, чим для РФ є Білорусь

    Візит китайського лідера до Москви ставить перед російськими кланами екзистенційне питання. Прямо як у Гамлета: бути або не бути. Путін тепер для Заходу злочинець, ордер на його арешт вже не можна відкликати або переграти.

    Йти до Китаю і фактично в його зону впливу під керівництвом того, хто отримав виклик в Гаагу, російські еліти точно не підписувалися. Китайські авторки та інші товари та й юань як основна валюта (вже росіянам активно пропонують приватні депозити в юанях) означають початок “китаїзації” Росії.

    Сі приїде з пропозиціями спільних проєктів у сферах видобутку ресурсів та інфраструктури. Варіантів відмовитися в Путіна немає, хоча поторгуватися, звісно, може. Якщо так піде, то Росія поступово стане для Китаю тим, чим для РФ є Білорусь. Хоча і Білорусь після візиту Лукашенка в Пекін Путіну з”їсти буде складніше. Китай завжди тільки про себе – про Китай. І послаблення Росії для нього дуже вигідне- це дозволяє отримати опосередкований контроль над РФ. Поки що. Багато хто в Росії і так замислюється над цим сценарієм, а після ордеру на арешт Путіна почне дуже серйозно думати. Російським елітам є, що втрачати і скоро може бути пізно.

  • Ордер на арешт Путіна: президент Росії сам «допоміг слідству»

    Ордер на арешт Путіна: президент Росії сам «допоміг слідству»

    Президент України Володимир Зеленський назвав видачу Міжнародним кримінальним судом (МКС) ордера на арешт Володимира Путіна початком історичної відповідальності російського президента за злочини в Україні. Але цей ордер – насамперед юридична відповідальність із політичними наслідками.

    Сам факт видачі ордера – свідчення повного ігнорування Володимиром Путіним норм права як такого. Насправді притягнути до відповідальності главу держави не так вже й просто. Необхідно мати достовірні докази безпосередньої причетності до скоєння злочинів, які підпадають під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду. Але Путін і тут допоміг слідству, пише Віталій Портников для Радіо Свобода.

    Він запросив до свого кабінету Марію Львову-Бєлову, уповноважену президента Росії з прав дитини, та буквально під телевізійні камери обговорив із нею депортацію українських дітей. При цьому уповноважена дякувала начальнику за сприяння цій депортації, а він підтверджував, що зацікавлений у продовженні діяльності чиновниці.

    Дурість та нахабство

    Зрозуміло, що Марія Львова-Бєлова – зовсім не та постать, з якою російський президент може серйозно щось обговорювати. Її присутність на прийомі у Путіна була обумовлена виключно зйомкою пропагандистського телевізійного сюжету із президентом Росії у головній ролі.

    Але при цьому ніхто в оточенні президента РФ, та й сам Путін навіть на мить не задумалися, що створюють доказовий матеріал для Міжнародного кримінального суду. Можна, звичайно, припустити, що оточення Путіна спеціально підставило президента, який, незважаючи на юридичну освіту, ніколи не демонстрував компетентність у юриспруденції. Але насправді це дурість та нахабство.

    «Чорна мітка» для Путіна

    Можуть заперечити, що реальних наслідків рішення Міжнародного кримінального трибуналу для Путіна не буде. Росія не визнає його юрисдикції, рішення суду викликало обурення російських чиновників та погрози пропагандистів.

    Однак Путін – аж ніяк не перший голова держави, який стає підслідним Міжнародного кримінального суду. І практично завжди рішення МКС суттєво обмежували міжнародну активність підслідних. Практично завжди іноземні колеги замислювалися, чи варто їм продовжувати спілкуватися із фігурантом кримінального провадження чи надіслати замість себе голову уряду чи міністра закордонних справ. Практично завжди еліти – навіть у найтоталітарніших і корумпованих країнах – сприймали рішення суду як сигнал власного неблагополуччя.

    Звичайно, зараз все буде так, ніби цього рішення не було. Російські чиновники змагатимуться у викритті Міжнародного кримінального суду та погрожуватимуть суддям, які винесли рішення про затримання «національного лідера». Голова КНР обійматиметься із президентом Росії в Москві і навіть не згадає про ордер на арешт. Однак політичний час Володимира Путіна починає повільно сипатися, як пісок із годинника. І що найважливіше – Путін, який завжди уважно стежив за долею диктаторів, це чудово розуміє. Він знає, що суд у Гаазі виписав йому «чорну мітку».

  • Спустив курок. Як Росія перекинула війну з Криму на Донбас

    Спустив курок. Як Росія перекинула війну з Криму на Донбас

    9 років тому, 18 березня 2014 року російський спецпідрозділ під командуванням полковника ФСБ Ігоря Гіркіна захопив 13-й фотограметричний центр ВМС України у Симферополі. У якості вартових центр охороняли двоє військовослужбовців – прапорщик Сергій Кокурін та капітан Валентин Федун. Для уникнення інцидентів з росіянами командування частини, як і інших українських сил у Криму, у порушення вимог караульної служби не видало вартовим зброю та боєприпаси.

    Бойовики ФСБ вирішили штурмувати частину та відкрили вогонь. Валентин Федун був важко поранений, його переправили в Україну.
    Сергій Кокурін загинув на місці. Він став першим українським військовослужбовцем, який загинув від рук росіян. До цього моменту росіяни вбивали тільки українських громадян, які відкрито висловлювали проукраїнські погляди та брали участь у публічних акціях. При захопленні Криму росіяни вбили як мінімум 9 громадян України, імена яких встановлені документально.

    Цікаво, що першим при штурмі 13-го фотограметричного центру росіяни застрелили свого ж бойовика. Загін Гіркіна був створений з випадкових людей, під конкретне завдання, і внаслідок поганої огранізації та управління гіркінці відкрили вогонь по своїх – внаслідок цього було вбито росіянина Руслана Казакова, завербованого ФСБ. Російські медіа в той час широко розповсюдили версію, ніби вогонь відкрив якийсь снайпер “Правого сектора”, але за 9 років жодних свідчень цієї брехливої версії, яку повторювали російські медіа, так і не представлено, про неї не говорить навіть сам Гіркін, який достатньо докладно розповів про те, як його використало керівництво ФСБ для розв’язання війни. Вбивство Казакова своїими Гіркін визнає.

    Менш ніж через місяць після цих кривавих подій, 12 квітня 2014-го спецзагін ФСБ під командуванням Гіркіна був разом зі зброєю перекинутий через Ростовську область РФ до України з метою захопити місто Слов’янськ. Кремль знав, що полковник Гіркін буде вбивати далі, потрібен був провокатор війни, який точно натисне на гачок. Ось так Росія перекинула війну з Криму на Донбас.

  • Повторення Мінських угод: чи реальний такий сценарій?

    Повторення Мінських угод: чи реальний такий сценарій?

    Я не вважаю, що зараз можливе повторення Мінських угод – зараз не ті умови, і на них ніхто не погодиться. Занадто поляризовані позиції Росії і України, і тому ніякої реанімації Мінських угод не буде. Адже якщо в 2014 році Росія приховувала свою участь у війні і Мінські угоди народилися з твердження про те, що РФ не є стороною конфлікту.

    Зараз такого немає, і Україна з Росією безпосередньо воюють між собою. Тому немає сенсу придумувати якісь політичні надбудови, щоб щось приховувати. Відповідно, нові переговори будуть класичними переговорами двох сторін, що ворогують. І це, з одного боку, звільняє, тому що можна вести переговори один з одним на серйозному рівні, тобто безпосередньо і без посередників у вигляді квазідержавних угруповань і збройних формувань. З іншого боку, ставки будуть підняті вище, тому всі будуть трактувати ті чи інші дії в Національному Ключі, причому як в Росії, так і в Україні.

    Тому я схиляюся до того, що якщо в цьому році щось і буде підписано під натиском обставин, то максимум угоду про тимчасове припинення вогню. Я не вірю в врегулювання в цьому році – для нього не склалися умови.

    Сторони не погодяться на менше, ніж те, що у них було. Україна ніколи не погодиться врегулювати військовий конфлікт з Росією без повернення як мінімум територій, окупованих після 24 лютого 2022 року, як максимум – всіх. Росія не погодиться на врегулювання, якщо їй потрібно буде віддати території, які вони вважають своїми, тобто ті, на яких зав’язана легітимність влади Путіна. Єдине, де можуть зійтися позиції, наприклад, у разі важкої військової, економічної ситуації, так це в розумінні того, що потрібно взяти паузу.

    Тимчасове перемир’я, адже конфлікт не вирішено, і це залишає приводи для ворожнечі між країнами і використання цієї паузи в своїх інтересах. Серйозного приводу для розмови немає, тому що обидві сторони не готові до поступок.

  • Дядьку Сему треба відповісти на хуліганські понти росіян

    Дядьку Сему треба відповісти на хуліганські понти росіян

    Активно обговорюється інцидент над Чорним морем, коли після зіткнення з російським винищувачем було збито американського безпілотника. Найчастіше журналісти цікавляться наслідками цього інциденту, чи це не призведе до ескалації військової напруги у відносинах між США та Росією і чи не стане цей інцидент приводом для війни.

    Відповідь очевидна, зокрема й щодо розвитку подій сьогодні: ні США, ні Росія не зацікавлені у прямому військовому зіткненні.

    Але на хуліганські понти росіян американцям треба відповісти, інакше в Кремлі і в російському військовому командуванні вважатимуть відсутність реакції слабкістю американців і продовжать перевіряти їх на слабо.

    Запитання: а як відповісти? Можна зробити щось точкове та дзеркальне з російським безпілотником. Однак, подібних безпілотників, як я розумію, у росіян не дуже багато, і треба ще знайти, де можна зробити щось подібне. Але ж можлива й асиметрична відповідь. Наприклад, публічно заявити, що США розглядають постачання Україні F-16 спеціально для використання в акваторії Чорного моря, або просто поставити Україні далекобійні ракети для ударів по російським аеродромам в Криму.

    Другий варіант був би найефектніше. Загалом, Дядьку Сему треба відповідати, бо російські хулігани, що нахабніли, почнуть смикати його за бороду.

  • Росіяни після Путіна: Ми – ганьба людства, Байден, передай стегенця

    Росіяни після Путіна: Ми – ганьба людства, Байден, передай стегенця

    Байден, передай стегенця!

    Академик Сахаров
    Был такой дурной.
    Ох и возмущались мы:
    Нужен он на кой?

    Позже оказалось вдруг,
    Что он был хороший.
    Жалко его, бедного.
    Стоим с повинной рожей.

    Нынче выясняется:
    Все-таки плохой.
    Снова возмущаемся:
    Нужен был на кой?

    Если вновь окажется,
    Что все-таки хороший,
    Эх, пожалеем мы опять,
    Да с повинной рожей!

    (Герман Лукомников)

    Російська суспільна свідомість вкрай інфантильна. Вона схожа на психологію важких підлітків-невротиків. Потужний комплекс неповноцінності змушує малолітнього хулігана самостверджуватися за допомогою насильства. Однак раціонально оцінити свої можливості він не спроможний. У спровокованій ним же бійці його боляче б’ють, після чого самооцінка різко падає. Країна стоїть перед світом з “винуватою пикою” підлітка, який нашкодив: “Дядечки, не бийте, краще нагодуйте, я голодний!”

    Однак період каяття триває недовго. Черговий вождь (якийсь старий крадій) пояснює країні-підлітку, що в усіх її негараздах винні всі довкола. Країна знову впадає в ресентимент і намагається помститися всім довкола за свою неспроможність, самоствердитися за допомогою насильства.

    Російська суспільна свідомість розгойдується як гойдалка: від нестримного самовихваляння до жорстокого самозневажання і назад.

    У період манії величі країна чинить злочинні дурниці, встряє у криваві авантюри. Потім настає падіння, період самоприниження й жебракування (уже скоро).

    Часи СРСР.

    Ми – найпередовіша, перша соціалістична країна. У них – безробіття, інфляція, корупція. А в нас нічого цього (і навіть сексу) немає. Ми підкорили космос, тримаємо пів світу в кулаці, “а также в области балета мы впереди планеты всей”.

    Перебудова й 90-ті.

    Ми для всього світу – сумний приклад того, як не треба жити; було поставлено провальний комуністичний експеримент, який занапастив найкращих людей країни. У них – демократія й повні полиці в магазинах. У нас – безлад і дефіцит. Буш, передай стегенця!

    Путінські часи.

    Ми – найбільші й найкрутіші, правильні та справжні. У них – батько номер один і номер два, гей-паради, миються собаками, закушують хом’яками. У нас є все для щастя: тато й мама, випити й закусити, світло й газ, бомби й ракети, скріпи й Путін. Ми свято зберігаємо православні традиції й анальну незайманість. А хто до нас із гей-пропагандою прийде – від неї й загине!

    Постпутінські часи.

    Ми – ганьба людства. Навіщось напали на сусідів, убили безліч людей, зруйнували міста, стали опудалом для всього світу. Це все Путін винуватий. Він нас поплутав, а ми, нерозумні, повелися. Байден, будь таким же добреньким дідусем, яким був Буш, передай курячі стегенця! Ми ще не забули їхнього солодкого смаку, який натще буквально зводить із розуму.

  • Що з обіцяним ще в грудні-січні могутнім російським наступом?

    Що з обіцяним ще в грудні-січні могутнім російським наступом?

    Усі тут обговорюють прийдешній український контрнаступ. А у мене, до речі, давно є питання, яке я не знаю, кому адресувати, тому задам його тут: а що у нас відбувається з обіцяним ще в грудні-січні могутнім російським наступом? Де він? Нам його ще чекати або можна розходитися?

    Чемезов доповідав, що випуск всього підряд у нього збільшився в рази і на порядок, заводи працюють в три зміни, фінанси ллються рікою, erste Kolonne marschiert rechts, zweite Kolonne marschiert links… Де все це? Нам все ще вірити Чемезову або краще вірити нескінченному потоку відеороликів з сумними мобіками, які не бажають без артпідготовки йти в “м’ясні” атаки, або зі злими вагнерівцями, які вимагають боєприпасів?

    Бачимо блискуче реалізовану кампанію з дезінформації противника. Нібито ми їм обіцяли наступ, а його не буде! Бе-бе-бе! Обдурили дурня! Чергова многоходовочка і “знову Путін всіх переграв”… Або як?

    Хоч би Пєсков щось розповів. Коли не треба – він базікає без угаву. А як до справи доходить – як води в рот набрав. Гей, Пєскове! Що з наступом? Він ще не почався або вже закінчився? “Дай відповідь! Не дає відповіді… дивним дзвоном заливається дзвіночок” і далі за текстом. Коротше, знову “Русь! Куди мчиш ти?”

    Та й з українським наступом теж поки ніякої ясності немає. Рамштайн-10 (проходив в режимі відеоконференції) виявився, мабуть, найскупішим на коментарі.

    Повідомили лише про декілька установок ППО NASAMS від Норвегії та 10 леопардів від Швеції. І тільки натякнули про те, що основною темою обговорення були боєприпаси. Але після наради Резніков був оптимістичний і сказав, що результати його “обнадіюють”.

    Як в цих умовах можна щось припускати? Усі щось приховують, запускають дезінформацію, картинно панікують або, навпаки, випромінюють впевненість. А як насправді – невідомо…

    Залишаються реальними тільки смерті. Це найстрашніший підсумок війни: ні в чому не можна бути до кінця впевненим, крім того, що гинуть люди. Тільки це відбувається по-справжньому. А все інше – це якісь дивні здогади і припущення: є конфлікт Пригожина з МО РФ або це постановка? Є достатньо сил у ЗСУ для наступу чи це блеф? Коли він почнеться і де? У квітні? Травні? На Мелітополь? На Луганськ?

    Я розумію, що нам про це знати не треба. І правильно, що не треба. Але як все це витримати звичайній людині? Як живуть люди в Києві? У Харкові? У Львові? У всіх інших містах і селах України? Чи надовго вистачить їхньої віри? Як довго їм ще сподіватися? Чи є у них ще сили триматися в умовах повного вакууму інформації?

    Im Osten nichts Neues … на Східному фронті без змін. Мені здається, що останні пів року мій “щоденник війни” стає книжкою під цією назвою. Рефлексія людини у відсутності правдивої інформації. Нескінченні переливання з пустого в порожнє.

    І ось знову: Reuters повідомляє, що наступного тижня Сі Цзіньпін приїде в Москву, а потім, за результатами зустрічі з Путіним, у нього відбудеться розмова (по відеозв’язку?) із Зеленським. Але китайський МЗС цього візиту не підтверджує. І Москва теж мовчить. І як бути? Нам все ще чекати його? Або що?

    Я собі нафантазував цілу історію про цей візит. Сі скаже Путіну так, а Путін відповість так, потім Зеленський переговорить з СІ і тоді він запропонує те і те… А насправді досі неясно: чи відбудеться взагалі цей візит. Чи не вигадка це ласих на сенсації журналістів?

    Знову ж таки з Америки йде потік якогось незв’язного інформаційного шуму. Трамп хоче з Путіним миритися. Десантіс взагалі вважає війну в Україні другорядним питанням, а в Конгресі, навпаки, сенатори обох партій вимагають негайно почати поставки в Україну винищувачів F-16…

    Мене всі мої друзі смикають: скажи, як все буде розвиватися далі? Я проти своєї волі раптом став експертом з цієї війни. І якщо відповідаю, що я не знаю – ображаються: кажуть, що знаєш, та не хочеш говорити, став, мовляв, багато про себе уявляти, раніше був простішим і т. д. І щоб вони не ображалися, я починаю нести якусь нісенітницю, імпровізувати на ходу…

    І якщо мої висновки подобається співрозмовнику, то він мене хвалить, каже: “який ти розумний”, а якщо я кажу щось неприємне і таке, що не збігається з його бажаннями, то він на мене кричить і кидає трубку.

    Зі зрозумілих причин прихильники Путіна мені не телефонують. Тому я все більше спеціалізуюся на розповідях про майбутню перемогу України. Хоча б тому, що я не хочу втратити своїх друзів. Втім, я і сам всім серцем вірю в цю перемогу.

    Тут в інтернеті якась інфоциганка Бліновська підняла хороше бабло на онлайн курсі про те, “як правильно хотіти”. Може записатися на ці курси? Може я неправильно бажаю перемоги України і всі мої надії скоро впадуть? Бачите, до якого марення може добалакатися людина в умовах відсутності якоїсь повної і правдивої інформації.

    А, втім, що нам ще залишається, крім цієї віри? Адже це віра в перемогу добра над злом. Ніяк не менше. Це та сама вічна віра, яка змушує нас жити в цьому світі. Без неї ми б давно перетворилися в тварин. Ну, ось, хоч, як Путін, наприклад.

    За відсутності знання віра – це єдине, що підтримує нас. Господи, Всемогутній! Дай нам перемогти! Дозволь покарати зло. Адже ми так довго і терпляче зносили всі витівки цього кривавого клоуна. Тепер настав час розплати.

    Наша справа праведна. Ворог буде розбитий. Перемога буде за нами.

    Слава Україні!

  • Кадиров дуже страждав, коли його відсторонили від Путіна

    Кадиров дуже страждав, коли його відсторонили від Путіна

    Охолодження відносин між Кадировим та Путіним сталося після того, як Кадиров і Пригожин не виконали завдання щодо захоплення Луганської та Донецької областей. Їм було поставлено задачу захоплення ключових міст, зокрема Бахмуту. І ані Кадиров, як би він не демонстрував своєї активності, ані Пригожин не змогли цього виконати.

    На відміну від Пригожина, який має особливі відносини з Путіним, але зараз не має авторитету через невиконання завдань, Кадиров говорив, що саме він буде мати вирішальну роль. Тобто його солдати мали брати участь і у веденні бойових дій, і у забезпеченні підтримки збройних сил РФ, а саме гарантії їхнього невідступу у формі загороджувальних загонів та забезпеченні режиму контролю на окупованих територіях.

    Фактично за усіма напрямками, починаючи від неефективного наступу під час захоплення аеропорту у Гостомелі і завершуючи неможливістю реалізувати вказівки Путіна по захопленню хоча б частини Донеччини та Луганщини, Кадиров зазнав невдачі.

    На фоні цього програшу, зокрема після критики Шойгу, Герасимова, усі військові зробили щодо Кадирова демарші, через що він почав проявляти ще більше агресії. Тобто він не підкоряється ні ФСБ, ні військовим адміністраціям, які утворили росіяни.

    І цей факт, відповідно, обʼєднав зусилля і спецслужб, і Міноборони Росії проти Кадирова. Тому вони, нарівні з Пригожиним, почали його повністю дискредитувати в очах Путіна, наводячи конкретні факти його невдач, наприклад, втечі його солдат на деяких напрямках бойових дій. Тобто вони показували Путіну, що Кадиров займався піаром, записував ролики для тік-току, але фактично перспектив для його військ немає.

    Кадирівці не бійці – вони демонстрували, що Україна пропаде і буде їх жахатися, а виявилося, що вони гинуть так само, як і інші бойовики. Не кажучи вже про те, що підлеглі Кадирова ведуть терористичну діяльність проти “своїх”. Тож силовий блок більш потужно натиснув на Путіна, і ми бачимо, що Кадирова на цьому фоні починають відтісняти. Його не допускали на зустрічі, доповіді, великі заходи, які були знаковими для Путіна на кшталт послання до Ради Федерації, хоча раніше Кадиров завжди сидів попереду як один із визначальних керівників РФ.

    Тобто Кадирова відсторонили від Путіна і фізично, і політично, від чого глава Чечні дуже потерпав і тому задіяв усі сили, щоб поновити попередній формат відносин. З цим, наприклад, повʼязана ініціатива Кадирова щодо вербування бойовиків на окупованих територіях, а також його обіцянка щодо недопущення диверсій на території Росії з боку українських спецслужб, і, тим більше, партизанського руху. Цим він прагне продемонструвати свою необхідність у цьому форматі війни.

    Путін грає на суперечностях між збройними силами, Росгвардією та російськими спецслужбами. Якщо повернутися назад, то Кадиров опинився в немилості і силовики відмовились обʼєднувати з ним зусилля. І саме тому Кадиров почав свою регіональну гру, щоб поновити свої позиції на центральному рівні в очах Путіна. І до певної міри йому це вдалося.

    Тож тепер Кадиров використав ситуацію з весіллям сина і висловив особисте прохання провести зустріч з Путіним, де міг донести різні матеріали на конкурентів (військових, представників спецслужб). З іншого боку, Путіну теж важливо почути певну інформацію від Кадирова, бо він має можливість отримувати підтверджені дані щодо підготовки можливих негативних заходів проти Путіна.

  • Як правильно читати заяви американських республіканців

    Як правильно читати заяви американських республіканців

    Кожна скептична заява представників республіканців викликає у нас серйозну істерику. Так вчора Десантіс, потенційний кандидат в Президенти замість Трампа, заявив, що війна в Україні це територіальний спір, і що допомога Україні не в інтересах США.

    Всі ці заяви є всього лише передвиборчою боротьбою. Республіканці ніколи не займуть слабшу позицію по відношенню до росії чи Китаю чим демократи. І ось чому:

    1. Республіканці переважно є яструбами. Серед них багато колишніх військових і правоохоронців. Сам Десантіс колишній військовий, який служив в Іраку. Вони консервативні і вони завжди за агресивну безпекову політику. Більшість військових конфліктів з втручанням США відбувалось при республіканських президентах.

    2. Я додав цікавий графік – це фінансування демократів і республіканців американськими збройними компаніями. Як бачите, вони більшою мірою підтримують республіканців, при яких в них явно виростають продажі.

    3. Передвиборча риторика має мало спільного з подальшим президентством. Доказом цього є Трамп. Ось кілька прикладів його заяв.
    12.07.2014 – треба визнати його (путіна) заслуги перед країною – на міжнародній арені в нього дуже потужний престиж
    27.07.2016 – ми це розглянемо. Думаю так ( можливість визнання Криму)
    01.08.2016 – ви хочете отримати третю світову, щоб вернути його (Крим) назад?
    15.10.2018 – Я той, хто дав Україні наступальне озброєння і протитанкові системи. Обама цього не зробив. Знаєте, що він відправляв? Він відправляв подушки і ковдри.

    Тому зберігайте спокій і не плутайте передвиборчу боротьбу з політикою США. Я на 100% впевнений, що при республіканцям ми отримаємо більше і швидче, чим при демократах. Така практика.

  • Демократичний світ буде з Україною

    Демократичний світ буде з Україною

    Два дні між подіями, які можуть визначити, як виглядатиме світ за 5 років. Або за десять. Спочатку, минулої п’ятниці Саудівська Аравія та Іран заявили про поновлення дипломатичних відносин. Зверніть увагу, де це відбулося – в Пекіні. Араби та перси ніколи не були фанатами одне одного, а з моменту ісламської революції в Ірані майже ворогували.

    Тепер Китай показав, що може “примирити” недемократичні, авторитарні країни. Стабільність в Арабській/Перській затоці – саме так по різному її називають у Саудівській Аравії та Ірані – для Китаю важлива, адже це про нафту, але також про нову роль Китаю у світі.

    Майже одночасно сьогодні в Сан-Дієго Байден зустрічається з прем”єрами Великобританії та Австралії – і це про стримування Китаю. Який вважає, що проти нього створюється “нове НАТО”. Картина все більше нагадує протистояння демократичного і недемократичного світів і одночасно США та Китаю. Місце України в цій системі очевидне: ми остаточно стали частиною західного демократичного світу і будемо разом з ним. Демократичний світ буде з нами.

    Авторитарний світ теж буде допомагати Росії – не тому, що має до неї симпатію, а тому що це логіка глобальних альянсів. Поки ми бачимо пряму допомогу Ірану, Білорусі та Північної Кореї, але до них можуть доєднатися інші. Маємо кожен день доводити демократичному світові, що це і його війна. Для тих, хто це не до кінця зрозумів, і таких ще багато. Захід сильніший за Схід, але має хотіти перемогти і мати стратегію перемоги, а не стратегію компромісу. Це задача майже така сама важлива, як перемога на фронтах.

  • Корисні руські

    Корисні руські

    Отримання кінопремії від журналу “Советский экран”, ой вибачте, премії Оскар фільмом “Навальний” викликало чергові дискусії про те, чи можуть існувати “хороші руські”. Але сама ця дискусія насправді показує абсолютно інфантильний рівень її учасників. Саме поняття “хороший руський”, яке в голові окремих наших співвітчизників означає, що це росіянин, який любить Україну і старається зробити їй добре, нічим не відрізняється за своєю вигадкою від “рожевого поні”.

    Тепер без прикрас. Не існує ні хороших американців, ні хороших європейців, і, відповідно, не існує хороших руських. Правда полягає в тому, що кожна людина, в першу чергу, повинна любити свою країну і ставити інтереси своєї країни вище за інші. Так, іноді інтереси співпадають і підтримувати України для Польщі сьогодні – це в тому числі дбати про захист поляків. Але завтра все може помінятись, і ті самі умовно “хороші поляки” сьогодні, завтра будуть вимагати від нас знести всі пам’ятники Бандері і прибрати його ім’я зі всіх вулиць. Тому, що національний польський дискурс звинувачує бандерівців у польському геноциді, і національним інтересом поляків є вимагати від нас покаяння за цю, насправді, дуже спірну історію.

    Оскільки не існує поняття “хороший громадянин” іноземної держави, я пропоную користуватись поняттям “корисний”. Замість “хороші руські”, говорити “корисні руські”. Це дозволяє виключити елемент “рожевого поні”, і раціонально оцінювати людей. Чи Навальній “хороший руський” – ні, але чи корисний – так! Навальний корисний для нас, оскільки будь-яка дестабілізація в рф є дуже корисною для нас. Він сьогодні слабкий і не впливовий, але однозначно, що він претендує на лідерство в умовній опозиції. Його голос сьогодні не чутний, але він існує. І як тільки в росії почне ситуація погіршуватись для путіна, голос Навального почне рости, як і його вплив. Чи це в наших інтересах? Так. Чи корисно це нам? Так. Це не відміняє того факту, що в якийсь момент навальний з “корисного руського” стане “ворогом”.

    Є і зворотня ситуація. Пригожин станом на сьогодні є “ворогом”. Але я переконаний, що найближчим часом він стане “корисним руським”. Чим більше він буде качати генштаб і міноборони рф – тим більше користі для нас.

    Тому користуйтесь поняттям “корисні руські”. Це свідчить, що ви пам’ятаєте про наші інтереси, і розумієте як конкретні росіяни сприяють нам в їх досягненні.

  • ЗСУ та Український народ змінюють фігури на світовій дошці

    ЗСУ та Український народ змінюють фігури на світовій дошці

    Нічого не можу з собою зробити…

    З інтересом спостерігаю, як із “центру сили”, із “світової держави” з “Великої Росії” Московія перетворюється на те, чим стала завдяки мудрому правлінню Путіна та його команди, повертається у дружну родину країн третього світу. І жодна ядерна зброя не може приховати неспроможність внутрішнього устрою, нікчемність т.зв. “лідерів”, безпорадність політики та аморальність того, що РФ робить.

    Брехня, підступність, жорстокість що неспроможні становити основу діяльності сильної держави. Злодії, негідники та військові злочинці не повинні правити 140 мільйонним народом. 140 мільйонний народ не повинен вилизувати п’яти божевільному диктатору, якщо він народ, а не стадо.

    Загалом, з одного боку, те, що відбувається, дає мені надію, що все, що не робиться – робиться на краще і Україна зараз розкрила і припікає гнійну виразку, яка загрожувала всьому людству.

    З іншого боку, мені шкода, що саме наш народ виявився тим інструментом, що цю виразку розкрив, і від смердючого гною, що вилився з рани, гинуть найкращі наші сини та дочки.

    Україна зараз творить світову історію. Вибачте за пафос, але ЗСУ та Український народ своєю стійкістю та безприкладною мужністю змінюють фігури на світовій дошці.

    Старий світоустрій знищено російським фашизмом та путінською агресією.
    Нове народжується на полях боїв.
    Якби не ця несправедлива війна, якби не українська незламність, то Росія ще багато років могла дурити світову спільноту, здаватися тим, чим не була насправді.

    Україна зруйнувала морок. Тепер усі бачать один одного такими, якими вони є насправді. І роль Росії, її місце у світовому табелі про ранги, її місце на політичній шахівниці визначилося: вона за її межами. В ілюзорному світі, де їй належить усе, до чого вона може дістатись, де її бояться і поважають, де вона диктує оточуючим, кому жити, а кому померти…

    Нічого не буває “назавжди”. Навіть Херсон, вибачте за вульгарність.

  • Нам треба дякувати долі за тупість наших ворогів

    Нам треба дякувати долі за тупість наших ворогів

    Зрадник Олег Царьов раптово зробив досить сенсаційне зізнання. Він розповів, що у Януковича і Партії регіонів, коли вони ще були при владі, існував план розвалу України. Янукович збирався переписати Конституцію, щоб вічно залишатися президентом України, і таким чином спровокувати західні області України на сепаратизм. Планувалося, що вони збунтуються після такої узурпації влади, і Янукович не заважатиме їх відділенню.

    “Розповім вам те, чого нікому раніше не розповідав. Я тримав у руках документ, розроблений аналітиками Партії регіонів, в якому розглядався сценарій довічного президентства Януковича. Два президентські терміни, зміна Конституції, ще два терміни… і єдина загроза втіленню цих планів в життя бачилася одна: Західна Україна завжди буде розхитувати ситуацію на території всієї країни і зробить все, щоб не дати такий сценарій реалізувати. І тоді намалювався план, згідно з яким Тягнибок, який отримував гроші в тому числі і з каси Партії регіонів, став би виступати за сепаратизм, за відділення низки західних областей в автономне утворення, що не підтримує центральну владу. Ну, а центральній владі довелося б “згнітивши серце” погодитися. Тому події могли розвиватися і так”, – зізнався Царьов.

    Фактично це визнання в тому, що Янукович і його команда дійсно були російською агентурою, і мали чіткий план знищення власної країни. Одним своїм визнанням Царьов повністю виправдав необхідність Майдану, і підтвердив, що в українців не було іншого виходу, окрім як виходити на Майдан і захищати свою країну від злочинців, які мали намір її розвалити.

    Майже 10 років російська пропаганда доводила, що Майдан був державним переворотом, що нібито Майдан спровокував війну, а якби Майдану не було, то Янукович би сам з часом пішов, і все було мирно і добре. І ось Царьов кількома фразами розгромив цю брехню. Тому що з його слів виходить, що це Янукович замишляв державний переворот і знищення України, а Майдан цей переворот запобіг.

    Давно кажу, що нам треба дякувати долі за тупість наших ворогів. Був би Царьов розумніший, він би звичайно про цей план мовчав. Але оскільки у Царьова інтелект пітекантропа, він все вибовкав і тим самим повністю виправдав Революцію Гідності. Якщо хтось досі і сумнівався в необхідності Майдану – після таких одкровень Царьова всі сумніви остаточно відпадуть.

    Як бачимо, після приходу Януковича до влади мирного сценарію для України вже не існувало. Просто до Майдану Росія за допомогою Януковича планувала захопити всю країну, за винятком західних областей. А після Майдану змогла захопити тільки Крим і частину східних регіонів.

  • Оскар виграв не Навальний. У чому тоді проблема?

    Оскар виграв не Навальний. У чому тоді проблема?

    Оскар виграв документальний фільм «Навальний», які зняли CNN і HBO про те, що Росія – небезпечна країна якою править божевільний тиран-терорист, що травить опонентів хімічною зброєю.

    Парадокс, але сильніше за українців присудження цього Оскара може вкурвити тільки людей, що живуть у Кремлі.

    В чому тоді проблема? Проблема у нас в очікуваннях. Багато хто з українців очікує, що раптом люди з Голівуду можуть ставитися до Росії як до проклятого місця, де проблема не у царі, диктаторі, генералісимусі, а в тому, що це просто хвора імперія і всі люди-зомбі. Проблема в тому, що ми хочемо від Голівуду, щоб він ненавидів всіх росіян, як це роблять українці. Проблема в тому, що українці хочуть, щоб Захід безальтернативно вибрав варіант нищення Росії і розпаду ії на десятки держав. Проблема в тому, що українці хочуть, щоб американці так само ненавиділи росіян, як і ми. Але поки російські бомби не падають на американські міста це неможливо. Ми хочемо, щоб Захід прийняв український світогляд на світ. Ми хочемо, щоб вони не шукали світло у темній країні.

    Але це неможливо. Ніколи західні інтелектуали не прийняли б цю парадигму. Ніколи.

    І їх позиція зрозуміла як з раціональної точки зору, так і з емоційної.

    Для Заходу абсолютно кращим варіантом завершення війни був би переворот у Кремлі, в результаті якого до влади прийшов би Навальний. Війна би завершилась. Росія би стала союзником США проти Китаю. І Навальний також це розуміє і тому презентував план завершення війни, де каже про виведення російських військ, в тому числі з Криму, і виплату репарацій Україні. Повністю йдучи у фарватері західного мейнстриму. До речі, з раціональної точки зору, якщо ви не розглядаємо реальний сценарій розпаду Росії, то і для України це було б найкращим варіантом. Звісно, ймовірність такого варіанту дуже низька. Підтримка Навального в Росії не відома, а вплив зараз близький до нуля. Але ж ми кажемо про кращий варіант, а не найбільш ймовірний.

    Навальний не став добрим. Навальний політик. І нам байдуже добрий він чи поганий. Нам не важливо, що він любе. Нам важливо, що він публічно говорить, яку позицію демонструє. І як буде себе поводити.

    І так, Захід не хоче і не захоче розпаду Росії. Це треба розуміти. Бо це занадто багато ризиків несе з собою. І занадто багато невизначеності.

    І якщо ми дивимось на це з точки зору Заходу, де і вручають Оскар, то в чому проблема з врученням премії документальному фільму про Навального? Тим більше, що це дуже інерційна історія. Цей фільм почали робити ще до війни. Це довгий процес. І це робили професіонали, а тому продукт має бути якісним. Тут страдає російська опозиція. І страждає Навальний. Це дуже кінематографічна історія. І Голівуд любить рятувати когось від страждань. Любить співчувати. А Навальному і його історії легко співчувати і захоплюватись якщо тільки ви не українці. Але в Голлівуді переважно не українці.

    І так, українці страждають набагато більше, ніж російська опозиція. Але просто ще ніхто не встиг зняти про це якісне кіно з бюджетом, який можуть собі дозволити монстри з Голівуду. От і все. Ще буде церемонія «Оскар» на якому серед документальних фільмів переможе кіно про Україну. Але просто його ще не зняли. Не встигли. Може він тільки планується. Може він вже знімається. А те, що на Оскар не пускають виступ Зеленського, кажучи, що він занадто білий як і всі українці, так це історія не про Україну, а про протистояння всередині США. Це не наша проблема, а їх.

    І так, Західний інтелектуал ніколи не прийме історію про те, що всі 140 млн мають просто зникнути. Це не гуманно. А західна інтелектуальна тусовка зараз дуже гуманна. І це не про колективну вину. Бо росіяни можуть бути з точки зору голівудського інтелектуалу і винні одночасно і жертвами. Тут немає парадоксу.

    Тому давайте вчитись працювати з власними очікуваннями. Давайте зрозуміємо, що світ нам не винен. І давайте зрозуміємо, що не ми в Україні є аудиторія цього фільму, яка в результаті отримання Оскара зросте на порядок.

    І давайте порадіємо тому, як вкурвлює зараз бункєрного дєда, який боїться Навального, який боїться будь-кого, хто може претендувати на його трон і бункер. І він отримав ще один удар. Удар всередині, де завдяки цьому фільму фігура Навального зросте і Путін почне більше переживати з того приводу, що хтось з його посіпак може подумати зробити ставку на Навального. Удар і по російській пропаганді в тому числі, яка дуже ефективна в Індії і Латинській Америці, наприклад. А таке кіно, де показана така Росія і такий Путін, є ударом в тому місці, же Путіну болить. І це в наших інтересах.

  • Влада страху

    Влада страху

    Масові протести у Грузії, пов’язані зі спробою ухвалення в парламенті закону про іноагентів – суспільство побачило в цьому рішенні спробу відтворити російські політичні інструменти і позбутися будь-якої потенційної альтернативи, – знову звернули увагу на ситуацію в країні, яка, на нашу думку, мала би бути головною союзницею України у війні. Адже саме Грузія, хай і в менших масштабах і в короткі терміни, 2008 року пережила те, що Україна переживає у 2022–2023 роках. Та й саме напад на Україну став чудовим доказом того, що всі російські розмови про «спровокованість» війни Росії проти Грузії (що якби не обстріл Цхінвалі та не введення грузинської армії до столиці Південної Осетії, то «миролюбна Росія» і не думала б воювати) – пересічний пропагандистський міф. Володимир Зеленський нікого не провокував і жодних військ до Донецька чи Луганська не вводив, навпаки – домагався дипломатичного врегулювання конфлікту. А в результаті Україна отримала війну значно кровопролитнішу і тривалішу, ніж Грузія, – війну на виснаження. І уряд Грузії не просто мав би підтримати Україну – він мав би скористатися війною для просування власних інтересів та посилення безпеки власної країни. Чому ж відбувається щось протилежне?

    Найлегше пояснити ситуацію авторитарними тенденціями в управлінні Грузією, особистими інтересами «останнього грузинського олігарха» Бідзіни Іванішвілі, котрий консолідував фінансові потоки та владу після того, як з його дороги за часів Саакашвілі було прибрано всіх потенційних конкурентів, і навіть зв’язками Іванішвілі з Москвою. Але у цих роздумах не вистачає найголовнішого – чому ж більшість грузинів стільки повоєнних років поспіль голосує за «Грузинську мрію»? Адже навіть якщо припустити, що це голосування багато в чому пов’язане з небажанням повернення Саакашвілі, постать якого вже давно розщеплює грузинів, то за такий тривали період це небажання мало би поступитися місцем іншим електоральним міркуванням.

    І тут ми можемо задуматися про куди важливіший мотив, який визначає психологію грузинського суспільства, – страх перед новою війною. Наразі вже забулося, що з Михаїлом Саакашвілі пов’язували надії відновлення територіальної цілісності Грузії. І справді, президентську каденцію він розпочав відновленням контролю над Аджарією, яка у роки правління його попередника Едуарда Шеварднадзе практично не контролювалася з Тбілісі, а правитель якої Аслан Абашидзе мав свої власні зв’язки з Москвою. Могло здатися – і такі надії були – що повернення контролю над Абхазією та Південною Осетією теж не виявиться серйозною проблемою. У суспільстві був очевидний запит на таке повернення. Але не було запиту на нову війну та ризик втрати державності.

    Російська агресія згуртувала громадян навколо президента та влади, але після війни стало очевидним, наскільки глибоко грузинське суспільство травмовано війною. Саме тому сформувався запит на мир. Такий мир, який, з одного боку, унеможливив би нормалізацію відносин з агресором, а з іншого – гарантував би громадянам, що трагедія 2008 року ніколи не повториться. І так, звичайно, це справжнісінький «гібридний мир». Мир, який унеможливлює відновлення дипломатичних відносин з Росією (агресор все ж таки), але водночас не заважає вітати російських туристів, візи для яких скасував ще Михаїл Саакашвілі. Мир, який не заважає народу підтримувати Україну, а уряду – виступати з критикою української влади та звинувачувати Київ у прагненні «затягнути Грузію у війну». Мир, який дозволяє одним громадянам Грузії захищати Україну зі зброєю в руках, а іншим – намагатися винайти покарання грузинським добровольцям.

    Для мене символом цього «гібридного» миру стала прогулянка з монастиря Шемокмеді неподалік гурійського містечка Озурґеті. Цей старовинний монастир є ще й культовим місцем для шанувальників російського театру: на його цвинтарі поховано батька російського театрального режисера Володимира Немировича-Данченка.

    Коли ми з друзями спускалися від монастиря, якийсь літній чоловік розмовляв із російськими туристами і розповідав їм, наскільки міцними є культурні зв’язки росіян і грузинів, як сюди приїжджали корифеї Московського художнього театру і які вистави ставили. Нас він теж не пропустив, поцікавився, звідки ми, і коли дізнався, обурено нагадав, що Україна позбавила громадянства Михаїла Саакашвілі.

    Я відповів співрозмовнику, що й своїм гостям із Росії він міг би нагадати про війни в Абхазії та Південній Осетії, етнічні чистки та окупацію територій, а не про корифеїв і вистави. І побачив, що ні самі російські туристи, ні сам чоловік щиро не розуміють, яке відношення має одне до іншого.

    Звичайно, такий «гібридний мир» завжди загрожує помилками влади, вибухами емоцій, протестами – саме це ми зараз і спостерігаємо. Але головний запит великої частини грузинського суспільства сформульовано чітко. І це не запит на демократію та солідарність з Україною. Це запит на неповторення війни.

    Я пишу про це так докладно саме тому, що небезпека влади страху існує і для нас – тим більше, що шок української війни у кілька десятків, якщо не сотень разів перевищує шок війни у Грузії. Ми вважаємо, що і після закінчення воєнних дій будемо мати справу з мобілізованим та непримиренним суспільством. Але кінець війни – це кінець наркозу. Сподіваюся, що ми не житимемо у владі страху, все ж таки Грузія – маленька країна, і її потенціал несумірний із українським потенціалом опору агресору. Але що точно сформується – так це запит на гарантії неповторення всього того кошмару, в якому ми перебуваємо після російського нападу.

    І так, українська мрія (чи навіть так – «Українська мрія») повинна відповідати насамперед на цей запит, а вже потім – на прагнення до євроінтеграції та протистояння з Росією. І ця розстановка пріоритетів викликатиме традиційне нерозуміння у тих, хто опиниться у меншості, призводитиме до вибухів невдоволення, емоційних зривів та розчарування. Невже все це було дарма?

    Ні, не дарма. Найголовніше – як для Грузії, так і для України – це збереження державності. Коли держава є, її можна змінювати, на вулицях її столиці можна протестувати, можна перемагати та програвати, їхати і повертатися. А от коли держави немає… Втім, далі ви й самі знаєте.

    І все ж таки треба розуміти, що коли ми вдивляємося у світанок над тбіліським проспектом Руставелі, то, можливо, вдивляємось і у своє власне мирне майбутнє.

  • Перейменування Росії в Московію. Це симулякри замість реальної боротьби

    Перейменування Росії в Московію. Це симулякри замість реальної боротьби

    Щодо перейменування росії в московію

    Я противник цієї ідеї. І ось чому. Це створення симулякрів і евфемізмів замість реальної боротьби з реальним ворогом. Для боротьби з ворогом потрібна його чітка ідентифікація. Щоб всі – і в середині країни і за кордоном – чітко розуміли з ким ми воюємо. А ми воюємо з Росією, а не з абстрактною Московією і історичних архівів. Воюємо не з якимось московитами, а з жителями різних регіонів і республік, різних національностей, які ідентифікують себе з Росією, навіть з Російською імперією. І перемогти ми маємо Росію, а не вигадану Московію. І відповідальність за воєнні злочини і злочини проти людяності має нести саме російська держава, а не вигадана Московія.

    Термінологічні комбінації відволікають від реальної боротьби і тільки заплутують. Замість боротьби в сьогоденні ми відволікаємось на історичні дискусії. Для нас важлива перемога над конкретним ворогом з усім відомою назвою, а не перемога на словах в перейменуванні цього ворога. Це все рівно що підміняти реальний бій обміном образами.

    Точно також я проти використання різних евфемізмів на кшталт «орки», «рашисти» і тому подібне. Ми воюємо не з міфічними орками, а з реальними російськими фашистами. І це не казкові змагання в телевізорі, а кривава війна. Якщо ми термінологічно починаємо уникати термінів «Росія», «росіяни», «русские» як визначення наших ворогів, ми починаємо заплутувати і себе і наших партнерів, підмінюємо суть справи іншими назвами, і хоча б термінологічно знімаємо з «Росії», «росіян» і «русских» відповідальність за все те зло, яке вони зробили нашій країні і нашому народу.

  • У людства знову зʼявилася надія.  І цю надію звуть «Україна»

    У людства знову зʼявилася надія. І цю надію звуть «Україна»

    – Три роки тому я летів з друзями до Індії.

    На пересадці в Дубаї зіткнулися дві черги – тисячі людей, що летіли з Азії – в масках, рукавицях і навіть в спеціальних захисних костюмах, які дивилися на нас витріщеними очима, як на божевільних і тисячі нас, що летіли в Азію – в шортах, футболках, капцях та реготали з переляканих «азіатів», ледве не падаючи з ніг.

    Тоді ми ще не знали, що за місяць ВОЗ оголосить пандемію короновірусу і людство посипеться.

    Те, що ми усі поділилися по відношенню до обмежень на дві величезні групи: категорично «за» і категорично «проти» показує, що пандемія ковіду викрила дуже фундаментальні протиріччя у справі щодо відношенню до життя як такого:

    – темпи добровільної відмови від головних надбаннь людства (прав та свобод);

    – темпи, з якими нам навʼязали нові обовʼязки та форми контролю (щеплення та допуски).

    Виявилося, що дуже багато людей обтяжується надлишком свободи і, одночасно, вважають, що не буває достатньої безпеки.

    Це взагалі-то, дуже погана ознака – найкраще підґрунтя для диктатур різного кшталту – від тупих до цифрових.

    Диктатури завжди торгують безпеку – спочатку створюючи загрозу.

    Тобто, всупереч багатьом теоріям, свобода зовсім не є неодмінним прагненням людини.

    Скоріше, свобода це – надлишкова конструкція над темою виживання.

    Свобода потребує уяви, і конфлікт між свободою та безпекою, це наочна форма конфлікту між матеріальним та ідеальним.

    Пандемія виявила, що політики схильні орієнтуватися на більшість, що відстає, ніж на меншість, що прагне.

    Пандемія майже затвердило людство, в якості розбещеної, переляканої юрби і політику – як керівну силу, що радо позбулася моралі на користь матерії.

    Але цей вирок розірвала навпіл Україна.

    Всупереч загальній згоді на нашу загибель, українці вчинили спротив.

    Ми почали битися за цінності в ситуації, яку з матеріальної точки зору світ вважав безнадійною.

    Нам запропонували «ковідний вибір»:

    – відмовтеся від свободи на користь виживання.

    За рік після того нема ковідної істерії, але найголовніше – нема більше «ковідного вибору».

    Сьогодні загальним місцем є пріоритет цінностей над доцільністю та ідеального над матеріальним.

    Людство перевиховали за рік.

    У людства знову зʼявилася надія.

    І цю надію звуть «Україна».

  • Шість “Кинджалів” за раз – терористичний рекорд

    Шість “Кинджалів” за раз – терористичний рекорд

    З днем народження Кобзаря ворог привітав нас, мабуть, найбільш сильною ракетною атакою за весь час війни. Найсильнішою не за кількістю — вісімдесят з гаком ракет вже траплялося, а за номенклатурою. Цього разу на нас були випущені найбільш різноманітні види ракет, включаючи аеробалістичні “Кинджали”. Шість “Кинджалів” за раз – це рекорд. Терористичний рекорд.

    З урахуванням номенклатури ракет, серед яких багато швидкоплинних “Кинджалів”, Х22 і С300, тридцять чотири збитих — це непогано. А те, що збили лише половину з восьми випущених “шахедів” – це наслідок того, що наша ППО-ПРО була зосереджена, в основному, на ракетах.

    Те, що така атака відбулася — нічого несподіваного. Чому саме зараз – теж зрозуміло.

    Останнім часом Кремль щосили вибудовував зустріч Путіна з Сі Цзіньпінем. І для створення якогось сприятливого тла для цієї вкрай важливої зустрічі щодо затягування Китаю у військову авантюру, Кремль навіть призупинив варварські ракетні атаки української інфраструктури. Домовленість про візит товариша Сі в Москву начебто досягнута, і Росія знову повертається до улюбленого заняття — людоїдства, по вуха вимазуючись в українській крові.

    Тим більше, що почалися протести в Грузії. Так-так, це має пряме відношення до ракетного удару по Україні!

    Нагадаю, що через високодержавну маячню в недоімперії вважається, що вони воюють не з Україною. Вони воюють зі Штатами на території України. А тут раптом на території Грузії, яку в Кремлі вважають повністю підконтрольною, починається щось на зразок Майдану. З антиросійськими гаслами і навіть виконанням гімну України.

    Очевидна думка, що грузини просто не хочуть йти авторитарним російським шляхом і втрачати залишки свободи, в кремлівські дурнуваті голови не приходить. Ні, вони переконані, що це черговий випад ЦРУ і Держдепу. І відповідають Штатам – так, ракетним ударом по Україні. Виродки є, виродками помруть.

    При цьому цілі ракетних ударів не змінилися — це наша критична інфраструктура. Тобто, в недоімперії як і раніше маються дурнею щодо того, щоб терором примусити Україну до капітулянтських переговорів на умовах Росії. А це означає, що нашого весняно-літнього наступу агресор боїться до втрати самоконтролю.

    Попри те, що удар був найпотужнішим, жертви і руйнування виявилися не катастрофічними. Так, вони є, але енергосистема України продовжує з труднощами, але функціонувати.

    Чого очікувати в майбутньому? Ракет у агресора ще багато. При цьому він має можливість потихеньку їх виробляти. Безпілотників залишилося мало, але агресор шукає можливість нових поставок. Так що з періодичністю три-чотири тижні ракетні атаки повторюватимуться. До того часу, поки ЗСУ не розгромлять агресора і не звільнять окуповані території. Після чого відбудуться справедливі мирні переговори на українських умовах.

    Немає іншого шляху.

  • Війна цього року буде йти за сценарієм минулого

    Війна цього року буде йти за сценарієм минулого

    В орків все навіть гірше чим я думав. Більшість ракет полетіла в енергетичну інфраструктуру. Хоча це вже немає абсолютно жодного смислу для бойових дій – ворог таки випустив свій запас ракет саме по енергетиці. Тут є два пояснення:

    1. або більшість цих ракет були ще в лютому націлені на об’єкти енергетики, і їх не перенацілювали
    2. або російський генштаб такий тупий, що просто не придумав куди ще стріляти.

    Обидві версії хороші для нас. Те, що вони не спроможні перебудовуватись, міняти підходи, свідчить, що війна цього року буде йти за сценарієм минулого. Спочатку вони виснажаться і втратять ініціативу під Бахмутом, а тоді будуть показувати багато жестів доброї волі.

    Все це буде супроводжуватись нещадними втратами і поповненням наших сил трофеями. Всі системні проблеми російської армії з моменту вторгнення залишаються на своїх місцях.

  • І що воно вам дало? Хочете вистріляти всі ваші Кинджали до того, як приїдуть Патріоти?

    І що воно вам дало? Хочете вистріляти всі ваші Кинджали до того, як приїдуть Патріоти?

    Російські генерали, схоже, пересвяткували своє професійне свято, 8 березня, і вирішили під впливом гормонів і Путінки знову вдарити по енергетичній інфраструктурі України. Не пожаліли навіть свій улюблений кінджал, на який молиться вся Росія, на святу справу боротьби із зловісним трансформатором у голосіївському районі.

    І щоб шо?

    От зрозуміло, що вони цим хотіли досягнути з жовтня по січень. Але хтось їм сказав, що весна прийшла? Що вже тепло? Що Європа не замерзла, що Британці не їдять білок? Що ціна на газ впала нижче 500 доларів. Що світовий день збільшується?

    Чи вони все це проспали? Який сенс витрачати ресурси на це все зараз? Щоб не датити поспати українцям? Так більшість проспала ту повітряну тревогу, відправившись спати, не чекаючи, поки генерали набухаються остаточно. Щоб зробити нерви енергетикам? Так ті вже звикли. Щоб перевірити, чи не прийшли ще Патріоти? От перевірили, не прийшли. І що воно вам дало? Чи ви хочете вистрілити всі ваші кінджали до того, як приїдуть Патріоти і почнуть і їх збивати? “Так не достанься ты никому”? Не жарт же, 6 кінджалів вистрілили.

    Це схоже на якусь тупу впертість підлітка. Який робить щось всупереч здоровому глузду. Просто тому що може. І просто тому що дорослі говорять, що так робити не треба.

    А я можу!

    Ну змогли і шо воно вам дало? Чи їх так вкурвило ниття воєнкорів, що в результаті місяців обстрілу в Харкові включили вуличне світло, а в Києві запустили тролейбуси. Так сьогодні зранку тролейбуси знову їхали.

    Чи комусь треба розповісти бункерному дєду що вони проє…стріляли всі ракети і добилися цим рівно нуль і вони бояться, а тому продовжують стріляти, бо от от Україна не витримає і потрапить нарешті до кам яного віку? От зараз ще додамо до нашого геніального рецепту трохи кінджалів і тоді точно, навіть весна і літо не допопоможуть?

    Так от от Україна повернеться до експорту електроенергії в Європу і навіть це не зможуть зупинити ці недолугі обстріли. І Земля продовжить свій шлях у пустошах космосу, збільшуючи світовий день, щоб вам там не казали шамани.

    От реально? Щоб що?

    У вас політичні мотиви домінують над військовими? Так тут навіть політичних вже немає. Ви не жалієте зеків і мобіків, це ясно, але ж ракет, ваших кінджалів, вам має бути шкода? Чи ви просто тупі?

    Завжди вірна найпростіша відповідь. Але ж ти все півно шукаєш раціо у діях генералів, і тих, хто приймає рішення. Шукаєш зерно.

    І шоб шо? Щоб знову переконатися, що «умом росію не понять»?

  • Лукашенко відповість за те, що назвав президента України “гнидою”. Здохне

    Лукашенко відповість за те, що назвав президента України “гнидою”. Здохне

    Недоношений пі..ар лукашенка – підстилка путіна, назвав Президента України гнидою, бо білоруські партизани вдарили по розвідувальному літаку А-50 кац…стану, який наводив ракети по Україні…

    Я звичайно ж, розумію, що нам геть непотрібний ще один активний фронт і Верховний Головнокомандувач діє у цій парадигмі… але, чесно говорячи, системний національно-визвольний рух на території Білорусі нам конче необхідний, як і ліквідація режиму путінської повіі – лукашенка.

    А за «гниду» – цей кремлівський тарган ще відповість… Здохне.

    Живє Білорусь!

    Слава Україні!

  • У чому полягає фірмовий почерк російської армії

    У чому полягає фірмовий почерк російської армії

    Військові злочини російської армії – це її фірмовий почерк.

    Понад 40 тисяч таких злочинів на сьогодні розслідуються українськими слідчими органами. Понад 40000 за рік з невеликим війни.

    Жіночі оголені трупи, облиті соляром і обкладені шинами під Києвом, пам’ятаєте? Ті, що недогоріли?

    Я пам’ятаю.

    Це ми з вами побачили відео про смерть нашого героя-українця – і суспільство сколихнуло. А скільки вони стратили без відео? Скільки поранених добили в потилицю? Сотні? Тисячу? Тисячі?

    Сотні випадків зґвалтувань жінок різного віку, дітей та… чоловіків.

    Це не слова омбудсмена, це те, що зараз перебуває у процесі розслідування міжнародними органами.

    Ще раз – майже півтори сотні зґвалтованих чоловіків, 141 випадок, якщо я не помиляюся.

    Фірмовий почерк опричників, государевих людей, чекістів та іншої нечисті, породженої хворою країною, якою із завидною постійністю правлять монстри.

    Змінюються покоління, століття минають, а почерк незмінний.

    Примушення до любові, до дружби, до братерства, до спільного проживання – це те, що замінює їм любов, братерське, добре сусідство. Різниці вони не бачать. Такі тонкощі государів не цікавлять.

    Вбити беззбройного за слова «Слава Україні» для них цілком природно.

    Нашому герою – слава та вічна пам’ять!

    Будь ласка, читайте текст після реклами

    Всім нашим героям – слава!

    І дай нам бог довгої пам’яті, щоб пам’ятати загиблих за Україну та її свободу і тих, хто цю свободу прийшов забирати.

    Поіменно.

    В обох випадках.

  • Господь все бачить, він не дасть перемоги цим комахам

    Господь все бачить, він не дасть перемоги цим комахам

    Ще кілька днів тому Пригожин був бадьорий і знущально ввічливий, закликав Зеленського відвести “старих і дітей” і говорив, що Бахмут практично узятий “Вагнером”. А тут відразу ж заблажив: нас оточать з флангів, нам пі.. дець, ратуйте, люди добрі, рятуйте, йдемо на дно, буль-буль…

    Але ж всі тільки перехрестяться: “Помер Максим – і х…й з ним”! Це ж треба так примудритися себе позиціонувати, що буквально всім буде лише полегшення, якщо Пригожина, і всю його кодлу – просто укокошать.

    “Та нехай хоч і укри його приб’ють, що з того? Аби не бачити його противну пику. І бандитів його – теж. Вони нам своїми кувалдами і поняттями всю армію розклали” – думають путінські генерали.

    “Тільки дайте нам до нього дістатися! Ми його на ремені поріжемо!” – потирають руки самі укри.

    “Він став нестерпним. Весь час якісь пристрасті-мордасті розповідає. Вічно на когось скаржиться, щось просить… А то я без нього не знаю, що насправді відбувається! Мені щодня Чемезов, Шойгу і Бортників повну картину доповідають! Я в курсі того, як, коли і де ми будемо наступати. Скільки дивізій у мене в резерві. Як скоро нові танки надійдуть у війська… “, – міркує про себе Путін…

    Утім, все це не те… Не про це я хотів написати… Вся ця метушня навколо Пригожина вже порядком набридла. Сухий залишок простий і зрозумілий: українці Бахмут здавати не будуть. Рішення ухвалено. Напевно, перед тим, як про це сказати, українські керівники міцно подумали і все зважили. І я щиро бажаю їм успіху.

    Те, про що я хотів сьогодні написати, всі вже бачили: розстріл полоненого українського солдата…

    …Абсолютно беззбройна людина, яка стоїть від російських солдатів на безпечній від них відстані. Ніяких інших українців поруч з ним немає. Ніяких шансів на якийсь успішний опір або втечу. Він не представляв для його вбивць ніякої небезпеки. Ні найменшої. Він повністю був в їхніх руках і абсолютно відповідав опису полоненого, як воно наведено в горезвісній Женевській конвенції.

    І все-таки вони його вбили. Дали покурити – і вбили. І по всьому було видно, що він розумів, що вони його вивели на розстріл. І що ця сигарета – остання в його житті.

    Навіщо вони його вбили? Що, вони тим самим наблизили свою перемогу? Ні. Що це? Яке завдання вирішував цей розстріл? Ніякий. Крім однієї: вони отримали задоволення. Іншого пояснення я не бачу.

    Колись років двадцять тому Євген Гришковець в моновиставі “Як я з’їв собаку” крім іншого, розповідав, як він служив на Тихоокеанському флоті на острові Руський. І що там він був рядовим матросом, над яким знущалися всі, кому не лінь.

    Так ось, в рідкісні хвилини відпочинку, він знаходив задоволення в тому, щоб пальцями тиснути якихось величезних метеликів, які в достатку водилися на цьому острові. І він навіть знайшов пояснення цьому феномену: “це були єдині істоти на всьому острові, які були слабшими за мене”.

    Так ось як це все виглядає… ледачий, безвольний, “вивчено безпорадний” російський мужичок, якого дружина відправила воювати “щоб тільки не бачити твою п’яну харю” і щоб він приніс додому хоч якісь гроші (а здохне – і слава богу), якого змусили за власні гроші купити всю екіпіровку, якого обібрали і обікрали, вже ближче до фронту побили і тра***ли в жопу чеченці, якому щогодини його офіцер каже, що якщо він не піде в атаку, то він його розстріляє, у якого вже загинула половина тих, з ким він сюди приїхав, так ось цей голодний, простиглий і покритий з ніг до голови коростою і вошами чоловік отримав владу над безправним полоненим. Який, зрозуміло, був слабкішим за нього. І полонений був приречений.

    Російський мужичок не міг відмовити собі в задоволенні. І полонений українець це розумів. Він розумів, що бажання його вбити у цього людиноподібного хробака сильніше за жалість (куди там!) або навіть просту розсудливість. Полонений розумів, що у нього немає шансів. І він не став просити про помилування. Він захотів піти як людина. Його останніми словами були “Слава Україні!”

    Що можна сказати? Тільки – “Героям слава”. Більше – нічого.

    Господь все бачить. І все розуміє. Сто крат краще нас. І це він все бачив і все зрозумів. Він не дасть перемоги цим комахам.

    Бо наша справа праведна. Ворог буде розбитий. Перемога буде за нами.

    Слава Україні!

  • Путін увігнав себе в патову ситуацію

    Путін увігнав себе в патову ситуацію

    Не дивлячись на те, що Москва вкотре лякає Україну і Захід ядерною зброєю, Путін увігнав себе в патову ситуацію. Хоча він і досі сподівається, що США і Європа втомляться від України та перестануть їй допомагати, обставини для російського диктатора зовсім не є такими, як це йому чомусь уявлялося з Кремля 24 лютого 2022 року.

    Бо навіть якщо гіпотетично уявити, що Україна, припустимо, не зможе визволити відразу всі окуповані Російською Федерацією території, то всерівно виявиться, що рішення про вторгнення було катастрофічним для Росії. Росія повністю перетворюється на країну-парію, в друзях у якої хіба що залишаться Північна Корея, Іран, Еритрея та Китай.

    Тоді б виявилося, що РФ змогла “виграти” зруйновану частину загарбаної країни, на відбудову якої Росії необхідно витратити сотні мільярдів доларів, яких у неї просто немає. Крім того, на окупованій частині України вона отримує населення, яке ненавидить загарбників. І їй потрібно буде перекинути велику частину армії для патрулювання захоплених українських населених пунктів.

    Але це ще далеко не все. Одночасно Росія “виграє” зруйновану економіку та відсутність торгівлі із західними країнами. Їздити громадяни Російської Федерації після цього всього зможуть лише в Північну Корею, КНР чи Іран. Санкції з Москви ніхто не зніме, і вони можуть бути лише ще більше посилені, а російська економіка, яка й зараз фактично дише на ладан, увійде в стан остаточного колапсу.

    Цілком очевидно, що Путін сильно помилився. Питання в тому – наскільки високо він підніме ставки у своїх зусиллях, щоб уникнути визнання своєї помилки?

    Зараз Путін намагається зробити вигляд, що готовий піти ва-банк, не розглядаючи навіть стратегії виходу з кривавої війни, яку розв’язав. І якщо він готовий продовжувати самознищення Росії, то війна може тривати доти, поки РФ остаточно не виснажить свої ресурси, і її економіка більше вже не зможе фінансувати путінську агресію.

    Схоже, що диктатор належить до того психологічного типу осіб, які не можуть розпізнавати неефективність і шкідливість своїх дій, та робити з цього правильні висновки. Особливо тоді, коли російські фінансові резерви вичерпуються, і навіть більш жорсткий контроль над російською економікою вже нічого змінити не зможе.

    У Москви вже недостатньо резервів, щоб продовжити війну хоча б ще на рік. Навіть тоді, коли вона спробує вдатися до примусових позик у свого населення, введе драконівський військовий податок або намагатиметься отримати позику у Китаю під заставу територій Далекого Сходу та Сибіру. Хоча це б перетворило Російську Федерацію повністю на васальну державу КНР.

    А оскільки Путін навряд чи готовий викласти на продовження своєї війни 300 чи 400 мільярдів доларів власних статків, які він привласнив собі за більше, ніж 20 років свого президенства, то, очікувано, що він може зробити спробу вибити омріяні сотні мільярдів у своїх олігархів. Але їхнє небажання зі своєї кишені фінансувати продовження військових дій, здатне послужити детонатором силового усунення його від влади.

    Не говорячи уже про те, що більшість російських військових, мають за мету не продовжувати очевидно програшну для них війну, а повернутися додому. Навряд чи вони бажають продовжувати воювати для того, щоб Путін міг і далі називати себе президентом Російської Федерації. Єдиним виходом для них стає уникнення подальшого перебування на полі бою. Жодна кількість тактик, стратегій, планів, зброї, чисельності нічого не змінить. Тому росіяни втечуть з поля бою, за першої ж нагоди зробити це.

    Оманливі путінські геополітичні фантазії, після невдалих їх реалізацій, засвідчили, що брак елементарного інтелекту може призвести до катастрофи того, хто не вміє прораховувати ситуацію хоча б на декілька кроків наперед.

    Проте, коли росіяни нарешті почнуть зрозуміти, що божевільна війна Путіна вбиває ціле покоління їхніх співвітчизників, може виявитися вже занадто пізно. Але Путін є Путін, він не може змінити себе. Його єдиний інтерес полягає в тому, щоб залишитися живим та зберегти свою владу. Й від нього можна очікувати чого завгодно, тільки щоб він міг досягти цього результату. Росією століттями керували правителі, які зневажали і в ніщо не ставили свій народ. І було б дуже дивно, якби узурпатор не діяв так само.

    Він створив бандитську терористичну державу. Тому не викликає подиву, що корупція та злочинність зруйнували ефективність і спроможність російських інституцій, серед яких й збройні сили. Вони такі ж прогнилі, як і будь-яка інша гілка влади в РФ.

    Невдала спроба силою зробити Україну частиною Росії, а самих українців росіянами – бомбардуючи її, вбиваючи, катуючи людей та знищуючи інфраструктуру, схожа на спробу змусити дівчину покохати і вийти за вас заміж, перед тим відлупцювавши і зґвалтувавши її.

    У Росії нічого не змінилося з 1917 року. Ні їхня жорстокість один до одного, ні їхнє ставлення до України, ні мораль деспотів, які ними керують – чи то цар, чи то такі терористи, як Ленін, Сталін чи Путін. Якщо не позбутися Путіна та його подільників, то потрібно знову підняти залізну завісу, закрити її та дозволити Росії маринуватися у власній ненависті, корупції та дисфункції.

    Розпалювання війн, агресія щодо сусідніх народів і масові вбивства глибоко закорінені в ДНК московців, і найкращою стратегію щодо Російської Федерації мусить стати повна ізоляція їх від решти світу, надавши їм можливість вічно гноїтися у свої вигрібній ямі імперськості.

    Окрім газу, нафти та корисних копалин, Росія нічого не пропонує світові, крім убивств, зґвалтувань, геноциду та шаленого шовінізму, який маскується під “культурну вищість росіян” і нібито якусь “окрему цивілізацію”. Газ, нафту та корисні копалини можна отримати деінде. І хоча вони можуть коштувати дорожче, краще заплатити дещо більшу ціну, якщо це означатиме покращення світу шляхом мінімізації взаємодії Росії з його цивілізованою частиною.

    Путін поставив перед собою ціль втягнути Україну в “чорну діру” пекельного імперського тоталітаризму. Що багатократно збільшує мотивацію українців боротися з московською навалою, щоб не бути поглиненими безнадійним майбутнім, яке запланувала нам Росія. Він повернув Україну і Європу назад до жахів минулого століття, створивши проблеми для українців, які можливо доведеться вирішувати і наступному поколінню.

    Тиран ні за що не хоче відмовлятися від своїх ревізіоністських планів захоплення України, проте скоро його будуть підтримувати лише частина силовиків та пропагандистська машина. І тільки на цьому режиму довго втриматися не вдасться.

    Недалекий вже той час, коли колосальні втрати живої сили у війні в Україні запустять в Росії ланцюгову реакцію спочатку непокори, а потім бунтів і повстань. Але зараз кожен убитий росіянин – це росіянин, який більше не зможе вбивати українців. Хоча кожен росіянин може відмовитися від участі у “лотереї смерті”, залишившись в своїй країні.

    Путін в Україні зайшов так далеко, що вже втратив шанс спокійно померти в своєму ліжку уві сні. Фінал цієї війни для нього цілком може стати тотожним фіналу лівійського диктатора Муаммара Каддафі, адже невдах мало хто любить. Очевидним є те, що він стане причиною не лише своєї власної смерті, але й існування Російської Федерації у тому її вигляді, який ми сьогодні знаємо. Вона просто розвалиться. Через рік-два Росії вже не буде.

    Жахлива російсько-українська війна, котра породжена навіженими планами однієї повністю неадекватної персони і її одержимістю хибними поглядами на історію, а також бажанням залишити в ній свій слід, прогнозовано закінчиться поразкою Москви. Але якщо Кремль зробить спробу увійти в пряму конфронтацію з Америкою, НАТО і Європою, то там мали б пам’ятати, що Друга світова війна залишила Німеччину в руїнах, а Третя світова зітре Росію з лиця Землі.

    Росія пірнає з головою в небуття. А Путін залишиться в історії останнім тираном жахливої політичної системи, про яку так мріяв, яку створив, і яка, в підсумку, зникне разом з закінченням його невдалого довголітнього правління.

  • Відео розстрілу українського воїна: росіяни погіршили своє становище в бік тотальної поразки

    Відео розстрілу українського воїна: росіяни погіршили своє становище в бік тотальної поразки

    Росіяни виклали відео з розстрілом українського воїна. Я бачив відео без ретуші, тому повністю впевнений, що воно правдиве. Не буду його публікувати, самі знайдете, але опишу, бо це принципово важливо.

    На відео український герой, якого захопили в полон, робить останню затяжку цигарки, та спокійно, тихо говорить окупантам в обличчя – Слава Україні. Окупанти в істеричній люті крикнувши “Да ты су…” розстрілюють українського воїна, продовжуючи стріляти у вже мертве тіло.

    На початку відео чітко чути “Снимаю его”, що говорить про сплановане убивство полоненого, яке прагнули відзняти і яке було “зіпсоване” для окупантів мужньою поведінкою українського героя та його останніми словами перед обличчям смерті.
    Це відео стане, або вже стало вірусним і матиме ефект вибуху. Його побачать в кожній країні світу.

    Можливо воно символізуватиме новий етап політичної реальності, бо його поява унеможливлює саму навіть спробу нав’язати дискусію про припинення вогню чи перемир’я, про яке так часто говорять лобісти Кремля на Заході.

    Тепер, найближчий час, кожному хто говоритиме про необхідність діалогу, хороших руських, чи щось подібне – тикатимуть в обличчя це відео.

    Самі того не бажаючи, московити погіршили своє становище в бік тотальної поразки та ліквідації РФ, як держави.

This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.