InfoResist

Category: Погляди

  • США і Європа “злили” Грузію Росії. Уроки для України

    США і Європа “злили” Грузію Росії. Уроки для України

    Грузинська революція зазнала поразки. За подіями у Сакартвело в прямому ефірі спостерігав цілий світ – але нічого не зробив. Та і що можна було вдіяти, коли вибори відбулися де-юре демократично? Хоча всі чудово розуміють, що коли до влади приходять прокремлівські сили, без фальсифікацій і обману не обійшлося. Але яким чином демократична Грузія могла знову навернутися до Москви? І чи можливе повторення такого сценарію в Україні?

    Президентом Грузії став колишній російський футболіст Міхеїл Кавелашвілі, і це свідчить про те, що Росія почала повертати свої позиції на так званому “пострадянському просторі”. Усе це відбувається внаслідок “специфічної політики” колективного Заходу, коли країнам, які прагнули вирватися з-під гніту Москви, допомагали таким чином, щоб Росія не програла. Виходить так, що Сполучені Штати і Європа “злили” Грузію Росії. То що, Україна наступна?

    Варто пригадати, що у 2008 році Україна та Грузія були реальними кандидатами на вступ до НАТО. Але позиція Німеччини і Франції, які категорично виступали проти їхнього вступу – на довгі роки забрала шанс у грузинів та українців приєднатися до цього оборонного альянсу.

    Тепер Грузія вже в ніяке НАТО й не збирається вступати. Не виключено, що новий її президент Міхеїл Кавелашвілі вже в січні 2025 року ініціює подачу заявки в контрольовану Москвою Організацію договору про колективну безпеку (ОДКБ). До якої входять Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Росія та Таджикистан, а Вірменія призупинила свою участь у 2024 році. Місце Вірменії дістанеться Грузії?

    Можна із впевненістю сказати, що на Бухарестському саміті НАТО в 2008 році канцлер Німеччини Ангела Меркель та її політичний подільник, президент Франції Ніколя Саркозі свідомо підставили Україну та Грузію під вторгнення агресивної Росії. Наглухо перекривши можливість надання їм Плану дій щодо членства в Альянсі. Чим не забарився скористатися російський диктатор Путін. Вторгнення Росії в Грузію відбулося незабаром після саміту НАТО, – в серпні 2008 року, а в Україну – в лютому 2014 року.

    Після московської операції з приведення Міхеїла Кавелашвілі у президенти Грузії, варто чекати схожого політичного трюку Кремля і в Україні. Адже, як і в 2008 році, в 2024 Грузія слугувала для Путіна полігоном, на якому він відпрацьовує варіанти підривних дій, котрі дещо пізніше будуть застосовуватись щодо нашої держави.

    Грузія не змогла вибороти своє право на свободу, на право визначати своє майбутнє і зовнішню політику без стороннього втручання. І з цього усі ми в Україні маємо зробити серйозні висновки. Беручи до уваги та проаналізувавши всі помилки та стратегічні прорахунки колишньої президентки цієї країни Саломе Зурабішвілі. Враховуючи й те, що за всі роки правління в неї не вистачило сміливості випустити на волю заарештованого експрезидента Міхеїла Саакашвілі, передавши його тепер до рук ставлеників Путіна.

    Можна не сумніватися, що після успіху Кремля в Грузії, вони найближчим часом кинуть величезні гроші й прикладатимуть титанічні зусилля для того, щоб в нас напередодні президентських виборів з’явилася промосковська партія, з умовною назвою “Мирна і щаслива Україна”, такий собі відповідник “Грузинської мрії”, на облудні обіцянки якої повелася значна частина грузинського електорату. “Мирнощасливі українці” будуть готові наобіцяти нашому населенню все, що завгодно, якби воно тільки за них проголосувало. Хоча тепер обіцянку – “перестати стріляти”, вони можуть перелицювати на “перестати чинити спротив”. Мовляв, “війна не може тривати вічно, тому її потрібно закінчити “миром” з Росією на її умовах”, тобто неминучою капітуляцією перед Москвою.

    Грузія зробила собі “політичне харакірі”, але більшість грузинів, що проголосували за промосковського політика, зрозуміють це надто пізно. На сценарії перевороту, який замаскований під вибори Кавелашвілі для Грузії, всюди видніються відбитки пальців Москви. Приховати Кремлю цього не вдалося.

    Враховуючи, що 20% міжнародно визнаної території Грузії нині перебувають під російською військовою окупацією, обрання в президенти московського ставленика де-факто легітимізує загарбання грузинських земель. Це трагічний день для тих, хто в цій країні сповідував принципи демократії, боровся та підтримував її прозахідний, європейський вибір.

    Незабаром Грузія стане авторитарною однопартійною державою, яка міцно застрягне на орбіті Росії, поки Захід пасивно спостерігає за тим, що можуть зробити російські спецслужби і гроші. Повернення Грузії до радянського життя – це трагедія не тільки грузинської нації. Це трагедія й для українців, адже Путін використає отриманий досвід оглуплення грузинського електорату, фальшування та підтасовок для того, щоб застосувати – вже у набагато більших масштабах – на наших теренах.

    Наступним кроком промосковської політичної мафії в Грузії стануть репресії щодо опозиції. Противників кремлівського режиму посадять під надуманими приводами або знищать. Ті, кому пощастить – стануть вигнанцями. Російський диктатор не здатен вигадати нічого кардинально нового. Почнуться вбивства опозиційних політиків, правозахисників, громадських активістів, журналістів, митців, та науковців. Виконавців, так само, як і в Росії, ніколи не знайдуть. Грузинське суспільство, застосовуючи всілякі терористичні методи, будуть залякувати, примушуючи опонентів проросійського режиму добровільно замовкнути, або ж їх заглушать силоміць.

    Після 33 років незалежності Грузія знову повернулася під контроль російської імперії. Це нагадує ситуацію, коли після втечі з тюрми та тривалого часу перебування на волі людина добровільно вертається до в’язниці. Адже хоча там повністю обмежуватиметься твоя свобода, але зате – щодня гарантуватиметься мінімальна пайка.

    Ось на таку російську пайку спокусилася частина грузинського народу, проте вирватися з кривавих лап Москви буде куди важче, ніж у 1991 році. В Кремлі врахують всі свої колишні помилки, котрих вони припустилися при розпаді Радянського Союзу, і зроблять все можливе, щоб Грузія назавжди залишилася сателітом Російської Федерації.

    На століття заснування СРСР, в кінці 2022 року, Путін запланував відновлення цієї структури. Це й стало однією з причин початку Великої війни. Зрозуміло, що без участі України російський диктатор не уявляв для себе повноцінного відновлення Радянського Союзу. Однак поразка демократії в Грузії відкриває для Москви інший, проміжний варіант. Скажімо, в 2025 році Кремлю вдасться взяти Білорусь під свій повний контроль, замінивши узурпатора Лукашенка.

    Тоді Путін, умовний ПостЛукашенко та нібито президент Грузії Міхеїл Кавелашвілі збираються разом у Біловезькій Пущі та проголошують утворення нового державного об’єднання – назвімо його Суверенним союзом соратників Росії (СССР). Отже, улюблена Путіним абревіатура одним розчерком пера повертається до життя. А російський диктатор при цьому наголосить, що двері для всіх охочих добровільно вступити до нового СССР відкриті. А особливо в СССР чекають на приєднання “братньої” України.

    Нам потрібно проаналізувати, які уроки має винести Україна з державного перевороту, що відбувся на наших очах в Грузії. Адже процес відмови грузинів від самих себе відбувався поступово, крок за кроком, і призвів до катастрофічних наслідків для грузинського народу. Партія “Грузинська мрія” спромоглася перетворити Грузію на країну-катастрофу. А коли ви критикуєте її власника Бідзіна Іванішвілі публічно – то ризикуєте втратити роботу, якщо працюєте на державній службі. Або, ще гірше – прийшовши додому, побачите під дверима бандитів в толстовках і масках, які чекають, щоб “поговорити” з вами.

    Грузинів вдалося залякати? Донедавна більшість населення Грузії вважало, що їхнім інтересам краще відповідає членство в Європейському Союзі – мільярдні інвестиції з фондів розвитку ЄС, вільний рух товарів, капіталу, послуг і людей в рамках Шенгену… Однак на виборах – перемогли ставленики нечистого на руку олігарха, який напряму зав’язаний на Росію.

    Ті в Грузії, хто вважали, що зло можна якось перетерпіти, аби лиш не було конфронтації з Москвою – тепер на своїй шкурі вповні відчують, як їх почнуть притягувати до кримінальної відповідальності за критику влади у Facebook або інших соціальних мережах, коли, як в Росії – наглухо заблокують YouTube, і повністю обмежать доступ до всієї альтернативної інформації.

    Всі, хто жили під російським ярмом розуміють моторошні перспективи повернення в руки Москви. Грузинську революцію розчавили на очах всього світу, а на Заході вважали, що врятувати демократію в цій країні неможливо, тому не варто й намагатися це зробити.

    З грузинської трагедії українці мають зробити для себе наступні висновки:

    1. Жодна сусідня з Росією країна не обере проросійський уряд, якщо вона існує як вільна демократія.

    2. Росія може створити союзні собі уряди лише шляхом підкупу політиків, фальсифікації виборів, залякування, поширення московської пропаганди та дезінформації.

    3. Кожен проросійський уряд на “пострадянському просторі” буде авторитарним або стане повномасштабною диктатурою.

    В 2025 році в Україні можуть пройти президентські вибори. Тому український народ вже зараз мусить провести роботу щодо детального аналізу помилок, котрі були зроблені в Грузії. Щоб задурити голову грузинському електорату, меседж “Грузинської мрії” та російської пропаганди був таким: “Голосуйте за нас, інакше Москва знову почне з вами війну, а Росія вже воювала і забрала 20 відсотків території Грузії”.

    В Україні можливим лозунгом “Мирнощасливих українців” може стати: “Війна з Росією не може тривати вічно. Тому краще поганий мир, ніж вічна війна. Вибираючи мир, ви обираєте спокійне майбутнє для України”. Отож українці мусять усвідомити, що в 2025 році їм доведеться зробити нелегкий вибір між ефемерним “миром” на російських умовах, який неминуче закінчиться повною окупацією, або продовженням боротьби за українське демократичне європейське майбутнє. Вибір, звісно, мають зробити самі українці.

  • Серіал “Неспроможні”

    Серіал “Неспроможні”

    З усього цього скандалу між Міністерство оборони України та Агенція оборонних закупівель, усіх цих наглядових та антикорупційних рад, я зрозумів одне – постріли та міни на фронті якщо і будуть, то з затримкою, якість перевіряти ніхто не планує, національне виробництво пострілів та мін підтримувати не збираються та і загалом, війна “неначасі”.

    Головне не закупити на фронт боєприпаси, а розвести бюрократію, знизити ефективність закупівель під виглядом боротьби з вітряними млинами.

    А те, що відбувається на фронті – та почекає.

    Генералів в кайданках судять за недбалість, а я Вам скажу, що от де не просто недбалість, а 111 стаття.

    Війська не мають на фронті достатньо боєприпасів, противник суне, а тут істерички звинувачують одне одного у фейсбуці, хто винен у недотриманні бюрократичних процедур та провалі в закупівлях та менеджменті.

    Вважаю, що всім потрібно заспокоїтися, та почати працювати на забезпечення фронту.

  • На Путіна під час його зустрічі з Трампом чекає прикра несподіванка

    На Путіна під час його зустрічі з Трампом чекає прикра несподіванка

    Новий державний секретар США Майк Рубіо підкреслив, що адміністрація Дональда Трампа зацікавлена в довгостроковому мирі в Україні, так щоб нова війна не розпочалася ані через два, ані через чотири роки, натякаючи, звичайно, на термін повноважень новообраного президента США Дональда Трампа.

    Рубіо також нагадав що за цю війну Україна сплачує найвищу ціну, говорячи про руйнування української інфраструктури, загибель людей і про мільйони українців, які змушені жити в інших країнах світу у зв’язку з війною.

    Погляд нового держсекретаря США на закінчення війни як на тривалий процес, а не як епізод збігається з тезами, що їх висловив президент РФ Путін на засіданні з постійними членами ради безпеки Росії. Путін тоді також говорив, що його не цікавить перемир’я, за час якого Україна буцімто може переозброїтися й підготуватися до нової війни, а цікавить довгостроковий мир.

    Але ми прекрасно розуміємо, що погляди на довгостроковий мир в адміністрації Дональда Трампа й адміністрації Володимира Путіна відрізняються, м’яко кажучи, кардинально.

    Для Трампа важливо, щоб війна не просто закінчилася, а щоб Україна збереглася на політичній мапі світу, принаймні в тих кордонах, які вона може захистити від російської навали. Для Путіна важливо, щоб Україна зникла з політичної мапи світу, а Росія стала політичним гегемоном Європи й контролювала не тільки колишні радянські республіки, а й ті країни Центральної Європи, які були в радянській зоні окупації та впливу після Другої світової війни. І це діаметрально протилежні цілі двох президентів, які навряд чи здатні домовитися між собою про якийсь усталений компроміс.

    Тоді виникає досить просте питання: а яким чином Дональд Трамп збирається схилити Путіна до компромісу саме на американських умовах?

    Новий американський президент уже не говорить про закінчення війни за 24 чи 48 годин. Під час своєї розмови з журналістами він іронічно відгукнувся про свою передвиборчу обіцянку, про яку так багато говорили під час його карколомної кампанії перед виборами президента США.

    Трамп, як вважає видання The Wall Street Journal, дав своєму спеціальному представнику з російсько-української кризи Келлогу завдання завершити війну за сто днів. Однак видання наголошує, що зараз немає навіть найменшої ознаки того, що Келлог може впоратися з цим завданням, і журналісти вважають, що призначення людини, відомої своєю відданістю Трампу й тим, що вона ніколи не суперечить тим поглядам і тій картині світу, що склалася в голові нового американського президента, є лише першим кроком на шляху до перемовин, які можуть привести до успіху в невизначений термін.

    А можуть і взагалі не привести, адже видання демонструє, що в Росії до намірів Келлога й тих пропозицій, які він висунув Дональду Трампу, ставляться, м’яко кажучи, скептично. А російська пропаганда, яка завжди узгоджує свої дії з адміністрацією президента Путіна, гостро критикує генерала Келлога й називає його людиною, яка підтримує Україну й не може видаватися нейтральним посередником у конфлікті.

    Так що навіть подорож Келлога до російської столиці й можливість його перемовин із високопоставленими російськими чиновниками зараз під знаком питання – хіба що Путін продовжує сподіватися на так звану “хімію” у своїх стосунках із Трампом, на те, що йому вдасться переконати нового американського президента завершити війну на власних умовах під час особистої зустрічі між очільниками держав.

    Та й тоді, щоб не зірвати цю зустріч і можливості свого впливу на Трампа, Путін може погодитися на візит до російської столиці генерала Келлога і його перемовини з російськими чиновниками, які все одно практично нічого не вирішують, як, утім, тепер і чиновники в адміністрації Трампа.

    Але сподіватися на “хімію” – марна справа в політиці. Згадаймо, що й президент Зеленський у 2019 році сподівався, що йому вдасться переконати президента Путіна завершити війну й не готуватися до нових нападів на нашу країну. І це ілюзорне сподівання поділялися аж 73 відсотками виборців Зеленського, які проголосували за можливість відновлення перемовного процесу з агресором, що затято продовжував готуватися до знищення Української держави, — так багато люди сплачують за емоції.

    Може, це й добре, що зараз президент РФ, а не ми з вами, перебуває в тій самій ілюзії, в якій були мільйони наших співвітчизників напередодні жахливої війни, що розпочалася в лютому 2022 року. Адже ми вже розуміємо, що на президента Владіміра Путіна під час його зустрічі з президентом Дональдом Трампом чекає прикра несподіванка – та сама руйнація ілюзій, яка завжди очікує на людей, не здатних реалістично оцінити кордони власного впливу й бажання співрозмовників.

    Але тут виникає інше досить важливе питання: а які інструменти є в Трампа, щоби примусити Путіна погодитися хоча б на припинення вогню? Ніяких нових інструментів у нового президента США немає, тому що Трампа обрали на посаду очільника Американської держави, а не на посаду неймовірного чарівника, й він має ті самі інструменти, які мав і використовував його попередник Джо Байден. Але якщо йти шляхом посилення санкцій, підтримки України й переглянути питання її євроатлантичної інтеграції, то принаймні можна сказати, що у свою каденцію за наступні чотири роки Трамп може створити певні умови для успіху.

    До речі, про можливість посилення санкцій проти РФ Трамп уже став говорити, коли його прямо запитали, наскільки вірогідним є такий процес, якщо Путін не погодиться на якісь поступки чи перемовини. І я б сказав, що це один із перших кроків у правильному напрямі, які робить новообраний американський президент у перші дні роботи в Білому домі.

    Починається важкий шлях до реальності – подорож, до якої Трамп очевидно не готовий.

  • Із якого переляку Вашингтон із Москвою має говорити на рівних?

    Із якого переляку Вашингтон із Москвою має говорити на рівних?

    Що завжди вражало в росіянах – це шалений інфантилізм. США, які є першою економікою світу, – на хвилиночку, всього світу, Карле, – з номінальним ВВП приблизно 26% від світового, з якогось переляку мають чомусь на рівних говорити з Росією, котра й до великої війни була в тіні світових економічних потужностей, а зараз і зовсім несеться повним ходом у прірву, як на це вже днями звертав увагу Трамп.

    Тоді з якого переляку Вашингтон має з Москвою говорити на рівних? Із якої причини?

    Саме тому тон Трампа наказовий, із прямими погрозами: або угода, або ще більше санкцій. І нічого, якби ось це писали якісь z-тники – що з них візьмеш. Але ні – видають це на своїх головних федеральних ЗМІ.

  • Покарання за помилки генералів та офіцерів не повинно руйнувати армію

    Покарання за помилки генералів та офіцерів не повинно руйнувати армію

    Сьогодні ми бачимо публічне затримання українських офіцерів. Їм інкримінують ряд звинувачень повʼязаних із неналежним виконанням своїх службових обовʼязків. Вражає те, як відбулося саме затримання та засідання в суді. Вражає ставлення до офіцерів. Хочеться вірити, що суд підійде до цих справ обʼєктивно та виважено, глибоко розбереться із всіма причинами та наслідками, будуть зроблені правильні висновки в інтересах підвищення нашої боєздатності і що на меті – дійсно розібратись і покращити військову систему, виправити помилки, а не призначити крайніх в наших поразках.

    Засудження генералів та офіцерів під час війни за недбалість та прорахунки в ухваленні рішень сьогодні набуло гостроти. Наслідком може бути як і позитив, так і негатив для війська, держави та країни в цілому. Засудження можуть, при правильному підході, зміцнити правосуддя, однак вони можуть і послабити фронт. З одного боку це сигнал про відповідальність іншим, а з іншого – підрив довіри між армією та державою, зниження військового духу та ефективності командування.

    Щодо негативу, по-перше, засудження командирів може суттєво підірвати моральний дух, створити атмосферу страху серед інших офіцерів і генералів. В результаті, через побоювання кримінальної відповідальності за можливі помилки, військові лідери можуть уникати рішучих дій, які так необхідні сьогодні. Це може знизити ініціативність та готовність брати на себе відповідальність у критичних ситуаціях.

    Тут необхідно памʼятати, що війна – це сфера постійної невизначеності, хаос, де неможливо прорахувати всі наслідки, а помилки є неминучими. Під час війни у В’єтнамі армія США зіткнулася зі значною критикою за невдачі, однак масштабних судових процесів проти командирів не було. Вище командування уникло прямого переслідування генералів та старших офіцерів, бо стратегія ведення війни виявилася хибною. Натомість зусилля були зосереджені на аналізі помилок для недопущення їх у майбутньому. Якщо ми будемо карати наших офіцерів за кожне хибне рішення, це може викликати ефект “заморожування”, коли командири будуть ухилятися від ініціативи, побоюючись наслідків. Це особливо небезпечно в умовах, коли росіяни діють агресивно й непередбачувано, коли зброя, способи дій та тактика змінюються так швидко, що перемагатиме той, який швидше адаптується до нових умов, іншими словами той – який не боїться помилятися.

    По-друге, військовослужбовці можуть сприймати такі дії як несправедливість. Це, в свою чергу, підриватиме довіру до системи правосуддя та політичного керівництва держави.

    По-третє, під час війни командири, лідери є ключовими фігурами і будь-які зміни чи усунення з посад можуть дестабілізувати командні ланцюги, особливо якщо немає краще підготовлених замін, а з цим у нас точно тепер є проблема.

    По-четверте, ворог може і буде використовувати ці історії у своїй пропаганді. Це може стати потужним інструментом в його руках для деморалізації як наших військових, так і суспільства.

    Нарешті, засудження на основі недостатньо обґрунтованих звинувачень може стати небезпечним прецедентом та прикладом “полювання на відьом”. У військових умовах нерідко буває дуже важко об’єктивно оцінити, чи міг командир вчинити інакше. Часто притягнення військових до відповідальності може бути зумовлене не реальними злочинами, а політичними цілями. Війна – це час, коли уряд стикається з великим тиском суспільства. У пошуках “винних” влада може використовувати суди як інструмент задоволення громадської думки, навіть якщо це шкодить армії. Прикладом того, як політично мотивоване переслідування військових може мати катастрофічні наслідки є Сталінські чистки, під час яких було знищено значну частину командного складу Червоної армії. Багато талановитих офіцерів були репресовані, що значно послабило боєздатність країни в перші роки війни.

    Говорячи про іншу сторону, варто відмітити наступне.

    Перше, притягнення до відповідальності може продемонструвати, що навіть у складні часи є верховенство права, а посадові особи несуть відповідальність за свої дії або бездіяльність.

    Друге, якщо йдеться про реальну недбалість або злочинну бездіяльність, це може стати сигналом для інших офіцерів діяти відповідально і чесно. При цьому, громадяни, які вимагають справедливості, можуть відчути, що їхні вимоги враховуються, а держава діє в інтересах суспільства. Під час війни в Лівані в 2006 році, командувач сухопутних військ Ізраїлю Уді Адам став об’єктом критики за нерішучість і неефективне керівництво. Хоча він не був притягнутий до кримінальної відповідальності, його відставка стала уроком для інших командирів: система показала, що недбалість чи помилки у плануванні мають наслідки. Це дало поштовх для реформ, що зміцнили обороноздатність Ізраїлю. Зараз Україна переживає історичний момент, коли ефективність і прозорість військової системи визначають її майбутнє. Тому, якщо військове керівництво буде нести відповідальність за свої дії, це зміцнить довіру людей до держави й армії.

    Третє і найголовніше, знову ж таки, при правильному підході, якщо процес є прозорим і справедливим, це може сприяти вдосконаленню системи командування та зменшенню ризику повторення помилок. До прикладу, у багатьох країнах воєнні прорахунки аналізуються після завершення конфлікту, коли можна оцінити події без емоційного навантаження. Це дозволяє розмежувати злочинну недбалість від стратегічних прорахунків. В ході Першої світової війни британський генерал Дуглас Хейг був широко критикований за величезні втрати під час битв на Соммі та Пашендейлі. Його звинувачували у використанні неефективних, застарілих тактик, що коштувало життя сотням тисяч солдатів. Однак судового переслідування не було. Лише після війни уряд провів оцінку його дій і визнав, що деякі рішення, хоч і суперечливі, були єдино можливими в умовах тогочасної війни.

    У війні проти Росії за незалежність та існування України на перший план виходить не лише бойова міць, але й здатність ефективно керувати військами та приймати правильні рішення. При цьому здатність навчатися на помилках є критично важливою. Проблема слабких управлінських здібностей частини генералів і старших офіцерів часто обумовлена недоліками військової освіти та системними проблемами, що є викликом для держави, для нас. Відповідно, нам треба діяти в таких ситуаціях тільки так, щоб зміцнювати військо, а не руйнувати його.

    Проблеми військової освіти і підготовки

    У багатьох арміях світу професійна підготовка лідерів (командирів) є основою бойової ефективності війська. Україна, як і багато інших пострадянських країн, успадкувала систему військової освіти, орієнтовану на радянські підходи, які часто ігнорують гнучкість, сучасну тактику, критичне мислення та ініціативність. Війна, яка триває з 2014 року, а особливо з 2022 року, продемонструвала нагальну потребу у зміні цих підходів.

    Ізраїль, перебуваючи у постійній війні, зробив військову освіту одним із пріоритетів. В ізраїльській армії командири навчаються діяти автономно, ухвалювати рішення в умовах невизначеності та нестачі ресурсів. Наприклад, офіцери Ізраїлю систематично проходять якісні курси підвищення кваліфікації навіть під час воєн. Важливим елементом є обмін досвідом після кожного бою, кожної операції, щоб мінімізувати повторення помилок. Тому нам необхідне запровадження такої системи військової освіти та підготовки, яка фокусується на сучасній тактиці, управлінні ресурсами в умовах дефіциту та розвитку ініціативності на всіх рівнях командування. Нам необхідно навчатися під час війни, навчатися постійно і якісно. Ми маємо регулярно проводити тренінги для командирів прямо на фронті, де можливий обмін досвідом і розбір реальних ситуацій. Особливо важливим є використання досвіду країн НАТО для оновлення підходів в навчанні та формуванні нової “learning culture” у війську. Детальніше можна прочитати тут.

    Працювати над помилками, а не карати за них

    Під час війни навіть навіть найкращі командири допускають помилки, особливо в умовах дефіциту ресурсів або переваги противника в чисельності. Помилки потрібно аналізувати, але покарання за них не повинно руйнувати армію. Після провалу операції в Сомалі у 1993 році (битва в Могадішо) військове командування США не карало офіцерів. Натомість було проведено масштабний аналіз, внаслідок якого американці переглянули свої тактичні підходи до проведення спецоперацій. Це дало змогу уникнути подібних прорахунків у майбутньому.

    Про Аналіз післядії (After-action review) в нас тільки лінивий ще не говорив. Нам просто вкрай необхідно використовувати цей інструмент на всіх рівнях. Після кожного бою, кожної операції створювати групи, комісії для аналізу дій командирів, визначення причин успіхів і невдач. Що стосується кримінальних справ, то вони мають відкриватися лише у випадках свідомої службової недбалості або зради, а не через прорахунки у складних умовах.

    Ну й останнє, але не менш важливе, необхідно забезпечувати офіцерів ресурсами, технікою та інформацією, щоб вони могли успішно виконувати завдання. Брак координації, низький рівень взаємодії між підрозділами або навіть командуваннями призводить до нерозуміння цілісної картини, а відтак – загрози, що веде до недостатньо ефективних дій.

    Зміцнення довіри між армією та державою

    Довіра між військовими і політичним керівництвом є фундаментальною основою успіху на війні. Якщо командири бояться політичних переслідувань, службових розслідуваннь, покарань за помилки, це руйнує боєздатність армії. Під час Другої Світової війни, Вінстон Черчилль навіть у найкритичніші моменти не руйнував довіру до генералів. Коли британські війська зазнали поразки у Франції в 1940 році, Черчилль не звинувачував командування, а зосередився на консолідації зусиль для майбутнього контрнаступу. Тому нам краще зосередити зусилля на тому, щоб розповісти суспільству про всю складність війни. Політичне керівництво має пояснювати людям, що помилки під час війни неминучі, але вони не означають зраду чи недбалість. Також треба обʼєктивно аналізувати дії командирів для того щоб розуміти прорахунки на вищому рівні, треба не перетворювати це все на судилища. Тим більше – публічні судилища, принижуючи гідність своїх воїнів і даючи ворогу можливість доєднатись до цього. Важливо також нагороджувати успішних командирів та робити визнання їхнього внеску, що мотивує інших до якісної роботи.

    Як висновок, Україна має унікальний шанс трансформувати свою армію під час війни. Важливо пам’ятати, що сила військового керівництва залежить не лише від професіоналізму, але й від довіри до нього. Карати за прорахунки під час війни, а особливо без глибокого аналізу – це ризикована стратегія, яка може послабити бойовий дух і командну ефективність. Замість цього варто інвестувати у військову освіту, аналіз помилок і зміцнення довіри між державою, армією та суспільством. Лише таким чином можна побудувати армію, здатну не лише перемагати, а й забезпечувати мир на десятиліття вперед.

  • Зброя, яку РФ втратила в Україні за пару років, була для іншої війни

    Зброя, яку РФ втратила в Україні за пару років, була для іншої війни

    Про втрати російської техніки.

    Доволі часто блогери викладають запаси техніки на зберіганні на базах РФ, та основуючись на їх опустінні, доводять тезу про нездатність РФ вести війну в короткостроковій перспективі.

    Але це не так.

    Дійсно, всю ту зброю, яку РФ втратила в Україні за пару років, “совок” виробляв десятиріччами, завдяки тому, що вся “велика країна” жила як жебраки. І десятки тисяч одиниць техніки, мільони снарядів, тисячі ракет, чия задача була дійти до Ле-Манша, знищена колишньою країною СССР.

    Але є нюанс – та зброя була для іншої війни. В сучасному полі бою танк Т-62 актуальний не тому, що має якісь видатні характеристики, а тому що є загальний дефіцит техніки, в результаті виснаження обох сторін. І ці старі запаси підвищують боєздатність підрозділів, яки сильно страдають від дефіциту техніки, але не більше.

    Та чого всі вирішили що РФ піде штурмувати на Т-62 країни Балтії?

    РФ розуміє що зброя на їх складах – неактуальна. І тому легко від неї позбавляється. Але при тому, вона тисячами виробляє “Шахеди” та інші великі ББ, в них активно розвито виробництво дронів, є досвідчені підрозділи дронщиків, з дуже різним обладнанням, яке вони вміють застосовувати в реальних бойових діях, під роботою українського РЕБа (а це я вам скажу, такі монстри, що їх навіть свої бплашники бояться). Ракетне виробництво в них нікуди не дінеться. Ну і які шанси, скажемо, від 100 Абрамсів, на стороні Літви, якщо зі сторони РФ взагалі не буде ні одного танка, а будуть тільки дронщики? При тому що протидія дронам – це досвід, досвід довгий, кровавий, і не простий, захистити себе і свою техніку від досвідчених дронщикив – складна задача, навіть для досвідчених ребівців.

    Чесно сказати, я думаю що танки розміщені на дистанції до 30 км від ЛБЗ, будуть знищені дронами за декілька діб. Разом со всім, що буде поруч. А пока армія НАТО отримає досвід по протидії, необхідні засоби, та налагодить “ансамбль” – то захищати вже буде нема чого.

    Всі сміються з цих баггі та корчів, на яких вони штурмують, але в цьому є логіка. На полі боя, де ініціатива у дронів, транспорт може бути двох типів:
    1) Заброньована зі всіх сторін “черепаха”, на яку встановлений різний РЕБ.
    2) Швидкий, легкий транспорт, який може за хвилину проїхати ділянку швидше, ніж дронщики встигнуть його уразити.

    Відсутність броні компенсують швидкістю. І воно працює. Мотоцикли класу “Ендуро” теж з цієї опери доречі.

    Так, це все працює, бо це засоби які не дивлячись на візуальну крінжовість, народились в результаті досвіду війни.

    Якого у потенційних противників немає.

    Майбутні засоби, штатні, вже будуть розроблені ісходячи з цього досвіду. Важкі БМП/MRAP з штатним РЕБом та активною системою захисту від дронів та ПТУРІв, та швидкі, легкі баггі – це майбутнє. І РФ знає що їй треба виготовити, для війни 21 століття. І в них є виробництво цих засобів.

    Використання ракетних ударів під корегування БПЛА – це той самий компонент, якого не вистачало армії РФ в 2022 році, і якраз тому що з підтвердженнями в них були проблеми, вони там тричі і знищили українське ППО та авіацію, а потім щось пішло не так.

    Так ось, в другий раз таких помилок не буде. Системна работа по нашим стратегічним об’єктам під коренгуванням БПЛА, є тому підтвердженням.

    Тому так, РФ легко викидає старі запаси, бо розуміє їх неактуальність. Але вона отримує досвід, як іншими засобами добиватись необхїідних цілей, і цей досвід унікальний. Тільки налагоджена функція “заград-отрядів, як культури керування військами” он яку ефективність має.

    Саме тому не можна оцінювати боєздатність РФ по спустошеню баз зберігання, або по появі автотраков з “Безумного Макса” на полі боя. Воно може і виглядає кринжово – але свою функцію виконує. І виконає і у випадку війни з любою країною НАТО.

    Як там кажуть росіянє “За одного бітого, двух небітих дают”?

    Так ось, РФ то не просто один битий, то є країна яка так хапанула пизди, що кількість небитих за такий досвід повинна бути кратно збільшена. І цей факт не треба ігнорувати.

  • Трамп висунув ультиматум: як реагуватиме Путін?

    Трамп висунув ультиматум: як реагуватиме Путін?

    Так, там спочатку було про любов до Росії, про 60 млн загиблих і інша нісенітниця.

    Але… Далі було «Але»… А ми ж знаємо, все, що написано до «але» немає жодного сенсу.

    Я хотів прийти, але дуже важливі справи відволікли мене.

    Я дуже хотів зробити домашнє завдання, але відімкнули світло.

    Я хотів не пити сьогодні, але….

    Я люблю Росію, але якщо ти не підеш на угоду, я знищу твою економіку і заберу твій трон.

    Всі ревераси Путіну чи Росії чи руському народу, були до «Але». А після був ультиматум.

    Або ти йдеш на угоду і відкидаєш свої тупі вимоги капітуляції, або я тебе порєшу. Буде тобі економічний колапс, санкції, тарифи та бо зна ще що. Не змушуй мене робити це, Володя. Бо ти знаєш, я психований і за себе не відповідаю. Тим більше, Володя, ти ж знаєш, що моїм спонсорам треба качати більше нафти, а на ринку місця немає, твій дружаня Сі угробив свою економіку і вона не хоче більше нафти, а тому щоб я качав більше, ти маєш качати менше, бо ти ж, знаєш, що моя собівартість вище твоєї і я не зможу з тобою конкурувати по ціні.

    І такий підхід не може не подобатись. Особливо враховуючи очікування, які були від потенційного президенства Трампа.

    Цікаво, звісно, як буде реагувати Путін. Він же пацан і має вести перемовини з позиції сили. А тут всі казки про потьомкінську дєрєвню російської економіки спустили в унітаз. Всі розповіді про Росію, яка може воювати нескінченно, перестали продаватися. Тепер скоріш продається інший бік, також не реалістичний, але інший, що за кілька місяців Росія рухне і хліба не буде. Ніякої позиції сили.

    Що, невже знов витягне орєшнік і буде світ лякати ним і голою дупою?

    Чи російська пропаганда напише тільки про те, що було до «але»?

  • Путін діє на межі ідіотизму та намагатиметься торгуватись

    Путін діє на межі ідіотизму та намагатиметься торгуватись

    Путін продовжує ставити якісь умови щодо перемовин і натякати на якусь «капітуляцію України».

    В той же час Трамп говорить про те, що не укладаючи угоду путін знищує росію, подивіться мовляв на їх економіку та інфляцію. І продовжує натякати на тарифи, здешевлення цін, і на експорт американських енергоресурсів, що обвалить ціни на російські, а також вдарить по Ірану.

    путін діє на межі ідіотизму і намагатиметься воювати протягом 2025 року та торгуватись. Така поведінка лише посилює імовірність кризи в рф у наступні десятиріччя з подальшим поділом країни на національні утворення протягом 50 років, оскільки зараз рф спалює ресурси заради нереалістичних ідей режиму.

    У той же час, режим не пропонує жодних альтернатив своєму населенню, але якщо дивитися на етнічну карту рф, у світі без альтернатив республіки можуть почати шукати ці альтернативи самі, окремо від влади, яка хоч зараз і виглядає монолітною і лише посилюватиме цензуру та контроль, та в умовах дефіциту ресурсів від центру етнічні еліти будуть поступово відколюватися і шукати друзів за межами поки ще карти рф.

  • Трамп жодної допомоги нам ніколи й не обіцяв

    Трамп жодної допомоги нам ніколи й не обіцяв

    Про зупинення Трампом зовнішньої допомоги на 90 днів. Суть у тому, що всю допомогу Україні, передбачену бюджетами, які ухвалив Конгрес, уже вичерпано.

    За винятком програми PDA (постачання зброї зі складів армії США). Там від квітневого бюджету залишився $1 млрд і ще кілька мільярдів від переоцінювання.

    На цьому все – зіроу, порожнеча. Нових коштів для України Конгрес не виділяв і виділяти не планує. Дивуватися не доводиться, зараз при владі ті, хто розповідав, що допомога Україні – це дуже погано.

    А щоб зупинити програму PDA, не потрібно видавати жодних указів. Досить просто не виділяти нових пакетів допомоги. Трамп цього робити й так не збирається.

    Тому я хз, що за ажіотаж стосовно цього указу. Він у нашому випадку ні на що не впливає – до його підписання на допомогу від Трампа не очікували, після його підписання не очікують теж.

    Нагадаю, що Трамп жодної допомоги нам ніколи й не обіцяв.

    Якщо його план із заглядання в очі Путіну не матиме успіху, може, щось і зміниться, а доти звикайте, що допомоги від США не буде.

  • Ізраїль – ХАМАС: до чого тут Україна?

    Ізраїль – ХАМАС: до чого тут Україна?

    Що ж перемир’я таки відбулось, хоча я схилявся до думки, що воно зірветься як вже купу разів зривалось. Це перемир’я вже розглядають як модель для України, бо його суть в компромісах, які не влаштовують жодну зі сторін. Тому давайте трохи глибше глянемо на цю історію. А я слідкую за нею з перших днів, тут можете глянути мій пост, і проаналізувати в чому я був правий чи ні.

    Перемир’я називають досягненням Трампа, хоча насправді повністю архітектура цього перемир’я була сконструйована командою Байдена. Фактор Трампа дійсно, на мою думку, виявився ключовим і ось у чому. Насправді, Нетаньяху максимально тягнув до інавгурації Трампа. Він вірив, що його особисті стосунки допоможуть йому знайти підтримку для продовження війни, і йому не доведеться погоджуватись на перемир’я, яке нав’язував Байден. Вудворд в книзі Війна дуже багато і детально описує, що відбувалось за кулісами цього конфлікту. Нетаньяху постійно підставляв і кидав Байдена, спочатку ніби погоджуючись на перемир’я, а тоді вчиняв дії, які його зривали. Байден, який теж з ним багато років товаришував, називав Нетаньяху“сучий син” і “довбаний брехун”.

    Але Трамп підтримав ультиматум про перемир’я. І Нетаньяху виявився припертий до стінки. Безсумнівно, це перемир’я є політичною поразкою ізраїльського лідера, який постійно кричав, що немає іншого варіанту як повне знищення Хамас. Але, разом з цим, існує дуже і дуже великий пряник: визнання Ізраїлю Саудівською Аравією. Це історичне рішення, яке може назавжди перевернути ситуацію на Близькому Сході. Саме це є причиною, чому Трамп, будучи на стороні Нетаньяху, не підтримав його. Йому потрібно нормалізувати стосунки Ізраїлю – Саудівської Аравії, щоб разом із саудитами трансформувати світовий ринок нафти.

    Тим не менше, я думаю, що ситуація дуже далека від свого завершення. Бібі перебуває перед складним вибором: визнати перемир’я, отримати визнання саудитів і піти на пенсію, чи спробувати добити Хамас, і далі грати в політику. На мою думку, він один з найсильніших політиків світу, тому він точно не вибере політичну пенсію зараз. Я схиляюсь до думки, що перемир’я буде зірвано. Скоріше за все, якийсь час Нетаньяху спробує переконати Трампа, що він зможе знищити Хамас, і зберегти підтримку саудитів. В будь-якому разі він або завдасть якогось удару, або підставить Хамас, щоб зруйнувати перемир’я. Не виключаю, що і Трамп по -факту передумає.

    Чим це все цінно для нас? Наразі, між нашою війною з орками і ситуацію Хамаса та Ізраїлю – мало спільного, окрім того, що це перемир’я є неприємним для всіх сторін. Однак, принципова відмінність полягає в тому, що архітектура цих домовленостей вже була давно сконструйована. Переговори тривали понад рік за посередництвом Катару. Тому модель була готовою. Щодо нас, то поки жодної моделі, яку сторони навіть обговорювали – не має.

    Але слідкувати за ситуацією нам дуже потрібно. Динаміка буде визначати силу і вплив Трампа, а також його поведінку, коли задумані ним плани провалюються.

  • Трамп перед складним вибором: допомогти Україні, чи Путіну?

    Трамп перед складним вибором: допомогти Україні, чи Путіну?

    Ще ніколи, з часу відновлення незалежності Української держави, Україна так критично не залежала від того який вибір зробить президент Сполучених Штатів. Не дивлячись на те, що частина міжнародної та української преси демонізує Дональда Трампа, а інша покладає на нього перебільшені сподівання, останнє слово залишається за президентом Америки.

    Без перебільшення можна сказати, що 20 січня 2025 року здатне стати днем нового відліку у світовій історії. Проте очікування остаточного визначення щодо допомоги або недопомоги президентом США Україні, тягнеться надзвичайно довго. Але в інтересах російського диктатора Путіна – взяти перерву, зібрати вкрай необхідні ресурси, проаналізувавши уроки з його численних невдач в Україні, підготуватися до відновлення війни та розпочати її нову фазу у будь-який момент, який Москва вважатиме найбільш вдалим для себе. В Кремлі вже давно знову порахували Російську Федерацію наддержавою, й тепер хочуть, щоб це визнав і увесь світ.

    Новообраний президент Дональд Трамп вважає себе майстром “мистецтва угод”. Проте немає жодної гарантії того, що він може запропонувати те, що влаштує Україну. Поділ України ніколи не зможе вважатися справжнім миром, бо принесе на міжнародну арену ще більшу ескалацію. А значить багаторазово погіршить й так складну ситуацію, котра виникла, поклавши цим початок демонтажу чинного майже вісім десятиліть світового порядку.

    І якщо Сполучені Штати віддадуть Україну на розтерзання Московщині, то потім Путін проголосить, що Гренландія це “спірна територія”, проявить агресію до держав Балтії, Скандинавії та Канади. Далі Москва оголосить, що Аляска насправді належить Росії. Бо, мовляв, царя підло обдурили, і він несправедливо задешево продав її американцям. Тому настав час виправляти цю ганебну історичну несправедливість. А Китай, який до того спостерігав зі сторони за реакцією Заходу на вторгнення Російської Федерації в Україну, наважиться на окупацію Тайваню.

    Не говорячи вже про те, що полишення сам на сам України з Росією вмикає зелене світло іншим світовим диктаторам, в першу чергу, Кім Чен Ину і Сі Цзіньпіну. Повідомляючи їм, що тепер вони можуть не стримуватися у своїй агресії. А їхнім “законним призом” цілком можуть стати Південна Корея та Тайвань. Немислиме тепер цілком здатне перетворитися в реальне, якщо радники Трампа, які доводять, що продовження допомоги Україні не в стратегічних інтересах Америки, зможуть його в цьому переконати.

    Єдиним можливим на тепер вразливим місцем Дональда Трампа в українському питанні є – яким чином війна Росії в Україні і рішення щодо неї США, здатні вплинути на історичну спадщину колишнього 45, а тепер вже 47 президента Америки. Все інше для нього не має великого значення. Хоча хотілося б вірити, що після 20 січня ми зможемо побачити нового Трампа, який тепер став палким прихильником збереження за Українською державою її суверенних, міжнародно визнаних територій.

    Історична спадщина Дональда Трампа – це саме те, де Україна і новий президент Америки можуть реалізувати свої спільні інтереси. Коли Трамп, допомагаючи українцям, закріпить за собою місце в американській історії, як один з найкращих та успішних президентів США.

    Але, і про це вже зараз потрібно говорити, Ахіллесовою п’ятою нового президента Сполучених Штатів є його зустріч з російським диктатором. Путін вірить у те, що лестощами та компліментами зможе задурити голову Трампу. Отримавши від нього бажане, одночасно не запропонувавши нічого замість. Але якщо Дональд Трамп погодиться, хоча б частково, на вимоги головного кремлівця, а потім той заявить про це, як велику перемогу Кремля, то бенефіціаром буде Путін, а не Трамп.

    Тому Україна та наші європейські союзники мусять акцентувати увагу на геополітичних амбіціях нового американського лідера, який ніколи не любить ні в чому нікому програвати. А відмова від України, якщо вона дійсно відбудеться, може стати найбільшим політичним програшем Трампа. Тому навряд чи йому варто починати своє президенство з програшу, який начисто перекреслить усю його історичну місію, в яку він та його найближче оточення так свято вірять.

    Можна не сумніватися в тому, що Путін спробує знову нав’язати Дональду Трампу зустріч тет-а-тет, як це вже було раніше в Гельсінкі. Коли звук вимкнено, Трамп виглядає маленьким, нахилившись уперед у своєму кріслі, а Путін посміхається, не вірячи своєму щастю, коли президент США кидається на власне ФБР.

    Якщо Трамп знову погодиться перейти до таємної стратегії, яка явно працюватиме на інтереси Москви, то це означатиме, що кремлівську позицію “дайте нам те, що ми хочемо, і тоді ми поговоримо”, було негласно замінено фактичними переговорами quid pro quo. Тобто послуга за послугу. І в такому разі доля України та українського народу автоматично відходить на другий план.

    Розв’язання українського питання в рамках міжнародно прийнятих законів Путін вважає Сізіфовою працею. Тому будь-які сподівання на це виглядають марними. Та й Дональд Трамп на це не підходить. Йому не вистачить стратегічного терпіння та дипломатичної кмітливості. Проте позитив у тому, що коли колишній президент Сполучених Штатів Джо Байден намагався розв’язати Гордіїв вузол, то, за певних обставин, Трамп може розрубати його.

    Росія здатна подвоїти вимоги, які вона висуває щодо України, та свої претензії на окуповані східні українські землі, якщо потурати її геополітичним забаганкам. Адже “мир”, яким він бачиться з вікон Кремля, не що інше, як капітуляція України. У яку б красиву і привабливу для Америки та колективного Заходу обгортку не намагався її завернути путінський злочинний режим.

    Ігри Москви в “нові території”, “референдуми”, внесення до своєї конституції українських земель та передачу Російській Федерації 20 відсотків України Путін нехай грає сам з собою. Оскільки розділену, подрібнену та ослаблену Україну Московія поглине через декілька років, якщо українці необачно погодяться на путінський варіант “миру”.

    Саме тому московський “цар” так вперто намагається досягнути того, щоб рішення щодо України приймалося без самих українців та Європи. Щоб його визначили шляхом двосторонніх домовленостей між Путіним і Трампом.

    При чому на Україну вже тиснуть, аби вона погодилася на “тимчасове” припинення вогню, після чого Росія збереже за собою незаконно окуповані території. Очевидно, що якби Україна погодилася на такі умови, то не отримала ні реальних гарантій безпеки, ні чіткого шляху до членства в НАТО та Європейського Союзу. Додатково дозволивши Російській Федерації уникнути виплат репарацій за знищення інфраструктури на Сході та Півдні України. Москва весь час домагається повної капітуляції України на максималістських умовах Путіна.

    Саме тому російський диктатор не може дочекатися утаємниченої зустрічі з Трампом. Настільки засекреченої, щоб знову конфіскувати конспект у перекладача, по якому можна було б реставрувати те, про що конфіденційно говорили Дональд Трамп та Путін.

    Якщо лідер США на таке погодиться, то їхня таємна розмова може бути приблизно такою. Путін: “Дональд Фредович, я вважаю, що ви чудова людина, і, безперечно, найкращий та найрозумніший президент за всю історію Сполучених Штатів. І мені потрібно, щоб ви зняли з мене санкції, щоб оголосили мене переможцем моєї спецоперації, СВО, як ми її називаємо в себе в Росії”.

    Трамп: “Важко з вами не погодитися. Я також вважаю себе чудовою людиною і найкращим вибором для Сполучених Штатів. Може ви ще щось хочете?” Подібний діалог цілком можливий, адже Дональд Трамп вважає себе найкращим учасником переговорів у світі. Як тут ще не згадати про його зустрічі з північнокорейським диктатором Кім Чен Ином. Як і те, що свого часу він заявляв, що довіряє Путіну, а не своїй власній службі безпеки.

    Та хай там що, ілюзії помирають останніми. Якщо Трамп вирішить боротися за свою блискучу історичну спадщину, то це буде одне. Якщо ж ні, і йому головне прожити щонайкомфортніше кожен свій наступний день, не забувши при цьому зіграти у гольф, то це зовсім інше.

    Дональд Трамп опинився перед складним вибором: допомогти Україні, чи Путіну. І від того, яке він прийме остаточне рішення, залежить не тільки доля України та Європи, а й всього міжнародного порядку. Трамп може стати рятівником України, а може стати тим, хто допоможе Путіну знищити її державність. Такою, на жаль, є сьогоднішня реальність.

    Хочеться вірити, що в Америці існують здорові сили, котрі будуть здатні переконати президента Дональда Трампа, що те, що робить Путін в Україні – геноцид українців. Що це один із найбільших злочинів в історії людства. А непідтримка українців означатиме не що інше, як потакання російському диктатору в знищенні великого європейського народу.

  • Чи буде Трамп домовлятися з Путіним за спиною України?

    Чи буде Трамп домовлятися з Путіним за спиною України?

    Чи є загроза того, що Трамп і Путін домовлятимуться про нас без нас? У цьому випадку можна сказати, що так і буде. Очевидно, що Трамп не говорив і ніколи не скаже “нічого про Україну без України”, тому що це не його підхід. Трамп схильний до односторонніх дій, і не тільки в питаннях, пов’язаних з Україною. Україна якраз є найменш яскравим прикладом, оскільки є навіть більш жорсткі ситуації з формальними союзниками США по НАТО. Наприклад, подивіться, як Трамп ставить питання щодо Канади.

    Тому загроза того, що президент Трамп робитиме або говоритиме щось, що не знаходитиме в нас повної підтримки та розуміння, звісно, є.

    Що стосується Путіна, то це абсолютно прогнозовано – ми розуміємо, куди він буде хилитися. І навряд чи до першої зустрічі з Трампом позиція Росії якось зміниться. Зараз Москва наполягає на тому, що “готова до миру, але з урахуванням ситуації, що склалася на полі бою”. Фактично Росія готова до капітуляції України, якщо взяти до уваги всі її вимоги: демілітаризацію, денацифікацію тощо, які реалізуються у вигляді закидів про внутрішньополітичні зміни в Україні і щодо церкви, і щодо мови, і щодо іншого. Тобто Росія вивалить на стіл мільйон вимог як передумову для досягнення певних домовленостей. Саме такою буде позиція Путіна.

    Але ми не розуміємо, якою на все це буде відповідь Трампа. Саме це викликає в України страх і переживання. І саме це є причиною, чому наша дипломатія має бути дуже активною і в двосторонньому діалозі зі США, щоб уникнути непорозумінь і підготувати адміністрацію Трампа до врахування нашої позиції, і в діалозі з партнерами, які мають вплив на США або доступ до президента Трампа. Зараз це є завданням номер один.

    За моїм необережним прогнозом, зустріч Трампа і Путіна нічим корисним для нас не закінчиться, але не закінчиться вона і нічим страшним для нас. Сподіваюся, що те, що росіяни не відчувають і не поводяться так, ніби в них є проблеми, стане розчаруванням або відкриттям для нової адміністрації США. Вони “закусили вудила”, хочуть перемоги і будуть говорити про неї, причому по-хамськи. Сподіваюся, все це трошки остудить деякі уми навколо президента Трампа і йому намалює зовсім іншу перспективу, як треба ставитися до цієї проблеми.

  • Байден як Дон-Кіхот з Пенсильванії

    Байден як Дон-Кіхот з Пенсильванії

    За 46-м президентом Сполучених Штатів ще не зачинилися двері, як ми зіштовхнулися з чорною річкою невдячності, в якій із неймовірним завзяттям купаються люди, що завдячують Джо Байдену життям, владою та й самим фактом існування нашої країни. Замість сказати останньому політикові ХХ сторіччя “дякую” за те, що ми вижили у війні з жорстоким сусідом, дорікаємо йому за те, що ми цієї війни досі не виграли. Цей рівень неадекватності мене не дивує – після підсумків виборів 1994-го, 2010-го чи 2019 років, після рівня сприйняття загрози у 2022-му ніщо в Україні й ментальному стані нашого суспільства не може мене здивувати. Але цей рівень неадекватності однаково засмучує. Як засмучує вперте бажання сподобатися новому «панові» шляхом приниження попереднього – нехай навіть цей попередній ніяким твоїм паном себе не вважав.

    Я не помилився, коли назвав Байдена останнім політиком ХХ сторіччя – бо це ще був час, коли політичні діячі зважали на цінності. І приїзд Байдена до врятованого від окупації Києва був жестом саме такого політика. Мені завжди було цікаво, як змінилася б історія людства, якби Чемберлен замість намагань домовитися з Гітлером рішуче сказав би диктаторові «ні» на вимогу передати Рейху частину території Чехословаччини. Так, ймовірно, війни між Німеччиною й самою Чехословаччиною він не зупинив би – але що було б із Другою світовою? Адже ефект Судет був і ефектом сили Гітлера, який продемонстрував страх провідних країн демократичного світу перед новою війною. Відмова Байдена від вимог Путіна не могла зупинити війну для нас, але, можливо, вона продемонструвала світові найважливіше – що демократія не має складати зброю перед наступом диктатур, що кожна країна (навіть та, перед якою у самих Сполучених Штатів та їхніх союзників немає формальних зобовʼязань) має право на захист власного суверенітету і власного цивілізаційного вибору.

    Ми звично дорікаємо Байденові, що він «злякався» Путіна, а якщо бути точним – ядерного конфлікту з Росією. В нашому периферійному політичному мисленні ми ніяк не можемо второпати, що з часу створення Радянським Союзом ядерної бомби і перетворення СРСР на найбільшу – поруч із Сполученими Штатами – ядерну потугу сучасності – ніколи не було і ніколи не буде американського президента, готового до ядерного конфлікту з Москвою. І так, людина, яка знаходиться у Кремлі (будь-яка людина – від Сталіна до Путіна) може на цьому успішно спекулювати. Це не політична теорема – це політична аксіома, яку має усвідомлювати кожен, хто знаходиться чи буде знаходитися в майбутньому у війні з Росією. І президенти Сполучених Штатів поділяються не на тих, хто враховує ядерну небезпеку і на тих, хто її ігнорує, а на тих, хто готовий підтримувати баланс опору в протистоянні з імперськими амбіціями Росії і на тих, хто намагається домовитися з мешканцем кремлівських палат. Байден намагався обережно – так, обережно, хто б сперечався! – протистояти Путіну і врятувати Україну. А Трамп буде намагатися необережно з ним домовитися. Тільки навряд чи така необережність нам сподобається. Бо це буде необережність політика ХХІ сторіччя – сторіччя, у якому будуть перемагати інтереси, а не принципи, сторіччя, в якому інстинкти користувачів TikTok остаточно переможуть погляди читачів серйозних газет і навіть глядачів телевізійних новин. Так, це може бути сторіччя Трампа, а не сторіччя Байдена. І саме тому підбивати підсумки політичної карʼєри 46-го президента мені здається дуже передчасним.

    Бо насправді ці підсумки будуть залежати не від того, як закінчується президентство Джо Байдена, а від того, якими підсумками – для нас, для Америки, для всього світу – завершиться друге президентство Дональда Трампа, та, ймовірно, і його наступників також. Тому що зрештою ми оцінюватимемо Байдена саме за тією планкою цінностей, яку він навіть не задав, а якої він продовжив дотримуватися у фіналі своєї політичної карʼєри. І я не виключаю, що з роками у цинічному світі здурілого ТіkТоkу, навіжених популістів і очманілих скоробагатьків із неофашистськими поглядами ця планка здаватиметься нам недосяжним суспільним ідеалом, а сам Байден – взірцем великого Дон Кіхота, що присвятив свою старість невдячній боротьбі з вітряками і програв. Але ми не зможемо пояснити цього тим, хто прийде після нас.

    Бо вони точно знатимуть, що таких політиків взагалі не буває.

  • Вийти в великий кеш

    Вийти в великий кеш

    Новий «Блінкен», тобто державний секретар Трампа Марко Рубіо представив основний порядок денний своєї роботи. Для цього у Сенаті були попередні слухання.

    Що він сказав про кінець війни? «Це не буде легкою справою, але це вимагатиме сміливої дипломатії»,– резюмував Рубіо.
    Це цікава теза, яка фіксує, що вплив якісної дипломатії посилиться, а ларьочників попросять піти в тінь.

    І про загрози. На телемарафоні за гадалками такого не кажуть, тому послухаємо Рубіо.

    Він зазначив, що важливо, аби був «певний баланс з обох сторін», і що буде складно досягти припинення вогню і, зрештою, мирного врегулювання, «якщо обидві сторони не матимуть важелів упливу».

    «Мета Путіна зараз полягає в тому, щоб отримати максимальний вплив, щоб він міг фактично нав’язати Україні нейтралітет, відновитися і зробити це (вторгнутися – ред.)знову через чотири-п’ять років. І я думаю, що це не той результат, який будь-хто з нас підтримає». Оце ключова загроза.

    Отже, якщо все ж буде якась угода у нас буде 4-5 років на перезбірку армії, аналіз помилок нинішнього етапу війни і покращення якості державного управління.

    Судячи з того, як друзі Зеленського налаштовані провернути найближчі дні скільки потужних схем — запустити мільярдну схему на АЕС, нарубати бабла з посилок Гетьманцевим, допомогти тим, хто невчасно постачає снаряди на фронт уникнути штрафів — це останній хапок. Уже мовчу про пані сумнівних компетенцій та моральних якостей, які дуже би хотіли присісти на закупівлю зброї.

    Народні служники задумались над варіантом Б. Що буде, якщо не отримаєш другий термін, але як вийти в кеш. Великий такий кеш, щоб бути рівнею шейхам в Дубаї.

    Час для запуску схематозів вибрано ідеальний. Коли Байден уже пакує чемодани, а Трамп репетирує танець під My Way. Щоб ото не подзвонили і не влаштували с*кс по телефону.

  • Не все пропало. Що важливого про війну в Україні сказав Рубіо

    Не все пропало. Що важливого про війну в Україні сказав Рубіо

    В українському інформаційному просторі чомусь почали хейтити Рубіо. Це новий Блінкєн у Трампа. За те, що він сказав, що будь-яка угода передбачає компроміси. Оце новина, правда?

    Він виступав там на слуханнях у Конгресі. Його мають затвердити і задають питання. Чомусь в США не прийнято голосувати за людину, не поставивши йому ці питання попередньо. І він багато чого на говорив. Викликавши бурю обурення в українському інтернеті. Але чомусь не цитують ключового з того, що він сказав. Ось пряма цитата: «Мета Путіна зараз полягає в тому, щоб отримати максимальний вплив, щоб він міг фактично нав’язати Україні нейтралітет, відновитися і вторгнутися знову через чотири-п’ять років. І я думаю, що це не той результат, який будь-хто з нас підтримає».

    І ця фраза робить виступ Марко Рубіо дуже оптимістичним. Для України. Бо показує, що при всіх вербальних особливостях команди Трампа, а особливо Маска і Ко, вони досі залишаються саме на нашій стороні. Що не мало, враховуючи дуже погані очікування від перемоги Трампа.

    Про що мова? Ви можете вірити чи не вірити в успішні перемовини, але це у будь-якому разі позитивна новина.
    Якщо ми віримо, що переговори можливі і Путін дійсно розуміє, що годинник тікає і йому треба виходити з війни, то ключовим для нас є саме питання гарантій безпеки. Які мають забезпечити стійкий розвиток і відсутність великої загрози нової війни. Звісно, ми завжди маємо бути готові. Але якщо ми будемо готові, то ймовірність нападу має бути низькою. Наявність таких гарантій безпеки зробить можливим прихід інвесторів, а значить і економічне зростання. І власне саме гарантії безпеки мають забезпечити ту саму готовність.

    Так от, в умовах, коли перемовини реалістичні, ключовими темами там стають саме гарантії безпеки. Думається, в Україні лишилось дуже мало мрійників, які досі вірять і ближню перспективу чи то кави в Криму чи то виходу на кордони 91-року. По-справжньому фокус зараз саме на темі гарантій безпеки. І для нас є пріоритетним, щоб будь-які вимоги капітуляції, які зараз надходять від Росії, були б неприйнятними для американців. Щоб ніхто з Вашингтону і не думав тиснути на Україну, щоб ми виконували забаганки Путіна. І розуміли, що пріоритет – це отримання стійких гарантій, наскільки це можливо, що Путін не повернеться за кілька років. Так, найкращою гарантією було б НАТО, але тут, нажаль, будь- які очікування швидкого вступу є нереалістичними.

    Головне – не піти на умови Путіна. На капітуляцію. І виступ Рубіо підтверджує, що цього не буде. І що вимоги капітуляції від Путіна є неприйнятними.

    Якщо ми не віримо в результативні перемовини, то це тим більше позитивний виступ. Бо він означає, що провина за провал перемовин буде покладена саме на Путіна. Бо він буде вимагати капітуляції. Того, що є неприйнятним не тільки для України, але і для США. Для нас це важливо, бо це має зберегти підтримку з боку США у війні. І важливо, щоб Путін це зараз знав і усвідомлював. Бо це вже саме по собі є фактором, що збільшую ймовірність відкидання росіянами своїх божевільних вимог. Можна скільки завгодно хейтити американців за те, що дали мало танків (забуваючи, що такни свої вони давали тільки формально і тільки для того, щоб розблокувати надання німецьких танків) чи не дають все, що ми хочемо, але без підтримки США і без консолідуючої ролі США на початку повномасштабного вторгнення ми були б зараз в зовсім інший позиції. І військово. І економічно. Тому і збереження цієї підтримки є пріоритетом.

    А ще важливо, що Рубіо розуміє справжню мету Путіна. Не Бахмут. І не Покровськ його цікавлять. А вся Україна. І виступаючи проти вступу України у НАТО, виступаючи проти військової підтримки, Путін просто хоче залишити для себе надію окупувати Україну в майбутньому.

    І так, в світі буде більше хаосу найближчі 4 роки. І так, Маск робить те, чому міг би позаздрити Коломойський в свої найкращі роки. Але це не означає, що для нас все пропало. І виступ Рубіо це тільки підтверджує.

  • Путін – це новий Гітлер, очманілий від безкарності

    Путін – це новий Гітлер, очманілий від безкарності

    Останнє слово Скобова в суді (він збирається це сказати, якщо дадуть).

    Я вихований у Радянському Союзі в переконанні, що коли на мирних людей нападає злісний і жорстокий агресор, треба брати до рук зброю і йти битися. А якщо ти сам не можеш тримати в руках зброю, допомагай тим, хто воює, закликай до цього інших.

    Уся моя публіцистична діяльність – це заклик іти воювати з агресором, який напав на Україну, допомагати їй зброєю і боєприпасами. Я розглядаю себе як учасника збройного протистояння агресору. У ракетах і снарядах, що знищують загарбників, є і моя мала частка. І я беру на себе відповідальність за кожного знищеного окупанта.

    На Росію ніхто не нападав, їй ніхто не погрожував.

    Це нацистський режим Путіна напав на Україну. Виключно через манію величі його ватажків, через нелюдську жагу до влади над усім навколо.

    Вони самостверджуються, вбиваючи сотні тисяч людей. Вони – виродки, непотріб, нацистська нечисть.

    Винність нацистської диктатури Путіна в підготовці, розв’язанні та веденні агресивної війни очевидна і не потребує доказів. Так само не потребує доказів наше з вами право на збройний опір агресору на полі бою і в тилу агресора. Так, і смішно було б чекати такого визнання від режиму, який кидає людей у в’язниці лише за слова морального засудження агресії. Усі можливості легального протесту проти агресії путінської Росії знищені.

    Мої заклики до збройного опору владі агресора кваліфікують за статтею про тероризм. Я не стану сперечатися з владою агресора, навіть якщо вони стануть кваліфікувати мої дії за статтею про педофілію. Суд у Росії давно довів, що є придатком нацистської тиранії і шукати в нього справедливості безглуздо. Я ніколи не встану перед цими людьми – прислужниками вбивць і мерзотників. Мені нема про що з ними сперечатися. Нехай за мене з ними говорять гармати.

    Я не бачу сенсу сперечатися з маріонетками диктатури про те, наскільки сумлінно вони застосовують свої закони. Це в будь-якому разі закони тоталітарної держави, спрямовані на придушення незгоди. Я не визнаю ці закони і не буду їм підкорятися.

    Я також не буду оскаржувати жодні рішення і дії представників нацистської влади. Я не потребую милості мого озброєного противника.

    Путінська диктатура може мене вбити, але вона не зможе змусити мене відмовитися від боротьби з нею. І де б я не перебував, я продовжуватиму закликати чесних росіян приєднуватися до ЗСУ, я продовжуватиму закликати до ударів по військових об’єктах у глибині території РФ. Я закликатиму цивілізований світ завдати стратегічної поразки нацистській Росії. Я буду доводити необхідність військового розгрому режиму нового Гітлера.

    Путін – це новий Гітлер, очманілий від безкарності, упитий кров’ю упир. І я не втомлюся повторювати: “Розчавіть гадину!”

    Смерть Путіну, вбивці, тирану і негіднику!

    Смерть російсько-фашистським загарбникам!

    Слава Україні!

  • В РФ також проблеми з мобілізацією і якщо ми протримаємось, то наші діти переможуть

    В РФ також проблеми з мобілізацією і якщо ми протримаємось, то наші діти переможуть

    Партнери з США порушили питання мобілізації в Україні чоловіків 18 років. Це абсолютно неприйнятно, бо саме поняття повнолітній в США розглядається з 21 року, а українські 18 є радянським атавізмом.

    Але сам напрямок дискусії зрозумілий. Україні потрібні резерви, а це люди. Бо зараз війна зайшла в стратегічний глухий кут де виходом є або перемовини, що потребує часу протриматися, або застосування вундерваффе(дивовижна зброя з нім.), якої в України не має.

    Але є у РФ, як ядерна зброя, гібридна війна та підкуп західного істеблішменту.

    В умовного Заходу є санкції, технологічніша розвідка, підрив айфонів (пейджерів)тощо – ядерну зброю там, як засіб, не розглядають.

    Ядерна зброя також не принесе й РФ стратегічної перемоги у війні з Україною, а Наші Західні партнери уникають ситуацій, аби створити умови, які б уможливили сам факт її застосування.

    Проте, Західні санкції нищать РФ стратегічно, що визнає саме керівництво Кремля.

    Отже, залишається варіант протриматись.

    Протриматися ми зможемо тільки при наявності резервів та збільшення постачання зброї та виробництва власної зброї.

    Збільшити постачання зброї Західні партнери не можуть швидко, бо і так все виробництво завантажено, треба будувати нові виробничі спроможності, а це час.

    Збільшити виробництво української зброї, ми можемо, але є внутрішні питання ефективності витрачання бюджету.

    Та навіть маючи усю зброю світу, залишається питання людей, які її опанують та задіють.

    У нас не вистачає піхоти. А такі засоби, як артилерійська установка, реб, рер, ртр, авіація тощо потребують, як мінімум шкільних знань фізики, математики, хімії (Привіт МОНУ, яке хоче їх відмінити в школі), аеродинаміки, балістики, інженерії тощо.

    Отже, залишаються наступні рішення. Перше, зменшити мобілізаційний вік до 21 року. Друге, як зробили росіяни – запропонувати гроші за перший контракт, а це 50000 доларів.

    Друге потребуватиме мільярди. РФ за 200000 людей платить 10 мільярдів доларів, аби росіяни підписали контракти…А потім додаємо платню, різноманітні виплати тощо. При цьому РФ зараз була змушена зменшити виплати за поранення, бо не тягне.

    Але, якщо навіть наші партнери дадуть такі гроші, ми не отримаємо моментального розв’язання проблеми.

    Залишається продовження мобілізації та зниження мобілізаційного віку.

    Те, що я кажу неприємно, але я так бачу логіку процесів.

    З приємного те, що в РФ також проблеми з мобілізацією і якщо ми протримаємось, то наші діти переможуть.

  • Про наші оборонні проколи

    Про наші оборонні проколи

    Ізраїльський протитанковий ракетний комплекс «Спайк» – один із найдорожчих у світі. Одна ракета коштує близько 200 тис. доларів за штуку. Ракети є різні – від маленьких до великих, на дальність до 25 км, з голівкою самонаведення і управлінням оператором по радіоканалу або оптоволокну.

    Ще недавно «Спайк», незважаючи на високу вартість, був дуже популярним. Станом на 2022 рік було продано 30 тис. ракет.

    Тепер його майже не купують.

    Російсько-українська війна вивела на перше місце фпв-дрони з керуванням по радіоканалу або оптоволокну.
    Дешеві дрони вміють робити те саме, що дорогий “Спайк”, і мають безліч переваг: оператор дрона може перебувати в укритті, і навіть на іншому кінці земної кулі; дрони, на відміну від ракети, стартують непомітно; дрони можна легко перенацілити в польоті; можна патрулювати дронамі в пошуках ворога; можна ганятися за ціллю лісом; можна залетіти дроном усередину будівлі в пошуках цілі; можна посадити дрон поблизу дороги і чекати на появу на ній колони супротивника. Дрони легко модернізуються і швидко вдосконалюються.

    Коротше, дрони кращі. Тепер про наші проколи (про@би): перші фпв-дрони з’явилися ще в 2014 році. Тоді великі військові начальники тільки посміялися і сказали, що 500 доларів – це дорого. А уявляєте, якби Україна вже тоді виробила б хоча б тисячу таких дронів, і застосувала б їх у ДАПі, Іловайську, Дебальцевому?
    Уже тоді Україна могла б створити роти ударних безпілотних систем, накопичити і масовано застосувати нову зброю – фпв-дрони, мати вирішальну перевагу, що дало б змогу ще тоді закінчити війну нашою перемогою.
    У 2022 році фпв-дрони разом із дронами-бомбардувальниками (під скід) «народилися заново». У ворога нічого подібного не було.

    У 2023 році в нас (завдяки волонтерам) було в десятки разів більше фпв-дронів, ніж у ворога, що компенсувало брак снарядів і звичайних озброєнь. Як ми розпорядилися цією перевагою? – А ніяк. Затикали дронами дірки, фоткалися на абрамсах і леопардах, готувалися до великого контрнаступу і планували Новий рік святкувати в Криму.

    У 2024 році уже противник засипав нас фпв-дронамі, а в середині року зробив дрони на оптоволокні, хоча ніяких секретів тут немає – технологія проста і давно відома: і «Спайк» літає на оптоволокні (керується по оптоволокну), і інші ракети управляються дротами – німці ще в роки Другої світової війни вперше масово почали застосовувати технологію управління по дротах.

    Чому ж не ми перші зробили дрони на оптиці?.. – Тому що держава, військове відомство нічого про ці технології не знало, історію ніхто там не вивчав, сучасний стан справ у науці та техніці для наших чиновників і паркетних генералів – темний ліс, а приватна ініціатива вже видихнулася, ентузіазм випарувався, і на дронах почали банально заробляти гроші за принципом «купи в Китаї дешевше, продай в Україні дорожче». Дорожча і ризикованіша (треба ще зуміти продати) оптоволоконна лінія зв’язку в цю формулу не вписувалася.

    А уявляєте, якби у 2023-му, замість шаленого піару на свідомо провальному контрнаступі, зробили б мільйон дронів 2024 року і створили б батальйони ударних безпілотних систем?.. Якби ми вже тоді почали б масове виробництво дронів на оптоволокні?.. Втратили б ми тоді Авдіївку, а зараз Курахове?.. Посипався б зараз фронт?..

    Біда в тому, що ті, хто керують країною і війною, не хочуть думати, не знають історії, нічого не розуміють у технологіях, не вміють прогнозувати розвиток технологій і правильно планувати ведення війни. Тому вони віддають прості команди «стояти насмерть» і забирають авіаторів у піхоту.

    Давно пора міняти дурнів на розумних. Це ж просто?.. Адже завтра будуть чергові «проколи», які вже сьогодні готуються. І які коштуватимуть нам остаточної поразки.

  • Відправка авіатехніків в піхоту – це маркер системи, яка жила у своїй бульбашці

    Відправка авіатехніків в піхоту – це маркер системи, яка жила у своїй бульбашці

    По технікам-авіаторам, яких відправляють в піхоту.

    Так, саме це є маркером цієї системи. Яка вперто жила в своїй бульбашці, а тепер готова обміняти техсклад авіаційного підрозділу (який будується багато років, і потребує спеціалізованого складу людей з відповідною освітою ), на дві з половиною роти піхоти.

    Як і відправка артилерії в окопи, і ребівців, і пілотів.

    Це ми вміємо ахуєнно. Покращувати координацію не вміємо, розміщувати підрозділи на лінії відносно реального складу боєздатності не вміємо, реагувати на потреби фронту-не вміємо.

    Просто для розуміння інших маркерів фронту. Пам’ятаєте проблему “нескоордованого РЕБу”, вимоги організувати єдиний центр координації та контролю над кожним засобом, матюкі пілотів по “Нотам”?

    Ну так нічого з тих часів не змінилось.

    А координація піхотних угрупувань військ- ще більш складна задача.

    Ну тут хоч новина прийшла що не будуть розбудовувати нові військові частини, а будуть підсилювати існуючі. Рішення запізнилось всього лише на рік, але хай хоч так. Треба було вгатитись з 155-ю так, щоб вже з позором, і тільки потім прийняти рішення, про яке вже заїбались казати всі навколо. Що треба підсилювати працюючі бригади, а не за рахунок їх обезкровлення формувати небоєздатні підрозділи, які потім видають…хм, у підпорядкування “старих” бригад. Які потім мають гемор з купою приданих відносно боєздатних підрозділів, при дефіциті своєї піхоти.

    Просто, як реагувати на новину, що рішення про відправку техніков в піхоту узгоджувалось ДО прийняття рішення про недоцільність розбудови нових бригад – я чесно сказати не знаю. Тобто спочатку ми відправляємо техніків авіаторів в піхоту, і тільки після того розуміємо що в нас немає особового складу на нові бригади. Саме в такій послідовності.

    Що ж. Якщо логіка- не сама сильна сторона нашої системи- то як ми вигравати збираємось?

  • Чи зніме Дональд Трамп санкції проти Росії?

    Чи зніме Дональд Трамп санкції проти Росії?

    Адміністрація президента Сполучених Штатів Джо Байдена запровадила найбільший за увесь час пакет санкцій. Він спрямований на нафтогазові доходи Російської Федерації, і може дати Києву та команді Дональда Трампа важелі впливу для досягнення угоди з Москвою щодо миру в Україні. Але до 20 січня, дня інавгурації нового президента Сполучених Штатів, залишається не так вже й багато часу. І зараз чимало експертів задаються питанням, чи не зніме Дональд Трамп хоча б частину санкцій проти Російської Федерації в обмін на тимчасове припинення або замороження воєнних дій Москви в Україні.

    Новий президент США, звісно, може розпочати певні переговори з Росією щодо часткового зняття санкцій в обмін на призупинення воєнних дій під час переговорів з режимом Путіна. Але чи зможе їх завершити? Оскільки йому потрібна буде допомога Європи в знятті санкцій з Російської Федерації, а це зараз виглядає проблематично.

    Не можна сказати, що Росія не відчуває падіння доходів з-за накладених на неї попередніх санкцій, проте досі Москві шляхом позаекономічних маніпуляцій, поки що вдавалося применшити їхній тиск не пересічних росіян. Тепер єдиний вихід вплинути на Кремль, підштовхнути інфляцію до такого рівня, щоб економічний тиск на свій сімейний бюджет вповні відчував пересічний російський споживач.

    Варто зазначити, що більша частина заморожених резервів Росії знаходиться в європейських банках. І Європейський Союз тут відіграє велику роль та може самостійно прийняти рішення не скасовувати санкції. Хоча чим менше країн беруть участь в їх накладанні, тим менш ефективними вони є. Однак, найефективнішими точками тиску на Москву є фінансові санкції, і більшість із них контролюються Сполученими Штатами.

    Якщо говорити про ефективність накладених на Росію санкцій, то тут все залежить від того, якими є критерії визначення їх успішності. Для тих, хто визначає успіх як перешкоджання здатності РФ отримати ще більше ресурсів для ведення війни, вони досягли успіху. Якщо визначенням було завершення війни, то, очевидно, вони не досягли своєї мети. Оскільки санкції – це не засіб, який виправляє все. Вони є одним із інструментів у дуже обмеженому наборі механізмів відповіді, який не включає пряме військове залучення в російсько-українську війну.

    Колективний Захід не повністю врахував попереднє накладання санкцій на Північну Корею та Іран. Не дивлячись на те, що росіяни потерпають від них економічно, але завдання шкоди економіці країни ще зовсім не означає заподіяння збитків тоталітарним правителям. Саме на це й розраховує Путін, думаючи, що санкції не зачеплять його особисто та російські правлячі еліти.

    А поріг довготерпіння в населення Росії настільки високий, що потрібно ще багато зробити для того, щоб воно нарешті вийшло на вулиці Москви, Санкт-Петербургу та інших великих міст Російської Федерації. Тому навряд чи можна стверджувати, що стимулювання санкціями погіршення економічного стану пересічних росіян, здатне поки що істотно вплинути на владні повноваження тоталітарного путінського режиму.

    Половинчасті санкції, які досі приймалися щодо Росії, Північної Кореї та Ірану, створювали у керівництва Сполучених Штатів та держав об’єднаної Європи ілюзію, що вони чинять великий тиск на ці диктаторські режими. Хоча насправді вони не змогли кардинальним чином вплинути на них. Оскільки постійно залишали шпаринки, скрізь які Путіну, Кім Чен Ину та іранським аятолам, великою мірою, вдавалося їх обходити, чи частково пом’якшувати їхню руйнівну дію.

    Дехто з тих на Заході, хто уповноважений приймати рішення, пояснюють половинчастість прийнятих там рішень, небажанням провокувати збільшення конфронтації з Москвою. Хоча як саме Росія могла зайняти ще більш жорстку позицію щодо України? Це не режим Путіна атакує цивільні цілі 100 ракетами? Не він націлився на дитячу лікарню в Києві? Не він морив голодом, мордував та катував українських військовополонених? Не говорячи вже про злочинне викрадення десятків тисяч українських дітей та надзвичайно жорстоке поводження з мирним населенням на окупованих територіях. Загарбники вже давно творять безмежів’я на українських землях, і цього не можна не бачити.

    Звісно, що в резерві у Москви, якщо їй так потакати й далі та чекати на те, що ще може прийти в голову володарю Кремля, залишається використання ядерної зброї, сибірської виразки, холери, віспи та бубонної чуми. Зразки яких “миролюбні росіяни” й далі продовжують нащось зберігати в недрах своїх таємних лабораторій. Та й раптове поширення короновірусу по всьому світу, дивним чином схоже на застосування біологічної зброї проти існуючої людської цивілізації.

    Санкції не працюють, як очікувалося, тому що Росія знайшла альтернативних партнерів, найбільшим із яких став комуністичний Китай. Його лідер Сі Цзіньпін неприховано очікує повного ослаблення Російської Федерації, і, зрозуміло, що вичікує, коли Росія вже не зможе захистити поки що контрольований нею Далекий Схід та Сибір. Перспективи на майбутнє у Москви не є оптимістичними, і Пекін продовжує вести з Кремлем хитру гру, використовуючи війну Росії з Україною в якості важеля, який мусить похитнути єдність Заходу. Що йому вже частково вдалося, залучивши на свій бік прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана та прем’єра Словаччини Роберта Фіцо.

    Китай та Індія купують майже 85 відсотків російської нафти, таким чином підживлюючи воєнну економіку Путіна. Не припинивши ці незаконні енергетичні оборудки з Росією, неможливо взагалі вважати, що санкційний режим щодо РФ може вплинути на рішення Путіна продовжувати далі його вторгнення в Україну.

    Хоча Росія наближає себе до стратегічної поразки. Адже навіть колишній Радянський Союз, перебуваючи на піку своєї військової сили, не зміг окупувати Афганістан. Економіка СРСР не змогла витримати напруги та економічних витрат афганської війни, і тоді Москва змушена була відступити. Чому в Кремлі думають, що в Україні в довготривалій перспективі все піде краще? Росія всерівно буде змушена шкутильгати додому зараз або шкандибати додому пізніше. З тією лише різницею, скільки загиблих на цій війні вона ще залишить. Іншого можливого результату в довгостроковій перспективі немає.

    Як і не існує жодної причини того, що скасування санкцій проти Росії зараз відповідає стратегічним інтересам або безпеці Сполучених Штатів. Після того, як Путін порушив Будапештський меморандум, пославши терористичні орди московських загарбників на українські землі, відступ перед кремлівською військовою машиною призведе лише до нових воєн, більшого розповсюдження ядерної зброї та анексії Китайською Народною Республікою Тайваню.

    Скасування санкцій проти Росії поставить під загрозу безпеку Сполучених Штатів. І неймовірно тривожно, що Америка ввела лише незначну частину можливих санкцій, які могла застосувати проти Російської Федерації та прихильників Путіна на міжнародній арені. Особливо проти Китаю та Індії, які повинні піддаватися вторинним санкціям кожного разу, коли вони купують російську нафту.

    Адміністрація президента США Дональда Трампа, якщо він дійсно націлений на швидше припинення війни Росії в Україні, мала б піти на те, щоб різко знизити граничну ціну на російську нафту до 40 доларів за барель, конфіскувати “тіньовий флот” Путіна та здійснювати тривалі “регулюючі перевірки” щоразу, коли російські кораблі проходять через західні води.

    Захід не мусить дозволяти російській дезінформації обдурювати себе, військова машина Путіна може бути поставлена на коліна лише за декілька місяців, якщо проти Індії та Китаю будуть належним чином застосовані санкції за допомогу Росії. Зробіть так, щоб санкції спрацювали – завдайте шкоди нафтогазовому бізнесу Росії. Без обслуговування старих свердловин і розробки нових путінській злочинній камарильї не вдасться хоч якось тримати свою економіку на плаву.

    Нинішні санкції повинні бути ще посилені шляхом агресивного застосування. Незважаючи на офіційну процентну ставку в Росії в 21 відсоток, реальна ставка набагато більша. До цього додається падіння рубля, який став віртуальним та неконвертованим. Ці економічні фактори чітко вказують, що Росія не може дозволити собі вести тривалу війну на виснаження. Російська Федерація має економіку в 1/20 розміру економік США та ЄС разом взятих, і Захід має силу зламати хребет путінському режиму.

    Подібне сталося 33 роки тому, коли Радянський Союз розпався, намагаючись конкурувати з видатками на оборону з державами-членами НАТО. До чого ще додалися наслідки катастрофічної для СРСР війни в Афганістані.

    Суттєве збільшення військової допомоги Україні призведе до подібного результату, включаючи усунення Путіна. На цьому війна закінчиться і Україна збереже свою територіальну цілісність. Росія слабшає на наших очах, а заклики деяких нинішніх і майбутніх лідерів іноземних держав до “договірної капітуляції” України, слід просто ігнорувати.

    Мета санкцій полягає в тому, щоб зробити війну настільки дорогою, щоб вона стала для Путіна повним провалом. Російський диктатор припинить її і розпочне переговори про врегулювання тільки тоді, коли побачить, що подальше затягування війни призведе до повного краху його режиму.

    Умиротворення рідко буває успішною стратегією. Тому єдиний спосіб, у який президент Дональд Трамп має скасувати санкції, це якщо Росія виведе всі війська з України, поверне захоплені землі та погодиться з тим, що Україна є суверенною державою. А як тільки це буде зроблено, Україна має отримати членство в НАТО. Трамп не повинен поступатися Путіну ні на сантиметр.

    Якщо ж Трамп відмовиться від України та скасує санкції, які підтримують боротьбу українців за існування своєї держави, він увійде в історію як один із найбільших невдах. Санкції мають бути посилені та різко збільшені, щоб російсько-українські війна якнайшвидше закінчилася.

    Нині Дональд Трамп стоїть перед чи не найбільшим викликом у своєму житті. Адже якщо він допоможе Україні відновити свій контроль над усіма окупованими Москвою українськими територіями, чим посприяє її перемозі у війні з Російською Федерацією, то увійде в світову та американську історію на рівні з одним з найкращих президентів Сполучених Штатів – Рональдом Рейганом.

  • Світова політика стає такою, якою була. Справи вирішуються у закритих клубах із віскі й матом

    Світова політика стає такою, якою була. Справи вирішуються у закритих клубах із віскі й матом

    Світова політика стає рівно такою, якою і була до цього. Просто те, що було сховано під капотом – тепер проявляється як на рентгені.
    Те, що раніше було прийнято говорити лише за кулісами, кулуарно – тепер пишуть в соцмережах.

    Чи хтось досі вірить, що топ політики світу розмовляють в житті так, як в телевізорі?
    Поправивши краватку, ввічливо, дипломатично ведуть переговори з колегами, сидять з осанкою школяра в кабінетах, рівно тримають спинку, чемно усміхаються, підписують папери та тиснуть руки?

    За моїми спостереженнями справи вирішуються інакше. Закриті клуби чи дачі, віскі, і багато мату.
    Тай в офіційних кабінетах багато мату.

    Якось давно мене з колегами запросив в гості один сенатор республіканець. Я була дещо вражена, що в будинку з видом на Капітолій, в понеділок ввечері стільки п’яних конгресменів, сенаторів, чиновників Білого дому. Сидять, грають в карти, і обговорюють свої політичні плани. Мене вразило саме те, що це був понеділок.

    Хоча в Україні я це бачила не раз. Але американська політика здавалась іншою. Люди всюди люди.
    З того часу я багато разів, зблизька бачила як це працює, в різних країнах. Повірте, ми в цьому плані особливо не відрізняємось від наших партнерів.

    Тому коли починається лемент – як же так, політики почали відверто крити один одного хуями, грубо обсміювати і погрожувати – нічого нового не сталось.
    Це такі ж люди як ми з вами, іноді кращі, часто гірші. Але в основному мають той cамий набір гріхів і страхів: слабкостей, амбіцій, образ.

    Нічого нового не сталось.

    Просто реальна політика виходить з тіні. І все більше зриває маски лицемірно-дипломатичних посмішок.

  • Трамп і «новий порядок»

    Трамп і «новий порядок»

    Ошелешений «передінавгураційними» заявами Дональда Трампа світ спантеличено намагається знайти виправдання поведінці новообраного американського президента. Хтось радить не звертати уваги на високий градус погроз – мовляв, Трамп просто підвищує ставки, щоб отримати більше від партнерів. Хтось нагадує про стратегічні інтереси Америки й небезпеку посилення впливу Китаю чи Росії у Арктиці. А хтось радісно констатує, що Трамп остаточно розвалює старий світ і встановлює новий порядок. І все, що потрібно від таких країн, як Україна (чи Данія, чи Канада), – це слухатись. «Америка визначає стратегію, тактику та інструменти досягнення цілей, а всі решта слухаються», – відзначає на своїй сторінці у соціальній мережі депутат від поки що правлячої в нашій країні партії Єгор Чернєв, відомий своїми сталими контактами з американськими конгресменами. І я навіть не здивуюсь, що парламентар просто переповідає весь той потік переможної свідомості, який панує у середовищі близьких до Дональда Трампа політиків.

    Але будь-яка людина, яка знає історію хоча б на шкільному рівні чи уважно стежила за подіями в Україні в останні десятиріччя, не може не помітити, що не тільки риторика, а й інструментарій Дональда Трампа разюче нагадує не стільки поведінку демократичних лідерів останніх сторіч, скільки інструменти, якими користувалися Адольф Гітлер чи Владімір Путін перед власними територіальними захопленнями. Готуючись до аншлюсу Австрії чи відторгнення Судет, фюрер також демонстрував прихильність місцевого населення до територіальних змін за допомогою націонал-соціалістичної агентури – так, як це відбувається, скажімо, із Гренландією й організацією зустрічі в Нууці одного з найодіозніших представників оточення нового американського президента, його сина Дональда-молодшого. Те ж саме завжди робив і Путін за допомогою нібито маргінальних російських політиків, що обіцяли анексію Криму на тлі схвальних відгуків місцевих мешканців. Від того, що Україна згодом оголошувала цих людей персонами нон-грата, ситуація не змінювалася: росіяни і світ бачили на своїх екранах кримчан, які тільки те і роблять, що чекають на «повернення до рідної гавані».

    Гітлер пояснював свою територіальну експансію необхідністю розширити «життєвий простір» для німців і «відновити справедливість» (остання теза знаходила співчуття навіть у політичних колах тієї ж Америки, бо багато хто вважав Версальський мир після Першої світової війни принизливим для Берліна). Але значно вагомішою тезою фюрера була його готовність захистити світ від небезпеки більшовизму. Варварів з Радянського Союзу освічена Європа боялася набагато більше, ніж нацистів Гітлера чи фашистів Муссоліні – й тому домовленості Гітлера та Сталіна стали для цієї Європи справжнім шоком. Але те, чим все це закінчилося, ми також знаємо: для свого порятунку демократії змушені були піти на союз зі сталінською державою, бо ніякого іншого шансу перемогти Німеччину в них, щиро кажучи, просто не було. Тільки Сталін міг пручатися роками, та ще й закидувати німецькі окопи мільйонами трупів своїх кріпаків, навіть не замислюючись про наслідки такого демографічного спустошення. Результат: демократії виграли війну в руїнах, але з найменшими у тих умовах людськими втратами, Німеччина, Італія і Японія навіть отримали шанс для не тільки економічного, а й демографічного відновлення, а Росія та її колонії, і без того знесилені більшовицькою громадянською війною та сталінськими репресіями й голодоморами, перетворилися на цивілізаційну чорну діру – пустку, з якої ми зараз намагаємося вибратися через страхіття чергової безконечної війни.

    І тут виникає досить банальне питання: а що чекає світ у разі цивілізаційної мутації Сполучених Штатів? Адже сила цієї держави після світових війн була не тільки у кількості грошей чи зброї, а й у повазі до цінностей, у готовності захищати суверенітет і свободу своїх союзників. І ми звикли як до аксіоми до того, що Америка – це свобода. Що перше спливає нам на думку, коли взагалі вимовляємо це слово – «Америка». Статуя свободи, правда ж?

    Ну, а якщо Америка – це не свобода, а Трамп, Маск і MAGA? Якщо Америка – це зневага до прав інших, це захист власних інтересів (чи їхньої інтерпретації в уявленні Трампа чи його прихильників) за рахунок держав і народів, це відраза до толерантності і прав людини? Чому, скажіть мені, така Америка, яка більше не є гарантом майбутнього, а тягне нас всіх у далеке минуле, має бути союзником? І як захиститися від її божевілля та потенціалу?

    Та зрозуміло ж, як – за допомогою інших ядерних держав, які прагнуть маргіналізації Сполучених Штатів. Якщо демократії ХХ сторіччя не побоялися скористатися допомогою Сталіна, щоб зупинити Гітлера, чому демократіям ХХІ сторіччя не скористатися допомогою Сі та Путіна, щоб зупинити Трампа? Звісно, за готовність диктаторів кинути у прірву війни мільйони своїх співвітчизників також доведеться розплачуватися чиїмось інтересами – але демократіям це робити зовсім не вперше. Головне тут – поява світу, в якому цінності остаточно замінені правом сили. Поява світу, в якому від Росії більше не вимагають жити за правилами цивілізованого співтовариства, а навпаки – сама Америка буде існувати за спотвореними «правилами» Росії і примушувати до цього тих, хто на неї орієнтується. То заради чого орієнтуватися на таку Америку?

    Найважливіше для нас питання: а де для України місце на цій вечірці самозакоханих і жорстоких автократів? А його немає! «Слухатися» теж не вдасться, вибачте. І тут також варто згадати про чужий історичний досвід. Чехословаччина у 1938 році також готова була в усьому слухатися Велику Британію і Францію – а вони їй порадили дослухатися до Гітлера, віддати Судети; згодом же, коли фюрер перетворив майже всю територію Чехословаччини на свій протекторат, а решту віддав власним союзникам – тільки руками розвели: мабуть, чехи так самі хотіли, та й волі до опору в них немає. До речі, вас точно не бентежить, що саме в тій країні, що взяла участь у шматуванні Чехословаччини в 1938–1939 роках, лідер – прихильник і Путіна, і Трампа водночас? І що ми будемо робити, коли після омріяної зустрічі з кремлівським хижаком нам порадять дослухатися до його інтересів? Станемо московською провінцією? Зникнемо? І чи буде нас втішати, що в новому світі, який швидко виникне внаслідок цих домовленостей автократів, не буде не тільки України, а й Гренландії також? Ну, і не тільки Гренландії?

    Великі країни з усталеною ідентичністю мешканців, демографічним запасом і ядерною зброєю, звичайно, можуть перечекати цю історичну зиму – звісно, якщо стосунки між підстаркуватими «вершниками Апокаліпсису» не призведуть до ядерної зими. Проте Україна і, найголовніше, українці можуть сподіватися на виживання тільки у світі цінностей й поваги до рівноправʼя націй і культур. В будь-якому іншому світі ми приречені стати спустошеною провінцією зголоднілої сусідньої імперії. Нас або завоюють, або нашою свободою й життям розплатяться за безпеку інших, як це в історії вже траплялося неодноразово.

    Саме тому наша цивілізаційна задача – не підлаштовуватися під Дональда Трампа та його бачення світу. Наша цивілізаційна задача – зробити все можливе, щоби світ, про який мріють Трамп, Маск і Путін, ніколи не виник і ні в якому разі не став їхнім спільним світом.

    Це насправді і буде наша справжня перемога над злом.

  • Може треба мати хоч трохи Гідності?

    Може треба мати хоч трохи Гідності?

    Я не розумію, чому хтось з нашого естеблішменту бояться щось сказати Трампу та його сину на дебільні звинувачення України в пожежах у Каліфорнії, що це реальна інформаційно-психологічна операція росії?

    Може США зменшили витрати на противопожежну безпеку лісів, бо ліві ж хотіли недоторкану природу без вирубки противопожежних зон, але про це зманіпулювали російські медіа та паблики?

    Неважливо.

    Чому усі мовчать?

    Може треба мати хоч трохи Гідності?

    Я тоді можу таке заявити.

    Перед тим як приєднувати Канаду та Гренландію – може спочатку приєднаєш Україну? Чи боїшся Путіна?

    Га, “дівчисько” Маск?

    Ну реально, це все смішно.

    Завтра мені заблокують допуск в twitter тобто, pardon, X? Так і хрін з ним.

  • Навіщо Москва вигадала оперу “Чоловік Симоньян пережив клінічну смерть”?

    Навіщо Москва вигадала оперу “Чоловік Симоньян пережив клінічну смерть”?

    Зараз на расеї намагаються влаштувати мильну оперу під назвою «Чоловік симонянші пережив клінічну смерть». Сама Симонянша строчить слізні, сповнені трагедії пости у телегу, де розповідає про те, що вона плаче, її і його мами – теж плачуть, і навіть бобри обливаються сльозами, але виходить у неї це фальшиво, як і все інше. Не можна сказати, що реакції зовсім не сталося, вона, звісно, є, і деякі відповідні пости написані, що називається, не в брову, а в око.

    Далі текст мовою оригіналу.

    Тем не менее, искусственное раздувание этой темы наводит на мысль о том, что всем этим прикрывается что-то другое, более неприятное. Просто для сравнения, каждый может подумать о своей реакции на то, что ласты склеил или близок именно к такому положению дел не наркоман, муж боброедки, а другой известный наркоман. Какова была бы ваша реакция? Тем не менее, тема эта возгоняется профессионально, пусть и не пафосно. А на самом деле, прикрывать есть что. Например, сейчас там боятся задать простой вопрос: «Ну и что теперь с черноморским флотом (они это упорно называют флотом)?»

    Но есть и другие темы, которые прямо касаются такой любимой темы самого прутина и его холуев, как геополитика. Все они так любят рассказывать о зонах влияния, дружественных и не дружественных странах и соответственно, каких становится больше, а каких – меньше. Судя по всему, недавно прошел строгий запрет на употребление слова Сирия, а ведь недавно оно фигурировало почти во всех внешнеполитических новостях, начиная от любимого конька – борьбы с сионизмом и заканчивая голосованием в ООН по поводу очередного бреда Небензи, а теперь – все. Наверное, за упоминание Сирии всуе, там скоро будут давать «пятерочку» просто навскидку, без обсуждения обстоятельств.

    Но как на наш взгляд, самым интересным является узел «Армения-Азербайджан». Интересен он тем, что с течением времени, прутин подыгрывал то одной стороне военного конфликта, то другой, чтобы растянуть его до бесконечности. Но вот война закончена, и Азербайджан восстановил свою территориальную целостность. Не сказать, что конфликт исчерпан до дна, тем не менее, границы восстановлены и военные действия на территории одной из этих стран прекращены.

    В таком случае, гроссмейстер мог бы сохранить довольно ровные, пусть и не вполне дружественные отношения с обеими сторонами. Игрок классом пониже остался бы в шоколаде с одной из сторон и скорее всего, с той, которая победила в войне. Ну а идиот или клинический лузер, окажется в контра с обеими сторонами. Как несложно догадаться, именно к такому раскладу пришел геостратег и многоходовщик, повелитель тайных чемоданов и пациент, который прямо заявлял о том, что в современном мире нет ни одного политического деятеля, который мог бы хотя бы как-то сравниться с ним.

    Технически он конечно прав, поскольку с таким убогим персонажем никто даже равняться не станет просто от омерзения, а с другой стороны, в любом сравнении нужен профильный арбитр и соответствующие критерии оценки. А в данном случае этим арбитром может быть светило из области клинической психиатрии, которое может делать свои выводы по косвенным признакам, поскольку объективные обследования могут быть произведены только в Гааге, если до нее дойдет дело. Но и косвенных признаков, включая знаменитые столы-аэродромы или те же чемоданы с ДНК, уже достаточно для этих самых выводов. И понятно, что в этой категории никто не станет тягаться с недо-фюрером.

    Как известно, победившей стороной в тридцатилетней армяно-азербайджанской войне является Азербайджан и по технике, москва вроде бы пыталась поставить на победителя, но понятно, что делала она эта фальшиво, поскольку всем было ясно, что она вынуждено слила Армению, не выдержав противостояния с Турцией, которая крепко держит москву за газовые помидоры в виде газопроводов. Но прямо этого признавать никто не станет и потому получилась какая-то странная и неустойчивая конструкция, которая практически рухнула после атаки на азербайджанский авиалайнер.

    Очевидно, что Баку вынужден был играть роль добрососедства за то, что кремль кинул своего союзника, но это была тоже – вынужденная игра, поскольку интересы Турции в россии, да и самого Азербайджана, прямо противоположны российским. С Турцией – отдельная тема, а вот Азербайджану очень желательно ликвидировать прямого конкурента на нефтегазовом рынке Европы, куда он заходит все более широко. И москва сама дала повод для того, чтобы прекратить эту игру.

    Причем, повод этот не связан не только с самим фактом обстрела азербайджанского самолета, но с тем – как себя повела москва после этого. А там – продолжают углублять конфликт и уже вспомнили о том, что в финальной фазе боевых действий азербайджанские средства ПВО сбили российский вертолет. Раз уже лапти извлекли из нафталина эту историю, то отношения с Азербайджаном уже приобрели необратимо негативный характер. По этому поводу, азербайджанская пресса сегодня написала такое:

    «…Внесём ясность. Вертолёт, о котором речь, был сбит в ночь с 9 на 10 ноября 2020 года., за несколько часов до того, как боевые действия в Карабахе были остановлены. Летел без опознавательных знаков, устраивал опасные манёвры вблизи азербайджанских позиций на границе с Арменией. И ещё раз: происходило всё в боевой обстановке и на фоне неизбежной в таких ситуациях «войны нервов». Это не гражданский самолёт, который летел по расписанию в гражданский аэропорт и подвергся сначала глушению при помощи РЭБ, а затем по нему ударили из «Панциря». То есть пример сам по себе некорректен. Тем не менее Азербайджан уже через несколько часов (!!!) признал свою ответственность, принёс извинения и пообещал выплатить компенсации членам семей погибших лётчиков.

    Инцидент с обстрелом миротворцев произошёл во время антитеррористических рейдов 19–20 сентября 2023 года. То есть опять на фоне боевых действий. Азербайджан предупредил о своих рейдах российских миротворцев и призвал не покидать мест расположения. Напомним, о том, что на земле работают системы РЭБ и ПВО, азербайджанских лётчиков в небе над Грозным никто не предупредил. Погибшие миротворцы оказались на своём автомобиле без обязательного в таких случаях российского триколора вблизи азербайджанских позиций, причём вели себя, скажем так, неосторожно. Тем не менее президент Азербайджана Ильхам Алиев через несколько часов позвонил президенту России Владимиру Путину, выразил соболезнования, принёс извинения.

    В обоих инцидентах Генпрокуратура Азербайджана немедленно возбудила дело. Более того, как упоминало, в частности, РИА «Новости» со ссылкой на свои источники в силовых структурах Азербайджана, подозреваемые отстранены от командования и задержаны, что Генпрокуратура Азербайджана ведёт расследование и находится в тесном контакте с Генпрокуратурой России…»

    Очень жаль, что этот острый и точный текст не вышел за пределы азербайджанского информационного пространства, а он еще раз иллюстрирует суть лаптей. Теперь азербайджанцы вынуждено занялись разоблачением того потока фейков, которые постоянно гонит российская пропаганда по любому поводу. В частности, ежедневные потоки нечистот несутся и на Украину. Именно поэтому мы и приводим такую большую цитату. И между прочим, Симонянша и ее недожмуренный муженек являют собой важные шестеренки в этом отложенном фейкомете.

    В общем, если в москве опустились до матерных эпитетов в сторону Алиева и те, кто это озвучил в эфире, не понесли за это ответственности, это значит, что действовали они не от себя, а санкционировано, и что эти уже личные выпады не могут испортить двухсторонних отношений, поскольку портить уже нечего. Вернее, все уже испорчено до такой степени, что даже имитировать «дружественные отношения» уже не имеет смысла. А конторский канал по этому поводу делает короткую утечку из администрации прутина, что выглядит очень показательно:

    «…В Кремле возмущены давлением Алиева (которого подначивает Эрдоган). “Владимир Владимирович принес извинения за сбитый борт. Зачем дальше мусолить эту тему?”, – говорят высокопоставленные источники в АП. Там убеждены, что решение Азербайджана ограничить полеты в Россию больше ударит по Баку, чем по Москве. Однако, как нам удалось узнать, Алиев прямо дал понять, что в случае отсутствия наказания для Кадырова будут приняты и другие меры экономического характера. Любопытно, конечно, будет посмотреть на эти меры».

    То есть, там уже настроились на режим введения ответных санкций, а значит, и к повышению градуса их накала. И в общем, все это можно было бы вывести за скобки, поскольку нет ничего нового в том, что между любыми соседними странами, время от времени могут возникать какие-то обострения или даже конфликты, но потом они затихают или заканчиваются. Впрочем это отнюдь не означает, что в перспективе такого больше не может произойти. Но тут – другой случай.

    Как мы помним, все время после развала совка, москва играла на конфликте между Ереваном и Баку, подливая огонь в него хотя бы тем, что поставляла оружие и боеприпасы обеим сторонам. А потом стала смещать акценты своей поддержки то в сторону Армении, то в сторону Азербайджана. И вот оказывается, что и Армения посылает москву по известному адресу. Она уже приостановила свое участие во всех постсовковых организациях с российским доминированием и заявила о том, что отныне она переориентируется на Европу. Прямо сегодня вражеская пресса пишет об Армении следующее:

    «Правительство Армении одобрило законопроект о начале процесса присоединения страны к Евросоюзу. Решение было принято на заседании кабмина в четверг, 9 января… Согласно обоснованию правительства, одобрение инициативы «позволит сделать ожидания граждан Республики Армения относительно того, что она станет полноправным членом Европейского союза, более реалистичными», а также создаст рабочую среду для обсуждения этого вопроса… ЕС также принял решение расширить двустороннее сотрудничество с Арменией, говорил в прошлом году занимавший пост верховного представителя ЕС по иностранным делам и политике безопасности Жозеп Боррель. По его словам, в этом контексте Брюссель запустил работу над «амбициозной повесткой нового партнерства» с Ереваном. В сентябре Армения и ЕС начали переговоры о безвизовом режиме…»

    В той формуле, которая приведена выше, прутин действительно выглядит идиотом, который завалил внешнюю политику, которую осуществляет лично и никому не доверяет формировать те или иные решения на эту тему. Обе страны, являющиеся антагонистами друг другу, синхронно отвернулись от москвы. Это – настолько жирный восклицательный знак, что его желательно закидать информационным мусором. Отсюда и тема с мужем боброедки. Между прочим, если он протянет ноги, то ни его трупу, ни его жене не удастся прикопать его тушку на земле Армении, поскольку оба они там объявлены персонами нон-грата. Ну а путинский гений проявился настолько мощно, что просто показывает уровень быдла, которое терпит власть над собой полного идиота и лузера. Никому в голову не приходит, что он же обещал, что “порожняком поедем”.

  • В України є все для того, щоб зробити російський повітряний простір фактично закритим

    В України є все для того, щоб зробити російський повітряний простір фактично закритим

    Державні авіакомпанії Китаю швидко розширюють маршрути та збільшують потужності до Європи, користуючись перевагою у вартості, яку забезпечує можливість літати через російський повітряний простір. Авіакомпанії країн НАТО навпаки, змушені облітати РФ, що ставить їх у програшне становище порівняно з китайцями.

    У підсумку, пасажирський потік через Росію всеодно значний, від чого вона виграє економічно і геополітично. А той факт, що китайці заробляють завдяки санкціям, в той час як західні компанії – втрачають, грає проти нас, проти України.

    Як я писав раніше, в України є все для того, щоб зробити російський повітряний простір фактично закритим. Про деяку частину цього «всього» я писав раніше – наприклад, є моделі літаків, котрі могли б регулярно спричиняти тривоги у найбільших аеропортах країни-агресора, тим самим паралізуючи внутрішній пасажирський аерорух в РФ.

    Так само є надзвичайно недорогі рішення, котрі, при правильному застосуванні, не дозволять китайцям планувати безпосадкові перельоти через територію РФ, з міркувань безпеки. Є як мінімум 2 вітчизняних виробники, котрі ці рішення готові поставляти за ціну, котра є фантастично низькою, котра є лише невеликим процентом від того, що збираються потратити на далекобійні дрони у поточному році.

    Заминка лише у тому, що немає найвищого наказу займатися стратегічною протидією РФ за допомогою безпілотних систем. Поки що весь успішний досвід не піднімається з тактичного рівня, тобто рівня окремих підрозділів, котрі працюють по таких же окремих об’єктах, як то склади зброї, НПЗ чи нафтобази.

    Це вдвічі більш дивно, бо на Чорному і Середземному морі ми маємо цілком свідому і виважену діяльність нашої держави. Ми бачимо як ретельно вивірену мету дій, так і дуже інноваційні інструменти.

    Морську стихію ми опановуємо. Чому так само мудро і активно не можемо проявитися по відношенню до повітряної стихії – це щось просто незбагненне.

  • Трамп своїми промовами може розбудити в канадцях звіра

    Трамп своїми промовами може розбудити в канадцях звіра

    У 2012 році канадці досить активно відзначали 200 років війни проти США, в якій вони перемогли.

    (У нас прийнято вважати, що це була війна проти Великої Британії, але канадці наполягають, що воювали вони).

    За канадською версією, тоді все почалося з того, що американці захотіли силоміць відібрати Канаду в Лондона, але місцеві англійці, французи і навіть індіанці зібралися разом, організували відсіч диким загарбникам із півдня. Так канадський народ сформувався і відстояв свою незалежність.

    Після цього канадські (вони ж – британські) війська з боями увійшли до Вашингтона, де, між іншим, спалили Білий дім.

    Канадці цим фактом дуже пишаються, і не те щоб святкують, але пам’ятають.

    Тож Трамп своїми промовами може розбудити в наймиліших канадцях звіра.

    Make Canada Great Again!

  • Це вже нова реальність. Трампа треба сприймати серйозно, а не буквально

    Це вже нова реальність. Трампа треба сприймати серйозно, а не буквально

    Данія віддає всю наявну зброю Україні. Тому що вона в НАТО. І в разі чого її захистять США.

    Трамп: о, віддайте нам Грєнландію. Воно мені надо.

    Британія найбільш активно виступає на стороні України з початку війни. Штовхає союзників вперед.

    Маск: то давайте викинемо на смітник британський політиків, у них є там прикольні проросійськи фашисти, то нехай будуть вони і ми зробимо Британію частиною США.

    Канада завжди займала радикальну проукраїнську позицію, першою підтримувала санкції проти Росії.

    Трамп: то канадці мріють стати 51-м штатом США.

    Тільки не зрозуміло, до чого тут Панама….

    Якщо серйозно, то поки що все це виглядає жахливо. Єдина надія, що те, що говорить Трамп дуже часто залишається лише тим, що говорить Трамп. Як часто кажуть дипломати, Трампа треба сприймати серйозно, а не буквально. А люди часто сприймають його саме буквально, а не серйозно.

    Проте дуже важко ігнорувати таке. Дуже важко ігнорувати, коли обраний президент США повторює російську пропаганду щодо вступу України в НАТО. Дуже важко ігнорувати те, коли лідер найсильнішої держави в світі, яка гарантує чи принаймні намагається гарантувати світовий порядок з часів Другої Світової каже, що не виключає застосування сили щодо своїх союзників щоб анексувати частину території, яка є ключовою для їх безпеки. Так, до речі, колись Путін про Крим говорив. Проте дуже важко ігнорувати, коли найближчий мільярдер Трампа і найбагатша людина світу втручається у політичні процеси ключових європейських країн, просуваючи там фашистські проросійські партії.

    Це вже нова реальність. І світ, якому в певний момент часу може стати не до підтримки України….

    Українці багато критикували Байдена. Дуже часто з позиції «нам всі винні». Забуваючи не тільки те, що нам ніхто нічого не винен, але й те, що без підтримки глобального Заходу ми б не могли протриматись проти Росії. І ця підтримка була організована саме президентом США, який зміг об єднати досить роз єднаний після попереднього президентства Трампа світ і виступати з єдиною позицією. Зараз ми кажемо, що якщо що, нам допоможе Європа. Але ця допомога Європи стала можливою в першу чергу завдяки активній роботі Байдена.

    А тепер мрія китайців і росіян реалізується в прямому ефірі. США атакують своїх найближчих союзників вербально, руйнуючи цю єдність. Так, це поки що просто слова. Але слова також мають силу. І словом ви не побудуєте стіну на кордоні, але можете вибудувати стіни у довірі між найближчими людьми чи союзниками.

    І як таке ігнорувати? Тим більше що дуже важко зрозуміти, яка мета у цих дій Трампа. Якась прийнятна логічна мета. І в такі моменти дуже важко не схилитись до теорій змов. Бо просто невизначеність і хаос просто такі благають твій мозок знайти просте і раціональне пояснення. Але його немає. І це був би дуже веселий серіал, який вже перевершує очікування у новому сезоні, якби ми жили десь у Новій Зеландії і дивились на це як глядач, з пивом і попкорном. Але, нажаль, ми давно вже не просто глядачі….

  • Нарешті Трамп сказав правду

    Нарешті Трамп сказав правду

    Насправді я Трампу вдячний. Нарешті він сказав правду. Україну не беруть у НАТО через позицію рашки, і рашка де-факто має право вето у питаннях зовнішньої політики Альянсу.

    Так, усі це знали, але ніхто не визнавав відкрито і публічно на настільки високому рівні.

    Більше жодних вигадок про “корупцію”, “реформи”, “домашні завдання”, “демократичні стандарти” та “мости до членства” із “незворотнім шляхом”.

    Все просто. Рашка не хоче членства України у НАТО, а Захід її у цьому слухає.

    Нарешті американський лідер це визнав публічно. Це, звісно, не те, що ми хотіли б почути, але яка користь від того, що попередня адміністрація “їздила” усім “по вухам” щодо членства України у НАТО, роблячи усе, аби це членство ніколи не відбулося?

    Рашка теж активно використовувала цю тему після 2008 року, коли НАТО ухвалило рішення, що Україна може бути членом НАТО, але поки не буде, а колись – може і буде. Із цього рішення було зрозуміло, що не буде Україна членом ніякого НАТО. Було зрозуміло усім, включно з рашкою, яка почала підготовку до агресії проти України.

    Але публічно рашка посилалась на це рішення як на “загрозу” для себе.

    Сподіваюсь, що сказавши “А”, Трамп скаже і “В”, оформивши заборону членства України у НАТО якимсь документом. І щоб там було написано, що це членство неможливе, оскільки не подобається державі-агресорові рашці.

    Моральна смерть “Заходу” має бути документально зафіксована.

  • Зрада, якої немає

    Зрада, якої немає

    Не зрозумів кіпіша стосовно відмови Кіта Келлога відвідувати Україну.

    1. Кіт Келлог ще не отримав ніякого призначення. Це можливо тільки після інагурації Трампа. Він просто фізична особа без статусу.

    2. Трамп ще не президент.

    Немає значення, коли він приїзжає. Має значення інтенсивність ударів по Росії та темпи виробництва нашої зброї. На цьому слід концентруватись та запитувати уряд про гроші на ВПК, банкірчиків, чому не кредитують ВПК та Нацбанк, який удає, що війна нього не стосується та не організовує схеми фінансування ВПК.

    Чим більше там буде розболено інфраструктури, особливо нафтогазової, тим веселіше буде відбуватися його візит. Більш важливо, що сбушники пошкодили термінал в Усть Лузі ( 900 км). Припинення експорту нафти з портів у Бальтийському морі – це реальна справа, а не говорільня. Нова адміністрація вірить у дії та силу, а не нескічені розмови ні про що.

  • Буде перемир’я чи ні, ми перебудуємося або помремо

    Буде перемир’я чи ні, ми перебудуємося або помремо

    Я – оптиміст, тому дивлюся в Новий 2025 рік із вірою в масштабні позитивні зміни.

    Водночас я – фаталіст. Тому вважаю, що без масштабних позитивних змін ми просто зникнемо з карти світу.

    У 2025 році може настати зупинка війни, а може – ні. За обох варіантів ми повинні робити одне: реальні реформи.

    Назрів час багатьох змін: в армії, військово-промисловому комплексі, економіці, енергетиці тощо. Моя робота і сфера відповідальності зараз – не дати ворогу захопити ні метра Харківщини на конкретній ділянці фронту. Тому як військовий я не можу говорити про енергетику чи економіку, але у своїй сфері я бачу гостру необхідність у давно назрілих і очевидних рішеннях.

    Наступного року і ми, і противник заходимо в новий виток науково-технічної революції на полі бою.

    Наземні роботизовані безпілотні комплекси будуть так само поширені, як зараз БПЛА, у БПЛА з’явиться машинний зір, а у FPV – самонаведення.

    Це потребує вже зараз структурних і штатних змін у Силах оборони. Масоване застосування роботизованих і безпілотних систем дозволить зменшити як кількість піхоти, так і навантаження на неї.

    З-посеред інших обставин, зокрема, і ця штовхає нас до низки кроків. Більшість із них вже відтестувала на собі наша найбільша в ЗСУ Третя штурмова бригада:

    • Рекрутинг. Шукати людей відповідно до потреб та функціоналу – реально працююча схема і назріла необхідність;
      Якісний та радикально професійніший рівень бойової підготовки нових людей в армії та регулярна перепідготовка рядових. Про це вже багато говорили, але час, якого у нас мало, виходити за межі коментарів та інтерв’ю і перейти до практики: прибрати / перенавчити совкових інструкторів в “учебках” і запровадити стандарти та системи НАТО з інтеграцією досвіду наших бойових бригад;
    • Створення якісного сержантського корпусу, побудованого за західним зразком. Сержант – не другорядна роль після офіцерів, а паралельна важлива гілка. Фахова підготовка й навчання сержантів – сьогодні життєво важлива для армії потреба, бо сержанти – її хребет;
    • Радикальна зміна штабної культури. Нинішню можна охарактеризувати як жахливу. Робота в штабах потребує високого рівня інтелекту і мотивації. Фахівці мають потрапляти в штаби після IQ- та психологічних тестів, а не за зірками на погонах. Штабних працівників потрібно навчати за протоколом MDMP (військовий процес ухвалення рішень) і готовими комплектами передавати у війська. Де їх брати, хто їх має навчати і протягом якого часу – ми відтестували в 3ОШБ і готові ділитися досвідом;
    • ПОВНА заборона на “розсмикування” військ. Командири повинні воювати власними підрозділами, а не нарізкою зі шматків інших. Ліпше воювати меншою кількістю, але своїми, ніж вінегретом з приданих;
    • Ми нарешті маємо перейти до більших оперативних і тактичних структур – ДИВІЗІЙ і КОРПУСІВ. Це виключить попередньо згадане “розсмикування” і підвищить ефективність бойової взаємодії як на конкретних ділянках фронту, так і на всій його протяжності. На новий рівень вийде виконання масштабних наступальних і оборонних операцій;
    • Масоване запровадження наземних роботизованих комплексів і штатних структур під них. Розширення завдяки цьому ударних і спостережних спроможностей бойових підрозділів;
    • Напрацювання тактики (насамперед в обороні) повітряних і наземних безпілотних систем. Я бачу цю тактику у створенні стаціонарних постів БПЛС (безпілотних літальних систем) із постійною прив’язкою до позицій, де підрозділи повинні розуміти свою місцевість, радіогоризонт, малюнок РЕБу противника і ак далі. Вздовж усього фронту, разом із Курськом чи без нього. Вони повинні складатися з підрозділів спостереження, підрозділів ураження, наземних дронів-камікадзе, важких бомберів. Перебуваючи в другій лінії за передовими підрозділами, вони зможуть максимально ефективно стримувати противника на своїх ділянках фронту та завдавати йому максимальних втрат;
    • МАКСИМАЛЬНЕ зниження оподаткування виробництва ВПК і дозвіл на експорт. Приватний бізнес дає фору державним мастодонтам і виготовляє найбільш успішні зразки продукції оборонної сфери: гармату “Богдана”, ракети “Нептун”, велику номенклатуру засобів РЕБ та радіоелектронної розвідки, яка давно перевершує або не поступається західним аналогам. Не кажучи про різноманіття безпілотних систем – від БПЛА до наземних. У підприємств має бути єдине залізне обмеження – замовлення держави і бригад. Якщо продукція виготовлена, оплачена, вчасно поставлена і при цьому виробник може робити більше, він повинен мати право продавати в дружні та нейтральні країни навіть під час війни. Це потрібно для того, щоб бізнес мав стимул виробляти більше і мати великі оборотні кошти, щоб йти в ногу з часом на дуже конкурентному ринку.

    Це те, що диктує здоровий глузд, і те, що не викликає дискусій у прогресивної частини наших Сил оборони та суспільства.

    Згадані мною моделі перетворень всередині армії успішно випробувані в Третій штурмовій бригаді, якій вдалося протягом 2024-го наростити як штатні структури, так і необхідну кількість фахівців.

    Ми виросли не лише в абсолютних цифрах, але й заклали фундаментальні внутрішні новації. Наш успіх – не магія, а наслідок конкретних дій, виконаних всупереч багатьом обставинам та перешкодам.

This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.