Category: Погляди

Дуже чекаю на момент, коли оперативники ГУР під будь-яким приводом посадять усіх цих людей в один літак. І дуже сподіваюся, що цю операцію ніхто й нічого не зірве. Свого часу…

Вражає, але масові вбивства мирних жителів в Україні для офіцерів із Головного обчислювального центру стали абсолютно рутинною справою.

Принаймні за дзвінками Багнюка видно, що того ж ранку, коли Росія розпочала жовтневі обстріли, він як ні в чому не бувало насамперед списується із сайтом з продажу монет (Багнюк – затятий нумізмат). А його колега майор Роман Курочкін в ті ж години, коли керовані ракети падають на дитячі майданчики, торгується з повіями про ціну послуг (The Insider вдалося отримати доступ до його облікового запису на на сайті знайомств, де він проводить половину робочого часу, зареєструвавшись під іменем Сергій).

У Кремлі засіли закінчені фетишисти. Вони свято вірять, що якщо своє приречене свавілля назвати якимось іншим словом, то відразу зміниться і злочинна суть. І окупанти раптом знайдуть силу небачену і незламну силу.

Але ми розуміємо, що як би вони не називали захоплення і грабіж частини нашої землі, це все одно залишається несправедливою загарбницькою війною.

За цим воєнним станом окупанти отримали право мобілізувати місцеве населення, реквізувати транспорт, відбирати підприємства та бізнес, відправляти людей на примусові роботи, переселяти їх у якісь російські тьмутаракані. Але загарбники і так це робили, хіба що тепер у них з’явився папірець з Кремля, який зовсім не скасовує факт, що діяння є воєнним злочином.

Але є і ще один чудовий момент, пов’язаний із нещодавніми рішеннями російської влади. Тепер за всі військові питання відповідає свіжопризначений генерал і м’ясник Суровікін, а за всі організаційні та економічні питання, пов’язані з війною, — прем’єр-міністр Мішустін. А кремлівський фюрерок Путін, який розв’язав війну заради задоволення своїх комплексів, уже ніби й до чого. Вже й не відповідає за провали російської кампанії та за сотні тисяч понівечених та занапащених життів. Сидить на двох валізках і косить під білу та пухнасту.

Ось ніколи вожді не відмовляються від лаврів та почестей за перемоги! Навпаки, приписують чужі. А якщо Путін відповзає набік, то навіть у Кремлі починають розуміти, що війну проти України провалено і котиться під укіс.

Так, крах недоімперії станеться не завтра. Але він неминучий. Не допоможуть ні військове, ні надзвичайне, ні навіть потойбічне становище.

Як сказав в інтерв’ю непогано обізнаний Кирило Буданов, за інформацією нашого ГУР, 82% жителів РФ підтримує війну Росії проти України.

Не важливими є причини підтримки: внутрішні переконання, пропаганда, дитячі образи – важливий факт. Ми воюємо не з режимом, не з бандою упирів, яка захопила Кремлівську та Останкінську вежі, – ми воюємо з російським народом: з російською державою та абсолютною більшістю його населення.

Тому не варто жити в ілюзії, що бліду міль заб’ють табакерками у мармуровому туалеті чергового палацу. Не заб’ють. А якщо й заб’ють, то наступна істота, яка підніметься на трон, може виявитися ще більш небезпечною для нас.

І розраховувати на народне повстання, як на мене, – безглузда дурниця. Жодні труни, в жодній кількості не змусять аморфну ​​масу замислитися над найпростішим питанням: яку саме батьківщину і від кого їхні діти, чоловіки та брати захищають у херсонських степах? Чому їхня батьківщина опинилася там?

Страшна цифра – 82%. У принципі, навіть якщо Буданов помиляється на 10 – 15 – 20%, і його служба неправильно проаналізувала дані, це не змінює справи. 75% – це теж страшно. І 60% жахливо. Страшно не за нас – за них.

Історичні аналогії настільки очевидні та прозорі, що їх можна не озвучувати. Коли у спадкоємців Гітлера і Геббельса у розпорядженні 20 років і російське телебачення, можна перетворити найрозумніший і найдобріший народ на бидломасу, спраглу крові та нових територій. А якщо звернутися до історії, причому найближчої, то російське “Радіо Тисячі Пагорбів” працювало не з найдобрішими і найрозумнішими людьми на світі. Результат очевидний.

Я б, звичайно, втішав себе думками про помилку ГУР, тільки місяць тому, якраз на початку російської мобілізації, турбуючись про долю патріотично налаштованого племінника, поговорив зі своєю пітерською троюрідною сестрою. Залишки наївних мрій як вітром здуло. І справа не сестрі. Не в десятках людей, з якими спілкувався.

Коли з країни вкотре втікають найрозумніші, найпорядніші, найталановитіші, то можна здогадатися, хто в ній залишається. І що із цього проростає.

Я тепер у буданівську цифру вірю. Я вірю у передчуття Івана Буніна. Наплодили. Ні переговори під будь-яким патронатом, ні тимчасовий мир на найвигідніших умовах, жодні обіцянки, хто б їх не гарантував, не змінять картини.

Щойно у РФ з’явиться фінансова та фізична можливість захопити Україну, вона знову спробує всіх нас вбити. Намірів ніхто не приховує – це відкрито заявляється на рівні державних та громадських діячів, офіційною пропагандою та православною російською церквою.

З нами воює народ. 82% – це народ. Наші зруйновані міста – це не справа рук Путіна. Це справа рук російського солдата і офіцера чи контрактника, чи строковика – без різниці. Не Путін вбиває, грабує, ґвалтує і мародерить. І не лише Путін за все це відповідатиме.

У нас немає іншого варіанту вижити, крім як завдати РФ військової поразки. У РФ немає варіанту перемогти – проти неї весь цивілізований світ, інакше й бути не могло. Відродження нацизму під назвою рашизм, на величезній території у 21 столітті вимагає рішучих дій. І світ, здається, це зрозумів.

Шкода, що для того, щоб усвідомити те, що відбувається, світові знадобилися метртві українці та українки, спалені міста та селища, зранена земля та розірване російськими ракетами небо. Але краще пізно, ніж ніколи. Ворог буде розбитий, перемога буде за нами!

Росія продовжує терористичні атаки. І буде продовжувати

А що ми?

А нічого. В тому то і справа, що найкраща відповідь на терористичні дії – це ніякої нової відповіді, ніякої нової дії. Окрім, звісно, заходів, по мінімізації шкоди від майбутніх терактів. Україна має продовжувати війну так само, як вела її до цього. Бо це і призвело до відчаю Путіна, після якого він вдався до тероризму. А значить ми все робимо правильно.

В чому мета терориста? Злякати. Зломати. Це зрозуміло. З цією метою підривали будинки в Нью-Йорку. З цією метою були зроблені теракти в Європі. Посіяти страх. Посіяти відчай. Змусити здатися. Це головна ідея терору. Але не тільки. Терорист хоче змусити нас змінити свою поведінку? Чому? Тому що програє. Терорист програє на полі бою і хоче щоб ви змінили свою поведінку. І стали слабшими. Бо терорист вже програє. А значить українські війська все роблять правильно. А росіяни хочуть змусити ЗСУ змінити поведінку. Навіщо їм підігрувати?

Чи нанесли удари в Нью-Йорку шкоду Америці? Звісно. Але що по-справжньому послабило США, так це дії у відповідь. Війни в Афганістані і Іраку послабили США. Затягнули в болото. І вони зараз змушені з нього вибиратися. Що робили європейці, після терактів у Парижі? Виходили маршем, тримали свічки, демонстрували єдність. Слабкість, скажете ви? А насправді то і є сила. Бо така відповідь – єдина вірна. Бо така відповідь вибішує терористів. Бо вони не досягають мети. Вони не можуть залякати. І вони не можуть змінити суспільством. Те суспільство, з яким не можуть змагатися. Бо відкрите демократичне суспільство, орієнтовано на прогрес і майбутнє, завжди успішніше ніж закрите клерикальне, орієнтовано на минуле.

Чи означає це, що не треба боротися з тероризмом? Звісно ні. Просто не треба дозволяти терористу змінювати вашу поведінку. Багато українців вимагають щоб ми завдавали удари у відповідь по території ворога. Але стоп. Навіщо? Одночасно є дві тези «удари по цивільним не зламають опір українців» і «давайте вдаримо по російським містам». Щоб що? Чи після того Путін капітулює? Звісно ні. Чи після того російське суспільство буде вимагати припинити війну? Ми на прикладі українців бачимо, що це не спрацює. Як не спрацювало під час другої світової. Причому не спрацювало з обох боків і тут пригадується не тільки постійні обстрілі Лондона, але й бомбардування Дрездена. Коли Путін посилає на війну мобілізованих і їх вбивають, то більшість родичів і друзів цих мобілізованих будуть ненавидіти не Путіна, а українців. Так само і удари по російським містам доставлять нам задоволення, але посилять позиції Путіна. А головне – не дадуть нам нічого, що дозволило б покращити ситуацію на полі боя. Ба більше, умовні Індія і Китай почнуть казати, що «правда десь посередині», що «Українці так само роблять, як росіяни». Світ підтримує Україну бо ми воюємо на стороні світла. І як би не була привабливою темрява, ми маємо там залишатися.

Таким чином удари по території Росії будуть мати лише одну мету – помста. Погоджуюсь, це приємно. Дуже хочеться помсти. Але тут треба згадати, що помста – це блюдо, яке подають холодним. І найкращою помстою буде перемога у війні. Найкраща помста – це українські збройні сили викидають росіян геть з України, що призводить до колапсу імперії. І вони починають громадянську війну. Оце буде помста. І це буде дуже приємно. Як кадри з Єйську. Але вона вимагає терпіння. І довгої роботи. Всіх разом. А головне – Збройних сил України. Яким потрібно не заважати. І яким потрібна підтримка з боку країн Заходу. Підтримка на полі бої. А не для помсти, коли запускаєш щось до Воронєжа. З Воронєжем вони самі якось впораються. Тому збільшення потужності ППО – це правильна відповідь на терористичні нальоти. І продовження підтримки збройних сил тим озброєнням, яке допомагає на полі бою. Зброя для війни, а не для помсти.

Нас чекає важка зима. Нас чекають довгі понеділки. Росіяни будуть продовжувати терор. Бо їх сили вичерпуються. Їх економіка виснажується. І вони не можуть запропонувати нічого іншого, окрім терору. Тільки терор. Як і фундаменталіст, що врізається в башту. Він не може перемогти на полі боя. І він вимушений йти на теракти. Так само і Росія. Вони перейшли до терору, до якого не вдавалися у перші місяці війни, бо зараз і них не лишилось інших механізмів. Вони могли б стріляти по нашій енергетичній інфраструктурі ще місяці тому, але завжди сподівалися перемогти на полі боя. Перемогти на полі боя вони вже не можуть. Ім головне не програти тепер. І йдуть теракти.

І ми маємо пройти цю зиму гідно. Ми маємо витримати психологічно терор і ті спокуси простих рішень, які він буде нести. Бо головне – те, що відбувається на полі боя. Будь що, будь яка підтримка Заходу важлива, якщо вона покращує наші позиції на полі боя. Путін не зміг зламати український опір і тепер буде намагатися залізти в нашу голову. Ми знаємо, що він програє. Але тепер ми маємо продемонструвати це.

Атака росіянами Києва сьогодні вранці іранськими дронами-камікадзе вказує на те, що концепція Сполучених Штатів і колективного Заходу про дозовану військову допомогу Україні вже повністю вичерпала себе та потребує якнайшвидшого перегляду. Ненадання Україні в достатній кількості систем ППО, про які вже багаторазово просила українська влада, призводить до численних жертв і руйнування інфраструктури.

А Іран, відчуваючи свою повну безкарність за постачання бойових дронів, лише збільшуватиме цю злочинну допомогу країні-терористу, якщо його не зупинити прямо зараз. І абсолютно очевидно, що той, хто допомагає терористам, сам є терористом, та мусить понести за це повну відповідальність.

Китай також маневрує навколо України. І той факт, коли міністерство закордонних справ Китаю раптом закликало своїх громадян терміново виїхати з України через “серйозну безпекову ситуацію”, насторожує. У цьому сенсі потрібно пригадати, що війна Путіна з Україною розпочалася у 2014 році після закінчення Олімпійських ігор в російському місті Сочі. А широкомасштабне вторгнення Російської Федерації в 2022 році також відбулося після завершення зимової Олімпіади у Пекіні. Третім часовим маркером різкого збільшення ескалації Росії у війні з Україною може стати закінчення роботи ХХ з’їзду Комуністичної партії Китаю, на якому прогнозовано Сі Цзіньпіна втретє оберуть Генеральним секретарем ЦК Комуністичної партії Китаю.

Таким чином Сі Цзіньпін фактично стане довічним правителем Китаю, і в нього будуть повністю розв’язані руки у всіх питаннях, щодо яких Пекін декларує свій стратегічні інтереси. Що це саме так показує його виступ на ХХ з’їзді Комуністичної партії Китаю, у якому він прямо наголосив на тому, що Китайська Народна Республіка повинна бути готовою до “сильних вітрів і високих хвиль та навіть небезпечних штормів в міжнародній політиці”. Що корелюється із заявою речника Комуністичної партії Сунь Єлі, що Китай залишає за собою право застосувати силу для розв’язання питання Тайваню.

У такому випадку в Пекіні знають щось таке особливе про неминучі “небезпечні шторми в міжнародній політиці”, і дивний заклик до термінової евакуації китайців з України має під собою підстави. Щось тут явно не так.

Можливі декілька варіантів, котрі пов’язані з намірами російського диктатора. Перший, Путін домовився з Сі Цзіньпіном, що до закінчення з’їзду КПК, Москва утримається від будь-якої ескалації в російсько-українській війні, щоб не псувати своєму союзнику телевізійну картинку трансляції грандіозних планів комуністів, які готуються змінити світ. А далі Пекін, знаючи, що Кремль здійснює підготовку до провокації в Україні із застосуванням ядерної зброї, зробить вигляд, що це виключно внутрішня справа Російської Федерації.

Другим варіантом може стати спроба непрямого інформаційного тиску Кремля на Україну, що здатне означати наступне: Російська Федерація таємно розповсюдила по посольствах дружніх до неї країн, що має намір найближчим часом застосувати на українській території ядерну зброю. Наперед знаючи, що ця інформація просочиться до відповідних українських служб та буде доведена до керівництва України.

Третій варіант, це те, що залежно від розвитку подій у війні Росії в Україні, в Китаї вирішуватимуть, чи на часі реалізовувати своє “право” на “законних підставах” вторгатися на Тайвань. Пекін хоче протестувати готовність Сполучених Штатів встати на захист Тайваню за їхнім реагуванням на можливий тактичний ядерний удар Росії.

Для нього це дуже важливо. Китай дуже далеко від ймовірних трагічних для України подій, і вже від реакції Америки на них, він буде вибудовувати свою стратегію щодо Тайваню. Якщо США не виконають усе те, про що вони попередили Москву, в такому випадку це стане спусковим гачком вторгнення КНР на Тайвань.

Нагнітання ядерної істерії потрібно Москві, бо давно вже пройшли ті часи, коли диктатор Путін, задля потужного піару, скакав на коні без сорочки, літав зі стерхами і ловив під телекамеру рибу в ріках Сибіру. Після того, як він піймав сам себе на Україну, йому, за будь-яку ціну, потрібно було відновити телевізійний наратив вдома в Росії.

Але коли тобі вже 70 років, і тебе постійно пересмикує під час прес-конференцій, то їздити без сорочки на коні вже не спрацює. Тільки викличе закономірне глузування у тих, хто міг би побачити таке “специфічне” видовище.

Безглузді масові криваві терористичні обстріли українських міст ракетами і дронами-камікадзе здійснюються не для того, щоб виграти війну, яку публічно він і досі відмовляється визнавати. Путін за будь-яку ціну намагається відтягнути час поразки, падіння свого злочинного режиму і неминуче покарання.

Тому говорити про ефективність цього “бойового маневру” було б несправедливо. Вбивчий піар-хід, що, за його задумом, мав показати всьому світу “силу” російської армії і її зброї, в результаті призвів до зворотного ефекту. Коли навіть у Європі нарешті почали усвідомлювати, що мають справу з терористом, котрий не визнає жодних правил, законів і взятих на себе зобов’язань.

Можливо, йому скоро доведеться мріяти про холодний день у пеклі, після усіх тих кривавих злочинів, які він натворив в Україні. Колись росіяни мріяли висадитися на Місяць, застосовуючи для цього ракети власного виробництва. Але й дотепер вони все ще використовують ті самі технології з 60-х, які тоді не дозволили їм цього зробити. Танки з 60-х – це все, що вони мають нині в своєму стратегічному резерві, а Путін готує нові сотні тисяч мобілізованих, думаючи, що цим він відтермінує час розплати.

Диктатор не відчуває реальності, і в цьому його найголовніша помилка. Бити балістичними ракетами і дронами по Україні – це жест відчаю того, хто не хоче такого ж самого і для Москви. Путінські мобілізовані орди не можуть діяти, як організована ефективна бойова сила. Яка б це ще країна на планеті відправляла сотні тисяч на фронт без підготовки та постачання їжі, при цьому очікуючи на задовільні результати?

Це тільки на пропагандистських відеороликах, які постійно транслюються по російському телебаченні, показують великі колони військових, танків, літаків, які виглядають дуже смертоносними та грізними, але на перевірку це усе фікція.

Україна не має чисельної армії, по суті немає військово-морського флоту, військово-повітряні сили невеликі, але має величезну мотивацію та націленість на перемогу її народу. Росіяни не можуть змиритися з тим, що Україна на шляху до перемоги. Звідси і ядерні наміри Путіна. Однак колективний Захід мусить зрозуміти, необхідно набагато більше допомоги. Переможе Україна – переможе Захід, програє Україна – програє Захід.

Стосовно Росії необхідно приймати радикальне рішення. А так виходить, що ракети та дрони летять у мирне населення України, люди гинуть, інфраструктура руйнується, а світ вкотре висловлює глибоке занепокоєння. А ця людиноподібна істота, Путін, тримає всіх за дурнів і розважається, вбиваючи людей.

Очевидно, що не існує ідеального світу, а є величезна кількість інтересів, які постійно змінюються. Але глобалізований світ став настільки маленьким, що нині настає час вибудувати систему світової безпеки таким чином, щоб ні в якого “геополітично божевільного” тирана більше ніколи не виникало спокуси махати ядерним кийком.

При масованих ракетних ударах недоімперія не застосовувала гіперзвукові ракети «Кинжал», хоча вони є найточнішими і найскладнішими для поразки нашим ППО. Таких ракет у агресора залишилося зо три десятки, вони їх економлять. Зокрема для потенційного використання тактичної ЯЗ.

Далі текст мовою оригіналу

По информации, долетающей из окружения кремлевского маньяка, свое личное решение о применении ЯО он давно принял. Другой вопрос, сможет ли он его реализовать. Точнее, будет ли оно выглядеть достаточно самоубийственным для путинского окружения, чтобы оно не допустило такого шага.

Не секрет, что любого побеждающего диктатора окружают соратники и сподвижники. А вот проигрывающего — поголовно предатели.
Наиболее эффективным вариантом будет доведение до фюрерка на уровне первых лиц США, Великобритании и НАТО, что хотя Украина формально и не является членом НАТО, но на нее распространяется ядерный зонтик. То есть, в случае удара или даже его подготовки США и НАТО гарантированно ответят — как ядерным, так неядерным оружием по оккупационным войскам недоимперии, а также по военным объектам на ее территории. В том числе, и непосредственно по руководству недоимперии. И никакой бункер не спасет.

Престарелый фюрерок хочет разрушить мировой порядок? Так пускай обломки миропорядка обрушатся на его плешивую голову.
Сегодня, после ракетного террора Кремля, такой шаг выглядит довольно реальным.

С одной стороны, мир уже убедился, что маньяк не остановится, его можно только остановить. И речь уже не только об Украине, а о всей Европе. Нормальное существование которой в качестве рынка сбыта для того же Китая не менее важно, чем для США.
С другой, мир уже перебоялся. Постоянные ядерные угрозы из Москвы в сознании мировых политиков сделали их уже не апокалиптическими, о которых жутко даже задумываться, а чуть ли не обыденными, которым нужно и можно противостоять.

Предстоящей через месяц с небольшим саммит G20 – удобный момент для личного предъявления фюрерку антиядерного ультиматума в ответ на его ядерный шантаж. Сделать это может президент Байден, а председатель Си Дзиньпин подтвердит, что он в курсе и не возражает (вполне комфортная для Китая позиция).

И только ради этого фюрерка стоит на саммит пригласить.

Идеальным фоном для предъявления антиядерного ультиматума стал бы очередной этап украинского наступления и освобождения оккупированных территорий. И очень правильно, что ВСУ готовятся к этому основательно, без спешки и политического зуда.
P.S. И заодно. Наши города подвергаются атакам иранских беспилотников. А возле линии фронта они далеко не так активны, потому что там — сильная фронтовая ПВО, включая мобильные зенитные комплексы. Соответственно, пора срочно обучать и вооружать Стингерами, Старстриксами, Иглами и подобной техникой подразделения территориальной обороны, входящие в ВСУ. «Шахиды» тихоходны и маломаневренны, соответственно, вполне по силам нашим тероборонцам.

За роки, що минули після окупації Криму, анексований Росією півострів використовувався Володимиром Путіним як доказ його ролі «збирача земель» загиблої імперії, виступав як нова військова база Росії в Чорному морі, покликана дестабілізувати ситуацію в регіоні як плацдарм для майбутнього вторгнення на південь України, і навіть як експериментальна територія щодо остаточного демонтажу залишків російського правосуддя…

Тепер, коли російська армія втрачає свої позиції на окупованих територіях материкової України, коли вимальовується тенденція нових втрат – унаслідок можливої ​​поразки путінського режиму – Крим, схоже, виступає вже у новій ролі. У ролі головного інструменту російського шантажу. У ролі найважливішої «території Росії», пише Віталій Портников для Крим.Реалії.

Может создаться впечатления, что Кремль готов «стерпеть» все, что угодно. Могут взрываться военные объекты в Белгородской области России. Российская армия может оставлять города на теперь уже аннексированном Донбассе. Но если вдруг произойдет пожар на Крымском мосту, тогда Владимир Путин будет сидеть с потрясенным выражением лица, а российская авиация буквально через сутки после пожара начнет наносить удары по инфраструктуре Украины.

Главное – не переходить административной границы Крыма. Главное – не дотрагиваться до Керченского моста! И вот уже экстравагантный миллиардер Илон Маск предлагает «оставить России Крым», будто озвучивая потаенные желания российского правителя.

Думаю, главное – не поддаваться на этот шантаж, не верить в эту декорацию. Почему безопасность Крыма должна беспокоить российского президента больше, чем безопасность Белгорода? Почему статус Крыма чем-то должен отличаться от статуса Донецкой, Луганской, Херсонской и Запорожской областей – все эти украинские регионы аннексированы Россией по одному и тому же сценарию? Почему нужно думать, что военные поражения не вызывают у Путина эмоций, а вот после пожара на Крымском мосту он отдает приказ немедленно начать бомбить Киев или Львов? Как можно поверить в подобную мистификацию?

В войне, которую Россия начала против Украины, уверен, нет никаких «красных линий», которые связаны с пожаром на Керченском мосту, переходом украинской армии в наступление на оккупированных Россией территориях и даже выходом на административную границу Крыма. В этой войне есть одна-единственная «красная линия», которая уже давно перейдена Путиным – государственность, суверенитет и территориальная целостность Украины.

Убеждать себя, что в сложившейся ситуации Украинское государство сможет долго просуществовать в мире и безопасности без восстановления своих международно признанных границ – это повторять ошибку 2014-2022 годов, когда многие украинцы решительно отказывалось понимать, что аннексия Крыма и война на Донбассе – это лишь первый шаг к ликвидации самого Украинского государства. И что если мы, украинцы, действительно хотели длительного и прочного мира, нам следовало, по давней пословице, готовиться к длительной и кровопролитной войне, а не успокаивать себя инфантильными иллюзиями о том, что о мире можно договориться с тем, кто уже давно сделал ставку на войну и насилие.

Украина как государство-инвалид, государство без контроля над собственными территориями, не будет интересна никому. Она не интересна России – потому что Кремль будет уверен, что сможет добраться и до других территорий этого государства. Она не интересна Западу – потому что сдача украинских территорий России будет означать полное поражение международного права. И она не будет интересна самим украинцам – потому что они уже убедились в том, что удел такого государства – война и гибель.

Поэтому, уверен, Украина может обрести будущее только со всеми своими землями, украденными Россией. С Донецкой, Луганской, Херсонской, Запорожской областями. И с Крымом. Конечно же, с Крымом. Думаю, Владимир Путин понимает это не хуже нас с вами.

Поэтому и использует аннексированный полуостров как инструмент для шантажа.

Аналіз дій нового командувача війною проти України Сергія Суровікіна: мобілізованих росіян кинуть у наступ

8 жовтня президент Путін створив новий штаб управління війною – командування Об’єднаним угрупованням ЗС РФ в Україні, яке очолив генерал армії Сергій Суровікін.

Що означає цей новий штаб?

З початку війни управління було в руках начальника Генштабу Валерія Герасімова. Призначення Суровікіна означає невдоволення Путіним діями Генштабу, та намагання реалізувати нову стратегію для досягнення перемоги.

Путін створив відкритий конфлікт у російському військовому керівництві, бо тепер Суровікіну доведеться розгалужувати з Герасімовим свої повноваження та з’ясовувати хто за що відповідає у розпал битви.

Таке рішення Путіна фактично руйнує військову вертикаль управління, але логіка тут не професійна, а феодальна. Путін створює конкуренцію, бо призначення Суровікіна підтримали його фаворити – командири приватних армій Рамзан Кадиров та Євген Пригожин, які нещадавно розкритикували Герасімова, бо їм потрібен командувач війною, який залежить від них більше, ніж від Герасімова.

Він став знаменитим через один вчинок – коли командував батальоном Таманської дивізії, який під час заколоту ГКЧП у 1991-му році був направлений для блокування центру Москви. Під час руху його колона була заблокована протестуючими росіянами, але Суровікін продовжив рух, здійснивши кілька попереджувальних пострілів, а його солдати зробили постріли на ураження. Один протестуючий був розчавлений БМП, двоє загинули від пострілів, Їх урочисто поховали як героїв демократії. Суровікіна віддали під суд, але він був виправданий самим Єльциним, тому що командири, які здатні стріляти заради наказу у власний народ керівникам РФ потрібні. Суровікін через цю драму став популярним у владі, і швидко робив кар’єру.

Командира варто оцінювати по його бойовому досвіду. У Суровікіна досвід такий:

1995 – 2000 рр – Таджикістан – командир батальйону, полка, начштаба 201-ї дивізії. Активні бойові дії в країні завершились у 1993-му, тому серойзного досвіду хоча б партизанської війни Суровікін не отримав.

2002-2004 рр. – командир 34-ї дивізії в Екатерінбурзі, бойових дій там не було. Але залишив посаду після гучного скандалу – у кабінеті Суровікіна на його очах після перевірки застрелився його підлеглий – полковник А.Штакал: “Вимогливий” генерал.

2004-2005 рр – командир 42-ї дивізії в Чечні. В цей період активні бойові дії завершились, фактично Суровікін війни у Чечні уникнув.

2017 – командувач російських військ у Сирії. На той момент Сирія була поділена на зони впливу США та Туреччини. А на допомогу Асаду в Сирію прийшла іранська армія. Росія разом з іранцями допомогла режиму Асада захопити те, що війська НАТО не взяли під свій контроль, і знищити спротив примітивно озброєних повстанців-суннітів важким озброєнням. Це було оголошено перемогою Росії, хоча спротив Асаду в Сирії продовжується, і режим тримається виключно силами російської та іранської армій. Путін назвав Суровікіна переможцем і дав зірку Героя РФ.

2017 – 2019 рр. – Суровікін призначений на посаду головнокомандувача Повітряно-космічними силами РФ. Суровікін все життя служив у сухопутних військах, і його призначення у ПКС виглядало як курйоз, адже зрозуміло, що він був абсолютно некомпетентним. Але симпатія Путіна в РФ важливіша за професіоналізм.

2019 – Суровікіна знімають нарешті з посади командувача ПКС, і знов направляють команувати у Сирію, де він ніби-то як переміг. Досвід Сирії, очевидно, є дуже специфічним. Відсутність якогось організованого спротиву, локальні дії проти маленьких загонів повстанців, наявність витратної дешевої піхоти типу мобілізованих Асада, іранців та найманців “Вагнера”. Але за Сирію у 2021-му році Суровікін отримує звання генерала армії.

2022 р. За даними російських джерел, на початку війни саме Суровікін командував російським угрупованням, яке мало завдання оточити Київ. Як відомо, наступ на Київ обернувся поразкою російської армії. Потім Суровікін командував Південною групою військ, яка діяла у Луганській області, наступаючи на район Лисичанська з півдня, від Бахмута. Міноборони РФ заявило, що саме війська під командуванням Суровікіна оточили українські війська в районі Золоте-Гірське. З оточення усім українським підрозділам вдалось вирватись з мінімальними втратами, розгромити наші війська Суровікіну не вдалось.

Під час боїв під Києвом та Лисичанськом російське командування відмітилось виключно цілеспрямованістю та впертістю при відсутністі розуміння можливостей своїх військ та противника, неадекватних тактичних рішеннях та слабкій ситуаційній обізнаністі. Тому призначення Суровікіна не призведе до посилення якості управління російських військ.

Але Суровікін буде намагатись впроваджувати зміни в організації, підготовці військ та тактиці застосуванні, і намагатись створювати мотивацію за рахунок жорсткої дисципліни.

Суровікін, звичайно, захоче показати Путіну, що на відміну від Герасімова він здатен перехопити стратегічну та тактичну ініціативу у війні. Тому зараз Суровікін буде використовувати мобілізацію для різкого збільшення чисельності військ у першій лінії, створення оперативних резервів, організації більш щильної оборони та підготовки наступальних операцій. Значно посиляться зброєю та боєприпасами приватні армії Кадирова та Пригожина, які зараз стали союзниками Суровікіна, і які використають ситуацію, щоб розширити чисельність своїх військ та зони відповідальності. Будуть прийматись заходи по посиленню дисципліни, щоб зменшити високий відсоток дезертирів та тих, хто ухиляється від війни.

Нас очікують тривалі та жорстокі бої. Російська армія буде зараз готуватись до активних наступальних дій.

Якщо Суровікін здобуде якусь перемогу у найближчий час, він зможе претендувати на заміщення Герасімова. Тому висока ймовірність, що зараз Суровікін посилить наступ у районі Бахмута та Авдіївки, щоб прозвітувати про те, що його призначення одразу принесло значні успіхи. В цих місцях росіяни повільно просуваються, і вони будуть намагатись захопити значний населений пункт.

Путін продовжує тасувати колоду російських генералів, які будуть намагатись виконати масами мобілізованої армії з місячною підготовкою те, що не змогла зробити професійна армія, яку готували багато років.

Як могли б розвиватися події після розгрому окупантів, що почався в Україні, якби російська правляча верхівка зберегла, якщо не розум (на те надії немає), хоча б інстинкт самозбереження.

1. Російська верхівка усуває Путіна від влади. Його оголошують божевільним, повідомляють, що він готував ядерну війну і затримують.

2. За конституцією президентом стає Мішустін, який призначає прем’єром, наприклад, Собяніна.

3. Оголошується негайне відведення військ з України.

4. Політв’язнів випускають із в’язниць, з ними підписується щось на зразок пакту Монклоа про перехід до демократії.

5. Делегації на чолі з колишніми опозиціонерами та противниками війни вилітають до Києва, Берліна (Навального), Вашингтона (Кара-Мурза) домовлятися про умови репарацій України, скасування санкцій та мирні угоди.

У цьому випадку країна, можливо, і вижила б. Але навряд чи російська елітка на таке здатна. Мабуть, історія засудила цей Карфаген до повної руйнації.