Category: Погляди

  • ОДКБ не воюватиме на боці Вірменії. Це ще одна геополітична та військова поразка Росії

    ОДКБ не воюватиме на боці Вірменії. Це ще одна геополітична та військова поразка Росії

    Є всі підстави говорити про нову щонайменше геополітичну та військову поразку Росії. Річ у тім, що в ніч на 13 вересня збройні сили Вірменії вдалися до нової воєнної авантюри. Далеко не першої. За останній місяць провокації ЗС РА у напрямку Лачинського, Кедабекського, Дашкесанського й Кельбаджарського районів державного кордону, а також обстріли позицій азербайджанської армії на територіях цих районів із різних видів зброї мали інтенсивний і планомірний характер, фіксували концентрацію озброєння, важкої артилерії та живої сили Вірменією вздовж кордону Азербайджану.

    У Баку дали жорстку відповідь на такі дії противника. У підсумку о 9.15 за бакинським часом операцію азербайджанської армії “Рішуча відповідь” було успішно завершено. Усю вірменську військову інфраструктуру, яка хоча б потенційно могла бути використана для провокацій на ділянках кордону в лачинському та кельбаджарському напрямках, було знищено. За даними бакинських ЗМІ, втрати вірменської армії становили від 150 до 200 осіб убитими, також є сотні поранених. Знищено два комплекси ППО C-300.

    Азербайджанська армія забезпечила контроль над низкою важливих стратегічних позицій та висот у прикордонній зоні. Також було взято під візуальний та вогневий контроль низку стратегічних комунікацій, які пролягають територією Вірменії. Водночас навіть Нікол Пашинян не приховує факту чергового провалу своєї авантюри. Він визнав, зокрема, загибель 49 вірменських військовослужбовців. Безумовно, як ми пам’ятаємо з перебігу та підсумків 44-денної війни, визнавати реальний масштаб втрат вірменська влада не буде.

    Такий розвиток подій може бути цікавим і для України, тому що Вірменія є стратегічним союзником РФ у регіоні. Офіційний Єреван завжди виступав із підтримкою будь-яких дій РФ, включно з анексією Криму. А ще в Єревані регулярно проводили антиукраїнські акції на підтримку нинішньої широкомасштабної війни проти України.

    Однак це свідчить про те, наскільки важливою для РФ країною є Вірменія, наскільки чутливо реагують у Єревані на будь-які накази із Кремля. Власне, у Єревані цього особливо не стали приховувати. Там уже звернулися до ОДКБ. І знаєте, чим усе обернулося? Заявою ОДКБ, у якій ідеться про те, що “у зв’язку зі зверненням вірменської сторони до ради колективної безпеки ОДКБ про надання допомоги Республіці Вірменія секретаріатом організації спільно з об’єднаним штабом ОДКБ організовано роботу щодо залучення механізмів ОДКБ для врегулювання ситуації”.

    У перекладі на обивательську мову це означає – ОДКБ не воюватиме на боці Вірменії. Про що це свідчить? Про те, що ця організація не така сильна, як хоче здаватися. Про те, у якому стані тоді зараз Росія, думаю, не варто навіть докладно говорити. Адже весь світ бачить “тріумфальну” втечу російських окупантів із територій України, які вони тимчасово захопили. Весь світ, відповідно, бачить крах міфу про “другу армію світу”.

    Так само за підсумками 44-денної війни в Карабаху було занулено міф про “непереможність” вірменської армії, яким офіційний Єреван десятиліттями годував своїх співгромадян. Саме тоді вперше було використано БПЛА Bayraktar, які зараз громлять російських окупантів. Саме тоді в Баку сміялися із брехливих заяв представників міноборони РА, яке втечу своєї армії називала “тактичним відступом”. Саме тоді ми побачили, як окупанти, що зазнають поразки на полі бою, завдавали ударів по мирних азербайджанських містах.

    Такий самий набір дій Україна бачить і з боку РФ. Представники міноборони РФ безупинно брешуть своїм громадянам про те, що “жертв немає” і “все йде за планом”. І навіть пропагандистів використовують тих самих. Але ніхто з них уже не зможе зупинити крах Росії на полі бою. З подальшим парадом перемоги в Києві України, яка перемогла. Такий самий парад перемоги за підсумками 44-денної війни було проведено й у Баку. І на Азадлиг Мейдани тоді показово протягли трофейну ворожу техніку. Уся вона була вітчизняного виробництва.

  • Найбільша драма для Путіна

    Найбільша драма для Путіна

    За гроші можна найняти людей, які підуть вбивати.

    Але за гроші не можна найняти людей, які готові померти за свою країну.

    Найбільша драма для Путіна, що через сім місяців, величезна Росія не в змозі направити на фронт армію, що перевершує українців хоча б за чисельністю.

    Велика Росія – а воювати нікому, позаду – не Москва.

    Позаду російського солдата – Сєчін, Міллер і Путін, і вони так і не змогли пояснити росіянам, навіщо їм треба вмирати від ракети HIMARS або снаряда CEASAR під Балаклією.

    Російська пропаганда жує жуйку про “російський національний борг” тими ж словами, як років 40 тому говорили про радянський “інтернаціональний борг” в Афганістані.

    Російські телеграм-канали крутять заїжджену платівку бандерівських тортур над російськомовними, і бояться відповісти на головне питання: а чому солдати і офіцери 1-ї гвардійської танкової армії втекли через 4 дні українського наступу під Балаклією, кинувши сотні одиниць бойової техніки? Так, на війні доводиться і відступати, але що ж на думці у “другої армії світу”, якщо вона залишає більшу частину своєї зброї ворогові і тікає в тил без нічого?

    Що далі? Росія може оголосити загальну мобілізацію, але при низькій мотивації це буде рівнозначно поразці.

    По-перше, почнеться масова втеча населення і еміграція.

    По-друге, у Росії немає озброєння, зв’язку, екіпіровки і транспорту, щоб поставити в дію мільйони.

    По-третє, Росія вже погнала в бій насильно мобілізованих на окупованих територіях – це обернулося величезними втратами, але “штрафбати Путіна” так і не стали армією, здатною тримати фронт і наступати.

    Росія воюватиме довго, бо накопичила за десятки років багато боєприпасів і бойової техніки.

    Але держава, яка намагається мотивувати рабів воювати проти чужої свободи, ніколи не зможе перемогти націю, яка здатна мобілізувати саму себе.

  • Дурність російської влади справді безмежна

    Дурність російської влади справді безмежна

    Росія очевидно програє війну в Україні, але навіть якби вона, не дай боже, здобула якихось військових успіхів, це була б піррова перемога, стратегічно вона все одно програла б.

    Адже вже проходили. Насильно милий не будеш. Росія насилу і кров’ю тричі придушувала польські повстання. Особливо кривавою була каральна експедиція 1863-4 років. Карателі вбили безліч поляків, зруйнували чудові польські міста, в результаті все-таки повернули Польщу у “рідну гавань”, провели повсюдну русифікацію. А далі що? Чого досягли? Тільки те, що поляки стали ще сильніше ненавидіти Росію. Так, що заряду ненависті вистачає досі.

    Далі текст мовою оригіналу

    В конце-концов Польша все-таки получила независимость и стала одной из самых критически настроенных в отношении России стран.

    А до этого поляки постарались отомстить Российской империи за кровь и рабство. Бомба, брошенная поляком Гриневицким, убила палача польского восстания 1863 года Александра 2. А другой поляк, Дзержинский принял активное участие в истреблении потомков и родственников этого императора.

    Восставшие поляки проиграли войну, но стратегически проиграла Россия.

    Зачем российские власти начали войну против Украины, чего они добиваются? Неужели они думают, что смогут уничтожить украинское национальное самосознание, то есть сделать то, чего не сумели добиться российские цари за два с лишним века русификации?

    Россия, конечно, проиграет войну. Но даже победа ей ничего бы не принесла, кроме ненависти украинцев. Если в 19 веке еще можно было надеяться, что “железом и кровью” можно возродить империю, а восставшие племена – просто ассимилировать или покорить, то в 21 веке так могут считать только полные безумцы. Представляете, если бы новый британский король Карл 3 заявил на коронации, что собирается вернуть Индию в родную гавань империи. Его бы быстро отправили с трона прямо на больничную койку. А Путин до сих пор на свободе и не лечится.

    Кровавые преступления, подобные тем, что совершила Россия в Украине, не забываются, память о них, став частью национального самосознания, передаётся из поколения в поколение.

    Нужно было быть клиническими глупцами, чтобы надеяться, что какие-то училки с патриотическими русскими букварями уничтожат “украинство” и переформатируют украинцев в россиян. Ничего, кроме ненависти к России на многие годы вперёд, причем не только в Украине, но и во всем цивилизованном мире, давно ушедшем от колониальных стандартов 19 века, эта агрессия вызвать не могла. Глупость российских властей поистине безгранична.

  • Азербайджанській ніж Ердогана у спину Путіна

    Азербайджанській ніж Ердогана у спину Путіна

    Ердоган просто супер професіонал у вставлянні ножів в спину. При чому, він може вставляти їх одночасно у різні спини різним людям.
    Не пройшло і тижня як Ердоган підтримав Путіна у його зерновому шантажі. Заявивши, що зернову угоду можна переглянути і вона не працює так, як передбачалося. Може тому, що Путін цим шантажем хоче добитися збільшення російського експорту, наприклад, добрив, а Ердоган думає, що і тут він може бути посередником і заробити. Нічого особистого, тільки бізнес. І не важливо для Ердогана, що зернова угода дуже важлива для України і української економіки. Хоча ні, якраз важлива, бо тоді шантаж буде ефективніший.

    А потім сталася блискавична операція ЗСУ у Харківській області. І посипалась російська армія. І це побачив Ердоган. І вирішив, що це найкращий час для свого удару. В результаті, Азербайджан почав атаку на Вірменію. Розуміючи, що саме в цей час Росія не може дозволити собі втрутитися. Що саме в цей час не важливо є Вірменія членом ОДКБ чи не є. Нема можливості у росіян прийти на поміч. Росія не може собі дозволити ще одну військову гандьбу. Вона і одну не дуже може собі дозволити. А тут перспектива двох одночасно.

    Російська армія така могутня, що ії могутність зараз помітна усім навколо. Для цього не потрібно навіть сідати на найбільше колесо у Європі. Цю могутність видно і з під Херсону і з Анкари і з Баку. І з Єревану видно. І зараз Ердоган одним ударом виставляє на посміховисько не тільки Путіна і російських генералів, але й ОДКБ. Конкурента свого впливу у Середній Азії. Що заважає йому будувати тюркський мир. ОДКБ який виявився точно не аналогом НАТО. Цікаво, чи буде на найближчий зустрічі із лідером Китаю Путін благати Сі витягти у нього з заду ніж Ердогана.

    Звісно, в цій ситуації не позаздриш Пашиняну. Вірменська армія не може на рівних протистояти силам Азербайджану, за якими стоїть спільний друг Ердоган. Вірмени критично залежать від Росії. І тому тиждень тому Пашинян як цуцик бігав за путіним у Владивостоці, склавши компанію лідеру хунти з Мьянми, демонструючи на економічному форумі, що ніякої ізоляції Росії нема. Не допомогло.

    Так що якщо знов побачите, що Путін якось криво сидить за столом, то можемо тепер з впевненістю сказати. Сидіти рівно йому заважає ніж Ердогана.

  • Навіщо недоімперії переговори

    Навіщо недоімперії переговори

    Псевдоміністр МЗС Лавров в черговий раз заявив про готовність недоімперії до переговорів. Вже два місяці з Кремля всіляко натякають, що хочуть таких переговорів. Їх просувають президент Туреччини Ердоган і глава ООН, підтримують канцлер Шольц і президент Макрон. Та й з Вашингтона останнім часом теж надходять подібні сигнали.

    Резон Кремля очевидний. Там хотіли б отримати паузу, яку використовують для прихованої мобілізації (в тому числі, і за рахунок добровільно-примусового переведення призовників на контракт), розконсервації радянської військової техніки, закупівлі безпілотників і того, що закупити вдасться. А під шумок спробують виторгувати пом’якшення якихось санкцій, зокрема, в енергетичній сфері. Щоб потім, з новими силами, продовжити агресію проти України.

    Є свої резони і у нашого військово-політичного керівництва.

    Перш за все, нам потрібні масові поставки техніки і боєприпасів. Необхідну кількість може забезпечити саме лендліз, так як вільні запаси озброєння, які можна передати Україні, поступово вичерпуються. А на виробництво озброєння потрібен час. Який завжди в дефіциті. Переговори такої можливості сприяють.

    Крім того, мирні переговори дають нехай примарну, але надію, що вдасться уникнути знищення нашої енергетичної інфраструктури. А це тема надзвичайно турбує нашу владу. До речі, складнощі з електрикою не завадять транспортуванню озброєння, так як воно буде здійснюватися на тепловозній тязі. А ось з пасажирськими перевезеннями можуть бути проблеми.

    Раз резони є у обох сторін, то мирні переговори можуть і відбутися. І я не став би занадто сподіватися на різкі заяви наших керівників, що ніяких переговорів до повної деокупації України: одна справа – мотивуючі політичні гасла, інша – військово-технологічні реалії. Тим більше, в умовах повної залежності від західних поставок.

    В рамках потенційного перемир’я Росія готова піти з окупованих територій півдня України — на малоприйнятних для нас умовах. І навіть забратися з Донбасу — на зовсім неприйнятних умовах. А Крим вивести за дужки і взагалі не обговорювати. При цьому треба чітко розуміти, що свого часу недоімперія обов’язково порушить всі домовленості і продовжить агресію, звинувативши в порушенні Україну, НАТО і підземних рептилоїдів.

    Своєрідним типу приємним соусом до таких переговорів будуть чутки про те, що Путін поступово відходить від влади, передаючи її якимось “прагматикам” в Кремлі, які бажають відновлення відносин з цивілізованим світом. Групі Патрушева, зокрема.

    Навіть якщо переговори і почнуться, то вони неминуче зайдуть у глухий кут. Максимум, чого можна досягти – це вирішення окремих гуманітарних питань: обмін полоненими, коридори для біженців, умовна демілітаризація навколо Запорізької АЕС. Та й то навряд чи.

    Єдиний надійний шлях до миру – це нанесення ворогові таких поразок, які викличуть в недоімперії масштабну політичну кризу і реальну зміну влади. Знищення військової бази РФ в Криму – одна з таких поразок.

  • Ніякий друг Кадиров Путіну не допоможе. В Росії створюється унікальна ситуація

    Ніякий друг Кадиров Путіну не допоможе. В Росії створюється унікальна ситуація

    Перші, хто відчули на собі важку руку західних санкцій, ревізії, конфіскацій і обмежень були російські олігархи, які любили життя на Заході не менше, ніж пишалися і поважали Путіна.

    Потім прийшла черга потужного, хворобливого західного тиску на найближче оточення Путіна. Російський генералітет, розбещений другом Путіна, міністром оборони Шойгу, спокійно дивився на страждання “старших товаришів” – їх це сильно не зачіпало.

    “Біда” прийшла з іншого боку. Тепер прийшла черга боятися і страждати російському генералітету разом з Герасимовим і Шойгу, які обіцяли Путіну легку прогулянку Україною. А коли бліцриг провалився, Путін і його найближче оточення стало шукати винних серед генералів, що беруть участь в агресії проти України. Путін наполегливо чіпляється за Шойгу і Герасимова, направляючи свій гнів на генералів.

    Так, наприклад, за Харківську катастрофу Путін зняв командувача Західним військовим округом генерал-лейтенанта Бердникова, який встиг пробути на фронті всього два тижні.

    Попередній командувач Західним округом Сичовий протримався на своєму посту трохи більше – три тижні.

    Новий “рятівник” Путіна в російсько-українській війні – це командувач угрупуванням російських військ генерал-лейтенант Лапін. Подивимося, як довго він протримається і де потім виявиться, що на нього чекає – покарання або піднесення замість Герасимова.

    Чим гіршою буде для Кремля ситуація на фронті, тим частіше буде Путін знімати і карати російських генералів й офіцерів.

    Така поведінка Путіна дуже не подобається російському генералітету. Вони вже зрозуміли, що справа не в Україні, а його страху перед військовими. Можливо, генерали РФ не вміють воювати, але красти, вести інтриги і плести змови вони вміють. Тим більше, що на відміну від ГКЧП 1991 року, у генералів є союзники – скривджені Путіним і придавлені Заходом російські олігархи, які активно шукають тих, хто візьме на себе брудну і небезпечну роботу з усунення Путіна від влади.

    Таким чином, в Росії створюється унікальна ситуація. Поєднання російських олігархів (гроші), які страждають, з образою російських генералів на Путіна (військова сила), створює сприятливі умови позбавлення від Путіна як епіцентру російської самодержавної влади і переходу до групової форми управління Росією (Політбюро, Комітет з порятунку Росії або просто хунта). І ніякий глава Росгвардії Золотов або друг Кадиров Путіну не допоможе. Вони шукатимуть своє місце в конфігурації нової влади, а не поспішати вмирати за Путіна.

    Але у ворогів Путіна в керівній групі є дві проблеми, які стримують змовників. Перша проблема – як закінчити війну з Україною, і друга проблема – як швидше позбутися Путіна і не обрушити російську владу або всю Росію.

  • Медведєв продовжує подавати сигнали

    Медведєв продовжує подавати сигнали

    Хтось Медведєв, що вийшов із запою, і натхненний успіхом російської армії під Харковом, заявив, що :

    “Некто Зеленський сказав, що він не вестиме діалог з тими, хто висуває ультиматуми. Нинішні «ультиматуми» – дитяча розминка перед вимогами майбутнього. І він їх знає: тотальна капітуляція київського режиму на умовах Росії.”

    Отже, якщо перекласти з ведмежої мови на людську, то слід читати так – “втеча з Харківської області – це дитяча розминка перед втечею з майбутнього. Про які всі знають. Тотальна капітуляція армії Росії в Україні”.

    Ось ведмедів, ось сучий син, продовжує алегорично говорити правду і подавати сигнали. Потрібно просто вміти їх розшифровувати.

    І цей сигнал каже, що якщо в Харкові від російських солдатів потрібно було тільки добре бігати, то в майбутньому необхідно мати всі навички тріатлону. А саме швидко крутити педалі до Дніпра, швидко переплисти Дніпро (а ми знаємо, що не кожен рускій допливе до середини Дніпра) і потім влаштувати ультрамарофон до Ростова. Не просте завдання. Але ж ми знаємо, на що здатні російські солдати. І ми у них віримо. Вірить у них і Медведєв.

  • Україна повинна завдати ударів у відповідь по електростанціям в Росії

    Україна повинна завдати ударів у відповідь по електростанціям в Росії

    Російські ракетні удари по українськім електростанціям, це намагання перекрити шок у всьому світі від масштабів розгрому російськоі армії на Харківщині. Путін хоче змусити до масової втечі мирних мешканців з великих міст України.

    І ракетні удари по електромережі змушують Україну завдати росіянам удар у відповідь. І це дозволило б завдати суттєвих втрат управлінню російськими військами.

    Справа в тому, що майже все російське оперативне управління здійснюється по мобільних телефонах. У російськоі армії нема Старлінку, вони не можуть розгорнути супутникові автономний мобільний звязок з вайфаєм, іхні канали зв’язку дуже обмежені, кількість засобів зв’язку недостатня, вони не мають можливості передавати великі масиви даних. Телефон для росіян незамінний у військовому управлінні.

    Тепер Україна змушена завдати ударів у відповідь по енерго інфраструктурі на окупованих територіях та на території РФ.

    Вимкнення електромережі позбавить російську армію основного каналу оперативного зв’язку та управління.

    При такому обміні ударами ворог постраждає передусім через провали у системі управління військами.

  • Із мачо – у терпили. Найцікавіше – попереду

    Із мачо – у терпили. Найцікавіше – попереду

    За останні кілька днів ЗСУ зробили кілька заяв та оголошень, від яких можна відштовхуватися у своїх міркуваннях, як від факту, що не потребує додаткових доказів. Власне кажучи, перед початком наступальних дій усіх закликали до дотримання інформаційної тиші і загалом цей заклик був почутий, а самі ЗСУ давали мізерні звіти про те, як справи на фронті. Це мовчання обіграла ворожа пропаганда і загнала себе не просто в глухий кут, а в якесь дике становище, коли брехня стала настільки незграбною, що навіть ватникам перестала заходити. І ось учора хтось Соловйов з’явився в ефір з явно підбитою пикою, з ліхтарем під оком, садна над бровою і на носі.

    Далі текст мовою оригіналу

    И вот потихоньку ВСУ стали делать заявления, которые можно расценивать как некую констатацию того, что война вступила в новую фазу и как минимум, инициатива перешла к нашим военным. Как это ни странно, таким триггерным заявлением можно считать признание факта обстрела военных объектов оккупанта в Крыму. Напомним, до этого наши военные сохраняли молчания и даже самые несдержанные представители зеленого цвета прямо не говорили о том, что удары нанесены именно силами ВСУ. Что-то там рассказывали о карме, высокоточных окурках и тому подобном. Помнится, такие размытые заявления очень активно комментировались и делался вывод о том, что аннексированный Крым Украина и весь мир считают украинским, но вот прутин считает его своим и потому удары по крымской земле могли бы вывести ситуацию на новый уровень противостояния.

    Кстати, сами кремлевцы тоже избегали разговоров о том, что взлетевшие на воздух склады, аэродромы и прочее – результат ударов ВСУ. Все эти случаи списывались то на халатность, то на несчастный случай, описывая их все более нелепым образом. Причем, само население Крыма не питало и не питает никаких иллюзий по поводу того, что случилось с этими военными объектами. Именно понимание того, что случилось, погнало через крымский мост стада отдыхающих и понаехавших назад, в родную говень. Сказки о дальнобойных, крупнокалиберных окурках их как-то не впечатлили и более того, чем напористее СМИ рассказывали о нарушениях техники безопасности, тем сильнее орки проникались мыслью о том, что это ВСУ начинают деоккупацию полуострова.

    И вот оглашение авторства ракетных ударов по Крыму обрушивает всю ложь, которую путинские холуи нагромоздили на эти события. В общем, это заявление ничего не меняет по факту, поскольку всем и так было все ясно, но теперь эта «плюха» полетела в лоб престарелому мачо. В отличии от всего остального мира, это именно он уперто рассказывал о том, что Крым – его территория, а раз ты ее считаешь своей, то должен реагировать соответствующим образом. Такое заявление ВСУ он просто не имеет права оставить без ответа, поскольку это – аналог перчатки, брошенной в лицо.

    И теперь ты либо ее поднимаешь и отвечаешь, как подобает мачо или «четкому пацанчику» из подворотни, либо ты все это сглатываешь и переходишь из разряда бродяг и отчаянной братвы в разряд лохов и терпил. Он же сам построил такую систему управления, которая держится не на нормах права, а на понятиях. А по понятиям, на это надо отвечать, и если ты не можешь, то ты – терпила, у которого только что рухнул авторитет и теперь, из братка в законе, прутин движется прямо в направлении параши. А поскольку его окружение сплошь полубандитская братва, которая тоже опирается на понятия, то они эту слабость чувствуют четко и непосредственно.

    Ну а наши сделали это заявление в четко продуманный момент, когда прутин уже не в силах топырить пальцы, поскольку свои козыри он уже выложил на стол и пугать Украину уже просто нечем. Проще говоря, на извращенные фантазии прутина, ВСУ отвечают примерно так: «Дед, тебе надо присматриваться уже в другую сторону». Примерно так:

    Можно даже не сомневаться в том, что не только в самом лепрозории, но и далеко за его пределами, в том числе в США, Европе и как бы это ни выглядело странно – в Пекине, внимательно смотрели на то, чем на эту подачу Залужного ответит фюрер «энергетической сверхдержавы» и обладатель «второй армии мира». А в ответ наблюдают короткие гудки, которые прутин издает непосредственно в чемодан. Все из этого делают свои выводы и по большей части такого рода: «И вот этого обсоса мы боялись и учитывали его мнение?»

    Именно в тот промежуток времени, когда прутин должен был хоть что-то рохнуть, кроме анекдотичного: «Мы там (в Украине) ничего не потеряли, а только приобрели, ВСУ сделали еще одну подачу, которая стала рекордом статистики суточных потерь противника в живой силе. По данным Генштаба, только подтвержденных потерь убитыми у противника 640 тушек, но на самом деле – гораздо больше.

    Жаль, нет статистики по пленным, но их захватывают уже не единицами, а отарами. Ходят слухи о том, что сообщение о пленении подполковника – устарели. На самом деле, пленным оказался генерал, а в подполковника он переоделся только потому, что не успел найти женского платья, хотя стринги на нем уже были. В любом случае, поток пленных пошел какой-то просто запредельный и главное, сами оккупанты в курсе того, что и как происходит прямо рядом с ними. Наверное, это не придает им энтузиазма и потому противник пытается всячески глушить информацию о прорыве их обороны на изюмском направлении.

    И вот по этому поводу ЗСУ тоже сделали официальное заявление о том, что нашим войскам удалось вклиниться в оборону противника на 50 км, отбить 20 населенных пунктов и восстановить контроль на 400 кв км нашей территории. Это вам не Пески штурмовать полгода и не Северодонецк – месяцами. Ну а чуть позже, тот же источник уточнил, что в течении дня площадь освобожденной территории увеличилась до 700 кв. км и надо понимать, что на ней – еще больше населенных пунктов и соответственно – уничтоженных орков.

    По данным, которые дает телеграмм канал «Новини ЗСУ», наши войска уже вышли на окраины Купянска, находящегося севернее Изюма и являющегося логистическим хабом для изюмской группировки войск противника. Противник же бьется в истерике и кричит о том, что ВСУ вышли на оперативный простор и перед ними уже нет войск, способных обеспечить организованную оборону. В общем, пока очень осторожно можно говорить о том, что нашим войскам удалось не просто продавить оборону противника на этом направлении, а опрокинуть ее и уйти настолько глубоко в тылы, что это может иметь очень серьезные последствия на всем восточном фронте.

    И заметим, все это происходит именно в то время, когда прутин должен был топырить пальцы и что-то там гнать в бой, и так далее. Но пока он тихо и уныло грустит в чемодан, что видят его холуи и челядь. Такие вещи кончатся для него очень плохо, и он прямо сейчас может начинать завидовать другу Муамару, поскольку его смерть покажется фюреру легкой и беззаботной. С учетом того, что его публика – куда более отбитые живодеры, с ним могут случиться куда более серьезные вещи и Ганнибал Лектер мог бы обзавидоваться подобным мероприятиям. А ведь все говорит о том, что подобные новости только начинаются и самое интересное – впереди.

  • В Росії істерика,  їй немає місця у цивілізованому світі

    В Росії істерика, їй немає місця у цивілізованому світі

    Нам дуже хотілося б, щоб Захід грохнув Росію, бажано ще вчора. Тому і обурюємось, коли у США кажуть, що не будуть визнавати Росії країною – терористом. Або не будуть повністю забороняти видачу віз всім росіянам. Ми одразу починаємо шукати “зраду”. Насправді Захід бере обережний курс на перезавантаження Росії. На контрольоване перезавантаження без ескалації. Щонайменше поки що.

    У випадку з СРСР спрацювало ж. Звісно, ми не наївні, щоб проводити історичні паралелі, але сьогоднішня Росія не пасує до майбутнього світу. Вона не є західною, і всі розмови про “Європу від Лісабона до Уралу чи навіть Владивостоку” остаточно поховані. Вона не є східною, як Китай.

    В Росії просто істерика з приводу того, що відповідальний за зовнішню політику ЄС Боррель назвав її “фашистською”. А якщо так, то їй немає місця у цивілізованому світі. З фашистами, які б вони не були, не домовляються – з ними розмовляють з позиції сили або не розмовляють – теж з позиції сили. Шлях до перезавантаження Росії не буде простим. Але він почався. Росія для більшості світу вже не держава-переможець у Другій світовій, а фашист-агресор. Тактика може бути різною, але головне результат. Тому відкладаємо “зраду” і беремося за “перемогу”).

  • Росіяни штурмували Попасну два місяці, ЗСУ взяли Балаклію за два дні

    Росіяни штурмували Попасну два місяці, ЗСУ взяли Балаклію за два дні

    Балаклія – місто з 30 тисячним населенням. Приблизно на третину більше Попасної.

    Росіяни штурмували Попасну два місяці, не шкодуючи місцевих жителів, навмисно знищуючи житлові квартали. В результаті місто було зруйноване російськими військовими злочинцями на 90%. І відновити його вже неможливо.

    Балаклію ЗСУ взяли за два дні, не відстрілюючи. Місто ціле, люди живі.

    У цьому й полягає різниця між Росією та Україною. Україна береже міста та людей. Росіяни – людей ненавидять і винищують без жодної жалості.

  • Путін вже ні в чому не впевнений: стратегії і перспективи немає

    Путін вже ні в чому не впевнений: стратегії і перспективи немає

    Знакова подія. Міноборони Росії на щоденному брифінгу ніяк не прокоментувало становище на фронті, ні слова не сказано про становище військ в районі Балаклії і в Херсонській області.

    Жодного слова про ситуацію на фронті не сказав на сьогоднішній прес-конференції і сам Путін.

    Зрозуміло, якщо мовчить Україна – адже ворог перевершує нашу армію в бойовій техніці у багато разів, і наші наступальні операції ми завжди проводимо проти переважаючих сил ворога. Але мовчання “другої армії світу”? Самого Путіна? Це ж повна калька поведінки Брежнєва по Афганістану і Єльцина в Чечні, адже раніше коментувалося все і вся, а тут замовкли.

    Мовчання для Росії – це не вимоги військової таємниці – це нерозуміння реальної обстановки і відсутність сил для впливу на ситуацію. Путін вже ні в чому не впевнений, він не знає, що буде далі.

    Ніякої паніки немає. Ніякої стратегії немає.

    Ніякої перспективи немає.

  • На форумі у Путіна трапилася істерика: хвалитися нічим

    На форумі у Путіна трапилася істерика: хвалитися нічим

    Путлер на Далекосхідному економічному форумі у своєму виступі жодного слова не сказав про Україну.

    Дуже показово. Тому що хвалитися нічим.

    Але коли вже модератор звернув на це увагу і почав ставити питання, то путлер вдався до звичайної тактики:

    – звинувачувати у всьому Захід, Зеленського. Включив заїжджену платівку про “держпереворот”, природно забувши при цьому згадати, що вів переговори з “нелегітимним” Порошенком і підписував з ним Мінські угоду.

    Традиційно почав посилатися на прецедент Косово, (незалежність якого Україна не визнає) і право Росії визнавати створені ним же псевдореспубліки на території України на окупованих територіях на Донбасі

    Посилався на 51 ст. Статуту ООН про право на самооборону, право рф надавати їм військову підтримку.

    Правда при цьому забув пояснити, що окупанти роблять досі в Херсонській, Харківській і Запорізькій областях.

    Не кажучи вже про Київську, Чернігівську та Сумську, в яких їм “дали п@зди”.

    Які “народні республіки” вони там захищають? Хто їх кликав “всі 8 років”? Про який “геноцид” йдеться крім того, який там зараз щодня відбувається руками окупантів і за допомогою обстрілів мирного населення по всій Україні з території рф і Білорусі?

    Природно, ніхто йому цих питань не поставив.

    Ну і “вишенькою на торті” стали погрози розірвати “зернову угоду”, тому що, бачите, не туди ми своє зерно веземо. При цьому Туреччину пуйло вважав за краще “винести за дужки”, хоча найбільше зерна за цей час було направлено саме туди.

    Загалом, убоге видовище. Істерикою ху*ла задоволений!

  • Буде багато Буч. Що очікує на Росію найближчої весни, коли зеки повернуться з війни

    Буде багато Буч. Що очікує на Росію найближчої весни, коли зеки повернуться з війни

    Холодна весна 23-го?

    Пам’ятаєте фільм “Холодне літо 53-го”?
    Того літа випущені за беріївською амністією карні злочинці жорстоко тероризували радянських обивателів. Так от, все це може здатися дитячою святковою історією порівняно з тим, що очікує на Росію вже найближчої весни.

    За повідомленнями правозахисників, на війну в Україну за піврічними контрактами планується відправити десятки тисяч зеків. Набір уже триває повним ходом. Карний злочинець Пригожин особисто їздить по зонах і агітує інших карних злочинців йти на війну. Беруть усіх. Нещодавно пролунала історія про те, як Путін нагородив посмертно вбивцю п’яти осіб, який загинув на українській війні, якому залишалося сидіти ще десять років. Вбивць, грабіжників, ґвалтівників, маніяків-садистів за особистим наказом збренділого диктатора незаконно випускають із в’язниць, видають зброю та відправляють вбивати українців. Згідно з чинним російським законодавством, це особливо небезпечний злочин, а всі, хто бере в ньому участь: від керівників ФСВП та конкретних колоній, до Пригожина та його божевільного шефа – злочинці.

    Карних злочинців посилають на війну на пів року, після чого їх має помилувати президент. Навряд чи їх обдурять і відправлять сидіти далі, тоді інші зеки більше воювати не підуть, а Путіну потрібне гарматне м’ясо.

    Звісно, ​​багатьох із них українці утилізують на місці. Але в будь-якому разі через пів року, на початку весни багатотисячний натовп карних злочинців, які скуштували на війні крові, які звикли вбивати, рвоне в Росію. З медальками на грудях, чистими паспортами та вкраденою на війні зброєю вони гордо вийдуть на вулиці російських міст. Як же тут не поскубти жирних “тилових щурів”, які “зі шмарами по шинках гуляли, поки ми кров проливали”. А до колишніх зеків охоче приєднаються багато інших “добровольців”, у яких тоді ж закінчаться піврічні контракти. Уявляю, яку вони в російських містах Бучу влаштують.

  • Коли закінчиться війна

    Коли закінчиться війна

    Я став дуже рідко чути це питання, хоча в перші місяці воно було чи не найпопулярніше. Для мене це свідчення надзвичайної сили нашого народу. Ми гордимося ЗСУ, але потрібно гордитися всім нашим народом, який демонструє колосальну силу духу. Те, що люди стали рідше питати про завершення війни означає, що ми прийняли для себе один варіант розвитку подій: тільки перемога. І час значення немає.
    Але, як аналітик, я хочу поділитись з вами своїми думками щодо того, коли ж все таки може закінчитись війна. Отже, останні кілька тижнів засвідчили ряд подій, які, на мою думку, дають підстави робити висновки про кінець війни.

    1.Окупанти ввели на фронт 3 армійський корпус. Всупереч їхнім планам – це не призвело ні до якого перелому. Цей корпус вони родили всією росією, і гора родила мишу. Зрозуміло, що сформувати нові корпуси їм буде ще важче чим цей 3-й, який особливо нічого і не вирішив. Фактично, потуги з народженням нових сил в росії прямують до нуля. А всі нові їхні батальйони всього лише будуть змінювати потріпані і розбиті.

    2.Обстріли серйозно впали. Ми все рідше ховаємося від тривоги, калібри пролітають дуже рідко, рідше стали літати і різні Х та Онікс. На фронті майже зникло явище “вогневого валу”. Все це є свідчення вичерпання ракетних і артилерійських ресурсів. Ні, вони ще не закінчились і не закінчуються. Але ворог змушений почати берегти їх, оскільки розуміє, що в довготривалому періоді не зможе поповнити їх запаси. При цьому до кінця осені ми отримаємо німецькі та норвезькі ЗРК.

    3.Росія зупинила Північний потік 1 і зменшує постачання газу в ЄС. Це можливо одна з найважливіших новин. Часто доводилось сумніватись в надійності наших партнерів і готовності їх терпіти незручності. Зараз же Путін в чергове ступив не залишивши європейцям жодного вибору, як шукати можливість остаточно обійтись без російського газу. Нагадаю, що ЄС споживав 83% російського газу.

    Ці фактори серйозно впливають на те, як буде розгортатись війна. Я виділяю два сценарії: оптимістичний і песимістичний. Оптимістичний сценарій передбачає, що весною ми побачимо багато жестів “доброї волі” і початок переговорного процесу. Це буде супроводжуватися припиненням бойових дій і виведенням російських військ з цілого ряду окупованих територій. Мирні переговори завершаться орієнтовно в травні. Формула буде приблизно така: росія відмовиться від вимог денацифікації і відвоювання території Донбасу, візьме на себе обов’язки відновлювати Україну при знятих санкціях. Україна відмовиться від вступу в НАТО. Донбас і Крим не будуть обговорюватись. Основною умовою цього сценарію є завдання значної шкоди російському експорту нафти санкціями, які стартують в грудні. Це стане можливим в тому числі при зміні позиції Індії і Китаю щодо закупівлі російських енергоресурсів. Якщо в січні путін побачить, що фінансові перспективи його на межі банкрутства, ведення війни почне втрачати смисл. Адже цієї осені він буде заливати грошима соціалку, щоб втримувати підтримку СВО. Заливати соціалку, тягнути війну – треба заробляти космос.

    Песимістичний сценарій. Китай та Індія підтримають путіна, і в нього з фінансами все буде добре. Але ця підтримка буде не довгою, оскільки весною почнеться серйозна рецесія світової економіки, і ціни на енергоносії всеодно впадуть. путін використає зиму для максимального накопичення нових сил і кине їх в бій березень – квітень. Ці сили не зможуть показати результат, але інтенсивні бої протривають до липня – серпня, поки не повториться ситуація цього року. Тоді путіну доведеться робити жести доброї волі і сідати за стіл переговорів, які завершаться орієнтовно в жовтні.

    Тому оптимістично – травень, песимістично – жовтень.

  • Москва побоюється ударів з Азії

    Москва побоюється ударів з Азії

    Півроку активної російсько-української війни прискорили процес зміни ставлення до РФ та до химери “Росія” серед держав та народів Азії. До цього в січні їй надали прискорення введення військ РФ в Казахстан та їх виведення за дзвінком з Пекіна, а раніше Карабахська війна 2020 р. Процес йде у власній динаміці, але на його інтенсивність впливає війна Європи з “Росією” і в результаті Москва побоюється ударів з Азії.

    Далі текст мовою оригіналу

    Вряд ли кто-то будет оспаривать утверждение, пресловутая “Россия” – это не Европа и не Азия. Слишком отличается территория Ленинградской области, разделяющей Эстонию и Финляндию, от них по всем показателям, чтобы назваться Европой. Но и азиатами себя её жители не считают. Даже те, что живут за Уралом. В результате в континент Европа между Балтией и Скандинавией вклинивается нечто, орущее о “гейропейцах” и себя Европой не признающее, назло всем учителям географии, которым оно на уроках отвечало, что Европа – это часть суши до Урала.

    Географы и геологии ещё будут долго спорить: Европа – это континент или субконтинет в составе континента Афро-Евразия или Евразия. Но никто из них не согласится, что между Эстоний и Финляндией находится некий континент “Россия”, который с кем хочет, с тем и граничит. Нет континента “Россия” ни на одном глобусе планеты. Россия – это не география и даже не геология, это химера геополитики между Европой и Азией. Так что, выражение “разделённая Европа”, это про Ленинградскую область, Калининградский анклав и другие остаточные вздутия особой “советской цивилизации”, которую в начале XXI в. сочинил по заказу Кремля Сергей Кара-Мурза, конкурируя с Дугиным, сочинявшим “евразийство”.

    В итоге Кремль, нуждаясь в новой геополитической доктрине, предпочёл евразийство, а не советскую цивилизацию, от которой шёл трупный запах. Окончательной победой Дугина над Кара-Мурзой стало объявление в мае 2014 г. о создании “Евразийского экономического союза” вокруг РФ из Армении, Беларуси, Казахстана и Киргизстан. Украину в него загнать не удалось. Зато наблюдателем при нём стала Куба, чем продемонстрировала: евразийство – это про геополитику, а не про экономическую географию.

    Название “евразийство” хорошо коррелирует с именем континента Евразия и желанием Кремля иметь под своим скипетром “Европу от Владивостока до Лиссабона”. Но оно плохо согласуется с русским менталитетом, где азиаты, чурки и чурбаны – это синонимы. Поэтому мало какой русский согласен быть евразийцем, даже если чтит путина, и тот объяснит ему лично, что это такая же военная хитрость, как и многолетнее утверждение, что войск РФ в Украине нет. Путин не может сказать это на ушко каждому, а национальная гордость великоросса не может принять, что он гибрид гейропейца и азиата, как предлагает Дугин. Поэтому звезда Дугина закатилась в Изборский клуб, а его евразийство выдавила в клуб для избранных доктрина “русского мира”, собираемая “на коленке” с весны 2014 г. Украинцы тогда более точно назвали её рашизмом и выложили на Майдане из зажжённых лампад “Рашизм не пройдёт”.

    С доктриной “русского мира” свои технические и концептуальные проблемы. Из-за этого в неё после 24 февраля стали экстренно вписывать догмат о “великой русской культуры”, а кто его не чтит – тот тиран и русофоб. Но тут снова проблемы, так как эта “великая культура” не старше Ломоносова с Пушкиным. Так что, “великой русской культуре” чуть более ста лет, а потом 70 лет культуры особой советской цивилизации, на которую обижен коллективный путин из-за того, что в неё входит как составная часть советская и досоветская украинская культура.
    Но самое неприятное для этой “великой русской культуры”, что никто из её фанатов не может назвать оригинальные идеи, рождённые ею и внесенные, так сказать, в сокровищницу мировой культуры, и показать об этом справку от ООН. Притом, что чиновники ООН давно и охотно их выдают всем желающим после экспертизы. Такое русское изобретение как ГУЛАГ и рождённую в нём тюремную культуры, никто в РФ запатентовать не хочет. Притом, что это истинно русское, так как ни в одном государстве так много людей и столь долго не жили в тюрьмах. Можно было бы ещё запатентовать искажение слов Маркса о смене античного, азиатского, феодального, буржуазного и социалистического способов производства, но это снова возвращает к Украине и СССР.

    Но чем-то догмат о “великой культуре” надо наполнить, а пересказать сюжет “Войны и мира” и сделать резюме, вряд ли мог сам Лев Толстой. Даже советскому правительству не удалось заставить школьников прочитать все два её тома. Правительству РФ это тоже не по силам, а тем более найти там оригинальные идеи. В результате эту “великую культуру” свели к хэштэгу “Пушкин наше всё” по формуле “Не читал, но одобряю”. С догматом о “великой культуре” они ещё намучаются.

    Собственно, вся эта возня с “великой культуры” вызвана тем, что чем-то надо наполнить доктрину “русского мира”, которому после 24 февраля Кремль стремится присвоить статус особой русской цивилизации. Эта особая цивилизация, как и евразийство, нужны Кремлю, чтобы сбить скрепами империю, расползающуюся между Европой и Азией. Слово скрепы они очень удачно подобрали для описания торможения процесса, начавшегося ещё до 1917 г., и роль скреп с 1918 г. выполняют штыки.

    История взаимоотношений этой особой русской цивилизации с Европой такая. До Петра I Московия считала себя всем, чем угодно, но не Европой. Иностранцы и Петр I объяснили боярам: Европа – это сначала география, а потом культура. Смену религии не предполагает, но бороды надо сбрить и чай с кофе пить. Бояре сопротивлялись, но смирились, узнав, что распитие спиртного на ассамблеях за счёт царя обязательно. После этого все вместе стали искать, где на востоке заканчивается Европа. Дельный человек Татищев предложил считать её краем Уральские горы как природный рубеж. В качестве дополнительного аргумента указал, что по одну сторону гор растут сосны и живут белки, а по другую кедры и бурундуки.

    Первыми с ним согласились шведы, а затем и другие европейцы. Но с уточнением, что Европа до Урала, но нравы там азиатские. Из-за этого возникла полемика между Екатериной II и французскими энциклопедистами. В 1767 г. царица в “Наказе комиссии о сочинении проекта нового уложения” постановила “Россия есть европейская держава”. Энциклопедисты с ней не согласились, указав на крепостное право и всевластие царя. В итоге они пришли к компромиссу и Луи де Жокур, автор статьи о России, уклончиво написал: “До царя Петра обычаи, одежда и нравы в России были все же ближе к Азии, чем к христианской Европе”. Британцы, голландцы и немцы, лучше французов знавшие Россию, этот их аванс царице не разделяли.

    Пьер Левек, преподававший в Петербурге до 1780 г., пошёл дальше и написал восемь томов “Истории России” на французском языке, где изложил схему Екатерины II – России развивается тем же путём, что и вся Европа, но немного отстаёт из-за последствий Смутного времени. Винить Батыя за отсталость придумали большевики. За деньги царицы в 1782-1783 г. историю Левека издали во Франции.

    Из-за Великой Французской революции Александр I движение в Европу отменил, и для обоснования этого разворота Карамзин писал “Историю государства Российского”. Николай І сделал государственной идеологией противопоставление Европы и России, идущей особым путём, в истории которой не было феодализма, и не будет ни капитализма, ни революции. В несколько изменённой версии эта доктрина сохранялась и в СССР, с той лишь поправкой, что особая советская цивилизация вскоре поглотит Европу с Азией, и когда-нибудь доберётся до Африки, Америки и Австралии.

    В ельцинское десятилетие произошёл возврат к постулату Екатерины II – “Россия есть держава европейская”, но отстала из-за коммунистов и Гитлера. До 2008 г. эта установка не менялась и РФ настойчиво стремилась вступить в ЕС раньше Украины. Но ЕС, как и в XVIII в., указывал ей на низкий уровень демократии и предлагал что-то с этим сделать. Москва попыталась продать ЕС медведева как либерала, который и начнёт это делает, если РФ примут в ЕС. США и ЕС согласились, и Обама через полгода после российско-грузинской войны дал ему аванс, объявив о перезагрузке в отношениях. Медведев с 2008 по 2012 г. ничего в этом направлении не сделал. Харьковское соглашение 2010 г. о продлении аренды военной базы в Крыму и фальсификация выборов в Госдуму, приведшая к стоянию на Болотной зимой 2011-2012 г., указывали на обратное. В это время в СМИ РФ появляется и слово “Гейропа”, и в ЕС начинают понимать: принятие РФ – это способ захвата Европы изнутри через её институты. В Кремле тоже поняли, что план провалился и вернули путина образца его мюнхенской речи 2007 г. перед уходом из президентов об обиженной россии, которой все должны. С 2012 г. концептуальное противопоставление её континенту Европа пошло по нарастающей. В 2022 г. дошло до того, что медведев 4 сентября на страничке в Телеграмм обвинил персонально Германию в ведение “гибридной войны” с РФ. “Особая цивилизация” надеется, что пост медведева приведёт к появлению в Берлине лиц с плакатами “Руки прочь от россии”.
    За Уралом в Азии с момента изобретения Петром I России всем было всё равно, считают русские себя европейцами или не считают. Казахи или якуты спорить об этом с ними и не пытались. Для всех аборигенов Азии русские были пришлыми завоевателями, отличными от них, а возможность сравнивать их с европейцами появилась лишь к началу ХХ в. и не у всех.

    Наиболее вероятно, что и прозвище “kasap” – “мясник”, московитам дали тюркоязычные жители Азии из-за топоров-бердышей, которыми были вооружены стрельцы, а не украинцы из-за их бород. Бердыши были похожи на большие топоры мясников, а мясник по-турецки звучит как “kasap”, по-казахски как “касапшы”, по-туркменски – “gassap”, по-узбекски – “qassob”. Борода у гетмана Конашевича-Сагайдачного была не меньше, чем у московских бояр, но она не помешала ему сжечь Москву. Это наиболее реалистичная версия, поскольку бердыш был на вооружении только московской армии, а бороды были у всех.

    Турки, у которых украинцы и заимствовали это слово, воевали с русскими со времён Азовского похода Петра I и до Первой мировой войны свыше 200 лет. Почти всегда неудачно для себя, за исключением Крымской войны. Менее длинные истории войн с “Россией” есть почти у всех государств и народов Азии, включая тех, кто из-за малочисленности не имел государственности. Для них “Россия” такая же анти-Азия, как и анти-Европа для европейцев. Её вторжению сопротивлялись либо пытались с ним ужиться, когда ощущали, что поставить предел распространению Московии/России на Азию нет военных сил. Но из-за российско-украинской войны и углеводородных войн РФ с ЕС в Азии начинают всё более решительно пересматривать такое своё отношение к “России” и размышлять над предъявлением ей своего исторического счёта.

    Новостная лента ежедневно иллюстрирует этот процесс. Помпезно заявленная Кремлём осенью в 2014 г. экономическая переориентация РФ на Азию плавно разворачивается против него, так как Азия воспринимает её иначе, чем это представляли в Москве. Азия даёт понять Москве, что теперь она будет диктовать ей свои условия “дружбы”, а не наоборот, как было в течение 300 лет. Вежливо диктовать в Азии тоже умеют и в Кремле, столкнувшись с этим, психуют, но на нервный срыв пока не решаются.

    Так ведёт себя уже не только “зарубежная Азии”, как выражались в СССР, но и “ближнее зарубежье” в Азии, как стали выражаться в РФ после 1991 г. Но в РФ есть ещё и “внутренняя Азия”, если использовать советскую или китайскую терминологию о внешней и внутренней Монголии. Настроения в некоторых частях “внутренней Азии” беспокоят Кремль настолько, что в нём задумались, как избежать их трансформации в зарубежную Азию и исчезновения химеры “континента Россия”, возникшего между Европой и Азией совсем недавно даже по меркам политической геологии.

    Одна из таких попыток – осенившая Кремль идея уволить кадырова из начальников Чечни и отправить его свадебным генералом на украинский фронт. Пусть фотографируется в поле и в подвале над картой и рассказывает московским журналистам, как он завоюет Украину. В марте его в этой роли уже апробировали. Разумеется, никаких военных решений кадыров, как и шойгу, принимать не будет, – для этого у Кремля есть специально обученные генералы. У него, как и у шойгу, будет задача позировать и демонстрировать как “малые народы” Азии, тувинцы и чеченцы, воюют за “великую россию”.

    Одновременно Кремль осенили ещё две мысли. Первая, оскорбительно для национальной гордости великороссов, что второй армией в мире командует не исконно русский, а нацмен. Эта мысль витает в Кремле давно, почему гиркин и нудил аккуратно о “фанерном маршале” шойгу, чтобы не поколебать единство русских с тувинцами и другими нацменами. В словах гиркина есть рациональное зерно: сложно мобилизовать русских на “священную войну” с Украиной, если можно отправить на неё нацменов. Они джихад обожают, так пусть и воюют. Так же мыслили и древние римляне, полагая, что рациональней нанять германских варваров для войны с Персией и Аттилой, чем лично идти в поход.
    Вторая мысль о “большой рокировке” осенила Кремль вслед за мыслью: если “пешку” по имени кадыров можно выдернуть из Чечни и сделать “боевым слоном”, то почему не сыграть и более сложную комбинацию. Исконно русским золотовым заменить шойгу, чтобы гиркин не ныл, а кадырова сделать начальником росгвардии и пусть стережёт кремль и весь Третий Рим от русского бунта. В Кремле не сомневаются, что чеченцы и росгвардия в случае бунта бить москвичей будут качественно. Это не будет мешать и кадырову два раза в неделю по десять минут рассказывать по телевизору, как он и росгвардия покоряют Украину. Смущает Кремль лишь то, что если кадырова вынуть из Чечни, то против неё вскоре тоже придётся начать такую же “военную спецоперацию”, как и против Украины, а другие страны Азии на этот раз не будут смотреть на неё равнодушно.

  • Проросійські мітинги в Європі: об’єктивна реальність

    Проросійські мітинги в Європі: об’єктивна реальність

    У Чехії та Німеччині пройшли досить численні маніфестації на підтримку РФ з вимогою зняття санкцій для зниження цін на енергоносії. А також за припинення поставок Україні зброї.

    Так, зрозуміло, ці мітинги організувалися при не дуже прихованому спонсорстві недоімперії. Але все одно, це симптом, який до приємних не віднесеш.

    По-перше, настає та сама втома європейців, про яку багато попереджалося. Тому що війна за два кроки від будинку – це не те, за чим нормальним людям хотілося б спостерігати якомога довше.

    По-друге, і це важливіше, спрацьовує національний егоїзм, який, на відміну від інтернаціональної солідарності, куди більш стабільний. Мовляв, навіщо європейцям мерзнути через українців?

    Проросійські настрої можна купірувати грамотною політикою європейських урядів. Наприклад, тим же чехам потрібно пояснити, що зняття санкції зміцнить недоімперію у відчутті безкарності. І тоді російські танки на вулицях Праги, як у 1968 році, стануть неминучими.

    Крім того, необхідно говорити, що зростання цін на енергоносії — це не тільки наслідок санкцій, але і багато в чому наслідки проведеного Європою переходу на відновлювану енергетику. Так що знімай санкції з недоімперії, не знімай, але ціни назад вже не повернуться.

    Однак не менш важливо, щоб світ бачив наочні позитивні результати своєї підтримки України перш за все, це наші успіхи на росссійсько-українських фронтах. Але також і наші досягнення в боротьбі з корупцією, в уніфікації законодавства з Європою, в енергоефективності та багато іншого, за що ми самі безплідно ратуємо вже тридцять років.

    Адже Україна бореться з Росією не для того, щоб просочитися в якісь там бюрократичні структури на кшталт ЄС і НАТО, а щоб перетворити себе в сильну і успішну європейську країну. З якою буде вигідно і зручно співпрацювати всьому цивілізованому світу, тим же Чехії та Німеччині, в тому числі.

  • Газовий Камінг аут Кремля

    Газовий Камінг аут Кремля

    Росіяни нарешті визнали те, що всі і так знали. Що вони відключають газ як відповідь на санкції з боку ЄС.
    І що допоки санкції діють Північний потік працювати не буде.
    Скоріш за все скоро зупиниться і транзит через Україну.

    Ще вчора вони гралися в булгаковського Воланда і казали, що Аннушка вже розлила мастило під турбіну. А сьогодні говорять відверто.

    Росіяни кажуть, що Європа воює проти них, роблячи недружні кроки. Вводячи санкції. Росіяни наче не розуміють, що Європа вводить санкції у відповідь на російську агресію. Росіяни ведуть себе як мала дитина, яку поставили на гречку після того, як вона зробила шкоду. Чи бльш гуманне і сучасне порівняння, просто як діти, яким відмовились купувати смаколик після того, як вони погано себе поводили. І ці діти ображаються на покарання. Не сприймаючи зв’язок цього самого покарання і своїх дій.

    Логіка росіян проста. Вони напали на Україну, бо мали на те право. Європа вводить санкції, хоча це не їх справа. Тому росіяни відключають Європі газ, бо та «першою почала».

    І найкумедніше, що навіть уявний карліковий алкоголік Мєдвєдєв, який погрожує Європі то відключенням газу, то ядерною зброєю, так й інші кремлівські старці, вірять у свою правоту. А ще це вказує на те, що вони не чекали на таку реакцію Європи. І реагують емоційно. Що добре.

    Що ж, по-перше добре, що Росія сама наважилася на газове ембарго. Європа б не зробила такого кроку. І ще певний час фінансувала б російську армію. Плюс, це зробить неможливим повернення до режиму «справи як завжди», бо європейські лідери просто не зможуть не помічати агресивні кроки і потім йти на компроміси з Путіним. Таким чином, Росія сама спалює за собою мости. І Хаймарсів не треба.

    По-друге, провокуючи кризу росіяни точно будуть активно використовувати тарифні Майдани цієї зими у Європі. Вони вже почали. Завчасно. У Празі. Що ж, Москва десятки років фінансувала маргінальні партії по всій Європі і прийшов час платити по рахунках. Ми точно побачимо такі протести жовтих жилетів у Франції чи нациських партій у Відні і Берліні. Чи призведе це до зміни курсу? Навряд чи. Вибори там не скоро. А всі тарифні майдани за гроші подібні один до одного. Це Майдан на мінімалках.

    По-третє, вони дійсно цим можуть спровокувати рецесію у Європі. Але це більше вдарить по самій Росії, бо обвалить ціни на нафту. На якій тільки і тримається російський бюджет. Така собі ідея.

    І так, ми будемо постійно чути від російських агентів, що світ втомився від України. Але при цьому, чомусь, останні місяці постійно збільшується фінансова підтримка українського бюджету. У серпні Україна вперше отримала фінансування більше, ніж потребує на місяць. І нові плани від американців гарантують стабільність бюджету до 2023 року та й на його початку також. Не говорячи вже про нове озброєння, яке постійно відчувають на собі росіяни.

    Чи каже це про те, що зима буде легкою? Ніт. Зима буде тяжкою. Бо газ буде дорогий і його буде мало. Бо транзит зупинять і це може призвести до дефіциту. Зима буде холодною як в Україні, так і в Європі. Проте росіяни від цього зможуть отримати тільки моральне задоволення.

  • У російських лібералів істерика – українці “роблять замах на святе”

    У російських лібералів істерика – українці “роблять замах на святе”

    “Біла гвардія” “білих панів”

    У деяких російських лібералів істерика – українці “роблять замах на святе”, хочуть закрити музей Булгакова в Києві.

    Однак що ж тут дивного? Булгаков до України має приблизно таке саме відношення, як Кіплінг – до Індії. Булгаков, як і Кіплінг, був представником імперської культури, який народився в колонії. Він також на все життя зберіг психологію колонізатора та відповідне ставлення до “повсталих племен”, у тому числі до українців.

    Творчість Кіплінга у незалежній Індії ігнорували 60 років. І лише у 2007 році вирішили відкрити музей у будинку, де він народився. Можливо, і в Україні через 60 років до Булгакова почнуть ставитися просто як до великого письменника і його музей перестане викликати відторгнення. Але під час війни з імперією це неможливо.

    За “Білою гвардією” видно яке місце у житті Булгакова посідала Україна та українці. Позитивні герої роману, російські офіцери, за якими ховається автор, його родичі та друзі, поводяться як колонізатори, обложені народом колонії, що повстав проти них, тобто, українськими селянами. На свої сили надії немає. Занадто мало їх у порівнянні з ворожою масою повсталих. Усі надії колоніальних офіцерів крутяться навколо допомоги інших, наймогутніших колонізаторів: німців, французів, англійців. Офіцери в шоці: німецька армія йде з України, хто тепер захищатиме їх від українського народу? “Білі панове”, як потопаючі за соломинку, хапаються за будь-який безглуздий слух. Готові повірити навіть у допомогу проти українців з боку міфічних сенегальців (пам’ятаєте, а де ж сенегальців роти?).

    Стосовно позитивних героїв “Білої гвардії” (і, очевидно, її автора) до українців поєднуються елементи національної та соціальної ненависті. Адже ці офіцери – вихідці одночасно з національно і, як наслідок, соціально привілейованої меншини (російські дворяни), якій протистоїть національно та соціально дискримінована більшість (українські селяни).

    Чи варто дивуватись, що під час війни з імперією українці не хочуть бачити у своїй столиці музей ідейного колонізатора?

    Апдейт. І, до речі, це не абстрактна дискусія. Гіркін та багато інших піонерів антиукраїнської агресії любили вбиратися в білогврадейські мундири, мабуть, відчували себе Турбіними, які йдуть воювати з “петлюрівцями”.

  • Похорон без Путіна

    Похорон без Путіна

    Путін кілька хвилин постояв біля труни колишнього президента СРСР та генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова і… полетів до Калінінграда розповідати школярам про своє бажання знищити Україну. На похороні Горбачова Путіна не було. Як не було і самого державного похорону.

    Таким чином Михайло Горбачов виявився другим за всю історію Радянського Союзу керівником цієї держави, пам’ять якого наступники відмовилися вшанувати. Першим був Микита Хрущов. Коли він помер у Москві 11 вересня 1971 року, керівництво КПРС відмовилося навіть від публікації персонального некрологу, який був традиційним для будь-якого «персонального пенсіонера союзного значення», тим більш – для колишнього першого секретаря ЦК КПРС та голови Ради міністрів СРСР і – між іншим – тричі героя соціалістичної праці та героя Радянського Союзу. Про смерть Хрущова з’явилося лише коротке повідомлення у газеті «Правда» в день його похорону на Новодівичому цвинтарі. Ховати його біля Кремлівської стіни, де тоді ховали партійних бонз, у Кремлі також відмовилися. Леонід Брежнєв, наступник Хрущова, на похорон не прийшов.

    Через 50 років історія повторюється. Хрущов і Горбачов і раніше були ніби поруч в уяві багатьох, хто знав історію Радянського Союзу, – «шістдесятники», що повірили у відлигу Хрущова і зачаїлись у брежнєвські часи, у Горбачова стали «прорабами перебудови». А тепер і могили політиків будуть неподалік, і глав держави на свій похорон вони обидва не дочекалися.

    Я, зрозуміло, далекий від самої ідеї ідеалізувати політичну спадщину Микити Хрущова чи Михайла Горбачова. Людину, якій вдалося дістатися вищої посади в радянській системі, взагалі не варто ідеалізувати – її треба побоюватися, якою б привабливою вона не виглядала. У політичній біографії Хрущова були аж ніяк не тільки реформи, а й криваве придушення повстання в Угорщині, й Новочеркаськ – це я вже не згадую про те, чим займався Микита Сергійович до свого обрання першим секретарем ЦК КПРС. Зокрема тоді, коли керував українською парторганізацією.

    У політичній біографії Горбачова, зрозуміло, теж була не тільки перебудова. Тбілісі. Баку. Вільнюс. Розпалювання міжнаціональних конфліктів по всьому Радянському Союзу. Фактична відмова від реформ в останній, «допутчевий», період правління, коли Горбачов оточив себе сірими консерваторами, які й організували ГКЧП. І в цьому він, до речі, теж схожий на Хрущова, який у останній період правління відмовився від «відлиги» й оточив себе сірими консерваторами, які його й повалили.

    Але тоді чому обидва політики викликають таку ненависть у сучасній Росії? Чому для росіян Хрущов – той, хто «подарував» Україні Крим, а Горбачов – той, хто розвалив Радянський Союз? І тільки?

    Тому що і Хрущов, і Горбачов ухвалили рішення, які мали незворотний характер для імперії. Хрущов назвав сталінські злочини тим, чим вони і були – злочинами. За всієї суперечливості його намірів та дій він зруйнував фундамент, на якому радянська імперія стояла – фундамент ГУЛАГу та масових репресій, фундамент «табірної економіки». Саме з цього моменту розпочалася неухильна деградація комуністичної системи. Горбачов отримав у спадок від наступників Хрущова державу, яка вже деградувала. Але він став намагатися повернутися у часи репресій і залякування – що пробував зробити кумир Путіна Юрій Андропов, який недовго правив країною. Він намагався – що було і наївним, і самовпевненим – надати нелюдській системі людських рис. За великим рахунком, він просто відчинив кватирку, до затхлого приміщення вперше за багато десятиліть увірвалося свіже повітря – воно і знищило і комуністичну партію, і Радянський Союз. І саме цього Путін не може Михайлу Горбачову пробачити – цього свіжого повітря, на ефект якого сам Горбачов, який ніколи ним не дихав, звичайно ж, не розраховував.

    Саме ставлення до Хрущова та Горбачова, звичайно ж, – теж діагноз, свідчення серйозної суспільної хвороби. Іван Грозний знищив десятки тисяч людей – якщо зрозуміти різницю між кількістю населення тоді й зараз, рахунок пішов би на мільйони. Йосип Сталін знищував мешканців Радянського Союзу десятками мільйонів. Однак ці кровожерливі чудовиська й досі кумири росіян просто тому, що окупували чужі землі та розширювали територію. І взагалі: б’є – значить любить.

    Кар’єру Хрущова та Горбачова не відзначено ані масовими репресіями, ані територіальними надбаннями й війнами. Але й у період «відлиги», й у період перебудови у мешканців Радянського Союзу з’явився шанс згадати, що почуття людської гідності та самоповаги існують. Що донос на батьків чи сусідів – це не шлях до успіху. Що можна не боятися. Або бодай боятися трохи менше. Або хоча б не боятися, що тебе неодмінно вб’ють.

    На мою думку, саме цієї відсутності страху їм не можуть пробачити в сучасній Росії. Тому що страх – це обов’язкова умова існування у країні, яка сприймає своїх громадян як «гарматне м’ясо» у загарбницьких війнах. І той, хто намагався послабити цей страх, має померти у зневазі.

  • США влаштували “свавілля”: Лавров дико обурюється

    США влаштували “свавілля”: Лавров дико обурюється

    Американці не дали віз Лаврову та російській делегації для участі у черговій сесії ООН у Нью-Йорку. Відмовили без пояснення причин: ні – і все.

    Лавров дико обурюється: Свавілля, — каже, Беззаконня!

    Але як може відреагувати РФ?

    Не приїхати до НЙ на знак протесту? То їх уже не пускають. Вийти із ООН? Так ніхто не проти: скатертиною доріжка! Створити альтернативну ООН з Придністров’ям та Абхазією? – Вперед, всі посміються.

    Але це ще не кінець історії. Незабаром візи почнуть закінчуватися у співробітників російської місії ООН у НЙ. Місце РФ у РБ почне пустувати.

    Росія явочним порядком втратить своє місце в ООН і право вето. Тоді почнеться найцікавіше.

  • Навіщо РФ потрібен “затятий критик” Кремля Гіркін

    Навіщо РФ потрібен “затятий критик” Кремля Гіркін

    Помітили, як перевзувся «антикремлівський» Гіркін? Раптом приєднався до хору на чолі МО РФ, який співає про контрнаступ ЗСУ, який “провалився”.

    Тепер ви зрозуміли, навіщо їм цей нібито «затятий критик» військового керівництва Росії? Ось за цим. Щоб усі, хто йому з проукраїнської аудиторії вірив раніше, повірили й тепер, коли російська сторона має реальні проблеми на Півдні.

    Завдання Гіркіна та інших «військових блогерів» цієї критичної години – не стільки піднімати мораль загарбників, скільки деморалізувати українців. Не читайте та не слухайте його в жодному разі. Він бреше, і чим успішніше діятимуть ЗСУ, тим інтенсивніше Гіркін брехатиме.

  • Криза піхоти ЗС РФ: 6 висновків щодо вразливих місць противника

    Криза піхоти ЗС РФ: 6 висновків щодо вразливих місць противника

    Піхота штурмує, піхота обороняється, піхота прориває. І для нас і для них піхота – це стріжень військової машини. Тепер розглянемо з кого та як поповнюється російська піхота (мотострілки, десантники, морпіхи) та хто має виконувати функції піхоти ЗС РФ після 6 місяців війни:

    1. Кадрові підрозділи спецназ (включно навіть з бойовими водолазами), оперативні частини та загони спецназ Росгвардії, загони спецназ ФСБ, всі підрозділи, які мають індивідуальну підготовку кидаються в бій у якості піхоти на передову;

    2. Набір на короткострокові контракти 3-6 месяців. Через центр комплектування МО РФ. Умови відбору: після медкомісії та тестів психолога, відбраковка мінімальна, досвід не обов’язково. Підготовка від 1 до 4 тижнів. Негайна відправка на передову у частинах наземних військ;

    3. Строковики. Їх схиляють до укладання контрактів у їхніх військових частинах. Тому серед втрат в Україні є і строковики, яких таємно кинули у бій, і вбиті 18-річні контрактники, які уклали контракт за 2-3 місяці після приходу на строкову службу. Для їх набору штати наземних сил збільшені на 137 тисяч осіб. Строковики – основний ресурс поповнення російської армії.

    4. Літні люди. В кадрову армію беруть на контракт у піхоту до 55 років, у резервні формування – до 60 років. Вже є повідомлення про загибель двох 60-річних російських піхотинців в Україні.

    5. Батальони та загони БАРС (бойовий армійський резерв спеціальний). Відомо про формування 20 батальйонів та загонів БАРС, які позиціонувались як добровольчі для швидкого розгортання. Центром комплектування є МО РФ та відомі польові командири, які раніше воювали на Донбасі, мають зв’язки у Міноборони РФ та можуть отримати повноваження на створення своїх підрозділів. Штатна чисельність – до 500 осіб, фактично завжди набагато менше. Сформовані в березні-квітні як підрозділи без своєї бойової техніки та з мінімальним озброєнням, які мають бути придані для збільшення числьності піхоти на визначених напрямках. Відбору та тренувань майже нема, контракти на 205 тисяч рублів на місяць;

    6. Приватні військові компанії “Вагнер” та “Лига”. Центр комплектування – комерційні структури кримінального “авторитета” Є. Пригожина. Фактично з ПВК створена штурмова військова частина, яка отримала усі види важкого озброєння, артилерію, танки, РСЗВ та навіть літаки-штурмовики. Напрямок відбору – виключно мотивація та здатність до ризику. Стосунки у колективі неформальні, як у добровольчому загоні, фінансові виплати більші ніж у кадровій армії, однак результати прив’язуються до завдання, ПВК кидають на штурми, що призводить до великих втрат;

    7. Ув’язнені кримінальні злочинці. Структури Пригожина вербують у «Вагнер». Вбивці отримують вибір замість великого терміну у камері вийти на волю, отримати зброю, гроші, і право грабувати та вбивати. Вже є інформація з російських джерел, коли російський кримінальний злочинець пішов на війну і був знищений в Україні;

    8. Добровольчі регіональні батальйони та роти. 85 суб’єктів РФ отримали завдання сформувати від 1 до 3 добровольчих підрозділів. Центр комплектування – місцевий центр Міноборони по окремій програмі місцевої влади. Тобто місцеві чиновники через наявні соціальні служби теж шукають, кого б можна було ще направити на війну серед малозабезпечених та безробітних. Це пропонується як варіант працевлаштування. І щоб стимулювати добровольців, кожен регіон зі свого бюджету призначає додаткові разові та щомісячні виплати, які додаються до виплат федерального бюджету. Такі добровольці підрозділи з окремими іменами створені чисельністю від 100 до 300 осіб;

    9. Мобілізовані на окупованій території. Усі чоловіки, навіть дехто з тих, хто отримує броню від окупантів, підлягають примусовому призову. Центр комплектування – окупаційна адміністрація. Російська влада вважає, що кожен “звільнений” від України має довести лояльність окупантам на передовій. Мобілізація відбувається без термінів та відпусток, мобілізованим видають гроші, по більшості джерел близька 70 тисяч рублів на місяць, але нерегулярно, нерідко гроші розкарадаються. Це найменш боєздатні піхотинці Путіна.

    Висновки:

    1. В РФ дуже низька мотивація населення, переважна більшість людей не хочуть воювати самі, це дуже обмежує контингент вмотивований боєздатний ресурс. Противник ще має можливість поповнювати піхоту, але не може на даний момент створити чисельну перевагу над українською піхотою.

    2. Росія намагається уникнути загальної мобілізації, щоб не спровокувати масову втечу населення від війни і падіння економіки. Ймовірна особиста участь у війні лякає росіян, це важливий фактор в інформаційній роботі.

    3. Основним джерелом поповнення піхоти будуть строковики, яких будуть вербувати на контракт, кампанія по залучанню добровольців навіть на великі гроші демонструє свою неефективність. Бо гроші великі, але можуть вбити. Тож демонстрація вбитих російських військових, особливо з числа контратників, які уклали контракт під впливом пропаганди після 24 лютого, добре працює на свідомість і це треба врахувати в інформаційній роботі, інтернет вони читають. Потрібно посилювати інформування російської молоді саме на популярних серед них платформах, антивоєнні ролики потрібні у Тіктоке, Ютубі, інших мережах, скажімо так.

    4. Російську піхоту вербують в переважній більшості грошима. При середній медіанній зарплаті в РФ 38 тисяч рублів на місяць, найманцям пропонують йти на війну на зарплату від 205 до 465 тисяч рублів на місяць, отримати разові виплати від 300 до 500 тисяч рублів, а також соціальні пільги та статус учасника бойових дій. Короткострокові контракти слугують рекламною “завлєкухой” – якщо не сподобається, то швидко заробиш купу грошей та повернешся додому. Тому удари по підрозділам противника, які тільки заходять на фронт і поповнені такими гастарбайтерами особливо ефективні, на них можуть діяти різні методи інформаційного впливу.

    4. Наявність різних систем комплектування показує, що російське керівництво зробило ставку на мобілізацію в найкоротші терміни та з мінімальною підготовкою усіх наявних людських ресурсів, незважаючи на те, що вони дуже обмежені. Росія готує піхоту шляхом природнього відбору прямо на фронті. Це говорить про те, що противник недооцінює значення людського ресурсу та має хибну стратегію тривалої війни. Нам треба відпрацювати свою більш ефективну стратегію війни на виснаження саме на основі збереження людських ресурсів.

    5. Наземні сили ЗС РФ розширяються екстенсивно, якісних реформ в організаційно-штатній структурі та бойвій підготовці не відбувається. Нам треба посилюватись саме там, де наш ворог не здатний впроваджувати зміни, треба негайно та системно покращувати організацію та бойову підготовку української піхоти.

    6. Критичне значення для бойової стійкості російської піхоти, якість якої знижується та буде продовжувати знижуватись, будуть мати командні пункти тактичної ланки. Сержантів у такій системі противник не встигає готувати, децентралізоване управління дуже слабке. Боєздатність зновспечених піхотинців повністю залежить від боєздатності офіцерів. Ураження командних пунктів рівня рота-батайльон будуть повністю підривати боєздатність російських військ на значних ділянках. Це головний фактор, який буде впливати як на прорив оборони російської піхоти так і на зрив її атак.

  • Смерть «останнього імператора»

    Смерть «останнього імператора»

    У день, коли Михайло Горбачов пішов у відставку з посади президента СРСР, я опублікував у спеціальному номері «Независимой газеты» статтю під назвою «Останній імператор». На відміну від моїх російських колег, які зітхали через невдачі реформ Горбачова, я вважав, що найголовніше в його політичній біографії – це те, що перший і останній президент Радянського Союзу одночасно і останній глава імперії. І з його відставкою завершується її історія. Я й зараз так вважаю. Путін, можливо, дуже хоче бути «імператором», але тільки він ним не є. А Горбачов керував державою, до якої російські імперіалісти дуже хочуть повернутися. Але тільки це повернення так само неможливе, як неможливим було для Горбачова цю державу утримати, пише Віталій Портников для Радіо Свобода.

    Українці передбачувано ставляться до Горбачова зовсім інакше, ніж росіяни. Причому будь-які росіяни. Консерватори у Росії ненавидять Горбачова за те, що він «розвалив Радянський Союз», ліберали «дякують за свободу». Але українці впевнені, що вони самі вийшли із СРСР, коли проголосували за незалежність. А ось Горбачов якраз намагався їх у цій державі утримати. Дякувати за свободу в Україні теж не прийнято. Тим більше, що Чорнобиль, який став демонстрацією нездатності влади до комунікації з населенням, стався саме за Горбачова.

    Перебудови та гласності як таких у Радянській Україні теж не було: Володимир Щербицький, який гальмував будь-які зміни, продовжував керувати республікою майже весь період правління Горбачова. А коли його нарешті відправили на пенсію, відкат від реформ почався вже в усьому Радянському Союзі. Тож свободу українцям довелося відстоювати самим.

    Після відставки Горбачов досить швидко перетворився на політичного пенсіонера, на образ із підручника історії. Насамперед – з підручника історії країн Заходу, де його любили насамперед за мирний демонтаж комуністичної системи. Страх перед війною з СРСР – ядерною війною, ясна річ, – був головним жахом цивілізованого світу усі повоєнні роки. І те, що Радянський Союз пішов зі сцени, а ядерної війни так і не сталося, на Заході вважають заслугою Горбачова. І, звичайно, на цьому тлі – ми вижили і не стали жертвами ядерної катастрофи – тьмяніє нездатність Горбачова до реформування країни, його очевидне нерозуміння незворотності змін та відсутність плану цих змін, його фактична відмова від серйозних реформ у останній період правління, який і спровокував спробу перевороту у серпні 1991 року.

    Тим часом для мене, як для сучасника Горбачова та колишнього громадянина спільної держави, це залишається найголовнішим. Замість розлучення союзних республік стався розвал – причому Горбачов противився і розлученню, і розвалу і ні на що не міг вплинути. Економіка була доведена до колапсу, що створило можливість для появи олігархічної та кланової системи. І от останній президент СРСР помирає на тлі війни між колишньою «першою» та колишньою «другою» республіками своєї імперії – дуже символічно!

    Так, поза всяким сумнівом, Горбачов розпочав масштабні зміни у Радянському Союзі. Але його відчайдушна нездатність усвідомити зміст і масштаби цих змін і заклали основи всіх майбутніх конфліктів, які через 31 рік після відставки «останнього імператора» починають набувати епічного масштабу.

  • Путін програв війну в Україні ще до того, як розпочав її

    Путін програв війну в Україні ще до того, як розпочав її

    Зараз російсько-українська війна знаходиться у переломній точці. І визволення українськими військами Херсонщини стане лише початком повної деокупації України

    Коли Путін вперше потрапив до Кунсткамери ще в радянському Ленінграді, його вразила не стільки кількість потворців у великих банках в формаліні, як те, що вони, протягом декількох століть, так добре збереглися у законсервованому стані. Тоді він ще не знав, що доля готує йому спробу “консервації імперії”, яка у підсумку закінчиться для нього самого трагічно.

    Після того, як тривалість війни Росії в Україні переткнула “часовий екватор”, стає питанням номер один – скільки часу ще вона може продовжуватися. А враховуючи той факт, що Путін вирішив перевести її у формат війни на виснаження, усе залежатиме від того, як США і Захід надаватимуть Україні необхідну для видворення з наших територій московітів зброю. В такому випадку, – тривалість війни буде прямо пропорційною швидкості надходження і якості американської та європейської зброї до української армії.

    У Москві хибно оцінили загальну ситуацію, котра об’єктивно складається. Там сподівалися, що держави-члени НАТО і Європейського союзу не спроможні протягом тривалого часу допомагати зі зброєю Україні, оскільки їхня збройна промисловість не здатна виробляти і постачати більше зброї в необхідні терміни. Мрії Кремля не мають шансів здійснитися, оскільки Сполучені Штати дуже швидко налагоджують необхідні виробництва. І можлива затримка лише в тому, щоб була політична воля для прийняття рішень пришвидшити подібні поставки.

    Власне, тепер Захід не може і не повторить сумний досвід 2014 року, коли після окупації Російською Федерацією Криму та частини Донбасу, Україну підштовхували вести переговори з Росією, після запровадження дуже крихкого припинення вогню, яке Москва постійно порушувала. А зараз ми змушені пожинати тяжкі наслідки подібного “перемир’я”.

    Час належним чином озброїти Україну і покінчити з тоталітарним шовіністичним режимом Путіна назавжди. І хоча це не надасть Росії автоматично шансу на демократію, проте без цього у неї взагалі немає жодних перспектив на видужання від рашизму.

    Десятки тисяч російських військових гинуть і калічаться на війні Росії в Україні тільки заради того, щоб потішити імперіалістичні фантазії Путіна. При цьому він не досяг жодної із попередньо намічених цілей: Америка і НАТО не послаблені; демонстрація “військової могутності” Росії наочно показала всьому світу, що вона виявилася дутою; Україна успішно відбиває атаки московських окупантів і деокупація її територій є лише питанням часу; Кремлю не вдалося розділити Європу, не дивлячись на усі його старання і зусилля.

    Фактично Російська Федерація у військовому сенсі – це майже розбита сила, яка все ще може завдавати шкоди, але не здатна просуватися далі по українській території, щоб вона не робила. Невідповідна підготовка та некомпетентність російського військового персоналу – у поєднанні з жорсткою ієрархією, в рамках якої вони перебували, не дозволяли путінським офіцерам діяти за власною ініціативою, а це означало, що вони не могли швидко координувати просування військ вглиб української території.

    А ілюзія російської військової могутності була розбита в перші ж тижні, оскільки її військово-повітряні сили не змогли взяти під контроль небо над просторами боїв, залишивши танкові колони вразливими для атак українських винищувачів і безпілотників.

    Російське командування та контроль за прийнятими вже рішеннями були дуже поганими, або місцями взагалі не існували, оскільки путінські війська воювали не маючи чітко поставленої їм цілі і усвідомленої мети.

    Прихильники путінського режиму змушені публічно визнавати, як це зробив під час прямого ефіру пропагандистської телевізійної програми “60 хвилин” полковник у відставці Михайло Ходарьонок, що навіть масова мобілізація в Російській Федерації не допоможе змінити хід вторгнення Путіна в Україну, яке зайшло в глухий кут. Ходарьонок підтвердив, що Росії буде важко відновити свої зростаючі втрати в Україні, і що посилати масово військових воювати маючи застарілу зброю було б контрпродуктивно, оскільки російський арсенал не зрівняється з першокласною зброєю НАТО.

    Створена Путіним за більше, ніж два десятиліття система тоталітарної диктатури – змусила його переоцінити свою армію, і таким же чином недооцінити своїх ворогів. З травня Росії майже не вдалося просунутися вперед, але московці поки що продовжують утримувати під своїм контролем Херсон і вести терористичну війну проти мирного населення України.

    Головний кремлівець не грав з Україною на рівних, розстрілюючи наші міста і інфраструктуру. Досі українці мали обмеження на ураження військових або політичних цілей у Росії. Але аеродроми, військові бази, склади пального, залізнична інфраструктура та усе інше в Російській Федерації, що використовується для підтримки і продовження війни в Україні, мусять знищуватися. Тоді це можна буде назвати чесною грою.

    Однак Путін і його подільники зіпсували все, “перепродаючи” ядерну загрозу усі місяці війни. Ядерне залякування вже перестало спрацьовувати, адже чим більше ви погрожуєте, тим більше людей з часом починають це ігнорувати. Росія здобула “піррову перемогу”, проте Путін не готовий це визнати.

    Диктатор програв війну в Україні ще до того, як розпочав її. Вважаючи себе реінкарнацією Івана Грозного та Петра І, він надзвичайно переоцінив можливості російської армії і російської економіки. А російські ілюзії самодержавної величі розбили на скалки ЗСУ.

    Зараз російсько-українська війна знаходиться у переломній точці. І визволення українськими військами Херсонщини стане лише початком повної деокупації України. Неможливо довго перебувати в ситуації відносної рівноваги у війні високої інтенсивності – одна сторона виграє, а інша програє. А тут Росія явно не виграє.

    Російська Федерація опинилася у пастці класичної геополітичної дилеми, де зростаючі обмеження заважають їй ефективно досягати своєї кінцевої мети – вона вже не тільки не здатна далі зазіхати на всю Україну, а й утримувати вже раніше окуповані українські території. Москва більше не спроможна забезпечувати свої цілі на полі бою, а програш в економічний війні з Заходом стає тільки питанням часу.

    Колективний Захід не відсахнувся від України, як на це сподівалася у Кремлі. А розпочавши масовану допомогу Українській державі, цим по суті разом з українцями почав демонтаж путінського режиму. Застосовуючи при цьому “стратегію терпіння” – ослаблювати російського ворога поступово, щоб той не помітив того критичного моменту, після якого переграти щось назад Кремль вже нічого не буде здатен.

    Україні дістався пекельний ворог, на території якого культ смерті став ледве не замінником державної ідеології. Але, не дивлячись на це, російськім солдатам вже перехотілося вмирати за маячні ідеї Путіна, сумнівна реалізація яких коштує їм життя.

    Війна в Україні суттєво зменшила сферу глобального впливу Росії, і це лише початок. А після припинення розв’язаної РФ війни, їй і за декілька десятиліть не вдасться його відновити, не кажучи вже про неможливість відновлення заплямованої назавжди репутації. Росіяни нині просто не здатні усвідомити того, яким буде їхній майбутній статус – держави парії. Спроба знищити Україну відгукуватиметься для Росії поколіннями, якщо від неї ще щось залишиться після її тотального програшу.

    Зараз багато хто в усьому світі переглядає свої позиції щодо Російської Федерації. І зростаюча слабкість Росії через війну за бажанням тирана, зрештою, приведе її до повного краху. Путін хотів контролювати увесь світ, а, в кінцевому підсумку, він вже дуже скоро не зможе контролювати і своїх кремлівських васалів.

    Війна висвітлила справжню суть путінської Росії – кривавої, некомпетентної, мародерської, корумпованої, бездушної. Москва розраховувала на швидку перемогу, проте після того, як Україна почне отримувати зброю, яка дозволяє вести не тільки обороні, а й наступальні дії, у Путіна та його головорізів жодних шансів не буде.

    Росія вже майже програла війну, і водночас не може дозволити собі припинення вогню. Вона застрягла, і єдиний доступний вихід – це зібрати свої речі та повернутися додому. Але увесь парадокс ситуації в тому, що політично Путін не може собі цього дозволити.

    Щоб зрозуміти позицію Росії, потрібно розуміти, що сучасне російське керівництво є цілковито продуктом старої радянської системи. А одним із принципів старої радянської системи було тверде переконання, що СРСР судилося перемогти, оскільки ліберальні демократії нібито були “слабкими”.

    Навіть розпад Радянського Союзу не порушив цю віру: Путін і його прихильники продовжували наполягати на тому, що Росія повинна зрештою перемогти в будь-якій боротьбі із Заходом, тому що, на їхню думку, Захід “слабкий”. Їхня стратегія ґрунтується на вірі в те, що Росія може заплатити високу ціну, але врешті-решт переможе, “оскільки росіяни звикли жертвувати”, у той час як вони вірять, що Захід поступиться, “тому що західні люди слабкі”.

    Це є саме той напрямок думок, який раніше передував розпаду СРСР. І можна очікувати, що кліка, яка видає себе за російську владу, дотримуватиметься цієї лінії мислення аж до моменту, коли вона також зазнає повного краху. Бо для них це символ віри, а не аргументована позиція. Диктатор схожий на азартного гравця, який хоча вже програв свою іпотеку, зайнятий подвоєнням ставки та намагається виставити свій будинок, як заставу на наступному етапі гри.

    Путін семимильними кроками прямує до “Кунсткамери історії”, навіть не розуміючи того, що війною з Україною сам обрав для себе шлях до неї. А в цій “Кунсткамері” на нього вже зачекалися його колеги – Ніколає Чаушеску, Слободан Мілошевич, Муаммар Каддафі, Саддам Хусейн і Уго Чавес.

  • Горбачов та розпад СРСР. Чи повторить Росія цей шлях?

    Горбачов та розпад СРСР. Чи повторить Росія цей шлях?

    І з одного боку російські Z-фашисти включили зашквальний рівень хейту, звинувачуючи його у розпаді СРСР. Бо то була велика імперія, а не те, що зараз. І бо Путін сказав, що розпад СРСР був найбільшою катастрофою століття. А раз сказав Путін, то його вустами говорить провидіння.

    З іншого боку світ згадує його як людину, яка дала свободу, як Східній Європі, так і країнам СРСР. Різниця тільки у тому, що всі країни східної Європи скористалися своїм шансом, а от країни СРСР не всі.

    А правда в тому, що Горбачов нічого такого не робив. Він просто був у той момент на чолі СРСР. Але не приймав він рішень ні на розвал, ні на свободу. Ці рішення за нього прийняла економіка СРСР. Модель комуністичної держави. Яка просто не працювала. Перестала працювати, як тільки впали захмарні ціни на нафту кінця 70-х. І в країни просто не було грошей. І не було їжи. І не було грошей купляти цю їжу. Бо планова економіка не працює. Бо соціалізм і комунізм, щоб воно там не було, бо його ж таки так і не добудували, просто не працюють.

    Горбачов не давав свободу Східній Європі. Якщо б була його воля, він би нікуди їх не відпустив. Але в нього не було грошей і сил їх утримувати.

    Горбачов не хотів об єднання Німеччини і руйнування стіни. Просто на той момент СРСР повністю залежав від Західних кредитів. Повністю. І не мав сил їх віддавати. Ба більше, потребував ще багато грошей зверху. Тому і вимушений був піти на умови цивілізованого світу і зупинив окупацію Східної Німеччини.

    Горбачов не хотів розпаду СРСР. Він просто не зміг втримати всі ці процеси під контролем, хоч і намагався. Він силою намагався це зупинити, наприклад у країнах Балтії.

    Горбачов був таким же радянський партійцем, як його старезні попередники. Просто трошки молодший. І все. Але суть була такою ж. Він так само брехав про Чорнобиль і цим збільшував кількість жертв. Саме при ньому помирав Стус. Саме він опонував тому ж Сахарову у Москві.

    Горбачов просто опинився у тому місці у той час, коли запас міцності Радянського Союзу вичерпався. За нього все вирішила економіка. Вся ця «Перестройка», за яку його обожнювали у Західному Світі, була просто визнанням факту, що воно не працює і зараз розвалиться. Він просто дивився на результати роботи комуністичної партії за попередні 70 років і не міг нічого з цим зробити. Він бачив, як СРСР витрачає останні долари на закупівлю зерна в Канаді, якого не вистачало. Він бачив, як 40% рублів йде на військово промисловий комплекс і нічого з цим зробити не міг. Він хотів врятувати СРСР. Не меньше, ніж ті діди з ГКЧП, які хотіли його усунути. Просто він більше знав про економіку СРСР ніж вони. Але навіть знайючи про це, відчайдушно намагався врятувати вмираючу імперію. І не зміг. Хоча намагався. Але не зміг. Бо щоб врятувати СРСР потрібна була економічна свобода. Ринкова економіка. А економічна свобода завжди йде поряд із свободою політичною.

    Чи міг Горбачов втопити в крові всі паростки свободи? Ну чисто теоретично міг. Але це б не змінило економічної ситуації. І не можно порівнювати з Китаєм. Китай був дуже бідний на той момент, коли там у 1989 році задушили паростки свободи танками на центральний площі.

    Чи повторить Росія шлях СРСР? Поки що модель Росії виглядає більш стійкою. Просто тому що в Росії є ринкова економіка. І поки вони іі остаточно не зруйнували, завжди буде простий шлях повернутись до розвитку. Треба просто припинити бути фашистами. Так просто. Зараз російська економіка виснажується санкціями і самосанкціями, в тому числі тими процесами, які є наслідком фашизації країни, що не сприяє притоку інвестицій і дуже сприяє відтоку мізків. Але просто зміни режим, політичний режим, і економіка відновиться. Поступово. Наздоганяючи втрачені роки. Але відновиться. Поки що вони не пройшли точку не повернення.

    Але поки режим не змінено, запаси міцності російської економіки так само вичерпуються. Так, ринкова економіка працює краще. Але й шлях з 1991 року було пройдено значний. І що видається дуже добрим результатом у 1991 році, зараз бачиться як тотальне зубожіння. І тому у Росії є шанс повторити долю ССР. Через власну тупість, впертість і імперські амбіції. І не важливо, яким буде прізвище нового Горбачова. Важливо, що в нього так само може не залишитись вибору.

  • Реальний стратегічний наступ ЗСУ ми точно не пропустимо

    Реальний стратегічний наступ ЗСУ ми точно не пропустимо

    Як відомо, щоб не розчаровуватися, треба попередньо не зачаровуватися. Тобто, тверезо дивитися на події, знати реалії і не домішувати особисті очікування, надії, сподівання і ось це все.

    Так от, наступом зазвичай вважається прорив всіх (!) ліній оборони противника і просування вглиб його оборони кілометрів на п’ятдесят-сто, залежно від рельєфу місцевості. Все інше – це розвідка боєм, тактичні операції для поліпшення позицій тощо.

    Наступу передує масована обробка оборонних позицій противника всіма видами артилерії і авіацією. При наступі на добре укріплені позиції у великій кількості бере участь бронетехніка — танки і бронемашини. Як правило, використовуються відволікаючі маневри, диверсійні вилазки і т. д.

    Ось з урахуванням цього і слід розглядати те, що відбувається зараз на Південному фронті. Вивчайте карти бойових дій – їх зараз багато в неті, дивіться на просування військ, оцінюйте пройдені відстані.

    Реальний стратегічний наступ ЗСУ ми точно не пропустимо. Весь світ не пропустить. При цьому очікувати чогось грандіозного від підготовчих дій точно не варто. Щоб потім розчаровано не питати у ФБ: а чому ми досі не в Севастополі?

  • Вирок чекістській імперії, або Остання надія фюрера

    Вирок чекістській імперії, або Остання надія фюрера

    Досить стандартна для фашистських режимів (особливо на тлі військових невдач) поява “партії справжніх фашистів”, які вважають себе послідовнішими носіями Z-ідеології, ніж сам фюрер.

    На наших очах формується така партія і всередині руського фашизму. Добре відома одна з її голів, що говорять, — військовий злочинець Гіркін. Від окремих, суто професійних розбіжностей із головнокомандувачем він перейшов у своїх останніх стримах до радикальної пропозиції — повісити фюрера. Ця чудова голова все ще продовжує мовити, що було б неможливо без заступництва їй силових ешелонів влади.

    Гучна ліквідація з подальшою сакралізацією спадкової відьми, яка полюбилася Папі Франциску,  була продуманою спробою “справжніх арійців” впливати на втратившего драйв фюрера, закликати до його високої нацистської свідомості, вимагати від нього обіцяного остаточного вирішення українського питання.

    Далі текст мовою оригіналу.

    Всех поразили сиявшие счастливые лица четы “философов” Дугиных на похоронах своей дочери, пафосная речь папаши об “алтаре нашей Победы”, на который они возложили свою дщерь. Было бы у дугиных шесть дочерей, как у Геббельсов, они бы всех шестерых с радостью удавили бы, если бы этот макаберный перформанс мог принести пользу их великому фашистскому делу.

    Но не принес. И не мог принести. Фюрер мертв. Потрясённый своим стратегическим поражением в 4-й Мировой войне, победный план которой он вынашивал 15 лет, вождь РуZZкого Мира умер девятого мая 2022 года на Военном Параде Победы, усаженный в какое-то нелепое кресло-качалку и укрытый пледиком, согревающим коленки/придатки.

    Вместо фюрера остался жить сморчок в пледике, самосознание которого постепенно возвращалось к своим глубинным архетипам: чмо в питерской подворотне, нижний чин КГБ по пролетарской квоте, пробочник у надменного Собчака.

    И этот сморчок очень хотел ЖИТЬ. И отчаянно искал ПОСРЕДНИКА, который гарантирует ему жизнь. Только у него в головке путалось, посредника, собственно, в отношениях с кем (собственным бункером, Зеленским, Байденом, Богом?!) он ищет.

    Провидение дало ему три попытки.

    16 июня. Макрон.

    Европейский “поезд на СуперМюнхен” сошел с рельсов 16 июня в Ирпене. Уже там староевропейская тройка поняла, что, обсуждая свои хитрожопые планы в своих уютных европейских столицах, они ничего не знали о сегодняшней Украине, о высокой трагедии ее битвы один на один с абсолютным, беспредельным Zлом, о решимости украинцев сражаться до последнего русского оккупанта.

    Макрону ясно дали понять, что защитой унижаемой, по его словам, России он берет на себя личную ответственность за путинские преступления против человечности, громко заявляя urbi et orbi: “Je suis Poutine”.

    Макрон, political animal par excellence, мгновенно оценил ситуацию, и, когда доехал до Банковой, он даже не заикнулся о своем фирменном плане “мира” ценой новых территориальных уступок Украины. Более того, на итоговой пресс-конференции он включил Остина и на вопрос о целях ЕС в войне политически корректно ответил: “Победа Украины. Восстановление ее территориальной целостности”.

    Киев какое-то мистическое место. Его воздух удивительно прочищает мозги западных политиков. Запланированную Кремлем капитуляцию украинская дипломатия превратила в триумф европейской солидарности со сражающейся Украиной. Макрон вынужден был спасать в Ирпене и Киеве своё лицо, а не путинскую дупу.

    18 августа. Эрдоган.

    Эрдоган человек покрепче, не какой-нибудь европейский хлюпик. В Ирпень и Бучу везти его было бесполезно. У себя на Ближнем Востоке он и не такое повидал. Привезли его во Львов, вежливо выслушали от него путинскую челобитную о мире и послали руZZкого вошдя по тому же известному адресу, что и руZZкий корабль.

    Эрдоган уехал с чувством глубокого удовлетворения итогами своей миротворческой миссии. За эти полчаса пустого разговора с Зеленским он еще 5 августа в Сочи получил с Путина вперед солидную геополитическую оплату. Собственно, не получил, а сам властно ее взял, как это водится в их отношениях. Уже 3 августа азербайджанские войска вошли в Лачинский коридор, теоретически контролируемый российскими миротворцами.

    “Карабахску волость?” — прошамкал на стрелке в Сочи сморчок на троне. “Так забирай ты ее на здоровье, дорогой Реджепушка! И Сирийску волость! И Ливийску тоже. Только ты уж похлопочи там за меня в Киеве”.

    Путин не мог не понимать, чем закончится “посредническая” миссия Эрдогана, но отчаянно цеплялся за него как за спасительную соломинку. Да и нет у терпящей в Украине поражение “второй в мире” армии уже сил удерживать ни Карабахску, ни Сирийску, ни Херсонску, ни Крымску волости.

    Это окончательный, не подлежащий обжалованию приговор 40-миллионого украинского народа чекистской империи. Но отставной майор КГБ хочет жить, а не болтаться в петле по приговору международного трибунала над главными военными преступниками. И у него осталась третья, последняя попытка.

    7 октября 2022 года. Си.

    Несмотря на свою чрезвычайную загруженность в преддверии судьбоносного XX съезда КПК, товарищ Си откликнулся на призывы ряда мировых политических и духовных лидеров и посетил вместе с сопровождавшими его лицами Москву с кратким рабочим визитом, совпавшим по дате с 70-летним юбилеем российского диктатора. В ходе установочной беседы Си с членами СБ РФ было единодушно констатировано, что товарищ Путин допустил ряд серьезных ошибок в украинском вопросе; в связи с преклонным возрастом и резким ухудшением состояния здоровья не способен более исполнять обязанности президента РФ; нуждается в продолжительном (возможно, пожизненном) лечении в одном из ведущих центров традиционной китайской медицины.

    Поздно вечером китайский борт №1 вылетел в Пекин с бывшим президентом РФ в качестве почетного пассажира.

    За несколько часов до своей кармической гибели мерзавка прочла лекцию, в которой цинично глумилась над памятью мучеников Ирпеня и Бучи, “доказывая”, что все российские военные преступления агрессоров — инсценировки Киева и Лондона.

  • Чому ми не знаємо справжніх настроїв на окупованих територіях

    Чому ми не знаємо справжніх настроїв на окупованих територіях

    Усі розмови про настрої на окупованих територіях мають один спільний недолік. Ми не маємо звідти притомної соціології.

    Ба більше — її й не буде. В ситуації, коли відвертість карана — частина респондентів, звісно, мовчатиме або відповідатиме ухильно.

    Власне, про це також варто пам’ятати, коли ми намагаємося висновувати про настрої на окупованих територіях на підставі соціальних мереж.

    Узагальнений образ коментатора з окупованих територій доволі простий. Любить Росію, зневажає Україну, чекає на російські прапори над Хрещатиком. До того ж він віщує крах Євросоюзу, його тішать американські проблеми і засмучують успіхи Ілона Маска. Сперечається агресивно й схильний висловлюватися від імені цілого регіону.

    Дослухатися до такого — велика помилка.

    Ступінь радикальності людської поведінки в соціальних мережах визначається одним простим чинником. Яка доля чекає на людину, якщо в її регіон повернуться українські прапори? Ті, кому судилося жити на окупованих територіях, сьогодні поділяються на дві групи. Одні вже встигли спалити всі мости з Україною. Інші — ні.

    Одні встигли повоювати проти української армії. Послужити в окупаційних адміністраціях. Відзначилися мародерством на Донбасі чи розбудовують кар’єру в кримських органах влади. Інші — живуть у просторі приватності. Не мають жодних справ з адміністративними вертикалями.

    Перші чудово розуміють, що в разі повернення України їм доведеться залишити регіон. Над ними тяжіє загроза кримінального переслідування та судових позовів. Перемога України означатиме для цих людей персональну поразку. І тому вони не перебирають висловів, коли дістаються до соціальних мереж. Хизуються непримиренністю й намагаються звучати якомога радикальніше. Російська окупація — це єдиний їхній шанс на власне майбутнє.

    З другою групою все інакше. Вони не порушували українські закони. Не порушували присягу — військову або чиновницьку. При тому вони анітрохи не мусять бути затятими патріотами України. Значно важливіше, що в їхньому трибі життя офіційний Київ не знайде жодних ознак злочину.

    І саме тому вони значно менш активні в соціальних мережах. Тому що зміна прапорів на півострові чи Донбасі не супроводжуватиметься для них необхідністю тікати до Росії. Хтось із них чекає на повернення України. Хтось просто зосередився на побутовому виживанні. Але їхніх голосів не чути саме тому, що вони не хочуть, щоби їх чули. Вони «пішли під радари» і все, що можуть собі дозволити, — це анонімні акаунти та розмови на кухнях.

    Тому вголос від імені окупованих регіонів говорять тільки ті, хто встиг спалити всі мости. Їм нема куди відступати — і тепер вони завзято підтримують Кремль. У них не лишилося альтернатив — і тепер вони погрожують Україні розправою. Помилково вважати їх, всіх без винятку, «ботами». Ці люди просто захищають ту дійсність, в якій відшукали для себе місце. Якщо дійсність зміниться — місця для них вже може не знайтися.

    Монополію на публічність вони отримали випадково. Тільки через те, що всі інші змушені мовчати. Проукраїнські голоси на окупованих територіях переслідують, а тому проросійські звучать безальтернативним хором. Тому й не варто сприймати їх за виразників спільної думки.

    У цьому й полягає особливість ситуації. Ми не знаємо настроїв окупованих територій. Нам не випадає спертися у цьому питанні на соціологію. Ми не зможемо промоніторити соцмережі. Ми можемо тільки складати прогнози й робити припущення — не більше. Саме тому так смішать будь-які розмови про «закриту соціологію» та «електоральні настрої».

    Слово «окупація» містить багато чого. Та чому там точно нема місця — то це щирості.

  • День війни, який, можливо, увійде в історію як переломний

    День війни, який, можливо, увійде в історію як переломний

    Можливо, що сто вісімдесят сьомий день війни, який пройшов, увійде в історію як переломний. Як день, коли ініціатива нарешті перейшла до України і вона погнала ворога зі своєї землі. Можливо, так і буде. Дуже хочеться на це сподіватись.

    Далі текст мовою оригіналу

    Но что мы знаем к этому часу? Да, честно говоря, немного. Что вроде как ВСУ прорвали в нескольких местах (двух, трех?) оборону россиян на правом берегу, что HIMARS и артиллерия сильно обстреливают все мосты и переправы через Днепр и что кое-где (где?) украинское наступление развивается успешно… Это все.

    Более того, командование ВСУ обратилось с просьбой поменьше все, что сейчас там, в районе Херсона происходит, комментировать и не выкладывать в сеть никаких доказательств успеха/неуспеха. Наверное, у него для этой просьбы были свои причины. Не хотят раньше времени радоваться и людей обнадеживать, боятся сглазить и т. д.

    Поэтому я не даю волю своей фантазии. А то она у меня может так воспарить… Я боюсь разочарования. Я держу себя в руках и вам советую не раскатывать губы. Пусть мы лучше приятно удивимся, чем ужасно обломаемся, верно? Столько уже обломов было. Не хочу еще одного…

    7 июля Путин заявил: «… все должны знать, что мы-то по большому счету всерьёз пока ещё ничего не начинали. При этом мы не отказываемся ещё и от мирных переговоров. Но те, кто отказывается, должны знать, что чем дальше, тем сложнее им будет с нами договориться».

    Я вот все думаю: когда же он всерьез начнёт? Не, кроме шуток: нельзя же быть настолько пиз…оболом, что бы вот так дать всем своим фанатам надежду что вот-вот он « по большому счету» и «всерьез» начнет (и тогда полетят уркопские клочки по закоулочкам), а вместо этого наоборот: уже почти два месяца взлетают на воздух его собственные склады с боеприпасами и командные пункты с генералами и офицерами.

    И если ты можешь вот это вот самое «всерьез начать», то чего тянешь? К чему эта пауза? Ведь с каждым часом ты все больше теряешь боеприпасов, солдат, техники. Какой смысл тянуть? Чем дальше ты тянешь, тем меньше шансов на это самое «по большому счету» и «всерьез».

    И по мере того, как тают твои силы (а они же тают, тут нет никакой тайны, это объективно), тем сильнее тебе хочется зафиксироваться на каком-то не позорном рубеже и договориться. И значит с каждым часом с тобой проще, а не сложнее договориться. А ты ведь обещал своим фанатам, что будет сложнее… Как же так? Собака лает – ветер носит? Фи… А ведь ты канал под серьезного пацана, который слов на ветер не бросает…

    Или вот Шойгу. Буквально на днях говорил, что «все идет по плану». А теперь (судя по тому, что пишет пресса) «он разложился на плесень и липовый мед», как пел Егор Летов в своей песне с пророческим названием «Все идет по плану» …

    Вообще, конечно, это все ужасно … Какие-то тыловые крысы, голимые «пиджаки», закосившие в свое время и от срочной службы, и от офицерской, ни дня не бывшие на передовой, просидевшие всю Афганскую войну один с удочкой на берегу Эльбы, а другой на стройке, вдруг возомнили себя великими военными стратегами и бросили десятки тысяч людей умирать за какие-то экзотические идеи, которые они сами даже толком сформулировать не могут.

    Загнали огромную страну в какое-то кровавое болото, из которого теперь нет никакого приличного выхода, стоят там по уши в дерьме и крови и рассказывают, что теперь с ними стало «сложнее договариваться» …

    Ау, стратеги! А вам еще не доложили, что с вами никто и не собирается договариваться? Что точка, когда можно было о чем-то договориться – давно уже пройдена и трудно себе представить набор обстоятельств, при которых у ваших визави может появиться идея с вами договариваться?

    Несомненно, вы сильно засрали голову россиянам. Мне тут в спам часто пишут ватные дебилы (в основном, кстати, тетки-сорокопятки) и все совестят меня в духе «что родина меня поила кормила, а я – тварь последняя и т. д.». Это все я пропускаю мимо ушей, поскольку кормила меня не родина, а мои родители как, впрочем, и поили.

    Но дальше мои судьи рассказывают мне удивительные истории и сообщают мне, что Россия не может проиграть этой войны. Причем аргументация прямо в духе чеховского «ученого соседа» урядника Василия Семи-Булатова: «Этого не может быть потому, что этого не может быть никогда!» Все. Доказательство закончено. Крыть нечем.

    И дальше вопрошают: «Как же вы пишете, что Россия проиграет? Я себе даже этого представить не могу!» Вот это уверенность в безграничности собственного воображения – это, конечно, заслуга российского агитпропа. Все эти скабеевы и соловьевы поместили россиян в такой чудный мир фантазий, в котором Россия и победа – синонимы. И атрофию воображения у россиян они теперь выдают за его безграничность.

    Я вот, например, легко представляют российское поражение. Я его видел много раз. Первый раз, еще ребенком, во время Войны Судного дня. Когда весь мир был уверен, что СССР встрянет в войну на стороне арабов и против Израиля. И получившие по ебалу арабы (науськанные Кремлем зачинщики этой войны) тоже были в этом уверены. А Брежнев киксанул и сказал: «Я из-за вас Третьей мировой войны начинать не буду». И слился…

    Второй раз, когда бесславно закончилась Афганская война. Почти десять лет СССР вел ее, угробил уйму народа, потратил огромные деньги. А в концовке надорвался и ушел из Афганистана не солоно хлебаши. Так и не смог никто народу толком объяснить: зачем кремлевские старцы ее начинали? Кстати, одним из авторов идеи был маршал Устинов. Тоже как и Шойгу с Путиным – тыловая крыса, ни дня не служившая в армии и ни разу не участвовавшая в боевых действиях.

    Третий раз, когда я работал председателем райисполкома в Сестрорецке в начале 90-х и раздавал народу гуманитарную помощь: ножки Буша и пайки бундесвера. Это было очень поучительно: видеть, как низко пала страна, еще недавно претендовавшая на то, чтобы считаться авангардом человечества…

    Четвертый раз, когда я в Грозном наблюдал капитуляцию «второй армии мира» перед чеченцами за несколько недель до этого вновь отбившими у федералов свою столицу. Тогда это называлось «Хасавюртовскими соглашениями» …

    Я думаю, мой опыт не уникален. Все видели эти поражения. И я даже больше скажу: сдается мне, что их как минимум было не меньше, чем побед. И нормальные, незашоренные люди их помнят. Но только не те люди, которые хлебнули отравы российской пропаганды. У них все сплошь победы. От Рюрика и до наших дней. А российских поражений они не только не помнят, но даже не могут себе представить.

    Что ж, давайте поможем им. Давайте разовьём их воображение. Давайте их победим. Сделаем то, что они даже себе представить не могут – реальностью. Тем более, что наше дело правое. Поэтому враг будет разбит, и победа будет за нами.

This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.