InfoResist

Category: Погляди

  • Лукашенко добалакався до самоліквідації

    Лукашенко добалакався до самоліквідації

    Лукашенко в п’ятницю 26 серпня гордо заявив, що Путін таки дав йому ракети з ядерними боєголовками і дозволив стріляти ними за власним розумінням. Вперше він говорив, що отримає ядерну зброю від РФ наприкінці червня, рівно два місяці тому. Тепер лукашенко самовдоволено підкреслив, що він з Путіним даремно язиками не базікає, і ядерна зброя вже у нього є.

    Реакція на це урядових структур в Україні і в світі поки майже нульова з низки причин. По-перше, всі прекрасно розуміють, якщо Москва оснастила свої літаки в Білорусі ракетами з ядерними боєголовками, то це точно не означає, що командувати ними буде лукашенко. Після вторгнення 24-го лютого ніхто не сприймає лукашенка як самостійну фігуру, а Білорусь як суверенну державу. Він і картоплею зараз може торгувати, тільки якщо поставить про це до відома Москву. По-друге, після його розповіді про карти зі стрілочками, як Україна хотіла напасти на Білорусь 25 лютого, а він цьому запобіг і всіх випередив, у лукашенка репутація божевільного на замовлення. Є навіть здивування, чому він не показує на карті, як Тайвань хотів напасти на Китай, щоб захопити Білорусь.

    Лукашенко – це порожнє місце в усіх відношеннях, таке ж, як призначенці Кремля в Луганській і Донецькій областях або в Абхазії. Більш важливим є питання, навіщо Москва послала його зробити таку епатажну заяву і ще перед вихідними останнього тижня відпускного сезону для Конгресу США і більшості парламентів Європи.

    Перш за все, логічно побачити в цьому реакцію Москви на відповідь “Так”, який дала Ліз Трас на питання: “Чи зможе вона натиснути ядерну кнопку, якщо буде потрібно?”. Таке питання акторові, який виконував роль британського прем’єра, був заданий кілька десятків років тому в одному коміксі. Те, як “прем’єр” видавлював з себе “так” і коментарі, було предметом іронії і сарказму. Де-факто опоненти повторили цю сценку з Ліз Трас, висунутої на пост прем’єр-міністра. Але це питання до Трас втратило свій ігровий відтінок після того, як навесні на центральних телеканалах РФ пройшло всенародне обговорення теми: скільки треба ракет з ядерними боєголовками, щоб Британія опустилася на морське дно, і як швидко вони з РФ долетять.

    У Кремлі були приголомшені двома речами: тим, як Ліз Трас впевнено відповіла, і тим, що якась Британія може застосувати ядерну зброю по РФ. Гаразд, якби це вимовили в США або в Китаї, але в Лондоні, – це вже просто образливо. Того й дивися, його поганому прикладу піде і Париж. Тому кремлівська пропаганда вирішила, що треба обов’язково дати гідну відповідь. Відповісти британським лакеям США повинна не РФ, а хтось із її друзів з ядерною зброєю. Але так як їх у неї немає, КНДР не друг РФ, і навіть не товариш, то наказали Лукашенку розповісти про білоруські літаки. Той у такій дрібниці “старшому братові” відмовити не міг, і гордо заявив, що володіє ядерною зброєю.

    Ця заява повинна була показати всім, РФ не самотня у своїй ненависті до України і світу, і що у неї є маленький вусатенький братик з ядерними боєголовками на літаках. Нехай тепер на вихідних всі подумають, що б це означало. Москва таким ходом не тільки заспокоїла химери в своїй голові, але і вирішила для себе чотири більш практичних питання.

    Перше, російська авіація тепер може завдати удару ядерними ракетами з території Білорусі, і Москва оголосить, що це зробила не вона, а авіація лукашенка. Навіть вимагатиме термінового засідання Радбезу ООН, щоб розглянути, чим таким жахливим загрожували цій “добрій людині”, що вона була змушена застосувати ядерну зброю. По-друге, з 26 серпня лукашенко і всі білоруси стали заручниками Кремля. Досить одного пуску ракети з ядерною боєголовкою з Білорусі, і вона автоматично стає учасницею війни, навіть якщо лукашенко кричатиме, що це зробив не він. По-третє, у відповідь по Білорусі щось прилетить, нехай і не багато, і Москва отримає дві можливості – дізнатися, як “гнилі демократи” можуть відреагувати на ядерний удар, і поспостерігати за ОБМЕЖЕНОЮ ядерною війною на території України і Білорусі, як пробному варіанті, не доводячи її до ударів по РФ. По-четверте, в Кремлі вирішили, що це дозволить безкарно обстрілювати Україну з Білорусі, погрожуючи ядерним ударом, і 28 серпня перевірили, обстрілявши Сарни та інші міста Волині. Для Кремля це дуже актуально, бо він ухвалив рішення звести таким способом до мінімуму надходження озброєнь в Україну, а зробити це можна лише стріляючи з Білорусі. Так що, заява лукашенка – це гарантія того, що ракетні удари по Волині продовжаться.

    Білоруський “колгоспник” міг довго водити московських “чекістів” навколо пальця, поки ті й самі не дуже розуміли, чого вони власне від нього хочуть. Але коли вони розібралися в своїх бажаннях і виділили пріоритетні, то поклали на стіл наган і “колгоспник” швидко обмочив штани і знітився. “Чекісти” визначилися, що зараз у них в пріоритеті ракетні удари по Волині, а анексію Білорусі краще відкласти до закінчення війни, щоб мати ще один голос в ООН і свободу рук. Навіть взагалі відмовитися від офіційного оформлення її, що їм нічого крім піар-ефекту в РФ не дає. Вони і так керують Білоруссю на свій розсуд, а офіційна анексія створить дві проблеми, зовсім не потрібні їм. По-перше, вона зрівняє білорусів у статусі з іншими холопами Москви, що накладно по багатьох позиціях. Знову знайдені білоруські раби будуть нити і вимагати до себе такого ж ставлення і пайка як у корінних холопів Великої Москви. По-друге, офіційна анексія Білорусі викличе новий приплив так званої русофобії в ООН і не тільки в ній. І те, і інше Кремлю ні до чого, особливо зараз.

    Так що, лукашенко, завдяки російсько-українській війні, зберіг номінально титул суверенного повелителя всією Білоруссю, але добалакався до самоліквідації. Його слова про літаки можна було б ігнорувати, якби не три обставини.

    Перший, твердий намір Кремля продовжити обстріли Волині, щоб позбавити Україну зброї. По-друге, лукашенко всіх дістав і його слова про ядерну зброю достатня підстава для розгляду цієї теми в ООН і для виконання США і Великобританією зобов’язань за Будапештським договором, якщо виходити з того, що вони включаються лише в разі загроз Україні ядерною, а не звичайною зброєю. По-третє, він виповз з ракетами в момент, коли всі і так спантеличені російськими терористами на ЗАЕС, які влаштовують на ній аварії, порошать радіацією і погрожують зробити її великий викид. Північно-східний вітер 28 серпня і без них приніс на північ України і в Київ пил і гар від палаючих лісів і торфовищ в РФ. Росія точно не згниє як Захід, оскільки згорить. В результаті стало зрозуміло, якщо російських терористів з ЗАЕС вдасться викурити, то заміною їм станете ядерний терорист лукашенко, а МАГАТЕ – це не засіб для його викурювання.

    Поки влітку ракети з Білорусі в Україну не прилітали, лукашенко міг сидіти в Мінську і гундіти про що завгодно. Але після його слів про ракети з ядерними боєголовками і обстрілу Сарн ситуація кардинально змінилася, притому, що Москва і сама її розжарила “Іскандерами” в Калінінграді. Лукашенко сам створив ситуацію, коли з ним і російськими військами, що окупували Білорусь, треба терміново щось робити і починати комплексну операцію під кодовою назвою “Вигнання з Білорусі тарганів”.

    Очевидно, що Україна поодинці “Вигнання з Білорусі тарганів” здійснити не зможе, при всьому своєму бажанні. Але поки що не очевидно, що країни демократії мають її план. Однак, цілком очевидно, що така операція включатиме три напрямки.

    Перше, політико-дипломатичний, в який може увійти призупинення членства в ООН Білорусі або її виключення у зв’язку не тільки з агресією, але і втратою нею суверенітету. Де-факто, країна Білорусь є, але держави Білорусь немає, а є “Білоруський департамент” при військовому міністерстві РФ.

    Другий, військовий напрямок операції, може мати найширший дискурс. Найбільш логічно почати з заборони польотів над Білоруссю, оскільки будь-який літак в її небі може нести ракети з ядерними боєголовками і куди він їх випустить, не знає навіть лукашенко. З цієї причини будь-який об’єкт в повітрі над Білоруссю є потенційною загрозою людям і його слід збивати без попередження. Штатні гуманісти з університетських кафедр можуть заперечити, що це не гуманно, і цивільна авіація повинна літати, тому, що це зручно. Зверну їхню увагу на той факт, що вона не літає вже півроку над Україною, а також над Ростовською областю і Краснодарським краєм РФ, і нічого, росіяни не завалили Кремль гнівними листами.

    Контури третього економічного напрямку такої операції нещодавно окреслив Павло Латушко, член перехідного Кабінету як тимчасового уряду Білорусі. Так як на Білорусь санкції поширюються в меншому обсязі, ніж на РФ, то вона стала для росіян своєрідним замінником горезвісного заходу, куди їм, незважаючи на всю свою скрепність, хочеться потрапити і отоваритися. Шоп-тури московитів до Білорусі за європейськими товарами стали буденністю, підтримують на плаву режим Лукашенка і продовжують його агонію. Латушко пропонує ЄС зовсім припинити торгівлю з Білоруссю, що явно гуманно, бо лукашенко менший час буде битися в конвульсіях, а широкі верстви московитів стануть більш тямущими.

    Кабінетні гуманісти з ЄС, зрозуміло, заперечать, продаж ліків в Білорусь і в РФ забороняти не можна. Вони не спробують змоделювати як країни антигітлерівської коаліції шлють ліки Третьому Рейху і його доблесному Вермахту. Виходить асиметрія – РФ може роздувати ціну газу для ЄС і обіцяти заморозити його жителів, але не продавати їй ліки – це негуманно. Можна втішити таких гуманістів трьома фактами. Путін для нанесення удару по аграрному сектору ЄС заборонив сім років тому купувати в ньому продукти і нічого: ніхто в РФ не помер через це, і протестувала тільки богема, що купує їх на “чорному ринку” з переплатою. Богема переплачувати не хотіла. По-друге, це стимулює імпортозаміщення в РФ і Білорусі, постійно рекламоване в них.

    По-третє, РФ обходить такі заборони через російські фірми, зареєстровані в Білорусі, Грузії, Туреччині, Ізраїлі та інших країнах, де вони під санкції не потрапляють. Для РФ це виходить дорожче, але виробники і продавці в ЄС нічого не втрачають, і дещо заробляють посередники: фірми і країни. Тільки в Грузії після 24 лютого громадяни РФ відкрили 6 тис. фірм і купили 30 тис. об’єктів нерухомості для житла і бізнесу. Всього за півроку до Грузії в’їхало 250 тис. громадян РФ і кілька тисяч з них отримали посвідку на проживання. Притому, що населення Грузії – 3,7 млн осіб. Уряд “Грузинської мрії” називає це “політикою не роздратування агресора”. Таких цифр як по Грузії по Білорусі немає, але ідентична тенденція є, і російське проникнення в неї почалося раніше.

    Протести 2020 р. у Білорусі московські політологи і опозиціонери любили називати “картинками з майбутнього РФ”. Операцію “Вигнання з Білорусі тарганів” вони зможуть теж так назвати. Власне, Кремлю теж цікаво подивитися на прикладі Лукашенка, що станеться з РФ, якщо там оперативно не знімуть бренд “Путін” з усіма витікаючими з цього наслідками. Для Кремля, перш, ніж це зробити, вкрай важливо визначитися, чи треба сприймати політиків США і Європи як серйозних людей, або можна ставитися до них як до політичних імпотентів, що прикривають грізними заявами своє безсилля. Для того, щоб це з’ясувати, Кремль і підштовхнув Лукашенка до заяви про ядерні ракети і літаки в очікуванні, якщо це зійде йому з рук, то зійде і РФ. Якщо не зійде лукашенку, то теж нічого страшного, не дуже він нам був дорогий, а за Білорусь після його ліквідації можна поборотися і гібридними методами.

  • Армія ворога переходить до екстрених заходів

    Армія ворога переходить до екстрених заходів

    Історія останніх майже двох сотень років дає підстави вважати, що стан справ із збройними силами чи то російської імперії, совка чи федерації досить точно можна оцінювати за деякими особливостями використання військово-морського флоту. Саме флот тут є деяким індикаторам з кількох причин і, як це не дивно, загальною причиною тут є імпортозаміщення. Запитай кого, що це за явище і звідки пішло, напевно, відповідь буде приблизно такою: все пішло від закликів прутіна, які він висунув років 10 тому.

    Але всім добре відомо, що прутін не здатний вигадувати щось нове, а бере те, що вже було. Простіше кажучи, фюрер – такий самий плагіатор у політиці, як і Сява у музиці. У нього немає нічого свого, що можна було б згадати. Копни будь-яку його ініціативу і виявиться, що щось подібне вже було у виконанні когось із царів, Гітлера чи Сталіна. З імпортозаміщенням – та сама історія.

    Далі текст мовою оригіналу.

    Само название лепрозория – чистой воды импортозамещение. Допетровская история на три четверти – импортозамещение. И если для нас это очевидно, поскольку мы более имели менее, знаем свою историю и то, что противник у нас украл, то иностранцам – сложнее, но и им вполне можно пояснить, что это такое и как это работает. Для этого нужно взять кусок их истории и сравнить его с тем, как это же самое излагается в мордоре.

    Оказывается, весь остальной мир, кроме мордора, учит не историю, а сплошную русофобию. Ведь сами они считают, что все значимые открытия и изобретения были сделаны их Кулибиным и Калашниковыми, а весь мир приписал эти открытия другим мужикам. Первый паровоз, самолет, ракету, радио и прочее сделали именно они, так все и написано в их учебниках истории. Все эти Фарадеи, Теслы, Маркони и прочие сделали свои открытия уже после того, как самородки из го*на и палок уже все изобрели и построили. Про Архимеда и вовсе – молчу, поскольку арии – прямые предки, анлрофагов, прародителей мокшерусов, были источниками знаний, который подло скозлил этот житель Сиракуз.

    И что это если не вариант импортозамещения? Просто сейчас импортозамещение имеет более материальный и даже меркантильный вид, а ранее востребовано было замещение величия, что и было сделано путем назначения Калашникова вместо Шмайсера и далее – по списку. Но в нашем случае этот факт важен потому, что в середине 19 века Кулибины еще не собрали свой первый в мире самолет и потому авиации тогда банально не было, а флот – был, и вот с тех пор можно отследить закономерности, которые продолжаются вплоть до сего дня.

    Суть этого явления сводится к тому, что флот всегда был такой себе любимой имперской забавой, и его всегда делали чем-то образцово показательным, дабы видом своим он внушал всем страх и подчеркивал величие. Не зря же один из исторических персонажей мордора как-то сказал: «У нас есть два союзника: дураки и дороги… Ну еще и флот». А на деле все выглядело до банального просто.

    Как только начиналась реальная война со страной, которая имела свой флот, то можно было брать секундомер и отсчитывать время, за которое этот самый грозный флот либо будет банально и собственноручно утоплен, либо будет загнан на базы, где с кораблей снимут пушки и цветные металлы. Редкие случаи, когда флот таки зазевался и своевременно не выполнил один из двух указанных выше маневров, заканчивались очень плохо. После одного такого неудачного расклада слово «Цусима» стало нарицательным и потому от алгоритма старались не отвлекаться.

    Во время Крымской войны, в середине 19 века, японской войны – в начале 20 века и чуть позже – во время Первой Мировой войны и далее Второй Мировой войны, всегда было одно и то же. Флот не мог вести именно флотских баталий и потому стремился как можно быстрее смыться к берегу, после чего личный состав кораблей списывался на берег – в пехоту. Правда, их историки это поэтично называли «морской пехотой», хотя таковой моряки не были априори.

    Те страны, которые имели подразделения морской пехоты, всегда формировали их отдельно и с самого начала под свойственные именно таким подразделениям, функции. Это не были списанные с корабля матросы, а военнослужащие, изначально пришедшие служить в морскую пехоту и потому имеющие специфический боевой опыт, обмундирование и снаряжение.

    Вот под эту морскую пехоту и пытались подделаться списанные морячки. Очевидно, что ценность их на суше была намного ниже простой пехоты, которая обучена именно к такого рода боям и потому, потери личного состава подразделений, сформированных из бывших матросов, всегда были огромными, а толку от них было куда меньше, чем от обычной пехоты. Тем не менее, позорное явление бездействия флота по своему прямому назначению и использование экипажей кораблей в режиме пушечного мяса, необученного для ведения сухопутных боев, прикрыли поэтическим названием не просто «морская пехота», но и «черная смерть». Якобы там, куда бросали бывших морячков, противник был в ужесе от того, что выделывали моряки.

    На самом деле, ничего этого не было и быть не могло. Даже если допустить, что как военные моряки они были очень классными специалистами, что вряд ли, поскольку никаких морских баталий они никогда не выигрывали и даже бежали от них как могли, то на суше они становились обычными новобранцами, которых надо учить премудростям пехотного боя. Но поскольку эта публика пришла не с улицы, а с кораблей, то гонору там – хоть отбавляй и можно не сомневаться в том, с каким презрением они относились как самой пехоте, так и к тем навыкам, которые им надо было перенимать у пехотинцев.

    Так что определение «черная смерть» приемлема только в одном случае – по несопоставимо большому количеству трупов в черных бушлатах, остававшихся после каждого боя. Так было во всех войнах, о которых мы писали выше и нет ни одного подтвержденного факта Виктории этой публики, на сухопутном театре военныз действий. Везде, где они держали оборону, она была провалена и везде, где они сами шли в наступление, их банально крошили в хлам, пока «черная смерть» не кончалась сама собой и не переходила в разряд «безвозвратные потери».

    А все это интересно в том смысле, что сразу несколько источников из недр армии орков сообщают о том, что там начали списывать личный состав боевых кораблей в «морскую пехоту». Здесь тоже не стали оригинальничать и при первом же шухере – отвели свои корабли подальше от драки и начали снимать с них личный состав, чтобы бросить в окопы как пехотинцев. Ничего нового, все те же самые приемы, что были и раньше. Единственное дополнение к этой картине состоит в том, что в окопы стали списывать и ракетчиков. А как говорит история это – шаг отчаянья, когда внутри их вооруженных сил уже вынуждены переходить к экстренным мерам, поскольку качественно затыкать дыры уже нечем. Ну что же, быть посему. И главное, история говорит о том, что после появления на фронте списанных моряков, дело всегда заканчивается поражением и/или полным разгромом. Так что черные ласточки уже полетели.

  • Оборона чи наступ: про важливість визначення стратегії війни

    Оборона чи наступ: про важливість визначення стратегії війни

    Визначення стратегії війни – це вибір правильного методу використання рессурсів, правильного методу підготовки та застосування військ, і це інтелектуальне рішення, щоб вберегти країну від виснаження у тривалій війні.

    Цитата від Ліддел-Гарта це чітко визначає:

    “Ефективність дій армій залежить від розвитку нових методів, ціль яких полягає:

    1) в просачуванні (інфільтрації) військ через лінію фронту та встановленні контролю над територією, а не в захопленні оборонних рубежів;

    2) в практично можливій паралізації дій противника, а не в теоретично задуманому розгромі його сил.

    Плинність може забезпечити успіх там, де концентрація сил створює небезпечну жорсткість…

    Проблема неагресивної країни полягає в тому, щоб знайти таку форму стратегії, яка б підходила для здійснення обмежених цілей найбільш економним шляхом. На перший погляд може здатися, що оборона є найбільш економним методом ведення війни. Але це означає, що довелось б притримуватись позиційної оборони, яка, як свідчить історія, слугує надзвичайно ненадійним засобом. Економія сил та успіх краще за все забезпечуються поєднанням оборонних та наступальних дій, заснованих на високій мобільності, яка дає можливість завдавати швидкі потужні контрудари”.

    “Стратегія непрямих дій”, Ліддел-Гарт, 1954 рік. Кращий підручник по стратегії, в якому передбачені ті самі принципи, за якими ведеться і наша війна.

  • Як тільки Путін помре, путінізм випустить дух разом з ним

    Як тільки Путін помре, путінізм випустить дух разом з ним

    У листопаді 1999 року, на 100 днів прем’єрства Володимира Путіна, я написав для українського тижневика “Дзеркало тижня” статтю “Каудільйо” – про те, якою буде Росія, коли її очолить Володимир Путін.

    Багато років я вважав цей текст одним із найважливіших у своїй професійній роботі, оскільки він дозволив точно окреслити контури майбутнього.

    “Це буде держава, в якій влада спиратиметься… на спецслужби й армійську верхівку. У цій державі буде згуртована еліта – і політична, і економічна. Опозиція вітатиме принципові рішення влади, критикуючи лише їхні окремі деталі. Сепаратизм на якесь це. час стане історичним явищем.У цій державі не буде свободи слова. Більшості населення все це буде неважливо. Більшість буде впевнена, що будує сильну Росію, готову покінчити з тероризмом, корупцією та економічною кризою. .

    Словом, я був переконаний, що Росія Путіна буде схожа на пізньофранкістську Іспанію, Путін – на старіючого Франка, тим більше що генерал і підполковник мали одну важливу об’єднуючу рису – непоказність. Але тепер, коли Путін розв’язав велику війну в Європі, я маю право запитати себе: а де зупинився мій прогноз? Провіщаючи похмуру Росію майбутнього, невже я не міг зрозуміти, що така Росія обов’язково стане країною реваншу? Що Путін – не Франка, а Гітлер?

    І все ж таки – Франка. Лідери радикального фашизму – і Гітлер, і Муссоліні – були справжніми революціонерами, тільки правими. Вони сиділи у в’язницях, влаштовували путчі та марші, боролися за владу, хотіли зруйнувати державні системи в Німеччині та Італії, побудувати справжню “нову державу” – зрозуміло, з агресивними імперськими амбіціями.

    Путін – не революціонер, а контрреволюціонер. За жодну владу він не боровся, носив валізи за Собчаком і допомагав родичам Єльцина позбутися генерального прокурора за допомогою кіно з повіями. Якщо таку людину хтось серйозно назве політиком і революціонером, тоді прошу вважати мене солістом балету Маріїнського театру. Путін – ніхто і звати його ніяк. Але, як і будь-яка посередність, тим більше посередність із сумним бекграундом чекіста, він стурбований виключно поверненням у минуле та збереженням влади. Точніше, навіть не так. Він вважає, що реставрація минулого – це і є шлях до збереження влади. А оскільки в минулому був Радянський Союз, він і його хоче реставрувати. Як уміє, звісно. Думав за три дні, а тут така невдача.

    Тому навіть порівняння з Франком образливим для Франка. Каудільйо все ж таки був генералісимусом армії, що боролася за владу в Іспанії з легітимним урядом країни. І влада одержав не з рук родичів правителя, а завоював на полі бою. І все ж таки Франко, за всієї його масштабності порівняно з Путіним, мав у розпорядженні лише одну політичну програму – програму реставрації. Саме тому після його смерті франкістська держава розсипалася за кілька років, похована аж ніяк не революціонерами, а офіційним наступником каудильйо королем Хуаном Карлосом та чиновниками режиму.

    Путін теж не може запропонувати Росії та світу нічого, окрім повернення у минуле. Всі ці марення про Радянський Союз, всі ці розмови про “традиційні цінності”, “нашу мораль та їхню аморальність”, вся ця боротьба зі сьогоденням і майбутнім – точне свідчення політичного та інтелектуального безсилля. Так, звичайно, можна замінити аргументи ракетами та вбивствами. Але вбивство імпотентом партнера, якого він не здатний задовольнити, – це все ж таки вбивство, а не статевий акт. І навіть якщо вбивця бігатиме навколо тіла з хрестом і волатиме про “традиційні цінності”, він все одно нікого не задовольнить і не запліднить. Це крики розпачу.

    Саме тому вся політика, все життя Путіна – це крики розпачу. Ця випадкова і безглузда людина в Кремлі не здатна нічого побудувати, нічого придумати, окрім як нарікати в минуле з упертістю старіючого ішака. Усі ці “діди воювали”, “можемо повторити”, всі ці сакральності та інші безумства – звідти ж. І зрозуміло, що поки що він живий і при владі – всі його бояться і погоджуються, що так, у минулому дуже добре, насправді погано, а майбутньому не бувати, заспокойся, дідусь: один президент, одна країна, одна Дугіна.

    Але як тільки він помре чи втратить владу, путінізм випустить дух разом з ним – тому що минуле ніколи, ну ніколи не перемагає майбутнє, навіть якщо стріляє у майбутнє з “Калібрів”. І якщо про нього колись і згадуватимуть, то тільки як про людину, яка занурила Росію у криваве лайно війни з Україною.

    Оскільки від лайна походить не дуже приємний запах, росіяни спробують згадувати його не дуже часто.

  • Навіщо Лукашенко привітав Україну з Днем незалежності

    Навіщо Лукашенко привітав Україну з Днем незалежності

    Думаю, багато хто недооцінює той факт, що Лукашенко привітав Україну з Днем незалежності.

    Так, звичайно, це лицемірство на межі скотства, і жодному слову вусатого про “мирне небо” ні в якому разі вірити не можна.
    Але тут важливе інше. Цим привітанням він публічно поставив під питання можливість досягнення головної мети російської війни – ліквідацію тієї самої незалежності. Він ніби подає сигнали Україні: “Мені викручують руки, змушуючи допомагати у війні проти вас, але взагалі в глибині душі я завжди вірив у вас”.

    Звичайно, це повна херня. Але тут важливе інше: це нечувана зухвалість на адресу Москви.

    Якби Лукашенко був упевнений у перемозі Росії або хоча б просто бачив, що Путін має реалістичні шанси на таку перемогу, то нізащо не став би так демонстративно ставити під питання потенції московського фюрера.

    Однак він приблизно знає ситуацію на фронтах і розуміє, в якому напрямку вона розвиватиметься. І розуміючи – робить висновки, намагаючись хеджувати ризики.

    Його привітання треба інтерпретувати так: “Перемога Путіна все менш ймовірна, настав час думати про те, що робити, коли Росія почне сипатися”.

    Втім, у будь-якому випадку треба пам’ятати, що він тут дбає виключно про власну шкуру, і якщо на фронтах ситуація знову зміниться, то він моментально проверне цей же фінт у зворотному напрямку.

  • Путін отримав від українців потужної прочуханки, здувся і скис

    Путін отримав від українців потужної прочуханки, здувся і скис

    Здувся?
    (оптимістичне)

    Світова преса пише, що Кремль посилає сигнали про свою готовність до перемир’я. “Чесний Старий” Явлінський сміливо, можна сказати відчайдушно вимагає того, що і так хоче Путін.

    Війна не просто зайшла в глухий кут. Відчувається, що у Путіна зник драйв. Невдала, тривала війна, його більше не вставляє, він емоційно перегорів. Це видно і по тактиці російських військ останнім часом.

    Перед війною кремлівський маніяк був на підйомі, його ніздрі лоскотав запах близької крові. Але, отримавши від українців потужної прочуханки, він здувся і скис. Як сказано в радянській частівці: “хер зламався у бика”.

    Соратники спробували поворушити старого садиста свіжим трупом Дар’ї Дугіної. Мовляв, побачить і як вдарить “по центрах прийняття рішень”. Але і це не допомогло. Всякі Прилепіни і Симоньян чекають від нього підвищення ставок у війні: загальної мобілізації, повної мілітаризації економіки, масованих ударів по штабах противника. Але все це вимагає сил, часу, рішучості, яких, схоже, ні у нього, ні у його режиму, на щастя, більше немає.

  • У українців є місія, яка, можливо, змінить 21 століття

    У українців є місія, яка, можливо, змінить 21 століття

    В України та українців є місія, яка, можливо, змінить 21 століття. Над нами іноді кепкують, коли в нас або “зрада” або “перемога”. І нічого посередині. Але в нашому світі потрібно чітко розрізняти, де Добро і де Зло. Хотіти і бути здатним жертвувати у боротьбі за перше і проти другого. Цього катастрофічно не вистачає люблячому комфорт Заходу, але це передумова його виживання.

    Україна – це простір людей, Росіїя – її антипод. Люди, що мають справжні цінності і готові за них боротися до кінця – довести це світові – є нашою місією. Тепер в нас спільна доля із цивілізованим світом, якщо виграємо ми, виграє і він. Тому і День Незалежності має святкувати разом з нами. Як своє свято.

    Щоб «Слава Україні! Героям Слава!» говорив весь світ, розуміючи значення цих слів. Може і з акцентом, але зі спільним серцем. З Днем Незалежності!

  • Принципово нова ситуація. Три висновки після другого саміту “Кримської платформи”

    Принципово нова ситуація. Три висновки після другого саміту “Кримської платформи”

    23 серпня відбувся другий саміт «Кримської платформи». Як минулого року, так і зараз це одна з головних зовнішньополітичних подій року для України.

    У нинішньому саміті «Кримської платформи» для мене мають значення не стільки конкретні промови (а цікавих і показових заяв було багато – від жорсткої і принципової позиції Президента Зеленського до закликів готуватись до затяжної війни і спростувань «втоми від війни» з боку деяких учасників саміту, і багато чого іншого), не стільки нюанси і деталі цього саміту, а контекст і загальне значення «Кримської платформи» в нинішніх умовах повномасштабної війни росії проти України.

    Висновок перший – «Кримська платформа» не просто продовжує свою діяльність, а виходить на новий рівень і розширює свої масштаби. Навіть за суто кількісним виміром – у цьогорічному саміті «Кримської платформи» взяли участь представники 60 країн та міжнародних організацій (у минулому році – 46), причому на вищому рівні (керівників держав та урядів) – близько 40 країн (у минулому році – 15). Цього разу до «Кримської платформи» приєднались і деякі країни Африки та Американського континенту. Дуже важливо, що це відбувається в умовах повномасштабної війни, і зараз сам факт участі в саміті «Кримської платформи» є проявом активної солідарності з Україною і прямої підтримки нашої країни. Також особливо відзначу, що Президент Польщі Анджей Дуда особисто приїхав до Києва для участі в саміті «Кримської платформи», не зважаючи на очевидні небезпеки ймовірних російських обстрілів столиці України.

    Висновок другий – тема деокупації Криму переходить з абстрактно-теоретичної, інформаційно-дипломатичної площини на практичний рівень. Про деокупацію Криму прямо починає говорити українська влада – Президент Зеленський та інші офіційні особи, і це підтримують наші найближчі партнери. А інші починають до цього звикати. Перемога у нинішній війні проти російської агресії означає для нас повне звільнення всіх окупованих територій, включно з Кримом. І в цьому питанні є повний консенсус між державним керівництвом країни і українським суспільством. Якщо минулого року головне завдання «Кримської платформи» полягало в тому, щоб не дати міжнародній спільноті забути про Крим, про російську окупацію Криму, про український статус Криму, то зараз починає виникати принципово нова ситуація. Війна поступово починає переміщуватись і на Кримський півострів. Точкові удари Збройних Сил України і Українського спротиву по військових об’єктах в Криму – тому свідчення. І це лише початок.

    Висновок третій – і дипломатична робота «Кримської платформи» і практична діяльність Збройних Сил України і Українського спротиву в Криму демонструють, що Крим не є недоторканою «червоною лінією» у військово-політичному протистоянні України і росії. У москві якраз наполягали, що статус Криму «поза обговоренням», і частково (скоріше неформально) кремлю вдалося реалізувати цю позицію через Мінські домовленості, в яких тему Криму оминули. Зараз українська позиція кардинально інакша – принципове і наполегливе просування теми про український статус Криму в міжнародному контексті. І навіть просто формальне визнання українського статусу Криму з точки зору міжнародного права (як це зробив Президент Туреччини Ердоган і деякі інші учасники саміту «Кримської платформи») легітимізує наше право на деокупацію Криму, зокрема і у військовий спосіб.

  • 189 повітряних тривог: Путін повівся як класичний чоловік-аб’юзер, від якого пішла дружина

    189 повітряних тривог: Путін повівся як класичний чоловік-аб’юзер, від якого пішла дружина

    Не твоя, ось ти і бісишся.

    189 повітряних тривог. Рекорд. Так Путін привітав нас з Днем Незалежності. Росіяни тижнями накопичували ракети, щоб потім в один день вдарити більш масово, ніж ми звикли. Щоб у Києві час без тривог був коротшим, ніж час з тривогами.

    Чи був у цьому військовий сенс? Навряд. Це як відкривати метро до пам’ятної дати. Тупа радянська традиція. Що це було тоді? Типова істерика. Від безсилля.

    Істерики йдуть в хід, коли інших аргументів не залишилося. Коли перестав працювати навіть аргумент військової сили. Істерики – це завжди як явка з повинною. Визнання своєї поразки.

    Путін повівся як класичний чоловік-аб’юзер, від якого пішла дружина, а він на річницю розставання влаштував дебош і п’яним кричав, що вона тільки його. Укотре продемонструвавши, що колишня дружина ухвалила правильне рішення. Позбувшись від цього неадеквата.

    Путін хотів зіпсувати свято? І навпаки підкреслив його важливість. Ті гості, хто хотів нас привітати, і так прийшли. Важливі гості та справжні друзі. А парад на Хрещатику цього року такий, якому не страшні російські ракети.

    Путін знову показав причини війни. Не міфічний вступ до НАТО, якого б не було. Ні осоружні денацифікації і демілітаризації. Це саме українська незалежність. Вона не дає йому спати ночами. І з нею він нічого не може вдіяти.

    Путін кричав про НАТО, яке повзе до кордонів Росії. Але фіни і шведи вступили в НАТО, і Путін зміг відповісти тільки чорним піаром на фінську прем’єр-міністрерку. А українська незалежність змусила його почати війну. Поставити все на кін. І програти. Ми ще не виграли, ми платимо шалену ціну за незалежність, але Путін вже програв.

    І він це знає. І тому влаштовує істерики від безсилля на День Незалежності України. Найважливіший день для нього в році.

    І найважливіший день для нас. Тепер найважливіший.

  • Путін діє за чеченським сценарієм

    Путін діє за чеченським сценарієм

    Істерія, яку російські політики та пропагандисти влаштували навколо загибелі мало кому відомої пропагандистки Дарії Дугіної, на перший погляд виглядає безглуздою

    Будь-яка розсудлива людина розуміє, що українським спецслужбам не потрібна якась там Дугіна. Навіть її батько, пихатий графоман Олександр Дугін, ні на що не впливає. Коли кажуть, що він є ідейним натхненником Путіна, це виглядає смішно. Путін – офіцер КДБ. А Дугін – агент КДБ. Це просто однакові погляди на світ. У Путіна вони завжди були такими, пише Віталій Портніков для espreso.tv.

    Але Путін знає, навіщо йому це все. Не випадково він сам бере участь у комедії та навіть нагородив загиблу пропагандистку орденом. Він діє за чеченським сценарієм. Йому треба зобразити українців терористами та вбивцями насамперед в очах власної аудиторії. Йому потрібно, щоб росіяни ненавиділи, боялися і схвалювали будь-які страшні злочини своєї країни та армії – які б ще “червоні лінії” не перейшли мерзотники з Кремля.

  • Удар по курнику Пєтушиліна

    Удар по курнику Пєтушиліна

    Поки що немає офіційних підтверджень від ЗСУ, але в Мережі з’явилося вже кілька відео прильоту по будівлі окупаційної адміністрації Донецька. Цю будівлю ще називають «адміністрація Пеніса Душиліна», хоча самого пацієнта наші там називають Пєтушіліним. Загалом це ні на що не впливає, оскільки його не було в будівлі, а тому – гриль саме за його участю цього разу не вийшов. Тому міркувати про кулінарні аспекти заходу поки що не доводиться і пошук відмінностей страв «Півень у власному соку» або «Качка по Пекінськи» з соусом «Дугинський, фашистський» не має сенсу.

    Тим не менш, очевидці розповідають про те, що по будівлі було кілька прильотів і масштаб руйнувань можна оцінити лише приблизно, проте вже зрозуміло, що це був невеликий калібр і цілком можливо, що це була робота далекобійної, ствольної артилерії. Але розповіді пацієнта з відео, яке розташоване нижче, про пряме наведення, виглядають навіть не безглуздо, а симптоматично. Публіка в цій країні взагалі рідко замислюється над тим, що їй кажуть чи вона сама говорить. У даному випадку, якби по будівлі хтось відстрілявся прямим наведенням, то це було б виконано саме гарматою, що стоїть за кількасот метрів від будівлі. Пацієнт навіть не зрозумів, що він щойно наляпав своєю мовою.

    З іншого боку, цей діяч виглядає піонером-тимурівцем, порівняно з головою військового відомства, що говорить, – Конашенковим. Якщо всерйоз сприймати те, що він несе, то виявиться, що вони вже знищили танків, літаків, ракет, хаймарсів, ППО та решти, що належить ЗСУ, стільки, що його не було і не могло бути на озброєнні нашої армії в принципі. А щодо західних озброєнь, то вже був випадок, коли виробники публічно заявляли про те, що вони ніколи не виробляли такої кількості виробів, про знищення яких відзвітував цей діяч.

    Загалом, якби Конашенков мав те, що має бути у військового – честь, він давно б застрелився з табельного нагана, причому – з контрольним пострілом. І щось нам підказує, що, зрештою, воно так і буде. Таким чином, на його фоні цей дурень, що розповідає про удари по сідалу Петушкиліна, виглядає вже не таким уже безглуздим і відірваним. Якщо йому не здалося і туди справді прилетіло кілька пельменів, то це зайвий раз говорить про те, що наші артилеристи працюють із феноменальною, можна сказати – з хірургічною точністю.

    Саме такі удари є привітом для тих, хто хотів захопити Київ за три дні, а тепер щось розповідають про удари по центрах ухвалення рішень. Ось такі прильоти є чимось на кшталт анонсів чи трейлерів до того, що на цю публіку чекає у найближчій перспективі. Удар по штабу ЧФ та курнику Пєтушиліна ніби каже відповідній публіці, що ми можемо вкласти як мінімум 155-мм листівку прямо в задню кишеню твоїх штанів і для цього нам достатньо знати, де ти знаходишся. Жодні бодігарди, ні повністю неголений спецназ, ні в’ялий прутин, ніхто тебе не врятує. Точне місце та час це все, що потрібне для твого випаровування. Такий психоз завжди веде до одного й того ж – чисток ближнього кола, яке якраз і може злити ці дані. Адже вже давно відомо, що саме покарання може бути не таким страшним, як його очікування. І сьогоднішні прильоти говорять про те, що чекати залишилося недовго.

  • Дашку, з усією очевидністю, взагалі ніхто не підривав

    Дашку, з усією очевидністю, взагалі ніхто не підривав

    Ні. Ну, добре ж сиділи. Наталія Вовк з котом на номерах ДНР приїхала прямо з Правого сектора, підклала Дашці під днище чотириста грам тротилу, машина горіла як мартенівська піч три хвилини, після чого “тіло водія неможливо ідентифікувати, імовірно, це жінка”.

    Так. Слухаю ваші нові версії. Версія, що Дашку підірвав підмосковний мер за крисятництво на будівництві, або ФСБ за крисятництво на розпилі бабла ЛеПенши, або якась там недоумкувата Народна армія Іллі Пономарьова, скасовуються.

    З тієї простої причини, що Дашку, з усією очевидністю, взагалі ніхто не підривав. І, швидше за все, “у труні лежить жива”. І Наталю Вовк, напевно, ми теж більше ніколи не побачимо. Тому що “імовірно жінка” повинна ж все-таки в машині згоріти-то, ну. А нова Наталія Вовк з обличчям Дар’ї Дугіної післязавтра поїде, скажімо, в Маяму. Ну і заодно ось вам новий Хорст Вессель і давай бомбити Естонію. Чомусь ніяких інших версій у мене не залишилося. Ваші варіанти?

  • Що ховається під операцією ФСБ «вбивство святої Даріі Дугіної»

    Що ховається під операцією ФСБ «вбивство святої Даріі Дугіної»

    ФСБ показує нам дешеве продовження культового фільма «Леон-кіллер» під назваю «вбивство святої Даріі Дугіної». Як і з багатьма продовженнями, ця стрічка не дотягує до оригіналу, ні рівнем сюжета, ні акторською грою, і сценариста, здається, позичили із дешевих серіалів. Проте, принаймі, ми побачили, що нелюди з ФСБ також люди і вони також в дитинстві були закохані у тендітну Наталі Портман. Як кажуть класикі – «ничто человеческое им не чуждо».

    Але то особисті сексуальні проблеми офіцерів ФСБ.

    Нам має бути цікаве інше питання. Те що ми бачимо, це «для чогось» чи «від чогось».

    А саме – ця історія інспірована ФСБ з самого початку для якоїсь своєі черговоі пакості, чи вони видумали її на ходу, щоб відволікти від іншої версії. Варіант, що то українська розвідка залишимо на відкуп «хорошим руським» аля Ксюша Собчак. Бо звичайна українська логіка каже, що ніхто в Україні ту Дашу не знав і не хотів знати, а одже вбивати її ні в кого не було сенсу. Трошки більше сенсу було б у версії бажання вбити самого Дугіна, його в Україні трохи знали, особливо Арестович. Але ФСБ само закриває очі на цю очевидну версію, тим більше що сам Дугін наче мав їхати у цьому ж авто, але пересів. Закриває, бо каже, що українська Нікіта із дочкою і кішкою цілеспрямовано поселилися в будинок саме Дугіної, а одже, вказують росіяни, саме її чомусь і обрали жертвою.

    І сама така наполегливість ФСБ робить основною версією план «від чогось», тобто відведення від якоїсь вірної версії, яка їм самим не до вподоби. Що то може бути? Що намагаютьчя приховати росіяни?

    Навіщо вбивають? Перш за все гроші. Ви скажите, де божевільний Дугін, а де великі гроші? І начебто логічне питання. Але ніт. Дугін, як виявляється, був дуже системним психом. Через його фашиські організації ФСБ чи хто там у них за це віповідає, встановлювали контакти з іншими європейськими фашистами. Наприклад, з італійськими популістами. Які згідно розлідуванням журналістів особисто прилітали в Москву за баблом (ох уж ця стара італійська школа), на відміну від тієї самої Марі Ліпен. І, як виявляється, прилітали і спілкувалися в тому числі із Дугіним. А назад везли спортивні сумки з готівкою. І навіть називають суми, які доходили до 20 мільйонів баксів за візит. Достатньо причин, щоб мотивувати на вбивство. Тим більше, що зараз якраз у Італії розслідують цю тему. І Дугін міг стати не бажаним свідком, або виявитись дуже жадібним фашістом. Не випадково ж його доньку підірвали не у ладі. А ми ж пам ятаємо про стару італійську школу. Та й про звички російських спецслужб не забуваємо. Бо, наприклад, так само був вбитий Павло Шеремета у Києві.

    Одже, якщо ця версія правдива, то ФСБ б точно не могла б її світити. І тоді на коліні міг народитися божевільний сценарій Леон-кіллер 2, де замість куста є кіт. Ну бо куди зараз без кота. І в головній ролі жінка. Бо це в тренді.

    Плюс, накидати повний набір об’єктів для ненависті в одне місце. Українка з Азову, яка працювала на олігарха Ахметова у його футбрльному клубі, на британському авто, на казахських номерах та й потім через естонський кордон. Оце коктейль. Зшибає з ніг відразу.
    Друга версія – вони самі з самого початку самі спланували цю операцію і чомусь обрали на роль сакральної жертви дочку Дугіна. В рамках цієї версії, до речі, не виключено, що ми ще не додивилися кіно до кінця і вбивця ще вийде каятись десь у Угорщині.

    Навіщо це їм? А хто зна. Багато може бути причин, хоч жодна не тягне на нормальну версію. І елемент інформаційної війни (дивіться, українці такі ж самі, то ж не можна вважати Росію терористом). І дегуманізація українськіх жінок і дітей (і навіть котів). І спроба мобілізація суспільства в Росії. Чи навіть виправдовування якихось масових бомбардувань. А може й все разом. Бо інформаційну війну Росія програє. Бо навіть своїм треба пояснювати Бучу. Бо…

    Багато варіантів. І вгадати важко. Бо чогось очевидного нема. Бо не потрібно виправдовувати бомбардування після 24 лютого. Бо мобілізацію як не хотіли проводити в Росії так і не хочуть. А юна фашисточка Дугіна навіть там мало кому відома, у Росії. Тому така собі з неї сакральна жертва. Але ж ми пам’ятаємо, що ця війна називалася «стрибог мангуста» і з самого початку замість топових провокацій вони бомбили сортири під Ростовом. То ж може і тут все вкрали по дорозі. Якщо ця версія вірна, ти нас ще чекають неприємні сюрпризи. Хоча, хіба хтось очікував від росіян чогось іншого?

  • Чи влаштує Путін “ракетний Армагеддон” у Києві до Дня Незалежності

    Чи влаштує Путін “ракетний Армагеддон” у Києві до Дня Незалежності

    Останні кілька тижнів у ЗМІ та соцмережах ледь не головним питанням є “Чи вдарить Путін по Києву 24 серпня?”

    Ажіотаж підігрівається і рішенням влади України перевести працівників “урядового кварталу” в режим онлайн на цьому тижні, а також скоротити час роботи метрополітену.

    Цілком логічне рішення, виходячи з логіки “краще переб..ти, ніж недо.. “. А також враховуючи фанатичну любов путлера до різних дат. Нагадаю, що в 2014-му регулярні війська рф зайшли в Україну саме напередодні 24 серпня, щоб влаштувати “Іловайський котел”.

    Але я все-таки схиляюся до висновку про те, що “ракетного Армагеддону” з ударами “по центрах ухвалення рішень”, до яких закликає вся пропагандистська шелупонь Кремля зараз (особливо після убивства дочки Дугіна), не буде.

    Розглянемо основні мотиви та їх доцільність:

    1. Акт залякування?

    Так за пів року в Кремлі вже повинні були зрозуміти, що кожна нова ракета, яка прилетіла в Україну, кожна нова безневинна жертва, чи то жінка, стара людина, дитина або просто випадковий перехожий, має абсолютно протилежний ефект.

    Навпаки, українці згуртовуються ще сильніше і ще більше починають ненавидіти особисто путлера і росіян в цілому.

    2. Вбити Зеленського?

    Зрозуміло, що він не буде в цей день сидіти в своєму кабінеті і чекати “прильоту”.

    Витратити десятки мільйонів доларів на ракетний залп, більшість з яких зіб’є ППО? А якщо навіть ті, що залишилися, долетять і вразять цілі?

    До чого це призведе? До нових невинних жертв серед мирного населення. І не дай Бог, загибелі іноземних дипломатів.

    Поруч з будівлею ВР, наприклад, знаходиться Посольство Китаю. Ви уявляєте рівень скандалу і наслідків для рашистів і особисто Путіна?

    А враховуючи рукожопість і “точність високоточної зброї”, ризики дуже великі.

    Я вже не кажу про те, що це буде сприйнято Заходом як черговий терористичний акт і посприяє введенню нових санкцій. А хіба для цього Ердоган приїжджав на зустріч із Зеленським з пропозиціями про переговори з пуйлом?

    3. Новий наступ на Київ?

    Ну це потрібно бути повним ідіотом, щоб прив’язати його до такої дати.

    Війна все більше має ознак переходу в затяжну стадію з перспективою продовження бойових дій в наступному році.

    Так, спроби наступу рашистів на півдні і зміни балансу сил ще напевно будуть до настання холодів. Але як мінімум з 9-го травня (якщо не раніше), сакральної для путінського режиму дати, Кремль відійшов від прив’язки досягнення будь-яких серйозних успіхів до конкретного “червоного дня календаря”.

    Щось, звичайно, можуть запустити, щоб спробувати зіпсувати нам свято. Але вже навряд чи масований обстріл Києва, про який пишуть всі, кому не лінь. І тим більше новий наступ на Київ. Якщо він і буде, то точно пізніше. Поки вони до цього не готові. І Лукашенко все ще брикається, усвідомлюючи наслідки особисто для себе.

  • Заручниця “русского мира”

    Заручниця “русского мира”

    У Харкові є меморіал воїнам-інтернаціоналістам.

    Біла колона та мармурові плити по колу. На кожній – географія, рік та імена. Крім звичного Афганістану, там Західна Україна (1939), Фінляндія (1939), Угорщина (1956) і Чехословаччина (1968). Хороше нагадування про те, що ще недавно ми всі були “бурятами” імперських воєн.

    Меморіал продовжує стояти. Навіть якщо його знесуть – країною розкидані сотні пам’яток тим, хто воював в Афганістані. І це теж про те, в який саме момент етика перемагає інерцію. І як нам бути з тими сторінками власної історії, які далекі від морально-етичного п’єдесталу.

    Я думаю про це щоразу, коли йдеться про Білорусь.

    Кожна ракета, яка прилетіла з її території, змушує нас риторично стирати межу між Москвою та Мінськом. Путін свідомо робить Білорусь співучасником війни та намагається пов’язати її кров’ю. Намагається стерти межу між своєю країною та тією, на території якої підписували угоду про розпуск СРСР.

    При цьому навряд чи йому вдасться швидко обнулити білоруську ідентичність. Якою б контурною вона не була, але тридцятирічний досвід життя в окремій країні навряд чи вдасться перекреслити. І успіх виживання цієї ідентичності у тому числі пов’язаний із питанням про те, як сприйматимуть її носіїв мешканці сусідніх країн. Насамперед – України.

    Немає нічого простішого, ніж оголосити білорусів співучасниками війни. Оголосити частиною “русского мира” і допускати спілкування лише після прилюдного покаяння. Створити ситуацію, в якій носії білоруської ідентичності відчуватимуть не лише пряму загрозу зі сходу, а й інституційне відторгнення з півдня.

    А можна сприймати Білорусь як окуповану Росією територію. Ставитися до неї не як до співучасниці війни, а як до заручниці. Розділяти росіян та білорусів – залишаючи другим національну ідентичність як лазівку для тих, хто не хоче розчинитись у плавильному котлі “русского мира”.

    І цей другий підхід свого часу був застосований до самих українців. Ми не каялися за участь у придушенні повстання в Угорщині. Від нас не вимагали вибачатися за розгром Празької весни чи за вторгнення до Фінляндії. У нас досі по всій країні стоять пам’ятники воїнам-афганцям. Нам лише тепер кидається в очі вся безглуздість харківського монумента, а він точно не самотній у масштабах країни.

    Наш процес емансипації від імперського минулого розтягнувся три десятиліття. Деколонізація дісталася назв вулиць лише після 24 лютого. А десять років тому фраза “Слава Україні – Героям Слава!” і зовсім була долею меншості. Хочете зрозуміти білорусів – згадайте самих себе на початку нульових.

    Будь-який наш закид до білорусів колись міг прозвучати і на нашу адресу. Ми теж були чужим гарматним м’ясом. Наші військспеци теж обслуговували чужу техніку. Зрештою, відразу після російсько-грузинської війни третина наших співгромадян звинувачували у її початку Тбілісі, а кожен п’ятий вважав, що “не все так однозначно”. Спокуса придумати себе заднім числом велика – але соціологія все пам’ятає.

    Спочатку прозріння – а вже потім покаяння. Спочатку незалежність – а вже потім ревізія пам’ятників. Спершу набуття національної ідентичності – і лише потім перегляд підручників. Справжня Білорусь – це “спляча країна”, у тому вигляді, в якому “сплячою країною” довгий час була і Україна. І те, що імперія використовує сьогодні Білорусь як плацдарм – нам усім має бути добре знайомим. Адже ми теж були і плацдармом, і казармою, і арсеналом.

    Україні знадобиться свій Єжи Гедройц – для Білорусі. Подібно до того, як поляк Гедройц після Другої світової формулював нові підходи у взаєминах майбутньої Польщі з Литвою та Україною, майбутньому українському “гедройцеві” належить сформулювати політику Києва щодо білорусів. Ту політику, яка дозволить Україні врятувати ідентичність сусідньої країни від зникнення, а самій Білорусі зрештою – опинитися на західному боці нової Берлінської стіни.

    Якщо ми хочемо убезпечити свій північний кордон – там не має бути русского мира. Там має бути білоруський.

  • Чи буде напад з Білорусі на Київ 24 серпня

    Чи буде напад з Білорусі на Київ 24 серпня

    Сьогодні на Прямому каналі запитали, чи вірю я в напад з Білорусі на Київ на 24 серпня.

    Вже трішечки втомився від гуртка свідків російських отвєток та сюрпризів. Тому скажу так.

    З Білорусі росіяни вже, здається, нападали. При неспівставно кращій для себе ситуації. Завершилось найепічнішими триндюлями в їхній новітній історії та ганебною втечею. Навіть трупи закатованих не встигли приховати. Яка логіка змушує вас думати, що вони спробують ще раз, у значно більш скрутних для себе обставинах?

    Те саме стосується розповідей про те, що от зараз ми щось зробимо, росіяни образяться і як ух!
    Не ух, а інше подібне слово. Бо ми вже принизили російські збройні сили та вище державне керівництво такими способами, що на Порнхабі забанять за відео. Ми вже довели їм, що можемо бити по території Російської Федерації та по будь-якій точці окупованого Криму, можемо вбивати їх генералів та колаборантів, топити флагмани, знищувати цілі авіаполки прямо на аеродромах.

    Де отвєточка, я вас питаю?

    А нема отвєточки. І не тому, що вони чекають якоїсь дати, а тому, що складно збирати вибиті зуби зламаними пальцями.
    Просто. Ми. Їх. П**димо.

    А не відповідають вони не тому, що чогось чекають, а тому, що вже нема чим. Ракет залишилося на донишці, а ті, що є, наше ПВО перехоплює значно краще, ніж їхнє – наші. Фронти заклялки, склади палають, авіація горить.

    Тож давайте ви, любі, навчитеся бороти в собі меншовартість та культ тривоги. Давайте ви не будете переоцінювати нашого супротивника. Ми воюємо з огромною махиною, але складається ця машина з ворів, розпиздяїв, боягузів та дегенератів. І ми її б’ємо. І в них все швидше закінчуються опції. І нема в них тузів у рукавах, як і самих рукавів. Є розгубленість та незнання, що ж далі врати своєму плебсу, якому все життя продавали розповіді про те, що живе хоч і в лайні, але в наддержаві.

  • Засяяло світло в кінці тунелю: коли закінчиться війна в Україні

    Засяяло світло в кінці тунелю: коли закінчиться війна в Україні

    Головний підсумок шести місяців протистояння України Росії полягає в тому, що ми з вами, як і раніше, живемо в Україні, а українська армія бореться за незалежність нашої країни. Іншими словами, ми вистояли.

    До того ж, за півроку нам вдалося вимотати збройні сили Російської Федерації до стану відсутності у них наступального потенціалу. Тож сьогодні Росія не може розраховувати на свої війська в плані захоплення великих шматків території. Так, російська армія ще має локальний успіх на окремих ділянках фронту, але просуватися вперед і захоплювати нові території на сьогоднішній день вона вже не в змозі.

    Як сказав головком, генерал Залужний, ми закінчуємо оборонну операцію.

    Ми підійшли до переломного моменту війни з Росією впритул, але він ще поки не настав. Перелом почався тим, що ми зупинили наступ російських військ. Однак наш контрнаступ повністю залежить від західних партнерів, оскільки у нас немає власних ресурсів для ведення війни – це основна проблема.

    Україна зараз приблизно в такій самій ситуації, як Великобританія на початку Другої світової війни, коли Черчілль сказав: “Дайте нам зброю, а решту ми зробимо самі”.

    Якщо Україні дадуть необхідну кількість озброєнь, то далі ми будемо говорити і про корінний перелом, і про контрнаступ, і про вихід на кордони 1991 року, і, звичайно ж, про підписання договору про співіснування двох держав (оскільки у нас спільний кордон, ми будемо змушені якось вирішувати питання сусідства з Росією).

    Втім, ті сили, які залишаються у Російської Федерації, ще дозволяють їй вести війну тієї ж інтенсивності, що й протягом цих шести місяців. На превеликий жаль, у Росії дуже великий ресурс, але і він поступово скорочується. Поки що росіяни можуть вести таку війну, але вже зіткнулися з проблемою нестачі особового складу і зниження якості озброєнь, адже вони змушені знімати зі зберігання старе радянське озброєння і пускати його в бій.

    Тому Росія поки ще здатна вести досить активну війну, на деяких напрямках російські війська переходять до оборонних боїв, але, тим не менш, поки ще ресурс у них є.

    Ми ж можемо переломити ситуацію тільки за рахунок підвищення бойового потенціалу нашої армії. Людський ресурс у нас є, бажання воювати теж є, а от зі зброєю – проблема. Якщо нам нададуть зброю, ми будемо рости в бойовому відношенні, і тоді чаша терезів хитнеться в наш бік в сенсі вогневих і бойових можливостей ЗСУ.

    Втім, світло в кінці тунелю вже видно. Як казав класик, перспективи у нас світлі і добрі. Адже навіть при тій гострій нестачі озброєння, яку ми відчуваємо, ми ведемо війну сучасними методами. І я думаю, найближчим часом ми побачимо деякі зміни на фронті в плані розгрому російських військ. Тому що ми, навіть за допомогою наявного озброєння, можемо завдавати вогневого ураження противнику, заганяти його в пастки і нав’язувати йому свою війну. Сьогодні саме ми нав’язуємо Російській Федерації порядок ведення війни, а це дуже важливо.

    Недавні вибухи в Криму кардинально змінюють ситуацію на полі бою. Тому що, як з’ясувалося, Росія не в змозі захистити те, що вона захопила. А, крім того, РФ боїться визнати, хто став причиною цих вибухів, тому що фактично таким чином вона визнає свою поразку. А як же, адже друга армія світу проти 22-ої армії раптом не змогла вистояти, раптом не змогла захистити завоювання “збирача земель руських”, як себе називав Путін перед військовим вторгненням.

    Тому Росія намагається якось все це замовчати. І ми поки що граємо в цю гру – теж не беремо на себе відповідальність за ці вибухи, щоб у Москви не було зайвого приводу звинуватити нас в агресивності.

    У будь-якому випадку, ця війна цілком може закінчитися поверненням Україною всіх окупованих територій, в тому числі Криму. У нас є шанс вийти на межі 1991 року. Причому найважчим при вирішенні цього завдання буде самий початок – початок контрнаступальної операції. Тому що всю цю російську військову махину, яка ще здатна рухатися, стріляти і чинити опір, потрібно буде зрушити з місця в напрямку державного кордону України. Якщо ми її зрушимо з місця, то далі все піде набагато легше.

    Тож у нас є реальний шанс повернути всі свої території, і ми повинні ним скористатися. Тому що другий шанс нам навряд чи випаде, враховуючи і політичну, і економічну ситуацію в світі. На жаль, сьогодні не ми воюємо – нами воюють. Ми не самостійно ведемо війну, а тільки за рахунок допомоги наших партнерів.

    Якщо говорити про те, коли Україні може вдатися повернути всі свої території, то слід згадати, що той самий Пентагон припускає, що найпізніший термін закінчення цієї війни – осінь 2023 року. Йдеться про повне закінчення війни.

    Ніхто не хоче затягувати війну на рік. Всі готові допомогти Україні, щоб війна закінчилася в найближчі максимум півроку, можливо, навесні 2023-го.

    Подивіться, як поводиться Західна Європа – вона вже строчить План Маршалла, вже ділить, хто що буде відбудовувати в нашій країні, пропонує Україні свої послуги з відновлення її міст: одна країна бере одне місто, інша – інше місто, третя – цілу галузь. Європейці прекрасно розуміють, що гроші працюють тільки тоді, коли вони куди-небудь вкладаються, а не лежать у банку на рахунку. Вони хочуть вкласти гроші в Україну і, звісно, отримати з цього свою частку прибутку.

    Отже, ніхто в світі не зацікавлений в затягуванні цієї війни. До речі, Росія – в тому числі. Тому що російська економіка не витягне довготривалу війну. А з ленд-лізом ще ніхто не програвав.

    Тому є шанс, що нам не доведеться підбивати підсумки року війни, тому що вона настільки не затягнеться.

  • Які види нового озброєння отримає Україна від Німеччини та США та в чому його значення

    Які види нового озброєння отримає Україна від Німеччини та США та в чому його значення

    Розбираємось, які види нового озброєння отримає Україна від Німеччини та США та в чому значення цих поставок

    Пакети озброєння від США та ФРН у серпні стали рекордними по вартості за усі попередні місяці великої війни. Вирішив розкласти по порядку значення нових озброєнь.

    США передає або вже передало в ЗСУ:

    1. Додаткова партію невідомої кількості високоточних ракет

    GMLRS для ракетних комплексів HIMARS. Отже, атаки по російських штабах та логістичних центрах продовжаться.

    2. Додаткова партію протирадіолокаційних ракет HARM. Ці ракети дозволили ЗСУ пробити російську протиракетну оборону. Бо тепер по зосередженню російських радарів та зенітно-ракетних комплексів, які намагаються прикрити стратегічні об’єкти від ударів HIMARS завдають удари самонавідні ракети HARM, які знищують протиповітряну оборону та завдають важких втрат. Таким чином, захиститись від HIMARS росіяни не зможуть.

    3. 15 тактичних безпілотних комплексів Boeing ScanEagle. Це сучасний військовий дрон армії США середнього радіусу дії, з вертикальним злетом, який в одному класі з нашими комплексами типу PD-2, і оптимізований для тактичної розвідки та корегування артилерійського вогню. Раніше США поставили нам партію старих дронів PQ-20 Puma зі своїх запасів, але ці машини в сучасній війні мають дуже обмежене використання через стару систему управління, яка легко глушиться засобами РЕБ. Дивимось, як захищений від перешкод ScanEagle, але це дуже суттєве посилення наших можливостей. При масованому застосуванні HARM збити ScanEagle росіянам буде неможливо.

    4. Протитанкова зброя. А) 1500 протитанкових керованих ракет TOW. Нарешті, хотілося б сказати. Наймасовішим у країнах НАТО є не ПТРК Джавелін, а саме американські TOW-2, добре відомі по відео роботи сирійських повстанців, які воюють з режимом Асада. Ці ракети наводяться по проводах. Так, оператору потрібно постійно супроводжувати ракету, це більш складно, ракета не самонаводиться у верхню проекцію, і керується по проводу, тож, потрібно мати відкриту зону для наведення. Але є й свої переваги – ракета більш надійна, більш зручна в експлуатації і не залежить від стану акумулятора, може наводитись точно на той об’єкт, куди веде оператор, а не тільки на контрастне тепло, має більшу дальність пуску – 3700 метрів проти 2500 у Джавеліна. Це гарна звістка, оскільки нам треба набагато більше керованої зброї на передовій, щоб доповнювати одне одного. Б) 1000 ракет для Джавелінів. Це повністю відновить наші запаси. В) 2000 гранат для протитанкових гранатометів типу Карл Густав. Це набагато потужніші та точні гранатомети у порівнянні з радянськими РПГ-7, і відновлення наших запасів.

    5. 16 причіпних гаубиць калібру 105 мм и 36 тисяч снарядів. Раніше США почали постачання до України 105 мм гаубиць М119, це продовження. Дуже важливе рішення – адже крім далекобійних важких гаубиць калібру 155 мм військам потрібно уражати цілі на близьких дистанціях, для економного використання ресурсу стволів варто завдання безпосередньої підтримки перекладати на більш дешеві системи. У нас ці завдання виконує 122 мм калібр, але як і будь-які радянські системи вони мають обмеження по постачанню снарядів, і для нас перехід на натівський калібр легких гармат в 105 мм також дуже вагомим.

    6. Інженерне забезпечення. А) 40 бронемашин International MaxxPro з мінними тралами. На фронті хаотичне мінування з обох сторін, і без тралів забезпечити будь-який маневр зараз вже неможливо, трали потрібні для будь-яких маневрених дій. Б) визначені протимінні засоби, ймовірно міношукачі. В) Інженерні боєприпаси, вказані як підривне обладнання. Ймовірно мова йде про обладнання для створення проходів у мінних полях. Такі засоби інженерного забезпечення у комплексі потрібні для проведення наступальних операцій.

    7. Прилади нічного бачення, тепловізори, лазерні далекоміри, оптичні пристрої. Дуже важливо – оскільки зменшити втрати та отримати перевагу у наземних боях дозволяє саме масові поставки обладнання для нічного бою. У нас такі поставки здійснюють для армії виключно волонтери, американські поставки мають створити якісну перевагу у нічному обладнанні та оснащувати цілі підрозділи.

    8. Засоби тактичного радіозв’язку. Деталей нема.

    9. 50 бронемашин HMMWV. Усі знають про ці маневрені машини, це додаткова партія для посилення мобільності наших військ.

    Німеччина передає або вже почала передачу ЗСУ:

    1. Засоби протиповітряної оборони. А) Зенітно-ракетний комплекс IRIS-T SLM. Надсучасний комплекс середньої дальності, маневрений, який переважає будь-який російський ЗРК цього класу – Бук-М3, передусім. Такий зонт зможе прикрити від усіх видів літаків, безпілотників, крилатих, та деяких балістичних ракет. Одна машина передається для навчання. Б) Також передаються додатково 15 самоходних зенітно-артилерийськіх установок калібру 35 мм Гепард (раніше ЗСУ вже отримали 15 Гепардів). Гепарди високоефективні, оскільки в їх арсеналі є програмовані снаряди, які забезпечують високу ефективність та економічність як при знищенні літаків та гелікоптерів, так і дуже дрібних цілей типу квадрокоптер. Німці додатково передають 4000 бойових зенітних снарядів 35 мм (тип не повідомляється), та 4000 практичних – для навчання екіпажів. В) 40 станцій радіоелектронної боротьби проти дронів великої дальності. 24 станцій постановки перешкод малої дальності. Німці діють комплексно.

    2. Артилерийські снаряди. А) 255 далекобійних керованих артилерійських снарядів калібру 155 мм типу Vulcano. Це найновітній вид озброєння, аналогів якому нема в російській армії. Цей снаряд має дальність до 50-70 км, та корегується у польоті так само як ракети HIMARS – через GPS навігацію. Тобто точність ураження ювелірна. Ці снаряди можуть використовувати усі гармати 155 мм, які нам вже передали країни НАТО. Такий снаряд дуже ефективний саме для контрбатарейної боротьби, для ураження окремої гармати, САУ, є дешевшим за ракету HIMARS, і може бути набагато швидше застосований зі стандартної гаубиці. Дальність якраз така, щоб наша гармата могла знаходитись на відстані в 20-30 км від фронту та уражати російські гармати у 20-30 км від фронту, тобто на максимальній дальності роботи російської артилерії калібру 152 мм. Б) Також німці передають 4592 снаряди калібру 155 мм не вказаних типів. Дуже суттєве поповнення витрат боєкомплекту, зараз 155 мм – основний засіб ураження.

    3. Артилерийська розвідка. А) Радар контрбатарейної боротьби COBRA. Сучасна система, яка доповнить парк наших та американських артилерийських радарів. Б) 43 розвідувальних дрона. Тип не вказаний.

    4. 20 ракетних установок калібру 70 мм які можна ставити на пікапи та 2000 корегованих ракет з лазерною системою наведення. Тип не повідомляється, але цей цікавий вид зброї розроблений в США – ракети типу APKWS. Це старі некеровані авіаційні ракети, які оснащуються блоком лазерного наведення. Точність забезпечується лазерним променем. Це дозволило зробити дуже точну та дуже мобільну установку, яку можна розміщати на будь-якій машині, та забезпечувати високу точність ураження проти піхоти у близьку відстань, що знов-таки має зменшити навантаження на артилерію 155 мм.

    5. Інженерне забезпечення. А) 16 танкових мостоукладачів типу Biber, які змонтовані на шасі танку Леопард-1. Тобто це не нова, але дуже ефективна наступальна зброя, яка може швидко навіть під вогнем розгорнути наплавний міст. Б) 12 броньованих ремонтно-евакуаційних машин Бергепанцер-2 – також на шасі Леопард-1. Раніше ФРН передала ЗСУ 3 таких БРЕМ. Тобто німці забезпечують високу живучість бойової техніки, через можливість її відтягнути з зони обстрілу. В) Машина для розмінування. Тип не вказано. Логычно припустити, що це може бути інженерна машина Піонирпанцер-2. Одну машину надають для вивчення, і готують більш масову поставку.

    6. Логістика. А) 200 вантажних автомобілів. Б) 6 вантажних автомобілів з вантажним ліфтом. В) 14 трейлерів для перевезення танків. Г) 2 тягачі з причепами.

    7. Протитанкова зброя – 5032 одиниці без вказівки типу, скоріше за все гранатомети типу Панцерфауст.

    8. Бронетехніка. А) 10 бронетранспортерів М113 (раніше було поставлено 33 таких БТР). Б) 10 бронеавтомобілів не вказаного типу.

    9. 10 безекіпажних катерів. Очевидно, катери призначені для розмінування українських портів, але можуть застосовуватись і для інших ризикованих завдань на воді.

    10. 60200 гранат калібру 40 мм для автоматичних та підствольних протипіхотних гранатометів.

    НАТО у серпні системно посилює для України:

    1. Протиповітряну оборону військ та боротьбу з дронами-корегувальниками вогню;

    2. Контрбатарейну боротьбу та засоби артилерийської розвідки;

    3. Викоточну далекобійну зброю для ураження оперативних та стратегічних об’єктів;

    4. Високоточну зброю для знищення російської ППО;

    5. Інженерні засоби для наступальних операцій у щільно замінованій місцевості та засоби подолання річок;

    6. Логістичні спроможності;

    7. Піхотні протитанкові засоби;

    8. Артилерійське та ракетне озброєння для ураження цілей в тактичній зоні, щоб зняти навантаження на калібр 155 мм;

    9. Засоби розмінування або пересування на воді.

    Такі системні поставки комплексно посилюють спроможності ЗСУ, і дозволяють створити якісно новий рівень боєздатності. Не так швидко як нам потрібно і нам би хотілось, але кількість та якість постачань озброєння суттєво зростають. Але все це ще далеко не достатньо для здобуття переваги на фронті, масштаби військової допомоги потрібно збільшувати в рази.

  • Чому ми досі не програли і чому шансів на перемогу у нас більше

    Чому ми досі не програли і чому шансів на перемогу у нас більше

    Серед безлічі причин чому ми досі не програли і чому шансів на перемогу у нас більше, чим на поразку – я виділяю одну найвищу. Це не командування нашими військами – хоча без цього ми б однозначно програли. Це не потужний волонтерський рух – хоча без цього наші війська не змогли давати ефективну відсіч ворогу. Це не допомога Заходу – хоча без цього ми б не могли зупинити окупанта. Найважливіше, що я ставлю на перше місце – це наша єдність.

    За всю нашу тисячолітню історію мені важко згадати історичний момент такого виклику, перед яким ми всі були єдині. Ні в момент нападу монголо-татар, ні в козацьку добу, ні в добу визвольних змагань, ні зрештою в добу здобуття Незалежності – ми ніколи не мали такого рівня єднання нашого народу. Це виглядає як пафос і слова, але насправді ні, це має дуже практичну цінність.

    З перших днів, ми всі зосередили зусилля на перемозі. Ми ставали до лав ЗСУ, до лав волонтерів, ми підтримували біженців, ми віддали заощадження на армію – ми як народ робили все можливе і не можливе. Не як влада, не як опозиція, а як єдиний народ. Єдність дозволила максимально мобілізувати нас і наші ресурси, що дозволило завдати поразки окупантам під Києвом, і почати зупиняти їх в інших регіонах.

    Переведення війни в довгострокову, вимагає ще більше єдності від нас. Ми почнемо переживати не тільки лихо війни, а й її наслідки – серйозну економічну кризу. І тільки від нашої згуртованості та єдності залежить як ми зможемо справитись з цими загрозами.

    Зрештою, давайте чесно визнаємо: чи могли б ми організувати відсіч ворогу, якщо б політики з’ясовували стосунки і критикували кожне рішення? Чи отримали б ми за таких умов ту допомогу військову, яку надали наші партнери? Ні.

    Так, на жаль, все не дуже гладко. Є багато проблем, є багато тих, хто думає не про перемогу, а про себе. Є про що розповісти, і мені можливо навіть більше чим багатьом. Так, є ті хто зловживає нашою єдністю, маніпулює нею, викривлює наші успіхи і невдачі. Але щоразу, коли ми кладемо на шальки терезів бажання про це розповісти чи почати з цим боротися, а на іншу єдність – єдність завжди буде переважувати. Бо не має значення чи переможемо ми корупцію, коли не буде країни. Не має значення, хто більше з політиків правий, коли не буде країни.

    Тому сьогодні і завтра, і аж до перемоги – єдність має переважати все інше. Той хто зруйнує нашу єдність – зруйнує нашу оборону. І тут, я хочу підкреслити: це стосується влади, як і будь-кого іншого. А все інше після перемоги. За всі рішення прийняті до чи під час війни – доведеться відповісти. Але знову – тільки після перемоги.

  • Війна Путіна: українці забули, якою була Україна 23 лютого цього року

    Війна Путіна: українці забули, якою була Україна 23 лютого цього року

    Більшість коментаторів, які беруться аналізувати минуле (навіть не дуже від нас і віддалене) грішать на одну ваду. Дивляться на початок лютого 2022 року власними очами початку серпня.

    Хоча очевидно, що всі змінилися. І суспільство змінилося. І держава змінилася.

    Те, що ти тепер «точно знаєш» як треба, не означає, що ти тоді міг це знати. Ми просто забули, якою була Україна 23 лютого цього року. Розколоте і «партизоване» суспільство. Інформаційна війна усіх проти всіх.

    Тотальна недовіра до всього. Об‘єднати таке суспільство бодай так, як зараз, змогла лише відкрита агресія. Але саме агресія як факт, а не як розмови. Бо хто тоді вірив розмовам? У нас 8 років кричали «вовки».

    Не дивно, що очікування «вовків» перетворилося на рутину. Для того, щоб реально щось аналізувати, треба зануритись у минуле, зрозуміти його, окреслити наявні на той момент сценарії розвитку. Якщо ви згадаєте, що нам тоді «обіцяли» американці, то зрозумієте, що зараз ми живемо явно не у найгіршому з можливих сценаріїв.

  • Піррова перемога Путіна, або Для чого Росії потрібні атаки 24 серпня

    Піррова перемога Путіна, або Для чого Росії потрібні атаки 24 серпня

    Поведінка Росії у плані підготовки протягом останніх місяців свідчить про те, що вона здійснюватиме комплексні удари – по сходу та півдню, бити балістичними ракетами по всій території України. Також росіяни зараз перетягнули до Білорусі С-300, С-400, “Іскандери”, додаткові контингенти авіації і ракетних систем, підвезли туди велику кількість боєприпасів. Тому очікується, що 23-25 серпня в ескалації з боку РФ братиму участь і Білорусь.

    Путін поставив перед Шойгу завдання – до 24 серпня повністю захопити Луганську і Донецьку області, а також перед армією РФ – частково потіснити українські сили на південному та харківському напрямках.

    Концентрацією уваги на Донбасі Путін показав, що є локальна задача. З одного боку, змусити нас погодитися на його умови, адже він передбачає, що це стане предметом для переговорів. Саме тому він мобілізує всі сили, щоб посилити наступальні операції на Донбасі і просунутися (що вони зараз і роблять) на Бахмут, Авдіївку, Піски і на Краматорському напрямку.

    З іншого боку, йому це потрібно, щоб українські війська не могли прорватися на Запорізькому та Херсонському напрямках. Саме там Росія посилює свої контингенти, спрямовує туди нові види озброєння: крім “Градів” та “Ураганів” – “Іскандери” та “Смерчі”. Крім того, Росія також посилює своє озброєння і авіацію на білоруському напрямку, створюючи загрозу Україні.

    Тобто Росія всіляко демонструє, що готова до масованої атаки. І цим намагається залякати українців, показуючи, що готова виконати завдання “спецоперації” по Донбасу і просунутися по інших напрямках. Разом із тим, Путін неофіційно, по різних каналах, і офіційно, через Ердогана і Гутерреша, заявляє про свою готовність до переговорів. Але переговорний процес формуватиме позиції по визнанню окупації Криму, “ДНР”, “ЛНР” і, можливо, обговорення певного статусу для захоплених Херсонської, частини Запорізької та Харківської областей.

    Для Путіна це є передумовою до переговорів. Він розуміє, що ситуація для РФ стратегічно провальна, тому треба йти на переговори, але він хоче провести їх на своїх умовах.

    А як змусити нас піти на всі умови? Тільки загрозою глобальних наступальних операцій. Великих резервів у РФ немає, але є ракетні комплекси, авіація (навіть новітня, яка ще не була задіяна). І, погрожуючи до 24 серпня потужними атаками, тобто завданням ударів не тільки по військових, а й по цивільних об’єктах, великих містах (включно з Києвом), вона розраховує саме на це.

    Сьогодні Гутерреш та Ердоган прибули в Україну і, зрозуміло, що Ердоган викладатиме проект угоди, яку Путін озвучив йому під час зустрічі у Сочі. Але місія Ердогана – лише передати і рекомендувати Зеленському піти на переговори, але механізм примусу народу України – це загроза масованих атак.

    І ця загроза, особливо ближче до 24 серпня, буде значно сильнішою. Це потрібно, щоб і люди вимагали переговорів, і керівники держави побачили, що виходу немає, бо будуть колосальні жертви, і щоб країни Заходу побачили, що тут є загроза ще більш масштабної війни, яка може перейти і до них, а також загроза з боку Запорізької АЕС, а у перспективі – застосування проти України тактичної ядерної зброї. Тобто всі ці фактори стали домінуючими, і триває потужна інформаційна атака на Україну та світове співтовариство, яке нас підтримує.

    Якщо цей план Путіну вдасться реалізувати, він покаже росіянам, що виконав умовне завдання “спецоперації”, переміг, через що Україна отримає статус квазідержави, яку він контролює. Але насправді перспектив у Путіна немає, і вже всі аналітики, включно з російськими, говорять, що він програє у цій війні.

    Зважаючи на те, що в цій ситуації у нас не буде жодних компромісів щодо територій та автономії, щодо перебування російських військ на окупованих територіях, сьогодні перед нами стоїть завдання потужної наступальної операції, щоб викинути ворога за межі України.

    Але навіть якщо Путін почне ці атаки, то повтору 24 лютого не буде. Тому що зараз, на відміну від 24 лютого, Україна вже готова і до ракетних ударів, і до відбиття атак російських збройних формувань. Тож тепер несподіванка Росії не вдасться.

  • З усіма сусідами Москва раз у раз повторює одну й ту ж таки помилку

    З усіма сусідами Москва раз у раз повторює одну й ту ж таки помилку

    Вона робить ставку на еліти. Інвестує у великий бізнес, корумпує політиків, замикає на собі бізнес-ланцюжки. Мабуть, причина в тому, що Кремль не вірить у суб’єктність обивателя. Не вірить, що протест може бути «низовий». Замість того, щоби створювати щирих та конкурентоспроможних союзників, обирає ситуативних та злодійкуватих.

    А Захід натомість весь цей час надає перевагу співпраці з громадянським суспільством. Інвестує в освіту, фінансує програми обміну, організовує семінари. Його методи відрізняються обріями — він вкладає в тих, хто здатні завтра стати лідером громадської думки та скласти кістяк громадянського суспільства. Заходу не треба нічого вигадувати — досить познайомити молодь із самим собою, зі своєю логікою та архітектурою, аби вона згодом запрагла перенести західні правила на ґрунт рідної країни.

    Як наслідок, сценарій вуличних протестів — незмінний. По один бік — політичні довгожителі з сумнівною репутацією. По інший — суспільство, яке вимагає нових правил гри.

    Москва полюбляє міркувати про «кольорові революції». Про подібність сценаріїв у різних країнах. Доходить висновку, що все це інспіровано ззовні. Але цієї миті вона уподібнюється людині, яка постійно ставить на аутсайдера, але воліє звинувачувати тоталізатор.
    Часом у самій РФ лунають голоси, що Москві вже варто засвоїти науку. Почати працювати з «низами». Відмовитися від підтримки токсичних політиків. Формувати когорту розумних та щирих адвокатів для себе самої. Та в тому й річ, що нічого такого Кремль зробити не може.
    Тому що жодного привабливого образу майбутнього в Росії не існує. Вона не має картинки завтрашнього дня, здатної захопити й мобілізувати. Вона не має цивілізаційної ідеї — такої, як у колективного Заходу. Сучасна Росія — це цінники замість цінностей. Монетизація переконань та принципів. Що вона може запропонувати своїм сусідам?

    Інвестиційні проєкти? Від них не виграє ніхто, крім російських монополій. Унікальні технології? Росія сама їх купує. Регіональну безпеку? Про це взагалі нема сенсу говорити.

    Москва регулярно ставить на ті еліти, що ціннісно близькі їй самій. У підсумку її партнерами стають ті, хто поводиться як мародер на окупованій території. Вона не здатна домовлятися ні з ким інакшим — російська еліта не вірить нікому, хто від неї відрізняється.
    Росія може купувати собі союзників, але вона не здатна їх створювати. Вона може пропонувати секс за гроші, та це не має нічого спільного з коханням. Її маскульт — вторинний, тлумачення «рускості» нагадує матрьошку з duty free, а єдина універсальна пропозиція — репертуар радіо «Шансон».

    «Рим полюбили не за велич — Рим здобувся на велич, бо його полюбили». Ця формула Честертона незастосовна до сучасної Росії. Вона приречена на поразки в битвах за майбутнє — лише тому, що не має образу майбутнього. Вона програє битву за серця, бо не вміє закохувати в себе.
    Але й висновків зі своїх поразок Москва теж не робитиме. Просто тому, що ці висновки прозвучать для неї занадто невтішно.

  • Міфологія “початку війни”

    Міфологія “початку війни”

    Протягом кількох років росіяни легко дурили фаворита президента Єрмака, що вони за мир і війни з Україною не буде. У свою чергу Єрмак переконував президента Зеленського, що Кремлю можна вірити і війни не буде, а американці просто лякають нас своїми прогнозами вторгнення Росії в Україну і ревнують нас до Путіна. Але коли Офісу президента стало ясно, що війна з Росією все ж таки неминуча, то там «повірили» в іншу брехню, що війна як спецоперація – це буде швидко і не боляче, принаймні для мешканців Офісу на Банковій 12.

    До лютого 2022 року росіяни вже не приховували своїх планів вторгнення в Україну і посилено через своїх агентів впливу годували оточення Зеленського брехнею, що якщо Зеленський поводитиметься «правильно», то йому дозволять безперешкодно виїхати і збережуть життя.

    24 лютого все звалилося, «туман війни» розвіявся – Росія віроломно напала на Україну і відкрито заявила про свою мету-примусова зміна влади та знищення президента України Зеленського. У перші дні війни російський спецназ наввипередки рвався до Печерська, щоб знищити не натовп переляканих депутатів СН, а саме президента України Зеленського. Такої підлості Зеленський від Кремля не очікував. Він відчув максимальну небезпеку, але не злякався і не втік, як на те розраховував Кремль.

    Зеленський був до глибини душі розлючений нахабством, самовпевненістю та віроломністю Путіна, який вміло скористався політичною наївністю, недосвідченістю молодого президента України, а також великою кількістю своїх «агентів впливу» в його оточенні. Схвильований, щирий виступ президента України Зеленського з питань телебачення та інтернету- заклик до згуртованості та опору ворогові – був найкращим і мужнім його вчинком, як президента України та як людини.

    Буквально протягом перших кількох днів війни здивований Захід раптом побачив реальне українське диво – єдність українського народу, влади та армії, яке чинило запеклий опір, самовпевненому у швидкому успіху, російському агресорові.

    Тому, коли зараз, на сьомому місяці російсько-української війни, президент Зеленський раптом став згадувати минуле і виправдовуватися, і став «прати» свій страх перед війною, що насувається, боязнь раніше часу роздратувати Путіна, пояснювати свою невіру в здатність України до опору- це його велика політична помилка, яка повною мірою буде використана його супротивниками.

    Тим більше, що «вихід із війни», закінчення війни з Росією таїть для всіх українських політиків, включаючи президента України Зеленського, ще більші ризики, ніж «початок війни».

  • Нехай Ердоган знімає вершки з нашої війни

    Нехай Ердоган знімає вершки з нашої війни

    Багатьох стурбували анонсовані переговори у Львові між керівниками ООН, Туреччини та України. Зокрема, заява турецького TRT Нaber, що Ердоган має намір використовувати їх для припинення російсько-української війни дипломатичним шляхом. Народ напружився в очікуванні компромісів з Москвою, розуміючи, що ніякі компроміси з РФ апріорі не можуть бути на користь Україні.

    Але давайте читати уважно, що повідомив турецький телеканал: “На зазначеній зустрічі будуть обговорюватися кроки, які можна зробити для припинення українсько-російської війни дипломатичним шляхом, за рахунок активізації діяльності механізму, створеного для експорту українського зерна на світові ринки”, – йдеться в повідомленні.

    Тепер давайте розберемося, що це за механізм?

    По-перше, це сам чотирьохсторонній формат переговорів, що включає Україну, Росію, Туреччину і ООН.

    По-друге, це формат укладання угод, коли Україна і Росія не підписують ніяких домовленостей між собою, але окремо беруть на себе зобов’язання перед Туреччиною і ООН.

    По-третє, це створений в Стамбулі Об’єднаний контрольний центр, в якому працюють співробітники з Туреччини, Росії, України та ООН. Вони спостерігають за рухом вантажних суден, що беруть участь в продовольчій програмі і перевіряють кораблі на обох кінцях маршруту, щоб переконатися, що вони не везуть зброї.

    Це той механізм, за рахунок активізації якого Ердоган сподівається закінчити війну між Росією і Україною дипломатичним шляхом.

    Відразу слід зазначити, що обстрілом Одеського порту на наступний же день після підписання відповідних документів в Стамбулі, Росія чітко показала, що продовольчу угоду вона розглядає окремо від ведення військових дій проти України. Сигнал Кремля був однозначним: зерно – окремо, війна – окремо; угода з Туреччиною і ООН не означає угоди з Україною.

    Тобто, Москва сама тоді вивела цей “продовольчий” механізм за рамки процесу дипломатичного врегулювання російсько-української війни.

    Крім того, це механізм не прямих домовленостей між сторонами, що конфліктують, а фіксації зобов’язань перед посередниками (Туреччиною і ООН). Відповідно для врегулювання конфлікту між Москвою і Києвом він просто непридатний. Він може бути використаний тільки для взяття сторонами зобов’язань про припинення вогню, тобто про перемир’я.

    І Москва дійсно зацікавлена в перемир’ї. Кремль бачить, що він буксує, і у військовому, і в політичному сенсах. Плани про проведення референдумів й анексії українських територій поки непосильні для РФ. Тому вона зацікавлена в тактичному перемир’ї, щоб перегрупуватися, зміцнитися і стабілізувати свою владу на окупованих територіях.

    Але Київ прекрасно бачить такий інтерес Москви і, природно, не зацікавлений в його реалізації. Тим більше, що з кожним днем шансів виграти війну, а не просто домовитися з Москвою про вихід на позиції 23 лютого, у Зеленського більше. З кожним днем, нехай повільно, але вірно, Росія стає слабшою, а Україна сильнішою.

    При цьому, стратегічного перелому на фронті, на жаль, поки що не відбулося. Москва як і раніше наступає на деяких напрямках, і у неї як і раніше більше, ніж у України, зброї, боєприпасів і особового складу. Водночас ЗСУ мають тактичні успіхи на півдні. Відповідно, в компромісних переговорах ні Київ, ні Москва поки не зацікавлені. Обидві сторони ще розраховують на свою перемогу і мир на своїх умовах.

    Тому перспектив використання Стамбульського механізму для дипломатичного врегулювання конфлікту на цей момент немає взагалі. Але, цей механізм можна використовувати для розв’язання питань, в яких зацікавлені обидві сторони і які ефективніше вирішувати через міжнародних посередників. Наприклад, обміну полоненими, умов утримання полонених, безпеки ядерних об’єктів і т. д.

    Своєю чергою, Ердогану вигідна “активізація Стамбульського механізму” сама по собі (незалежно від реалістичності його використання для завершення конфлікту), оскільки дозволяє Туреччині зберігати роль посередника, тобто, не брати участь у західних санкціях проти Росії, і посилювати свою вагу на міжнародній арені, як гравця, від якого залежить глобальна безпека. Тому Анкара буде при кожному зручному випадку згадувати успіх “стамбульських” продовольчих переговорів і намагатися “активізувати” механізми, створені ними.

    Що не означає, що цей інформаційний танець призведе до якихось компромісів між Москвою і Києвом. Принаймні, поки хоча б одна сторона не буде примушена йти на них. Але вже очевидно, що одна не може собі цього дозволити, а іншій просто не дадуть…

    Тому, – нехай Ердоган знімає вершки з нашої війни, “ласкаве теля двох маток смокче”. А нам, як то кажуть, “свою справу робити”…

  • Москва, по-суті, намагається відкрити “Другий фронт” у Європі

    Москва, по-суті, намагається відкрити “Другий фронт” у Європі

    Питання необхідності анулювання для росіян європейських віз все більше знаходить підтвердження того, що це необхідно робити швидко і оперативно. Вже неодноразово в українських та західних ЗМІ з’являлася інформація про напади росіян на українців в Європі. Останнім цьому підтвердженням став напад на двох українських студенток і студента в швейцарському місті Цюриху росіянина та білоруса. Поки викликали поліцію, злочинці встигли втекти з місця злочину.

    Очевидно, що за подібні “витівки” в Європі росіяни мають нести кримінальну відповідальність. А оскільки вони не визнають закони і не поважають правила поведінки цивілізованих людей, то путінських посіпак в країнах західної цивілізації не повинно бути взагалі.

    Поки що всього декілька європейських держав припинили видачі віз росіянам, серед яких і Естонія. Але уряд Данії правильно піднімає питання, що подібне важливе рішення повинне прийматися на рівні Європейського союзу.

    Хоча наперед зрозуміло, що Угорщина, де править вже так довго “маленький путін”, буде виступати категорично проти цього. Пожиттєвий прем’єр Віктор Орбан, мотивуватиме це тим, що офіційний Будапешт не бачить вагомих для цього причин, оскільки, мовляв, випадки нападу на українців не набули поки що масового характеру. А це все схоже більше на дії хуліганів, що, як відомо, взагалі не мають національності.

    “Цюрихівських росіян” знімали на смартфон. І хоча зображення там не чітке, для швейцарської поліції та спецслужб не може бути важкою роботою виявити особи цих двох злочинців і ідентифікувати їх. Потерпілі написали заяву і цих правопорушників вже розшукують.

    Власне, тут питання куди складніше, ніж напад злочинців, які вважають, що можуть робити у Європі усе, що їм заманеться, і їм не доведеться понести за це відповідальності перед законом. Тому необхідно виявити цих нападників та перевірити, чи є у них взагалі законне право проживати на території Швейцарії.

    Після приходу Путіна до влади, більше 20 років Російська Федерація таємно допомагала своїм емігрантам натуралізуватися в країнах Європи для того, аби через них дестабілізувати ці держави. Не можна виключати, що ці “герої” нападу на українських дівчат саме з цієї категорії.

    “Цюрихівський інцидент” наочно показує, що використовуючи подібних “агентів нападу” Москва, по-суті, намагається відкрити “Другий фронт” у Європі. Щоб українці, котрі виїхали подалі від російських ракет або бомб під час війни Росії з Україною, не відчували себе захищеними й там.

    Раніше подібні випадки неодноразово бували в Німеччині та в інших державах, куди росіяни, використовуючи різні способи, потрапили, а виїжджати звідти зовсім не збираються.

    Пропутінські налаштовані росіяни стали величезною проблемою для Європи. Тому, як з усього цього випливає, на часі обговорення можливості прийняття закону про видворення всіх вихідців з Російської Федерації з території ЄС. Адже, як показала російсько-українська війна, наплив потенційних путінських агентів і пропагандистів “русского мира” став прямою загрозою для європейської демократії.

    При цьому необхідно пам’ятати, що до Європи, а особливо до багатої і дорогої Швейцарії, прості росіяни не їздять. Оскільки у них банально не має для цього грошей. На сьогодні це задоволення доступне лише особам багатим і близьким до путінського режиму.

    Ті вихідці з Російської Федерації, які змогли натуралізуватися в Швейцарії, якщо не діти олігархів, то високих російських номенклатурних чиновників або нащадки вищого складу ФСБ. Тому насилля, хамство та провокації у них в крові.

    “Русский мир” проникає в тканину європейського буття все глибше і глибше. І якщо Європа не викине усіх путіноїдів зі своїх надр, то потім може виявитися занадто пізно. Росіяни повинні жити в Росії, якщо вони не можуть і не хочуть стикуватися з цивілізованим світом.

    “Цюрихівський інцидент” може стати переконливим аргументом для прийняття остаточного рішення про припинення видачі росіянам європейських віз. Такою собі останньою соломинкою, яка переламає хребет московського верблюда.

    Очевидно, що він має бути оприлюднений і розглянутий на високому загальноєвропейському рівні. Щоб введення ненадання віз росіянам до Європи і анулювання вже виданих стало реальністю для тих, хто прямо чи опосередковано підтримують війну Путіна з Україною.

  • Що зможе розхитати путінський режим

    Що зможе розхитати путінський режим

    Як вплине на майбутнє росії можлива заборона шенгенських віз для росіян?

    У мене неоднозначне ставлення до цієї теми. Все далеко не так просто, як комусь здається. Причому у різних вимірах.

    Якщо хтось думає, що від заборони шенгенських віз для росіян буде швидкий і прямий ефект, наприклад, виникнення бунту середнього російського класу проти путінської влади, то з високою вірогідністю цього не станеться. І ось чому. Закордонні паспорти має лише третина росіян. До Європи подорожує ще менше. Це, як правило, середній клас російського суспільства. Але в ньому близько половини – це представники корумпованої російської бюрократії. Це не ті люди, які роблять бунти. Інша половина – бізнес, «креативний клас». В ньому є люди як з опозиційними поглядами, так і прихильники путіна, а є і просто «мовчазна більшість». Останніх дехто жорстко називає «тєрпілами». І ці люди теж в бунтах і навіть в звичайних протестах не беруть участь. Російська опозиція зараз зруйнована і розчавлена. Значна і активна її частина емігрувала, а ті, хто залишився – під ризиками репресій, а найбільш активних вже посадили.

    Щоб захитався путінський режим, потрібна серйозна політична криза в рф. Заборона шенгенських віз для росіян ніяк не вплине на провокування такої кризи. За історичним досвідом політичну кризу в росії може спричинити поєднання декількох чинників: соціально-економічна криза; військова поразка росії; внутрішнє послаблення російської влади (в різних формах і в силу різних причин).

    Щодо візового питання, то на послаблення росії може вплинути якраз не заборона для росіян на виїзд з їх країни, а навпаки – стимулювання еміграції фахівців (айтішніків, інженерів, тощо). Це буде відносне, але все ж таки послаблення. І, скоріше за все, за таких умов путін (або його режим) самі почнуть закривати країну на виїзд. І такі плани в росії вже обговорюються. Так що, ще велике питання – на кого більше спрацює заборона шенгенських віз для росіян.

    Але чи буде повна заборона на шенгенські візи для росіян? Вже відомо, що ні. З різних причин, але в основному тому, що ефект такої тотальної заборони на Заході вважається сумнівним і неоднозначним.

    Що потрібно, і що можуть підтримати і в ЄС і на Заході – так це введення суворих візових обмежень для росіян. Зокрема, було б варто відмовитись від спрощеного режиму видачи віз для росіян, а також від туристичних віз для росіян. За нинішніх умов (агресивна війна росії проти України) такий спрощений режим виглядає і несправедливо і політично недоречно. По-друге, необхідна заборона на в’їзд до ЄС представників російської бюрократії, як людей, які управлінські забезпечують цю війну. По-третє, необхідна перевірка (перед видачою візи), чи підтримує людина, яка хоче приїхати до ЄС, війну рф проти України. Якщо підтримує, то така людина має потрапити до чорного списку тих, кому заборонено в’їзд до Євросоюзу. Тобто такі обмеження мають бути покаранням за агресивну війну росії проти України та її підтримку конкретними росіянами.

    Для країн Балтії, а можливо і для деяких інших країн, є доцільною повна заборона на в’їзд росіян. Це буде не просто доречний, а нагальний спосіб захисту національної безпеки. Нагадаю, що в 2014 р. сепаратистські заколоти в Україні відбувалися за активної і достатньо масової участі російських «туристів». Показово, що близький до Кремля телеграм-канал «незыгарь» вже анонсував акції спротиву російськомовних громадян Латвії після того, як Латвія оголосила росію країною – спонсором тероризму. Це той самий «незыгарь», який ще в червні анонсував обстріли Оленівки. Так що, такі «анонси» треба сприймати всерйоз. І саме тому країнам Балтії треба підстрахуватися від підривного російського «туризму».

    Тому, на мою думку, потрібна не тотальна заборона шенгенських віз для росіян, а суворі і цільові візові обмеження для громадян рф. Це буде і більш логічно, і більш ефективно.

  • Чому бісяться в Москві

    Чому бісяться в Москві

    Україна банкрот. Україна потрапила у залежність від Заходу. Волають на болотах….

    У росіян нова тема. Всі пропагандисти і їх куратори почали розганяти тезу, що Україна банкрот. Базою для цього стало те, що рейтингові агенції поставили рейтинг України на рівні «Вибіркового дефолту».

    Що сталося? Україна провела реструктуризацію зовнішніх комерційних боргів. Україна погодила із інвесторами заморозку усіх виплат на два роки. І інвестори погодились на це. Для інвесторів цілком зрозуміло, чому Україна під час війни, коли економіка падає на 30%, не має грошей для обслуговування боргу. Ба більше, інвестори би самі дуже здивувалися, якщо б Україна у такий ситуації продовжила обслуговувати борги. Це було б не раціонально. І не розумно.

    Україна дійсно отримала тимчасово рейтинг на рівні дефолтного. Але це був технічний крок рейтингових агентств. І дуже скоро вони зроблять наступний крок і виведуть Україну із свого рейтингового дефолту. Бо реструктуризація пройшла швидко і не боляче.

    Зазвичай не платити по боргам – то погана ідея. Бо вона руйнує довіру. А довіра – це є найдорожче у сучасному світі. Тому дуже поганою була ідея у довоєнний час не платити по своїм боргам. Тому цю ідею так активно і просували російські агенти і Коломойський. Це було б дуже погано для економіки України. Але зараз довіра не руйнується. Бо Україна має достатньо аргументованих причин для проведення реструктуризації. Ми це розуміємо. Інвестори це розуміють. А тому, коли війна завершиться, Україна повернеться до фінансового світу. І цей тимчасовий рейтинг на рівні дефолтного не буде великою проблемою у взаємовідносинах з інвесторами. Хоча певні технічні проблеми створить. Проте це мінімальні проблеми, уникнути яких в результаті військової агресії неможливо.

    Україна в дефолті. Росія в дефолті. Чи є різниця? Так. Перш за все пройде кілька днів і тижнів і рейтинг України повернеться на не дефолтний рівень. Це був суто технічний крок рейтинговий агенцій, які не могли проігнорувати таку подію. А от Росія не домовилась з кредиторами. Росія вже кілька місяців перебуває у стані дефолту. І буде у ньому перебувати ще дуже довго. По-друге, Україна зберегла довіру інвесторів. А Росія перш за все потрапила у моральний дефолт, а вже потім у технічний.

    Тому і бісяться у Москві. Бо знають про свій стан. І тому кричать про дефолт в Україні. Тому і кричать, саме зараз, що українська економіка зруйнована. Хоч українська економіка поступово відновлюється навіть під час війни. А от російська деградує.

    Ну нехай бісяться. Чим голосніше пропаганда волає на болотах, тим більше у нас розуміння, що все йде дуже не по плану.

    Чи у України фінансові проблеми? Так. Вдосталь. Через російську агресію. І вони будуть тривати, поки російські солдати не заберуться з України. І так, дійсно, ми потребуємо постійною допомоги Заходу. Але фішка у тому, що ця допомога у нас є. А от у Росії ії нема. І вони це знають. Вони розуміють, що Іран і Північна Корея не допоможуть побороти економічну кризу. Тому наша залежність – це наша сила, бо ми отримаємо допомогу, яка коче потрібна у війні на виснаження.

    Тому і кричать ще голосніше. Але нехай.

  • Дуже погана новина для Москви

    Дуже погана новина для Москви

    Закінчився сто сімдесят третій день війни. Нарешті ISW опублікував актуальні карти лінії фронту (вчора у ISW був вихідний) і тепер стало ясно, що ніякого Бахмута росіяни поки не захопили, а лише в одному місці підібралися до його околиці. І те – «за деякими даними».

    Що ж до Пєсков (не плутати з Пєсковим), то так, більшу частину Пєсков вони захопили. (Тут би я хотів обмовитися і сказати, що коли я пишу – «росіяни», я маю на увазі всіх: і власне частини російського МО, і Росгвардію, і ПВК, і підрозділи ДНР-ЛНР. Якщо ж конкретизувати, то Бахмут штурмує ПВК Вагнера, а Піски – «народна міліція» ДНР).

    Далі текст мовою оригіналу

    Но что во всех сообщениях о Песках мне бросилось в глаза? А то, что все независимые эксперты (например, Министерство обороны Великобритании) пишут: «народная милиция» ДНР так отчаянно хочет забрать Пески потому, что через Пески проходит трасса М04 (она же – Е50), которая ведет прямо на Донецк. И вот поэтому, мол, Пески для этих «милиционеров» так важны, что они вот уже пару недель упорно их штурмуют, несмотря на большие потери.

    Что же меня смущает в этом анализе экспертов? А то, что трасса Е04 идет не только на Донецк, но, если по ней поехать в обратную сторону, то есть на запад, то на Покровск, Павлоград и, наконец, Днепр.

    Но никто из экспертов (даже пророссийских!) не напишет, казалось бы, очевидную вещь: «народная милиция» ДНР, при поддержке российской авиации и артиллерии, так настойчиво атакует Пески потому, что через них проходит дорога прямо на Днепр». Нет! Они говорят, что все это наступление из-за дороги, ведущий в Донецк.

    Понимаете, куда я клоню? Похоже, что уже никто в экспертном сообществе не верит, что путинское войско еще способно наступать на Днепр (и вообще – хоть куда-то значимо наступать). Все понимают, что это уже утопия. И поэтому, добросовестно пытаясь понять замысел путинских генералов, пишут: они так настойчиво бьются за Пески потому, что они хотят защитить Донецк и не позволить ВСУ по трассе М04 в него ворваться.

    Вообще, это конечно несусветное позорище: иметь много лет пятый военный бюджет в мире, держать под ружьем 1,5 миллиона человек (МО + Росгвардия), рассказывать всем про «вторую армию мира» и «анало-говнет», долго готовиться к войне, начать ее загодя, в конце февраля, чтобы иметь в распоряжении все лето, и через шесть месяцев, продвинувшись вглубь территории противника на 100 – 150 км, завязнуть в позиционных боях…

    И если эти фельдмаршалы уже не могут идти на Днепр и Запорожье, то почему они решили, что могут идти на Николаев, Одессу и Кривой Рог? А раз не могут (а они не могут!), то зачем вообще держать свою группировку на правом берегу Днепра, рискую оказаться с ней в блокаде?
    Не пора ли в качестве «жеста доброй воли» это… ну…, типа, свалить оттуда на левый берег? Впрочем, пишут, что большинство этих «сгустков интеллекта» уже туда свалили, оставив своих солдат на растерзание ВСУ. Правда, не все. Ходят слухи, что какого-то российского генерала сегодня, таки, накрыли огнем на правом берегу. Что ж, тем быстрее оставшиеся захотят поскорее оттуда удрать.
    Что еще, на мой взгляд, случилось интересного? А вот что: китайские официальные лица готовят встречу главы Китайской Народной Республики (КНР) Си Цзиньпина с президентом США Джо Байденом в ноябре. Об этом сообщила 12 августа газета The Wall Street Journal со ссылкой на источники.

    Встреча состоится на полях либо саммита G-20, либо саммита АТЭС. С учетом недавнего телефонного разговора между ними, который продлился 2,5 часа это очень важное сообщение. Особую пикантность ему придает то, что эту встречу готовят китайцы. Значит это они проявили инициативу по поводу такой встречи.

    Что-то мне подсказывает, что это очень плохая новость для Москвы. Вот не ругаться они там будут, а искать компромисс. И я даже знаю за счет кого этот компромисс будет достигнут и чьи интересы в результате него пострадают.

    Экономики Китая и США так взаимозависимы и взаимосвязаны, что они не могу себе позволить никакого серьезного противостояния. Особенно в условиях глобальной рецессии. И Вовочка представляет из себя серьезную проблему для обоих, поскольку он своей войной усугубляет рецессию.
    В мире нет бенефициаров этой войны. Все от нее страдают, даже Россия. Эта война – плод безумия маленького человечка в бункере, который контролирует не больше 2% мирового ВВП, а вони от него как от тысячи скунсов. Решение проблемы лежит на поверхности: раздавить его как клопа. Ибо он нарушил мировое равновесие. А мировое равновесие не любит, когда его нарушают. И почетная обязанность совершить эту экзекуцию будет возложена на Украину. И все мы с большим удовольствием поможем ей в этом благородном деле.
    Потому, что наше дело правое, враг будет разбит и победа будет за нами.

    Слава Украине!

  • Слова Медведєва – це жорсткий сигнал Путіна. “Я вас знищу”

    Слова Медведєва – це жорсткий сигнал Путіна. “Я вас знищу”

    П’ять із лишком місяців війни Росії проти України несподівано допомогли окреслити справжню роль, яку у Кремлі грає колишній президент Дмитро Медведєв. Імідж “ліберала”, що любується смартфонами, який заснував Сколково, давно в минулому, адже Медведєву вдавалося зберегти цей образ навіть після того, як формально саме він почав війну проти Грузії. У минулому – і розмови про втрату колишнім президентом політичної ваги після відставки з посади прем’єр-міністра Росії та переміщення на посаду заступника голови Ради безпеки. Хто такий у нинішній політичній і тим більше економічній ситуації прем’єр-міністр Росії? А заступник Ради безпеки – важлива особа у державі, бо Рада безпеки тепер майже як політбюро. Саме заступник голови Ради безпеки проводить наради силовиків в окупованому Луганську та роздає вказівки силовим міністрам. І саме він, а не якийсь там Михайло Мішустін пояснює західним лідерам, як до них насправді ставляться у Кремлі. “Тітки”, “клоуни”, “спадкоємці нацистів” – нова прес-служба Медведєва не обирає слів, пише Віталій Портніков для Радіо Свобода.

    Далі текст мовою оригіналу

    Так кто же такой Медведев? Не только бывший преемник, но и будущий наследник Владимира Путина? Положим, кто станет наследником президента – не говоря уже о том, что он не собирается расставаться с властью, – не знает никто. Когда умер Владимир Ленин, его наследником формально стал тихий Алексей Рыков, от которого требовалось просто старательно продолжать “нэповский” курс и обеспечивать коллективное руководство. Ну а потом к власти пришёл Иосиф Сталин, и завертелось кровавое колесо. Когда умер Сталин, его наследником стал серый Георгий Маленков, от которого требовалось “сгладить углы” сталинского безумия последних лет и обеспечить коллективное руководство. Ну а потом пришел Хрущев, и началась “оттепель”. И никто не скажет вам, кто окажется реальным преемником Путина – новый Сталин или новый Хрущев.

    Поэтому дело вовсе не в том, что Медведев – преемник Путина. Дело в том, что он – зеркало Путина. Его выступления на Совбезе и в 2014 году, как рассказывали знающие люди, были куда более радикальными, чем речи силовиков. Медведев просто может позволить себе разговаривать так, как Путин разговаривать не хочет. Путин царь, которому негоже отвлекаться на суету, он мыслит историческими категориями или угрожает небесными карами, как в ночь на 24 февраля. А Медведев говорит о политических планах и демонстрирует подлинное отношение Путина к оппонентам, даже не к оппонентам – к врагам. Когда Медведев написал свою нашумевшую статью об Украине, более всего над этим текстом потешались почему-то в Киеве. Представители украинского руководства объясняли, что Медведев просто клоун, который пытается выслужиться перед Путиным, а его тезисы просто пропаганда. И потом, не Медведеву же решать, будет Путин встречаться с Владимиром Зеленским или нет!

    А Медведев ничего такого не решает. Он просто сообщает миру то, что уже решил Путин. И он ни перед кем не выслуживается, он просто озвучивает то, что нужно озвучить Путину, только не самому и не через собственного пресс-секретаря. Слова пресс-секретаря – это позиция Путина. А слова Медведева – это сигнал Путина. Ясный, четкий и жесткий сигнал. “Я вас уничтожу” – только развернуто.

    Поэтому на месте руководителей Грузии и Казахстана я бы очень обеспокоился после удалённого поста Медведева во “ВКонтакте”. Случайно такие тексты не появляются, и уж точно сам Медведев не сидит над клавиатурой компьютера или телефона и не набирает “много букв”. Обещание “ликвидировать” Грузию и “наказать” Казахстан – это то, что они уже решили между собой, и то, что будут осуществлять вне зависимости от того, как и когда окончат войну против Украины. Потому что Украиной их амбиции не ограничиваются. Их амбиции ограничиваются только их возможностями.

    Зачем Медведев все это вообще пишет, если в Кремле настроены на войну? Ну это же просто: кремлёвский сигнал – всегда приглашение к капитуляции. И поэтому логично, что такое приглашение передаёт именно бывший президент страны, а не какой-то заурядный чиновник. В Кремле могли рассчитывать, что после статьи Медведева в Киеве – ну пусть не руководители страны, так военные или силовики – поймут, что Путин не собирается общаться с Зеленским, “ожидает следующего”, и помогут избавиться от законного президента, чтобы “следующий” начал переговоры о капитуляции и предотвратил нападение Москвы. Не поняли – что ж, тогда мы покажем вам декоммунизацию. Точно так же в Кремле рассчитывают, что после уничижительных слов Медведева о Грузии и Казахстане там начнут “работу над ошибками”, вспомнят, что раньше-то и Грузии никакой не было, и Казахстана, а всегда была одна сплошная Россия “от Лиссабона до Владивостока”. Или до Аляски?

    Над всеми этими ужимками путинского зеркала можно было бы иронизировать, если бы осуществление кремлевских планов не приводило затем к гибели десятков тысяч людей, изгнанию миллионов, разрушению городов, к страху и смерти. Но именно таким и является путинское представление о политике – представление, которое точно и без лишних церемоний отражает Дмитрий Медведев.

  • Путіну скоро не буде чим платити своїм новим друзям. І він це знає

    Путіну скоро не буде чим платити своїм новим друзям. І він це знає

    Санкції не працюють, говорили вони….

    Санкції не працюють, кажуть росіяни та корисні ідіоти Кремля у Європі. Але при цьому чомусь дуже наполегливо вимагають переговорів. Прямо зі шкіри он лізуть, лякають апокаліпсисом, аби вийти з війни, яку самі й розв’язали. І річ не лише в тому, що Хаймарси працюють і дістають тепер до Криму. Справа у тому, що санкції працюють.

    І санкції дістали бюджет Росії. Де самі росіяни говорять про катастрофічний обвал. Приємно звучить, адже правда. Але що там сталося?

    Далі текст мовою оригіналу

    Российский Минфин констатировал коллапс доходов бюджета. В июле сборы НДС рухнули на 40%, нефтегазовых налогов – на 26%. “Дыра” в бюджете достигла 33% бюджета – 892 млрд рублей за месяц. При том, что исторически российский бюджет всегда был профицитным. И сразу надо сказать. Не надо сравнивать с украинскими цифрами. Потому что бомбы летят на наши города. Потому что заблокированы наши порты. Потому что война идет на нашей территории. И для страны, экономика которой не страдает от войны прямо, это очень большие цифры. И большие дыры. Особенно учитывая, что Кремль не может закрывать эти дыры заимствованиями.

    Экспорт нефти еще идет, и это плохо. Пока идет. Но сборы сырьевой ренты уже упали на 22%. И это несмотря на очень высокие цены на нефть и газ. Но тут помогли самосанкции Путина. Меньше газа идет в Европу, меньше доходов Газпрома, даже учитывая космические цены на газ. И вот уже экспорт Газпрома примерно такой же, каким он был в начале 80-х годов. Как раз когда магазин Березка, вкусный пломбир и любимый советский союз. По итогам июля экспортные пошлины на газ оказались в 4 раза меньше, чем были в июне или апреле. И в 3 раза меньше, чем были в мае. В общем, немцы без российского газа переживут. А вот российский бюджет…

    И это еще Россия плюс-минус выигрывает от высоких цен на нефть. На фоне того, что европейские компании тарятся нефтью по полной, готовясь к санкциям. И это еще только начинается структурная трансформация, анонсированная главой российского центрального банка, когда исчерпываются запасы на складах и начинают останавливаться заводы. И да, конечно же, Россия будет искать способы обойти санкции. И даже некоторые обойдут. Но это будет лишь минимально компенсировать потери. И для экономики. И для бюджета.

    И единственный способ побороть такую дыру в бюджете – это девальвация рубля. Но сильный рубль – это скрепа Путина. Ведь им он показывает, что санкции России не страшны. Да и инфляция тут же. А инфляция – это страшно, это ведь холодильник. Это ведь даже маме бурята может мало показаться денег на сына. Хотя последнее, конечно, маловероятно.

    Поэтому разворот намечается не только на фронте. В российской экономике тоже. Так что не удивительно, что Россия из кожи вон лезет, чтобы добиться переммирия. И если наполнять дыру в украинском бюджете нам помогает цивилизованный мир, то денег для России в мире не будет. Более того, все эти новые друзья Путина, в Иране или Турции, дружат с Путиным только пока он им платит. Платит Эрдогану, который спасает свою экономику, чтобы выиграть выборы и удержаться у власти. Платит Асаду, удерживая того у власти. Платит Орбану, удерживая его лояльность и сохраняя тому возможность для популистических шагов. Платит Беларуси, потому что экономика Луки отсутствует как класс и не может выживать без российских дотаций. Платит Шредеру, чтобы тот продвигал его интересы. Платит даже Стивену Сигалу, чтобы он снимал свои безумные кино про войну, хотя Сигалу, казалось бы, давно перестали платить даже самые недалекие кинопродюссеры.

    Но скоро платить будет нечем. И Путин это знает….

This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.