InfoResist

Category: Погляди

  • По шляху Сталіна: Навіщо Путіну потрібен військовий парад

    По шляху Сталіна: Навіщо Путіну потрібен військовий парад

    24 червня в російській столиці Москві пройде військовий парад на честь 75-річчя перемоги у Другій світовій війні, який мав відбутися 9 травня, але був перенесений через епідемію коронавірусу. У гості до Путіна прилетять лідери 12 країн і нелегальних утворень, в тому числі президент країни-члена НАТО Хорватії Зоран Міланович і лідер невизнаної окупованої Росією Південної Осетії Анатолій Бібілов.

    Парад для Путіна – це спосіб уникнути остаточного падіння рейтингу, але на тлі коронавірусу він викликає у населення скепсис і роздратування. Про це пише автор на сайті “Апостроф”.

    Я так розумію, що Путін збирав збрід – хто погодився, той і їде. У Хорватії, напевно, є якийсь політичний чи економічний інтерес, і вони вирішили заодно обговорити його в Кремлі. Крім того, у Хорватії завжди напружені відносини з Сербією. Країни НАТО ведуть самостійну зовнішню політику, вона не диктується Альянсом. Вони не живуть за вказівкою Вашингтона, а шукають вирішення своїх проблем.

    Те, що президент Хорватії Зоран Міланович буде дивитися парад разом із главою окупованої Росією Південної Осетії Анатолієм Бібіловим, не означає, що він визнає його легітимність. Він просто реалізує свої прагматичні відносини. Може, Росія їм щось пообіцяла. Але це не означає, що Хорватія посилає юридичну заяву про визнання бойовиків. Постоять поруч на мавзолеї – і роз’їдуться.

    А ось навіщо Путіну знадобився парад – це більш цікаво. Він був необхідний через декілька причин. По-перше, парад є преамбулою до голосування. Це підтвердження того, що все гаразд, епідемія завершена і взята під контроль, боятися голосувати не треба. Технічно, це свідчення того, що життя повертається до норми. По-друге, Путін думає, що парад – це те, що консолідує навколо історичних традицій. Він змушує згадати перемогу 75-річної давності. І це, як здається Путіну, відбитим світлом піднімає його престиж в очах російських виборців.

    Так історично вийшло, що вони дуже мілітаризовані. Скрізь Росія поступалася Заходу, і тільки у військовій сфері був, скажімо так, паритет. Єдине, що Путін, по суті, може пред’явити – це перемогу 75-річної давності. Протиставити Заходу ні в космосі, ні у фінансах, ні в науці – нічого. А тут ми в пріоритеті. Тим більше що значна частина росіян вважає, що в 1941-1945 роках Радянський Союз воював із усім західним світом – вже навіть не всі знають, що США і Англія воювали на боці СРСР.

    Тому Путін примазуються, вибачте за таке грубе слово, до Перемоги, яка відбулася, коли його ще навіть у планах не було – він народився через 7 років після неї. Але закони політичної реклами і піару так влаштовані, що як Йосип Сталін стояв на мавзолеї, так і Путін буде стояти, і хоч якась дещиця відбиття Перемоги ляже йому в кишеню.

    Путін дуже довго до цього готувався. Він, як і всі люди, виховані в ЧК, дуже добре розуміє, що росіяни не тільки мілітаризовані, а й дуже схильні до символістичних акцій. Усі ці символи дуже важливі – Перемога, Олімпійські ігри, чемпіонат із футболу. Такі великі заходи завжди супроводжуються стрибком самоповаги у нації. Після Олімпійських ігор були зафіксовані більш оптимістичні настрої.

    Я думаю, що проблема в іншому. Люди пишаються Перемогою і хотіли б бачити парад, але в особисту скарбничку Путіна в умовах коронавірусної інфекції це навряд чи принесе багато очок. Навіть мер Москви Сергій Собянін сказав, звертаючись до москвичів, що краще, якщо ви подивитеся цей парад по телевізору. То, може, його треба було відразу в телевізорі і провести, як комп’ютерну іграшку?

    Безумовно, є люди, які вважають, що, незважаючи на епідемію треба вийти і показати, мовляв, ось, які ми круті. Але є і такі, хто думає, що зараз не до парадів, краще б гроші роздали. Питання в тому, яких людей більше. Мені здається, що зараз відбуваються невловимі зміни в людській психології і з’являється більше скепсису. Путін зі своїм парадом викликає зростаюче роздратування замість захоплення.

    При цьому йдеться не стільки про підйом рейтингу Путіна перед голосуванням за поправки до Конституції, скільки про сподівання його не впустити. Зараз підняти Путіну рейтинг практично нічим. Було три злети популярності, пов’язані з війнами – чеченською, грузинською та українською. А в рутинних умовах рейтинг весь час йшов донизу. Зараз організувати переможну війну вже ніде. Можуть спробувати загострити ситуацію в так званих ДНР-ЛНР, щоб зіграли патріотичні почуття, мовляв “наших б’ють, “русский мир” принижують”. Але і це поки не вийшло – чи то немає грошей, чи то не вистачає рішучості. Приєднати Білорусь? “Батька” пручається – і, причому так жорстко, що виглядає, скоріше, переможцем у цій грі.

    Тому я думаю, що рейтинг Путіна буде продовжувати знижуватися, і ніякий парад його не втримає. Бо на тлі наростаючого скепсису зростає розуміння. Я не скажу, що люди починають злитися на Путіна – ще ні, ще не всі. Але він 20 років розповідав, що піднімаємося з колін, багато чого обіцяв. Люди вірили, деякі – з останніх сил. Але тут хвороба, а він з нею впоратися не може, економіку він підняти не може, зарплати не зростають, ціни піднімаються. Раніше все можна було заретушувати військовими перемогами – “зате ми Крим від України відрізали! Ось як чудово!”. Всі бурхливо аплодують. А зараз що?

    Парад – це соломинка, за яку хапається падаючий рейтинг Путіна. У людей, здатних раціонально мислити, він, скоріше, викличе питання, ніж додасть захоплення. Є в ньому щось штучне, нещире, несправжнє. І може статися зовсім навпаки – парад призведе до падіння рейтингу Путіна.

    20 років режим тиснув на одну і ту саму військово-патріотичну клавішу – і рейтинг зростав. Тепер ця клавіша перестала працювати. Знаєте, як у телятниці є такий пристрій: теля натискає на педаль, і в годівницю сиплеться корм. Телята це добре розуміють. А якщо господар не насипав у залізний ящик їжі, то скільки ти мордою не тицяй, профіту не отримуєш. Ось Путін тицяє у військово-політичну риторику, а нічого не випадає. Але він більше нічого не вміє. Та й часу у нього немає, щоб щось нове придумати.

  • Коаліція з Путіним і новий Майдан. Чому справа Стерненка – це пастка для Зеленського

    Коаліція з Путіним і новий Майдан. Чому справа Стерненка – це пастка для Зеленського

    Я не буду вдаватись в деталі справи, оскільки вважаю їх абсолютно не важливими. Довести чиюсь правоту судовим процесом – безперспективно, коли все вирішується не в суді, і коли справа не про самозахист, а про геополітику.

    Від самого початку ця справа не була про самозахист. Якщо б слідство ще в 2018 році встановило замовників та мотиви нападів в першу чергу, то можливо б тоді вдалося уникнути такого резонансу і дійсно залишити її на рівні місцевих конфліктів і питання права на самозахист. Однак, підключення до цієї справи Шаріїв, Портнових і інших проросійських постригівських представників та їх шавок – перевело справу на геополітичний рівень.

    Я дуже довго не міг зрозуміти надмірний інтерес до цієї справи у проросійської шобли. Тобто зрозуміло, що мова йшла про “правосека” учасника подій 2 травня і таке інше. Але надмірність інтересу зашкалює. Проросійські сили поставили справу Стерненка в центр своєї боротьби. Вони використовують всі можливі інструменти для тиску на Зеленського, прокурорів, суспільство. Медведчукмедіа приділяють цьому стільки уваги, що “святкування 9 травня” вже заздрить. І очевидно, що їхній інтерес не може зводитись до банального покарання правосека за місцеві розборки.

    Суть їхнього інтересу в наступному. Справа Стерненка повинна дестабілізувати ситуацію в країні, і змусити Зеленського прибитись до проросійського вектору. Це буде відбуватись наступним чином. Для представників право-радикальних та націонал-демократичних сил справа Стерненка – це протидія руському міру. Тому спробу його ув’язнити вони будуть розцінювати як перемогу і реванш російських сил. Це мобілізує їх, зробить агресивними і вони перейдуть до радикальних дій. Очевидно, що вже найближчим часом вони спробують розгорнути Майдан і провокуватимуть владу на подальше протистояння. Це поставить перед вибором не тільки суспільство, але й саму владу, яка буде колотись по лінії за і проти у парламенті, кабміні і навіть в самому ОП, де на сьогодні є хиткий баланс інтересів. Це все може спровокувати дострокові вибори в Раду, по факту яких Зеленський буде змушений вибирати між коаліцією з Порошенком або Медведчуком. Однак, оскільки Порошенко сьогодні також є об’єктом переслідування влади, і він точно буде одним зі стовпів потенційного Майдану – Зеленський буде змушений вибирати Медведчука. Отримати ще раз монобільшість – нереально. Не виключаю, що додатковими бонусами будуть якісь поступки Путіна по Донбасу, як додаткові аргументи за співпрацю з ОПЗЖ.

    Тому справа Стерненка – це пастка для Зеленського, спроба загнати його в коаліцію з кумом Путіна. І, зрозуміло, що цю спецоперацію проводять люди з його близького оточення.

    Як уникнути цієї пастки? Найголовніше – це зменшити важливість цієї справи як питання реваншу чи перемоги “руського міра”. Це можливо лише після встановлення замовників – організаторів і мотивів нападавших. При чому усіх трьох замахів. Саме фокус на цьому, а не на вбивстві нападника має стати пріоритетом у справі на даному етапі. Якщо вдасться встановити замовників і організаторів, затримати їх – сама справа отримає зовсім інше трактування. Несправедливість в цій справі, яку бачать багато патріотів – значно зменшиться, і думаю сама справа піде в більш об’єктивне русло.

    Влада має зрозуміти, що суд не може встановити справедливість в цій справі, без знаходження замовників-організаторів. Без цього суспільство не прийме жодних судових рішень – а це підриває саму систему і буде мати наслідком чергову кризу, наслідки якої завжди були поганими для тих, хто вибирав “руський мір”.

  • Медведчук – єдиний кандидат в президенти від Путіна

    Медведчук – єдиний кандидат в президенти від Путіна

    Черговим підтвердженням того, що Путінська Росія остаточно поставили хрест на Зеленському і активно готує на посаду іншого “правильного” Президента України, – це поява в соціологічних президентських рейтингах прізвища Медведчука.

    З іншого боку, очевидно, що в Опозиційній платформі за життя серйозні розбіжності й група Бойка-Льовочкіна діє автономно від групи Медведчука, адже розуміє, що Бойко вже не має шансів стати кандидатом від Путіна.

    Тотальна реклама Медведчука і його дружини, щонайменше на 3 каналах, найбільший пул експертів, політологів, які щоденно обґрунтовують образ Медведчука як єдиного прагматичного і правильного політика країни – це ознаки старту реальної президентської кампанії кандидата від Путіна.

    Більш за те, команда Медведчука сподівається на дочасні парламентські, а можливо й президентські вибори.

    Про це свідчить риторика експертів за гроші від кума Путіна.

    Російська влада і олігархи, за інсайдерською інформацією, активно переконують Віктора Пінчука продати команді Медведчука бодай один канал для реалізації свого політичного плану.

    За таких обставин перед україноцентричним політичним середовищем стоїть завдання максимальної координації зусиль, щоб не допустити реалізацію нового путінського проекту, який я називаю “Малоросія”.

    Проте, тут важливе застереження: об`єднання повинно базуватися на підтримці спільних цінностей, стратегії розвитку держави та захисту національних інтересів України, а не Порошенка чи іншого політика!

  • Які ще докази вам потрібні? Мета Кремля – знищення України

    Які ще докази вам потрібні? Мета Кремля – знищення України

    Так звані “депутати Народної ради ЛНР” майже одноголосно – 42 голосами з 43 – ухвалили рішення про проголошення російської мови єдиною “державною мовою” окупованої території.

    До цього “державних мов” офіційно було дві – російська і українська, хоча сфера застосування української мови, зрозуміло ж, була значно обмеженою.

    Це рішення – реальна демонстрація того, яку долю окупант насправді готує для України, української мови, українського народу в разі, якщо територія нашої країни буде окупована Росією або до влади тут прийде проросійський уряд запеклих колабораціоністів. Про це пише автор насайті “Еспресо”.

    Воно доводить, що всі ці розмови про “дві державні мови” в Україні, регіональні мови, “захист російськомовного населення” і таке інше – усього лише пропагандистська мішура, перехідний етап. Росії та її прихильникам в Україні не є потрібною рівноправність російської та української мов.

    Їм потрібно тільки одне – щоб української мови не було. А була російська мова. І щоб українського народу не було. А українці вважалися росіянами. І щоб України не було. А Україна вважалася Росією. Просто регіоном Росії і крапка.

    Коли я намагався пояснити цю просту істину років 5-6 тому, мене звинувачували у “націоналізмі” і “неповазі” до тих українців, хто не бажає повернутися до рідної мови, кому “какая разніца” – аби країна була успішною і багатою.

    Але Путін все довів за мене. І луганські “депутати” – колабораціоністи разом зі своїми “колегами” у Донецьку все доводять за мене. Вони просто виганяють з окупованих територій все українське. Людей – вбивають. Мову – маргіналізують. Саму територію хочуть приєднати до Росії.

    Які ще докази вам потрібні? Що ще має статися, щоб довести навіть найбільш нетямущим з вас просту істину: той, хто агітує за російськомовну Україну, насправді агітує за Росію від Ужгороду до Владивостоку?

  • Країна-злочинець: Чому Росія втратила все

    Країна-злочинець: Чому Росія втратила все

    Росія, через ідіотську і злочинну зовнішню і внутрішню політику, стала країною-ізгоєм, країною-перешкодою і країною-злочинцем

    Ангела Меркель виступила 27 травня у Фонді Конрада Аденауера на тему пріоритетів європейської міжнародної політики. Головним чином мова йшла про Китай і США. Але була згадана і Росія. Європа, нагадала вона в своєму виступі, не нейтральна, Європа — частина політичного Заходу, і саме ця обставина визначає характер відносин із Росією. Є різні причини намагатися мати з нею добрі стосунки: географічна близькість, спільна історія, необхідність взаємодії у вирішенні деяких міжнародних проблем, економічні зв’язки. Але у відносинах з Росією має превалювати не партнерство, а тільки мирне співіснування. Діалог же з Москвою треба вести «критично-конструктивний». Критичний тому, що Росія, за словами канцлера, неодноразово порушувала міжнародне право, положення Гельсінського заключного акта і Європейської конвенції з прав людини.

    «Росія створила в безпосередньому сусідстві з собою пояс невирішених конфліктів і на порушення міжнародного права анексувала український півострів Крим, — вказала Меркель. — Вона підтримує маріонеткові режими в окремих регіонах Східної України і здійснює напади із застосуванням гібридних засобів на країни західної демократії, зокрема, на Німеччину».

    Тож Росія, підкреслила канцлер, буде займати увагу Німеччини на посаді голови ЄС остільки, оскільки Берлін вважає за необхідне щоразу звертати увагу на фундаментальні порушення міжнародного права.

    Як російському громадянину мені безмірно боляче чути таку оцінку ролі Росії в світі з вуст найбільш шанованого мною сучасного світового лідера. Але ця оцінка справедлива. Тридцять років тому Росія невміло вступала в міжнародне співтовариство як друг, покінчивши з тими підступністю й імперськими амбіціями, якими з часів Комінтерну і до краху Афганської війни завжди керувалася у зовнішній політиці. Була відкинута доктрина Леніна-Брежнєва: «Що наше, то наше безповоротно, а про решту посперечаємось». І сперечалися в Німеччині в 1919, в Польщі в 1939, в Чехословаччині в 1948 і 1968, сперечалися на Кубі і в Анголі, у В’єтнамі і Сирії, в Лівії і Афганістані. І досперечались до власної убогості, і нерукостисканності у світі.

    Стати з суперника партнером цивілізованих країн — це був найвищий пріоритет російської зовнішньої політики початку 1990-х. Вибудувати такі ж відносини з Європою і країнами НАТО, які має Швеція, Японія, Швейцарія, а можливо й зовсім увійти в ці структури найуспішніших, вільних і благополучних країн, як зробила Польща, Чехія, Естонія, Румунія. Досягнення цієї мети без втрат для благополуччя і безпеки народу Росії — ось істинний тріумф російської міжнародної політики. Але тріумф все-таки відбувся. Пройшовши до початку 2000-х три чверті цього шляху, вже увійшовши в G7 восьмим членом, росіяни тепер втратили все, абсолютно все. І сидять на попелищі як Іов. І залишилося тільки влаштовувати парад, як зробив Лукашенко, на піку пандемії.

    Росія, через ідіотську і злочинну зовнішню політику, і через не менш ідіотську і злочинну політику внутрішню, які подібні до двох сторін однієї іржавої радянської медалі, стала країною-ізгоєм, країною-перешкодою і країною-злочинцем.

    Як росіянам в цьому «русском мире», збудованому невмілими руками і перекошеними в імперський сталінізм мізками Путіна і Лаврова? Навіщо все це вони натворили? Хіба не почесніше було б бути вільно обраним президентом і успішним міністром закордонних справ демократичної, заможної Росії, відкритої світу, захищеної усією силою НАТО від терористів і агресивних тиранічних режимів останніх комуністичних деспотій? Але Путін і Лавров обрали інший шлях — шлях в обвалене імперське тоталітарне минуле. У минуле, яке їм дорожче за майбутнє. Забувши, мабуть, що шлях у минуле, та ще у таке минуле, це шлях в мару смертну. Шлях у небуття.

    У 2014 році Ангела Меркель, жахнувшись анексії Криму, попередила Путіна, що він «втратив зв’язок з реальністю». Через шість років вона ж визначила, до чого призвела ця «втрата». Сумно, тому що вірно.

  • Американці перейшли до відкритих сигналів

    Американці перейшли до відкритих сигналів

    Після того, як в українських медіа з’явилися повідомлення про негласні сигнали з держдепартаменту – американські дипломати пояснювали українським колегам, до яких катастрофічних наслідків може призвести втручання офісу Володимира Зеленського у передвиборчу кампанію в США – американці перейшли до відкритих сигналів, досить рідкісного інструмента у двосторонніх відносинах.

    Перший такий явний сигнал – колективний лист колишніх американських послів в Україні. Підписали всі, хто тільки міг – за винятком другого посла Вільяма Міллера і восьмого посла Джеффрі Пайєтта, що працює зараз очільником американського дипломатичного представництва в Греції. Про це пише автор на сайті “Еспресо”.

    Не потрібно тішити себе ілюзіями, що це – лист відставників, які просто хочуть нагадати про себе. Американські посли, навіть і у відставці – люди системи. І це дуже різні люди, з різними зв’язками у американських політичних колах. Когось призначали президенти-республіканці, когось – демократи. Для когось посада посла в Україні була вінцем дипломатичної кар’єри, а для когось – одним з етапів. І вплив такої людини – ну, наприклад, Джона Тефта, який до посольства у Києві керував диппредставництвами у Литві та Грузії, а з української столиці вирушив до Москви – не визначається перебуванням в Україні.

    Поставити свої підписи під спільною заявою настільки різних людей могло змусити тільки одне – чітке розуміння загрози для американо-українських відносин, загрози для самої України і американських інтересів у регіоні. І чітке розуміння настроїв у американському істеблішменті. Не настроїв у якомусь окремому його сегменті, а настроїв загалом. І те, що самому президенту Дональду Трампу або комусь із його родичів може і сподобатися історія із розмовами Порошенка і Байдена, нічого не змінює. У США все визначає саме система, а не чиясь сім’я або чиясь примха. Навіть якщо це примха голови держави і навіть якщо це його сім’я.

    І коли досвідчені дипломати стверджують, що їх “вражають спроби втягнути Україну у внутрішні політичні процеси в Америці у контексті майбутніх виборів президента США в 2020 році. Ці зусилля сприяють помилковому і токсичному наративу, який не має підстави в реальності американо-українських відносин, може послабити відносини між США і Україною та внести розкол між двома країнами. Це не відповідає інтересам жодної з країн”, – так це не їхня особиста думка.

    Це – позиція держави.

    Залишилося тільки зрозуміти, чи здатний офіс Володимира Зеленського вловлювати сигнали з Вашингтону хоча б тоді, коли ці сигнали передаються відкритим текстом, вже без всяких еківоків і кулуарних дзвінків. Якщо розуміння не буде, у наших відносинах з США виникнуть серйозні проблеми, вирішувати які доведеться вже спадкоємцю Володимира Зеленського.

  • «Північний поток-2»: Кремль йде на принцип

    «Північний поток-2»: Кремль йде на принцип

    О, в Москві заспівали звичні ще з часів СРСР пісні. Мовляв, Захід нам не указ, ми сильні і багаті – будемо робити все, що захочемо. Ну, спробуйте, звичайно. Запасаємося попкорном і чекаємо, коли ви повернете собі шию. Навіть бажаємо удачі в цій богоугодній справі. Не такі вже ви сильні і зовсім не багаті. У порівнянні з колишнім «союзом нерушимим». До речі, він теж надірвався саме під цим гаслом, тому що стежка до вигрібної ямі вже протоптана – ласкаво просимо, дозволяємо бігом.

    Отже, розмовляюча голова президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що Кремль має намір добудувати газопровід “Північний потік-2”, попри американські санкції. Пєсков зазначив, що плани щодо трубопроводу не змінювалися. Він пояснив, що в Кремлі вважають американські санкції проти трубопроводу “недобросовісною конкуренцією”, а також, що вони “суперечать міжнародному праву”. З приводу міжнародного права є суди, які не поспішають ставати на бік Газпрому, зокрема й російського лобі «північного потоку-2» взагалі. Конкуренція? Ну, нехай буде конкуренція. І якщо РФ санкції не бентежать, то я нагадаю, що підрядники будівництва вже згорнули роботи і швидко пішли. На наступний день після того, як США оголосили про можливість введення санкцій. А сама Росія добудувати не може.

    В принципі, запасні варіанти є. Можна щось купити, щось зліпити з підручних матеріалів, десь за великі гроші закрити питання з допомогою контрабанди. Іншими словами, піти на принцип. Але Європейський суд вже відмовився скасовувати директиву Енергетичної спільноти ЄС для «Північного потоку-2». Так що завантажувати його більш ніж на 50% не вийде. Польща скорочує частку газу з РФ і через кілька років взагалі від нього відмовиться. За новими трубопроводами зростають поставки газу в Центральну Європу з Норвегії, морем йде зріджений газ зі США. Частка РФ на європейському ринку об’єктивно скорочується і це об’єктивна реальність. Так що можна «лягти кістьми» і добудувати цей нещасливий газопровід. Витратити купу грошей і надірватися заради сумнівного призу і гордої пози? Удачі. Вірною дорогою йдете, товариші!

  • Кадиров захворів на коронавірус. Чим це загрожує Путіну

    Кадиров захворів на коронавірус. Чим це загрожує Путіну

    Минулого четверга коронавірус завдав удару в самісіньке серце путінської системи влади. Спецрейсом з Грозного до Москви доправили чеченського султана Рамзана Кадирова.

    Володимир Путін люто ненавидить Олександра Габішева. Вважає, що шаман поцупив у нього президентську удачу. З походом якута торік атомні ракети почали вибухати на випробуваннях, диво-субмарини палають і тонуть, і навіть опозиція в Москві починає бунтувати через місцеві вибори. А нещодавно коронавірус завдав удару в самісіньке серце путінської системи влади — до Москву доправили Рамзана Кадирова.

    Коронавірус скосив Кадирова

    У російському, наближеному до Кремля оточенні шириться думка, що Володимир Путін люто ненавидить якутського шамана Олександра Габішева. Причому ненавидить не просто так, а через дуже серйозну причину — нібито шаман поцупив його президентську удачу. Про це пише автор на сайті “НВ”.

    Звісно, до такої версії подій можна ставитися з гумором, але об’єктивна реальність зараз їй не суперечить.

    В останні роки півтора у Путіна буквально все пішло геть не так. З походом шамана торік атомні ракети почали вибухати на випробуваннях, космічні ракети — падати в океан, диво-субмарини палають і тонуть без будь-яких причин, і навіть опозиція в Москві починає бунтувати через несуттєві місцеві вибори.

    Ну, а далі ще гірше: в грудні шаман пішов в новий похід, й одразу з’явився коронавірус. Пандемія спричинила падіння ціни на нафту і запустила жахливу економічну кризу. Природа, звичайно, очистилася. Але у Путіна зірвалися дві головні справи року: спочатку він не зміг провести загальне голосування з оголошення себе вічним царем; потім довелося скасувати ювілейний парад перемоги.

    А ці два заходи були надважливими для Путіна. Референдум він сприймає як підтвердження своєї легітимності. Ба навіть небесного, божественного мандата на правління. Ну, а парад перемоги — символічний акт свого домінування, своєї перемоги, своєї влади.

    Після цього коронавірус став викошувати лави найближчих соратників російського президента. У лікарні опинився прем’єр-міністр, три простих міністри, кілька церковних начальників і навіть особистий прес-секретар самого Путіна.

    Авжеж, в такій ситуації будь-яка людина почне відлякуватися власної тіні, а у Путіна давно розвинулася справжнісінька окультна параноя. Він наказав своїм дементорам заарештувати і посадити його в Якутський Азбакана. Але, як з’ясувалося, габішевська магія діє і звідти.

    Минулого четверга коронавірус завдав удару в самісіньке серце путінської системи влади. Спеціальним медичним рейсом з Грозного до Москви доправили чеченського султана Рамзана Кадирова.

    Як повідомляють джерела російських ЗМІ, кілька днів тому він відчув нездужання. Спочатку він лікувався як від звичайної застуди, але це не допомогло — йому стало зле.

    Комп’ютерна томографія показала, що у нього велике ураження легеневих тканин. У важкому стані Кадирова доправили в одну з московських клінік для еліти — чи то в Комунарку, чи то в ЦКЛ.

    Як з’ясувалося, в Чечні за роки його правління так і не з’явилося жодної лікарні з достатньо підготовленим персоналом та необхідним обладнанням. Зате там з’явилися десятки бентлі і роллс-ройсів, але це вже інша тема.

    До речі, сам Кадиров пропонував боротися з порушниками режиму ізоляції досить жорсткими методами.

    На людях Кадиров не з’являвся з 15 травня. Судячи з усього, стан його здоров’я дійсно надскладний. Хоча, звичайно, він — людина відносно молода, спортсмен, без шкідливих звичок. Радше видужає.

    Що все це означає для Путіна

    Але тут треба зазначити, що Чечня — це особливий регіон Росії. Там дуже багато озброєних людей, які дослухаються тільки до одного начальника — Рамзана Кадирова.

    Якщо він кудись зникне на тривалий час, там може розпочатися боротьба за владу між різними впливовими людьми і дестабілізація ситуації.

    Якщо ж російські лікарі не зможуть врятувати Кадирова, то неприємності почнуться вже у самого Путіна.

    Він скутий з чеченським лідером одним ланцюгом. Без відданих Кадирову збройних загонів зламається баланс влади в самій Москві. Режим Путіна втратить одну зі своїх несучих стін. Кадиров, до речі, теж не зможе правити Чечнею без Путіна і нескінченного потоку грошей з Москви.

    Між ними є і сильний емоційний зв’язок — Путін частково замінив Кадирову батька, убитого в 2004 році. А Кадиров став для Путіна сином, про якого російський президент мріяв все життя, але так і не вийшло нічого.

    Таким чином, зараз можна без перебільшення стверджувати, що всі сили російської держави зараз кинуті на порятунок життя Рамзана Кадирова — найголовнішу і близьку для президента РФ людини.

    Погляньте лишень, який кортеж віз Кадирова з аеропорту до лікарні. Що й казати, англійську королеву возять набагато скромніше.

    Зараз, звичайно, неможливо запевняти, чи зуміють лікарі вилікувати Кадирова. Однак сам факт того, що його життя опинилося у великій небезпеці, має дуже сильно збентежити Володимира Путіна. Річ у тім, що коли й існують якісь вищі сили, то вони прямим текстом вже волають йому, що настав час піти на спокій, якщо він не хоче опинитися наступним у черзі за неприємностями.

    Швидше за все, він їх не послухає. Але тоді до справи долучаються вже інші сили. На думку провідних російських соціологів, вже влітку цьогоріч в Росії почнуться масові антиурядові виступи. До речі, шаман Габішев, якого не шанує і побоюється Путін, повністю погоджується із цим прогнозом.

  • Коронавірус і Путін: Кремлівський режим гине

    Коронавірус і Путін: Кремлівський режим гине

    На тлі пандемії яскраво і ясно проявилися головні хвороби нинішньої російської державної системи

    Триває другий місяць боротьби з пандемією в Росії. Результати не обнадійливі. Кількість хворих зростає, кількість смертей — теж. Але, головне, на тлі пандемії яскраво і ясно проявилися головні хвороби нинішньої російської державної системи.

    Путін 20 років старанно відновлював авторитарну державу з досмертною владою, що була в Росії і за старого режиму, і в СРСР. Він домігся своєї мети. Встиг, якраз напередодні епідемії обнулити терміни, тобто оголосив всьому світу, що буде правити до кінця. Але таке обнулення і така влада абсолютно незаконні. І влада від нього поставлена — губернатори, Рада федерації, Дума — абсолютно незаконна, тому що порушує першу ж статтю Конституції РФ — ніякої демократії, тобто управління громадянами своєю державою, в Росії давно вже немає. А тому влада не може приймати авторитетні для громадян рішення. Вона може тільки примушувати, тобто лише посилювати тиранію. Примус в умовах пандемії обернеться масовим невиконанням вказівок влади, хаосом і катастрофою. Законна влада західних демократій легко знаходить шлях до умів громадян, які їх і вибрали. Путін і його влада не можуть знайти розуміння у тих, хто їх не вибирав, кому вони себе нав’язали хитрістю і насильством, і вони падають все нижче. Іхня підтримка тане на очах.

    1. Росії необхідно негайно оголосити про проведення дійсно демократичних і вільних виборів до законодавчих установ — як до Державної Думи, так і до законодавчих зборів штатів, і за першої ж нагоди провести їх. Не салютами й авіапарадами, не брехливими істериками телеведучих завойовується популярність у сучасному світі, а тільки чесною підтримкою, яку громадяни надають тим чи іншим політикам на вільних виборах. Іншого немає і вже не буде.

    2. Гроші держави — це гроші громадян. Не важливо, формується бюджет з податків або з частки в продажу природних ресурсів. Природні ресурси також власність громадян країни, а не держкорпорацій. Ці гроші – ті, що не розкрадалися — довгі роки збиралися в спеціальних фондах на чорний день. Ось чорний день настав, а незаконна влада, зрозуміло, не бажає ділитися грошима з громадянами, хоче присвоєне зберегти у своїй владі. По-більшовицьки вважає все народне своїм. У всьому цивілізованому світі на підтримку громадян і малого бізнесу витрачають величезні кошти, а в Росії – жалюгідні копійки.

    Зараз настав час повертати зібране, відібране. Принцип простий — ви платили податок з тисячі доларів? — ось, поки ви не можете отримувати дохід через пандемію, казначейство виплачує вам ті гроші, з яких ви платили податок, нехай не всі, але 50−80%, щоб ви протрималися до кращих часів. І відновили свою діяльність після карантину.

    Але коли гроші шалені, а депутати — призначені владою, тоді можна людям гроші не давати, а на ідіотські витівки на кшталт салютів і парадів ВВС — витрачати, на війну в Сирії – витрачати, на авантюри по всьому світу — витрачати. Це гірше, ніж злочин — це дурість. Народ просто розмаже по асфальту таку владу, коли усвідомить до кінця, як вона поводиться з його грошима, прирікаючи мільйони сімей на злидні й голод, а господарське життя — на повний розвал.

    3. В умовах, коли попереду все дуже погано, треба не брязкати зброєю і не готувати нові втручання у вибори в США, а всіма силами відновлювати відносини із західними, найбільш багатими й успішними країнами, щоб разом з ними і з їхньою допомогою вибиратися з коронавірусної депресії. Росія досі під санкціями, і треба швидше скинути весь той тягар, який змушує Росію бути країною-ізгоєм: Припинити війну в Сирії, віддати Крим, піти з Донбасу. Не Росії диктувати умови майбутнього світового порядку, та вона може стати йому на заваді, а може стати його частиною. Зрозуміло, що Росії необхідно друге, і для неї страшно небезпечно перше. В очікуванні важких часів, РФ необхідно провести повний розворот зовнішньої політики від конфронтації до співпраці з цивілізованим світом.

    4. Зараз лікарі лікують хворих, волонтери збирають кошти, здають плазму крові, підтримують людей похилого віку без будь-якого примусу з боку влади, з доброї волі та почуття обов’язку. Так виковується громадянське суспільство. Придушити його, коли небезпека піде, влада не зможе. Їй доведеться пристосуватися до нього. А для цього треба буде зробити те, що зазначено в пункті 1.

    Те, що не дає влада з доброї волі, розуміючи, що народ вимагає назад своє, люди вирвуть у жадібної влади силою, але при цьому великий шанс, що вириваючи назад своє, таку владу люди просто розірвуть. Є британський шлях до демократії, є і французький. Є Славна революція англійська, а є і Велика французька. Поки пандемія тримає обидві дороги для путінського режиму відкритими, але дуже скоро кращі варіанти закриються.

    Держава існує не для того, щоб попихати людьми та силою чи обманом експлуатувати їх, а для того, щоб допомагати людям у здійсненні своїх особистих цілей. Проста істина. Добре, коли її розуміють і люди, і влада, страшно, коли люди розуміють, а влади ні. Тоді починається епоха революцій, на жаль.

  • Тищенко заробляє, поки інші терплять збитки через карантин

    Тищенко заробляє, поки інші терплять збитки через карантин

    Подивився програму Бігуса про ресторан “слуги народу” Миколи Тищенка, що продовжує підпільно працювати, незважаючи на карантин.

    Не уявляю, як після цього влада збирається вмовляти підприємців та фермерів терпіти, нести збитки і дотримуватися карантину.

    Пандемія стала важким випробуванням для всього світу, в тому числі і для найрозвиненіших країн, де бізнес теж змушений був закритися на деякий час. Та якщо там усі виявилися рівними перед бідою, то у нас весь вантаж проблем звалили на плечі звичайних платників податків. Зате попи з ФСБшним дахом та депутати від правлячої партії спокійно продовжували працювати, попри обмеження.

    Такі, як Тищенко, у підсумку і виграють від такого “карантину”. Поки інші підприємці будуть проїдати ресурси і закривати бізнес, Тищенко непогано наварить у відсутності конкурентів. А потім, після закінчення пандемії, ще й купить знецінені бізнеси тих, хто не зміг пережити кризу і розорився.

    Зручно, чи не так?

  • За півхвилини до “опівночі”: Чому падіння цін на нафту загрожує війною

    За півхвилини до “опівночі”: Чому падіння цін на нафту загрожує війною

    У понеділок, 20 квітня, на світовому ринку енергоносіїв відбулася історична подія – вперше в історії людства вартість нафтових ф’ючерсів впала до мінусових значень. Наступного дня, 21 квітня “чорне золото” знову вийшло в плюс, досягнувши символічної вартості в один долар. Коливання на ринку нафти є наслідком пандемії коронавірусу і являють собою серйозний виклик світовій безпеці.

    Обвальне падіння цін на нафтові ф’ючерси почалося в понеділок, 20 квітня, в другій половині дня. Поступово вартість “чорного золота” досягла нульових, а потім і негативних значень. Насамперед це стосувалося травневих ф’ючерсів на американську нафту марки WTI, вартість яких впала до $ -37,63 за барель. Тобто це означало, що продавець повинен був доплатити покупцеві, аби той купив у нього нафту. Про це пише автор на сайті “Апостроф”.

    Вранці 21 квітня вартість знову вийшла в плюс, досягнувши символічної ціни в $1,1 за барель. Така екстремальна ситуація склалася з кількох причин. У світі виник надлишок нафти, яка заповнила практично всі сховища, наявні в розпорядженні людства. Надлишок просто немає куди подіти, адже світова економіка загальмувалася внаслідок пандемії коронавірусу.

    Ще однією причиною надлишку стала нафтова війна, яка спалахнула на початку березня через відмову Росії знижувати видобуток на 1,5 млн барелів на добу в рамках переговорів у форматі ОПЕК+. Скорочення було необхідно для того, щоб підтримати стабільні ціни на нафту, які почали знижуватися через “відключення” китайського ринку, початку внаслідок епідемії коронавірусу.

    Якби переговори завершилися успішно, то ціни на нафту, швидше за все, вдалося б утримати на доволі високому рівні, при тому, що світовий попит на “чорне золото”, внаслідок пандемії скоротився з 100 млн барелів на добу до 85 млн і продовжував би скорочуватися, через те, що всі нові й нові країни вводили карантин, зупиняючи свою економіку.

    Але у росіян були свої міркування, оскільки зниження рівня видобутку нафти призвело б до втрати ринків і зупинки деяких родовищ, які потім було б складно перезапустити. У відповідь один учасник ОПЕК+ – Саудівська Аравія почала нарощувати видобуток. Разом з кризою через пандемію, яка вже розпочалася, це вже в березні призвело до різкого зниження вартості нафти, а також до того, що сховища почали заповнюватися.

    Низькі ціни на нафту, безумовно, завдають важкого удару по економіці РФ, чий бюджет зверстаний з розрахунку вартості не менше $42 за барель. Наслідки нескладно прорахувати – поступове згортання соціальних програм, зубожіння населення Росії, а потім й наростання народного невдоволення. В Україні навіть почали смакувати швидкий розвал РФ, хоча ситуація, яка склалася, дуже небезпечна і для нашої країни, яка також може постраждати від падіння цін на сировину. Крім того, можливий обвал такої величезної конструкції, як Російська Федерація, може засипати своїми уламками й Україну.

    Поки людство заправляє свої автомобілі бензином, дизельним паливом, покриває дороги асфальтом, використовує пластик та хімічні барвники – нафта залишатиметься популярним товаром, а тому ціни на неї не можуть бути на рівні нуля. Тому вартість “чорного золота” неминуче буде підвищуватися. Питання лише до якого рівня. Але спочатку для цього потрібно позбутися від її надлишку.

    Один з варіантів – це розпочати широкомасштабний військовий конфлікт за участю великих держав, який сам по собі здатний стимулювати зростання цін на нафту та збільшити її витрату. Розмови про наближення такого конфлікту час від часу виникають через ситуацію на Близькому Сході і, зокрема, через війну в Сирії, де стикаються інтереси декількох глобальних та регіональних гравців – Росії, США, Саудівської Аравії, Туреччини, Ірану. Доволі гострим в цьому відношенні був 2018 рік, коли навіть відбулося реальне бойове зіткнення між російськими та американськими силами – авіація США знищила підрозділ російських найманців під Хішамом. Але досі ситуація в Сирії не переходила червону межу. Це говорить про те, що глобальної війни поки не хоче ніхто.

    А значить залишається політичний метод, спрямований на подальше скорочення видобутку нафти шляхом переговорів. 9 квітня такі переговори відбулися. В результаті країни ОПЕК+ домовилися про скорочення світового видобутку нафти на 10 млн барелів щодобово. При цьому Росія погодилася скоротити свій видобуток на 2,5 млн барелів (спочатку йшла мова лише про 1,5 млн!), довівши його на 8,47 млн барелів. Але ми пам’ятаємо, що через COVID-19 профіцит нафти в світі становив близько 15 млн барелів, тому щодобове зниження рівня видобутку на 10 мільйонів барелів не вирішило проблему надлишку “чорного золота”, а отже й падіння цін на нього.

    Ситуацію як і раніше погіршує пандемія. Карантинні заходи завдають шкоди будь-якій економіці. Наприклад, Китай, який вже пережив епідемію COVID-19, за різними прогнозами, зможе відновити свою економіку всього на 85% від “докоронавірусного” рівня. Це означає, що світові вже не потрібно стільки нафти, як раніше і процес скорочення видобутку рано чи пізно упреться в необхідність виключити одного з великих гравців на цьому полі. Хто їм буде – Саудівська Аравія, Росія або хтось третій? Якщо Росія, то спосіб “вимикання” відомий. Це санкції, накладені на ті чи інші сегменти російської економіки. Нагадаємо, саме за допомогою санкцій, в грудні 2019 року США зупинили будівництво газопроводу “Північний потік-2”.

    Удушення “нафтової галузі” загрожує РФ найсерйознішими наслідками (аж до повторення долі Радянського Союзу) і теж може привести до великої війни. В історії вже були схожі приклади. Досить згадати головні причини вступу Японії в Другу світову війну на Тихоокеанському театрі військових дій. 26 липня 1941 року США ввели ембарго на поставки нафти в Японію, поставивши її перед самурайським вибором – або загинути гарантовано, або почати небезпечну війну, але отримати шанси на перемогу. Подальший хід історії відомий – розгром Тихоокеанського флоту США в Перл-Харборі, переможні операції Японії в Південно-Східній Азії, але остаточна катастрофа, що закінчилася атомним бомбардуванням Хіросіми і Нагасакі.

    Тому спроба загнати Росію в економічний кут дуже небезпечна, тому що може змусити Володимира Путіна пошукати щастя у великій війні або почати якийсь небезпечний шантаж, аби утримати ситуацію на плаву. Мирним варіантом для Кремля, в разі саме такого сценарію розвитку подій, є оптимізація витрат, відмова від масштабних програм переозброєння та фінансування дрібних воєн, включно із утриманням маріонеткових “ДНР” і “ЛНР”. Все це дає Україні нові можливості в переговорах з питань врегулювання конфлікту на Донбасі, а можливо навіть повернення Криму. Правда це вже зовсім інша історія, яка сильно залежить від того, чи зможемо ми самі пережити карантин.

    Але все це сценарії майбутнього. А в теперішньому часі падіння цін на нафту створило новий виклик для людства. І стрілку годинника Судного дня, яка завмерла за 100 секунд до “опівночі”, сміливо можна переводити на 60 секунд вперед.

  • Вирок президенту: Зеленського перемогла “система”

    Вирок президенту: Зеленського перемогла “система”

    Вирок президента Зеленського.

    Дорогий Володимире Олександровичу, рік назад на дебатах із Петром Порошенком ви сказали йому, що ви його вирок. Це справді було так. Український народ виніс йому жорсткий вирок, проголосувавши за вас. Причина цього була не в тому, що ви претендували на роль де Голля або Лі Кван Ю, а в тому, що п’ятий президент не виконав своїх обіцянок, погряз у брехні, а його оточення – в корупції. Рік вашого президентства дає можливість зрозуміти, який вирок очікує вас.

    Коли ми вперше з вами познайомилися, я сказав вам, що для мене найвищим завданням є модернізація країни і перетворення її на сильного суб’єкта. Я сказав вам, що я майданівець і залишаюся вірним цінностям Майдану. Ви сказали, що в цьому ми однодумці і ви, йдучи в політику, ризикуєте всім, що у вас є, і єдина причина цього – досягнути справжніх змін і реформ. Я спитався, які цінності для вас є основними. Ви відповіли: чесність і справедливість. Пізніше я не раз переконувався, що ви намагаєтеся слідувати цим цінностям. Але за рік вашого президентства я так і не побачив втілення цих цінностей в українській політиці.

    Навколо вас виріс такий ліс брехні, що жодна порядна чи професійна людина не може пробитися. Інтриги, обман, кидалово – все це частина вашого оточення. Ваш колишній прем’єр разом із колишнім главою ОП проводили цілі наради, як вас обманути, про що випадково дізналася вся країна. Замість професіоналів і державників ви призначаєте друзів, знайомих – це повний шок – людей з оточення Порошенка. Замість покарання винних за вбивство Небесної сотні при вас адвокат Януковича призначений у ДБР, а Тетяна Чорновол отримує домашній арешт.

    Замість полегшень для бізнесу ви приймаєте вбивчі закони типу №1209 та №1210, хоча ваша програма містить дуже багато правильних пропозицій, які стимулювали б економічний розвиток. Подивіться, як ваші заяви перетворюються на публічну брехню: ви розповідаєте про інвест-нянь, а до бізнесу їдуть автоматники. Ви говорите про зниження топзарплат і премій, а їх ще й безсовісно збільшують. Більше того, контракт світового рекордсмена за премію на державному підприємстві продовжують ще на чотири роки!

    За рік вашого президентства не був покараний жодний топкорупціонер, не було розслідувано жодної корупційної справи оточення Порошенка. Я можу ще довго продовжувати: із прізвищами, датами і назвами провалів. Але це не суть мого звернення.

    Я знаю, що ви постійно намагаєтеся зрозуміти, як же так виходить, що, маючи правильні чесні наміри, ви отримуєте стільки брехні навколо себе? Я дам вам просту відповідь: у вас немає ніякої влади. Вашу владу розтягує ваше оточення, яке думає тільки про себе. Влада – це не посада і не кабінет. Влада – це вплив на процеси. Скажіть, який у вас вплив, коли кількість адекватних губернаторів можна порахувати на пальцях однієї руки? Який у вас вплив, коли місцевий мер і олігарх публічно розмазують керівника області? Насправді це не його розмазують, а вашу владу. Який у вас вплив, коли нікому незрозуміло, що відбувається у СБУ, де обіцяна реформа про відділення їх від економіки? Про прокуратуру я взагалі мовчу, після горе-реформ не уявляю, хто зможе її зібрати в повноцінний орган. У вас немає впливу на процеси у країні.

    Я довго думав над тим, у який момент ситуація стала саме такою. І як це дивно не прозвучить – це момент зміни Офісу президента. Ви обіцяли з’їхати з Банкової. Це було проста конкретна обіцянка. На ваше доручення почали шукати інше приміщення, ви публічно презентували нову ідею офісу. Але завершилося це все нічим. Я дуже уважно спостерігав за цим процесом, бо це була перша ваша зустріч із “системою”. І “система” перемогла. Ви відмовилися від своєї ідеї. Вам довели, що всі ці жалюгідні барабанні телефони, “дев’ятки” і “десятки”, затхлі коридори і килими, совкові меблі – все це не можна залишити, бо без цього не буде влади. “Система” зрозуміла, що вас можна обманути й “укатати”. Із того часу вас постійно на щось “укатують”. На якісь рішення чи кроки, яких ви робити не хочете. Із того часу ваші справжні ідеї та бачення “система” виставляє на посміховище.

    Коли я вперше побував у “Кварталі”, один із ваших друзів розповів мені “секрет успіху Зеленського”. Він сказав: “Розумієш, Вова ніколи не грає за правилами інших. Коли він прийшов у КВК, то не грав за правилами Маслякова, коли прийшов на телебачення, то не грав за правилами олігархів, коли прийшов у кіно, не грав за правилами режисерів і продюсерів. Вова завжди втілював своє бачення, а тому завжди досягав успіху”. Так от, можливо, вперше у своєму житті ви не втілюєте ніякого свого бачення. На жаль, публічний формат не дозволяє мені озвучити все, що накопичилося за цей рік. Тому перейду до другої частини: критикуєш – пропонуй.

    1. Кадри. Сьогодні це ваша проблема номер один. Вас оточують або некомпетентні друзі, або нелояльні професіонали. І хоча це ваша найбільша проблема, за рік не було призначено керівника Національної академії державного управління, де можна було б мінімально підготувати пару сотень нових держслужбовців. Ваш “ліфт” виявився фейком. Тож де взяти кадри?

    Політична партія. У розвиненому світі джерелом нових кадрів завжди є політична партія лідера. То де ж ваша партія? Ні осередків, ні членів, ні активу. Скільки ще часу розбудовою партії мають займатися нездари? Ваша партія навіть на місцеві вибори не готова. І я вже передбачаю, як ваше оточення почне переконувати вас їх перенести або домовлятися з Кернесом і Трухановим. Тим не менше політична партія західного зразка із сильним аналітичним центром і політичною академією – це реальне джерело отримання лояльних і підготовлених кадрів.

    2. Будувати інститути. Проблема всіх попередніх президентів була в тому, що вони не створювали інститути влади, а старалися взяти її під контроль. Їм потрібен був не чесний суд, а такий, щоб “порішати”. Тому влада змінюється, а суддя Вовк залишається. Це стосується всіх інших органів. Будувати інститути – це означає призначати не своїх людей, не хороших людей, а людей із програмами і планами дій. Бажано, щоб ці плани дій публікувалися і кожного із призначених можна було оцінити через рік, відповідно до його ж плану дій.

    3. Конкуренція інформації. Одне з найважливіших правил політичного лідера – отримувати інформацію з кількох джерел. Інформація має конкурувати. Коли в Кабміні знають, що офіс подасть іншу інформацію, а у СБУ знають, що в них ще інша інформація, це означає, що хтось точно вас обманює. Не можна довіряти нікому на слово. Я думав, що Богдан мав стати цим уроком для вас.

    4. Стратегія проти quick wins. Ідея швидких перемог, нав’язана вам у червні групою некомпетентних “реформаторів”, програла. Ви маєте прийняти довгострокову стратегію. Це документ не про те, як усе має бути, а в першу чергу про те, від чого не можна відступати. За прагненням швидких перемог ви загубили свої базові цілі. Стратегія – це те, від чого не можна відступати. Довгострокова стратегія упорядковує хаос, улаштований в державному управлінні гонитвою за швидкими перемогами, які виявилися дешевим популізмом.

    Наш народ ніколи ще не видавав такого кредиту довіри, як вам. Нікому в українській історії не снилося мати об’єднаний більшістю народ із волею до змін. Але і платити за цей кредит доведеться найбільше. Тому вирок, який очікує на вас, – це втрачений шанс. Ви ризикуєте стати найбільшим втраченим шансом у нашій історії.

    Й останнє. Президент, який багато брехав, програв вам вибори. Президент, який багато слухав Портнова, утік із країни. Президент, який у всьому покладався на своїх “любих друзів”, закінчив із 5,45% підтримки. Як закінчите своє президентство ви?

    Думай-те!

  • Українці знову програють Коломойському

    Українці знову програють Коломойському

    16 тис. правок – це законодавче сміття і неповага до демократії в Україні.

    16 тис. правок за 17 тис. грн.

    16 тис. – це кількість правок до “антиколомойського закону”. Закон має захистити державу та платників податків від повернення банків, що збанкротували, колишнім власникам.

    17 тис. грн – це сума, яку вже заплатив кожний з нас колишнім власникам банків. Нагадаю, що держава витратила близько 300 млрд грн, щоб врятувати банківську систему та покрити втрати нанесені колишніми власниками та менеджментом банків. Суму 17 тис. грн отримуємо, якщо поділимо всі втрати держави (300 млрд втрат) на кількість людей в Україні, що можуть працювати (17,4 млн людей в робочій силі).

    16 тис. правок – це законодавче сміття і неповага до демократії в Україні. Єдина мета такої кількості правок – відтермінувати або, краще, унеможливити прийняття цього законопроєкту.

    Цей законопроєкт захистить українців від подальших втрат. Також, він відкриє можливість отримати більшу підтримку від міжнародних партнерів – МВФ, Світового банку, Європейського Союзу. Яка так важлива під час кризи.

    Боляче дивитись як знов програють українці, а виграють олігархи.

    Але боротьба триває. Сподіваюсь законопроєкт буде швидко прийнятий попри правкове сміття.

  • Дорога смерті в Крим. Що зробив Путін

    Дорога смерті в Крим. Що зробив Путін

    Кремль сприяє тому, щоб росіяни поширювали коронавірус на чужій землі.

    Те, що жителі окупованого Криму — як і жителі курортних міст сусідньої Росії – можуть стати жертвами політики Кремля, стало зрозуміло відразу ж після телевізійного звернення російського президента, який оголосив у власній країні не карантин, як у більшості країн світу, а «довгі вихідні». І в цьому відразу ж позначився знаменитий путінський підхід до реальності.

    Тому що є країни, які запроваджують для своїх громадян жорсткий карантин і вимагають під загрозою покарання, щоб жителі сиділи вдома. А є країни, які обмежуються лише невеликими заходами, але зберігають робочий ритм. Володимир Путін, схоже, один із дуже небагатьох авторитарних правителів сучасного світу, який вирішив підмінити карантин святом. І зараз уже регіональним керівникам, які опинилися ближче до реальності і бояться спалахів епідемії, доводиться власними зусиллями виправляти помилки російського президента. Про  це пише автор на сайті “Крим. Реалії”.

    Але при цьому тисячі росіян вирішили використовувати «довгі вихідні» повним ходом — якщо вже не можна дістатися на Балі або Пхукет. А жителі Ялти, Судака або Сімферополя стали заручниками такого божевілля. Адже внутрішнє авіасполучення в Росії триває. А польоти до Криму — незважаючи на те, що вони є нелегальними з першого дня анексії – є частиною внутрішнього сполучення Росії. Я вже не кажу про горезвісний Керченський міст, який цими днями перетворюється для кримчан у своєрідну «дорогу смерті», якою рвонули до Криму десятки тисяч росіян. Скільки з них приїхали з тією чи іншою інфекцією?

    Політика російської окупаційної влади, впевнений, прямо сприяє поширенню епідемії на окупованій території, на території, яка не є частиною Росії з точки зору міжнародного права. Мало того, що президент Росії не хоче сказати своїм співвітчизникам правду про небезпеку, так Кремль, як бачимо, ще й сприяє тому, щоб росіяни поширювали заразу на чужій землі.

  • Путін дуже переляканий, а його рейтинг наближається до нуля

    Путін дуже переляканий, а його рейтинг наближається до нуля

    Переважна більшість не тільки розвинених країн, але і країн, що розвиваються “в’їхали” в пандемію коронавірусу після безпрецедентно довгого 11-річного періоду економічного зростання, збільшення реальних наявних доходів домогосподарств, і створення рекордно високої акціонерної вартості компаній. Глибока глобальна рецесія, яку ми зараз побачимо, буде так чи інакше дещо пом’якшена тим, що більшість країн G-20 перебували на висхідному тренді економічного процвітання з 2009 по 2020 рр.

    Але тільки не Росія. У Росії – “втрачене десятиліття”, руйнування акціонерної вартості компаній (доларовий індекс РТС російського фондового ринку впав з 2500 пунктів у травні 2008 р. до 987 пунктів сьогодні – це падіння на 61% (!!!) за 12 років), третя (!!!) рецесія за цей 11-річний період, і відсутність економічного зростання від слова “зовсім”.

    Але найголовніше, з точки зору майбутнього соціального вибуху – це те, що Росія “в’їжджає” в пандемію коронавірусу після шести (!!!) років падіння реальних доходів населення.

    Шість років доходів, що падають – це, насправді, абсолютно безпрецедентно, для пострадянської Росії. Такого довгого падіння реальних доходів домогосподарств не було навіть в 90-х, після розвалу СРСР.

    Я не назву ніякої іншої країни G-20, крім Росії, щоб до 2020 року спостерігалося падіння доходів населення шість років поспіль.

    І ось російський народ, на тлі зубожіння і дуже довгого, буквально покоління падіння доходів, при шаленому, нестримному, нахабному, цинічному і злочинному збагаченню путінської ОЗГ, “в’їжджає” в “бетонну стіну” пандемії коронавірусу, яка, як ми всі розуміємо, викличе, скоріше за все, найбільше падіння російського ВВП, серед всіх країн G-20 (як це вже було в 2008-2009 рр.).

    Як ви думаєте, що буде далі?

    Я зараз навіть не кажу про рейтинг Путіна. З ним, з цим рейтингом, вже все зрозуміло, це можна прогнозувати на 100% – там більше не буде рейтингу, ніякого.

    Можливо, що, в середньому, у російських домогосподарств є фінансові запаси на 50-60-70 днів. Путінська ОЗГ, зображує російську владу, не робить нічого, щоб допомогти людям і фірмам. Путінська ОЗГ в паралічі. Більш того, введені незаконні антиконституційні режимы невідомо чого, при яких не настає жодних юридичних наслідків, ні для домогосподарств, ні для компаній, ні для контрагентів – тобто ніяких “форс-мажорів”. Думаю, різні суди будуть намагатися розібратися в цьому місиві ще років десять…

    А що будуть робити люди? Зубожілі, за останні шість років, люди, які зараз позбудуться взагалі всього? І яким більше нічого не залишається, як…

    …Як винести цю чортову путінську ОЗГ з Кремля!

    Я думаю, що Путін зараз смертельно переляканий. І паралізований від цього страху. Не менше переляканий і не менше паралізований, ніж Сталін 22 червня 1941 року. Сподіваюся, на цей раз дорога між 1941 і 1953 буде коротше.

    Це залежить від нас.

  • Єрмак, якого Зеленський вважав надійною стіною, виявився ще гіршим за Богдана

    Єрмак, якого Зеленський вважав надійною стіною, виявився ще гіршим за Богдана

    Рік тому відбувся перший тур президентських виборів, який залишив за бортом боротьби Юлію Тимошенко, яка два роки перед цим вважалася головною претенденткою на пост глави держави. Три тижні потому розвіялися останні надії на другий термін для Петра Порошенка. В Україні настав час Зеленського.

    Наскільки прекрасний Володимир Зеленський у президентській якості, думки розходяться. Хтось вважає, що могло бути значно гірше, деякі сподівалися, що вийде краще. Є й такі, хто впевнений: гірше не буває, але здоровий глузд та історичний досвід підказують, що ще як буває. Той же коронавірус розвіяв будь-які сумніви з цього приводу.

    Епідемія, як їй і годиться, прийшла зовсім невчасно, якраз тієї миті, коли ілюзії Зеленського щодо своїх можливостей на чолі держави, схоже, не просто розвіялися, а стали переростати в здогад, що держава – це щось геть інше від того, що він собі уявляв на початку цієї захоплюючої авантюри. І, головне, спертися абсолютно ні на кого. Більше того, ті, хто пропонує підтримку, найнебезпечніші у своїй раптовій ненадійності.

    Напевно, це моторошне відчуття, коли кермо, важелі і педалі не тільки не слухаються, але й ще поводяться щоразу інакше за однакових, здавалося, зусиллях. І не можна зупинитися й вийти.

    Зміна уряду й керівництва Генпрокуратури мала показати рішучість і принциповість президента, але коли призначених міністрів довелося знову міняти в рекордно швидкий термін, це стало більше нагадувати судомні спроби повернути керованість. Тут же, як буває, підкотив бунт у парламентській фракції. Спочатку частина депутатів від «Слуги народу» висловила здивування щодо цілей створення Консультативної ради з Донбасу. Потім під загрозою опинилися стратегічно важливі закони про землю і банки, а голосування за призначенням нових міністрів довелося проводити двічі. Тепер велика група «слуг» відкрито підтримує свого колегу Гео Лероса, що опублікував забійний компромат на Андрія Єрмака, але отримав у відповідь переслідування з боку СБУ та інших органів.

    Важливо зауважити, що й різка реакція частини фракції на перспективу отримати Консультативну раду із сепаратистами – це насамперед недовіра Андрію Єрмаку, який не вважав за потрібне роз’яснити свою гру в Мінську своїм же народним депутатам. У тій групі бунтівників голос Гео Лероса був помітний. Скандал із Денисом Єрмаком – це вже нова серія відторгнення «слугами» глави президентського Офісу, який віддає перевагу залишатися річчю в собі, не бачачи простих кнопкодавів. Феєричний брифінг для преси підтвердив, що Андрій Борисович вважає оточення ідіотами. Навіть якщо він в основному має рацію, його самого це розумнішим анітрохи не робить.

    А Володимир Зеленський, одним з найбільш довірених осіб якого є Єрмак, перетворюється в поручителя і «кришевателя» братів Єрмаків і заохочувальника гонінь на Лероса. Андрій Єрмак, який після Андрія Богдана, що вічно баламутив, здався президенту надійною кам’яною стіною, спричинив скандал, до масштабів якого витівки Богдана жодного разу не доросли. І поки все, що робить глава Офісу, щоб погасити скандал, це підливає в нього бензин і перенаправляє удар на Зеленського. Два головних ресурси, на який, здавалося, впевнено міг розраховувати президент, вірне близьке оточення і свою парламентську більшість, виявилися джерелами його головних проблем, ці педалі зрадницьки провалюються.

    Коли Богдан залишав посаду керівника Офісу, він заявив своїм співробітникам: «Тепер кожен сам за себе». За рік після першого туру Володимир Зеленської мав усі можливості переконатися, що головна ознака великої влади – нелюдська самотність. Від того, як він впорається із цим прозрінням, багато чого буде залежати. Це його третій тур, найскладніший.

    А для іншої України ледь не найочевидніший підсумок цього року – відсутність більш-менш помітних фігур, які б кинули справжній виклик слабкому, недосвідченому президенту, який вічно помиляється і дико дратує. Йому погано вдається. Іншим не вдається геть нічого. Час Зеленського триває.

  • Треба готуватися: Зміна влади вже не за горами

    Треба готуватися: Зміна влади вже не за горами

    От чесно, мені однаково до лампади, під кого влада намагається укласти країну — під Росію або під Штати з Європою у вигляді їх представника МВФ. Тому що це однаково суперечить ідеї суверенної успішної України, якій я присвятив значну частину свого життя.

    Те, що відбувалося під час позачергової сесії, викликало у мене огиду навпіл з роздратуванням. Думаю, не в мене одного. І це замість вселення у людей впевненості, що у влади під контролем, що вона знає, як стримати епідемію і, головне, як забезпечити швидке відновлення зруйнованої через карантин економіки.

    Але ми побачили безглуздість, квапливість і неорганізованість.

    Навіщо виносити на голосування секвестр бюджету, якщо він не узгоджений, і сесійну залу, зібрану під час епідемії і виглядає, як епізод фільму жахів, пропозиції за свого ж Кабміну не голосує? Ось хто що на цьому виграв?

    І чому елементарні кадрові питання не вийшло проголосувати з першого разу, без особистої присутності президента?

    Маячня якась…

    А на повністю нерегламентній третій позачерговій сесії Ради почався відвертий прогин під МВФ. Ігор Коломойський може бути сто разів не правий, повернення йому Приватбанку дійсно може не подобатися МВФ, бо цей самий МВФ і рекомендував Приватбанк націоналізувати. Але це не привід приймати ідіотський закон, що дає чиновникам Нацбанку право безкарно втручатися у діяльність будь-якого банку в Україні. І робити з ним все, що побажають. Без права оскарження їх дій у суді — так говорить «антиколомойский» закон, ухвалений у першому читанні.

    Серйозних інвесторів хочете заманити в Україну? Ну-ну…

    А потім почалося проведення сумнозвісного «закону про ринок землі» — теж з презирством до регламенту. Продавати такий актив напередодні продовольчої кризи — це ж чистий ідіотизм. Так при грамотній постановці завдання на цій землі можна підняти куди більше, ніж дає МВФ для погашення своїх же попередніх кредитів.

    Ні, це не та влада, що забезпечить процвітання України. І зміна влади не за горами, вже восени можуть початися протестні процеси. Треба готуватися. Щоб не повторювати попередніх помилок. Щоб своїми руками і розумом будувати успішну Україну, а не спостерігати і критикувати зі сторони метушливих дилетантів-угодовців.

  • Епідемія коронавірусу або український “пофігізм”: Що стало причиною паніки на кордоні

    Епідемія коронавірусу або український “пофігізм”: Що стало причиною паніки на кордоні

    У п’ятницю, 27 березня, після заяви президента Володимира Зеленського щодо закриття кордонів, на пунктах пропуску з Польщею виникли величезні черги з українських “заробітчан”. Тисячі громадян, злякавшись, що вони не потраплять додому до свят, кинулися на батьківщину. Масштабні скупчення народу стали відмінним ґрунтом для поширення коронавірусу, хоча закриття кордонів, за задумом влади, якраз і мало б стати одним із засобів боротьби з COVID-19. Ганебна історія на кордоні з Польщею породжує цілу низку запитань, як до президента, так і до самих “заробітчан”.

    Заява про те, що після 27 березня Україна остаточно закриє кордони для своїх громадян, президент Володимир Зеленський зробив напередодні, 26 березня. У своєму відеозверненні глава держави попередив, що про тих, хто все ж не встигне повернутися в Україну до зазначеного терміну, подбають дипломатичні представництва. За словами Зеленського, про тих українців, що залишились за кордоном, ніхто не забуде: “Ми поступово будемо повертати вас, але з урахуванням епідемічної ситуації в місці вашого перебування, а також рівня забезпечення необхідними засобами та готовності медичної системи до вашої обов’язкової ізоляції”. Про це  пише автор на сайті “Апостроф”.

    Володимир Зеленський також нагадав, що два тижні тому вже закликав громадян терміново повернутися в Україну. “Більшість, і я їм вдячний, зробили це самостійно. Інших, а це понад 80 тисяч українців ми повернули додому літаками, поїздами та автобусами”, – додав президент. Однак, за словами Зеленського, в зв’язку з поширенням епідемії коронавірусу, Україна більше не може чекати.

    Заяви Зеленського буквально на наступний день викликали страшну паніку на кордоні з Польщею. Тисячі “заробітчан” кинулися через пункти пропуску, прагнучи в останній момент потрапити на батьківщину. Багато з них прагнули встигнути до святкування Великодня, а дехто просто злякався, що шлях додому надовго буде закритий.

    Масштабні скупчення людей моментально помножили на нуль будь-яку ідею самоізоляції заради боротьби з поширенням COVID-19. Адже абсолютно неможливо підрахувати, хто з “заробітчан” в цих натовпах вже був носієм коронавірусу, скількох людей він при цьому заразив та які наслідки все це матиме, коли ці люди потраплять додому.

    У зв’язку з нештатною ситуацією на кордоні, яка безсумнівно вдарила по рейтингу Володимира Зеленського, до президента виникає відразу кілька незручних запитань.

    Навіщо ви взагалі кличете цих людей назад? Вони працюють за кордоном, перераховують в Україну зароблені кошти. Вам що, більше не потрібна валюта з-за кордону? І скільки додаткових робочих місць ви готові запропонувати цим людям замість тих, які вони втратять в Польщі? У вас є ці робочі місця в Україні? Де вони? Скільки там платять?

    Як вже говорилося вище, невідомо, скільки людей підчепили в натовпі вірус. Коли ви звали цих людей назад, пане Президенте, ви цікавилися можливостями української медицини? Чи здатна вона “переварити” додаткову порцію інфекції, яку привезуть з собою “заробітчани” з-за кордону?

    Зрештою, ви взагалі думали про те, яку паніку викличуть ваші слова про закриття кордону? Чому ви не віддали відповідні розпорядження та не підготували пункти пропуску, до напливу відвідувачів? Ви знали, що турбота про комфорт та безпеку громадян не завжди обмежується тільки попередженням: “біжіть, поки не пізно”?

    Не менше запитань виникає і до самих “заробітчан”.

    Вас дійсно попереджали два тижні тому. Були виділені літаки, автобуси, поїзди. Консульські служби поширювали інформацію про те, як можна потрапити на ці транспортні засоби. Чого ви чекали ці два тижні, на що розраховували? Чому сподівалися на “авось” та кинулися через кордон в самий останній момент, створивши величезні проблеми на пунктах пропуску?

    Навіщо вас взагалі понесло до Україні? Вас вигнали з роботи, перестали платити гроші та зажадали аби ви забиралися додому? Якщо такого не відбулося, то що ви будете робити в Україні? Тут взагалі-то карантин (більше трьох не збиратися), Великдень відсвяткувати не вийде (храми, за винятком УПЦ МП, закриті), та й безробіття, епідемія, кульгава медицина та злісні погляди сусідів, якщо з’ясується, що ви привезли з собою коронавірус.

    А якщо вас все-таки вигнали з роботи, то чого ж ви чекали два тижні, якщо бачили, що йде евакуація? Чому, за чудовою українською традицією, ви знову все залишили на останній день?

    І, нарешті, як ви збираєтеся повертатися в Європу? Вас таки не пропустять назад – там теж карантин.

    Одним словом, хай живе український шалтай-болтай на всіх вертикалях – від “заробітчанина” до президента. Безглуздий та нещадний. А в умовах епідемії – ще й небезпечний для здоров’я.

  • Жадібність і тупість: Найгірші історії про коронавірус

    Жадібність і тупість: Найгірші історії про коронавірус

    Пандемія коронавірусу проявляє у всіх людях на нашій планеті як найкращі риси, так і найгірші.

    З одного боку по всьому світу лікарі і медсестри героїчно борються за пацієнтів. А молоді громадяни купують їжу і ліки своїм літнім сусідам, яким вкрай небезпечно виходити на вулицю.

    Іспанські поліцейські влаштовують концерти для тих громадян, хто сидить на карантині. В Ізраїлі люди виходять на балкони, співають і аплодують медикам. Прості продавці стали справжніми героями, оскільки небезпека заразитися для них зараз дуже висока. Про це пише автор на сайті “НВ”.

    З іншого боку — чиновники і начальники в різних країнах демонструють зовсім інші приклади.

    Коронавірусна жадібність

    Днями в США вибухнув гучний скандал. Місцеві ЗМІ з’ясували, що кілька членів верхньої палати парламенту — Сенату — вирішили нажитися на епідемії коронавірусу.

    Сильніше за всіх відзначився голова сенатського комітету з розвідки Річард Берр. В силу своєї посади він ще два місяці тому, наприкінці січня, отримав від ЦРУ секретну доповідь по коронавірус.

    З цієї доповіді він дізнався, що світу взагалі і США зокрема загрожує жахлива пандемія, порівнянна з пандемією іспанського грипу в 1918 році. Що в цій ситуації зробив би хороший і добропорядний депутат? Напевно, попередив би виборців про небезпеку і закликав президента посилити підготовку до наступу пандемії.

    Що зробив Берр? Спочатку написав колонку для телеканалу Fox News, в якій запевнив усіх своїх виборців, що США ідеально підготовлені до зустрічі пандемії. Потім провів закриту зустріч для своїх донорів. Тим, хто давав гроші на його обрання в Сенат, Берр повідомив правду.

    Що епідемія буде дуже жорсткою, і що для її зустрічі нічого не готово. Ну а вже потім він став продавати свої особисті акції майже на $2 млн. Тобто перевів у кеш практично весь свій статок.

    Насамперед він позбувся акцій готельних компаній, які постраждали зараз сильніше за всіх. Приблизно те ж саме зробили ще троє сенаторів — республіканці Джеймс Інхов і Келлі Лоффлер і одна демократка — Діана Файнстейн від штату Каліфорнія.

    До речі Лоффлер, чий чоловік є головою Нью-Йоркської фондової біржі, вчинила хитріше. Вона не тільки продала акції компаній, які повинні були постраждати від пандемії, а й купила акції компанії, яка від пандемії виграла.

    Йдеться про одну з американських IT-компаній, яка робить програмне забезпечення для віддаленої роботи. Оскільки зараз половина планети працює з дому, акції цієї компанії злетіли до небес.

    Зараз у США все голосніше звучать заклики вигнати цю четвірку з Сенату або як мінімум припинити їх мандати. Критики закликають порушити проти них кримінальні справи за фактом інсайдерської торгівлі на біржі.

    Але головна претензія до цих сенаторів все ж не кримінального, а етичного характеру. Американців дуже розлютила інформація про те, що сенатори, яким люди довіряли, не тільки не допомогли своїм виборцям, а спробували нагріти руки і розбагатіти на їхніх хворобах і смертях.

    Думаю, що така ситуація викликала б питання етичного характеру навіть у Росії або в Україні. Для США така історія взагалі є неприйнятною. Я навіть радий, що сенаторів, які зовсім втратили береги, спіймали на цій операції. Сподіваюся, їх максимально суворо покарають.

    Коронавірусна тупість

    У Росії днями прогриміло ім’я чиновниці Ірини Саннікової, яка займала пост головного позаштатного інфекціоніста МОЗ Ставропольського краю.

    Ця мадам з невідомих науці причин вирішила покататися в Іспанію в самий розпал епідемії. (Я думаю, спонукальним мотивом були величезні знижки на квитки та проживання там). Прокотилася і привезла з собою коронавірус.

    Але при цьому вона нікому нічого не сказала, а продовжувала з температурою, кашлем і нежитем ходити на роботу в регіональний уряд, читала лекції в університеті і навіть брала участь у конференціях з боротьби із коронавірусом.

    І, зрозуміло, весь цей час вона заражала всіх навколо себе. Як багато людей вона заразила, поки що сказати неможливо, оскільки тестів у Росії майже немає, а в регіонах там хворих і померлих людей ніхто не рахує.

    Проте, проти Саннікової завели кримінальну справу за статтею про халатність. Я впевнений, що це сталося тільки тому, що вона контактувала з місцевим начальством і, мабуть, заразила когось із номенклатури. Якби Саннікова просто гуляла по вулицях Ставрополя і заражала простих людей, то ніхто б їй нічого і не сказав.

    З одного боку, чиновниця, звичайно, показала приклад безмежної тупості і байдужого ставлення до здоров’я інших людей. Вона, я нагадаю, ще й лікар за освітою.

    З іншого — таке роздовбайство в рядах начальства РФ скоро може призвести до тотального зараження всієї правлячої верхівки в Кремлі. Ну а якщо через таку дурість захворіє і помре нинішній російський цар, то, я думаю, цих бовдурів можна буде похвалити і навіть нагородити.

    Коронавірусна нерозсудливість

    Якщо в Росії божеволіють окремі громадяни, то в Ірані в минулі вихідні безумство охопило всю країну. 22 березня там відзначався традиційний новий рік — Новрус.

    Ісламська влада нічого не може зробити з традицією зустрічати зороастрійський Нової рік, а також з бажанням десятків мільйонів співгромадян хоча б раз на рік відтягнутися на всю котушку.

    У 2020 році у них, нарешті, з’явився серйозний привід попросити співгромадян поводитися пристойно — коронавірус. Уряд закликав усіх сидіти вдома і дотримуватися карантину. (Зрештою, Іран став однією з найбільш постраждалих від коронавірусу країн).

    Однак іранці настільки скучили за святом і нормальним життям, що на цей раз за місто виїхало навіть більше людей, ніж зазвичай.

    З одного боку цей факт показує, що жителі Ірану як і раніше не дуже серйозно ставляться до карантину і соціального дистанціювання. З іншого боку, вони хочуть втекти від репресивного режиму на свободу так сильно, що готові заради цього ризикувати навіть своїми життями.

    Тому з точки зору розуму я поведінку іранців засуджую: не можна так ризикувати. Але з точки зору почуттів і емоцій я їх навіть розумію. Все-таки дуже складно жити під постійним державним пресингом. Іноді треба випускати пар.

    У будь-якому випадку, через два тижні в Ірані, швидше за все, почнеться нова хвиля епідемії, пов’язана з масовим виїздом на природу. Але у людей, що лежатимуть з температурою, залишаться веселі спогади про новорічну вечірку, а також відчуття внутрішньої свободи.

    Як би там не було, я від душі вітаю з прийдешнім Новим Роком всіх давніх персів, вогнян-зороастрійців, а також всіх мідійських магів, які нас зараз дивляться. Бажаю всім їм (і нам теж) доброго здоров’я і хай буде з нами Сила!

  • Росія змінила тактику на Донбасі: Чи варто чекати наступ

    Росія змінила тактику на Донбасі: Чи варто чекати наступ

    Весняне загострення на Донбасі має на меті підштовхнути Київ до розведення військ біля Авдіївки, Широкіно та Світлодарської дуги. Посиленню обстрілів сприяє тепла та суха погода, тож ситуація триматиметься напруженою. Восени Кремлю може знадобитися “маленька переможна війна”, якщо не припиниться криза у нафтовій сфері. Але росіяни отримають відповідь на свої наміри ще до початку активного наступу.

    Зараз на Донбасі разом із забороненим Мінськими угодами озброєнням бойовики використовують безпілотники та керовані протитанкові ракети. Дрони не несуть особливої загрози для наших військ. По-перше, їх обладнують не дуже потужними боєприпасами, перш за все – переробленими 40-міліметрові гранатами для підствольних гранатометів. А по-друге, якщо брати досвід війни у Сирії та Іраку, то стає зрозуміло, що безпілотники несуть загрозу лише тоді, коли вони використовуються масово. Про це пише автор на сайті “Апостроф”.

    А використання протитанкових ракет – це дуже поганий знак для наших військ. Бо “сірої зони” вже немає і ці ракети використовуються дуже ефективно для ураження усіх цілей, які є у прифронтовій зоні. Це може призвести до того, що комунікації будуть розірвані. Адже для того, щоб існував “нуль”, потрібно підвозити боєприпаси і все необхідне. І якщо така ситуація буде триматися ще тиждень-два, це буде великий удар по боєздатності наших військ.

    Таке загострення пов’язано з тим, що змінився куратор і Росія змінила свою тактику та стратегію щодо Донбасу. У Кремлі побачили, що спроба домовитися із Володимиром Зеленським (на умовах Москви, – ред.) виявилася не дуже слушною ідеєю, тож зараз відбувається певний примус до перемовин. Росія проштовхує розведення військ ще на трьох ділянках: в районі Авдіївки, Широкіно, Світлодарської дуги – саме там відбувається загострення. Росіяни, якщо не можуть здійснити дипломатичні кроки, то вдаються до військових. Зараз вони демонструють ,що кожного дня Україна зазнає втрат, гинуть наші військові. Це робиться, аби у Зеленського виник привід заявити про необхідність відведення.

    Також не можна виключати можливого загострення, бо цьому сприяє погода. Зими практично не було. Зараз встановиться плюсова температура, бруду буде небагато, хоча зазвичай Донбас у вологі сезони тоне у в’язкій багнюці. Але тепер можна буде перекидати війська та робити обстріли.

    Разом з тим так звані “військові кореспонденти” з ОРДЛО та Росії скаржаться у своїх Telegram-каналах, що місцева “влада” і “міліція” нібито забороняють висвітлювати їм “укропівські обстріли”, аби не заважати мирному процесу. Але про жоден мирний процес мова не йде – місцеві ватажки просто мають “синдром виконавця”. Зараз в ОРДЛО змінився куратор, нові методички ще не надіслали, і вони дотримуються позиції “аби чого не вийшло”. Вони не знають, про що писати зараз – про примирення або навпаки про те, що Зеленський – поганий президент. В ОРДЛО зараз “розбрід і хитання”.

    Зараз Путін пішов на конфронтацію із нафто-газовидобувними країнами – Саудівською Аравією та США. Внаслідок цього впали ціни на нафту. Але економічна криза через ці події настане ближче до вересня, тому що зараз впали ф’ючерси на нафту, яка буде поставлятися лише через два-три місяці. Тож восени на Донбасі може початися загострення – якраз у той період, коли Кремлю треба буде “заливати” бюджет. “Маленька переможна війна” може знадобитися Путіну десь у листопаді. Це станеться, якщо ситуація не зміниться: Кремль не зможе домовитися із саудитами, і ті надалі будуть знижувати ціни – а вони можуть продавати нафту по $20 за барель, при тому, що російський бюджет “зверстаний” під ціну $42.

    Але треба розуміти, що для розгортання військових дій треба мінімум 3-4 місяці звозити боєприпаси, МТО, переправляти частини. Улітку 2014-го року на Донбас перекинули 8 батальйонних груп, але для цього готувалися 2,5 місяці. Але такої кількості військових не вистачить, аби зараз вийти на адміністративні кордони Донецької та Луганської областей. Отже, підготовка до “маленької переможної війни” матиме певні маркери, їх буде відслідковувати – і наша розвідка, і американська, адже кожні 2-4 дні над Кримом та Донбасом “висить” американський безпілотник. Якщо ці маркери виявлять, то на них буде реакція – ще на рівні підготовки до вторгнення.

  • Коломойському не пощастило: МВФ буде, дефолту не буде

    Коломойському не пощастило: МВФ буде, дефолту не буде

    Коронавірус і нафтовий ціновий шок стали подарунком долі для всіх в Україні, кого хвилює продовження нормальної і передбачуваної співпраці із західними кредиторами.

    Якщо у хороші часи ще можна було уявити, що хтось у нашій владі теоретично міг би перебрати зі сміливістю, піти на ризик та відмовитись виконувати вимоги МВФ, сподіваючись якось пропетляти, шукаючи фінанси деінде, то у кризовому становищі це було би просто самогубство.

    Тепер Україні доведеться якнайшвидше виконувати усе те, що необхідно для підписання програми з МВФ. А це на сьогодні дві ключові речі. Земельна реформа. Та впровадження законодавчого інструменту, який би гарантував, що не буде відкату назад у банківській сфері. Мається на увазі, перш за все, націоналізація Приватбанку. Тобто, як би колишній власник не намагався повернути його і які б судові рішення не допомагали йому у цьому, МВФ наполягає, щоб влада забезпечила незворотність націоналізації.

    Чому Україні без МВФ не обійтись?

    У хороші часи можна фантазувати, що дефолт для нашої держави це не страшно і що у світі загалом багато грошей. Справа навіть не у провокативних розповідях про Росію, з якою нібито можна примиритися та отримати звідти безкінечні мільярди. І не у вічних сподіваннях пострадянських діячів на Китай, який вони розглядають як мішок з грошима, де можна взяти тоді, коли Захід не дає. Згадайте, до речі, як Янукович у 2013-му уже під час Майдану і на межі державного банкрутства поїхав з візитом до Пекіна, сподіваючись отримати у китайців кредитів, які йому вже не давали ані в ЄС, ані в США.

    Річ у тім, що нещодавно Україна виглядала набагато міцніше, а світ був набагато спокійніше. Тепер усі в світі перелякані можливими наслідками глобальної епідемії. Цілі галузі типу туристичної або авіаперевезень опинились перед загрозою майже повної зупинки, чого напевно ще ніколи не було. Усі спроможні держави світу заявили про готовність витратити десятки мільярдів доларів на підтримку своєї економіки. Ще більше держав світу – неспроможних – потребуватимуть солідної допомоги міжнародних донорів та держав-партнерів. А ще й нафтові цінові коливання змусять одних витрачати резерви, інших – збанкрутувати, третіх – переглядати фінансові плани, четвертих – думати, що робити з зеленою енергетикою та електротранспортом в умовах дешевої нафти.

    Це шалена кількість нових викликів! І у такому світі Україна, якщо б подумала погратися у фінансову наглість та послати МВФ, опинилася б десь у самому кінці черги з десятків, якщо не сотень більш або менш пристойних прохачів про переговори та допомогу. І виглядала би при цьому… Тут інше слово не підбереш: як мудак.

    Чому так? Бо наша фінансова проблема не була б наслідком якоїсь системної неспроможності держави. Також Україна не стала б жертвою несприятливих зовнішніх обставин або якихось просто помилок керівництва або виборців. Увесь світ би тоді знав, що причина – виключно політична. Та зводиться до конкретного інтересу конкретних осіб – переграти на їхню користь питання ціною у кілька мільярдів доларів.

    Важливо усвідомлювати, що це питання не стільки про юридичну правоту або фінансову справедливість. Неофіційно багато хто стверджує, у тому числі з представників влади Петра Порошенка, що націоналізація Приватбанку не була коректною за процедурою і тим більше за намірами. Про це можна довго сперечатися. І, власне, якщо зберігати повну нейтральність у цій темі, то можна припускати будь-який розвиток судових процесів аж до справді чистого визнання націоналізації незаконною. Проте, МВФ, який вклався своєю системною силою у те рішення про націоналізацію і увесь час наполягає на його коректності, як інститут є вищим, ніж окремі випадки боротьби за правду або просто особисту сатисфакцію в якихось країнах. На сьогодні ситуація банальна: Фонд вимагає гарантій, що те рішення залишиться незворотнім, не дивлячись на що завгодно. Крапка. Можна обговорювати компенсацію власнику за певних обставин, бо прописувати в законі голу заборону перегляду рішень, які можуть бути визнані судом як незаконні, це означає підставлятися під скасування цього закону в Конституційному суді. Але взагалі без такого законодавчого інструменту – від МВФ нічого не отримаємо.

    А до кого підемо, як не до Фонду? Бо ж піти доведеться. У нас великі виплати за зовнішнім боргом. У нас загроза суттєвого недобору доходів у держбюджет. У нас економіка, орієнтована на експорт ресурсів, які можуть стати ще дешевшими у будь-який момент. У нас ще може скоротитися економічна активність з огляду на розповсюдження коронавірусу. У нас ще й зневоднення у зв’язку з теплою та загалом сухою зимою, яке може негативно відбитися на аграрному виробництві. І у нас ще й війна з агресором, який не втратив апетиту до повернення всієї України до старої імперської зони впливу. Однак і агресор опинився у таких скромних умовах, що вже навіть васалів не хоче утримувати, як, скажімо, обіцяв Януковичу свого часу. Ось, подивіться, з яким трудом Олександр Лукашенко вигризає собі нафтову субсидію…

    Отже, що у підсумку?

    Ігорю Коломойському в цьому році дуже не пощастило. Його боротьба за те, щоби переграти чи хоча б якось переоцінити рішення про націоналізацію ПриватБанку, а разом з нею та агітація його однодумців проти співпраці та сумлінного виконання вимог МВФ – зіткнулися з протидією самого життя. Сьогодні як ніколи раніше західні донори виглядають безальтернативно для України. А отже, і їхні правила. Тож, бути тепер і новому банківському закону. І земельній реформі, яка виглядає ніби певним інструментом для торгу. І приватизації державних підприємств, у тому числі дуже хлібних. І подальшій боротьбі з корупцією. Та усьому тому, що зазвичай вимагалося від України, але тонуло у боротьбі політичних інтересів всередині України.

  • Всі царі здохли, а Україна залишиться попри всі намагання нас нищити

    Всі царі здохли, а Україна залишиться попри всі намагання нас нищити

    Поки Зеленський міняє уряд, та розповідає про мир в очах Путіна, хочу привести просту, сувору статистику.

    За 4 дні березня поранення та контузії отримали, як мінімум, 19 українських військових, трьох вбито російськими окупаційними військами.

    За чотири дні. Жодної реакції з боку Зеленського.

    Війни ніби не існує в інформаційному полі.

    Росія арештовує кримських татар у Криму, жодної реакції МЗС.

    Міняють повністю уряд воюючої країни і при цьому новий прем’єр Шмигаль заявляє, що він збирається продовжувати лінію уряду Гончарука….

    Це сіяння хаосу, яке рясно підтримується Російською Федерацією, що має продемонструвати Україну, як Фейл Стейт, Державу, яка не відбулася….

    На тлі цього хаосу країну відверто грабують, ставлять під питання державні програми та міжнародне співробітництво, а отже і реформи та євроінтеграцію.

    Єдиний справжній стратегічний беніфіціар всього цього – Кремль. Інші зароблять копійчину, що вистачить на все життя, Зеленський вже, напевно, заробив. Задовільнять свої амбіції, а Україна, розшматована та остаточно розграблена, залишиться на поталу ворогу.

    Я не проти приватизації, ринку землі та урядових змін…

    Але люди, які з благородними лозунгами взялися за державне управління – збрехали і нищать Україну.

    Збрехали не тільки нам усім, українцям, але і усьому світові!

    Янукович теж казав, що хоче Євроасоціацію, а в результаті спробував розвернути Україну в РФ.

    Сьогодні Президент в Парламенті сказав, що Україна іде правильним курсом, навіть видавив з себе “Слава України”, але жодним словом не згадав НАТО та Євросоюз, війну, Крим, окуповані території.

    Не згадав, бо не написали…

    Вектор розвитку країни змінився, але країна, як і війна, не може зупинитись, як солдат за командою “раз, два, стій. Кругом. Кроком руш назад в Росію”, бо країна рухається по інерції в цивілізацію.

    Безвіз, програми НАТО, мільярдні вкладання ЄС та США в реформи, нарешті, закладені Порошенком запобіжники в Конституцію про рух України в НАТО та ЄС, неможливо так просто відмінити.

    Проте, іде шалена робота, щоб це зробити.

    І головний шлях до виконання цих завдань з руйнації України – ХАОС – абсолютно військовий термін.

    І ми бачимо розгортання контрольованого хаосу наживо.

    Та всі гравці геть не розрахували фактору українського народу.

    Нас можна розвести на державу та території, але потім починається визвольна боротьба, яка триває десятиліттями і закінчується руйнацією держави агресора.

    Всі царі здохли, Ленін, Гітлер та Сталін здохли, Путін здохне, а Україна залишиться із мовою та усім нашим культурним надбанням, попри всі намагання нас нищити.

  • Ідліб з ними: чи загрожує Путіну російсько-турецька війна

    Ідліб з ними: чи загрожує Путіну російсько-турецька війна

    У сирійській провінції Ідліб відбулося різке загострення ситуації. Внаслідок російського авіаудару по турецьких силах, загинули 33 військовослужбовці збройних сил Туреччини. І хоча Росія та Туреччина щосили намагаються уникнути зіткнення, можливість прямого збройного конфлікту між цими державами стає реальною, як ніколи. У цій ситуації Росія в Сирії перебуватиме в програшному становищі, але Туреччини теж необхідно тричі подумати перед тим, як натискати на спусковий гачок.

    Наступ на сирійську провінцію Ідліб війська президента Сирії Башара Асада розпочали в кінці січня, бажаючи розправитися з залишками повстанських військ, які окопалися на цій території. Асадисти діяли за підтримки проіранських збройних формувань, а також російської авіації, яка забезпечувала панування в повітрі. Спочатку наступ розвивався доволі успішно, поки сирійська артилерія 3 та 10 лютого не обстріляла турецькі спостережні пости, розташовані в Ідлібі. В результаті цього обстрілу постраждали загалом 13 турецьких військовослужбовців, в тому числі 5 були вбиті. Про це пише автор на сайті “Апостроф”.

    Це обурило президента Туреччини Реджепа Ердогана, який почав вимагати до кінця лютого відвести сирійські війська на вихідні позиції. В іншому випадку, Анкара погрожувала розгорнути в Ідлібі масштабну військову операцію. При цьому президент Туреччини наполегливо просив свого російського колегу – Володимира Путіна, вплинути на свого “підопічного” – Башара Асада.

    Виставивши такий ультиматум, Туреччина почала перекидати свої війська в Сирію, а також надавати конкретну військову підтримку силам повстанців. Відомо, принаймні, два випадки, коли бійці сирійської опозиції збивали бойові вертольоти сил Асада за допомогою ПЗРК, доставлених з Туреччини. Крім того, повстанці розгорнули контрнаступ, який вдалося зупинити лише за допомогою авіаудару російських літаків Су-24.

    Увечері, 27 лютого російська авіація завдала удару по турецьких військовослужбовцям. Загинули 33 людини. Здавалося, ситуація йде до прямого військового зіткнення між Росією і Туреччиною на території Сирії. Однак сторони поки все ще намагаються втриматися на краю прірви. Найбільшу активність проявляє Москва, яка вже висловила співчуття Анкарі в зв’язку з загибеллю турецьких військових в Сирії. У Кремлі також запевнили, що російська авіація не наносила удари в Ідлібі, де загинули турецькі військовослужбовці. Турки, за заявою Москви, “перебували серед бойовиків, які наступали”, і “не повинні були там перебувати”.

    Старання РФ згладити ситуацію цілком зрозумілі, бо в разі подальшої ескалації в Сирії, російська сторона може зазнати локальної воєнної поразки, наслідки якої можна буде порівняти з поразкою під Цусімою під час російсько-японської війни 1904-1905 років.

    Нагадаємо, що восени 2015 року до Сирії було перекинуто російське авіакрило, яке забезпечило військам Асада підтримку з повітря та багато в чому допомогло президенту Сирії залишитися при владі. Воно базується на авіабазі Хмеймім в провінції Латакія. Таким чином, ця авіагрупа є головною ударною силою військ Асада. Якщо ситуація все ж зірветься в штопор і в регіоні почнеться нова війна, то саме Хмеймім стане метою №1 для турецької армії.

    Ця база – доволі укріплений об’єкт, який має ешелоновану систему ППО, здатну відбивати удари крилатих ракет, безпілотників, а також авіації противника. Але якою б не була міцною система ППО, її можливості обмежені логістикою. Тобто банальною необхідністю поповнювати боєзапас, обслуговувати матеріальну частину, евакуювати пошкоджену техніку, вбитих та поранених.

    І логістика – це нерозв’язна проблема для росіян на даному театрі військових дій. Досить подивитися на карту. Доставка повітрям боєприпасів, підкріплень, засобів для ремонту пошкодженої техніки буде відбуватися в обхід тієї ж Туреччини й зайнятих американцями районів Ірак. Це зробить її неймовірно важкою, ризикованою та дорогою процедурою.

    Те ж саме стосується ймовірних спроб забезпечувати російське авіакрило морським шляхом. Ставши учасником конфлікту, Туреччина отримає право перекрити протоки для військових кораблів в рамках конвенції Монтре, а “сирійський експрес” росіян дуже часто складається саме з військових кораблів.

    Тоді доведеться гнати вантажі через Гібралтар і все Середземне море ворожими для російських моряків водами. Але навіть якщо протоки не будуть перекриті, то в разі розгортання військового конфлікту, дуже важко уявити собі ситуацію, коли б російські військові вантажі спокійно йшли через Босфор (28 лютого два російських фрегати, “Адмірал Макаров” і “Адмірал Григорович”, які оснащені крилатими ракетами “Калібр”, пройшли через Протоки в Середземне море).

    Однак навряд чи росіянам в разі відкритого конфлікту з Туреччиною доведеться замислюватися про логістичне забезпечення своєї авіабази, адже вона, швидше за все, буде знищена в перші ж дні, якщо не години конфлікту.

    Отримавши такий ляпас, Володимир Путін стане перед непростим вибором. Варіант перший. Симетрична військова відповідь Туреччині. Але ця країна є членом НАТО, а отже вимагатиме активації статті 5 Вашингтонського договору, яка запускає механізм колективної безпеки Альянсу.

    Правда зараз існують обґрунтовані сумніви щодо того, що стаття 5 взагалі може бути запущена. Росія зробила все для того, аби вбити клин між союзниками. Наприклад, нещодавно, Путін розіслав світовим лідерам – президенту США Дональду Трампу, прем’єр-міністрам Великобританії та Німеччини Борису Джонсону і Ангелі Меркель запрошення відвідати в Москві парад перемоги 9 травня. Але як відомо, президент Франції Еммануель Макрон раніше за інших лідерів отримав це запрошення і прийняв його, поставивши своїх партнерів у незручне становище. Тепер лідери США, Німеччини та Британії мають або прийняти запрошення Путіна, легалізувавши тим самим його агресивну політику в Сирії, Україні та інших регіонах колишнього СРСР, або ж відкинути його. Але про яку єдність всередині Альянсу тоді взагалі можна вести мову, враховуючи згоду Макрона та його недавні висловлювання про “смерть мозку” НАТО?

    Проте, для того, щоб випробувати на собі ефективність Вашингтонських угод, потрібна рішучість. Тому не виключений варіант другий, при якому російське керівництво вирішить проковтнути образу. Але тоді ми знову згадуємо про Цусіму та наслідки поразки в російсько-японській війні, яка принесла Росії революцію 1905 року.

    Але в Туреччині теж усвідомлюють ризики можливої конфронтації з Росії, а також ненадійність відносин всередині Альянсу. Крім того, ідея вторгнення в Сирію підтримується далеко не всіма громадянами Туреччини. Тому Реджепу Ердогану теж потрібно набратися сміливості для того, аби в ситуації, яка склалася, віддати наказ розгорнути широкомасштабну операцію в Ідлібі. Але і відмова від таких дій відштовхне від президента Туреччини безліч прихильників. Як тут не згадати крилатий вислів: “Війни ніхто не хотів, війна була неминучою”.

  • Третя світова. Що відбувається між Путіним і Ердоганом

    Третя світова. Що відбувається між Путіним і Ердоганом

    Ні в Туреччині, ні в Росії в Сирії немає настільки важливих інтересів, щоб починати заради цієї країни атомну війну. Але Путін і Ердоган штовхають свої країни саме в цьому напрямку.

    З початку 2020 року на північному заході Сирії йдуть запеклі бої за провінцію Ідліб — останній притулок ісламістів, які підняли повстання проти місцевого президента Башара Асада в 2011 році. Якби ці повстанці самі по собі воювали з урядовою армією, то всім було б все одно. Але проблема в тому, що за ісламістів заступилася входить в НАТО Туреччина, а за Асада — Росія. Про це пише автор на сайті “НВ”.

    Тепер ці країни вступили в прямий військовий конфлікт. По суті, почали війну.

    Взагалі-то кажучи, останній рік Ідліб був зоною перемир’я. Але потім помірних повстанців там змінили бойовики «Аль-Каїди», і Асад з Путіним вирішили, що треба б цю провінцію захопити.

    Захоплення провінції

    Ще в січні вони оголосили, що провінція захоплена терористами, тому колишні угоди не діють. Сирійці почали наступ на землі, зверху їх підтримала російська авіація. Вони дуже швидко захопили майже половину території Ідліб. Ісламісти, яких залишилося вже не так і багато, в паніці почали тікати. Здавалося вже, що там все скінчено.

    Але президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган був не згоден з такою формулюванням питання. Він мріє створити в північній Сирії кілька васальних територій, які потім можна було б включити до складу самої Туреччини.

    Для нього цей проект — питання престижу і президентської гордості. Кинути його напризволяще він ніяк не може. У результаті на допомогу повстанцям з Туреччини були спрямовані спочатку зброя, потім безпілотники (один з них навіть був збитий), а потім і війська — звичайні турецькі солдати і офіцери. Їм поставили завдання — відбити у Асада місто Саракиб, який стоїть на перетині двох головних сирійських шосе — трас М5 і М4.

    Перемога «ихтамнета»

    Після двох днів боїв ця задача була виконана. Турецькі війська, які офіційно — «ихтамнет», відсвяткували перемогу. Багато турецьких газет публікували героїчні фотографії і навіть відеозаписи з Сирії. Однак радість була не повною.

    По-перше, на півдні Ідліб урядові війська далеко просунулися вперед. Тобто перемога була лише локальної. Ну і головна неприємність — у ніч на 28 лютого російські літаки завдали удару по колоні турецької армії.

    Що відомо про атаку Росії на Туреччину в Сирії? У результаті атаки, що відбулася в ніч на 28 лютого, загинули 36 турецьких військових, ще 36 отримали поранення. Після атаки Росії турецькі війська влаштували атаку по всім відомим їм об’єктах режиму Асада. У той же день Туреччина скликала засідання НАТО. Альянс засудив атаки Сирії і закликав Росію і режим Асада припинити військові дії.

    Для сирійських біженців, яких в Ідлібі приблизно 3,5 млн, Туреччина відкрила кордон у Європу. У Міноборони Росії заявили, що турецьких військових обстріляли саме війська Сирії. При цьому начебто, ці турецькі війська перебували серед бойовиків в районі Бехуна в Ідлібській зоні.

    У Туреччині все відкинули і заявили, що Росія і Сирія добре знали розташування турецьких військових. Бойовиків там не було. Президенти Росії і Туреччини Володимир Путін і Реджеп Ердоган провели телефонну розмову після атаки.

    Наслідки цього удару виявилися дуже важкими. За неофіційною інформацією, убитих в районі 100 осіб. Ці люди прямували на південь Ідліб — туди, де просування урядової армії був особливо успішним.

    На екстреному засіданні НАТО було прийнято рішення вважати всі сирійські військові цілі «ворожими» і відкривати по них вогонь без попередження. Турецька артилерія тут же завдала кілька ударів по прикордонних областях Сирії. В повітря піднялися літаки ВПС Туреччини.

    Підтримка союзників

    Анкара офіційно попросила підтримки у своїх союзників по НАТО, і у США — зокрема. Американці відповіли, що в цьому конфлікті підтримують Туреччину, але військової допомоги поки їй не надали. НАТО за своєю старою звичкою висловило «глибоку стурбованість», але далі цього не пішло. В Європі жодна людина не хоче починати ядерну війну проти Росії заради якихось особистих і незрозумілих завдань Ердогана в Сирії.

    Турецький президент, дивлячись на те, що союзники не дуже-то поспішають йому на допомогу, образився і навіть розсердився. Він віддав наказ прикордонників та поліції не стримувати біженців з усієї Азії, які мріють пробратися з Туреччини в Європу. Фактично цієї ночі він дозволив людям безперешкодно плисти на кораблях і човнах на грецькі острови в Середземному морі, а звідти — далі в Європу.

    У 2015 році подібне нашестя всього мільйона мігрантів викликало величезну кризу в Європі, і дало імпульс розквіту націоналістичних і ультраправих партій. Зараз в Туреччині вже не один мільйон біженців, а майже чотири мільйони. Тобто проблема може стати ще більш складною.

    Але головне — це відносини Туреччини і Росії. Повідомлялося, що Ердоган вислав додому з Анкари російську делегацію, яка вела переговори про припинення вогню в Ідлібі. Йшли розмови майже про початок російсько-турецької війни. Однак потім риторика з обох боків трохи вщухла.

    Росія зробила дуже цікаву заяву. Суть її була така: «Удар по турецькій колоні завдали не ми. А навіть якщо і ми, то ви самі винні, бо вас там немає, і в даному випадку ми не бомбили бойовиків-ісламістів. І турецькі військові потрапили під роздачу випадково».

    Туреччина зробила вигляд, що повірила в це пояснення, бо інакше їй довелося б оголошувати війну Росії без 100% підтримки з боку НАТО.

    Третя світова війна

    Зараз європейці пропонують своє посередництво у вирішенні цього конфлікту. Всі дуже бояться, що два божевільних диктатори — Путін і Ердоган — заради своїх амбіцій затягнуть світ до Третьої світової війни. Але при цьому корінь проблеми не усунутий. Ердоган ні за що не погодиться на ліквідацію ідлібської квазідержави ісламістів, а Путін ні за що не змириться з його існуванням.

    Бої за Ідліб так чи інакше будуть продовжені, причому з участю Росії і Туреччини. Справа в тому, що без російської авіації Асад не зможе повернути собі контроль над бунтівною провінцією, а повстанці не зуміють захистити її без турецьких солдатів і офіцерів.

    В цій ситуації я дуже сподіваюся, що російська і турецька еліта спробує прибрати від влади двох своїх лідерів, які очевидно вже повністю неадекватні.

    Зрештою, ні в Туреччині, ні в Росії в Сирії немає настільки важливих інтересів, щоб починати заради цієї країни атомну війну. Але зараз Путін і Ердоган штовхають свої країни і весь світ саме в цьому напрямку.

    Зараз для всіх було б ідеально, якби оточення обох президентів зняло б їх з тронів і відправив на пенсію. Або, ще краще, під суд. Якщо цих двох не вгамувати, то, боюся, вони влаштують дуже великі неприємності для всієї нашої планети.

  • Росія не зможе повернути Донбас, але у Путіна ще є два варіанти

    Росія не зможе повернути Донбас, але у Путіна ще є два варіанти

    В українських медіа та соцмережах активно обговорюють скандальне інтерв’ю колишнього помічника президента РФ Володимира Путіна, Владислава Суркова. Головний куратор “невизнаних республік” та “проекту “Новоросія”, провівши місяць в “медитації”, в цинічній та людиноненависницькій формі наговорив все, що думає про Україну, українську націю та перспективи “мирного врегулювання” на Донбасі.

    Втім, російський публіцист Леонід Радзіховський вважає, що, попри всю гостроту, слова Суркова варто сприймати саме як його персональну позицію, а не як елемент політичної гри. Адже Сурков залишився поза вертикаллю прийняття рішень на “українському напрямі”, а його “проекти” вже давно не відповідають реаліям українсько-російського конфлікту. Про це пише автор на сайті “Апостроф”.

    Я не вважаю, що Сурков залишається якимось “таємним” активом Кремля. Ці ігри нікому не потрібні, Сурков справді пішов у відставку а українським напрямком тепер, як відомо, займається Дмитро Козак (заступник голови адміністрації президента РФ, – Ред.). І інтерв’ю Чеснакову (Олексій Чеснаков, російський політолог, людина з команди Суркова, – Ред.) — це власна позиція Суркова.

    Взагалі, варто менше дослухатися до натяків, символів і навіть не надто придивлятися до прізвища “відповідального за Україну”. Значення Суркова, Козака чи будь-кого іншого сильно перебільшують. Звертати увагу потрібно на прості речі — на конкретні пропозиції російського керівництва. Адже політику Росії щодо України не визначав Сурков і не визначає Козак. Її визначає одна-єдина людина — Володимир Путін.

    Реалії сьогодення наступні. Ніякого “проекту Новоросія” вже не існує, він був закритий ще в 2014 році, і закритий абсолютно безвідносно до того що хоче і що думає Путін. По-факту, Путін не ідіот і не релігійний фанатик, він – прагматичний політик. В 2014 він зіткнувся з опором, і навіть просто очікуванням опору з боку Східної України — тобто саме тих областей, які мали б бути у складі “Новоросії”. Тоді Путін зрозумів, що вони не горять бажанням бути в складі Російської Федерації. І все, після цього проект “Новоросія” був закритий. І тепер немає значення, що він думає про Україну і українців, є така держава чи немає, є такий народ чи ні. Бо важливі не думки і позиції, а вчинки. Бо наштовхнувшись на опір в 2014 році, Путін окопався в Донбасі, де населення дійсно підтримувало Росію.

    Щодо проекту “ЛДНР”, то він з самого початку був тупиковим. Бо вже очевидно, що включення Донбасу до складу України на тих умовах, яких хоче Росія — не буде. А отже, залишається 2 варіанти. Збереження статусу кво в повному обсязі — з перестрілками, або збереження статусу-кво зі встановленням “режиму тиші”. І насправді у встановленні режиму тиші зацікавлені обидві сторони — і Володимир Путін, і Володимир Зеленський. Адже від перестрілок, в яких гине 3-5 людей Путін ніякої вигоди не отримує. Гіпотезу про те, що Путін садист і п’є людську кров, я не розділяю.

    А от шкоди від активізації бойових дій вистачає. Бо на Заході Путіна шпиняють , наголошуючи на тому, що війна, в усій серйозності цього слова, триває. А оскільки війна триває, то Захід не може відмінити санкції. І заперечити тут Путіну нічого. Тому він і зацікавлений у встановленні режиму повної тиші — такого, як на кордоні Грузії та Абхазії і такого, як у Молдові з Придністров’ям.

  • Хорватський сценарій для Донбасу: до чого призведе ідея Зеленського про спільне патрулювання

    Хорватський сценарій для Донбасу: до чого призведе ідея Зеленського про спільне патрулювання

    Президент Володимир Зеленський, 15 лютого, під час Мюнхенської конференції з безпеки заявив, що Україна підтримує ідею патрулювання кордону з Росією на Донбасі спільно з представниками “ЛНР” і “ДНР”, а також ОБСЄ. Воно буде здійснюватися під час підготовки до місцевих виборів на Донбасі. На думку Зеленського, присутність в цих патрулях українців могло б допомогти забезпечити законність під час виборчого процесу. Ідея подається, як досягнення, тому що Мінські угоди в існуючій редакції припускають передачу кордону під контроль Києва тільки після завершення політичного врегулювання конфлікту на Донбасі та без будь-якого спільного патрулювання. Однак те, що президент зараз вважає “перемогою”, на ділі може обернутися для України важкими проблемами.

    Про готовність до спільного патрулювання кордону з Росією на Донбасі, президент Володимир Зеленський заявив під час Мюнхенської конференції з безпеки. “Я думаю, що у нас є можливість дотиснути, аби там були українці, представники тимчасово окупованих територій та ОБСЄ”, – пояснив президент. За його словами, це питання порушувалося їм під час “нормандської зустрічі” 9 грудня 2019 року, а зараз воно обговорюється в рамках Тристоронньої контактної групи в Мінську. Про це пише автор на сайті “Аопстроф”.

    Тобто пан Зеленський пропонує під час підготовки до місцевих виборів забезпечити патрулювання неконтрольованої ділянки державного кордону в Донецькій та Луганській області українськими прикордонниками, представниками ОБСЄ та бойовиками “ЛНР” і “ДНР”. Нинішня редакція Мінських угод (до речі, 15 лютого виповнюється рівно 5 років з дня набрання ними чинності) такого варіанту не передбачає.

    А передбачають вони певну послідовність дій, яка виписана в 13 пунктах. Нас цікавить пункт 5, в якому передбачається “ухвалення та набрання чинності закону, що забороняє переслідування і покарання осіб, які брали участь в конфлікті”, а також пункт 9, згідно з яким відновлення повного контролю над державним кордоном з боку уряду України має початися в перший день після місцевих виборів і завершитися після всеосяжного політичного врегулювання”. Політичне врегулювання передбачає місцеві вибори в окремих районах Донецької та Луганської областей, згідно з вимогами українського законодавства, а також конституційну реформу. А конституційна реформа передбачає широку децентралізацію із наданням окупованим районам Донбасу особливого статусу.

    Така послідовність виконання Мінська не влаштовувала Київ, оскільки передача контролю над кордоном після виборів означала, що вони пройдуть під контролем проросійських бойовиків. Тобто перетворювалися б у повну профанацію. Обійти цю проблему, в рамках Мінських угод Володимир Зеленський, очевидно вирішив шляхом організації спільних патрулювань. Ця ідея подається, як досягнення. Раптом вийде продавити те, чого раніше не було – запустити українських прикордонників на кордон до місцевих виборів, аби Київ міг хоч щось контролювати та отримати хоч якісь гарантії того, що кордон потім перейде під контроль повністю.

    Ідея спільного патрулювання колись була реалізована в хорватському місті Вуковар, в рамках врегулювання конфлікту в Хорватії. У 1991 році під час громадянської війни в Югославії місто Вуковар стало ареною запеклих боїв між хорватами, які боролися за незалежність, та підрозділами Югославської народної армії (ЮНА). Після тримісячної облоги солдати ЮНА взяли Вуковар, практично зруйнувавши місто. Протягом 18-21 листопада 1991 року військовослужбовці ЮНА і сербські добровольці влаштували так звану Вуковарську різанину – масову страту хорватських військовополонених на території місцевого шпиталю.

    Кількома роками пізніше, після ліквідації хорватською армією сепаратистського анклаву Сербська Країна, почалася мирна реінтеграція Вуковара до складу Хорватії. В рамках цих процесів Хорватія провела амністію для учасників бойових дій (простежується паралель з п.5 Мінських угод), а також була організована так звана перехідна поліція, в якій серби та хорвати служили на паритетних засадах. Вони-то й організували спільне патрулювання вулиць міста. Цікаво, що в перехідній поліції мали служити люди, які не брали участь в бойових діях.

    Мирне повернення Вуковара варто вважати успішним, але криваві події 1990-х там ніхто не забув. Відомий, наприклад, інцидент 2013 року, коли хорватські жителі Вуковара в знак протесту збивали зі стін будівель таблички на сербській мові.

    Хорватський досвід військової ліквідації сепаратистських утворень, а також їхньої мирної реінтеграції, безумовно, корисний для України. Але повторити його повністю навряд чи вдасться через різні вихідні дані. Прагнення Володимира Зеленського принести в Україну мир, безумовно, треба вітати. Але він вибирає для цього дивні шляхи. У кожному разі, ідея зі спільним патрулюванням кордону для нас може обернутися важкими проблемами.

    Справа в тому, що збройний конфлікт між сербами та хорватами носив етнічний характер. Тому примирення обох народів в умовах розпаду країни було найважливішою умовою припинення громадянської війни. Конфлікт на Донбасі етнічним не є. Головною його причиною є збройна агресія Російської Федерації, яку було здійснено за допомогою проксі-сил – бойовиків “ДНР” та “ЛНР”, що є основним інструментом цієї агресії. Це означає, що українським силовикам (прикордонникам), котрі мають захищати державу від збройних зазіхань, по суті, пропонують співпрацювати з військами агресора. А щоб ситуація виглядала не так абсурдно, пропонується ввести “прокладку” у вигляді представників ОБСЄ та застосувати пункт 5 Мінських угод. Він дозволить амністувати бойовиків і сформувати з них “офіційні” силові підрозділи ОРДЛО …

    Реалізація цього плану створює передумови для дикої ситуації, при якій прикордонники, які обороняли від сепаратистів пункт пропуску Ізварине влітку 2014 року, змушені будуть патрулювати кордон з тими, хто 6 років тому по них стріляв. Вуковарський досвід, коли в поліцію відбиралися люди, які не брали участі в боях, тут не спрацює: серед українських силовиків достатньо тих, хто хоча б знайомий з учасниками прикордонних боїв літа 2014 року. Страшно уявити в який фарс можуть перетворитися ці спільні патрулювання. У всякому разі нічого, крім приниження наші бійці від такого “мирного плану” не отримають.

    Принизивши таким чином силовиків, президент втратить авторитет як Верховний головнокомандувач. Це загрожує йому небезпечними наслідками. Введення “спільного патрулювання” не змінює Мінські угоди по суті. Вони як і раніше будуть передбачати легалізацію вчорашніх бойовиків та їхню вбудову в правове поле України. Це загрожує новим Майданом, що в умовах “ігнору” силовиків, просто виб’є у “зеленої” влади табуретку з-під ніг.

  • Історія чи міф: Чому Путін чіпляється за перемогу у Великій Вітчизняній війні

    Історія чи міф: Чому Путін чіпляється за перемогу у Великій Вітчизняній війні

    Корумпований і тоталітарний кремлівський режим чіпляється за міф про перемогу у Великій Вітчизняній, оскільки не має інших ідеологічних виправдань для свого існування. В Україні його підтримують люди, які, хоч і мають українські паспорти, але бачать свою землю продовженням Російської імперії. Однак у контексті історичної правди Радянський Союз довго був союзником гітлерівської Німеччини, а потім перекрутив сенс подвигів людей, які боролися за незалежність своєї країни, міфологізувавши їх і прив’язавши до абстрактної комуністичної ідеології та образу Йосипа Сталіна.

    Ми в Україні маємо усвідомлювати те, що є два уявлення про Другу світову: європейське і американське уявлення. Друге в пам’яті західної цивілізації, по суті, є продовженням пам’яті про Першу світову. Вона не є таким наративом, не видається такою великою трагедією на пострадянському просторі просто тому, що в нашій історії продовженням Першої світової була громадянська війна, комуністичний режим. Лише зараз, коли наші люди дивляться такі фільми, як “1917”, ми можемо собі уявити, чим для пересічного громадянина у США чи Великій Британії є Перша світова, і чому там сприймають ці десятиліття – від Першої до Другої світової війни – як нерозривне ціле. Про це пише автор на сайті “Апостроф”.

    Але навіть якщо відійти від цього наративу, треба зрозуміти просту річ: Друга світова війна – це війна демократій із тоталітаризмом. Її почали насамперед Велика Британія і Франція, коли Німеччина загарбала Польщу, а потім врешті-решт доєдналися Радянський Союз (після нападу гітлерівської Німеччини) і Сполучені Штати. Але це в будь-якому разі мало вигляд боротьби демократій за суверенність і свободу.

    Радянський Союз не був країною, яка розпочала війну проти гітлерівської Німеччини. Коли він вступив у війну, вона тривала уже два роки – і ці два роки СРСР був, по суті, союзником гітлерівської Німеччини. Він був об’єднаний з нею не лише пактом про ненапад, а й пактом Молотова-Ріббентропа, який розділяв сфери впливу Європи між двома тиранічними режимами.

    Кремль зараз намагається применшити значення ленд-лізу й іншої допомоги від західних країн. Але без участі у антигітлерівській коаліції Радянський Союз не міг би виграти у Другій світовій війні. Швидше за все, територія СРСР була б окупована гітлерівською Німеччиною так, як були окуповані території інших країн Європи. Тут не треба мати жодних ілюзій – російська державність закінчилась би в 1940-ві роки. Росія стала б країною-сателітом гітлерівської Німеччини на десятиріччя, так як країни Східної Європи стали сателітами Радянського Союзу. Очевидно, що Другу світову виграв не СРСР, а антигітлерівська коаліція – спільні зусилля США, Британії і Франції, бо Друга світова точилася на багатьох фронтах – від Європи до Африки.

    У Радянському Союзі абсолютно інше прочитання цих історичних подій. Там не було Другої світової як такої. Є Велика Вітчизняна війна. Щоб абсолютно розібратися з цим міфом, зазначу, що в СРСР практично ніколи не згадували про участь радянських військ у війні з Японією. Це завжди була така собі не дуже важлива подія. Хоча це була реальна війна, багато людей загинули, багато солдатів отримали звання Героя Радянського Союзу за участь у ній, ордени, медалі. Але ці люди майже практично були відсутні у звичному радянському “іконостасі”.

    Для Радянського Союзу міф про Велику Вітчизняну розповідав не просто про боротьбу за суверенітет, не про боротьбу з гітлеризмом. Це була війна, яка посилювала роль СРСР, сталінізму і самого Йосипа Сталіна. Бо, по суті, Радянський Союз, який ми знаємо, з’явився не після 1918-1920 років – не після перемоги більшовиків у громадянській війні, а після 1945 року. На той час це вже була справжня комуністична імперія зі своїми великими сферами впливу, із тотальним контролем над суспільством, із всім тим, що визначило післявоєнні десятиліття не тільки для Радянського Союзу, а й для всього світу.

    Різниця між історією Другої світової війни і міфом про Велику Вітчизняну війну є величезною. Україна, якщо вона хоче сприймати себе як суб’єкт, а не об’єкт історії, має все це критично переосмислювати. Треба усвідомити, що на території України Друга світова почалася у вересні 1939 року і стала результатом зговору Адольфа Гітлера і Йосипа Сталіна, а 22 червня 1941-го було продовженням цих воєнних дій на території України, а не початком.

    Треба сприймати українські землі саме як частину процесів, які відбувалися під час Другої світової, а не Великої Вітчизняної. Тому що українці під час Другої світової воювали і гинули в різних арміях – не лише в Червоній, а були вони і в армії Польщі, яка воювала з гітлерівською Німеччиною за свій суверенітет; і в Українській повстанській армії воювали українці. І все це – частина української національної історії.

    Ми маємо усвідомлювати, для чого взагалі російському керівництву так потрібна сьогодні пам’ять про Велику Вітчизняну війну і чому вона з кожним днем лише посилюється. Тому що Володимир Путін і його оточення будують в Росії радянський режим, але без комуністичної ідеології. Але будь-який авторитарний режим має базуватися на якихось міфах, ідеях. І брак цих ідей призвів до того, що єдиною легітимною засадою для існування путінського режиму став міф про Велику Вітчизняну – тому в Кремлі за нього так і чіпляються, хоча не мають до нього жодного відношення.

    В Україні живуть різні люди. Частина з них є українськими державниками, але є й прихильники ідеї, що Україна – це частина “русского мира”. А є люди – і таких теж багато – яким абсолютно все рівно, в якій країні вони живуть. Абсолютно очевидно, що ті, хто вважають, що Україна – це невід’ємна частина “русского мира” або навіть продовження Росії, Радянського Союзу, Російської імперії – а таких людей серед нас не сотні тисяч, а мільйони – просто чіпляються за цей міф про перемогу. Вони вважають, що це частина ідеології країни, на яку вони рівняються і частиною земель якої вважають саму Україну. Ці люди є нашими співвітчизниками, у них є українські паспорти, але мені здається, що вони своїх політичних переконань ніколи особливо не приховували. Ми будемо з цими людьми ще жити в єдиній країні десятки років.

    Говорять, що переосмислення Другої світової нібито веде до девальвації цінностей, з якими здобувалася перемога. Але ми прекрасно пам’ятаємо, що коли на території СРСР почалася Друга світова, то насамперед девальвували комуністичні цінності. Радянському керівництву довелося апелювати до тих цінностей, з якими більшовики, по суті, розпрощалися після своєї перемоги у громадянській війні – до суверенітету, до патріотизму, історичних традицій. При чому, не лише в росіян, а й у всіх народів Радянського Союзу. Саме тоді з’явилися ордени Суворова, Кутузова, Олександра Невського і навіть Богдана Хмельницького. Довелося апелювати до того, чому комуністична ідеологія активно пручалася десятиліттями. Тому що виявилося, що люди можуть воювати не за якусь абстрактну ідеологію, а лише за власну Батьківщину. І багато людей, які воювали тоді в Червоній армії, робили це не “за Родіну, за Сталіна” – всупереч комуністичному міфу, який з’явився потім, – а саме за свободу своєї Батьківщини від загарбників. Це була боротьба суверенітетів, яка була потім містифікована в боротьбу ідеологій. Це перший момент.

    Другий момент полягає в тому, що ненависть до комуністичного режиму на території Радянського Союзу була настільки великою, що багато людей навіть в ситуації війни не хотіли цей режим підтримувати. Це відбувалося не тільки на територіях колоній Радянського Союзу – у радянських республіках – а й у самій Росії. Так з’явилися Російська визвольна армія генерала Власова, адміністрації, які співпрацювали із загарбниками на території окупованих російських міст і сіл. Легендарну радянську героїню Зою Космодем’янську видали загарбникам жителі того самого села, в якому вона проводила диверсії – етнічні росіяни. Таких випадків, як ви розумієте, були десятки і сотні – і вони лишаються не переосмисленими.

    Жителі Радянського Союзу боролися за свою свободу, свободу своєї країни всупереч режиму, який був таким само жорстким і людиноненависницьким, як і гітлерівський, – це один із парадоксів того часу. Тож героїзм людей лишається героїзмом – цей факт беззаперечний і він не має жодного відношення до тієї ідеології, яка панувала в Радянському Союзі. Але лишається також безперечним, що Комуністична партія та її ідеологія скористалися героїзмом людей і готовністю захищати власну країну, щоб зробити заручниками тиранічного режиму країни на сході Європи.

    У Росії заявили, що “президент Зеленський все більше занурюється в ідеї українського націоналізму” після того, як він заявив, що СРСР спільно з Німеччиною розпочали Другу світову. Але я думаю, Володимир Зеленський сам не дуже зрозумів, що такими висловлюваннями він ображає Росію. Бо Зеленський живе у звичайному світі, де такі речі, які він виголошував під час урочистостей в колишньому концтаборі “Аушвіц” є загальноприйнятними. Ніхто не сумнівається у фактах, які були, до речі, наведені на з’їздах народних депутатів Радянського Союзу: щодо існування таємних домовленостей між Сталіним і Гітлером; що балтійські країни і Польща були загарбані в результаті цих домовленостей; що передача різних земель у Європі відбувалася відповідно до домовленостей Сталіна і Гітлера тощо. Є факти спільних парадів радянських і гітлерівських військ. Є факти листування між двома диктаторами.

    Варто нагадати, що Йосип Сталін в одній із таких телеграм писав Адольфу Гітлеру про “дружбу, скріпленну кровью”. Цих слів із офіційної хронології ніхто не може викинути, бо це друкувалося в радянській пресі. Таких фактів сотні, якщо не тисячі. Люди, які їх спростовують, використовують викривлену історію для збереження корумпованого тоталітарного режиму в Росії. Таке викривлене сприйняття викладається в російських вишах, пропагується по телебаченню в пропагандистських промовах Володимира Путіна. Але абсолютно не зрозуміло, чому його мають дотримуватися люди, які не живуть у Росії.

  • Нардеп Федина може визнати свою провину

    Нардеп Федина може визнати свою провину

    Слідчий Державного бюро розслідувань 03.02.20 р. за дорученням Генерального прокурора направив за адресою реєстрації, місцем фактичного проживання та за місцем роботи народної депутатки України Софії Федини повістку, підписану Генеральним прокурором, про її виклик на 06.02.20 р. для вручення письмового повідомлення про підозру.

    1. Чому С. Федина може не з’явитись у визначений правоохоронцями день – 6 лютого 2020 року?

    – Особа має отримати повістку про виклик не пізніше ніж за три дні до дня, коли вона зобов’язана прибути за викликом (ч. 8 ст. 135 Кримінального процесуального кодексу України), тобто для підготовки їй має бути надано повноцінних три дні.

    Гіпотетично С. Федина могла отримати повістку у той же день (03 лютого), але навіть при таких обставинах право на «три дні» порушено, й виклик її на 6 лютого уважається таким, що не відповідає вимогам закону.

    Як показує практика, краще такі питання вирішувати за згодою, або діяти із відповідним запасом днів.

    2. Чому С. Федина може формально визнати свою вину й просити слідство передати її обвинувальний акт до суду?

    – Очевидно, що за відомих обставин це провадження інших перспектив, окрім як його закриття, немає. У такому з політичним відтінком розслідуванні, коли ще й відсутня загроза арешту, публічні особи в якості підозрюваних й обвинувачених почувають себе як риба у воді: 

    а/ чим частіше допити, процесуальні дії, тим більше картинок на ТВ й повідомлень про них в інших ЗМІ;

    б/ відкритий судовий розгляд дає додаткові можливості для піару, на який постійно очікують ще й однопартійці та група адвокатів;

    в/ чим довше тривають досудовове слідство та судовий розгляд, тим більша можливість привернути увагу міжнародних правозахисних та інших організацій (у даному випадку, в напрямі боротьби з політичними опонентами – діючою владою).

  • Сюткіним і Сєровим потрібно говорити «ласкаво просимо»!

    Сюткіним і Сєровим потрібно говорити «ласкаво просимо»!

    Стаття 332-1 Кримінального кодексу України передбачає покарання за порушення порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї з метою заподіяння шкоди інтересам держави від трьох аж до восьми років позбавлення волі залежно від обставин.

    Але мета «заподіяння шкоди інтересам держави» робить її мертвонародженою, оскільки письменники й артисти, слюсарі й трактористи їдуть у Крим або заробляти гроші на театральних сценах, або витрачати їх на місцевих курортах, й складно тут доказати шкоду нашим інтересам в розумінні кримінального закону. Навіть навпаки – співають чи танцюють вони для людей, яких ми продовжуємо вважати громадянами України.

    Якби ми реєстрували усі факти відвідування Криму не через українські пункти пропуску – мали б мільйон кримінальних проваджень у рік. Хоча незрозумілою є позиція наших правоохоронців щодо візитів у Крим вищого військово-політичного керівництва РФ. Такі «відвідування» української території мають явну мету заподіяння шкоди інтересам України, але жодного розслідування відносно В. Путіна, Д. Медведєва чи С. Шойгу не провадиться.

    Тепер до самої суті. Чому Сєрових і Сюткіних потрібно впускати на територію України?

    А тому що Кодекс України про адміністративні правопорушення (ст. 204-2) передбачає покарання за порушення порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї вже без усякої там мети.

    Й хоча сума штрафу (до 8 500 гривень) не надто вражає, варто звернути увагу на сам процес: на летовищі особі оголошується протокол про вчинення адміністративного правопорушення; її супроводжують до суду для розгляду справи; не неї накладається штраф.

    А вже після цього «гастролеру» забороняють в’їзд в Україну (при цьому без усяких видумок щодо можливої загрози національній безпеці – а на підставі рішення суду) та видворяють за межі держави.

    Чому ми не даємо закону працювати?

  • Куратори Кремля: на Путіна працює “Мінськ”, а не Сурков чи Козак

    Куратори Кремля: на Путіна працює “Мінськ”, а не Сурков чи Козак

    Своєю політикою Україна зобов’язалась заплатити Росії за вихід зі сходу.

    Наші експерти та політизована публіка дуже люблять поговорити про кураторів Кремля на українському напрямку. От скільки було розмов про Суркова і Козака за останній тиждень! Головне у них – звісно, це здогадки щодо того, які зміни у поведінці Росії можна очікувати після “рокіровочкі” кураторів. Типу у них є якась особиста вага, яка може впливати на розвиток подій. Думки різні, деякі прогнози лякають. І от що цікаво: експерти, які беруться передбачати довгострокову поведінку Суркова і Козака та можливі стратегічні наслідки переговорів з ними, уникають простих конкретних питань щодо реальної ситуації на сході України.

    От, скажімо, жодної доби після останньої зустрічі у нормандському форматі ще не було без обстрілів. Тож питання: а чому? Що саме хоче Росія за те, щоб припинити обстріли? Та й чим конкретно вимоги куратора Суркова за припинення обстрілів відрізнялися від вимог куратора Козака? Немає експерта або знавця політичних тонкощів, який міг би дати чітку відповідь. Від них можуть бути лише загальні агітаційні розповіді типу того, що якщо Україна капітулює, то одразу припиниться вогонь. Або якщо Зеленський почне допомагати Путіну у тому, що вигідне Кремлю, то й Путін у відповідь одразу робитиме те, чого від нього хотів би Зеленський.

    Такі розмови про загальне не можна перевірити. Тому вони зручні. Можна вангувати все що завгодно, і для будь-якої позиції знайдеться аудиторія. Людей зазвичай не бентежить, як це шановні експерти точно знають, чого прагне який-небудь Козак, але при цьому не можуть назвати ціну та гарантії виконання навіть найперших рішень (як от тиша на фронті), які будуть потрібні від того ж Козака у разі просування у переговорах. Але ж без конкретної ціни навіть за найперше – усе озвучене залишається насправді беззмістовним. Тож якщо відкинути усю болтологію на тему кремлівського кураторства і можливих далекосяжних наслідків діяльності тих чи інших призначенців, то можна побачити, що у нас є лише одне конкретне у цій сфері. Те, до чого можна реально звертатися за перевіркою, аналізуючи ціну будь-яких кроків у переговорах. А саме: Мінські домовленості.

    Це матеріальна частина переговорів з росіянами, хто б там не був у них куратором. Періодично лунають заяви, що “Мінськ” гнучкий та може бути змінений. Проте, від жодного впливового політика на Заході або в Росії ви не почуєте, що час “Мінська” вичерпався, або те, що ці угоди приберуть зі столу у переговорах, якщо жодних змін у них не відбудеться. Бо, ще раз, це і є документ про ціну кроків у припиненні війни. Так-так, саме про ціну. І насправді, якщо подивитися уважно, саме через “Мінськ” Росія намагається курувати українське державне буття. Усі ці суркови та козаки обираються в Москві лише для озвучування та розрулювання того, що можливе для Москви за “Мінськом”. Ці домовленості так написані, що у них перемішані безпекові та політичні пункти.

    Що таке безпекові пункти?

    Фактично, це те, що має зробити Росія: припинення вогню, звільнення заручників, відведення військ і техніки, повернення Україні контролю над кордоном. А що ж таке політичні пункти? Хіба там є щось у “Мінську” політичне, що має зробити Росія? Ні, політичне – все тільки збоку України. А чому? Тому що своєю політикою наша держава зобов’язалась заплатити Росії за вихід зі сходу України. Ось усім тим, що детально розписане у “Мінську” – від безумовної амністії для бойовиків і обіцянки погоджувати з ними умови проведення виборів в ОРДЛО до гарантій того, що особливий статус ОРДЛО у складі України буде збережений на постійній основі.

    Давайте зараз не обговорювати, чи було законним та взагалі розумним збоку Петра Порошенка погоджуватися на такий розмін у 2014 та 2015 роках. Річ у тім, що Україна уже це зробила. Вже навіть на законодавчому рівні реалізувала логіку “Мінську”, ухваливши закони про амністію та особливості самоврядування в ОРДЛО. Ці акти вже існують, хоча й не набули чинності, що лише підтверджує їхнє значення як товару у торгівлі щодо війни. До того ж протягом років наші офіційні представники постійно обіцяли виконувати “Мінськ”, проробляючи й конкретні способи його реалізації типу горезвісної “формули Штайнмаєра”.

    Зі свого боку, Захід та Росія організували закріплення “Мінську” через рішення Радбезу ООН. Згадки про “Мінськ” існують у численних комюніке за підсумками міжнародних зустрічей і засідань. Ці угоди вже міцно увійшли до риторики провідних політиків світу. Тож, чого хотів Сурков від України? Дивимося “Мінськ”. Чого хотітиме Козак від України? Написане у “Мінську”. Чи може який-небудь куратор вмовити Путіна переписати щось у “Мінську”? Може. Але питання – чим заплатимо вже за переписування? Це ж торгівля політикою в обмін на припинення війни. Ось вибір шляху такої торгівлі та був визначальним. І досі має значення. А хто там прийшов з Кремля на цей шлях та чи пішов з нього Сурков остаточно – це пусті питання. Сурков талановито вкинув меседж нібито про “зміну курсу на українському напрямку”. Й усі кинулися обговорювати, а що ж відбувається, причому саме у сурковській подачі. Типу які ж зміни? Або чи без змін? Й у цьому тумані розмов люди вкотре забули, що на Путіна працює саме “Мінськ”, а не хтось із кураторів.

This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.