InfoResist

Category: Погляди

  • Нормандська зустріч: ризикує тільки Україна

    Нормандська зустріч: ризикує тільки Україна

    Президент Росії Володимир Путін і федеральний канцлер Ангела Меркель знову обговорили можливу зустріч лідерів країн “нормандської четвірки”.

    Про точну дату такої зустрічі не оголошено, однак Кремль скористався телефонною розмовою Путіна і Меркель, щоб знову підкреслити: необхідно закріпити особливий статус Донбасу в законодавстві України.

    Хотілося б, звичайно, зрозуміти, що саме ці слова означають на практиці. Чи достатньо буде Путіну розведення військ і підписання українськими представниками “формули Штайнмаєра” для того, щоб російський президент погодився приїхати на саміт. Або ж Москва наполягатиме на негайному ухваленні українською стороною законодавчих змін – і вже після цього в Кремлі погодяться на зустріч? Про це пише автор на сайті “Еспресо”.

    З точки зору логіки дестабілізації ситуації в Україні, звичайно ж, найрозумніше – це змусити Володимира Зеленського поспішити з законодавчим прийняттям особливого статусу Донбасу. Український президент, який з нікому не відомих причин (швидше за все, причина є простою – обман і самообман) сприймає зустріч з Путіним як реальний шанс для встановлення миру на Донбасі, почне в терміновому порядку готувати потрібний Кремлю законопроект, потім змушувати голосувати нещасний український парламент, вже сама стадія підготовки закону і голосування за нього посилить протестні настрої і послабить позиції голови держави. А там і листопад закінчиться, і ніякого саміту не буде. А дестабілізація буде.

    Але, можна, звичайно ж, піти й іншим шляхом. Можна зустрітися і змусити Зеленського погодитися з законодавчим оформленням статусу Донбасу на самому саміті, при чуйному посередництві Меркель і Макрона. Тоді дестабілізація почнеться не до, а після зустрічі лідерів. Зеленський повернеться у повній впевненості, що він про все домовився з Путіним, що до закінчення війни рукою подати, що потрібно тільки якнайшвидше ухвалити закон про особливий статус, провести вибори і про проблему можна буде забути. Він почне метушитися, поспіхом розробляти закон, змушувати голосувати парламент … Далі ви знаєте – наростання протестного руху, дестабілізація.

    Чи може бути інакше? Ні, не може. Не може бути просто тому, що Путін зацікавлений саме в дестабілізації ситуації в нашій країні. І він намагається вибрати кращий шлях до цієї дестабілізації. Якщо допоможе підготовка до «нормандського саміту» без його проведення – значить, буде підготовка. Якщо для дестабілізації і подальшого розширення зони окупації потрібно буде провести саміт – значить, Путін поїде до Парижу. Він нічим не ризикує, час у нього є, Зеленський і Макрон його цілей не розуміють, а Меркель – не хоче розуміти, бо ж залишилася без адекватних партнерів і в “нормандської четвірці”, і на рівні стосунків у Білому домі і просто не здатна протистояти російському президенту наодинці. Але і Меркель нічим не ризикує, тому що в нагороду за свою вимушену стриманість отримає “Північний потік-2” і поліпшення відносин з великим бізнесом.

    Ризикує тільки Україна.

  • Зовнішня політика Зеленського: “Аннушка уже разлила масло”

    Зовнішня політика Зеленського: “Аннушка уже разлила масло”

    Сьогодні, їдучи на роботу, слухав радіо, і увагу мою привернуло висловлювання якогось чоловіка з Українського інституту майбутнього. Він заявив, буцімто “головна функція Президента – сподобатись на міжнародному рівні, а все інше – завдання Уряду”.

    Мабуть, мене б це так не зачепило, якби я не знав, що до складу нинішньої влади входить чимало представників цього Інституту. На перший погляд, цілком безневинна позиція, але якщо як слід поміркувати, то стає зрозумілим, що за нею ховається. По-перше – спроба маргіналізувати посаду Президента. По-друге – намагання нав’язати українському суспільству думку, що “цар хороший, а бояри – погані”. До речі, “боярами”, тобто Урядом, у найближчий час можуть пожертвувати.

    Так, зовнішня політика – це, безперечно, головна компетенція та сфера відповідальності Президента країни. Але хіба показником її успішності є вміння комусь сподобатися? Так, для завоювання довіри українського населення з низьким рівнем політичної свідомості та критичного мислення можуть “прокатити” природна харизма й акторський досвід. Але в царині зовнішньої політики це не дуже вагомі важелі впливу. Міжнародні відносини – це не пікап і не шоу-бізнес, тут потрібне глибоке розуміння ситуації. А в нас що робиться на зовнішньополітичному фронті?! Почнімо з двох найбільших економік світу – Сполучених Штатів і Китаю. Посли відсутні та навіть агреман не надісланий…

    Отже, Китай… Пам’ятаєте про 3 мільярди доларів, які Банк Китаю мав виділити на роботу в аграрному секторі? Жодної копійки не виділено. А як щодо 20-ти мільярдів доларів, які передбачалося проінвестувати в українську енергетику? Вже й розмов про це не чути… При цьому не забуваймо, що Китай є членом Ради Безпеки ООН та має серйозний вплив на політику Росії. Міжнародна політика України відносно Китаю станом на сьогодні відсутня.

    Тепер про Штати… Гадаю, Зеленський дійсно подобається Трампу. Але не забуваймо, що в Америці працюють незалежні інституції і Президент США не є диктатором, а являє собою лише одну із цих інституцій. Серйозної роботи ні з демократами, ні з республіканцями, ані в конгресі, ані в сенаті ніхто не веде, та й, відверто кажучи, нема кому вести. Є якийсь Єрмак, який неначе з кимось комунікує, але він є токсичним для багатьох інституцій США.

    Що ж стосується Макрона, який заявив про ефемерні українські банди у Франції, то була викликана посол Франції та неначе якась розмова відбулася. Але що це означає? Що для Макрона Україна є тим, кого можна безкарно пнути. Не забуваймо також і про те, що Франція – одна з країн, що підписали спільне комюніке “Україна-НАТО” останніми.

    Угорщина блокувала це комюніке до останнього і розблокувала лише після особистих гарантій Зеленського стосовно того, що до Закону про освіту буде внесено правки. Можна сказати, що тут має місце шантаж…

    Ну, а про поїздку Зеленського до Японії годі й казати. Вона виглядала скоріше як туристична мандрівка, ніж як політичний візит. Окрім яскравих фоток, із Японії – третьої чи четвертої економіки світу – не привезено нічого. Про жодну зустріч із інвестиційними компаніями та крупним бізнесом повідомлено не було, і я чомусь підозрюю, що і самих зустрічей також не було.

    Для Перемоги у війні з Росією міжнародна політика є архіважливою. Певно, що Зеленський комусь із лідерів подобається. Воно й не дивно, це ж місія артиста – подобатись, щоб отримати аплодисменти. Але функції Президента – активізувати зовнішньополітичний фронт проти Росії як агресора, отримати економічну підтримку, посприяти залученню інвестицій в українську економіку та динамізувати експорт українських товарів на зовнішній ринок. Яку із цих функцій за останні п’ять із половиною місяців виконав Зеленський? Як на мене – жодної. Тоді цікаво наступне: скільки буде вчитися та чи спроможний навчитись? Якщо неспроможний, то… “Аннушка уже разлила масло”. Наслідки – лише питання часу…

  • Тонка гра президента: економіку чекає жахливий сценарій

    Тонка гра президента: економіку чекає жахливий сценарій

    У команди президента Володимира Зеленського немає на меті реалізувати корисні для країни проекти. Вони (проекти) працюють або на олігархів, які починають відновлювати свої позиції, або на групи впливу із Заходу. Основна мета нинішньої влади – це збагачення певних груп осіб, незважаючи на ризики для країни. МВФ й інших зовнішніх гравців влада використовує як ширму для проведення токсичних реформ, при цьому команда Зеленського працює уже у звичній для себе манері, роблячи діаметрально протилежні заяви. Як наслідок, Україну може очікувати девальвація чи суспільні вибухи.

    Про українські умови співпраці з МВФ

    У травні українська влада, посилаючись на низку рішень українських судів стосовно ПриватБанку, фактично позбулася чинної кредитної програми, і Україна недоотримала 2-3 млрд доларів. У вересні МВФ плекав надії щодо відновлення цієї програми співпраці, але стикнувся з дуже “цікавою” пропозицією з боку нашої влади. Йому фактично запропонували проведення максимально токсичних реформ, на які не наважувалася інша українська влада. Це і земельна реформа, і так звана лібералізація ринку комунальних послуг, і трансформація трудового законодавства. Провладні групи впливу попросили навзаєм у МВФ лише одне – вирішення у “нульовому варіанті” ситуації із ПриватБанком. Малося на увазі проведення своєрідного взаємозаліку між колишніми власниками банку та державою – фактично списання проблемних кредитів, які банк видавав компаніям, афілійованим із колишніми власниками. Про це пише автор на сайті “Апостроф”.

    Звичайно, така пропозиція не була сприйнята Фондом, бо для нього ПриватБанк є маркерним індикатором співпраці з Україною. МВФ кредитував Україну саме в той період, коли з банку виводилися кошти. Тому Фонд не вважає за доцільне проводити будь-які “нульові” варіанти. У МВФ вважають, що держава повинна повернути гроші, витрачені на банк, а колишні власники мають повернути кредити, які вони брали. Тому місія МВФ поїхала з Києва, а між рядків фінального їхнього комюніке читалося дуже глибоке розчарування Україною.

    Потім наші чиновники поїхали уже у Вашингтон, проводили переговори на майданчику МВФ. Вони намагалися пом’якшити переговорну позицію, але не відмовлялися від базових своїх ідей. Це викликало ще більшу настороженість у Фонду. МВФ зрозумів, що в Україні можна грати крапленими картами. Тому він навряд чи буде співпрацювати з Україною, поки ситуація з ПриватБанком не буде остаточно вирішена в судах, і поки нинішній уряд не затвердить якусь реальну програму повернення “проблемних” кредитів. Тому, думаю, програма співпраці з МВФ надовго поставлена на паузу.

    Україна могла б позичити в МВФ мільярди доларів під невисокі процентні ставки на тривалий термін. Але тепер нам доведеться заміщати їх залученням коштів на внутрішньому борговому ринку від нерезидентів через облігації внутрішньої державної позики (ОВДП) на короткі строки і з невеликою дохідністю. Ми будемо втрачати в 3-5 разів більше за цими кредитами, бо маємо виплачувати 14-20% річних. Із цього будуть наживатися міжнародні фінансові спекулянти.

    Про лицемірну політику влади

    В Україні відбувається дискурс між тими, хто хоче відновити олігархічну суб’єктність і розірвати відносини з МВФ, і тими, хто хоче відновити зовнішнє управління – вони лобіюють інтереси зовнішніх фінансових груп впливу, зокрема і МВФ. У нас немає свого національного внутрішнього дискурсу щодо розвитку.

    Зараз в Україні почав відроджуватися так званий олігархічний клас, який є основою олігархічної суб’єктності. Наша суверенність певним чином забезпечена за рахунок олігархічної системи. Класичний приклад – державна модель часів Кучми. Олігархічна суб’єктність трохи ослабла в останні роки за рахунок зовнішнього управління. Зараз вона почала відновлюватися.

    Закон функціонування корупційно-рентної економіки полягає у тому, що політичні інвестиції мають приносити фінансові дивіденди тим групам впливу, які перебувають біля влади. Зараз наріжним каменем стане задоволення стратегічних вимог фінансово-промислових груп, які утворили своєрідне кільце впливу на владу. Але там відбувається досить тонка гра, тобто не все так однозначно, як це показано у серіалі про президента Голобородька.

    МВФ потрібен нинішній владі, щоб прикриватися ним для проведення токсичних реформ. Водночас нинішній владі необхідно запускати ідеологічні ходи типу “ми виженемо МВФ з України” для того, щоб виправдовувати відсутність співпраці з Фондом. Це абсолютно лицемірна політика, коли президент, з одного боку, каже, що ми не можемо запроваджувати структурну податкову реформу, тому що тоді ми втратимо кредити МВФ, а з іншого боку – що ми можемо впоратися і без Фонду. Іде досить небезпечне для України балансування між двома абсолютно протилежними стратегіями.

    Все це конвертується в досить сумні наслідки для економіки. У бюджеті 2020 року прописано, що 145 млрд гривень ми будемо витрачати виключно на обслуговування державного боргу – внутрішнього і зовнішнього. Це навіть не погашення тіла кредиту, це виплата надвисоких доходів фінансовим спекулянтам. І це уже дорівнює витратам на освіту і значно перевищує витрати на медицину, науку та інфраструктурні проекти.

    Про шлях до дефолту

    Деякі політичні сили уже заявили, що нинішній бюджет може призвести до дефолту. Я думаю, цього не буде. Можлива значна девальвація гривні, якщо вибухне така міна уповільненої дії, як ПриватБанк. Він зараз перебуває у державній власності, має близько 180 млрд вкладів населення. Будь-яка дестабілізація цієї “міни” може призвести або до соціальних деструктивних процесів, або до девальвації.

    У державній власності в Україні зараз перебуває 60% банківської системи, які зосереджені у кількох банках. Ми очищали банківську систему і в результаті отримали ерзац банківської системи часів пізнього Радянського союзу. Це теж міна уповільненої дії. Криза 2014-15 років торкнулася приватних банків, а наступна – зачепить ядро державних банків. Держава буде змушена або друкувати гроші, аби повернути вкладникам, або вводити мораторії, які призведуть до соціального вибуху. Тому тут буде поганий сценарій і жахливий.

    Наші банки варто було б продати приватним власникам, якби знайшлися покупці. Але всі міжнародні банки, які є в Україні, сидять на валізах і хочуть покинути наш ринок.

    Про розвиток української економіки

    У команди Зеленського немає мети досягнути реалізації корисних для країни завдань. У них є мета до збагачення певних осіб, які часто перебувають у протиріччі із суспільними інтересами. Якщо подивитися на перші дії деяких міністрів, то вони відпрацьовують технічні завдання, які вони отримали на Заході від певних груп впливу. Не хочеться демонізувати західний вплив, але там є певні групи, які хотіли б проведення земельної реформи у тому вигляді, у якому вона зараз буде реалізована, масової приватизації державних об’єктів. Тобто є інтерес за безцінь скупити українські активи.

    Зараз всі моделі працюють на те, щоб купити країну, скуповуючи політичні еліти. Але відкриття ринку землі несе й іншу загрозу: Кремлю не доведеться завойовувати Україну, вони просто зможуть її купити, враховуючи кількість нафтодоларів, які у них зараз є. Нагадаю, що 70% території України – це землі сільськогосподарського призначення.

  • Розведення сил на Донбасі. Бойовикам вірити не можна

    Розведення сил на Донбасі. Бойовикам вірити не можна

    4 листопада у сепаратистських та кремлівських Telegram-каналах повідомили про те, що бойовики біля Петрівського запустили в небо сигнальну ракету, повідомляючи про готовність до розведення військ. Однак розведення не відбулося. Це була чергова гра на російську аудиторію, оскільки напередодні бойовики обстрілювали українські позиції, чим зривали домовленості. Насправді ж відведення може використовуватися терористами для подальшої повзучої окупації нашої території, а для української армії у деяких випадках воно означатиме відступ на гірші позиції.

    Про невигідні позиції

    Розведення сил біля Петрівського спочатку було заплановане на 4 листопада – це було погоджено з обох боків. Але оскільки 30 жовтня та 1 листопада були обстріли, наша сторона в особі міністра оборони заявила, що за умови збереження режиму тиші протягом 7 діб, відведення відбудеться 8 листопада.”Інша сторона” наполягала на тому, що розведення треба було робити вже 4-го, незважаючи на обстріли. Тому вони зробили постріл білою сигнальною ракетою, аби продемонструвати на камери російських телеканалів, що вони готові до розведення. Це дає їм змогу звинуватити Україну в тому, що вона не виконує свої домовленості. Обстріли у будь-якому разі десь та будуть. Але 8-го може скластися така ситуація, що ми матимемо готовність відводити, а вони цього не захочуть – будуть вимагати перемовини, аби узгодити наступну дату. Я не дуже розумію суть цього відтягування. Про це пише автор на сайті “Апостроф”.

    На кількох ділянках українські військові перебувають у невигідній для себе позиції, наприклад, біля Широкино. Воно знаходиться у низині – утримувати його було дуже важко та й незрозуміло, для чого це робилося. Скоріш за все, за принципом – раз уже взяли, то потрібно утримувати. Але більш ніде по всій лінії фронту немає такої ситуації, яка була б нам зовсім стратегічно невигідна.

    Про настрої в населених пунктах

    Золоте-4, яке ми взяли 2016 року, можна було б утримувати. Позиції біля Петрівського теж буде не вигідно залишати. Саме Петрівське перебуває під окупацією, а панівні висоти довкола знаходяться під нашим контролем. Тому відведення у Петрівському є дуже важливим для супротивника, бо вони займуть ці панівні висоти. Там степ і таких вигідних позицій не дуже багато, тому кожна з них на вагу золота. Ми зараз не знаємо точно, які настрої панують серед населення Петрівського. Те, що пан Сергій Сивохо каже, що він це знає, – то все, м’яко кажучи, брехня.

    У Станиці Луганській на одній із вулиць, які потрапили під розведення, знаходиться будинок АТОвця, який воював у 2014-2015 роках. Йому місцеві говорять – вам потрібно звідси від’їжджати. А він каже – це моя земля, я тут залишуся і, якщо потрібно, тут і помру. У Станиці Луганській й до 2014 року настрої були проросійські. Я там особисто бував, і вони відрізнялися навіть від сіл поблизу. Села були україномовні, а Станиця Луганська – повністю російськомовна, зорієнтована на Росію. І за 5 років війни там нічого не змінилося. Після розведення місцеве населення зривало українські прапори, прибували так звані представники ЛНР – дивитися “свої нові позиції”. Це те, що вже відбувається на так званих демілітаризованих зонах.

    У Золотому-4 поки що такого немає – місцеві поки не зрозуміли, що відбулося. Але це лише питання часу. Тиждень-два – і там буде таке саме. Бо у Золотому-4 із проукраїнськими настроями теж не дуже добре. Якщо ви подивитеся виступи, коли з місцевими мешканцями зустрічався президент Володимир Зеленський або інші їхні масові заходи, то побачите, що там присутні лише жінки. Чоловіків на фото та відео немає – вони воюють “на тому боці”.

    Про можливі дії бойовиків

    Але якщо вже прийняте таке політичне рішення про розведення, то українській армії треба готувати нові фортифікаційні споруди на місці своїх майбутніх позицій. Є ще такий момент, що з того боку фронту до розведення зовсім не готуються. Навпаки – є такі неофіційні свідчення місцевих мешканців, що зараз починається концентрація військ саме на напрямках майбутнього розведення. Я б не дуже здивувався, що коли все-таки буде зустріч у нормандському форматі, відбудеться локальне загострення. Та само було і в лютому 2015 року, коли Дебальцево воювало, а на цьому фоні йшли мінські перемовини. На думку Володимира Путіна, якщо це спрацювало з Петром Порошенком, то спрацює і з нинішнім президентом.

    Отже, є великий ризик, що розведення буде продовженням повзучої окупації. Бойовики зараз вішають собі наліпки СЦКК – Спільного центру контролю за припиненням вогню. Раніше він був українсько-російський, але з 2017-го росіяни вийшли з нього, їхнє місце зайняли так звані ДНР та ЛНР. Але Україна не визнає їхньої участі у СЦКК, вони самі все вирішили замість росіян, вивішують блакитний прапор із білими літерами, мовляв, ось ми знаходимося у якості буферу між сторонами.

    До речі, із приїзду російського депутата Олексія Журавльова зробили бурю у склянці води. Він відвідував Золоте-5, яке знаходиться під контролем бойовиків і цього разу не підпадає під розведення. Відведення у Золотому-5 відбудеться під час наступного кроку. Тож приїзд депутата російської Держдуми на окупований Донбас було б новиною 2014 року.

  • Тепер Кремль може помститися. Що є найпринизливішим для Росії

    Тепер Кремль може помститися. Що є найпринизливішим для Росії

    Росія знову пробилася на світову авансцену. Однак останні перемоги виглядають як попередження про майбутні неприємності.

    Росія знову пробилася на світову авансцену. Поділили з Ердоганом Сирію. Змусили Київ погодитися з кремлівськими умовами миру. Прямо до Путіна в Сочі доставили Африку. Але найголовніше — Європа в особі Макрона розкрила свої обійми. Хіба не привід для радощів, коли державність виявилася джерелом самоствердження влади. Бо інших не лишилося. Натхненна кремлівська рать виголосила: «Росія стає основним постачальником стабільності і безпеки в світі».

    Але тоді чому американський держсекретар Майкл Помпео в своїй програмній промові в Нью-Йорку (2019 Herman Kahn Award Remarks), наголошуючи про пріоритети зовнішньої політики США, жодного разу не згадав Росію — ні як партнера по діалогу, ні як загрозу? Говорив Помпео тільки про Китай. Втім, і решта світу не усвідомила важливість повернення Росії як гаранта позитивних цінностей.

    Більш того, російські перемоги виглядають як попередження про майбутні неприємності. Навіть прокремлівські спостерігачі визнають: «Росія, захопивши низку „пануючих висот“ в міжнародній політиці, наражатиметься на проблему щодо їх утримання і, швидше за все, застрягне в клубку найскладніших взаємопов’язаних обставин. Та й власне пошкодує, що в це втягнулася».

    А й справді: вплутатися в криваву кашу на Близькому Сході, звідки тікають американці, — це свідчення радше нерозсудливості, ніж стратегічного розрахунку.

    А як же готовність Зеленського прийняти російську інтерпретацію «формули Штайнмайера»? Гірка іронія в тім, що Зеленський приречений на свій Майдан, якщо ризикне це зробити. А обійми красеня Макрона? Теж нічого нема обіцяючого: французький президент намагається використовувати Москву для захоплення лідерства на спорожнілій європейській ниві. До речі, роздратовуючи німців і решту Європи. І що отримає Росія, ставши для Макрона трампліном?

    Які взагалі можуть бути сподівання на повернення Росії до діалогу з Заходом, якщо Росія перетворилася для нього на уособлення чужого і небезпечного.

    Тільки погляньте: 60% канадців, 64% американців, 59% німців, 66% французів і іспанців, 67% британців, 79% шведів і голландців, 69% поляків висловлюють своє негативне ставлення до Росії.

    Путіну не довіряють 72% канадців, 74% американців, 80% німців, 79% французів, 75% британців, 80% шведів, 85% голландців і 89% поляків.

    Які на цьому тлі можуть бути підстави для висновку про роль Росії як ключового «постачальника» глобальної безпеки і стабільності?

    Тим часом світова спільнота втрачає інтерес до Росії. Ті, хто пише про Росію, збентежені пошуками способу утримати увагу на своєму предметі. Навіть Путін перестав збуджувати уяву.

    Експерти з Росії рвуть жили, щоб підвищити її значимість (заодно і власну). Якщо раніше було модним доводити інтеграцію Росії в західний світ, то тепер потрібно доводити її загрозу для цього світу. Інакше нема про що говорити. Перемелювати російські вимоги і слухати нескінченну російське ниття на тему «ви нас не поважаєте!» всім уже смертельно набридло.

    Принизливо не те, що РФ перестали поважати і росіянам не вірять. Принизливо те, що їх вважають безнадійними. Принизливо те, що світ від них стомився. Немає особливого бажання навіть протистояти. Радше навпаки, західні прагматики кажуть: росіян не змінити; але з ними не варто сваритися. Будемо робити вигляд, що вони нам цікаві; будемо з ними обговорювати плани, яким не судилося здійснитися. Аби вони нам не гадили. Ось саме це і є найбільш принизливим для російської гордині — огидні байдужість і ставлення, як до приреченого анахронізму.

    Втім, Росія може вплинути на західний світ. Яким чином? Намагаючись ощасливити дружбою того чи іншого західного лідера. Коли ліберальна цивілізація дивиться на Росію як генетичне зло, це буде вірний спосіб політичного вбивства. Новий саміт Путіна з Трампом цілком може надати новий привід для імпічменту останнього.

    Тож РФ може помститися. Помститися за нелюбов, за неповагу, за байдужість. Але наскільки ця помста буде рівнозначною платою за втрату до нас інтересу?

  • Протистояння з Росією. Головне для мене питання

    Протистояння з Росією. Головне для мене питання

    Коли виступаю за кордоном, у мене одна велика тема — протистояння з Росією. І мені є що розповісти

    Тепер я багато спілкуюся з європейськими лідерами — політичними, громадськими, журналістами. Вони, як і раніше, готові нам допомагати, стурбовані нами, як інтелігентні виховані люди стурбовані проблемами безробітних і безхатьків. Але ми маємо розуміти просту річ: крім нас самих, наші проблеми ніхто не вирішить.

    Мені не подобається, що наша країна так часто водночас виступає в ролі жебрака. Ми просимо: допоможіть, а самі ніби нічого не винні. Але ніхто не зробить за нас домашню роботу. Ми не маємо зараз проситись до них за загальний стіл, ми маємо досягти такого рівня, щоб нас запросили — ось ваше місце, сідайте до нас. Ми тільки почали перебудовуватися, але я ніколи не мав романтичних очікувань, я оптиміст: бачу мету, потрібно йти. Нехай і важко, довго, але ми дійдемо. Про це пише автор на сайті “НВ”.

    Всі свої виступи в Європі я присвячую українським політв’язням і російській агресії в Україні. Моя в’язниця — це минуле, а у нас багато невирішених питань у майбутньому. Не забудьте, ми обміняли всіх медійних політв’язнів, але у нас в російському полоні ще близько сотні нікому не відомих людей і мінімум 227 на Донбасі. Сотні тисяч заручників у Криму. І я з кожною людиною, від якої там бодай щось залежить, про це говорю.

    Глобально я розповідаю про протистояння з Росією. У Європі не розуміють, що таке Росія, як думає російський народ, але мені є що розповісти. Про це я говорив з Еммануелем Макроном, із керівництвом ПАРЄ. Я завжди намагаюся виводити розмову в конкретику, ставити, можливо, незручні запитання.

    З Макроном ми говорили довго. Я говорив про Путіна, про Росію, запитував, чи розуміє він, із ким має справу та які його справжні цілі. Чи вірить він йому. І так, він розуміє, але й ми маємо зрозуміти, що він президент Франції, а не України. У нього свої завдання, зараз він намагається стати локомотивом нової Європи. Те саме і з ПАРЄ, учасники якої прагнуть повернути Росію до діалогу і впевнені у правильності цього рішення.

    Нам, українцям, це не подобається, але нам доведеться працювати з цим як із даністю. Ми можемо влаштовувати демарші, можемо тролити їх у парламенті, але толку буде мало, від нас у світовій політиці мало що залежить. І вихід один: ставати сильнішими. Бо політика — це річ досить цинічна. Ти мені — я тобі. Ми тобі допоможемо — для чого? Щоб ти міг допомогти потім нам. Тому поки ми не станемо сильними по-справжньому, коли з нами почнуть рахуватися не тільки у військовому сенсі, а й в економічному, нам складно надати нашому голосу ваги.

    Я розумію, що слава й увага до мене триватимуть недовго. Пів року максимум. Тому я вирішив усе ж робити свою громадську організацію. Як вона називатиметься, я не знаю, чи працюватиме вона як громадська організація із захисту прав або як організація, пов’язана з творчими проектами, — теж не знаю. Мені б хотілося поєднати ці два завдання. Головне — це буде не політична організація.

    З усіх інших організацій і об’єднань я або вийшов, або відмовився — від членства в Європейській кіноакадемії, від оскарівського комітету. Для мене це принцип свободи. І так, я більше не представник Автомайдану, хоча продовжую дружити з хлопцями.

    Мене часто запитують, що я думаю про президента Зеленського. Головне, що я про нього зрозумів на сьогодні, що у своїх намірах він щирий. А таких щирих президентів у нас ще не було. Він робить речі, може, навіть не помилкові, а несподівані. Його критикують. Питання у тому, наскільки він зможе вибудувати зараз всю систему країни, чи буде вона новою або залишиться ширмою для того, що є зараз. Це головне для мене запитання, і відповіді на нього я поки не маю.

    Я бачив марш «Ні капітуляції!». Як сигнал президенту — це дуже добре. Ти наш менеджер, ми тобі дали керувати нашою країною, не віддай нас. Але я не вважаю, що ми вже здали інтереси країни, десь відступили або капітулювали. Я цього не бачу. Я бачу тільки бажання, невеликі кроки назустріч перемовин, які можуть привести до звільнення полонених і припинення вогню. Якби ці кроки були зроблені раніше, дівчині Ярославі снайпер не вистрілила б у голову.

    Зрозуміло, що Путін не поверне Донбас на наших умовах, це всі маємо розуміти. На його умовах ми не візьмемо. Але припинити бойові дії, щоб у нас день через день не гинули бійці — це реально. Повернути наших полонених — це реально.

  • Віндман показав, що таке американські цінності

    Віндман показав, що таке американські цінності

    Президент Дональд Трамп називає своїм противником високопоставленого співробітника апарату Ради національної безпеки і ветерана війни в Іраку Александра Віндмана.

    Його адвокат Рудольф Джуліані натякає на те, що у Віндмана – конфлікт інтересів, тому що він захищає інтереси одночасно Сполучених Штатів і України. І взагалі Віндман – український шпигун.

    Коли підполковник Віндман воював за Сполучені Штати і був прийнятий в штат американської Ради національної безпеки, пред’являти йому такі звинувачення нікому не спадало на думку. Біографія братів-близнюків Віндманів – яскрава ілюстрація “американської мрії”. Вони приїхали до Сполучених Штатів ще дітьми і присвятили своє життя службі на благо своєї нової Батьківщини. Віндмани – з тих емігрантів, які власним прикладом демонструють відкритість американського суспільства і його вміння використовувати здібності і старанність не тільки нащадків перших поселенців, а й американських громадян першого покоління. Тому Олександр Віндман – людина, долею якого Америка може пишатися. Про це пише автор на сайті “Еспресо”.

    І, звичайно ж, він ніякий не український “шпигун”. І навіть не український патріот. Він – американський патріот і порядна людина. Як американський патріот, він прекрасно розуміє, що сама спроба обміняти військову і будь-яку допомогу дружньої держави на дії, які пов’язані з особистими інтересами президента США – це свідомий підрив престижу Сполучених Штатів і засад їхньої політики. Як порядна людина і професійний військовий, він розуміє, що від політики його країни залежить саме виживання України, що українці розраховують на американську підтримку, що від цієї підтримки залежать життя українських воїнів на передовій протистояння з Росією і її найманцями. Таких самих солдатів, яким не так давно був сам підполковник Віндман.

    Президент Дональд Трамп, який і в політиці, і в житті мислить виключно категоріями “угоди” просто не може зрозуміти тих цінностей, якими в своєму житті і службі керується підполковник Александр Віндман. Але, до речі, це і є американські цінності.

  • Кремлівський райдер. Що Київ буде робити в разі провалу?

    Кремлівський райдер. Що Київ буде робити в разі провалу?

    Що робитимуть у Києві, коли виявиться, що політика кота Леопольда не працює? Що Москва не йде на поступки? Що вона сприймає перемовини лиш як обговорення умов здачі?

    Відведення українських військ — це лише проміжний етап. Далі має бути узаконено «народну міліцію» на Донбасі. Окреме судочинство. Розпочатися прямий діалог Києва з Донецьком і Луганськом. І, зрештою, після всього цього Україна матиме символічний, а не реальний суверенітет над Донбасом. Більшого від мінських угод Україна не отримає.

    Ви прочитали стислий переказ інтерв’ю Олексія Чеснакова, соратника Владислава Суркова. Того самого Суркова, який займається в Кремлі українським напрямом. Про це пише автор на сайті “Крим. Реалії”.

    Цілком лаконічно. Доволі скупо. Без емоцій. Лишень перелічення російського райдера. Список вимог до України. Після виконання яких Київ все одно отримає «символічний, а не реальний суверенітет». Тому що контроль над кордоном Москва має намір передавати лише своїм маріонеткам, й аж ніяк не Україні.

    Інтерв’ю російських спікерів — це те, що потрібно читати, щоб не вдаватися до ілюзії. Вони куди реалістичніші, ніж будь-які заяви українських спікерів. Зокрема нещодавня заява Володимира Зеленського про три етапи припинення війни: припинення вогню, примирення людей, реальна реінтеграція. Одна проблема: в його описі реальності нема Росії.

    Президент України розмірковує так, ніби йдеться про громадянськеу протистояння. В якому Росія виконує лише роль модератора і парламентера. Але всі ці слова втрачають будь-який сенс саме тому, що Україна — жертва вторгнення, а не регіонального сепаратизму.

    Уявімо таку ситуацію, що українське керівництво насправді все розуміє. І що всі ці кроки — спроба виставити Росію агресором. Довести Заходу, що Москва не йде на компроміси і не зацікавлена у врегулюванні. І в рамках цієї переговорної спроби — повернути додому максимально можливе число полонених і політв’язнів.

    Але чому в Києві впевнені, що в Кремлі не прорахували таку можливість? І чому Банкова переконана, що в разі невдачі їй вдасться повернутися до колишнього статус-кво? До того самого, коли уповільнена війна уздовж лінії фронту була платою за право України на майбутнє.

    І що робитимуть у Києві, коли виявиться, що політика кота Леопольда не працює? Що Москва не йде на поступки? Що вона сприймає переговори лиш як обговорення умов здачі?

    Як Київ виходитиме з перемовин? При цьому зберігаючи себе в Мінському процесі? Тому самому, до якого прив’язані санкції Заходу проти російської економіки? Ті самі санкції, які західні країни давно б хотіли обнулити?

    Чому Банкова переконана, що їй вдасться прошмигнути у вушко голки? Чиї гарантії вона має? Хто обіцяв їй в Європі, що «спроба — не катування», і що опція «гірше не буде» за нею зберігається?

    І як вчинятиме Київ з Донбасом в разі провалу перемовин? Оточить стіною? Але це аж ніяк не посилить українську стійкість. Просто через те, що Донбас — це інструмент дестабілізації України. Москва просто експортуватиме Донбас на інші області країни.

    У цьому і полягає головна проблема. Заяви російських спікерів максимально прагматичні. Вони не залишають жодного простору для ілюзій. А заяви українських спікерів не мають нічого спільного з реальністю. І нагадують лише спроби критичного блефу з метою ввести противника в оману.

    Але чому дехто вважає, що це має запрацювати? І чому хтось певен, що Києву вдасться полишити картковий стіл без втрат?

  • “Українська формула миру”: плюси та мінуси нового плану припинення війни

    “Українська формула миру”: плюси та мінуси нового плану припинення війни

    Різноманітні формули заповнили порядок денний мирного врегулювання на Сході України. Чим вужчим при цьому стає діапазон відкритих рішень і чим вищими шанси на продовження поточного стану конфлікту, тим частіше складність базових проблем ховається за політичною риторикою.

    Нещодавно своїм баченням процесу розв’язання конфлікту поділився народний депутат Вадим Новинський, вивівши формулу, яку він назвав “українською”. Цей план не є першим і точно не є останнім у довгому списку – проблема відкритого конфлікту на Сході продовжує перебувати у фокусі суспільної думки та провокує спроби політиків запропонувати план, який врешті решт запрацює. Минулого року, приміром, увагу привернув план міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, що спирався на тактику дрібних кроків та передбачав поступове звільнення і реінтеграцію окупованих територій за участі відносно невеликого контингенту миротворців ООН. Він став ще однією варіацією численних ініціатив, що висувалися на різних етапах розвитку конфлікту й спирались на ідеї миротворців, тимчасової міжнародної адміністрації та ін. Про це пише автор на сайті “Апостроф”.

    Те, що жоден план поки не спрацював, може свідчити як про їхні недоліки, так і про складність структури конфлікту, а також про брак зони можливих домовленостей, викликаний значними розходженнями базових інтересів Києва та Москви. Нам потрібна ініціатива, нові ідеї та власне бачення – а також дискусія всередині суспільства щодо базових параметрів мирного процесу, який не обіцяє бути ані швидким, ані простим.

    “Українська формула” Новинського очікувано спирається на тему примирення – і при цьому виходить із того, що всередині Україні швидко і легко вдасться досягти консенсусу щодо інструментів та ресурсів для реінтеграції територій, що є наразі окупованими. При цьому уся повнота відповідальності покладається на українську державу та суспільство – Росія залишається ніби поза рамками процесу. Ці дві риси можна вважати найбільш вразливими для критики складовими формули за Новинським.

    Серед інновацій – перекладення ключових переговорних функцій на парламентські інституції, ймовірно, із метою наближення до процесу законотворчості, бо внесення змін в українське законодавство є ключовим елементом попереднього етапу мирного плану. При цьому, однак, втрачається узгодженість та оперативний контроль над процесом – як у Москві, так і у Києві, хоча й з різних причин, але президент є надто сильною політичною фігурою, щоб зменшувати його вплив на процес.

    Із наступною ідеєю “формули” важко сперечатися: нам потрібна комплексна стратегія, яка йде набагато далі “формули Штайнмайєра”. Але якою вона має бути? План Новинського пропонує тріаду “гуманність-діалог-соборність”. Перше – це фактично про мову, історію та канонічне православ’я, своєрідна антитеза іншій формулі у виконанні передвиборчого штабу Петра Порошенка. Друге – про примирення, класичну фазу постконфліктного врегулювання. Третє – про об’єднання зусиль сього суспільства навколо реінтеграції територій. Інтереси та роль Росії при цьому залишається без належної уваги, ніби вважається, що вона зберігатиме щось на кшталт дружнього нейтралітету. Між цим, це не так. Краще виходити із того, що Росія докладатиме зусиль для перетворення Донбасу на інструмент власної політики щодо України; і в нас поки немає підстав вірити в те, що політика ця буде для України доброзичливою.

    Так само краще враховувати те, що питання реінтеграції, коли постане на порядку денному, викличе серйозні конфлікти всередині українського суспільства і матиме більше потенціалу для роз’єднання, ніж для об’єднання. Це буде пов’язано не лише із болісними питаннями, приміром, амністією; але й з величезними витратами, яких потребуватиме відновлення зруйнованої інфраструктури регіону. Українцям ще доведеться вирішувати, кому й скільки за це платити.

    У цьому контексті планом передбачається створення посади віце-прем’єра з питань реінтеграції Донбасу – крок, можливо, й вірний в адміністративному відношенні; але такий, який сам по собі ніяк не наближає розв’язання фундаментального завдання з евакуації російської присутності й визначення базових політичних параметрів мирного врегулювання.

    Послідовність кроків, передбачена формулою Новинського, в цілому відтворює логіку Мінського протоколу, концентруючись на питаннях місцевого самоврядування, амністії, фінансування відновлення та перехідного правосуддя. Тільки в такому контексті це виглядає не як поступки під тиском Москви, а як українські кроки із власної ініціативи. Це зміщує акценти в конфлікті, непропорційно зменшуючи відповідальність Росії. Суперечливим залишається і запропонований шлях розв’язання проблеми подвійного громадянства через узаконення фактично набутого російського громадянства українцями на окупованих територіях. Проблема множинного громадянства дійсно потребує нових підходів, але як раз громадянство Росії, можливо, має становити найбільш суттєвий виняток.

    Слабкість всіх мирних планів полягає в тому, що вони залишають поза увагою питання ширшого контексту. Скільки Україна готова заплатити за виведення російських військ та які гарантії безпеки можуть бути прийнятними для нас, особливо з огляду на продовження окупації Криму? Розмови й плани щодо відродження та реінтеграції Донбасу – це добре, але вони не матимуть сенсу, доки немає іншого плану: як переконати Москву вивести війська з території України.

  • Капітуляція – це не кіно

    Капітуляція – це не кіно

    Після поїздки президента України до Золотого його офіс випустив спеціальний фільм, який підбив підсумки цього відрядження. Зрозуміло, що фільм знадобився насамперед для того, щоб зменшити негативний ефект від появи фрагментів бесіди Володимира Зеленського з ветеранами.

    Але суть його – не в цьому. А в протиставленні позиції місцевих жителів, які хочуть миру і учасників протестних акцій у Києві та інших містах України, які, на думку Зеленського і його оточення, миру не хочуть.

    І тут відбувається очевидна підміна понять. Учасники протестних акцій не виступають проти миру. Вони виступають проти капітуляції. Капітуляція також – дорога до миру. Після захоплення Гітлером більшої частини Європи, капітуляції Польщі, Франції та багатьох інших країн на їхній території настав мир. Цьому чудовому світу заважав тільки опір деяких країн, які не розуміли цінності капітуляції і екстремістів, які підривали мир і порядок. Проти цих негідників озброїлася вся передова Європа – ну а вже коли вони увійшли в союз з тиранією Сталіна взагалі все стало зрозумілим. Про це пише автор на сайті “Еспресо”.

    І якби Володимир Зеленський захотів би наприкінці 30-х – на початку 40-х років поговорити в Європі про мир, він знайшов би чимало чудових співрозмовників, від нобелівського лауреата Кнута Гамсуна до маршала Петена. І так, якби переміг Гітлер, а не союзники, англійці вважалися б паліями війни, а учасники європейського руху Опору – екстремістами, які не хотіли миру. Хоча ані Зеленський, ані я про це б не дізналися – тому що наші дідусі і бабусі тоді вже напевно загинули б у газових камерах разом з усіма іншими євреями Європи. Адже ми з Володимиром народилися саме тому, що знайшлися країни і люди, які чинили опір агресору. Не хотілося б йому про це нагадувати, але скажу зрозумілою мовою – наші діди воювали.

    Саме тому Володимиру Зеленському варто було б пояснити громадянам України, яким чином він збирається забезпечити не просто мир, а мир без капітуляції. Все, що робив президент до сьогоднішнього дня – це виконував російські умови, щоб домогтися зустрічі в “нормандському форматі” з Володимиром Путіним. Російське уявлення про цю зустріч не є секретом – ще до її проведення повинні бути досягнуті конкретні домовленості, які схвалять учасники саміту. При цьому Кремль висуває одну умову за іншою. А коли про свої умови нагадує Київ, в Москві це сприймають як дурість або насмішку.

    Нехай Володимир Зеленський пояснить – спочатку самому собі, а потім співгромадянам – як він збирається виходити з цього глухого кута. Нехай вирішить, що робитиме, якщо виявиться – а так і буде – щось миру без капітуляції досягти не можливо.

    Капітулювати або оборонятися?

  • Невидима зброя Росії. Як Кремль використовує «м’яку силу»

    Невидима зброя Росії. Як Кремль використовує «м’яку силу»

    У «боротьбі за уми і серця» Росія використовує цілий спектр методів впливу.

    «М’яка сила» — це комплекс методів і засобів для досягнення зовнішньополітичних цілей держави без застосування озброєння. У «боротьбі за уми і серця» Росія використовує цілий спектр методів впливу. Давайте розглянемо три з них. Про це пише автор на сайті “НВ”.

    Культура. Здавалося б, яким чином культура може бути використана для боротьби з іншою державою. Все дуже просто — за допомогою культури у населення тієї чи іншої країни формується певний образ. Природно, образ позитивний. Дійсно, хто може не захоплюватися російським балетом? Таким чином через культуру формується позитивний образ Росії. Простий приклад, як це працює всюди. Припустимо, всім добре знайомий кумедний образ Вінні-Пуха. Це незграбне ведмежа може викликати лише співчуття або симпатію, але ніяк не настороженість. Але прообраз Вінні-Пуха — це ведмідь, один з найнебезпечніших хижаків у дикій природі.

    Спорт. Спортивні міжнародні змагання ще з радянських часів розглядалися пропагандистами, як якесь зіткнення двох протиборчих систем — соціалістичної і капіталістичної. З тих самих часів пропагандисти ведуть неофіційний підрахунок кількості завойованих медалей на міжнародних змаганнях. І не дай бог, радянські спортсмени не виконували затверджений в Кремлі план! Скільки було трагедій в кабінетах спортивних функціонерів! Елементом неймовірної пропаганди в Радянському союзі був і хокейний турнір між збірними СРСР і Канади. Радянськими людьми прості хокейні баталії сприймалися не як прості спортивні змагання, а як реальне зіткнення двох протиборчих систем. Показовим є приклад московської Олімпіади 1980 року. Символом цієї Олімпіади було обрано ведмежа — як якийсь образ доброзичливого російського світу, в той час як радянські війська почали своє вторгнення в Афганістан.

    Релігія. Російська православна церква присутня в багатьох країнах світу, а її попи завжди використовувалися в Україні як рупор «русского мира». Вони завжди співали пісні про єдиний народ, про братерство і духовну єдність. Завжди пропагували і відстоювали ідеї Кремля. Численні хресні ходи, організовані РПЦ, завжди супроводжувалися речівками: «НАТО — ні», «Геть Америку» і «Хай живе Росія». З початку війни на Сході зафіксували непоодинокі випадки того, як попи РПЦ благословляли на вбивство захисників України терористів з так званих «Л/ДНР». Ще один приклад, на урочистому засіданні Верховної ради України, коли президент Порошенко оголошував список 21 героїв України (10 з яких — посмертно) встав весь зал. Встали представники всіх іноземних держав, встали представники всіх релігій. Тільки попи РПЦ демонстративно залишили свої дупи на стільцях.

    Незважаючи на всі заяви про те, що в Росії церква відділена від держави, тільки вкрай неосвічена людина може в це щиро вірити. Російська держава допомагає в розвитку російської православної церкви, а російська православна церква відстоює скрізь інтереси російської держави. Наприклад, на великий галас перетворилося відкриття російського центру в Парижі, куди прибув сам Володимир Путін. Ось що про це сказав посол Росії у Франції Олександр Орлов: «Цей проект розглядається як пілотний, і в разі його успіху аналогічні в майбутньому можуть бути реалізовані і в інших країнах. З огляду на унікальний характер центру, він буде працювати під керівництвом російського посла, і з юридичної точки зору бути відділенням посольства РФ у Франції».

    Таким чином, поза всяким сумнівом, присутність і розвиток російської православної церкви на території будь-якої держави повинна сприйматися як інструмент впливу російської держави на суспільство. І скільки б служителі культу не розказували про свою незалежність, про свою любов і прихильність до України, вони завжди були, є і будуть війнами кремлівського хреста.

  • Трампу пора хвилюватися

    Трампу пора хвилюватися

    Коли в Конгресі почався процес імпічменту президента, Трамп перевершує сам себе.

    Мене іноді лають за те, що я критично ставлюся до Дональда Трампа. Можливо, є такий гріх! Але для свого виправдання хочу зауважити, що він мені не подобається лише з громадянської точки зору. Він і справді знищує найважливіші американські і міжнародні інститути, допомагає наймерзеннішим диктаторам, зраджує друзів і союзників і поводиться як остання скотина.

    Але все це його робить ідеальним президентом США з погляду новин.

    Як журналіст, я його просто обожнюю. У США ніколи не було більш яскравого і ненудного президента. Був Білл Клінтон, який курив марихуану, грав на саксофоні і зраджував дружині з Монікою Левінськи, але це дрібниці й дурниці в порівнянні з нинішнім господарем Білого дому. Про це пише автор на сайті “НВ”.

    Щодня моє журналістське серце завмирає, коли я відкриваю американські газети. І ви знаєте, Трамп майже ніколи не підводить. Він чудить, не припиняючи, за що велике йому спасибі від мене особисто і від усіх інших журналістів світу. Без нього ми, напевно, голодували б.

    Ну а в ці дні, коли в Конгресі почався процес імпічменту президента, Трамп перевершує сам себе.

    Я вже розповідав, як він прийняв катастрофічне для США рішення піти з північної Сирії. Він здав своїх союзників курдів Туреччині, допоміг Ірану дотягнутися до Ізраїлю і дав Путіну з Асадом можливість розширити свої території.

    Дивлячись на все це, конгресмени і сенатори з обох (!) партій направили до Трампа делегацію, намагаючись переконати його не клеїти дурня і повернути війська в Сирію.

    Скандал з Пелосі

    Серед інших на цю зустріч пішла і спікер Палати представників Конгресу Ненсі Пелосі. Втім, до кінця зустрічі вона не висиділа. Разом з лідерами демократів в обох палатах, вона вийшла з Білого дому ще до завершення зустрічі. У всіх трьох були здивовані і розсерджені обличчя. На законне питання журналістів про те, що трапилося, Чак Шумер (лідер сенатської меншості) розповів, що Дональд Трамп замість обговорення близькосхідної проблеми почав лаяти останніми словами Ненсі Пелосі.

    Президент США, розлючений тим, що Пелосі дала старт імпічменту, назвав її «політиком третього сорту». Спікер на це холоднокровно відповіла: «Добре, але що робити з терористами ІД, які зараз масово тікають з в’язниць у північній Сирії?». Трамп на це відповів: «Серед них повно комуністів. Ти маєш бути радою за них, Ненсі!». Після цих слів Пелосі сказала Трампу, що його «зовсім поплавило» і пішла із зустрічі. З нею разом пішли й інші демократи.

    Цю історію вони і розповіли журналістам. Трамп, однак, вирішив, що останнє слово повинно бути за ним. Він написав у Твіттері повідомлення, в якому відповів, що «поплавило» не його, а саму Ненсі Пелосі. І як доказ своїх слів додав фотографію із зустрічі. На ній видно, як спікер стоїть і, вказуючи на Трампа пальцем, щось йому говорить. Ну а він у відповідь кричить на неї. Буйним там виглядає все-таки він сам.

    Пелосі, звісно ж, моментально взяла цю фотографію на обкладинку своєї сторінки у Фейсбуці. Її можна зрозуміти — вона виглядає там як вихователька дитячого садка, яка повчає неслухняного малюка — Трампа.

    Лист Ердогану

    Я не пам’ятаю випадку, щоб спікер палати представників Конгресу і президент США публічно так скандалили. Але це був лише цвіт. Одразу після цього в пресі з’явилася фотокопія листа Дональда Трампа президентові Туреччини Реджепу Таїпу Ердогану. Лист цей якраз був про Туреччину, Сирію і курдів.

    Майже всі спочатку подумали, що це не справжній лист, а фальшивка. Річ у тому, що Трамп там застосовує дуже вже непрезидентські слова і звороти. Починається він так: «Давай нормально все повирішуємо. Ти ж не хочеш, щоб тебе звинувачували, що ти замочив купу народу. А я не хочу ламати тобі всю економіку, хоча й можу!»

    Далі Трамп радить Ердогану поговорити з людиною, яку в Туреччині вважають головним терористом. Ну а закінчується президентський лист так: «Поводься нормально і не ввійдеш в історію як чорт. Не корч із себе крутого і не будь дебілом. Я тобі подзвоню трохи пізніше».

    Реально, дуже складно було повірити, що це офіційний документ. Але це так. Трамп дійсно пише такі листи. В Анкарі офіс Ердогана підтвердив отримання цього послання. Там пояснили, що президент Туреччини прочитав лист, і він йому зовсім не сподобався. Ердоган його викинув у кошик для сміття, що, загалом, не дивно.

    Дивно інше: Трамп ухитрився двічі вистрілити собі в ногу. Спочатку він зрадив курдів і союз з ними, коли оголосив про виведення військ з Сирії. Ну а потім він обізвав головного турка чортом і дебілом, посварившись і з ним.

    Наслідки

    Зараз Конгрес введе дуже жорсткі санкції проти Туреччини, після чого США втратять і свого давнього союзника по НАТО — Туреччину, і своїх союзників у Сирійській війні — курдів. Навіщо все це було робити — збагнути важко.

    Але це ще не все. Зараз у Туреччині зберігаються десятки американських ядерних бомб. Якщо Ердоган серйозно образиться, він може взяти ці бомби собі і стати ще однією ядерною державою. Це настільки серйозна ситуація, що Держдепартамент і Міністерство енергетики з Пентагоном вже думають, як вивозити свою ядерну зброю з Туреччини.

    До речі, почати евакуацію бомб вони теж бояться, бо розуміють, що це означатиме остаточний розрив відносин з Анкарою і, ймовірно, вихід Туреччини з НАТО. Це було б геополітичною катастрофою. Розвал НАТО Трампу не пробачать навіть його власні друзі з Республіканської партії. Але зараз справа швидко, дуже швидко йде саме в цьому напрямку.

    Знаєте, я місяць тому думав, що Конгрес навряд чи почне процедуру імпічменту. Потім думав, що почне, але не збере голосів за імпічмент. Тепер я думаю, що в нижній палаті збере, а у Верхній (тобто в Сенаті — навряд чи). Але якщо Трамп витіснить Туреччину з НАТО, то голоси за його відставку знайдуться і в Сенаті. Ось тоді його викинуть з Білого дому, віддадуть під суд і запроторять до в’язниці. До речі, про в’язниці є цікава історія.

    Нинішній адвокат Трампа Руді Джуліані в кінці 1990-х працював мером Нью-Йорка. Його головним поліцейським комісаром був тоді чоловік на ім’я Берні Керик. Джуліані його дуже хвалив, дуже любив, стояв за нього горою. Так любив, що на честь Керика перейменували в’язницю на Манхеттені, яка раніше називалася The Tombs.

    Все б добре, але через кілька років з’ясувалося, що Керик на своєму посту щось махлював з податками, брав на роботу нелегалів, підробляв документи і займався чортзна-чим ще. Він попався, його судили і посадили. Як ви розумієте, не аби куди посадили а в тюрму, яка носила його власне ім’я. Цікаво, як він себе відчував у цей момент.

    Але тут всі зрозуміли, що якось недобре вийшло, і в’язниці повернули стару назву. Керик своє відсидів, написав книжку і вже вийшов на волю. А ось Руді Джуліані перебуває під слідством, яке ведуть його колишні колеги з прокуратури Нью-Йорка. І тепер Джуліані хвалить, любить і обожнює не Керіка, а Дональда Трампа. На місці президента США я б почав хвилюватися.

  • Кремль робить ставку на агресію

    Кремль робить ставку на агресію

    Росія стогне, прогинається під тягарем внутрішніх проблем, але продовжує імітувати поведінку супердержави

    Відповідь на питання, чи відновимо ми в Україні мир, звичайно, більшою мірою залежить від Росії, від її бажання і здатності йти на загострення в міжнародних відносинах.

    На тлі наростання протиріч між партнерами по НАТО (не лише між Європою та США, але і між Туреччиною та іншими членами Альянсу) Росія, очевидно, робить ставку на продовження агресивних дій.

    На початку цього року генерал Олександр Поліщук прогнозував, що маючи великі проблеми у сфері звичайних озброєнь, Росія ймовірно вдаватиметься до розігрування ядерної карти. Висловлювалось припущення, що восени цього року в ході військових навчань Росія може застосувати бойовий ядерний боєприпас.

    Ну, і ось нагода — навчання ракетних військ стратегічного призначення.

    Думаю, що після нещодавньої катастрофи під час роботи із боєприпасом у Сєвєродвінську ймовірність застосування ядерної зброї в ході Гром-2019 в одному з полігонів в арктичному колі дещо знижується.

    А ось чи знижується ймовірність прикриття ядерними навчаннями операції з «возз’єднання з Білоруссю» (це друга частина прогнозу), наразі не так очевидно.

    Зрив Росією припинення вогню і розведення військ на Сході України є логічним з точки зору стратегічної поведінки нашого опонента. Росія стогне, прогинається під тягарем внутрішніх проблем, але продовжує імітувати поведінку супердержави.

    Спостерігаємо і робимо висновки.

  • Росія готується до нового захоплення

    Росія готується до нового захоплення

    Член Ради Федерації Франц Клінцевич стверджує, що вимога України про ліквідацію “народних республік” призведе до того, що “війна, в якій практично кожен день гинуть люди, триватиме”.

    Інший представник верхньої палати російських Федеральних зборів – відправлений до Ради Федерації окупованим Кримом Сергій Цеков вважає, що українська влада не хоче “дотримуватися формули Штайнмаєра, на яку буквально тиждень тому дала згоду”. Заяви обох “сенаторів” транслюють російські медіа, щоб створити у своїх глядачів і читачів уявлення: Київ не хоче закінчення війни, він намагається знищити “найдорожче” – “народні республіки” Донбасу!

    Але в Мінських угодах зроду немає ніяких “народних республік”. Від слова “зовсім”. І у “формулі Штайнмаєра” немає ніяких “народних республік”. В обох випадках мова йде виключно про вибори в окремих районах Донецької і Луганської областей, які окуповані Росією. Про вибори до органів місцевого самоврядування, а не в органи якоїсь там “державної влади”. Під угодами є підписи обох донбаських бандитів – Захарченка та Плотницького. Вони, кажуть, не хотіли підписувати – але Путін гримнув і маріонетки слухняно підписали. Визнали, що їх насправді немає. І наступники Захарченка та Плотницького -Пушилін і Пасічник, теж визнають Мінські угоди і вимагають від України їх виконання – тобто демонтажу так званих “народних республік”. Про це пише автор на сайті “Еспресо”.

    Так чому ж російські “сенатори” брешуть? Чому стверджують, що ліквідація “народних республік” – звичайний наслідок виконання Мінських угод – це “продовження війни”?

    А тому, що Кремль не збирається ці угоди виконувати і “республіки” ліквідувати. Москві важливо, щоб Україна виконала “свою частину” Мінських угод – відвела війська від лінії розмежування, надала окремим районам особливий статус, закріпила це рішення в законодавстві і Конституції. Навіщо?

    А тому, що такі дії неминуче призведуть до протистояння в Україні, масових протестів і можливого краху влади. І Росія отримає можливість створити на території України ще кілька “народних республік”. Саме в цьому суть російських намірів: Москва не збирається ліквідовувати “народні республіки” Донбасу, як не збирається ліквідовувати “Придністровську Молдавську Республіку”, Абхазію або Південну Осетію. Москва готується до продовження війни, до нових територіальних захоплень. І її високопоставлені представники кажуть це відкритим текстом.

    Українці, які не хочуть цього чути і розуміти, заплатять за свою дурість зовсім не зменшенням зарплат і пенсій, як нас лякає міністр закордонних справ Вадим Пристайко. Вони заплатять втратою житла і роботи, своїми життями і життями своїх близьких – тим, чим завжди платить той, хто хоче не оборонятися, а домовлятися з хитрим і жорстоким ворогом.

  • Несподіваний поворот: чому Україну можуть звинуватити у знищенні МН17

    Несподіваний поворот: чому Україну можуть звинуватити у знищенні МН17

    Парламент Нідерландів проголосував за проведення додаткового розслідування ролі України в катастрофі рейсу МН17 над Донбасом у 2014 році. Директор військових програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський вважає, що це – інформаційна спецоперація Кремля, яка спрямована на те, щоб перекласти відповідальність за знищення малазійського Boeing на Україну. І поки що наша країна не здатна захищатися від таких спецоперацій.

    Росія має достатньо потужні важелі впливу на певні кола в певних країнах. Вона не залишає спроб будь-якими способами нівелювати результати розслідування, яке вже проведено. Нідерландці дали слабину і Росія цим скористалася. Це спроба Кремля уникнути санкцій та міжнародної ізоляції. З боку європейців – це спроби вийти на новий рівень взаємодії з Росією, щоб не терпіти економічних втрат.

    Основним питанням є те, чому Україна не перекрила повітряний простір, що, нібито, стало передумовою для виникнення такої ситуації. Але Україна вже відповідала, що повітряний простір було перекрито, але на висоті 6 тис. м., куди “діставали” ті зенітні засоби, які були в розпорядженні проросійських організацій на території ОРДЛО.

    Проблема в тому, що літак “дістали” з “Бука”, про який нічого не було відомо на той момент. Решта зенітних засобів мають “стелю” до 6 км. А на висоті 10 тис. м. (саме на цій висоті й було збито Boeing, – ред.) літають лише пасажирські літаки. Наприклад, в Сирії стоять зенітні засоби, які можуть “дістати” такі літаки. Там російські С-125 та С-400. А то, що літак нібито змусили знизитися на певну висоту, про що говорять росіяни, це нісенітниця якась. Докази непричетності України до краху МН17 були передані в суд Нідерландів.

    Однак зараз Кремль розганяє інформаційну кампанію. Ми ж просто не вміємо цього робити. Тим часом, Кремль ніколи не ганяється за одним зайцем, він завжди ставить кілька цілей. І в залежності від того, які больові точки вдалося знайти, вони намагаються досягти максимального результату. Тому зараз публікації про причетність України до краху МН17 почали з’являтися, скажімо, в італійській пресі.

    Зараз Росія домагається, щоб з неї зняли звинувачення. Щоб у всьому звинуватили Україну. Щоб вона постала перед міжнародним співтовариством як недодержава, з якою неможливо розмовляти. А після цього піднімуть питання про зняття санкцій.

    Коли ведеться інформаційна війна, в ній виграє та сторона, яка вміє користуватися ініціативою. Ми її втратили і навіть не намагаємося перехопити. Ми весь час програємо і не тільки в цій темі. Потрібно було б постійно піднімати питання про вину Росії, про невинність України в різних аспектах, під різними кутами зору. Ця тема не повинна вщухати. Але ми не можемо дозволити собі фейки та й не вміємо їх робити. А от Росія може дозволити собі нечесні методи ведення кампанії, чим і користується.

    У Росії постійно заявляють, що слідча група брала інформацію з соцмереж, а тому така інформація ненадійна. Але всі відеоматеріали пройшли перевірку. Часто й розвідка бере інформацію з соцмереж. Та й взагалі – мало що там не подобається Росії. Йде суд над злочинцем, він вимагає доказів. Йому їх надають, а він каже – а мені вони не подобаються.

    Якщо країна визнана стороною конфлікту, вона взагалі не повинна брати участь в таких речах. Докази надаються суду, слідчій групі, а не країні, яка відповідає за злочини. Росія неодноразово надавала фейкову інформацію. І про наш винищувач, і про те, що постріл було зроблено не з тієї позиції. Але є методи перевірки такої інформації. Якщо обман розкриється, Росію просто визнають винною.

    Які підстави для залучення української влади до відповідальності? Те, що небо не було закрите? Так воно було закрите! Те, що “Бук” там опинився? А при чому тут Україна? Вигадки – це не підстава залучати когось до відповідальності або навіть до дачі показань. Я не бачу ніяких причин для резонансу в українському політикумі.

    Україна повинна виступити з політичними заявами. Звернутися до слідчої комісії, щоб вона ще раз зажадала наявність необхідних документів, які виключають участь України в цій афері. Всі документи, які надаються слідчій комісії, є конфіденційними. Тому, якщо Україна наважитися їх опублікувати, то тільки за згодою слідства. Тут повинна бути добра взаємодія з людьми, які там працюють.

  • Хто стане наступним президентом США

    Хто стане наступним президентом США

    За событиями, связанными со всем этим скандалом, я почти забыл, что в США продолжается президентская предвыборная кампания.

    У нас, в Україні, зазвичай говорять, що найбільш вірогідним противником Дональда Трампа на виборах в 2020 році буде той самий Джо Байден, чий син Хантер замазався тут в роботі на газову компанію «Бурізма» на чолі з міністром екології часів Януковича Миколою Злочевським.

    До недавнього часу так і було. Але війна між Трампом і Байденом знекровила їх обох. Звичайні люди, може, поки не вірять в якісь жахливі порушення закону, але думають, що ці двоє явно щось таке погане робили. Про це пише автор на сайті “НВ”.

    На цьому тлі швидко зростають показники популярності Елізабет Уоррен — сенатора від штату Массачусетс. У нас її знають не дуже добре, тому скажу про неї кілька слів.

    Уоррен — 70 років, вона дуже досвідчений політик. Але в той же час на тлі інших кандидатів, яким вже ближче до 80-ти, вона ще порівняно свіжа і молода. Вона дотримується лівих переконань, але не таких лівих, як сенатор від Вермонта Берні Сандерс. На відміну від Хілларі Клінтон у 2016 році, вона не вважається кандидатом від еліти — від мільйонерів і мільярдерів.

    Більш того, вся її політична діяльність зводилася до захисту простих людей від величезних корпорацій. Та й в цілому вона — дуже хороша, чесна людина. Я б за неї сам проголосував.

    Що важливо: зараз за неї голосують і прихильники Сандерса, і прихильники Клінтон 2016 року. Тобто вона збирає під своїми знаменами дуже широку коаліцію. Це завжди дуже важливо — спиратися не на вузьку групу, а на все населення. Ну і динаміка у неї дуже хороша. У загальнонаціональних опитуваннях вона вийшла на друге місце і продовжує швидко йти вгору. В одному з опитувань від 23 вересня вона і зовсім вже на першому місці.

    Уоррен лідирує в Каліфорнії — найважливішому для демократів штаті з найбільшою кількістю голосів, а також в Айові — штаті, де проводяться перші внутрішньопартійні вибори. Якщо вона перемагає в Айові та Каліфорнії, то все — можна вважати, що справу вирішено, вона перемагає Байдена. До речі, букмекери вже теж так вважають — вони впевнені в перемозі Уоррен проти Байдена.

    Ну а що з Трампом? Там все ще краще. Згідно з абсолютно всіма опитуваннями громадської думки, Уоррен перемагає чинного президента з відривом близько п’яти відсотків. І це — ще до початку процедури імпічменту і до всього того, що я описав в першій частині передачі.

    Тому, я прямо тут, прямо зараз, більше ніж за рік до виборів у США, спробую дати прогноз і сказати, що новим президентом США і першою жінкою-президентом цієї країни в 2020 році стане сенатор від Массачусетса Елізабет Уоррен!

  • “Формула Штайнмайєра”. Сьогодні Україна капітулює

    “Формула Штайнмайєра”. Сьогодні Україна капітулює

    Не будемо тішити себе ілюзіями. Якщо сьогодні на зустрічі представників контактної групи в Мінську українська делегація погодиться поставити свій підпис під так званою “формулою Штайнмайера”, це буде означати фактичну капітуляцію команди Володимира Зеленського перед Кремлем.

    Тому що згода з російським варіантом цієї формули буде означати проведення місцевих виборів на Донбасі в присутності російських військ і їхніх найманців, консервування існуючого на окупованій території антиукраїнського режиму і російського контролю над ним при номінальному “поверненні” територій до складу Україні. Ну і ніякого контролю над кордоном, його теж не буде. Про це пише автор на сайті “Еспресо”.

    І все це – просто в обмін на зустріч лідерів в “нормандському форматі”. Навіть не на завершення конфлікту, а просто на можливість доторкнутися до руки Володимира Путіна.

    Можна, звичайно, запитати себе – а навіщо Володимиру Зеленському все це на тлі скандалу з Дональдом Трампом? Хіба українському президенту мало ситуації, в якій він опинився? Йому потрібно створювати кризи одну за іншою?

    Але це питання було б доречним, якби ми вважали, що Володимир Зеленський взагалі розуміє що він робить на посаді глави держави. Останні події показують, що цього розуміння в діяльності Зеленського просто немає.

    Тому залишається тільки сподіватися, що Зеленський не піде на капітуляцію. Просто тому, що буде побоюватися її наслідків. Просто тому, що йому порадять поки що не робити різких рухів. Просто тому, що страх перед активною частиною населення може виявитися сильнішим за бажання домовитися з Путіним.

  • Коломойський грає проти самого себе

    Коломойський грає проти самого себе

    Підвищуючи ставки, конфліктний олігарх створює проблеми не тільки державі, але й грає проти своїх інтересів.

    Якщо раніше Ігор Коломойський отримував кайф від різноманітних конфліктів, у яких брав участь або провокував сам, то останні пів року кайфує від своїх інтерв’ю та гучних резонансних заяв. Ось такий ходячий інформпривід. Президент Зеленський якось ще під час виборчої кампанії зауважив, що Коломойський може скласти йому конкуренцію в жанрі стендап-шоу. Ось саме цим він зараз і займається.

    Хоча Коломойський — особливий жанр. Така собі суміш бізнесу, політики і стендап-шоу. Його часто конфліктні, іноді навіть провокаційні заяви — від МВФ до ПриватБанку і Гонтаревої — зараз створюють проблеми як для президента в контексті його візиту до США зокрема, так і для України як держави. Наприклад, у зв’язку з початком переговорів з місією МВФ. І уряд, і глава держави виступають за те, щоб відновити співпрацю з Фондом, і зацікавлені в конструктивних переговорах. Точно так само, як і в тому, щоб відносини з такими нашими стратегічними партнерами як США і ЄС розвивалися взаємовигідно, а не в конфліктному ключі. Не знаю, усвідомлено, неусвідомлено, чи це такий побічний ефект, але Ігор Коломойський своїми резонансними заявами тут якраз створює проблеми. І не тільки Україні. Про це пише автор на сайті “НВ”.

    Коломойський проводить свою лінію щодо ПриватБанку. Це своєрідний шантаж, і він не приховує, що не відчепиться від «нинішніх власників». Але почекайте, нинішнім власником ПриватБанку є держава, з яким він, виходить, конфліктує в ім’я своїх специфічних бізнес-інтересів. А та надмірна конфліктність і агресивність, яку Коломойський проявив на ток-шоу Савіка Шустера, головним чином грає проти нього ж самого, тому що створює навколо його особистості додаткове напруження. Підвищуючи ставки, Коломойський грає проти своїх же інтересів.

    Раніше він не вирізнявся особливими заявами і проявами: у нього була інша тактика і в політиці, і в інформаційній сфері. Такий уже характер — Коломойського навряд чи переробиш. Але зараз запал треба б зменшити. Трохи пригальмувати і на поворотах бути акуратнішим.

  • Арешт шамана Габишева. Чого боїться Путін?

    Арешт шамана Габишева. Чого боїться Путін?

    Шамана Олексанра Габишева викрали. За первинними даними, вночі на його табір напали десятки бійців російських спецслужб.

    Для них це була справжня військова операція. Вони приїхали на бойовій техніці, були озброєні до зубів, а на місці подій увімкнули глушилку стільникового зв’язку, щоб шаман і його супутники не могли викликати підкріплення.

    Вранці 19 вересня, затемна, коли я ще спав, мені подзвонили відразу кілька осіб, які повідомили дуже сумну звістку. Спецназівці побили людей, відшукали Габишева в одному з наметів, зв’язали його і відвезли в невідомому напрямку. Найімовірніше, в столицю Бурятії Улан-Уде, де він сам гостював кілька тижнів тому.

    Судячи з уривчастих відомостей з Сибіру, шамана хочуть судити за статтею «Про організацію екстремістського співтовариства». За цю справу належить шість років в’язниці, між іншим. За іншою інформацією, Габишева звинувачують в іншому — в закликах до повалення конституційного ладу або екстремізму. Але це все неважливо. Справжній злочин Габишева полягає в іншому. Він взагалі не зі сфери Кримінального Кодексу. Про це пише автор на сайті “НВ”.

    Якутський шаман вже півроку пішки йде в Москву. Там він має намір здійснити обряд вигнання в пекло головного демона Росії — Володимира Путіна. У будь-якій країні світу з Габишева посміялися б. Ну, в крайньому випадку, відправили б його на обстеження психіатрам, якби явно став небезпечним для оточення.

    Як це працює в нормальній країні? Є там, скажімо, глава держави. Якщо вибори пройшли законно, якщо більшість жителів проголосували за свого президента, і якщо він сам впевнений у своїй легітимності, то йому нічого боятися.

    Такому лідеру не страшні ні опозиція, ні її мітинги, ні військові путчі, ні палацові перевороти — взагалі нічого. І вже тим більше йому повинно бути наплювати на якогось там шамана, що йде крізь тайгу зі своїм візком.

    Але в Росії все інакше. Президент там фейковий. Це узурпатор, який ніколи не перемагав на чесних виборах. Він малює собі які хоче результати, але сам-то знає, що вони фальшиві! І боїться, він просто тремтить, що це дізнаються всі інші.

    Через постійний страх він стає все більш недовірливим і релігійним. Він починає вірити в потойбічні сили, в чудодійні мощі, в священні паломництва, в жертвопринесення і всяке таке.

    Для Путіна все це існує. Він вірить в це! Президент Росії вважає, що шаман дійсно, насправді, може провести на Красній площі спеціальний обряд і відправити його в пекло. Для Путіна це не марення і не жарт, а справжнісінька, пряма загроза.

    Більш того, російський диктатор кожен день бачить підтвердження своїх найгірших побоювань. Коли шаман тільки з’явився в новинах, в Москві кілька опозиціонерів почали обурюватися з приводу недопуску до виборів. Шаман підійшов ближче — в Москві почалися величезні мітинги. Ще ближче — стали горіти підводні човни і вибухати секретні ракети.

    Коли Габишев прийшов в Улан-Уде, по всій Росії люди Путіна стали втрачати місця на виборах. Більш того, в самій Бурятії ледь не почався небачений в тих краях майдан. А в останні дні буквально всі російське суспільство виступило проти Путіна і його опричників, які масово саджають людей за вигаданими звинуваченнями. Відчуження між владою і народом стало дійсно небезпечним.

    Тому Габишева і заарештували. Так, висунуть йому якийсь екстремізм. Але насправді його вина полягає в тому, що Путін повірив у нього самого і в його місію. І злякався.

    Я впевнений, що в останні тижні в Кремлі засідала Рада Безпеки Росії, проводилися наради на тему «Що робити з цим шаманом?». Питання серйозне: формально Габишев нічого протизаконного не робить, а лише називає Путіна демоном і обіцяє його вигнати.

    Коли я думав, на що можуть бути схожі ці засідання, на думку спала сцена з рок-опери «Ісус Христос — Суперзірка». Там у Синедріону була аналогічна проблема: що робити з мандрівним проповідником, який нічого поганого не зробив, але явно несе в собі небезпеку.

    Чорношкірий джентльмен, який грає первосвященика Кіафу тут виступає прямо як секретар РБ Росії Микола Патрушев. До речі, якщо ви знаєте англійську мову, я закликаю вас подивитися в ютубі, наприклад, цю пісню повністю. Називається вона This Jesus Must Die. «Ісус повинен померти». Це просто стенограма засідання в Кремлі!

    Мені тут можуть заперечити, що Габишева заарештували не за наказом Путіна, а з волі когось з місцевої влади. Я відповім: «Ні, це не так». Для затримання шамана потрібна була ціла спецоперація з технікою і десятками людей. У ній взяли участь не поліцейські, а якісь спецслужбісти в масках і цивільному одязі. Шамана, взяли на виході з Бурятії, але відвезли в її ж столицю.

    Це дуже дивно. По-перше, місцева влада з нетерпінням чекала дня, коли неспокійний шаман залишить вже, нарешті, республіку. По-друге, якби хотіли, то заарештували б у самому Улан-Уде.

    По-третє, бурятская поліція пів дня нічого не знала про Габишева і його місцезнаходження. Ну і четверте — небезпечного шамана тут же відправили на його батьківщину — в Якутськ. У місто, звідки він починав свою подорож пів року тому.

    Але ще смішніше те, що в МВС самої Якутії про Габишева теж ніхто нічого не знав, і ніхто його не розшукував. Тут все кричить, що ні якути, ні буряти до цього арешту ніякого відношення не мають. Ось це ось все могло бути зроблено тільки за наказом з Москви.

    Тільки я ось до цих пір не можу зрозуміти, що вони збираються робити з Габишевим. Здати його в тюрму або в дурдом означає отримати ікону опору режиму і політв’язня в одному флаконі. Вбити — тим більше не можна. З тих же причин.

    Я припускаю, що влада зараз спробує перевербувати шамана на свій бік. Тут же важливо не особисто Габишева покарати, а дискредитувати ідею вигнання Путіна в пекло. Для цього потрібно, щоб шаман публічно покаявся і сказав, що, наприклад, його намовили американці.

    Ну, а якщо не вийде, тоді вже може бути що завгодно. До речі, це «що завгодно» може обернутися для Кремля ще більшими проблемами. Якщо Габишев кудись зникне, замість нього напевно майже відразу з’явиться інший шаман. А потім — ще один, і ще. Я думаю, що російська влада зробила дуже велику помилку, коли публічно повірила в шамана і почала з ним боротися.

    У XXI столітті держава не може виграти чаклунську битву проти шамана. Це неможливо, оскільки чарівників не буває. А ось будь-яку іншу битву — піарівську, інформаційну та навіть політичну — виграє шаман, оскільки він в цій історії виглядає менш божевільним, ніж держава, що повірила в чаклунство. Тому, я впевнений, ми ще не раз почуємо про шамана Габишева.

    У Слідчому комітеті РФ по Якутії і в республіканському управлінні МВС на дзвінки поки що не відповіли. Людини на ім’я Олександр Габишев немає в офіційній базі розшукуваних поліцією в Якутії.

  • Путін намагається, але не виходить

    Путін намагається, але не виходить

    Президент Росії зіткнувся з незручної проблемою — необхідністю переконати китайських друзів у міцності своєї владної хватки.

    Східний економічний форум у Владивостоці (4−6 вересня) — п’ятий з моменту проведення саміту Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС) 2012 року — був традиційно помпезний, але незвичайний за своїм змістом.

    Спочатку, головною метою цих елітних зборів було дати імпульс економічному розвитку Далекосхідного регіону Росії, відкривши його для інвестицій сусідів у Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, що динамічно розвиваються. Незважаючи на роки дипломатичних відносин на високому рівні, Далекий Схід знаходиться в більш глибокій депресії, ніж на початку цього десятиліття, що призвело до сильного відтоку населення — значною мірою через корупцію. Дві вежі готелю Hyatt у Владивостоці, спеціально побудовані до саміту АТЕС в 2012 році, відтоді руйнуються — ставши ефектним символом того, як Москва провалилася в розвитку цього регіону. Китайські інвестори повинні були воскресити багатий на ресурси Далекий Схід, але цього не сталося. І саме відсутність численної китайської делегації зробило форум у Владивостоці радше нетиповим. Про це пише автор на сайті “НВ”.

    Замість цього почесним гостем став прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді, та президент РФ Володимир Путін розважав його перед відкриттям заходу цілий день. Російський лідер уникав будь-якої згадки напружених відносин між Індією і Пакистаном, внаслідок рішення Моді змінити статус індійського Кашміру, і запросив його відвідати Москву в травні наступного року, щоб взяти участь у святкуванні Дня перемоги. Проте, індійський прем’єр відмовився підписати довгоочікуваний договір про купівлю двохсот російських багатоцільових вертольотів Ка-226Т. Пропозиція, зроблена РФ Індії, про будівництво шести дизель-електричних підводних човнів на основі міжурядової угоди, замість вже анонсованого індійського тендеру, теж залишилася без відповіді. Численні запевнення в традиційній двосторонній дружбі не можуть приховати заклопотаності Москви через те, що Індія воліє зміцнювати свої військово-технологічні зв’язки з США.

    Ще одним видатним гостем Владивостока був японський прем’єр-міністр Сіндзо Абе, який здивував Путіна новою пропозицією підписати довгоочікувану мирну угоду між Токіо і Москвою. Ця проблема давно зайшла в глухий кут — через суперечку за приналежність Південно-Курильських островів. Тому постійні спроби Абе домовитися про низку компромісів не змогли змусити Путіна відступити від невизначених обіцянок і зробити хоча б один практичний крок. Навпаки, позиція кремлівського лідера стала ще менш гнучкою, і він назвав загрозу розгортання американських ракетних систем малої дальності в якості основної причини, що стоїть за російською непоступливістю.

    Ця загроза насправді отримала нові масштаби після закінчення договору про РСМД, за що Москва звинувачує масштабні, але короткозорі плани військової модернізації адміністрації Дональда Трампа. Путін навіть вважав це можливістю похвалитися російською перевагою в розробці гіперзвукових ракет і зробити США пропозицію купити російські технології, яку було відхилено.

    Прямуючи на Далекий Схід, Путін здійснив церемоніальний візит в Улан-Батор, столицю Монголії, на що монгольський президент Халтмаагійн Баттулга відповів взаємністю, відвідавши форум у Владивостоці. Але подібна демонстрація поваги не поверне до життя стагнуючі двосторонні зв’язки. Малайзійський прем’єр-міністр, 94-річний Махатхир Мохамад, також приїхав на Східно-європейський форум, але розмови про можливу купівлю російських винищувачів і вертольотів далеко не зайшли. Тому найяскравішим моментом його візиту став двозначний жарт про плани Путіна залишатися у владі до такого ж похилого віку. Москва зрозуміла, що ввічливі бесіди в динамічному і конкурентному Індійсько-Тихоокеанському регіоні приносять мало відчутних результатів, достатніх для визначення її статусу в якості серйозного політичного гравця.

    Але відносини з Китаєм більше розвиваються у взаємному вихвалянні унікальної потужності їх «стратегічного партнерства», ніж в економіці. Експерти в Москві все більше роздумують про перспективи перетворити це партнерство на колишній військовий союз і неохоче говорять про те, що якщо Китай вважатиме такий розвиток бажаним (що не відповідає дійсності), то Росії доведеться поступитися і прийняти позицію підлеглого союзника. Цей сценарій можливо гіпотетичний, але президент Франції Еммануель Макрон послався на нього, виправдовуючи свої плани з розширення діалогу з Росією, що Кремль вважає цілком задовільним. Пекін залишається індиферентним до таких домислів, оскільки в торговельній війні з Вашингтоном Москва приносить мало користі і радше була б тягарем в силу багатьох складнощів через санкції США.

    Тому Путін зіткнувся з незручною проблемою — необхідністю переконати китайських друзів у міцності своєї владної хватки, навіть коли симптоми її слабкості очевидні — наприклад, коли лояльні до нього силовики беруть на себе ініціативу і насильно придушують опозицію або розбираються між собою. Кремль радий звинуватити у вуличних протестах втручання Заходу, як і Пекін намагається дискредитувати громадську повстання в Гонконзі. Китайські лідери, проте, пам’ятають марксистську теорію про внутрішні двигуни революції занадто добре, щоб вірити у власну пропаганду. І пересічні росіяни, як показують опитування, не бачать «руки Заходу» за соціальним невдоволенням, що посилюється

    Об’єднані військові навчання за звичаєм привертають багато уваги, але напруженість економічних зв’язків і дефіцит політичної довіри залишають російсько-китайський квазіальянс в досить невизначеному стані. Путін намагається розширити горизонти російської політики в Азії, але знаходить мало охочих відповісти на його запрошення інвестувати. Для політиків і бізнесменів — від Індії до В’єтнаму (які помітно були відсутні на форумі у Владивостоці) — економічні показники є головним критерієм успіху, але російська економіка стагнує через поганий політичний менеджмент. Зараз Кремль покладається на комбінацію демонстрації військової сили і використання «гібридних» засобів — корупції та дезінформації, але не може застосувати ці політичні інструменти в складному протистоянні в Індо-Тихоокеанському регіоні. Росії не здійснити значимого повороту на Схід і не досягти успіху в своїй конфронтації з Заходом, перетворюючись на неспокійний і проблемний квартал Євразії.

  • У Путіна з’явилася нова проблема

    У Путіна з’явилася нова проблема

    Одразу після серйозної поразки на місцевих виборах Володимир Путін зіткнувся з ще одним дуже неприємним кейсом.

    Вперше за 20 років свого правління він зумів домогтися консолідації проти особисто себе всього російського суспільства.

    Тверський районний суд міста Москви минулого тижня засудив до трьох з половиною років колонії актора Павла Устинова. Слідство оголосило, що під час забороненого мітингу він один накинувся на дев’ятьох поліцейських і почав їх бити. Одному навіть плече вивихнув.

    Адвокати сказали, що нічого такого не було, що поліцаї самі напали на Устинова, який просто стояв собі біля станції метро, навіть у мітингу участі не брав. Але суддя відмовився дивитися відеозапис інциденту, на якому все видно, і відправив ні в чому не винну людину в тюрму. Про це пише автор на сайті “НВ”.

    Для Росії це досить звичайна історія. Зараз там почалися репресії проти опозиції, людей постійно садять ні за що, щоб залякати всіх інших. Але цього разу все пішло не так. Оскільки Устинов — артист, його доля зацікавила багатьох його колег, зокрема досить відомих і навіть попсових, типу гумориста Максима Галкіна. Вони масово почали записувати відеозвернення на підтримку арештанта.

    Навіть дуже обережний шоумен Іван Ургант в ефірі Першого каналу натякнув на те, що влада зовсім озвіріла, і що Устинова треба звільнити.

    Це вже було щось новеньке. Зазвичай люди, які знімаються у всяких там «блакитних вогниках», у тупих серіалах про ментів і нещасне кохання, поводяться дуже тихо. Вони жартують, танцюють і співають у строго відведених рамках і тільки тоді, коли їм звелять. На підсосі у Кремля цим людям завжди було тепло, сухо і ситно. А тут — нате, будь ласка: проти влади ролики записують, вимагають щось там. До того ж не один-два артисти, а десятки!

    Я майже не сумніваюся, що у Путіна і його гопників перший рефлекс був простий — покарати. Відлучити цих гадів від телевізора, від сцени і, звісно, від грошей. Просто щоб знали: будь-який бунт на кораблі буде придушено максимально жорстко.

    Але тут є дві проблеми.

    Перша: де знайти заміну всім цим артистам, гумористам, музикантам і співакам? Адже інших просто немає!

    Друга проблема серйозніша. Навіть якщо для Путіна всі ці скоморохи — нікчеми і пил (хоча це не так, але припустимо), то для народу — це справжні кумири, лідери громадської думки, «інженери людських душ», як казали за часів Совка.

    Актор Микита Кукушкін пішов ще далі. Він запропонував усім своїм колегам не зніматися в ролях ментів, прокурорів, ФСБшників, НКВДистів і всяких там судмедекспертів. Це вже удар по гебістській міфології, по головній путінській скріпі, яку він так довго створював.

    І тут питання «з ким ви, майстри культури?», негайно стає дуже важливим. Якщо влада вступить з ними в очевидний конфлікт, то величезна частина населення піде за улюбленими артистами, а зовсім не за чекістами, які всім уже давно набридли. Відчуження, прірва між владою і народом може стати катастрофічною.

    Тим паче, за Устинова абсолютно несподівано заступилися не тільки актори. Московські вчителі почали збирати підписи на захист Устинова. У будівлі адміністрації президента виросла величезна черга з охочих постояти в одиночному пікеті за засудженого актора.

    Православні священики написали колективний лист на його захист. Це вже бунт всередині російської системи влади — церква там працює як ідеологічний відділ Кремля. Гірше того, навіть у Єдиній Росії з’явилися захисники Устинова!

    Такого рівня ізоляції Володимира Путіна від решти суспільства за час його правління ще не було. Всі ті, хто 20 років мовчки виконував накази, утирався і тихо зносив приниження, раптом почали відкрито обурюватися свавіллям. У чекістів і їхньої обслуги від страху почали бігати очі. Вони вперше зіткнулися з такою хвилею солідарності суспільства проти себе. І, по-моєму, вони злякалися.

    Одразу кілька кремлівських пропагандистів написали, що справа Устинова може бути переглянута, якщо ніхто не буде здіймати галас. Мовляв, це суддя винен — трохи перестарався.

    Тут у кремлівських пропагандистів два завдання:

    Перше — показати, що це не прецедент, а окремий, унікальний випадок. Вся логіка репресій у тому, щоб залякати людей. Показати, що невинного легко можна відправити до в’язниці. Якщо Устинова відпустять, то ця логіка ламається.

    Друге завдання — не допустити проведення мітингу чи маршу опозиції, на який прийшли б і популярні актори, і музиканти, і священики, і вчителі, і звичайні люди.

    Одна справа, коли проти влади бунтує якийсь там креативний клас, і зовсім інша — коли весь народ. Загалом, Кремль, скрегочучи зубами, вирішив скасувати вирок Устинову. Технічно це можливо. Але політично — можливо, ні. Річ у тому, що опозиція взагалі й Олексій Навальний зокрема вже виступили на захист Устинова. Вони ж зараз щосили хвалять артистів за солідарність, яка в них прокинулась.

    Підтримка з боку опозиціонера — це чорна мітка для Кремля. Вона переводить весь конфлікт навколо Устинова в режим «Навальний проти Путіна». І зараз все виглядає так, що Путін програє. Для російського диктатора просто немислимо зазнати поразки в настільки принциповому поєдинку. Він зараз робитиме все можливе, щоб якось викрутитися і звільнити Устинова нібито без участі опозиції. Але дурнів немає — всі все чудово бачать.

    І тут є ще один дуже важливий момент. Ймовірне швидке звільнення Устинова стане величезною психологічною перемогою для опозиції. Раніше вважалося, що вирвати людину з лап і щелеп репресивної машини неможливо. Звільнення Устинова покаже, що лапи і щелепи ослабли. Що навіть невеликий тиск з боку суспільства може врятувати людину. Якщо солідарність почне, працювати, то це змінить все.

    Люди перестануть боятися бійок з поліцією. Вони почнуть відбивати у ОМОНу своїх прибічників. І арешт не сприйматиметься як трагедія — тепер людину можна буде витягти і після вироку.

    Тут я хочу ще раз сказати одну важливу річ. Швидкої революції в Росії не буде. Репресивна машина там занадто сильна, а всі пагони громадянського суспільства випалені з вогнемета. Але навіть у цих умовах там зараз почалися дуже сильні глибинні зміни. Путін раз у раз опиняється в ізоляції від більшої частини суспільства. І я думаю, що до зими цей процес виллється в нові, дуже великі виступи опозиції проти влади.

  • Податковою реформою по Зеленському

    Податковою реформою по Зеленському

    Або як робити штучне дихання не з того кінця

    Рада в пожежному порядку розглядає кілька податкових законопроектів, які призведуть до істотного погіршення підприємницького клімату, вдарять по українському малому і середньому бізнесу. Це робиться під гаслами «детінізації», «виконання міжнародних зобов’язань України», і — хоча не озвучується вголос — необхідності провести непопулярні реформи, поки є підтримка в парламенті.

    Обіцянка прем’єра Олексія Гончарука провести глибоку податкову реформу в 2020 році на цьому тлі звучить як притча про віслюка й падишаха: ті, хто бездумно голосують за божевільні ініціативи голови податкового комітету Ради Данила Гетьманцева мають всі шанси не досидіти в парламенті до нормальної податкової реформи. Про це пише автор на сайті “НВ”.

    Результатом прийняття гетьманцевського пакета буде посилення корупції, різке зростання невдоволення самозайнятих, додатковий відтік економічно активного населення за кордон і повна зупинка інвестиційної активності значної частини середнього бізнесу.

    Україна, безумовно, потребує підвищення ефективності податкової системи. Різнобій ставок, нерівні умови конкуренції через неоподатковуваний тіньовий імпорт, привілейоване становище платників податків — олігархів — все це пригнічує інвестиційне середовище і є одним з ключових чинників нашої бідності. Нагадаю, Україна сьогодні — найбідніша країна Європи з ВВП на душу населення і одночасно найбільш економічно невільна (12 вересня це підтвердить свіжий ренкінг «Економічна свобода в світі» канадського Інституту Фрезера).

    Податкова реформа, безумовно, передбачає й жорстке виконання нових, більш справедливих правил. Однак без кроків назустріч бізнесу, без зниження номінальних ставок всі суто фіскальні кроки будуть справедливо сприйматися українцями як тріумф бюрократії, порушення суспільного договору і обман довіри.

    Міркування про лібертаріанство і чистий лібералізм, які можна почути з вуст Гетьманцева, не більше ніж шумова завіса. Він або повністю позбавлений економічного мислення, або — як податковий консультант — зацікавлений у максимальному ускладненні правил гри для подальшого отримання ренти з податкового хаосу. Замість того щоб балансувати заходи, що посилюють адміністрування, стимулювальними заходами (зниження ставок податків, податкова амністія тощо) «фракція консультантів» заклала в податкові законопроекти все те, чого тільки бажає душа податківця-корупціонера.

    Грузія славиться жорсткою боротьбою з ухиленням від сплати податків. Однак заходам, які Україна пропонується прийняти зараз, в Грузії передували: податкова амністія; зниження ставок і скорочення кількості податків; рішуча зачистка правоохоронних органів, посадки ключових корупціонерів і жорстоке переслідування злодіїв у законі, котрі вважають себе джерелом влади.

    Жодної з цих умов в Україні не дотримано. Замість того, щоб нарощувати політичний капітал президента, який прийшов до влади з програмою звільнення українців від корупціонерів, бюрократів та іншої безтолочі, податкові консультанти, що спливли незрозуміло звідки, його щедро витрачають.

    Жорстка боротьба з податковими правопорушеннями стала одним з ключових чинників, що призвели до поразки Саакашвілі в Грузії. Але він хоча б провів глибокі звільнювальні реформи. В Україні нічого подібного поки що немає. Ілюзія, що панує у верхівці уряду: «зате ми не беремо хабарів», і тому, мовляв, люди з розумінням сприймуть будь-яке закручування гайок, є ні чим іншим як дурним самообманом. Побутова корупція цвіте і пахне, люди щодня стикаються з вимаганням поліцейських і інших дрібних бюрократів, а на інвективи на адресу топ-корупціонерів українцям начхати — поки вони стикаються постійно з тотальною корупцією на низовому рівні.

    Резюме: фіскальні ініціативи Слуги народу, а конкретно — Данила Гетьманцева — груба політична (що веде до кризи довіри до президента і нової влади) і економічна помилка. Щоб почати швидко розвиватися, Україні потрібна радикальна стимулювальна реформа податкової системи, а не торжество азаровщини, позбавлене будь-якої логіки, крім логіки хапка.

    Ось кілька відгуків на фіскальну творчість «з поля».

    Консультант «великої четвірки»: «Якщо взяти в такому вигляді і почати реально застосовувати в зазначені терміни — „хвиля народного гніву змиє“. Можливо, сподіваються на те, що „суворість законів компенсується необов’язковістю їх виконання“. Якщо друге — значить буде ризик вибіркового ставлення влади (чиїсь порушення будуть бачити, а чиїсь — не помітять)».

    Із заяви Союзу українських підприємців: «Представники СУП підкреслили, що через бажання уряду та парламенту приймати зміни швидко, ці законопроекти можуть призвести до трагічних для українського бізнесу наслідків і стати черговим стимулом піти „в тінь“. Незважаючи на задекларований партією „Слуга народу“ курс на ліберальні реформи, наразі бізнес побачив великий блок ініціатив, які можуть повернути „до темних часів“: замість ліберальних стимулів для розвитку влада дбає про фіскалізацію».

    Зі звернення Європейської бізнес-асоціації, що нарахувала 13 підводних не каменів, а скель або навіть гір в законопроекті 1210: «Експерти Асоціації висловлюють своє застереження щодо недоцільності прийняття законопроекту в такому вигляді та у надзвичайно стислі строки, що пропонуються у зв’язку із невідкладним статусом законопроекту. Асоціація повністю підтримує заяву прем’єр-міністра України про те, що податкова реформа має розпочатися навесні 2020 року, а зміни до податкового законодавства повинні вступити в силу з 2021 року».

    Виникає справедливе запитання, що робити з усім цим неподобством. Я бачу чотири кроки, які підведуть риску під адміністративним захопленням громадян, які випадково опинилися в правлячій партії.

    1. Зупинити зміну податкових правил до розроблення концепції і стратегії глибокої податкової реформи. Президент повинен ветувати законопроекти з гетьманцевського пакета, якщо вони будуть прийняті Радою.

    2. Доручити прем’єру в стислі терміни розробити концепцію податкової реформи, яка передбачає поетапне зниження фіскального навантаження до рівня 33−35% ВВП (можна порівняти з рівнем навантаження в країнах, що швидко розвиваються).

    3. Публічно заявити про позицію президента: Україні потрібна справжня податкова реформа, зі зниженням номінальних ставок і вирівнюванням правил гри, а не ямковий ремонт на мінному полі.
    4. Зміцнити Данилом Гетьманцевим парламентський комітет з питань молоді та спорту.

  • Цемах на волі. Чого добився Путін

    Цемах на волі. Чого добився Путін

    Зеленський пішов на очевидну поступку російському президенту, але не варто його за це судити.

    Звільнення Володимира Цемаха свідчить про те, що шантаж Путіна вдався. Саме тому він в останній момент загальмував обмін утримуваними особами між Україною і РФ. Питання було поставлене так: не звільните Цемаха — не отримаєте Сенцова. Звичайно, це велика втрата для правосуддя Нідерландів, його не зможуть допитати і представити його в суді. Однак судовий процес у 2020 році в Нідерландах навряд чи буде зірваний відсутністю Цемаха. Так, цей факт послабить позицію слідства і можливості обвинувачення, проте, є достатня кількість інших доказів.

    Водночас Путін своїм інтересом до цього персонажа сам себе викрив. Адже ситуація абсурдна — Росія вимагає повернення українського громадянина, що перебуває під українським судом. Видно, що Путін боїться і хоче прибрати дуже небезпечного свідка. У Росії Цемах навряд чи довго залишиться живим. У момент його звільнення на засіданні суду було видно, що Цемах це розуміє. Про це пише автор на сайті “НВ”.

    Зеленський пішов на очевидну поступку Путіну, але не варто його за це судити. Адже не тільки перед Зеленським, а перед усім українським керівництвом стояла моральна дилема — Росія до кінця замучила б Сенцова, якби не отримала Цемаха. Лиходій тут один — Путін, і він прорахувався. Ця вимога і шантаж лише дискредитує його в очах світової громадськості.

    У нинішньому ставленні світової спільноти до України справа не тільки в Цемаху. Помітно, наскільки різко погіршилося зовнішньополітичне становище України. Основні її союзники на Заході значно зрушили на путінські позиції — візьміть Макрона або того ж Трампа. Це сталося через колосальну політичну помилку, зроблену командою Зеленського ще під час виборчої кампанії. Вони оголосили попередню владу України «партією війни». В яке становище було поставлено союзників України — значить, вони п’ять років підтримували «партію війни»?

    Захід ніколи не буде більш проукраїнським, ніж сама Україна. Тому, якщо сьогоднішнє українське керівництво вважає п’ять років опору російській агресії — злочином «партії війни», то чого можна очікувати від європейських і американських союзників? Це, безумовно, заслуговує на осуд. А Цемах — це випадковість і дуже складна моральна дилема.

  • Режим Путіна не переживе. Чим закінчиться для всіх жорсткий Brexit

    Режим Путіна не переживе. Чим закінчиться для всіх жорсткий Brexit

    Уже наприкінці жовтня Сполучене Королівство офіційно полишить Євросоюз

    Тобто відбудеться Brexit. Якщо до цього часу країни не зможуть укласти нову торгову і митну угоду, то між ними з’явиться справжнісінький кордон: з оглядом вантажів, митними постами, будками прикордонників і всіма іншими справами.

    Цю ситуацію можна порівняти з двома автобусами — британським і європейським, — які несуться назустріч один одному. Британський водій їде за своїми правилами — по лівому боці дороги, а європейський дотримується своїх правил і їде правою смугою. Але врешті вони летять один на одного по одній смузі.

    Звертати жоден з водіїв не хоче. Та й не може, оскільки пасажири не дадуть йому цього зробити. Вони лише все сильніше тиснуть на газ і сподіваються, що в останній момент інший водій злякається і поверне вбік. Про це пише автор на сайті “НВ”.

    Але здаватися ніхто не збирається. І це можна пояснити. Від різкого повороту на такій швидкості автобус перевернеться, полетить у кювет і на дерева. Водій точно загине, а з ним ще й купа пасажирів. Оскільки ніхто повертати не збирається, єдиним логічним завершенням цієї історії буде жахливе лобове зіткнення з величезними жертвами і втратами. Ось приблизно така ситуація зараз спостерігається у стосунках Великої Британії і Євросоюзу.

    Що таке Brexit і чому він жорсткий?

    Brexit — від англійського Britain «Британія» + Exit «вихід». Велика Британія мала полишити Європейський Союз ще 29 березня 2019 року. Однак після трьох провальних голосувань стосовно прийняття угоди щодо Brexit терміни перенесли на 31 жовтня.

    Новий прем’єр-міністр Британії Борис Джонсон пообіцяв, що угода про вихід з ЄС має бути більш жорсткою, ніж та, яку уклала його попередниця Тереза Мей, тому що парламент її не підтримав. Джонсон наполягає, що якщо Євросоюз не погодить нову угоду, то Велика Британія змушена буде вийти з Європейського Союзу без будь-яких угод.

    Для взаємної торгівлі і обох економік це обернеться величезними втратами. Але британській усе-таки буде гірше: вона втратить приблизно 10% ВВП і перспективи розвитку на роки вперед. Євросоюз же загалом переживе набагато менш серйозний удар. Але ось окремі його країни дуже постраждають. Це стосується Бельгії, Нідерландів і особливо Ірландії, яка, зважаючи на географічну близькість, дуже тісно торгує з британцями.

    Торговельна угода потрібна обом сторонам, але вони не можуть домовитися про те, де між ними пройде сухопутний митний кордон. По землі Велика Британія і ЄС межують тільки в одному місці — на кордоні Північної Ірландії та Республіки Ірландія, яка є незалежною державою і входить до складу Євросоюзу.

    За ідеєю, там кордон і треба проводити. Але це дуже небезпечно. Річ у тім, що в Північній Ірландії давно діє дуже жорстке підпілля, що виступає за припинення британської окупації. Місцеві ірландці-католики хочуть позбавитися від влади британської корони і возз’єднатися з республікою Ірландією. Замирити їх вдалося лише в 1998 році, коли завдяки Євросоюзу кордон між двома Ірландія фактично зник.

    Якщо він з’явиться знову, то населення Північної Ірландії майже напевно почне знову вимагати, щоб британці забиралися з їхнього острова. До того ж цього разу у них буде право провести референдум і абсолютно законно відокремитися від Сполученого Королівства.

    Лондон цього, звісно, не хоче, тому пропонує, щоб обидві Ірландії (Північна і просто Ірландія) увійшли в єдине острівне митне поле з Великобританією. Тоді ніякого наземного кордону не треба буде облаштовувати. Ірландія, звичайно, на це не згодна — не для того вона століттями боролася за свою свободу, щоб знову опинитися під владою Лондона.

    Дублін і Брюссель пропонують іншу схему: нехай обидві Ірландії будуть у митному полі Євросоюзу. Знову ж наземний кордон не з’явиться. Зате він пройде між складовими частинами Великобританії. Тут уже Лондон не згоден — жодна країна не захоче, щоб частина її території жила за іноземними митними законами.

    Якщо зовсім просто: наземного кордону між Ірландіями не хоче ніхто. Суперечка йде про те, пройде він між регіонами Великобританії чи між країнами Євросоюзу. Британці сподіваються, що ЄС в останній момент погодиться на їхній варіант, щоб не губити економіку Ірландії. Прем’єр-міністр Борис Джонсон днями заявив, що впевнений у здатності Брюсселя пом’якшити свою позицію до 31 жовтня.

    Але канцлер Німеччини Ангела Меркель одразу сказала, що не відступить, і що ЄС готовий до Brexit без будь-якої домовленості з Лондоном. А Ірландії німці допоможуть. Простіше кажучи, вона заявила: наш автобус набагато міцніший, ніж ваш. Ми лобове зіткнення переживемо.

    Зважаючи на ці заяви лідерів Сполученого Королівства та Європейського Союзу, з великою часткою впевненості можна сказати, що 31 жовтня відбудеться максимально жорсткий Brexit без жодних домовленостей.

    Які країни постраждають?

    Економіки ЄС і Великої Британії занепадуть, а між Ірландіями з’явиться жорсткий кордон. У Лондон прийде економічна паніка і політичний хаос, там напевно пройдуть позачергові вибори. У Північній Ірландії почнеться підготовка до референдуму про вихід зі складу Великобританії, яка йде на дно, і про возз’єднання цієї провінції з Ірландською республікою. Так може закінчитися окупація, що тривала половину тисячоліття — ще з 16 століття.

    Але головне — Німеччина на дуже довго, якщо не назавжди, позбавиться від єдиної країни в Європі, яка могла б змагатися з нею за лідерство. Франція та її незначний президент Еммануель Макрон серйозною силою вважатися не можуть. Якщо не станеться чогось непередбаченого, то до кінця року Велика Британія вийде з ЄС, а її економіка переживатиме тяжку кризу. Північна Ірландія і Шотландія зберуться проводити референдуми про вихід зі складу Сполученого Королівства.

    Водночас в об’єднаній і як ніколи сильній Німеччині до влади прийде наступниця Ангели Меркель — Аннеґрет Крамп Карренбауер. Вона матиме абсолютно всі можливості — фінансові, політичні та дипломатичні — для швидкої і глибокої консолідації ЄС.

    Німеччина повинна буде змусити всіх інших європейців ввести у себе німецькі стандарти в управлінні, судовій системі, економіці й фінансах. Ну, а після цього можна буде перейти до створення потужної, єдиної і по-німецьки ефективної європейської держави. Справжньої континентальної імперії.

    За свою історію Німеччина вже багато разів намагалася це зробити військовими способами. Але тепер у неї є реальний шанс об’єднати Європу під своїм орудою за допомогою ідеології та економіки. Я сподіваюся, що Берліну це вдасться. А Велика Британія, здається, вже неминуче стане Малою Британією, що матиме в складі лише Англію та Уельс. І звинувачувати її жителям треба буде лише себе. Вони самі захотіли проголосувати за вихід з ЄС, що і запустило весь цей ланцюжок неймовірних подій.

    До речі, Ангела Меркель відвела Борису Джонсону 30 днів на пошук взаємно прийнятного варіанту торгової угоди між британцями і європейцями. Якщо його так і не буде знайдено, то 31 жовтня відбудеться жорсткий Brexit, і британська економіка завалиться, європейська зазнає великих втрат, і в усьому світі почнеться серйозна економічна криза. Єдина нам від цього радість у тому, що режим Володимира Путіна з великою ймовірністю такої кризи не переживе.

  • Пробігла чорна кішка. У чому патріарх Кирило звинувачує Путіна

    Пробігла чорна кішка. У чому патріарх Кирило звинувачує Путіна

    З наближенням якутського шамана Олександра Габишева до Москви відносини президента РФ з вищими силами дійсно стають все гірше.

    Уважаемая газета The Financial Times выяснила, что Путин поругался со своим недавно еще верным приспешником Владимиром Гундяевым, который любит называть себя «Патриарх Кирилл». На самом деле, это бывший сотрудник КГБ (агент Михайлов), а ныне — крупный жулик и прохвост. Я бы сказал, мошенник Московский и всея Руси.

    В российской системе власти от Гундяева требуются оболванивать людей религиозной пропагандой. Для этого он постоянно рассказывает россиянам, что они должны подчиняться Путину, а иностранцам продвигает кремлевскую концепцию «русского мира». Про це пише автор на сайті “НВ”.

    В обмен на это он может без налогов торговать сигаретами и алкоголем, стричь, как овец, своих прихожан и получать огромные деньги из госбюджета. Официально — на строительство церквей.

    Но и себя Кирилл не забывает: например, он носит волшебные часы за 30 тыс. евро, которые исчезают на фотографиях. Также он владеет московской квартирой за десятки миллионов, в которой прописана его неформальная «подруга» Лидия Леонова, подарившая монаху двух сыновей.

    Кстати, на шикарной океанской яхте Кирилла иногда гуляют и веселятся какие-то полуголые девицы. Ну, а сам он катается в бронированном Mercedes и летает на роскошном бизнес-джете. Но все эти маленькие житейские радости скоро могут закончиться. По данным FT, между Путиным и Гундяевым пробежала черная кошка.

    Из-за путинских авантюр с Крымом и Донбассом Кирилл почти лишился украинской части своей паствы. А это огромные деньги! Кроме того, Гундяеву обидно, что при его управлении от РПЦ почти полностью отделилась и оформилась украинская церковь, и назад ее не пришить. Но винит в этом он не себя, а Путина.

    Путин же недоволен тем, что при Кирилле церковь в России стала восприниматься исключительно как бизнес-корпорация, ей никто не верит. С таким имиджем мозги промывать очень трудно: либо вы бизнесом занимаетесь, либо неокрепшими душами.

    Гундяев, очевидно, выбрал бизнес. Поэтому основная обязанность церкви — промывание мозгов — почти не дает эффекта. Россияне начинают думать и бунтовать, а это для власти очень опасно.

    Кирилл обижается, что Путин под давлением общества отказался от строительства огромного храма в Екатеринбурге. По его мнению, государство не должно отказывать ему в столь дорогих игрушках. Путин же недоволен судьбой Тихона Шевкунова — своего духовника и любимого священника. Кирилл, заподозрив в Шевкунове конкурента, отправил его из Москвы в Псков работать начальником местной епархии. Президента РФ это очень задело — он даже поехал в Псков навещать там своего друга.

    Ну и еще одна история: российские чиновники и церковники дико ругаются насчет Афона. Кирилл говорит, что туда ездить нельзя, так как местный босс — патриарх Варфоломей — организовал украинскую автокефалию.

    Но Путину и другим чиновникам на Афоне нравилось, у них там уже есть свои прикормленные монахи, которые обещают попадание в рай даже самым жестким грешникам. Но открыто против Кирилла в этом вопросе они пойти не могут.

    Сейчас все указывает на то, что Владимир Путин постепенно теряет опору и в абсолютно лояльном себе институте — православной церкви. Если конфликт между светскими и духовными властями России будет накаляться, то Гундяеву надо бы опасаться за свое будущее. В конфликте Ивана Грозного и митрополита Филиппа последний был убит. То же случилось и с патриархом Тихоном, который поругался со Сталиным.

    Впрочем, у Кирилла все же есть шанс. Как-никак, легендарные Филипп и Тихон были совсем другими людьми — достойными и принципиальными. Сигаретами они точно не торговали. Поэтому хитрый Гундяев может как-то пропетлять.

    Но знаки свыше ему поступают не очень утешительные. В минувшие выходные в Москве горел Богородице-Рождественский монастырь — один из самых старых там. В пожаре никто не пострадал, но Кириллу надо обратить внимание: снаряды ложатся все ближе. Ну, а я с нетерпением жду, когда шаман Габышев дойдет уже до первого большого города на своем маршруте. В ближайшие недели этим городом должен стать Улан-Удэ столица Бурятии.

  • ГОНЧАРук України: чого чекати від нового прем’єр-міністра

    ГОНЧАРук України: чого чекати від нового прем’єр-міністра

    Новий прем’єр-міністр Олексій Гончарук є більше виконавцем, ніж автором власних ініціатив, але така кандидатура вигідна Офісу президента Володимира Зеленського.

    В першу чергу шукали людину незаплямовану, технократичну, молоду. Обирали з найближчого кола – із тих, хто був під рукою. Гончарук непогано себе зарекомендував, коли працював в Офісі ефективного регулювання BRDO. Про це пише автор на сайті “Апостроф”.

    Із негативних сторін, які стали для нього позитивними, зазначу те, що Гончарук – більше виконавець, командний гравець, ніж людина, яка буде висувати власні ініціативи. Це розрахунок на людину, яка співпрацюватиме напряму з Офісом президента, яка працюватиме в команді, в структурі. З одного боку, це і його негативна риса, хоча прем’єр з власною думкою – це взагалі добре. Але з іншого боку, коли ми говоримо про співпрацю між різними гілками влади, то це його плюс. Не можна сказати, що це узурпація влади, тому що вона відбувається насильницьким шляхом. А тут є мандат довіри від людей, на основі якого сформували і уряд, і парламент. Складно уявити, щоб ОП шукав людину, яка б максимально не погоджувалась з їхніми поглядами.

    Гончарук молодий – йому лише 35 років. У цьому плані, йому варто було б отримати більше досвіду. Але він працював і в Міністерстві екології, й в урядовому офісі. Тож, думаю, він чудово розуміє, як працює держава. Те, що він займає місце в Офісі президента, супроводжував Зеленського у поїздці, намагався оволодівати більш конкретними фактами… Хочеться сподіватися, що він знає, що робити.

    Власну команду він обирав сам – проводив співбесіди із претендентами, які потім затверджувалися Володимиром Зеленським. Ще одна його позитивна риса – він націлений на швидкий результат, що імпонує Зеленському. Швидкий результат буде грати і на рейтинг президента, і на позитивні перетворення в Україні. Є низка законопроектів, які були підготовані ще попередньою владою. Це і законопроект про початок роботи Вищого антикорупційного суду (він готовий, за нього треба просто проголосувати), і законопроект про зняття недоторканності з народних депутатів. Це завдання в першу чергу парламенту, але уряд має співпрацювати з комітетом ВРУ, аби змінити фінансову політику.

    Депутат від “Слуги народу” Данило Гетьманцев надиктував цілий список реформ, які вони хочуть здійснювати і у митній, і у податковій політиці. Це має бути спільно як із Міністерством фінансів, так і з прем’єром. Ринок землі обіцяють відкрити до кінця року. Було багато напрацювань, але концепцію вони ще не винесли на публічний розгляд. Раніше представник президента у ВРУ Руслан Стефанчук заявив, що 465 змін буде внесено лише до Конституції. Як це буде координуватися з іншим фракціями, як будуть набирати 300+ голосів – буде видно пізніше.

    Найперше завдання прем’єра зараз – це робота над бюджетом, його збалансованість, закладання коштів на зовнішні виплати, соціальну сферу. Я думаю, цього року ми його отримаємо трохи пізніше, ніж зазвичай. Уряд в першу чергу мають цікавити гроші – це і детінізація економіки, й антикорупційна політика. Вони мають збільшувати джерела надходження до бюджету. Треба підтримувати на високому рівні наші Збройні сили, розвивати їх. Є також ініціатива оптимізувати сервісну функцію, надання послуг державою – “держава у смартфоні”. Це також буде одним із пріоритетів – те, що люди можуть одразу побачити й оцінити.

    Крім того, є проблема соціальних виплат. У нас люди звикли, що щороку підвищувалися соціальні стандарти. Вони будуть на це розраховувати й надалі. Є великі питання щодо реформи системи освіти, охорони здоров’я, правоохоронних органів. Освітню реформу начебто планують продовжити, а щодо медреформи, то Уляну Супрун сильно критикували, і у більшої частини населення вона викликає негативні враження.

    Ще одне питання – з приводу подальшої децентралізації. Я вважаю, що вона має продовжуватися. Можливо, приберуть віце-прем’єрів, тому невідомо, як буде організована структура уряду. У Зеленського заявляли, що хочуть скоротити кількість чиновників. Цікаво, чи збережеться традиція голосування в уряді – коли Володимир Гройсман виносив якесь питання, і міністри підіймали руки. Думаю, у Кабміні не буде зараз особливих дискусій, бо будуть усі “свої”.

  • Повна капітуляція: Путін не змінить умов

    Повна капітуляція: Путін не змінить умов

    На зустрічі президентів Франції та Росії Володимир Путін знову повторив умови, за яких може відбутися зустріч лідерів країн в “нормандському форматі”.

    Це повна імплементація рішень, які нададуть автономію окупованим районам Донбасу і амністія лідерів бойовиків. Якщо спростити ці умови російського президента, ми побачимо, що Путін хоче збереження повного контролю над Донбасом (а, можливо, і розширення території контролю, адже не випадково ж він спрощує порядок видачі паспортів). Так, Донбас номінально буде вважатися українською територією, але насправді буде державою в державі. Путін хоче уникнути ситуації, при якій в разі врегулювання конфлікту територія Донбасу повернеться під контроль Києва. Але при цьому йому потрібно, щоб маріонеткові “політики” окупованого регіону брали участь в управлінні Україною – ось навіщо йому потрібна амністія. Про це пише авто рна сайті “Еспресо”.

    При цьому умови Путіна – це не умови закінчення війни. Це всього лише умови, на яких він згоден зустрітися у “нормандському форматі”. І вже зрозуміло, що ці умови не зміняться – тому що Путіну не потрібно їх змінювати. Більш того, він може розраховувати, що західні учасники “нормандського формату” чинитимуть тиск не на нього, а на українського президента Володимира Зеленського. Тому що якщо і Зеленському, і Макрону для доведення своєї політичної спроможності потрібна зустріч в “нормандському форматі”, так нехай український і французький президенти і розбираються між собою. А Путін може почекати.

    Не випадково досвідчена Ангела Меркель не бере участі у цьому балагані надій, тому що прекрасно усвідомлює його приреченість на невдачу. Еммануель Макрон поводиться зовсім інакше, хоча і він вже став висловлюватися щодо самої можливості проведення зустрічі в “нормандському форматі” більш обережно, ніж в недавньому минулому. Можливо, зустріч з Путіним у форті Брегансон продемонструвала французькому президенту всю марність його зусиль по зміні позиції російського колеги.

    Але залишається колега, чию позицію немов би можна змінити – український президент. Сам факт того, що Макрон говорив про зміну влади в Україні як про якийсь «новий фактор» у вирішенні конфлікту – так, ніби Україна не жертва, а учасник війни і закінчення конфлікту дійсно залежить від позиції її президента, а не від позиції президента Росії – вже говорить про маніпулятивні підходи французького президента і його готовність використовувати недосвідченість Зеленського для досягнення власних політичних цілей. А у кулуарах Брегансону французькі дипломати розповідали журналістам про те, що Зеленський зробив якісь нові – і нікому поки не відомі – пропозиції, з якими Путін може погодитися. І це доводить, що маніпуляції «доброзичливців Кремля» на Заході не знають ніяких «червоних ліній».

    Тому що єдина пропозиція, яку Зеленський може зробити Путіну і з якою російський президент погодиться – це беззастережна політична і військова капітуляція України перед ворогом.

  • Світ на порозі глобального конфлікту

    Світ на порозі глобального конфлікту

    Протягом останніх тижнів чимало розмов точиться навколо подальшої долі нормандського формату.

    Це спричинено не тільки бездіяльністю цього формату, але й відсутністю відповіді на питання континентальної і світової систем безпеки.

    Заява президента України про розширення Н4 спричинила інформаційні маневри кожної зі сторін, а не дало відповідь на майбутнє України, Європи і світу. «Норманді» повинен дати відповідь на наступні питання:

    – участь України в регіональній системі безпеки;
    – місце Росії в континентальній безпеці;
    – роль Ради Безпеки ООН і членство в цій організації країн — світових лідерів (не всі учасники переговорів є постійними членами організації);

    Майбутнє нормандського формату залежить виключно від здатності лідерів країн ухвалювати ті рішення, які будуть виконуватися.

    Загиблі на сході після прийняття рішення про «режим тиші» – свідчення небажання Росії виконувати домовленості, як в рамках мінського формату, так і в нормандському.
    Такий підхід Кремля лише дискредитує ці формати і вимагає змін в конфігурації безпеки. Світ на порозі глобального конфлікту!

    Україні треба діяти жорсткіше, Росія розуміє тільки силу. Впевнений, що у Путіна є бажання дожити до конференції «а-ля Ялта-2», коли три світових лідери сіли і поділили світ. Росія має потужні інформаційні ресурси. Якщо порівнювати з Україною, то в пропорції це десь 1 до 100. Тому, на жаль, після трагедії поблизу Павлополя почули Москву, а не Київ.

    Переконаний, що після загибелі чотирьох наших героїв, Україна мала заявити про призупинення роботи у мінському форматі до зустрічі у нормандському форматі. Остання зустріч лідерів Н4 відбулась у 2016 році. Росія буде тягнути, оскільки у них вибори.

  • 100 днів служіння. Рано чи пізно доведеться відповісти

    100 днів служіння. Рано чи пізно доведеться відповісти

    Президент Зеленський купається в поствиборній ейфорії любові. Будь-який його жест викликає схвалення, а критика на його адресу — неприйняття. Але рано чи пізно йому доведеться відповісти на всі незручні запитання.

    Поміж тим минули перші сто днів президентства Володимира Зеленського. Сто днів – термін достатній, аби вже говорити не лише про очікування, проте надто короткий для справжнього розчарування. Тим більше, політичні кроки та методи публічної комунікації нового українського президента ускладнюють сам факт оцінки президентської діяльності.

    За великим рахунком, поки що Володимир Олександрович звільняє персонажів, проти звільнення яких ніхто нічого не має, й хамить тим, захищати кого ні в кого не підійметься рука. Регулярні звернення з незначних приводів, не до кінця чітка й зрозуміла кадрова політика, обережне спілкування «на міжнародному рівні». Поки що президент збирає традиційний урожай післявиборчої постейфорійної любові. Згадайте: п’ять років тому було те саме: президент, якого благословляють на чесну клопітку працю, прем’єр, який літає економ-класом, викликаючи загальне замилування, жодної поблажливості до тих, хто програв, жодного зазирання в майбутнє. Про це пише автор на сайті “НВ”.

    Майбутнє тим часом не чекає на нашу увагу – воно рішуче вламується в щоденність, нагадуючи про те, що час загалом має здатність минати швидко й непомітно, і що так чи інакше довго знаходитись у підвішеному стані шкідливо для здоров’я. На ейфорії можна виграти вибори, проте при прийнятті бюджету ейфорія не найкращий помічник. Час, на відміну від багатьох із нас, працює постійно, і не факт, що працює він саме на нас.

    Поки ейфорія не спаде, вона й далі визначатиме політичну позицію громадян України, які цього року зламали кригу вітчизняного політикуму, цілковито й безапеляційно віддавши владу в нові руки. Ставлення до президента його виборців далі нагадує любов бабусі до своїх онуків – щиру й нелогічну. Будь-який публічний жест гаранта викликає схвалення, будь-яка критика викликає несприйняття, всім, за великим рахунком, подобається балансування першої особи поміж незручних питань і непримиримих опонентів. Зрештою, президент не надто й старається при цьому балансуванні, він далі воліє просто не коментувати, не озвучувати, не нагадувати, коли хтось забуває й не шукати відповіді, коли нагадують йому. З точки зору тактики – бездоганно. З точки зору стратегії – традиційно наводить на думку, що жодної стратегії не існує. Існує кураж і кредит довіри. Втім, куражу може надовго не вистачити. Кредиту так само.

    Опоненти влади поки що працюють у порожнечу, подібно до бігунів естафети, які ще не схопили до рук естафетну паличку, проте вже поволі набирають швидкість. Оцінювати, за великим рахунком, немає чого, тому спільнота зескептиків розминається переважно на зовнішньому вигляді або розпорядку дня новообраного президента. Заняття захопливе, проте без особливого державотворчого потенціалу. Маневри довкола проведення (чи непроведення) параду чи скандали довкола МЗС особливої суспільної дискусії не викликають. Так чи інакше слід чекати на початок роботи нового парламенту, на початок роботи нового уряду, загалом – на початок роботи.

    Насправді ж усі розуміють, що все найцікавіше у нас попереду, що владі так чи інакше доведеться озвучувати якісь речі, пов’язані не лише з президентським тролінгом окремих (переважно провінційних) чиновників, але й із стратегічним розвитком країни. Себто так чи інакше новим очільникам держави доведеться пояснити суспільству, які саме лінії очільники вважають для себе червоними, за які з них вони збираються заступати, за які заступати вважають неприпустимим. І оскільки суспільство саме по собі є далеко не одностайним у визначенні цих ліній, не важко передбачити, що саме тут і почнуться перші розбіжності, перші розходження в оцінці, перші голосні розлучення.

    Що там усе-таки з окупованими територіями? Що там із корупцією й посадками? Що там із тарифами-бюджетами? Не говорячи вже про таку вдячну до рефлексій та народного невдоволення територію гуманітаріїв: мова-історія-пропаганда. Комусь так чи інакше доведеться озвучити не зовсім комфортні для себе речі. А комусь доведеться ці некомфортні для себе речі почути.

    Натомість поки що доводиться хіба що вкотре слухати заяви та обіцянки, уявляючи, як це все може бути реалізованим у наших польових умовах. Перші сто днів особливої ясності в наше колективне бачення майбутнього не внесли. З іншого боку, ніхто нічого особливо й не чекав.

  • Оборона Кремля

    Оборона Кремля

    Мітинг у Москві став жирною крапкою в цілій серії політичних помилок, яких припустився Путін. Його режим вже нічого не може запропонувати країні, крім страху покарання.

    У день, коли понад 10 тисяч москвичів вийшли на несанкціоновані акції протесту проти Володимира Путіна, сам російський президент заліз у кулястий батискаф і без будь-якої видимої мети пішов на дно Фінської затоки.

    Фото Путіна, зануреного в темряву затоки всередині невеликої герметичної сфери, жваво нагадало про події столітньої давності. На початку 1918 року імператор Микола II через народні заворушення мусив зректися престолу. Сталося це на станції Дно. Історична рима очевидна.

    Путіну 27 липня зрікатися не довелося, але цього дня його влада втратила дуже важливий складник — інструмент відтворення своєї легітимності. Підсумок цілої серії політичних помилок, зроблених за останні кілька тижнів. Про це пише автор на сайті “НВ”.

    У вересні в Москві мали відбутися вибори до міського парламенту — Думи. 45 депутатів формують міський бюджет у $37 млрд, тому навіть одне депутатське місце — це колосальний ресурс.

    Але ще важливіше те, що місце депутата Мосміськдуми — ідеальний стартовий майданчик для початку федеральної політичної кар’єри. Наприклад, для походу в Держдуму з усіма її можливостями.

    Тому Кремль поставив московській владі завдання: жоден ворог Путіна не повинен потрапити в міський парламент.

    Однак, зважаючи на їхню переважну популярність, фальсифікації не годилися. Єдиним способом не пропустити опозиціонерів у Мосміськдуму стала заборона на участь у виборах. Під надуманими підставами влада не дозволила їм навіть зареєструватися.

    Мабуть, передбачалося, що цього рішення ніхто не помітить. Влада навіть дозволила всім незадоволеним 20 липня провести мітинг протесту. На подив присутніх, на акцію зібралися 26 тис. осіб — величезна для літньої Москви кількість. Водночас вони пообіцяли, що прийдуть знову, якщо опозиціонерів не зареєструють.

    Кремль опинився перед неприємною дилемою. Або відступити і пустити опозицію на першу лінію своєї оборони — у Мосміськдуму, або наполягти на своєму, позбавивши майбутні вибори легітимності.

    Несподівано широкий розмах заборонених акцій протесту 27 липня дуже налякав владу. Управління кризою передали від московської мерії силовикам. І вони вирішили проблему по-своєму: посадили під арешт і завели кримінальні справи на всіх потенційних кандидатів від опозиції.

    Кремль фактично скасував інститут виборів: нечесних, імітаційних — будь-яких. Після минулої суботи кримінальним злочином у РФ стало навіть несанкціоноване бажання стати кандидатом.

    Так адміністрація Путіна дає зрозуміти опонентам, що здобути владу легальними методами (на виборах) ніхто, за жодних обставин їм не дозволить.

    Однак, викинувши опозицію в нелегальне поле, Кремль і себе поставив у позицію окупаційної сили, яка, зрозуміло, не може дати місцевому населенню права обирати свою долю.

    Всі прекрасно бачили, як він демонстративно розпоров і випатрав інститут московських виборів, відмовившись навіть від імітації конкуренції. А це визнання власної електоральної імпотенції і, як наслідок, неможливість підтвердити свою легітимність.

    Раніше режим тримався на реально наявній широкій підтримці Путіна. Спочатку її забезпечували нафтові надприбутки, а потім ейфорія від захоплення Криму і безжальна масована пропаганда. Поліцейські кийки потрібні були лише зрідка — поганяти скигліїв-лібералів.

    Але ще в 2018-му Крим почали забувати, а після пенсійної реформи телевізор остаточно програв холодильнику. Сирія й Україна стали нікому не цікаві. Успіхів у економіці немає і не передбачається.

    Рейтинг Путіна посипався — останнє відносно чесне опитування ВЦВГД показало 31%. Навіть у глухій провінції підтриманих президентом РФ кандидатів почали перемагати трактористи, домогосподарки і ледь не папуги. Жодні фальсифікації не допомагали.

    Із погляду адміністрації Путіна, проводити будь-які вибори в Москві просто небезпечно. Після 27 липня стало зрозуміло, що з інституту зміцнення вертикалі влади вони переродилися у стінобитне знаряддя, яке опозиція радісно тягне до Кремля.

    У майже воєнній ситуації управління кризою з мерії перейшло опричникам у МВС і Слідчому комітеті. А поліцейські кийки з допоміжного інструменту зміцнення режиму моментально перетворилися на головну опору вертикалі влади і єдине джерело її легітимності.

    У сучасному світі такі режими зазвичай довго не існують. Людям потрібна хоч якась причина слухатися владу, крім страху покарання. Але нічого іншого Путін запропонувати своїй країні вже не може.

    3 серпня у Москві пройдуть чергові акції протесту проти режиму. Цього разу люди мають намір повторити досвід 27 липня і одночасно збиратися у безлічі різних місць, щоб дезорієнтувати поліцію і розпорошити її сили.

This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.