InfoResist

Category: Погляди

  • Росія стає все слабшою

    Росія стає все слабшою

    Путін не усвідомлює, що грубий тиск на Україну анулює головні російські політичні цілі в Азії

    Президент Росії Володимир Путін давно шукав зустрічі з молодим лідером Північної Кореї Кім Чен Ином, але лише минулого місяця дипломатія Росії дала результати. І у Владивостоці відбулося добросусідське рукостискання. Кіму знадобився простір для маневру після несподівано невдалого саміту з президентом США Дональдом Трампом, що пройшов у кінці лютого в Ханої, тому відновлені відносини з Росією зіграли йому на руку. Путіна, своєю чергою, обурювало виключення Росії з цих надзвичайно важливих переговорів. Північнокорейський диктатор грав звичну роль зірки, запізнившись на зустріч на 40 хвилин і покинувши Владивосток на півдня раніше встановленого терміну. Але він продовжив заплановану 50-хвилинну зустріч з Путіними тет-а-тет майже на годину, і саме це має значення. Про що вони говорили, не повідомлялося. Але зате Путін тепер може з усією серйозністю повторювати банальності про те, що Північній Кореї необхідні гарантії безпеки для продовження денуклеаризації. Про це пише автор на сайті “Новое время”.

    Можливо, навіть більше ніж Кім, Путін хотів вразити Трампа, який – в інтерпретації московських експертів – дуже сподівається на успіх обіцяного третього саміту з північнокорейським диктатором. Кремль, найімовірніше, вважає, що посприявши цьому успіху, йому вдасться змусити американського лідера повернутися до двосторонніх переговорів про стратегічні можливості, які для Москви є найважливішим підтвердженням світового статусу РФ. Однак, на цьому шляху може виникнути конфлікт інтересів: спонукаючи Кіма відстоювати свою зухвалу позицію, Путін хоче довести, що санкції не працюють і не здатні змусити країни змінити свою політику. Ця позиція підкріплена впливом санкцій на застиглу в стагнації економіку Росії, яку не зрушить жоден президентський указ. Ця слабкість економіки, зазначена падінням рівня доходів, підриває російські претензії на рівний статус у відносинах з Китаєм, з яким вони намагаються розвивати стратегічне партнерство.

    З Владивостока Путін вирушив у Пекін, щоб відвідати другий форум «Один пояс – один шлях», який мав продемонструвати, як успішно і стабільно здійснюється ця найважливіша ініціатива президента Сі Цзіньпіна. Росія не бере участі в цій ініціативі, тому Путін хотів одночасно виявити підтримку і підкреслити високий рівень російського партнерства з Китаєм. Насправді, у Москви серйозні побоювання щодо цієї колосальної програми, що сприяє залежності сусідів Китаю від припливу китайських інвестицій. Москва слабо уявляє собі зміст торгових переговорів між США і Китаєм, але є тверда переконаність у неминучому геостратегічному конфлікті між цими двома конкурентними центрами влади. Кремль обурений своїм виключенням із цієї головної геополітичного взаємодії, і Путін сподівається використовувати нещодавню зустріч з Кімом для вирішення своїх інтересів.

    Можливо, Сі бачить маневри Росії наскрізь. Тому він намагався потішити самолюбство Путіна, присвоївши російському лідерові почесний ступінь Університету Цінхуа. Переговори між Росією і Північною Кореєю у Владивостоці не мають особливого значення для Пекіна, але якщо під час складних торгів зі США Китай раптово вважатиме корисним ослаблення санкцій проти Північної Кореї, Росія буде тільки рада прислужитися ледь прихованими і спірними порушеннями. Москва, найімовірніше, не задоволена своєю позицією підпорядкування, і Путін прагнув отримати свободу вибору, сигналізуючи Японії про бажання врегулювати конфлікт навколо Південних Курильських островів, який давно зайшов у глухий кут. Як і слід було очікувати, інтрига не принесла плодів, на велике розчарування японського прем’єр-міністра Сіндзо Абе. І зараз російська дипломатія намагається знайти варіанти, як вразити чутливі до питання суверенітету країни Південної Азії рішучою відмовою в можливості передавання влади Токіо навіть над найменшими острівцями.

    Росія каже про «поворот» на Схід, незважаючи на те, що азіатським сусідам Росії очевидний її інтерес до конфліктів у європейському регіоні. Одразу на підтвердження: на прес-конференції після зустрічі з Кімом Путін пожвавився лише на питанні про проблему відносин з Україною. Нищівна поразка Петра Порошенка на нещодавніх президентських виборах потішила Кремль. Хоча перемога молодого і неупередженого Володимира Зеленського – велика проблема для літніх корумпованих поплічників Путіна. Першим сигналом ворожості стала відмова Путіна привітати Зеленського з його обранням. Далі були і серйозніші наслідки: Путін підписав указ про надання, з кількома формальностями, російського громадянства тим, хто проживає на території квазіреспублік ЛНР і ДНР. Відповідь Зеленського була сильною і гідною, але провокаційний крок Путіна підірвав перспективи нового старту в регуляції конфлікту на Донбасі і може викликати нову ескалацію.

    Путін, найімовірніше, не усвідомлює, що цей грубий тиск на Україну ефективно анулює три головні цілі російської політики в Азії: встановлення контакту з Кімом, зміцнення його дружби з Сі і доказ своєї значущості Трампу. Але Північна Корея напевно вже зрозуміла, що Путін не стане корисним посередником: США готують нові санкції і Китай хоче залишитися осторонь від російської конфронтації з Заходом. Посилення взаємодії з динамічними державами в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні може бути хорошою стратегією для Росії, але її виконання незмінно спотикається через економічну неефективність і надмірні геополітичні амбіції. Збройні сили залишаться обраним інструментом політики Москви, але навряд чи є можливість застосувати їх на Далекому Сході. Росія стає слабкішою в жорстокій боротьбі за владу і вплив в Індо-Тихоокеанському регіоні, і епізодична участь Путіна у зустрічах на найвищому рівні не вплине на цю тенденцію.

  • Філарет змінює правила гри

    Філарет змінює правила гри

    Заяви колишнього глави УПЦ КП про те, що Київський патріархат насправді продовжує існувати, дивна історія зі збором ієрархів розпущеної церкви без запрошення митрополита ПЦУ тільки на перший погляд можуть здатися сторонньому спостерігачеві боротьбою церковних амбіцій.

    Насправді це сигнали системної кризи, який буде з кожним днем ​​посилюватися і охоплювати нові і нові сфери державного та суспільного існування.

    Ні для кого не є секретом, що Філарет не був задоволений компромісом, результатом якого стала поява канонічної Православної церкви України. Не задоволений насамперед з двох причин. Перша – тому що завжди вважав, що керувати цією церквою може тільки він і ніхто інший. І друга – бо не був задоволений запропонованим Константинополем церковним статутом, який значно відрізнявся від звичного, московського. Досвідчений церковний політик, Філарет робив все можливе, щоб відстояти свої позиції – але змушений був змиритися з компромісом ще й тому, що на цьому наполягала влада. За великим рахунком, якби не та робота, яка була проведена Петром Порошенком і його адміністрацією, історія з автокефалією закінчилася б такою ж поразкою, якою вона завершилася за Віктора Ющенка. Про це пише автор на сайті “Еспресо”.

    Президент зробив все, щоб «задобрити» роздратованого церковника – саме Філарет був названий батьком нової канонічної церкви, йому було присвоєно звання Героя України і неіснуючий в статуті ПЦУ титул почесного патріарха. Але Філарет тому і Філарет, що перші секретарі ЦК і президенти приходять і йдуть, а він залишається.

    Тепер, коли нового українського президента та багатьох його виборців взагалі не цікавить питання самостійної церкви та української ідентичності, можна хоча б спробувати відмовитися від компромісу, повернути собі владу, переписати статут, знову перетворити церковне керівництво на “політбюро” – тобто зробити все те, чого не можна було зробити за попереднього голови держави. І я зовсім не виключаю, що у Філарета все вийде, як виходило досі – нехай навіть ціною нового церковного розколу і маргіналізації, якщо не зникнення, української канонічної церкви. Філарет у своєму вмінні вибудовувати церкву під власні інтереси не раз перегравав сам себе – переграє і цього разу.

    Справа, звичайно, не в цьому видатному церковному політикові, а в політичному процесі як такому. Багато хто навіть не уявляє собі його складності і філіграності, не розуміє, скільки перешкод потрібно подолати для вирішення навіть найпростішого питання, як особиста щоденна залученість і самого президента і його співробітників потрібна для ухвалення цілої низки рішень. І як просто все зруйнувати навіть не якимись невмілими діями, а просто невтручанням у процеси. І, звичайно ж, це стосується не лише церкви. Церква – окремий випадок. Просто у Філарета – блискуча інтуїція, він одним з перших зрозумів, що тепер можна. А вже за кілька тижнів це зрозуміють і люди без будь-якої інтуїції.

    І тоді на очах наших здивованих співвітчизників будуть повертатися на карти імена радянських героїв, ухвалюватися реваншистські судові рішення, програватися міжнародні судові процеси, пригальмовуватися фінансові кредити. Зовсім не тому, що новий президент буде робити якісь неправильні заяви або тиснути на суди. Ні, заяви будуть правильними, тиску ніякого не буде, ніхто у владі просто не буде розуміти, за яку “ниточку” треба смикати в тому чи іншому випадку. І “ниточки” смикатимуться дуже різними людьми у дуже різних напрямках – як зараз у церковних справах. А після парламентських виборів цей хаос тільки посилиться, тому що президент або отримає контроль над таким самим дезорієнтованим урядом, або втягнеться у конфлікт з новим депутатським корпусом і кабінетом міністрів.

    В такому хаосі сформуються абсолютно нові правила гри, в якій перемагатиме той, хто атакує першим, не замислюючись про довгострокові наслідки своїх дій, намагаючись захистити свої інтереси за будь-яку ціну і на короткій дистанції. Філарет до формування таких правил уже приступив.

  • Немає контролю: про що говорить військовий бюджет Росії?

    Немає контролю: про що говорить військовий бюджет Росії?

    Загальна сума коштів, витрачених на посилення, модернізацію і корупцію в різних сегментах військової російської суперструктури, найімовірніше, невідома навіть Путіну.

    Збройні сили залишаються улюбленим і основним інструментом політики РФ: однак, витрати на них знижуються. Цю парадоксальну ситуацію підтвердив недавній аналіз військового бюджету, проведений Стокгольмським інститутом досліджень проблем миру (СІДПМ), результати якого російські медіа з готовністю підхопили. Методологія СІДПМ перевірена часом і шанована експертами. Але їх останній звіт, що понизив Росію до шостого місця у світі (позаду Франції), виглядає не тільки контрінтуїтивним, а й просто помилковим. Створюється враження, що Росія все ще витрачає купу грошей на армію, але воно сформоване політичною риторикою Москви, посиленою офіційною пропагандою і підкріпленою публічною демонстрацією – військовим парадом 9 травня на Червоній площі. Однак є безперечні докази, що ставлять під сумнів інформацію про те, що російська влада насправді скоротила витрати на армію на 3,5% в 2018 році. Матеріал опублікован на сайті “Новое время”.

    Потрібно віддати їм належне, СІДПМ сприймає офіційні дані критично, але навіть найкращі дослідницькі зусилля обмежені в можливості коригувати умисні спотворення головного стратегічного агентства Росії (Росстат). Щорічно, все більше і більше витрат оборонного бюджету стають секретними і в доступі до них відмовляють навіть Держдумі (нижній палаті парламенту), що суперечить закону. Так само очевидно, що пряма конвертація витрат з рублів у долари США, використовуючи поточний курс обміну валют, створює серйозну похибку, оскільки механізм ціноутворення в російському оборонно-промисловому комплексі неясний: збройні сили отримують нову зброю за ціною, що разюче відрізняється від тієї, яку пропонують іноземним закупникам. В оцінці макроекономіки цей індикатор «паритету купівельної спроможності» все більше використовується для проведення міжнародних порівнянь; і грубе (через секретність) використання цього методу для підрахунку оборонних витрат збільшує державний військовий бюджет армії РФ приблизно втричі.

    Президент Володимир Путін процвітає у піднесенні військової могутності Росії і визвалянні новими високотехнологічними системами озброєння, такими як атомний підводний дрон Посейдон. Він використовував спуск ядерного підводного човна Білгород (конструюється з 1992 року), що має перевозити Посейдона на борту, як привід для того, щоб проконтролювати закладання чотирьох інших військових кораблів. Проте, ця церемонія не змогла приховати серйозні проблеми в російському суднобудуванні, яке насилу справляється з виконанням наказів щодо нових атомних підводних човнів класу Ясень, так само, як і з ремонтом єдиного російського авіаносця «Адмірала Кузнєцова» та інших радянських крейсерів.

    Російському флоту приділили мало уваги в держпрограмі озброєння до 2027 року, яка була підтверджена із затримками лише на початку 2018-го, оскільки уряд наполягав на скороченні. Путін часто заявляє, що Росія не повторить грубу помилку СРСР і не стане направляти занадто багато ресурсів на військові потреби, а також продовжить гонку озброєнь, використовуючи менший бюджет. Економіка і правда застрягла в затяжній рецесії, а невдоволення, викликане тривалим зниженням доходу і підвищенням пенсійного віку, зростає. Також зростає і потреба суспільства в соціальних пільгах, що викликає політичну потребу влади покривати реальну ціну російської мілітаризації.

    Цей «творчий облік» особливо поширений у фінансуванні поточних «гібридних» застосувань військової сили, які часто фінансуються зі спеціальних «грошових пулів» наповнених «добровільними» пожертвами від надзвичайно багатих осіб. Витрати де-факто окупації в Донецькій і Луганській областях України точно не включені в офіційні витрати на оборону, і Путін старанно пояснював, що його указ про видачу російського громадянства населенню цих територій не стане важким тягарем для бюджету Москви. Інтервенція в Сирію теж стає все більш непопулярною, і державні медіа неохоче повідомляють про тривалі атаки на російських військовослужбовців і бази. Відкидається і присутність російських «радників» і найманців для підтримки режиму Ніколаса Мадуро у Венесуелі, тому державному нафтовому гігантові Роснєфті, найімовірніше, доведеться підробляти звітність, щоб приховати накопичені збитки.

    Одна особливо важка для підрахунку деталь у цій складній картині військових грошових потоків, – це корупція, що досягає фантастичних масштабів, навіть судячи з невеликих державних розслідувань. Щомісяця викривають скандали про сотні «мертвих душ» на забезпеченні військових дослідних інститутів і липові дослідні проекти. Головна рушійна сила, що стоїть за цими викриттями, – це скорочення офіційного бюджету країни. Навіть у всемогутньому ФСБ голова департаменту, що завідує фінансовим сектором, був недавно звільнений за підкуп.

    Фінансування цих структур не включено у військові витрати, навіть якщо Прикордонна служба (підпорядкована ФСБ) здатна до захоплення трьох українських військових кораблів в міжнародних водах біля Керченської протоки. Основне завдання цих сил – забезпечити держбезпеку; і грубе затримання ліберальних активістів під час першотравневої демонстрації в Санкт-Петербурзі мало продемонструвати їх готовність захищати режим. Корупція йде рука об руку з цією готовністю і командування добре озброєної національної гвардії Росії (Росгвардії) хоче засекретити закупівлі, щоб краще приховувати розтрати.

    Загальна сума коштів, витрачених на посилення, модернізацію і корупцію в різних сегментах російської військової суперструктури найімовірніше, невідома навіть Путіну, якому можливо це і байдуже. Деякі лобі можуть постраждати від скорочень, але в цілому система виглядає абсолютно стійкою, дозволяючи вищим генералам і далі будувати палаци на Рубльовці, поруч з дачами «ліберальних» міністрів. Така трата ресурсів прирікає Росію на деградацію і втрату позицій у світовому суперництві за перевизначення світового порядку, але, мабуть, такий підсумок абсолютно прийнятний для поплічників Путіна. Росії не загрожує банкрутство і кожна нова «чудо-зброя» здається доступною, однак прогресивна мілітаризація все одно веде до зовнішніх і внутрішніх ризиків, до контролю над якими Кремль погано підготовлений.

  • Яку нісенітницю показують радянські фільми про Другу світову

    Яку нісенітницю показують радянські фільми про Другу світову

    Про що ми дізналися лише завдяки сучасним кінострічкам про війну.

    Для того, щоб увести в оману німецький патруль, не треба знати німецьку мову. Досить розмовляти російською з німецьким акцентом.

    Аби захопити будь-який об’єкт, як би пильно він не охоронявся, досить мати диверсійну групу з п’ятьох бійців. Максимум – із семи. Для охорони будь-якого об’єкту досить мати таку ж групу, позаяк вона в змозі успішно стримувати будь-яких німецьких диверсантів чисельністю аж до полку парашутистів.

    Німецький солдат в польовому однострої Вермахту, з петличками обер-єфрейтора танкових військ та бляхою польової жандармерії на грудях – завжди есесівець.

    Солдати та офіцери Вермахту, які потрапили в полон, завжди знають російську мову, мають при собі повний комплект секретних документів армійського та фронтового значення, окрім того – починають видавати військові таємниці ще на бігу, побоюючись, що їх хтось вб’є, а вони не встигнуть все докладно розповісти.

    В будь-якому партизанському загоні є принаймні один зрадник. Впізнати його можна по українському прізвищу, українізмам у мові та страшенній ненажерливості.

    Якщо в партизанському загоні, військовій частині або польовому шпиталі є принаймні одна молода дівчина – то, з одного боку, вона завжди, навіть вночі, або під час важкої операції на серці, причепурена, завита, охайна та носить коротку військову спідницю з красивими колготками, з іншого ж – їй несуть квіти, закохуються в неї та планують спільне з нею життя після війни цілими відділами та взводами. Зазвичай, вона трагічно гине.

    Якщо диверсійна група буває відрізаною від своїх потужними заслонами супротивника, поблизу обов’язково трапляється хлопчина-пастушок з табуном коней, картою місцевості та дідом-лісником, який має короткохвильового радіопередатчика.

    Син полку завжди доживає до Перемоги й в наші дні крокує в строю ветеранів-однолітків з колорадською стрічечкою РОА на грудях.

    Найслабкіше місце в будь-якого німецького танку – його гусениці. Їх завжди можна підірвати ціною власного життя та осколкової гранати. Цей технічний недолік щезає сам собою, якщо до німецького танку посадовити радянський екіпаж.

    Краще за всіх воюють колишні зеки, яким мудрий та улюблений Сталін дав шанс виправдатися перед Батьківщиною за минулі злочини проти народу.

    Німецькі солдати вбиваються партіями не менш за три-п’ять осіб на кожний вистрілений набій. Кинута граната вбиває не менш за відділок з приданим мінометним розрахунком.

    Поляки, французи та інші туземні допоміжні війська бодай чогось варті лише в тому випадку, коли перебувають під командою радянських лейтенантів, випускників прискорених командирських курсів.

    Командири з прізвищами, які закінчуються на -ко, -ян або -швілі зазвичай воюють гірше за командирів з прізвищами, які закінчуються на -ов.

    При прийнятті на озброєння до Радянської армії, всі “вілліси”, “доджи 3/4” та “аерокобри” автоматично перетворюються, відповідно, на “газики”, полуторки та Як-3.

    Кучність бою автомата ППШ та кулемета Дегтярьова дозволяє успішно “осліплювати” німецького механика-водія танка протягом принаймні півгодини.

    Німецькі солдати завжди ходять із закатаними рукавами й губними гармошками. Навіть в патрулі. Навіть зимою.

    “Ach, mein lieber Augustin” та “Марш єгерів” Дмитра Шостаковича є офіційними мелодіями Вермахту.

    Євреї брали участь у війні виключно в якості в’язнів концтаборів. Винятком були євреї, які входили до складу вищого командування РККА до війни та винні в трагічному відступі перших воєнних днів.

  • Поразка Перемоги

    Поразка Перемоги

    Фундамент сучасної Росії ‒ це 9 травня. День перемоги перетворили на універсальну відповідь на питання: «хто ми й навіщо». Велика Вітчизняна стала самостійною цінністю ‒ нею виправдовують усе, що було до та після. Чотири роки війни зробили гирькою, яка на морально-етичних вагах має переважувати мільйони скалічених Радянським Союзом біографій.

    І цю гирьку російська держава не змогла не приватизувати.

    Будь-яке загальнонаціональне свято ‒ це свято суб’єктності народу. Щось, що дозволяє сказати ‒ «ми досягли». День взяття Бастилії ‒ це історія про те, як французи прогнали короля. День незалежності в США ‒ про те, як американці отримали незалежність від англійців. І 9 травня в Росії точно так само претендує на статус національного свята ‒ але є одне «але». Про це пише автор на сайті “Крим. Реалії”.

    Сучасна Росія ‒ це країна, де перемогла держава. Яка не визнає жодних носіїв суб’єктності, окрім самої себе. Вертикаль намагається приватизувати права на все хороше, самостійне або проривне, що відбувалося в історії країни. І ти або погоджуєшся з державним правом на володіння історію, або тебе вибраковують.

    День перемоги винятком не став.

    До його святкування є два протилежні підходи. Один ‒ це державний. Із парадами, прапорами, Сталіним і великими зірками на погонах. У межах цього підходу у війні перемогли держава та система, вертикаль і воєначальники. Пафос великих чисел і величних масштабів. Це надзвичайно зручний підхід ‒ тому що дозволяє провести спадкоємність від «старого» Кремля до «нового». І оголосити нинішніх керівників ‒ спадкоємцями колишніх. А значить, дозволяє мешканцям кремлівських кабінетів говорити від імені переможців.

    А є й інший підхід до 9 травня. Індивідуально-особистісний. У його межах перемога стала можливою завдяки звичайним людям. Тим самим, які винесли на собі всі «тяготи та злидні». Тим самим, у яких потім держава перемогу вкрала та привласнила ‒ щоб не ділитися суб’єктністю. На прапорах цієї концепції немає ні Сталіна, ні Жукова. Проте є чиїсь бабусі та дідусі.

    Цей другий підхід весь час шукав свою власну інтимно-особисту мову. В літературі ‒ за допомогою «лейтенантської прози». У кіно ‒ за допомогою «Білоруського вокзалу». І навіть «Безсмертний полк» спочатку народжувався як опозиційна альтернатива офіціозу. Замість транспарантів і гасел люди несли портрети людей. Акція з’явилася 2012 року в Томську ‒ силами місцевої телекомпанії «ТВ-2». Три роки по тому телекомпанію позбавлять ліцензії, а держава забере «Безсмертний полк» під своє крило.

    Втім, усі інші спроби говорити про День перемоги без згадки вертикалі російська держава теж припиняла. Юрій Бондарєв пом’якшував фінал повісті «Батальйони просять вогню» і ставав літературним генералом. На кожен інтимно-особистий фільм про війну знімали десяток пафосних агіток. А «Безсмертний полк» із простору сімейного став територією офіційного.

    Сучасна Росія заперечує індивідуальне. Приватне може бути лише частиною державного. Хочеш відчути силу? Зіпрись на вертикаль. Присягни їй на вірність. І тоді, можливо, вона дозволить тобі постояти під парасолькою державної величі.

    Проблема лише в тому, що 9 травня уготована доля КВК. У дев’яності ця гра була міжнародною ‒ на сцену в Москві виходили команди з усіх колишніх республік СРСР. А сьогодні ця гра перетворилася на внутрішньоросійське змагання. Місце українських, вірменських, азербайджанських команд посіли команди з російських регіонів.

    Таке ж майбутнє чекає й російський День перемоги. Москва зробила його тестом на лояльність системі. А тому сусідні країни приречені шукати свою власну мову для опису головної війни ХХ століття.

    І справа не тільки в тому, що на зміну «георгіївській стрічці» приходить червоний мак. І не в тому, що дев’яте травня поступово поступається місцем восьмому. Куди важливіше, що на світ виходить дискусія про ціну перемоги. Про те, що було до війни й те, що почалося після неї.

    А до старих суперечок про те, хто успадковує в переможного Радянського Союзу, додається нова. Про те, хто успадковує в переможеної Німеччини.

  • “Ніколи більше”: ми знову проходимо цей жах

    “Ніколи більше”: ми знову проходимо цей жах

    Вам сьогодні коли хтось буде розказувати про велику “Пабєду”, то прийміть до уваги, що був собі такий Василь Михайлович Бодасюк, якого в березні 44-го ніхто не питав, хоче він воювати за “совєтів” чи не хоче… зайшли, усіх, хто в селі був спроможний, в шинелі вбрали, гвинтівки дали і, “гарматним м*ясом”, вперед погнали.

    Воював за Краків, зайшов у Відень. Вуличні бої, осколок, шпиталь, дослужив, додому. Жив з усвідомленням приналежності до великої перемоги над нацизмом, керував колгоспом, на спільних пиятиках з хлопцями з села пив по три і розходився (пів села були, як дід – червоноармійцями, пів-села бандерівцями, після війни знайшли своє порозуміння, яке наші політики не можуть знайти для них досі:)))). Василь Михайлович вірив, що в 2000-му усім ветеранам війни дадуть по “Волзі”. Навіщо була б “Волга” моєму діду 1924 року народження у 2000-му я не знаю, але в нього була мрія. Він до неї не дожив. Не в сенсі того, що помер у 1993-му, а в принципі.

    Пройшов шлях від отого шматка “гарматного м*яса” до “гвардії сержанта”. Вижив. Дивно. Повернувся. Слава Богу не один з села.

    Бавив мене десятками історій, коли я, малий, не хотів їсти з ложки. То дідо розказував якусь історію з війни, я слухав відкривши рота і він тим користався.

    Дідо не любив бандерівців. Вони його ледь не вбили, коли він з фронту повернувся. Я б теж не любив людей, які хочуть мене вбити. Але потім якось притерлися… до тої самої третьої чарки. Моя повага до бандерівців розходиться з дідусевими поглядами. Але на те є свої причини. Він жив у Радянському Союзі. І за нього воював. Я живу в Незалежній Україні. За яку воювали бандерівці. Ось і все.

    Дідо не встиг розчаруватись у людях, які з плином часу “поюзають” його подвиг. Він під червоним прапором та з гвардійськими стрічками проти нацистів воював. Я з дідом балакав багато до його смерті. Він був таким чоловіком, що за справедливість і за правду. Якби зараз був живий, то вже був би десь під Старогнатівкою чи на Світлодарській… що-що, а на фашиків він мав “чуйку”. Орден якраз за 10 чи 11 полонених німців він і отримав.

    Одним словом… Василь Михайлович сьогодні дав би по макітрі будь-якій істоті, яка б потрапила під руку з фразою “можем повторити”. Бо ніхто не має права повторити ті жахи, через які пройшов мій дідусь і мільйони інших людей, що пережили другу світову війну! Ніколи більше!!!

    І ось, закінчивши цей допис, я розумію, що “ніколи більше” – це не більше (даруйте за тавтологію), аніж кліше… ми знову проходимо цей жах. Ми знову втрачаємо кращих синів і доньок України. Ми знову проти фашистів. Тільки не так, як колись, а, практично, наодинці. І ця боротьба має бути нашим спільним знаменником. Усіх в цій країні! Інакше – Україна.

  • Що Коломойський пропонує Україні?

    Що Коломойський пропонує Україні?

    Навіщо олігархові нав’язувати певні думки населенню?

    Друга серія інтерв’ю Коломойського – і знову кров з очей. Але тепер не тому, що Коломойський розкривається як особистість, як у першій частині. А тому що тези, які він озвучує, жахливі і можуть очікувано звучати від Шарикова, але ніяк від одного з найбагатших людей України.

    Що говорить Коломойський?

    – Гірше не буде. А все погане, що сталося, це МВФ і пророк його Порошенко;
    – Сценарій 1917 року може бути непоганим рішенням;
    – У Венесуелі зараз краще ніж в Україні (читайте – дефолт це прекрасно);
    – У Норвегії люди отримують газ за собівартістю;
    – МВФ змусив підвищити тарифи, щоб довести людей до розорення і поставити країну на коліна;
    – Супрун страшне зло, ще й вакцинація, яка, правда, незрозуміло тут причому;

    Кожна з цих тез або хибна (Норвегія, де одні з найвищих комунальних тарифів у світі), або жахливий сам по собі (сценарій 1917 року). Але всі вони укладаються в один варіант світогляду. Захід – це зло (це ж вони довели Венесуелу, стверджує слідом за російськими телеканалами український олігарх), Україні потрібен свій шлях. Один в один повторюючи тези і сценарій серіалу «Слуга народу». І тут є три варіанти: це Коломойський писав сценарій «Слуги народу» або, принаймні, озвучував головну ідею; Коломойський судить про світ за серіалом Слуга народу; просто випадково збіглося;

    Про Коломойського можна говорити все що завгодно, але він не дурний. А значить, навряд чи може судити про світ за серіалом, принаймні, за таким дешевим, як Слуга народу. Швидше його стиль – це Ігри Престолів, де він ще й свій особистий Будинок може мати, де ніхто ніколи не платить за своїми боргами. Так що залишається два варіанти. І ви можете вірити у випадкові збіги, адже така людина як Коломойський ніколи не буде використовувати свій телеканал для досягнення своїх бізнес-цілей (адже сам сказав). А можете припустити, що саме радить, як авторам серіалу, так і обраному президенту.

    Пропаганда соціалізму від олігарха, помножена на тези російської пропаганди – ось той небезпечний коктейль, який пропонує нам Коломойський. Коли такі речі озвучує студент ПТУ, то можна зрозуміти, що він так думає. Коли такі речі говорить розумна і найбагатша людина, це означає, що він хоче, щоб випускник ПТУ так думав. А також пенсіонерка, вчителька і слюсар третього розряду. І тепер головне питання – навіщо? Навіщо олігархові нав’язувати певні думки населенню? Тільки для того, щоб підштовхнути це населення до певних дій. Олігарх хоче змусити людей вигнати МВФ і кредиторів з країни, бо вони заважають йому жити. Не людям, а саме олігархові. І він запускає механізм «стокгольмського синдрому», коли люди, яких він роками використовував і на яких наживався, повинні допомогти йому позбутися його проблеми і зробити це повинні власним коштом. Ми ж пам’ятаємо, що саме український народ повинен принести гроші на Майдан і позбавити олігархів гніту МВФ.

    Чому Коломойський підштовхує нас до цього рішення? Одна цифра, яка все пояснює. У 2013 році відношення статків українських олігархів, які входять до списку Форбс, до українського ВВП, становило 18%. На сьогодні ця цифра – 13%. Скорочення майже на третину. Це скорочення впливу. І це нічний кошмар олігархів. Вони бідніють щодо українського народу. І цей процес треба терміново зупинити. І для цього потрібно позбутися МВФ, який привчає грати за правилами. І бажано позбутися впливу США, де ФБР дуже хоче побачити у себе на «співбесіді» пана Коломойського. Не українському народу це треба. Тому що без МВФ український народ повторив би якраз добрий шлях венесуельців, які, на думку Коломойського, живуть набагато краще за українців при мінімальній зарплаті 8 доларів на місяць, інфляції в мільйон відсотків на рік і курсі валют, якого ніхто не знає (тому й порахувати коректно зараз ВВП на душу населення там просто неможливо). Це той шлях, який пропонує Україні серіал «Слуга народу». Це той шлях, на який, можливо, наставляють обраного президента його старі друзі. Це поганий шлях для України. Але прекрасний для олігархів. І не тільки для Ігоря Коломойського. Не кажучи вже про те, що це мрія будь-якого олігарха – запустити процес переділу власності, коли ти у владі. А Коломойський всім своїм виглядом показує, що тепер у владі саме він.

    І так, хотілося б почути думку Зеленського щодо таких порад.

  • Президент війни

    Президент війни

    Тих, хто голосував за Володимира Зеленського заради дружби з Росією, чекає розчарування. Тому що у Москви на цей електорат зовсім інші плани.

    Епістолярний жанр знову в моді. На заяви Кремля новообраний президент України відгукується постами в соцмережах. Різкі відповіді обнадіюють одних і розчаровують інших. Заяви Зеленського відрізняються від виступів Порошенка, швидше, естетично ‒ але не етично. Про це пише автор на сайті “Крим. Реалії”.

    Втім, Кремль не залишає йому шансів реагувати інакше. Роздача паспортів в ОРДЛО й обмеження на експорт нафтопродуктів не виглядають як аванси, якими Кремль винагороджує свого протеже. Якби Москва збиралася приручити нового президента ‒ її кроки були б зовсім іншими.

    Але що змушує нас думати, що вона збирається видавати йому аванси?

    Володимиру Зеленському від самого початку дорікали тим, що він ставленик українських фінансово-промислових груп. Писали про зв’язки з олігархами й знаходили в його оточенні людей, близьких до груп впливу. Але ставити знак рівності між українськими олігархами й російською державою все-таки не варто. Тому що ріднить їх лише загальне прагнення приватизувати Україну. На цьому схожість закінчується й починаються відмінності.

    Володимир Зеленський зумів перемогти Петра Порошенка завдяки своєму мовчанню.

    Він не заважав виборцям себе придумувати ‒ і в другому турі за нього голосували жителі найрізноманітніших областей і поглядів. До того ж, за нього голосували й ті, хто зазвичай на виборах підтримує публічних адвокатів Кремля ‒ під якими б партійними брендами ті не виступали.

    Москва неодноразово давала зрозуміти, що п’ятий президент України для неї є неприйнятним і неприємним. І зміна глави сусідньої держави могла сприйматися Кремлем як ситуативна перемога над українською «партією війни». Але тепер на Україну чекають парламентські вибори. І в Москви немає жодних причин прагнути до того, щоб у нового президента була в новій Раді самостійна більшість.

    Завдання Кремля тепер полягає в тому, щоб проросійський електорат відколовся від Володимира Зеленського. Щоб він підтримав усі ті партійні проекти, які Москва сприймає як «свої». Щоб голоси цих людей дісталися тим, хто пов’язаний безпосередньо з Кремлем. І в цій логіці у Москви немає мотивів підігравати новообраному президенту України.

    Навпаки, їй вигідно забрати свої інвестиції. Їй вигідно вилучити з його електорального багажу голоси всіх тих людей, які виступають за проросійський порядок денний. Якщо вони голосуватимуть за «Слугу народу», то всілякі опозиційні блоки та платформи ризикують опинитися за бортом нового парламенту. А це, знову ж таки, посилить українських олігархів ‒ але не Кремль.

    З великою часткою ймовірності, низка провокацій розтягнеться аж до парламентських виборів. Москва змушуватиме новообраного президента України реагувати на свої дії. Позбавлятиме його іміджу «своєї людини» та відсікатиме від нього електорат, який хоче бачити Україну як «малоросію». Цілком можливо, що до осені партійний проект нового президента буде змушений конкурувати за голоси тільки проукраїнськи налаштованих громадян. А проросійськи налаштовані виборці заведуть до парламенту українську філію Кремля. Щоб потім занурити Банкову в неминучий простір торгів і домовленостей.

    У цьому й полягає виклик для Володимира Зеленського. Він може сподіватися на те, що перетворить персональний успіх на корпоративний. На те, що стрижнем нової коаліції стане його партія. Але його різнорідна більшість сьогодні вміщує ще й тих, хто з року в рік голосує так, як скаже Москва.

    І у Кремля не так вже й багато причин, щоб посилювати президентську партію цими голосами.

  • Зміна керівника військової операції на Донбасі: навіщо це потрібно

    Зміна керівника військової операції на Донбасі: навіщо це потрібно

    У понеділок стало відомо про прийдешню зміну командувача Операцією Об’єднаних сил (ООС). Замість Сергія Наєва стане генерал Олександр Сирський. Про ймовірні причини і наслідки такого рішення пише автор на сайті “Апостроф”.

    Олександр Сирський – це гідний командир. Він командував 72-ю окремою механізованою бригадою, потім відправився на підвищення в Генштаб, де опікувався миротворчими операціями. Після початку війни, його призначили начальником штабу АТО. Потім він став начальником сектора “С”.

    Коли взимку 2015 року почалися бої під Дебальцевим, Сирський фактично взяв на себе командування. Був з Віктором Муженко в самому Дебальцевому. Повертаючись через Логвинове 7 лютого він потрапив під обстріл.

    З тих, хто тоді перебував в Артемівську (зараз – Бахмут) Олександр Сирський створив оперативну групу “Барс”, яка зайняла панівні висоти за Логвиновим і почала допомагати виходити українським бійцям з Дебальцевого.

    У 2016 році він отримав звання генерал-лейтенанта, а з 2016 року він є другою людиною в Краматорську. Це права рука Сергія Наєва – штабний начальник, який просто добре виконує свою роботу.

    Сам же Сергій Наєв опинився на своєму місці. Всі ті завдання, які перед ним ставилися, він виконав. Можна, звичайно, що завгодно казати про ті 24 кв. км “сірої зони”, які були зайняті за його каденції, але насправді, це доволі велика територія. Створено два плацдарми для можливого наступу на Горлівку, а також в районі Старобешева.

    Саме тому сенс проведення цієї кадрової ротації мені не дуже зрозумілий. Навіщо її робити саме зараз, якщо дуже скоро президентом стане нова людина – Володимир Зеленський, у якого буде своя команда. Чи буде Сирський “весільним генералом” або ж його призначення пов’язане з якимось таємними домовленостями – покаже час. У військовому відомстві з цього приводу поки не дуже розповсюджуються.

  • Що не так з інавгурацією Зеленського?

    Що не так з інавгурацією Зеленського?

    Затягування очевидне, але це неправильно, особливо враховуючи ситуацію в країні та конфлікт з Росією.

    Бажання Зеленського зрозуміле, і воно таке ж, як у попередників – скоріше стати президентом. Навколо його інавгурації не стільки реальних проблем, скільки психології, взаємних побоювань, підозр і конфліктів інтересів.

    Оскільки у парламенті в Зеленського прихильників небагато, існує ризик того, що там можуть не погодитись на кадрові призначення нового президента, заблокувати його перші законопроекти. Плюс є ризик втратити рейтинг до парламентських виборів. Відтак виникла ідея піти на дочасні вибори. Про це пише автор на сайті “Новое время”.

    Як на мене, цей сценарій є досить ризикованим. При бажанні й парламент, і уряд можуть не визнати указ президента про розпуск Верховної Ради, а відтак заблокувати дочасні вибори, як це в нас уже було в 2007-2008 роках. Тоді виникає ризик політичної кризи.

    Та наразі це інструмент тиску на парламент. І треба не тільки тиснути, а й домовлятись. Мовляв, гаразд, ми не будемо розпускати парламент, але давайте домовимось, що ми достатньо швидко – в перший же тиждень після інавгурації – затвердимо кадрові ініціативи президента. Хтозна, може так уже домовляються, але наразі ми ще не знаємо результатів переговорів.

    Зеленський наполягає на інавгурації 19 травня, парламентарі в свою чергу не кажуть ані так, ані ні. Побоюючись розпуску Верховної Ради, вони затягують інавгурацію. Логіка проста, і більшість експертів вважають, що гранична дата, коли ще можна буде розпустити парламент – це 27 травня. Пізніше це вже буде нелегітимним. А тому якщо інавгурація відбудеться 28-го, то розпустити Раду Зеленський вже не зможе. Чим завершиться ця тактична боротьба, і хто яку роль в ній відіграє – ми дізнаємось уже на початку наступного тижня, коли зберуться всі лідери парламентських фракцій і груп.

    Які важелі впливу в Зеленського? Радше це за все тут головним є статус і аура нового президента, а далі – мистецтво переговорників. Зараз багато депутатів готові сподобатись новому президенту: в багатьох немає шансів потрапити до Верховної Ради, а тут бодай місце в списку в разі підтримки. Чи знак подяки в тій чи іншій формі. У цій грі на лояльність команда Зеленського навряд щось обіцятиме, але з різних причин представники фракцій і груп будуть готові підтримати нового президента, і цей спектр досить широкий: від «Батьківщини» і частини «Народного фронду» до депутатів Опоблоку.

    Вирішення питання інавгурації буде залежати від багатьох чинників: як ситуації в парламенті, так і позиції Парубія – в разі, якщо не знайдеться 260-ти депутатів, які підтримають призначення процедури на 19 травня. Команда Зеленського може вибрати і більш гнучку тактику: публічно чи в іншій формі пообіцяти, що питання про розпуск Ради не розглядатимуть.

    Якщо інавгурація таки пройде 19 травня, то це буде майже за місяць після виборів – не так, як це було з трьома попередніми президентами, яких інавгурували десь через два тижні. Затягування очевидне, і це некоректно і неправильно, особливо враховуючи ситуацію в країні та конфлікт з Росією. Такі перехідні періоди досить ризиковані: знижується стабільність інституцій. Досить поглянути лише на те, як нині працюють суди.

    Затягування працює всупереч державним інтересам. Про катастрофу не йдеться, але додаткові проблеми виникають. Як і психологічна нестабільність через підкилимні ігри та інтриги. Так закладається протистояння між Зеленським і парламентом – і це теж недобре.

  • Трампу загрожує суд?

    Трампу загрожує суд?

    Поки в колишньому СРСР відзначали Першотравень і Великдень, у США розгорталася справжня політична драма.

    Генеральний прокурор США Вільям Барр оголосив, що президент США не винен ані в злочинних зв’язках з Росією, ані в перешкоді правосуддю. Але це ще не кінець, адже розслідуванням діяльності Трампа займався ще й спеціальний представник Конгресу Боб Мюллер.

    Політична драма в США цього разу зачепила й особисто мене. Я вже якось говорив, що побився об заклад зі своїм другом на сто доларів, що Трампа цього року приберуть з Білого дому. Він вважає, що не приберуть. Тому коли генеральний прокурор США Вільям Барр зробив свою заяву, я дуже засмутився: плакали мої сто доларів! Про це пише автор на сайті “Новое время”.

    Але, як з’ясувалося цього тижня, надія на перемогу все ще залишається! Як ви, напевно, пам’ятаєте, розслідуванням діяльності Трампа займався спеціальний представник Конгресу Боб Мюллер. За підсумками своєї роботи він написав 400 сторінок звіту і передав його генпрокурору. Той цю справу прочитав і написав витяги з доповіді – загалом чотири сторінки. Там він оголосив, що президент ні в чому не винен.

    Але це був тільки початок історії. На вимогу Конгресу було надруковано і повний текст доповіді. І там вже була зовсім інша картина. По-перше, Трамп активно благав росіян втрутитися у вибори. Так, він з ними не співпрацював, він їх просив втрутитися! Ну і по-друге, він дуже сильно заважав правосуддю, постійно вставляв йому палиці в колеса. Коли люди це прочитали, то багато хто не зрозумів висновків генерального прокурора: «Як же так? Ось же вони – злочини!».

    Барр прийшов у Конгрес і під присягою сказав, що доказів для початку кримінальної справи занадто мало. Крім того, він оголосив депутатам, що автор доповіді – Боб Мюллер – не почав критикувати рішення Барра не порушувати кримінальної справи. Тут я зовсім зажурився. Ну вже якщо сам Мюллер у своїй же роботі не бачить жодних підстав для кримінальної справи, то їх і справді немає.

    Але тут сталося щось незвичайне. Газета The Washington Post надрукувала статтю про те, що генеральний прокурор обманює публіку взагалі, і депутатів зокрема. Річ у тім, що Мюллер написав йому величезний лист з критикою. У цьому листі йдеться, що генпрокурор «не зрозумів контексту і суті доповіді», коли заявив, що Трамп не винен.

    Простіше кажучи, Мюллер бачить підстави для кримінальної справи. По-друге, генеральний прокурор США під присягою (!) обдурив депутатів, коли сказав, що Мюллер не критикував його рішення. Це повністю міняє справу. Зараз, за ідеєю, хтось повинен порушити справу не тільки проти президента, але й проти його генерального прокурора. За американськими законами, обман Конгресу – це серйозний злочин.

    Барра тут же викликали в Конгрес, щоб він пояснив конгресменам свої неправдиві свідчення, а також розповів, що далі робити з Трампом. Ну і взагалі треба б поговорити, як жити далі в ситуації, коли і президент, і його генеральний прокурор відкрито порушують закон. Знаєте, що зробив Барр? Він просто не прийшов давати свідчення. Він оголосив, що не хоче відповідати на запитання ще одного прокурора, якого депутати спеціально найняли, щоб він жорстко допитав свого ж начальника.

    Якби він не мав чого приховувати, то прийшов би і відповів на всі запитання. А так все це нагадує звичайне боягузтво. Один з конгресменів навіть прийшов на допит, який не відбувся, з відерцем смаженої курки, а на стіл Барра поставив статуетку курчати. В американській культурі курка – це найполохливіша істота. Місцевих боягузів так і дражнять – «чикен» – тобто «курча».

    Таким чином зараз у Вашингтоні складається досить цікава ситуація: президент і генеральний прокурор, мабуть, повинні піти під суд. Але не дуже зрозуміло, хто саме їх туди відправить. Найімовірніше, в цій ситуації депутатам доведеться викликати для надання свідчень самого автора доповіді щодо Трампа – Боба Мюллера. Якщо він на всю країну скаже, що президент дійсно заважав правосуддю, а його генпрокурор заважав встановленню істини, то тоді в США почнеться справжня конституційна криза. Ось тоді у Вашингтоні буде зовсім весело, а до мене повернеться надія виграти в парі законні сто доларів, з якими я вже подумки попрощався.

  • Три сценарії для президента Зеленського

    Три сценарії для президента Зеленського

    Новий президент приречений опинитися на розвилці з трьома сценаріями. Два з яких вб’ють його рейтинг, а третій – країну.

    При описі Володимира Зеленського впору цитувати Сократа. Ми знаємо про новообраного президента лише те, що нічого не знаємо. Ця мхатовская пауза дозволила йому виграти вибори, але рано чи пізно шостий президент України змушений буде заговорити. І в цей момент ми дізнаємося, під яким саме ковпачком весь цей час була кулька.

    І мова зараз навіть не про його кулуарних домовленостях. Новий президент, безумовно, буде заручником старих зобов’язань. Тих самих, що допомогли йому дістатися до перемоги у другому турі. Цілком можливо, він буде виплачувати дивіденди своїм акціонерам. Цілком можливо, що від якихось інвесторів він спробує відпертися. Про це пише автор на сайті “Українська правда”.

    Але крім закулісних домовленостей існує простір публічного позиціонування. І головне питання в тому, президентом якої повістки Володимир Зеленський постарається стати.

    Кожен, хто ставив хрестик навпроти його прізвища, голосував за щось своє.

    Хтось- за примирення з Росією.

    Хтось- за інтеграцію в ЄС.

    Хтось- за низькі тарифи.

    Хтось- за боротьбу з корупцією.

    Шостий президент України залишається у “сферичному у вакуумі” – він нагадує газ, що заповнює весь наданий йому об’єм очікувань. Але після інавгурації віртуальному Володимиру Зеленському потрібно стати конкретним. Обростати адміністративним скелетом, кадровим м’ясом і політичною мускулатурою. Йому доведеться визначатися з тим, яким очікуванням відповідати і на які виклики реагувати.

    І в цей момент він виявиться на тому самому горезвісному роздоріжжі.

    Перший сценарій – стати президентом війни.

    У виборчій кампанії повістка втечі від імперії належала Петру Порошенку – і ті, хто голосував проти п’ятого президента України, звикли знецінювати його гасла. Але в тому й річ, що ця повістка нікуди не зникне. Хоча б тому, що нікуди не зникне Росія. Яка вже починає перевіряти новообраного президента на міцність.

    Паспортизація окупованих територій, переговори щодо газового контракту, обмеження експорту нафтопродуктів – дуже скоро Володимиру Зеленському доведеться зануритися в тему війни з головою. І він ризикує виявити, що ця проблема не має легких рішень. Складно “домовлятися посередині”, коли від тебе чекають капітуляції.

    Цілком може виявитися, що ця повістка утрамбує Зеленського в простір політично можливого. У той самий простір, в якому “мінські угоди”, “співпраця з МВФ”, символічний контур по периметру країни та інше “ні кроку назад”. Проблема лише в тому, що ця повістка приречена знижувати його рейтинг.

    Перемога в нинішній війні не може бути швидкою – а обиватель чекає швидкого і неминучого щастя. Розрив між реальністю і очікуваннями створить ту саму прірву, в яку впаде рейтинг будь-якого політика.

    Другий сценарій – президент боротьби з корупцією.

    Варто відразу обмовитися, що “антикорупцію” у нашій країні прийнято розшифровувати максимально широко.

    Для когось боротьба з корупцією – це роздержавлення, дебюрократизація і війна з клановою системою. Для когось- це судові процеси, вироки і конфіскації. Для когось- і зовсім політкоректний синонім класової боротьби.

    Для когось антикорупційна порядок – це боротьба з монополіями, олігархами і спроба створити країну чесної конкуренції. Для когось- це інструмент політичної війни і зміни одних кланів на інші. Для когось- різновид боротьби з багатими і універсальне “взяти і поділити”.

    Але будь-яка форма втілення цього порядку теж прирікає на зниження рейтингу. Тому що боротьба за зміну правил гри – це боротьба проти існуючих фінансово-промислових груп і кланів. Ресурси яких сумарно перевищують ресурси, які є у держави.

    І якщо клани відчують загрозу – вони стануть торпедувати будь-якого, хто оголосить їм війну. Публічний образ президента-“чудотворця” будуть разтоптувати при будь-якій спробі змінити правила гри.

    Третій сценарій – президент холодильник.

    Порядку “зубожіння” просували так активно, а Зеленський був настільки неконкретним, що він приречений стати заручником чужих обіцянок. Від нього чекають зниження тарифів, зростання зарплат, падіння цін і нових комунальних платіжок.

    Його команда намагається обережно дистанціюватися від програми “тимошенко-капліна”, але рано чи пізно гамлетівське питання потребує однозначної відповіді.

    Можна залишитися в рамках реальності – і оголосити, що тарифи визначаються не бажаннями, а економікою. Закликати до раціональності і запропонувати програми енергозбереження. Приводити в приклад сусідні країни і доводити, що все має свою ціну. Платою за відповідальність знову ж стане рейтинг.

    Ніхто не прощає крадіжку мрії – а для багатьох українських виборців новий президент був надією на одномоментне збагачення. Чим чесніше буде позиція Володимира Зеленського – тим швидше його рейтинг зрівняється з цифрами попередника.

    Реальність в тому, що атракціон небаченої щедрості може мати лише в одного спонсора – Росії. Заради обнулення українського дрейфу Кремль може піти на поступки. Знизити ціни на газ. Виділити кредити. І знову занурити Україну в простір політичної корупції і “руського миру”.

    Захід не буде платити за збереження рейтингу новообраного президента, але це може зробити Москва. Якій не звикати класти сир в мишоловку. В результаті, український обиватель може виграти тактично “сьогодні”. Ціною свого власного стратегічного “завтра”.

    Володимир Зеленський приречений опинитися на цій розвилці вже дуже скоро.

    Заковика в тому, що чим корисніше новий президент вирішить виявитися для країни – тим сильніше його будуть ненавидіти. Тому що ні одна з проблем, що стоїть перед країною, не має легкого рішення.

    Клани, касти, олігархи і Росія мають достатньо ресурсів, щоб захищатися від атаки на свої позиції. А опертися на “народ” Володимиру Зеленському теж буде непросто. Тому що його ситуативна більшість хоче від нього дуже різного. І тому приречена на розкол.

    З президента більшості йому дуже скоро доведеться ставати президентом меншості. І все питання лише в тому, президентом якої саме меншини.

    Тому що різні групи українського суспільства відрізняються не тільки мовою побутового спілкування, ставленням до держави і картинками майбутнього. Але ще й “майданоспроможністю”. Хтось реагує на крадіжку мрії галочками в бюлетені. А хтось- вуличними протестами.

    У будь-якого медового місяця завжди є термін придатності.

  • Кремль спекулює мертвими

    Кремль спекулює мертвими

    Акція “Безсмертний полк” цього року остаточно перетворилася на кремлівську пропагандистську агітку, демонстрацію впливу Кремля не лише на пострадянському просторі, а й у світі в цілому.

    Але навіщо Кремль спекулює мертвими солдатами, навіщо перетворює день закінчення Другої Світової війни на ілюстрацію до серіалу “Гра престолів”?

    Акція “Безсмертний полк” – прекрасна ілюстрація того, як народна ініціатива приватизується владою і перетворюється на пропаганду. Її ініціатори просто бажали вшанувати пам’ять своїх родичів. Але в Кремлі швидко зрозуміли, які переваги створює переведення акції на державний рівень. Про це пише автор на сайті “Еспресо”.

    По-перше, це допомогло довести, що населення підтримує офіційну версію історії країни. Друга Світова з трагедії перетворилася просто на перемогу, на парад, на якому жертви – статисти на портретах. Путіну вдалося остаточно поховати “солдатську правду” про війну, яка навіть в роки радянського режиму протистояла брехні політпрацівників і маршалів.

    По-друге, вдалося остаточно поховати ідею національного примирення самих росіян. Для багатьох з них – а це сотні тисяч людей – війна була продовженням Громадянської, тому вони і воювали на боці Гітлера проти Червоної Армії. У цих людей теж є нащадки і спадкоємці, але з портретами родичів вони не ходять. Як не ходять з портретами родичів нащадки репресованих сталінським режимом у роки війни – жителів окупованих територій, представників вигнаних народів, солдатів, які загинули від рук радянських спецслужб. Режим штучно виділив «перший сорт» росіян – тих, хто може пройти поруч з Путіним.

    По-третє, було вирішено довести, що ті на пострадянському просторі і в світі, хто не підтримує кремлівську акцію – мало не прихильники Рейху. Це допомогло виправдати війну проти України, мобілізувати людей радянського мислення серед емігрантів, сприяти відродженню сталінізму.

    По-четверте, це допомогло мінімізувати ефект від дійсно важливих акцій, що не тривають кілька годин і щодня нагадують про жертви сталінських репресій. Наприклад, акції “Остання адреса”, чиї організатори встановлюють таблички на будинках вбитих Сталіним. І в результаті російське суспільство остаточно перетворилося на суспільство без справжньої пам’яті, так що сюжет модного блогера про Колиму викликає захоплення навіть у представників ліберальної публіки. Путіну вдалося домогтися деградації власного народу.

    Яке це має відношення до пам’яті жертв? Ніякого! Російська влада завжди була байдужа і до мертвих, і до живих. Від живих ветеранів завжди відбріхувалися подачками, як від мертвих тепер портретами.

    Тому не потрібно влаштовувати альтернативні акції і носити «свої» портрети. Ми – не росіяни, наші близькі заслуговують пам’яті, а не біснування. А пам’ять – це чесна розмова про історію. Пам’ять – це національне примирення. Пам’ять – це доглянуті могили і не занедбані кладовища. Пам’ять – це медична та соціальна допомога останнім солдатам війни і її дітям. Пам’ять – це пам’ятний знак на будинку жертви репресій.

    Жива пам’ять – це коли кожен день, а не раз на рік.

  • Путін підписав смертельний вирок

    Путін підписав смертельний вирок

    Поблажливе ставлення частини європейського політичного істеблішменту до розповзання путінської агресії по всьому світу, і небажання “злазити” з російської “газонафтової голки”, вказує на те, що підготовка Москви до демонтажу західної цивілізації відбувається за планами Путіна.

    Адже він готується до війни із Заходом, фактично отримуючи від Європи фінансування цього “проекту” у вигляді наростання продажів за російські енергоресурси. Про це пише автор на сайті “Радіо Свобода”.

    Виглядає на те, що витягувати Російську Федерацію з економічної прірви після розпаду Радянського Союзу, було великою помилкою.

    Адже хіба тепер росіяни згадують з вдячністю про “стегенця Буша”, програму “ленд-лізу” чи місію Нансена? Бо якщо і згадують, то як зайвий привід для ненависті.

    Допомога Заходу Росії тільки продовжила в часі агонію Московської імперії, що за Путіна перетворилася на території, якими керують місцеві банди під виглядом політиків, котрі платять “данину” Кремлю, отриману з природної ренти і переексплуатації населення.

    Російський інтервенціонізм не передбачає геополітичного заспокоєння

    Сьогодні Росія переживає неоімперську фазу свого історичного розвитку. Ця кризова фаза, не дивлячись на всі намагання та зусилля Путіна повернути Росії статус наддержави, все більше вганяє РФ у стан політичного і економічного самознищення.

    Російське суспільство так і не спромоглося усвідомити глибину кризи, що насувається повільно, але невідворотно. Але найбільша небезпека полягає в тому, що гниючий заживо організм імперії отруює все навколо себе.

    І хоча Путін продовжує ігнорувати низьку суспільну довіру до діючого режиму, породжену його реваншистською політичною діяльністю і економічною кризою в Росії, держава, яка силою поневолила 190 різних народів і націй, втрачає попередній запас міцності.

    Який в минулі часи досягався завдяки тоталітарним методам управління і жорстоким викоріненням будь-якого інакомислення.

    Поширення можливостей інтернету не дає шансів повністю закрити інформаційне вікно для пересічних росіян. Проте, якщо Путін таки наважиться відключити Росію від світової павутини, то це стане підтвердженням того, що Кремль готовий піти до кінця по шляху самознищення.

    Але російський інтервенціонізм не передбачає геополітичного заспокоєння навіть за критичного для Москви стану.

    Навпаки, чим гіршою ставатиме економічна ситуація у Російській Федерації, тим більш агресивно і войовничо вестиме себе Кремль на міжнародній арені.

    Росія настирливо провокує зіткнення цивілізацій. І вона просто заплуталася, намагаючись поширити свою тоталітарну ідеологію по всьому світу.

    Адже маючи союзників серед таких країн-ізгоїв, як Північна Корея, Венесуела, Куба та Іран, Путін не здатен довести державам, котрі ще остаточно не визначилися з ким вони, що в ХХІ столітті “керована демократія” по-російськи є кращим вибором для них.

    Москва готова відмовитися від дотримання концепції ядерного стримування

    Проте імперська одержимість Путіна не передбачає відступу. Путінізм став національною трагедією російського народу, але “Путінський Титанік” поки що тримається на плаву завдяки підтримці його приречених пасажирів.

    Готуючись до можливого Армагеддону, Путін очолює країну, в якої, крім військ, нафти і газу та ядерної зброї, за потьомкінським фасадом нічого немає.

    Вдавшись до повторення тактики СРСР, і знайшовши собі головних ворогів – Захід і Україну, – путіністам вдалося на деякий час відволікти гнів народу від кричущих внутрішніх проблем та провальної соціально-економічної політики уряду.

    Але блефуючи і роблячи вигляд, що вона готова зіграти в “ядерну рулетку” з Америкою, Москва готова відмовитися від дотримання концепції ядерного стримування, котра домінувала у міжнародній політиці останні 70 років.

    Повертаючи у світову геополітику колишній страх ядерної війни, Кремль чомусь прагне забути про її гарантований наслідок – взаємознищення сторін, котрі візьмуть участь у такому глобальному конфлікті.

    Та в Російської Федерації й близько немає економічного потенціалу, котрий мав Радянський Союз, і вона не може дозволити собі фінансувати повномасштабну війну або залучати великі ресурси на гонку озброєнь.

    Але нахабство і наївність кремлівців просто дивують. Якби російська розвідка доповідала Путіну не те, що він хоче почути, а що є в дійсності, то він мав би знати, яким потужним нині є фінансування в США секретних військових проектів. І що ці проекти мінімум на 15-20 років попереду російських.

    За науковоємкістю військових розробок, Америка традиційно є далеко попереду інших країн світу, а можливість швидкого впровадження нових технологій і розробок у воєнній галузі не дає й тут Росії жодних шансів.

    ​Московська імперія має бути демонтована якнайшвидше

    Очевидно, що путінський проект – “Велика Росія” – потрібно закривати. І з цим не потрібно довго затягувати.

    Необхідно диверсифікувати надходження енергоносіїв до Європи і перестати взагалі закуповувати в Російської Федерації газ та нафту.

    Зрозумівши, що попри усі намагання домовитися з Росією не вдасться, Захід мав би вжити конкретних кроків для блокування російської агресії.

    І першим із них мала б стати повна відмова від продовження будівництва “Північного потоку-2”.

    Адже цей проект є енергетичним “Троянським конем” Росії, впустивши якого до Євросоюзу Європа ризикує не менше, ніж захисники Трої у часи Троянської війни.

    І Захід може програти гібридну війну Росії, якщо Москва отримає монополію на поставку енергоносіїв до ЄС.

    Другим кроком може стати встановлення жорсткого контролю над фінансовими транзакціями Росії в європейських і американських банках.

    Оскільки Кремль фінансує терористичну та підривну діяльність в Європі і по всьому світу, використовуючи ліберальні правила перекидання незаконних коштів, котрі мали б бути переглянуті у терміновому порядку.

    Третє, що варто зробити, це різко обмежити для громадян Росії, доки триватиме гібридна війна, можливість отримання віз до держав Європейського союзу, США, Великої Британії, Канади, Австралії та їхніх союзників.

    Адже приймати в своєму домі ворогів є повним нонсенсом. Не може населення країни, яке підтримує правління Путіна і ненавидить все західне, безперешкодно перебувати на території держав, яких вважає ворожими.

    Розпочавши непрораховану конфронтацію із Заходом нібито для того, щоб західний світ почав рахуватися з Росією, Путін підписав своєму режиму смертельний вирок.

    Адже поваги неможливо досягти шляхом провокування насильства. І йому нічого не вдасться “виторгувати”.

    На жаль, на Заході на насильство Путіна стосовно сусідніх держав прийнято відповідати з величезним запізненням.

    І коли у Німеччині чи Франції усвідомлять, що в Україні сьогодні відбувається те, що завтра чекатиме і на них, якщо цьому суворо і оперативно не протидіяти, то може виявитися, що вже занадто пізно.

    Тому для Заходу нині вибір один: або він спільними зусиллями демонтує Московську імперію, або Путін, якщо все так і продовжуватиметься далі, демонтує західну цивілізацію.

  • Українцям стало небезпечно їздити у Вірменію

    Українцям стало небезпечно їздити у Вірменію

    Мустафа Наєм повідомляє, що він полетів до Єревану, де його довго не пускали в країну, бо він у них занесений у якісь спільні списки з Росією. Це списки ФСБ. Точно такі, як і в Білорусі. Якби Мустафа був менш відомий, не був депутатом, його могли би заарештувати і передати РФ. Або будь-яку людину можуть просто викрасти та перевезти на російську військову базу, а звідти — літаком у Москву.

    Дорогі українці! Мої друзі, знайомі, читачі! Будь ласка, не купуйтеся на рожеві казки про вірменську революцію. Не знаю, що там всередині, це не наша справа, але зовнішньої політики вона не торкнулася. Вірменія була і залишається військово-політичним союзником Росії, таким же, як Білорусь. Пашинян залежить від Путіна і не буде сваритися з ним. На невизначений термін уникайте відвідування Вірменії, якщо вам щось говорить сумна доля українця Павла Гриба та багатьох інших наших політв’язнів. Також прошу МЗС України випустити відповідну заяву. Однак це, на жаль, в цілому ситуацію не змінить.

    Будь ласка, інформуємо всіх, репост!

  • Жереб кинуто: хижак вибирає свою першу жертву

    Жереб кинуто: хижак вибирає свою першу жертву

    Уявімо, що у вас є ворог, який завдав вам смертельну образу, і ви вирішили не просто помститися йому, а начисто знищити.

    Прийнявши таке рішення, ви підпорядкували йому своє життя і не шкодуєте для цього ні сил, ні часу. Звідкись зі Сходу ви найняли собі сенсея, який взявся навчати вас непростому мистецтву єдиноборства кунг-фу (боротьба садистів), на що у вас пішло п’ять років. Наступні п’ять років ви присвятили мистецтву бою на мечах і ще п’ять років – мистецтву виготовлення самого меча.

    Але це не все. При кожному зручному випадку, ви проходили повз вікна кривдника і голосно кричали йому: “Исицзукури, я вб’ю тебе!”, після чого відправлялися по своїх справах. Якщо перші п’ять років ви це повторювали все більш грубим голосом, то потім ви стали підкріплювати свої слова брязканням сталлю меча.

    Врешті-решт, коли на сенсея вже скінчилися гроші і він вам на прощання сказав, що ви готові до битви, було розуміння того, що час настав. Вам залишилося дочекатися найближчої весни і в мирі з собою поспоглядати як облітає цвіт сакури. Після цього ви прийшли до свого ворога Симамуре, оголили меч і… програли. Все вирішив єдиний постріл з пістолета “Глок” і куля, точно ввійшла в “центр мас”.

    Щось подібне зараз демонструє Китай. За останні 20 років він витратив сотні мільярдів доларів на свою програму переозброєння армії. У самому Китаї це обґрунтували тим, що тепер зроблені належні висновки з власної історії. За словами колишнього командувача військово-морським флотом НВАК Ву Шенгли, Китай пережив (в сучасній історії) 470 вторгнень, у тому числі 84 великих, з моря.

    Найбільш болючими історичними подіями, які посунули китайське керівництво на шлях мілітаризму, стали знамениті опіумні війни 19 століття, особливо перша 1839-42 р. і нестерпно образливі поразки, які Китаю завдавала маленька Японія. Перша з них відбулося в ході війни 1894-95 р., а друга – найбільш криваве і пов’язане з ганебною окупацією – 1930-45 р.

    Можна собі тільки уявити, якого рівня могла б досягти економіка, не утримуй Китай найбільшу армію в світі і не витрачаючи величезні кошти на розробку нових систем озброєнь. Але і тут в Китаї знаходять навіть не виправдання, а вимушеність такої політики.

    Справа в тому, що континентальний Китай сильно залежить від морських поставок сировини, а в останні два десятиліття морем ж здійснюється і левова частка експортних поставок, що ще більш критично для експортно-орієнтованої економіки Китаю.

    Враховуючи те, що США вступили в Другу Світову війну саме внаслідок низки кроків, зроблених ними у відношенні Японії, в числі яких була нафтова блокада, Китай приміряв цю ситуацію на себе і зробив висновок, що в разі загострення ситуації, Штати зможуть показати цей фокус вже їм.

    В принципі, під такими висновками є підстави, але Штати самі стали ініціаторами “економічного дива” в Китаї, і для того, щоб змусити їх розгорнути масштабну блокаду КНР, треба дуже довго і цілеспрямовано псувати з ними відносини, що навряд чи в інтересах як Піднебесної, так і самих США.

    Тим не менш, жереб кинуто, і на сьогодні, китайська армія втратила обриси оборонної структури і все більше нагадує хижака, що вибирає свою першу жертву. На це вказує і чисельність збройних сил, і характер озброєння, і те, як збройні сили вибудовують свою конфігурацію.

    Загалом, керівництво НВАК розгорнуло будівництво збройних сил таким чином, як ніби Штати вже вирішили влаштувати блокаду Китаю, але насправді, сусіди відчувають все більше занепокоєння з приводу того, що насправді є причиною мілітаризації величезного сусіда.

    Прикордонні суперечки з Китаєм вже стали притчею во язицех, і безумовно, першим, хто відчуває себе в небезпеці, причому – постійно наростаючої небезпеки, є Тайвань, який Китай вважає своєю бунтівною територією, а самі тайванці живуть в такому положенні без пари десятків років – вік і де-факто, повністю відокремилися від континенту.

    Але справа в тому, що формально в регіоні є інший суб’єкт, який повинен відчувати себе в небезпеці, при зростаючої могутності Китаю. Якщо Тайвань є швидкою територією і не має вантажу історичних образ, то з Японією – зовсім інша справа.

    Вона змогла завдати Китаю найболючіші образи і завдати максимального збитку за всю історію Піднебесної. Логічно припустити, що Японія може виявитися попереду Тайваню у разі, якщо (а вірніше – коли) Китай зважиться на експансію.

    Це при тому, що після Другої Світової Війни Японія самостійно взяла на себе зобов’язання демілітаризовано і надалі не прагнути ні до створення потужних збройних сил, ні (тим більше) до їх застосування за межами Японії.

    Стаття 9 Конституції Японії прямо про це говорить.

    Правда з часом, там були створені сили самооборони, які стали наслідком загрози, яка постійно виходила з комуністичних Китаю, КНДР і совка. Між іншим, структура сил самооборони Японії дуже довго мала чітко виражений оборонний характер і почала змінюватися після того, як в Китаї стали масово випускатися саме наступальні системи озброєнь, і що більш важливо – військово-морського флоту.

    У цьому зв’язку варто зауважити, що промисловість Японії та її науковий, технологічний та економічний потенціал знаходяться на такому високому рівні, що Китаю потрібно ще довго працювати, щоб вийти на нього. Це означає, що Японія в принципі здатна швидко і якісно забезпечити розробку, виготовлення і поставку будь-яких видів озброєнь для власної армії.

    Це стосується флоту, авіації, ракет і всього іншого. Мало того, у разі необхідності, Японія здатна своїми силами здійснювати будь-які види зброї масового ураження. Включаючи ядерну. Для цього у неї все є прямо зараз, просто немає відповідного рішення верховної влади, на цей рахунок.

    Власне кажучи, там необхідне просто одне принципове і фундаментальне рішення, яке формалізується в “добро” для промисловості, і процес піде стрімко. Японці вміють працювати якісно і наполегливо, а тому немає сумнівів у тому, що вони швидко впораються з поставленими завданнями.

    Досить сказати про те, що у них прямо зараз розроблено кілька прототипів літаків п’ятого покоління, але вони не пускають їх в роботу з причини того, що поки немає концептуального вирішення.

    З іншого боку, його може і не бути в тому вигляді, який помітний всім, у вигляді якоїсь програмної промови або прийняття закону про поправку до статті 9 конституції. Цілком можливо, що цей процес вже йде, але не різким стартом боліда “Формули-1”, а плавно знявшись зі старту, він рухається, набираючи обертів.

    Про це може свідчити те, що прямо зараз йде процес переобладнання “есмінців”, а по суті – вертольотоносців класу “Ізумо” в легкі авіаносці з палубними літаками F-35B”, які Японія вже отримує. Але і це ще не все. Для цих літаків уже зараз розробляються протикорабельні ракети і ракети “повітря-поверхня”, дальністю понад 500 км. Тобто, японці розробляють власні ракети і при цьому закуповують щось подібне у Норвегії та США.

    Це значить, що поки Китай експериментує з будівництвом авіаносців, щось там намагається зробити в плані літаків п’ятого покоління, посилено допилюючі ще совкові ракети до гіперзвука, погрожуючи при цьому Японії, остання довго дивилася на все це неподобство і схоже на те, що вирішила відправити на звалище теорію “демілітаризації”.

    Таким чином, поки Китай грає свої ігри, демонструючи свої можливості в боротьбі з американськими авіаносцями, заглядаючи в безодню, ззаду, тихою ходою до нього почала підкрадатися Японія, яка знає, як і чим воювати проти Китаю. Хотіли цього в Пекіні? Важко сказати, але як мовиться: “Процес пішов”.

  • Сильний хід: Зеленський претендує на роль лідера свободи і прогресу

    Сильний хід: Зеленський претендує на роль лідера свободи і прогресу

    Відповідь Зеленського – це прекрасний текст, який очевидно написан не зопалу, а є своєрідним маніфестом, продуманим і гранично ясним.

    Заявка на роль лідера свободи і прогресу на всьому пострадянському просторі і обіцянка притулку всім, хто бореться з тоталітаризмом і рабством – це сильний і багато зобов’язуючий хід.

    І це зміна курсу: раніше Україна декларувала, що вона взагалі не цікавиться справами на Сході, у неї свій вибір, а ви там, у своїй «Совдепії», живіть як знаєте.

    Можна ще відзначити кілька сильних і змістовних новацій, але в цілому, цей документ всім хороший крім одного: з оголошення такої позиції важко починати переговори з Путіним.

    А це може означати, до речі, що Зеленський і не збирається вести з ним ніяких прямих переговорів. Хіба, що як він і написав у нормандському форматі.

    А це, в свою чергу, може означати все що завгодно (крім змістовних переговорів): від ритуальної говорильні в дусі фрау Меркель, до ультиматуму Путіну від імені об’єднаного Заходу.

    У будь-якому випадку, Зеленський повинен віддавати собі звіт в тому, що такою відповіддю він знижує шанси на нормалізацію діалогу з Кремлем.

    Я, до речі, не впевнений, що така нормалізація взагалі можлива в перспективі. Навіть чисто теоретично.

    Може і Зеленський так само вважає?

    Скоро дізнаємося.

  • В Україні повинні бути дві ходових мови – українська і англійська

    В Україні повинні бути дві ходових мови – українська і англійська

    Як російськомовному журналісту, мені, звичайно, було б зручніше дві мови. Через квоти я відчуваю проблеми з працевлаштуванням. Мої книги підпадають під заборону. А так, була б синекура: працюй де хочеш, нові можливості, нові зарплати.

    Серби і хорвати говорять однією мовою. Сербською. І ті, й інші — слов’яни. І ті, й інші — християни. Скажіть, чи чули ви коли-небудь про братушек-хорватів? Чому серби — братушки, а хорвати — ні?

    І Україна, і Польща були в складі Російської імперії. І українці, і поляки — слов’яни. Чому українці — «один народ», а поляки — ні?

    В України зараз з’явився унікальний шанс. Такий шанс випадає їй раз на століття. Принаймні, крайній раз він випав рівно сто років тому. Такі умови для самоусвідомлення себе як нації були в 1918-му. Тоді цей шанс було втрачено. Якщо упустити його і в цей раз — боюся, буде потрібно ще сто років.

    Естонія і Україна вийшли зі складу СРСР в один і той же час. Чому естонці — не «один народ»? У Таллінні з російською мовою проблем немає. У Таллінні, щоб спокійно жити, не треба знати естонську. У магазинах, в ларьках — майже всюди можна без проблем говорити російською. А от в барах вже складніше. Тому що продавцями в магазинах працює старше покоління, а офіціантами в барах — молодше.

    Через тридцять років після виходу з імперії молодь країн Балтії перестала говорити мовою імперії. Естонська — так. Англійська — так. Російська — вже майже не використовується.

    У мене в Таллінні є знайомий, який працює пожежником. Стовідсотковий росіянин. Нещодавно він став командиром, і для цього йому довелося здавати іспит з естонської мови. Рівень С1 — здавав його років вісім. Здав.

    Вдумайтеся до якості підходу до власної мови: навіть щоб працювати пожежником, потрібно знати мову на університетському рівні.

    Взагалі я вважаю, що якщо Україна хоче якомога швидше увійти в Європу, в ній повинні бути дві ходових мови. Українська та англійська. А для чиновників англійська — в обов’язково. Щоб будь-який інвестор міг спілкуватися без проблем. Щоб будь-який турист міг купити квиток у метро.

    Але це так, відступ.

    Зараз йдеться не про те, щоб вся Україна моментально перейшла на українську. Цього не станеться. І цього ніхто і не вимагає. Нісенітниці про утиски російської мови я спростовувати не буду — за очевидністю. Старше російськомовне покоління як говорило російською, так і буде. Більш того, йдеться навіть не про наших дітей.
    Йдеться про те, якою мовою будуть говорити наші онуки.

    Онуки естонців, що жили в Радянському Союзі говорять естонською. І все — риторика про братські радянські народи навіть і не виникає. Вона просто припинила своє існування за відмиранням.

    Якби Росії вдалося насадити в Польщі російську мову — я вам гарантую, мижебратья обов’язково полізли б рятувати братський польський народ. Не знаю, від кого там — від фашиствуючої шляхти. Але говорити про те, що росіяни і поляки — «один народ», не спадає на думку навіть Кургіняну. Тому що навіть найнавіженіший імперець покрутить пальцем біля скроні. Мовляв, ну який один народ, ми говоримо російською, вони — польською.

    Коли Німеччина божеволіє, вона насамперед лізе приєднувати братський австрійський народ. Тих, хто говорить на однією мовою.

    Мова — базис нації. Це настільки основне явище, що про нього, в принципі, навіть не має сенсу говорити. Як лікар-онколог не говорить про те, що для успішного лікування раку потрібно дихати. Можна приймати скільки завгодно хіміотерапії, але якщо ви не будете дихати, ефекту не буде. Це настільки очевидно, що ніхто з лікарів ніколи не прописує «дихання». Воно передбачається за замовчуванням.

    Сьогодні у Верховній Раді вирішили найважливішу річ. Це важливіше виборів президента. Важливіше парламентської, чи парламентсько-президентської або президентсько-парламентської республіки. Важливіше Зеленського або Порошенка. Це — цивілізаційний вибір.

    Але навіть цього мало. Навіть це — недостатні заходи.

    Сербською говорять взагалі багато південних слов’ян. Серби, хорвати, боснійці, чорногорці. В принципі, македонці, словаки і словенці — це теж одна база, але там відмінностей більше. Так чому ж серби — братушки, а хорвати — ні?

    Є ще дві причини. По-перше, серби — православні, а хорвати — католики.
    А по-друге, в Сербії — кирилиця, у Хорватії — латиниця.

    Якщо простежити писемність і релігію, можна зробити цілком однозначний висновок: з усіх слов’янських народів мижебратьямі стають тільки православні з кириличною писемністю.

    Словенія — католицизм, латиниця.
    Словаччина — католицизм, латиниця.
    Боснія — слов’яни, мусульмани, латиниця.
    Хорватія — католицизм, латиниця.
    Польща — католицизм, латиниця.
    Чехія — католицизм, латиниця.

    А також:

    Україна — православ’я, кирилиця.
    Білорусь — православ’я, кирилиця.
    Болгарія — православ’я, кирилиця.
    Чорногорія — православ’я, з 2009 спроба переходу на латиницю, але досі за Конституцією і кирилиця, і латиниця.
    Македонія — православ’я, кирилиця.

    Саме тому, до речі, багато хто з розумних людей каже, що наступною спробою після Чорногорії буде Македонія.

    Збіг цих двох чинників — православ’я і кирилиці — є гарантованою підставою для братньої допомоги. Там, де є тільки один з цих факторів — мижебратства вже не існує. Про православну Румунію ніхто ніколи не чув, що вони — мижебратский народ.

    Про кирилицю все зрозуміли навіть у Казахстані. Який взагалі не православний і не слов’янський. Але небезпеку існування однієї писемності з імперією там усвідомили ясно. І почали переходити на латиницю.

    Гасло «Армія. Мова. Віра» дивно чітко корелює з цим розподілом. Але якщо Україна вже напевно хоче піти з мижебратских обіймів, гасло має бути: «Армія. Мова. Католицизм. Латиницею».

    Два останніх фактора — опціонні. Але мова в умовах агресивного сусіда — це основоположний базис. Атомарний рівень самосвідомості нації.

    Повторюся: мені, як російськомовному журналісту, було б, звичайно, зручніше дві мови. Але я розумію, що мої проблеми — це мої проблеми. Що існування незалежної суверенної вільної України — важливіше.

    А значить, якщо в України не буде своєї мови — мижебратья обов’язково полізуть цілуватися знову. Обов’язково полізуть рятувати «один народ» від фашистів і бандерівців. Через десять, п’ятдесят, сімдесят років. Але — гарантовано.

  • Що Кремль готує для Зеленського

    Що Кремль готує для Зеленського

    Москва не може миритись з Україною, яка не піддається логіці, а тому намагатиметься нав’язати її недосвідченим лідерам свої пріоритети.

    Другий тур українських президентських виборів, що відбулись 21 квітня, став дещо нетрадиційно демократичним. Для мільйонів затятих спостерігачів у Росії, які розглядали цей процес крізь спотворені скельця своїх популярних медіа, це стало, як не дивно, розчаруванням. З одного боку, для діючого президента Петра Порошенка – якого обрали в розпал гострої воєнної кризи в 2014-му та який показав себе краще, ніж очікувалось – це була переконлива поразка. Та з іншого, його суперник Володимир Зеленський – злегка знайомий росіянам завдяки головній ролі в популярному телешоу – довів, що людина з відсутністю політичного досвіду може швидко здобути неймовірну підтримку громадськості. Російська пропаганда зазвичай прагне представити політичні процеси в Україні – як і на Балканах – як такі, що хитрим чином сконструйовані США. Втім, у цьому випадку переконливо донести будь-яку конспірологічну теорію про спонсорство Заходу було неможливим. Як це не важко, та багатьом росіянам довелось винести некомфортні висновки: українці справді мали можливість зробити вільний та зважений вибір, що завершилось заміною їхнього лідера, від якого вони всі значно втомились. Про це пише автор на сайті “Нове время”.

    Очевидно, що кандидати на українських президентських виборах не симпатизували намірам заключити мир з Росією. І хоча Зеленський уникав агресивної риторики в своїй передвиборчій кампанії, Москва не бачила сенсу підтримувати його проти жорсткого, хоча і більш передбачуваного Порошенка.

    Насправді, новий український президент з його потужними можливостями пробувати нові засоби й методи ведення політики, може обернутись для Кремля більш складним партнером у маневруванні навколо застояного конфлікту на Донбасі. Москва продемонструвала готовність посилювати економічний тиск на Україну та переважно утримувалась від багатоетапного «гібридного» втручання, направленого на підрив цілісності виборів. Україна може хронічно відставати в справах економічних, але вона здійснила крок уперед до розбудови демократії та знову показала свою ідентичність як плюралістичної європейської держави, де велика кількість внутрішніх розбіжностей лежать в основі міцної національної єдності.

    Перемога Зеленського – це очевидний прояв розчарування та невдоволення традиційними політичними елітами, і цей тренд Україна розділяє з багатьма європейськими країнами. Популісти різних переконань намагаються використати це розчарування, та недавнє обрання Зузани Капутової президентом Словаччини демонструє зростання підтримки на користь молодших антикорупціонерів, аніж пронаціоналістичних політиків.

    Кремль старається робити вигляд, що прагнення до свіжих ідей та лідерів не існує в Росії, але постійні спроби фальсифікувати економічні дані та малювати картину пожвавлення росту видають наростання сумнівів у настроях громадськості. Минулого тижня президент Володимир Путін зіштовхнувся з новою генерацією європейських лідерів, привітавши у Москві президента Естонії Керсті Кальюлайд. Він виглядав незручно, відповідаючи на її пряму та впевнену протидію труднощам у двосторонніх відносинах.

    Російському керівництву насправді було куди легше оголосити про повне припинення відносин з НАТО, замість продовжувати заперечувати грубе порушення міжнародних норм та симулювати готовність співпрацювати ради зниження напруги. Те, що прокремлівські коментатори називають «жорстким реалізмом», насправді є старим поєднанням блефу, конфронтації та цькування, спрямованого на посилення кожного непорозуміння у трансатлантичних та внутрішньоєвропейських відносинах, що Москва вбачає прийнятним для використання.

    Ключовою частиною стратегії з «розділяти та виживати» є розмахування новими системами озброєння і фантазіями Путіна про «диво-ракети». Як результат, пропозиції щодо потенційної прийнятності та доцільності лімітованої ядерної війни займають усе більше місця в російських дебатах щодо зовнішньої політики. Цьому далекому від безневинного вихваляння з боку Кремля типово притаманні деякі грубі перебільшення. Та масштаб проблем у російському військово-промисловому корпусі можна вивести з неохочого офіційного визнання невдач і пробілів у російському космічному секторі.

    Неправильне керування, посилене корупцією, стало невід’ємною рисою лідерства Путіна, і визначає потребу перекидати велику частку ресурсів на нарощування військової міці, що посилює соціальні проблеми, які не можна затушувати бухгалтерським креативом. Динаміка деградації породжує гнів і невдоволення у російському суспільстві, що переважно залишається прихованим, але проявляє себе у раптових спалахах протестів і закликах покарати корупційних чиновників. Останнє може, принаймні частково, проявляти себе в зростанні народної поваги до диктаторського правління колишнього радянського лідера Йосипа Сталіна. Багато ліберальних коментаторів глибоко розчаровані таким зсувом у настроях громадськості, в той час як інші вважають, що така «повага» – це передусім відображення глибокого невдоволення по відношенню до безсоромного самозбагачення путінської еліти.

    Громадська думка в Україні зіштовхується з різними проблемами, проте не страждає типовою російською ностальгією за своїм минулим, де глибоко цінують свій статус «суперсили». Що показала нищівна поразка Порошенко, так це готовність суспільства вийти за межі мобілізації, викликаної тліючою війною на Донбасі, зосередившись на проблемах реконструкції та розвитку. Ця тяга до нових перспектив наростає і в російському суспільстві, й грубе перебільшення офіційною пропагандою труднощів України не може подавити бажання росіян утекти від болота стагнації.

    Російському істеблішменту ненависно трактувати перемогу Зеленського як свідчення про вибір України на користь пожвавлення внутрішніх реформ, і там не знають, чого очікувати від цієї немислимої зміни управління. Замкнувши себе в грубому та глибоко несправедливому конфлікті з «братерським» сусідом п’ять років тому, Росія куди більше регресувала до корупційної автократії, що виправдовує своє існування розпалюванням конфронтації зі Заходом.

    Кремль не може миритись з Україною, яка не піддається логіці та відкидає канони цього конфлікту, а тому Москва намагатиметься нав’язати недосвідченому українському керівництву пріоритети управління заздалегідь програшної війни.

    Команду Зеленського протестують раніше, ніж ті приготуються до серйозних викликів. Та кожна перемога, яку Кремль намагатиметься досягти, ймовірно битиме по Росії сильніше, ніж по Україні. Мілітаризм – це прокляття російської політики та економіки. І навіть в умовах, коли суспільство все більше втомлюється від цього, еліти прагнуть будувати та проектувати військову міць, якими би наслідками це не обернулось для розладнаної держави.

  • Трагедія переможців

    Трагедія переможців

    Цікаво спостерігати за стрічками соцмереж. У них переможна більшість ніяк не може звикнути до думки, що вона більшість.

    Людська природа влаштована так, що ми співчуваємо тим, хто опинився в меншості. Наші симпатії викликають спартанці, а не перси. Польська кіннота, а не танки Гудеріана. Декабристи, Прометей, Давид, який бореться проти Голіафа, ‒ вся наша міфологія вибудувана на співчутті тим, хто слабший, і тим, кого менше. Про це пише автор на сайті “Крим.Реалії”.

    Коли Радянський Союз відсилав у м’ясорубку репресій своїх громадян ‒ він транслював це як праведну битву соціалістичної меншини проти шаленої західної більшості. В межах цієї логіки Мандельштам та Гумільов були породженням залаштункової темряви. А люди з синіми крайками кашкетів ‒ стражами світла та справедливості.

    Будь-яка війна у своєму інформаційному вимірі ‒ це теж битва за право вважатися меншістю. Росія переконує своїх громадян, що протистоїть гігантському ліберальному чудовиську, яке мріє зруйнувати духовні скріпи. І, водночас, розповідає про те, що «ЛДНР» ‒ це благородні «чегевари», які борються проти «київської більшості».

    Більшістю бути некомфортно.

    Цей статус накладає відповідальність. Позбавляє комфорту непричетності. Уже не виходить жити з відставленим мізинчиком. Все, що відбувається навколо, починає сприйматися як твоїх багаторуких рук справа. Лише тому, що в якийсь момент твої мрії збулися ‒ і ти опинився в тренді.

    Ті, хто вважав себе в опозиції до влади ‒ болісно звикають до нового статусу. Зовсім недавно вони були одинаками, які билися зі стоголовим чудовиськом. Яке, до того ж, злостиве та відгавкується. З іншого боку барикад була влада, ботоферми та консервативний триптих президентських гасел. У сутичці з більшістю було не соромно програти. Але раптово вони перемогли.

    Меншість перестала бути меншістю. Причому перестала нею бути з розгромним рахунком. Жодних півтонів. «Повстанців» виявилося втричі більше ‒ хоч в абсолютних цифрах, хоч у відносних. На кожного, хто проголосував за владу, припадає троє тих, хто проголосував проти. Навіть більше того ‒ пан дракон визнав свою поразку та привітав Ланселота з перемогою.

    Як тепер жити взагалі?

    Інерція дає про себе знати. Соцмережі вправляються у дотепності щодо горезвісних 25%. Підозрюють у спробах залишити за собою статус «совісті нації». Вимагають покаяння та навипередки намагаються позбавити їх права на сакраментальне «я ж казав». Прекрасно можу їх зрозуміти. Тільки все це не змінює одного простого факту. Більшість ‒ це відтепер ви.

    Мотиви, через які ви ставили хрестик у бюлетені, не мають особливого значення. Не важливо ‒ голосували ви проти старого чи за нове. Активно топили всю кампанію за свого кандидата чи агітували проти чужого. Відкрито носили прапори майбутнього переможця чи займалися партизанщиною під гаслами «нейтралітету». Це все тепер не має особливого значення. Ви перемогли. Вітаю.

    І спостерігатиму тепер за тим, як ви станете дезертирувати з переможного табору. І ви будете це робити навіть не тому, що нова команда стане «чинити погане». Ви будете тікати лише тому, щоб і надалі прикидатися меншістю. Щоб і надалі не знімати біле пальто і не злазити з морально-етичного п’єдесталу. Зрештою, звичка ‒ страшна штука, правда?

    В усіх іронічних текстах щодо 25% чується все та ж інтонація. Дисидентські нотки. Саркастична зарозумілість. Моральна перевага носіїв своєї незгоди. Тільки в тому й штука, друзі, що всього цього у вас більше немає. Ваша різнорідна коаліція отримала перемогу. Тиран повалений. Деспот переможений. Добро перемогло й тепер приречене доводити, що буде, як мінімум, меншим злом.

    25 відносних відсотків або 15 абсолютних ‒ це зовсім не совість нації. Не «сіль землі», не «еліта» і не «аристократи». Це лише меншість. Та сама, якою ви перестали бути.

    Це важка ноша. Перший час ви виправдовуватимете негаразди «попередниками». Потім ‒ станете говорити про те, що альтернатива була б ще гіршою. Але рано чи пізно вам захочеться знову змінити оптику. Опротестувати статус, піти в опозицію, відхреститися від перемоги.

    Тільки, вибачте, але ця ніша вже зайнята.

  • Росія зачаїлась

    Росія зачаїлась

    Прочитати ці “послання” неважко: Володимире Олександрович, ви хотіли домовлятися, то приходьте і щось попросіть.

    Відкинемо пропагандистську гру Росії з «підтримкою» Зеленського під час виборів. Російська пропаганда, як і російські бунти – «бессмысленная и беспощадная». Тільки її творці до пуття розуміють, що хочуть досягнути, витягуючи зі склепу якийсь черговий імперський чи радянський штамп, або ж скелет Януковича.

    Позиція офіційної Росії зараз прочитується нескладно: Україні передали полум’яний «привіт» з введенням 1 червня заборони на поставку нафти, нафтопродуктів і вугілля. Другий мессидж – почергове то натягування, то відпускання повідка «повстанцям» на Донбасі, та, відповідно, то згасання, то посилення напруги на лінії фронту на тлі постійних «розмусолювань» теми про паспортизацію російськими документами мешканців тимчасово окупованих територій на Донбасі.

    Прочитати ці «послання» неважко: Володимире Олександрович, ви хотіли домовлятися, то приходьте і щось попросіть, але щоб вам не було боляче, краще просто запитайте, що ми від вас хочемо. І буде всім щастя.

    Енергії така «політика» забирає небагато. Тим паче, що натруджені «геополітичними здобутками» руки зараз зосереджено вовтузяться в Білорусі, готують серію масштабних військових навчань – не виключено, що зі застосуванням ядерної зброї.

    Санкції, щоправда, сильно муляють і відволікають. Як кістка в горлі: ніби і несмертельно, та дуже незручно.

    Відтак ситуація нагадує дитячу гру «хто перший кліпне», чи дорослий спосіб торгівлі – «хто перший назве ціну, той і програв». Росія вважає, що не може дозволити собі проявити слабкість і почати торгуватися: це примусить світ і Україну сумніватись, що вона веде ці переговори з позиції сильної сторони. (Сильні не просять, а беруть.)

    Будь-яка ціна, яку назве новий президент України, і якою би високою вона йому не здавалась, виявиться лише початковою у переговорах. За цих обставин єдиний спосіб маневрувати – це міжнародне посередництво, яке, щоправда, теж не завжди дається безоплатно.

    З іншого боку Захід, здається, вивчив уроки минулого, коли кинуті напризволяще українські лідери дуже швидко перетворювались на корм для «зростаючого російського організму», а заразом відкинули невдалу пропагандистську вигадку Порошенка про проросійськість Зеленського, та, не вагаючись, простягнули новому президенту руку.

    Далі буде.

  • Порошенко отримав найбільш руйнівну перемогу над Путіним

    Порошенко отримав найбільш руйнівну перемогу над Путіним

    З Москви я бачу далеко не все і, напевно, далеко не так, як бачать самі громадяни України. Але життя мене зводило кілька разів з Петром Олексійовичем Порошенком за останні п’ять років.

    Нехай поверхово, на конгресах і форумах безпеки, але зводило. Я знаю про ті величезні проблеми внутрішньої стабільності, безпеки громадян, створення системи ефективного самоврядування, які він не зміг вирішити. Знаю, що проблеми відновлення прав власності – це наріжний камінь демократії, Порошенко і не думав вирішувати.

    Але я також знаю, що якщо б не Порошенко, нинішній вільної України можливо і не було б зовсім. Він вистояв у нерівному протистоянні з Путіним і переміг його. Він посилав на смерть українських юнаків і дівчат, але без цього не можна було відстояти свободу і гідність України у ті страшні 2014 і 2015 роки, під Иловайском і в Дебальцевим. Я знаю, в якому жалюгідному стані була українська армія навесні 2014, а тепер це – реальна сила. Тепер похід на Київ російських танкових колон обернувся б справжньою важкою війною, на яку зважився б тільки божевільний. А тоді, у 2014-на початку 2015 дуже багато визначала воля і вміння дивитися в очі небезпеці. Багато тисяч українців зуміли подивитися в очі ворогові і не відвести їх (мені тяжко, що цей ворог – мої співгромадяни), і одним з них був Петро Порошенко. Він не прогнувся перед Путіним – це факт.

    Але важливіше збройної сили – та дипломатична підтримка, та міжнародна симпатія до України, яку своїми невтомними трудами зміг забезпечити президент Порошенко. Тут від глави держави залежить дуже багато, і він виявився perfect man in perfect place. Маючи дипломатичну освіту, я розумів, яку важку задачу він вирішує і з захопленням дивився, як він її вирішив. Світ з огидою відвернувся від Путіна і звернувся з доброзичливою посмішкою до президента України. Європа простягнула йому руку. Він зумів переконати світ, що віддати Україну на розчленування Росії – це зробити нову Мюнхенську змову, наслідки якої будуть не менш жахливими ніж три чверті століття тому. І Захід не віддав Путіну Україну.

    Військова, моральна і дипломатична перемога Порошенка над Путіним тепер очевидна, але зараз Петро Олексійович здобув над своїм ворогом ще одну перемогу, мабуть, саму руйнівну для кремлівського самовластца. В Україні здійснено мирний, демократичний транзит вищої державної влади. Чинний президент в чесній боротьбі поступився супернику і без будь-яких вивертів передав йому свій пост, та ще й запропонував всю повноту свого досвіду, всі свої міжнародні зв’язки і напрацювання майбутньої України, її новому президенту Зеленському.

    Перемога Порошенка на виборах навряд чи здивувала б росіян. До таких перемог чинної влади, до наступників, до спадкоємців вони звикли. А от поразка в чесній боротьбі – це те нове, що на просторах колишнього СРСР відбувається не часто. Тепер Путін, Лукашенко, Алієв, Назарбаєв, Рахмонов виглядають якимись динозаврами радянського авторитаризму, нескінченно морально застарілими.

    За один день 21 квітня Порошенко обрушив “національного лідера”, який окупував п’ять років тому  Крим і частину Донбасу. На цей раз він переміг Путіна не на полі бою, не на дипломатичних переговорах, а на виборчих дільницях.

    І про цю останню перемогу, перемогу демократії і честі з особливою вдячністю ще довго згадуватиме народ України, а народ Росії вже почав вчитися в українців простій істині, що ми, пострадянські люди, зовсім не закляті бути об’єктами влади. Самі визначати собі президентів ми можемо, а, отже – мусимо.

    Петро Олексійович, ви показали приклад того, як повинен йти президент.

  • Відповідь Джемілєву

    Відповідь Джемілєву

    Штаб кандидата на пост президента України Володимира Зеленського відповів на запитання народного депутата України Мустафи Джемілєва, що стосуються відношення претендента на вищий державний пост в країні до проблем Криму. Цитувати цю відповідь я не буду, тому що коротко її можна звести до простої констатації факту – відношення Зеленського до питання статусу Криму і фактом його приналежності Україні нічим не відрізняється від позиції його суперника. На питання про майбутній статус кримськотатарського народу в державному устрої Криму отримано більш розпливчасту відповідь – але, втім, і за п’ять років президентства Петра Порошенка цей статус не здобув очікуваної конституційної чіткості. Про це пише автор на сайті “Крим. Реалії”.

    І в цьому – суть ситуації, в якій опинилася Україна і її громадяни в результаті подій 2014 року. Можна змінити першу особу, переобрати парламент, але неможливо змінити ставлення до проблеми. Крим окупований Росією. Політик, який заявить про інше ставлення до цього факту, приречений на поразку на виборах глави держави, для нього просто не знайдеться необхідної кількості виборців. Але саме визнання цього очевидного факту прирікає будь-якого українського президента на тривалий конфлікт з Росією. І аж ніяк не тільки по Криму. Донбас, енергетика, пропаганда. Росії потрібен президент, який визнає її право на Крим. На будь-якого іншого вона буде тиснути і вимагати його краху. Те, що відверто проросійського президента в Україні після 2014 року обрати просто неможливо, в Кремлі нікого не хвилює. Тому що Росія вирішує свої завдання – легітимізація окупації Криму, повернення України у свою сферу впливу, зняття західних санкцій. І так, вона хоче розв’язати їх за український рахунок, українськими руками.

    Скільки часу може тривати таке протистояння, сказати сьогодні не так вже просто. Але звернемося до досвіду сусідньої Молдови, яка майже три десятиліття тому – тільки вдумайтеся в цю цифру – втратила контроль над придністровським регіоном. Молдавани за ці десятиліття встигли проголосувати і за проєвропейські, і за проросійські партії, їх лідерами побували і прихильники курсу на Захід, і прихильники дружби з Росією. А тільки Придністров’я залишається у статусі самопроголошеної республіки. І нікому в Москві навіть в голову не приходить всерйоз розглянути питання про відновлення територіальної цілісності Молдови. Тому що окупація Придністров’я – відмінний важіль для впливу на політику в усім регіоні. Навіщо від нього відмовлятися?

    І це при тому, що Придністров’я, на відміну від Криму, ніхто до складу Росії не включав, ця територія не має навіть спільного кордону з Російською Федерацією.

    Саме тому варто зрозуміти, що існують питання, які не можна вирішити ніякими виборами, ніякої зміною влади. Одне з цих питань – Крим. Будуть змінюватися президенти та уряди, а питання про статус Криму залишиться одним з головних питань відносин України і Росії, однією з проблем міжнародного права, справжньою пасткою, в яку Володимир Путін загнав і свою країну, і нас. І українські політики, які будуть боротися за владу, будуть говорити про свою прихильність ідеї територіальної цілісності України – але не давати відповідей на питання, як і коли ця територіальна цілісність може бути відновлена.

  • Данія зупинила “Північний потік-2”

    Данія зупинила “Північний потік-2”

    Проектній компанії “Північного потоку-2” довелося погодитися із вимогою датського регулятора і подати заявку на прокладку труби у виключній економічній зоні Данії в Балтійському морі.

    Це вже третя така заявка компанії. Спочатку “Газпром” збирався прокласти трубу “Північного потоку-2” за тим самим маршрутом, по якому проходить “Північний потік”, але після того, як стало ясно, що Данія може просто заборонити прокладку цього газопроводу у своїх територіальних водах, змінив рішення і подав іншу заявку. Вона передбачала прокладку газопроводу поза датських територіальних вод, у міжнародних водах, але у виключній економічній зоні Данії. Але тепер датський регулятор запропонував розглянути ще один маршрут в цій самій виключній економічній зоні. При цьому розгляд заявки ще навіть і не починався, а після того, як він почнеться, буде проведено екологічну експертизу. І після закінчення цієї експертизи буде ухвалено рішення про будівництво. Пише автор на сайті “Еспресо”.

    Формально Данія не може заборонити будувати газопровід поза своїх територіальних вод, але вона повинна визначитися з тим, як саме має здійснюватися будівництво з екологічної точки зору. Причому немає точного розуміння того, коли буде завершено екологічну експертизу. І вже точно неясно, коли будуть розглянуті її результати. Про що можна сказати з усією очевидністю – так це про те, що 2019 року проект “Північного потоку-2” з місця не зрушиться. І його будівельникам ще дуже пощастить, якщо 2020 року вони зможуть продовжити.

    На практиці це означає одну дуже просту річ. “Газпром” провалив завдання Володимира Путіна, яке полягало в необхідності обійти Україну на момент закінчення терміну російсько-української угоди по транзиту газу. Якби так сталося, «Газпром» міг би диктувати Україні будь-які умови – аж до повної відмови переправляти газ через територію України. Але тепер контракт завершується – а з Україною як і раніше потрібно домовлятися. Потрібно просто тому, що не відомо, коли саме зменшиться необхідність в її газотранспортній системі.

    Для “Газпрому” це, звичайно, важкий удар. Тим більше на тлі непростих відносин з Білоруссю, президент якої загрожує Москві ремонтом поки що нафтопроводів – але там і за газопроводом не заіржавіє.

    Тому “Газпрому” доведеться домовлятися з “Нафтогазом” – тим більше, що в Москві є підозри щодо того, що данці завершать розглядати заявку будівельників “Північного потоку-2” тільки після того, як будуть досягнуті російсько-українські домовленості щодо транзиту.

    Так що у нас зараз є всі можливості виграти газову партію – хоча б на якийсь час. Якщо, звичайно, українці – як це вже не раз бувало в історії – не капітулюють перед Москвою як раз тоді, коли мають всі можливості перемогти.

  • Нотр-Дам відновлять, а ось росіяни мізки – ніколи

    Нотр-Дам відновлять, а ось росіяни мізки – ніколи

    Дорогі росіяни, не переживайте так за Францію. Нотр-Дам відреставрують. Внутрішнє оздоблення і стіни цілі. Згоріли тільки шпиль та частина даху.

    З Францією все в порядку. Вона вільна, люди – не раби, фашисти – в меншості, пришелепкуватих націоналістів і релігійних фанатиків різних конфесій не так багато, гуманізм і толерантність живі.

    А от з Росією дійсно біда. Дах хоч і не згоріла, але капітально поїхала. Одночасно із звісткою про пожежу в Парижі прийшла інформація про іншу біду – моральну й інтелектуальну катастрофу російського суспільства. Рівень схвалення Сталіна росіянами побив історичний рекорд (свіже опитування Левада-центру). Його роль в історії позитивно оцінюють 70% жителів Росії. Майже половина респондентів готові виправдати репресії сталінської епохи.

    Нотр-Дам через пару років знайде свій первісний вигляд. А ось, коли росіяни зможуть відновити мізки, спалені (не у всіх, але багатьох) за час пропаганди, Путіна- поки невідомо.

  • Другий тур виборів: небезпека для Зеленського і час Ч для Порошенка

    Другий тур виборів: небезпека для Зеленського і час Ч для Порошенка

    В Україні опубліковані перші соціологічні опитування, присвячені другому туру виборів президента України. Зокрема, за Володимира Зеленського в другому турі готові проголосувати 71,4% респондентів, які визначилися з вибором і точно підуть голосувати, а за чинного президента Петра Порошенка готові віддати свій голос 28,6% опитаних українців. Чи може Порошенко за тиждень, що залишився, переконати українців, і що йому потрібно для цього зробити, пише автор на сайті “Апостроф”.

    Рейтинги, оприлюднені 11 квітня, відображають реальну картину перед другим туром виборів. Плюс за останні дні ми побачили кілька дивних моментів у кампанії Порошенка. Візьмемо ті ж білборди з Путіним. З одного боку Порошенко перестав називати Зеленського агентом Кремля, а з іншого – з’явилися ці гучні білборди з Путіним.

    Також ми всі повинні розуміти, що другий тур – це голосування не стільки “за”, скільки “проти”. Тому рейтинги відображають реальну картину.

    Чи може змінитися ситуація? Є небезпека, що електорат Зеленського може розслабитися, думаючи про те, що все і так вирішено, і просто не прийти на вибори. Відповідно може скоротитися відстань між кандидатами. Це перше.

    По-друге, у Порошенка ще є час. Наприклад, якщо буде серйозний скандал за участю Зеленського, або ж ми почуємо контроверсійні заяви з боку Зеленського – це може трішки вплинути. Але я не бачу можливостей в чесному протистоянні Зеленського і Порошенка, щоб чинний президент міг скоротити цю величезну дистанцію.

    Крім того, після таких рейтингів Порошенку буде дуже складно застосовувати адміністративний ресурс, оскільки вже зараз глави адміністрацій дуже лояльно ставляться до Зеленського – телефонують і питають, чим і як можна допомогти. Таким чином, вони намагаються заскочити в останній вагон поїзда, що рушив, і бути з переможцем. Тому очікуються серйозні рухи в бік ЗеКоманди.

    Порошенко, звичайно ж, може спробувати скупити членів виборчих комісій, але я сумніваюся, що йому це допоможе. Таким чином він може добрати 5-7 відсотків максимум.

    Як Порошенку переломити хід другого туру? Тільки серйозні ситуації на фронті можуть повернути картину – наприклад, якщо будуть серйозні провокації з боку росіян або інших сил. Але я в цьому дуже сумніваюся. Цьому зараз не дозволять статися наші міжнародні партнери, оскільки їм це не вигідно.

    Пофантазувати ми, звичайно, можемо, але важко уявити, що може допомогти Порошенку виграти вибори. Є тільки один варіант – Порошенко може переломити ситуацію, якщо припинить війну, поверне Крим і Донбас. З іншого боку, навіть якщо на Донбасі і буде активізація бойових дій – це може спрацювати проти Порошенка. Мовляв, всі скажуть, що він спеціально це затіяв – в такому випадку ще більше людей проголосують за Зеленського.

    Все йде до того, що результат першого туру виборів з великою часткою ймовірності буде підтверджено.

  • Чи зможе Зеленський припинити війну на Донбасі: три головні сценарії

    Чи зможе Зеленський припинити війну на Донбасі: три головні сценарії

    Кандидат в президенти Володимир Зеленський назвав свій рецепт припинення війни на Донбасі. За його словами, необхідно продовжувати Мінський процес, попутно змінюючи його формат. Крім того, пан Зеленський виступає за прямі переговори з Росією в присутності представників Заходу. Але на жаль, реальність є такою, що Володимиру Зеленському, в разі обрання президентом, буде дуже важко втілити цей план у життя.

    Свій рецепт завершення війни на Донбасі, кандидат в президенти Володимир Зеленський назвав в ефірі одного з телеканалів. За його словами, необхідно продовжувати виконання Мінських домовленостей, попутно реформуючи формат мінського процесу. Але на жаль, реальність є такою, що запропонований план дій не дозволить панові Зеленському завершити війну, не створюючи проблем всередині країни і не “вбиваючи” свій рейтинг. Такий висновок дозволяє зробити простий аналіз існуючих фактів. Про це пише автор на сайті “Апостроф”.

    Отже, Мінські угоди, укладені в лютому 2015 року, передбачають план дій, спрямований на досягнення миру на Донбасі та повернення непідконтрольних районів під юрисдикцію України на певних умовах. Необхідно, серед іншого, забезпечити взаємне припинення вогню, здійснити відвід важких озброєнь, почати діалог щодо модальностей проведення місцевих виборів, прийняти закон про амністію осіб, які брали участь у бойових діях, провести обмін заручниками, відновити економічні зв’язки з непідконтрольними регіонами, а також забезпечити передачу повного контролю над державним кордоном в зоні конфлікту українській стороні, почавши цей процес відразу після місцевих виборів. Далі Мінські угоди вимагають провести роззброєння і виведення всіх іноземних збройних формувань під наглядом ОБСЄ, а також забезпечити реалізацію конституційної реформи щодо надання окремим регіонам Донецької та Луганської областей особливого статусу.

    У цьому алгоритмі немає Росії, яка не вважає себе стороною конфлікту, позиціонуючи його як внутрішньоукраїнську проблему. Тому, закликаючи до прямого діалогу з РФ і декларуючи необхідність виконання Мінських угод, Володимир Зеленський, по суті говорить речі, які протирічать одна одній. Майже немає сумнівів у тому, що у разі обрання Володимира Зеленського президентом, його зустріч з президентом РФ Володимиром Путіним стане питанням часу. Однак на сьогоднішній день немає ніяких причин думати, що Кремль змінить свою офіційну позицію з приводу війни на Донбасі та раптом визнає Росію стороною конфлікту. І можливий прихід Зеленського до влади ніяк цього не змінить.

    На переговорах з Володимиром Путіним, панові Зеленському, напевно вкажуть на цю обставину і запропонують налагодити діалог з “керівниками” “ДНР” і “ЛНР”. Цілком ймовірно, Росія навіть запропонує своє посередництво в цьому питанні, але слід пам’ятати, що мотиви Кремля давно відомі. Вони полягають у тому, щоб “закрити” питання з анексованим Кримом, забезпечити зняття міжнародних санкцій за агресію проти України і зберегти вплив на саму Україну, зупинивши її дрейф у бік ЄС і НАТО. Ключем до цього є завершення війни на Донбасі, але за російським сценарієм. А Мінські угоди більш-менш відповідають саме російським інтересам, тому що Москва в цьому випадку отримує можливість через своїх ставлеників на Донбасі впливати на всю українську політичну повістку.

    Отримавши таку пропозицію, Володимир Зеленський опиниться перед кількома варіантами розвитку подій (військова операція – це теж варіант, але в програмі Зеленського цієї опції немає).

    Відмовитися вести переговори з ватажками терористів і наполягати на прямих контактах з лідерами РФ. До речі, саме про це 11 квітня заявив представник штабу Зеленського Дмитро Разумков. За його словами, переговори з представниками терористичних організацій “ДНР” і “ЛНР” малоефективні, оскільки всі рішення все одно приймаються в Кремлі. Але така позиція відразу ж блокує будь-які прямі переговори з РФ в мінському форматі. Вона призведе лише до того, що на Донбасі продовжиться повільний збройний конфлікт без особливого просування в будь-яку зі сторін. У цьому плані політика Зеленського щодо Донбасу нічим не буде відрізнятися від політики президента Петра Порошенка, яку він проводив в останні чотири роки.

    Другий варіант – виконати Мінські угоди. Дуже комфортний для Росії і дуже небезпечний для України сценарій. З одного боку, наша країна дійсно може отримати мир, а з іншого боку Росія не тільки вирішує всі свої проблеми на Донбасі, а й у середньостроковій перспективі отримує шанс захопити всю Україну. Справа в тому, що в нашій країні дійсно багато хто хоче якнайшвидшого припинення війни. Згідно з соціологічним дослідженням, проведеним фондом “Демократичні ініціативи” ім. Ілька Кучеріва спільно з Центром Разумкова, станом на грудень минулого року, 51,2% громадян України бажають досягти миру шляхом компромісів. Але ці компроміси мають чітко окреслені межі. Наприклад, громадяни вважають неприйнятними як раз ті поступки, які передбачені Мінськими угодами.

    І якщо Володимир Зеленський ігноруватиме настрої громадян, то у нього можуть виникнути великі труднощі. Це загрожує швидким падінням його рейтингу, а може, і новим Майданом з непередбачуваними наслідками для країни. Зокрема, РФ може повторити сценарій “російської весни” 2014 року, але з більш вдалим для себе результатом.

    Усвідомивши ризики першого і другого варіантів, команда Зеленського може спробувати запустити третій сценарій, який як раз і полягає в розширенні мінського (нормандського) формату, наприклад, за рахунок включення туди США та Великобританії. Про цей варіант раніше заявляв журналістам Дмитро Разумков. Абсолютно незрозуміло, чому це рішення має бути вигідно Кремлю. Але навіть якщо команда ЗЕ зуміє домогтися свого, це зовсім не означає швидкого завершення війни саме тому, що Росія не бачить себе стороною конфлікту в Україні, а Зеленський не бажає домовлятися з терористами. Тому абсолютно не виключено, що до президентських виборів-2024 війна на Донбасі все ще триватиме.

  • Інтелігентний пафос Порошенка розбився об неприкритий дерибан

    Інтелігентний пафос Порошенка розбився об неприкритий дерибан

    І, все-таки, Володимир Зеленський дав задню. Вся ця метушня з аналізами і дебатами виглядають дрібнувато для кандидата з 61% підтримки. Та й не сходиться все це з образом безстрашного хлопця з народу, готового зірвати маски з обличчя влади. Сам же задав тон і стиль, так прийди, чорт візьми і скажи все в обличчя, як вмієш, чого полошитися. Не по пацанськи це.

    А щодо манер борзого дев’ятикласника за гаражами, думаю, це надовго. Як би старанно його прихильники не переконували себе, що «це тільки під час кампанії», «так треба», а потім буде інакше. Не буде. Якщо обереться – тим більше. Він так звик і буде так говорити і з журналістами, і з опонентами, і з підлеглими. А прийде час і з прихильниками. Все, що залишається – готуватися і виховувати по ходу п’єси, як це вже робили з Барною, Калашниковим, Януковичем і Азаровим. Це, звичайно, негарно, соромно, але не страшно, якщо не буде красти і вистачить сміливості слухати розумних людей.

    І так, на його тлі Петро Порошенко виглядав гідно. Я не впевнений, що треба було опускати інститут президента і самовільно в’їжджати на троянському коні в ефір приватного телеканалу, з яким нібито судишся, обзиваєш і обіцяєш закрити. Тим не менш, приїхав, без підготовки відповідав на питання, не йшов від критики і влучно парирував. От тільки всі ці його якості – і ораторські здібності, і дипломатію, і вміння тримати удар – все це ніхто під сумнів не ставив. Не з-за цього відвернулася майже половина виборців, що проголосували за Петра Порошенка п’ять років тому. Просто левова частка цього інтелігентного пафосу розбивалася об неприкритий дерибан різного калібру хапуг, хто тужить за загиблими і виспівували гімн у вільний від крадіжки час.

    І не потрібно нарікати на хамство. Саме так ви розмовляли з країною п’ять років. Фігурально. Ви просто цього не помітили. Завели ботоферму, домовилися з лояльними каналами, запустили своїх ЛОМов, сіли на потоки і закрившись в бункері, плювали на громадську думку з високої дзвіниці. А всіх невдоволених і тих, хто чинив опір таврували грантоїдами, зрадниками батьківщини і шпигунами Кремля.

    І якщо в майбутньому вам прийде в голову, – а прийде ж! – звинуватити когось що країна отримала не того президента, подивіться в дзеркало. Це все справа ваших рук і рук ваших спільників. До речі, останні, кинуть вас першими і швидше за все виживуть – розбіжаться за округами і списками, отримають посади і прилаштуються до нової реальності, в якій для вас місця може не виявитися ні фігурально, не буквально.

  • Зеленський і Порошенко: обираємо між поганим і гіршим?

    Зеленський і Порошенко: обираємо між поганим і гіршим?

    Я не вважаю, що ми знову обираємо між поганим і гіршим.

    Роблячи свій вибір, я оцінюю не тільки особистість, але й особистість в контексті ситуації в країні. І можливо через те, що я не дуже молодий, я б хотів, щоб країна розвивалася, і з нею не траплялися катастрофічні ексцеси, які ми вже спостерігали.

    Я за стійке зростання – і нехай воно буде невелике, і нехай нарощується повільно. Думаю, що воно і буде нарощуватися повільно, оскільки для цього є підстави. І питання не стільки в елітах, скільки в самому народі. І в рамках цього мого бажання, я – на боці Порошенка. Про це пише автор на сайті “Новое время”.

    З Зеленським є невизначеність – мені страшнувато. Моя держава Україна перебуває в умовах, де у неї є сильні вороги. І є підстави вважати, що друзі Зеленського не кинуться на допомогу в гострих ситуаціях. Вони будуть допомагати, але не адекватно самій ситуації.

    Я не вважаю, що ми знову обираємо з поганого і гіршого. Бувають нації, де в силу історичних обставин еліта віддалена від народу – розвивається за своїми законами. Так можна сказати про Росію, але так не можна сказати про Україну.

    Лідери нації в Україні генеруються народом і тісно з ним пов’язані. Не можу сказати, позитивна чи негативна це характеристика, але такий стан справ. Може, нам було б і краще, якщо у нас були якісь видатні лідери, але народ відправляє нагору лідерів, досить близьких йому за структурою і світоглядом. У цьому сенсі я абсолютно не поділяю думку тих, хто трактує історію України як історію поведінки її політичної еліти.

    У нас є мінуси і плюси, і в цьому характер самого народу. У цьому сенсі я трактую нашу еліту як його втілення, і з існуючих лідерів вибираю тих, хто зуміє більш стійко підтримати той розвиток, якого ми зараз досягли. А ми пройшли через дуже складні часи, коли на порядку денному стояло існування держави.

    Зараз же на порядку денному – її формування, пора дозрівання. І в цьому вельми конфліктному процесі, повторюся, я на боці тих лідерів, які з мінімальними ризиками зможуть провести державу крізь цей період.

  • Для мене дебати вже відбулися

    Для мене дебати вже відбулися

    Вирішив зробити порівняльний аналіз роликів двох кандидатів у Президенти України, що присвячені дебатам.

    Та вже багато хто почав це робити, тож я не буду сильно мудрувати.

    Ціна. Мені невідомо чи платила команда Зеленського за оренду стадіону для зйомок і скільки коштувала оренда світла для ролика Порошенка. Все це неважливо. Чисто технологічно, і той і той ролик по фінансах не дуже затратні.

    Очевидно, що на ролик Зеленського витрачено більше часу, бо багато планів, ракурсів, проходок, а це дублі.

    У Петра Олексійовича все швидше і певен без багатьох дублів, бо сам ролик знято одним планом.

    Набагато більше мене зацікавили меседжі і лінгвістична складова.

    От основні акценти та головні слова в реченнях.

    Зеленський:

    Я звертаюсь до Петра Порошенко. Ви кличете на дебати. Мріяли, що я втечу. Відморожусь. Заховаюсь. Я не Ви. Я приймаю виклик. Мої умови. Чекаю на Вас тут. Дебати перед народом. Усі канали. Усі журналісти. Кандидати повинні. Довести, що немає ні алкоголіків ні наркоманів. Здоровий Президент. Ви повинні. Не маріонетка Коломойського. Не ватнік. Не малорос. Не бидло. Не клоун. Кандидат в Президенти Володимир Зеленський. Даю Вам 24 години. Думай.

    Хронометраж ролика 1 хвилина 08 секунд.

    Порошенко:

    Володимире Олександровичу. Я радий. Ми з Вами дуже різні. Моя країна. Європейська Україна не стане на коліна. Дебати не шоу. Майбутнє країни і нації. Це не гра. Бути Президентом і Верховним Головнокомандувачем. Нести відповідальність за країну. Нести відповідальність за людей. В Україні і на міжнародному рівні. Дебати не за ради видовища. Дискусія. Стратегія. Цінності. Історичний вектор. Пріоритети. Україна довіряє долю. Закон про вибори Президента. Почитайте будь-ласка. Трансляція по всіх телеканалах. Такі правила. Але стадіон так стадіон. Чекаю на Вас, Володимире Олександровичу.

    Хронометраж 1 хвилина 46 секунд.

    Час двох роликів приблизно однаковий. У Президента Порошенка на 38 секунди довший.

    Зеленський говорить про себе, свою образу, про масштабний виступ на стадіоні де всі побачать, що він сильний і самостійний, і не наркоман. Звертається до опонента в хамській формі, на ти, без по батькові. Зеленський в 1 хвилині звернення використовує жаргонізми, спрощенні речення. Манера агресивна, зухвала, на-смішлива, активна, стрімка.

    Порошенко каже про Україну, стратегію, персональну відповідальність, цінності, пріоритети. Говорить не про себе, а про країну і її майбутнє, про обов’язки. Звертається до опонента ввічливо, по імені та по батькові. Манера спокійна, розсудлива, подача втомлена, але не млява, іронія ледь-ледь читається в кінці відео, але без хамства та переходу на особистості.

    Цим людям вести міжнародні перемовини.

    Певен, що Зеленському було б дуже просто говорити з ватажками в ОРДЛО але складніше з Меркель, Трампом чи Путіним. Але він близький до людей.

    Порошенко досвідчений та “бачивший життя” дипломат. Він каже про нудні для мас речі, які насправді і є тим з чого складається робота Президента, державника, політика.

    Для мене дебати вже відбулися. От ці два хвилинних ролика розказали чим живе і що хвилює двох кандидатів. Які акценти вони розставляють свідомо і підсвідомо. В якій манері будуть дискутувати з іноземними лідерами.

    За хвилину вони розповіли все.

    На довершення додаю картинку яку я позичив інтернеті. Вона підкреслює технічні аспекти виступів.

This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.