Category: Погляди

Результати першого туру виборів президента України показали, що демократія є невід’ємним атрибутом держави. Якщо у другому турі українці підтвердять свій вибір, то Володимиру Зеленському потрібно буде діяти надзвичайно обережно. У Кремлі мають намір створити в Україні хаос на довгі роки і будуть використовувати для цього будь-які методи. Про це пише автор на сайті “Апостроф”.

Перший тур виборів в Україні ще раз за останні п’ять років довів всьому світові, що Україна будує демократію та остаточно спромоглася затвердити найважливіші елементи демократії. Це інститут вільних, чесних, справедливих і демократичних виборів, на які допускаються всі кандидати, котрі мають право балотуватися; а також інститут мирної змінюваності влади.

Також хочеться відзначити, що, оскільки інститут мирної змінюваності влади остаточно затвердився, український народ має право на помилку. Я не маю на увазі конкретні результати першого туру та ймовірні – другого. Насправді, що б тепер не відбулося, президент України буде обраний. І якщо він виявиться поганим президентом, його змінять шляхом інституту виборів і мирної змінюваності влади. Кого б не обрали 21 квітня, це краще, ніж взагалі відсутність цього інституту.

Питання, яким суперником Володимир Зеленський, в разі своєї перемоги, буде для Володимира Путіна – дуже важливе. Але на нього вельми складно відповісти. Не знаю, чи може взагалі хто-небудь дати правильну і повну оцінку на цю тему.

Але хочу застерегти Зеленського, якщо він буде обраний. Річ у тім, що в Україні, як і в інших демократичних країнах, передбачений механізм імпічменту (відповідна процедура виписана в Конституції, – Ред). Політичні супротивники не можуть просто запустити цю процедуру в процесі політичної боротьби – вона запускається лише в разі вчинення чинним президентом тяжких посадових або інших злочинів.

На мій погляд, тактичне завдання Путіна в Україні у всі ці роки та на найближче майбутнє, полягає в створенні хаосу. Адже результатом справжнього хаосу може стати падіння України в руки путінського ОЗУ. Крім військових методів, створити хаос можна, наприклад, шляхом підведення Зеленського під механізм імпічменту. А як це зробити? Обвести його під час переговорів з Путіним навколо пальця таким чином, щоб Верховна Рада та правоохоронні органи України розцінили це як посадовий державний злочин, за який можна активізувати процес імпічменту.

Вважаю, що Кремль спробує досягти саме цього. І Зеленському, якщо він стане президентом, потрібно буде діяти надзвичайно обережно, розуміючи реальні ризики таких спроб.

Дивлюся, як нагнітається паніка серед адекватних думаючих людей, на тему “А що буде завтра?” “Як голосувати у другому турі?” “Адже у Зеленського ж нікого і нічого немає.” “Вибір зроблений, але можливо ми помилилися?”….

Алло, гараж, що за паніка на кораблі? Цю владу ми вже бачили. Знаємо її з усіх сторін, тому наступні п’ять років дуже легко спрогнозувати. А саме. Будуть судити невинних. І не судити винних, своїх друзів. Буде втрачена надія, і дуже паскудний у всіх настрій.

У 2014 році нашу команду, яка не мала жодного досвіду і уявлення про держуправлінні, запросили очолити Дніпропетровську обладміністрацію. Стати чиновниками. А час був тоді набагато гірше. Країна стояла на порозі розколу і втрати державності. На перших нарадах я розумів усі слова, але погано пов’язував їх в єдине ціле. Однак часу не було ні на що. Довелося швидко вчитися. І у нас вийшло.

Якщо у нового майбутнього президента є схильність вчитися, він уміє слухати і чути, вміє розуміти людей і швидко приймати рішення, він впорається. Буде новий президент помилятися? Звичайно. Або ви думаєте, що чинний президент, не помиляється? Іноді його помилки не були фатальними.

І головне. Ми довго говорили про зміну еліт. І коли підійшли до реального шансу, почали панікувати. Друзі, розслабтеся. Небеса не впадуть на землю. Гірше вже точно не буде.

Впевнене перше місце в першому турі президентських виборів здобув Володимир Зеленський. Одним із його слабких місць є повна відсутність політичного досвіду. Чи скористається цим Росія, якщо Зеленський стане президентом, і як у Кремлі сприйняли результати першого туру, пише автор на сайті “Апостроф”.

По-перше, перший тур українських виборів був приємно конкурентним і чесним, тому що спостерігачі були всюди. Це не означає, що не було спроб фальсифікації. Десь вкрали на користь одного, десь – на користь іншого. Якщо немає систематизованої крадіжки на користь одного кандидата, цими окремими випадками порушень цілком можна знехтувати. Порушення є завжди, тому що вибори – це зона політичного конфлікту.

По-друге, дуже приємно те, що українські соціологи добре передбачили результат. Це, знову ж таки, знак доброякісності процесу. Соціологія – не бозна-яка складна задача, якщо люди чесно відповідають і якщо у соціологів немає завдання підтасувати. Екзитпол – це річ абсолютно перевірена і майже ідеально точна, тому що людей запитують через п’ять хвилин після голосування.

Але найголовніша сторона цих виборів, незалежно від того, хто пройшов до другого туру, це те, що зі сторони видно, як формується українська політична нація (саме політична, яка означає загальну ідентичність громадян України різної національності). Це явище, як я розумію, не дуже усвідомлене. Але результати виборів, якщо дивитися зі сторони, дуже чітко його показують: немає колишнього розколу в етнічному просторі, він значною мірою згладився. Я бачу формування спільності правового простору при бездоганному дотриманні індивідуальних прав.

Думаю, у другому турі набагато більше шансів у пана Зеленського, але вони не стовідсоткові. У Порошенка теж є сильні сторони. У моєму розумінні, співвідношення ймовірності перемоги одного до іншого – приблизно чотири або п’ять до одного.

Якщо ж говорити про очікування Кремля, то у Росії немає всерйоз обдуманої, довгострокової та раціональної стратегії на українському напрямку. Підхід путінської Росії тактичний, а не стратегічний, і він полягає в тому, щоб максимально боляче прищемити хвіст Порошенку, тому що він досить успішно пручався кремлівським ініціативам. Так само, як у Росії не було стратегічного плану по відношенню до Грузії, а було гостре бажання прищемити хвіст Саакашвілі. Їм це вдалося, але яка користь від того, що Саакашвілі втратив владу, якщо Грузія все одно рухається в європейську систему цінностей та НАТО. І те саме з Україною.

На жаль, сенс, завдання та мета російської політики на українському фланзі зводяться до суб’єктивно образливого підходу щодо пана Порошенка. Якщо Порошенко програє, це викличе бурю захоплення у однієї конкретної людини в Кремлі, і він, звичайно, ніколи цього не покаже. Але, думаю, реальні можливості Кремля вплинути на події в Україні сильно скоротилися порівняно з тим, що було п’ять років тому.

У Кремлі Зеленського, звичайно, розглядають як кращий варіант. По-перше, тому що його прізвище не “Порошенко”. Друге міркування, трохи більш раціональне, полягає в тому, що Зеленський – молодий, недосвідчений, і, можливо, його вдасться якимось чином “розвести” або провести Україну шляхом хаотизації, коли не так важливо, які сили діють – важливо, щоб вони дестабілізували ситуацію. Можливо, розраховують розгойдати протест серед українських націоналістів, щоб створити Зеленському труднощі. Завдання в тому, щоб перешкодити Україні рухатися шляхом європеїзації будь-якими способами.

Відносини російського царя з важливими, багатими і впливовими боярами дали тріщину.

Раніше я розповідав про те, як російські холопи масово перестають любити свого царя. Він зробив їх життя дуже важким, за це вони йому мстять на виборах, голосуючи чортзна за кого, аби тільки не за його кандидатів.

В результаті продавщиці і домогосподарки збирають більше голосів, ніж лідери “Єдиної Росії”. Але, як з’ясувалося, це була лише половина історії. Відносини російського царя з важливими, багатими і впливовими боярами теж дали тріщину, пише автор на сайті “Новое время”.

Це, я думаю, навіть цікавіше. У народну революцію там я не дуже вірю, а от в змову еліти – це дуже навіть може бути. Досить згадати Горбачова, Хрущова, Павла I. Та навіть Миколу II змусили відректися від влади його наближені, а зовсім не революційні матроси. Загалом, тут є до чого прагнути.

Тут я хочу зробити одне важливе зауваження. Традиційна російська система відносин – це холопи – бояри – цар. Але іноді, коли цар або божеволіє, або чогось дуже боїться, там з’являється і четвертий елемент – опричники.

Це силовики, не найрозумніші люди з низів, які повністю залежать від царя і на сто відсотків йому віддані. Їх головна і єдина задача – захищати його владу від внутрішніх ворогів. Вони нічого, крім страху, не виробляють. Навіть безпека в суспільстві від них не збільшується. Швидше, навпаки – вони самі дуже небезпечні.

Але при цьому вони дуже ненажерливі і жадібні, тому бідний народ їх не цікавить. Вони хочуть жити дійсно дуже багато – як бояри. Відповідно, саме бояри і є об’єктом їх інтересу. Ці опричники кожен день викривають боярські змови проти царя.

У змовників вони відбирають вілли, яхти, нафтові вишки, алмазні копальні, заводи-пароплави і навіть цілі області з мільйонами холопів. І ось зараз в Росії почався саме цей процес. Володимир Путін, бачачи падіння свого рейтингу серед всіх груп населення, оточив себе безликими силовиками, що незрозуміло звідки узялися.

Для збереження його особистої влади створено ціле нове відомство “Росгвардія”, у якій 300 тисяч багнетів, танки і бойові вертольоти. Крім цього є ФСБ, прокуратура, поліція, армія і казна-що ще.

Всім їм хочеться їсти, і вони почали їсти. І не аби що, а саме бояр. Тут-то і можливий конфлікт. Колишній міністр Олександр Абизов приїхав з Італії (де він уже давно живе) в Росію на день народження свого знайомого. Його прямо в аеропорту заарештували за звинуваченням у крадіжці 4 млрд рублів (це трохи менше 2 млрд грн).

Ця людина – особистий друг величезного числа міністрів, олігархів, чиновників і тому подібної публіки – тих самих бояр. Він – один з них. І нічого незвичайного на своєму колишньому посту не робив. Якщо і крав, то як всі. У політику не ліз, займався своїми справами. Розбагатів і поїхав жити на Захід. Абсолютно стандартний шлях російського боярина.

Але силовики-опричники захотіли його грошей. Абизова звинуватили в зраді Батьківщини, в еміграції на Захід, в створенні змови і Путін дав добро на його знищення.

За словами обізнаних людей, Москва зараз гуде, мов розтривожений вулик. Люди бояться, що Путін дав зелене світло своїм костоломам, і вони будуть саджати всіх підряд. І забирати у шановних бояр все, що тільки захочуть.

За Абизова поручився весь цвіт російської верхівки – колишні віце-прем’єри, голови адміністрації президента, міністри, олігархи і навіть сам Анатолій Чубайс. Вони за день зібрали своєму другові мільярд рублів застави.

Це унікальний випадок, навіть Ходорковського свого часу так не підтримували. Багата і впливова російська еліта показала, що в цьому питанні вона виступає єдиним фронтом. Що силовики перейшли червону лінію, що це вже занадто. Але нічого не допомогло – Абизова відправили під арешт.

Цар сказав своїм боярам: “Я плювати хотів і на вас, і на ваші прохання, і на ваші минулі заслуги”. Путін розірвав негласний контракт з ними. Тепер його єдина опора – це силовики і опричники. Можливо, це занадто гучна заява, але, по-моєму, через справу Абизова бояри стали ворогами Путіна.

Вони зрозуміли, що він дав опричникам волю, що почалися репресії, і що наступним може бути будь-хто з них. До речі, наступний вже є – не минуло й дня, як був заарештований Віктор Ішаєв – колишній Хабаровський губернатор і повпред президента на Далекому Сході. Всього рік тому не можна було й подумати про те, що чиновник такого рангу опиниться за гратами.

По-перше, все це – дуже хороші новини. Початок репресій паралізує керівництво Росії. Через страх вони не зможуть нормально працювати. По-друге, Путін сам собі створює дуже злісну, багату, впливову і розумну опозицію.

Це не Навальний з його школярами і не комуністи з їх бабусями. Безжальні олігархи, продажні чиновники і підступні придворні міністри – це набагато серйозніша публіка. Вони вижили в 1990-х роках і залізли нагору. У них є хватка.

Не зрозумійте мене неправильно – це дуже погані люди. Вони брехливі, злі, жадібні і жорстокі. Але зараз всі ці їх якості будуть спрямовані на боротьбу проти путінських опричників і самого божевільного царя.

Тотальна війна всіх проти всіх в оточенні Путіна – це запорука успіху і процвітання України. В цілому, те, що там зараз відбувається, зовсім непогано. І, звичайно, я повинен сказати кілька слів про варіанти завершення цієї війни.

Перший – перемога бояр. Припустимо, вони здійснять палацовий переворот і скинуть Путіна. В цьому випадку президентом стане Дмитро Медведєв – неформальний лідер боярської коаліції. Найімовірніше, він спробує налагодити відносини з Заходом, виведе війська з Донбасу і відчепиться від України. Щодо Криму – я поки що не знаю, не хочу спекулювати.

Але якщо переможуть опричники, то Росію чекає зовсім темна історія. Причому темна в прямому сенсі, як у Венесуелі, де тижнями немає електрики. Там зараз переміг саме цей варіант.

Президент розбив, пересаджав, повиганяв і повбивав усіх місцевих бояр. Почав з великих князів, а закінчив дяками і прикажчиками. Безумовна перемога за ним! Але, перемігши, він залишився наодинці зі своїми силовиками.

А вони, як я говорив вище, виробляють тільки страх і нічого більше. У середні століття можна було залякати кріпосного, щоб він працював безкоштовно. Навіть Сталіну вдавалося зробити щось подібне.

Але в сучасному світі такий фокус не проходить. Щоб добувати і продавати нафту, потрібні фахівці. А в Венесуелі їх немає. Видобуток нафти впав нижче плінтуса. Щоб обслуговувати і ремонтувати електростанцію, теж потрібні фахівці. Але вони теж втекли. Тому тижнями там немає електрики. І так у всіх сферах життя.

Перемога силовиків-опричників у Росії спричинить за собою такий самий результат – тотальну кризу, колапс і розруху. У цій ситуації до України повернеться не тільки Донбас, а й Крим.

Причому, дивіться: для цього навіть воювати не доведеться. Володимир Путін і його підручні самі зроблять всю необхідну роботу.

Коли ми уявляємо собі образ типового окупанта, на думку зазвичай приходить п’яний Іван, який ховається за спинами жінок та дітей і цілить їм у голови, щоб звинуватити у загибелі мирних жителів Україну.

Однак Росія принесла на Донбас не тільки смерть, зброю та холоднокровних вбивць-алкашів, але й наркотики. І про це всі чомусь мовчать. Завдяки пропагандистам існує міф про те, що у “ДНР” та “ЛНР” викоренили наркоманію як таку.

Мережею досі ширяться відео розстрілів та покарань дилерів чи власників бізнесу з продажу наркотичних речовин бойовиками. Але ж терористи боролися із розповсюджувачами заборонених психоторпів зовсім не для того, щоб дбати про здоров’я людей. Вони вбивали дрібних злочинців, щоб повністю підім’яти під себе цей надприбутковий бізнес.

Насправді ж, починаючи з літа 2014 року на Донбасі з’явилися суто російські наркотики. Зокрема всілякі спайси та суміші для паління із синтетичними речовинами, які викликають більше звикання, ніж марихуана. Звісно, реалізують й героїн та інші препарати, але важкі наркотики у тому вигляді, який ми всі уявляємо, завозять з Росії під кураторством російського МЗС. А спайси – бізнес ФСБшників.

Так звану ширку продають здебільшого бойовикам, які колються безпосередньо на передовій та у місцях дислокації підрозділів ЗС РФ або приватних військових компаній. Спайси ж продають закладками через заборонений у Росії Telegram. Звісно, ніякого відбору клієнтів немає – хоч школярі палитимуть, хоч взагалі дітлахи.

Оскільки так звані МДБшники нерідко набирають агентів з реалізації наркоти під час полювання на порушників комендантської години, дилерами стає молодь – студенти та школярі старшого віку. Якщо людина відмовляється співпрацювати їй погрожують затриманням “за роботу на СБУ”.

Кожному з торговців ставлять обов’язкові норми з продажу, а якщо продати певну кількість пакетиків із сумішшю не виходить, дилер має докласти власні гроші. І доходи від цього бізнесу у “ДНР” та “ЛНР” колосальні – десятки мільйонів рублів на місяць. То ж наркоманів серед підлітків та дорослих на окупованих територіях стає все більше. І це ніяк не зупинити.

Упродовж останніх тижнів велика частина громадських дебатів в Україні відбувається навколо бажаних або небажаних результатів президентських виборів у березні-квітні та їх подальших наслідків. При цьому, першочергова і принципова проблема майбутніх двох турів загальнонаціонального голосування – їх успішне проведення як таких – отримує менше уваги. І це незважаючи на те, що з’явився малоймовірний, але все ж мислимий сценарій, який може порушити політичну й навіть загальну суспільну стабільність в Україні. Про це пише автор на сайті “Апостроф”.

Може трапитися так, що чинний президент Петро Порошенко 31 березня вийде до другого туру в результаті для всіх очевидної маніпуляції голосування. Два явно “технічних” кандидати в президенти були зареєстровані і тепер внесені до довгого списку першого туру виборів: Юрій Тимошенко і Юлія Литвиненко. Ці два політичні діячі не мають чітких публічних профілів, передвиборчих кампаній або політичних партій. Очевидна функція їхніх кандидатур полягає в тому, щоб заплутати своїми іменами виборців і забрати якомога більше голосів у головного конкурента Порошенка – Юлії Тимошенко.

Нещодавні опитування громадської думки свідчать, що Порошенко і Тимошенко мають приблизно рівні шанси на друге місце у першому турі, а відтак, на можливість взяти участь у другому турі 21 квітня. Не дуже ймовірним, але все ж можливим катастрофічним результатом першого туру буде результат, при якому різниця між другим місцем Порошенка і третім місцем Юлії Тимошенко буде приблизно такою ж або навіть меншою, ніж сума голосів, отриманих Юрієм Тимошенком або/та Юлією Литвиненко. Підтримка цих двох кандидатів, виміряна в опитуваннях громадської думки перед виборами настільки незначна, що їх імена часто просто не згадуються. Таким чином буде очевидно, що можливий більш високий відсоток на виборах є результатом цілеспрямованого присвоєння голосів виборців, які сплутали їх імена з ім’ям Юлії Тимошенко.

Це створить небезпечну ситуацію. Мільйони прихильників Юлії Тимошенко можуть відчути себе ошуканими. За такого, поки що неймовірного, але не повністю виключеного сценарію тисячі, якщо не десятки або навіть сотні тисяч розчарованих виборців Тимошенко можуть вийти на вулиці і вимагати скасування маніпулятивного голосування. Якщо влада не зможе або не захоче адекватно відреагувати на такий виклик, радикалізовані демонстранти можуть спробувати саботувати проведення другого туру виборів або навіть почати застосовувати вогнепальну зброю при зіткненнях із поліцією. Зрозуміло, що будь-яка така внутрішня нестабільність буде відповідним чином і сповна використана Росією та її агентами в Україні.

Навіть якщо влада приготується до такого сценарію, і ескалація у квітні може бути відвернена, ця історія, швидше за все, не закінчитися після другого туру. Остаточні результати виборів і майбутнє президентство або Петра Порошенка, або ж Володимира Зеленського постраждають від відсутності повної демократичної легітимності. Президент, обраний в результаті процесу, заплямованим брудними й очевидними всім маніпуляціями, буде постійно стикатися з питаннями щодо моральної обґрунтованості, політичної виправданості та юридичної легальності свого правління.

Українські й іноземні урядові та неурядові організації повинні вже сьогодні обговорити, як вони будуть діяти у разі виникнення такої ситуації 1 квітня 2019 року. Західні посольства повинні заздалегідь розробити стратегії тиску на українську владу для відновлення належного демократичного процесу в Україні у разі результату виборів, отриманого за допомогою демонстративного обману виборців. Наприклад, могла б бути проведена швидка кризова зустріч між представниками уряду, політичних партій, компетентних НПО, Бюро з демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ та зацікавлених західних представників, щоб розглянути різні шляхи виходу з такого можливого глухого кута. Ставки і ризики такого сценарію дуже високі, щоб залишитися до нього непідготовленим.

Сьогодні Вільнюський окружний суд оголосив вирок у справі про події 13 січня 1991 року – тоді Радянська Армія влаштувала справжню війну у литовській столиці.

Суд засудив до 10-річного ув’язнення колишнього міністра оборони СРСР, маршала Радянського Союзу Дмитра Язова. Зрозуміло, 94-річний Язов, який зараз проживає в Москві, може не побоюватися в’язниці і мирно помре у своєму ліжку. Однак сама символіка вироку є дуже важливою, вона демонструє, що жоден злочин Кремля не повинен залишатися непоміченим, що навіть за десятиліття суд у цивілізованій країні може оцінити злодіяння – адже у результаті дій Язова та інших мерзотників не просто було поставлено під загрозу суверенітет Литви. Загинули люди, кров яких залишається на руках одіозного радянського міністра, пише автор на сайті “Еспресо”.

Можуть сказати – так що ж, нам судити Путіна і Шойгу? Звичайно, судити і Путіна, і Шойгу, і інших російських керівників, які брали участь у окупації Криму, війні на Донбасі, допомагали банді Януковича під час подій на Майдані. Можна судити вже сьогодні, можна дочекатися відставок з посад. Найголовніше – ніколи не забувати, нікого не прощати, готуватися до відплати, зробити її одним із важливих завдань державної політики. Ізраїльтяни довгі роки шукали організаторів Голокосту, одного з них, Адольфа Ейхмана, знайшли, викрали, засудили і стратили. Так і повинна поводити себе справжня держава!

Можуть сказати, що у заочному процесі ніякого особливого сенсу немає, що Путіну і Шойгу наплювати. Так я і не буду сперечатися, що російські військові злочинці можуть мирно померти на підмосковних дачах – як і Язов. Але сам процес правосуддя може дозволити залучити до реальної відповідальності їхніх підручних.

Адже у Вільнюсі судять не тільки Язова. Інші фігуранти резонансного процесу – громадяни Росії Юрій Мель і Георгій Іванов. Вони брали участь у подіях січня 1991 року. І вони, швидше за все, сядуть надовго.

Так що ми можемо не просто проводити заочні процеси, але і шукати по світу учасників подій 2013-2014 років. Виманювати їх в Україну – «вигідні» контракти і політичні провокації ніхто не відміняв. Чекати, поки негідники поїдуть до Європи – і домагатися їхньої видачі від урядів західних країн.

Земля повинна горіти під ногами наших ворогів і ніякого терміну давності за злочини проти українського народу бути не повинно.

Люди з нашою кров’ю на руках не повинні спати спокійно.

Сьогодні з других рук вдалося послухати дуже примітну бесіду одного з наших, хто змушений спілкуватися через Мережу з колишніми друзями в РФ. Дружба там давно скінчилася, навіть без формалізації цього факту. Причому, спілкувалися колишні військові, старші офіцери, які вибули «з лав» за віком, задовго до початку бойових дій.

Тепер просто підтримується діалог, і ще тому, що опоненти, при всій своїй імперській упоротости, нюхом чують, що і в країні, і в армії у них настільки все негаразд, що хлопнути може в один момент. Головне, що їх турбує, що цей момент неможливо обчислити логічним, раціональним шляхом. А як відомо, очікування покарання або страти – гірше самого цього заходу. Тому і відбуваються все більш і більш насторожені розмови із серії «чо там у хахлов».

Наскільки можна зрозуміти, три, а тим більше – п’ять років тому саме такої тональності розмов не було. Пацієнти з Московії акуратно і поблажливо щось там розповідали з приводу невідповідності військової могутності. Хоч і не натякали, але з розмов відчувалося, що вони чекають виснаження ресурсів України та фатальної помилки її влади. Тобто, у них була повна упевненість в тому, що питання вже вирішене в принципі, але залишився фактор часу. У них була впевненість, що смертельний удар вже завдано, і тепер просто треба спокійно дочекатися, поки Україна стече кров’ю.

Поворот стався в той момент, коли на Заході було прийнято принципове рішення про постачання летального зброї. Якийсь час там не вірили, що це рішення дійсно перейде в практичну площину, але після «Джавелинов» ця надія рухнула. Виходячи з цієї розмови, особливо чітко зрозуміло, що справа була не тільки й не стільки в «Джавелинах», а в самому принципі, можливості поставок сучасної зброї і техніки.

Що найбільше підкосило російських відставних вояк, так це те, що Джавеліни не просто були поставлені в Україну, але поставлені у вигляді допомоги, тобто безкоштовно. Вони чітко розуміють, що це означає. Ще з часів совка Москва озброювала своїх союзників або у форматі «безповоротного кредиту», або в режимі тієї самої матеріально-технічної допомоги», як і ці Джавеліни, що означає рівень підтримки поставляючої сторони як свого партнера або союзника.

Адже якщо сьогодні допомога пройшла у вигляді декількох десятків одиниць цього озброєння, то завтра вже нічого не перешкодить допомогти сотнями одиниць цього і вже – якогось іншого озброєння. Принципове рішення вже є і воно реалізовано. Прецедент працює. І вони прекрасно розуміють, що це означає, а саме – у гру з «шахтами» і «військторгом» цілком можна грати вдвох, втрьох і навіть у більш широкому форматі.

І що найнеприємніше, Москва грається в підкилимні ігри і щось там ганебно вигадує з поставками, а Штати зробили це відкрито, не приховуючи, що це – допомога. Причому суми, закладені на таку допомогу, з кожним роком стають все більше. У них там хтось порахував, що в цьому році Штати, Канада та інші країни Заходу можуть поставити озброєнь у вигляді допомоги майже на мільярд доларів. Адже Україна ще й закуповує. Причому, заходить зброя і техніка, які Москві гарантовано не продадуть, і чим далі, тим твердіше ці гарантії.

Правда, з цього приводу там ходять легенди про гігантські відкати, які платить Україна американцям за постачання зброї. Цей хід думок цілком зрозумілий, оскільки в пізньому совку, а тим більше в РФ це – поширена практика. Так списуються борги на десятки мільярдів доларів, які виникли у країн за постачання зброї.

Відсоток відкату там варіюється від 10-20% і може досягати 50%. Для бюджету це стає прямим збитком, але для певної касти чиновників це – золоте дно. Досить підняти суми списаних боргів при Путіні, скласти їх разом і обчислити хоча б мінімальну ставку відкату в 10% і можна зрозуміти, про що йде мова.

Але це – їхні проблеми. Нехай вони думають, що ми заносимо Трампу валізи кеша. Якщо їм так подобається – на здоров’я. Але паралельно цій темі, виникає й інша. Вони дійсно дивуються, навіщо Штати так накачують Україну зброєю. З їх слів (це вони самі до такого висновку прийшли), ВСУ – сама боєздатна армія в Європі, і з урахуванням її структури і насиченості новими зразками техніки і озброєння, не аналогічних РФ – така кількість поставляється в Україну зброї вже просто турбує Москву.

Вони дуже здивовані, як в такому важкому становищі Україні вдалося відновити армію і бойову її частину перевести на контракт. Вони спілкуються зі своїми колегами, що діють на Донбасі і ті вже виють. Кажуть, що війна змінюється на очах. Їх перестають засипати мінами, а замість цього, все частіше прилітають керовані ракети. Колеги просто відверто сумують і вже вважають, що через кілька місяців їм просто не дадуть підняти голову і треба буде або йти або починати велику війну.

Але пенсіонери з великим жалем кажуть, що час для цього вже втрачено. Кордон був пройдений в 17 році і тепер це виглядає поганою ідеєю.

Причому, там реально розуміють, що Україна вже стиснула броньований кулак і прямо на очах з цього кулака починає виростати ракетну булаву. Вони вважають, що в цих умовах просто не як реалізувати перевагу у флоті, а завтра зникне і перевага в авіації. Залишиться тільки ЯО, яке ніхто не дасть застосувати.

Найбільше їх турбує те, що будівництво ЗСУ триває, а темпи нарощуються. Вони вважають, що для ефективної відсічі їх військам вже є все необхідне, а нарощування боєздатності вже набуває дещо інші форми, які їх вперше почали лякати.

І ось – резюме. Тепер вони покладають надію тільки на те, що Пороха змінить хтось, хто підпише капітуляцію, оскільки інші варіанти вже не проглядаються.

Тому, підходячи до виборчої дільниці, подумайте про ці розмови. Автор при них не був, а лише почув їх переказ, але й цього достатньо, щоб зробити правильні висновки.

В аеропорту Каракаса приземлилися два літаки приблизно зі ста російськими військовослужбовцями – пасажирський Іл-62 і військово-транспортний Ан-124.

Після повідомлення провідних інформаційних агенцій Кремль підтвердив факт цього зловісного десанту, однак зазначив, що російські військові прибули “для участі у двосторонніх консультаціях”. Але мало хто сумнівається, що справжня мета візитерів – участь у порятунку режиму одного з найогидніших диктаторів сучасного світу Ніколаса Мадуро. Мадуро руйнує Венесуелу у буквальному сенсі слова, за відставку цього некомпетентного божевільного виступає 89 відсотків його нещасних співвітчизників. Але саме ця загальна ненависть до Мадуро змушує Путіна підтримувати його так, як колись Януковича або Асада. Той, кого ненавидить власний народ – завжди раб Москви, пише автор на сайті “Еспресо”.

При цьому цікаво те, що у Каракасі прибуття російських військових літаків не можна приховати від громадськості. А у Києві 2013 року? Чи знаємо ми напевно, скільки російських військових, чекістів і диверсантів прибуло в Україну для того, щоб рятувати режим Януковича? І аеродроми їм були не потрібні. Горе України в тому, що, на відміну від Венесуели вона не відокремлена від Росії океаном. Для знищення нашої країни можна скористатися електричкою. А можна взагалі не посилати десант, а використовувати телебачення, дурість і жадібність політиків і олігархів, недалекоглядність населення.

Коли Путін посилає своїх солдатів до Каракасу, він демонструє, що для порятунку своїх союзників, для відстоювання своїх інтересів Кремль не зупиняється ні перед чим. І про це повинен пам’ятати кожен, хто ще сумнівається в російській участі в Майдані і в залученості Кремля в актуальний виборчий процес в нашій країні.

Як вважають багато російських та іноземних ЗМІ, одним із варіантів збереження Путіна при владі після 2024 року, коли закінчується його останній президентський термін, може бути об’єднання Росії з Білоруссю – створення нової країни, в якій нинішній глава РФ знову зможе стати президентом. Пише автор на сайті “Апостроф”.

Про сценарій об’єднання з Білоруссю з метою залишити Путіна при владі до сьогоднішнього дня не говорив тільки ледачий. Я про цей сценарій писав ще років зо три тому. З точки зору тактики утримання влади Путіним і його ОЗУ – це досить робочий варіант. Тоді повністю, як вони думають, зникає проблема не тільки 2024 року, а й потенційно дострокової ротації в зв’язку з якимись подіями задовго до 2024 року.

Цілком очевидно, що у Путіна є проблема його легітимності згідно з російською Конституцією, яка виникла у вересні 2011 року, коли він разом з Медведєвим оголосив про де-факто державний переворот – своє повернення в крісло президента. В очах людей, які розбираються в цих питаннях, у Путіна просто немає легітимності. А якщо говорити про широкі народні маси, то легітимність Путіна хитається з моменту Чемпіонату світу з футболу минулого літа, коли він, порушивши всі свої обіцянки, оголосив про підвищення пенсійного віку. Цю пенсійну аферу, як я це називаю, проштовхнули вантузом у горлянку кожному, незважаючи на те, що її всі сприйняли в багнети. Рейтинг довіри до Путіна впав навіть серед тих, хто продовжував вірити, дивлячись телевізор.

На 2019 рік реальні доходи населення падають шостий рік поспіль. Протягом 11 років у Росії не було ніякого економічного зростання – тобто середній показник становить 0%. Тільки офіційно близько 13% населення Росії живе за межею бідності. Насправді, я думаю, таких людей близько 25%. А взагалі, приблизно 50% населення Росії ми можемо класифікувати як бідних.

Але Путін відмовляється говорити про економіку і економічне зростання, без якого неможливе поліпшення добробуту людей. Він продовжує вводити нові податки і побори. Ніяких економічних і політичних реформ не передбачається. Вони приймають все більш і більш божевільні закони, що порушують Конституцію.

На цьому тлі не просто рейтинг Путіна падає, а й питання про його легітимність починає ставати на повний зріст серед широких народних мас. Що зробив Путін минулого разу, коли такі питання почали задавати люди? А вони їх повсюдно почали задавати в 2011-2012 році, коли був оголошений де-факто державний переворот, коли в грудні 2011 року вибори в Держдуму були повністю сфальсифіковані, і люди вийшли на вулиці. Але протести, як ми пам’ятаємо, закінчилися, на жаль, силовим придушенням.

Рейтинг Путіна впав у 2013 році і продовжував падати разом із динамікою зростання ВВП. Було абсолютно очевидно, що “путіноміка” тріщить по швах. У цих умовах Путін почав агресію проти України: він схопив шахівницю, змів із неї всі фігури і вдарив Україну і весь світ по голові цієї дошкою. І далі почав неймовірну пропаганду, в якій постав як збирач земель “русских”. Пропаганда про “русский мир” зіграла свою роль, і рейтинг Путіна досяг рекордно високих значень.

Ми можемо з дуже високим ступенем ймовірності припускати, що спосіб підняття рейтингу Путіна, нова спроба заткнути питання про його легітимність – це зробити щось, що вдарить новим сплеском адреналіну в мозок обдуреного населення, щоб знову назвати Путіна збирачем земель “русских”. Як можна продовжити збирати землі “русские”? Шляхом аншлюсу Білорусі. А далі ми тільки згадуємо, як Путін вирвав владу з рук Медведєва. Але Лукашенко – не ведмідь, це той ще фрукт. Тому я далеко не впевнений, що Путіну і його ОЗУ легко буде реалізувати свій план: все-таки до 2019 року білоруський народ і особливо те, що можна назвати білоруської елітою, звикли до того, що у них як-не-як – власна країна.

В російському Ростові-на-Дону українського політв’язня Павла Гриба засуджено до 6 років позбавлення волі за сприяння терористичній діяльності. Здійснивши незаконну розправу над Грибом, Кремль вкотре затвердив своє право сили. Цим злочинним вироком Росія показала, що може абсолютно безкарно діяти на території Білорусі. Для громадян України – це черговий сигнал, що на даний час не варто їздити до Росії, Білорусі та інших країн-членів Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ).

Я не думаю, що ми можемо цю ситуацію якось окремо аналізувати, у відриві від інших українських заручників, які знаходяться у російських в’язницях. Ситуація з Грибом є для Кремля важливою з кількох причин, пише автор на сайті “Апостроф”.

Перше – продемонструвати, що російські спецслужби можуть абсолютно безкарно і безпроблемно діяти на території сусідньої Білорусі. Це своєрідне попередження і Україні, і безпосередньо Лукашенку. Навіть питання не в тому, чи брали участь білоруси у операції з затримання Гриба. Головне – це продемонструвати, що на території Республіки Білорусь діє така ж атмосфера безпеки для українських громадян, як і в самій Російській Федерації. Це тим більш важливо з огляду на те, що Білорусь нещодавно скасувала візовий режим для країн-членів Євросоюзу, а у самій Україні є ілюзія, що в Білорусі інакша ситуація для українських громадян, ніж в Росії. Затримання Гриба на білоруській території фактично спростовує всі ці ілюзії.

Друге – Кремль демонструє, що російські спецслужби пильно стежать за так званою терористичною небезпекою, навіть якщо вона не стосується території самої Росії, навіть якщо людина, яка вважається росіянами терористом, не перетнула державний кордон РФ.

Хочу наголосити, що Гриб є частиною великої картини, яку пишуть олією у Москві для того, щоб довести терористичні зазіхання українських громадян, української держави. Справа Гриба – це окремий мазок фарби у цій великій картині. Додайте сюди справи Сєнцова, Кольченка, Балуха, українських моряків. Усі вони об’єднуються в один простий доказ Кремля – “Ми можемо робити все, що хочемо, причому не тільки на території Росії, але й на території Білорусі, у нейтральних водах Чорного моря тощо”. Це щоденне затвердження права сили.

Я останні 5 років взагалі кажу, що громадянам України не варто відвідувати Росію і країни Євразійської економічної спільноти, принаймні країни ОДКБ, де діє угода про спільний обмін інформацією і взаємодію між Росією та іншими колишніми радянськими республіками. Для мене це є абсолютно очевидним. Але для багатьох наших співвітчизників ніколи не буде очевидним, що вони грають з Москвою у своєрідну російську рулетку.

Що стосується безпеки європейських громадян у тій же Білорусі – це залежить від того, наскільки європейці себе ототожнюють з українцями. Наскільки громадяни країн Євросоюзу почувають себе безпечно в авторитарних країнах – від Венесуели до, скажімо, Туркменістану – це велике питання. Мені здається, що людина, яка виросла у вільному світі, не дуже усвідомлює, що в авторитарних країнах можливості правоохоронних структур і спецслужб є набагато більш серйозними, ніж у її власній країні. Найкращий приклад, це історія з американським туристом, який поїхав до Північної Кореї, і зірвав там плакат з зображенням Кім Чен Ина чи щось подібне – це закінчилося його смертю (американський студент Отто Уормбір помер після засудження в КНДР за спробу викрасти агітаційний плакат – ред.). Але мені здається, що обидві сторони в цій трагедії не зрозуміли одна одну, тому що для американського туриста якийсь там плакат на стінці був лише плакатом, бо він виріс в країні, де це взагалі не має ніякого значення, а північні корейці, вирощені в умовах диктатури, могли щиро вважати, що він свідомо приїхав до їхньої країни, щоб завдати їм образи. Та й ми з вами самі живемо в країні, де ще кільканадцять років тому була така ж ситуація – щоб не дай Бог якась образлива фотографія не наклалася на фотографію вождя на іншій сторінці цієї ж газети. І зараз росіяни потихесеньку переміщуються у такий самий цирк.

Три роки тому, після українсько-американської епопеї зі звільненням Шокіна і відразу після призначення Юрія Луценка генпрокурором, один високопосадовець уряду США розповів авторові цих рядків у неформальній обстановці, які надії вони пов’язують із новим керівником ГПУ.

Від цього ж американського співрозмовника довелося чути, як у Вашингтоні спершу були не в захваті від ідеї призначити на цю посаду політика, та ще й близького до президента, але Порошенко у розмові з віце-президентом Байденом зумів навести такі аргументи, що зрештою останній визнав кандидатуру Луценка цілком прийнятною, пише авторка на сайті “Європейська правда”.

Давав підстави для позитивних відгуків і сам Юрій Віталійович: на початку він приємно дивував американських партнерів розповідями про своє бачення масштабного реформування Генпрокуратури.

Це тривало недовго. З часом горизонти цього реформування – з точки зору американської сторони – все звужувались і звужувались, а зрештою у США взагалі розчарувалися в реформаторських талантах нового генпрокурора. Поза тим, певна частка відповідальності за його призначення лежить на тих американських посадовцях, які після звільнення Шокіна дали Луценку зелене світло, та й загалом здійснювали дуже персоналізовану політику щодо України.

Але тепер – після інтерв’ю генпрокурора The Hill зі звинуваченнями на адресу посла Сполучених Штатів – навряд чи хтось з американських партнерів зважиться згадати про надії, які вони пов’язували з роботою Луценка на цій посаді (хоча частина з тих, хто свого часу підтримав його кандидатуру, досі працюють в уряді США).

Від цієї середи у Вашингтоні багато що сприймається інакше.

Але навіщо?!

Це – перше і головне питання, яке постало після резонансних звинувачень Луценка на адресу посла Йованович. З якою метою?

Київ хотів домогтися того, щоб через подібні звинувачення Вашингтон відкликав посла? Але ж це дещо наївно і беззмістовно.

Наївно, бо візит заступника держсекретаря США Хейла і його заява на підтримку Йованович після її критичної промови 5 березня чітко продемонстрував: Держдепартамент буде на боці свого посла, щоб там не було. І ця позиція тим паче не зміниться, оскільки українським напрямком там наразі опікується Джордж Кент, донедавна заступник глави місії в Україні (тобто заступник Йованович), який детально орієнтується в українській ситуації. Інший топ-дипломат Філіп Рікер, який тільки почав виконання обов’язків заступника держсекретаря з питань Європи та Євразії (йому доручили цей фронт роботи після відставки Весса Мітчелла), теж потребуватиме порад Кента та Йованович, щоб розібратись у ситуації в Україні.

А беззмістовною ця атака є зважаючи на те, що посол США вже пробула левову частку свого терміну в Україні і влітку за планом все одно мала би закінчити свою місію.

От тільки інші варіанти – ще абсурдніші.

Можливо, генпрокурор Луценко хотів відстояти честь українського керівництва у питанні боротьби з корупцією і відповісти через американське медіа на нещодавню жорстку промову Йованович? Адже це було сприйнято багатьма в Україні не просто як ляпас кандидату Порошенку за три тижні до виборів, але і як явне порушення Штатами (на відміну від ЄС) своєрідного неформального пакту: Захід відкрито не критикує Порошенка під час виборчої кампанії.

Але ж така “відповідь” точно не потрібна кандидату в президенти Порошенку, який всіляко демонструє у своїй виборчій кампанії, що він розбудував відмінні персональні контакти із західними партнерами і завдяки цьому заручився міжнародною підтримкою України. Публічне протистояння з послом США підриває подібні меседжі і б’є по президенту безпосередньо!

Чи, можливо, у Луценка були свої, не пов’язані з президентом причини зробити подібні заяви? Може, він прагнув вирішити якісь особисті питання?

Але сенсу в цьому немає: якими б не були мотиви, подібні звинувачення здатні лише ускладнити ситуацію для генпрокурора і аж ніяк не сприяти вирішенню жодних проблемних питань.

Та хоча про справжні мотиви керівника ГПУ лишається тільки здогадуватися, є кілька речей, про які можна говорити з абсолютною певністю.

Коли генпрокурор коментує на міжнародних майданчиках зовнішню політику, це виглядає як мінімум дивно.

А коли він звинувачує у чомусь американського посла – це як мінімум недалекоглядно. Особливо на тлі того, скільки зусиль було докладено Києвом для наведення мостів з адміністрацією Трампа і збереження Штатів у ролі важливого політичного союзника Києва.

Тактика, обрана окремими представниками української влади, є контрпродуктивною, шкідливою для нашої держави.

І так само контрпродуктивною для України є стратегія, яка ділить Америку на “хорошу” (тобто Конгрес чи Білий дім) і “не дуже” (тобто американське посольство чи Державний департамент).

Адже, будемо відвертими, в чинному уряді США – крім обмеженого кола осіб у Державному департаменті – Україна наразі мало кому справді цікава і потрібна.

Обравши нинішню тактику “війни з Держдепом”, Київ б’є саме по тих, хто зберігає нас у американському порядку денному та найбільше налаштований допомагати нашій державі.

Міністр закордонних справ Угорщини Петер Сійярто повідомив про досягнення домовленості з “Газпромом” про те, що російський монополіст буде забезпечувати постачання газу до Угорщини незалежно від того, чи буде укладено транзитну угоду між Росією і Україною.

Цю заяву Сійярто зробив відразу ж після переговорів з головою правління “Газпрому” Олексієм Міллером. Але стосується вона у першу чергу зовсім не Угорщини, пише автор на сайті “Еспресо”.

Вона стосується України.

Транзитна угода між Україною і «Газпромом» закінчує діяти 31 грудня 2019 року. Головною ідеєю Кремля – ​​власне, саме таке завдання поставив Володимир Путін перед “Газпромом” – була повна відмова від українського транзиту до цього моменту. Так, щоб якщо Росія і транспортувала газ через українську ГТС, це було б проявом її доброї волі, а зовсім не необхідністю.

Однак для цього необхідно було добудувати ще два альтернативних маршруту – навздогін до вже існуючих. Це “Північний потік-2” і “Турецький потік”. Обидва проекти у стадії будівництва, але остаточна доля кожного і – найважливіше – обсягів газу, які вдасться через них прокачати – ще не є вирішеною. Про що можна говорити з повною впевненістю – так це про те, що на 31 грудня 2019 року жодного “Турецького потоку” та “Північного потоку-2” ще не буде.

Тоді на чому базуються гарантії, які Росія дає Угорщині? А на тому, що в разі, якщо не вдасться укласти транзитну угоду між Росією і Україною і «Газпром» зупинить поставки газу через українську ГТС, Угорщина зможе отримувати частину газу через Австрію. А Австрія, у свою чергу, буде отримувати цей газ через вже існуючу гілку “Північного потоку», яка йде до Німеччини.

Домовленості Міллера і Сійярто поки що носять виключно політичний характер, тому що пропускна здатність “Північного потоку” не дозволяє повністю задовольнити потреби європейських країн у російському газі. Власне, тому і будується “Північний потік-2”. Простіше кажучи, якщо буде дуже холодно, газу у “Північному потоці” може не вистачити не тільки на потреби Угорщини, але й на потреби Австрії. І обидві країни замерзнуть. Це те, про що Петер Сійярто своїм співвітчизникам не розповідає.

Однак він підсилює позиції “Газпрому” на переговорах з “Нафтогазом”. Тепер російські газовики будуть говорити своїм українським співрозмовникам, що можуть легко обійтися без них в будь-якому випадку, що домовляться з кожною країною Європи окремо. І хоча арифметика цих домовленостей буде банально не сходитися, “Газпром” на цій підставі буде вимагати тимчасового контракту і зниження ціни.

А українська відмова, зрозуміло, дозволить виставити Україну перед європейцями як незговірливого і ненадійного партнера і посилить позиції прихильників будівництва “Північного потоку-2” і “Турецького потоку”. Не дуже складна схема, саме в дусі “Газпрому”. І зрозуміло, що в цю схему намагаються вмонтувати саме тих європейських чиновників, з якими не дуже складно домовитися і які готові грати з Москвою у одній антиукраїнської команді.

Коли я читаю подібну реакцію на ті чи інші соціологічні опитування або політичні прогнози, мене завжди бере злість.

Коли у 1940-і мої бабусі та дідусі емігрували з України, вони тікали від розстрілів, чи у кращому випадку – заслання в Сибір. Цьому передувала тривала боротьба за українську самостійну соборну державу проти найстрашніших імперій ХХ століття. Боротьба, в якій загинули сотні тисяч чудових людей.

Можливість народитися в державі Україна, вирости тут, боротися за її свободу з підтримкою усієї міжнародної спільноти — це все було мріями наших предків. Мільйони українців все життя працювали, боролися й вмирали за те, щоб це стало можливим. І ми все одно знаходимо в собі причини бути песимістами, опускати руки та скиглити. У кожного є право на вільне пересування і право на еміграцію в тому числі. Проблема в тому, що забагато українців ментально тікають з країни, фізично залишаючись тут і не борючись за свої мрії.

Українці, які не довіряють одне одному, вірять у месій, живуть горизонтом планування в декілька місяців, постійно сваряться щодо того «хто?», а не «для чого?» чи «як?», чекають швидких глобальних змін, мріють про краще життя за кордоном — ідеальні українці для Кремля. Таку Україну значно легше підкорити. Такі українці не будуть ефективно боротися зі злом, відстоювати свою свободу, боротись за амбітні проекти й ставати дійсно незалежними. Таким українцям легко буде нав’язати, що їхнє майбутнє завжди залежить від когось іншого, а не від них самих. Їх легко змусити вагатись у будь-яких довгострокових планах чи великих мріях у власній країні. Їх легко змусити постійно чекати, марнувати час.

Країна, в якій все залежить від однієї особи/посади, може бути лише країною рабів. Країна вільних людей, які будують ефективні інституції, вміють довіряти одне одному та об’єднуватись, дотримуються правил та воюють за справедливість — не може бути зруйнована навіть найпесимістичнішими результатами будь-яких голосувань.

Коли ми перестаємо сумніватись в самих собі — у нас виходить робити великі зміни. Будь ласка, не живіть так, наче політики вирішують усе — бо це ілюзія. Але пам’ятайте: політики в державах з населенням, а не громадянами — вирішують дуже багато.

Обов’язково виважено приймайте рішення за кого проголосуєте 31 березня, працюйте зі своїм оточенням, переконуйте своїх друзів та родичів, пам’ятайте ціну, яку ми платимо щодня, щоби мати справжнє право вибору.

Поводьтесь так, ніби саме на вас лежить максимально велика частка відповідальності за майбутнє України. Бо будувати кращу країну — це щоденна праця, а не сезонна історія з прив’язкою до політичних циклів.

Заява Луценка про американців, які виявляється вказують йому, кого не садити (напевно тому досі на волі Семочко, Гладковський і керівництво Херсонської області).

Демонстративне призначення у Верховний Суд всіх зашкварнних корупціонерів разом з баном для пристойного судді Рішення Конституційного Суду, яким відкочується реформа по боротьбі з корупцією і плюється в обличчя кредиторам, оголошуючи амністію корупціонерам.

Що це? Причому прямо перед виборами. У найбільш, здавалося б, не підходящий момент. Багато думаю, що це дурість, жадібність, божевілля. Та багато чого можна приписати.

Насправді це все схоже на підліткові комплекси. Коли забитий підліток отримує шанс показати язик вчителям, при переході в іншу школу. Коли ось зараз вже влади у них немає, а в майбутньому невідомо що ще чекає. І він починає розбивати вікна. Бити молодших. Напиватися перед школою. І мстить і мстить за те, що змушений був довгий час слідувати правилам. Що його змушували вчитися. Що не давали палити за школою. Заважали прогулювати. Загалом, знущалися як могли.

І ось тепер вони зловили момент. Раніше не могли, тому що Україна повністю залежна від підтримки кредиторів. І важко утримувати владу, коли в країні дефолт. А значить змушені були слухатися. Проводити реформи. Саботувати, але рухали вперед. А зараз вибори. І з однієї сторони, якщо вони програють – то хоч трава не рости. Яка їм різниця, тоді, буде дефолт чи не буде. А якщо виграють, то «можна почати з чистого аркуша». І тепер торгуватися і з приводу кроків у боротьбі з корупцією. Виторговувати кредити за менші поступки. Відкидати стару шкіру, як то продавати за кредит чергового генерального прокурора, який втратив довіру.

І втратив береги.

З іншого боку, вони впевнені, що вибору у заходу все одно немає. Як той самий підліток, який знає, що батьки його все одно не кинуть. І ось зараз, коли альтернативні кандидати виглядають ще гірше, вони дозволяють собі куражиться. Куди ж подеваться Захід, все одно підтримають їх. Можна і в чай плювати, і послів звинувачувати. Все можна. Тим більше, вони свято вірять, що Захід буде підтримувати Україну в будь-якому випадку. Адже у них теж геополітика головного мозку.

Логічно? Більш ніж. Особливо якщо ви підліток, у вас гормони і комплекси. І ви хочете довести всім навколо, що ви альфа-самець. Якщо ви вважаєте, що вас несправедливо принижено, а тепер ви мститеся. І гордо потім розповідаєте дівчаткам, як ви «опустили» цих старперів. Цих західних нудних бюрократів. Цих буржуїв. І тут згадується молодість, комсомольська, і всі уроки історії КПРС, які вони вивчили. І полум’яні промови, які штовхали всі ці Луценки у своїй юній боротьбі за щастя пролетаріату і протистоянні імперіалістам.

Біда в тому, що ми говоримо про керівництво країни, а не про підлітків, які хочуть щось довести всім навколо. Якщо ми говоримо про керівництво країни, яка зробила вибір на користь європейських цінностей, то це не тільки недоречно, але й нікчемно. Адже саме так і дивляться на такого підлітка.

З жалістю. І надією, що коли-то він подорослішає і порозумнішає.

Чи можна уявити собі ситуацію, коли злодії, які тільки що вдало обчистили квартиру, подають до суду на її господарів і вимагають компенсації за свою непосильну працю?

Російське керівництво продемонструвало, що йому під силу і такі висоти божевілля.

Коли голова Державної думи Росії В’ячеслав Володін заявив, що це не Росія анексувала Крим 2014 року, а Україна 1991 року, це ще можна було сприймати як фігуральний вислів. Російські чиновники, як відомо, роблять все можливе, щоб сподобатися Путіну. А для Путіна окупація Криму – улюблена тема, російський президент дійсно в захваті від свого злочину і хоче бачити якомога більше співучасників. Коли окупували Крим, Володін був всього лише клерком у адміністрації президента, Державною думою керував інший чиновник. Зрозуміло, що спікеру тепер потрібно надолужити згаяне, пише автор на сайті “Еспресо”.

Однак однією комічною фразою Володіна справа не обмежилася. У нижній палаті російського парламенту створили робочу групу – так-так – для оцінки “збитку” від “анексії” Крима Україною. І очолив цю робочу групу перший віце-спікер Держдуми, перший заступник голови ЦК КПРФ Іван Мельников. Тобто представник тієї самої партії, яка вважає себе правонаступницею КПРС. І бере на себе відповідальність за геноцид в Криму, за “червоний терор” 20-х років, виселення корінних народів у 40-х роках, розорення півострова і знущання над його мешканцями.

Підраховувати український “збиток” буде коаліція вбивць і грабіжників! Більш гармонійної спільноти для того, щоб продемонструвати всьому світу, який набрід править сучасною Росією, і не знайдеш. Але, втім, навряд чи депутатів Держдуми зацікавлять такі оцінки. Адже робоча група зможе імітувати діяльність, ініціювати прийняття рішень, знаходити пропагандистів своїх божевільних ідей на Заході. А на все це будуть потрібні гроші, ті самі бюджетні гроші, заради яких весь цей набрід і старається.

Так що справа навіть не в тому, що вони щиро вважають, що можна пограбувати пограбованого. Справа в тому, що Володін з компанією хочуть під сурдинку пограбувати своїх “любих росіян”.

Найгучнішою новиною останніх днів стала раптова відставка першого і єдиного президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва.

Створеною ним же країною він керував майже 30 років, поставив її на ноги і позначив на політичній карті світу.

Були, звісно, всілякі непорозуміння, на кшталт спроб загнобити фільм “Борат” американського коміка Саші Барона Коена за “неправильне” зображення Казахстану і його жителів. Але, загалом, ця країна здобула репутацію спокійної, мирної, стабільної і економічно успішної. Не Катар, не Кувейт і не Емірати, але і не Узбекистан чи Афганістан. Нормальна азіатська автократія без насильства і всяких непотрібних надмірностей, пише автор на сайті “Новое время”.

Ніякої демократії в Казахстані, звичайно, не було. Чесних і вільних виборів ніколи там не проводили. А реальна опозиція була знищена або викинута з країни. Підлеглі Назарбаєва без кінця змагалися в підлабузництві і лизоблюдстві.

Його обсипали титулами і почесними званнями. Таким головним титулом став “Єлбаси” – це казахський аналог “національного лідера”. Назарбаєв цілком офіційно зараз називається “єлбаси”, чим, як я зрозумів, пишається. До слова, у своїй прощальній промові він спеціально згадав цю обставину.

Для нас із вами це, можливо, здається диким, але для Казахстану це дуже важливо. У таких країнах всякі неформальні титули і звання часто набагато важливіші від конституційних. Оголосивши про свою відставку, Назарбаєв, звісно ж, нікуди не пішов. Він просто змінив свою форму для виконання найголовнішої своєї функції – продовження роду. У політичному, звичайно, сенсі.

Тут треба пояснити. Найголовніша проблема авторитарних режимів – це транзит влади. Навіть найпотужніший і непереможний диктатор, зважаючи на природні причини, не вічний. Він завжди хоче, щоб його наближені, сім’я, клан, кореші, соратники (як завгодно можна назвати) не були знищені, щоб вони зберегли владу і власність.

Він боїться, що нові начальники пустять їх на ковбасу. А його самого в історію запишуть злісним і жадібним тираном, а зовсім не великим реформатором і рятівником батьківщини. Але щоб все пройшло добре, потрібно десь взяти тямущого наступника. А де ж його взяти, коли всі більш-менш розумні, ділові та самостійні або в тюрмах сидять, або за кордоном давно? А навколо кишать найнудніші і найнікчемніші з-поміж людей лакеї і підлабузники?

Одні диктатори помирають і взагалі ніяк не вирішують цю проблему, інші заздалегідь призначають собі наступника, але його потім зазвичай зжирають спритніші і підліші конкуренти. Назарбаєв вирішив не ризикувати. Він вибрав складну і досить небезпечну роботу і почав вирощувати спадкоємця за життя. Щоб продовжити свій диктаторський рід ще до фізичної смерті.

План такий: Назарбаєв формально йде з поста президента і призначає на своє місце главу Сенату на прізвище Токаєв. Це кадровий дипломат, який майже всю свою кар’єру провів за кордоном. А в Астані, в Казахстані у нього немає ніяких особливих кланових зв’язків. Це вірна особисто Назарбаєву людина, на кшталт Медведєва у Путіна. Один мінус – він не з сім’ї президента.

Тому на вибори 2020 року від влади піде інша людина, справжній наступник і племінник Назарбаєва – Самат Абіш. Цей Абіш працює зараз заступником начальника місцевого КДБ.

А щоб не було жодних сюрпризів, Назарбаєв до кінця своїх днів буде головою Ради безпеки Казахстану – там він триматиме силовиків у своєму підпорядкуванні.

Якщо новий президент буде поводитись тупо або занадто самостійно – Назарбаєв його прибере. Якщо ж хтось без дозволу спробує скинути нового президента, то на них чекатиме та сама доля.

Назарбаєв буде і в центрі силових органів, і в центрі політичного впливу. Він збереже контроль над головною парламентською партією “Нур Отан”, яка з 2020 року формуватиме уряд. Загалом, нікуди він не йде.

Мрія у екс-президента така: за ті роки, які йому відвела природа, він повинен переконатися, що його наступник адекватно розуміє цілі і завдання, вміє керувати країною, а також наростив достатній політичний капітал, щоб після смерті самого Назарбаєва його тут же не скинули.

План зрозумілий, але є проблема. Назарбаєв неминуче буде слабшати, а його наступник – ставати сильнішими. У якийсь момент йому може здатися надмірною опіка діда, він його спробує відправити на пенсію.

Теоретично, саме тоді відбудеться розкол місцевої еліти на нову і стару. Між ними навіть може початися протистояння. Якщо так і станеться, то у демократичних сил Казахстану саме в цей момент буде шанс скинути авторитарний режим і побудувати у себе в країні нормальну демократію без жодних там “єлбаси”, наступників з КДБ і подібної нісенітниці.

Це, мабуть, буде ідеальний для Казахстану варіант. Втім, не можна забувати, що в сусідній Росії Володимир Путін дуже уважно спостерігає за подіями в Казахстані. І якщо раптом там станеться щось подібне до Майдану, то він запросто може скористатися ситуацією за кримським сценарієм.

Річ у тому, що у путінського режиму справи йдуть просто жахливо: Росія в кризі, санкції не дають жити, еліта налякана, народ зубожіє. І головне – рейтинги влади каменем летять вниз. У Москві всі пам’ятають, що в такій же ситуації в 2014 році анексія Криму сильно підвищила популярність Путіна.

Якщо в Казахстані почнеться якийсь серйозний конфлікт між елітами або народ вийде на вулиці, у Кремля з’явиться дика спокуса втрутитися і знову зайнятися своєю улюбленою справою – “збиранням земель”. Для Казахстану це могло б закінчитися дуже сумно.

Я думаю, що Назарбаєв це прекрасно розуміє. Почасти саме тому операція зі зміни влади готувалася в таємниці від Росії і почалася ще за його життя. Він просто намагається зберегти головне досягнення всієї своєї кар’єри – цілу незалежну країну, яка створена саме його зусиллями.

І, найімовірніше, він усім своїм єством зараз відчуває жадібні погляди з Москви. Путін і його міньйони чекають найменшої помилки з боку Назарбаєва, щоб вчепитися кігтями й іклами в його країну і напитися свіжої крові. Тільки вона зараз може продовжити їх власне існування ще на кілька років.

Тут одні генії математики запропонували спробувати в Україні надрукувати грошей. Щоб вирішити проблему з освітою.

Загалом, якщо не вистачає на зарплату в 4 тисячі доларів вчителям і на іншу «інфраструктуру», то треба просто надрукувати. І нічого страшного не буде. Буде багато шкіл, щасливих вчителів і задоволених діточок. І аргумент прекрасний – американці ж друкували в 1932-му і вийшло, чому б Україні не спробувати.

Хороша ідея. Правда, треба починати з головного. Треба якимось чином придумати, як Україні друкувати відразу долари. І тоді все вийде.

Навіщо відсилати всіх до досвіду США та їх емісії, якщо у нас завжди є більш звичний досвід. Український. Коли друкували. І коли бачили результат.

Спочатку друкували в 90-х. Ще коли була не гривня, а якийсь сурогат, купоно-карбованець. Цифри гіперінфляції того часу краще не згадувати, чи не так?

Більш того, якщо експерти, що пропонують друкувати, не пам’ятають 90-х – адже тоді їх або ще не було, або вони ходили в дитсадок – то можна згадати 2014 рік. Це останній рік, коли НБУ в Україні друкував гроші. Янукович втік, була величезна діра в бюджеті і заповнювалася вона зокрема за допомогою Нацбанку. Всі пам’ятають динаміку курсу і рівень інфляції 2014-2015 років. Інфляція досі ще рухається за інерцією, хоч і сповільнюється.

Можна було б відмахнутися від цієї ідеї, як від чергового божевілля українських популістів. Але біда в тому, що це частина набагато більшої історії. І навіть не дивлячись на яскраві приклади Венесуели, захоплення лівими ідеями зараз дуже популярне, зокрема у США. Це результат кризи 2008 року і зростання нерівності в західному світі. І вирішення для цієї проблеми ще не знайдено. На цьому тлі ми і бачимо перемогу Трампа і популярність соціалістів у США, Brexit, жовті жилети і перемогу диких популістів в Італії.

І це небезпечно. І проявом цієї нової хвилі лівих, яких активно підтримує Голлівуд, є одна молода сенаторка, яка як раз і пропагує новий вид монетарної політики. Александра Окасіо-Кортес, яка ще рік тому працювала барменом, тепер просуває ідеї соціалізму в американській палаті представників.

Так от, це її ідея. Одна з її божевільних ідей. Але навіть у США це не виглядає так божевільно, як озвучується в Україні. У США це звучить так: ФРС друкує гроші, а інфляції все одно немає. Тому чому б не зобов’язувати центральний банк займатися освітою – нехай друкує гроші, будує на них школи, навчає дітей.

Так от, навіть у США це звучить як божевілля. Але в США дійсно йде активна емісія досить давно і у них дійсно низька інфляція, навіть незважаючи на це.

Більш того, теоретично, з огляду на високий рівень боргу, для США може було б корисно отримати високу інфляцію, тому як це швидко б опустило рівень боргу. Теоретично. Принаймні про це можуть сперечатися економісти. І шукати відповіді на запитання, чи корисна помірно висока інфляція для економіки США протягом певного періоду.

І так, мова в таких суперечках йде не про інфляцію в 46% (досвід України кілька років тому), а про цифри в 4-6%. Але головне, що в США друкують долари. Це ключове. Не гривні, не венесуельські болівари, а долари. Світову резервну валюту. Більш того, якщо в США зростає інфляція, зростають ставки і це робить привабливим для іноземців вкладення в доларові активи. І це підтримує американську валюту. Якщо в принципі когось у штатах цікавить курс долара.

Що відбувається, коли починають друкувати валюти в країнах, що розвиваються? Завжди одне й те саме. Завжди падає національна валюта. Стрімко падає. Просто тому, що в системі з’являється багато гривні (боліварів, зімбабвійських фантиків), яка нічим не забезпечена. У вас тут же виростає дірка в платіжному балансі.

І все. Побігли. Спочатку біжить курс, потім підтягуються ціни. Якщо ви продовжуєте друкувати, щоб перебити зростання цін, то закручується спіраль гіперінфляції. Більше варіантів немає.

І Україна, й інші країни третього світу це проходили вже не раз. Але чомусь і міцні господарники, і молоді таланти не вивчили цей урок. І хочуть повторити.

Звичайно ж, повторення – мати навчання. Але не хотілося б знову проходити цей урок через купку двієчників, які погано вчилися. І не можуть раз і назавжди вивчити ключове: незалежність центрального банку – це ключовий елемент в роботі сучасної економіки. І завдання у центрального банку одне – контроль інфляції.

До тих пір, поки ваша національна валюта не стане світовою резервною валютою. А коли гривня стане – можемо поговорити.

Тут польський президент Анжей Дуда дуже порадував. Такий ляпас Путіну відважив, що в Кремлі напевно в стані люті. Зрозуміло, що Україна не менш жорстко ставиться до влади Росії, а в США більше можливостей, але… поляки вміють бити по самим хворим ідеологічним місцях. Ну це як чоловіка по найдорожчому вдарити, так Путіна по місцю, яке називається «дедывоевали». Поки в Кремлі ще думають над відповіддю, але асоціація після таких польських ляпасів з анекдотом про боксера. Який після бою розповідає – вийшов на ринг, пролунав гонг, я підійшов до суперника і раптом вимкнули світло. А включили вже в роздягальні, де я лежав на кушетці.

Отже, Варшава не запросила Путіна взяти участь у заходах, пов’язаних з 80-ю річницею початку другої світової війни, які пройдуть в Польщі у вересні. Про це в понеділок, 18 березня, повідомив прес-секретар президента Польщі Анджея Дуди Блажей Спихальский. Тобто рішення саме президентське, тому що польський МЗС ніби просив запросити господаря Мордора на заходи. Але в Анжея Дуда м’яко відповіли, що консультації з МЗС країни носили неофіційний характер, і адміністрація президента не зверталася у відомство за рекомендаціями. Тобто ви ж розумієте масштаб трагедії? Все, що пов’язане з Другою світовою війною для РФ – культ на рівні релігії. Монополія на перемогу, рольові ігри в Сталінградську битву, “можемо повторити”, безсмертний полк та інші “дедывоевальские” заморочки. А тут – навіть не запросили на захід. Прикро? Не те слово.

Найсмішніше, що запросили всіх інших учасників. В тому числі і країни, громадяни яких воювали у складі армії СРСР. Тобто представників колишніх радянських республік запросили всіх, крім Росії. Тонке приниження, погодьтеся. Поляки мотивували цей вибір з тонкою іронією, мовляв, “запрошення були розіслані, керуючись сучасним, а не історичним контекстом”, бо від присутності Путіна вирішено було відмовитися. Гарне пояснення. Мовляв, у сучасному світі говорити з РФ вже пристойні країни не хочуть. Хоча, у Варшаві не забули, як Сталін з Гітлером фактично поділили Польщу в 1939 році. Тобто два агресора було по факту. Але Берлін визнав історичні помилки і вибачився, а Москва, як і раніше генерує марення у форматі «можемо повторити».

Чим далі, тим частіше ми стикаємося з ситуацією, коли Путіна не кличуть на пристойні заходи. З ним не хочуть розмовляти і мати якісь справи. Гребують. Дуже токсичний. Ось такий результат «многоходовочек», в ході яких він «знову переграв всіх». Резюмуючи, я пожартував на тему знаків закладах громадського харчування в стилі «собакам вхід заборонено», але я дуже люблю собак, щоб дозволити собі навіть жартома таке порівняння. Собачки багатьом подобаються і взагалі – друзі людини. Так що не будемо їх ображати такими асоціаціями.

У відставці президента Казахстану є кілька цікавих моментів.

Во-первых, сам момент. Все внимание Запада и России сейчас сконцентрировано на выборах президента Украины. И потому внимание к уходу в отставку Назарбаева на порядок меньше. Соответственно, цель была сделать это в момент наименьшего ажиотажа, пока все внимание отвлечено на украинские выборы.

Во-вторых, ровно за месяц до «неожиданной» отставки Назарбаев подписал поправки в Конституционный закон о судебной системе и статусе судей, а также поправки по вопросам модернизации судебной системы. Кроме того, тогда же была запущена система нового коммерческого суда с привлечением британских юристов, которая призвана сделать суд независимым. И соответственно, обезопасить Назарбаева и членов его семьи от любого судебного преследования.

В-третьих, ещё в 2013 году парламентом был принят закон «О Первом Президенте Республики Казахстан — Лидере Нации», который гарантировал неприкосновенность Назарбаева и членов его семьи, а также всего имущества.

Поэтому этот уход с поста – совсем не уход. А точнее, уход на подготовленные позиции председателя Совета безопасности за год до выборов президента, которые должны будут пройти в апреле 2020 года.

Главный вопрос – зачем? Очевидно, что нахождение на посту президента до конца жизни Назарбаева неизбежно привело бы к войне за преемника. Отход от поста при жизни даёт Назарбаеву шанс избрать и подготовить преемника к власти. Что очень важно с учетом любви Кремля к импровизированным «неожиданным» смертям среднеазиатских вождей, как уже случилось с Туркменбаши.

Насправді справи в місті ще гірше

Як ви думаєте, якщо в одному окремо взятому місті найбільші об’єкти власності належать або контролюються проросійським кримінальним угрупованням, підтримуваним усіма правоохоронними органами і місцевою владою, це місто все ще наше чи його вже можна вважати окупованим?

А якщо мер цього міста – в минулому член цього угруповання – і забезпечує йому політичний захист і має російське громадянство, це все ще наше місто?

А якщо там систематично відстрілюють, нападають, калічать і витісняють з міста проукраїнських активістів?

А якщо силове крило цього угруповання серед білого дня захоплює єдиний в регіоні військовий аеродром, а влада вже півтора року не може повернути його у власність місту, ми точно все ще контролюємо цей регіон чи вже пора щось робити?

Я про Одесу. Насправді справи в місті ще гірше – Одеська народна республіка, яку вдалося зупинити в 2014 році, фактично функціонує і набирає сили.

За півтора року нападів і замахів зазнали більш як півтора десятка одеських активістів. Зокрема, Світлана Підпала, Аліна Радченко, Віталій Устименко, Олег Михайлик, Сергій Стерненко, Михайло Кузаконь, Георгій Козьма та ін. Всі вони, так чи інакше, брали активну участь в Одеському Євромайдані й чинили опір виникненню ще однієї сепаратистської республіки.

Самим одеситам вже давно очевидно, що за всіма цими нападами стоїть одна і та ж група людей. У Києві намагаються про це не говорити і називають імена цих людей пошепки. Тим часом, ще в минулому році журналіст Христина Бердинських опублікувала в Новом Времени велике розслідування і вперше публічно розклала на пальцях, що Одесу неофіційно контролює Володимир Галантерник.

Дивним чином ця інформація пройшла повз всі правоохоронні органи. Вони її просто не помітили. На цьому тижні один з одеських активістів – Михайло Кузаконь, який раніше неодноразово зазнавав нападів, офіційно звернувся в СБУ, ГПУ, МВС і Нацполіцію з вимогою почати розслідування діяльності організованого злочинного угруповання Олександра Ангерта і Володимира Галантерника.

Крім іншого, в тексті, який він передав #ТСКГандзюк, вказується, що силовим крилом групи керує полковник МВС, колишній голова УВС Одеси Володимир Босенко, правове і правоохоронне забезпечення угруповання забезпечує прокурор області Олег Жученко, а прийняття всі необхідні рішень на рівні міста і забезпечення фінансування реалізовує мер Одеси Геннадій Труханов.
Сподіваюся, на цей раз в Києві почують голос Одеси, справи активістів будуть об’єднані, в реєстрі з’явиться кримінальне провадження, і ми нарешті побачимо реальне розслідування ситуації в Одесі.