Category: Погляди

  • Побоююся, що Трапезний храм Києво-Печерської лаври бачив дещо страшніше за шоу Клопотенка

    Побоююся, що Трапезний храм Києво-Печерської лаври бачив дещо страшніше за шоу Клопотенка

    Щодо кулінарного шоу Клопотенка в трапезній церкві Києво-Печерської лаври. Дозвольте підійти з релігієзнавчої точки зору.

    Православний храм – простір, відповідним чином освячений та, за традицією, структурований на три секції (притвор, середня частина, вівтарна частина), які наслідують єврейському Єрусалимському храму.

    Притвор, по суті, не є сакральним простором, а лише введенням до нього. Туди й в найсуворіші часи могли пускати іновірців і нехрещених. Сакральний простір – середня частина, зарезервована для вірних християн. Вівтар – надсакральна, зарезервована за священниками та дияконами.
    Трапезна – монастирська їдальня. Вона може бути окремою будівлею в комплексі монастиря, прибудовую або розширенням притвору. Але в відносно нові історичні часи трапезні також використовували як “зимові” храми” – коли центральний храм консервували на зиму, щоб зекономити на опаленні.

    Якщо безпосередньо в трапезній є престол та антимінс (спеціальний плат з мощами святих), то вона виступає в ролі окремого храму. Відповідно, її призначення храмове і, наприклад, кулінарні шоу там вкрай недоречні.

    Якщо в трапезній такого немає, вона є їдальнею або притвором. В обох випадках приготування та споживання їжі там не те що припустимо, а й нормально, особливо якщо це з благодійною метою (наскільки мені відомо, в Клопотенка саме так). Нормальна та історично поширена християнська практика. Більш того, сучасні форми християнського богослужіння виросли з ранньохристиянських благодійно-молитовних вечерь – агапе – а ті, в свою чергу, з Тайної вечері.

    Таким чином, від загального до конкретного.

    1. Я не пам’ятаю точного плану будівлі трапезної Феодосія та Антонія Печерських Києво-Печерської Лаври, але мені здається, що сама трапезна частина (та, що довга, під сірим дахом) в ній або взагалі окрема прибудова, або подовжений притвор. Тоді як основна та вівтарна частина – під зеленим куполом, що копіює структуру Софії Константинопольської.

    2. Якщо це так, і якщо Клопотенко писав програму саме там, я не бачу причин для зауважень суто з точки зору традиції, бо приготування їжі з благодійною метою співпадає з функціональною метою будівлі. Я, звісно, розумію, що багатьох це могло тригернути саме тому, що сприймається частиною храму, але будемо чесні, наші відчуття не завжди корелюють з нашим же віровченням.

    3. Якщо ж там окремо у тому приміщенні престол з антимінсом, або якщо програма писалася в основній частині будівлі (під куполом), а деякі коментатори казали мені, що саме так і було, хоча, наприклад, о. Георгій Коваленко стверджує, що ні – це груба помилка з кількох точок зору. Окей, в нас світська держава і не має керуватися релігійними вченнями, але це, по-перше, не означає, що слід дратувати громадян на рівному місці, по-друге, дуже невдала подача на проросійські сили, і по-третє просто порушення правил експлуатації пам’ятки культури. Себто, гра свічок не варта. Простіше було або обрати іншу локацію, або просто обмежити дію притвором.

    P.S. Окремо зауважу, що пам’яткою історії чи давно намоленим храмом ця трапезна не є. Це одна з найбільш молодих будівель Лаври, її зведено у 1895 році, і через радянське панування більшу частину своєї історії вона не використовувалася за призначенням. Ну й, знаючи деякі особливості владики Павла, я можу – і побоююсь – що ця будівля бачила дещо страшніше за засічку Клопотенка.

  • Ефект равлика

    Ефект равлика

    Мітч Макконнелл, колишній лідер республіканців у сенаті й один із ветеранів американської великої політики, попередив, що після перемоги його однопартійця Дональда Трампа на виборах президента Сполучених Штатів світ стає дуже й дуже небезпечним. Цей висновок Макконнелл, переконаний консерватор і союзник Трампа з багатьох принципових внутрішньополітичних питань, робить, спираючись на головну відмінність між собою та Трампом – а саме відверто ізоляціоністські погляди нового старого президента. І нагадує, що у 30-ті роки минулого сторіччя, напередодні Другої світової війни, гасла прихильників ізоляціоністської політики нічим не відрізнялися від гасел і поглядів Трампа та його прихильників.

    Макконнелл уже виступав з аналогічним попередженням у дні, коли святкувався ювілей висадки військ союзників у Нормандії, й нагадував, що саме політична недалекоглядність американської еліти призвела до того, що молоді американці змушені були гинути на узбережжі окупованої нацистами Франції. Однак сто років тому такі погляди сприймалися би радше як екстравагантні. Американці і знати нічого не хотіли про зовнішній світ. Політична позиція президента Вудро Вілсона, який наполягав на участі США у світовій політиці і вважав саме таку участь гарантією від повторення війни, зазнала повного краху. Її відверто висміювали найбагатші й найвпливовіші американські скоробагатьки, ілони маски тих часів, серед них було чимало відвертих прихильників «сильної руки» Адольфа Гітлера та Беніто Муссоліні. Найяскравіший, як на мене, приклад – мільйонер Джозеф Кеннеді, який за свою підтримку передвиборчої кампанії Франкліна Рузвельта отримав посаду посла в Лондоні й був упевнений у неминучій поразці Великої Британії у війні з Німеччиною. Ця неадекватність і симпатії до фюрера коштували Кеннеді політичної карʼєри, але не зменшили його впливу: один із його синів став найпопулярнішим президентом країни, двоє інших – сенаторами, а онук, також відомий симпатіями до ультраправих політиків, очолюватиме департамент охорони здоровʼя в адміністрації Дональда Трампа. Ну і, зрозуміло, що якби Рузвельт не був ізоляціоністом, він ніколи не став би президентом США – як і всі його попередники після Вілсона він присягав панівній в обох головних партіях країни зовнішньополітичній ідеології. Майбутні біографи перепишуть образ Рузвельта і будуть наполягати, що він тільки вдавав з себе ізоляціоніста, щоби прийти до влади – і дійсно, великий президент мав набагато ширший погляд на світ, ніж інші американські політики його генерації. Але ізоляціоністом Рузвельт все ж таки був і в європейські справи втручатися не бажав. Навіть після Перл-Гарбору він вагався з оголошенням війни Німеччині, щоб не втягнутися у протистояння на далекому континенті. Відмовитися від сумнівів його примусив Адольф Гітлер, який оголосив війну Америці, не очікуючи на рішення Рузвельта.

    В американському ізоляціонізмі сторічної давнини немає нічого несподіваного. Перша світова довела пересічному американцеві, в якому небезпечному світі він живе, – і реакцією на цю небезпеку стало бажання закритися в Америці, як равлику в мушлі. Політики, як це зазвичай буває у Сполучених Штатах, просто відповідали цьому суспільному запиту. В результаті американці змушені були воювати, бо їхню байдужість розцінили як слабкість. Після Другої світової війни американське суспільство зробило протилежний висновок – не можна зберегти мир, а значить і спокій у самих США, без сильної Америки. І віра в цю тезу ослабла зі зникненням післявоєнних генерацій – за великим рахунком, першим післявоєнним американським президентом, який бажав іти ізоляціоністським «антивоєнним» шляхом, був не республіканець Трамп, а демократ Барак Обама.

    Так що Трамп – віддзеркалення американського страху перед важкими передвоєнними часами й американського бажання знову сховатися у мушлю – про що й говорить Мітч Макконнелл, який порівнює наш світ зі світом перед Другою світовою. Звісно, Трамп і прихильники Трампа до нього не дослухаються – але це вже не має ніякого значення, бо ефект равлика знову спрацює, й вороги Америки знову сприймуть її байдужість за слабкість. І дарма, бо Америка буде захищатися й перейде у наступ, якщо її спробують принизити і приперти до стінки.

  • Підготовка переговорів щодо припинення війни іде повним ходом

    Підготовка переговорів щодо припинення війни іде повним ходом

    Спостерігаємо неабияку активність щодо формування потенційних миротворчих сил для заходу на лінію розділення в Україні. А це означає, що підготовка переговорів щодо припинення бойових дій між Україною і Україною іде повним ходом.

    Якщо уявити, що домовленості досягнуто, і війська агресора і ЗСУ відходять від лінії фронту щонайменше на 40 км кожна (щоб неможливо було дістати системами залпового вогню), то на цю смугу довжиною більше 700 км треба завести тисяч 100-120 військових. Обов’язково з важкою зброєю, бронетехнікою та ППО, щоб у недоімперії не було навіть мрій про прорив цієї оборони. Там треба буде побудувати стаціонарні украплення. А ще миротворців треба буде ротувати час від часу.
    Тобто, виникає нетривіальна масштабна військово-логістична задача. І до її рішення європейці готуються заздалегідь. При цьому, Україна погоджується з таким підходом і навіть сама закликає миротворців.

    До речі, виникає абсурдна ситуації, як це часто трапляється з недоімперією. Вона починала війну, щоб не допустити воєнних баз НАТО на території Україні. А тут ка зна скільки військ НАТО опиняються в Україні, навіть якщо їх розбавити якимось контингентом з ОДКБ (Біларусь і Казахстан?).

    Зазначена активність разом непублічними консультаціями щодо можливих переговорів по припиненню бойових дій свідчить, що з обранням Дональда Трампа багато хто пов’язує спробу призупинення війни на період, допоки путін здохне. Бо при фюрерке війна триватиме — у недоімперії вистачає грошей, щоб наймати своє гарматне м’ясо.

    З попередніх пропозицій для обговорення цікавим є те, що Україна має вийти з Курської та Донецької областей, фактично визнавши, що вона не контролює Донбас, а росія виходить з Харківської, Запорізької та Херсонської областей, причому, з двох останніх утворюються якісь напівавтономні (?) суб’єкти України. Україна не визнає російським Донбас, а от Крим недоімперія наполягає визнати російським.

    Все це лише якісь попередні начерки. Офіційно мирні пропозиції від Трампа (більшою частиною погоджені з основними учасниками процесу — Україною, росією, Китаєм, Великою Британією, Францією, Німеччиною) будуть проголошені невдовзі після інаугурації президента США. А вихід на реальні домовленості, якщо вони відбудуться, очікується не раніш, ніж пізня осінь 2025 року.

    Тобто, у найкращому сценарії активна фаза протистояння триватиме ще рік. І будуть запеклі бої на фронті, ракетні-дронові ударі, зокрема, «Орєшником», по мирних містах України, вимикання світла та інші біди війни. Які треба подолати.

  • Можливе перемир’я – тимчасове, тому тримаймо стрій завжди

    Можливе перемир’я – тимчасове, тому тримаймо стрій завжди

    Я не знаю, що буде у найближчому майбутньому, бо є різні сценарії розвитку подій: позитивні та негативні; війна, перемирʼя, мир; перемога і поразка тощо…

    Врешті, все у руках Божих, наших та тих держав, які нам допомагають.

    Та я переконаний, що майбутнє Української нації – це безкомпромісна боротьба як з одвічним ворогом – московською недоімперією (їі цілковита поразка і ліквідація); так й ідеологічна війна з космополітично-лібералістичною лівацькою доктриною та практикою, яка нищить душі народів (вона, з часом, теж програє)…

    Тільки так ми, Українці, виборемо свою свободу, досягнемо справедливості, отримаємо добробут, ствердимо українську самоідентифікацію…

    Памʼятаймо слова одного з основоположників ідеології українського націоналізму Миколи Міхновського: «Доки хоч на однім клапті Української території пануватиме чужинець, …доти всі покоління українців йтимуть на війну».

    А також, не треба забувати як казав один Український Генерал: «Як би важко нам не було, але точно не буде соромно.»
    Якщо, раптом, «гаряча фаза» Війни припиниться, то ми всі маємо чітко усвідомлювати, що можливе перемирʼя з орками – тимчасове, тому тримаймо стрій завжди, гартуймо дух і тіло, при будь-яких сценаріях, спільно готуймо Відвоювання – Українську Реконкісту!

    І хай допоможе нам Бог!

  • Залякування ударом Орешника по Україні

    Залякування ударом Орешника по Україні

    Медвєдєв в Китаї. Вірогідність удару Орєшніком в наступні два дні мінімальна

    Вдруге за за час повномаштабноі війни Медвєдєва покликали в Пекін (минулого разу це було в грудні 2022 року і тоді, зокрема говорили про недопустимість ядерного удару). Про що говоритимуть зараз?

    1. Китай, судячи з усього хоче зрозуміти контури реальних, а не публічних побажань РФ щодо завершення конфлікту (читай угод із США по заморозці конфлікту).

    2. Китай запропонує своє бачення стосунків Китай -РФ (читай контури протистояння зі США)

    3. Китай демонструє бажання завершити конфлікт, але це точно не пріоритет на сьогоднішній момент.

    Із важливого для нас: поки Медвєдєв в Китаї, вірогідність удару Орєшніком в наступні два дні мінімальна. Якщо це відбудеться – це означатиме. Що Путін висловлює публічну неповагу Пекіну.

  • Трампу належить виявити, що йому нема чого запропонувати Путіну, крім власного приниження

    Трампу належить виявити, що йому нема чого запропонувати Путіну, крім власного приниження

    Мені здається, українці дуже добре можуть зрозуміти почуття американців.

    Ми проходили щось подібне в 2019-му. Кадрова плутанина – коли фахівці перемежовуються самозванцями. Хаотичні обіцянки, що не мають нічого спільного з реальністю. Фестиваль сумнівних ідей, які обіцяють країні все, крім передбачуваності.

    П’ять років тому в нашій країні в моду ввійшли люди без досвіду та компетенцій. Тріумфатори виборів сконцентрували у своїх руках небачені повноваження – і нам залишалося лише гадати, до чого приведе країну цей електоральний експеримент.
    У той момент все, що відбувалося, сприймалося як краш-тест для системи – і ми могли тільки сподіватися, що державі стане міцності, щоб її пройти. А наступні три роки спостерігали, як реальність заземляє всіх, хто планував цю реальність ігнорувати.

    Тепер настала черга Сполучених Штатів.

    Американський тріумфатор може обіцяти закінчити нашу війну після інавгурації. Статус кандидата в президенти дозволяє йому жити у власному світі, але після вступу на посаду йому не уникнути зустрічі з реальністю. І в цей момент на нього чекатиме безліч несподіванок.

    Йому належить дізнатися, що США мають інструменти тиску на Україну, але практично жодних – для тиску на Росію. Що будь-які ініціативи з миротворцями для Кремля рівноцінні введенню іноземних військ на територію його суб’єктів федерації. Відколи Москва вписала у свою конституцію Запоріжжя та Херсон, будь-яка ідея заморозки лінії фронту для неї рівноцінна відмові від власних обласних центрів.

    Дональду Трампу належить виявити, що Москві потрібен не буфер з Україною, а Україна – як буфер. Що американському президентові нема чого запропонувати російському крім власного приниження. Що глава Кремля живе у своїй реальності – і продовжить там залишатися, поки йому вистачає на це ресурсів.

    У складних явищ немає простих рішень. Український президент це знає, як ніхто. Він обіцяв закінчити війну на Донбасі, але виявилося, що йому до снаги або капітулювати, або продовжувати чинити опір. Тепер його слідами йде тріумфатор американських перегонів – і з січня ми стежитимемо за тим, який вибір зробить він. Обидва президенти спочатку звинувачували в продовженні війни своїх попередників. Але єдина причина вторгнення сидить у Кремлі, й настала черга Дональда Трампа дійти до цього висновку.

    Реальність протвережує. Єдина умова, за якої ти можеш її ігнорувати – це коли ти впевнений, що платити за помилку доведеться не тобі.

    Про це українському президенту могли б багато розповісти грузинські політики. Нам випало стежити, як еліти цієї країни відмовляються від європейського курсу. Беруть на озброєння найгірші авторитарні практики. Залишають західну орбіту – щоб перебратися на російську. Нам може видатися це випадковим політичним вивихом. Самоуправством політиків, які вирішили поторгувати суверенітетом країни. Але все, що там відбувається – це лише підсумок ситуації, коли жертву залишають з агресором наодинці.

    Грузія не просто програла свою війну в 2008 році. До того ж вона залишилася без гарантій її неповторення. Захід не забезпечив країні безпеку. Не озброював її армію. Не розміщував свої бази. Внаслідок цього страх нового вторгнення почав народжувати в грузинському суспільстві запит на мир. Запит на мир приводив до влади тих, хто обіцяв домовитись. Домовленості з агресором загрожують життям за правилами агресора.

    Все це може бути і українським сценарієм – якщо наша війна також закінчиться без гарантій її неповторення. А тому в усіх можливих конфігураціях українського майбутнього ключовим є привілей цього майбутнього не боятися. Якщо Україна отримає перший ярус піраміди Маслоу – той, що про безпеку, – то майбутні покоління українців мають шанс на Росію не озиратися.

    Натомість у такому сценарії нам буде чому повчитися вже у Європи. Коли вся політична дискусія зводиться до того, що один табір хоче рятувати демократію, а другий – закликає рятувати націю.

    Саме цей тренд входить у моду в наших сусідів. Коли на виборах партії різноманіття конкурують із партіями одноманітності. Коли заклики до інклюзивності протистоять гаслам відокремленості.

  • Щодо зниження призовного віку

    Щодо зниження призовного віку

    Президент знову виступив проти зниження призовного віку. Аргумент, звісно, залізний – ми не повинні компенсувати нестачу зброї та підготовки молодістю солдатів.

    А старістю солдатів погану підготовку і брак зброї можна компенсувати?.. У нас найстаріша армія у світі з офіційним середнім віком, старшим за 45 років (у реальності, думаю, за 50 років точно) – хіба така армія може ефективно воювати?..

    У нас некомплект бійців у бригадах, бо вже практично всіх старих вигребли, уже працювати нікому, навіть в оборонному секторі, бо досвідчені конструктори, інженери, складальники, зварювальники – це люди, старші за 25 років, кращі – старші за 30 років, тому що досвід не купиш ні за які гроші. Ви підете лікуватися до стоматолога 22 років? Покличете до себе додому двадцятирічного сантехніка?

    До речі, Держдеп заявив, що США повністю екіпірують і підготують наших бійців у разі зниження призовного віку. Американці щось знають. Адже не такі вже вони дурні, як ви думаєте?..

    У самих Штатах у сухопутних військах і морській піхоті середній вік бійців – до 25 років (включно з командирами і генералами), і ця армія постійно воює. Мобілізаційний вік в Америці на випадок великої війни – від 18 до 26 років. А у нас навпаки, хоча наша війна велика.

    Американський президент Франклін Рузвельт у 1942 році, у розпал війни, сказав таке:
    «Усі бойові частини… повинні складатися з молодих, сильних чоловіків, які отримали ґрунтовну підготовку. Військовий підрозділ, у якому середній вік бійців дорівнює, скажімо, двадцяти трьом рокам, є більш боєздатною одиницею, ніж такий самий за чисельністю підрозділ із середнім віком тридцять три роки. Що більше таких військ ми посилатимемо на поля битв, то швидше ми переможемо в цій війні, то менших втрат нам коштуватиме перемога.

    Я вважаю, що нам необхідно знизити мінімальний призовний вік з двадцяти років до вісімнадцяти. Ми переконалися, що такий захід неминучий і дуже важливий для наближення перемоги.

    Я дуже добре розумію почуття батьків, чиї сини вступили на військову службу. Ми з моєю дружиною відчуваємо те ж саме».
    Син президента був двічі поранений у Першій світовій війні і кілька разів – у Другій світовій.
    Наполегливе небажання нашої влади знизити мобілізаційний вік – це прямий шлях до поразки країни, і тоді вже наші вороги призиватимуть нашу молодь у свою армію.

    Небажання знижувати мобілізаційний вік – чистий популізм у розрахунку на майбутні вибори. Але цей же популізм призведе до того, що ніяких виборів в Україні більше ніколи не буде.

    До речі, звідки взагалі взялося це «онижедеті» і їх до 25 років не можна мобілізувати?.. – А це взагалі маніпуляція. Вся річ у тому, що в СРСР, а потім у незалежній Україні призовний вік був 18-28 років. Відповідно мобілізовували «партизанів» (тих, хто відслужив строкову і перебуває в запасі), старших за 28 років; наприклад – для ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.

    Потім, у 2014 році Порошенко оголосив «часткову мобілізацію», і, природно, брали спочатку тих, хто відслужив строкову службу і був уже в запасі, а потім і всіх підряд, старших за 28 років.

    Потім знизили призовний вік до 27 років, потім до 26 років, потім до 25 років. Потім взагалі строкову службу скасували.
    І тепер виходить так, що найбойовий вік – 18-25 років у нас для служби (навіть строкової, у тилу) недоступний, і може спокійно проживати молодість, тоді як молоді бійці – основа армій в усьому світі.

    Це навіть не чистий, а махровий популізм, смертельний популізм. Ніколи армія хворих старих не переможе армію здорових молодих. Ніколи такого не було. Це факт і аксіома.

    З таким підходом, пане президенте, ми гарантовано програємо війну. Ви ж не хочете бути останнім президентом України?

    Telegram-канал/Касьянов.ком

  • Що буде, якщо створити рекрутинг в кожній бригаді?

    Що буде, якщо створити рекрутинг в кожній бригаді?

    В 2016 році, на цей час ОЗСП «Азов», була створена повноцінна система рекрутингу. Спочатку, у 2014 році, існувала приймальна комісія, тому що кількість добровольців була величезною. Проте з часом, через зменшення інтенсивності бойових дій, укладення Мінських домовленостей, неможливість призову мобілізованих, відсутність строковиків, що б зменшило певне навантаження в життєдіяльності підрозділу, а також конкуренцію з боку територіальних центрів комплектування (ТЦК), які в основному, працювали на потреби Збройних Сил України, як і сьогодні, призвело до необхідності створення окремої структури в середині підрозділу, яка б займалася пошуком та відбором кандидатів на посади професійних військових.

    Зараз ситуація докорінно змінилася. Методи рекрутингу залишилися майже такими ж. Але інтенсивнсть бойових дій і потреба в людях стала в рази більшою, що робить нашу роботу ще більш важливою та відповідальною!

    Сама ідея створення рекрутингових центів в кожній бригаді хороша, але є але…

    Серед бригад Сил оборони є, безперечно, ті, які виділяють значний бюджет на рекламу, приділяють велику увагу своїй медійності, але ця «медійність» в той же час йде в ногу з важкою, колосальною працею по знищенню ворога на фронті.

    Натомість, є суто «медійні бригади», які нічим особливим, окрім купи грошей викинутих в рекламу, не відзначились на фронті. В той же час, є й такі, які мають дуже хороші результати на лінії зіткнення, але не мають таких потужних ресурсів, а подекуди – бажання висвітлювати свої досягнення. Є певні підрозділи, про результати роботи яких ми зможемо дізнатися після війни, бо таємно. Або й зовсім не дізнаємось.

    Простими словами, рекламні бюджети не завжди співпадають з бойовим досвідом і здатністю підготувати рекрутований особовий склад.

    Я ні в якому разі не применшую хоробрості та героїзму військових, що служать у всіх підрозділах СОУ. Не хочу виділяти нікого, бо всі виконують надважливі задачі – знищити, ліквідувати, повернути, не дати захопити… Захистити Україну.

    Перше, що можна виділити з плюсів від рішення запровадити власний рекрутинг у всіх бригадах – це початок кропіткої праці по залученню в підрозділ нових бійців самими ж бригадами, яка дасть їм розуміння цінності, як кажуть, людського ресурсу. Звісно, багато залежить від командування підрозділів на різних рівнях в їхньому бережливому ставленні до бійців, що не шкодить виконанню поставлених бойових задач.

    Друге – це тісніша співпраця з цивільною сферою, де не налагоджено за більш ніж десять років війни нормального, збалансованого та комфортного розуміння між військовими та цивільними. Почнеться активніша робота з бізнесом, креативними агентствами, рекламщиками, ІТівцями, ЗМІ, державними установами та ін.

    Третє. Важливим фактором буде більша кількість вмотивованих та тих, хто сам прийняв рішення і, можливо, розуміє куди прийшов та для чого. Що дуже важливо, насправді. Хоча бувають різні випадки. Вмотивований доброволець буде поганим солдатом, або мобілізований, якого «запросило» ТЦК, стане хорошим воїном. Тут багато чинників, але я не про це.

    Четверте, що можна виділити – це рівень підготовки, та забезпечення, який, на мою думку, мав би покращитись з розумінням важливості та дефіциту особового складу. Є загальні навчальні центри, є стандартне забезпечення і купа всього, що мало би покращитись. Але війна диктує свої певні терміни та час на прийняття рішень.

    А тепер про те, в чому я бачу негатив, спираючись на свій досвід.

    Якщо одному підрозділу для комплектування потрібно, наприклад, тисяча людей (свідомо пишу «людей», а не «військових»), а силами рекрутингу призвуть на військову службу 700, то де взяти ще 300? А якщо інший набере 300, де йому взяти 700? А третій зовсім не набере, а може назбирає лише 100 діловодів. Це теж потрібно, але ними війну не виграєш. Чому таке можливо, я написав на початку.

    Найголовніше – як відбуватиметься розподіл недостатньої кількості?

    Окей, скажу як буває на практиці:

    «Пацани, ви ж круті, ви й так нормально набираєте, а от такі-то не можуть. Тому їм 700, а вам 300, наприклад». Чи буде той, хто прийматиме це рішення, зацікавлений в обʼєктивності, а можливо й «нелюбові» до якогось конкретного підрозділу?

    На мою думку, поява на «ринку» рекрутингу десятків нових гравців так чи інакше підвищить конкуренцію. Конкуренція – це, звісно, не погано, це часто розвиток і масштабування. Але ж від самої відмови від ТЦК добровольців більше не стане. Держава вже досить давно програє інформаційний простір. «Втома» від війни, новини про швидке перемир’я – усе це не сприяє появі добровольців.

    Держава також провалила мобілізацію. Цей жест, передача функції поповнення війська на плечі окремих підрозділів, на цьому етапі вже виглядає як перекладання відповідальності, а не конструктивний крок. Тобто держава випускає на ринок рекрутингу десятки нових гравців, але натомість не дає ніяких дієвих інструментів. Результат – провали навіть у тих бригадах, де рекрутинг був відносно успішним.

    Якщо не буде ТЦК, то хто буде наповнювати навчальний центр людьми, які потім можна розподіляти по підрозділах?

    Що робити з тими, хто не зможе рекрутувати, а задачі виконувати потрібно?

    Зрозумійте, що воюючий підрозділ своїми силами не матиме можливостей підняти рівень мотивації всієї країни, а зможе лише частково впливати на певну категорію свідомих громадян.

    Чи не потраплять підрозділи, які залучають кошти для рекрутингу під фінансовий вплив політичних партій чи інших фінансових структур, де їх уже використовуватимуть для чиїхось амбіцій чи планів?

    Відмова від ТЦК і законної мобілізації виглядає як відмова від обов’язку захищати державу під час війни. Адже рекрутинг – справа добровільна.

    Скажу так: я проти «бусифікації», але я не проти мобілізації. Також я за те, щоб ТЦК працював, бо як би нам не хотілося, але рекрутинг не закриє всі потреби.

    Давайте будемо відвертими: частина добровольців йде служити саме під тиском того, що вони можуть бути у будь-який момент мобілізовані у підрозділ, де служити не хочуть, де їхні навички і життя не цінуватимуть. Тому люди роблять свій самостійний вибір: обирають підрозділ і спеціальність.

    Якщо обов’язкової мобілізації немає – добровольців теж буде менше. Вони будуть, вони були завжди, але ця кількість можливо достатня для мирних часів, але не для повномасштабної війни.

    Так, Держава – це ми. Але чи існує загальна державна програма по підняттю рівня національної свідомості громадян і мотивації йти до війська? Якщо ні, то створюйте. У нас не так багато часу.

    З великою шаною до мужнього Українського народу, який століттями веде боротьбу проти одвічного ворога!!!

  • Асад і Янукович: секрет блискавичного падіння режимів

    Асад і Янукович: секрет блискавичного падіння режимів

    В падінні Асада слід перш за все звернути увагу на швидкість.

    От ніби в тебе є все – армія, поліція, тюрми, у яких у тебе сидять сто тисяч твоїх ворогів. Є закордонні союзники, чия зброя, а радше чия лють лякає усіх, сильних і слабких світу цього.

    У твоїх суперників цього всього немає.

    Вони якісь хаотичні, неорганізовані, кумедні.

    Вони випадково разом. У твоїх суперників мало що є, практично немає нічого – зброї, кількості навчених бійців і вишколених підрозділів, згуртованих політичних структур.

    Ти точно знаєш, що їх союзники, їх іноземні партнери ставляться до них як до гарматного м’яса. Своїм ти брешеш, що протистоїш могутній коаліції, але насправді знаєш, що та коаліція бездарна і що багато хто у ній (в реальності майже кожен) готовий продатися тобі в слушний момент.

    У твоїх суперників мало що є, практично немає нічого. Крім твердого наміру до боротьби, котрий має глибокі корені, довжиною в багато сторіч.

    Ти їх, здається, можеш уже добити ледь не одним ударом. У тебе ж є все – дивізії-полки, каральні апарати, підкуплені іноземці.

    Але в слушний момент виявляється, що оболонка твоєї сили вже пуста всередині. І за кілька днів твої суперники – перемагають, а ти стрімголов тікаєш. Несподівано для всіх.

    Аналітики не встигають аналізувати, як гучно і стрімко падає твоя конструкція. Виявляється, що армія нездатна вже воювати, поліція випарувалася, а тюрми вже ніхто не охороняє.

    Лишилося просто знайти у ящику ключі і відкрити шлях новому життю, новому порядку.
    ***
    Ми це все бачили. Як упав Янукович – несподівано, в ніч після того, як майже переміг, коли його політичні опоненти підписали капітуляцію і зобов’язалися відступити з вулиць.

    З тих пір я собі сформулював правило: якщо витримати натиск, якщо не побігти безладно, а зберегти стрій, твій противник може надірватися від власної сили. Головне – продовжувати триматися, а не готувати план здачі, триматися, поки жорна протиріч перемелюють волю ворога зсередини, руйнують віру в досягнення його цілей.

  • Кінець диктатури в Сирії: хаос чи шанс на свободу?

    Кінець диктатури в Сирії: хаос чи шанс на свободу?

    Смерть диктатури. Певна частина коментаторів пише: Сирія нині зануриться в такий хаос, що згодом режим Асада будуть згадувати із вдячністю. В якості прикладу наводять Ірак: падіння режиму Хусейна призвело до глибокого хаосу.
    Ця точка зору заслуговує на те, щоб бути проаналізована.

    1. По-перше, режим Асада вчиняв щодо власного населення масові вбивства, бомбардування міст, катування й позасудові страти десятків тисяч людей, застосовував хімічну зброю, вчиняв депортації, знищував лікарні разом із пацієнтами й лікарями, створював штучний голод та гуманітарні катастрофи. Ці дії призвели до загибелі сотень тисяч людей, а мільйони змусили стати біженцями. Яких гірших новин порівняно з цими ви тепер чекаєте з Сирії?

    2. По-друге, будь-яка диктатура ґрунтується на вірі в те, що люди не здатні дати самим собі раду. Вони всі малюки, незрілі й неспроможні, тому їм потрібен керівник, який краще за них знає, як їм жити. Нацисти, комуністи, теократи-аятоли, колоніалісти та просто людожери — всі вони розповідають цю історію. Власне, диктатори виправдовують своє насильство тим, що без нього було би ще більше насильства. (Найкращий спосіб захиститися від дракона — мати свого власного дракона, казали герої Шварца.)

    Однак люди, які доклали зусиль до повалення диктатора, тим самим продемонстрували власну суб’єктність. Вони виявилися спроможними. Вони не малюки, а дорослі, які взяли на себе відповідальність. Можливо, у них вийде. Можливо, у них не вийде: не вистачить знань, єдності, емпатії, зрілості, сили людських мереж, толерантності. Можливо, вони врешті стануть такими самими людожерами. Але принаймні є шанс. Шанс на свободу завжди краще гарантованої несвободи.

    Німеччина після Гітлера стала демократією, а Італія після Муссоліні. Іспанія підняла голову після Франко. Радянський Союз після Сталіна продемонстрував відлигу. Південна Корея пережила всіх своїх диктаторів і почувається непогано.

    3. По-третє, диктатура пропонує всім один шлях. Падіння диктатури створює безліч шляхів, чимало сценаріїв. І коли все розвалюється на шматки, різні шматки підуть різними шляхами. І в результаті насильства стане менше, а щастя більше. Коли розвалився Радянський Союз, кілька країн обрали шлях демократії, інші досягли рівня гібридних режимів, і навіть серед автократій є набагато лагідніші за СРСР. Коли розвалився Ірак, то принаймні Іракський Курдистан пішов шляхом формування сучасної державності. Серед колишніх колоній європейських імперій є чимало доволі успішних країн. Так чи інакше, руйнування диктатури та/або імперії завжди відкриває можливості.

    Проведені навмання постколоніальні кордони збирають в одній державі людей, які не мають відповіді на запитання, навіщо їм бути разом. Не дивно, що такі утворення тримаються докупи лише брутальною силою й залиті ріками крові.

    Тож будь-який шанс на свободу краще гарантованої несвободи. Шлях вгору не обов’язково успішний, але це не означає приреченості на плазування внизу.

    Тому падіння кожної диктатури збільшує радість і надію. Навіть якщо надії лише промінчик.

  • Вічний “вступ” України до НАТО. Чи є світло в кінці тунелю?

    Вічний “вступ” України до НАТО. Чи є світло в кінці тунелю?

    Якщо спробувати зібрати разом усі причини, з яких Україні відмовляли приймати її до НАТО, то можна було б зібрати цілий збірник цих обіцянок. Особливо дістає “гарантія”, що двері для України відкриті. Це повторювалося так багато разів, що ставитися серйозно до подібних обіцянок неможливо.

    Зараз з’явилася нова відмовка, що приймати до Північноатлантичного альянсу країну, яка воює не можна. Але до 2014 року Україна не знаходилася в стані війни. То треба було дочекатися того, часу поки на неї нападе терористична Російська Федерація?

    Далі обіцянок щодо можливості вступу в Брюсселі піти ніяк не наважуються. Це дуже негативно діє на пересічного українського громадянина. Якому непросто пояснити, чому це українці, над якими постійно висіла загроза російського вторгнення, дочекалися цього вторгнення, не отримавши свого натовського шансу. І чим наша держава гірша за тих, хто цей шанс отримав більше, ніж 20 років тому. Уникнувши таким чином окупації своїх територій московською ордою.

    Зараз на Заході не хочуть враховувати, що на сьогодні Україна має такий практичний досвід бойових дій, який не має жодна армія в Європі. Це вже не говорячи про стратегічне розташування нашої держави, як постійний стримувальний фактор просування агресії Росії.

    Можна багато чого говорити про право на життя тих цивільних українців, які через нерішучість Заходу щодня гинуть від російських ракет, дронів і бомб. Але приймають рішення про кардинальну зміну допомоги Україні ті політики, котрі жодного дня, жодної години, жодної хвилини не перебували під ударами ракет терористичної Російської Федерації.

    Тому для них наш біль, відчай і горе тільки кольорова телевізійна картинка, яка спонукає їх вкотре висловлювати своє глибоке занепокоєння. І не більше. З такою дозованою та регламентованою допомогою війна Росії з Україною може тривати ще досить довго. Адже Україна змушена воювати з Російською Федерацією з однією рукою, зав’язаною за спиною. Досі немає паритету в повітрі, немає боєприпасів великої дальності, а натомість є заборона бити по всій ворожій території з американської і європейської зброї.

    Така напівдопомога Україні не лише провокує Путіна до початку Третьої світової війни, а й послаблює авторитет Білого дому серед його союзників та прихильників по всьому світі. В Пентагоні чудово знають, яка допомога українцям може докорінно змінити ситуацію на фронтах російсько-української війни. Але у Байдена постійно затягували з такою допомогою.

    Розмови щодо можливого вступу України до НАТО, які нескінченно затягнулися, дуже нагадують біг за “механічним зайцем”. Бігти, звісно, можна, але результат добре відомий усім наперед. В Північноатлантичному альянсі весь час заявляють, що двері для України в НАТО відчинені та Україна зможе вступити, коли буде готовою. Але тут є одне “але”. Між “відкритими дверима” і “відчиненими дверима” існує велика різниця. Ледь відкриті двері ніяк не гарантують того, що їх взагалі буде коли-небудь відчинено.

    Зрозуміло, що після звільнення з московського ярма, колишні радянські колонії намагаються стати членами НАТО. Деяким це вже вдалося. Але для України шлях до Північноатлантичного альянсу розтягнувся майже на 30 років. Нашу державу весь час годують нічим не підтвердженими обіцянками, удаючи, що це просування до інтеграції з НАТО. Україна сьогодні захищає від російського вторгнення об’єднану Європу – але нам розповідають, що ми ще не готові до членства.

    Нерішучість президента США Джо Байдена призвела до того, що російсько-українська війна перейшла у фазу позиційної війни. Все це виливається в статичні лінії розмежування військ, незначні здобутки сторін в окремих лісосмугах та селах, невдалі спроби переходу до маневрової війни. Генерали у Пентагоні не можуть не розуміти, що така війна може тривати довго.

    Якби до 2014 року Україна стала членом НАТО – РФ ніколи б не вдерлася на нашу територію. Якби Україна вступила до Північноатлантичного альянсу до 2022 року, то зараз взагалі не було цієї Великої війни. Тому російсько-українська війна є нічим іншим, як результатом боязкості Заходу. І потрібно говорити відверто, реальні гарантії безпеки – це війська США чи держав Західної Європи на неокупованій Росією території України. Що може значно наблизити українців до миру.

    Спробуємо змоделювати наступну ситуацію: не маючи можливості перемогти Україну, Путін розв’яже ще одну війну на Півночі Європи. І ось тут українці, зі своїм досвідом війни з РФ та готовністю допомагати НАТО, стануть великою підмогою для Північноатлантичного альянсу. А на те, що така війна лише питання часу – вказують багато факторів.

    На жаль, на Заході не всі розуміють, що перемога Путіна в Україні відкине людську цивілізацію на декілька століть назад. Українцям потрібна зброя, щоб не тільки захистити свою державність, Україні потрібна військова допомога, щоб Москва не змогла знищити демократичну західну цивілізацію. Україні обіцяли, що захистять її в разі нападу.

    Майже три роки тому на Україну напала терористична Московія, і дане слово Захід мав би тримати. А всі розмови про те, що НАТО не може перейти червоні лінії і прийняти Україну – це демонстрація слабкості західного світу. Росія не мусить вирішувати, до яких оборонних організацій іншим країнам дозволено приєднуватися.

    НАТО й було створено для того, щоб не дати Росії захоплювати чужі землі на Європейському континенті. Воно досі з цим успішно справлялося. Та у випадку з Україною підхід Альянсу потребує великої корекції. Адже виглядає на те, що раніше НАТО прагнуло просто стежити за тим, щоб Україна не програла. Хоча Альянс мав би публічно заявити, що його метою є поставити Російську Федерацію на місце та повернути Україні її міжнародно визнані території, які захопила Росія.

    Безсумнівно, президент США Джо Байден – мудрий політик, проте з Україною він явно перемудрив. Байден вважав будь-яке застосування західної військової сили у війні Росії з Україною неможливим. Але рішення не скасувати обмежень для України щодо ударів вглиб території Росії американською зброєю, відображає політичні мотиви неспроможності, яка домінує в його зовнішній політиці.

    НАТО десятиліттями обіцяло Україні членство, і на цьому ґрунтувалася політика багатьох українських президентів прозахідної орієнтації. Українці сподівалися приєднатися до Північноатлантичного альянсу і Європейського Союзу, щоб позбутися впливів Російської Федерації та не дати Москві втягнути Україну в якусь сурогатну подобу Радянського Союзу.

    Дві українські революції, 2004 та 2014 років, чітко підтвердили, що Україна безповоротно визначилася зі своїм європейським і західним вибором. Але на цьому шляху США і НАТО недостатнього зробили, щоб остаточний вибір українців закріпити назавжди. Вторгнення Росії в Україну не було незворотнім. Його спричинила ситуація невизначеності з членством України в НАТО і Євросоюзі.

    Україна в НАТО – це цивілізаційний вибір українців, але сталося так, що він залежить не тільки від нас самих. Ми й далі продовжуємо колекціонувати натовські обіцянки. І якщо цього разу нам було обіцяне “незворотне членство”, то наступного разу можна вже пообіцяти “гарантоване членство” в НАТО. І це звучатиме не менш красиво, хоча абсолютно ні про що не говорить.

    Нерішуча та неадекватна підтримка, яка досі надавалася Україні, показує, що НАТО, продовжуючи дотримуючись своєї концепції стратегічної невизначеності, надихає не тільки Путіна, а й інших диктаторів з мафіозних терористичних держав, які побачили – міжнародне право більше не працює.

    Нещодавно міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров заявив, що мир в Україні можливий лише у випадку відмови від членства в НАТО і втрати Україною частини територій. Це він сказав в інтерв’ю відомому американському журналісту Такеру Карлсону.

    Тому виникає питання – тепер Москва буде вирішувати, якій країні можна вступати до НАТО, а якій ні? І якщо в Північноатлантичному альянсі згодні з тим ультиматумом, який висуває Заходу терористичний режим Путіна то так і напишіть в своїх установчих документах, що до НАТО може втупити будь-яка держава світу, якщо це не Україна. Тоді ми будемо чітко знати, що до НАТО Україні не можна.

  • Російський крах румунських виборів

    Російський крах румунських виборів

    За два дні до проведення другого туру президентських виборів у Румунії Конституційний суд цієї країни ухвалив безпрецедентне рішення й скасував результати першого туру у звʼязку із ймовірним іноземним втручанням у виборчу кампанію. Рішенню суду передувало оприлюднення Вищою радою національної оборони документів спецслужб, що засвідчили про можливість російського втручання у кампанію кандидата Келіна Джорджеску – справжнього «джокера» цих виборів, пише Віталій Портников для Радіо.Свобода.

    Про можливість успіху Келіна Джорджеску, який посів перше місце за результатами першого туру виборів, не повідомляло жодне соціологічне опитування, навіть після самого голосування. Його успіх став справжнім шоком – тим більш на тлі відверто антиєвропейських і проросійських поглядів кандидата. І антиукраїнських також, звісно.

    При цьому спецслужби знайшли невідповідність між «нульовими» витратами Джорджеску на передвиборчу кампанію та величезними витратами на канали у ТikTok, які й допомогли йому перемогти. TikTok повідомив румунську владу про те, що виявив потенційну мережу акаунтів, що беруть участь у діях з маніпулювання громадською думкою у передвиборному контексті, а також мережу акаунтів, пов’язаних з російським державним ЗМІ Sputnik, націлену на користувачів у Румунії та Молдові. Всі ці й подібні факти й стали основою для рішення Конституційного суду Румунії.

    Рішення сприймається неоднозначно

    Звісно, це рішення сприймається неоднозначно. Його привітав президент країни Клаус Йоганніс, який наголосив, що рішення суду було ухвалено після того, як було доведено участь у виборчій кампанії іноземної держави. Схожої позиції притримується і більшість румунських політиків.

    А от сам Келін Джорджеску передбачувано назвав рішення суду «державним переворотом», з ним погодився і лідер румунських ультраправих Джордже Сіміон. «Насиллям над демократією» назвала рішення суду й інша учасниця скасованого другого туру виборів, ліберальна політикиня Єлена Ласконі.

    Однак найважливішим буде те, як на це безпрецедентне рішення відреагує сам румунський виборець. Адже якщо громадяни будуть вважати себе ошуканими, якщо вони вирішать, що скасування виборів це виключно опір «системи» антисистемному кандидатові, питання обрання проросійського кандидата з правого табору – хай не Джорджеску, так хоча б того ж Сіміона з його антиукраїнськими поглядами буде тільки питанням часу.

  • “Тримай бояришнік”: Як Путін “кинув” свого вірного посіпаку Асада

    “Тримай бояришнік”: Як Путін “кинув” свого вірного посіпаку Асада

    От обідно Башару Асаду. У Путіна є супер пупер зброя Орешнік, що по мощі поступається тільки Зірці Смерті, але чомусь він іі не дає і не рятує свого вірного посіпаку.

    А той же і Крим російським визнавав, і українських бандерівців особисто бачив і про українські біолабораторіі всім розповідав. І що це тобі дало, Башар?

    І каже тіки «тримай друг Башар бояришнік. Бо я тебе поважаю. Але грошей, людей і танків немає. Тримайся»

    Але у той же час обіцяє супєр пупєр Орєшнік Лукашенці. Щоб знов Ілон Маск вдягав пампєрси, напевно.

    Оце дивна супєр зброя, той орєшнік. У війні не допомагає, якось. Підходить лишень для дешевого піару. І для телевізійного оргазму. Щоб російського другу Такєру було про що поговорити, дивлячись закоханими очами на Лаврова.

    А Башару обідно. Навіть росіянам на військових базах у Сиріі якось не дуже приємно. Бо до них вже долітають привіти. А ті, хто їх присилає, також чомусь не бояться того страшного Орєшніка. І не бояться страшної і могутньої російської непереможної армії. Що має безліч ресурсів і може воювати роками, бо ж вже перевела свою економіку на військові рейки. Ну так же Путін говорить. Він же брехати не буде.

    А може то просто ці повстанці неграмотні і не знають, що ядерна держава не може програти у війні? Не читали правильних газєт.

    От якщо б знали… а так обідно Башару…

  • Сирійська катастрофа Кремля

    Сирійська катастрофа Кремля

    Бульбашка здувається.

    Пам’ятаєте, як під фанфари і литаври починалася російська інтервенція в Сирію? Росія знову наддержава, важливий гравець на світовій арені! Дивіться, як ми мочимо чортів-ісламістів за тисячі кілометрів від своїх кордонів! Ура! Підтримали Ассада і отримали заморську провінцію “Сирія” для своєї Третє-Римської імперії!

    Російський плебс радісно дивився по телевізору як “наші” літаки “красиво”, як на параді, зносять ракетами під нуль чужі міста. Гордість і самовдоволення охоплювало його, він ніби б брав у борг трохи величі у своєї “держави” і ставав більшим у власних очах. Ми великі, круті, потужні!

    І ось за кілька тижнів уся ця позикова велич здулася, виявилася лажею і туфтою, перетворилася на прах. Путінська королівська карета перетворилася на гнилий гарбуз, запряжений чекістськими щурами.

    Є такий термін – “переоцінена компанія”. Найчастіше це дешева, порожня компанія, головна перевага якої – вміння пустити пил у вічі, тобто за допомогою піару і реклами переконати ринок у своїй крутизні. Росія – найбільш переоцінена компанія у світі.

    Путінська верхівка прийшла до влади за допомогою маніпулятивних піар-технологій, це її головна кваліфікація. Вона примудряється продавати Росію не тільки власному плебсу, а й багатьом у світі як “велику державу”, будучи технологічно відсталою країною, досягнення якої, навіть у військовій галузі, – пропагандистська бульбашка, яка може луснути в будь-який момент.

    Сирійська катастрофа Кремля показала як це відбувається. Подібна його катастрофа в Україні теж цілком реальна. Саме тому російська влада зараз так спішно намагається, вже не особливо сподіваючись перемогти в бою, вирішити результат війни на свою користь за допомогою звичного надування “бульбашки величі”: агресивної реклами ракетної “надзброї”, дезінформації про свою військову перевагу і кидання зовнішньополітичних “понтів”.

  • Яка Україна виживе — Мала чи Велика

    Яка Україна виживе — Мала чи Велика

    У понеділок ввечері я мав честь виступити на презентації проєкту Амбасада українських сенсів перед лідерками і лідерами української діаспори, старої й нової.

    Нижче мій текст. Багатьом він не сподобається.
    —-
    Одне з найбільш актуальних питань сьогодення, а тим більше після перемоги, — це співвідношення Малої та Великої України.

    Мала Україна — це розуміння українства в кордонах та прагненнях України. Українці — це ті, хто живе в Україні та присвятив себе Україні. З цієї точки зору, історичні постаті минулого належать до України лише тоді, коли вони були етнічними українцями та присвятили себе українській справі. Українці на службі імперії, українці в Петербурзі, росіяни в Києві чи поляки у Львові не належать до України.

    Велика Україна — це розуміння українства як величезної світової течії, що зробила і робить свій внесок до людської цивілізації різними способами і в різних місцях. До Великої України належить величезна й розгалужена українська діаспора (яка, безумовно, збільшиться у прийдешні роки тими, хто не повернеться). До Великої України належать етнічні українці, що ніколи не жили в Україні, а також ті, хто виїхав і зробив кар’єру за кордоном. До Великої України належать представники інших етносів, що прожили життя в Україні та тісно пов’язані з нею. До Великої України належать українці, які будували Російську, а потім Радянську імперію (в обох випадках внесок був визначним, якщо не вирішальним). До Великої України належать історичні постаті, серед яких є київські росіяни, львівські поляки, одеські євреї та маріупольські греки тощо.

    Колись за часів Віктора Ющенка в Українському Домі зробили величезну виставку портретів Великої України. Там були сотні великих українців, а серед них — американські астронавти та спортсмени українського походження, вищі чини Російської імперії родом з України, єврейські вчені та поети, чиє дитинство минуло тут, та багато інших.

    Велика Україна включає Ігоря Сікорського та Казимира Малевича, Сергія Параджанова та Стефана Банаха, канцлера Олександра Безбородька та льотчика Івана Кожедуба, Сергія Корольова та Микиту Хрущова, хокеїста Вейна Грецкі та акторку Мілу Куніс, нобелівських лауреатів Шмуеля Аґнона та Саймона Кузнеця, Уляну Супрун та Христю Фріланд, Архипа Куїнджі та Бруно Шульца, Ісаака Бабеля й Михайла Жванецького, “француженок” Анну Ярославну та Соню Делоне. І, звичайно, Миколу Гоголя, без якого уявлення України про себе було би значно біднішим.

    Як пише голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович у книзі “Українські основи”, “йдеться … про цілі династії князів, ханів, шляхтичів, бургомістрів, ксьондзів, попів, рабинів, мулл, художників, поетів, мандрівників, дослідників, ремісників та вчителів, більшість із яких не говорили українською і навіть не мріяли про незалежну Україну, але якимось неймовірним чином долучилися до її постання, виразності та самобутності”.

    Війна актуалізувала Малу Україну. Йдеться про виживання країни та нації, про смертельну загрозу існуванню. Життя стало чорно-білим, бо напівтони несуть смерть. Треба вижити, перемогти й відновитися.

    Перед Малою Україною нині стоїть завдання відрізати й відкинути від себе російську та радянську культуру — культуру імперії, що не припускає вільної України. Бо в час війни культура перетворюється на зброю. Культура не поза політикою. Культура, що заперечує свободу й незалежність, сьогодні, по суті, заперечує наше життя.

    Після перемоги перед українцями стане велике питання — яку Україну будувати, Малу чи Велику? Україну закриту, яка є обложеною фортецею, чи Україну відкриту, яка завжди суттєво впливала на світ і впливатиме й надалі, але водночас і сама підлягає впливам? Україну, що не визнає власної діаспори та чужих діаспор у своєму тілі, чи Україну, яка пов’язана зі світом мільйонами зв’язків? Яке місце України у світі загалом?

    Правильний погляд на будь-яку проблему — це погляд з майбутнього. Якщо світ деглобалізується, розпадеться на невеликі домени, то вижити зможе лише Мала Україна. Якщо світ буде глобальним, то в такому світі лише Велика Україна буде живою й успішною.

  • Здається, Кремль думає всіх надурити й зіграти в “паузу” для відновлення сил

    Здається, Кремль думає всіх надурити й зіграти в “паузу” для відновлення сил

    Поки що всі дії росіян свідчать про те, що вони розглядають сценарій продовження війни як базовий. У росіян зараз знижуються темпи залучення контрактників навіть попри великі виплати. Здавалося б, якби росія хотіла війну завершувати, нічого б з цим не робила. Але навпаки.

    Ворог зараз обмежує бронювання від мобілізації силовиками та співробітниками ВПК, залишаючи велике поле для потенційного проведення хвилі мобілізації в майбутному для дешевого поповнення сил.

    За соціологією рішення непопулярне навіть для рф, але враховуючи, що путін не хоче програти війну і може маніпулювати протягом 2025 року, плюс рекордний бюджет на оборонку і пропаганду, складається враження, що кремль думає всіх надурити і зіграти дипломатично в «паузу» для відновлення сил.

    На цьому фоні позиція України дуже чітка – мир через силу. А жорстка заява спецпредставника США Кіта Келлога в напрямку москви також демонструє, що трюк кремля не пройде із Штатами.

  • Крим або знищення України. Що обере російське керівництво?

    Крим або знищення України. Що обере російське керівництво?

    Слова Володимира Зеленського про можливість відновлення територіальної цілісності України дипломатичним шляхом – йшлося саме про Крим – викликали передбачувану дискусію щодо зміни підходів до повернення під контроль України територій, окупованих Росією. Хоча насправді з 2014 року в українському підході превалював, насамперед, дипломатичний шлях, а про можливість військового вирішення питання заговорили саме після 22 лютого 2022 року, пише Віталій Портников для Крим.Реалії.

    І, хоч як це парадоксально звучить, поки триватиме велика війна, саме такий підхід, певен, і буде визначальним – щоб не говорили політики. Тому що продовження військових дій унеможливлює дипломатію з обох сторін. А мирні переговори – навіть про заморожування конфлікту – поки що виглядають примарними і жодної реалістичної платформи для них не видно: для того щоб це зрозуміти, достатньо просто послухати те, що говорить про такі переговори Володимир Путін. Ну і зрозуміло, що ні про який Крим у Кремлі не збираються говорити ще з 2014 року. Для російського правителя та його оточення це питання, як відомо, «закрите».

    То який підхід переможе в результаті? Думаю, насамперед, необхідно зрозуміти, що війна між Росією та Україною – це не війна за території, не війна за Крим чи Донбас. Ця війна визначить найголовніше: залишиться Україна на політичній мапі світу чи знову стане російською територією.

    І якщо Україні вдасться відбитися та вціліти – а попереду ще чимало проблем і випробувань – то питання про відновлення її територіальної цілісності все одно залишиться на порядку денному й визначатиме не лише майбутнє самої України, а й майбутнє Росії. Тому що, якщо Росії – хай навіть через десятиліття – захочеться повернутися у цивілізований світ, їй, певен, доведеться зробити це шляхом відмови від окупованих українських територій. Російське керівництво це чудово знає. І тому, гадаю, робитиме все, що від нього залежить, щоб Україну знищити.

    Тому шлях до дипломатичного вирішення проблеми Криму також йде через успіх у війні, через можливість відстояти державність України у нелегкому силовому протистоянні з Російською Федерацією та її союзниками.

    Якщо Україна вистоїть – це означатиме, що Володимиру Путіну не вдалося довести своє право підірвати міжнародне право. Якщо Україна вистоїть – це й означатиме, що цивілізований світ довів, що здатний не визнавати односторонніх територіальних змін, навіть коли про них заявляє ядерна держава. Якщо Україна вистоїть – це й означатиме, що окуповані українські території будуть вічним тавром на міжнародній репутації Росії, хто б не очолював її у наступні десятиліття, який би режим там не було встановлено. Якщо Україна вистоїть – це й означатиме, що Крим рано чи пізно повернеться.

  • Безсоромна брехня та кров замість справжньої єдності та справжньої стійкості

    Безсоромна брехня та кров замість справжньої єдності та справжньої стійкості

    Армія стікає кров’ю, сотні бригад та батальйонів пишуть відчайдушні заклики в соцмережах до громадян – купіть нам дрони, купіть антени, купіть РЕБ, купіть кевларові плащі, купіть пікапи, купіть квадроцикли, купіть решітки на бронетехніку, купіть, купіть… І в одній стрічці портрети та свічки тих, кому не купили – тих, хто загинув, тому що не було дронів, щоб знайти та вбити ворога, не було РЕБ, щоб ставити перешкоди дронам, не було квадроцикла, щоб підлетіти на евакуацію, не було плащів, і граната з мавіка влетіла в окоп, не було решіток на броні, і цінна техніка знищена…

    Зараз вводяться у бій нові бригади, до складу яких пішли люди – але держава взагалі їх не забезпечила ні дронами, на РЕБом, ні іншим життєво необхідним обладнанням. І щоденні постійні питання на фронті – а чому влада не реагує та не допомогає?

    А тому що Верховний головнокомандувач Володимир Зеленський міль’ярди гривень витратив на свою передвиборчу кампанію – на роздачу 1000 гривень, що по суті є підкупом виборців, на створення нового та нікому не потрібного міністерства національної єдності, на афери з закупівлями мін та снарядів, які не вибухають. Розповідаючи, що Україні потрібна національна єдність та стійкість, гроші виділяються на пустий піар.

    Ні Черчілль ні Рузвельт під час Другої світової війни не роздавали гроші населенню, тому що усі гроші спрямовувались на перемогу у війні. Податки підвищувались, щоб виробляти якісні боєприпаси, щоб врятувати життя солдат, знищити ворога. Не створювали для перемоги у Британії та у США нових міністерств, бо єднність була в одному – усі ресурси йшли на армію, а не на збільшення кількості цивільних чиновників, заброньованих від служби. Лідери країн-переможців однозначно вказали свої приорітети, в яких не сумнівався ніхто. Оце і була національна стійкість.

    Але президент України не робить як Черчілль або Рузвельт, в нього інші приорітети. Тому ніхто зараз в середині країни так не знищує національну єдність та не підриває стійкість як сам Зеленський.

    Зеленський фактично вкрав гроші на захист України, прирік тим самим на загибель багатьох захисників, тому що впевнений, що з допомогою підкупу та політтехнологій зможе ввести в оману тих, хто вижив у тилу, і всидіти на посаді, тому крім крісла та влади Зеленський ні про що інше думати не збирається.

    Брехня та кров, безсоромна брехня та кров замість справжньої єдності та справжньої стійкості, брехня і кров у вчинках і на словах.

    Як змусити Зеленського допомагати людям на фронті, як його увагу зосередити? Може, хтось служить на фронті з Кварталу 95, і з ним можна було б зробити інтерв’ю? Чи хтось служить на фронті з друзів та знайомих родини президента, його дружини, батьків? Ну має ж у нього з’явитись якесь людське співчуття до тих, хто несе на собі цей смертельний тягар війни?

  • У фашистській державі не може бути жодного громадянського суспільства

    У фашистській державі не може бути жодного громадянського суспільства

    Пріоритети під час війни. Був на напівзакритій конференції, присвяченій, окрім іншого, підтримці громадянського суспільства в Росії. На одній її сесії розповідали про викрадення тисяч жителів окупованих територій України, катування, знущання, зґвалтування, масові вбивства. А на іншій говорили, що в Росії є громадянське суспільство й воно навіть досягає якихось успіхів, наприклад, у сфері екології: десь під тиском активістів шкідливе виробництво зупинили, десь – токсичне будівництво.

    Вибачте, але це як у бородатому анекдоті: або хрестик, або штани. Масовий терор і катування не можуть поєднуватися із громадянським суспільством. У фашистській державі, яка веде загарбницьку війну, яка чинить жахливі злочини, просто не може бути жодного громадянського суспільства. Як не було його в нацистській Німеччині та СРСР. Групи недобитих дисидентів і правозахисників можуть бути, але громадянське суспільство в такій державі неможливе. У сучасній Росії окремі люди й нелегальні групи багато хорошого роблять, зокрема для тих самих викрадених українців, але це не громадянське суспільство, а героїчні одинаки.

    Неможливо уявити, щоб у нацистській Німеччині на третій рік війни антифашисти боролися із забрудненням довкілля. Вони займалися набагато актуальнішими для воєнного часу справами. Німецькі антифашисти працювали на перемогу союзників у сферах воєнної пропаганди й розвідки, допомагали партизанам на окупованих територіях, зрештою, готували змову й замах на Гітлера.

    Зрозуміло, що найважливішою є всебічна допомога Україні. Що стосується антипутінських росіян, час, на мою думку, Заходу зробити своїм пріоритетом підтримку не міфічного громадянського суспільства в Росії, а їхнього силового спротиву й прямої протидії путінському режиму в гібридній війні з вільним світом.

  • Чекати розв’язки залишилося недовго: США потрапили в бан від Китаю

    Чекати розв’язки залишилося недовго: США потрапили в бан від Китаю

    Пас від товариша Сі комраду Дональду.

    Китай заборонив експорт до США низки рідкоземельних елементів і супутніх товарів. Ідеться, насамперед, про Галій, Германій, Сурму.

    Обґрунтування — це продукція подвійного призначення. Що, в принципі, правда.

    Галій — це оптика. Інфрачервоні приціли, прилади нічного бачення, оптоволокно (передача даних), ядерна фізика. Одним словом, незамінний товар для сучасного збройового бізнесу.

    Германій — ядерна зброя і напівпровідники.

    Сурма — батареї, зброя, ті-таки прилади нічного бачення, оптоелектроніка (включно з елементами сонячних панелей).

    Китай — один із найбільших виробників цієї тріади: 48% світового виробництва сурми, 59,2% германію і понад 98% очищеного галію (але щодо руд і сполук є імпортером).

    США — один із найбільших імпортерів зазначеної тріади.

    Бан із боку КНР, природно, не обвалить миттєво американську військову (та й не тільки) промисловість. Але це серйозний виклик.

    І тут цікаво, чи будуть введені аналогічні санкції щодо країн ЄС. Якщо ні — отримуємо режим «паралельного імпорту» по-американськи.

    Але такий бан навряд чи триватиме довго. Це запрошення Трампа до розмови. І метод дещо охолодити його войовничу риторику.

    Розмова, отже, буде. І на ній зачіпатимуть тему поділу сфер впливу. А отже, і зменшення кількості конфліктів, які несуть ризики для сторін. Значить, і українська тема.

    Тому повторю те, що писав раніше. Ініціативи щодо продовження або заморожування війни в Україні набудуть контурів «політики» лише за результатами зустрічей Трампа і Сі.

    Чекати залишилося недовго.

  • Сирійська катастрофа Путіна: чому повалення Асада боляче вдарить по Росії

    Сирійська катастрофа Путіна: чому повалення Асада боляче вдарить по Росії

    Повалення режиму Асада в Сирії матиме серйозні наслідки і для Росії, і для Путіна особисто.

    По-перше, втративши Сирію, Росія втрачає надзвичайно важливий форпост на Близькому Сході, через який вона могла активно качати ситуацію в цьому регіоні. Росія активно цікавилася Близьким Сходом з радянських часів, а все через нафту: коли в цьому регіоні неспокійно, зростає ціна на нафту, що вигідно РФ, коли спокійно – ціна падає. Тепер у Росії залишається менше важелів впливати на ціни на нафту, коли вона не може дестабілізувати ситуацію на Близькому Сході через Сирію.

    По-друге, Росія втрачає єдиний порт на Середземному морі, який залишався у неї з часів Радянського Союзу, – Тартус. Цей порт дозволяв Росії залишатися гравцем у Середземному морі та претендувати на звання супердержави.

    По-третє, весь “заміс” у Сирії почався після того, коли стали відомі плани про експорт газу з Катару через Саудівську Аравію і Туреччину до Європи. Тобто це конкуренція за ринки газу. Якщо тепер цей проєкт буде реалізовано, російський газ уже ніколи не повернеться на свої позиції в Європу. Очевидно, що бенефіціар – Туреччина, яка є активним гравцем у регіоні і зараз вирішує багато своїх питань.

    По-четверте, це удар особисто по Путіну. Путін активно тримався за Асада, показуючи всьому світу, що зносити диктаторів неправильно. Особливо важливо для нього це було після повалення Януковича і після того, як повстанці дуже негарно вчинили з Каддафі. Тому для Путіна було важливо підтримати Асада, зокрема російськими військами.

    Усе це дуже болючі удари по Росії. Судячи з усього, вона не збирається там здаватися, принаймні, російська авіація там літає. І це дуже добре: що більше будуть розтягнуті й розпорошені ресурси Росії, то менше сил у неї залишиться для боротьби з Україною.

    Для Росії події в Сирії – це хороша катастрофа. Адже у неї більше не залишається можливостей розгойдувати ситуацію на Близькому Сході. Хіба що через Іран. Але й Іран під питанням, тому що зараз, за Трампа, США його дотискатимуть. Іншими словами, Росія позбавляється можливості маніпулювати світом.

    Тому я не виключаю, що Путін надасть Асаду якісь сили. Принаймні, ми бачимо, що російська авіація працює в Сирії, а, отже, ці літаки не зможуть бомбити Україну. До того ж, з огляду на те, що “вагнерівці” були суттєво проріджені і зараз перебувають десь в Африці, є надія на те, що Путіну доведеться висмикнути з України і частину особового складу. Адже особистісний фактор тут серйозно дається взнаки: Путін вкрай болісно сприймає будь-які спроби повалити диктаторів у будь-якій точці світу, а тому допомагатиме Асаду.

  • Грузинська мрія

    Грузинська мрія

    Як і слід було очікувати, найбільш жорсткі зіткнення перед будівлею грузинського парламенту розпочалися саме після того, як премʼєр країни Іраклій Кобахідзе заявив про рішення відкласти європейську інтеграцію Грузії до 2028 року. Тому що у кожній такій країні, як Грузія, є чимало людей, для яких інтеграція в Європу – мрія жити гідним життям у власному домі. І коли у них забирають цю мрію, вони реагують значно емоційніше, ніж коли мова йде про репресії проти політичних лідерів чи навіть фальсифікацію результатів виборів. Тому що мрія – не політика, а щось значно більше. Яка ж іронія в тому, що партія, яка відібрала цю мрію у грузинів, так і називається – «Грузинською мрією».

    Якщо замислитися, вся ця ситуація в Грузії неймовірно нагадує 2013 рік в Україні. Тоді багато хто взагалі не вірив у можливість масштабного національного протесту. Вважали, що після 2004 року й реваншу «регіоналів» розчарування відібʼє у людей бажання виходити на Майдан. І дійсно – ані увʼязнення Юлії Тимошенко, ані ухвалення парламентом угод з Росією, які й створили згодом платформу для окупації Криму, – все це до масштабних протестів не призвело. А відмова від підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом передбачувано сколихнула суспільство, бо Янукович тоді відібрав в українців мрію – ту ж саму «грузинську» мрію, можливість гідно жити у власному домі.

    При цьому що цікаво: від ідеї європейської інтеграції відмовлялися політики, які перед тим переконували суспільство, що європейський вибір – це і їхня мета, тільки вони є значно професійнішими і компетентнішими, ніж попередники. Янукович говорив про важливість європейського вибору під час своєї другої президентської кампанії і заперечував звинувачення в орієнтації на Москву. Я не забув, як після полумʼяного виступу про важливість «жити як у Європі» на черговому телевізійному шоу він сказав мені у перерві «ну ты ж разумный человек, понимать должен, что нам нужно быть с Россией». «Мрійники» в Грузії також завжди переконували співвітчизників, що йдуть до Європи – просто тому, що не розраховували до неї колись наблизитись, і рішення Єврокомісії про кандидатський статус Грузії стало для них справжньою політичною катастрофою. Наслідки ми бачимо – на Майдані, на проспекті Руставелі…

    Але якщо піти ще далі, нам доведеться згадати, що і «революція троянд» у Грузії, і Помаранчева революція в Україні відбувалися під гаслами змін і повернення до європейської цивілізації – а згодом лідери цих процесів поступалися владою реваншистам чи імітаторам. І виходить, що в нашому бажанні побудувати цивілізовану європейську державу ми ходимо по колу із перервами на війну – адже зараз вже очевидно, що напад на Грузію у 2008 році був своєрідною репетицією невдалого українського «бліцкригу».

    І найважливіше для нас – це саме вибратися з цього кола будь-якою ціною. Переважно коли я кажу, що урок грузинської поразки для нас є значно важливішим, ніж призабуті вже грузинські реформи, люди намагаються затуляти вуха. Але перенесіться з проспекту Руставелі 2024 року на Банкову 2029 чи 2032 років і уявіть собі українського президента, який пояснює співвітчизникам, що Україна не поспішає до Євросоюзу просто тому, бо нам ставлять образливі й невигідні умови, не поважають нашого способу життя і навʼязують сусідське розуміння історії. А ми – гордий народ! Звісно, про відновлення дипломатичних взаємин з Росією і мови не буде – влада шануватиме памʼять загиблих і називатиме Путіна воєнним злочинцем, де б цей Путін у цей момент не знаходився. Але кожен з тих, хто прийде на Банкову цього трагічного вечора відмови від Європи, буде відчувати за спиною смердюче дихання Москви…

    Що ми маємо зробити, щоб запобігти цьому сценарію, щоб не опинятися кожні 10 років на проспекті чи Майдані розлюченими й ошуканими? Щоб не зрадити тих, хто віддає своє життя за те, щоб Україна існувала – але яка Україна?

    Передусім зрозуміти, що мова йде не тільки і не стільки про добробут, скільки про цінності. Про європейські цінності поваги до людини. Про розуміння того, що це держава для громадянина, а не громадянин для держави. Але і розуміння того, що таку державу громадянин цінує, розбудовує й захищає – а не обкрадає при першому ж «вдалому» випадку. Про усвідомлення того, що нам потрібно не «приєднатися» до Європи, а побудувати Європу тут, у власній домівці – щоб бути не в приймах, а на господарстві.

    Якщо ми не усвідомимо всього цього, наступні генерації українців (і грузинів) будуть так само, як і ми з вами, ходити по зачарованому колу від Майдану до Майдану, від проспекту до проспекту, від очікувань до розчарувань і назад. І від перерви на війну в такому разі ми також не застраховані.

  • “Орєшник” заправляють мікстурою “бояришник”?

    “Орєшник” заправляють мікстурою “бояришник”?

    28.11.2024 року навіжений недофюрер виступив на засіданні ОДКБ з черговими лякалками України і світу «Орєшником».
    Начебто «Орєшників» в нього, як горіхів на базарі, вже серійно випускаються. І путін буде бити по центрам прийняття рішень у Києві.

    Від самого початку війни чуємо ці погрози, і лише декілька разів уламки ракет падали біля Верховної Ради. А ще «Орєшник» цей такий потужний, що у місті падіння боєголовки температура досягає 4 тисяч градусів, і все навколо розпадається на молекули. І по руйнівній силі це теж саме, що ядерна зброя.

    Всім лежати і боятися…

    Насправді, недоук путін переповів те, шо зміг запам’ятати з того, що йому втюхали помічники про принципи кінетичної зброї. Теоретичні принципи, підкреслюю!

    Дійсно, якщо метеорит падає на землю з космічної швидкістю, і він достатньо великий, щоб не згоріти повністю у атмосфері, то при ударі о поверхню звільниться така величезна енергія, що руйнування можна порівняти з використанням ЯЗ. Тунгуський метеорит тому прикладом, хоча до землі він не долетів, потужно вибухнув у повітрі над тайгою, поваливши десятки тисяч дерев.

    Але для великих руйнувань при зіткненні з землею боєголовка повинна мати швидкість десь 50 швидкостей звуку. Хоча б 30, інакше енергії буде недостатньо. Боєголовки «Орєшника» падали на Південмаш у Дніпрі зі швидкістю 10-12 швидкостей звуку. Тому катастрофічних руйнувань там не було, ніякого вибуху та розпадання на молекули теж, хоча ці боєголовки зайшли у ґрунт дуже глибоко.

    Ніякого запуску у серію «Орєшника» нема і бути не може — він ще не пройшов льотні випробування, як недоімперія проводить, використовуючи Україну як полігон — чистий воєнний злочин. У росії, швидше за все, є три-чотири таких ракети у різних стадіях завершеності, бо тільки так можна враховувати результати випробувань і доопрацювати конструкцію.
    «Старшип» від Спейс Х Ілона Маска потенційно міг би стати основою для розробки справжньої жахливої кінетичної зброї — бо він достатньо великий і потужний. Маленький «Орєшник» — навряд чи. Ну, або у путіна депутати Держдуми дійсно скасували всі закони Ньютона і вийшли у паралельний простір без застосування прискорювача «Бояришник».
    До речі, орєшник, бояришник, нові фізичні принципи… З одного семантичного ряду.

    На жаль, декілька ударів «Орєшником» по Україні можливі. Постраждалі і руйнуванні можливі. Але вони не будуть принципово відрізнятися від наслідків ударів іншими ракетами, якими нас постійно атакує ворог.

  • Початок нової війни у Сирії. Чому саме зараз та в чиїх інтересах цей конфлікт?

    Початок нової війни у Сирії. Чому саме зараз та в чиїх інтересах цей конфлікт?

    Нова війна у Сирії. Чи щось дуже схоже на її початок. Після перемоги над ІДІЛ сирійський конфлікт сповз до категорії регіональних. Асад устояв. І тут раптом знов.

    Маловідоме террорестичне угрупування за пару днів майже захопило величезне місто Алеппо. Приблизно як колись іракський Мосул рухнув за один день. І тепер Сирія у центрі уваги. Точніше те, що від ней лишилося. Я там багато разів бував з 2011 по 2015 рік. І продовжую слідкувати за подіями. Вдвох словах про ситуацію зараз.

    Сирія давно вже втратила субʼєктність. Башар Асад утримав владу виключно завдяки військовій допомозі Ірана та росії. Саме вони разом з Асадом наразі контролюють більшу частину території Сирії. А окремі регіони країни вже багато років під контролем протурецьких сил, курдів та американців.

    І ніби всіх цей статус-кво влаштовував. Але ні.

    15 років тому Алеппо було найпотужнішим містом Сирії після Дамаску. Такий собі сирійський Дніпро. Промислове місто мільйонник. До турецького міста Кіліс, яке я теж відвідував, усього 66 км – подивіться на скрін. Турки вже давно непроти той Алеппо забрати під своє крилишко. І я ніколи не повірю, що якесь потужне озброєне угрупування могло неочікувано опинитися біля турецького кордону. Хоча ні… Могло. Якщо так було треба.

    А так дійсно мого бути треба. Бо типу вийшло не дуже справедливо. Якщо подивитися на ситуацію з турецького боку. Рашка почала шастати повним ходом у історичному для османів регіоні. Не зовсім дружній Іран – теж. Їх бізнеси почали заходити на видобуток корисних копалин, взяли під контроль логістику. Порозставляли всюди своїх людей. Тому якщо ви мене запитаєте, в чиїх інтересах могла зараз статися вся ця історія, то я вам відповім – Туреччини.

    Хто це зробив? Або – чиїми руками та автоматами. Є таке терористичне угрупування Хаят тахрір аш-шам (ХТШ). Насправді це досить відомі джихадісти. Утворилися вони ще у 2016му. Серед співзасновників, до прикладу, колишній (бо мертвий) лідер ІДІЛ Абу Бакр Аль Багдаді. Та досить відома контора Фронт Ан-Нусра, що робила вітер у Сирії у 13-16 роках. Ан-Нусра рухалася разом з Аль Каідою, а потім відділилася. А пізніше розділилася в середині себе. Так і народився ХТШ.
    І от тепер ХТШ здійснило наймасштабніший наступ на урядові сили крайніх років. А рашка була змушена застосувати у Сирії військову авіацію вперше за 7 років. І наступ триває.

    Чому це сталося саме зараз? Моя версія. Ірану стало не до Сирії, рашці теж. Бойовики ХТШ та їх покровителі вирішили цим скористатися. Іран рухався у Сирії силами Хезболли. Але її бойовики наразі несуть величезні втрати у боротьбі проти Ізраїлю. Де несе шалені втрати рашка – вам не треба розповідати:) А там де тонко, там і рветься. Зберегти інтереси у Сирії Ірану точно важливіше ніж допомогати рашці у війні проти України. Тому куди тепер полетять шахеди – велике питання. Ну і власне рашка теж тепер на розтяжці. Бо це ж репутаційні втрати:) Треба тепер свою маріонетку Асада захисти!

    Так шо буде цікаво. І далі точно буде.

  • “Доктрина Трампа”: Америка мусить перевірити Путіна на міцність

    “Доктрина Трампа”: Америка мусить перевірити Путіна на міцність

    Путін не відмовиться від головної цілі – знищення державності України. Він бачить в цьому основну місію свого життя. А його найближче оточення, як тільки може підігріває в його свідомості думку, що цим він назавжди закарбує свою постать у російський та світовій історії, як найуспішніший політик ХХІ століття. Який не тільки повернув Росії її “споконвічні історичні землі”, а й відновив Російську Федерацію на світовій арені, як наддержаву, котра не побоялася кинути виклик Сполученим Штатам, Європі та колективному Заходу.

    Проте на Заході тривалий час продовжують ігнорувати той факт, що намагаючись перекроїти карту Європи, Росія розпочала Третю світову війну, не оголошуючи її. Західний світ повинен нарешті усвідомити, що це війна проти світового миру та порядку, а не просто якась віддалена абстрактна річ, яка його зовсім не стосується. Свобода не є безкоштовною. З такими агресорами, як Російська Федерація потрібно боротися усіма можливими та доступними методами.

    Як вчить увесь минулий історичний досвід, якщо зробити Москві навіть невеликі поступки, і не протистояти як належно територіальній експансії Росії, то це означатиме пряме заохочення Кремля до наступної агресії та незаконної окупації ще більшої кількості чужих земель. Адже територіальні претензії Московщини нічим не обмежуються, і як сказав свого часу Путін – “кордон Росії ніде не закінчується”. Що можна перефразувати таким чином: “кордон Росії закінчується там, де її можуть зупинити силою”.

    Путін – це шаблонний маніяк із трилерів, який регочучи, кидається зухвалими жартами, а потім починає їх ретельно реалізовувати у життя. Тому будь-які переговори з цією збоченою особою справа даремна. Російський диктатор, поки не знищать його та його злочинний режим, ніколи не погодиться з тим, що мусить заплатити за свої злочини. І можна не сумніватися, що першим пунктом на переговорах, Москва завжди висуватиме попереднє зняття західних санкцій з Російської Федерації. А скасовані санкції щодо Росії відкриватимуть шлях Кремлю до нової агресії.

    Путін чекає на повернення Дональда Трампа до Білого дому, щоб випробувати його та його адміністрацію на міцність. Тоді Трампу не залишається нічого іншого, як перевернути ситуацію, і перевірити самого Путіна на міцність. Що можна назвати “доктриною Трампа”.

    Дії Сполучених Штатів могли б полягати в наступному: американці для захисту розміщують в Україні ракети Pershing та Tomahawk разом з їхньою обслугою. При цьому де їх буде розташовано, звісно, не буде оголошуватись. А Москву попередять, що будь-який удар по обслузі комплексів Pershing та Tomahawk вважатиметься нападом на Америку, і він понесе для Росії відповідні негативні наслідки.

    Власне така перевірка Путіна на міцність могла б докорінним чином змінити ситуацію з постійними обстрілами московитами України ракетами та дронами. І це чесна гра, оскільки путінський режим заздалегідь попереджений, а приймати відповідні рішення, то вже їхній вибір.

    Досі, надаючи Україні напівдопомогу у війні з терористичною Російською Федерацією, західний демократичний світ показував російському тоталітарному диктатору, що він пасує перед його агресією. Геополітичний бандит Путін маніакально одержимий колоніальною міфологією. Яка, на його думку, дає йому право вторгатися, знищувати та контролювати суверенну українську націю, що має спільний кордон з Росією.

    Він знає, якщо запустить ядерну зброю, це повернеться йому бумерангом відплати, тому цього не відбувається. Питання в тому, чи матимуть американські ракети великої дальності якийсь вплив на стримування російсько-північнокорейського воєнного альянсу.

    Діючий президент Сполучених Штатів Джо Байден багато зробив для підтримки України, проте щоразу гальмував необхідні українцям надходження зброї, що постійно ставило ЗСУ в нерівні умови у боротьбі з московитами. У той час, щоб виграти асиметричну війну проти більшої, краще фінансованої нації, яка без докорів сумління кидає своїх громадян у м’ясорубку війни, потрібна допомога зовсім іншого рівня.

    Зараз Джо Байден намагається частково надолужити свої попередні прорахунки, але часу в нього на це вже залишається дуже мало. Тепер все залежатиме від того, яку остаточну позицію щодо України вирішить прийняти наступний президент Дональд Трамп. Чи він користуватиметься настановами свого видатного попередника республіканця Рональда Рейгана, або вирішить спробувати змусити українців погодитися на умови капітуляції перед Російською Федерацією, як того домагається Путін.

    Дуже дивує, чому й досі російський політичний істеблішмент, армійські генерали та кремлівські чиновники не знайшли спосіб усунути Путіна від влади. Адже таке рішення відкрило б їм прямий шлях до переговорів з колективним Заходом та допомогло залишити за собою частину своїх фінансових активів і маєтностей, котрими вони володіють в Європі та по всьому світу. Бо чим довше вони будуть вичікувати з цим, тим менше у них всіх буде шансів мінімізувати свої загальні втрати від цієї страшної війни, розв’язаної деспотом в Україні.

    Одним із можливих пояснень може бути те, що Путіну вдалося врахувати досвід вирішення проблеми зі Сталіним Лаврентієм Берією. І сім’ї путінських охоронців із внутрішнього кола – компактно розміщені в кількох закритих поселеннях Підмосков’я. Таким чином, коли родини охорони фактично взяті в заручники, то в разі ліквідації диктатора й вони будуть ліквідовані.

    Ситуація щодо України полягає в тому, Путін не є договороспроможним і не зацікавлений у врегулюванні російсько-української війни шляхом переговорів. Його позиція: “Дайте нам усе те, що ми хочемо, а потім поговоримо” – це ніякі не переговори. Він хоче добитися від українців усіх своїх “хотілок”, і водночас не бажає йти на жодні поступки.

    Путін любить владу, чорну ікру, свої численні палаци, яхти та коханок. І він добре знає, що застосування ядерної зброї у війні з Україною назавжди покінчило б із цим. Можливо, це єдине, що його стримує, але цього може бути достатньо. Він любить оголошувати різкі погрози, але насправді ніколи їх не виконує. Більшість його звірств, від вбивств політичних опонентів до знищення тих, хто почав сумніватися у його місії в середині режиму, скоюються таємно.

    Головний кремлівець – дебошир, і він постійно діє нахраписто та безцеремонно. І єдиний спосіб впоратися з цим войовничим задиракою, вивести на чисту воду його примітивний блеф та ударити першим.

    Однак, ядерне стримування працює лише тоді, коли кожна ядерна держава усвідомлює, що початок ядерної війни призведе до її власного знищення. Очевидно, якщо Сполучені Штати та Європа погодяться віддати Путіну на розтерзання Україну, тому що він погрожує початком ядерної війни, він вимагатиме, щоб далі йому віддали Молдову, Грузію, Сирію, Литву, Латвію, Естонію, Польщу, Німеччину і, зрештою, Америку. Навіщо йому зупинятися, поки він не буде змушений зупинитися? І якщо Захід збирається Путіна зупинити, то це необхідно зробити зараз, і зробити в Україні.

    Якщо західники будуть зволікати з реальним протистоянням цьому міжнародному злочинцю, то скоро самі відчують його чобіт на своїй шиї. Вибір сьогодні дуже невеликий – зупинити Путіна в Україні американською зброєю, або далі зупиняти його в Польщі чи Німеччині американською кров’ю. А якщо диктатора не зупинити у Європі, то тоді потім він буде висувати свої претензії на Аляску та Каліфорнію.

    Розпалювач світової війни вдає, що все йде за його планом і тому він готовий ескалувати й далі. Проте реальність є діаметрально протилежною. На що прямо вказує введення для участі у війні північнокорейських військ, щоб вони тепер воювали за продовження путінського перебування у владі.

    Можливо, що він ще повністю не вичерпав можливість стабільного постачання на фронти війни молодих російських чоловіків, але те, що зараз Путін змушений покладатися на Північну Корею, показує, що він опинився насправді у дуже складній ситуації. Хоча Російська Федерація є за своєю територією величезною країною, її населення вдвічі менше, ніж у Сполучених Штатів. За всіма показниками Росія ні в чому не здатна тягатися з Америкою.

    Нині Путін фактично довів свою країну до дефолту. І це не говорячи про те, що на війні вже загинуло більше 700 тисяч росіян, а банківська ставка сягнула майже 20 відсотків. З такою відсотковою ставкою економічний колапс починає стукати у ваші двері, коли всі заощадження зникають, і населенню Росії доведеться робити покупки вранці, тому що воно точно знатиме, що до полудня ціни різко зростуть.

    Але володар Росії затявся знищити Україну, незважаючи ні нащо. Навіть його подільникам в Кремлі стає зрозуміло, що економіка Російської Федерації довготривалу війну витримати не здатна. Проте, ті в оточенні узурпатора, котрі консультують його стосовно подальших кроків щодо України, явно втратили почуття реальності. А жахлива безконтрольна влада Путіна над державою-невдахою з підкореним, з паралізованою волею, політично кастрованим населенням може тепер вилізти для нього боком.

    Адже у Росії не було ніяких причин нападати в лютому 2022 року на Україну. Але Українська держава була роззброєна та обезядерна згідно з пресловутим Будапештським меморандумом, тому настав час дозволити їй реалізувати належний самозахист. Сполучені Штати перевершують Росію в усіх можливих військових аспектах, а їхні європейські союзники по НАТО є вагомим доповненням до спільної сили Північноатлантичного альянсу.

    Та світ може стати менш безпечним, якщо колективний Захід дозволятиме й далі Російській Федерації вести на своїй території психологічні операції та потурати Москві в реалізації активних заходів російської дезінформації. Адже ці жалюгідні інформаційні перформативні витівки путінського режиму націлені на те, щоб підштовхнути Сполучені Штати відмовитися від захисту своїх інтересів в Україні та Європі.

    Постійне нагнітання Путіним ядерного страху показує, наскільки він насправді слабкий. Тому чим швидше Україна вступить до НАТО, тим буде краще не тільки для українців, а й для всього західного світу. Америка і Європа мають швидше зробити свій остаточний вибір на користь України.

  • Політичний газлайтинг

    Політичний газлайтинг

    Трошки хочу пояснити, які цілі переслідувала Банкова — знову витягуючи з бочки жовтяка Поворознюка.

    1. Дещо розсіяти увагу до численних матеріалів про те, що довіра до Зеленського обвалилась. І все менше громадян — навіть тих, які двічі голосували за Зе — хочуть аби він продовжив політичну карʼєру. На цих вихідних про це писали кілька топових світових медіа.

    Тож Поворознюк вийшов і сказав таке: «З ким я не говорю, всі за Зеленського, альтернативи йому зараз нема». І далі — «той, хто трошки розуміє, думаю, вистачить «мозгів» проголосувати за Зеленського на наступних виборах». Прикметно, що саме це рознесла по телеграму сітка Банкової.

    Що це таке? Політичний газлайтинг. Адже вся соціологія каже, що є запит на нових лідерів, де наріжним каменем до кожного топ-кандидата буде, а що ти робив після 24.02.2022?

    1. Ще одна цікава ціль цього інтервʼю Наталки Мосейчук. Зеленський розуміє, що його будуть питати про несправедливу перемогу і окупацію територій. Так само сімʼї загиблих, поранених, полонених, біженців — нікуди не поділись. І дуже злі. Тож — від першої леді пішла трепетна історія, що Володимир поклав на алтар держави здоровʼя і спину. То ж, може, це була заявка на легендарне Шаріте за кращими лекалами Юлії Володимирівни?)

    А от Поворознюк був вибраний технологами аби перекласти результати підсумки нинішнього етапу війни із хорди Зеленського саме на громадян. «Я думаю, що він має звернутись до людей, і потім уже оголосить своє рішення суспільству, яким би воно не було, але суспільство його прийме, бо це прийняли його люди». О, який калач навернув! Чомусь же думку суспільна не враховували, коли — не готували країну до війни попри попередження розвідки. І так само було пох на суспільство, коли люди були проти війни з минулим Генштабом. Уже мовчу про Татарова і Єрмака — які точно не радують народ. До слова про те, що саме гризня з Залужним — зменшила наші шанси на перемогу і підкосила армію — теж відверто пишуть світові ЗМІ. І навіть Вікторія Спартц у свіжому коментарі для CNN про це сказала.

    Чому для газлайтингу суспільства був обраний саме Поворознюк?

    Банкова мислить серіальними образами студії 95 квартал. І пересічний українець, який мешкає за Новопечерськими липками в уяві потужників — десь такий, як подружжя Будько, або два пʼяних голих кума, або Юрко Горбунов в блискучому костюмі і гостроносих туфлях. Тут же поруч рожевощокі бабери з повними пазухами — такі самі, як у російських карикатурних мемах про українське жіноцтво. Всі ці грона людей обовʼязково живуть у хатах під стріхами в рушниках — і ждуть мільярдера со сталіци.

    Креакли Банкової, яких знайшли в туалетному відрі ІНТЕРа або офісу ПР — вважають, що є голуба кістка (це вони особисто — ред), а є націоналістичні агресивні хуторянє, які мєшають хорошим пацанам і Наташам ходить в булошниє, тюлєчниє і кніжниє.

    Є правда одне але. Поки Квартал знімав «Сватів» — соцмережі, Розетка та НП — вирівняли типажі, все можна дістати, оперативно привезти і ще й глянути якісний туторіал. У цій реальності Поворознюк насправді — це екземпляр негативної селекції усіх хвиль геноциду минулого століття. Аж ніяк не опінійон мейкер із народу.

  • Ядерний удар і війна нервів. На скільки вистачить Путіна

    Ядерний удар і війна нервів. На скільки вистачить Путіна

    Війна нервів, ядерний удар і конвенційна війна.

    Короткий аналіз того, що зараз відбувається

    1. Путіну не вдалося зробити інформаційний бліц-криг і перелякати Захід ядерною війною. Через кілька днів після застосування балістичної ракети по Дніпру стало остаточно зрозуміло, що розрахунок Кремля провалено, а застосування Україною британських та американських ракет не несе (як мінімум поки що) ядерної загрози для світу та України.

    2. Зараз ми перейшли до другого етапу цієї битви (я б її назвав «передпереговорною битвою»). І цей етап – це війна нервів. Як довго триватиме цей етап? Судячи з усього, як мінімум, кілька тижнів. Росіяни накопичили достатньо зброї для виснажливих для України обстрлів і кидають все, що мають з людської сили. Також варто звернути увагу на те, що зараз по людській силі і її накопиченню співпало, як мінімум два позитивних для Кремля фактори. Після Курська, коли зʼявилася загроза мобілізації без грошей, дещо збільшилася кількість контрактників, які до того займали вичікувальну позицію і чекали підвищення розцінок за контракт (вони просто злякалися, що буде мобілізація і грошей не заплатять). Окрім того зараз закінчився осінній дембель, який також дав додаткові ресурси контранивів. Є ще третій фактор, поки теоретичний фактор – це обвал рубля. Цілком імовірно, що через це може відбутися ще один невеликий скачок кількості тих, хто все ще роздумує про обмін життя на гроші. Тому, на жаль, наші прогнози про те, що люди в росіян мають закінчитися в листопаді-грудні, виявилися дещо помилковими. Зараз можемо говорити, що до березня-квітня ворог може вести мʼясні штурми.

    3. Перш ніж перейти до аналізу подальший дій Путіна маю повторити те, що писав і говорив багато разів. Причин цієї війни є три: 1) Росія перестала бути третім полюсом світу; 2) Росія втратила необмежені поліцейські функції на пострадянському просторі; 3) Путін вважав, що приєднавши Україну він зупинить деславʼянизацію Росії. В Кремлі думали, що швидка триденна війна дозволить вирішити всі три питання. Зараз вже зрозуміло, що жоден із трьох пунктів Путіну не вдасться вирішити. Але це все одно головні фактори того, чому Путін хоче продовжувати війну. Більше того, він розуміє, що за будь-яких обставин в нього є гроші на ведення війни ще на півтора-два роки, а можливо і трохи більше (все залежить від нафтової коньюнктури). Проти продовження війни говорять наступні фактори: 1) Росія стає технологічно залежною від Китаю в галузях економіки 21 століття і у них є максимум 2-3 роки, щоб не перетворитися на країну, яка не може взагалі будувати свою економіку без Китаю; 2. Росія боїться обвалу ціни на нафту, якою лякає їх Трамп, що може спричинити внутрішні проблеми, адже грошей не вистачатиме ні на що. Простіше кажучи, в переговорному процесі У Путіна є дилема: продовжити війну і спробувати добитися поставлених в 2022 році цілей, що практично нереально, або ж відступити на крок назад і добитися зняття санкцій. Поки відповіді на це питання немає, перш за все, в самого Путіна.

    4. Ядерний удар про який так багато говорили різні російські політики стає фактором сьогоднішньої політичної риторики (попри удар балістикою по Дніпру риторики) через низку причин. Виглядає, як на мене, наступне: навколо Путіна є група радикалів (Патрушев, Ковальчукаи і частково Чемезов та Вайно) – старі діди (крім Вайно), які хочуть бути більш радикальними за Путіна і грають в яструбів. І вони щиро вірять, що ядерний удар продовжить ім політичне життя, а Росії поверне велич. І вони починають качати Путіна публічно (головним спікером є Ковальчук, партнер Путіна по історичним дискусіям і, що не менш важливо, головний геронтолог Кремля, який доводить Путіну, що жити можна до 130 років). На жаль, виглядає так, що на відміну від карибської кризи, коли був один публічний опонент Хрущова (Мікоян), зараз публічного опонента може й не бути (крім заяви Медвєдєва, про те, що «ми не божевільні» ми нічого не почули). Ядерний удар, в розумінні цих дідів зацементує їхню владу і владу їхніх дітей. Хоча це також міф. Є ще один персонаж – заступник глави адміністрації Путіна Кірієнко, який мовчазно на все це дивиться і вважає, що післяядерна ізоляція Путіна перетворить його (Кірієнка) на де-факто Президента.

    5. Хто цьому протистоїть? Як би це дивно не звучало, але це сам Путін. Або точніше його страх. Путіна боїться не лише за своє життя, але й іще за дві речі: по-перше, він він дуже боїться остаточної ізоляції. А ядерний удар з великою долею імовірності призведе саме до цього. По-друге, він боїться втратити свою главу в підручнику з історії. І ці дві речі головний стримуючий фактор, як мінімум, на сьогоднішній день. І тому повторю те саме, що й казав тиждень тому: ядерна загроза на сьогоднішній день мінімальна.

    6. Питання заморозки конфлікту в Україні Трамп спробує вирішити до своєї інавгурації (вірогідність того, що це вдасться, поки невисока, але ситуація міняється ледве не щодня). Вже зараз ми можемо говорити, що наше питання буде вирішуватися, як частина великих угод Трампа по всьому світу. Точно так само, можемо стверджувати, що Пуітн буде тягнути час з реальними переговорами доти, доки не зрозуміє, що лінія фронту стабілізувалася. Але, я впевнений що не переговори, а обмін думками на нижчому рівні вже почався.

  • Нові правила бронювання: Українська оборонка під загрозою

    Нові правила бронювання: Українська оборонка під загрозою

    Є речі, які дуже схожі на саботаж, диверсію і зраду. «Схожі», бо важко повірити, що наш “рідний” український уряд такі речі робить.

    1 грудня вводяться в дію нові правила бронювання військовозобов’язаних. Ці нові/старі правила остаточно вб’ють українську оборонку, залишивши на плаву лише підприємства державного «Укроборонпрому», що постачає у війська непридатні 120-мм міни, ну і ще привілейовані приватні оборонні компанії наближених до влади військових олігархів – тих, хто наживається на війні.

    По-перше, бронь тепер діє тільки до 28 лютого 2025 року. Тобто та ж сама держава, яка вчора дозволила забронювати складальників дронів, конструкорів, програмістів на півроку, сьогодні каже – стоп! – тільки до кінця лютого. Що, після 28 лютого дрони вже не потрібні?..

    З 28 лютого скасовують дозволене не так давно 100% бронювання співробітників оборонних підприємств. Тепер тільки 50%. Тобто, можна і 100% – але за згодою лампасних чиновників Міноборони, які суб’єктивно вирішуватимуть, яке підприємство потребує якої кількості співробітників.

    На початку цього року теж було 50% + дозвіл Генштабу, і поки підприємства чекали дозволу чиновників ГШ, у них забирали в армію половину співробітників, підприємства не могли виконати держоборонзамовлення, війська не отримували дрони. Тепер знову повернення до старої, корупційної та руйнівної для нашої оборони практики.

    Для малих приватних інноваційних підприємств оборонної промисловості повернення до норми бронювання 50% від кількості військовозобов’язаних означатиме смерть: зазвичай у таких компаніях працюють 10-20-50 осіб, кожна з яких незамінна на своєму місці, володіє унікальними знаннями, навичками, досвідом – мобілізація половини цих людей зупинить розробку і виробництво зброї, і зробить неминучою нашу поразку у війні.

    Нагадаю, що саме дрони, ті самі «весільні дрони» Рєзнікова вже зіграли ключову роль у цій війні, але тепер, виявляється, потрібні не дрони, а люди, тому що влада вперто не хоче мобілізувати молоде покоління, і дочиста вигрібає середнє і старше, в надії отримати якісь голоси на можливих після війни виборах. Тільки виборів не буде – з такою політикою ми програємо війну, і українських виборів тут точно вже не буде.

    Очевидно, що втративши половину військовозобов’язаних працівників, українські малі оборонні компанії, яких понад 70% в українській оборонці, не виконають держоборонзамовлення, на фронт не потраплять дрони, а дефіцитні кадри – інженери, конструктори, електронщики, програмісти – заберуть ТЦК, ну а рештки людського ресурсу після ліквідації приватної оборонної промисловості підберуть наближені до влади олігархи, які наживаються на війні.

    Ще «новація» – тепер не можна забронювати співробітника/працівника, який квартал не пропрацював на оборонному підприємстві. Тобто, ви берете інженера на роботу, офіційно, і не можете забронювати – і він одразу ж стає жертвою ТЦК, тому що підприємство саме офіційно повідомляє ТЦК, що у нього працює військовозобов’язаний, який не підлягає бронюванню. Розумієте, який треш? – Щоб забронювати співробітника, треба щоб він 3 місяці офіційно пропрацював і при цьому його запросто можуть мобілізувати. Де логіка? У чому вона?.. Така норма закону прямо спрямована на знищення української оборонки.

    Крім того, з 28 лютого всі підприємства позбавляються статусу «критично важливого виробництва», який дає право на бронювання співробітників. Це взагалі юридичний нонсенс – держава заднім числом змінює закони, не тримає свого слова. Тобто, оборонні компанії, які з боєм, кров’ю, терпінням пройшли всі захмарні бюрократичні процедури, і отримали статус «критично важливого», скажімо, до березня, чи квітня наступного року, тепер його втратять.

    Разом з тим, статус «критично важливого» і право бронювати співробітників отримають великі компанії наближених олігархів – які платять ЄСВ понад 1,5 млн євро, або мають дохід у валюті понад 32 млн євро, у кого вартість активів понад 200 млн грн, або чистий дохід понад 1,5 млрд грн. А їхні власники, члени наглядових рад тепер 100% бронюються. Така ось соціальна справедливість…

    Наші розумники в парламенті та уряді, які ухвалюють такі “чудові” закони й постанови, здається, абсолютно не знають історії – не знають, як у Великій Британії та Німеччині в роки Першої світової війни силоміць – ПРИМУСОВО! – під страхом суворого покарання повертали з фронту кваліфікованих робітників та інженерів на оборонні заводи. Повертали силоміць навіть тих, хто пішов добровольцем на війну.

    Наші розумники нічого не знають про те, як у роки Другої світової війни в Британії, США, Німеччині, СРСР запроваджували суворі закони і жорстокі покарання за відправлення на фронт професіоналів – виробників озброєння і військової техніки.

    Наші розумники знищивши оборонну промисловість тим самим знищать країну, залишивши армію без дронів і ребів.

    Юрій Касьянов / Facebook

  • Трамп та сценарії для України

    Трамп та сценарії для України

    Перемога Дональда Трампа на президентських виборах в США призвела до збурення в українських соціальних мережах: чимало людей впало у різні крайнощі від «нам гаплик, копаймо яму» – до «вже навесні війна закінчиться, будуть вибори й економічне зростання». На щастя, будь-який хайп швидко завершується, тож настав час розібратися, а які сценарії реально можуть бути.

    Підкреслю, що сценарний простір в цілому є описаним у статті, яка опублікована ще на початку року, і з того часу не змінився. Тому наступний аналіз робитиму в рамках цього сценарного простору, який передбачає три основні сценарії: Війна на виснаження, Коаліція переможців, Заморозка.

    Передусім давайте відділимо те, що ми знаємо, від того, чого ми не знаємо й не можемо знати. Що ж ми знаємо?

    По-перше, Трамп передусім буде займатися внутрішньою політикою, бо цього прагнуть його виборці. У зовнішній політиці він просуватиме стару добру доктрину меркантилізму: торгові переваги понад усе, тож ось вам захисні мита та підтримка місцевого виробника. Іншими словами, ізоляціонізм.

    По-друге, якщо Трамп і буде займатися геополітикою, то його першими двома пріоритетами будуть Китай та Близький Схід. Хай Європа самостійно розбирається зі своїми проблемами – це незмінне гасло Трампа. Україна для Трампа вторинна і в цілому незрозуміла. «Мирні плани» різних республіканських політиків в основному мають на меті щось продемонструвати, стоячи у черзі перед дверима до резиденції Трампа в очікуванні можливого призначення кудись.

    Це те, що ми знаємо, а більше ми не знаємо нічого. Бо Трамп ще й сам не знає. Бо ще не обрані члени його зовнішньополітичної команди – а ті, що начебто обрані, можуть не пройти затвердження. Будь-які заяви, що політика Трампа буде такою чи іншою, абсолютно безпідставні. Рівень невизначеності поки що досить великий.

    Які можливі сценарії з цього випливають?

    Сценарій 1. США всіляко абстрагуються від подій в Європі, включаючи російсько-українську війну. Трамп робить заяви, що європейцям час самим платити за свою безпеку (до речі, це правда). Росія розглядається американською адміністрацією через призму політики на китайському напрямку. Європа постає перед викликом зайнятися власною безпекою – і цей виклик насправді неуникненний.

    Підсценарій 1.1. Європа неспроможна, бо Німеччина в політичному болоті до червня (поки триватимуть вибори та формування уряду), Франція нерішуча та потенційно чекає на Ле Пен, Брюссель симпатизує Києву, але має обмежений мандат, Угорщина та Словаччина руйнують політику консенсусу в ЄС. Це поганий сценарій «ВІйна на виснаження», див. статтю. Водночас Україна змогла отримати запевнення по фінансуванню на 2025 рік, тож основні фактори нашої стійкості чи нестійкості – наші внутрішні (вони всі відомі). Що стосується 2026 року, він зараз за горизонтом бачення.

    Підсценарій 1.2. Європа неспроможна, але формується коаліція спроможних та охочих (coalition of the willing) – із тих країн, які краще розуміють ситуацію, мають стійкіші уряди та більше загрожені (в основному ці ознаки співпадають). Ключовими країнами залишаються Велика Британія та скандинавсько-балтійська вісімка, а також Польща. Європа насправді може зробити чимало для нашої перемоги і без США та в умовах відсутності внутрішнього консенсусу, причому у відповідних столицях добре знають, що треба було би робити (жорсткіші санкції, обмеження торгівлі, танкерні нафтоперевезення, експортний контроль, перешкоджання обходу санкцій тощо). До речі, США завжди готові продавати озброєння й військову техніку за гроші – аби були гроші (а гроші у вигляді заморожених російських активів є, аби була політична воля).

    Підсценарій 1.3. Європа швидко береться за голову та консолідується. Дуже малоймовірно, але добре для нас.

    Варто зазначити, що важливість України для Європи стає більш очевидною принаймні з безпекової точки зору.

    Сценарій 2. Трамп вирішує, що війна в Європі є гарним майданчиком для того, щоб проявити власні силу та переговорні здібності на початку каденції. Він знаходить час зайнятися війною в Європі й намагається посадити сторони за стіл переговорів на якихось своїх умовах. Ці умови навряд чи будуть капітуляцією України, бо існує певна підтримка України в американському суспільстві та серед членів Республіканської партії, це не можна скидати з рахунку. Отже, буде якась форма заморозки, див. вищезгадану статтю.

    Підсценарій 2.1. Умови заморозки прийнятні для обох сторін, підписується тимчасове замирення, що нагадує Мінські угоди. Для України відкривається вікно можливостей для внутрішньополітичного процесу, оголошуються вибори, далі йде критично важлива розвилка, описана у статті. Підкреслю ще раз: будь-яка заморозка тимчасова. Росія може погодитися на збалансовані умови заморозки, якщо Путін вирішить, що потрібно перепочити, переозброїтися та накопичити силу для другого удару.

    (Якщо в цей момент з України виїдуть мільйони людей, значить, доведеться скоригувати українську територію до того розміру, який здатні захищати ті, хто залишиться. Це неприємна правда, якій треба дивитися у вічі.)

    Підсценарій 2.2. Путін відкидає умови Трампа й вимагає по суті капітуляції України: демілітаризація, «денацифікація» тощо. Злий Трамп обіцяє Путіну «кузькіну мати» й оголошує «примус до миру». Малоймовірно, але такий сценарій існує, див. статтю. (Зауважу, що дивним чином значна частина українських політиків і громадян вірить у високу ймовірність такого сценарію, забуваючи, що у парі «переговорник» – «офіцер КҐБ» другий виграє не конфронтацією, а обманом, використовуючи віру першого у чесні домовленості.) Є висока ймовірність путінського рішення, що продовження війни вигідніше, ніж заморозка, бо перехід росії від війни до миру може стати для неї занадто великим соціально-економічним потрясінням; але Путін буде скоріше гратися з Трампом, аніж вступати у пряму конфронтацію. Є ще психологічні проблеми Путіна: понад усе він прагне не допустити того, що вважає приниженням з боку Америки.

    До цього сценарію можна віднести також безкінечні безрезультатні переговори, які виставляють Трампа слабаком і провокують на якісь дії. Я не думаю, що Путін до цього вдасться.

    Підсценарій 2.3. Під виглядом мирних пропозицій Путін пропонує Україні капітуляцію, якої вона не приймає. Трамп звинувачує Україну у зриві переговорів та повертається до своїх справ, пообіцявши не давати Україні ні цента й оголосивши українців затятими мілітаристами, а Путіна миротворцем. Враховуючи, що 2025 рік ми проходимо (якщо налагодимо внутрішні справи), а про 2026 говорити зарано, – це для нас нічого не міняє порівняно з тим, що ми мали на момент виборів. Подальший розвиток подій залежить від позиції Європи, див. підсценарії 1.1, 1.2, 1.3.

    Чи може Трамп зайняти позицію Путіна й тиснути на Україну в односторонньому порядку? Теоретично так, а практично це не дає йому жодного виграшу, а лише на самому старті виставляє його слабаком. В будь-якому випадку, нам важливо пережити 2025, а тут у нас в основному внутрішні завдання.

    Варто ще зазначити, що Трамп мислить короткими горизонтами, тож для нього припинення вогню, мирна угода та завершення війни – майже синоніми. Якщо досить скоро воєнні дії поновляться, він тут ні до чого, адже він молодець і зробив свою справу, а далі всі інші самі винні.

    Зауважу, що переконлива перемога Трампа на виборах не дала росії очікуваних переваг: Путін робив ставку на конфлікт та дезорганізацію в США, але вийшло по-іншому.

    Додам, що зупинка руху України в НАТО неможлива, бо ми вже давно не рухаємося. Ніхто не запросить нас в НАТО до завершення війни або ж принаймні до моменту, поки не сформується коаліція переможців. Зупинка руху України в ЄС також неможлива, але там навпаки – ми рухаємося, процес набув технічного характеру (і він досить тривалий, без ілюзій, на 6-10 років), і це питання є прерогативою Європи.

    Тож якщо від нас вимагатимуть не вступати в НАТО 20 років – можна сміливо обіцяти, бо через кілька років ситуація буде геть інша. Або НАТО не буде, або нас не буде, або росії не буде.

    Додам ще, що Китай навряд чи буде на цьому етапі проявляти активність. Він може допомогти Трампу посадити Путіна за стіл переговорів (бо має важелі впливу на росію та інтерес показати Трампу на самому початку каденції свою готовність співпрацювати), але Китай грає не в шахи, а в ґо, він будує простір для забезпечення власних виграшів.

    Висновки.

    1. Основні сценарії розвитку ситуації залишаються ті самі, сценарний простір не змінився з обранням Трампа. Жахлива катастрофа чи чарівна раптова перемога обидві неможливі.
    2. Основні проблеми України на даний момент – внутрішні, їх треба терміново вирішувати. Йдеться про людський капітал та управління в Силах оборони, про ВПК та економіку, про демократію та суспільну згуртованість.
    3. Треба продовжувати формувати для Америки образ перемоги (американської перемоги, а не української). Які вигоди США отримають від російської поразки? Їх чимало, але треба їх донести та пояснити. Як російська поразка пов’язана з американо-китайським протистоянням?
    4. Але основні зусилля мають бути зосереджені на створенні «коаліції охочих» в Європі. Це наше основне поле роботи на наступний рік. Потрібно посилення кадрової дипломатії та максимальне включення інших видів дипломатії: парламентської, культурної, громадянської, університетської, церковної, підприємницької тощо. Європа не Америка, тут десятки країн і чимало роботи.

    Що робити нам конкретно? Те саме. Або ти в ЗСУ, або всі можливі сили віддаєш допомозі ЗСУ. Перед тим, як щось вирішити, Трамп буде дивитися на поточну мапу. Ось чому Путін поспішає.

    І головне: не повторювати тези російської пропаганди. Навіть якщо дуже хочеться.

    Вчергове повторю: стратегія Путіна – розколоти українське суспільство протягом важкої зими й примусити його просити капітуляції. Тож не треба допомагати Путіну.

  • Європейські війська в Україні: лідери визначаються з рівнем ризику

    Європейські війська в Україні: лідери визначаються з рівнем ризику

    Французьке видання Le Monde підкреслює, що серед європейських лідерів знову розпочалися конфіденційні консультації щодо можливості введення військ країн Європи на територію України для допомоги в закінченні російсько-української війни.

    Як відомо, коли з ініціативою щодо можливої участі військ країн – членів НАТО у російсько-українському конфлікті виступив президент Франції Емманюель Макрон, а це відбулося у другу річницю великого нападу Володимира Путіна на нашу країну, пропозиція французького президента з великою опозицією була сприйнята в європейських країнах і навіть у Сполучених Штатах.

    Небагато хто погодився з тим, що є доцільність у таких радикальних заходах. Однак обрання президентом Сполучених Штатів Дональда Трампа змінило все. Багато хто досі очікує, що новообраний президент Сполучених Штатів домовиться з російським президентом Володимиром Путіним щодо умов закінчення війни в Україні. Однак мало хто може пояснити, якими мають бути важелі впливу Дональда Трампа на Володимира Путіна для того, щоб російський президент дійсно відмовився від своєї амбітної імперіалістичної мети знищення української державності із приєднанням територій сусідньої держави до Російської Федерації.

    У порівнянні зі своїм попередником Джо Байденом, Дональд Трамп багато говорить про необхідність завершення війни Росії проти України шляхом домовленостей із Путіним. Однак якщо говорити про інструменти, які він має, вони не сильно відрізняються від тих інструментів, якими володів Джозеф Байден. І може скластися ситуація, коли дипломатичні зусилля Дональда Трампа призведуть до звичайнісінького фіаско, а від подальшої допомоги Україні новий американський президент просто відмовиться, і тоді, звичайно, виникне критична ситуація.

    Вже зараз ніхто не розуміє, як буде виглядати американська допомога Україні в ситуації, коли згадки про цю допомогу практично відсутні у новому американському бюджеті. А спікер палати представників американського конгресу Майк Джонсон, який має всі шанси бути переобраним на цю посаду в палаті нового скликання, що розпочне роботу одночасно із поверненням Дональда Трампа до Білого дому, вже підкреслив, що у нього немає жодних апетитів фінансувати Україну.

    Ситуація може змінитися, коли Дональд Трамп усвідомить реальність ситуації, в якій він опинився, коли став президентом Сполучених Штатів. І це, звичайно, стосується не тільки України, а й інших конфліктів, які випадуть на час його перебування в Овальному кабінеті. Однак є сподівання, що новий американський президент реалістично оцінить ситуацію.

    І є розуміння того, що Трамп просто може втратити інтерес до російсько-української війни як до конфлікту, який не дасть йому можливість відчувати себе миротворцем і не посилить його репутацію сильного лідера.

    І тоді, звісно, головний тягар проблем може лягти на Європу. Саме тому президент Франції Емманюель Макрон і прем’єр Великої Британії Кір Стармер обговорюють можливість створення ядра коаліції, яка буде допомагати Україні, якщо Сполучені Штати Трампа просто відмовляться від тієї ролі, яку Америка грала у цивілізованому світі після Другої світової війни. А вірогідність саме такого негативного розвитку подій є дуже великою і дуже небезпечною не тільки для самої України, а й для тих європейських країн, які продовжили сподіватися на важливу стабілізаційну роль Сполучених Штатів у світі. І зараз, у зв’язку з появою Дональда Трампа на політичній арені в оточенні ультраправих політиків і прихильників, можуть втратити такі сподівання на найближче майбутнє.

    Однак виникає питання, в якому вигляді війська таких країн, як Франція і Велика Британія, а мова йде саме про сухопутні війська, можуть з’явитися на території України, і, найголовніше, коли вони зможуть з’явитися. Чи погодяться у Парижі та Лондоні ввести свої війська в ситуації, коли російсько-українська війна триватиме. Чи навпаки вони будуть очікувати завершення вогню, щоб бути гарантами того, що новий напад Росії на українську територію не відбудеться.

    Але тоді ми знову потрапляємо у ту ж саму пастку, яку Володимир Путін натхненно готує для Дональда Трампа: навіщо припиняти вогонь і закінчувати війну Росії проти України, якщо не буде нового шансу розпочати військові дії й врешті-решт знищити ненависну Володимиру Путіну державу.

    Адже абсолютно очевидно, що Володимир Путін буде готовий припинити вогонь тільки в ситуації, якщо у нього будуть шанси вже незабаром розпочати нову, ще більш масштабну війну проти України, яка закінчиться вже остаточним знищенням української державності буквально на всій українській території.

    Це саме те, чого Захід не хоче дозволити російському правителеві. Так, на Заході вже починають усвідомлювати, що можуть погодитися з контролем Володимира Путіна над тими територіями, які сьогодні окупує Російська армія, і над тими територіями, які вона прагне окупувати до моменту, поки не знайдеться можливість досягти закінчення воєнних дій. Однак ані у Франції, ані у Великій Британії не бажали б знищення української держави, що буде приголомшливою поразкою не тільки європейських країн, а й Сполучених Штатів.

    Хоча очевидно, що в оточенні Дональда Трампа цього просто не усвідомлюють у зв’язку з обмеженістю політичних поглядів людей, які супроводжуватимуть нового американського президента під час його каденції. В такій ситуації лідерам європейських країн доведеться, як це і було останні роки, визначатися з рівнем ризику, тому що великого сенсу сподіватися на те, що Путін дасть військам європейських країн увійти на територію України, немає.

    Навпаки будь-яке рішення про припинення вогню, якраз буде супроводжуватися не тільки відмовою України від участі в НАТО, але й гарантіями від країн-членів НАТО, що жодний їхній військовослужбовець ніколи не буде присутній на українській землі.

    Поза сумнівом Путін буде наполягати на такому варіанті. І якщо рахуватися із тим, що бажає Путін, тоді, звичайно, ніяких військ європейських країн на території України не буде, ніякого вступу України до НАТО не буде. А нова російсько-українська війна, ще більш масштабна і приголомшлива, буде. І тому європейським лідерам, як і взагалі лідерам колективного заходу потрібно або ризикувати реальним конфліктом із Володимиром Путіним, або не морочити голову ані собі, ані нам.

This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.