InfoResist

Category: Погляди

  • Москва слабшає, або провал операції “Кишинів за три дні”

    Москва слабшає, або провал операції “Кишинів за три дні”

    Молдова – чарівна, але крихітна країна. Реальних виборців там «кіт наплакав»: поменше, ніж в одному районі НЙ.
    Проте кремль, який обіцяв «усіх купити на корені» і всіх залякати – програв молдавські вибори.
    Слабшає москва. Минули ті часи, коли кремль легко заносив на молдавський трон своїх кишенькових бовдурів типу Додона.

    Перший тур із потужним відривом виграла М.Санду. Провал операції «Кишинів за три дні» очевидний.

    У Молдову були кинуті, як «надзвичайні гроші», так і «надзвичайні сили». Але – не вигоріло. Хитрі молдавани легко приймали московські купюри, дякували, обіймалися, але все одно голосували за Санду.

    На другому турі кремль, який маніакально бажає утримати Молдову «біля ноги», імовірно, потроїть ставки і піднатужиться. Але все буде даремно. І другий тур теж виграє Санду.

  • Переведення у ЗСУ: Як змінилася ситуація за Сирського

    Переведення у ЗСУ: Як змінилася ситуація за Сирського

    Переводи з частини в частину для війсковослужбовців – це одна з ключових проблем армії.

    Почув типову історію. Сержант-контратник, кваліфікований артилерист, з військової родини, кілька років служби, з початку великого вторгнення воював бездоганно, був правою рукою комбата та старшого офіцера батареї, жодних зальотів. А потім комбата замінили. І новий командир, м’яко кажучи, не відповідав своїй посаді. Звітність та доповіді в першу чергу, а як батарея стріляє, хіба когось це турбує? Сержант приніс відношення на перевод в іншу частину, де його дуже хотіли забрати на аналогічну посаду. Комбат відношення порвав, потім порвав друге, потім третє. А коли сержант приніс рапорт на відпустку, то йому замість законої відпустки комбат передав наказ на перевод звичайним стрільцем у нову піхотну бригаду.

    Сержант самовільно залишив частину та службу взагалі.

    У нас великі втрати від СЗЧ. Військове команування нічого не робить, щоб вирішити проблему.

    Перевод солдата чи сержанта треба тривалий час узгоджувати на рівні самого головнокоманлувача ЗСУ! Це не перебільшення та не жарт. При Залужному це було дуже хаотично та проблемно, але все ж таки не рідко вирішувалось при наявності зв’язків. При Сирському стало в цьому плані гірше – переводи стали взагалі рідкістю, і ніяких варіантів у переважної більшості людей нема.

    Тепер якщо вмотивований воїн не хоче служити з некомпетентними командирами, хоче бути в іншій команді, де він може реалізуватись, йому треба йти у СЗЧ, треба списуватись за сімейними обставинами, через медичні показники, витрачати на процедури багато місяців та нерідко навіть платити хабарі! А у багатьох людей це викликає відчай і злість і вони на тривалий час взагалі залишають армію.

    І цей феодалзім військове командування заохочує. Людям показують, що керівники розпоряджаються підлеглими як власним ресурсом.

    Нормальна організаційна робота по комплектуванню, коли людей переміщують для досягнення певних цілей, для посилення боєздатності, в нашій армії перетворилась у якесь абсурдне кріпацтво, коли все залежить від настрою та стосунків різних начальників, яких результат, знищення ворога та долі свої бійців взагалі не цікавлять, а цікавить тільки свої дрібні амбіції.

    На жаль, у нас відсутня Ставка Верховного головнокомандувача, відсутній міністр оборони, відсутній парламентський комітет по обороні як органи, які можуть реагувати на проблеми, впливати на порядок управління та організації та ефективно контролювати військове керівництво. Ми втрачаємо час, ми втрачамо людей, і навіть поразки на фронті не примушують поки що визнати та виправити очевидні управлінські та організаційні помилки.

  • Те, що Захід не сприймає план перемоги, пояснюється невмінням прислухатися до “неважливих” націй

    Те, що Захід не сприймає план перемоги, пояснюється невмінням прислухатися до “неважливих” націй

    Поговоримо про план перемоги.

    Пристрасті вже трохи вщухли, тож можна поговорити.

    “Великі люди обговорюють ідеї, середні люди обговорюють події, маленькі люди обговорюють людей”, — казала Елеонора Рузвельт. Значна частина громадян відреагувала на План перемоги, не занурюючись у суть: для одних все, що робить Зеленський, за визначенням погано; для інших все, що робить Зеленський, за визначенням добре. Між цими двома полярностями є чимала кількість людей, яким важливо розібратися. Для тих, кому важливо розібратися, написаний цей текст, а всіх решта дуже наполегливо прошу не читати, зупинитися прямо зараз і гортати далі. (До речі, після попереднього тексту мене оголосили одночасно “затятим порохоботом” і “зеленим провладним пристосуванцем”, що певним чином характеризує не так текст, як його читачів.)

    Почну з того, що нагадаю, як завершуються великі війни:

    1. Створюється бачення післявоєнного світу.

    2. Під це бачення формується коаліція переможців — тих, хто поділяє це бачення і готовий у нього інвестувати.

    3. Коаліція переможців розробляє стратегію перемоги як шлях втілення цього бачення й виділяє під це ресурси.

    4. Коаліція переможців впроваджує стратегію й досягає перемоги (для цього коаліція має бути достатньо потужною, інакше можна і зазнати невдачі).

    4. Коаліція переможців стає основою післявоєнного світового порядку й переписує правила міжнародної безпеки на наступний період — до наступної великої війни, коли хтось знову захоче кинути виклик світовому порядку.

    З цієї точки зору, План перемоги, який ми побачили, — це перший пункт вищенаведеного шляху. Його адресатом є західні партнери, які наразі не розуміють, як можна було би організувати післявоєнний світ, що робити з росією, як згуртувати Європу, як зупинити Китай тощо (знову відсилаю до своєї довгої й неприємної статті про хибну оптику Заходу, якому ми вдячні за те, що не дав нам зазнати поразки, але який нині не дає згоди на поразку росії, посилання у першому коментарі).

    Безумовна перевага плану — в ньому Україна виступає як частина рішення, а не як проблема. Сильна сторона плану — він говорить про вигоду і вартість, а не про емоції та моральні зобов’язання. Чи має план недоліки? Про це хай судять ті, хто мав доступ і прочитав усі додатки.

    Саме такий план і потрібен для розмови з Заходом. Те, що вони його не сприймають, пояснюється їхнім небажанням відмовлятися від власних стереотипів та невмінням прислухатися до “неважливих” націй (пояснення обох причин знайдете у вищезгаданій статті), а третя причина пояснюється трохи нижче.

    Українці та українки не є цільовою авдиторією цього плану. Нам його показали лише для того, щоб можна було у розмовах із Заходом посилатися на підтримку українського суспільства й парламенту.

    І тут починаються проблеми.

    Бо українському суспільству й парламенту цього замало. Це не виглядає як план перемоги для українського суспільства, бо він не відповідає на ключові запитання. Більше того, представлений план загалом не зачіпає внутрішні питання, покладаючи всю відповідальність на зовнішніх партнерів. А це в кращому випадку примушує думати, що суспільство і парламент вчергове зіграли роль мовчазних статистів, а в гіршому випадку формує у частини громадян відчуття маніпуляції: зараз нам скажуть, що Захід не прийняв план, тож готуйтеся до капітуляції.

    А внутрішні питання в нас є.

    1. Фактична втрата керованості державою через концентрацію влади, мікроменеджмент, згортання децентралізації, зменшення ролі парламенту, відмову від експертної підтримки та покладання на щоразу вужче коло людей в управлінні великою країною в час її найскладніших викликів.

    2. Війна потребує не лише зброї, а й людей. Питання мобілізації неможливо вирішити без питання бронювання, а воно ґрунтується на питанні справедливості, а воно неможливе без вирішення питання ротації, а це вимагає зміни системи управління військами. І так далі, там величезний комплекс проблем, про які фахівці розкажуть вам краще за мене. І все це потребує якісної комунікації замість нинішньої провальної.

    3. Підняття податків та загальна мобілізація, по суті, означають зміну суспільного договору. Від громадян та платників податків вимагається більше, і постає питання, що вони отримають натомість. Якщо нічого, це несправедливо. Громадяни і платники податків мають отримати реальне подолання корупції (прозорі правила, а не ловлю окремих персонажів), кроки в напрямку верховенства права, а також зменшення непотрібних бюджетних витрат.

    Це лише три ключових питання, а насправді їх більше. Не пишу про купу інших питань, гарячих, але я в них не почуваюся достатньо обізнаним.

    Про все це в плані перемоги не було жодного слова. І це означає, що ми побачили не план перемоги, а половину плану перемоги — ту, що для зовнішнього користування.

    А де друга половина, та, що для нас із вами?

    Навряд чи вона міститься у секретних додатках.

    Без жартів, якщо Захід повністю погодиться на представлений план, цього недостатньо для перемоги. І про це говорять не лише українці й українки, а й західні партнери. (І це третя причина, чому Захід сприйняв документ прохолодно.)

    Один із ключових принципів стратегії — внутрішній локус контролю. Власна відповідальність. Відповіді на всі основні питання треба шукати всередині, а не зовні. Не може план перемоги покладати всі завдання на інших. Так, без них ми не впораємося, але перші пункти мають бути про внутрішні зміни.

    Тут зазвичай питають: а що ти пропонуєш?

    Ось моя пропозиція тієї половини плану перемоги, якої не вистачає. Це відповідь на вищезазначені три виклики, сюди можна додати відповіді на інші виклики, про які я не написав через недостатню обізнаність в тих темах.

    1. Створення парламентської коаліції на заміну зруйнованої однопартійної більшості.

    2. Створення цією коаліцією уряду національного порятунку.

    3. Відновлення децентралізації в обсязі, що не суперечить вимогам воєнного стану.

    4. Розв’язання комплексу питань людського капіталу для ЗСУ: прозоре бронювання, справедлива (рівномірна для регіонів, соціальних груп тощо) мобілізація, зрозуміла ротація тощо.

    5. Скорочення всіх непотрібних під час війни витрат.

    6. Розв’язання вузлів, що стримують вітчизняний ВПК: довгострокові контракти, пільгове кредитування, контрольований експорт.

    7. Збільшення фінансування української дипломатії, негайне призначення відсутніх послів у ключові країни.

    8. Негайна реформа податкового і митного законодавства й практики адміністрування в бік прозорості, однозначності, презумпції невинуватості.

    9. Запровадження особистої відповідальності правоохоронців та суддів за незаконне (визнане необґрунтованим за рішенням суду) втручання у діяльність підприємств — для початку підприємств ВПК.

    Це не план, а лише нарис його початку. Можна написати значно більше, але стартувати можна з цього. Нічого технічно неможливого чи забороненого Конституцією в цьому переліку немає. Розгорнути цей процес можна за три місяці, досягти результатів за півроку.

    Тоді в нас буде повноцінний план перемоги, а не гарна половинка.

    Отже, я всіляко підтримую представлений Президентом план перемоги, але вважаю його половиною плану. Друга половина необхідна безумовно й терміново. Бо перемогти у війні без підтримки власного суспільства неможливо в жодному разі.

    (Тут боти кожного з політичних таборів можуть кидати в мене помідорами за підтримку плану перемоги та його критику. Адже боти не здатні розбиратися з ідеями, їх тригерять прізвища. На це у мене є відповідь: я просив їх не читати, зупинитися ще на самому початку.)

    Ну і нарешті останнє питання. Чи є у нас план Б, якщо Захід вирішить нам не допомагати?

    У нас є цілих два плани. Я писав про них наприкінці згаданої статті.

    План Ф: обложена фортеця. Евакуювати населення з тих міст, які ми не здатні захищати. Випустити за кордон всіх тих, хто хоче виїхати. Залишити стільки землі, скільки здатні захистити ті, хто хоче залишитися. Укласти недовгий мир. Провести вибори, на яких ті, хто залишився, оберуть тих, хто поведе їх до наступної війни. Перевести всю країну на воєнний режим. Готуватися з усіх сил до війни (в тому числі з тими, хто не захоче виїжджати з окупованих територій і буде мобілізований росією на наступну війну з Україною). І відбиватися, аж поки росія лусне. Потім за пару поколінь повернути собі те, що наступні покоління захочуть повертати.

    План Ж: визнання поразки. Цей сценарій вже був у нашій історії сто з гаком років тому, а нині реалізований у кадирівській Чечні. Віддати не частину, а все. Прийняти маріонетковий уряд. Бути мобілізованими й піти захоплювати Польщу та Балтію під російським триколором. За винятком тих, хто в списках, — їм чорні пластикові пакети. І за винятком тих, хто партизанитиме у карпатських лісах. От коли пожалкуємо, що не дбали про ті ліси. І чекати два-три покоління, поки відкриється наступне вікно можливостей.

  • Результати виборів у Молдові є критичною загрозою нашій нацбезпеці

    Результати виборів у Молдові є критичною загрозою нашій нацбезпеці

    Результати виборів у Молдові є критичною загрозою нашій нацбезпеці. В країні, яка за декілька місяців має почати переговори з ЄС про вступ, не вистачає голосів, щоб увічнити європейський вибір без голосів діаспори.

    Президентка Молдови заявляє про масштабні порушення, а значить не контролює ситуацію як потрібно. Якщо цю негативну спіраль не зупинити, то РФ приведе Молдову до громадянського конфлікту.

    Нам терміново потрібна спільна з ЄС стратегія, що і головне як ми маємо спільно зробити, щоб зупинити російський плацдарм в Молдові, чого б це не коштувало. Молдова може стати західною або піти шляхом Західних Балкан і бути російським анклавом в нашому тилу. Тут немає ніяких “але” чи “або”.

  • Головний інструмент закінчення війни. Про що говорять Зеленський і Залужний

    Головний інструмент закінчення війни. Про що говорять Зеленський і Залужний

    І президент України Володимир Зеленський, і колишній головнокомандувач ЗСУ, а тепер посол України у Великій Британії Валерій Залужний говорять про євроатлантичну інтеграцію України як про головний інструмент, який може призвести до закінчення російсько-української війни. У відповідь не лунає ніякої конкретики, хіба що генеральний секретар НАТО Марк Рютте наголосив на невідворотності вступу України до НАТО, хоча й не назвав жодних конкретних термінів такого приєднання, пише Віталій Портников для Радіо Свобода.

    Але, як реально може виглядати євроатлантична інтеграція України, якщо українці матимуть справу не з побажаннями, а із процедурою?

    Насамперед рішення про запрошення України до НАТО має ухвалити Євроатлантична рада, тобто для ухвалення цього рішення не потрібно навіть зустрічі на вищому рівні, достатньо наради послів країн-членів альянсу. Саме на цій нараді мають бути визначені критерії, які мають бути враховані для вступу України в Північноатлантичний альянс.

    Коли нещодавно приймали Фінляндію і Швецію – привілейованих партнерів НАТО – було констатовано, що їхнє партнерство з альянсом вже призвело до того, що за стандартами вони не відрізняються від інших членів НАТО й тому відстані від запрошення і рішенням щодо членства фактично не існувало. Щодо України можуть бути застосовані інші механізми, але це також залежить від того, коли саме Україну запросять до НАТО – може, на той момент країна вже також буде відповідати стандартам альянсу, а може, доведеться зробити «домашню роботу», на виконання якої знадобиться кілька років.

    Однак, коли Україну визнають такою, що відповідає всім стандартам, саміт НАТО має ухвалити рішення щодо її прийняття. Проблем із цим, звісно, вже не буде. Адже якщо запрошення до членства буде ухвалено голосами всіх членів Євроатлантичної ради, це означатиме, що й на саміті НАТО має бути ухвалено відповідне рішення – звичайно, в разі, якщо за час між запрошенням і самітом не зміниться керівництво в одній чи кількох країнах-членах НАТО і новий уряд не підтримає позицію попередників.

    Однак, будемо сподіватися, що матимемо справу із консенсусом усіх країн НАТО і національним консенсусом у кожній з них. І ось саміт НАТО урочисто ухвалює відповідне рішення. Чи означає це, що Україна вже стала повноправним членом альянсу і на неї розповсюджується знаменита 5-а стаття?

    Ні, не означає. Прапор України біля резиденції НАТО буде піднятий тільки після того, як всі парламенти країн-членів НАТО ратифікують відповідний протокол. Скільки на це буде потрібно часу, зараз не скаже ніхто. Якщо у деяких лідерів буде бажання не заперечувати консенсусу всередині НАТО, але й не нехтувати власними стосунками з Москвою, вони можуть піти шляхом гальмування рішення. Та й навіть без Москви можна уявити собі спроби такого гальмування – скажімо, якщо будуть потрібні якісь поступки від Вашингтону і буде розуміння, що у США зацікавлені у євроатлантичній інтеграції України.

    Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган пішов саме таким шляхом під час прийняття до НАТО Фінляндії і Швеції. Останньою умовою Ердогана для вступу Швеції виявилася поставка його країні винищувачів F-16. Який до цього стосунок мала Швеція? Ніякого, просто Ердоган бажав отримати ці літаки. А зараз турецький президент наголошує, що членство України в НАТО – не ті питання, які потрібно вирішувати поспіхом. Нагадаю ще й про очевидну опозицію до вступу України з боку премʼєр-міністрів Угорщини і Словаччини Віктора Орбана і Роберта Фіцо.

    Вагомий сигнал на адресу Росії

    Чи можливі якісь проміжні гарантії безпеки між рішенням про запрошення і рішенням про членство та рішенням про членство і остаточною ратифікацією цього рішення парламентами країн НАТО? Теоретично після запрошення до НАТО окремі країни НАТО – ми розуміємо, що мова йде насамперед про США і Велику Британію як ядерні держави – можуть надати власні гарантії, але важливим є питання змісту цих гарантій.

    Під час вступу Швеції і Фінляндії такі гарантії були у сильній політичній підтримці з боку країн НАТО, поглиблених військових навчаннях, розширенні присутності Північноатлантичного альянсу в Балтійському морі. Крім того, планувалося посилення співпраці у сфері розвідки та протистояння різним загрозам, у тому числі в кіберпросторі.

    Як бачимо, нічого схожого на 5-у статтю – і це при тому, що Швеція і Фінляндія ні з ким на момент приєднання до альянсу не воювали – в цих гарантіях немає, вони, за великим рахунком не сильно відрізняються від тих угод, які Україна вже підписує з окремими державами-членами НАТО. Але навіть наявність таких гарантій заперечувалася. І треба розуміти, що рішення про будь-які гарантії до вступу до НАТО – питання доброї волі Вашингтону і Лондону. За великим рахунком, аналогічні гарантії безпеки можна було б мати і без процесу вступу.

    Але головне, що потрібно зрозуміти – суть, коли починає діяти 5-а стаття. Тобто коли Україна отримує право звернутися до партнерів за військовою підтримкою в разі нападу на себе. Тільки після того, як закінчується процес інтеграції, тільки після того, як всі парламенти ратифікують протокол про прийняття України. Саме тому у плані перемоги Володимира Зеленського мова йде саме про запрошення до НАТО. Бо якщо б мова йшла про прийняття, це хронологічно мав би бути не перший, а останній пункт плану.

    Запрошення ж до НАТО у Києві розглядають як вагомий сигнал на адресу Росії – що Україна буде в НАТО і союзники не відмовляться від її прийняття до альянсу. І в цьому є очевидна політична логіка.

    Ось тільки Володимир Путін останні роки звертає увагу не на сигнали, а на дії.

  • Казанське сидіння “Путіна” та війська КНДР у Росії

    Казанське сидіння “Путіна” та війська КНДР у Росії

    “Путін” прилетів 18 жовтня в Казань за чотири дні до початку БРІКС і став віщати. Не віщати “путін” не міг, бо послали його туди не для того, щоб він мовчав, а щоб задав атмосферу світової війни майбутнім зборам, щоб вони не пішли в інші теми.

    Почав із того, що запевнив: БРІКС – це не військовий блок. Кім Чен Ин правильно зрозумів посил – підірвав дороги, що йдуть на південь півострова, записав до конституції КНДР, що Республіка Корея – це окрема держава, яка нічого спільного з Кореєю не має, і 19 жовтня заявив, що бачив над Пхеньяном його дрон. Пообіцяв за це оголосити йому війну. Кім Третій зробив усе, щоб вписатися в задану “путіним” тему.

    Кіму намагалося допомогти відомство лаврова. Його представництво у Владивостоці повідомило 18 жовтня про вступ військ КНДР у місто. Повідомлялося, що війська КНДР прямують у ДНР. Але оскільки не уточнювалося, до якої саме “ДНР” (террористическая организация. – ред.) – до східної з центром у Владивостоці чи до західної біля Донецька, то виникло занепокоєння у жителів східної ДНР. Вони запідозрили, що їхня “ДНР” (террористическая организация. – ред.) може стати частиною КНДР, оскільки у військ тієї може не вистачити паровозів і палива, щоб доїхати до іншої “ДНР”.

    Підозри, що східна “ДНР” (террористическая организация. – ред.) без п’яти хвилин північна КНДР, посилювали заяви з Південної Кореї. Спочатку її міністр оборони Кім Ен Хьон заявив 8 жовтня, що КНДР може відправити 10 тис. своїх солдатів до України, а 18 жовтня розвідка Південної Кореї повідомила, що з 8 до 13 жовтня з трьох регіонів КНДР виїхали на кораблях до РФ 1,5 тис. спецпризначенців, яких розмістили на військових базах у Владивостоці, Благовєщенську, Уссурійську та Хабаровську. Готують до відправки в Україну і видають паспорти, що вони громадяни РФ і бурято-якути за національністю. Українські ЗМІ та соцмережі теж були сповнені повідомленнями про 10-12 тис. військ КНДР у східній “ДНР” (террористическая организация. – ред.) і про північнокорейських солдатів, які вже вбиті в Україні або дезертирували.

    У результаті ситуація з військами КНДР у РФ почала розвиватися у двох напрямках – міжнародному і внутрішньому. На міжнародному рівні всі заговорили про вступ КНДР у війну проти України і як на це реагувати ООН і НАТО. Тим часом у східній “ДНР” (террористическая организация. – ред.) занепокоєння загрожувало перерости в глибоке занепокоєння, через що МЗС РФ увечері 18 жовтня оригінально спростувало свій пост у Телеграм-каналі. МЗС заявило, що пост його відділення у Владивостоці справжній, але призначався не для широкої публікації, а для внутрішнього вживання і потрапив у Телеграм-канал помилково. Помилку виправлено – пост видалено.

    Вийшло як завжди – війська КНДР у Владивостоці є, але всім треба робити вигляд, що їх немає. Схоже, відомство лаврова перестаралося, хотіло сказати – РФ не самотня у своїй війні з Україною, але не врахувало в повному обсязі внутрішньоросійський аспект. Довелося відкотити назад, але так, щоб залишився осад – війська КНДР у РФ є.

    “Путін” із Казані і навіть Пєсков ніяк цю репризу від лаврова прокоментувати не змогли. У результаті виникла незручна пауза – “путін” 15 жовтня приніс до Держдуми на ратифікацію договір про військово-стратегічне співробітництво з КНДР, а обстановка так складається, що його доводиться заперечувати. Держдума виявляється на роздоріжжі, а тут ще всі великі рашаЗМІ написали 19 жовтня, що “путін” відмовився від військ КНДР для війни з Україною. Але рік тому у вересні під час зустрічі з Кім Чен Ином на космодромі Східний. Сказав, що сам з Україною впорається.

    У кремлі явно не знають, що робити і яку позицію зайняти. У це загальнокремлівське зависання хлюпнули ще холодної води Марк Рютте з Ллойдом Остіни. Спочатку Рютте 18 жовтня, а потім 19 жовтня і Остін заявили, що не спостерігають скупчення військ КНДР у РФ і в Україні. Цим вони дали зрозуміти кремлівцям, що такого краще не робити. Краще, щоб і сам договір із КНДР загубився в Держдумі.

    Найімовірніше, що в Держдумі і кремлі тепер чекатимуть, чим усе закінчиться в Казані. Зовнішня політика Москви наразі робиться в Казані, де все дуже неоднозначно.

    МЗС Китаю, дивлячись 18 жовтня, як “путін” снує з Уфи в Казань і базікає, запевнив, що Сі Цзіньпін точно приїде в Казань. Китайці зрозуміли, якщо цього не зробити, то в кремлі до саміту багато хто збожеволіє від невідомості, включно з лавровим.

    Підстави для цього у кремлівців були найсерйозніші – Сі Цзіньпін 16 жовтня провів великий фуршет для членів партії та уряду, де заявив про готовність співпрацювати і дружити зі США, і що користь від цього буде для обох держав і всього світу. Кремлівський похід на “сатаністів Заходу” явно погано в це вписується, разом із закликами відмовитися від долара, і, можливо, від євро теж. У результаті кремлівці терміново виштовхали “путіна” в Казань, щоб показати, що вони дуже чекають великого китайського начальника.

    Чотири дні сидіти в Казані з помитою головою і чекати Сі Цзіньпіна – так ще ніхто “путіна” не опускав. Кремлівцям сповна відлилося за запізнення “путіна” на зустрічі з англійською королевою, Папою Римським та іншими надзвичайно зайнятими особами. Усе це на тлі того, що в день від’їзду “путіна” до Казані в Німеччину прилетів Байден і в НАТО пішли розмови про швидке прийняття України до Альянсу. Франція взагалі зробила козячу морду лаврову і заговорила про відправку своїх військ до Польщі для відбиття вторгнення з Білорусі. Зеленський, стоячи поруч із Рютте, просив у членів Альянсу направити війська в Україну. Половина світу теоретизувала – є в України ядерна зброя чи ні.

    “Путін” на все це був змушений реагувати не на тлі позолоти і ліпнини кремля, а на тлі простеньких офісних меблів у Казані. Відбулося друге опускання “пацана”, і Казань стала виглядати обшарпаною столицею расеї. Кремлівські політтехнології це чуйно вловили і згорнули виступи “путіна”. Пєсков не виходив в ефір, щоб не виникало відчуття – царем на Москві є він, “путін” панує в Казані, а на підльоті до Казані панують українські дрони. В аеропорту Казані 20 жовтня з 6 ранку оголошували план “Килим” і тепер у Бєлоусова один головний біль, щоб його ППО не збило замість дрона літак із Сі Цзіньпіном або з кимось іще.

    У результаті сидіння “путіна” в Казані почалося з бляклого виступу 18 жовтня перед групою журналістів. Деякі придворні ЗМІ змогли виділити з нього три головні меседжі. Перший, відмова від долара вже “не на часі”, а БРІКС – це не військовий блок, і РФ не проти співпраці із “західними сатаністами”. Але свої території не віддасть. Друге, у БРІКС немає старших і молодших партнерів, а є загальна рівність. Третє, у БРІКС усіх охочих не візьмуть, оскільки віддають перевагу якості, а не кількості. Загалом, у БРІКС є якісні партнери, а також партнери другого і третього сорту. Але третій сорт не брак, як говорили в роки радянських п’ятирічок.

    Явно кремлівці отримали жорсткі інструкції з Пекінського обкому, що “путін” повинен вимовити, а про що йому краще промовчати. Взагалі, краще, щоб він сидів у Казані і не вякав до приїзду Сі Цзіньпіна. Особливо про КНДР.

    КНДР – це партнер четвертого ґатунку, якого в БРІКС не беруть, притому, що Кім Третій дуже хоче туди вступити, щоб вийти з міжнародної ізоляції.

    Представниця КНДР в ООН Чхве Сон Хі прогуляла тиждень високого рівня на Генасамблеї, бо замість цього сиділа у Свято-Ленінграді, де з 18 по 20 вересня проходив Жіночий Євразійський форум. До цього заступник міністра спорту Кім Ен Гвоном приїжджав із делегацією в Казань, де 12-23 червня проходили “Ігри БРІКС”. Команди КНДР у них теж брали участь, а також спортсмени з Ізраїлю. Хамас прибути не зміг, але команда від Хезболли з Лівану була, на відміну від Абхазії. Загалом було 52 держави і території.

    Кім Чен Ин підгортає “путіна”, щоб той умовив Сі Цзіньпіна прийняти КНДР у БРІКС. Але в Пекіні на це не підуть з очевидних причин. Тим більше зараз, коли у Кіма і “путіна” стався військово-польовий роман всесвітнього значення. Через їхній “роман”, що потрапив у світові ЗМІ завдяки південнокорейській та українській військовим розвідкам, у кремлі тепер зависання, а “путін” сидить опущений у Казані, спокутує гріх близькості з Кім Чен Ином і не висвітлюється.

    Власне, вся привабливість членства в БРІКС – це ілюзія пільгового входу на китайський та індійський ринок і пільгових інвестицій. Гарантією цьому має бути Банк БРІКС, відомий також як Новий банк розвитку, зі штаб-квартирою в Шанхаї. Гендиректором у ньому є Ділма Русеф, експрезидентка Бразилії у 2011-2016 рр. від Партії трудящих Лулу да Сілви. Від виконання посади президента її усунули за імпічментом у зв’язку з корупцією. Для Русеф головування в банку в Шанхаї це не тільки політичне заслання, а й синекура, оскільки він більше працює як “пралка” і її чуйного керівництва особливо не потребує.

    Проблема БРІКС і його банку в тому, що вести справи з Китаєм набагато зручніше не через них, а безпосередньо по лінії “Один пояс – один шлях”. З Індією все складно, оскільки її можна назвати азіатським аналогом Священної римської імперії німецької нації. Якщо з цієї позиції поглянути на історію Індії щонайменше від появи імперії Великих Моголів, то багато що в ній стане зрозумілим. Індія, подібно до тієї, теж зациклена на самій собі. Тому навіть у XXI ст. інвестиції з Індії це радше виняток, ніж правило.

    Оскільки в проєкту “Пояс – шлях” репутація вже дещо зіпсована, то для Пекіна цікаво перевести частину його операцій під егіду БРІКС. Як результат – минулорічне розширення БРІКС. У цьому збіглися інтереси Пекіна і Москви. Але Пекін не збирається приймати півсвіту в БРІКС, у всякому разі зараз, тим більше КНДР. Тому “путін” і заговорив про якість під час прийому в БРІКС.

    Китайські товариші ґрунтовно надавали кремлівським партнерам по руках. Заодно порадили кубинським товаришам провести на острові економічні реформи за китайським зразком, якщо вони хочуть у БРІКС або в “Один пояс”. Китайські компанії охоче купили б пару портів на Кубі, але заважає вірність місцевих комуністів ідеям Маркса про держвласність. Тому вони порадили кубинцям творчо підходити до ідей, оскільки марксизм – це не догма, а керівництво до дії.

    Буде дуже цікаво подивитися, які вказівки почне роздавати всім Сі Цзіньпін, коли 22 жовтня приїде в Казань. На фейси кремлівців теж буде цікаво поглянути.

  • BRICS чи GGUАF: Глобальний Захід мусить протидіяти експансії Глобального Півдня

    BRICS чи GGUАF: Глобальний Захід мусить протидіяти експансії Глобального Півдня

    22-24 жовтня в російському місті Казані пройде черговий саміт BRICS. Москва і Пекін покладають на нього великі сподівання. Можна сказати вже зараз, що за його підсумками будуть зроблені сенсаційні заяви. Але це будуть наміри про наміри, адже навряд зараз група цих країн зможе перевернути світовий порядок, як би їм цього не хотілося.

    Зростання чисельності геополітичної вісі BRICS, до якої прагнуть долучитися і держави, що ще вчора декларували свій нібито прозахідний курс, вказує на те, що Росія та Китай вирішили поділити світ на два антагоністичні геополітичні полюси. При цьому Пекін та Москва роблять все для того, щоб ця цивілізаційна прірва тільки розширювалася.

    Ми є свідками створення геополітичного та економічного блоку. Можна говорити про те, що реалізується новий різновид імперіалізму, коли Китай прагне під прикриттям BRICS поширити свій вплив на всю нашу планету. Країни Глобального Півдня в цьому сенсі підіграють Пекіну, адже режим Сі Цзіньпіна подає таке об’єднання, як реальну можливість для них звільнитися від гегемонії Півночі.

    Китайська Народна Республіка видає все це їм за красиву картинку створення єдиного фронту протидії домінуванню Заходу, який століттями визискував держави третього світу. А от тепер Пекін і Москва нібито дають їм можливість свободи вибору.

    Мета китайсько-російського тандему одна: збаламутити світ, і таким чином зруйнувати міжнародний порядок, котрий було встановлено майже вісімдесят років тому.

    Як може Глобальний Захід протидіяти експансії Глобального Півдня? Адже ситуація набагато складніша, аніж вона зараз бачиться багатьом західним політикам. BRICS тримається на ненависті до західного світу та бажанні замінити світову валюту долар на якійсь там умовний “рублянь” (гібрид рубля з юанем).

    Хоча уявити собі єдину валюту, порівнянну з доларом і євро, з централізованою платіжною системою та власними валютними резервами – чиста фантастика.

    Адже крім технічних і регулятивних проблем, відмінності в поглядах та інтересах між країнами, які увійшли до BRICS, занадто великі. Чи можна собі уявити, що Китай та Індія, які мають територіальну суперечку щодо делімітації своїх кордонів і конфлікти за вплив у деяких країнах, погоджуються використовувати ту ж саму валюту?

    А якщо Південно-Африканська Республіка та Бразилія заявили про своє бажання звільнитися від впливу Сполучених Штатів, це зовсім не означає, що вони хочуть розірвати з ними всі зв’язки та втратити привілейований доступ до американського та європейського ринків.

    Таким чином, на питання чи зможе BRICS насправді запустити єдину валюту, повторюючи успішну модель євро, задуману та випробувану з нуля, відповідь буде – “ні”. І можна спрогнозувати, що ще дуже довго ніякого “рубляня” взагалі не буде. Сподівання на створення альтернативи західній економіці, та створення штучної валюти, котра замінить американський долар, є дуже далекими, якщо взагалі не недосяжними цілями.

    Зараз до BRICS входять Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південно-Африканська Республіка, а також Іран, Саудівська Аравія, Єгипет, Об’єднані Арабські Емірати та Ефіопія. При чому Аргентина та Казахстан відмовились до нього приєднуватись.

    Не важко побачити, яким строкатим є сам склад “бліксистів”. Це держави, кожна з яких дуже відрізняється від іншої, і інтереси яких часто абсолютно не стикаються між собою. І якщо одна із цілей, задекларованих учасниками цього угрупування, заохочувати внутрішню торгівлю може умовно успішно виконуватися, то інші цілі поставленні під питання.

    Не кажучи вже про те, що антагонізм між Індією та Китаєм є одним із факторів найбільшого розколу всередині цього штучно створеного альянсу. Якщо основна мета Китаю – очолити Глобальний Південь, то амбіції Індії такі ж самі. Крім того, 10 країн BRICS мають різні позиції щодо відносин із Заходом. А Китай, як би на цьому не намагалася акцентувати Москва, не вважає Росію своїм союзником. Визначаючи ці відносини, як ситуаційне партнерство.

    За геополітичними пріоритетами держави BRICS можна розділити на три умовні групи. Першою з них є трійка країн – Китай, Росія та Іран, які рішуче налаштовані проти Сполучених Штатів, об’єднаної Європи та Заходу в цілому, а також демократичних країн на інших континентах. На кшталт Японії, Південної Кореї, Австралії, чи Нової Зеландії.

    Друга група – Індія, Бразилія і Південно-Африканська Республіка, які зацікавлені в розширенні своїх спільних потенційних можливостей, але не мають наміру розривати із Заходом.

    Третя група – чотири країни – Саудівська Аравія, Єгипет, Об’єднані Арабські Емірати та Ефіопія, які багато в чому далекі від Заходу, та в той самий час, підтримують з ним зв’язки.

    Тому команда BRICS далеко не однорідна на геополітичному фронті. Ймовірно, що прагнення обмежити економічну гегемонію Сполучених Штатів і Заходу продовжить діяти як об’єднавчий чинник для нинішніх членів групи та тих, хто буде мати бажання приєднатися до них. Проте сумнівно, що ситуативна єдність, що лежить в основі країн BRICS, спонукає їх стати на один, чи інший бік, якщо виникне у цьому потреба.

    Однак BRICS вже охопив країни, котрі багаті на сировину, мають великі території та чисельне населення. І якщо США та ЄС не будуть більш рішучими в Середземномор’ї, Африці, Близькому Сході та Латинській Америці, то це зроблять інші. А це призведе до втрати ваги держав колективного Заходу.

    Поки що не можна сказати, що ситуація аж занадто загрозлива в економічному вимірі. Враховуючи поточну ситуацію в BRICS та прогнози Міжнародного валютного фонду, щодо валового внутрішнього продукту у 2024 році, можна побачити, яку вагу ця група має у світовій економіці.

    Якщо поглянути на номінальний ВВП у доларах США, то частка десяти країн становить близько 26 відсотків. Зрозуміло, що левову частину в групі займає Китай, а на другому місці Індія. Частка BRICS є значною і свідчить про прогрес досягнутий країнами, що розвиваються, але вона все ще дуже далека від частки країн G7 – Сполучені Штати, Канада, Німеччина, Японія, Велика Британія, Франція, Італія. Частка яких загалом становить близько 44 відсотків світового ВВП.

    Але попри все це, BRICS став першим кроком до свого роду “великого вибуху”, який прагне змінити геоекономічний баланс світу. Щонайменше 40 інших держав виявили бажання приєднатися до клубу: від Алжиру до Демократичної Республіки Конго, від Індонезії до Куби, від Азербайджану та Туреччини до Венесуели. Тому формується небезпечна коаліція, яка об’єднує великі держави, такі як Китай, Індія та Росія, з африканськими, азійськими та латиноамериканськими державами, які все ще розвиваються.

    Можливо для Сполучених Штатів та об’єднаної Європи настав час подумати над тим, щоб і їм оперативно створити свій глобальний геополітично-економічний блок. До якого можуть долучитися ті країни, які вважають себе частиною західної цивілізації.

    Теоретично такий блок міг би мати назву GGUАF (Great Britain, Germany, United States, Argentina, France). І до нього крім Сполучених Штатів, Аргентини, Великої Британії, Німеччини та Франції можуть увійти всі країни Європейського Союзу, включно з Україною, а також Канада, Мексика, Японія, Тайвань, Південна Корея, Австралія, Нова Зеландія та Філіппіни.

    Об’єднавши усі свої геополітичні та економічні сумарні сили, блок GGUАF не дасть можливості BRICS усунути провідну роль західних розвинених демократичних країн на міжнародній арені. А також підштовхне держави, котрі ще й досі остаточно не визначилися з ким вони, – з демократію, чи тоталітаризмом, – зробити свій остаточний вибір.

  • 49 прокурорів та реакція українців

    49 прокурорів та реакція українців

    49 прокурорів….

    Цікаво, що боротьба з корупцією демотивує українців. Бо роками всі ці прокурори оформлювали собі інвалідність, всі про це знали, але то було тихо.

    Роками на регіональному рівні існували і існують князівства, де сюзеренами є місцевий прокурор, місцевий голова СБУ і ще якись там місцевий бонз і всі вони один одному чи то родичі чи то куми.

    А зараз вскрили гнойнік. І люди розлючені, злі, розгублені. Повзуть у помиральну яму. А відбулось тільки те що у Хмельницькому включили світло. І тарганів помітили.

    Але несеться трошки інше. Зневіра і зрада. Від прогресу у боротьбі з корупцією. Так, прогресу дуже маленького, прям міні крок відбувся. І так, крок не системний. Але ж у вірному напрямку.

    А кожного разу прямо вибух. Спіймали Крупу – кошмар. Розкручують кейс Крупи і йдуть по іі чарівним спискам (от молодець дама, все зберігала, всюди у неї порядок), знов не слава богу.

    Це трошки лицемірно. Бо наче не знали, а зараз відкрились очі…

    Бо єдиний виснок напрошується, що краще не боротися. Не публікувати. Як в Росії. І тоді не буде горлання про найбільшу у світі корупцію (що саме по собі є дикою маєчнею). Як у дитини. Я закрив очі, я не бачу проблеми, іі нема. Бо реально ж купа людей в Україні на повному серьйозі зараз аргументує, що навіщо боротися з Росією якщо у нас корупція…

    Яка правильна реакція на подібні викриття? Це добре, але треба більше. Ну реально ж добре що вскрили цих прокурорів. Друге – потрібні реформи. Потрібно будувати інститути, які просто не працюють. І в яких ключ. Тут вам остання нобелівка з економіки в поміч.

    В тому числі провести реформу прокуратури, яку колись саботували і так і не завершили. Сюди треба спрямовувати свою енергію. Не просто кричати “А, ми все помремо бо у нас корупція”.

    Потрібен конструктив замість помиральноі ями. Туди нас і так загоняє російська пропаганда. Намагаючись знецінити роль української держави як такої. З логічним висновком – немає чого іі захищати.

    А правда така, що ми корумпована держава. І кожна новина про вскриту корупцію має радувати, а не демотивувати. Бо публічність – один з головних інструментів боротьби з корупцією. І це просто має ставати ще одним кроком у системній боротьбі.

    Але ще правда у тому, що ми не тільки корумпована держава. Що є ще багато чого про Україну окрім корупції. І це не можна забувати. Як і не можна толерувати корупцію. І голосувати за корупціонерів. І не голосувати за них на місцевому рівні. Бо “він сучий син, але ж наш сучий син”.

    49 прокурорів з липовими довідками? Логічно, ми ж все знаємо про українську прокуратуру. І це просто означає, що реформа по побудові нового інституту замість не працюючого корумпованого відомства, потрібна. Було б дивно, якби все, що ми знали, про українських прокурорів, не привело нас до думки, що 49 жадібних чортів про всяк випадок ще й інвалідність собі оформили.

    І так, ці 49 прокурорів не з Марса прилетіли. Вони наші, українські. У них купа родичів. І вони просто одні з клієнтів доброї пані Крупи. Послугами якої користувались не тільки чиновники. Просто не зробиш новину «49 економістів» чи «37 будівельників» отримали довідку… а 49 прокурорів звучить.

  • 13 чесних фактів про війну в Україні

    13 чесних фактів про війну в Україні

    Промова Надзвичайного і повноваженого посла України у Великій Британії і Північній Ірландії, Головнокомандувача України (2021–2024) Валерія Залужного у Королівському інституті міжнародних відносин (Chatham House)

    Доброго усім дня. Я радий усіх вітати і насамперед дякую за запрошення у таке чудове місце. Це велика честь для мене знаходитися не тільки тут, а посеред вас, дуже розумних і відомих людей.

    Перш як перейти до свого виступу. Вже традиційно, користуючись нагодою, кожну зустріч із своїми друзями і партнерами я розпочинаю і закінчую словами вдячності за підтримку. Я дякую за те, що ми вистояли, дякую за те, що ми продовжуємо боротися, і сподіваюся, що не зважаючи на слабкість політиків, продовжимо боротьбу і здобудемо Перемогу, не лише України, а й для усього цивілізованого світу, над чумою, яка прийшла у цей світ в 21 столітті.

    Отже, Шановні присутні, прошу вибачення, але знаходячись у цих стінах, я хотів би, щоб наша розмова була чесною. Лише чесність приведе нас до правильного розуміння тих процесів, що відбуваються. Тоді, я сформую декілька фактів дійсності, які можуть претендувати на емпіричні судження. Але чи є вони науковими, звісно, вирішувати вам.

    1. Отже, перший факт дійсності, думаю ви зі мною погодитеся, це існування визначення “колективний Захід”. Він дійсно існує, і ми вважаємо це групою розвинутих західних країн, з високо розвинутими економіками і демократіями та власною системою безпеки. Такими як НАТО.
    2. У світі існує низка авторитарних країн, з високою концентрацією влади в одних руках. Ці країни позбавлені демократії. Їхні економіки базуються на запасах корисних копалин, або на плановому регулюванню, і призначені для обслуговування інтересів правлячого лідера або парії чи руху.
    3. У світі є країни, яким внаслідок історичних подій та прагнення власного народу вдалося вийти зі складу авторитарних імперій та режимів. Деякі з них приєдналися до колективного Заходу. Деякі, в основному через супротив авторитарних імперій, продовжують свою боротьбу за приєднання до цивілізованого світу, при цьому зберігають небезпеку втрати власної незалежності. Деякі, такі як Грузія, Білорусь вже втратили формальну незалежність. Така країна як Україна, внаслідок шаленого опору росії та власної нерішучості, опинилася у війні за власну незалежність від авторитарної імперії.
    4. Дуже важливе ствердження для розуміння війни в Україні. На відміну від Білорусі та Грузії, що втратили свою незалежність майже безкровно, Україна вже 10 років зі зброєю в руках бореться саме за свою незалежність. Повномасштабна війна вже триває майже три роки. Більше 30 тисяч людей вже загинуло. Сотні тисяч отримали поранення, але ми продовжуємо боротися. Цей факт, мабуть є головним доказом того, що ми, українці, прагнемо жити у цивілізованому західному світі. І попри усі негаразди, ми маємо право на своє власне майбутнє. Наш ворог, зневажаючи наше власне бажання, заперечує нашу історію та культуру, намагається саме знищити нас як націю. Підтвердженням цього є не лише події з історії минулого століття. Такі як голодомор, наприклад, зовсім нещодавні події у Бучі та Гостомелі, події на окупованих територіях. Саме цей факт унеможливлює будь-яке мирне співіснування у майбутньому і відповідно не може розглядати будь-які варіанти зупинення війни на основі будь-яких намірів про взаємну безпеку.
    5. Причиною того, що відбувається сьогодні в Україні, є закономірні наслідки небажання саме колективного Заходу впливати на глобальну систему безпеки. Саме користуючись слабкістю Заходу і безпосередньо США, росія у 2008 році розпочала розширення “простору безпеки”. Вже згодом у 2014 році, під мовчання все того ж колективного Заходу росія розпочала війну проти України, яка врешті стала самою кривавою війною 21 століття в центрі Європи.
    6. Вже сьогодні, щоб Захід продовжував боятися далі, путін говорить то про червоні лінії, то про ядерну зброю, а західні політики все частіше, знаходячись у заручниках своїх виборців, читають молитву про необхідність уникнення ескалації. Це знову, лише факт дійсності. Але, чи обмежиться ця війна саме апетитами путіна, тільки Україною, на це вже повинні дати відповідь якраз західні політики. Своїм виборцям.
    7. Колективний Захід не вірив в Україну. Тому західна преса, боячись путіна, давала Україні спочатку три години, потім три доби. Потім, прийшовши на допомогу Україні, Захід, боячись чи то ядерної війни, чи то ескалації не забезпечив Україну необхідною кількістю зброї, тому ми не змогли досягти у 23-му році якихось значущих успіхів у розгромі росії і увійшли у стан затяжної війни, вихід із якою вже сьогодні здається неможливим. Я не буду зупинятися на цьому. Сподіваюся, що ви могли ознайомитися із моїми статтями. До речі, я писав їх саме для вас. Бо саме тоді ми втратили можливість самотужки підійти до завершення війни. І ось чому.
    8. Цей факт дійсності вже стосується усіх нас, хто знаходиться у цьому залі. Це вже стосується кожного з вас. Скажіть, будь ласка, чи є сьогодні секретом, що навколо росії об’єдналися Китай, Північна Корея та Іран? Чи хтось вважає, що вони об’єдналися проти України? Якщо так, то хай я буду першим, хто сумнівається. Більшість у цих країнах навіть не знає, де знаходиться Україна. А якщо уважно подивитися на таку організацію як БРІКС, а особливо на її перспективи? Він буде розширюватися. А що ж колективний Захід? Він все ще боїться ескалації ?
    9. Важливий факт дійсності. Війна. Хочете ви цього чи ні. Хочуть цього ваші виробники зброї з контрактами на руках, чи ні, війна, на жаль, змінилася. Війни зразка 1953 року вже не буде. Вона закінчилася влітку 23-го року в Україні. У той момент, коли на поле бою прийшли роботи, а західна преса і натівські генерали сміялися з мене. Вже в 2024 році в бій прийшли технології. Їх привів штучний інтелект. З мене вже ніхто не сміється. Навіть тут у Британії вже переглядають стратегію національної безпеки. НАТО мовчить. А що тоді з глобальною безпекою? Чи вона досі тримається на винищувачах, авіаносцях і наддорогих ракетах? Я вас трохи засмучу. Ні. На жаль. Але не зупиняюся на цьому. Сподіваюся, ви читали, що я публікував для вас.
    10. Ми, українці, що воюємо за власну свободу вже 10 років, бачимо перемогу дуже просто. Нам необхідно отримати три базові відчуття.
    11. Відчуття власної безпеки. Ми маємо бути впевнені, що хоча б 100 років на Україну ніхто не нападе. Ми хочемо мати гарантію власної безпеки для себе і своїх дітей. Це можна зробити найшвидше найпростіше. Україні потрібно вступити в НАТО. Або зробити з України НАТО. Як наприклад Ізраїль. Так, сьогодні альтернативи НАТО немає. Спірне питання щодо військових спроможностей НАТО. Але альтернативи сьогодні немає.
    12. Ми маємо отримати відчуття необмежених можливостей розвитку. Будь-хто в Україні має мати необмежені можливості. А це – відновлення післявоєнної України. Це те, про що зараз багато розмов на Заході. Але чи можливе відновлення без безпеки? Чи згоден інвестор вкладати кошти в країну, де завтра може бути знову війна? І тут я вас засмучу. Ні. Ніяких довгих перспектив без безпеки не існує апріорі.
    13. Кожний українець має відчувати, що він знаходиться у власній домівці. Що він вдома. Де він народився і виріс, де поховані його батьки і де живуть його діти. У мирі і спокої.

    Я прийшов сюди не критикувати Захід чи НАТО. Я абсолютно розумію, що Україні, навіть за Будапештським меморандумом, ніхто нічого не винен. Україна  щодня б’ється за виживання. Я всього лиш хочу, щоб пан Джордж Сантаяна був не правий. Або ми, людство, у чиїх руках доля 21 століття, були розумними і пам’ятали своє минуле, щоб не пережити його в майбутньому.

  • План перемоги Зеленського гарний, але в ньому є один фундаментальний недолік

    План перемоги Зеленського гарний, але в ньому є один фундаментальний недолік

    Про план перемоги Зеленського. План гарний, але в ньому є один фундаментальний недолік. Цю ваду озвучив сам президент, виступаючи в Раді. Він сказав, що реалізація плану “залежить від партнерів”. Тобто від тих самих партнерів, які роками і по краплі дають нам потрібне озброєння; які зв’язують нам руки заборонами щодо його застосування в РФ; які на пів року залишають наш фронт без снарядів, граючи у свої внутрішньополітичні ігри; які досі бояться ескалації, і за перемогу України, але проти поразки Росії?

    Звідси маю лише одне запитання: а якщо партнери не погоджуються на реалізацію цього плану – що тоді? Чи є план Б? Чи ми знизимо мобілізаційний вік до 20 років й Україна втратить убитими й тими, що виїхали, іще десятки тисяч людей?

    І я не зрозумів, як ідея із “запрошенням” (не прийняттям, а запрошенням) України в НАТО може сприяти закінченню війни? На мою думку, – навпаки. А Путін розуміє, що запрошення не стане членством, поки в Україні триває війна. Відповідно, запрошення Києва в НАТО лише стимулює Москву до продовження й затягування війни. Якщо він справді розпочав “СВО” через те, що боїться вступу України до блоку, то після її запрошення йому не залишиться нічого іншого, як знищити кандидата, доки він не став членом.

    Утім, я не думаю, що Путін справді напав на Україну через НАТО. На мою думку, теза про бідну нещасну Росію, яку оточують вороги і готуються проникнути в неї своїм українським членом, – це більше для пропаганди. У Росії вже є сусіди – члени НАТО. Це і Туреччина, і Естонія, і Фінляндія, і Норвегія. І що?

    Насправді мотиви агресії інші – просто втрата впливу над Україною призведе до того, що Росію перестануть боятися й інші пострадянські країни. Тоді з регіонального лідера РФ перетвориться на ізольовану політично нестабільну шосту частину земної суші. Ось чого боїться Кремль!

    Тому встановлення “геополітичної визначеності” в Європі через запрошення України в НАТО нічого не змінює. От якби Україну прийняли в НАТО – тоді так, а просто факт запрошення…

    До того ж, Захід навряд чи погодиться на це, оскільки розглядає членство (або, точніше, не членство) Києва в НАТО як головний предмет торгів на переговорах із Москвою про закінчення конфлікту. Якби він хотів поразки РФ, то втрата такого козиря не мала б значення, але ще раз – він не хоче поразки РФ. Ось у чому наша біда і причина тривалої війни.

    Але є в плані й переваги. Ми нарешті навчилися не лише вимагати, а й пропонувати щось в обмін на виконання наших прохань. Така мова для Заходу зрозуміліша. Ви – нам, ми – вам. Теза Зеленського про “уран, титан, літій, графіт й інші стратегічно цінні ресурси [України], які посилять у глобальній конкуренції або Росію і її союзників, або Україну й демократичний світ”, дуже мотивує.

    Дуже правильними мені здаються пункти плану про оборону і стримування.

    Щоправда, сумнівно, що американці погодяться на скорочення свого військового контингенту в Європі в обмін на його заміщення українськими військовими. Проте збереження присутності США в Європі – один зі стовпів зовнішньої політики Вашингтона, починаючи із 40-х років минулого століття. І воно ж було основним мотивом для створення НАТО з боку європейських країн.

    Але ще раз: за всіх переваг і недоліків план має фундаментальну ваду – його виконання залежить від “партнерів”. Які хочуть завершення конфлікту, але не хочуть поразки Москви.

    Отже, це не план перемоги. Перемогу Україні може дати лише той план, який розрахований на українців. Який згуртує націю на основі загальнолюдських цінностей, а не формальних ознак у вигляді мови і віри. Який мобілізує суспільство на оборону, а не на пошук винних й ухилення від мобілізації. Який створить умови для розвитку української економіки і ВПК. Який реформує армію. Який реально бореться з корупцією, врешті-решт!

    Бо навіть допомога Заходу не приведе до перемоги, якщо її буде розкрадено тут тими, кому і на мову, і на віру, і на свободу з демократією начхати…

    Загалом перспективи закінчення війни перемогою і вже наступного року я в цьому плані не побачив.

  • У конспірологію про двійників я не вірю, а от у тому, що Путін просто поїхав головою, – сумнівів немає

    У конспірологію про двійників я не вірю, а от у тому, що Путін просто поїхав головою, – сумнівів немає

    У Telegram репостять старе відео за участю Путіна, в якому він божиться, що ніколи не нападатиме на Україну й не забиратиме Криму.

    У принципі, зрозуміло, звідки береться конспірологія, що справжній Путін помер і замість нього двійник. Справді, складно повірити, що людина на відео й та істота, яка зараз на чолі Росії, – це одна й та сама особа.

    Характерно, що Путін тут не просто відбріхується якоюсь односкладовою відповіддю на кшталт “не нападатиму на Україну”, а переконливо пояснює, чому робити цього в жодному разі не можна. Наводить раціональні аргументи, за які зараз у Росії у в’язницю саджають. Видно, що він і справді вірив у те, що говорив. Тепер це зовсім інша людина.

    У конспірологію про двійників я не вірю, а от у тому, що Путін просто поїхав головою, – я сумнівів не маю. Із цієї причини переговори з Путіним не мають жодного сенсу.

    Із ним немає сенсу домовлятися не тому, що українці не хочуть миру. А просто тому, що з Путіним неможливо домовитися. Перед нами наочне підтвердження того, що будь-які слова Путіна взагалі нічого не варті. Сьогодні він буде вам так само переконливо доводити одне, а завтра знову перекреслить будь-які домовленості й відмовиться від усього сказаного та підписаного раніше.

  • Питання рекрутингу та мобілізації

    Питання рекрутингу та мобілізації

    Ми маємо визнати, що мобілізація, якщо не провалена, то не досягає своїх цілей.
    Я володію приблизними даними, але вони вже і так публічно озвучені.
    Бусифікація та рейди на концерт Вакарчука, єдиного українського виконавця спроможного зібрати зал в сучасних умовах, викликають у суспільства негатив.

    Формула набрати зеків та сзчшників, як зробила РФ працює, але не дає потрібних кількісних показників.
    Росія знайшла формулу, яка діє все гірше та гірше, але діє – гроші.
    Усі формули розробив наш противник.

    Вони пропонують високі зарплати та 25000 тисяч доларів за підписання контракту. В майбутньому це створить конфлікт між людьми які отримали гроші та тими хто пішов по мобілізації, особливо, якщо буде оголошена нова.
    Проблема рекрутингу в Україні в тому, що ми навіть тридцятку не завжди платимо підрозділам, я вже не кажу сотку. Нам потрібно не людей на концерті Вакарчука ловити, а створити умови аби люди самі хотіли піти служити, бо таких грошей де інде не заробиш та заохочення тих, хто добровільно пішов у 2022 році.

    Ми маємо створити умови, які б зробили бажаним іти в ЗСУ:
    1. Грошове забезпечення.
    2. Неможливість влаштуватись в органи Державної влади без служби в Силах Оборони та участі в бойових діях. Можливо варто внести зміни в закон про Верховну Раду, де умовою балотування було б досвід служби в Силах Оборони.
    3. Тотальні пільги для родин діючих військовослужбовців та ветеранів у питаннях медицини, освіти, працевлаштування. Як приклад, якщо дружина військовослужбовця влаштовується на роботу вчителем в школу і має відповідну кваліфікацію, то вона має отримати цю роботу.

    Ще великою мотивацією було б зберігання військових колективів. Бо зараз, через нестачу особового складу створилася практика канібалізму бригад, що призводить до демотивації особового складу і не якісного застосування обмеженого людського ресурсу. Ми маємо поміняти підходи, бо з таких рішень буде тільки більше СЗЧ(самовільного залишення частини).
    Якісним рішенням командування стало організація рекрутингу силами підрозділів та дозволу набирати людей в обхід тцк рішенням командирів. Я упевнений, що це дасть позитивні результати протягом декількох місяців. Аби ще синергії додати, а не конкуренції. Бо не там створили конкуренцію.

    Цілий ряд бригад вже успішно проводять рекрутинг, знаходять людей, тренують їх, готують на безпілотників, артилеристів, розвідників, ребовців, рерівців, злагоджують, створюють колективи.

    Ефективність рекрутингу підвищиться в рази за деяких умов: повага, грошове забезпечення, колектив.
    Підсумок. Або ми логічно прийдемо до рішень які нам дозволять поповнити Сили Оборони, або програємо.

  • Зупинка війни – це не тільки шанс, а й ризик

    Зупинка війни – це не тільки шанс, а й ризик

    Деякі шановні мною українські політики і громадські діячі наївно думають, що такі необхідні Україні оновлення та модернізація можуть бути реалізовані тільки в разі зупинки війни. Мовляв, давайте зупинимо війну (майже на будь-яких умовах), проведемо вибори, і заживемо щасливо – вступимо в ЄС, може, навіть у НАТО, займемося відновленням зруйнованого, модернізацією економіки і посиленням армії.

    Смішно. Болотна імперія має на нас інші плани. Умови «миру» дорівнюватимуть умовам капітуляції – армію скоротять до поліцейських формувань, заборонять НАТО, обмежать ЄС, а ще примусять виплачувати контрибуцію агресору, допоки він не захоче остаточно нас проковтнути. І з чого ви взяли, що ймовірні вибори – президента і парламенту – приведуть до влади кращих людей?.. В історії України ще жодного разу такого не було – щоразу перемагають непомірні амбіції, жахлива жадібність, нахабна брехня. І немає ніяких підстав припускати, що після війни буде інакше, хоча б тому, що значна частина пасіонаріїв уже лежить у могилах.

    Наївно так само думати, що західні союзники зацікавлені лише у стовідсотковій демократії в Україні. Колись, ще 1939 року американський президент Франклін Рузвельт так охарактеризував нікарагуанського диктатора у відповідь на звинувачення в порушенні прав людини в цій маленькій латиноамериканській країні: «Сомоса, можливо, і сучий син, але це наш сучий син”. І все тому, що Анастасіо Сомоса Гарсія був крайнім антикомуністом, і це відповідало інтересам США.
    Радянський Союз підтримував навіть абсолютно людожерські режими, якщо тільки вони називалися антиамериканськими. Американці, своєю чергою, створили і підтримували авторитарний режим Південної Кореї, воювали за хунту Південного В’єтнаму, за псевдосвітський режим в Афганістані.

    У 1954 році Сполучені Штати уклали союзницький договір із Тайванем, зобов’язавшись захищати острів у разі нападу Китаю. Між іншим, жодної демократії, свободи слова, вільних виборів там тоді не було. У лютому 1947 року, після початку масового повстання, на Тайвані було запроваджено воєнний стан, який було скасовано тільки 1987 року. Найдовший воєнний стан в історії, заборона будь-якого інакомислення – і це не завадило США всебічно підтримувати острівну диктатуру.
    До речі, під час придушення повстання на Тайвані 1947 року ескадронами смерті було страчено за різними оцінками від 3 до 30 тис. осіб. Людей хапали на вулицях, часто тільки тому, що вони були студентами (студенти були активними учасниками антиурядових виступів), зв’язували, кидали на дорогу і вбивали пострілами в голову.
    Не будьте наївним, життя багатогранне.

  • Геополітичну вендету Путіна в Україні не зупинити умовляннями

    Геополітичну вендету Путіна в Україні не зупинити умовляннями

    Своєю кривавою війною в Україні російський диктатор хоче довести всьому світові, що сучасна геополітика – це не мораль, а лише сила. Намагаючись знищити українську державність, Росія кинула усі свої ресурси для того, щоб дочекатися часу, коли західні уряди та лідери перестануть достатньою мірою допомагати Україні в протистоянні з Російською Федерацією. А після цього спробувати добити Українську державу.

    Дехто на Заході вже заявляють, що їхні країни втомилися від війни в якій вони безпосередньої участі не беруть. І хоча це ще не стало загальною тенденцією, проте є небезпечним політичним синдромом, оскільки саме цього очікують в Москві. Між Росією і Україною пролягла величезна прірва непорозуміння. І війна в Україні не закінчиться, доки росіяни не зрозуміють, що можуть втратити більше, ніж отримати.

    Водночас Москва і Санкт-Петербург наслідків російсько-української війни фактично на собі не відчувають. Для них ця війна – якась телевізійна абстракція, що їх абсолютно не стосується. Москва повинна бути в такій же небезпеці, як і Київ та інші міста України. Щоб московитам довелося кинути велику кількість ресурсів для того, щоб захистити свою столицю та себе, і тільки у такому випадку вони можуть бути готовими до встановлення справедливого миру.

    І хоча зараз дехто в західних столицях готовий розглядати в якості “миру” варіанти “замороження війни” і “припинення бойових дій на невизначений термін”, ці варіанти не є прийнятними для України. Оскільки таким чином прямо визнається, що в ХХІ столітті можливі зміни наявних міждержавних кордонів, які пересуваються силою, та де-факто проголошується, що окуповані українські території переходять під безпосередній контроль Російської Федерації.

    І все це відбувається у той час, коли нинішній світовий порядок визначає, що анексії земель шляхом застосування сили бути не може. Росіяни майстри замотувати ситуацію. Тому, якщо піти на цю поступку, то це означатиме, що як мінімум в осяжному майбутньому в Кремлі розглядатимуть загарбані території, “як спірний кордон”. А далі саме від цього відштовхуватимуться на можливих переговорах.

    Це принципово неприпустима ситуація для України. Адже агентура Кремля в Європі, типу угорського і словацького прем’єрів Віктора Орбана та Роберта Фіцо, з усіх сил вставлятимуть палки в колеса нашій державі на її шляху приєднання до Північноатлантичного альянсу та Європейського Союзу. Наголошуючи на тому, що через “спірний кордон” Україні неможливо долучитися до НАТО і ЄС. При цьому вони самі чомусь не збираються віддавати комусь свої землі.

    Поступка територією та частиною державного суверенітету означала б повну стратегічну поразку як для України, так і для наших західних союзників. Адже на кін поставлено сьогодні набагато більше, ніж тільки українська державність. І це добре розуміють, як у Вашингтоні, так і в Брюсселі.

    Якщо б Київ погодився на подібне рішення, то це також різко зменшило міжнародну підтримку України. І саме на це дуже розраховують в Кремлі. А самими українцями було сприйнято, як гірка втрата та зрада їх союзниками України. Не говорячи вже про те, що буде посланий чіткий сигнал Путіну – його війни за територіальні захоплення – обов’язково будуть винагородженні.

    Необхідно визнати, що досягти довготривалої мирної угоди з Росією неможливо. Вона може піти тільки на тимчасове припинення вогню, і не більше. Адже її метою завжди було і є повернути Україну під контроль Москви, та назавжди встановити в ній проросійський режим. Російська Федерація ніколи не прийме на своєму кордоні стабільну, квітучу та прозахідну Україну, що стала членом НАТО. Якщо Путін не зможе перемогти та контролювати Україну, він продовжить війну, аби перетворити Україну на державу, що не вдалася.

    Не всі війни закінчуються мирними угодами, прикладом чого стали Північна та Південна Кореї. Домовитися про будь-яку угоду з Росією є нереалістичним завданням. Москва ніколи не веде переговори добросовісно, і завжди порушує усі угоди, які вона коли-небудь укладала, щойно тільки отримає щось, для чого ці угоди підписувались.

    Путіну потрібний перепочинок у війні, і таким чином будь-яка домовленість про “замороження війни” і “припинення бойових дій на невизначений термін”, закріпить московські досягнення, й означатиме лише те, що Росія отримає плацдарм для відновлення свого вторгнення вже через декілька років.

    Росія веде винищувальну війну проти самої концепції існування України, як суверенної держави. Тож з якою метою Україна буде проводити переговори з такою стороною? На Заході мали б усвідомити, що Україна не може дати Росії нічого, що змусило б її піти геть назавжди, тому що Москва хоче всю Україну, а не частини її територій.

    Якщо собі на хвилину уявити, що було таки домовлено про припинення війни, Росія скористалася б зупинкою бойових дій, щоб зміцнити кордони завойованої території та консолідувати свої сили з метою подальшого вторгнення в Україну у найближчому майбутньому.

    Хоча ймовірний й інший варіант, який замислили в Кремлі. Тоді припинення вогню та заморожений конфлікт – це саме те, на що сподівається Російська Федерація. Якщо Путін готується повторити в Україні те, що Москва зробила з Грузією та Молдовою.

    Московити “скалічили” ці держави, роблячи їх нездатними приєднатися до жодної із західних організації, будь то ЄС чи НАТО. І це їхня мета – тримати НАТО та ЄС якомога далі, щоб вони могли продовжувати домінувати над простором колишнього СРСР. Росія має великий досвід невиконання угод і підписує їх, щоб просто виграти час. І тут все залежить від того, який план має цей ворог.

    Росіяни сприйняли б будь-яку угоду, яка не передбачає знищення або повернення української держави назавжди в сферу російського впливу, як тільки тимчасове припинення вогню. Путін вважає стратегічну глибину через територію України, і територію пів дюжини країн на українських кордонах, життєво важливою для національного виживання, й продовжуватиме війну до повної поразки або повної перемоги.

    24 лютого 2022 року Путін пішов ва-банк, видно до кінця не повністю усвідомлюючи, чим це може обернутися у результаті особисто для нього. Тоді йому була потрібна війна, щоб залишитися при владі та списати на неї усі свої економічні прорахунки. Тепер, після всіх тих злочинів, що вчинила путінська терористична армія в Україні, дороги назад у нього вже немає.

    Стратегія демократичного Заходу щодо України має полягати в тому, щоб продовжувати розхитувати владу Путіна. Він не може продовжувати війну в такому темпі нескінченно. Зараз диктатор повністю залежить від Китаю і його сателіта – Північної Кореї.

    Необхідно визнати, що російсько-українська війна для деспота є ідеологічною війною. Її ще можна визначити, як геополітичну вендету Путіна і його кегебістського оточення за розвал Радянського Союзу. Через це будь-яка мирна угода стане можливою лише після того, як влада перейде до наступного президента Росії, чиї цілі можуть не збігатися з цілями Путіна, або якщо йому буде запропоновано вихід, що дозволить утримувати владу над Російською Федерацією, відмовляючись від своїх воєнних намірів.

    Найкращим результатом для України є той, який зніме проблему вторгнення Росії в Україну назавжди. Будь-який інший варіант просто залишає відкритими двері для іншого російського лідера, щоб в майбутньому захопити більше української землі.

    Говорячи про звільнення окупованих Росією українських земель, важливо також враховувати, що не можна думати про захоплені ворогом території тільки з погляду матеріальних активів. Адже мета України – не лише деокупація територій, а й звільнення людей, які там живуть. І Україна ніколи не прийме миру без визволення свого народу.

    Миру неможливо досягти без припинення страждань українців, які не зі своєї вини опинилися в окупації. При цьому будь-яка угода про обмін землі на мир – означатиме ще більшу війну. Та неминуче надихне російський істеблішмент на агресію проти інших сусідніх держав.

    Тут необхідно враховувати декілька моментів. Путін не може відступити, інакше його політична спадщина буде зруйнована. Він хоче, щоб його запам’ятали як сильного російського лідера. І сподівався повернути всю Україну в сферу впливу Росії, а потім щоб його згадували росіяни, як Петра І, чи Катерину ІІ. Але в 2024 році ця мрія почала здуватися. Зрештою, йому все одно щось потрібно, чи то перемога, чи хороший відхід з політичної сцени.

    З іншого боку, демократичний світ не може змиритися з такою злочинною агресією. Після того, як Захід понад два з половиною роки говорив про необхідну перемогу України, вони також не можуть відступити. Інакше Іран, Китай і, можливо, Індія у майбутньому знову почнуть випробувати їх на міцність.

    Ніхто не може вимагати, щоб Україна відмовилася від своїх законних міжнародно визнаних територій. Українська держава по праву є частиною Глобального Заходу, і він мусить бути зацікавлений у тому, щоб його важлива складова не була захоплена путінським терористичним режимом. Тепер останнє слово за Заходом.

  • Перемогти можуть тільки вільні люди

    Перемогти можуть тільки вільні люди

    Присудження Нобелівської премії з літератури південнокорейській письменниці Хан Канг дає можливість згадати один із найважливіших її романів – «Людські діяння». Ця книжка, видана вже десять років тому, затвердила за письменницею репутацію «совісті південнокорейської літератури» й зробила її однією з найшанованіших авторок у західному культурному середовищі. Тому що для того, щоб написати такий роман, потрібен був не тільки хист, продемонстрований Хан Канг у багатьох інших книжках, виданих ще до «Людських діянь». Потрібна була ще й мужність, пише Віталій Портников для Збруч.

    Хан Канг народилася у Кванджу 1970 року. Коли їй було майже 10 років, у цьому місті відбулося наймасштабніше й найкривавіше повстання в історії Південної Кореї. Повстання було реакцією на фактичну узурпацію влади генералом Чон Ду Хваном, який, звісно ж, схарактеризував протести як «комуністичний заколот». І повернутися до теми Кванджу південнокорейські митці отримали можливість тільки після остаточного краху авторитарних режимів і встановлення демократії. Так що, звичайно, роман Хан Канг про повстання і смерть в її рідному місті – це не перший твір про Кванджу. Але це перший твір, який надав цьому болю епічності і зробив повстання одним із сюжетів світової літератури. Сюжетом про вільних людей, які готові кинути виклик диктатурі і померти – як це, власне, неодноразово відбувалося і в українській історії.

    Саме про важливість такого підходу, звісно, й говориться у рішенні Нобелівського комітету, коли премія першої корейської письменниці повʼязується із прозою, що протистоїть історичним травмам.

    Але історична травма – це не тільки творчий вирок злу, яке знищує тих, хто бажає свободи. Це ще й чесна відповідь на запитання: чи може зло виправдовувати свої дії тим, що рятує країну від ще більшого зла?

    Чон Ду Хван, як і інші південнокорейські генерали, які десятиріччями очолювали країну, не брехав своїм співвітчизникам. Навпроти Південної Кореї дійсно був північнокорейський режим. Його вожді ніколи не приховували своїх агресивних намірів. Його війська вдерлися на південь майже відразу після Другої світової війни й окупували майже всю територію Корейського півострова. Навіть після поразки у Корейській війні Кім Ір Сен не переставав марити про «воззʼєднання Батьківщини» – тобто про свій власний трон у Сеулі. При цьому пхеньянський режим, один із найжорстокіших й найтупіших навіть у соціалістичному таборі, не соромився підтримувати прихильників демократії у Південній Кореї. Це давало можливість диктаторам розповідати, як вони ефективно борються з комунізмом, і лякати корейців тим, що послаблення їхньої влади призведе до перемоги Кімів. Жорстоке придушення повстання у Кванджу, звісна річ, прекрасно вбудовувалося в ці розповіді.

    І от диктатура зруйнувалася. Південна Корея вже багато років як демократична держава із запеклою політичною боротьбою і конкуренцією. Чи послабило це її ефективність у протистоянні експансії з Півночі? Якраз навпаки. Демократична успішна держава, якій загрожує жорстокий тоталітарний режим, – це зовсім не одне і те ж, що протистояння диктаторів, правда? І це саме те, що сьогодні для багатьох у світі є сенсом протистояння України й Росії. Не просто боротьба двох країн, а боротьба свободи і несвободи.

    Однак війна нерідко призводить до деградації свободи і суспільства, посилення влади і війська, закріплення авторитарних тенденцій. Так що наша задача – не просто вистояти, а й не перетворитися на Південну Корею часів генерала Чон Ду Хвана, країну, в якій будь-яка дурість, некомпетентність і свавілля будуть пояснюватися необхідністю протистояння російській агресії. Не кажучи вже про те, що маленька деспотія ніколи не виграє у великої.

    Перемогти можуть тільки вільні люди.

  • Два шляхи проведення мобілізації

    Два шляхи проведення мобілізації

    1. Створити електронний реєстр громадян, і на підставі даних у діючих державних реєстрах визначити статус кожного громадянина України – придатність, порядок мобілізації в армію, в критично важливий бізнес та на військову промисловість. Це повністю ліквідує торгівлю паперовими довідками, і забезпечить прозорість та рівність прав, дозволить ефективно контролювати рішення мобілізаційних органів. Усі, хто має бути мобілізованими, але ухиляється, одразу фіксуються в усіх базах даних, і поліція шукає їх по місцю діяльності, там, де людина звертається до державних органів, або працює, або розраховується карткою. Тобто шанси знайти стають високими.

    Будь-які зміни у електронному реєстрі залишаються назавжди, відповідальна особа, яка вносить зміни, одразу помітна. Буде створений облік реального мобілізаційного ресурсу, доведеться ставити на облік усіх без виключення чоловіків, і давати відстрочки виключно на підставі загального закону, однаково для всіх. Можливості для хабарників у владі тихенько відмазати своїх, бути непоміченим, вирішувати питання для потрібних людей по дзвінку, будуть максимально ускладнені. Облави на вулицях просто втрачають сенс.

    2. Залишити все як є, не створювати електронний реєстр, дозволити і далі торгувати довідками про виїзд, про непридатність, про зняття з обліку усім корумпованим аферистам серед десятка вповноважених державних органів, проконтролювати дії яких неможливо, оскільки вони усі працюють по своїм особистим базам даних та по паперовим довідкам, оригінали яких швидко знищуються. І тому керівники МСЕК та інших установ як збирали так і будуть збирати мільйони доларів щомісяця не тільки у Хмельницькій – в усіх областях України.

    І тоді для прикриття цього хаосу, безладу, безвідповідальної та корупції потрібні гучні піар-акції – як-то вручити якісь мізерні пару десятків повісток на концерті в центрі Києва.

  • Маск і Зеленський — брати-близнюки?

    Маск і Зеленський — брати-близнюки?

    13.10.2024 р у ракетобудуванні відбулася фантастична подія. Найпотужніша у світі ракетна система «Суперхеві-Старшип» успішно стартувала. «Старшип» пролетів по суборітальній траєкторії і при поверненні неушкодженим пройшов через щільні шари атмосфери і успішно завис, імітуючи м’яку посадку, над запланованою ділянкою Індійського океану, де його зустрічав морський безпілотник з відеокамерою. А от прискорювач «Суперхеві» повернувся на стартову позицію, де його впіймала у обійми спеціальна конструкція під назвою «Мехадзілла».

    Ну то й що? — скептично відреагує дехто.

    Ви не розумієте! Сталева труба діаметром 9 метрів і довжиною понад 70 метрів, яка важить 200 тон і у який 33 унікальних, дуже дорогих двигуна «Раптор», а також ще повно іншого високовартісного обладнання, не гепнулася на землю у районі відчуження, перетворившися на металобрухт, як це відбувається з першими ступенями ракет інших розробників. Ні, вона з висоти 70 км повернулася на точку старту з відхиленням не більше 20 см по кожній з трьох координат (!), і саме у цій розрахунковій точці її швидкість, яка на початку повернення складала більше 5.000 км/год, впала рівно до нуля, що й дозволило підхопити перший ступінь у повітрі.

    Досі не вражені? Ну тоді поясню так: влучити кулею у комара з відстані 100 метрів простіше, ніж те, що зробили ракетники зі «Спейс Х». А щодо суто організаційних зусиль команди, то їх для успіху знадобилося навряд чи менше, ніж для переводу країни на воєнні рейки під час війни.

    Саме тому і хочу провести порівняння очільника «Спейс Х» Ілона Маска і очільника України Володимира Зеленського, як ні дивно це звучить.

    Наскільки мені відомо, Зеленський ніде не вчився державному управлінню. Маск теж не має не те що ракетної, а навіть справжньої інженерної освіти. Так, він вивчав фізику у Пенсильванського університеті, але приблизно так, як вивчав правознавство Зеленский в університеті Київському (Криворізькій філії).

    І Зеленський, і Маск дуже полюбляють увагу публіки. Виступають часто, яскраво і впевнено, особливо, по заздалегідь підготованих текстах. Але щодо публічних обіцянок в них однакова біда — регулярно видають бажане за дійсне. На Маска навіть до суду подавали — за те, що його обіцянки не справджуються. Зі Зеленського за мільярд дерев або гігават газової генерації теж хочеться спитати, але наше законодавство відповідальності за публічні заяви не передбачає.

    Маска багато хто вважає таким собі фріком, але він зустрічається з очільниками провідних країн світу і успішно вирішує з ними свої питання. Цілком можливо, при президенте Д. Трампе Маск отримає якусь посаду. Зеленський теж багато зустрічається з політичними лідерами і теж вибудовує з ними неформальні стосунки, не звертаючи уваги на протокол і інші умовності, що багатьох шокує.

    І Маск, і Зеленський вважають себе дуже успішними, просто зірками, які не можуть помилятися. Вони вірять у себе і свої ідеї попри все і всіх. От тільки дрібний люд, який повзає по планеті Земля, не завжди здатен охопити всю велич їхніх задумів.

    А тепер — про розбіжності. Мені здається, їх всього дві.

    Перша: дивакуватий (це щоб не образити) Маск і досі вважає путіна найпотужнішим лідером сучасності, який рішуче будує щасливе майбутнє для власної країни. Зеленський від цієї смертельно небезпечної хвороби примусово вилікувався.

    Друга: розуміючи, що він — дилетант, Макс зібрав у «Спейс Х» більше тисячі найкращих фахівців і довірив їм створення найкращої ракетно-космічної техніки. А от Зеленський обмежився шістьма незмінними менеджерами, більшість з яких нікому невідома і після Зеленського буде нікому не потрібна. І тому Україна змушена прохати зброю і гроші на відбиття агресії по всьому світові.

    Уявить, скільки зброї (і якої зброї!) за необхідності змогла б розробити і продукувати команда, схожа «Спейс Х», якщо вона з нуля створила таке диво як «Суперхеві-Старшип». І хоча Макс — путініст-лайт, але для зв’язку на фронті ми і досі користуємося його «Старлінками»…

  • Усе до цього йде. Кому Кадиров оголосив кровну помсту

    Усе до цього йде. Кому Кадиров оголосив кровну помсту

    Падишах Чечні Рамзан Кадиров публічно оголосив кровну помсту сенатору від Дагестану Сулейману Керімову. Приводом до цього стали свідчення якихось людей про те, що Керімов і його підручні (до речі, депутати Держдуми від Дагестану й Інгушетії) замовили вбивство Кадирова.

    Судячи з усього, дагестанський сенатор вирішив таким радикальним методом завершити на свою користь суперечку про приналежність компанії Wildberries, за яку він уже кілька місяців бодається з чеченським вождем.

    Кадирова історія із замовленням його вбивства засмутила настільки сильно, що він розповів про все це й оголосив кровну помсту буквально в ефірі чеченського телебачення.

    Керімов на ці новини поки ніяк не відреагував, але навряд чи його так просто вдасться залякати — він мультимільярдер і дуже близька Путіну людина. Якось та і відповість.

    Путінська Росія — це дуже специфічне політичне утворення — воно йде в часі назад, причому швидкість падіння наростає.

    І ось те, що там зараз відбувається, це вже не тоталітарна диктатура, а якесь дрімуче ранньофеодальне середньовіччя. Якщо чесно, я взагалі не здивуюся, якщо російські сенатори, депутати і глави регіонів реально зберуть власні армії і почнуть один одного з азартом мочити.

    Центральна влада слабшає, усе до цього йде.

  • Хто блокує роботу по забезпеченню фронту?

    Хто блокує роботу по забезпеченню фронту?

    Коли мій підрозділ сформувався, стало очевидно, що дрони від держави, скажімо так, прийдуть нескоро. Ми тоді звернулися до мера Дніпра Borys Filatov, і у Дніпровській міськраді оперативно організували закупку (за що їм дуже спасибі!). За це вони не просили нічого, навіть доброго слова.
    І для нас довгий час це було ЄДИНЕ джерело отримання засобів для війни від умовної “влади” (до якої можна віднести і місцеве самоврядування).

    На тому тижні мені повідомили з Дніпра: все, більше для вас не буде закупок. – Чому?! – Нас зацькували кримінальними справами, ми більше так не можемо.

    Вчора Філатов вийшов із гнівною заявою, почитайте.

    Я не проти того, щоб всі закупки необхідної військової техніки, зброї та обладнання йшли через центральні структури.

    Але, як мінімум, слід підвищити ефективність розпорядження коштів центральною владою. За даними самого ж Мінфіну, за січень-липень 2024 року головні розпорядники бюджетних коштів освоїли лише 45% фактичних надходжень ПДФО.

    Мінстратегпром витратив лише 2% передбачених йому коштів. Де наші дрони? Де наші захищені ребами автівки?

    Ну а корупціонерів треба саджати, ніхто не сперечається.

    Корупціонерів треба саджати, а також давайте не забувати, що наші правоохоронні органи все життя були просякнуті російською агентурою. І вона нікуди під час повномасштабки не випарувалася.

    Оця масована активність проти місцевого самоврядування, коли це стає реальною перешкодою для допомоги армії – це для мене ознака свідомої політики, а не якогось випадкового процесу.

    Самоврядування зіцьковують з центральною владою, і далі агентура в правоохоронних органах (виключно в рамках КПК, що-ви, що-ви!) блокує роботу по забезпеченню фронту.

    Хто там зараз у владі, будь ласка, припиніть це.

  • Я боюсь моменту, коли закінчиться війна

    Я боюсь моменту, коли закінчиться війна

    Я боюсь.

    Я боюсь моменту, коли закінчиться війна.

    Чомусь держава не хоче думати на кілька кроків вперед.

    Ви мене знаєте. Якщо я критикую, я пропоную, що можна зробити.

    Тому. Вважайте цей допис публічною офертою для влади.

    Перше, що треба зробити, це легалізувати зброю. Так, треба. Бо після військових дій в 2014- 2016 роках хлопці повертались з величезною кількістю зброї.

    Зараз на лінії зіткнення є величезна кількість трофейної зброї, яка не на обліку. І просто повірте, ніхто її здавати не буде. Повертаючись в мирні міста, її будуть привозити з собою додому.

    Так, я допускаю, що не всі у разі легалізації зброї прийдуть і поставлять її на облік. Але ж більша частина прийде.

    Так, я допускаю, що не всі підуть до психіатра, хтось купить довідку, а хтось і сходить.

    Тому легалізація зброї не те що на часі, це треба було робити на позавчора.

    Друге. Є військові, які ніколи не повернуться у мирне життя. У мене є особисті знайомі, яких з роти лишилось 5 чоловік, і вони кожної ночі їздять на «зайців» навіть не в сіру зону. Так вони це називають.

    Це Рембо, які сенсом свого життя вже вважають війну. Для них вже зараз на рівні держави необхідно створювати миротворчі місії, якість спільні тренування з армією НАТО, да все, що завгодно, але треба готувати проєкти, де ці люди можуть знайти своє місце в житті після війни.

    Третє.

    Зробити обовʼязковим збори раз в 3-6 місяців на полігонах, всіх, хто повернувся з війни. Вони мають там вибігатись, постріляти, поговорити, скинути адреналін, може, і випити, згадати полеглих.

    Це просто життєво необхідно.

    Четверте.

    Психологічна підтримка. З кожного утюга має звучати, що звертатись до психологів – це нормально. Паралельно має йти підготовка психологів, які вміють працювати з психотравмою, з гострим ПТСР.

    Може, вам здається це все неважливим. Але я дуже не хочу переживати стрілянину в мирних містах. А вона буде, якщо нічого не робити вже зараз.

  • Лавров дізнався, що він усе життя був квадробером

    Лавров дізнався, що він усе життя був квадробером

    Квадробери в законі.

    Новина дня. Лавров дізнався, що він усе життя був квадробером – вдавав понуру злостиву коняку. Поступово ця коняка стала його другою натурою, точніше, він на неї перетворився. Таке усвідомлення настільки вразило Лаврова, що він причепився стосовно квадроберів до офігілої вірменської делегації на переговорах у Москві.

    У них там Карабах за підтримки Кремля віджали, а Лавров їм про якихось квадроберів як про “головну новину” розповідає.

    Медведєв теж, до речі, квадробер – дрібний, злий ведмедик, який намагається вдавати із себе великого і грізного гризлі. Усі сміються, але він не втомлюється бундючитися.

    Узагалі, уся російська верхівка – квадробери: свині, що зажерлися біля корита. На чолі – шакал із кривавою пащекою.

    Ця гра так болісно зачепила мешканців кремлівського зоопарку, напевно, тому, що вони намагаються витіснити зі свідомості, що навіть не вдають звірів, а живуть як дикі та брудні тварини.

  • Курська операція — це історія про те, що саме не працює в диктатурах

    Курська операція — це історія про те, що саме не працює в диктатурах

    Щоразу, коли порівнюють демократії та диктатури, — прихильники «сильної руки» кивають на воєнний час. Їхній підхід зводиться до того, що авторитарні системи, можливо, пасуть задніх у ситуації миру, зате з воєнними викликами справляються на ура. Що пропаганда перетворює жителів диктатури на мотивованих пасіонаріїв. Що вторгнення на територію країни, яка звикла до ролі «обложеної фортеці», неминуче призведе до партизанського руху, опору і всіх інших атрибутів радянського культу про «Велику Вітчизняну».

    А потім українська армія заходить у Курську область — і нічого з переліченого не трапляється.

    Причому все «те, що не сталося», особливо рельєфно виглядає на тлі того, що відбувалося в Україні у перші місяці вторгнення. Мітинги проти російських окупантів у Херсоні. Відеоролики із цивільними, які зупиняли російські танки на Чернігівщині. Черги до військкоматів по всій країні. Сплеск волонтерства та рекордні донати. Вітчизняний досвід реакції на російське вторгнення змушував нас чекати, що українське вторгнення в РФ спровокує щось аналогічне. Але воно не спровокувало.

    Насправді в цьому немає нічого дивного.

    Останні тридцять років життя нашої країни — це досвід дискусії та конкуренції. Кожен новий український президент перебував у опозиції до попереднього. Будь-яка спроба закатати країну в бетон одностайності — з тріском провалювалася. Українське багатоголосся рельєфно виділялося на тлі монументальних ієрархій більшості колишніх республік Радянського Союзу — і тому на наш досвід державності сусіди зі Сходу дивилися зверхньо.

    У самій Росії тим часом держава забирала під свою опіку всі сфери суспільного життя. Маргіналізувала незгодних, розправлялася з медіа і вбивала конкурентів. Москва укладала зі своїми громадянами новий соціальний договір, у межах якого вони обмінювали свої політичні права на набитий холодильник.

    У певний момент Путін домігся бажаного. Простір російського життя став нагадувати армійський плац. Вертикаль управління перетворилася на стовп, що дзвенить від напруження. Але у цій схемі не лишилося місця для громадян.

    Тому що за всіх своїх недоліків демократія має одну незаперечну перевагу. Її громадяни живуть із відчуттям причетності до того, що відбувається. Вони сприймають себе як акціонерів власної держави. Ставляться до чиновника як до функції і не звикли обожнювати президента. А тому й держава для них — «своя».

    А диктатури здатні лише заливати низову активність бетоном, причому цей процес ніколи не буває вибірковим.

    За двадцять років російський президент убив у своїх співгромадянах горизонтальні зв’язки і почуття відповідальності. Досвід ініціативи і звичку до пасіонарності. Випалив відчуття суб’єктності та низовий відгук на події. Він привчив їх до того, що «государству видней», а тому в момент кризи держави в Росії ніхто не поспішає підставляти вертикалі плече.

    За чверть століття свого правління Володимир Путін домігся того, що його країна стала країною самотніх і роз’єднаних людей.

    Російська вертикаль перемогла не тільки опозицію. Вона насамперед перемогла свій власний народ — перетворивши його на населення. Населення може одягати військову форму — спокусившись величиною одноразової виплати. Може з мовчазною згодою спостерігати за черговою виставою з продовження повноважень правителя. Або може з дивану підтримувати воєнні злочини, які творить їхня армія на окупованих територіях. Але населення не вміє проявляти солідарність і самостійну активність. Просто через те, що для цього потрібні громадяни — а саме від зачатків громадянськості Путін відучував Росію, готуючи її до війни.

    Усе, що прийнято було вважати «українськими недоліками» — виявилося основою нашої стійкості. Останні тридцять років ми переоцінювали нашого противника і недооцінювали себе. Слабкість наших вертикалей компенсувалася силою наших горизонталей.
    У момент вторгнення в України було те, чого зрештою не виявилося у Росії. Критична маса громадян.

    А Курська операція довела, що російські обивателі, випадаючи з-під всевидющого ока владної вертикалі, перетворюються на байдужих статистів і пасивних глядачів.

  • Дві новини

    Дві новини

    Дві новини, на які я натрапив в один день.

    Перша – білгородська область виплачуватиме 31 тисячу доларів підйомних тим, хто підпише контракт з армією рф та піде воювати в Україну .

    Друга – порівняння заробітньої платні військовополоненого рф в українському полоні – 1500грн, з курсантом війьсковослужбовцем України – від 620 до 790 грн.

    Вже не знаю, яким чином можна продовжувати так низько та безпринципно плювати на своє населення та військовослужбовців,які фактично дають всім українцям право на існування . Кожен раз, коли я впевнений, що нічого в цьому світі мене більше не здивує- або політики, або вище військове керівництво просто ніби каже «холд май бір» і плює в лице всім військовим в першу чергу.

    Але все ж таки, як ви бляха мене дістали, як же ж всі ви мене бісите. Прекрасний вигаданий персонаж Алана Мура Ророшах казав так : « Ліберали, інтелектуали, солодкоголосі балакуни…».

    Більшість нардепів, котрих ви обрали, тільки і пиз*ять про проблеми, але по факту роблять мінімум( або ніхіба)- бо бояться втратити посади, кормушки, статки. Для них це гра в картковий будинок з Кевіном Спейсі . Кожен переслідує власні інтереси, але не інтереси держави.

    Чи достойні ви того, що виборює вам кожен день українська армія? Втім, не дивлячись на мою, як мені здається логічну агресію, так сталось ,що: як немає тих, хто серйозно береться за вирішення проблеми з відповідальністю вищого військового керівництва, так і немає тих, хто глобально береться за боротьбу захисту інтересів та престижу курсантів військовослужбовців. Так, є невеличкі групи самих курсантів, котрі борються самі за себе в тому числі та окремі військовослужбовці, проте ресурсів ( в тому числі медійного) їм не вистачає.

    Це іронічно доречі, ви всі так любите критикувати оон ,що воно «стурбовано», а самі шо? Що зробили після того, як прочитали цю новину? Може петицію створили, може написали депутатське звернення, може вивчили це питання і знайшли методи його вирішення? Як кажуть в англомовних країнах «shame on you”. Але ж солдат 18 років не винен ,що ви такі безвідповідальні . Факт залишається фактом- генералам і більшості українського суспільства по*уй в даній ситуації на курсантів. А тим, кому не по*уй і хто знає ,як можна виправити дану ситуацію, напишіть мені в приватні. Якось качнемо з вами цю історію.

  • Популізм і криза лідерства

    Популізм і криза лідерства

    Перемога партії Свобода в Австрії, шалені рейтинги Альтернативи в Німеччині і зростання Сари Вагенкнехт, значні шанси Трампа на переобрання вчергове занурили Європу в розмови про популізм і його загрозу демократії.

    До війни, я якраз активно працював над доповіддю майбутнє демократії, і дуже глибоко вивчав явище популізму. Не буду вас грузити теоріями і поясненнями цього всього, але поділюсь одним спостереженням. Поки всі ліки від популізму зводяться до “більшого контролю за соцмережами”, “медіагігієна і медіаграмотність” і тому подібні історії, на які вже витрачені мільйони євро і вони не спрацювали. На мою думку, єдиними ліками є яскраве лідерство.

    Популісти перемагають не тому, що вони безпринципові чи маніпулятори (що має місце), вони перемагають тому, що вони яскраві. Подивіться більшість популістичних партій називаються на честь своїх лідерів. Їхні лідери чудові актори, оратори, і вони захоплюють порядок денний. Ось Трамп бере і нав’язує всім питання мігрантів, бо він крутий оратор, а йому протистоїть досить безлика Харріс чи Байден. Саме тому популісти перемагають, бо переважно проти них виступає “безлика бюрократія” за правильні цінності. Зрозуміло, що Орбан, Фіцо, Ле Пен будуть розмазувати цю “бюрократію” своїми шоу.

    Але як тільки, системні партії виставляють своїх сильних яскравих лідерів, то популісти з тріском програють вибори. Свого часу таким лідером був Макрон, Джонсон, Туск до певної міри. Я переконаний, що Обама просто б розмазав Трампа своїм ораторським талантом. Зараз в Угорщині з’явився новий конкурент Орбана – Петер Мадяр, який вже починає серйозно його піджимати.

    Тому насправді системним партіям і бюрократіям потрібно виховувати і розвивати лідерство. Потрібно виставляти сильних яскравих кандидатів, які доступною мовою, ораторством, акторською грою будуть тримати правильний порядок денний, і популісти, які плутаються в своїх позиціях через брак ідеології не зможуть з ними конкурувати.

  • Корупція в Україні. Хто винен більше: влада чи народ?

    Корупція в Україні. Хто винен більше: влада чи народ?

    У корупціі винна влада і загадкові вона, армія «чиновників» з Марсу, а прості українці прості жертви.

    Знаєте, що нагадує ця теза? Наративи «хороших руських». Війна то все Путін, а прості росіяни ні до чого. Вони жертви.

    Так, Сталін був негідником, але хто ж написав 4 млн доносів. Так, Крупа негідниця, але ж хто приніс їй добровільно ці мільйони доларів.

    Колективна відповідальність росіян за війну є нормою у нашому суспільстві. Ми всі вважаємо, що «хороший руський» то є «мертвий руський». Але чомусь та сама колективна відповідальність не працює, коли мова йде про усталену і глибинну корупцію в Україні. Коли ми начебто всі проти корупції, але хочемо кума, що вміє порєшати.

    І прийнято вважати, що український народ проти корупції. Але то все не правда. Бо цей народ стало голосує за корупціонерів на виборах, не зважаючи на репутацію.

    Прийнято вважати, що Порошенко програв вибори через корупцію. Але це брехня. Бо люди зненавиділи Порошенко за кризу 2014-2015 року (до якоі він мав дуже віддалене відношення і був просто головним в цей час), а потім шукали виправдання своїй ненависті і нелюбові.

    Те саме із Зеленським. Люди втомились від війни. Це породжує пошук винних. Хто винен – завжди головний. Але треба знайти суспільно прийнятну причину для нелюбові. І тут з являється тема корупції. Якою можна виправдати дуже багато, в тому числі свої страхи.

    І це не означає, що чиновники не винні у корупції. Винні. Коли ми говоримо про колективну відповідальність росіян за війну, повістити в першу чергу ми хочемо Путіна. Так само і з українською корупцією. Де неприйнятно лише виставляти народ невинною жертвою і протиставляти «хороших українців» якимось «поганим чиновникам, бюджетникам». Хоча останні не з марсу прилетіли. І таке протиставлення не допомагає лікувати хворобу корупціі. І дуже нагадує російську методичку, яка має відвернути українців від української ж держави.

    Ми вже не колонія. Це ми формуємо владу. Це ми обирвємо владу. Це з нас втходять представники влади.

    І так, причина хвороби у впливі колоніалізму на наше суспільство. Але це не має стати виправданням. Ми не пішли шляхом Польші у 90-і і відстали бо наше суспільство було не готове. Але тільки діагностувавши цю хворобу ми можемо знайти ліки.

    Новий суспільний договір має базуватись на визнанні, що немає тут жертв. Ми всі несемо відповідальність. Звісно слово «всі» то не про 100 відсотків, а просто про переважну більшість.

    І всі маємо внести свій внесок. Коли влада не краде, але й ми платимо податки. А по іншому ми всі будемо спільниками. Як всі німці були спільниками Гітлера. Як всі росіяни спільники Путіна. Як всі українці спільники корупціонерів. Спільниками отих Круп…

  • Путін дізнається з американських газет, що Україна вже в НАТО

    Путін дізнається з американських газет, що Україна вже в НАТО

    Під час першої зустрічі з 32 послами НАТО новий генеральний секретар Альянсу Марк Рютте заявив, що Україна має швидко стати членом НАТО. “Україні місце в НАТО. Без сильної, незалежної України не може бути тривалої безпеки в Європі”, – сказав він. Рютте вступає на посаду в неспокійний час. Світова арена переживає напругу через різні конфлікти й зараз великої уваги вимагатиме війна в Україні. Також додає напруженості і війна на Близькому Сході, в яку втягнутий Іран. Крім того, Іран вже не перший рік постачає зброю Росії, яка використовується Москвою проти України.

    Незабаром Рютте доведеться висловити позицію НАТО не тільки стосовно російсько-української війни, а й щодо формування Альянсом надійної протидії агресивної експансії

    Росії на Захід. Наразі дуже важливо, щоб Північноатлантичний альянс збільшив свою роль стримуючого фактора для Російської Федерації. Адже геополітичні апетити Путіна поширюються на увесь Європейський континент.

    Можливо не варто демонструвати завищені очікування, проте важко заперечити, що Марк Рютте був дієвим лідером Нідерландів протягом усіх років свого прем’єрства. Йому довіряють, його поважають за знання своєї справи та вміння завжди доводити розпочате до завершення, якими б серйозними не були виклики, що постали перед ним.

    І навряд чи новий генсек Альянсу взагалі буде розглядати пропозиції, котрі надходять з деяких європейських столиць. Що, мовляв, ідеально було, якби Україна поступилася Росії вже окупованими територіями, а в обмін на це стала членом НАТО. Буцімто у цьому випадку російський диктатор більше не міг би продовжувати наступ проти України. Оскільки Україна, як член НАТО, отримувала б гарантовану допомогу від усіх країн-членів, і Путін не був би божевільним, щоб вести війну проти НАТО.

    При цьому абсолютно не враховується той факт, що Москва вимагає від України таких абсурдних поступок, що будь-яка угода з нею не видається можливою. Кремль по-суті ні на йоту не відмовляється від своїх початкових вимог квітня 2022 року, які й тоді, й зараз виглядають як неприкрита капітуляція Української держави.

    Марк Рютте повинен навести порядок в оборонному клубі НАТО, щоб вони могли швидко прийняти Україну до Альянсу, не анонсуючи своє рішення доти, поки його буде остаточно прийнято.

    Усе це могло б виглядати наступним чином: 12 жовтня, під час зустрічі Контактної групи з питань оборони України, що відбудеться в Німеччині, і яку очолить президент США Джо Байден, приймається рішення – Україна у найкоротші терміни стане членом НАТО. Але після засідання в форматі “Рамштайн” не буде офіційно повідомлено коли це відбудеться. А у короткий проміжок, після 5 листопада і до Нового 2025 року, це питання буде оперативно вирішене. Тоді Путін дізнається з американських газет, що Україна вже в НАТО.Власне це тільки один із можливих варіантів, можуть бути й інші. Але якщо США і Захід на нього наважаться, це докорінним чином може змінити весь хід російсько-української війни.

    Коли Україна приєднається Альянсу, після цього якась частина військ держав НАТО перемішається на кордони України з Російською Федерацією і Білоруссю, а інша займає позиції по всій лінії зіткнення російських та українських армій. Таким чином українська армія отримає можливість сконцентрувати свої зусилля на певних ділянках фронту, проводячи наступальні дії та прориваючи російську оборону.

    Зараз такий сценарій може виглядати аж занадто оптимістичним, чи навіть ірреальним, проте якби президент США Джо Байден на завершення своєї каденції наважився на подібний рішучий крок, то увійшов би до вітчизняної та світової історії, як один із найкращих американських президентів ХХІ століття.

    Оперативне вирішення для України натовського питання гальмує тільки те, що воно має бути одноголосним рішенням. Це великий недолік НАТО, коли одна нація має можливість накласти вето на волю інших.

    Можливо, у такому разі, до основоположних документів НАТО мусять оперативно бути внесені поправки, котрі зафіксують можливість в таких критичних для всього Заходу випадках, як війна Росії з Україною, перенести можливість прийняття до Альянсу з політичної площини до військової. Тоді це питання буде вирішуватися на рівні натовських генералів.

    Що така можливість теоретично існує, говорить той факт, що в НАТО не може не бути розробленої процедури, за якою у разі виникнення необхідності прийняття дуже швидкого рішення (наприклад, запуску Росією ракет з ядерними боєголовками по європейським столицям), для миттєвої відповіді був потрібен обов’язковий консенсус. Так само таким же екстремальним викликом є агресивна війна РФ з Україною.

    Варто пригадати, що Марк Рютте був прем’єр-міністром, коли російська установка “Бук” збила малайзійський Boeing-777 рейсу MH-17, внаслідок чого загинули 298 осіб, у тому числі 183 громадяни Нідерландів. Ця трагічна подія, безумовно, впливає на погляд Рютте на Путіна і донині.

    Рютте дуже добре знає, як діють росіяни. Протягом цього часу вони знову і знову брехали йому в очі. Також він був у Києві 2 лютого 2022 року, щоб продемонструвати солідарність з Україною безпосередньо перед початком Великої війни. На той момент він знав, що Росія вторгнеться, і це був не просто випадковий візит. Він є переконаним та послідовним прихильником і союзником України, й виглядає, що здатен на неочікувані й нестандартні кроки для того, щоб допомогти Україні швидко стати членом НАТО.

    Винятковість позиції Рютте ще й у тому, що він знайомий особисто з більшістю впливових європейських і американських політиків та має унікальну політичну кмітливість, яка конче необхідна в часи найбільших геополітичних викликів для Північноатлантичного альянсу. Він знає всіх і розуміє, як виходити з ситуацій високого стресу. У цьому його вагомі переваги, якими він не забариться скористатися найближчим часом.

    Відомий своєю прямотою та ефективними підходами, Рютте видається сьогодні найкращим союзником України на її шляху до НАТО. Він має великий потенціал стати сильним лідером Альянсу, й це, безумовно, піде на користь всій об’єднаній Європі, складовою частиною якої є і Україна.

    Важливим моментом вступу Марка Рютте на пост генерального секретаря Альянсу, є те, НАТО потребує реорганізації. Російсько-українська війна висвітлила усі його сильні та слабкі сторони, і відштовхуючись від цього й має діяти його новий керівник.

    Виклики, котрі постають перед Північноатлантичним альянсом, перевершують необхідність тільки стримування агресії Росії в Україні. Також новому керівнику НАТО обов’язково необхідно буде враховувати, що Російська Федерація стала інструментом агресивної зовнішньої політики Китаю. Коли Пекін, наприклад, двічі давав Путіну добро на вторгнення до України, в 2014 та 2022 роках після закінчення Олімпіад. Формально нібито залишаючись до цього непричетним.

    Кремль вже не раз озвучував одну з фіктивних причин нападу на Україну, що, мовляв, вступ Української держави до НАТО несе великі загрози для Росії. Чим розширення Північноатлантичного альянсу загрожувало РФ? Ні Україна, ні Східна Європа ніколи не прагнули завойовувати Московщину. Вони хотіли стабільності, гарантування своєї безпеки та економічного зростання. Але в Кремлі вважають, що стабільна, процвітаюча і добробутна держава Україна біля кордонів РФ несе найбільшу небезпеку вже самим фактом свого існування.

    Марк Рютте є досвідченим професійним політиком, який готовий кинути виклик Путіну й піти на ризики, які до того розглядалися, як провокування ескалації з Москвою. Тому не потрібно вигадувати варіантів прийняття України до НАТО частинами її територій.

    Можна зробити все простіше та ефективніше. Україна стає членом НАТО, але до остаточного звільнення її земель, стаття 5 договору Північноатлантичного альянсу розповсюджується тільки на ті території, які не окуповані ворогом. Таким чином надається гарантія, що Україна більше ніколи не потрапить під п’яту московських колонізаторів.

    Захід мусить продемонструвати новий тон рішучості у своєму лідерстві. А Рютте стати ефективним лідером для НАТО у нашому глибоко поляризованому та нестабільному світі. Бо виявлення слабкості перед ворогом – це найкоротший шлях до Третьої світової війни.

    Адже глобальна світоглядна боротьба ведеться не тільки за незалежність України, а й за майбутнє всієї західної цивілізації. І тут ні Захід, ні Україна не повинні програти. Саме ці завдання лягають на плечі досвідченого Марка Рютте на його новій посаді. Можна не сумніватися, що він виконуватиме їх у своїй виваженій, ефективній та дипломатичній манері.

  • Все рідше чути слово “Перемога” і все частіше “Перемовини”

    Все рідше чути слово “Перемога” і все частіше “Перемовини”

    Замість “Мобілізації” – “Економічне бронювання”. Промовляти “Демобілізація” скоро стане взагалі протизаконно.

    За План Перемоги тепер відповідає Байден, ми вмиваємо руки. Фортеця Вугледар виявилось не таким вже й стратегічним містом, а до втрати кожного дня по селу ми вже звикли. Скільки міст ще віддамо до кінця року вже відомо, тому можна починати писати цілий альбом.

    При в’їзді в Київ на військовому пікапі тричі підрізають, один раз поморгав аварійкой, а в тебе перед очима досі стоїть відірвана нога побратима. Ти фізично відчуваєш цю пропасть і дивишся вниз без страху, бо він залишився десь там в посадці. Весь фейсбук наповнен ліжком із долларів працівника МСЕК та не закритими зборами волонтерів.

    Згадується “Хрещений батько-2”, де вечірка в Гавані продовжувалася, поки в місто не ввійшли війська Кастро. Ми вже стільки втратили часу, ресурсів та людей, що кардинальні зміни зараз, зможуть лише стабілізувати ситуацію в майбутньому.

    Але ми продовжуємо обирати стратегію страусів, бо голова в піску це набагато безпечніше ніж дивитися правді в очі.

  • США не хочуть воювати за Україну, тому вони проти вступу до НАТО

    США не хочуть воювати за Україну, тому вони проти вступу до НАТО

    Бачу, як всі кинулися обговорювати матеріал, розміщений у британській Financial Times. Ну там де знову “території в обмін на членство”, і що начебто це уже “узгоджена позиція західних урядів та України”.

    Саме так це все було подано у “сенсаційних матеріалах”, які облетіли українські ЗМІ.

    Про що ж там насправді? Насправді там лише про “обговорення варіантів”.

    Водночас, у статті чітко вказано, що США проти виходу за межі статусу «майбутнє України в НАТО» та «вступ на незворотному шляху». Вашингтон нібито “побоюється, що надання гарантій взаємної оборони згідно зі статтею 5 договору НАТО залучить США у війну”.

    Крім того, велике питання, чи будуть США (не кажучи вже про їхніх європейських союзників), готові взяти на себе військові зобов’язання, необхідні для захисту України всередині Альянсу.

    Ну, тобто, фактично у цій публікації мова про те, що і так усім зрозуміло.
    Якісь люди (переважно – різноманітні “аналітики” та “експерти”, відставні європейські політики та інші особи, не обтяжені роботою та повноваженнями) обговорюють “а от що б, якби Україну взяти у НАТО шматками”.

    З практичної ж точки зору США не хочуть (як не хотіли вчора, або до 24 лютого 2022 року) брати на себе конкретні зобов’язання захищати зі зброєю у руках суверенітет України.

    У будь-яких кордонах: без Криму, без Донецька, без Києва або без Львова. Питання не у кордонах, питання у тому, що США не хочуть брати на себе зобов’язання воювати за Україну ЗА ЖОДНИХ УМОВ, що неодноразово офіційно оголошували у Вашингтоні.

    США просто не хочуть, щоб навіть гіпотетично поставала можливість, що вони будуть змушені воювати за Україну. І саме тому вони проти вступу України до НАТО.

    Це – головне. Все інше – спекуляції, які мають головною метою “розхолодити” західну публіку, та переконати її, що “мир в Україні” легкий та досяжний уже завтра. Це, у свою чергу, повинно забезпекчувати зниження уваги до України та її підтримки.

    Саме у такому режимі “західні ЗМІ” працюють десь уже два роки. З осені 2022 року, коли, після звільнення Херсону, М. Міллі заявив, що “настав час для переговорів”.

  • Ізраїль оголосив генсека ООН персоною нон ґрата. А що робити Україні?

    Ізраїль оголосив генсека ООН персоною нон ґрата. А що робити Україні?

    Після заяви генерального секретаря ООН Антоніу Ґутерреша з приводу ракетного обстрілу Ізраїлю з боку Ірану – а досвідчений дипломат просто не згадав Іран жодним словом і не засудив його дії – міністр закордонних справ Ізраїлю Ісраель Кац оголосив очільника ООН небажаною персоною в єврейській державі, пише Віталій Портников для Радіо.Свобода.

    Очільник МЗС Ізраїлю Ісраель Кац також наголосив, що Антоніу Ґутерреш – це той «генеральний секретар, який досі не засудив різанину і сексуальні звірства, скоєні вбивцями з «Хамасу» 7 жовтня, і не очолив жодних зусиль, щоб оголосити їх терористичною організацією». (Палестинське бойове угруповання «Хамас» визнане США і ЄС терористичним угрупуванням – ред.)

    Звісно, цей безпрецедентний акт можна було б пояснити особливою напруженістю стосунків Ізраїлю і керівництва ООН протягом усього останнього року. Але я хочу нагадати і про інший конфлікт – велику війну в Україні. Генсекретар ООН ухилився від участі у Саміті миру в Швейцарії. І це рішення вже тоді викликало в мене певне здивування.

    Генсек ООН може взяти участь у саміті БРІКС у Казані?

    Так, звісно, якихось практичних рішень від зустрічі у горах Швейцарії очікувати не доводилось. Проте генеральний секретар ООН, який відмовляється від присутності на безпрецедентній за останні роки зустрічі за участю десятків президентів, премʼєрів, міністрів закордонних справ більшості країн, які є членами ООН? Хіба не дивно? І хіба не дивно, що після цієї відмови приїхати до Швейцарії зʼявляється інформація про те, що генеральний секретар ООН може вирушити до Росії, щоб взяти участь у саміті БРІКС, який незабаром відбудеться у Казані.

    Хоча представництво на цій зустрічі, очевидно, поступається представництву на Саміті миру. І якщо генеральний секретар ООН дійсно приїде на цей саміт, організований Володимиром Путіним, це буде очевидною відповіддю на питання щодо його здатності дотримуватися балансу в стосунках між країнами, що входять до ООН.

    І ця здатність дотримуватися балансу і є головною проблемою генерального секретаря ООН. В Україні після початку великої війни з Росією нерідко говорять про неефективність ООН. Однак це звинувачення на адресу організації висувається, можна сказати, не перше десятиріччя. І для того, щоб демонструвати позицію, повʼязану із цінностями і повагою до міжнародного права, є важливим, щоб генеральний секретар ООН був досвідченим дипломатом, здатним дотримуватися принципів і правил.

    Могло здаватися, що Антоніу Ґутерреш з його багаторічним дипломатичним і державним досвідом – саме та людина, яка розуміє сенс цих слів. Однак виявилося, що власні політичні погляди для генерального секретаря ООН є більш важливими, ніж зміст його посади. Історія із оголошенням персоною нон ґрата в Ізраїлі – це ж фактично кульмінація ситуації, в якій генеральний секретар ООН ясно не засудив тих, хто напав на цивільних мешканців єврейської держави 7 жовтня 2023 року.

    Видання Süddeutsche Zeitung тоді відзначало: «Якщо людина, яка обіймає посаду головного дипломата світу, не засуджує в першу чергу і найбільш однозначними словами звірства «Хамасу», значить, вона просто втратила зв’язок із реальністю. Звичайно, під час свого виступу Ґутерріш висловився проти насильства, вчиненого терористами, але це не скасовує релятивізації ним цього нападу».

    З війною в Україні схожа історія

    Ну і з війною в Україні, як бачимо схожа історія.

    З одного боку – засудження російської агресії. З іншого – неприсутність на Саміті миру, який був політично важливим для підтримки України. Насправді, це нейтралітет, який межує з байдужістю. І ця байдужість може стосуватися навіть конкретних подій російсько-української війни. Нагадаю хоча б відому історію зі створенням генеральним секретарем ООН місії по розслідуванню причин загибелі українських військовополонених в Оленівці у серпні 2022 року. І несподіване рішення про її розпуск усього через кілька місяців, немоби би через брак належних умов для роботи.

    Тоді український омбудсмен Дмитро Лубінець слушно дивувався: «Україна публічно казала, що ми готові сприяти, створити всі умови, приїжджайте. Але вкотре, на мій погляд, ми побачили посередницько-нейтральну позицію ООН. Жодного слова засудження російської сторони, яка зробила все, щоб не допустити туди цю міжнародну місію».

    Якщо порівняти цю заяву із заявами ізраїльського міністра закордонних справ, ми побачимо певний спільний підхід – підхід представників країн, які чекають, що генеральний секретар ООН буде засуджувати нападників і не закриватиме очі на злочини й небажання співпрацювати. Але, як на мене, на Антоніу Ґутерреша ця критика навряд чи вплине.

    А ось його наступникові доведеться замислитися про те, як відродити авторитет однієї з найбільш серйозних посад у сучасному світі і як довести, що принципи і правила все ще працюють.

     

  • Справжня мета Росії – війна ще на рік

    Справжня мета Росії – війна ще на рік

    Росія зараз витрачає значні ресурси на кампанію «мир» на заході. В Європу їдуть російські лобісти, а також активно фінансуються різного роду медійні активності і діяльність окремих експертів, політичних діячів, з метою створити відповідний інформаційний фон на Заході, що рф готова до миру. Цікава поява в Європі Венедіктова…

    Окрім цього, російські сітки активно поширюють відповідні наративи в країнах Глобального Півдня.

    Мета інформаційного шуму – створити обставини, за яких підтримка України буде ставитися під сумнів, і віра в готовність путіна домовлятися зростатиме.

    Натомість, справжня мета росії – війна ще на рік. Саме тому росія нарощує виробництво КАБів і дронів, і збільшує воєнний бюджет, і набирає додатково 180 тис людей.

    Є ілюзія, яку вони створюють, а є реальні наміри, які ховаються за воєнною промисловістю.

    Приблизно так само діяли нацисти в 1938-39 роках.

This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.