Досі не можу зрозуміти, чому наш президент не хоче дивитися правді в очі відносно Росії і Путіна особисто
Зеленський продовжує думати, що має якісь унікальні здібності в переконанні людей, і ці здібності дають йому можливість переконати Путіна змінити свою позицію. Я вважаю, що це — наївна політика, яка Україні нічого дати не може.
Чому така лінія обрана нашим президентом? Думаю тому, що він просто не знає, що таке Російська Федерація, що таке Росія в історичній ретроспективі. І, крім того, він не вважає, що «рускій мір» і все те, що з ним пов’язано, це погано. Комбінація цих речей і впевненість у своїх можливостях переконувати всіх в усьому, і має наслідком спроби, як на мене, досягти неможливого. Про це пише автор на сайті “НВ”.
Єдине, що мене в цьому плані радує, що після чергового фіаско має наступати більш-менш тверезе оцінювання ситуації. І оскільки наш президент — людина тверезо мисляча і здатна на певний аналіз, то це — позитив.
Коли на наступний день після розмови між Путіним та Зеленським прессекретар президента РФ каже, дипломатичною мовою, мовляв, ми тут не стояли, і звертайтеся до цих бандитів, яких ми забезпечуємо зброєю і всім іншим, то це означає, що такі речі повторювати не потрібно. І чим швидше президент Зеленський це зрозуміє, тим кращим буде позиціонування України відносно РФ. Я щиро вірю, що це прозріння настане, бо вже відверто давати публічно по обличчю, то забагато.
Ну а відносно обговорення тем, як-то децентралізація, конституція, говорити про такі речі абсолютно неприйнятно. Тим, хто готує президента до таких розмов, треба не як папугам повторювати, що це написано в Мінських домовленостях, а дивитися на ситуацію дещо ширше. Розуміти, що крім цих Мінських домовленостей, що не є нормою міжнародного права, є документи, що визначають засади спілкування між країнами: документи ОБСЄ, двосторонні або багатосторонні конвенції і т.д. Тому не треба думати, що цим можна когось ввести в оману.
Питання тут — не в Мінських домовленостях, а в захисті національних інтересів. І якщо вони стоять на першому місці, то тоді ніякими формулами, тим більше підписаними під тиском або загрозою (а це означає — нікчемні від самого початку) прикриватися не треба. Треба думати, як повертати втрачені території і змушувати Росію повертатися до здорового глузду. Це задачі, які мають стояти перед нашою зовнішньою політикою.
Чи є шанси, що Зеленський зробить висновки?
До цього є кілька передумов. І одна з них — позиція нашого громадянського суспільства, активістів, небайдужих людей, яким не все одно, що буде з країною через півроку-рік. В цьому контексті громадянське суспільство свою роль виконує, відбулися не лише «народні гуляння» перед поїздкою президента до Парижа, але от на днях я читаю, що громадськість висловилася з приводу останніх домовленостей щодо всеосяжного припинення вогню, яке протрималося 20 хвилин. Момент цей є важливим. А з іншого боку, така нахабна поведінка Росії відносно наших західних партнерів, висновки, що Росія справді стає реальною загрозою для них, все це в сумі має впливати на позицію нашого керівництва, і в кінцевому підсумку відкриє йому, що йти на поступки — це фатальна помилка і всередині України, і зовні.