Десь ближче до четвертої ранку, коли недалеко від нашого будинку традиційно активно працювала ППО, я полізла читати пабліки. І побачила, що вони підірвали ГЕС.
Я написала в робочий чат, де, звісно, вже ніхто не спав, що в нас сьогодні багато роботи. І заборонила собі уявляти.
Уявляти домівки людей, які так трималися за своє життя, що навіть не виїжджали з окупації. Не уявляти малючків, які мирно сплять у своїх ліжечках, ще не знаючи, що це їхня остання ніч вдома. Не уявляти людей з інвалідністю, до ніг яких підступає вода. Не уявляти собак, які уже точно щось відчували і нервуватися в передчутті чогось невідомого. Не уявляти вулиці такого затишного і трохи занедбаного Херсона, по яких тече вода і який я вже ніколи не побачу таким, яким пам‘ятаю. Не уявляти той старий катер через лиман до Кінбурну, на який я так мріяла ще колись сісти. Не уявляти людей в окупації, яким ніхто не допоможе.
В такі дні, як сьогодні, традиційно стається роботи в рази більше, ніж завжди. Не тільки тому, що треба терміново реагувати, заяви, коментарі, заходи. А тому, що ти спеціально вантажиш себе роботою. Просто щоб не відчувати і не замислюватися. І якось цілий день воно працювало.
Але зараз… ці фото. Ці картинки, сповнені болю. Ці крики про допомогу. Ці люди, які кидаються на стихію, щоб допомогти іншим вижити.
Накриває. Від усвідомлення того, що моєї країни вже немає в тому вигляді, в якому я її знала з дитинства. Що немає більше тих доріг, якими їжджено-переїжджено. Немає тих міст і місць, в яких хороші і погані спогади. Немає Асканії-Нови, в яку так і не з’їздила. Немає готельчиків, пляжів, ресторанчиків, ідучи з яких завжди думаєш: «Треба буде обов’язково заїхати ще раз». Воно зникає. Маріуполь, Сєвєр, Бахмут, тепер майже весь південь.
Мене тримає тільки те, що ще є люди. Не всі, на жаль, але є. Всякі. Але свої. Будь ласка, живіть і будьте.
І, Господи, як нам далі жити на одній планеті з цим непотребом? Я не знаю.