Що робитимуть у Києві, коли виявиться, що політика кота Леопольда не працює? Що Москва не йде на поступки? Що вона сприймає перемовини лиш як обговорення умов здачі?
Відведення українських військ — це лише проміжний етап. Далі має бути узаконено «народну міліцію» на Донбасі. Окреме судочинство. Розпочатися прямий діалог Києва з Донецьком і Луганськом. І, зрештою, після всього цього Україна матиме символічний, а не реальний суверенітет над Донбасом. Більшого від мінських угод Україна не отримає.
Ви прочитали стислий переказ інтерв’ю Олексія Чеснакова, соратника Владислава Суркова. Того самого Суркова, який займається в Кремлі українським напрямом. Про це пише автор на сайті “Крим. Реалії”.
Цілком лаконічно. Доволі скупо. Без емоцій. Лишень перелічення російського райдера. Список вимог до України. Після виконання яких Київ все одно отримає «символічний, а не реальний суверенітет». Тому що контроль над кордоном Москва має намір передавати лише своїм маріонеткам, й аж ніяк не Україні.
Інтерв’ю російських спікерів — це те, що потрібно читати, щоб не вдаватися до ілюзії. Вони куди реалістичніші, ніж будь-які заяви українських спікерів. Зокрема нещодавня заява Володимира Зеленського про три етапи припинення війни: припинення вогню, примирення людей, реальна реінтеграція. Одна проблема: в його описі реальності нема Росії.
Президент України розмірковує так, ніби йдеться про громадянськеу протистояння. В якому Росія виконує лише роль модератора і парламентера. Але всі ці слова втрачають будь-який сенс саме тому, що Україна — жертва вторгнення, а не регіонального сепаратизму.
Уявімо таку ситуацію, що українське керівництво насправді все розуміє. І що всі ці кроки — спроба виставити Росію агресором. Довести Заходу, що Москва не йде на компроміси і не зацікавлена у врегулюванні. І в рамках цієї переговорної спроби — повернути додому максимально можливе число полонених і політв’язнів.
Але чому в Києві впевнені, що в Кремлі не прорахували таку можливість? І чому Банкова переконана, що в разі невдачі їй вдасться повернутися до колишнього статус-кво? До того самого, коли уповільнена війна уздовж лінії фронту була платою за право України на майбутнє.
І що робитимуть у Києві, коли виявиться, що політика кота Леопольда не працює? Що Москва не йде на поступки? Що вона сприймає переговори лиш як обговорення умов здачі?
Як Київ виходитиме з перемовин? При цьому зберігаючи себе в Мінському процесі? Тому самому, до якого прив’язані санкції Заходу проти російської економіки? Ті самі санкції, які західні країни давно б хотіли обнулити?
Чому Банкова переконана, що їй вдасться прошмигнути у вушко голки? Чиї гарантії вона має? Хто обіцяв їй в Європі, що «спроба — не катування», і що опція «гірше не буде» за нею зберігається?
І як вчинятиме Київ з Донбасом в разі провалу перемовин? Оточить стіною? Але це аж ніяк не посилить українську стійкість. Просто через те, що Донбас — це інструмент дестабілізації України. Москва просто експортуватиме Донбас на інші області країни.
У цьому і полягає головна проблема. Заяви російських спікерів максимально прагматичні. Вони не залишають жодного простору для ілюзій. А заяви українських спікерів не мають нічого спільного з реальністю. І нагадують лише спроби критичного блефу з метою ввести противника в оману.
Але чому дехто вважає, що це має запрацювати? І чому хтось певен, що Києву вдасться полишити картковий стіл без втрат?