Я не сумніваюся, що ми відіб’ємось.
Обов’язково відіб’ємося.
Я сумніваюся, що переможе справедливість.
Я не вірю в невідворотність покарання для зграї, яка вже стільки років мучить мою країну.
Не вірю в суд, не вірю у покаяння.
Особливо – у покаяння.
Вірю в затаєну шалену злість на багато років.
Вірю в ненависть, яку передаватимуть із покоління в покоління.
Але в усвідомлення скоєного, у бажання спокутувати – не вірю.
Не на тих напали.
І, до речі, репарації та контрибуції добровільно ніхто не виплачуватиме. Що зможемо відібрати, те наше, а решту чекати не доводиться.
Та й розгрому повного не чекаю: надто великий супротивник – у Тихий океан не скинемо.
Яке відшкодування збитків може статися без повної військової поразки? Та ніяке! Немає у вас методів проти колективного Саприкіна! Нема! Начхати вони хотіли на міжнародний суд!
Заповзуть у нору, зализуючи рани, а потім знову полізуть назовні, розчепіривши пальці.
Без покаяння змін не буде, а покаяння – доля мислячих та сильних.
Де там взяти думаючих?