Дивлячись на те, що зараз відбувається в нашій країні, мимоволі починаєш думати, що це якийсь фільм або чийсь перформанс. А ні, це реальність: анексований Крим, шостий рік на Донбасі йде війна, багато хто не може потрапити на тимчасово окуповані території, а є і ті, хто залишився там.
Українська режисерка Дар’я Онищенко взялася розповісти історію людей, які залишилися жити в окупованих містах на Донбасі у своєму новому фільмі “Забуті“. Це не вигадані розповіді або фантазія кінематографістки, фільм заснований на реальних фактах, розповідях людей, які жили або живуть на Донбасі. У створенні фільму брала участь і художниця Марія Куліковська, яка у стрічці виконала роль журналістки і провела перформанс, повторивши тим самим реальну історію зі свого життя. Якраз про це Марія розповіла в інтерв’ю InfoResist.
Чому вирішили зніматися у фільмі Дар’ї Онищенко «Забуті»? У стрічці Ви розстрілюєте свої фігури, повторюючи при цьому реальну історію, яка сталася з Вашими фігурами в Донецьку на заводі “Ізоляція”.
У 2018 році я була на мистецькій резиденції у Мюнхені, там же була і групова виставка, на якій були виставлені і мої роботи. Було дуже багато українських художників, які спілкувалися на ці конфліктні теми. І раптом я отримала повідомлення у Фейсбуці від Даші Онищенко. Вона розповіла, що живе в Мюнхені, буде знімати фільм про людей, які проживають у Луганській області, і хотіла б зустрітися і обговорити можливу мою участь у фільмі. Я тоді трохи напружилася, і мені не хотілося зустрічатися з нею. Тому що мені здалося, що це буде чергова експлуатація цієї болючої теми.
Мій психолог – це моє мистецтво
Однак ми зустрілися з Дашею, і я інтуїтивно відчула, що це не якась панночка, яка живе в хмарах. А людина, яка дуже включена в цей процес, Даша глибоко вивчила і мою біографію, і мій мистецький шлях. Її вразила фотографія вже на той момент напівзруйнованих скульптур у Донецьку в центрі «Ізоляція». Вона не знала про розстріл цих скульптур. Вона просто побачила і її це дуже вразило. Потім я розповіла їй всю цю історію. Даша сказала мені, що я можу робити все, що завгодно в її фільмі, щоб висловитися.
Я прочитала сценарій і запропонувала Даші розстріляти свої скульптури. Зробити те, що відбулося в реальності. Тільки цього разу я хотіла бути як раз в шкурі тих людей, які це робили. Хотіла подивитися своїми очима, як вони це робили. Таким чином, я хотіла самоствердитися, що крім мене ніхто не має право виявляти владу над моїм тілом або над моїми творами, або над тілом будь-якої іншої людини. Даші дуже сподобалася ця ідея.
А ще, що хочу спробувати зіграти роль журналістки, пропагандистки. Було дуже багато історій у моєму житті з моменту початку війни, пов’язаних з пропагандистською діяльністю журналістів і фейкових новин, в тому числі і про мою біографію. Тому мені хотілося побувати на іншому боці барикад, щоб зрозуміти, що відбувається в голові тих людей, чому так відбувається, чому так сталося.
Крім того, в той момент у мене був пік важкого психологічного стану. Я не думаю, що війна, анексія Криму безслідно проходять для психіки людини. Психологічної допомоги я не отримувала, з психологами не працювала. Мій психолог – це моє мистецтво. Воно мені допомагало ментально, вижити морально і фізично в тому числі. Я думаю, що це була квінтесенція всіх цих важких станів внутрішніх та кризи ідентичності. Завдяки цьому перфомансу мені вдалося в якійсь мірі поставити крапки над «і».
Даша це все прекрасно розуміла, і так вийшло, що я була присутня на всіх кастингах, коли вона відбирала акторів. Вона запросила мене, довірилася мені. Вона спочатку відібрала одну акторку на роль головної героїні, а потім на кастинг прийшла Марина Кошкіна, відразу ж зіграла, відразу ж перетворилася на Ніну, головну героїню. Потім з’ясувалося, що вона сама з Луганська. Хоча це було не зумисне. Просто вона дійсно болісно все проживала. І для неї, напевно, це було, як і для мене, вирішення якихось своїх внутрішніх конфліктів.
Для зйомок Ви заздалегідь готували фігури або використовували вже готові?
Вони вже були готові. Всі ці скульптури були в різних країнах Європи. Три скульптури були в Мюнхені, ще три були в Сантьяго-де-Компостела в Іспанії. Там була велика виставка і скульптури стояли в парку великого музею. Після виставки постало питання, що робити з ними далі. Я вирішила, що вони вже були в якійсь мірі пошкоджені під природним впливом. І плюс насправді теж було питання бюджету. Це ж не мільйони мільярдів. Це авторське кіно. Для мене було дуже важливо, щоб все було максимально автентично, тому використовувалися скульптури, які у мене вже були, ми привезли скульптури з-за кордону. Оплатили перевезення і заощадили на виробництві. Це було значно дешевше, ніж виробляти нові. В принципі, ці скульптури цілі, одну я подарувала Даші, вона з собою забрала її у Мюнхен. А інші у мене лежать у великих коробках. Я їх показувала вже після зйомок на інших виставках – в Одесі та Берліні. Якщо вийде, то на прем’єрі фільму ми поставимо ці оригінальні скульптури під Аркою Дружби Народів.
Кажуть, що твори мистецтва несуть особливу енергетику і вбирають енергетику. Яку енергетику несуть Ваші скульптури? Або для кожної людини це індивідуально?
Я думаю, що у кожного свій асоціативний ряд. Хтось вірить в енергію, а хтось – ні. Хоч фізиками і доведено, що все складається з енергії. І навіть неживі предмети теж. Мені складно судити. Я вкладаю свої думки і концепції. Справа в тому, що не можна розглядати мої скульптури поза контекстом, поза політичної ситуації. Вони стали дуже політичними фігурами, адже я не замовчую цю історію, а розповідаю.
В Україні у мене мало виставок, все менше і менше. Тому що, практично чисте художнє висловлювання неможливо. Відразу ж вплітається моя біографія: де я народилася, де виросла. Відразу ж надходять запитання, де мої батьки. Якщо я відмовляюся говорити на цю тему, то відразу ж починається критика на мою адресу. Мені легше виставлятися в Європі, бо там більше емпатії і навіть більше співчуття.
У фільмі «Забуті» буде Ваш дебют чи вже був досвід у кінематографі?
У великому кіно я не знімалася, я роблю відеоперформанси. Але, все одно, це не повнометражне кіно. Я себе не асоціюю з актрисою. Я ніколи не ходила на кастинги і у мене немає жодних амбіцій стати професійною акторкою. Я залишаюся художницею. Хоча я дуже сподіваюся, що це був не останній мій експеримент в кіно. Дуже б хотілося поєднувати візуальне концептуальне мистецтво з більш масштабними і комерційними проєктами. Даша зараз запропонувала знову з нею попрацювати в якості художника у її новому проєкті. Це історія про маніяка, який був художником. Мені потрібно буде придумати інсталяції. Маніяк живе в бункері на Сході України. Це психологічний трилер. На роль маніяка я не підходжу. Але можу спробувати зіграти одну із жертв.
Після зйомок у «Забутих» у вас з’явилося натхнення на нові перформанси. Та як пройшли зйомки сцени розстрілу?
Безумовно. Спочатку ми їздили на полігон, тренувалися. Ми підбирали заряд. Тому що потрібно, щоб було ефектно і було помітно. Пару раз я спробувала, навчилася тримати гвинтівку. А в день розстрілу я так хвилювалася, що не могла заснути, у мене набрякло все обличчя. Я не спала, була втомлена. Зйомки розстрілу повинні були бути на світанку. Замість 7 ранку, я приїхала в 4.30 і нікого не було. Я приїхала дуже заздалегідь (сміється).
Мене потім довго гримували, у мене був шалений стрес. Всі розуміли, що мені важко психологічно це все зробити. Але приголомшлива команда, всі турботливі люди. Мене вдягли в одяг з нашивкою ЛНР. Дали мені осіннє взуття, яке було трохи замале. Туди не влазили теплі устілки. А в той день було дуже холодно – мінус 15. Для кадру мені наділи рукавички з обрізаними пальцями. Я дуже змерзла, вся синя була. Головний оператор як побачив цей супергрим на мені, то витер все відразу. Всі синці, все було видно. Він тоді сказав, мовляв, яка ж вона сепаратистка, розстрільщиця, якщо у неї красиві нігті і макіяж.
Крім усього, гвинтівка дуже важка, її важко тримати. Я тоді оцінила всі складнощі ведення війни в польових умовах. Не у всіх класні черевики з правильним розміром або рукавички. Я занурилася в повний треш. Потім почалися зйомки. Мені потрібно було довго тримати гвинтівку. Перший свій постріл із-за хвилювання я зробила раніше, ніж почала працювати камера. Може я психологічно поспішала і поспішала, і коли я вже почала стріляти, то мене заспокоювали і зупиняли. Я увійшла в якийсь такий кураж. Зловила себе на думці, що зі зброєю відчула владу і силу, і безмежний контроль над ситуацією. Це п’янить і хочеться це продовжити. Я навіть злякалася. Випустила свого внутрішнього звіра назовні. Я зрозуміла людей, які це роблять, чому вони це зробили, адже що може бути більш сильним, ніж влада над життям іншої людини?
Коли дивилася в приціл, як все це розривається, мені здавалося, що шматки м’яса вилітають зі скульптур. Але потім стало так красиво, що здавалося, що це якісь квіти. Це дуже дивна психологічна історія. Інструктор Олександр мене навіть зупиняв. Я думаю, що я виплеснула багато своїх травм і змогла пропрацювати.
Кожен перформанс неповторний. Для вас був якийсь, який залишив особливий слід?
Для мене був важливим перформанс, коли я лежала на сходах Ермітажу під українським прапором. За цей перформанс мене хотіли посадити. Я дуже ціную «Квіти демократії», коли я і багато інших дівчат одягали футболки з принтом вагіни і гіпсові зліпки ми розкладали на сходах будівель, які символізують владу і силу. Він цінний в першу чергу тим, що це був такий акт лібералізації. Крім того, я зустріла багато прекрасних дівчат. З багатьма з них я досі підтримую зв’язок. Деякі з них теж стали перфомерками і художницями.
Аліна Бондарєва