Щоденні вранішні новини останнім часом лякають більш ніж обстріли ворога.
У звязку з цим, хочу розказати вам одну історію.
Була ситуація коли по лінії відповідальності нашої бригади, на стиках з іншими підрозділами, почав сипатись фронт. Суміжний підрозділ без бою залишив позицію. Фланг оголився. і почалось…
Цілі тижні ніхто не розумів, де конкретно проходить лінія бойового зіткнення. Ми дронами бачили техніку, і не знали -це наша чи ні, бійці на моніторах – наші чи орки?
Найбільше ми боялись – вийти зі свого бліндажа і зрозуміти що знаходимось вже на окупованій території, під контролем ворога.
У всіх був пригнічений настрій, відчуття неминучості катастрофи. Всі зі всіма сварились. Здавалось моральні сили закінчились, все завалиться і війна ось-ось буде програна…
Але!
Але з часом все по трохи вирівнялось. Так, окупанти, щось забрали, але й понесли з значних втрат, через що їх наступ забуксував. По тому напрямку вони й досі не мають успіху.
Ця ситуація, та багато подібних, навчили мене не витрачати час на відчай, не розпилювати енергію на «все пропало» / «нас зливають».
Слабкі розвивають в собі ці відчуття.
Сильні починають «своє робити» ще завзятіше.
Більшість з нас, людей в камуфляжі, фронт навчив бути сильними. Навчив концентруватись на тому, що треба робити тут і зараз. Інакше – не вижити.
Тилу також доведеться навчитись не звертати увагу на заяви з закордону, позбутись ілюзій та покладатись лише на себе і свої Збройні сили.
Ми вистоїмо!
Я в це не вірю…
Я це знаю!