Іноді мене питають: навіщо я регулярно пишу про обстріли? Вони ж відбуваються мало не щодня. Щодня окупанти вбивають невинних людей, щодня руйнують мирні будинки. Страшна й звична рутина.
Втім, є речі, до яких звикнути неможливо.
Так виглядає звичайна житлова п’ятиповерхівка у Кривому Розі. Російські загарбники обстріляли місто балістичними ракетами — в результаті зруйнували цілий під’їзд, всі поверхи.
Чим завинили люди, які жили в цьому домі? Хіба що тім, що є українцями. Що ходять кожного дня на роботу, люблять своїх рідних і свою країну. Саме за це держава-терорист намагається їх вбити — а якщо не виходить вбити, то лишити без даху над головою. Так відбувається звичайний геноцид. В центрі Європи. Посередині ХХІ століття.
І ніби давно треба було б звикнути до того, що поруч з нами живуть варвари-людожери. Але все одно не вкладається у голові: як людина, народжена матір’ю, може бути настільки безжалісною та незворушною щодо долі ближніх.
Рано чи пізно на це питання відповідатиме міжнародний трибунал. І численні дослідники, психологи, й історики. І документальні фільми з назвою типу «Звичайний рашизм». А доти ми повинні зупинити загарбників. Вигнати з нашої землі. І перемогти.