Росія сподівається, що їй випаде можливість отримати вигоду з чвар між ключовими європейськими державами
Крім перетасовки російського уряду і поправок до Конституції РФ, у президента Росії Володимира Путіна в останні тижні вистачило часу лише на те, щоб зайнятися проблемами на Близькому Сході.
Він відвідав Сирію і Туреччину, влаштував зустріч з протиборчими сторонами в Лівії, взяв участь в берлінській конференції на тему громадянської війни в Лівії, а 23 січня виступив у Ізраїлі на церемонії, присвяченій 75-й річниці визволення концтабору Аушвіц. Ці зустрічі не допомогли врегулювати конфлікти, але простежувалася явна спроба пов’язати проблеми на Близькому Сході з прагненням до нового партнерства з лідерами Європи. Про це пише автор на сайті “НВ”.
Путін зустрівся з канцлером Німеччини Ангелою Меркель у Москві, перш ніж ввирушив у Берлін, де у нього були зустрічі з прем’єр-міністром Великої Британії Борисом Джонсоном і головою Єврокомісії Урсулою фон дер Ляйен. До того ж він провів телефонну розмову з президентом Франції Еммануелем Макроном. Кремль не вважає, що НАТО стане виконувати інструкції президента США Дональда Трампа, який закликав до розширення ролі організації на Близькому Сході (НАТО-Близький Схід). Але Росія сподівається, що їй випаде можливість отримати вигоду з розбрату між ключовими європейськими державами, які хронічно не можуть дійти консенсусу в питанні близькосхідних конфліктів.
Одна з головних цілей російської політики в дусі «розділяй і володарюй» — Польща, яку Кремль вважає своїм заклятим ворогом. В кінці минулого року Путін почав емоційну кампанію з перегляду історії Другої світової війни, намагаючись стерти з Росії клеймо нападу на Польщу в 1939 році. Цей наратив знаходить велику підтримку серед «патріотично» налаштованої аудиторії в Росії. Польщу настільки розлютило заперечення воєнних злочинів, що президент Анджей Дуда відмовився від участі в зустрічі в Єрусалимі, де Путін виступав як почесний гість.
Європейці підтримали позицію Польщі, але при цьому все ще прагнуть до продовження діалогу з Путіним. Кремлю вигідно показувати Польщу в ірраціонально-«русофобському» світлі — це крок до ізоляції її сусідки, Білорусі (про її регіональну важливість Польща регулярно згадує в ЄС). Росія все більше тисне на Білорусь, намагаючись схилити її до більш серйозної політичної інтеграції між ними, що цілком можливо призведе до досить-таки недружнього захоплення влади.
Церемонія в Єрусалимі мала продемонструвати широку міжнародну підтримку Ізраїлю, але в дійсності до його політики безліч європейських країн мають змішані почуття, і Путін готовий зіграти на цих побоюваннях. Скоротивши програму, він знайшов час для зустрічі з президентом Палестини Махмудом Аббасом у Віфлеємі. Хоча Путін і підтримує тісні стосунки з прем’єр-міністром Ізраїлю Біньяміном Нетаньяху, він все ж відкладав рішення про помилування Наами Іссахар — ізраїльської туристки, засудженої в Росії до 7,5 років за контрабанду наркотиків. Мабуть, щедрого подарунка — історичної нерухомості (Олександрівського подвір’я), відданої Ізраїлем Російській православній церкві — було недостатньо для того, щоб завоювати прихильність кремлівського лідера.
Нетаньяху використовував зустріч в Єрусалимі для цькування Ірану. Це цілком підтримав віце-президент США Майкл Пенс, але не європейські лідери — і точно не Росія. Москва навіть розкритикувала те, що Європа засудила відновлене в Ірані збагачення урану, а також прикинулася ніби умови Спільного всеосяжного плану дій все ще можуть дотримуватися. Російські експерти передбачали збройні зіткнення на Близькому Сході після американського ракетного обстрілу, під час якого був убитий іранський генерал Касем Сулеймані, і передбачали, що Москві буде вигідно зіграти роль посередника, але тепер їм складно пояснити деескалацію напруженості. Найбільше Кремль стривожило зростання антиурядових протестів у Ірані, адже це доказ того, що санкції США (спрямовані й на Росію) чинять серйозний вплив.
Ще одна причина для тривог — це ослаблення контролю над різними проіранськими ополченцями в Сирії, які можуть повернутися до свого місцевого порядку денного і частих транскордонних нападів на Ізраїль. Намагаючись запобігти можливій дестабілізації, російські сили стали випробовувати терпіння тих, хто залишилися на американських позиціях, щоб змусити їх піти, а значить, забезпечити доступ до нафтових родовищ східної Сирії режиму Башара Асада. Головна мета Росії — це захоплення провінції Ідліб, але Туреччина продовжує заперечувати, заважаючи військово-дипломатичним маневрам марнославного міністра оборони РФ Сергія Шойгу.
Москву застав зненацька рішучий вступ Туреччини в лівійську війну, щоб підтримати обложений уряд Фаїза Сараджа. Але тепер вона шукає нове місце для політичних маневрів, оскільки Росія ніколи повністю не підтримувала бунтівного «польового маршала» Халіфа Хафтара. Сильна стурбованість Європи, особливо Італії, через збройний конфлікт у Лівії, зацікавила Москву, яка намагається подати своє втручання конструктивніше, ніж воно є насправді. Російські ставки в Лівії значно нижчі, ніж у Сирії, де Путін загруз набагато глибше, ніж планував на самому початку вторгнення. Зараз він вважає за краще не замислюватися про свої численні накази вивести війська. Берлінська конференція мабуть підтвердила його переконання, що європейські держави ніколи не посміють розгорнути своїх миротворців у Лівії і не стануть інвестувати в це значні ресурси.
Москва була б рада серйозно взаємодіяти з Вашингтоном на Близькому Сході, але більшість шансів, за які вона намагалася вхопитися, не принесли результатів. Що приваблює Росію в діалозі з європейцями, так це те, що вони не здатні домовитися про чіткий план дій або допомоги американському курсу, який більшість з них вважає занадто грубим і безрозсудним. Але відправкою кількох сотень найманців до Лівії або засудженням американської страти Сулеймані, Москва може привернути до себе увагу в європейських столицях. Чи перетвориться ця увага на послаблення санкцій — мету, яку переслідує Кремль, використовуючи всі трюки зі свого арсеналу — це спірне питання і проблема для європейської єдності. Путін керується припущенням, що союз безнадійно розколотий, тому європейцям доведеться раз по раз доводити йому зворотне.