The Times повідомила, що Путіна до нападу на Україну 24 лютого підштовхнули два його найближчих соратники по КДБ — Микола Патрушев та Олександр Бортніков
Мені ця інформація не видається неймовірною. Радше вона близька до істини. Старі генерали КДБ подібно до Путіна вважали розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття», а Україну — штучною країною, справою рук незрозумілого для них «кремлівського мрійника» Леніна. Виправлення катастрофи вони вирішили розпочати з України. «Спецоперація» — навіть за назвою типово кадебешна затія. Путін, як реальний правитель Росії, краще за них розумів ризики та міжнародну обстановку, зовсім несприятливу після перемоги Байдена на президентських виборах у США, але він дозволив себе переконати, що «прогулянка» вздовж Дніпра триватиме 2−3 дні, максимум — 1−2 тижні. Цьому є багато свідчень.
Але, як відомо, все вийшло інакше, і КДБ з його генералами-фантазерами опинився не в честі у Путіна, зате його «вірні солдати», яким він дозволяв створювати приватні армії для показу множинності спротиву свого єдиновладдя — Пригожин і Кадиров — отримали шану. Вони й старалися щосили — кидали вагнерівців і чеченців у пекло боїв, Пригожин вербував по в’язницях «добровольців». КДБ давно ненавидів і того й іншого, оскільки це були альтернативні «конторі» чималі сили. Тепер же, після провалу «порадників», Кадиров та Пригожин засунули на задвірки КДБ.
Вони перестали бути лише «вірними солдатами», вони все впевненіше стверджують себе як незалежні політики першого рівня, як можливі наступники Путіна, який програє війну, і тим більше як сила, яка може замінити архаїчний КДБ з його невдалими отруєннями і провальними порадами.
Щоб довести, що вони можуть, Пригожин вийшов із тіні та оголосив себе командиром ПВК «Вагнер» і навіть відкрив універсам з літерою «W» у Петербурзі, щоб люди знали, що він вміє не тільки стріляти, а й створювати щось корисне. Водночас його «молодики» б’ються на смерть під Бахмутом, і це, здається, єдине місце російсько-українського фронту, де загарбники хоч і повільно, але наступають. Кадиров із Пригожиним вже зміщують і призначають командувачів фронтами. Подейкують, генерал Суровікін — їхня людина .
Але, напевно, армія невдоволена такими самозваними командирами, як «кухар Путіна» та очільник Чечні. Армійські генерали небезпідставно вважають, що Путін кинув у бій, не подумавши, на найсильнішого супротивника кепсько підготовлену армію із застарілою здебільшого зброєю і, до того ж нечисленну. Можливо, деякі з них усвідомлюють і те, що вони програють не тільки тому, що армія розкрадена тиловими щурами з дозволу верховної влади, а й тому, що сама війна безглузда і безцільна. Це не захист батьківщини, а суто агресія. Тому генерали та офіцери російської армії, терплячи поразки за поразкою, відкидають від себе образливі звинувачення в непрофесіоналізмі, а звинувачують Патрушева, Бортнікова, КДБ, Кадирова та Пригожина.
Переможна війна об’єднує еліту навколо вождя, а війна невдала, та ще й агресивна, завжди веде до розколу еліти, до пошуку винних, до взаємних звинувачень, до відходу всіх або майже всіх від вождя і, зрештою, до краху політичного режиму.
Як на мене, саме це зараз відбувається у Росії. КДБ ненависний в Росії, Пригожин та Кадиров непопулярні. Армія — традиційно шанований в Росії інститут, але зараз вона настільки явно губить тисячі молодих життів, що і до неї повага зникає дуже швидко.
Вважаю, що підкилимова боротьба переросте найближчими тижнями чи місяцями у боротьбу на вулицях та площах між трьома цими добре озброєними групами. Дуже б цього не хотілося. Краще б, щоб розпад режиму минув мирно. Але шансів на це стає дедалі менше.