Трамп поспішає. Йому треба докрутити питання заморозки війни за своїм сценарієм. При цьому Зеленський підставився. У нього був шанс — після першої порції плівок Міндіча — різкі кардинальні кроки. У політиці, у правоохоронних структурах, у системі ухвалення рішень. У кадрах. Відповідно, коли є на чому тиснути, тиск буде. І це не фінал процесу.
При цьому парадокс ситуації полягає в тому, що сьогодні стан України далеко не ідеальний. Але, на відміну від 2025 року, в РФ стрімко зростають проблеми. Зокрема завдяки тому, що Україна знайшла больові точки Росії та методично їх відпрацьовує.
Окреме питання — перебудова європейської системи безпеки. Тут у держав Європи з’являється розуміння, навіщо їм потрібна Україна. Маю на увазі конкретику — механізми дій, ринок озброєнь, спільний заробіток на ньому в перспективі. Це більше, ніж абстрактне «є люди з досвідом». Але реалізація такої концепції = зменшення впливу США в регіоні. До того ж, у ЄС поки немає розуміння (точніше сама Україна не пропонує) функціоналу, окрім сфери безпеки. Це проблема. Це, до речі, дуже просте пояснення піруетів у питаннях майбутньої євроінтеграції. Без відповіді на питання «а навіщо це нам», однозначного «так» не буде. Тим не менш, ситуація для Києва суттєво краща, ніж рік тому.
Друга складова — ризик різкого ослаблення РФ. Йдеться не про протести, не про палацовий переворот. Просто посилення внутрішньої конкуренції серед «бояр Путіна». А також стрімка технологічна деградація. Якою активно користується Китай, завершуючи перетворення РФ на свій сировинний придаток (а заодно позбавляючи Росію її традиційних зон впливу у світі). А Трампу Росія потрібна як противага Китаю. І як джерело заробітку. На реалізацію такого задуму є, умовно, рік-півтора. Потім буде пізно.
І, нарешті, третя складова — цього тижня в Пекіні тема України та Росії буде підніматися Сі на зустрічах із Трампом. Конкретики у вигляді нових рамок переговорного процесу за участю КНР і ЄС не буде — відкладуть на «доопрацювати». Тобто підготувати формат за найближчі 4-5 місяців.
Тому Трамп поспішає — у нього є ті самі 4-5 місяців. І, оскільки Зеленський сам підставився, то те, що ми побачили вчора у вигляді «подвійного пострілу», буде повторюватися. Літо обіцяє бути насиченим.
Мета — повернення до умовного «плану Дмитрієва». Який ми чомусь називаємо «планом Віткоффа». І згода України на нього.
А поки Зеленського заганяють, ставлячи на розтяжку: або йти на суттєві поступки (і тим самим ризикувати політичним майбутнім), або тримати такі «подвійні удари», які повторюватимуться дедалі частіше. І які стрімко вбиватимуть шанси на його політичне майбутнє.
Чи може президент України вийти з цих рамок? Теоретично так — про це я писав на самому початку допису. Але навіть якщо він вириватиметься, суспільство помітить ефект через 3-4 місяці. Тобто восени. Тому, повторю сказане вище: літо обіцяє бути насиченим.