З Москви я бачу далеко не все і, напевно, далеко не так, як бачать самі громадяни України. Але життя мене зводило кілька разів з Петром Олексійовичем Порошенком за останні п’ять років.
Нехай поверхово, на конгресах і форумах безпеки, але зводило. Я знаю про ті величезні проблеми внутрішньої стабільності, безпеки громадян, створення системи ефективного самоврядування, які він не зміг вирішити. Знаю, що проблеми відновлення прав власності – це наріжний камінь демократії, Порошенко і не думав вирішувати.
Але я також знаю, що якщо б не Порошенко, нинішній вільної України можливо і не було б зовсім. Він вистояв у нерівному протистоянні з Путіним і переміг його. Він посилав на смерть українських юнаків і дівчат, але без цього не можна було відстояти свободу і гідність України у ті страшні 2014 і 2015 роки, під Иловайском і в Дебальцевим. Я знаю, в якому жалюгідному стані була українська армія навесні 2014, а тепер це – реальна сила. Тепер похід на Київ російських танкових колон обернувся б справжньою важкою війною, на яку зважився б тільки божевільний. А тоді, у 2014-на початку 2015 дуже багато визначала воля і вміння дивитися в очі небезпеці. Багато тисяч українців зуміли подивитися в очі ворогові і не відвести їх (мені тяжко, що цей ворог – мої співгромадяни), і одним з них був Петро Порошенко. Він не прогнувся перед Путіним – це факт.
Але важливіше збройної сили – та дипломатична підтримка, та міжнародна симпатія до України, яку своїми невтомними трудами зміг забезпечити президент Порошенко. Тут від глави держави залежить дуже багато, і він виявився perfect man in perfect place. Маючи дипломатичну освіту, я розумів, яку важку задачу він вирішує і з захопленням дивився, як він її вирішив. Світ з огидою відвернувся від Путіна і звернувся з доброзичливою посмішкою до президента України. Європа простягнула йому руку. Він зумів переконати світ, що віддати Україну на розчленування Росії – це зробити нову Мюнхенську змову, наслідки якої будуть не менш жахливими ніж три чверті століття тому. І Захід не віддав Путіну Україну.
Військова, моральна і дипломатична перемога Порошенка над Путіним тепер очевидна, але зараз Петро Олексійович здобув над своїм ворогом ще одну перемогу, мабуть, саму руйнівну для кремлівського самовластца. В Україні здійснено мирний, демократичний транзит вищої державної влади. Чинний президент в чесній боротьбі поступився супернику і без будь-яких вивертів передав йому свій пост, та ще й запропонував всю повноту свого досвіду, всі свої міжнародні зв’язки і напрацювання майбутньої України, її новому президенту Зеленському.
Перемога Порошенка на виборах навряд чи здивувала б росіян. До таких перемог чинної влади, до наступників, до спадкоємців вони звикли. А от поразка в чесній боротьбі – це те нове, що на просторах колишнього СРСР відбувається не часто. Тепер Путін, Лукашенко, Алієв, Назарбаєв, Рахмонов виглядають якимись динозаврами радянського авторитаризму, нескінченно морально застарілими.
За один день 21 квітня Порошенко обрушив “національного лідера”, який окупував п’ять років тому Крим і частину Донбасу. На цей раз він переміг Путіна не на полі бою, не на дипломатичних переговорах, а на виборчих дільницях.
І про цю останню перемогу, перемогу демократії і честі з особливою вдячністю ще довго згадуватиме народ України, а народ Росії вже почав вчитися в українців простій істині, що ми, пострадянські люди, зовсім не закляті бути об’єктами влади. Самі визначати собі президентів ми можемо, а, отже – мусимо.
Петро Олексійович, ви показали приклад того, як повинен йти президент.