Російська армія залишає правобережжя Дніпра. Українська армія на її плечах із заходу та півночі підходить до Херсона. Вчора ввечері головними каналами TV було показано, як Шойгу погоджується з пропозицією генерала Суровікіна піти на лівий берег річки і віддає йому відповідний наказ. Весь світ дізнався про нову поразку російської армії. І, що найдивовижніше, головні “яструби” з оточення Путіна – Кадиров та Пригожин, підтримали це “непросте рішення”. Генерали КДБ із Президентської ради мовчать, як у рот води набрали.
Українські військові попереджають, що це рішення може бути пасткою. Не буду сперечатися. Все може бути. У суто військових справах я не фахівець. Але якщо виключити спритний обман і глянути в обличчя тому, що відбувається, то ясно – путінська військова авантюра в Україні зазнала нової і, швидше за все, вже остаточної катастрофи.
І навіть значно більше, зазнало катастрофи все 22-річне правління Путіна, все його реконструкторство радянської імперії, яке почалося ще 2001 року відновленням гімну СРСР.
Швидше за все, в російській армії більше нема кому воювати і нема чим воювати. Гарячкові закупівлі військового спорядження та боєприпасів в Ірані та Північній Кореї найкраще свідчать про вичерпання власних арсеналів. А мами та дружини, які намагаються повернути з фронту ще не загиблих непідготовлених новобранців, та відчайдушні листи цих хлопчиків додому – свідчення повного спустошення людського ресурсу. Надії, що “баби в Сибіру ще понароджують” немає жодної. Путінська імперія, яка такою страшною й непереможною здавалася, обнулилася в цій брудній війні. На початку березня це було ясно небагатьом, тепер – майже всім.
Ще наприкінці вересня, коли Путін оголосив “часткову мобілізацію”, а потім із казенним тріумфом проголосив возз’єднання “навіки” чотирьох українських областей із Росією, його дії здавалися виконаними якогось таємного сенсу. Як і багато хто, я вважав, що оголосивши частиною Росії ці навіть ще не завойовані до кінця області, він в ультимативній формі вимагатиме відходу з них українських військ, погрожуючи, відповідно до ним прийнятої доктриною, застосуванням ядерної зброї. В результаті – російсько-українські переговори та мир на умовах Росії. Швидше за все, він так і думав тоді, але Захід суворо попередив про наслідки застосування зброї масового знищення, і “мачо” злякався. Ще спробував проштовхнути ідею “брудної бомби”, але тут нічого не вийшло. Вибух греблі Каховської ГЕС – і тут невдача – Туреччина дала зрозуміти, що такої екологічної катастрофи на Чорному морі не зазнає. Спробував спекулювати на вивезенні з Одеси сільськогосподарської продукції України – та й тут невдача. Думав поставити Україну на коліна руйнуванням її енергоструктури – але тільки дуже озлобив українців і ще більше посилив допомогу та співчуття до них у всьому світі.
Жоден ультиматум у Путіна не вийшов, не знаю вже, хто їх йому вигадував – не від ясної голови, точно. А звичайної доброї армії у його руках уже немає. Те, що було, лягло в чорнозем України або лікується в тилових госпіталях. Думаю, ніхто крім військових фахівців, і до того ж російських, не уявляв до кінця, в якому жалюгідному стані опинилася російська армія після восьми місяців війни. Але справжня війна зірвала всі прикраси, знецінила всі слова та лякалки, і залишилося лише відступати.
Відступ це – не тільки й не так військова ретирада. Це відступ путінізму як такого, і цього не можуть не розуміти Кадиров і Пригожин, Бортников і Патрушев та вся численна Кремлівська рать. Український народ, справді натхненний справжньою патріотичною ідеєю захисту батьківщини, озброєний сучасною західною зброєю, зупинив і обернув назад “найкращу армію світу”, яка на перевірку виявилася зовсім не такою.
Залишається чекати політичних змін у самій Росії найближчим часом. Розвал фронту та смута в тилу. Ми це проходили у 1917, 105 років тому. Але тоді становище Росії у світі було набагато краще – сильні союзники, справді потужна армія. Але довіра народу до влади зникла – і все покотилося… Зараз немає союзників окрім Ірану та Північної Кореї, немає жодної потужної армії. Все тільки “як би”. Але з “начебто” можна блефувати, але не можна перемагати – у чому нині і переконався весь світ. Питання в тому, що впаде зараз – Путінізм чи Росія. Дуже хотілося б, щоб усе обмежилося путінізмом – але майбутнє непередбачуване, а наші бажання мало чого варті.