Ще до оголошення пандемії коронавіруса і закриття країн на карантин у Берліні відбувся кінофестиваль. На “Берлінале-2020” відбулася гучна прем’єра українського фільму “Номери” режисерів Олега Сенцова і Ахтема Сеітаблаєва. Ми зустрілися з продюсером стрічки Анною Паленчук в кавовому Будинку Лондон. Вона вже майже рік живе між Україною та Канадою, бо вчиться у Ванкуверській кіношколі, а свій досвід має намір застосувати і в нашій країні. Про тріумф “Номерів”, кінодосвід в Канаді і майбутнє українського кіно – в інтерв’ю Inforesist.
Як Берлін прийняв «Номери»?
Публіка на Берлінському кінофестивалі досить досвідчена, оскільки у глядачів є доступ до різних фільмів. І багатьох, особливо іноземців, не особливо цікавить історія самого Олега (Олега Сенцова – ред.), швидше історія навколо цього фільму. І, звичайно ж, глядачам важливий сам фільм. Наприклад, за словами Ахтема (режисер Ахтем Сєїтаблаєв – ред.), на третій хвилині показу в залі почався сміх. А в фільмі дуже багато гумору. Те, що люди сміялися, для мене було очікувано. Але для мене стало сюрпризом те, що люди робили так – “хм”. Тобто, вони обурювалися разом з персонажами фільму. І в якийсь момент я зрозуміла, що зал живе за своїми законами. Зал співпереживає, він слухає це кіно і дихає з фільмом в унісон.
Це було на самому показі. І, звичайно ж, овації після показу. А оплески бувають абсолютно різні, вони ніколи не повторюються. Ось це як раз були оплески дуже вдячні, дуже довгі. І, якщо чесно, то вони мене дуже вразили. Я не очікувала настільки теплої атмосфери в залі. І, коли я вийшла на сцену, то чомусь почала говорити українською мовою, хоча чудово знаю англійську. Я розгубилася, можна так сказати, від тієї глибини глядацького сприйняття, яке я побачила в залі 21 числа (21 лютого відбулася офіційна прем’єра фільму «Номера» в рамках Berlinale – ред.). Якщо чесно, ці емоції, які я відчула, і знімальна команда – це те, що змушує продовжувати створювати кіно. Ми ж кіно робимо не для себе, а для глядача. Швидше навіть для вдячного глядача, який приймає його, і для якого важливо подивитися оригінальну історію.
Яка була реакція Олега?
Він був на показі 18 числа, а я в цей день була ще у Ванкувері, оскільки я студентка Vancouver Film School (Ванкуверська кіношкола – ред.). 18 числа у нас була постановка sketch comedy show, яке я сама написала і не могла це пропустити.
Олег не очікував такої реакції, оскільки у нього неоднозначне ставлення до фільму. Адже, напевно, неможливо на 100% втілити задум автора на відстані. Ми допускали це. І Ахтем йому говорив спочатку, що вони режисери в двох різних жанрах, стилях. «Номера» вийшов таким міксом бачення Олега і бачення Ахтема. І Ахтем багато в чому поступався баченню Олега, і для нього воно було первинним, за що я йому вдячна. Багато режисерів на це не пішли б.
Зі свого боку хочу додати, що за всі ті дні, які я була на Берлінському кінофестивалі, я не зустріла жодної людини, яка б не знала і не чула про фільм «Номери». Тобто, він був одним з найбільш очікуваних фільмів Berlinale 2020. Не тому що це персоналія Олега, а насамперед тому, що кіно зроблено як своєрідний маніфест, великий соціальний проєкт підтримки іншої людини. Для моїх колег важлива така форма підтримки.
Які фільми встигли подивитися в Берліні?
Зазвичай, у пересічного продюсера на фестивалі немає можливості дивитися кіно. І багато років я пропускала фільми. Але, зізнатися, я дуже люблю дивитися кіно у Berlinale Palace. Це мій найулюбленіший кінотеатр, мабуть, у всьому світі. Там особлива атмосфера. І оскільки наш фільм “Номери” був у програмі Berlinale Special – позаконкурсній, але дуже престижній, нам, як групі, яка представляла кіно у цій програмі, видали бейджи і ми могли брати квитки на покази у Berlinale Palace. Зазвичай я потрапляла в Berlinale Palace кудись на галерочку (сміється), а тут була в партері на церемонії відкриття кінофестивалю і на наступних показах.
Я подивилася фільм-відкриття «Мій рік Селінджера». Було важливо подивитися цей фільм, тому що це картина канадського виробництва, знімав канадський режисер Філіп Фалардо. Оскільки я зараз навчаюсь в Канаді, мені доводиться стежити за творчістю моїх канадських колег.
Фільм розповідає про дівчину-письменника, яка на початку 90-х років переїжджає до Нью-Йорка і влаштовується в агентство, яке представляє інтереси різних авторів. В тому числі і Селінджера. І вона з ним починає вести комунікацію, персонаж протягом фільму змінюється. Дуже цікава історія, швидше, для тих людей, які сумніваються, бути їм письменниками чи ні. Рекомендую подивитися, дуже мотивуючий фільм.
Він, здається, з Сігурні Вівер?
Так, вона там зіграла. Грає чудово, чудові костюми, рішення по кольору всього фільму, декорації. Фільм якісний, дуже зрозумілий.
Другий фільм, який мені вдалося подивитися, це стрічка нашого колеги Перельмана (режисер Вадим Перельман – ред.) «Перські уроки» (інша назва – «Уроки фарсі» – ред.). Він в тій же конкурсній програмі, що і наші «Номери». Я і плакала, і сміялася на цьому фільмі. Фільм розповідає про єврейського хлопця, який під час Другої світової війни потрапляє в концтабір і видає себе за перса. І починає вчити разом з одним із начальників концтабору фарсі, який сам не знає. Та насправді він вигадує цілу мову. У фільмі брали участь багато російських колег, це ко-продукція. Оператором був Юрій Опельянц (російський талановитий оператор). Більше фільмів, на жаль, я не бачила.
Розкажіть тепер про своє навчання. Ви зараз навчаєтесь і живете у Ванкувері. Як жити на два континенти?
Скоро буде рік, як я живу і навчаюся у Ванкувері. Це Vancouver Film School – одна з найбільш престижних кіношкіл світу, яка випускає фахівців різних напрямів. Я вибрала Writing for Film, Television & Games – сценарна майстерність. В Україні з цим біда, якщо чесно. І я впевнена, що сценарна майстерність – це не талант, а ремесло. І я, як людина, яка звикла ставити перед собою амбітні завдання, вирішила витратити рік на те, щоб вивчити це ремесло. Писати – досить цікаво, але писати англійською мовою – це особливий челендж (сміється). А вчитися я там буду до кінця серпня.
Самі заняття проходять в кріслах кінотеатру, де ми розмовляємо, пишемо не для себе, а для аудиторії. До речі, ми дуже багато пишемо. За місяць я написала повний метр і серію серіалу. Звичайно, цікаво повернутися в Україну і тут все це застосувати. Бути кінопродюсером, який досконально розбирається в сценарній майстерності і робить глобальні проекти.
Похваліться, ви написали серію серіалу в програмі, в якій створювали «Чорне дзеркало»?
Ця програма називається Twine. Це ми робили для написання інтерактивних фільмів і комп’ютерних ігор. Так, такі програми ми теж вивчаємо. Пишемо виключно значками, символами, які знаходяться збоку клавіатури, якими я ніколи не користувалася. А тепер ними моделювала і діалоги персонажів, переходила з наративу в наратив. На жаль, в Україні поки що такого немає. Я впевнена, що у нас такий досвід буде цікавий глядачеві.
До речі, в Україні, на жаль, люди бояться показувати свої проєкти, в силу проблем з авторськими правами, а в Північній Америці такого немає. Тобі кажуть, принось, відправ почитати сценарій. Там постійна колаборація людей. Моє навчання багато в чому побудована не на тому, що я пишу, а на тому, що я чую на наших воркшопах. Моя група конкретно розбирає мій сценарій, моїх персонажів, спочатку ідею, потім синопсис, потім бітову структуру. Відбувається постійна колаборація з групою, фідбек, які формують твою думка. Завдяки цьому змінилося багато чого, з того що я писала. Я приходила з одними ідеями, а йшла після заняття з іншими.
Хто викладає, хто навчається?
Навчаються зовсім різні люди. Я побувала у двох групах. Одна з них була інтернаціональною: були студенты з Індії, Італії, Великобританії, Перу, Колумбії, Мексики. Це крутий досвід – вживатися в таке глобальне ком’юніті. А друга група трохи молодше, ніж моя перша.
У мене величезна кількість різних класних викладачів. Ми їх називаємо інструкторами. І вони для нас постійно роблять інструктаж. Мій декан, Майкл Бейзер, виступав у минулому році на Одеському кінофестивалі. Він легендарна постать не лише в кіноіндустрії Канади, але й Америки. Мені пощастило, що я була з ним на ОМКФ, показала йому гостинність Одеси. Тепер, коли він заходить в групу, то каже: «Hello, group, hello, Anna».
Я взагалі хочу, щоб якомога більше людей їхали навчатися не тільки в Канаду, але в найближче зарубіжжя, де є кіношколи. Так, це коштує грошей, але це варто того.
Зараз складається несприятлива ситуація для українського кіно. Що ви можете сказати з цього приводу, у зв’язку з нинішнім призначеннями, з пітчингами?
Було б класно, якщо б Україна стала першою державою, яка б ввела систему штучного інтелекту при відборі фільмів на пітчингу. Це було б новаторством, давало чесний результат. Оскільки наша індустрія маленька, всі один одного знають.
Я переживаю за моїх колег, які не отримали шанс реалізувати проєкти. На жаль, це багато в чому політичні рішення. Наприклад, «Конотопська битва» Ахтема Сеітаблаєва. Я знаю, який це масштабний проєкт, і я знаю, яким він би вийшов. Я не згодна з тим, як склалися обставини. Є запит глядача, і я думаю, що у нього є запит дивитися фільми Ахтема Сеітаблаєва.
З іншого боку, я такий чоловік, який упевнений: щоб не відбувалося, все на краще. І у людей, які зараз при владі, я впевнена, немає бажання перетворювати в мінуси всі ті плюси українського кінематографа, які у нас з’явилися за останні роки.
Свою діяльність я розпочала близько 10 років тому, ми тоді шукали кошти на «Істальгію». У мене не було і в думках йти до держави і просити гроші. Я знала, що там була система відкатів і я не хотіла з цим стикатися. Потім прийшла Катерина Копилова, все по-іншому стало, ми брали участь у першому пітчингу і отримали держпідтримку. Це було чесно і прозоро. Ми самі тоді в Держкіно сиділи, писали, заповнювали все. З того часу індустрія понеслася вгору. У той період, коли ми знімали «Істальгію», виходило всього 3-4 фільма. А зараз все по-іншому. Практично щотижня у прокат виходить український фільм.
Наприклад, на прем’єрі «Номерів» в Берліні не було ні міністра культури, ні голови Держкіно. Був представник Держкіно Артем Голосов. А на такому міжнародному кінофестивалі класу А має бути міністр і голова Держкіно – це ж наша репутація. А фільм зняли за підтримки держави, за що їм величезна подяка.
Що кажуть про українське кіно за межами України взагалі і конкретно в цей період часу?
Цікаве питання. У Північній Америці, де я знаходжусь більшу частину часу, про українське кіно взагалі не говорять. Воно там ніяк не представлено. Його там просто немає. Сказати, що ми активно беремо участь в якихось проектах – ні, так не можна сказати. Приміром, на Netflix вийшов серіал «Диявол за дверима», який розповідає про Івана Дем’янюка (Джона Дем’янюка) з українськими коренями. Він був у концтаборі «Собібор» у Польщі одним з наглядачів, який заганяв євреїв у газові камери. Цей серіал побудований на архівних матеріалах. Там часто можна почути «Україна, український». І коли вийшов серіал, уряд Польщі звернуіся до Netflix з офіційною нотою протесту, тому що там неправильно вказали кордони Польщі в певний період і Netflix виправив цю інфографіку. Українці, на жаль, ніяк не відреагували на цей проєкт. А реагувати потрібно було, адже це міжнародний імідж країни. Це історія про вихідця з України, який брав участь у подібних страшних історичних подіях, і Україна не може залишатися осторонь.
Інший випадок, не пов’язаний з кіно. Я як раз прилетіла до Ванкуверу після аварії літака МАУ в Ірані. На борту знаходилися більше 80-ти осіб з Канади, і 10 з них конкретно їх моєї провінції. Люди, яких я теж могла б знати через п’ять рукостискань. У Канаді тоді всі говорили, мовляв, чому ваша держава нічого не говорить, не повідомляє.
Я думаю, що нашій державі не тільки в кіно, але і на міжнародній арені треба артикулювати і комунікувати активніше. Є ситуації, коли потрібно відразу ж реагувати. Саме тому кіно не присутнє в Північній Америці. Тому дні кіно там – це диничні заходи, про які знає лише українська діаспора.
Що б ви побажали нашим сценаристам/режисерам в комунікації з державою і з глядачами. Де знаходити середину?
Прекрасне питання. Молодим кінематографістам насамперед потрібно вірити в ідею, вірити в себе. Без віри в себе – нічого не відбуватися. Друге: потрібно вивчити стандарти індустрії, які зараз активно змінюються. У радянський час головним був режисер, який приходив на майданчик і міг скасувати зйомки танкової битви, наприклад.
У сучасному кінематографі також важлива роль продюсера, який є наставником. Кіно «від себе» чи «як я відчуваю» – це інший час. Ми живемо там, де є ряд продюсерів, які знають, як випустити стрічку на великі екрани.
Сценаристам потрібно вивчити, як правильно писати сценарії, не лише структуру, але і формат, форматування сценарію. Мені часто надсилають сценарії, які я не можу читати, тому, що візуально спотикаюся. Не відформатовані діалоги, незрозуміле кількість пробілів між описом дій, неправильні написи сцен. Це свідчить не про талант – а про відсутність професіоналізму. Кожному режисеру потрібно працювати другим режисером. Це хороший досвід.
Потрібно вчитися молодим кінематографістам. Не можна просто прийти і сказати: «Я талановитий, тому візьміть мене». Я таких фахівців остерігаюся. Найголовніше, щоб молоді кінематографісти не боялися наслідувати. Потрібно ставити питання. Наприклад, коли ми робили «Істальгію», я ставила тисячу питань колегам, які мені були незрозумілі. Я вважаю, що краще 100 раз запитати, ніж 1 раз зганьбитися. Також дуже важливо працювати з іноземцями.
Перш, ніж нести ідею професіоналу чи братися втілити її в життя, вийдете на вулицю, грубо кажучи, запитайте про нього 10 людей. Зрештою, це 10 осіб, які подумають, що ви не зовсім нормальний. Але це краще, ніж багато людей подумають, що ви напівбожевільний, коли ви реалізуєте нікому не цікаву ідею.
Аліна Бондарєва