Коли виступаю за кордоном, у мене одна велика тема — протистояння з Росією. І мені є що розповісти
Тепер я багато спілкуюся з європейськими лідерами — політичними, громадськими, журналістами. Вони, як і раніше, готові нам допомагати, стурбовані нами, як інтелігентні виховані люди стурбовані проблемами безробітних і безхатьків. Але ми маємо розуміти просту річ: крім нас самих, наші проблеми ніхто не вирішить.
Мені не подобається, що наша країна так часто водночас виступає в ролі жебрака. Ми просимо: допоможіть, а самі ніби нічого не винні. Але ніхто не зробить за нас домашню роботу. Ми не маємо зараз проситись до них за загальний стіл, ми маємо досягти такого рівня, щоб нас запросили — ось ваше місце, сідайте до нас. Ми тільки почали перебудовуватися, але я ніколи не мав романтичних очікувань, я оптиміст: бачу мету, потрібно йти. Нехай і важко, довго, але ми дійдемо. Про це пише автор на сайті “НВ”.
Всі свої виступи в Європі я присвячую українським політв’язням і російській агресії в Україні. Моя в’язниця — це минуле, а у нас багато невирішених питань у майбутньому. Не забудьте, ми обміняли всіх медійних політв’язнів, але у нас в російському полоні ще близько сотні нікому не відомих людей і мінімум 227 на Донбасі. Сотні тисяч заручників у Криму. І я з кожною людиною, від якої там бодай щось залежить, про це говорю.
Глобально я розповідаю про протистояння з Росією. У Європі не розуміють, що таке Росія, як думає російський народ, але мені є що розповісти. Про це я говорив з Еммануелем Макроном, із керівництвом ПАРЄ. Я завжди намагаюся виводити розмову в конкретику, ставити, можливо, незручні запитання.
З Макроном ми говорили довго. Я говорив про Путіна, про Росію, запитував, чи розуміє він, із ким має справу та які його справжні цілі. Чи вірить він йому. І так, він розуміє, але й ми маємо зрозуміти, що він президент Франції, а не України. У нього свої завдання, зараз він намагається стати локомотивом нової Європи. Те саме і з ПАРЄ, учасники якої прагнуть повернути Росію до діалогу і впевнені у правильності цього рішення.
Нам, українцям, це не подобається, але нам доведеться працювати з цим як із даністю. Ми можемо влаштовувати демарші, можемо тролити їх у парламенті, але толку буде мало, від нас у світовій політиці мало що залежить. І вихід один: ставати сильнішими. Бо політика — це річ досить цинічна. Ти мені — я тобі. Ми тобі допоможемо — для чого? Щоб ти міг допомогти потім нам. Тому поки ми не станемо сильними по-справжньому, коли з нами почнуть рахуватися не тільки у військовому сенсі, а й в економічному, нам складно надати нашому голосу ваги.
Я розумію, що слава й увага до мене триватимуть недовго. Пів року максимум. Тому я вирішив усе ж робити свою громадську організацію. Як вона називатиметься, я не знаю, чи працюватиме вона як громадська організація із захисту прав або як організація, пов’язана з творчими проектами, — теж не знаю. Мені б хотілося поєднати ці два завдання. Головне — це буде не політична організація.
З усіх інших організацій і об’єднань я або вийшов, або відмовився — від членства в Європейській кіноакадемії, від оскарівського комітету. Для мене це принцип свободи. І так, я більше не представник Автомайдану, хоча продовжую дружити з хлопцями.
Мене часто запитують, що я думаю про президента Зеленського. Головне, що я про нього зрозумів на сьогодні, що у своїх намірах він щирий. А таких щирих президентів у нас ще не було. Він робить речі, може, навіть не помилкові, а несподівані. Його критикують. Питання у тому, наскільки він зможе вибудувати зараз всю систему країни, чи буде вона новою або залишиться ширмою для того, що є зараз. Це головне для мене запитання, і відповіді на нього я поки не маю.
Я бачив марш «Ні капітуляції!». Як сигнал президенту — це дуже добре. Ти наш менеджер, ми тобі дали керувати нашою країною, не віддай нас. Але я не вважаю, що ми вже здали інтереси країни, десь відступили або капітулювали. Я цього не бачу. Я бачу тільки бажання, невеликі кроки назустріч перемовин, які можуть привести до звільнення полонених і припинення вогню. Якби ці кроки були зроблені раніше, дівчині Ярославі снайпер не вистрілила б у голову.
Зрозуміло, що Путін не поверне Донбас на наших умовах, це всі маємо розуміти. На його умовах ми не візьмемо. Але припинити бойові дії, щоб у нас день через день не гинули бійці — це реально. Повернути наших полонених — це реально.