В український прокат вийшла кримінальна драма «Сирота Бруклін», режисером якого пощастило бути Едварду Нортону. Він же зіграв у картині головну роль.
Нортон, який двічі номінувався на «Оскар» як актор, другий раз виступив в якості режисера. Також його ім’я вказано в якості сценариста. Хоча без згадки цього в титрах він вже працював над сценаріями фільмів «Бійцівський клуб», «Фріда», «Розмальована вуаль» і «Неймовірний Халк».
Адаптувати роман Джонатана Летема Нортон хотів давно. Час дії роману він переміщує з 90-х у 50-ті роки минулого сторіччя і наповнює картину добротним джазом, контрастними фарбами, інтелектуальними розмовами і жителями Нью-Йорка, які ковтають вранці газети, як каву або булочки. Брюс Вілліс, Алек Болдуін, Віллем Дефо та й сам Едвард Нортон вписалися в епоху, коли ще пам’ятали часи Великої депресії і розповідають про свої подвиги на війні.
«У кожного із нас своя війна»
Отже, Нью-Йорк 50-х років. Детектив Френк Мінна (Брюс Вілліс) працює у своєму агентстві професіоналами своєї справи, такими ж детективами. Він ще дітьми їх урятував з сирітського притулку. Френка вбивають погані хлопці, а відданий йому Лайонел Эссрог (Едвард Нортон) з синдромом Туретта (смикається, заїкається, перекручує фрази), вирішує почати розслідування вбивства самостійно. Лайонел, незважаючи на свої дивацтва, ніколи нічого не забуває, дуже уважний з добре розвиненою інтуїцією. Завдяки кільком зачіпкам розслідування заводить його в джазові клуби Гарлема, нетрі Брукліна і величні зали політичної еліти NYC.
Справа кидає його у сутичку з корупціонерами, гангстерами, вбивцями, він намагається врятувати жінку, яка його самого врятувала… ну ви зрозуміли… вийшов такий собі міцненький напій з алкоголю, політики, грошей, любові, честі, відданості і заправлений гарненьких джазом…
Фільм, хоч за хронометражем не поступається гарненькому блокбастеру – майже дві з половиною години. Але дивиться він на одному диханні, а композиція Тома Йорка викликає мурашки.
«Якщо ти будуєш для людей парки – ти святий! Хоч на ікони вішай!»
Мені здається , ця фраза актуальна зараз також, як і в 50-ті. Як раз антагоніста в картині зіграв Алекс Болдуін, а ідеаліста-братика, інженерного генія – Віллем Дефо. Останній, прямо купається у божевіллі своїх героїв (взяти хоча б «Людина-павука» або «Ван Гога»), «Сирота Бруклін» – не став винятком. Болдуін ж уособлює всіх можновладців, олігархічний пласт, який змітає всіх на своєму шляху. Але, в той же час, цінує справжній розум і справжніх гравців.
Справа в капелюсі!
Взагалі, фільм цілком тягне на детектив з гарним сценарієм і роботою режисера. Рука майстра/актора/режисера/сценариста Нортона відчувається. Це добротна гра на контрастах (блакитне чисте небо – брудне сіре місто, іржаві трущоби – білі пихаті будівлі міської влади, однотипні вицвілі, хоч і вишукані костюми перехожих з масовки – блакитне, чисте, як і сама героїня Гугу Мбаті-Роу, пальто, кошлаті, хоч і охайні сірі і чорні светри детектива Лайонела – дорогий темно-синій халат і костюми Мозеса Рэндолфа). Це великі плани, це тонкий, але доречний гумор. Також тут є достатня кількість сцен для всіх задіяних осіб. Та й сам Едвард Нортон у своєму фільмі «Сирота Бруклін» – не промах. Він правдоподібно зіграв дивака-детектива, розумного, але самотнього, нещасного в своїх хороших детективних уміннях і відхиленнях одночасно, зумів докопатися до правди завдяки капелюсі-подсказве.
Після перегляду, звичайно ж, слухаєш його Величність Джаз і чомусь уявляєш Ілюзіоніста у виконанні Нортона, але із синдромом Туретта.
Нагадаємо, сценарист і продюсер оригінального «Термінатора» Гейл Енн Херд вирішила припинити дію авторського права, отриманого 35 років тому.