В український прокат навесні вийде українська спортивна драма “Пульс” режисера Сергія Чеботаренка. Одну з головних ролей зіграв український актор Станіслав Боклан. Ми поговорили із ним про його персонаж в картині, відношення до спортивних драм та про акторські прийоми.
Пане Станіславе, розкажіть глядачеві, який ніколи не чув про «Пульс», про що цей фільм?
Можна дуже довго розповідати, а можна – дуже коротко. Я вважаю, що це фільм про людський подвиг. Про перемогу людини над своїми недоліками, перемогу людини над часом, над усім, що можна перемогти. Коли в людини є великі вади й комусь здається, що вони домінують у житті, що їх не можна перемогти, наше кіно розповість, що все в житті реально. Усе можна перемогти. Якщо є велике бажання, ти можеш досягти своєї мети завжди.
Яку роль Ви виконуєте у фільмі?
Так вийшло, що в цьому кіно я граю реальну людину, якої, на превеликий жаль, уже нема поруч із нами. Я граю тренера Сорочана, який допоміг Оксані стати тим, ким вона стала. Маю велике щастя бути знайомим із прототипом моєї екранної підопічної. Вона приїздила на знімальний майданчик, я познайомився з нею та з її чоловіком, прекрасні люди і великі спортсмени.
Наскільки Вам, як актору, було відповідально грати роль, яка ґрунтується на історії реальної людини?
Знаєте, насправді в мене було хвилювання, поки не приїхала Оксана Ботурчук, поспілкувалася зі мною і сказала, що в неї немає жодних сумнівів, що вона зараз бачить перед собою саме ту людину, яка її колись вела до перемоги. Тоді я заспокоївся, що ми з режисером на правильному шляху. Бо я ж, насправді, не знав Сорочана, не знав, що він за людина, які в нього звички, чи я схожий на нього. Але ми обговорили із Сергієм [режисер – ред.] і прийшли до думки, що це має бути людина імпульсивна, людина з внутрішнім стрижнем, але зовні спокійна, хоча там насправді, як то кажуть, буревій всередині. От. І що саме поруч із такою людиною може статися те, що сталося. Я маю на увазі – довіра та віра в перемогу. Пішли таким шляхом, я думаю що він правильний.
Вашою партнеркою в кадрі є Наталія Бабенко, яка грає Оксану Ботурчук. Як вам працювалося з нею?
Мені здається, вона прекрасно працює над тим матеріалом, який їй довірили. Інколи я ловив себе на думці, що вона справді погано бачить. Інколи згадував свою роботу, коли грав сліпого, і було цікаво подивитися, як вона працює з цією проблемою. Вони багато говорили з режисером, вона цікавилася долею своєї героїні, тим паче вони зустрічалися та спілкувалися.
Чи є у вас якісь прийоми, секрети, аби краще увійти в роль. Можливо на прикладі «Пульсу» це не дуже доречно, але ви почали говорити про «Поводиря», де ви грали сліпу людину. Як ви вживаєтеся в роль?
Немає ніяких універсальних правил, треба просто бути уважним до того, що від вас вимагає режисер. Пам’ятати та розуміти, що вимагають режисер, оператор, матеріал. І думати завжди над тим, що ти робиш на знімальному майданчику, і про що ти хочеш розповісти.
Ви зараз дуже популярний актор, у вас багато проєктів. І як у ситуації великого вибору обираєте проєкти? Чому погодилися зніматись у фільмі «Пульс»?
Тут є багато причин. Першу причину, основну, про яку зразу люди думають, що це великі гроші, ми її відкинемо в бік одразу. А поговоримо про те, що, насправді, актору ж цікаво не лише скільки він заробить, а й те, що лишиться після цієї роботи. Який персонаж. Кого він буде грати. І якщо матеріал цікавий, цікавий герой, то ти погоджуєшся.
Також дивишся, хто будуть твої партнери. Взагалі є багато-багато-багато таких складових: цікавий сценарій, молодий, талановитий режисер, для якого це перше кіно; він тебе особисто запрошує, він хоче, щоби саме ти знявся в цьому кіно – чому б не погодитися? І матеріал хороший, і людина, яку я буду грати, була доволі важлива в чиємусь житті – це все цікаво.
А от те що є комедії, коли хочеться пограти то якогось смішного дідуся, то – придуркувату персону, ну різні ж персонажі бувають, і всі вони люди живі. Мені головне, щоб це була жива людина! Не трафаретка, не плакат, не лозунг, а жива людина, яка дихає, думає, і в чомусь є особливою.
Для режисера Сергія Чеботаренко це перший повний метр, а ви дуже досвідчений актор, чи на цьому тлі не виникає між вами складностей?
Ви знаєте, що я відразу відчуваю, мене важко обдурити в цьому сенсі, – якщо людина не талановита, вона не зможе довго такою прикидатися. Я одразу розумію, коли бачу, що відбувається на знімальному майданчику. Це ж робота не проста, бути режисером – бачити кадр, відчувати його, знати, що тобі треба сказати акторові. І я відразу відчуваю наскільки людина в матеріалі, людина, яка не погоджується просто так сказати «стоп, знято», якщо сцена не знята так, як йому потрібно.
Найголовнішим є те, що він домігся моєї довіри. Авжеж, я не знаю яким вийде кіно, бо не знімався в усіх сценах, єдине – читав сценарій. Але між сценарієм і готовим фільмом – дуже довгий шлях. Сергій знає, про що він хоче розповісти, тож якщо буде це цікаво глядачеві – він піде й подивиться.
Така історія про людину, ну от пам’ятаєте, «Дівчинка на мільйон» – там же нічого ТАКОГО не було. Прийшла дівчинка, навчили битися, стала калікою, померла. І здавалося б, ну що тут у цій історії. Але вийшла така, що заслужено отримала «Оскар», правда ж? Взагалі, мені здається, що фільми про спорт, це фільми досить цікаві. Бо вони про великий труд. Піт, сльози, любов, розчарування. Спорт каже про такі речі, що нас насправді турбують. Я думаю, і Сергій знає про що він знімає, аби це було цікаво.
А чому ж тоді в Україні таких фільмів майже немає?
Розумієте, ми могли б зачепити цю тему, яка нас трохи притрусить. Що от нема кіно про те, нема про се. Але є кіно про людей, яких ми в реальному житті не зустрічаємо. Про оті домівки, де не живемо. Автомобілі, на яких не їздимо. Є історії, які не дуже правдиві. Я маю на увазі вигадані історії. Усі ці довжелезні серіали, у яких і я іноді теж знімався. Але потихеньку-помаленьку, гадаю, ми будемо знімати кіно про те, що нас турбує. І про тих людей, що поруч із нами.
У якомусь фільмі мав монолог, що наша сучасна величезна трагедія, сильніша за Шекспірівські, це те, що ми зараз мало знаємо тих, хто поруч із нами. Мало звертаємо на них увагу, мало цікавимось. Навіть і дітьми ми не дуже цікавимось, поки щось не станеться. І я думаю, що кіно це також про увагу. Не просто пройшов повз людини, яка робить свої перші невдалі кроки в чомусь. Один тренер на неї махнув рукою, а інший щось побачив. Тому бути уважним до тих хто поруч – дуже важливо.
Тобто тут спорт така наскрізна тема, але взагалі фільм про щось більше?
Про людей. Про людські стосунки. Про те, що людині здавалося, що йти більше нікуди, але вона стукає, стукає, стукає і, нарешті, двері відчиняються. Уявіть собі, майже сліпа людина, яка нічого не бачить, біжить до своєї мети, біжить швидше за всіх, перемагає і, врешті-решт, стає щасливою жінкою, матір’ю і великим спортсменом. Це прекрасна перемога над собою.
Яка може надихати інших.
Так! Я вважаю, особливо зараз, коли багато чого відбувається з тими, хто Повертається. Ми знаємо звідки вони повертаються й не всі цілі, і, скажімо, врівноважені. Я думаю, що для багатьох це буде прикладом. Ця історія має вплинути на людей.