Якби правоохоронна система боролася із СЗЧ і дезертирством, Дем’ян Ганул мав би шанс на життя.
Зараз багато хто постить про право на зброю. Це правильно.
Але не помічають той момент, що підозрюваний в убивстві скоїв перед тим ще один тяжкий злочин, а саме діяння, передбачене статтею 407 Кримінального кодексу України: Самовільне залишення військової частини або місця служби, вчинене в умовах воєнного стану. Покарання за це співставне із санкцією за убивство – до 10 років.
Військова частина, в котрій підозрюваний рахувався, стверджує, що надала правоохоронцям усю інформацію, котрої достатньо для того, щоб зареєструвати кримінальне провадження.
Але, як це буває у більшості випадків, провадження по СЗЧ правоохоронці не відкрили, попри прямий обов’язок це зробити, передбачений статтею 214 кримінального процесуального кодексу.
Якби вони це зробили, і якби провели слідчі дії, оголосили цю особу у розшук, якби поліція відпрацювала – то наступного злочину, можливо, і не було б.
Однак цього не сталося, безкарність породжує більші злочини.
І це ситуація типова. СЗЧ у нас – не кримінально карний злочин, це просто життєва позиція, яка загалом правоохоронцями толерується.
От якби їх законом змусити хоча б періодично брати участь у бойових діях на фронті – то як думаєте, чи ставилися б вони до своїх обов’язків так по-нехлюйськи, як зараз?
Як можна взагалі розраховувати на перемогу у війні, коли з армії можна безперешкодно, без наслідків піти додому у будь-який час, кинувши бойових побратимів, кинувши позиції?
Про яке “виснаження” України говорять, якщо ніхто не напружується?