СЗЧ, дезертирство і вбивство Дем’яна Ганула

Якби правоохоронна система боролася із СЗЧ і дезертирством, Дем’ян Ганул мав би шанс на життя.

Зараз багато хто постить про право на зброю. Це правильно.

Але не помічають той момент, що підозрюваний в убивстві скоїв перед тим ще один тяжкий злочин, а саме діяння, передбачене статтею 407 Кримінального кодексу України: Самовільне залишення військової частини або місця служби, вчинене в умовах воєнного стану. Покарання за це співставне із санкцією за убивство – до 10 років.

Військова частина, в котрій підозрюваний рахувався, стверджує, що надала правоохоронцям усю інформацію, котрої достатньо для того, щоб зареєструвати кримінальне провадження.

Але, як це буває у більшості випадків, провадження по СЗЧ правоохоронці не відкрили, попри прямий обов’язок це зробити, передбачений статтею 214 кримінального процесуального кодексу.

Якби вони це зробили, і якби провели слідчі дії, оголосили цю особу у розшук, якби поліція відпрацювала – то наступного злочину, можливо, і не було б.

Однак цього не сталося, безкарність породжує більші злочини.

І це ситуація типова. СЗЧ у нас – не кримінально карний злочин, це просто життєва позиція, яка загалом правоохоронцями толерується.

От якби їх законом змусити хоча б періодично брати участь у бойових діях на фронті – то як думаєте, чи ставилися б вони до своїх обов’язків так по-нехлюйськи, як зараз?

Як можна взагалі розраховувати на перемогу у війні, коли з армії можна безперешкодно, без наслідків піти додому у будь-який час, кинувши бойових побратимів, кинувши позиції?

Про яке “виснаження” України говорять, якщо ніхто не напружується?

This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.