Рік тому відбувся перший тур президентських виборів, який залишив за бортом боротьби Юлію Тимошенко, яка два роки перед цим вважалася головною претенденткою на пост глави держави. Три тижні потому розвіялися останні надії на другий термін для Петра Порошенка. В Україні настав час Зеленського.
Наскільки прекрасний Володимир Зеленський у президентській якості, думки розходяться. Хтось вважає, що могло бути значно гірше, деякі сподівалися, що вийде краще. Є й такі, хто впевнений: гірше не буває, але здоровий глузд та історичний досвід підказують, що ще як буває. Той же коронавірус розвіяв будь-які сумніви з цього приводу.
Епідемія, як їй і годиться, прийшла зовсім невчасно, якраз тієї миті, коли ілюзії Зеленського щодо своїх можливостей на чолі держави, схоже, не просто розвіялися, а стали переростати в здогад, що держава – це щось геть інше від того, що він собі уявляв на початку цієї захоплюючої авантюри. І, головне, спертися абсолютно ні на кого. Більше того, ті, хто пропонує підтримку, найнебезпечніші у своїй раптовій ненадійності.
Напевно, це моторошне відчуття, коли кермо, важелі і педалі не тільки не слухаються, але й ще поводяться щоразу інакше за однакових, здавалося, зусиллях. І не можна зупинитися й вийти.
Зміна уряду й керівництва Генпрокуратури мала показати рішучість і принциповість президента, але коли призначених міністрів довелося знову міняти в рекордно швидкий термін, це стало більше нагадувати судомні спроби повернути керованість. Тут же, як буває, підкотив бунт у парламентській фракції. Спочатку частина депутатів від «Слуги народу» висловила здивування щодо цілей створення Консультативної ради з Донбасу. Потім під загрозою опинилися стратегічно важливі закони про землю і банки, а голосування за призначенням нових міністрів довелося проводити двічі. Тепер велика група «слуг» відкрито підтримує свого колегу Гео Лероса, що опублікував забійний компромат на Андрія Єрмака, але отримав у відповідь переслідування з боку СБУ та інших органів.
Важливо зауважити, що й різка реакція частини фракції на перспективу отримати Консультативну раду із сепаратистами – це насамперед недовіра Андрію Єрмаку, який не вважав за потрібне роз’яснити свою гру в Мінську своїм же народним депутатам. У тій групі бунтівників голос Гео Лероса був помітний. Скандал із Денисом Єрмаком – це вже нова серія відторгнення «слугами» глави президентського Офісу, який віддає перевагу залишатися річчю в собі, не бачачи простих кнопкодавів. Феєричний брифінг для преси підтвердив, що Андрій Борисович вважає оточення ідіотами. Навіть якщо він в основному має рацію, його самого це розумнішим анітрохи не робить.
А Володимир Зеленський, одним з найбільш довірених осіб якого є Єрмак, перетворюється в поручителя і «кришевателя» братів Єрмаків і заохочувальника гонінь на Лероса. Андрій Єрмак, який після Андрія Богдана, що вічно баламутив, здався президенту надійною кам’яною стіною, спричинив скандал, до масштабів якого витівки Богдана жодного разу не доросли. І поки все, що робить глава Офісу, щоб погасити скандал, це підливає в нього бензин і перенаправляє удар на Зеленського. Два головних ресурси, на який, здавалося, впевнено міг розраховувати президент, вірне близьке оточення і свою парламентську більшість, виявилися джерелами його головних проблем, ці педалі зрадницьки провалюються.
Коли Богдан залишав посаду керівника Офісу, він заявив своїм співробітникам: «Тепер кожен сам за себе». За рік після першого туру Володимир Зеленської мав усі можливості переконатися, що головна ознака великої влади – нелюдська самотність. Від того, як він впорається із цим прозрінням, багато чого буде залежати. Це його третій тур, найскладніший.
А для іншої України ледь не найочевидніший підсумок цього року – відсутність більш-менш помітних фігур, які б кинули справжній виклик слабкому, недосвідченому президенту, який вічно помиляється і дико дратує. Йому погано вдається. Іншим не вдається геть нічого. Час Зеленського триває.
