Для Путіна головним був сам факт зустрічі. Його стратегія в даному випадку абсолютно прозора
Я згоден з оцінкою, яку дав сам Зеленський — у них з Путіним була нічия, водночас кожна сторона, природно, інтерпретуватиме цю нічию на свою користь.
Для Путіна головним був сам факт зустрічі. Його стратегія, як мені здається, в цьому випадку абсолютно прозора. Він хоче повернутися назад у число європейських і світових лідерів, звідки був виключений після кримської епопеї. Логіка приблизно така — європейці втомилися від проблем Криму і постараються заплющити на нього очі, як вони зробили з результатами грузинської війни. Про це пише автор на сайті “НВ”.
Такою ж була стратегія Радянського Союзу в 1975 році, коли в Гельсінкі провели Нараду з безпеки і співробітництва в Європі, визнавши непорушність кордонів після Другої світової війни. До цього країни Балтії юридично вважали окупованими, але після 1975 року було визнано, що Прибалтика — це частина Радянського Союзу. Тобто минув час, і Захід охоче (або неохоче) де-факто визнав анексію країн Балтії.
Західна Європа прагматична. Після того як закінчуються військові перипетії, починається повсякденне життя, а в повсякденному житті політики зацікавлені в підтримці виборців, які потребують економічного зростання. Але економічне зростання передбачає освоєння нових ринків збуту, серед яких російський досить спокусливий.
Тому Путін вирішив їхати на цю зустріч для того, щоб де-факто, якщо не де-юре зафіксувати той факт, що про Крим забули. Нарада пройшла взагалі без обговорення Криму. Спільність економічних інтересів Європи і Росії призвела до того, що Крим виявився виведеним за рамки переговорів. Тут президент Росії може вважати себе переможцем.
Крокодил щелепи не розтисне, поки Путін у владі і поки він може контролювати силовиків і йому вистачає на це грошей, Крим належатиме путінській Росії. Звісно, Україна може посилатися на рішення Генеральної асамблеї. Але Путін до юридичних документів ставиться, м’яко кажучи, зі скепсисом. Поки у нього є гроші — в труні він бачив всі ці юридичні обмеження, права, обов’язки. Те, як він ставиться до Будапештського меморандуму, досить наочно це показує. Він вірить у силу, вірить у гроші — і те, і інше у нього є.
У питанні «ДНР» і «ЛНР» руки Путіна розв’язані. На відміну від Зеленського, у якого є реальна позиція, за яку його реально критикують і малюють червоні лінії, у Путіна позиції немає. Тому все, що він привезе з Парижа, буде подано і сприйнято, як черговий зовнішньополітичний успіх Росії.
У широкому, стратегічному сенсі, на мій погляд, для Росії це згубно. Але у Володимира Путіна абсолютно інша точка зору, він продавлює її і оскільки він добре розуміє інтереси європейських еліт — досить прозорі і прагматичні, якщо не сказати цинічні — він продовжує вигравати.
За це Росія платить зниженням темпу економічного зростання, санкціями, конфліктом з США і порушенням міжнародних норм. Путіна це цілком влаштовує, бо йому вистачає грошей, щоб купувати лояльність силовиків, спецслужб, регіональних і медійних еліт. Те, що народонаселення трохи невдоволене — ну, так воно було і в радянську епоху недогодованим.
Другим завданням Путіна був газ. Зрозуміло, що від України, принаймні протягом цієї зими, Росія нікуди не дінеться, бо перекачувати газ через Північний потік не можна — його введуть у дію не раніше літа, Південний потік і Турецький потік не мають достатньої пропускної спроможності, тож український транзит неминуче зберігається — питання лише наскільки довго і на яких умовах. На цю тему можна торгуватися, але зараз зрозуміло, що в найближчі кілька місяців гарантії збережуться.
Поки Путіну важливіше, що його прийняли, порядок денний був з ним погоджений і виключав Крим. Важливо, що була підстава зустрітися із Зеленським, обговорити базові проблеми, а заради цього цілком можна проявити гуманність і всякі інші приємні риси та погодитися на обмін всіх на всіх.
Зеленський, зі свого боку, вважаю, теж не тішився щодо досягнень. Українському президенту теж було важливо зробити хоча б один крок у бік виконання своїх обіцянок. Зеленський отримав від виборців мандат на припинення війни і на звільнення своїх громадян з Росії, і в цьому він теж просунувся. Формула «всіх на всіх» — розумна і правильна, але хто такі «всі», кого буде вимагати Росія від України — поки незрозуміло. Наприклад, Росія може зажадати видати тих, хто сидить за кримінальними статтями. Але це вже варіант обговорення на технічному рівні, а на політичному рівні, затягувати процес Путін не буде, навпаки в його інтересах продемонструвати ніби «добру волю». Таким чином кажучи: «проїхали, кордони не обговорюємо, окупацію не обговорюємо, а обмінятися — ну, чому ж ні».
Більшого Зеленський домогтися не міг за жодних умов. Українському президенту не вистачає реальних інструментів тиску. Можна заборонити тільки російський транзит газу, але це проти інтересів самої ж України. Наприклад, у питанні кордонів на руках у Зеленського мало козирів. Український президент буде і далі говорити про формулу Штайнмаєра, про Мінські угоди. На що Путін відповідатиме, що за формулою Штайнмаєра спочатку — вибори, а потім — кордон. Водночас зовсім не факт, що навіть якщо Україна з ним погодиться і піде на цей варіант, він потім допустить українські війська і прикордонників до контролю над кордоном.
Мені здається, що Зеленський витиснув з нинішньої ситуації максимум. До того ж він отримав цілком очікуване пояснення того, що транзит газу зберігається, принаймні, на рік. Звісно, його позиція, щоб на десять років зберегти транзит, була свідомо нездійсненною, але жодних червоних ліній Зеленський не перетнув і теж може бути задоволений результатами.
Задоволені і європейці тому, що для Німеччини є надзвичайно важливим Північний потік. Якщо його якщо заблокувати, чим займаються Сполучені Штати, то Німеччина потрапить у майже монопольну залежність від американського зрідженого газу, що, звісно, абсолютно не в її інтересах. Їм потрібно диверсифікувати джерела постачання, щоб не потрапити в полон монопольного газового трейдера в особі США. Звичайно, Путін і його радники прекрасно це розуміли.
Макрону теж було надзвичайно важливо, щоб саміт пройшов на його території, і він виступив у ролі ініціатора. До того ж французькі сенатори зацікавлені в налагодженні з Росією бізнесу «аs usual». Вони хочуть продавати французьку продукцію в Росію, налагоджувати і розширювати продаж автомобілів у Росію, наприклад, Рено.
Відбулося те, що мало відбутися — кожен забрав у дзьобі свою дещицю позитивних результатів. Тобто в межах тих коридорів можливостей, які є у Зеленського і Путіна, вони обидва дещо посилили свої позиції.
