У лютому 1990 року я був присутній на установчих зборах депутатської групи «Союз», створеної партійним та чекістським начальством для протистояння Міжрегіональній депутатській групі на з’їзді народних депутатів СРСР. Якщо міжрегіонали були прихильниками реформ і серед них можна було побачити активістів національних рухів у радянських республіках, то члени групи «Союз» були не просто консерваторами, а й відвертими шовіністами і реваншистами. Невипадково заклик до державного перевороту в серпні 1991 року вперше з’явився саме у газеті цієї депутатської групи. Ну і, звісно, серед її учасників можна було помітити чимало чекістів та їхніх агентів. Це мене не здивувало. Здивувало, що серед народних депутатів Радянського Союзу знаходився депутат Київської ради Дмитро Табачник. Що робить депутат міськради – навіть не Верховної Ради Української РСР – на засіданні реакційної групи, зрозуміти було важко. На пряме запитання Табачник не відповів – сказав, що йому просто цікаво. Я не повірив і згадав про його присутність на цьому шабаші відьом у своєму репортажі про засідання групи. Можливо, тоді я вперше зіпсував йому кар’єру – Київрада була демократичною, і колеги подивилися на популярного тоді автора інтерв’ю із партійними ветеранами іншими очима.
Втім, стверджувати, що інформація про співпрацю зі сталіністами могла комусь у пострадянській Україні зіпсувати кар’єру, також було б великим перебільшенням. Тому я не здивувався, коли побачив Табачника поряд із новим українським прем’єром Леонідом Кучмою – спочатку як прессекретаря, а потім і фаворита та друга сім’ї. Не здивувався, а злякався. Тому що з дня нашої зустрічі у кулуарах зборів групи «Союз» я добре розумів, по якому відомству, власне, служить Табачник.
Ще більше я злякався, коли у пам’ятний день перемоги Леоніда Кучми на виборах Президента України 1994 року я зустрів Табачника, який лебезив перед головою адміністрації президента Криму росіянином Віктором Мініним. Тут треба зробити відступ і пояснити, хто такий Мінін. З Мініним я познайомився ще раніше, ніж із Табачником, – він якраз і був народним депутатом СРСР. Від комсомолу. Цей веселий хлопець офіційно вважався майстром цеху, але коли я придивився до нього, то зрозумів, що ця посада – скоріше прикриття реальної діяльності, як інтерв’ю у Табачника. У новій Росії Мінін цілком вписався у владу Єльцина й 1994 року був відряджений до Криму як куратор президента Юрія Мєшкова й один з організаторів першої спецоперації з анексії півострова.
Операція не вдалася ще й тому, що такі, як Табачник, могли обіцяти таким, як Мінін, всю Україну. А чому, власне, ні, коли у вас і голова адміністрації президента України, і голова адміністрації президента Криму працюють на одну «контору»?
Сучасний читач, звісно ж, пам’ятає Табачника як антиукраїнського міністра освіти. Те, що у 1990-х протягом кількох років він був українським «віцекоролем» і мав безпрецедентний вплив на главу держави саме тоді, коли вибудовувалася структура російсько-українських відносин, майже позабулося. І ось що цікаво – коли Кучма почав відчувати себе повноцінним президентом і в його оточенні посилилися позиції державників, Табачника вдалося позбутися. Його наступники могли бути проросійськими політиками – але не російськими агентами. До часу, коли у 2002 році завдяки цілій серії російських спецоперацій у колишньому кабінеті Дмитра Табачника з’явився Віктор Медведчук.
Тож не треба запитувати: а коли ж це Табачник почав працювати на Луб’янку? Він ніколи не переставав. Він прийшов у владу агентом чекістського впливу та зберіг зв’язок із «конторою». І його поява поряд із Євгеном Балицьким – просто поява куратора біля маріонеткового керівника окупованого регіону. Ну і, звісно, шанс заробити – адже війна могла позбавити Дмитра Табачника всього того, що він накрав у масштабах України. Залишилося обікрасти Мелітополь.
Що цікаво – про небезпеку того, що Українською державою керують люди, головною метою яких є знищення цієї держави, я говорив та писав практично з перших днів української незалежності. Писав із прізвищами та доказами – бо на засідання депутатської групи «Союз» випадкових людей із місцевих рад не запрошують. І зрозуміло, що Дмитро Табачник – це просто надто яскравий приклад антиукраїнської кар’єри, надто серйозні посади. Та й те: коли у Москві вирішили зробити ставку на бандитів і повірили у можливості Януковича, такі як Табачник перетворилися просто на персонал, що обслуговував мафію.
Але я хотів би, щоб ми задумалися про те, яка кількість людей була розставлена в державному апараті та спецслужбах за всі ці десятиліття, як нові та нові агенти вписувалися в улюблений українцями розводняк із «новими обличчями». (Якщо хто не пам’ятає, Леонід Данилович у 1994 році пояснював, що його команда – «молоді хлопці»). І кожне «нове обличчя» залишало за собою шлейф агентури. А коли українцям було вже досить і вони виходили на вулиці, Кремль знову і знову брав реванш – і ми знову чули знайоме бубоніння з парламентської трибуни: націоналісти, бандерівці, російську мову не віддамо, наша пам’ять і культура… Загалом усе те, що зараз каже Путін, ми чули з нашої парламентської трибуни. Що в цей час відбувалося у кабінетах,можемо лише здогадуватись. Хоча зрозуміло, що.
Табачник – це псевдонім продовження русифікації й експансії «русского міра» після проголошення незалежності України. А русифікація – це псевдонім влади чекістів, яку вони хочуть поширити і на нашу країну. І хоча сам Табачник не має більше можливості вдавати українського політика, колективний Табачник нікуди не подівся. Він просто чекає на закінчення війни.
