Незабаром на широкі екрани вийде довгоочікувана прем’єра фільму “Спадщина брехні” . Фільм частково знімали у Києві, а одну з головних ролей зіграла українська актриса і телеведуча Анна Буткевич. У коментарях спеціально для InfoResist Анна розповіла про свою героїню, зйомки, підготовці до бойових сцен і партнера по знімальному майданчику Скотта Едкінса.
У фільмі “Спадок брехні” Ви виконали одну з головних ролей. Розкажіть докладніше про свою героїню?
Так, я граю у фільмі головну злочинницю – підступну Тетяну. Для будь-якої доброї історії життєво необхідний переконливий противник, інакше головний герой не викличе симпатії, не кажучи вже про любов. Тому у мене було дуже відповідальне завдання. Я ніколи раніше не грала негативних героїнь, так що це була моя прем’єра в такому амплуа. А якщо врахувати, що головну роль Мартіна виконав відомий всьому світу за фільмами «Незаперечний» і «Доктор Стрендж» Скотт Едкінс, зненавидіти його було дуже складно. Актриса завжди повинна бути адвокатом своєї ролі, тому я бачила у своєму Тетяні в першу чергу живу жінку, а не холоднокровну вбивцю.
“Спадщина брехні”
Для зйомок у бойовиках акторам часто доводиться багато тренуватися, займатися бойовими мистецтвами, вчитися стріляти. Чи проходили ви подібну підготовку? Якщо так, розкажіть, будь ласка, детальніше.
Хороший актор повинен вміти все, а якщо твій головний противник – чемпіон зі східних єдиноборств, а ти – жінка, то це непросте завдання. Мені допомогло, звичайно, моє спортивне минуле і регулярні тренування, та й зброєю я вмію користуватись.
На зйомках нам ставив всі бої відомий майстер – Тім Ман. І коли я побачила, як він «режисирує бійку», він мені нагадав диригента оркестру, який сам вміє грати на кожному інструменті. А потім Тім дав мені кілька уроків постановочного бою. І я зрозуміла, що це ціла наука, і хороша фізична підготовка – зовсім не гарантія успіху. У такій сцені має спрацювати все: і «фізика», і акторська майстерність, і характер, щоб все виглядало переконливо. Це не перше кіно, де мені доводиться битися, і з кожним фільмом мені це подобається все більше. Крім того, акторок, які вміють «тримати удар» можна перерахувати на пальцях. Коли я брала інтерв’ю у королеви кунг-фу, актриси Синтії Ротрок (бліц-шоу «Без гриму»), вона сказала, що найчастіше згадує свою перемогу над чоловіками-бійцями Північної Америки, і жодного разу ще не пошкодувала про те, що зайнялася єдиноборствами.
Розкажіть про зйомки. Можливо, були якісь екстремально складні або смішні ситуації?
Найважчими для мене, напевно, були нічні зйомки на Рибальському мосту. Вони були першими з усього знімального графіка, нічними, і ми знімали найдраматичніший епізод фільму. Незважаючи на те, що був травень, ночі були дуже холодні з крижаним вітром і дощем, а на мосту, як ви розумієте, це відчувалося ще сильніше. Тому після кожного дубля на нас накидали кілька пледів і поїли гарячим чаєм, який миттєво вистигав. До шостої ранку, коли починало світати, все максимально збиралися, щоб вкластися в графік і практично не розмовляли, щоб не відволікати знімальну групу.
“Спадщина брехні”
Але мене підкорила в цій ситуації наша «маленька героїня» – акторка Хонор Кніфсі, яка зіграла дочку Мартіна (Скотт Едкінс). Вона жодного разу не поскаржилася на погоду, не попросила перерви, щоб зігрітися або поспати. Вона працювала разом з усіма і ні разу не забула текст. Такого високого професіоналізму я зовсім не очікувала побачити від такої юної актриси. Її мама нам потім розповідала, що Хонор з трьох років в кіно і дуже серйозно ставиться до зйомок.
А смішні епізоди теж були, наприклад, у мене була серйозна сцена з сигаретою, адже моя героїня, на відміну від мене, курить. І ця сигарета мені дуже заважала, з нею виявилося складніше «домовитися», ніж з пістолетом. Але в підсумку все вийшло.
Вашим партнером був відомий актор і боєць Скотт Едкінс. Розкажіть, чого він вас навчив?
Так, зі Скоттом Едкінсом ми познайомилися в перший знімальний день. Не було ні репетицій, ні читань, ні попереднього знайомства. Відразу в кадр. Коли спало хвилювання після першого дублю, і я стала придивлятися до Скотта не тільки в кадрі, я помітила, який уважний він до свого творчого простору. Він вважає його особистою територією і ретельно оберігає від «засмічення» розмовами або перекурами, він сконцентрований виключно на тому, що зараз або через годину повинен зробити в кадрі.
Я все дитинство і юність займалася професійним спортом і точно можу сказати, що цей рівень концентрації на кшталт стану спортсмена перед фінальним змаганням за чемпіонство. Він навіть іноді здавався суворим і недоброзичливим. Але, як тільки зйомка закінчувалася, Скотт ставав звичайною людиною і, посміхаючись, вибачався за свою надмірну суворість.
А ще він навчив мене парі ефектних прийомів і підкорив мене тим, що дві години роздавав автографи в дитячій школі східних єдиноборств і відповідав на питання простих хлопчаків.
Більшість зйомок відбувалися в Україні. Розкажіть докладніше, які локації глядачі побачать у фільмі, і наскільки вони змінилися на екрані?
Так, ми знімали в Києві і таким, як у фільмі «Спадщина брехні», наше улюблене місто, ви не побачите більше ніде. Неймовірні локації, серед яких такі відомі Рибальський міст, бібліотека імені Вернадського, заміський клуб «Еквідес». У бібліотеці ми знімали банк, а в заміському клубі – казино. Вийшло дуже переконливо. Коли ви побачите ці кадри, ви самі переконаєтеся, наскільки неймовірно красиве наше місто і як багато ви ще про нього не знаєте.
“Спадщина брехні”
Напевно ви вже подивилися фільм – розкажіть, якої реакції від аудиторії ви очікуєте?
Ви знаєте, я ніколи не прогнозую реакції. Уже той факт, що у нас, в Україні, зняли якісний шпигунський трилер, я вважаю безпрецедентним випадком. Тому що, одна справа, коли ти їдеш зніматися в Голлівуд, де кіноіндустрія десятиліттями працює без перебоїв, а зовсім інша – коли береш участь в створенні справжнього глядацького кіно в Україні. Фільм побачать глядачі в Америці та Китаї, Азії, Європі і мені здається, в цій історії кожен знайде щось цікаве для себе!
Відомий український прозаїк та поет Юрій Іздрик знявся у тизері нового фільму режисерки та письменниці Ірини Цілик «Я і Фелікс». Проєкт набрав найбільшу кількість балів за результатами першого етапу 13-го пітчингу Держкіно.
«Я і Фелікс» — це екранізація неопублікованого роману Артема Чеха «Хто ти такий?». Книга і фільм розповідають про дорослішання хлопця Тимофія у 90-х, його сім’ю, друзів, перше кохання, і відносини з колишнім контррозвідником Феліксом, який став частиною його сім’ї. Історія розвивається на тлі буремних 90-х та розказана через призму дитячого сприйняття.
«Ми ще шукаємо лице цього фільму, бо говорити про наші 90-ті можна дуже по-різному. Я сама ловлю себе на тому, що негативні спогади про мої дитинство і юність досі зі мною, але я бачу їх доволі розмито, бо фокус своїх спогадів наводжу переважно на інше: на залиті сонцем двори, біганину з друзями, замазані зеленкою коліна, щасливі моменти єднання з батьками (коли у них було все добре), домашні свята, походи в ліс і на рибу, перегляди діафільмів, музику, яка так часто звучала в моїй квартирі, забавки з татовими нунчаками, ігри, розмови, оце все, що в мене ніхто не забере. Тому і в цьому фільмі я планую часто йти таким шляхом. Звісно, тут важливо не переступити тонку межу й не романтизувати ті досвіди, які водночас нас травмували. Цього також було повно, авжеж», — розповіла режисерка Ірина Цілик.
У тизері одну із головних ролей, Фелікса, зіграв український письменник Юрій Іздрик. Фелікс — колишній контррозвідник, солдат ГРУ, десантник радянської армії і до того ж глибоко травмована досвідом війни людина.
Юрій Іздрик на зйомках тизеру “Я і Фелікс”
«У даному випадку не так важливий сценарій, як ім’я режисера. Я вже казав Ірі у відповідь на її «я боялася, що ти не погодишся»: «Це як би Мартін Скорсезе подзвонив Аль Пачіно і сказав: «Чувак, ти хочеш у мене зніматися?». Ну, звісно, що так. Поки це лише тизер, а далі буде видно. Зараз відбувається процес становлення хімії між виконавцями головних ролей. Треба знайти контакт і правильні інтонації. А ще наша дружба з Іриною – невідомо, чи вона допомагає, чи навпаки… Професійні стосунки і дружба – це не завжди добре», — прокоментував Юрій Іздрик.
Зйомки тизеру “Я і Фелікс”
Зйомки тизеру “Я і Фелікс”
Зйомки тизеру “Я і Фелікс”
Зйомки тизеру “Я і Фелікс”
«Історія наших з Іздриком стосунків цікава. Колись він для мене був просто відомим поетом, якого я заочно поважала, але потім нас звела доля в турі, і це був дуже дивний досвід. Півтора місяці спільних подорожей і побуту, багато цікавих розмов, сміху і класної музики з автомагнітоли, але після цього ми роз’їхалися в різні боки і кілька років насправді майже не спілкувались. Але коли я писала сценарій, я себе ловила на тому, що типаж чи образ Фелікса подумки повертає мене до Іздрика. Навіть пояснюючи іншим людям говорила: «Ну от Фелікс десь такий як Іздрик, тільки з іншим, звісно, досвідом, з іншим бекграундом», — додала режисерка.
Восьмирічного хлопця Тимофія грає син режисерки Андрій. Чи гратиме він у фільмі, стане відомо після проведення кастингу.
Кадр з тизеру “Я і Фелікс”
Фільм продюсують Володимир Яценко («Додому», «Дике поле») та Анна Соболевська («Додому»). Виробництво «Я і Фелікс» здійснюватиме кінопродакшен ForeFilms. Зйомки заплановані на осінь 2020 року.
Зірка серіалу «Папік» Дар’я Петрожицька не тільки талановита акторка, але і співачка. Вона це довела в проєкті «Голос Країни». Як проходила підготовка до фіналу шоу під час карантину, що їй дав проєкт і які ролі вона любить – в інтерв’ю InfoResist.
Даша, розкажіть про участь у «Голосі Країни»? Чому пішли на шоу?
Це була вже третя спроба. Я відправила відео з серіалу «Папік», тому що в той час, коли проходили прослуховування у Києві, ми знімали «Папік» і «Мишоловку» і у мене не було можливості піти туди, але я збиралася. Потім я прослухалась і мене взяли.
Перша спроба була років 5-6 тому, друга – два роки тому. Перша спроба була невдалою, з другого разу я дійшла до сценаристів, але не дійшла до сліпих прослуховувань. Адже там, до сліпих прослуховувань ще багато інших кастингів, які потрібно пройти. Я дійшла до останнього етапу перед сліпими прослуховуваннями. Мені тоді сказали, що зателефонують, але не зробили цього.
Дар’я Петрожицька
Як готувалися до суперфіналу на карантині? Онлайн-заняття – це складно?
Я вдома була весь цей період. В цьому плані я жорстка карантинщиця, я не виходжу з дому. А виходила тільки на генеральну репетицію і на фінал. І так я знову сиджу вдома, і до цього я теж сиділа вдома.
За весь період репетицій, напевно, складно було моїм сусідам, тому що доходило до того, що мені стукали по батареях, а моя викладач по вокалу Римма говорила, мовляв, не переживай, у них безкоштовний концерт. Сестра і найкращий друг нормально до цього ставилися. Я їх, звичайно, замучила своєю піснею, але вони терпіли і слухали.
Був відеозв’язок з педагогом з вокалу щодня. Були розспівування по відео, потім вона мені допомогла і скинула розспівування, я розспівувалася сама. І потім ми просто витрачали час на те, щоб поспівати, зробити правильну позицію. Тому що, я співаю, але роблю це непрофесійно. Немає ніякої освіти. Ми також користувалися диктофонним записом.
Як Вам працювалося з Даном Баланом і з Тіною Кароль?
Класно! Я ніколи в житті не думала, що я з ними попрацюю. З Тіною працювали мало, буквально на першому етапі і далі я вже пішла з Даном. Але і цього часу мені вистачило. Вона намагалася всю себе вкласти, всю свою душу в номер і кожного свого учасника. З Даном все по-іншому. Тому що він лаконічний. Він ніколи не перевіряє вокал. Якщо Тіна, наприклад, буде чіплятися до кожної нотки, щоб зробити все ідеально, то Дан більше як відчує, такі коментарі дає – взагалом.
Під час карантину з Даном були на зв’язку, тренувалися?
Були рекомендації і, безпосередньо перед виступом він зателефонував і поставив багато завдань, наговорив компліментів, що все вийде. Напутні слова!
Як проходили репетиції, у кого був кращий підхід до учасників?
Не знаю, у кого краще. Я актриса і звикла працювати з різними режисерами. І підхід не може бути краще або гірше – він просто різний. Якщо Тіна буде чіплятися до останнього і не відпустить, поки не буде все ідеально. То Дан в цьому простіший. Якщо відчує, що погано – він тобі скаже.
Виступ у суперфіналі – був сильним! Чому обрали пісню Ederlezi?
Це не я обирала пісню, просто мені її дали. У мене був величезний перелік пісень, які я співала вдома на диктофон. Був список завдань. В результаті з усіх пісень обрали цю. Я люблю цю пісню, я була задоволена вибором і розуміла, що це буде суперважко. Вона мені подобається, але для мене це складна пісня.
Дар’я Петрожицька
А над образом хто чаклував? Привносили свої ідеї?
Зі свого я привнесла тільки свою зачіску. Я сказала стилістам, що у мене карантинний режим, зйомок немає, і я заплела собі дреди. За день до суперфіналу я сказала, що, якщо потрібно, то расплету їх. Але головна стиліст сказала: «Ні, не треба, ми зробимо все так». А сукню шили спеціально. І моє прохання було ще в тому, що я попросилася співати босоніж.
Що дав Вам «Голос»?
Та, напевно, впевненість у тому, що це все не дарма. Впевненість у собі, у тому, що мій вокал може комусь сподобається, що є слухачі і те, що це потрібно продовжувати. У тому, що у мене будуть не тільки глядачі, але і слухачі. Я буквально на наступний день поговорила зі своїм педагогом з вокалу, і ми з нею вирішили, що потрібно продовжувати займатися. Я сама соромилася їй запропонувати, а вона сама сказала. Відійдемо від фіналу і будемо далі продовжувати займатися.
Ви співаєте в аматорському колективі «Дичка». Що це за проект?
Самому проєкту, напевно, більше 10 років тому. Я там співаю 1,5 роки. В основному ми виступаємо на вулицях, на фестивалях. В основному вся техніка своя, інструменти свої і нас багато, і на вулиці це реально зробити. Зараз весна, ми б вже почали, але карантин…
У нас були великі концерти на Подолі, на Пейзажній Алеї. Я думаю, це потрібно продовжувати. Співаю я в «Дичці» на бек-вокалі, але це грубо сказано. Все ж, це другий вокал, у нас головний перший вокал – Мітя Бугайчук. І нас там три Даші, випадково співпало так – 3Д (сміється).
Ще багато музикантів: бас, барабани, гітара, тромбоніст, скрипаль. Я навіть не можу сказати, який це стиль музики. Там багато чого змішано і це мені подобається. Не працюють ці амбіції «я ось хочу бути солісткою». А «Дичка» – це те, де я просто відриваюся. У мене співає, кричить душа. Це потрібно чути, щоб зрозуміти.
На яких інструментах граєте?
Можна так сказати тільки про укулеле. Але насправді у мене є багато інструментів: гітара, клавіші, барабани, укулеле знову ж таки, губні гармошки, баян. Впевнено я себе відчуваю на укулеле. Є настрій – я сідаю грати. На клавішах можу, на барабанах. Але весь свій карантин я провела з укулеле.
Дар’я Петрожицька
Чим, крім підготовки до «Голосу», займалися на карантині?
Я спочатку скучила за куховаренням. Тому що останнім часом я майже не бувала вдома, не готувала вдома. Тиждень я протрималася, багато всього різного готувала, а потім зрозуміла, що починаю поправлятися. Знову розлінилась і ось зараз, коли захочеться – приготувала.
А як вдається на карантині стежити за фігурою? В спортзал не походиш?
Я в спортзал і так не ходжу, у мене немає часу. Я веду активний спосіб життя. Але тут я зіткнулася з такою штукою, що на початку карантину дуже часто займалася спортом. Я вмикала музику або відео під назвою «танцювальні тренування», розігрівалася під це відео прям навпроти телевізора. Коли я активно готувалася до фіналу – то закинула спорт. А так – я ніколи так часто не займалася спортом, як на початку карантину. І зараз «Голос» закінчився, я повалялась 2 дні, навіть відклала телефон і просто сиділа і дивилася серіали. Після фіналу вперше за карантин я подивилася перший повнометражний фільм «Джентельмени».
До речі про фільми/серіали. Які у Вас улюблені, що встигли подивитися на карантині?
Я всім раджу «Джентельменів» подивитися. Є багато людей, які не дивилися «Гру престолів», «Пуститися берега» – це теж хороші проєкти. Є багато серіалів невеликих. «Чорне дзеркало», наприклад, дуже люблю. Але найулюбленіший серіал «Друзі». Там як раз 10 сезонів – дивись не передивись. І бажано дивитися в оригіналі.
Величезну популярність Ви отримали завдяки ролі в серіалі «Папік». До цього ви грали в театрі і епізодичні ролі в кіно? Чому так вийшло?
Насправді, моя перша велика роль була ще до «Папіка». Це був «Жіночий лікар 3» в 2017 році. Це була моя перша велика роль у великому проєкті і півроку знімального процесу. Потім якось все втихло. Також були невеликі багатосерійки. Були лінійні ролі, але невеликі. Я ніколи не відмовлялася від таких ролей. Якщо у мене є одна велика роль – це не означає, що я не буду зніматися в епізодах або в маленьких проєктах. Потім з’явився серіал «Заряджені», який виходив на каналі НЛО ТБ.
Дар’я Петрожицька і Станіслав Боклан
А з приводу «Папіка»… напевно, це фарт. Просто обставини склалися так – хороший матеріал, з хорошим партнером, хорошою групою і на правильному каналі. Під правильну аудиторію пішов.
У серіалі телеканалу «Україна» «Відважні» Ви граєте хакершу. Наскільки близька Вам ця роль?
Найсмішніше, що я в комп’ютерах нічого не розумію (сміється). Це не перший раз, коли я граю хакершу. Уляна така, якби вона була моєю темною стороною: агресивна, незадоволена життям. Насправді, у героїні є свої підтексти, які ще не всі розкрилися. Я вважаю, що все-таки, ділити на кольори – я як Даша – біла, а Уляна – сіра.
У кожного актора/акторки є свої амбіції. Які вони у Вас?
Напевно, такі, як і у всіх акторів – ми жадібні до ролей. Ми хочемо хороші, великі ролі в хороших проєктах і, щоб вони були постійно. Мені головне, щоб у мене була робота і бажано хороша робота. Щоб я кайфувала від неї. Тому що не всі проєкти або ролі є, від яких я отримувала задоволення. Так буває не завжди. А ось хочеться, щоб ти горів цим.
Актори рано чи пізно приходять до сценарної майстерності або режисурі. Не всі, звичайно, але багато. Ви перед собою такі цілі поки не ставите?
Я не бачу картини в цілому. Я можу бути режисером своєї ролі. Можу собі уявити, все, що стосується моєї ролі і моїх партнерів по сценах. А весь матеріал загалом – це для мене складно. Так, я насправді і не рвуся.
Дар’я Петрожицька
Як карантин вплинув на Ваші плани і графік? Скасувалися зйомки або проекти або перенеслися?
Все скасувалося. Але почасти, я подумала, що добре, що так сталося. Бо судячи з тими планами, які були ще до карантину, я думала, боже мій, як зможу ще й паралельно в прямих ефірах. Але потім все само собою устаканилось.
Карантин скоро закінчиться (сподіваємось) і кінотеатри знову наповняться глядачами. Восени чекаємо на гучну українську прем’єру – фільм «Атлантида» Валентина Васяновича. Події у стрічці розгортаються в 2025 році, коли Україна перемогла Росію у війні на Донбасі. Все про свій фільм-антиутопію в інтерв’ю InfoResist розповів сам режисер Валентин Васянович.
Як почалася історія вашої «Атлантиди»? Фільм — один з переможців Дев’ятого конкурсного відбору Держкіно, але робота почалася задовго до цього?
Коли було оголошено дев’ятий пітчинг Держкіно, я зупинився на одній зі своїх ідей, котра висвітлювала тему війни, бо ця тема є найактуальнішою на сьогодні. Спочатку я написав сценарій про події, які відбуваються в теперішньому часі, а не в 2025 як у фінальному варіанті. Це була історія конфлікту, історія вторгнення, але коли сценарій було закінчено, я зрозумів, що він досить жанровий, що мене дратують передбачувані драматичні колізії, які лежать на поверхні. Тоді до мене прийшла думка перестрибнути в майбутнє і зробити антиутопію, в котрій я буду розглядати результати війни Росії проти України.
Це рішення дало мені більше свободи і більше повітря, бо я позбавлявся зрозумілих тільки нам локальних політичних деталей, міг узагальнити ситуацію, зробити історію універсальною і зрозумілою для інтернаціональної аудиторії. Велика частина історії склалася вже під час зйомок, завдяки спілкуванню з реальними учасниками бойових дій. Скажімо, поява в кадрі місії «Чорний тюльпан», яка займається пошуками, ексгумацією і евакуацією загиблих прийшла під час підготовки до зйомок. Від них ми отримали унікальний матеріал, спираючись на котрий вибудували свої епізоди.
В «Атлантиді» зіграли непрофесійні актори, а саме: волонтери та військові Андрій Римарук, Людмила Білека, Василь Антоняк та багато інших.
Так, у стрічці знялися виключно непрофесійні актори. Це волонтери, військові сапери, судмедексперти, люди, котрі мають досвід бойових дій. Для мене це було принциповим рішенням, тому що всі вони мають унікальний емоційний досвід, котрий лишив відбиток на їхніх обличчях. Ці люди часто грали самі себе і робили це надзвичайно органічно. Головний герой Андрій Римарук має досвід бойових дій, був розвідником і навіть сьогодні часто буває на сході, оскільки працює в фонді «Повернись живим». Він досконало зміг передати біль і розгубленість травмованої війною людини після її закінчення.
“Атлантида”
У чому складність роботи з непрофесійними акторами?
При пошуку локації для майбутньої сцени, мені найважливіше знайти потрібну фактуру і тло, котрі будуть нести потужну енергію самі по собі. Після цього я інтегрую в цей бекграунд дійових осіб. Часто мої герої існують на досить загальному плані, і їм не так потрібна традиційна акторська техніка. Головне, щоб герой гармонійно існував в цьому просторі. З іншої сторони, актори мають досконало розуміти історію, і щоб досягти потрібної гармонійності, їм потрібна нескінченна кількість репетицій для пошуку логіки сцени і потрібних діалогів. З цим мені сильно допомогла Тетяна Симон, котра робить це майстерно. Актори, з її допомогою, повністю віддавалися роботі і фактично були супервайзерами своїх ролей.
До мене прийшла думка перестрибнути в майбутнє і зробити антиутопію, в котрій я буду розглядати результати війни Росії проти України.
Але без тривалого репетиційного періоду, спочатку в класі, потім в локаціях, потім з костюмами, потім з технікою, досягти результату неможливо. Це робить процес більш дорогим та довготривалим, але це дає свої результати. Я пам’ятаю, що ми тільки у Маріуполі знаходилися всією групою майже три місяці. Ми шукали на майданчику всі деталі, щоб потім, коли ми вже знімали, усе вийшло так, як ми хочемо.
Де шукали волонтерів, військових?
З Андрієм нам пощастило, з ним мене познайомив продюсер Володимир Яценко. Він їздив шукати локації на схід України для іншого фільму Володі. Андрій його возив, бо знає всі місця вздовж лінії розмежування . Коли я подивився відео, яке показав Володя, то Андрій мені дуже сподобався, як типаж, і я попросив прислати його на кастинг. Андрій досить органічно спілкується, гарно формулює думки, завдяки журналістському досвіду, і тому підійшов нам для цієї ролі. Щодо Василя Антонюка і Людмили Білеки, вони з’явились в результаті тривалого кастингу.
Це не перший проєкт, де ви знімаєте непрофесійних акторів?
Так, це вже другий фільм. Перший був «Рівень Чорного», де я знімав свого давнього друга фотографа Костю Мохнача. Я його знаю багато років, він надзвичайно пластичний і непогано тримається в кадрі. Єдина його проблема в тому, що він погано існує у діалозі. Тому я вирішив цей фільм зробити без тексту. Це був своєрідний виклик, чи зможу я розповісти зрозумілу історію без слів.
“Атлантида”
Де саме знімали у Маріуполі? Де не вдалося зняти, які локації?
Не вдалося, на жаль, зняти справжній металургійний комбінат. Там є два величезних металургійних комбінати: ММК імені Ілліча та «Азовсталь». Але сьогодні я розумію, що ми там нічого б і не зняли. Бо в нас дуже складна каскадерська сцена самогубства, де друг героя стрибає в котел з розпеченим металом. На справжньому металургійному комбінаті нас пустили б тільки на невеличкий майданчик, адже техніка безпеки праці не дозволила б інше бо це дуже небезпечно.
Ми довго шукали рішення цієї сцени і в результаті збудували невеличкий металургійний комбінат на Рибальському півострові. Переважна більшість сцен була відзнята в Маріуполі. Ми облазили всі дахи міста аби знайти потрібні індустріальні пейзажі. Квартиру героя, лінію оборони, місця ексгумацій, всі ці об’єкти розташовані навколо міста в радіусі 30 км.
Не було перешкод з боку влади чи військових?
Ми мали всі необхідні листи від Міноборони, про те, що можемо знімати. Знову ж таки, з нами був Андрій Римарук, котрий знає багатьох військових. І в результаті адміністративна група вирішила всі питання. Але, звісно, коли ми хотіли 20-30 дублів, а люди втомлені після ротації з танками, то їм було фізично важко витримувати наші кінозабаганки.
У фільмі покажуть реальну техніку зі справжніми номерами, маркуванням?
Так, звісно нас попередили про це, і ми прибрали номери з військової техніки. «Гримували» танки та військові машини.
Тема війни і миру завжди болюча. Після зйомок фільму ви стали краще розбиратися в посттравматичному синдромі?
Щодо цього, то ми жартуємо, що спробували наших героїв вилікувати від воєнного ПТСР, а натомість подарували інший, котрий пов’язаний з кіно. Бо після закінчення знімального періоду, людям, котрі були на майданчику, довгий час важко від цього відійти. Життя під час знімального періоду емоційно насичене, команда, як велика сім’я. І коли стаєш членом цієї сім’ї — цього не вистачає після зйомок. Але наші актори люди психологічно загартовані, цікаві, з яскравими біографіями. Наприклад, Люда Білека, колись співала в рок гурті, потім була на Майдані, пішла на війну, працювала з пораненими бійцями. Вони психологічно значно стійкіші ніж ми. А командна робота і велика ціль — об’єднує.
Війна не закінчується після того, як стихає зброя. Про це «Атлантида»?
На жаль, так. На рівні зруйнованої психіки багатьох людей, котрі були не готові до того, що почнеться війна. А коли війна закінчується, виникає проблема з наданням психологічної підтримки і соціальної адаптації цих людей. З’являються організації, котрі допомагають у цьому. Але, на жаль, їх недостатньо.
Зараз велика кількість самогубств серед колишніх бійців. Адже, коли знаходишся на війні, все зрозуміло: є добро і зло, там ворог — тут свій. Коли військові повертаються додому, то все їм здається емоційно незначним, нема білого і чорного. Вони втрачають себе, не можуть знайти себе у суспільстві. Люди, котрі пройшли війну, опиняються сам на сам зі своїми проблемами, а в нас замість підтримати, часто навіть вороже ставляться до них.
“Атлантида”
Фільм пройшов багато кінофестивалів. Як змінилося життя і робота після такого успіху?
Слава Богу, ніяк не змінилась. Я цим тішуся, бо так буває, що після успіху життя дуже змінюється і ти не знаєш, що з цим робити. Ніби отримуєш своєрідний ПТСР. Але я відчуваю, що все в нормі. Єдиний недолік в тому, що багато часу займають подорожі по фестивалях. Оскільки я маю новий проєкт і зараз над ним працюю, фестивалі мене весь час виривають з нього. Але я розумію, що це частина роботи і я мушу їхати, презентувати фільм, відповідати на питання аудиторії, спілкуватися з людьми з індустрії. Я до цього ставлюся як до роботи, важкої роботи (посміхається), котру не дуже то й люблю, бо через неї відволікаюсь від нового фільму.
Продовжуючи тему війни, чи є реакції на фільм з російської сторони?
Важко виділити це, бо я не слідкую за пресою, тим більше за російською. Я пам’ятаю, як нас розвеселив факт, коли після успіху у Венеції російський телеканал присвятив нашому фільму 10 хвилин ефіру. Це їх зачепило. Хоча я спілкувався з декількома російськими режисерами і жодного негативу від них не почув. А з людьми, які просто стають в позу, у мене розмови не відбуваються. Вони закінчуються жорстко і одразу. Є запрошення на російські фестивалі, але наша відповідь одна — жодного російського фестивалю і жодного продажу на російську територію не буде.
Бюджет «Атлантиди», якщо я не помиляюся 41 мільйон. Половину отримали від держави. А другу половину хто проспонсорував?
Досить складна структура бюджету була. Частину вкладали послугами, частину знімальною технікою, постпродакшеном. Нам вдалось переконати Фонд Олександра Петровського, котрий допоміг нам фінансово. Вони єдині, з подібних організацій, пішли нам на зустріч, хоча ми з великою кількістю людей розмовляли.
Це саме той Петровський, скандальний?
На жаль у нас дотепер слабкий інститут меценатства, який би підтримував культуру. Фонд Олександра Петровського нас підтримав, за що я йому особисто вдячний і маю надію, що інші бізнесмени з часом зрозуміють важливість підтримки культурних проектів котрі формують національну ідентичність.
Щодо Вашого нового фільму. Про що він?
Головні герої нового фільму, це 12-річна дівчинка та політконсультант. Історія про відповідальність людей, котрі мають вплив на суспільство і фактично граються чужим життям. Головний герой — політконсультант, від дій якого трагічно помирає людина. З часом він розуміє свою провину і намагається спокутувати її.
Політтехнології можуть досить швидко змінювати світ, і ми маємо не завжди позитивні результати, але змушені жити з цим. Чим ці експерименти закінчаться для нас — поки невідомо. Тому для мене ця тема є найактуальнішою на сьогодні.
Як ви аргументували б глядачам, що артхаузне кіно -необхідне нашій країні?
Артхаузне кіно — це потужний канал комунікації з усім світом. Бо коли ти потрапляєш на кінофестиваль класу А з фільмом, ти спілкуєшся з багатьма журналістами і доносиш свою думку. А саме, що в Україні зараз триває війна, вона закінчується ось так, Росія поруч з вами також і вам треба про це пам’ятати. Моє інтерв’ю друкується і меседж накриває практично увесь світ. Тому цей інформаційний канал є надзвичайно потужним.
В Україні необхідно відроджувати культуру споживання такого роду фільмів. Це потроху відбувається. Якщо 4 роки тому бокс-офіси артхаузного кіно були зовсім невеличкими, то зараз в 5 разів більше. Для цього потрібен час, потрібно щоб про національне кіно весь час говорили в медіа, щоб були відгуки і дискусія. Для цього треба без зупинки знімати кіно різних жанрів, і аудиторія з кожним роком буде збільшуватися.
Часто після прем’єр я запитую глядачів про те, чи сподобався фільм, а може щось не сподобалося. І часто чую відповідь «Фільм хороший, але нічого не зрозуміло». Як вважаєте, глядачі зіпсувалися і «розлінилися» думати або ж фільми стали складнішими, або в чому причина?
Річ у тім, що авторське кіно примушує тебе думати і співчувати, вимагає внутрішньої роботи. А більшість людей йдуть в кіно розважатися, вони не хочуть рефлексувати, особливо на драматичні події. Переважно глядач хоче комфорту, спокою, радощів і попкорн.
Я не будую історію на папері, а одразу починаю оперувати кадрами
Ви і сценарист, і режисер, і оператор. Як вдається все поєднати?
Досить органічно, мені інколи важко все це роз’єднати. У мене перша освіта операторська. Я будую історію та мізансцени спираючись на зображення. Коли я пишу сценарій, то пишу так: камера стоїть отут, мізансцену будую так, бекграунд такий. Я просто пишу такий собі мануал, як знімати цю історію.
Говорять, що є три типи режисерів: режисер-оператор, режисер-актор і режисер-сценарист. Я режисер-оператор. Для мене драматургія не є на першому місці. Вона з’являється потім, коли я вже набрав певну кількість мізансцен, де є енергія, емоції і час. І я з цих боків будую структуру. Я не будую історію на папері, а одразу починаю оперувати кадрами. Тому результат завжди важко спрогнозувати. Бо я не маю всеосяжного досвіду. І тому важливий момент народження фільму відбувається саме в локаціях. Ти знаходиш підказки, як вирішити сцену саме на майданчику. Поки що це мені вдається.
До речі, Ви вчилися в школі режисерського мистецтва Вайди. Чи є відмінність українського кіно від польського. Чого змогли навчиться там, чого ще немає тут?
Це були фактично курси підвищення кваліфікації. Було цікаво. До навчання у школі Вайди я не мав освіти пов’язаної з ігровим кіно. Для мене все було нове, цікаве і корисне. Якби я вчився ігровому кіно в Україні, то міг би порівнювати (в Україні я вчився на оператора і режисера документаліста). В польській кіношколі мене вразив саме аналітичний підхід до матеріалу. Вони будують історію традиційним методом. Герої, перипетії, розуміння про що історія. Там потужна класична традиційна школа. Але мені подобається по-іншому будувати історію. Інколи, коли я починаю фільм, то навіть не знаю про що він і навіщо. Так було з «Рівнем Чорного».
Валентин Васянович
Дуже багато зараз різних курсів, шкіл сценарної майстерності, режисерської майстерності, операторської. В Україні цього достатньо чи потрібно переймати західний досвід?
Було б бажання. Я завжди говорю: «Якщо хочеш знімати кіно — знімай». Навчання складається з двох частин. Перша — дивитись багато фільмів відомих режисерів, операторів. Вирішити яке кіно хочеш знімати (жанрове, чи авторське). Паралельно читати книжки по драматургії. Друге — почати знімати. Важливо створити осередок зацікавлених в цьому людей і навіть можна не закінчувати вишів. Це такий, бюджетний варіант.
Я розумію, що наша кіношкола застаріла технічно, і було б добре, аби в Україні з’явились кошти на пристосовану для навчання будівлю і сучасну техніку, приїздили з-за кордону фахівці і викладали. Я думаю, що така школа мусить у нас з’явитися. Є попит — з’явиться і пропозиція.
Бліц: сценарна майстерність — це ремесло чи талант?
І те і інше. Талант потрібен, щоб розпізнати, яка саме історія зацікавить більшу кількість людей. Це переважно базується на яскравому досценарному житті, на вмінні осмислити історії, які ти чув-бачив, уявити психологічні характери героїв и при написанні сценарію збудувати з одного боку логічну, а з іншого боку, непередбачувану історію. Написання сценарію — важка і довготривала робота і треба розуміти, що сценарій не пишуть — його переписують весь час, а це вже ремесло.
Валентин Васянович
Українське кіно — це корабель, то що має бути вітрилами, а що вітром?
Жодна кінематографія у світі не відбудеться без фінансів. Більшість європейських кіноіндустрій підтримуються державою. Або напряму, або створені фонди, бюджети котрих наповнюються автоматично завдяки законам.
Багато лунає питань, коли українське кіно почне заробляти? Так я хочу сказати, що переважна більшість європейських фільмів — не окупаються, це державні витрати на культуру. Так само як і витрати на бібліотеки, театри, галереї, літературу. Це вкладення в культуру, наявність котрої є маркером цивілізованої нації.
Ви режисер-оператор. Які операторські роботи, фільми, де круті операторські роботи вам подобаються?
Мій найулюбленіший фільм — це Silent Light («Безмовне світло» — укр.). На рівні режисерської і операторської роботи — це єдиний фільм, котрий мене зачаровує.
Сучасне кіно, яке встає, спотикається і йде далі. Що би ви побажали йому?
Хочу побажати, щоб українське кіно не залежало від політичної кон’юнктури.
Аліна Бондарєва
This site is registered on wpml.org as a development site. Switch to a production site key to remove this banner.
“Спадщина брехні”
“Спадщина брехні”
“Спадщина брехні”
