Своєю політикою Україна зобов’язалась заплатити Росії за вихід зі сходу.
Наші експерти та політизована публіка дуже люблять поговорити про кураторів Кремля на українському напрямку. От скільки було розмов про Суркова і Козака за останній тиждень! Головне у них – звісно, це здогадки щодо того, які зміни у поведінці Росії можна очікувати після “рокіровочкі” кураторів. Типу у них є якась особиста вага, яка може впливати на розвиток подій. Думки різні, деякі прогнози лякають. І от що цікаво: експерти, які беруться передбачати довгострокову поведінку Суркова і Козака та можливі стратегічні наслідки переговорів з ними, уникають простих конкретних питань щодо реальної ситуації на сході України.
От, скажімо, жодної доби після останньої зустрічі у нормандському форматі ще не було без обстрілів. Тож питання: а чому? Що саме хоче Росія за те, щоб припинити обстріли? Та й чим конкретно вимоги куратора Суркова за припинення обстрілів відрізнялися від вимог куратора Козака? Немає експерта або знавця політичних тонкощів, який міг би дати чітку відповідь. Від них можуть бути лише загальні агітаційні розповіді типу того, що якщо Україна капітулює, то одразу припиниться вогонь. Або якщо Зеленський почне допомагати Путіну у тому, що вигідне Кремлю, то й Путін у відповідь одразу робитиме те, чого від нього хотів би Зеленський.
Такі розмови про загальне не можна перевірити. Тому вони зручні. Можна вангувати все що завгодно, і для будь-якої позиції знайдеться аудиторія. Людей зазвичай не бентежить, як це шановні експерти точно знають, чого прагне який-небудь Козак, але при цьому не можуть назвати ціну та гарантії виконання навіть найперших рішень (як от тиша на фронті), які будуть потрібні від того ж Козака у разі просування у переговорах. Але ж без конкретної ціни навіть за найперше – усе озвучене залишається насправді беззмістовним. Тож якщо відкинути усю болтологію на тему кремлівського кураторства і можливих далекосяжних наслідків діяльності тих чи інших призначенців, то можна побачити, що у нас є лише одне конкретне у цій сфері. Те, до чого можна реально звертатися за перевіркою, аналізуючи ціну будь-яких кроків у переговорах. А саме: Мінські домовленості.
Це матеріальна частина переговорів з росіянами, хто б там не був у них куратором. Періодично лунають заяви, що “Мінськ” гнучкий та може бути змінений. Проте, від жодного впливового політика на Заході або в Росії ви не почуєте, що час “Мінська” вичерпався, або те, що ці угоди приберуть зі столу у переговорах, якщо жодних змін у них не відбудеться. Бо, ще раз, це і є документ про ціну кроків у припиненні війни. Так-так, саме про ціну. І насправді, якщо подивитися уважно, саме через “Мінськ” Росія намагається курувати українське державне буття. Усі ці суркови та козаки обираються в Москві лише для озвучування та розрулювання того, що можливе для Москви за “Мінськом”. Ці домовленості так написані, що у них перемішані безпекові та політичні пункти.
Що таке безпекові пункти?
Фактично, це те, що має зробити Росія: припинення вогню, звільнення заручників, відведення військ і техніки, повернення Україні контролю над кордоном. А що ж таке політичні пункти? Хіба там є щось у “Мінську” політичне, що має зробити Росія? Ні, політичне – все тільки збоку України. А чому? Тому що своєю політикою наша держава зобов’язалась заплатити Росії за вихід зі сходу України. Ось усім тим, що детально розписане у “Мінську” – від безумовної амністії для бойовиків і обіцянки погоджувати з ними умови проведення виборів в ОРДЛО до гарантій того, що особливий статус ОРДЛО у складі України буде збережений на постійній основі.
Давайте зараз не обговорювати, чи було законним та взагалі розумним збоку Петра Порошенка погоджуватися на такий розмін у 2014 та 2015 роках. Річ у тім, що Україна уже це зробила. Вже навіть на законодавчому рівні реалізувала логіку “Мінську”, ухваливши закони про амністію та особливості самоврядування в ОРДЛО. Ці акти вже існують, хоча й не набули чинності, що лише підтверджує їхнє значення як товару у торгівлі щодо війни. До того ж протягом років наші офіційні представники постійно обіцяли виконувати “Мінськ”, проробляючи й конкретні способи його реалізації типу горезвісної “формули Штайнмаєра”.
Зі свого боку, Захід та Росія організували закріплення “Мінську” через рішення Радбезу ООН. Згадки про “Мінськ” існують у численних комюніке за підсумками міжнародних зустрічей і засідань. Ці угоди вже міцно увійшли до риторики провідних політиків світу. Тож, чого хотів Сурков від України? Дивимося “Мінськ”. Чого хотітиме Козак від України? Написане у “Мінську”. Чи може який-небудь куратор вмовити Путіна переписати щось у “Мінську”? Може. Але питання – чим заплатимо вже за переписування? Це ж торгівля політикою в обмін на припинення війни. Ось вибір шляху такої торгівлі та був визначальним. І досі має значення. А хто там прийшов з Кремля на цей шлях та чи пішов з нього Сурков остаточно – це пусті питання. Сурков талановито вкинув меседж нібито про “зміну курсу на українському напрямку”. Й усі кинулися обговорювати, а що ж відбувається, причому саме у сурковській подачі. Типу які ж зміни? Або чи без змін? Й у цьому тумані розмов люди вкотре забули, що на Путіна працює саме “Мінськ”, а не хтось із кураторів.
